Морт

Ось перед нами кімната, яскраво освітлена полум’ям свічок. Тут тримають життєлічильники на нескінченних ярусах полиць. Життєлічильники — то опецькуваті клепсидри, по одній на кожного з нині живих, і в кожній із них дрібний пісок перетікає з чаші майбутнього в минуле. Через шурхіт піщинок одночасно в усіх клепсидрах кімната реве й гуде, мов море.

Ось перед нами господар кімнати — крокує, щось заклопотано вишукуючи. Ім’я йому Смерть.

І це не просто якась там смерть. Цей пан Смерть опікується цілком чітко окресленою сферою обов’язків. Чи то пак не сферою зовсім, а диском — буквально пласким круглим світом, що його несуть на своїх спинах четверо велетенських слонів, які й собі стоять на панцирі неосяжно великої зоряної черепахи на ім’я Великий А’Туїн. Край Диска обрамлений Краєпадом, що ненастанно й неспинно спадає в космос.

Науковці підрахували, що ймовірність існування чогось настільки кричущо-абсурдного становить один до мільйона.

Та чарівники підрахували, що раз-на-мільйонні шанси випадають дев’ять разів із десяти.

Смерть цокотить кістяними пальцями по чорно-білих кахлях і бурмоче собі щось в глибині капюшона; водить кістяними фалангами вздовж рядів із клепсидрами, в яких іще не збіг пісок.

Пильним поглядом миготливих очниць він оглядає світову черепаху, що пливе у глибинах космосу в панцирі, вкритому кратерами й борознами від комет і метеоритів. Колись навіть Великий А’Туїн помре — і Смерть про це знає. Оце буде завданнячко.

Та на цьому його погляд не спиняється — він зосереджується на величній синюватій зелені диска, що повільно обертається в променях свого крихітного сонця-супутника.

Смерть переводить погляд на величезний гірський масив — Вівцескелі. Вівцескелі порізані глибочезними ущелинами й височать стрімкими бескидами — та й у цілому їхні географічні якості такі розмаїті, що годі їх описати. Погода там своя, особлива — дощі січуть шкіру, мов шрапнель, вітри спадають батогами, а грози не вщухають ніколи. Дехто вважає, що на те є причина: Вівцескелі — домівка прадавньої нескореної магії.

Смерть блимає очницями й дужче зосереджує погляд. Ось перед ним зелена долина на поправному боці хребта.

Ось перед ним певний гірський схил.

Ось пасовисько на схилі.

Ось пасовиськом біжить хлоп’я.

І ось уже Смерть за ним стежить.

А тоді голосом тяжким, мов удар свинцевого зливку об гранітну підлогу, промовляє:

— ТАК.

Безсумнівно, щось чаклунське було в землі на тих потрісканих схилах — бо завдяки надзвичайному відтінкові місцевих рослин цю місцевість усі знали як октаринові сіножаті. А ще саме тут — з-поміж нечисленних місцин на Диску — із деяких видів рослин отримували зворотнорічні сорти.

Зворотнорічні рослини ростуть назад у часі: цього року ви садите зерня, врожай із якого зібрали минулого року.

Мортова родина жила з того, що робила кріплене вино зі зворотнорічного винограду. Найревніші поціновувачі такого вина — ворожки й ворожбити, адже саме воно дає їм змогу бачити майбутнє. В цього засобу є лише один недолік: похмілля приходить до вас попереднього ранку, а щоби притлумити його, випити звичайного вина доведеться чимало.

Зазвичай ті, хто вирощував зворотнорічні сорти, були міцними й серйозними чоловіками, схильними занурюватися у власні думки й пильнувати за календарем. Звичайний фермер, не засіявши поля, всього лише втрачає врожай, тоді як забудькуватий постачальник зворотнорічних сортів, який не засіяв поля, з якого зібрав урожай дванадцять місяців тому, ризикує не тільки порушити саму матерію, зіткану з причинно-наслідкових зв’язків, а й пережити гостре відчуття сорому.

Гостре відчуття сорому Мортова родина переживала через те, що найменший син аж ніяк не був серйозним, а таланту до садівництва в ньому було стільки ж, скільки в дохлій морській зірці. Не те щоб помічник був із нього ніякий — просто помагав він зазвичай так радісно й неоковирно, що серйозні чоловіки його боялися як вогню. Щось таке було в його манері допомагати немовби заразне — можливо, навіть смертельне. Морт був високий на зріст, рудоволосий, веснянкуватий, а тіло його рухалося так, наче своєму власникові підпорядковується вкрай умовно: здавалося, воно цілком складалося з колін.

І от того ранку Мортове тіло неслося верховиною, махало руками й верещало. Мортові батько й дядько скорботно споглядали його, сидячи на кам’яному мурі.

— Я тільки не розумію, — заговорив батько Лежек, — як це навіть птахи від нього не розлітаються. Я би геть полетів, коли б на мене таке неслося.

— Он як. Але людське тіло штука дивовижна. Я до того веду, що ноги його бовтаються в повітрі так і сяк, та швидкості він від того не втрачає.

Морт добіг до кінця борозни. Вгодована горлиця неохоче поступилася йому дорогою.

— Та завваж, що серце в нього на місці, — обережно додав Лежек.

— Он як. Та звісно, от тільки не на місці все решта.

— Він і вдома охайний. І їсть небагато, — вів своє Лежек.

— Так, це видно.

Лежек крадькома зиркнув на брата. Той дивився просто в небо.

— Чув я, Гамеше, що в тебе на фермі скоро місцинка буде вільна.

— Он як. Та я вже взяв учня, хіба ні?

— Он як, — засмучено відповів Лежек. — А коли це ти встиг, нагадай?

— Вчора, — відповів брат. Відбріхувався він швидко, мов та гримуча змія хвостом трусить. — Вже й угоду вклали. Вибачай. Слухай, я проти юного Морта нічого не маю, ти зрозумій, він такий добрий хлопчина, що не щодня такого й зустрінеш, просто…

— …Та знаю, знаю. Він власної дупи на собі відшукати не може.

Вони далі витріщалися на далекий силует. Той перечепився. Кілька зацікавлених горлиць придибало глянути, що воно там таке.

— Але завваж, що він не дурень, — сказав Гамеш. — Дурнем його не назвеш.

— Мозок там є, це точно, — погодився Лежек. — Він, бува, так старанно думає, що без потиличника й не достукатися. Бабуня його, бач, читати навчила. Від того, певно, голова в нього й перегрілася.

Морт підвівся й перечепився через свою халамиду.

— Треба його ремесла якогось навчити, — задумано сказав Гамеш. — Може, у священики віддати. Чи в чародії. Чародії багато читають.

Вони глянули один на одного. Обоє чітко уявили, що буде здатен накоїти Морт, коли в ті його руки потрапить книга заклять.

— Гаразд, — поспішно додав Гамеш. — Тоді щось інше. Має бути в світі багато речей, до яких він придався би.

— Він думає забагато, от в чому біда, — сказав Лежек. — От поглянь на нього. Хіба треба думати, як лякати птахів? Просто береш і лякаєш. Ну, коли ти звичайний хлопець.

Гамеш задумано почухав підборіддя.

— Цей клопіт міг би перейти комусь іншому.

Вираз Лежекового обличчя не змінився, та шкіра навколо очей невловно напружилася.

— Тобто? — перепитав він.

— Наступного тижня в Овечому Перевалі буде ярмарок, і там майстри собі учнів шукатимуть. Відведи Морта туди, може, знайдеться майстер, який йому все по місцях повправляє. Бо є такий закон: узяв учня — то відповідай за нього.

Лежек перевів погляд на сина. Той саме роздивлявся якийсь камінь.

— Ти ж знаєш, я б не хотів, щоби йому щось сталося, — непевно промовив він. — Ми його дуже любимо — і я, і мати його. Сила звички.

— Це перш за все йому на користь було б, от побачиш. Буде з нього чоловік.

— Он як. Ну, таки так. Є з чого, — зітхнув Лежек.

Камінь цікавив Морта дужче й дужче. Із нього стирчали звивисті черепашки — свідки тих давніх часів, коли Творець робив усе живе з каменю. Бозна-чому.

Багато що цікавило Морта. Скажімо, чому зуби в людському роті ростуть так щільно. Про це він багато міркував. А ще загадка: чому сонце виходить удень, якщо вночі його світло придалося б краще. Усім відоме пояснення він знав, та чимось воно його не влаштовувало.

Коротше кажучи, Морт належав до різновиду людей, небезпечніших за мішок із гримучими зміями: він прагнув викрити логіку, приховану за всім-всім у всесвіті.

І задачка ця була не з легких, адже логіки такої просто не існувало. Творцеві спадало на думку багатенько чудових ідей, коли він збирав світ докупи, та зрозумілості він у нього не закладав.

Герої трагедій повсякчас скиглять, щойно боги звернуть на них свою високу увагу, та люди, такою увагою обділені, дістають найтяжчі випробування.

Батько знову до нього кричав. Як завжди. Морт жбурнув камінь у горлицю — та так наїлася, що заледве забралася з дороги, — і побрів полем додому.

Ось чому Морт разом із батьком ішли поміж гори в Овечий Перевал, везучи на віслюку нечисленні Мортові пожитки.

Від містечка тут була сама назва — квадратна брукована площа, оточена торговими рядами, де можна було знайти все, що тільки виробляли місцеві фермери.

За п’ять хвилин Морт уже вийшов від кравця, вбраний у вільну коричневу одежину невідомого призначення, від якої з цілком зрозумілих причин відмовився попередній замовник і в якій лишалося ще вдосталь місця на випадок, якщо Морт надумає рости — і вирости, за задумом розкрійника, у дев’ятнадцятиногого слона.

Батько окинув його суворим поглядом.

— Нічогенько, як на ті гроші.

— Воно кусається, — сказав Морт, — і там, здається, крім мене ще хтось є.

— У світі знайшлися б тисячі юнаків, що подякували б за таку грубу й теплу… — Лежек завагався і здався — одежину, мій юначе.

— Можна поділитися нею з ними, коли так? — з надією в голосі перепитав Морт.

— Маєш бути серйозним на вигляд, — суворо сказав батько. — Треба справити враження, впасти в око.

Тут жодних сумнівів не було. В око він впадатиме. Вони приєдналися до юрби на площі, прислухаючись кожен до своїх думок. Зазвичай Мортові подобалися виходи в місто — тут була й культурна мішанина, й було чути незнайомі говірки з далеких сіл за п’ять чи навіть десять миль від містечка, та цього разу він почувався аж надто сприйнятливо — немов пригадував щось, чого ще не сталося.

Порядок на ярмарку був такий: чоловіки, що шукали роботу, вишиковувалися вряд посеред площі. В багатьох на капелюхах були маленькі значки, що давали світові знати про фах своїх власників: вівчарі мали клаптик овечої вовни, гуртівники — пасмо кінського волосся, оздоблювачі приміщень — клаптики цікаво розфарбованих конопляних шпалер і так далі.

Хлопці, які шукали собі майстра, згуртувалися на тому боці площі, що дивився на Середину світу.

— Просто іди й стань там, і хтось прийде й запропонує тобі піти в учні, — сказав Лежек таким голосом, наче не до кінця був у собі певен. — Коли комусь сподобаєшся, то так тому й бути.

— А як вони зрозуміють, що потрібен саме я? — запитав Морт.

— Ну, — відповів Лежек і замовк. Гамеш про це нічого не казав. Звернувшись до власних обмежених знань ринку, здобутих із продажу худоби, Лежек припустив: — Гадаю, зуби тобі порахують, та й по всьому. Послухають, чи дихаєш без хрипів, і чи з ногами все гаразд. І я б на твоєму місці про читання не розводився, людей це засмучує.

— А тоді що?

— Тоді йдеш і вчишся ремесла.

— Якого саме?

— Ну, приміром, теслярство непоганий фах, — бовкнув Лежек. — Чи грабіжництво. Має ж хтось і таке робити.

Морт опустив очі. Він був слухняним сином, коли не забувався, тож коли вже від нього чекали навчання в майстра, він мав намір стати хорошим учнем. Теслярство, однак, видавалося не надто перспективним — деревина уперто жила своїм життям, та ще й схильна була тріскатися. А ліцензоване грабіжництво було в Вівцескелях не аж таким поширеним фахом — люди тут були забідні, аби утримувати крадіїв.

— Гаразд, — зрештою сказав Морт, — я піду й спробую. Але як бути, якщо мене ніхто не візьме в учні?

Лежек почухав потилицю.

— Не знаю, — зізнався він. — Гадаю, тоді чекатимеш до кінця ярмарку. До півночі. Мені так здається.

І от північ наближалася.

Бруківка вкривалася тонкою крижаною кіркою. Фігурний годинник на вежі, що височіла над площею, випустив із циферблата двійко крихітних філігранних механічних ляльок, і ті старанно відбили чверть.

За чверть північ. Морта трусило, та багряне полум’я сорому й упертості розгорялося в ньому, й нутрощі його розжарювалися дужче за провалля самого Пекла. Знічев’я він подмухав на пальці й звів очі до мерзлого неба, намагаючись не зустрічатися поглядами з кількома тими нещасними, які досі мерзли на площі.

Більшість торговців уже спакували свої рундуки й пішли. Навіть чолов’яга з гарячими пирогами припинив голосити і, забувши про техніку безпеки, вирішив з’їсти одненький і собі.

Останні з Мортових колег-пошукачів пішли з площі багато годин тому. Був серед них згорблений косоокий юнак, у якого весь час текло з носа, — його забрав зі собою єдиний ліцензований жебрак в Овечому Перевалі, відзначивши вроджені таланти хлопця. Інший сусід Морта пішов з майстром іграшок. Усі вони пішли один за одним — майбутні каменярі, убивці, ковалі, рундучники, бочарі, вуличні крутії й плугатарі. За кілька хвилин настане новий рік, і близько сотні юнаків з надією розпочне свою кар’єру, заживе вартісним життям, що полягатиме в корисному служінні.

Принижений, Морт намагався зрозуміти, чому його ніхто не взяв. Він так старався мати пристойний вигляд, усім майстрам дивився просто в очі, аби ті могли розгледіти в ньому добру вдачу й украй приємні особистісні якості. Та це чомусь не подіяло.

— Може, пиріжок із м’ясом? — запитав батько.

— Ні.

— Він за дешево віддає.

— Ні, дякую.

— Он як.

Лежек вагався.

— Я міг би запитати в нього, чи не шукає собі учня. Дуже надійна ця пекарська робота.

— Не певен, що він когось шукає, — відповів Морт.

— Певно, не шукає, — сказав Лежек. — Мабуть, і сам собі впорається, я так гадаю. Та й він пішов уже. Зробімо так, я тобі трохи свого пирога лишу.

— Та я насправді не такий уже й голодний, тату.

— Навіть хрящів немає.

— Не треба. Та все одно дякую.

— Он як.

Лежек дещо знітився. Трохи потанцював на місці, аби втоптати хоч дрібку тепла в ноги, трохи нерозбірливо посвистів крізь зуби. Він відчував, що треба сказати бодай щось, може, дати якусь пораду, вказати синові на те, що в житті бувають і злети, і падіння, покласти синові руку на плече й розлого поміркувати вголос про труднощі дорослішання — коротше кажучи, якимсь чином дати зрозуміти, що світ така дивна штука, що ніколи не варто, якщо вдатися до метафор, з погорди відмовлятися від цілком непоганого гарячого м’ясного пирога.

Вони лишилися на площі самі. Мороз — останній цьогорічний мороз — сковував бруківку дедалі міцніше.

На вершечку вежі коліщатко клацнуло, спустило важіль, вивільнило маховик, і свинцевий молот упав додолу. Страхітливо заскреготів метал, дверцята на циферблаті розчинилися, випускаючи механічних чоловічків. Поступально смикаючи молоточками, наче вражені роботичним артритом, ті почали відбивати початок нового дня.

— Ну, от і все, — обнадійливо промовив Лежек. Тепер їм треба знайти місце для ночівлі, бо Ніч Гуляння Кабанів не найкращий час для блукання гірськими дорогами. Може, знайдеться якась стайня…

— Доки останній дзвін не пролунав, ще не північ, — відсторонено промовив Морт.

Лежек знизав плечима. Проти чистої Мортової впертості він був безсилий.

— Гаразд, — сказав він, — зачекаємо.

А тоді вони почули цокіт копит: той гримів площею відчутно гучніше, аніж мав би за законами акустики. Та й цокіт, власне, — винятково невдале слово для позначення звуку, що відлунював у Мортовій голові. Цокіт — це про симпатичного поні, може, навіть такого поні, що носив би солом’яний бриль із дірочками для вух. Та в цьому звуку було щось таке, що одразу ж ставало ясно: на солом’яні брилі годі сподіватися.

