Мертва кров

Розділ другий

Мадлена Роземблюм, яка всім своїм клієнтам була відома як Наташа Кандалова, мріяла вирватися з пазурів першого сутенера Петербурга Хорена Туманова. Темно-карі очі, біла шкіра і лискучі чорні коси а, головне, гарні стрункі і довгі ноги робили її королевою борделю. Наташі щедро платили і російські купці, і заїжджі дипломати, але кожного разу про це дізнавався Хорен і забирав усе собі. Кілька разів жінці пропонували вийти заміж, але Хорен Туманов і тут був напоготові. Він знав її справжнє ім’я і, коли якийсь черговий іноземний дипломат пропонував жінці шлюб, Хорен натякав цьому жениху, що Наташа є агенткою того самого закладу, з яким краще не мати справ, і жених зникав на віки вічні.

Але нині у неї з’явився шанс. У Хорена померла мати, і він поїхав на похорон. Тож кілька днів у розпорядженні Наташі було. І от зараз на вулиці біля неї зупинився автомобіль. Високий інтелігентний іноземець із золотими кучерями з-під соболячої шапки і у пенсне зупинив біля неї свій автомобіль і запропонував підвезти додому. Вона була за двадцять метрів від борделю, але сказати такому респектабельному чоловікові, що її дім ось він, поряд, вона не змогла чи просто не схотіла і назвала адресу будинку, який для неї знімав Хорен на той випадок, коли якийсь міністр, генерал чи депутат Державної думи захоче усамітнитися з Наташею.

Чоловік поводився дуже чемно, розмовляв весело і легко, лише, прощаючись, трохи довше, аніж це слід було б, потримав її руку у своїх долонях і попросив дозволу з нею зустрітися. Наташа була на це готова хоч зараз, але вона мусила грати роль порядної жінки і тому призначила зустріч на завтра.

Другого дня автомобіль незнайомця під’їхав точно на призначену годину і зупинився біля під’їзду. Наташа прискореним кроком спустилася сходами до нього. Чоловік був чемний, як і вчора, але в його очах і рухах, обережних, неквапливих, Наташа відчула хижака, що вже приготувався для нападу. І це їй навіть сподобалося:

— Венчеславе Івановичу, а куди ви мене зараз везете?

— У свій замок.

— Замок? — вона розсміялася. — Що, з величезними стінами?

— …кам’яними келіями і жахливим підземеллям. У мене таке враження, що ви у мене вже бували.

— Та ні, це я Вальтера Скотта читаю, але я завжди думала, що такі замки є лише у Шотландії.

— Ні, вони є і в Росії. Хоча я боюся, що ви читали Вальтера Скотта у моїх далеко не досконалих перекладах, але в одному я вас не розчарую — замок точнісінько такий, як у його книжках.

Наташа замовкла і задивилася у вікно.

— Наташо, сподіваюся, ви дотримали слова і нікому не сказали про нашу зустріч?

— Венчеславе Івановичу, це ж і у моїх інтересах. Я чесна дівчина.

Венчеслав зиркнув на неї, і в його очах на мить спалахнули іронічно-хижі іскри.

— Ви можете мені довірити вашу честь. Обіцяю, поки я живий, ніхто не дізнається про таємницю сьогоднішньої ночі.

А Наташі вже не терпілося запитати, чи є у нього дружина, чи буде у замку ще хтось, окрім них. Вона вже уявляла собі його дворецьких, одягнених у парадні камзоли…

— Венчеславе Івановичу, я думаю, ви розумієте, як важко мені було погодитися на таку пізню зустріч з вами? Я навіть не знаю, що зі мною сталося. Я, як правило, не поводжу себе так з незнайомими чоловіками («Проговорилася! — подумала Наташа. — Якого дідька мені треба було казати „як правило“? Це ж означає, що існують винятки. Треба бути обережнішою»). Але я не шкодую. Ви якийсь такий рідний, свій…

Вона замовкла. А Венчеслав дивився уперед. Вітрове скло заносило снігом, тому треба було бути дуже уважним. Потім він повернув до неї обличчя, взяв її довгі тонкі руки у свої, ніжно стиснув.

— Я не звикла з чоловіками отак, відразу, — говорила Наташа, і голос її тремтів.

Недосвідчений чоловік міг би подумати, що вона каже правду, але Венчеслав відразу здогадався, що ця розбещена жінка збирається відкрити йому якусь свою жіночу таємницю. Так воно й сталося.

— …я хотіла сказати, — продовжувала Наташа, — що вам доведеться взяти мене силою. — Вона дуже уважно подивилася на Венчеслава.

— Ви хочете, щоб я вас зґвалтував?

— Так, хочу! Тобто інакше я вам не віддамся. Але якщо ви справжній чоловік, якщо ви прагнете мене усім серцем, то ви досягнете свого!

Венчеслав ледь посміхався.

— А може, вас ще й зв’язати?

— Так…

— Що, прив’язати до ліжка? Мотузками? За руки й за ноги? Але чому мотузками? Можна й ланцюгом до кам’яної холодної стіни, вниз головою, як у часи середньовіччя невірних дружин чи відьом у катакомбах вішала інквізиція, — іронічні слова Венчеслава трохи зачепили самолюбство Наташі.

— Ви жартуєте, — промовила вона. — Ви знущаєтеся з мене, з моїх почуттів. Ох!

— Я не жартую. Для мене важливо, щоб вам зі мною було добре…

Наташа замовкла. Вона знову дивилася у вікно автомобіля, за яким було видно лише світло фар і зустрічні сніжинки, що розбивалися об скло.

Машина зупинилася. Фари згасли. Наташа вийшла на сніг і побачила темне громаддя кріпосної стіни з бійницями. В стіні була хвіртка.

— Ми могли б з парадного входу, але тоді довелося б кликати сторожа, — пояснив Венчеслав.

— Ні-ні, я не хочу, щоб мене у вас побачив навіть сторож, — згадала Наташа свою роль чесної дівчини.

Венчеслав відчинив хвіртку, і вони увійшли до величезного двору. Наташа побачила обриси готичного замку з такими ж розмитими контурами, як на ілюстраціях у книгах Вальтера Скотта. Але вони пішли не до замку, а до кам’яного одноповерхового будинку. Здалеку почувся шум автомобіля, який від’їхав. Венчеслав зачинив двері і запалив смолоскип. Вони спускалися донизу кам’яними сходами, але Наташа нічого не помічала, крім власної тіні, яка звивалася і ламалася на стінах і, здавалося, не стільки супроводжувала її, скільки опиралася і тягла жінку назад.

Вони увійшли до кам’яної зали, і Венчеслав запалив усі смолоскипи, які були в отворах на стінах. Лише тепер Наташа відчула істинні масштаби цього зовні невеликого будинку.

— Ну як, подобається? — запитав Венчеслав.

Наташа з дитячим захватом обвела очима залу. Щось подібне вона бачила у снах, і ось воно збулося. Зараз її прив’яжуть, битимуть, знущатимуться з неї, а потім прийде любов, справжня, велика, така, що зробить її щасливою.

— А тепер ходімо у ту саму кімнату, про яку ти так мріяла, — сказав Венчеслав.

Наташа зняла взуття, розпустила волосся і ступила назустріч власній долі. У тій іншій кімнаті було темно і вогко. Вгорі тьмяно горів один-єдиний смолоскип, ледве освітлюючи усе довкола. Наташа побачила ланцюги, якими, напевне, колись приковували до цієї стіни полонених чи слуг, які завинили. Поряд лежали диби. Скільки разів вона бачила таку кімнату у своїх снах…

Зненацька Венчеслав зірвав з неї весь одяг, зв’язав мотузкою їй руки за спиною і вдарив по щоці. Вона відлетіла вбік, до стіни, а Венчеслав, підбігши, обв’язав їй ноги ланцюгами, а потім смикнув за інший ланцюг і вона зависла у повітрі вниз головою. Цієї миті до приміщення зайшла якась дівчина, взяла шкіряний плетений батіг і почала щосили бити Наташу. Била мовчки, але люто. Біль був нестерпний і не приносив жодного задоволення. Скоро Наташа знепритомніла.

Коли вона розплющила очі, то побачила, що вже лежить на холодній підлозі. Біля неї сидів Венчеслав і дивився в її обличчя таким потойбічним поглядом, що вона відразу зрозуміла все. Він провів язиком по її тремтячій, холодній шиї, і Наташа, знову знепритомнівши, вже не відчула ніякого болю…

Виходячи з кімнати, Орлов зустрівся з Борисом Буревим.

— Ви вже встали, Сергію Олексійовичу?

— Та ні, хочу зараз лягати.

— Боюся, вам це не вдасться.

— Господи, а що сталося? Чому ви не в ліжку? Котра година?

— Зараз початок на п’яту. Я йшов вас будити.

— Тобто?

— Та так, дрібниці, — криво посміхнувшись, промовив Буревий. — Мене викликали на дуель, і я хочу, щоб ви були моїм секундантом.

— І з ким же у вас дуель?

— У мене не одна, а дві дуелі, — вже засміявся Буревий. — Так що приймайте душ. У нас — хвилин десять-двадцять. За нами приїде автомобіль.

Орлов підставив обличчя під холодну воду і відчув, як до нього повертається здатність щось розуміти. Взагалі-то, в цій дуелі не було нічого дивного, адже російські поети мали першість у всій Європі не лише за кількістю універсально освічених людей, а ще й за кількістю викликів на дуель, і що найцікавіше — за кількістю дуелей, які не відбулися. Тож і зараз, випивши каву, Орлов був переконаний у тому, що дуелі можна буде уникнути. А Буревий чекав на нього вже у машині.

Автомобіль рушив. В ньому, крім Буревого і Орлова, був ще й другий секундант Буревого, грузинський князь Іван Абашидзе.

— Ну, то й що у вас там вчора сталося? — запитав Сергій Олексійович. — 3 ким стрілятися їдемо?

— Так от, якщо перша дуель у нас буде не з Олександром Ярославлєвим, то він має шанс дожити до свого наступного скандалу, тому що друга дуель у мене — з осавулом Мілітарьовим.

Мілітарьов був членом Спілки архангела Михаїла, сумно відомим у літературних колах ретроградом і, що набагато гірше, графоманом, але треба визнати, що його популярність як поета і літературного критика охоплювала не лише вузьке коло письменників-шовіністів, а й багатьох політичних та військових діячів, які мріяли зміцнити і розширити імперію.

— А що у вас з Ярославлєвим трапилося?

— Він привселюдно звинуватив мене у тому, що в моїй книжці знайшов риму, вкрадену мною з його ненадрукованих віршів.

— Ясно, а з Мілітарьовим?

— З цим козацьким осавулом річ серйозніша: нещодавно він разом зі своїми друзями опублікував статтю, а потім видав її брошурою «Табель про ранги у сучасній російській поезії».

— Неймовірно, — сказав Орлов. — Мені ця брошура не потрапляла до рук.

— У цьому немає нічого дивного. Статтю вони надрукували у своїй газеті «Метрополь», а брошуру видали лише вчора, і перший примірник Мілітарьов подарував мені з дарчим написом.

— І про що ця брошура?

— Наш козацький осавул з «істинно» російським прізвищем поділив усю сучасну російську літературу на кілька категорій по відношенню до «істинного» російського духу. По-перше, це — жиди. До цієї категорії потрапили всі російськомовні поети єврейського походження на чолі з юним Пастернаком з Москви і петербуржцем Мандельштамом; потім — «пожидовлені», тобто люди російського походження, але ті, що нав’язують російському народові чужі цінності. На чолі цього списку стоять Валерій Брюсов з Москви та В’ячеслав Іванов з Петербурга. Далі — реваншисти. Сюди потрапили представники народів, завойованих Російською імперією. Оскільки вони нездатні перемогти Росію військовим шляхом, то прагнуть підірвати її зсередини, увійшовши в її літературу.

— А хто в цю групу потрапив?

— Юргіс Балтрушайтіс, московський литовець, Анна Ахматова, дівчина з Петергофа.

— Вона що, татарка?

— Та ні, малороска, справжнє прізвище Горенко.

— Ніколи б не подумав.

— І я також, але Мілітарьову можна вірити. Він всю інформацію з третього відділення отримує.

— Четверта група складається з іноземців, так званих «диверсантів», які прийшли у російську літературу, аби пропагувати перевагу своїх власних культур і насаджувати росіянам почуття власної неповноцінності. Не повірите, але на чолі цього списку…

— Невже Бальмонт?

— Так. А п’ята група — це власне російські поети. Щоправда мало хто там опинився — Бунін, Микола Клюєв. Ще цей хлопчик — Єсенін.

— У нього ж ще навіть перша книжка не вийшла…

— Не має значення. У цього поета є майбутнє. Шкода лише, що всі вони потрапили до цього списку разом з Мілітарьовим.

— А про класиків що, нічого не сказано у цьому списку?

— І про класиків згадали. Всім нагадали про походження: і Пушкіну, і Дельвігу…

— І ви купилися на це?

— Та, знаєте, Сергію Олексійовичу, воно все так дивно сталося. Підійшов до мене якийсь чоловік у формі козацького офіцера, дав брошуру і сказав: «Борисе Миколайовичу, я перепрошую, що ми не встигли виправити помилку в цій книзі, яка стосується і вас».

— І яка ж це була помилка?

— О, помилка була дуже суттєвою. Вони занесли мене до списку «пожидовлених» поетів, а сьогодні дізналися про моє чеченське походження. Мілітарьов висловив мені своє співчуття і перепрошував, що не встигли перенести мене у список реваншистів.

— А далі?

— А далі він отримав від мене ляпас. І ось тепер він викликав мене на дуель.

Орлов чудово розумів, чим може це закінчитися.

…На місці дуелі було дві групи людей: одна у військовій формі, друга — у цивільному. Обидві групи пожвавішали, коли під’їхав автомобіль. Борис Буревий залишився у машині, а секунданти пішли обговорювати умови двох дуелей.

Буревий прислухався до їхньої розмови і зрозумів, що, головним чином, сперечаються про те, хто перший стрілятиметься з Буревим — Мілітарьов чи Ярославлєв.

— Звичайно ж, ми повинні першими стрілятися, — кричав військовий старшина, — вам же краще!

— Осавул його не дивлячись застрелить!

— Досить того, що ви, солдафони, вбили стількох російських поетів, тепер дайте нам з’ясувати взаємини поміж собою, — кричали секунданти Ярославлєва.

Галас, мабуть, тривав би і далі, але під’їхали офіцери від козацьких офіцерських зборів і разом з ними поет Гумільов — чомусь у військовій формі англійських колоніальних військ. Представник козацьких офіцерських зборів сказав:

— Ми вповноважені сповістити вас, що сьогодні вранці офіцерські збори козацького війська вирішили: у випадку смерті чи поранення на дуелі осавула Мілітарьова члени офіцерських зборів будуть по черзі викликати на дуель Бориса Буревого і битися з ним до смерті.

І поки хтось встиг отямитися, секундант Бориса Буревого заявив:

— Я уповноважений заявити те ж саме від імені наших письменників. У випадку поранення чи смерті Бориса Буревого кожен з нас також по черзі викликатиме пана Мілітарьова на дуель до його смерті.

На збуджених обличчях козацьких офіцерів читалася готовність взяти й перестріляти письменників. Борис Буревий сказав заспокійливо:

— Панове, не потрібно стільки розмов. Я готовий почати битися з паном Мілітарьовим, якщо лише пан Ярославлєв поступиться йому чергою.

Завжди п’яний Ярославлєв, який і сьогодні не втримався від алкоголю, несподівано сказав:

— Я поступаюся своїм правом на перший двобій пану Мілітарьову, але залишаю за собою право у випадку смерті Бориса Буревого стрілятися з Мілітарьовим. У випадку смерті Мілітарьова я стрілятимусь з Буревим.

Такого повороту подій ніхто не чекав. Всі знову почали радитися. Несподівано хтось запропонував Буревому і Мілітарьову двобій на конях. Буревий, навіть не радячись із секундантами, погодився. Вибравши коня, він зняв шубу і запитав, чи може він битися своєю шаблею. Уважно її оглянувши, офіцери дали згоду. Сівши на коней, дуелянти очікували на сигнальний постріл, але все закінчилося несподівано, швидко. Кінь Мілітарьова за щось перечепився, і вершник вилетів із сідла. Буревий, зіскочивши з свого коня, підбіг до нього, все ще тримаючи шаблю в руці.

— Не вбивайте, заради Бога! — прошепотів через силу побілілими губами Мілітарьов.

— Я лежачих не добиваю, — відповів Буревий, стаючи на коліно і намагаючись підняти суперника. Було зрозуміло, що Мілітарьов має кілька переломів.

Офіцери стояли, розмірковуючи: що тепер робити? Мілітарьова не вбили, не поранили. Тож немає потреби тепер комусь з них битися на дуелі.

Тим часом офіцери поклали Мілітарьова до автомобіля і повезли в місто, а його секунданти підійшли до секундантів Буревого і сказали, що з їхнього боку інцидент вичерпаний, а оскільки Мілітарьов був поранений не на дуелі, то вони не вповноважені без згоди офіцерських зборів приймати якесь рішення.

Далі почали з’ясовувати стосунки між Буревим та Ярославлєвим. І тут до них підійшов Микола Гумільов:

— Панове, я цілком випадково дізнався про вашу дуель. Добре знаючи й поважаючи вас обох, я хочу сказати, що ви, Олександре Сергійовичу, повинні вибачитися перед Борисом Миколайовичем, оскільки вчора ви його привселюдно образили, звинувативши в крадіжці рими з вашого ненадрукованого вірша.

— Я давав йому читати рукопис, і він цього не зможе заперечити.

— Та не крав я у вас ніякої рими!

— Я в цьому не сумніваюся! — відповів Гумільов. — І тому я так поспішав на вашу дуель. Річ у тому, що ця рима існувала ще за багато років до вас, Олександре Сергійовичу. Я приніс видану у вісімнадцятому столітті книгу поетів-розкольників. І ось ця рима!

Він обережно дістав з широкої кишені книгу в шкіряній оправі, в яку був застромлений аркуш паперу. Відкривши книгу на потрібній сторінці, Гумільов показав присутнім рядки, де злощасна рима була підкреслена червоним олівцем.

Ярославлєв спалахнув від сорому і підійшов до Буревого:

— Борисе Миколайовичу, Бог — свідок, я не боюся стрілятися, але я був неправий. Прийміть мої вибачення!

— З приємністю!