Кінь вийшов на площу з серединносвітового боку, його білі вологі боки парували, а копита вибивали з бруківки іскри. Кінь ішов гордо, мовби в авангарді бойової кінноти. І солом’яного бриля на ньому таки не було.

У сідлі був хтось високий, замотаний від негоди у теплий плащ. Коли кінь вийшов на середину площі, вершник неквапно спішився й заходився шукати щось у сумці при сідлі. Тоді він — чи вона — витягнув торбу для годівлі, накрив нею коневі вуха і лагідно поплескав тварину по гриві.

Повітря ущільнилося, немов застиглий жир, і глибокі тіні навколо Мортових ніг засвітилися по краях синіми й пурпуровими райдугами. Вершник ішов до нього, його чорний плащ коливався тяжкими хвилями, а підошви стукотіли бруківкою. Інших звуків не було чути: тиша накрила площу, мов ватяна хмара.

Ефектне наближення зіпсувала крижана калюжка.

— ОТ ХОЛЕРА.

Сказано це було навіть не голосом. Сказане складалося в слова, тут сумніву не було, та ті чомусь потрапляли просто в голову, в обхід Мортових вух.

Він гайнув до постаті, що впала, й підхопивши незнайомця під руку, зрозумів, що тримається за самі поліровані кістки — гладенькі й пожовклі, мов стара більярдна куля. Капюшон спав з голови незнайомця, і на Морта глянули порожні очниці голого черепа.

Хоча не такі вже й порожні вони були. Десь глибоко в них, мов у вікнах на безкраю чорноту космосу, світилися дві крихітні синюваті зорі.

Мортові спало на думку, що тут йому варто було би перелякатися, тож відсутність почуття жаху виявилася для нього цілковитою несподіванкою. Перед ним сидів скелет — бурмотів щось, розтирав коліна, — і це був цілком живий скелет. Вражаюче дивний, однак, із невідомої причини, не такий уже й страшний.

— ДЯКУЮ, ХЛОПЧЕ, — промовив череп. — ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ?

— Е-е, — заціпило Мортові. — Мортимер, пане. Усі звуть мене Мортом[1].

— ЯК ЗРУЧНО, — відповів череп. — ПОМОЖИ ПІДВЕСТИСЯ, БУДЬ ЛАСКАВИЙ.

Скелет підвівся й обтрусив плащ. Тепер Морт бачив, що на поясі в нього був важкий ремінь, до якого припнуто меч із білим руків’ям.

— Сподіваюсь, ви не забилися, пане, — чемно сказав Морт.

Череп вишкірився. Звісно, подумав собі Морт, що ще він міг зробити, крім як вишкіритися.

— ЖОДНИХ УШКОДЖЕНЬ, Я ПЕВЕН.

Череп роздивився навколо й ніби вперше помітив Лежека, який, здавалося, примерз де стояв. Морт вирішив, що час дещо з’ясувати.

— Це мій батько, — сказав він, намагаючись так стати між батьком і ожилим анатомічним зразком, щоби не здатися нечемним. — Перепрошую, пане, але ви часом не Смерть?

— САМЕ ТАК. «ВІДМІННО» ЗА СПОСТЕРЕЖЛИВІСТЬ, ЮНАЧЕ.

Морт нервово ковтнув.

— Мій батько хороша людина, — сказав він. Тоді подумав трохи й додав: — Дуже хороша. Може, якщо ваша ласка, облиште його, коли раптом так можна? Не знаю, що ви йому поробили, та я був би вдячний, коли б це припинилося. Тільки не ображайтеся, будь ласка.

Смерть відступив і схилив череп набік.

— Я ВСЬОГО ЛИШ НА ХВИЛЬКУ ВИВІВ НАС ІЗ ПЛИНУ ЧАСУ, — відповів він. — ТВІЙ БАТЬКО НЕ ЧУТИМЕ Й НЕ БАЧИТИМЕ НІЧОГО ТАКОГО, ЩО МОГЛО Б ЙОГО ЗАСМУТИТИ. ТОЖ НІ, ХЛОПЧЕ, Я НЕ ПО НЬОГО ПРИЙШОВ, А ПО ТЕБЕ.

— По мене?

— ТИ Ж ШУКАЄШ ПРАЦЕДАВЦЯ?

Морта осінило:

— То ви шукаєте собі учня?

Очниці перевели погляд на Морта, зореподібні зіниці палали синім полум’ям.

— ЗВІСНО.

Смерть повів кістлявою рукою. Прозора булька повітря навколо на мить пурпурово засвітилася, немовби луснула, і Лежек розморозився. На вежі над його головою механічні фігурки продовжили видзвонювати північ, щойно Часові було дозволено підхопити їх своїм потоком.

Лежек кліпнув.

— Не бачив, як ви підійшли, — сказав він. — Пробачте. Певно, думки мої десь блукали.

— Я ВАШОМУ СИНОВІ ПРОПОНУВАВ УЧНІВСТВО, — відповів Смерть. — СПОДІВАЮСЯ, ВИ НЕ ПРОТИ.

— А чим ви заробляєте, нагадайте? — перепитав Лежек, звертаючись до ожилого скелета так, наче нічого дивного в тому не було.

— Я ДОПРАВЛЯЮ ДУШІ В ІНШИЙ СВІТ, — відповів Смерть.

— Он як, — промовив Лежек, — звісно, вибачайте, я з одягу вашого мав зрозуміти. Дуже потрібна робота, надійна. Давно ведете справи?

— ТАК, УЖЕ ЯКИЙСЬ ЧАС, — відповів Смерть.

— Добренько, добренько. Ми, знаєте, якось ніколи про таку роботу для Морта не думали, але це хороша робота, хороша, і завжди попит є. Як вас звати?

— СМЕРТЬ.

— Тату… — нервово озвався Морт.

— Не скажу, що впізнаю назву контори, — сказав Лежек. — А звідки ви справи ведете?

— ЗВІДУСІЛЬ, ВІД ГЛИБИН НАЙЧОРНІШИХ МОРСЬКИХ ДО ВИСОТ ПІДНЕБЕСНИХ, ЩО ЇХ НАВІТЬ ОРЛИ НЕ СЯГАЮТЬ, — відповів Смерть.

— Непогано, непогано, — кивнув Лежек. — Що ж, я…

— Тату… — потягнув його за рукав Морт.

Смерть поклав руку Мортові на плече.

— ТВІЙ БАТЬКО ЧУЄ Й БАЧИТЬ НЕ ТЕ САМЕ, ЩО ТИ. НЕ ТРИВОЖ ЙОГО. ГАДАЄШ, ВІН ХОТІВ БИ МЕНЕ ПОБАЧИТИ ОТАК НАЖИВО, ЯК Є?

— Але ж ви Смерть, ви ходите світом і вбиваєте людей.

— Я? ВБИВАЮ? — Смерть явно образився. — ЗВІСНО Ж НІ. ЛЮДИ ГИНУТЬ, АЛЕ ЦЕ ЇХНІЙ КЛОПІТ. А ВЖЕ ПІСЛЯ ТОГО ДО СПРАВИ БЕРУСЯ Я. СВІТ, У ЯКОМУ ЛЮДИ ГИНУЛИ Б, ТА НЕ ВМИРАЛИ, МАВ БИ, М’ЯКО КАЖУЧИ, ІДІОТСЬКИЙ ВИГЛЯД, ПРАВДА Ж?

— Ну, так… — непевно погодився Морт.

Морт ніколи в житті не чув слова «заінтригований». Не входило воно до родинного вокабуляру. Однак у душі його заіскрило щось, що підказувало: перед ним якась дивина, захоплива й не така вже жахна, тож якщо цю можливість прогаяти, він шкодуватиме про це решту життя.

А тоді він пригадав усі пережиті за день приниження, довгу дорогу додому…

— Е… — заговорив він непевно, — А мені не доведеться вмирати, аби заступити на роботу, правда ж?

— БУТИ МЕРЦЕМ НЕОБОВ’ЯЗКОВО.

— А як щодо… кісток?

— ТІЛЬКИ ЯКЩО СХОЧЕШ.

Морт видихнув, бо ті дві думки не йшли з голови.

— Якщо батько не проти, — промовив він.

Вони поглянули на Лежека. Той саме чухав бороду.

— А ти як на це дивишся, Морте? — запитав він тоном хворого на лихоманку, який намагається здаватися здоровим. — Про таку роботу не мріють. І, маю сказати, не цього я для тебе хотів. Та гробарство вважається поважним фахом. Тож вирішуй сам.

— Гробарство? — перепитав Морт. Смерть кивнув і по-змовницьки підніс до рота палець. — Це цікаво, — промовив він поволі. — Гадаю, мені варто спробувати.

— А де, ви кажете, справи ведете? Чи далеко? — перепитав Лежек.

— НЕ ДАЛІ, НІЖ ТОВЩА ТІНІ, — відповів Смерть. — ДЕ ЗАРОДИЛАСЯ ПЕРША ЖИВА КЛІТИНА, ТАМ БУВ І Я. ДЕ Є ЛЮДИ, ТАМ Є І Я. І ТАМ, ДЕ ОСТАННЄ З ЖИВОГО ПОВЗТИМЕ ПІД ЗАМЕРЗЛИМИ ЗОРЯМИ, ТАМ БУТИ Й МЕНІ.

— Он як, — сказав Лежек. — То ви трохи мандруєте. — Він мав стривожений вигляд, мов людина, що намагається пригадати щось важливе, а тоді здався.

Смерть по-дружньому поплескав його по плечу й розвернувся до Морта.

— ЧИ МАЄШ ПРИ СОБІ ЩОСЬ, ХЛОПЧЕ?

— Так, — сказав Морт, а тоді пригадав: — Тату, здається, я забув усе в кравця. Тату, ми забули мій мішок у кравця!

— Там уже зачинено, — відповів Лежек. — В День Гуляння Кабанів крамниці зачинені. Доведеться післязавтра повертатися. Ну, тепер уже завтра.

— ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ВАЖЛИВО, — сказав Смерть. — ЗАРАЗ МИ ПОЇДЕМО. НЕ СУМНІВАЮСЯ, ЩО МЕНІ ТУТ НЕВДОВЗІ ПЕРЕПАДЕ РОБОТА.

— Сподіваюся, буде можливість заїхати до нас і побачитися, — сказав Лежек. Здавалося, його доймала якась думка.

— Це не дуже вдала ідея, як на мене, — сказав Морт.

— Що ж, побачимось, юначе, — сказав Лежек. — Роби що скажуть, зрозумів? І — перепрошую, пане, чи є у вас син?

Смерть мав такий вигляд, наче його заскочили зненацька.

— НІ, — відповів він, — СИНІВ НЕ МАЮ.

— Якщо ви не проти, я би синові дещо сказав наостанок.

— ТОДІ Я ПІДУ ДО КОНЯ, — відповів Смерть тактовніше, ніж зазвичай.

Лежек поклав руку синові на плечі — з певним зусиллям, коли зважити на різницю в зрості, — й обережно підштовхнув його пройтися площею.

— Морте, ти ж знаєш, що твій дядько Гамеш мені трохи розповів про учнівство? — прошепотів він.

— Так, і що?

— Так от, він мені про ще одну штуку розповів, — зізнався Лежек. — Він розповідав, що нерідко учні успадковують справу від майстрів. Що ти на це скажеш?

— Ой, не знаю навіть, — сказав Морт.

— Про це варто подумати, — наполіг Лежек.

— Я про це якраз думаю, батьку.

— Нерідко юнаки, як от ти, починають свою власну справу саме так, казав мені Гамеш. Вони старанно працюють, заслуговують майстрової довіри, а коли в домі є доньки… Цей пан… Е-е-е… Цей пан нічого не казав про доньок?

— Який пан?

— Пан… Твій новий майстер, господар.

— А, цей. Ні. Не казав наче, — повільно промовив Морт. — Не думаю, що він із тих, хто одружується.

— Немало наполегливих молодиків просуваються в житті завдяки шлюбним якостям, — сказав Лежек.

— Правда?

— Морте, ти, здається, не слухаєш.

— Що?

Лежек спинився на померзлій бруківці й розвернув сина обличчям до себе.

— Тобі, синку, таки доведеться взятися за розум, ясно тобі? Якщо хочеш чогось досягти в житті і чогось бути вартим у цьому світі, то послухай, що я тобі кажу. Що тобі батько твій каже.

Морт опустив погляд на батькове обличчя. Безліч усього йому хотілося сказати: і як він батька любить, і як він хвилюється. А ще — запитати, що батько почув і побачив оце щойно. Хотів розповісти, як почувається: немовби втрапив ногою в кротовиння, а виявилося, що то вулканове жерло. Крім того, йому було цікаво, що мається на увазі під шлюбними якостями. Та сказав він насправді от що:

— Так. Дякую. Мені час іти. Постараюся вам написати.

— Так, може, проїжджатиме через село хтось, хто зміг би нам твого листа прочитати, — сказав Лежек. — Щасти тобі, Морте. — І розчулено висякався.

— Щасти й тобі, тату. Приїду на відвідини.

Смерть тактовно кашлянув, хоч кашель його прозвучав, мов вибуховий скрекіт поїденої шашелем старовинної балки.

— ЧАС НАМ УЖЕ ЇХАТИ. В СІДЛО, МОРТЕ.

Доки Морт незграбно облаштовувався позаду оздобленого сріблом сідла, Смерть нахилився й потиснув Лежекову руку.

— ДЯКУЮ ВАМ.

— В цього хлопчини добре серце, — відповів Лежек. — Помріяти любить, а так хороший хлопець. Та всі ми були колись юні.

Смерть зважив почуте й сказав:

— НІ, СУМНІВАЮСЯ.

А тоді потягнув за віжки, розвернув коня в напрямку Узбіччя. Морт відчайдушно помахав з-за вкутаної в чорне спини. Лежек помахав у відповідь. Потім, коли кінь і двоє його вершників зникли з поля зору, він перевів погляд на долоню. Оте рукостискання… якесь дивне воно було. Та чомусь він не міг пригадати, чим саме.

Морт прислухався до стукоту каміння під кінськими копитами. Потім було глухе гупання на в’їждженій ґрунтовій дорозі. Потім не було нічого.

Він глянув додолу й побачив, як просто під ним розгортається чорна, подекуди посріблена місячним сяйвом мапа. Коли б зараз він випав із сідла, то вдарився б хіба що об повітря.

Морт стиснув держаки сідла вдвічі дужче.

Тоді Смерть запитав:

— ТИ ГОЛОДНИЙ, ХЛОПЧЕ?

— Так, пане, — ці слова вийшли назовні просто з Мортового шлунка в обхід мозку.

Смерть кивнув і потягнув за віжки. Кінь зупинився в повітрі, й під ними розляглася велична дискова панорама. Тут і там жовтогарячо світилися клаптики міст. Ближче до Узбіччя фосфорично світилися теплі моря. З найглибших ущелин і западин заблукале денне світло — повільне й направду трохи важке[2] — здіймалося цівками срібної пари.

Та все це було затьмарене сяйвом, що здіймалося до зір від самого Узбіччя Диска. Широкі потоки світла переливалися й лискотіли в нічному небі, здіймаючись навколо світу золотавими стінами.

— Так гарно! — тихо промовив Морт. — Що це?

— СОНЦЕ ПРОСТО ПІД ДИСКОМ, — пояснив Смерть.

— І таке щоночі?

— ЩОНОЧІ, — відповів Смерть. — ТАК ПРИРОДА ВЛАШТУВАЛА.

— І хтось про це знає?

— Я. ТИ. БОГИ. ПРИЄМНО, ПРАВДА Ж?

— Божечки!

Смерть перехилився в сідлі й придивився пильніше до королівств унизу.

— НЕ ЗНАЮ, ЯК ТИ, А Я БИ ЗАЛЮБКИ ПРИКІНЧИВ ЗАРАЗ ТРОХИ КАРРІ.

Було вже добряче за північ, та у здвоєному місті Анк-Морпорк вирувало життя. Мортові й Овечий Перевал здавався жвавим, та порівняно з натовпами на вулицях столиці, те містечко видавалося тепер щонайбільше моргом.

Поети намагалися описувати Анк-Морпорк. Та зазнавали поразки. Може, справа була в тому, що місто було аж надто, нестримно живим, або, можливо, в тому, що у місті з мільйоном мешканців і повною відсутністю каналізації поетам, які надавали перевагу нарцисам, було затяжко — і їх можна зрозуміти. Тому домовмося просто, що Анк-Морпорк вирує життям, мов шмат лежалого сиру в спекотний день, — життям гучним, мов лайка в кафедральному соборі, яскравим, мов нафтова плівка на калюжі, кольоровим, мов синець, і таким жвавим, діловим, активним, енергійним і щиро заклопотаним, як буває, коли вкинути у термітник псячий труп.