У темній кімнаті біля величезного вікна на третьому поверсі стояла Вероніка і нетерпляче чекала на Венчеслава. З відведених на поїздку до міста двадцяти п’яти хвилин минуло вже дев’ятнадцять. Вероніка нервувала: адже, якщо Венчеслав затримається у місті довше цього часу, гості можуть помітити його відсутність. Казала ж вона, що краще сама поїде, але він не послухався.

Надворі було світло від снігу, і тому, незважаючи на пізній час, все було добре видно. Ліс, який починався по той бік дороги, добре захищав замок від вітрів і снігу. Кілька разів Вероніці здавалося, що з цього лісу хтось виходив на дорогу. Вона уважно вдивлялася, але усе ніяк не могла зрозуміти — чи то була людина, чи ведмідь. Адже ходили чутки, що в довколишніх лісах є ведмеді.

Нарешті засвітилися фари автомобіля, і Вероніка поглянула на годинник. У них лишалося ще хвилин зо три. Задоволена, вона накинула кожушок і швиденько спустилася сходами, у саду стала за деревом біля хвіртки і почекала, поки Венчеслав з молодою жінкою пройдуть повз неї. Потім швидко сіла в автомобіль, завела мотор і у світлі фар раптом знову побачила фігуру людини, яка швидко заховалася у тіні дерев. Вероніка заїхала у двір, а за кілька хвилин вона була вже у підземеллі і через отвір у стіні спостерігала за Венчеславом і молодою чорнокосою жінкою…

Вероніка увійшла до кімнати, щоб дати Венчеславові можливість піднятися нагору, до гостей, з кожним обмінятися кількома фразами і знову спуститися у підземелля. Все було розраховано так, що у випадку будь-якої несподіванки кожен з гостей, зайнятий своїми проблемами і дискусією, все ж міг би навіть під присягою підтвердити, що господар нікуди не виходив.

Вероніка дочекалася Венчеслава, який виніс з підземелля тіло своєї чергової жертви, а потім разом з матір’ю вони відтягли труп до кріпосної стіни, яка межувала з болотом. Тут стояв привезений з Німеччини деревосадильний комбайн фірми «Кюрбювайт і К». Місцевість біля північного боку стіни була болотиста, тож їм і порадили тут насадити дерев. Влітку це не робили через те, що було дуже мокро, тому й саджали взимку. Головним чином, ялини та сосни. Саме Вероніка, яка захоплювалася технікою, саджала ці дерева. Ями вона викопувала до трьох метрів у глибину, і на це у неї були вагомі причини. Вночі вона в кожну таку яму вертикально спускала тіло чергової жертви, а зверху саджала дерево.

Гості цей парк називали парком принцеси Вероніки. У ньому вже росло багато дерев. У теплиці знаходилися саджанці секвої, кедра, ялини, а у Венчеслава на стіні висів проект саду, розроблений спеціально для цього запрошеними англійцями.

Раптом Вероніка почула, як хтось тихо й обережно наближається. Вона різко повернулася і побачила молодого гусара. Це був Володя Морозов, який ходив навіть не до них, а до поета Святослава Александрійського, який роками жив у їхньому замку. У своїй останній книзі Святослав Кузьмич присвятив молодому гусарові дванадцять віршів, і Володя з цією книжкою не розлучався, як майже не розлучався і з самим Александрійським. Всі знали про їхнє кохання.

— Вероніко, це ви?! І ви тут, Крістіно Камількарівно? Боже, що ви тут робите такої пізньої години?

— Як я злякалася, Володю, — відповіла Вероніка з непідробним переляком на прекрасному обличчі, а потім кокетливо додала: — А ми ось планове дерево саджаємо…

Слово «планове» вона промовила іронічно, аби надати відтінок буденності тому, що вони з матір’ю роблять.

— А мені здалося, що хтось чужий ходить довкола, — сказав Морозов.

Вероніка, зауваживши на обличчі юнака якусь тривогу, злякалася: а може, він бачив, як ми тягли тіло? То, може, краще його вбити?

Юнак знову уважно подивився на хвіртку і сказав:

— Я бачив з вікна Святослава Кузьмича, як хтось вийшов з лісу і підійшов до стіни. Я згадав, що тут хвіртка, і поспішив сюди. Щось недобре серце відчуває.

Вероніка згадала силует чоловіка, який вона також помітила у лісі.

— Я візьму смолоскип, підемо подивимося.

— Ні, я сам піду. Я не хочу, щоб вам щось загрожувало, — і Морозов рушив до хвіртки.

— Заждіть, — гукнула Вероніка, підбігаючи до нього. — Ви не відчиняли хвіртку?

— Та ні! Хіба вона була зачинена?

— Була, — відповіла Вероніка. — Я її сама зачинила. Ще вдень.

Хвіртку вона і справді зачинила на ключ, але вже пізно увечері, коли відганяла автомобіль у гараж. Хто ж міг відчинити її? А може, хтось стежить за Венчеславом? — страх підкотив їй під груди. Вона пошукала у кишені кожушка ключі і знову зачинила хвіртку.

Крістіна Камількарівна тремтіла. По її щоках текли сльози.

— Маман, що з вами?

— Я втомилася, я більше не можу. Я боюся, Вероніко…

Вероніка обійняла матір за плече, з іншого боку її підтримував Морозов. Вони рушили до замку. Вероніка, яка ніколи не любила своєї матері, відчувала, що та вже на межі нервового зриву, а отже, з нею треба щось вирішувати.

Вони зайшли у замок, де, як завжди вночі, вирувало інтелектуальне життя. Коли Крістіна Камількарівна пішла до своєї кімнати, Вероніка звернулася до Морозова:

— Володю, я хочу вийти і оглянути усе довкола замку. Ви не хочете зі мною за компанію? Я зараз переодягнуся і вийду…

За кілька хвилин вона повернулася. На ній були шкіряні брюки автомобіліста, такі ж чобітки, шкіряна куртка, великі шкіряні рукавиці і кепка. Вона була трохи схожа на хлопчика і у очах Морозова з’явилося захоплення…

Вони вивели машину, і корнет сів за кермо. Об’їхали замок і зупинилися там, де вона бачила людський силует.

— Цей чоловік тут стояв, — сказав Морозов, підходячи до одного з дерев. Потім він взяв пальцями зі снігу попіл, розтер його і понюхав: — Це — дешевий тютюн для люльки. Отже, палили люльку.

На дорозі і біля хвіртки слідів незнайомця знайти не пощастило. Але там був жіночий слід.

— А це я ходила, коли зачиняла хвіртку, — пояснила Вероніка. Вона уважно оглянула двір крізь хвіртку і нарешті полегшено зітхнула. Звідси неможливо було роздивитися те, що відбувалося за кам’яним одноповерховим будинком на задньому дворі.

Наступного дня Вероніка поїхала до міста у справах. Виїжджаючи, уважно обдивилася ліс праворуч дороги. Одного вона вже могла не боятися. Понюхавши тютюн, Володя Морозов промовив: «Тютюн дешевий!» Отже, це — не карний розшук! Працівники карного розшуку не палитимуть люльку. Вони палять дорогі сигари… Отже, це — злодій! Ха-ха, саме злодіїв вони з Венчеславом бояться найменше. Більше того, Венчеслав лише й чекає, коли один з них потрапить до його рук. При згадці про Венчеслава у Вероніки занило серце.

… Вперше вона його побачила ще зовсім маленькою дівчинкою. Венчеслав був другом материного брата. Коли він приходив до них додому, тобто приїздив разом з дядьком на студентські канікули, то завжди приносив їй подарунки — цукерки, іграшки. Грався з нею, розмовляв. Вона відчувала його особливу любов до себе, на відміну від її завжди серйозних і суворих бабусі й дідуся. Батькові з матір’ю, здавалося, вона взагалі була байдужа. У їхньому домі часто було багато гостей, і про неї батьки згадували лише тоді, коли вона щось псувала або робила не так, як їм того хотілося.

А Венчеслав, щойно вони познайомилися, запитав у неї весело:

— А ти вмієш уже читати?

Читати вона не вміла, лише вчилася. І Венчеслав почав надсилати їй листи з малюнками, які розповідали Вероніці про його веселі й сумні пригоди у Берліні. Вероніка дуже раділа тим листам і у відповідь надсилала свої малюнки, оскільки писати ще не вміла, а мама вже надсилала її малюнки Венчеславові.

А потім він одружився на її матері. Вероніці було вже тринадцять років. Всі ці роки вона листувалася з Венчеславом і берегла його листи як щось найдорожче у своєму житті. І раптом — це весілля. Вона зненавиділа матір відтоді і вже назавжди, як, до речі, зненавиділа й батька, який підняв руку на Венчеслава. А коли вона дізналася, що єдиний порятунок Венчеслава — у споживанні людської крові, то з радістю погодилася йому допомагати. Щодня вона виїздила із замку, аби знайти нову жертву, і у доборі цих жертв була дуже уважною. Жертва мала бути здоровою, аби не заразити Венчеслава ні сухотами, ні холерою, ні сифілісом, ні ще бозна-якими хворобами. Тому найчастіше Вероніка їздила по місту і шукала жертву серед молодих курсисток, які вели здоровий спосіб життя і не шукали любовних пригод на вулиці. Інколи Вероніка їздила на вокзал і звідти привозила до замку також здорових продавщиць квітів, пообіцявши їм хорошу роботу. Інколи їй щастило привозити до замку молодих чоловіків, яким вона дозволила до себе позалицятися. Рідше — циганок, а ще підбирала на вулицях п’яненьких чоловіків, видаючи себе за повію. Одного разу біля замку вона навіть підстерегла немолодого і, напевно, доброго лікаря, який повертався додому від породіллі. По дорозі він все розповідав їй про пологи, був дуже задоволений і кілька разів повторив:

— Коли будеш народжувати, клич мене. У мене дуже легка рука…

Сьогодні їй треба було знайти нову жертву для Венчеслава, який пише нову книжку віршів і потребує багато енергії. І Вероніка вже знала, де вона шукатиме джерело цієї енергії. Вона їхала до костьолу, куди вони з Венчеславом ходили на католицьке Різдво. Саме там вона й видивилася ксьондза, а потім познайомилася з ним. Він тоді наполегливо запрошував її на сповідь:

— Невже ти думаєш, що у такої шляхетної дівчини, як ти, нема чого сказати ксьондзу на сповіді?