Там були храми — і крізь їхні відчинені навстіж брами на вулиці текли звуки гонгів, тарілок або, у випадку консервативніших ортодоксальних релігій, скрикування принесених у жертву істот. Були крамниці й майстерні, з яких на хідники вивалювався розмаїтий крам. А ще було доволі багато приязних юних панянок, яким забракло грошей на одяг. Були там і ковтачі вогню, і жонглери, і продавці миттєвого почуття вищості над усім і всіма.

І Смерть урочисто крокував крізь усе це. Морт майже чекав, що той пролине крізь натовп мов дим, та вийшло геть інакше. Просто куди б Смерть не йшов, натовп розступався перед ним.

Але Морта це не стосувалося. Люди, які поступалися дорогою його новому господареві, точно так само вчасно заступали дорогу Мортові. Йому наступали на ноги, давали стусанів під ребра, йому намагалися продати неприємні прянощі й підозрілої форми овочі, а одна статечна пані сказала йому — хай як необґрунтовано — що він симпатичний юнак, якому не завадить розважитись.

Морт щиро подякував, мовляв, йому наче й без неї не бракує розваг.

Смерть вийшов на ріг вулиці, де полум’я пристінних смолоскипів промовисто вигравало на полірованому куполі його черепа, й потягнув ніздрями повітря. Якийсь п’яниця з натугою підвівся і, не до кінця розуміючи причини своїх дій, трохи змінив зигзагоподібний маршрут.

— ТАКЕ-ОТ МІСТО, ХЛОПЧЕ. ЯК ВОНО ТОБІ?

— Дуже велике, — сказав Морт невпевнено. — Яке щастя в тому, щоби жити в такій тісноті?

Смерть знизав плечима:

— А МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ. СТІЛЬКИ ЖИТТЯ.

— Пане?

— ТАК?

— Що таке каррі?

Сині вогники спалахнули в очницях Смерті.

— КУШТУВАВ КОЛИСЬ РОЗПЕЧЕНИЙ ЛІД?

— Ні, пане.

— КАРРІ ПРИБЛИЗНО ТАКЕ.

— Пане?

— ТАК?

Морт ковтнув слину.

— Перепрошую, що розпитую, та батько казав, що коли я чогось не зрозумію, то треба перепитати. Правильно?

— ЦІЛКОМ ДОЦІЛЬНО, — сказав Смерть і завернув на бічну вулицю, де натовп розходився перед ним, мов хмара випадкових молекул.

— Тож, пане, я не міг не помітити, справа в тому, пане, точніше, очевидно, що…

— КАЖИ ВЖЕ, ХЛОПЧЕ.

— Як ви можете щось їсти?

Смерть спинився так раптово, що Морт на нього наштовхнувся. А коли розтулив рота, щоби продовжити, Смерть жестом вказав йому мовчати. Здавалося, він до чогось дослухався.

— ЗНАЄШ, ІНОДІ Я СТРАШЕННО ЗАСМУЧУЮСЯ, — сказав Смерть почасти до самого себе.

Він розвернувся й так рішуче пішов у провулок, що важкий плащ залопотів за ним у повітрі. Провулок звивався між двох високих і темних стін, сонних неосвітлених будівель — не так прохід, як випадкова стежка.

Смерть зупинився біля розбитої діжі з дощовою водою, до плеча опустив у неї руку й витягнув невеликий мішок із прив’язаною до нього цеглиною. Дістав із піхов меч, що світився в темряві синім полум’ям, і розрізав шворку на мішку.

— І ЛЮТУЮ СТРАШЕННО, — договорив він, перевертаючи мішок. На землю вивалилося кілька жалібних кавалків мокрої шерсті, і вода розтікалася калюжею навколо них. Смерть ніжно погладив кавалки білими кістяними пальцями.

За хвильку від купки кошенят відділилося щось подібне до димової хмарки й набрало подоби трьох котячих силуетів.

Вони тремтіли, непевні в собі, й здивовано кліпали на Морта сірими оченятами. Коли він спробував до одного з них торкнутися, рука пройшла наскрізь і злегка засвербіла.

— НА ЦІЙ РОБОТІ ЛЮДЕЙ БАЧИШ НЕ В НАЙВИГІДНІШОМУ СВІТЛІ, — сказав Смерть. Він подмухав на кошеня, і те поволі перевернулося в повітрі. Його жалібний нявк звучав так, ніби доносився крізь олив’яну трубку десь дуже здалеку.

— Це душі, так? — запитав Морт. — А людські які на вигляд?

— ЯК ЛЮДИ, — відповів Смерть. — ЗАГАЛОМ УСЕ ЗВОДИТЬСЯ ДО ПЕВНИХ ЯКОСТЕЙ МОРФОГЕНЕТИЧНОГО ПОЛЯ.

Він зітхнув із таким звуком, наче хтось посунув важку завісу, зібрав котячі обриси з повітря й заховав десь глибоко в темних нутрощах плаща. Підвівся.

— ТЕПЕР КАРРІ, — сказав він.

У «Каррієвих садах» на розі Божої вулиці й Кривавого провулка було людно, і люди ті належали переважно до так званого вищого світу — тобто до тих, хто так чи інакше випливає на поверхню і там тримається, і кого доцільніше узагальнено називати верхами. Пахучі кущі, розставлені між столиків, майже повністю забивали сморід — той правив місту за таку собі нюхову протитуманну сирену.

Морт їв аж за вухами лящало, а цікавість свою щосили притлумлював і навіть не намагався роздивитися, як Смерть взагалі може щось там їсти. Їжа була на тарілці, потім її не ставало, тож, мабуть, щось таки відбувалося поміж тим. Морта не полишало відчуття, що Смерть насправді не звичний до цього всього, просто намагається якось допомогти учневі розслабитися, немов нежонатий дядько, на якого полишили племінника і який дуже боїться напартачити.

Інші відвідувачі не дуже звертали на них увагу — навіть коли Смерть відхилився на стільці й закурив тонку люльку. Не звертати уваги на тих, у кого йде дим з очниць, не так уже й просто, та всі навколо непогано давали собі з цим раду.

— Це чаклунство? — запитав Морт.

— САМ ЯК ГАДАЄШ? — відказав Смерть. — Я Ж ТУТ, ПРАВДА, ХЛОПЧЕ?

— Правда, — поволі відповів Морт. — Я… Я за людьми спостерігав. Вони на вас дивляться, та не бачать, як мені здалося. Ви якось на них для цього впливаєте?

Смерть похитав черепом.

— ВОНИ Й БЕЗ МЕНЕ ДАЮТЬ СОБІ РАДУ. ЖОДНИХ ЧАРІВ. ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ МЕНЕ БАЧИТИ, ПРОСТО НЕ МОЖУТЬ СОБІ ЦЬОГО ДОЗВОЛИТИ. АЖ ДОКИ ЧАС НЕ НАСТАНЕ, ЗВІСНО. ЧАРІВНИКИ МЕНЕ БАЧИТИ МОЖУТЬ. І КОТИ. А ПЕРЕСІЧНА ЛЮДИНА… НІ, НІКОЛИ. — Він випустив кільце диму в небо й додав: — ДИВНО, АЛЕ ТАК ВОНО Є.

Морт поспостерігав, як кільце диму поколивалося в повітрі, відпливло до неба й понеслося у бік річки.

— Я вас бачу, — сказав він.

— З ТОБОЮ ВСЕ ІНАКШЕ.

Офіціант-хапонієць приніс рахунок і поклав його на стіл перед Смертю. То був невисокий темношкірий чоловічок, і волосся в нього на голові мало такий вигляд, ніби це не волосся, а кокос, що вибухнув надновою. Офіціант насторожено насупився, коли Смерть чемно йому кивнув, потрусив головою, ніби намагався вигнати з вух мильну воду, а тоді пішов.

Смерть запустив руку кудись у глибини плаща й витягнув величеньку шкіряну калитку, набиту розмаїтими мідяками, здебільшого посинілими й позеленілими від старості. Уважно роздивився рахунок. Відлічив дюжину мідяків.

— ХОДІМО, — сказав Смерть Мортові, — ЧАС ІТИ.

Морт почимчикував із саду слідом за Смертю. На вулиці й досі було гамірно, хоч колір неба уже прозоро натякав на наближення світанку.

— Що ми тепер робитимемо?

— ПРИДБАЄМО ТОБІ НОВИЙ ОДЯГ.

— Цей щойно сьогодні придбано. Тобто вчора.

— ПРАВДА?

— Батько казав, та крамниця славна одягом, що всякому по кишені, — пояснив Морт і перейшов на біг, щоби встигнути за господарем.

— НОВОГО ЖАХНОГО ВІДТІНКУ ЗЛИДНЯМ ВОНА ТОЧНО ДОДАЄ.

Вони звернули на ширшу вулицю, що вела до багатшої частини міста (смолоскипи траплялися частіше, а купи гною — рідше). Там уже не було рундуків і вуличних торговців, а на будинках були вивіски. І це не були звичайні крамнички чи майстереньки — це були великі магазини з постачальниками, порадниками, стільцями й плювальницями. Більшість були відчинені, бо пересічний анкійський торговець не може спати, коли можна заробляти.

— Тут хоч хтось хоч коли-небудь спить? — запитав Морт.

— ЦЕ МІСТО, — відповів Смерть і відчинив двері до магазину готового вбрання. Коли вони вийшли звідти за двадцять хвилин, на Мортові була чорна точно скроєна й вишита сріблом мантія, а власник крамниці тупо дивися на жменю старовинних мідяків і не міг пригадати, як став їхнім власником.

— Як до вас потрапляють ті мідяки? — запитав Морт.

— ПАРАМИ[3].

Нічний цирульник вистригав на Мортовій голові зачіску за останнім словом молодіжної міської моди, а Смерть у цей час сидів собі в кріслі й мугикав щось під ніс. Він був у доброму гуморі, несподівано для самого себе.

А тоді Смерть відкинув із голови капюшон, глянув на цирульникового учня, який саме пов’язував йому на шию рушник з уже знайомим Мортові виразом невпізнавання й небачення на обличчі, й наказав:

— ЗБРИЗНІТЬ ОДЕКОЛОНОМ І ГАРНЕНЬКО ВІДПОЛІРУЙТЕ, ДОБРОДІЮ.

Статечний чарівник, якому саме підстригали бороду в сусідньому кріслі, спершу вкляк, коли почув замогильний свинцевий голос, а тоді різко розвернувся всім тілом. Зблід і пробурмотів кілька захисних заклять, коли Смерть для повноти враження глянув на нього й доброзичливо вишкірився.

За кілька хвилин Морт уже почувався впевненіше, незважаючи на прохолоду навколо обстрижених вух, і рухався разом зі Смертю до стаєнь, де лишився кінь. Він спробував іти по-франтівськи, трохи чванькувато, бо відчував, що новим зачісці й одягу це цілком пасуватиме. Хода йому не вдалася.

Морт прокинувся.

Він лежав горілиць і дивився в стелю, доки в пам’яті прискорено перемотувалися події минулого дня, застиглі й затверділі, мов дрібні кубики криги.

Не може бути, щоби він зустрівся зі Смертю. Не міг він вечеряти в товаристві скелета з полум’яно-синіми очицями. Не міг їхати верхи на велетенському білому коні, який зірвався в небо й приніс його…

…куди?

Відповідь увійшла в його голову невблаганно, мов лист із податкової.

Сюди.

Він невпевнено помацав свіжострижену голову й постіль із гладенької й ковзької матерії. Та була значно тоншою за вовну, до якої він звик удома і яка кусалася й смерділа вівцями. На дотик ця постіль була, мов теплий сухий лід.

Він підскочив із ліжка й швидко розглянувся.

По-перше, кімната була величезна, просторіша за його рідний дім, а ще суха-суха, мов стара підземна гробниця в пустелі. Повітря на смак було таким, наче його кілька годин варили, а тоді дали прохолонути. Килим під босими ногами був такий густий і глибокий, що в ньому запросто могло сховатися ціле плем’я пігмеїв, а ще він виблискував електричними іскрами на кожному кроці. І все було пофарбоване у відтінки двох кольорів: чорного й фіолетового.

Він опустив погляд на своє тіло. На ньому була довга біла нічна сорочка. Одяг було охайно складено на стільці біля ліжка. Сам стілець — і Морт не міг цього не помітити — був весь порізьблений черепами й кістками.

Морт сів на край ліжка й почав одягатися. Думки метушилися в його голові мов скажені.

Він підвівся й прочинив важкі дубові двері — і трохи розчарувався, що вони зловісно не заскрипіли.

За дверима був обшитий деревом коридор, на дальній стіні у свічниках були великі жовті свічки. Морт прокрався в коридор і почимчикував уперед, доки не дійшов до сходів. З ними він впорався успішно й без ускладнень і вийшов у приміщення, що скидалося на вестибюль із купою дверей. Також там було багато жалобних завіс і годинник із таким важким ходом, мов серцебиття кам’яної гори. Біля годинника була підставка під парасолі.

Там була коса.

Морт роздивився двері. Вони мали суворий вигляд. Одвірки були порізьблені вже знайомим орнаментом із кісток і черепів. Він спробував відчинити найближчі, та позаду нього хтось сказав:

— Вам туди не можна, юначе.

За хвильку він второпав, що це був не його внутрішній голос, а справжній людський голос, що говорив людською мовою, слова якої формувалися в ротовій порожнині й долітали до його вух завдяки зручній системі стискання повітря в спосіб, передбачений природою. Заради цих п’яти слів, вимовлених до того ж дещо вередливим тоном, природі довелося немало попрацювати.

Морт розвернувся. У приміщенні була дівчина приблизно його зросту і, можливо, на кілька років старша. У дівчини було срібне волосся, очі світилися перламутром, а сукня, в яку дівчина була вбрана, була незграбно довгою на вигляд і нагадувала вбрання, притаманне трагічним героїням, які, притиснувши до грудей самотню троянду, печально дивляться на місяць. Слова «прерафаеліти» Морт ніколи не чув, а шкода, бо воно пасувало дуже точно. Однак згадані героїні зазвичай були порцелянової, сухотної статури, тоді як статура цієї — прозоро натякала на надлишок спожитого шоколаду. Вона якийсь час дивилася просто на нього, трохи схиливши голову набік й роздратовано притупуючи носаком черевичка. А тоді різко подалася в його бік і боляче вщипнула за руку.

— Ай!

— Ага, то ти справжній, — сказала вона. — Як тебе звати, хлопче?

— Мортимер. Усі звуть мене Мортом, — відповів він, розтираючи лікоть. — Нащо ви так?

— Я до тебе звертатимуся «хлопче», — сказала вона. — Взагалі я можу нічого тобі не пояснювати, щоби ти знав, та мені спершу спало на думку, що ти мертвий. Бо на вигляд ти ніби мертвий.

Морт мовчав.

— Язика проковтнув?

Насправді Морт рахував до десяти.

— Я не мертвий, — зрештою сказав він. — Принаймні, я так не думаю. Трохи важкувато визначити напевне. А ви хто?

— Тобі я дозволяю звертатися до мене «панно Ізабелл», — відповіла та поважно. — Батько казав, тобі треба поїсти. Ходімо.

Вона повихляла до одних із дверей. Морт ішов за нею на точно такій відстані, щоби розчахнуті двері, зачиняючись, вдарили його в інший лікоть.

За дверима була кухня — довга й тепла, із низькою стелею, з якої звисали мідні пательні, й широкою залізною плитою вздовж однієї зі стін. Біля плити стояв літній чоловік.

Він смажив яєшню з беконом і щось собі насвистував крізь зуби.

Запахи їжі, долинувши через усю кухню, розбудили Мортові смакові пухирці й дали зрозуміти, що коли ті зустрінуться з їжею, то чудово проведуть час. Морт відчув, що рухається мимоволі, не давши ногам команди.

— Альберте, — гавкнула Ізабелл, — ще один сніданок.

Старий глянув на неї й мовчки кивнув. Вона розвернулася до Морта.

— Маю сказати, — повідомила вона, — що Батько, маючи в розпорядженні весь Дискосвіт, міг би знайти когось удатнішого за тебе. Гадаю, доведеться з його вибором змиритися.

Вона вихилясом вийшла з кухні, гримнувши дверима.

— Тобто, змиритися? — промовив Морт у повітря перед собою.

В кухні запала мовчанка, якщо не рахувати шкварчання пательні чи тріскоту вугілля у розпеченому череві груби. Морт помітив, що на заслінці пічки вигравійовано «Малий Молох (запатентовано)».