— Отче, звідки ви знаєте щось про мої гріхи і чесноти?

— Про твої чесноти можна говорити, лише зазирнувши у твої очі.

— Невже? — вона злякано опустила очі додолу.

— Дитино моя, у другому столітті був такий єпископ Амбросій, який звернувся до Бога і запитав: «Як я можу відрізнити людину Господа від людини диявола?» І відповів йому Господь Бог вустами янгола: «У всьому може людина диявола бути подібною до людини Бога. Як людина Господа може вилікувати хворого, так і людина диявола. Як людина Господа може воскресити мертвого, так і людина диявола. Як людина Господа може пройти крізь вогонь і піти по воді, так і людина диявола. Але є одна річ, одна дещиця, в якій людина диявола ніколи не дорівняється людині Господа. Це — любов! Поглянь людині у вічі, і якщо в неї в очах є любов, то знай, це — людина Господа, а якщо немає любові, то це — людина диявола».

І ксьондз знову уважно подивився в очі Вероніці, а зазирнувши, з жахом відсахнувся. Вероніка, глянувши на ксьондза, сподівалася, що в її очах є любов ну хоча б до Венчеслава, але зрозуміла, що це всеохопне почуття було чим завгодно, але не любов’ю.

«Не треба було пити, — подумав ксьондз. — Начебто й випив небагато, а таке приверзлося».

Під час розмови вони непомітно підійшли до входу в костьол і він, щоб розвіяти в собі якусь незрозумілу і явно безпричинну тривогу, сказав:

— Людина диявола не посміє увійти до костьолу.

— Так, звичайно, — підтвердила Вероніка і подумки продовжила: «Якщо, звичайно, церква не знаходиться під єрессю». Це були слова Венчеслава.

Вони увійшли до костьолу, і вона з посмішкою подивилася на Венчеслава, який сидів у середньому ряду поряд з набожною бабусею і, закривши очі, повторював слова молитви.

А молодий ксьондз тим часом так натхненно схиляв Вероніку до сповіді, наче до кохання. Судячи з усього, він знав таємниці усіх грішниць приходу і користувався цим.

А Вероніка вже дивилася на набридливого спокусника очима Венчеслава. І раптом вона сказала:

— А чи не могли б ми, отче, зустрітися у мене вдома. Я й справді маю що вам сказати. Чи закон забороняє сповідуватися за межами цих священних стін?

— Такої заборони немає, дитино моя. Коли ж ми це зробимо? Коли я зможу полегшити твою душу?

— Чи, навпаки, поглибити мій гріх? — і Вероніка тоді ж взяла номер телефону ксьондза і пообіцяла подзвонити. Останні слова Вероніки не насторожили, а, навпаки, надихнули ксьондза.

Сьогодні вона збиралася йому зателефонувати, але не хотіла робити це у замку. Їхню розмову міг почути хтось із гостей. Тож вона зателефонувала з міста. Ксьондз сказав, що він повинен увечері причастити італійського шарманщика і звільниться лише пізно ввечері. Вероніка запитала, в якій частині міста живе шарманщик, і, дізнавшись, сумно сказала:

— Мабуть, не судилося. Я вам зателефоную потім, коли знову залишуся сама.

Вероніка заїхала до видавництва з новим рукописом книги віршів Венчеслава. Там вона побачила кількох молодих поетів, які наввипередки почали висловлювати своє захоплення не лише новою книжкою Венчеслава, а й вродою Вероніки. Це було вперше, коли про неї і про вірші Венчеслава говорили як про одне ціле, і не лише зі слів Венчеслава, а й своєю жіночою інтуїцією вона відчувала, що кожен рядок у цій книзі надихнутий нею.

— О, Вероніко! — до кімнати увійшло двоє чоловіків. Уславлений В’ячеслав Іванов і власник видавництва. Молоді поети шанобливо підійшли до Іванова, а видавець забрав Вероніку до себе у кабінет.

— У мене сюрприз для Венчеслава. Бачила цей примірник книги? Він щойно з друкарні. Я хотів занести його увечері, але якщо ти вже зайшла, то сама доля вирішила, аби саме ти повідомила йому цю приємну звістку. Ось десять примірників книжки, інші я сам привезу. А ось гроші і папери, які Венчеслав Іванович мусить підписати. Вероніко, чи ти маєш куди це все покласти?

Вероніка похитала головою:

— Може, їх загорнути? Я нічого з собою не брала.

— О, я зараз, — і видавець дістав з шафи коробку від дамського капелюшка. Він був великий, і в ньому помістилося все — книжки, гроші й ділові папери.

Вероніка начебто й недовго пробула у видавництві, а час проминув. Вона передумала телефонувати ксьондзові і вирішила підстерегти його на вулиці. Коли б ще знати, де вулиця того шарманщика…

Коли вона нарешті знайшла потрібну вулицю, то злякалася. Вона була вузька, на колодах побіля дерев’яних будиночків сиділа молодь, яка Вероніку з машиною могла легко запам’ятати, і тому дівчина, не зупиняючись, спустилася на сусідню багатолюдну вулицю. Сидячи в авто, Вероніка уважно видивлялася свого ксьондза і несподівано побачила його просто біля вікна власної машини. Він, щоправда, дивився в інший бік на двох молодих жінок, які йшли йому назустріч, і коли вони проминули машину, він рушив за ними, але цієї миті Вероніка відчинила дверцята машини:

— Отче!

З обличчя ксьондза було видно, що вином він не лише причащав, а й причащався сам. Ксьондз зробив непевний крок до Вероніки:

— Ангеле мій, як ви тут опинилися?

— Напевне, цього хотів Бог, — при згадці про Бога у Вероніки щось кольнуло у серці.

Ксьондз заліз у машину, а Вероніка уважно огледілася довкола — свідків начебто не було.

— То куди — до тебе чи до мене?

— До мене, — і Вероніка увімкнула мотор, а ксьондз почав розповідати про те, як він причастив італійця, як сини італійця завели його до льоху з червоним вином, пригощали, а потім від винних випарів ожив вмираючий шарманщик, спустився до них у льох і пив не менше за своїх синів. Те вино було густе, як кров…

Ксьондз задрімав. Вероніка швидко їхала до замку. Снігопаду вже не було. Світив великий повний місяць. Біля хвіртки Вероніка зупинила автомобіль і вийшла. Лише тут вона згадала, що ключі від хвіртки забула вдома. Вести ксьондза через парадний хід було ризиковано, його б помітили і запам’ятали гості замку.

— Отче, — Вероніка відчинила дверцята машини, — почекайте мене тут. Я зараз ключі принесу.

Ксьондз, який ще не протверезів, слухняно вийшов і прихилився до хвіртки. Вероніка вскочила у машину і об’їхала стіну. І знову десь на повороті їй здалося, що промайнув чорний чоловічий силует.

А коли Вероніка з ключем повернулася до хвіртки, ксьондза там вже не було.

Орлов з Буревим повернулися додому, де на них вже чекав Кримський-Корсаров, а у вітальні нервово ходила з кутка в куток схвильована Інна Іванівна. Побачивши чоловіків, вона кинулася їм назустріч:

— Боже мій, куди це ви їздили ще поночі?

— Справи, Інночко, справи. Я потім тобі розповім, — Орлов обняв за плечі дружину. — А зараз ходімо снідати. Ми дуже голодні.

І справді вони їли дуже багато, а Інна Іванівна все підставляла і підставляла їм нові страви:

— Борисе Миколайовичу, ви майже нічого не їсте! Ну зовсім нічогісінько!

Буревий раптом засміявся дзвінким хлоп’ячим сміхом.

— Зараз я пригадав, як гостював у Олександра Рога. До речі, вперше. Виходить до нас вранці його дружина у рожево-зеленому халаті, і всі сідаємо за стіл.

— Кажуть, дружина у нього просто красуня.

Це був голос Інни Іванівни.

— Про це потім. Я був голодний, наче вовк. І їв, їв усе, що давали, але при цьому ще примудрявся говорити. І знаєте, що Рог записав у свій щоденник після мого від’їзду?

Усім стало цікаво, адже Олександр Рог був окрасою літературного Петербурга.

— «Я не розумію, що це за людина. Він не їсть. Не п’є. Чи не опир він?..» І це про мене? Який знищив усе, що було на столі.

— Ви б посоромилися, — раптом роздратовано сказала Інна Іванівна. — Я не чекала, що ви так спокійно можете видати таємницю, яку вам довірила жінка.

— Яка жінка?!

— Забава Базаргіна, дружина Рога.

— Інно Іванівно, я такого не казав.

— Казали!

— Інно, люба, він же цього не казав.

— Він це сказав.

— Коли я це сказав?! — у голосі Буревого вже був відчай.

— Ви розповіли про те, що записав Олександр Рог у своєму щоденнику після вашої зустрічі з ним. Єдина людина, яка має доступ до цього щоденника, його дружина. І взагалі… — Інна Іванівна підвелася. — І взагалі мені набридло слухати ваші чоловічі плітки, — вона пішла, ледь хитнувши головою на прощання.

За столом запала мовчанка. Всім було незручно. А Сергій Олексійович був просто стривожений. Це не було пов’язано з витівкою дружини, яка начебто викрила Буревого. Не було там чого викривати, про роман Буревого і Базаргіної знали і Москва, і Петербург. Хоча сам Буревий начебто тримав цей роман у секреті. Орлова у розповіді Буревого схвилювало слово «опир», хоча поїздка на дуель начебто й розвіяла його думки про цих-таки опирів.

— До речі, про опирів, — промовив він. — Я б хотів з вами поговорити, але, мабуть, увечері, коли ми відпочинемо. Максиміліане Олександровичу, можете вибрати будь-яку кімнату.

— Ні, ні, я у готелі, — швидко відповів Кримський-Корсаров, який, чекаючи Орлова і Буревого, вже встиг відчути на собі атаки Інни Іванівни.

— Наполягати не буду, але мені здається, що ви скоро переконаєтеся у тому, що в мене краще. Зараз я вас залишаю. Останнім часом щось з Інною коїться, боюся її одну залишати. — і Орлов пішов до кімнати дружини, а Кримський-Корсаров, прямуючи до виходу, у дверях зіштовхнувся з жінкою, обличчя якої було сповнене водночас і відчаю, і обурення.

— Де Сергій Олексійович? — запитала вона.

— Вдома. Зараз покоївка його покличе…

— О, Єлизавето Петрівно! — з кімнати вийшов усміхнений Орлов і чемно поцілував жінці руку.

— Сергію Олексійовичу, допоможіть! Лише ви можете мене врятувати. Таке нещастя, така ганьба!

— Ходімо до мого кабінету. Там усе розповісте…

Кримському-Корсарову стало цікаво, що ж привело цю даму до Орлова, і він залишився. А тим часом Сергій Олексійович намагався заспокоїти Єлизавету Петрівну, дружину генерала Шеншина, яка плакала і просила допомоги.

— Боже мій, якщо Володимир Юрійович дізнається про це!.. А цей поліцейський хам… Та як він смів!..

Хвилин за десять вона все ж змогла більш-менш зрозуміло розповісти про причину свого візиту. Її дочку звинувачують у вбивстві і забрали до поліції. Чоловік зараз у Англії в складі делегації генералітету, а тут таке нещастя. Дочку взяли під варту. Це бачило все місто. Це дійде до вух міністра, головнокомандуючого, його імператорської величності. А що буде з дочкою? Ці поліцейські такі грубі, вони можуть її дівчинку побити, познущатися з неї, навіть зґвалтувати, а єдина людина, яка може допомогти, — це Сергій Олексійович…

— У чому ж підозрюють вашу дочку, Єлизавето Петрівно? У чиєму вбивстві?

— Вбили викладачку моєї дочки, професора математики Іванову… Господи, та ще ж невідомо: чи її вбили, чи вона самогубця. Але головне — моя дівчинка, її треба визволити, вона не витримає цієї ганьби…

Заспокоюючи жінку, Орлов зателефонував до поліцейського управління і з’ясував, хто веде справу дочки генерала Шеншина, потім попросив Єлизавету Петрівну їхати додому і чекати на нього. Повернувшись до вітальні, Орлов побачив Буревого і Кримського-Корсарова, які дивилися на нього з неприхованою цікавістю.

— Панове, мені так хотілося з вами поспілкуватися увечері, але, мабуть, це доведеться відкласти. Приходила дружина генерала Шеншина, мого друга. Судячи з усього, помилково заарештували їхню дочку, а матір перелякалася. Я поїду в управління. Якщо запізнюся, Інна Іванівна не дасть вам нудьгувати. А зараз я маю іти…

І заклопотаний Орлов рушив до виходу.

Ховаючись у кущах на узбіччі лісу, якийсь чоловік у чорному одягу уважно спостерігав за тим, як зупинилася машина і з неї вийшов ксьондз. Машина швидко від’їхала, і чоловік зрозумів, що зараз ксьондзу зсередини відчинять хвіртку.

Місяць добре освітлював засніжений ліс, і незнайомець побачив, як пастор несподівано повернувся обличчям до кущів і невпевнено рушив просто на нього. Тепер поміж ними були лише кущі. До його ніздрів несподівано долетів запах алкоголю. «Таж він п’яний!» — зрадів чоловік у чорному і міцно стиснув ручку кортика. Ксьондз однією рукою спирався на дерево, а іншою вже обсмикував одяг. «По малій нужді сходив», — зрозумів чоловік у чорному і рушив до ксьондза. Почувши майже нечутне порипування снігу позаду, ксьондз хотів озирнутися, але не встиг — невідомий схопив його міцними, наче лещата, руками і, притискаючи до грудей, поніс через засніжений ліс.

…В дитинстві цей чоловік у чорному був звичайним сільським хлопчиком і нічим не відрізнявся від інших дітей. Але у п’ятнадцять років з ним почало коїтися щось незрозуміле. Вдень, коли світило сонце, його охоплював нестерпний біль у всьому тілі, який зникав лише вночі. Щоб захиститися від сонця, хлопець ховався у льосі або у монастирі, куди мати часто його посилала віднести ченцям птицю, рибу чи яйця. У темних підземних келіях хлопцеві ставало значно краще, і згодом він залишився там жити. Так минуло кілька років.

А якось ігумен взяв його з собою до міста. Коли вони поверталися, на них напали розбійники. Ігумен намагався боронитися і був поранений ножем. Коли хлопець підійшов до пораненого ігумена, той був непритомний — забагато втратив крові. А хлопець, не знаючи, як зупинити кров, що все ще продовжувала текти з ран, несподівано навіть для самого себе почав її злизувати з грудей ігумена… І варто було йому лише відчути смак крові у роті, як він зрозумів: це саме те, чого йому так бракувало в житті. Він злизував кров і відчував, як біль у його тілі минає, і навіть сонячне світло вже не таке нестерпне, як раніше.

Ігумен так і помер, не опритомнівши. Ченці його поховали, а до монастиря незабаром прислали нового ігумена. Хлопець запам’ятав цю подію лише тому, що кров померлого ігумена прибрала біль з його тіла на кілька днів. Після цього людської крові він не пив. Потім знайшов собі печеру неподалік від монастиря і попросив дозволу жити там у нового ігумена. Він став братом Андрієм. І, напевне, так би й жив він у монастирі, якби не чернець Василь, величезний, незграбний чоловік, якого багато хто у монастирі побоювався, а дехто розповідав про нього такі страшні речі, що Андрієві в них не хотілося вірити. І от якось одного вечора цей чернець Василь, вже добряче напідпитку, з’явився у печері Андрія:

— А йди-но сюди, дурню! Я тебе хоч роздивлюся…

Андрій здивувався — ченці поміж собою так не розмовляли.

— Ти що, мене не чуєш?! — несподівано розлютився брат Василь, підійшов до Андрія і вдарив його в груди. Хлопець упав, а коли спробував підвестися, брат Василь вдарив його знову, уже в обличчя, а потім по голові. Андрій знепритомнів, а коли прийшов до тями, побачив, що брат Василь скидає з себе рясу.

— Ну що, мій красеню, думав, що втечеш!? Від дядька Василя ще ніхто не втік. Але ти ще дурний, ти свого щастя не розумієш. Скільки людей у монастирі за мною тужить, видивляються, чи не прийду, а ти тікаєш. Я тебе побачив ще тоді, коли ти нам харчі носив. А ти тікаєш. Від сьогоднішнього дня ти мій! — і Василь, абсолютно голий, рушив до нього. Цієї миті Андрій зрозумів, що у світі є речі, жахливіші за його біль, за сонячне світло, за його нестерпну, ніякими постами й молитвами не приборкану жагу людської крові. Василь здер з юнака одяг і, однією ногою притискаючи до землі ноги Андрія, почав його пестити, але раптом зупинився:

— Щось випити в тебе є? Бо в мене чомусь чи не вперше у житті нічого не виходить. Це буває, коли когось дуже любиш… А я ж тебе, мій красунчику, дуже люблю!

— Навіщо ж ти мені руки зв’язав? Я вже нікуди не втечу. Куди мені тікати?.. А горілку братчики заховали у криниці, що біля моєї келії. Вона там висить на мотузці.

Чернець Василь, вже зрозумівши, що переляканий хлопець нікуди не втече, розв’язав йому руки. Вони підійшли до криниці.

— Ось на цій мотузці висить штоф горілки. Він важкий, допоможи дістати.

І коли Василь обома руками потяг мотузку з двадцятилітровим штофом горілки з криниці, Андрій швидко взяв інший кінець мотузки, зробив з нього петлю і накинув її на шию брату Василю, а іншим кінцем мотузки перев’язав його зігнуті ноги.