Кухар, здавалося, не помічав Морта, тож він взяв собі стілець і сів до білого столу, вкритого скатертиною.

— Грибів? — запитав старий не обертаючись.

— М? Що?

— Кажу, гриби будете?

— А. Пробачте, ні, дякую, — відповів Морт.

— І правильно, юний пане.

Кухар розвернувся й підійшов до столу.

Пізніше, уже навіть звикнувши, Морт все одно затамовував подих, коли бачив Альберта в русі. Служник Смерті належав до того типу худих мов жердина й носатих стариганів, які завжди мали такий вигляд, наче в них на руках рукавички з обрізаними пальцями — і то навіть коли рукавичок на них не було, й чия хода складалася зі заплутаної послідовності рухів. Альберт нахилявся вперед, і його ліва рука спершу коливалася поволі, а тоді переходила до божевільного смикання, й коли спостерігач уже майже змирився з тим, що руку от‑от відірве десь в ділянці ліктя, випростовувалася вздовж стегна й несла старого вперед, мов бігуна на ходулях. Пательня описала в повітрі хитросплетену низку кривих і спинилася точно над Мортовою тарілкою.

Півмісячні скельця окулярів, що їх носив Альберт, якнайкраще надавалися для позирання понад ними.

— Можна ще кашки, — сказав Альберт так, наче посвячує Морта в світову кашкову змову.

— Я перепрошую, — сказав Морт, — але де я все-таки?

— А ви не знаєте? В домі Смерті, юначе. Він вас сюди вночі привіз.

— Я наче й пам’ятаю, та…

— М?

— Ну, яєшня з беконом — це якось недоречно, чи що.

— Була в мене десь кров’янка, коли так уже треба, — сказав Альберт.

— Та ні, я про інше, — завагався Морт. — Не можу Його уявити над тарілкою з окатою яєшнею на сальці.

Альберт вишкірився:

— А він такого й не їсть. Тобто, їсть таке вкрай нечасто. Він у нас невибагливий, господар наш. Я лишень для себе готую і, — Альберт зробив паузу, — для юної панни, звісно.

— Доньки вашої, — кивнув Морт.

— Моєї? Що ні, то ні. Тут ви помилилися. Господарева донька.

Морт витріщився на яєшню. Яєшня витріщалася на нього з калюжі топленого смальцю. Альберт, очевидно, чував про поживні якості й був на них щедрий.

— Ми про одну й ту саму особу? — перепитав Морт. — Високий, в чорному завжди. Кістлявий такий… трохи…

— Удочерив він її, — лагідно поясний Альберт. — Це історія не з коротких…

Над головою в нього задзеленчав дзвоник.

— …І розповім я її іншим разом. Господар хоче бачити вас у кабінеті. І я би на вашому місці біг просто зараз. Він чекати не любить. Можна його зрозуміти, насправді. Сходами вгору, перші двері ліворуч. Та ви впізнаєте…

— Там одвірок у кістках і черепах? — запитав Морт, відсуваючи стілець.

— Та тут усе в них, ну, переважно, — зітхнув Альберт. — Такий уже смак у нього, та жодних натяків у тому нема.

Лишивши сніданок вистигати, Морт побіг сходами вгору, тоді коридором, а тоді спинився перед першими дверима. Підніс руку постукати.

— ЗАХОДЬТЕ.

Ручка повернулася сама собою. Двері прочинилися всередину.

Смерть сидів за столом і зосереджено вдивлявся у книгу в шкіряній палітурці — ледве не більшу за сам стіл. Тримаючи кістяного пальця на останньому прочитаному рядку, глянув на Морта, коли той зайшов, і вишкірився. Зрештою, що ще він міг зробити.

— АГА, — сказав він і замовк. Тоді почухав підборіддя — з таким звуком, як буває, коли нігтем провести по зубчиках гребінця.

— ХЛОПЧЕ, ТИ ХТО?

— Морт, пане, — відповів Морт. — Учень ваш. Пригадуєте?

Смерть якийсь час дивився на нього, а тоді перевів блакитно-гольчастий погляд на сторінку книги.

— ТАКИ ТАК. МОРТ. ЩО Ж, ХЛОПЧЕ, ЧИ СПРАВДІ ПРАГНЕШ ТИ ОПАНУВАТИ ТАЄМНИЦІ ПРОСТОРУ Й ЧАСУ?

— Так, пане. Гадаю, що так.

— ОТ І ДОБРЕ. СТАЙНЯ ЗА БУДИНКОМ. ВСЕРЕДИНІ НА ДВЕРЯХ ВИСИТЬ ЛОПАТА.

Смерть глянув на книгу. Тоді підвів погляд. Морт не рушив із місця.

— ЧИ Є ЙМОВІРНІСТЬ, ЩО ТИ НЕ РОЗУМІЄШ ТЕ, ЩО Я СКАЗАВ?

— Не до кінця розумію, пане, — відповів Морт.

— ГНІЙ, ХЛОПЧЕ. ГНІЙ. АЛЬБЕРТ МАЄ В САДУ КОМПОСТНЕ ЗВАЛИЩЕ. ГАДАЮ, ДЕСЬ ТАМ МАЄ БУТИ Й ВІЗОК. ДО РОБОТИ.

Морт похмуро кивнув.

— Так, пане. Розумію, пане. Пане?

— СЛУХАЮ?

— Пане, мені не дуже ясно, який це має стосунок до таємниць часу й простору.

Не відводячи погляду від книги, Смерть відповів:

— БО ТИ ТУТ ДЛЯ ТОГО, ЩОБИ ВЧИТИСЯ.

Факт, що Смерть, який опікується Диском, сам себе називає АНТРОПОМОРФНИМ УОСОБЛЕННЯМ, цілком відомий. А ще відомо, що він давно уже відмовився він коней-скелетів, адже весь час доводилося спинятися й прикручувати відпалі кістки по місцях. Тому теперішні його коні були цілком собі з плоті й крові, і то окраси своєї породи.

Годували їх, як тепер уже знав Морт, дуже навіть щедро.

Іноді робота приносить доходи. Ця ж обіцяла буквально протилежне. Хай там як, а виконувати її випадало в теплому місці й увійти в ритм було нескладно. Так сталося і з Мортом: він увійшов у ритм і взявся подумки грати в лічильно-дослідницьку гру, до якої вдаються зазвичай ті, хто опиняється в подібних обставинах. Отже, думав він собі, чверть я вже зробив, або нехай третину, тож коли зроблю отой кут, де вила стоять, буде більше половини, може, п’ять восьмих, а це значить, ще три візки… Все це, звісно, не надто показово, але все ж таки підтверджує, що дати раду багатствам всесвіту значно простіше, коли ділити їх на низку дрібних частин.

Кінь позирав на Морта зі стійла й подеколи намагався пожувати йому волосся на товариський манер.

За якийсь час Морт відчув, що за ним спостерігає хтось іще. Дівчина на ім’я Ізабелл стояла на порозі, спершись на половинчасті дверцята і вклавши підборіддя на долоні.

— То ти слуга? — запитала вона.

Морт випростався.

— Ні, я учень, — відповів він.

— Дурниці. Альберт сказав, що ніякий ти не учень.

Морт зосередився на гною, лопаті й візку. Ще дві лопати, а то й три, коли добре втрамбувати, і це буде ще чотири візки, хоча хай буде п’ять, і тоді буде половина від…

— Він казав, — Ізабелл підвищила голос, — що учні стають майстрами, та Смерть може бути тільки один. Тому ти просто слуга і маєш робити, що я скажу.

…а тоді ще вісім візків, і до дверей все буде чисто, а це значить, що майже третину від усього зроблено, і тоді…

— Чув, що кажу, хлопче?

Морт кивнув. А тоді ще чотирнадцять візків, чи навіть п’ятнадцять, бо я в куті недоприбирав, і…

— Язика проковтнув?

— Морт, — м’яко промовив Морт.

Ізабелл скажено на нього зиркала.

— Що?

— Кажу, звати мене Мортом. Чи Мортимером. Зазвичай мене звуть Мортом. Ви хотіли про щось поговорити?

На хвильку їй заціпило, і вона мовчки переводила погляд з лопати на його обличчя і назад.

— Та штука в тому, — повів далі Морт, — що спершу я маю доробити оце.

Ізабелл вибухнула:

— Нащо ти тут? Нащо батько тебе сюди притягнув?

— Він мене найняв на ярмарку. Усі хлопці знайшли собі майстрів — і я знайшов.

— А ти хотів до нього в учні? — відрізала вона. — Він Смерть узагалі-то. Чорний Жнець. Не хто-небудь. І ним не стають, ним треба бути від початку.

Морт невизначено махнув на візок.

— Гадаю, це все на краще. Принаймні батько мій так завжди каже.

Він взявся за лопату й відвернувся. А коли почув, що Ізабелл розлючено рохнула й пішла геть, широко всміхнувся до конячого заду.

Далі Морт наполегливо дав раду шістнадцятим, восьмим, чвертям і третинам, і всі їх позвозив до компостної купи під яблунею.

Сад у Смерті був великий, чистий і добре доглянутий. А ще він був чорний-пречорний. Трава була чорна. Квіти чорні. Чорні яблука виблискували чорними боками серед чорного листя чорної яблуні. Навіть повітря було немов чорнильне. Невдовзі Морт помітив — й очам повірити не міг, — що мимохіть розрізняє чорні кольори.

Тобто не просто різноманітні найтемніші відтінки червоного, зеленого та інших кольорів, а справжні відтінки чорного. Цілий спектр кольорів — таких різних і водночас таких, так би мовити, чорних. Він зібрав залишки гною в візок, відкотив його геть і пішов назад у дім.

— ЗАХОДЬТЕ.

Смерть стояв за аналоєм і зосереджено роздивлявся мапу. Глянув на Морта так, наче не до кінця визнавав його присутність.

— ПРО ЗАТОКУ МАНТЕ ТИ, МАБУТЬ, НЕ ЧУВ, ПРАВДА? — запитав він.

— Ні, пане, — відповів Морт.

— ЗНАТНА КОРАБЛЕТРОЩА В ТИХ КРАЯХ.

— Була?

— БУДЕ, — сказав Смерть, — ЯКЩО ЗНАЙДУ ТУ КЛЯТУ ЗАТОКУ НА МАПІ.

Морт обійшов аналой і подивився на мапу.

— То ви корабель плануєте втопити?

Смерть нажахано глянув на нього:

— ЗВІСНО, ЩО НІ. ДО ЦЬОГО ДОКЛАДУТЬСЯ НЕДОЛІКИ НАВІГАЦІЇ, МІЛИНА Й НЕПОПУТНИЙ ВІТЕР.

— Який жах, — промовив Морт. — І багато потоне?

— ЦЕ ВІД ДОЛІ ЗАЛЕЖИТЬ, — відповів Смерть, відвернувся до книжкової шафи й витягнув звідти чималий географічний довідник. — НІЧОГО НЕ МОЖУ ВДІЯТИ. ЧИМ ЦЕ ТХНЕ?

— Мною, — по-простому відповів Морт.

— І ПРАВДА. СТАЙНІ. — Смерть на хвильку замовк, а тоді додав: — ЯК ГАДАЄШ, ЧОМУ Я ВІДРЯДИВ ТЕБЕ У СТАЙНІ? ДОБРЕ ПОДУМАЙ.

Морт замислився. Він таки добре подумав над цим питанням між підходами до візка й лопати. Розмірковував: може, це мало б допомогти скоординувати руки й зір, чи навчити смирення, чи донести до нього важливість простих завдань — суто в масштабі людського життя, — або ж дати йому зрозуміти, що навіть великі діячі починають із дна. Та щось підказувало: все це не те.

— Гадаю… — почав він.

— АГА?

— …Гадаю, через те, що у вас там конячого лайна по коліна було, коли вже чесно.

Смерть довго дивився на нього. Морт знічено переступив з ноги на ногу.

— ЦІЛКОМ ПРАВИЛЬНО! — гаркнув Смерть. — ТВЕРЕЗЕ МИСЛЕННЯ. РЕАЛІСТИЧНИЙ ПІДХІД. ВАЖЛИВІ ШТУКИ В ТАКІЙ РОБОТІ, ЯК НАША.

— Так, пане. Пане?

— М? — Смерть боровся із покажчиком.

— Люди ж весь час мруть, правда? Мільйонами. Ви, певно, завалені роботою. Але…

Смерть подивися на Морта в такий спосіб, до якого той уже починав звикати. Спершу це було щире здивування, яке потім переходило в летке й скороминуще роздратування, далі до нього додавалося осяяння, а тоді вже на їх місце приходила яка-не-яка терплячість до несподіванок.

— АЛЕ?

— Але тоді, здається мені, ви мали б трохи частіше відбувати з дому. Ну, ви розумієте. Ходити вулицями. У бабці моєї в часописі був ваш портрет — при косі й інших… інструментах.

— РОЗУМІЮ. ТА ПОЯСНИТИ ЦЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ПРОСТО, ДОКИ ТИ НЕ ЗРОЗУМІЄШ ДЕЧОГО ПРО ТОЧКОВІСТЬ ІНКАРНАЦІЙ І ВУЗЛОВУ ЗОСЕРЕДЖЕНІСТЬ. А ТИ ЩЕ НЕ РОЗУМІЄШ, ПРАВДА Ж?

— Гадаю, ні.

— КОЛИ КОРОТКО, ТО ОСОБИСТОЇ ПРИСУТНОСТІ МОЄЇ ВИМАГАЮТЬ ТІЛЬКИ ОСОБЛИВІ ВИПАДКИ.

— Ви як король чи типу того, мабуть, — припустив Морт. — Я в тому сенсі, що король володарює й тоді, коли іншими справами зайнятий, як‑от коли спить, приміром. Щось таке, пане?

— ЩОСЬ ТАКЕ, — погодився Смерть, згортаючи мапи. — А ТЕПЕР, ХЛОПЧЕ, КОЛИ ВЖЕ ТИ ЗІ СТАЙНЯМИ ПОКІНЧИВ, МОЖЕШ ПІТИ ЗАПИТАТИ В АЛЬБЕРТА, ЧИ НЕМАЄ В НЬОГО ДЛЯ ТЕБЕ ДОРУЧЕНЬ. А ТОДІ, ЯКЩО МАЄШ БАЖАННЯ, МОЖЕШ ВИЇХАТИ ЗІ МНОЮ УВЕЧЕРІ.

Морт кивнув. Смерть повернувся до величезної книги в шкіряній палітурці, взявся за перо, хвильку його пороздивлявся, а тоді перевів погляд на Морта й схилив череп набік.

— ЧИ ТИ ВЖЕ БАЧИВСЯ З МОЄЮ ДОНЬКОЮ?

— Е-е-е. Так, пане, — відповів Морт, уже тримаючись за ручку дверей.

— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ДІВЧИНА, — сказав Смерть. — ГАДАЮ, ЇЙ НЕ ЗАВАДИЛО БИ СПІЛКУВАТИСЯ З ОДНОЛІТКОМ.

— Тобто, пане?

— А ЩЕ КОЛИСЬ УСЕ ЦЕ, ЗВІСНО, НАЛЕЖАТИМЕ ЇЙ.

У глибині Смертиних очниць щось блиснуло, мов крихітна блакитна наднова. Морта осінило, хоч і не одразу, бо досвіду спілкування зі Смертю йому ще бракувало, та й почувався він незручно: господар намагався йому підморгнути.

У місцевості, що не корилася законам простору й часу, не була позначена на жодній мапі, існувала тільки в тих далеких околицях багатовсесвітного космосу, що про них мали уявлення лишень нечисленні астрофізики, і то тільки завдяки дійсно неякісній кислоті, Морт проводив залишок дня в такий спосіб: допомагав Альбертові саджати броколі. Саджанці були чорні з фіолетовим відтінком.

— Він, бачте, старається, — пояснював Альберт, заселяючи рослину в підготовану ямку. — Та коли до кольорів доходить, уяви йому бракне.

— Не певен, що розумію, — відповів Морт. — То ви казали, він усе це сам створив?

За парканом ландшафт стрімко набував похилості. Схил вів до глибокої долини, за якою височіло незаліснене й похмуре плато, що тягнулося аж ген-ген до далеких гір — гострих, мов котячі ікла.

— Ага, — підтвердив Альберт. — Ви слідкуйте, куди лійку хилите.

— А що тут раніше було?

— Поняття не маю, — сказав Альберт і взявся за наступний рядок. — Твердь, напевно. Це така хитра назва для чистого й незайманого нічого. Не така вже й старанна робота, направду. Сад іще нічого, та гори нашвидкуруч склепані. Як ближче підійти, то геть неякісні. Я колись ходив дивитися.