В очах Василя з’явився страх. І тоді Андрій зняв зі своїх грудей великого хреста з гострими кінцями і вдарив ним з усієї сили Василя у шию. Кров залила його рясу, а Андрій, за якусь мить забувши про все, припав до цієї крові. З кожним ковтком йому ставало все краще і краще, і в його тіло вливалася якась нелюдська, диявольська сила…

Тієї ночі він викопав яму, взяв Василя під пахви і, притиснувши до власних грудей, поніс до могили. Так само він ніс зараз тіло п’яного ксьондза…

У цьому лісі був закинутий будинок, і, напевно, колись тут жив єгер. Під будинком знаходився підвал, заповнений величезною кількістю різних клунків, ящиків, коробок. Андрій кожного разу проминав їх з цілковитою байдужістю. Найголовнішим для нього було те, що ліс з одного боку межував з міським парком і в будинку постійно ховалися закохані пари, яким будь-що хотілося усамітнитися, і саме вони ставали жертвами колишнього ченця Андрія.

Він давно вже не дивився на себе в дзеркало, а коли інколи зазирав, то у нього відразу псувався настрій. Його обличчя заросло густим кошлатим волоссям, шкіра стала зеленкувато-жовтого кольору, а два верхніх зуби перетворилися на ікла і тепер, не вміщаючись, біліли на тлі яскраво-червоного рота.

Ось зараз ксьондз опритомніє. Чоловік у чорному з садистичним задоволенням чекав саме цієї миті. Його очі чудово бачили в темряві. І справді ксьондз, покладений на один з ящиків, нарешті підвів голову і обдивився довкола себе. Тоді Андрій чиркнув сірником і запалив перед собою свічку. Ксьондз, лише раз глянувши в його обличчя, перелякано скрикнув і знову знепритомнів. Але Андрієві вже було все одно. Він досяг свого — побачив нелюдський жах на обличчі чергової жертви. Андрій став на коліна, взяв ксьондза за підборіддя і, відкинувши його голову назад, ножем провів по горлу…

— Ксьондза немає! — тьохнуло серце в грудях Вероніки, і в пам’яті знову промайнув високий чорний чоловічий силует на дорозі. Вона швидко зачинила хвіртку на ключ і побігла до одноповерхової кам’яної споруди, звідки підземний хід вів до замку. Піднявшись нагору, усміхнена Вероніка спочатку підійшла до гостей, поспілкувалася з ними і лише потім підійшла до Венчеслава.

— Ксьондз зник, — сказала вона. — Він залишився біля хвіртки. А коли я повернулася, його вже не було. Сліди вели до лісу. І цей чоловік у чорному, про якого я тобі вже говорила…

Не дослухавши, Венчеслав лагідно посміхнувся до неї, погладив по голові і відповів:

— Зник, то й зник… Знайдемо завтра когось іншого. Не переймайся так. Я сьогодні ще можу обійтися без крові.

— Гаразд, — відповіла Вероніка. — А знаєш, я маю для тебе сюрприз. Він у машині. Зараз я його принесу. Почекай на мене в кабінеті.

Коли Венчеслав зайшов до себе і побачив на письмовому столі велику коробку від жіночого капелюшка, то зблід.

… Венчеслав народився у заможній сім’ї дворянина Івана Боголюбського. Батьки його дуже любили, оскільки він був пізньою і єдиною дитиною. Ріс Венчеслав у розкошах, з няньками та гувернантками і нічим особливо не переймався. Але, коли йому виповнилося чотирнадцять років, сталася подія, яка багато що змінила в його долі згодом.

Якось взимку Венчеслав поїхав на коні провести свого дядька на військові маневри і, вже повертаючись назад, вирішив, скоротивши шлях, навпростець перейти напівзамерзлу Москва-ріку. Але кінь провалився під лід і разом з конем під льодом опинився Венчеслав. Його ледве врятували випадкові перехожі.

Коли ледь живого хлопця привезли додому, завжди спокійна і врівноважена гувернантка Надя розридалася.

Батьки Венчеслава були у Петербурзі, оскільки батькові дали орден Володимира і його з цієї нагоди було запрошено до царського палацу. Тож увесь будинок з прислугою залишився під наглядом Наді. Батьки Венчеслава будуть лише завтра, а тут таке лихо. Надя відразу вклала хлопця у ліжко, накинула на нього пухову ковдру і послала за лікарем.

Венчеслав був блідий, посинілий, а лікаря все не було. Гувернантка вже мало не рвала на собі волосся, а потім, в якомусь напівбожевільному розпачі, зачинила двері, роздяглася і лягла у ліжко до Венчеслава, намагаючись зігріти його теплом власного тіла. Вона обіймала його, цілувала, притискала до серця у самозабутті, і це подіяло ліпше за будь-які ліки. У Венчеслава порожевіли щоки, він розплющив очі і, побачивши у своєму ліжку прекрасне тіло гарної жінки, несподівано збудився і захотів цієї жінки. І вона віддалася йому, забувши про все на світі. Саме тієї ночі вона й розповіла Венчеславові таємницю його походження і згадала той далекий вечір, коли надворі була гроза з дощем. Вона сиділа у своїй кімнаті і раптом почула дитячий крик. Схопивши свічник, вийшла з будинку і побачила ту коробку з-під дамського капелюшка, на яку вже лилася вода з даху. І якби вона запізнилася ще на кілька хвилин, дитина б захлинулася…

Гувернантка говорила й говорила, цілуючи волосся, обличчя, груди Венчеслава, і нічого не запідозрила навіть тоді, коли у голосі Венчеслава з’явилося роздратування:

— Чи знає ще хтось про це?

Хто ж міг знати про це, окрім Наді? Кухар знає свою справу. Конюх — свою. Коваль — свою. Лікар? Так, родинний лікар Антон Петрович. Це ж саме він все влаштував так, ніби приймав пологи у Ганни Боголюбської. О, надійна була людина, царство йому небесне. Коли у молодого панича у два рочки горло заболіло, пані перелякалася, думала, скарлатина. Але, слава Богу, це була лише ангіна. Ну от, задоволені Іван Сергійович з Антоном Петровичем і посиділи добре за чаркою. А лікар потім зібрався додому. Він був старим військовим лікарем, служив колись разом з паном у війську, любив їздити верхи. І того вечора, мабуть, заснув у сідлі чи коня щось налякало. Тож і випав з сідла. Одна нога лікаря застрягла у стремені, так і доволік його кінь додому.

Чи знає ще хтось про походження Венчеслава?

Та ні, ніхто не знає. А Надя про це нікому не скаже. Не скаже вона й про те, що сьогодні таке вчинила з маленьким паничем. Спокусила маленького хлопчика доросла жінка, гріх великий вчинила. Якщо пані про це дізнається, вижене бідну Надю з дому. Так їй і треба. Що? Маленький панич любить Надю, лише нехай вона нічого нікому не розповідає. Надя також його дуже любить. Шістнадцять років тому її зґвалтував заїжджий пан, вона завагітніла і її так бив батько, що всі думали: Надя помре. А пані її захистила, навіть до себе взяла.

Чому Надя не вийшла заміж? А хто ж її візьме? Щоправда, сватався наш коваль. Чоловік він спокійний, непитущий. До цього дня умовляє її… Що? Ні, Надя Венчеслава не покине. Маленьким його не покинула, то хіба тепер покине?

А чи не знає Надя, хто його батьки? Звідки ж їй це знати? Але вона думає, та, швидше за все, так воно й є, що батько Венчеслава — це, напевно, дядько Владислав, брат його названої матері. А хто матір? Мабуть, якась курсистка чи гімназистка. А чому Владислав забрав дитину і підкинув її рідній сестрі, це таємниця, якої вона не знає…

А погода яка сьогодні! І дощ, і вітер, і блискавки такі ж, як і тієї ночі. Цей дощ, мабуть, ітиме кілька днів. Чого Венчеслав хоче? Щоб Надя те місце показала, де його знайшла? Завтра, завтра покаже вона те місце, коли Венчеслав краще себе почуватиме. Нехай маленький пан не наполягає. Завтра, завтра… Ой яка дурна Надя, лише зараз здогадалася, якого вона болю завдала Венчеславові, розповівши про все. Ой, дурна, дурна! А якщо пані про це дізнається? Що ж вона наробила!

Нехай Надя не хвилюється, все добре, все дуже добре! Але якщо Надя його любить, то нехай зараз же покаже те місце, де знайшла його. Вони навіть вийдуть крізь задні двері другого поверху через балкон, щоб їх ніхто не побачив…

Другого дня тіло Наді знайшли за будинком з боку саду, біля дверей скляної галереї. Дощова вода з труби всю ніч лилася на її красиве обличчя і змивала кров із сокири, що застрягла в її голові. Злива змила всі сліди. Ця частина будинку була нежилою. Якби жертва навіть кричала, її все одно б ніхто не почув. Свідків не було. Всі добрими словами згадували Надю. А підозра впала на коваля, за якого вона відмовилася вийти заміж.

Лікар, який прийшов аж вранці, побачив, що стан дитини ще важкий, але криза вже минула. Тож є надія…

Роздратований Венчеслав скинув коробку від дамського капелюшка зі столу і пішов до гостей. У появі цієї коробки він відчув якесь недобре знамення…

В управлінні поліції Орлов з’явився вже за п’ятнадцять хвилин. Він не нервував, бо особливих причин для цього не було. Дочку генерала Шеншина він знав з дитинства як спокійну за вдачею дівчину, абсолютно нездатну до агресії, а тим паче до вбивства. Крім того, Аблаутов, до якого він зараз поспішав, був людиною доброю, чуйною, уважною до чужих доль і, крім того, його другом.