Примружившись, Морт придивився до дерев. Ті мали переконливо якісний вигляд.

— Нащо йому все це?

Альберт крекнув:

— Знаєте, що буває з юнаками, які ставлять забагато запитань?

Морт на мить замислився.

— Ні, — сказав він зрештою. — Не знаю.

Запала мовчанка.

Тоді Альберт підвівся й сказав:

— Та й я, трясця мене бери, не знаю. Певно, добуваються-таки відповідей і прикладають їх до діла.

— Він казав, що можу з ним ввечері виїхати.

— То ви щасливчик, — сказав Альберт невизначено, йдучи в бік дому.

— То він справді все це створив? — запитав Морт іще раз, чимчикуючи за ним.

— Так.

— Нащо?

— Мабуть, хотів собі місце, де почувався би як удома.

— А ви мертвий, Альберте?

— Я? А я схожий на мерця? — старий пхикнув, коли Морт окинув його критичним поглядом. — Та припини вже. Я такий само живий, як ото ти. Чи й живіший.

— Пробачте.

— Гаразд. — Альберт штовхнув задні двері, а тоді розвернувся до Морта й постарався подивитися на нього так лагідно, як тільки вмів. — Таких питань краще уникати, людей це засмучує. То як, може, час нам трохи смаженинки?

Дзвоник задзеленчав, коли Морт із Альбертом грали в доміно. Морт виструнчився.

— Час коня сідлати, — сказав Альберт, — ходімо.

Коли вони вийшли до стаєнь, уже спадали сутінки. Морт спостерігав, як старий сідлає коня Смерті.

— Його звати Хропунцем, — повідомив Альберт, застібаючи збрую. — Воно якось саме собою сталося, геть непередбачувано.

Хропунець спробував самовіддано пожувати Альбертів шарф.

Морт пригадав гравюру в бабусиному часописі між розділами про календар городника й фази місяця. Там був зображений Пан Смерть, Котрий Усіх Зрівняє Й До Кожного Прийде. Коли Морт учився читати, то повсякчас роздивлявся те зображення. Не таке вже й сильне враження воно справляло б, якби знати, що коня, на якому верхи їде сам Смерть, звати Хропунцем.

— Я би назвав його якось інакше, може, Іклом, чи Клинком, чи Ебеном, — вів далі Альберт, — та в господаря свої маленькі пунктики, як бачиш. Не терпиться тобі вже, еге ж?

— Здається, так, — невпевнено відповів Морт. — Я його за роботою ніколи й не бачив.

— Мало хто бачив, — сказав Альберт. — І то хіба раз.

Морт глибоко вдихнув.

— А от щодо тієї його доньки… — почав він.

— ДОБРИВЕЧІР, АЛЬБЕРТЕ, ХЛОПЧЕ.

— Морте, — механічно виправив Морт.

Смерть прокрокував у стайню, трохи пригнувшись, щоб не зачепити стелю. Альберт кивнув — і не так, як кивають слуги, помітив Морт, а по-побутовому чемно. У ті нечасті рази, що Морта брали в місто, він бачив одного чи двох слуг, та Альберт аж ніяк не був на них схожий. Поводився він так, наче дім насправді належав йому, а господар був просто минущим гостем, чимсь таким дошкульним, як‑от потріскана фарба на стінах чи павуки у вбиральні. Та й Смерть так поводився, наче вони з Альбертом уже сказали один одному все, що мали, і то давно, тож тепер зайняті були винятково своїми справами й не створювали один одному помітних незручностей. Для Морта цей досвід був, ніби прогулянка після страшної бурі, — усе таке свіже, не таке вже неприємне, та в повітрі відчувається залишкове потріскування буремних енергій.

Колись, коли всі справи буде зроблено, треба дізнатися більше про Альберта — таке завдання дав собі Морт.

— ПОТРИМАЙ ОЦЕ, — сказав Смерть, вклав Мортові в руки косу і перекинув ногу через сідло. Коса мала майже звичайний вигляд, от тільки лезо було таке тонке, що просвічувало, й було зіткане, здавалося, із синюватого серпанку, який кришив полум’я й шинкував звук. Морт тримав косу дуже обережно.

— ГАРАЗД, ХЛОПЧЕ, ВСІДАЙСЯ. АЛЬБЕРТЕ, НЕ ЧЕКАЙ НАС НА ВЕЧЕРЮ.

Кінь виніс їх надвір, а тоді здійняв у небо.

Зорі навколо них мали б спалахнути усі одразу, омити їх суцільним потоком. Чи повітря мало б закрутитися вихором довкола них і перетворитися на ураган світла, як це буває зазвичай під час міжпросторового гіперстрибка. Та це була подорож зі Смертю, а він давно уже вмів майстерно пересуватися в просторі без демонстративних спецефектів і стрибати з виміру в вимір так само просто, як проходив крізь замкнені двері. Тож Хропунець невимушено ніс їх галопом над каньйонами між велетенських купчастих хмар, аж доки ті розійшлися остаточно й відкрили Мортовим очам осяяний вечірнім сонцем Диск.

— ЧАС МОЖНА КОРИГУВАТИ, — пояснив Смерть, коли Морт запитав про пересування. — ВІН НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ВАЖЛИВИЙ.

— Завжди вважав, що важливий.

— ЛЮДИ ТАК ВВАЖАЮТЬ, БО ВОНИ ЙОГО ВИНАЙШЛИ, — похмуро сказав Смерть. На думку Морта, це було голослівне твердження, та він вирішив не сперечатися.

— Що тепер? — запитав він.

— У ХАПОНІЇ ДУЖЕ ПЕРСПЕКТИВНА ВІЙНА, — відповів Смерть. — ЩЕ В КІЛЬКОХ МІСЦЕВОСТЯХ СТАЛИСЯ СПАЛАХИ ЧУМИ. А ЩЕ Є ОДНЕ ВАЖЛИВЕ УБИВСТВО, ЯКЩО ЦІКАВО.

— Правда? Убивство?

— АТОЖ, КОРОЛЯ.

— А, короля, — зневажливо пробурмотів Морт. Про королів він дещо знав. Раз на рік в Овечий Перевал приходила мандрівна — чи то бродяча — трупа, і в її доробку були самі лиш вистави про королів. Королі тільки й робили, що вбивали один одного чи самі гинули від рук убивць. Сюжети були закручені: були в них і фальшиві особистості, й отруєння, і битви, і загублені в дитинстві нащадки, і привиди, і відьми з відьмаками, а ще суцільні ножі, стилети й кортики. І оскільки очевидно було, що королем бути — не в варенні купатися, Морт щоразу дивувався, нащо половина персонажів аж так прагне влізти на трон. Мортові уявлення про життя в палаці були дещо туманні, та виспатися, як він розумів, точно не випадало.

— Я би залюбки глянув на справжнього короля, — сказав він. — Вони завжди при короні, так мені бабуся казала. Навіть у вбиральні.

Смерть трохи обміркував почуте.

— ТЕХНІЧНО НІЩО НЕ ЗАВАЖАЄ, — погодився він. — ОДНАК, ІЗ МОГО ДОСВІДУ, ЦЕ ЗАЗВИЧАЙ НЕ ТАК.

Кінь під ними крутнувся, і неосяжна шахівниця рівнини Сто замінилася під його копитами з блискавичною швидкістю. То був край, багатий на мулисті ґрунти, капустяні поля й охайненькі маленькі королівства, чиї кордони звиваються, мов нервові змії, через постійні міжусобиці, принципові конфлікти, династійні шлюби, заплутані політичні союзи й нехлюйство картографів.

— А цей король, — запитав Морт, коли вони саме пролітали над лісом, — добрий чи злий?

— Я ПРО ТАКІ РЕЧІ НІКОЛИ НЕ ЗАМИСЛЮЮСЯ, — відповів Смерть. — НЕ КРАЩИЙ І НЕ ГІРШИЙ ЗА ІНШИХ, ГАДАЮ.

— А він засуджує людей до страти? — запитав Морт, та потім пригадав, із ким говорить, і додав: — Звісно, за винятком тих випадків, що вимагають вашої високої присутності.

— БУВАЄ. Є РЕЧІ, ЯКІ КОРОЛЯМ ЗАВЕДЕНО РОБИТИ.

Місто пливло під ними, скупчене навколо замкових мурів, що височіли на скелястому узвишші, випнутому посеред рівнини, мов геологічна родимка. За словами Смерті, той виступ був однією суцільною скелею, що свого часу відкололася від Вівцескель і відпливла разом із льодовиком у ті давні часи, коли Крижані Велетні воювали з богами й ганяли льодовики по всьому Дискові, намагаючись заморозити світ. Та кінець-кінцем вони здалися й відвели свої крижані стада в таємничі й неприступні бритвогострі гори поблизу Осердя. Мешканці рівнини губилися в здогадах, нащо було лишати тут здоровезну каменюку. Хоча в юного покоління мешканців Сто Лата — міста навколо скелі — таки була одна версія: без тієї каменюки рівнина мала б смертельно нудний вигляд.

Хропунець трусив крізь повітря, а тоді спинився біля флагштока на головній замковій вежі. Смерть спішився й сказав Мортові прилаштувати коневі торбу для годівлі.

— А люди не помітять коня на вежі? — запитав Морт, коли вони спускалися сходами.

— А ТИ ПОВІРИВ БИ СВОЇМ ОЧАМ, КОЛИ ПОБАЧИВ БИ КОНЯ НА ВЕРШЕЧКУ ГОЛОВНОЇ ВЕЖІ?

— Ні. Кінь такими сходами не зійде.

— ТО САМ ЯК ГАДАЄШ?

— А, ясно, люди не бачать того, чого, на їхню думку, не може бути.

— МОЛОДЕЦЬ.

Вони йшли коридором, де всі стіни були завішані гобеленами. Смерть сунув руку під плащ, витягнув звідти клепсидру й уважно роздивився її в тьмяному світлі.

То була непроста клепсидра — із різьбленого скла в філігранній оправі з міді й дерева. А ще на ній було гравіювання: «Король Олерв Бастард».

Пісок у клепсидрі незвично виблискував. Лишалося його небагато.

Смерть щось пробубонів собі під ніс і заховав клепсидру в таємничих нутрощах плаща.

Вони повернули за ріг, і їх накрило звуком. Перед ними була величезна зала, по вінця забита людьми. Повсть зі слів і тютюнового диму здіймалася над натовпом і сягала височезної завішаної хоругвами й знаменами стелі. На галереї тріо менестрелів намарне вибивалося з сил, аби перекричати гамір.

Поява Смерті жодним чином не спантеличила присутніх. Слуга біля дверей спершу подивився на них, розтулив рота, та враз насупився, немов щось його відволікло, й забув про їхнє існування. Ще в їхній бік глянуло кілька придворних, та й ті миттю відволіклися, щойно здоровий глузд опанував їхніми органами чуття.

— МАЄМО ЩЕ КІЛЬКА ХВИЛИН, — сказав Смерть, беручи келих із таці, яку саме проносили повз. — ЗМІШАЙМОСЯ З НАТОВПОМ.

— Але вони мене теж не бачать! — поскаржився Морт. — А я справжній!

— ДІЙСНІСТЬ НЕ ЗАВЖДИ ТАКА, ЯКОЮ ЗДАЄТЬСЯ, — відповів Смерть. — ТАК ЧИ ІНАК, ЯКЩО МЕНЕ ВОНИ БАЧИТИ НЕ ХОЧУТЬ, ТО ТЕБЕ Й ПОГОТІВ. ЦЕ АРИСТОКРАТИ, ХЛОПЧЕ. НЕ ПОМІЧАТИ ВОНИ ВМІЮТЬ НАЙКРАЩЕ. ЧОМУ В КЕЛИХУ ВИШЕНЬКА НА ШПАЖЦІ?

— Морте, — автоматично виправив його Морт.

— І НЕ СКАЖЕШ, ЩО ВОНО ЧОГОСЬ ДОДАЄ ДО СМАКУ. НАЩО КОМУСЬ БРАТИ ЦІЛКОМ ВДАЛИЙ НАПІЙ І ВКЛАДАТИ В НЬОГО ВИШЕНЬКУ НА ШПАЖЦІ?

— А що буде далі? — перервав його Морт. Статечний граф наштовхнувся на Мортів лікоть, роздивився навсібіч, оминувши його, знизав плечима й пішов собі.

— АБО, СКАЖІМО, ОЦІ ШТУКИ, — вів далі Смерть, вказуючи пальцем на канапки, які проносили повз них. — НЕХАЙ ГРИБИ, ХАЙ БУДУТЬ ГРИБИ, І КУРКА, І ВЕРШКИ, Я НЕ ПРОТИ, ТА НАЩО, ТА ХТО В ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДІ БУДЕ ЦЕ ВСЕ ПЕРЕМІШУВАТИ Й ПОДАВАТИ В КРИХІТНИХ ТАРТАЛЕТКАХ?

— Перепрошую? — перепитав Морт.

— ТАКІ ВОНИ, СМЕРТНІ. ТАК МАЛО ЇМ ВІДПИСАНО ЖИТИ НА ЦЬОМУ СВІТІ, А ВСЕ ОДНО ТІЛЬКИ ТИМ І ЗАЙНЯТІ, ЩО УСКЛАДНЮЮТЬ СОБІ ЖИТТЯ. ДИВОВИЖНО. З’ЇЖ КОРНІШОНЧИК.

— А де король? — Морт витягнув шию, намагаючись роздивитися щось над головами придворних.

— ЧОЛОВ’ЯГА ІЗ ЗОЛОТАВОЮ БОРОДОЮ, — сказав Смерть. Він торкнувся до плеча слуги і, доки той здивовано роззирався, поцупив із таці ще один келих.

Морт крутив головою навсібіч, аж доки побачив посеред зали чоловіка, оточеного кількома придворними. Чоловік нахилив голову, прислухаючись до співрозмовника-коротуна.

Сам він був високий, міцний, а обличчя в нього було спокійне й терпляче — словом, він мав такий вигляд, що можна було би цілком впевнено придбати в нього підстаркуватого коня.

— Не схожий він на злого короля. Нащо комусь його убивати?

— БАЧИШ ОТОГО ЧОЛОВІКА ПОРЯД ІЗ НИМ? З ВУСИКАМИ Й ЯЩІРЧИНОЮ ПОСМІШКОЮ, — вказав Смерть косою.

— Так, а що?

— ЦЕ ЙОГО БРАТ У ПЕРШИХ, ГЕРЦОГ СТОГЕЛІТСЬКИЙ. НЕ НАЙПРИЄМНІША В СВІТІ ЛЮДИНА. ВПРАВНИЙ ОТРУЙНИК. МИНУЛОГО РОКУ ЩЕ БУВ П’ЯТИМ У ЧЕРЗІ ДО ТРОНУ, А ТЕПЕР УЖЕ ДРУГИЙ. ВМІЄ ПРОСУВАТИСЯ СУСПІЛЬНОЮ ДРАБИНОЮ, ТАК БИ МОВИТИ, — Смерть попорпався десь під плащем і витягнув клепсидру, в якій між мідною філігранню дріботів чорний пісок. Легенько труснув. — І ЩЕ РОКІВ ТРИДЦЯТЬ ПРОЖИВЕ ЧИ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ, — додав він і зітхнув.

— То він отак просто ходить по світу й убиває людей? — сказав Морт і розчаровано похитав головою. — Немає в світі справедливості.

Смерть знов зітхнув.

— НЕМАЄ, — сказав він і віддав свій келих пажеві. Той страшенно здивувався, коли в руці нізвідки з’явився порожній келих. — Є ТІЛЬКИ Я.

Смерть витягнув з піхов меч. Клинок палав тим самим півпрозорим синім світлом, що й коса. Смерть зробив крок уперед.

— Думав, ви тільки косою орудуєте, — прошепотів Морт.

— КОРОЛІ ДІСТАЮТЬ МЕЧ, — сказав Смерть. — ТАКА ЇХНЯ КОРОЛІВСЬКА… ЗАБУВ СЛОВО… А, ТОЧНО, ПРЕРОГАТИВА.

Смерть поліз пальцями вільної руки під плащ і витягнув життєлічильник короля Олерва. У верхній посудині збіглися докупи останні піщинки.

— ЗАРАЗ БУДЬ УВАЖНИЙ, БО ПОТІМ Я ТЕБЕ, МОЖЛИВО, ПРО ДЕЩО ПИТАТИМУ.

— Заждіть, — проскиглив Морт, — це ж нечесно. Хіба не можна це спинити?

— ЧЕСНО? А ХТО КАЗАВ ЩОСЬ ПРО ЧЕСНІСТЬ?

— Просто коли той інший такий…

— СЛУХАЙ, ТУТ ПО-ЧЕСНОМУ БУТИ НЕ МОЖЕ. І СПРАВЕДЛИВОСТІ НЕ БУДЕ ТЕЖ. НЕ МОЖНА СТАВАТИ НА ЧИЙСЬ БІК. ТАК, СУМНО ЦЕ. АЛЕ КОЛИ ЧАС НАСТАВ, ТО ВІН НАСТАВ. І ВСЕ. ТАКІ СПРАВИ, ХЛОПЧЕ.

— Морте, — застогнав Морт, вдивляючись у натовп.

А тоді він побачив її. Випадкові рухи натовпу утворили стежку між Мортом і худенькою рудоволосою дівчиною, яка саме стояла в оточенні старших жінок за королівською спиною. Ту дівчину навряд чи можна було б назвати гарною — природа не обділила її щедрим розсипом ластовиння і, по правді кажучи, надмірною кістлявістю. Та її вигляд спричинив збурення у й без того напруженій задній частині Мортового мозку, і збурення те, невблаганно й немовби злостиво сміючись, умить сягнуло глибин Мортової черевної порожнини.

— ЧАС НАСТАВ, — сказав Смерть і дав Мортові під ребра легенького стусана гострим ліктем. — ЗА МНОЮ.

Смерть рушив до короля із мечем у руці. Морт моргнув і пішов за ним. На мить його погляд зустрівся з поглядом дівчини, та вона одразу ж відвернулася, а тоді відхилилася всім тілом, закинула голову назад, і її рот округлився в жахному передчутті.

Морт відчув, як ураз зм’як його хребет. А тоді він рвонув до короля.

— Стережіться, — заверещав він, — ви в страшній небезпеці!

Світ загуснув, немов залитий патокою. Навколо повставали блакитні й пурпурові тіні, немов у снах після теплового удару, і звуки почали глухнути, аж доки придворний гомін не здався далеким шурхотом, мов музика в чужих навушниках. Морт побачив, як Смерть став біля короля й дивився вгору…

…на галерею.

Морт бачив убивцю, бачив арбалет, бачив стрілу, що летіла крізь загусле повітря зі швидкістю хворого слимака. Та якою б повільною вона не була, обігнати її він не міг.

Здавалося, година знадобилася, аби наново опанувати свинцево важкими ногами, та зрештою він зумів стати на підлогу обома ними одночасно й відштовхнутися, щоби послати тіло вперед із прискоренням мізерним, мов континентальний дрифт.

Доки він плив крізь повітряну патоку, Смерть гірко промовляв:

— ЦЕ НЕ ПОМОЖЕ, ПОВІР. ТИ НАМАГАЄШСЯ ЗАПОБІГТИ НЕЩАСТЮ, І ЦЕ ПРИРОДНО, ТА НІЧОГО НЕ ВИЙДЕ.

Морт плив завмерлим і занімілим світом, мов уві сні.

Стріла поцілила. Смерть узявся за меч дворучним хватом, заніс його, й клинок пройшов крізь королівську шию, не лишивши ні сліду. Та Морт, пролітаючи крізь смерковий світ, бачив, ніби щось примарне опало з королівського тіла.

Король не міг загинути, адже ось він, досі стоїть на місці й дивиться просто на Смерть украй здивовано. Біля ніг його лежала якась дивна тінь, а десь далеко кричали й верещали люди.

— ЧИСТА РОБОТА, — сказав Смерть. — ІЗ ОСОБАМИ КОРОЛІСЬКОЇ КРОВІ ЗАВЖДИ НЕПРОСТО. НЕ ХОЧУТЬ ІТИ. А ОТ ПРОСТІ СЕЛЯНИ — НАВПАКИ, ДІЖДАТИ НЕ МОЖУТЬ.

— Ви хто в біса такий? — запитав король. — Що тут забули? Га? Охороно! Наказую…

І тут до його розуму нарешті дійшло повідомлення від очей. Морт був вражений. Король Олерв так довго був на троні, та навіть коли загинув, усе одно тримав марку.

— Стривайте-но, — сказав він. — Зрозумів. Не чекав на вас так скоро.

— МАЛО ХТО ЧЕКАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, — вклонився Смерть.

Король розглянувся довкола. У смерковому світі було тихо й тьмяно, назовні вирували пристрасті.

— Це я там унизу лежу, чи не так?

— НА ЖАЛЬ, ТАК, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.

— Чиста робота! Арбалет, правда ж?

— ТАК. А ТЕПЕР, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, КОЛИ ВАША ЛАСКА…

— Хто це зробив? — запитав король. Смерть вагався.

— НАЙМАНИЙ УБИВЦЯ З АНК-МОРПОРКА.

— Гм. Хитро. Мої вітання Стогелітському. А я ж бо напихався протиотрутами. Немає протиотрути до холодної зброї, правда ж, скажіть?

— ТАКИ НЕМАЄ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.

— Стара добра мотузчана драбина й швидкий кінь біля підйомного мосту, еге ж?

— СКИДАЄТЬСЯ НА ТЕ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ, — сказав Смерть, чемно беручи королівський дух під лікоть. — КОЛИ ВАС ЦЕ ТРОХИ РОЗРАДИТЬ, КІНЬ МАЄ БУТИ ДУЖЕ ШВИДКИМ.

— Он як?

Смерть розтягнув свою вічну посмішку трохи ширше.

— НА ЗАВТРА В АНКУ У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНО ЗУСТРІЧ ІЗ ВЕРШНИКОМ. БАЧИТЕ, ВІН МАВ НЕОБЕРЕЖНІСТЬ УЗЯТИ З СОБОЮ НАГОТОВАНИЙ ГЕРЦОГОМ ОБІД.

Король, чия фахова придатність до посади означала, серед іншого, й неспішне реагування на ситуації, що вимагають певного розуміння, на хвильку замислився, а тоді чемно й коротко посміявся. Тоді ж він уперше помітив Морта.

— Хто це? — запитав він. — Цей хлопець теж мертвий?

— ЦЕ МІЙ УЧЕНЬ. І НА НЬОГО ЧЕКАЄ СЕРЙОЗНА РОЗМОВА, ЩОБИ З ЮНОГО БЕЗТЯМКА НЕ СТАВ ДОРОСЛИМ БОВДУРОМ.

— Морт, — механічно назвався Морт. Звуки бесіди омивали його, мов важка вода, та він не міг відірватися від усього того, що відбувалося зовні. Він почувався справжнім. Смерть мав цілком справжній вигляд. Король був напрочуд міцним і здоровим на вигляд, як для щойно померлого. Та весь світ навколо перетворився на мішанину тіней і духів. Їхні обриси схилялися до мертвого тіла, проходили крізь Морта, обпливали його, немов туман.

Дівчина впала навколішки й плакала.

— Донька моя, — сказав король. — Мені мало б бути сумно. Чому мені не сумно?

— ПОЧУТТЯ ЛИШАЮТЬСЯ ТАМ. ВОНИ — РОБОТА ЗАЛОЗ.

— Он як. Мабуть, це кінець. Вона ж не бачить нас, правда?

— НІ.

— І, я так розумію, немає можливості мені…

— ЖОДНОЇ.

— Та вона буде королевою, і якби ж я міг її…

— НА ЖАЛЬ, НЕ МОЖНА.

Дівчина глянула вгору крізь Морта. Він бачив, як герцог співчутливо поклав їй на плече руку. Обличчям його блукала невловна посмішка. Така посмішка, що чигає на мілині на необережних пляжників.

— Ви мене не почуєте все одно, — сказав до дівчини Морт, — та не довіряйте йому!

Дівчина напружено глянула на Морта. Він простягнув руку й побачив, як та проходить крізь руку дівчини.

— ХОДІМО, ХЛОПЧЕ. НЕМАЄ ЧАСУ НА ДУРНИЦІ.

Морт відчув, як пальці Смерті — цілком по-дружньому — стискаються на його плечі. Він невпевнено розвернувся й пішов за Смертю й королем.

Вони вийшли крізь стіну. Він теж наполовину пройшов крізь неї, аж раптом усвідомив, що це неможливо.

Іти за цією думкою було самогубством. Морт відчув холод каменю, що стискався навколо його рук і ніг, аж раптом голос у його голові прогримів:

— ГЛЯНЬ НА ЦЕ З ТАКОГО БОКУ: НЕ МОЖЕ БУТИ НІЯКОЇ СТІНИ, БО КОЛИ ВОНА БУЛА Б ТАМ, ТИ Б КРІЗЬ НЕЇ НЕ ПРОЙШОВ. НЕ ПРОЙШОВ БИ, ХЛОПЧЕ?

— Морте, — виправив Морт.

— ЩО?

— Мене звати Мортом. Чи Мортимером, — розлючено процідив Морт, пропихаючись крізь стіну. Холод відпустив його.

— ОСЬ ТАК. НЕ ТАК УЖЕ Й СКЛАДНО, ПРАВДА?

В коридорі Морт роззирнувся навкруги й поплескав по стіні долонею. Він таки пройшов крізь неї, та тепер вона здавалася цілком твердою й виблискувала до нього часточками пилу.

— Як ви це робите? І як я це роблю? Це чари?

— ЩО ЗАВГОДНО, ТА НЕ МАГІЯ, ХЛОПЧЕ. КОЛИ НАВЧИШСЯ ЦЕ РОБИТИ САМ, МЕНІ БУДЕ НІЧОГО ТЕБЕ ВЧИТИ.

Король, який тепер був помітно розпливчастішим, сказав:

— Це вражає, маю визнати. Між іншим, я, здається, зникаю.

— МОРФОГЕННЕ ПОЛЕ СЛАБШАЄ, — пояснив Смерть.

Голос короля уже було ледве чутно, мов шепіт.

— То он в чому справа.

— ЦЕ З УСІМА СТАЄТЬСЯ. СПРОБУЙТЕ ОТРИМУВАТИ ЗАДОВОЛЕННЯ.

— Як? — тепер його голос був уже майже шелестом повітря.

— ПРОСТО БУДЬТЕ СОБОЮ.

У цю мить король немов здувся. Він дедалі меншав, висячи в повітрі, аж доки не зробився крихітним, мов блискуча часточка пилу. Усе відбулося так швидко, що Морт ледве не прогледів, — за півсекунди чи й швидше, з таким звуком, ніби хтось тихенько зітхнув.

Смерть обережно впіймав блискучу цятку й заховав під плащем.

— Що з ним трапилося? — запитав Морт.

— ТІЛЬКИ ЙОМУ ВІДОМО. ХОДІМО.

— Моя бабуся казала, що вмирати — все одно що засинати, — з надією припустив Морт.

— ГАДКИ НЕ МАЮ. НІ ТОГО, НІ ІНШОГО НЕ РОБИВ.

Морт востаннє роззирнувся. Великі двері розчахнулися, й крізь них повалили придворні. Дві статечні дами намагалися розрадити принцесу, та вона йшла гордо попереду них, і вони теліпалися за нею, мов повітряні кулі в рюшиках, а тоді всі троє звернули за ріг і зникли з поля зору.

— ВЖЕ ТРИМАЄТЬСЯ ПО-КОРОЛІВСЬКИ, — схвально відгукнувся Смерть. Він поважав стиль.

Унаступне Смерть заговорив уже на даху.

— ТИ СПРОБУВАВ ЙОГО ПОПЕРЕДИТИ, — сказав він, знімаючи годівницю з Хропунцевої шиї.

— Так, пане. Перепрошую.

— НЕ МОЖНА ЙТИ НАПЕРЕКІР ДОЛІ. ХТО ТИ ТАКИЙ, ЩОБИ ВИРІШУВАТИ, КОМУ ЖИТИ, А КОМУ ВМИРАТИ?

Смерть уважно слідкував за виразом на Мортовому обличчі.

— ЦЕ ТІЛЬКИ БОГАМ ДОЗВОЛЕНО. ЗАБАВКИ З ДОЛЕЮ НАВІТЬ ОДНОГО СМЕРТНОГО МОЖУТЬ ЗНИЩИТИ ЦІЛИЙ СВІТ. РОЗУМІЄШ?

Морт розпачливо кивнув.

— Тепер ви мене відрядите додому?

Смерть нахилився, підхопив його й посадив у сідло за собою.

— ЧЕРЕЗ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ? НІ. КОЛИ Б ТИ ВИЯВИВ ЗАДОВОЛЕННЯ, ТОДІ Й ВІДРЯДИВ БИ, МОЖЛИВО. ТА ТИ МАЄШ ЗРОЗУМІТИ, ЯКИЙ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ ПАСУЄ НАШОМУ ФАХОВІ.

— Який?

— ГОСТРОТА ЛЕЗА.

Минали дні, та Морт не був певен, скільки саме. Тьмяне сонце в світі Смерті виходило й заходило, але виходи у світ смертних, здавалося, не підпорядковувалися якійсь чіткій системі. Смерть не навідувався тільки до королів чи на поля доленосних битв. Більшість відвідин були до цілком звичайних людей.

Альберт готував сніданки, обіди й вечері, багато всміхався сам собі й говорив небагато. Ізабелл більшість часу сиділа в себе чи виходила покататися на поні чорними схилами над будинком. Їдучи верхи, з розплетеним волоссям, що майоріло за вітром, вона викликала б більше захвату в спостерігача, коли б була вправнішою вершницею, або коли б поні був помітно більшим, або коли б волосся її належало до того типу, що його вітер здіймав би сам собою. Буває таке волосся. А буває не таке. Її волосся таким не було.

Коли Смерть не виходив у справах, які називав СЛУЖБОВИМ ОБОВ’ЯЗКОМ, Морт допомагав Альбертові, або знаходив собі роботу в саду чи стайні, або досліджував велетенську бібліотеку Смерті, де читав усе підряд зі швидкістю й усеїдністю, що притаманні людям, які вперше відкрили для себе магію писаного слова.

Більшість книжок, звісно ж, були біографіями.

Але незвичними. Вони писалися самі собою. Ті, хто уже помер, заповнили усі відведені їм сторінки, а в книжках про тих, хто ще не народився, сторінки були чистими. А от нині живі…

Морт визначив, коли відмічав сторінку й перелічував додані рядки, що в деяких книжках за добу набігало по чотири‒п’ять абзаців. Почерк був незнайомий.

Зрештою він зважився на прохання.

— ПРО ЩО? — спантеличено перепитав Смерть, сидячи за різьбленим письмовим столом і крутячи між пальцями косоподібний ніж для паперу.

— Вільний вечір, — повторив Морт. Кабінет раптом здався йому нестерпно великим: килим широкий мов поле, і він посередині, такий беззахисний.

— АЛЕ НАЩО? НЕ МОЖЕ БУТИ, ЩОБИ НА БАБУСИН ПОХОРОН, — сказав Смерть, а тоді додав, — Я БИ ЗНАВ.

— Та я хотів би, знаєте, вийти з дому, із людьми побачитися, — промовив Морт, намагаючись витримати невблаганний синьо-зірчастий погляд.

— АЛЕ ТИ БАЧИШ ЛЮДЕЙ ЩОДНЯ.

— Так, звісно, от тільки, ну, це не дуже тривале спілкування, — завважив Морт. — Я про те, що добре було б побачитися з кимось, у кого очікувана тривалість життя більше кількох хвилин, — додав він.

Смерть побарабанив пальцями по столу — так, ніби миші чечітку танцювали, — й пильно подивився Мортові в очі ще кілька секунд. Завважив подумки, що хлопець уже трохи менш розбовтаний, ніж раніше, і постава в нього рівніша, а ще не задумуючись уживає слова на кшталт «очікувана тривалість життя». Це все бібліотека, подумав Смерть.

— ГАРАЗД, — сказав він докірливо. — ТА МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТУТ У ТЕБЕ Є ВСЕ ТОБІ ПОТРІБНЕ. СЛУЖБОВІ ОБОВ’ЯЗКИ НЕ НАДТО ВИСНАЖЛИВІ, ПРАВДА?

— Правда, пане.

— І В ТЕБЕ ХОРОШЕ ХАРЧУВАННЯ, І ПОСТІЛЬ ТЕПЛА, І ДОЗВІЛЛЯ ОБЛАШТОВАНЕ, І ЛЮДИ ТВОГО ВІКУ.

— Тобто, пане?

— ДОНЬКА МОЯ, — сказав Смерть. — ТИ З НЕЮ БАЧИВСЯ, Я ТАК РОЗУМІЮ?

— А. Так, пане.

— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ЛЮДИНА, КОЛИ ЗАПІЗНАТИСЯ БЛИЖЧЕ.

— Так, пане, я певен, що приємна.

— ТА ВСЕ ОДНО ТОБІ КОРТИТЬ, — Смерть заговорив осудливо, немов про вияв несмаку, — ВЗЯТИ ВІЛЬНИЙ ВЕЧІР?