— О, Сергію Олексійовичу! — Аблаутов перший простяг руку Орлову. — Я без вас не допитував Вікторію Шеншину, бо знав, що ви прийдете. А до того ж я хочу, щоб ви потім залишилися. Я хочу з вами порадитися.

«Навіщо я йому? Він же ас у своїй справі. Значить, тут щось не так», — подумав Орлов.

— Не була я в неї, не ходила туди, — плакала на допиті Вікторія і намагалася не дивитися в бік Орлова.

— Але, Вікторіє Володимирівно, — Аблаутов показав їй папір, підписаний її матір’ю. — Ось ваша матір твердить, що приблизно в цей самий час, коли померла професор університету Лілія Федорівна Іванова, ви відпросилися і пішли до неї.

Вікторія зблідла:

— Так, але потім я передумала і не пішла туди. Ходила на ставок і дивилася, як люди на ковзанах катаються.

— На які ставки ви ходили?

— На Патріарші.

— Ви там бачили знайомих, які могли б це підтвердити?

— Ні, знайомих там не було.

— А ви знаєте, Вікторіє Володимирівно, чому там не було знайомих?

Вікторія уважно-вичікувально дивилася на слідчого.

— Бо вчора до сьомої години вечора катання на Патріарших ставках заборонила поліція, оскільки були знайдені великі розломи і тріщини у кризі. Так що, окрім двох поліцейських, ви б там все одно нікого не побачили, якби, звичайно, там були. Може, ви були на інших ставках?

Вікторія тихо заплакала.

— А ось свідчення двірника, який твердить, що бачив вас, коли ви виходили з під’їзду професора Іванової.

— Я не вбивала її, Сергію Олексійовичу.

— Сергію Олексійовичу, поясніть, будь ласка, Вікторії Володимирівні, що поки що ми лише підозрюємо її у вбивстві, а не звинувачуємо і тому нам треба лише з’ясувати, коли точно вона бачила Лілію Федорівну, бо за даними, які ми маємо, вона остання з тих, хто міг бачити небіжчицю.

Орлов погладив Вікторію, наче маленьку дівчинку, по голові:

— Люба моя, я розумію, що тобі страшно, але задля того, щоб з’ясувати, що ж насправді відбулося, ти повинна нам розповісти все, що знаєш.

— Може, двірник вас з кимось сплутав?

Вікторія похитала головою.

— У чому ж річ? Ви ж самі бачили двірника і навіть віталися з ним.

— Так, я приходила, але її не було вдома. Я дзвонила у двері, але до мене ніхто не вийшов.

— А її сусідка Валентина Костянтинівна дала свідчення, що ви увійшли до квартири Іванової, але за кілька хвилин вийшли.

— Я її не бачила.

— Кого — її? Лілію Федорівну чи Валентину Костянтинівну?

— Валентину Костянтинівну.

— Вона сиділа у своїй інвалідній колясці у дверях власної квартири, чекаючи, поки служниця вигуляє собаку.

Вікторія уважно глянула на обох слідчих.

— Я ходила до Лілії Федорівни за книжкою.

— За якою?

— Пуанкаре.

— І де ця книжка тепер?

— У мене вдома.

— Отже, ви бачили Лілію Федорівну і брали в неї книжку?

— Так.

— А от Валентина Костянтинівна пише, що ви вийшли з квартири Лілії Федорівни схвильована і з порожніми руками.

— Але книжка в мене вдома і я можу її показати.

— У бібліотеці Лілії Федорівни є журнал, в який вона записала, що книгу Пуанкаре вона вам дала не вчора, а чотири дні тому.

Вікторія мовчала і дивилася на чоловіків великими порожніми очима.

— Я не вбивала її.

— Я вас не звинувачую у вбивстві, але, зрозумійте, ви були останньою, хто бачив її живою. І якщо вона покінчила життя самогубством, то лише ви можете сказати, в якому вона була тоді стані. А якщо це не самогубство, то лише ви можете знати, чи був хтось у неї в квартирі. Неможливо, щоб ви нічого не помітили. Зрозумійте, якщо це вбивство, то убивця, якого ви могли навіть не помітити, міг вас побачити і запам’ятати. А це означає, що він може вбити вас як свідка.

Але Вікторія вже нічого не розуміла. У неї почалася істерика. Після того, як її вивели, Аблаутов звернувся до Орлова:

— Я боюся відпускати її додому.

— Ви думаєте, що це вбивство?

— Я не зовсім впевнений, але, поки не з’ясуються всі обставини цієї смерті, про щось твердити зарано.

— А чи не краще її разом з матір’ю кудись відправити на кілька днів? Ну хоча б на мою дачу. Це дуже близько, під Москвою. Там вона заспокоїться, згадає всі подробиці, її охоронятиме мій дворецький, а якщо цього буде недостатньо, то ви можете виділити ще й поліцейського.

— Гаразд, Сергію Олексійовичу. Мабуть, так ми і зробимо.

Орлов відразу написав листа своєму дворецькому, і Вікторію разом з поліцейським відвезли додому.

Коли чоловіки залишилися самі, Аблаутов сказав:

— Сьогодні важкий день. Вчора у Москві стільки всього сталося, що я вибився із сил. Сьогодні вранці знайшли убитого професора Лозинського…

— Юрія Олександровича?

— Так, Юрія Олександровича. За дуже дивних, якщо не сказати страшних і загадкових обставин. Зник візник зі своїм фаетоном, тобто фаетон знайшли, а візника немає. Зарізали дружину і дітей обер-кондуктора Остахова. Був озброєний напад на будинок колекціонера старожитностей Кімамова…

— Сергія Петровича?

— Дякувати Богові, ні. Старий несподівано вистрелив з китайської корабельної гармати, і всі грабіжники втекли… І ось самовбивство чи вбивство професора Іванової.

— Мда! — І Орлов мимоволі пригадав події минулої ночі, а потім, згадавши слова Аблаутова, з цікавістю запитав: — А про що ви хотіли зі мною порадитися?

— Насамперед я хотів би, щоб ми поїхали разом на квартиру Лілії Федорівни, якщо маєте вільний час…

— Гаразд…

Але, перш ніж зайти до квартири професорки, вони постукали у двері її сусідки Валентини Костянтинівни, старої хворої жінки, прикутої до інвалідного візка. Аблаутов прочитав їй підписаний нею ж акт допиту і запитав, чи не хоче вона чогось додати до своїх свідчень.

— Та ні, я ж усе розповіла.

Богдан Іванович з хитрою посмішкою сів ближче до Валентини Костянтинівни:

— Ви ж усе на світі знаєте…

— Ви лестите мені, любий, всього ніхто не знає.

— Ну, хоча б про своїх сусідів ви все знаєте.

— Я не ходжу. Інколи служниця дещо розповідає мені, а інколи сама сиджу біля вікна чи на порозі квартири, чекаючи на прислугу. Тоді деколи із сусідами розмовляю.

— Мені здається, що ви знаєте про Лілію Федорівну те, чого ніхто з сусідів не знає.

— Але ж вона живе поверхом нижче.

— Зате з ваших дверей видно її сходовий майданчик.

— Ой, щось ви про мене дуже поганої думки. Чи я не маю чим більше зайнятися, як за сусідами стежити?

— Та боронь Боже! Просто ми хотіли запитати про те, чи ця дівчина, яка вчора виходила з квартири Лілії Федорівни, грюкнула дверима, чи ні?

— Віка Шеншина? Звичайно, ні! Вона добре вихована для того, аби грюкати дверима.

— Ось бачите, і це ваше невеличке спостереження має для нас дуже важливе значення, адже двері були відчинені, коли знайшли тіло Іванової.

Валентина Костянтинівна уважно, з іронічною посмішкою подивилася на Аблаутова і Орлова:

— А хіба я сказала, що двері не зачинилися, я сказала лише, що Віка Шеншина дверима не грюкала.

Орлов аж підскочив:

— Що, Віка зачинила двері ключем?

— Та ні! Господи, як вас псує професія! Ви з цієї невинної дівчинки хочете зробити вбивцю. Коли Віка, схвильована, вийшла, вона не відразу побігла по сходах, а зупинилася, вийняла хусточку і приклала до очей. Ось у цьому проміжку я й почула, причому дуже виразно, що двері зачинилися зсередини.

Орлов мало не підскочив, але Богдан Іванович притримав його за руку і знову з хитрою посмішкою запитав у жінки:

— А хто ходив до Лілії Федорівни?

— Професори, доценти різні, студентки, родичі.

— Ви мене, напевне, не так зрозуміли, Валентино Костянтинівно. Я хотів запитати, чи до Лілії Федорівни інтимні друзі ходили?

— У вас, чоловіків, одне лише на думці. Хоч вона й була людиною неприємною, гадюкою була, чесно кажучи, але як жінку її шкода було, бо чоловіки чомусь до неї не ходили. І, чесно кажучи, я цих чоловіків не розумію — гарна, освічена, з грошима! Не розумію… — Валентина Костянтинівна помовчала якусь мить, а потім продовжила: — А взагалі вона була страшною боягузкою. Років чотири тому до мене родичка з дочкою приїхала з села, а я кудись поїхала. Вони до неї й подзвонили у двері, а вона їм запропонувала у неї заночувати.

— Так це ж, навпаки, свідчить про її сміливість, адже не кожна жінка наважиться впустити до себе в дім майже незнайомих людей.