— Так, пане. Коли ваша ласка, пане.

— ГАРАЗД, ГАРАЗД. НЕХАЙ. МАЄШ ЧАС ДО ЗАХОДУ СОНЦЯ.

Смерть розгорнув свій ґросбух і заходився щось писати. Час від часу він відволікався, щоби пересунути кісточки на рахівниці.

За хвилину підвів погляд.

— ТИ ЩЕ ТУТ, — сказав він, а тоді ядуче додав, — ВЛАСНИЙ ЧАС ВИТРАЧАЄШ, МАЮ ЗАВВАЖИТИ.

— Ем, — пробурмотів Морт, — а люди мене бачитимуть?

— ГАДАЮ, ЩО ТАК, НАПЕВНЕ БАЧИТИМУТЬ. ЧИ МОЖУ Я ДОПОМОГТИ ТОБІ ЩЕ ЧИМОСЬ, ПЕРШ НІЖ ТИ ПУСТИШСЯ БЕРЕГА?

— Ну, пане, є одна штука, пане, я не знаю, як вийти у світ смертних, пане, — пробурмотів Морт у відчаї.

Смерть шумно зітхнув і відчинив шухляду.

— ПРОСТО ІДИ ТУДИ.

Морт принижено кивнув і рушив у далеку путь до кабінетних дверей. Відчиняючи їх, він почув, як Смерть кашлянув.

— ХЛОПЧЕ! — гукнув Смерть і кинув чимсь у Мортів бік.

Морт механічно впіймав кинуте, коли двері заскрипіли й прочинилися.

Поріг зник. Глибокий килим під ногами перетворився на залиту болотом бруківку. Ядуче й в’язке, мов ртуть, денне світло омило його з усіх боків.

— Морте, — механічно звернувся Морт до всесвіту в цілому.

— Що? — перепитав рундучник. Морт роззирнувся навкруги. Він стояв посеред такої людної торгової вулиці, що годі було крок ступити. Тут продавали усе, від швацьких голок до рятівного прозріння, що ним торгували мандрівні проповідники. Доводилося кричати, аби бути почутим.

Морт поплескав рундучника по спині.

— Ви мене бачите?

Рундучник недовірливо зіщулився:

— Та вже бачу. Або когось ото типу вас.

— Дякую, — сказав Морт із полегшенням.

— Нема за що. Я багато людей за день бачу і грошей за те не беру. Може, шнурівки глянете?

— Мені не треба. А що це за місце?

— А ви не знаєте?

Двоє біля сусіднього намету уважно дивилися на Морта. Голова в нього закипала.

— Мій господар багато подорожує, — сказав він, не збрехавши. — Ми приїхали вчора вночі, і я заснув у кареті. А тепер у мене вільний вечір.

— Он як, — сказав рундучник і по-змовницькому нахилився до Морта. — Хочеться розважитися? Я би звів, із ким треба.

— Мене би дуже розважило знати, де я, — відрізав Морт.

Чоловік знітився.

— Це Анк-Морпорк. Це всім ясно видно. Й відчутно.

Морт потягнув носом повітря. І справді, щось із тутешнім повітрям нечисто. Відчувалося, що повітря це не перший день на світі. Неможливо було не завважувати з кожним вдихом, що навколо купа людей, вони близько, й усі вони мають по дві підпахви.

Рундучник ще раз оглянув Морта, відзначив подумки бліду шкіру, добре пошитий одяг і дивну напругу, немов у хлопцеві причаїлася закручена пружина.

— Будьмо відверті, — сказав він, — я міг би вас скерувати до неймовірного борделю.

— Я вже снідав, — невпевнено сказав Морт. — Та ви, може, підкажете, чи далеко ми від місця, яке зветься, коли правильно пам’ятаю, Сто Лат?

— Десь двадцять миль в серцесвітному напрямі. Та для такого юнака, як ви, там розваг немає, — поспішно відповів рундучник. — Я ж розумію, що ви сам, жадаєте нових вражень, утіхи, романтики…

Морт тим часом розв’язав торбу, що її йому кинув Смерть. Там було повно крихітних золотих монет.

У голові знов постав образ — власниці юного блідого обличчя під копицею рудого волосся, яка відчувала його присутність. Неоформлені почуття, що переслідували його останні кілька днів, раптом набули зосередженості.

— Я жадаю, — сказав Морт твердо, — щоби мені дали дуже швидкого коня.

За п’ять хвилин Морт зрозумів, що заблукав.

Цю частину Анк-Морпорка — місто в місті, яке вочевидь потребувало державної допомоги чи, навіть краще, рейду вогнеметників, — в народі звали Затінками. Занедбаною її було можна назвати хіба з великою, неприпустимою натяжкою. Тут жили за горизонтом занедбаності — там, де занедбаність, ніби за рівняннями Ейнштейна, набувала неправдоподібно жахних масштабів. Тут було гамірно, спекотно й смерділо, мов у хліві.

Це була не так спільнота, як екосистема — такий собі кораловий риф на суші. Тут мешкали люди, звісно, — та поводилися вони аналогічно омарам, кальмарам, креветкам та іншим морським мешканцям. А ще тут, звісно, були акули.

Морт зневірено блукав кривими вуличками. Якби хтось спостерігав за ним із дахів, то помітив би певну впорядкованість рухів натовпу за його спиною — тобто кількох чоловіків, які ненав’язливо зосереджувалися на ньому, немов на цілі. Спостерігач швидко дійшов би висновку, що для Морта й золота в його торбинці очікувана тривалість життя становить не більше, ніж тривалість життя триногого їжака на шестисмуговому шосе.

Читачам і читачкам уже, мабуть, ясно, що в Затінках не було вроджених мешканців. Там були привнесені й акліматизовані види. Подеколи Морт намагався заговорити до когось із місцевих, щоби зрештою купити собі коня. Акліматизовані місцеві зазвичай щось бурмотіли собі під ніс і поспішали геть, адже всі, хто мав намір лишатися живим у Затінках протягом бодай трьох годин, розвивали в собі надчутливість до певних прикмет, тож робили все, щоби не лишатися надовго поряд із Мортом — як‑от мешканці сільської місцевості не стоятимуть біля самотнього високого дерева під час грози.

Так Морт добрів до Анка — найбільшої на Диску ріки. Ще до того, як сягнути міських мурів, води Анка були повільними й важкими від зібраного з рівнин мулу, а коли ті води допливали Затінків, ходити по їх поверхні зумів би навіть агностик. Втопитися в Анку було неможливо, а от задихнутися — запросто.

Морт недовірливо роздивився поверхню ріки. Здавалося, вона ворушилася. На ній були бульбашки. Це мала б бути вода. Він зітхнув і розвернувся.

Перед ним стояли троє. З’явилися вони так несподівано, ніби від кам’яного муру відділилися. Вигляд вони мали такий упевнений і вагомий, який зазвичай мають розбійники, що їх зустрічає герой оповіді в ту мить, коли час йому перелякатися, та не занадто, адже очевидно, що він має чим здивувати нападників.

Троє загрозливо вишкірилися. Це вони вміли.

Один із них витягнув ніж і поводив ним перед собою, окреслюючи вістрям у повітрі маленькі кільця. Тоді рушив у Мортів бік, а двоє інших трималися позаду й забезпечували товаришеві аморальну підтримку.

— Давай гроші, — гаркнув перший розбійник.

Морт потягнувся до торбинки на поясі.

— Заждіть, — раптом сказав він. — А що далі?

— Що?

— Питаю, який вибір, гроші чи життя? Це ж так мають казати грабіжники. «Гроші чи життя!» Читав про це в одній книзі.

— Може бути, може бути, — грабіжник відчував, що в нього перехоплюють ініціативу, й блискавично викрутився: — З іншого боку, може й так статися, що будуть нам і гроші, і життя. Дуплетом, так би мовити, — він зиркнув на колег, і ті хором хихикнули.

— В такому разі… — сказав Морт і замахнувся рукою так, немов от‑от закине торбинку подалі в Анк, навіть якщо та має всі шанси відскочити від води, мов від гуми.

— Ти що надумав, — зреагував грабіжник. Він рвонув уперед, але завмер, щойно Морт загрозливо труснув рукою з торбинкою.

— Ну, — сказав Морт, — я на це так дивлюся. Коли ви все одно мене вб’єте, то можна із грішми й попрощатися. Тож самі обирайте, — на доказ твердості наміру він витягнув із торбинки монету й кинув її у воду. Вода всмоктала її, неприємно сьорбнувши. Грабіжники зіщулилися.

Ватажок глянув на торбинку. Глянув на свій ніж. Глянув на Мортове обличчя. Глянув на поплічників.

— Хвилинку, — сказав він Мортові й про щось тихо засперечався з двома іншими.

Морт оцінив відстань до входу в провулок. Не добігти. Крім того, ці троє мали такий вигляд, наче ганятися за жертвами вміли непогано. Єдине, що могло їх спантеличити бодай трохи, — невблаганна логіка.

Ватажок розвернувся до Морта. Востаннє запитально глянув на приятелів. Ті рішуче кивнули.

— Гадаю, ми тебе вб’ємо, а з грішми вже як вийде. Не можна, щоби така поведінка ширилася.

Інші двоє дістали ножі.

Мор нервово ковтнув.

— Це може виявитися нерозумно з вашого боку.

— Чого це?

— Ну, по-перше, мені це не сподобається.

— А тобі й не мусить подобатися, все одно мертвий будеш, — сказав грабіжник, наближаючись.

— Не певен, що мені час помирати, — сказав Морт задкуючи. — Мене би повідомили.

— Ага, — сказав грабіжник, якому все це вже почало всерйоз набридати. — Ага, точно, але тебе й повідомили, хіба ні? От холєра, гівно слоняче!

В ту саму мить Морт зробив ще один крок назад. Крізь стіну.

Ватажок мов баран дивився на суцільний камінь, що поглинув Морта, а тоді кинув ніж на землю.

— Хай би мене чорти забрали. — ний чаклун. Ненавиджу — них чаклунів!

— То й не — в би їх, коли так, — пробурмотів один із поплічників, невимушено вимовляючи рядки дефісів.

Третій грабіжник, якому тяжко давалося розуміння ситуації, сказав:

— Та він оно крізь стіну пройшов!

— А ми були ходили за ним сто років, — пробурмотів другий. — А ти, Голомозий, молодець. Казав я тобі, що він чаклун, бо тут тіки чаклуни самі ходять. Не казав я тобі, що то чаклун? Казав…

— Та ти стільки кажеш, що в голову не влізе, — гримнув ватажок.

— А я бачив, бачив, як він ото крізь стіну…

— Та невже?

— Та вже!

— Крізь стіноньку ото, не бачили хіба?

— Думаєш, ти розумний такий?

— Та вже не тупий, іди перевір!

Ватажок підхопив ніж із багна по-зміїному спритно:

— Покажу тобі, що в мене не тупе.

Третій грабіжник підкрався до стіни й копнув її кілька разів щосили, доки в нього за спиною вовтузилися й белькотіли колеги.

— Та, стіна як є, стінонька. Чи ж я стіни в житті не бачив. Як вони це роблять, га, хлопці? Хлопці?

Він розвернувся й перечепився через тіла, що лежали долілиць.

— Ой, — промовив він. Хай як туго до нього доходило все, що відбувалося, одну важливу штуку він второпав блискавично: він у провулку посеред Затінків, і він сам-один, тож зірвався на біг і не спинявся доволі довго.

Смерть поволі крокував кахлями й уважно придивлявся до тісних рядків життєлічильників. Альберт чемно ходив за ним із величезним ґросбухом у руках.

Навколо них сірим водоспадом гуркотів пісок.

Рядок над рядком, на полицях гули клепсидри, у яких спливав відведений смертним час. То було важке гудіння, глухе гудіння, що лилося в’язко, мов заварний крем на солодкий пудинг душі.

— ЧУДОВО, — зрештою промовив Смерть. — ЗНАЧИТЬ, ТРОЄ. ТИХА НІЧ.

— Тобто Солодка Жилава, настоятель Лобсанґ — знову, і та принцеса Келі, — підсумував Альберт.

Смерть роздивився трійко клепсидр, які тримав у руках.

— ХОЧУ ХЛОПЦЯ НАШОГО ВІДРЯДИТИ.

Альберт звірився з ґросбухом.

— Що ж, Солодка навряд чи завдасть клопоту, а настоятель у нас, так би мовити, досвідчений помирач. Шкода цю принцесу. Лише п’ятнадцять. Може бути непросто.

— ТАК, ШКОДА ЇЇ.

— Пане?

Смерть стояв із третьою клепсидрою в руці й уважно роздивлявся, як на її боках грає світло. Зітхнув.

— ТАКА ЮНА…

— З вами все гаразд, пане? — запитав Альберт заклопотано.

— ЧАС, НІБИ НЕСКІНЧЕННИЙ ПОТІК, ЗНОСИТЬ УСЕ…

— Пане!

— ЩО ТАКЕ? — різко запитав Смерть.

— Ви щось аж надто красномовний сьогодні, пане, от що я думаю…

— ЩО ТИ ВЕРЗЕШ, ЧОЛОВІЧЕ?

— Ви щойно слабкість виявили, пане.

— ДУРНИЦІ. ПОЧУВАЮСЯ ДОБРЕ ЯК НІКОЛИ. ТАК, ТО ПРО ЩО МИ ГОВОРИЛИ?

Альберт знизав плечима й глянув на записи в книзі.

— Солодка у нас відьма. Може трохи розлютитися, коли Морта пошлете замість себе.

Усі, хто мав стосунок до магії, мали право на те, щоби Смерть власною персоною прийшов по них, коли настане час.

Здавалося, Смерть не чув Альберта. Він знов роздивлявся клепсидру принцеси Келі.

— ЯК ЗВЕТЬСЯ ЦЕ ВІДЧУТТЯ ВСЕРЕДИНІ ЧЕРЕПА, КОЛИ ТОСКНО Й ШКОДА, ЩО ВСЕ СТАЄТЬСЯ ТАК, ЯК НАПЕВНЕ Й МАЄ СТАТИСЯ?

— Печаль, пане. Гадаю, печаль. А тепер…

— Я — ПЕЧАЛЬ.

Альберт аж рота роззявив від подиву, та зрештою опанував себе й поспішно нагадав:

— Пане, ми про Морта говорили.

— ЯКОГО МОРТА?

— Учня вашого, пане, — терпляче пояснив Альберт. — Худенький такий, високий.

— ТАК, ЗВІСНО. ТАК ОТ, ЙОГО Й ВІДРЯДИМО.

— А він точно готовий іти сам? — перепитав Альберт.

Смерть задумався.

— ВПОРАЄТЬСЯ, — відповів він зрештою. — ВІН ВІДПОВІДАЛЬНИЙ, ШВИДКО ВЧИТЬСЯ І, ЯКЩО ЧЕСНО, ЛЮДЯМ ВАРТО ЗВИКНУТИ, ЩО Я НЕ БІГАТИМУ ПО НИХ ВЕСЬ ЧАС.

Морт тупо дивився на оксамитові завіси на стіні просто перед ним.

«Я пройшов крізь стіну, — подумав він, — а це неможливо».

Він обережно посунув завісу — раптом за нею причаїлися двері? Там стіна була глуха й не було на ній нічого, крім потрісканого тиньку, а під ним — вогкої, але щільно, на совість вкладеної цегли.

З цікавості, він постукав кулаком по стіні. Було ясно, що назад він крізь неї не вийде.

— Ну, — звернувся він до стіни, — що тепер?

Голос за його спиною озвався:

— Кгм. Перепрошую, пане.

Морт повільно розвернувся.

Посередині кімнати за столом сиділа родина хапонійців: батько, мати й півдесятка дітлахів різного віку. Вісім пар очей здивовано витріщалися на Морта. Дев’ята пара, яка не витріщалася на нього, належала пристаркуватому родичеві невизначеної статі, який саме скористався можливістю доступитися до спільного тареля з наїдками, бо вирішив, що варена рибина в руці краща за будь-яку несподівану містичну прояву. Тож тишу, що запала з появою Морта, порушувало тільки зосереджене жування.

В одному з кутків стояв крихітний вівтар Оффлера, хапонійського шестирукого крокодилобога. Божество шкірилося на присутніх так само, як Смерть, коли не рахувати зграйки пташок, покликаних приносити своєму покровителеві звістки від вірян і тримати його зуби в чистоті.

Хапонійці цінують гостинність понад усі інші чесноти. Доки Морт витріщався, господиня підвелася, взяла з полички чисту тарілку й мовчки взялася складати на неї наїдки зі спільної тарелі й відвойовувати найкращий шмат ската з загребущих старечих рук. При цьому вона не зводила з Морта підведених каялом очей.

Першим, хто заговорив до нього, був батько. Морт нервово вклонився.

— Даруйте, здається, я крізь оцю стіну пройшов, — сказав він, а подумки додав: «Яке все-таки дурне пояснення».

— Прошу до столу? — невпевнено сказав господар. Господиня, подзенькуючи браслетами, охайно вклала на тарілку кілька перчиків і побризкала все темно-зеленим соусом, і Морт підозрював, що вже цей соус куштував. Уперше це сталося з ним кілька тижнів тому, і хоч рецепт приготування його був непростим, та самого смаку було достатньо, аби здогадатися про рибні нутрощі, мариновані й виварювані впродовж кількох років у акулячій жовчі. Смерть казав, що смак цей можна навчитися цінувати, та Морт вирішив не робити в цьому напрямку жодних зусиль.

Він спробував прокрастися попід стінами до дверей за намистинчастою завісою, та родина не спускала з нього очей. Він спробував посміхнутися. Господиня звернулася до чоловіка:

— Чому демон показує нам зуби, о мій муже?

— Можливо, він голодний, о місячне сяйво любові моєї. Поклади йому ще риби!

Почувся старечий голос:

— Я ж саме їм оце, о невдячне дитя! Прокляття ляже на світ, коли так ставитися до старших!

Тут треба пояснити, що хоч усі слова, що долітали до Мортових вух, були сказані хапонійською — з усіма пишними зворотами й ледь розрізнюваними дифтонгами тієї давньої й вишуканої мови, в якій для самого тільки убивства п’ятнадцять різних слів з’явилося ще до того, як решта світу тільки-но засвоювала навичку лупасити одне одного по маківці каменюками, — слова ті надходили в Мортів мозок так ясно й чітко, ніби то була його рідна говірка.

— Я не демон! Я людина! — вигукнув він поспішно й завмер, щойно усвідомив, що слова вискочили з його рота ідеальною хапонійською.

— Ви грабіжник? — запитав господар. — Убивця? Коли так тихенько пролізли, то, може, ви митар? — він сунув руку під стіл і витягнув м’ясницький ніж, відточений до невидимої тонкості. Господиня скрикнула, випустила з рук тарілку й притисла до себе двох найменших дітей.

Морт дивився на рухи леза в повітрі й вирішив, що краще не сперечатися.

— Вітання вашій домівці з найдальших закапелків пекла, — промовив він невпевнено.

Слова його мали чудодійний вплив. Ніж було вкладено на стіл, а вся родина розпливлася в усмішках.

— Такий добрий знак, коли в домі гостює демон! — радісно вигукнув господар. — Чого бажаєш ти, о чадо Оффлерових чресел?

— Перепрошую? — уточнив Морт.

— Благословенний той смертний, хто допоможе демонові в біді, — пояснив чоловік. — Чим ми можемо прислужитися тобі, о лютий подиху псячої пащі?

— Ну, їсти я не дуже хочу, — сказав Морт, — та раптом ви знаєте, де б мені взяти швидкого коня, щоби змотатися у Сто Лат до заходу сонця?

Чоловік весь аж засяяв і низько вклонився.

— Знаю найпридатніше до цього місце, о нутровиворітний боле в печінках, коли твоя ласка піти за мною.

Морт поспішив за господарем. Старече обличчя провело його до виходу кислим поглядом, не перервавши ритмічного жування.

— То отаких звуть демонами в цих краях? — кисло запитало старече обличчя. — Хай би Оффлер наслав на цю вогку країну гниле прокляття, навіть демони тут третьосортні, не те що вдома.

Господиня поставила мисочку з рисом у розкриті долоні Оффлерової статуї (на ранок рис зникне) і відійшла.

— Чоловік казав, що минулого місяця у «Каррієвих садах» обслуговував істоту, якої там насправді не було, — розповіла вона. — Він був дуже вражений.

За десять хвилин господар повернувся й урочисто висипав на стіл жменю золотих монет. За ці гроші можна було придбати величенький міський район.

— В нього ціла торбина таких була, — пояснив він.

Уся родина якийсь час витріщалася на золото. Дружина зітхнула:

— Багатство приносить великий клопіт, — сказала вона. — Як нам із ним вчинити?

— Повернутися до Хапонії, — рішуче сказав чоловік. — Туди, де наші діти зможуть рости у справжній країні й де шанують величні традиції нашого славетного народу, і де чоловікам не доводиться працювати офіціантами на користь злих власників, де можна жити вільно й гордо. І треба вирушати негайно, о запашна квітко фінікової пальми.

— Але нащо такий поспіх, о роботящий сину пустелі?

— Бо, — відповів чоловік, — я щойно продав найкращого скакуна з Патрицієвої стайні.

Кінь був не таким гарним і швидким, як Хропунець, та милі тікали з-під його копит, а ще він запросто обігнав двох вартових-вершників, які чомусь дуже прагнули поспілкуватися з Мортом. Невдовзі нетрі Морпорка лишилися позаду, і дорога повела його багатими чорноземами рівнини Сто, що споконвіку живилися повенями під час розливів Анка — річки великої й щедрої на родючий мул і хронічний артрит для прибережних мешканців.

А ще та рівнина була нестерпно нудною. Доки світло зі срібного робилося золотавим, Морт нісся крізь морозяне повітря повз одноманітний краєвид, покреслений капустяними полями. Про капусту можна багато чого розповісти. Можна довго розводитися про те, яка багата вона на вітаміни, на життєво важливе для організму залізо, про цінність капусти для сільського господарства, про її вкрай достойні похвали поживні якості. Та дечого капусті все-таки бракує: хай там якою поживністю й моральною вищістю вона наділена порівняно, скажімо, з нарцисами, жодне капустяне поле не надихне поета на оду чи елегію. Якщо він не вмирає з голоду, звісно. До Сто Лата було лише двадцять миль, та особливості роботи людського розуму запросто перетворювали їх на дві тисячі.

При брамі Сто Лата було двоє вартових, хоча порівняно з анк-морпоркськими колегами ці здавалися переляканими аматорами. Коли Морт гарцював повз вартових, один, почуваючись цілковитим дурнем, запитав все-таки, хто це їде й куди.

— На жаль, не можу спинитися, — відрізав Морт.

Той вартовий був новачком, а тому виявляв неабияку настирливість. Стояння на місці геть не вписувалося в його очікування від цієї роботи. Отак весь день витріщатися на людей, та ще й із важкою алебардою на довгому держаку — ні, на таке він не підписувався. Він прагнув хвилювань, випробувань, а ще — аби видали арбалет і обладунок, який не іржавів би під дощем.

Він виступив вперед, готовий захищати місто від тих, хто не виконує наказів уповноважених охоронців порядку. Морт зважив на лезо алебарди, що гойдалося просто перед його носом. Усі ці неприємності почали йому дошкуляти.

— А з іншого боку, чи не хотіли б ви собі в подарунок оцього цілком собі непоганого жеребця?

Вхід до замку знайти було неважко. Там теж були вартові, і в них були арбалети, а ще — набагато смурніший погляд на життя, ніж у попередніх. Крім того, коней у Морта більше не було. Він трохи поваландався неподалік, доки вартові не звернули на нього своєї високої уваги, а тоді в розпачі пішов геть, почуваючись цілковитим йолопом.

Після всіх тих пригод, після багатомильного споглядання капустоцвітих і напруги, що перетворила його спину на дерев’яну колоду, він навіть не міг відповісти собі, нащо приїхав. Нехай вона бачила його навіть тоді, коли він був невидимим. Хіба це щось означає? Звісно, ні. Та чомусь її обличчя поставало перед його внутрішнім зором. І блиск надії в її переляканих очах. Йому так хотілося сказати їй, що все буде гаразд. Хотів розповісти їй про себе й про всіх тих майбутніх Мортів, якими він хотів би стати. Він хотів дізнатися, яке вікно в замку її й стояти під ним усю ніч. І так далі.

Трохи по тому коваль, чия майстерня виглядала з вузенької вулиці на замкові стіни, підвів голову від роботи й побачив високого незграбного юнака з почервонілим обличчям, який намагався пройти крізь стіну.

Ще пізніше по тому юнак із кількома синцями й ґулями на голові зайшов в один із міських шинків і попросив скерувати його до найближчого чарівника.

А ще по тому Морт опинився біля вкритого потрісканим тиньком будинку, де на почорнілій мідній табличці було написано, що там мешкає й приймає клієнтів Вогнець Гостроріз, Доктор Магії (Невидна Академія), Майстер Безмежності і Митець, Що Досягнув Прозріння, Придворний Маг, Страж Священних Порталів (лишіть повідомлення сусідці пані Штовханець, якщо не застали на місці).

Помірно вражений регаліями, хоча серце й без того вистрибувало з грудей, Морт узявся за важке стукальне кільце в роті залізної й бридкої на вигляд химери, й двічі ним грюкнув.

Всередині хтось зашурхотів і задзенькав — тобто видав низку цілком домашніх звуків, які за інших обставин і в менш вишуканій оселі могли б означати, що її мешканець поспіхом скидає брудні тарілки в мийку й ховає від сторонніх очей розкидану білизну.

Невдовзі двері відчинилися самі собою — повільно й по-таємничому.

— Радву вам вдати, фо ви врафені, — процідила химера невимушено настільки, наскільки давало змогу кільце в роті. — Він фе робить ва допомогою прувин і мотувок. Не вміє відкривальні фяри.

Морт роздивився усміхнене металеве рильце. «Я взагалі працюю на скелет, який крізь стіни ходить, — заспокоїв він себе, — то чого дивуватися». А вголос сказав:

— Дякую.

— Прошу. Підофви почифтіть об килимок, фкребник фьогодні вихідний.

Велика кімната за дверима була темною й багатою на тінисті закапелки, пахло в ній переважно фіміамом, але до нього додавалися запахи вареної капусти, лежалої брудної білизни й людини, яка жбурляє шкарпетки в стіну й вдягає ті з них, що не прилипли. Ще там була велика скляна куля з тріщиною, астролябія, якій бракувало кількох деталей, доволі потерта октограма на підлозі, а зі стелі звисало опудало крокодила. Такого крокодила можна було побачити в будь-якому бодай трохи пристойному магічному закладі. Цей крокодил мав такий вигляд, наче своєю долею задоволений не був.

Намистинчаста завіса драматично розчахнулася, і з-за неї вийшов хтось вбраний у мантію з капюшоном.

— Нехай щасливі зорі віщують успіх тому, хто навідався сюди сьогодні, — пафосно привітався хтось з-під капюшона.

— Які зорі? — запитав Морт.

Запала тривожна мовчанка.

— Даруйте?

— Які це мають бути зорі? — уточнив Морт.

— Щасливі, — сказав хтось у капюшоні невпевнено. А тоді рішуче запитав: — Нащо завітали ви до Вогнеця Гостроріза, Володаря Восьми Ключів, Мандрівника в Підземельні Виміри, Почесного Мага…

— Перепрошую, — перебив Морт, — а ви дійсно оце все?

— Що «оце все»?

— Ну, Володар того й сього, Повелитель такого й сякого в Священних Підземеллях?

Гостроріз роздратовано відкинув з голови капюшон. Морт очікував, що побачить сивобородого волхва, та натомість перед ним було кругле й доволі пухкеньке обличчя, рожевощоке, мов запечене поросятко. Із поросятком те обличчя споріднювали й деякі інші риси. Наприклад, як і більшість печених поросяток, воно було обділене бородою і здавалося цілком добродушним.

— Не буквально, — відповів Гостроріз.

— Що це означає?

— Це означає «ні», якщо коротко, — відповів Гостроріз.

— Але ви казали…

— Це просто реклама, — відповів чарівник. — Такий різновид магії, який я саме опановую. То чого ви хотіли? — тут він перейшов на солодкий змовницький тон. — Любовного приворотного зілля, так? Чогось, що приваблювало б юних панянок?

— Чи можливо ходити крізь стіни? — запитав Морт у відчаї. Гостроріз завмер за півкроку до величезного бутля з липкою рідиною.

— За допомогою магії?

— Е-е-ем. Мабуть, ні.

— Тоді вибирайте для цього дуже тонкі стіни, — сказав Гостроріз. — А краще — користуйтеся дверима. Отими, коли ваша ласка, якщо ви прийшли гаяти мій час, — вказав він на вихід.

Морт завагався, а тоді поклав на стіл торбинку із золотом. Чарівник глянув на неї, гортанно свиснув й потягнувся до торбинки. Морт хутко вхопив його за зап’ястя.

— Я проходив крізь стіни, — сказав він повільно й чітко.

— Так, проходили, звісно, що проходили, — забурмотів Гостроріз, не відводячи погляду від торбинки. Він відкоркував пляшку синьої рідини й не задумуючись звідти хильнув.

— От тільки перш ніж це зробити, я не знав, що так можу, а коли робив це, то не знав, що роблю, і вже коли зробив, то не міг пригадати, як мені це вдалося. А я хочу зробити це ще раз.

— Нащо?

— Бо, — відповів Морт, — якщо я зможу проходити крізь стіни, то зможу що завгодно.

— Дуже глибока думка. Філософська. А як звати юну панянку за тими стінами, що вас цікавлять?

— Її… — Морт нервово ковтнув слину, — не знаю, як її звати. Звали б. Якби вона існувала, — додав він чванькувато, — бо я взагалі-то не казав, що мова про панянку.

— Ага, — сказав Гостроріз. Він хильнув ще раз і здригнувся. — Гаразд. Як проходити крізь стіни. Я розвідаю. Хоча це буде недешево.

Морт обережно взяв торбинку зі столу й витягнув крихітну золоту монетку.

— Це аванс, — пояснив він і поклав монету на стіл.

Гостроріз взяв її з таким виразом, наче вона могла зникнути чи випаруватися, і роздивився з усіх боків.

— Я таких монет іще не бачив, — сказав він із докором. — Що це за в’язь на ній викарбувано?

— Але ж це золото, чи не так? — сказав Морт. — Можете не брати, якщо не хочете.

— Звісно, звісно, золото, — поспішно відповів Гостроріз. — Справжнє золото, бачу, бачу. Просто цікаво, звідки воно, та й усе.

— Не повірите все одно, — сказав Морт. — О котрій тут сонце сідає?

— Між днем і ніччю зазвичай, — відповів Гостроріз, досі витріщаючись на монетку й потроху прикладаючись до бутля. — Десь от зараз і має бути.

Морт глянув у вікно. Надворі вже помітно сутеніло.

— Я повернуся, — пробурмотів він і рушив до дверей. Почув, як чарівник щось вигукує, коли стрімголов вибіг надвір і помчав вулицею.

Він панікував. Смерть чекатиме на нього за сорок миль звідси. Йому дадуть прочухана. Буде страшенно…

— О, ХЛОПЧЕ.

Знайома постать вийшла з ореолу сліпучого світла навколо намету, де торгували маринованим вугрем. В руці постать тримала тарілку з равликами.

— ОЦЕТ НАДАЄ ЇМ ПІКАНТНОГО СМАКУ. ПРИГОЩАЙСЯ, ВІЗЬМИ ШПАЖКУ.

Але звісно, він міг опинитися де завгодно, хоч за сорок миль звідси, хоч просто тут, хоч всюди одночасно…

Гостроріз тим часом стояв посеред захаращеної кімнати, крутив так і сяк золоту монету, бурмотів собі під ніс щось про стіни й прикладався до бутля.

До тями він прийшов тільки коли напій у бутлі скінчився. Він зосередився на червоній етикетці й крізь рожевий туман прочитав: «Збуджювальне й Приворотне Зілля «Кіньський Шал» від Бабуні Дошчевіск, одненька ложичка вийнятково перед любовним ложем, і то малюсінька».

— Сам? Один? — запитав Морт.

— ЗВІСНО. Я ЦІЛКОМ У ТОБІ ВПЕВНЕНИЙ.

— Божечки!

Ця пропозиція витіснила все інше з Мортової голови, а ще він дуже здивувався, що в нього не дуже й то підгинаються коліна. Протягом останнього тижня він спостерігав немало смертей, і страху майже не було, коли знати про можливість поговорити із померлим після всього. Більшість відчували полегшення, двоє сердилися, та всі так чи інак раді були почути добре слово.

— ЯК ГАДАЄШ, ВПОРАЄШСЯ?

— Ну, пане, гадаю, що так.

— ОТ І МОЛОДЕЦЬ. Я ЛИШИВ ХРОПУНЦЯ БІЛЯ ГОДІВНИЦІ ТУТ ЗА РОГОМ. КОЛИ ЗАКІНЧИШ, ОДРАЗУ ВІДВЕДИ ЙОГО ДОДОМУ.