Валентина Костянтинівна тихо захихотіла:

— Ой, не розумієте ви нас, жінок! Так саме тому і впустила, що боялася залишатися вдома сама. В неї, до речі, завжди хтось вдома ночував: то родичка, то студентка, то гостя з-за кордону. Так от, вона такою боягузкою була, що з дочкою моєї родички, сімнадцятилітньою дівчиною, в одне ліжко лягла, хоча в домі є й інші ліжка. Ось яка боягузка була!

Виходячи з квартири, чоловіки подякували Валентині Костянтинівні за розмову, але, щойно старенька зачинила за собою двері, Богдан Іванович сказав:

— Тепер ви розумієте, чому Віка Шеншина не хотіла зізнаватися у тому, що вона ходила до Іванової.

— Здогадуюся, хоча мені це так важко уявити!

Аблаутов засміявся:

— Мабуть, вам це легше уявити, аніж тій провінційній жінці чи Валентині Костянтинівні.

Двері квартири професорки Іванової їм відчинив поліцейський.

— Я хотів би разом з вами проглянути її листи і особисті папери, — сказав Аблаутов Орлову. — А потім я скажу вам, чому я попросив вас супроводжувати мене сюди.

Листів було дуже багато, але Орлову і Аблаутову допомогла розібратися у них сама небіжчиця, тобто її звичка педантично розкладати все по поличках. Частина архіву виявилася науковим, частина — діловим, а частина — інтимним листуванням Іванової. Серед інтимних листів, які найбільше зацікавили Орлова і Аблаутова, було багато фотографій, малюнків, віршів. Ці листи були від жінок. Коханій Лілечці освідчувалися у любові, її ревнували, перед нею виправдовувалися, їй присягалися у вірності, благали про зустріч, сповіщали про приїзд. На фотографіях були жінки різного віку і різного суспільного стану — театральні знаменитості, готельні покоївки, студентки, міщанки…

Аблаутов почав складати список цих жінок. Особливо його зацікавили останні за часом написання листи, де адресатки сповіщали пані професорку про їхній розрив і про те, що кожна з них виходить заміж. Аблаутов висував самогубство як одну з можливих версій смерті Лілії Федорівни. А Орлов почав шукати записник з повним списком її коханок. І таки — знайшов. Він лежав у сейфі разом з коштовностями та грошима, але поліція не знайшла цього сейфа. Орлов же виявив його цілком випадково, стоячи біля бронзової фігури Гермеса. Йому здалося, що вона стоїть на занадто великому як для неї п’єдесталі. Він підійшов до Гермеса, машинально натиснув на його простягнуту уперед руку, і фігура почала повільно обертатися за годинниковою стрілкою. Коли Гермес зробив повний оберт, Сергій Олексійович покликав Аблаутова і показав циліндр з різьбою, на якому й стояв Гермес. Саме цей циліндр і був потайним сейфом.

Там лежав записник професора Іванової. У ньому чоловіки знайшли понад сто жіночих прізвищ з адресами, телефонними номерами, з зазначенням національності, віку, дівочого прізвища, датами любовних зустрічей. Тепер треба було звірити цей список зі списком, складеним Аблаутовим за листами, щоб дізнатися, хто міг бути причетним до смерті Лілії Федорівни. Два листи були без імені, але явно написані однією рукою і привернули до себе особливу увагу. В першому з них молода жінка повідомляла, що виходить заміж, а у другому листі, напевно у відповідь, вона писала, що коли шановна Лілія Федорівна буде їй погрожувати розголошенням їхньої таємниці, то їй нічого не залишиться, як її вбити.

Орлов з сумом дивився на список, де останнім стояло прізвище Віки Шеншиної. Це його вже не здивувало, бо ще раніше у паперах він знайшов істерично-ревнивого листа, підписаного ініціалами «В. Ш.».

Серед одягу виявилося багато чоловічих речей, які явно були придбані лише з однією метою — пані професорка одягала їх під час інтимних зустрічей. Але найголовнішим було те, що у шафі несподівано знайшли чоловічу шубу і чоботи з оленячої шкіри, які, судячи з усього, одягали ще вчора — вони були мокрі, а під чоботами ще не встигли висохнути сліди від розталого снігу.

— Це не її речі, — відразу сказав Орлов. — Вона б собі за розміром підібрала. У цій шубі і чоботах сюди приходив хтось інший.

Аблаутов, вислухавши Орлова, сказав:

— У мене є міркування, — і провів колегу до ванної кімнати. — Іванова лежала у цьому басейні. Тут стояла нерозкоркована пляшка шампанського, і тут же, на срібній тарілці, лежав помаранч. А ось — ніж. Можна було б подумати, що вона лягла у басейн і перерізала собі артерію. Але якщо вона була схвильована і збиралася заподіяти собі смерть, то навіщо їй знадобилося тут шампанське і помаранч. Отже, вона на когось чекала. Можливо, на Шеншину. А та відмовила їй у любові, хоча навряд. Тут якраз усе було навпаки. Шеншина прийшла кохатися, але їй довелося піти звідси.

— Ви хочете сказати, що у Лілії Федорівни не було причин різати собі артерію?

— Ні, звичайно. До речі, як правило, самогубці ріжуть собі вени на руках, а тут чомусь артерію на шиї. У Юрія Олександровича Лозинського, до речі, також була перерізана артерія. Чимось гострим. Можливо, склом від розбитої пляшки. І, знаєте, у Лозинського теж було дуже мало крові. Тут зрозуміло — чому: Іванова лежала у воді і кров могла витекти з водою, а там — незрозуміло! Знаєте, я хочу, аби ви, Сергію Олексійовичу, поїхали зі мною до лабораторії Лозинського, якщо маєте на це час, і побачили все на власні очі. До речі, Лозинський також мав сексуальні проблеми.

— Які?

— Його знайшли голого у морзі, де він проводив експерименти. Тієї ночі привезли чергову небіжчицю, тіло якої потім зникло, а він, мертвий, зі слідами проведеного статевого акту, валявся на підлозі.

— Можливо, його застали за цим заняттям родичі покійної і вбили, а її тіло забрали?

— Ви мене неуважно слухаєте, Сергію Олексійовичу. Якби навіть родичі мертвої жінки і застали Лозинського за цим заняттям, то вони могли б його застрелити, встромити йому ніж у спину, зрештою, побити до смерті, ну навіть задушити, але — не перерізати йому сонну артерію та ще й викачати з нього як мінімум півтора літри крові. Та й, до речі, родичів цієї покійниці не було знайдено. Її тіло лежало у канаві на узбіччі дороги.

— Що ви хочете цим сказати?!

— Я хочу, аби ви разом зі мною поїхали до лікарні і оглянули лабораторію Лозинського у морзі, щоб зробити якісь висновки.

— Я до ваших послуг!

«То й добре, що Орлова немає вдома», — думав тим часом Борис Буревий. Хоч як намагався він тримати себе в руках після ранкової дуелі, все ж нервував. Що могло його зараз заспокоїти? Можливо, інтелектуальна бесіда у колі друзів? О ні, для цього він занадто спустошений і змучений. Жінка? Також ні, особливо, якщо собі уявити у власному ліжку Інну Іванівну з її худючою, чомусь принадною для багатьох, фігурою. Ні, тіло цієї жінки холодне, у ньому зовсім немає ніжності, тепла, світла, лише якась тваринна хіть і пристрасть, яка збуджує лише спочатку, а потім від цього хочеться звільнитися і зникнути. Звичайно ж, його взаємини з Інною Іванівною — це моральне падіння, та ще й так незручно перед Орловим…

Маргарита Холодова — ось кого він хоче зараз бачити, їхня історія була смішною і трагічною водночас. Вперше він її побачив ще студентом, коли разом з батьками слухав концерт заїжджого німецького органіста Олендорфа. І от саме тоді він побачив у залі на тлі відомого мільйонера Сави Холодова красивий профіль його дружини і тієї ж миті закохався в неї. Йому уявився земний лик Софії премудрої, про який на своїх лекціях говорив Володимир Соловйов, учнем котрого вважав себе Буревий. І саме відтоді почалася ця містична і щира закоханість Буревого, на той час ще без взаємності.

Холодова часто їздила з чоловіком за кордон. І лише зрідка Буревий бачив її на концертах симфонічної музики чи на мистецьких виставках.

Але Холодов помер і відразу в Росії з’явилося цікаве соціальне явище, яке звалося «женихи Холодової». Цих женихів ставало все більше і більше. Але Холодова не поспішала виходити заміж. Гроші в неї були, і вона тепер, як усі багаті люди, прагнула слави і елітного кола біля себе.

Холодова почала влаштовувати у себе вдома щочетверга мистецькі зустрічі, куди запрошувала письменників, художників, композиторів, мистецтво- і літературознавців. А якось вона зателефонувала й Борису Буревому. Цей телефонний дзвоник справив на нього таке ж враження, як на істинно віруючого, який молиться перед іконою якогось святого, — прихід цього святого наяву.

Буревий з’явився у домі Холодової рівно о сьомій вечора, як вона й запросила. І перше, що він побачив, були обличчя його літературних ворогів. Але велична, ніби сонце, Холодова у цьому будинку примирювала і осявала всіх.

Звісно, він дуже хотів сподобатися Холодовій і приклав до цього всіх зусиль: жартував, коментував, відповідав на чиїсь запитання — і нарешті зрозумів, що досяг своєї мети. Господиня вирізнила його з-поміж усіх.

Але тут стався казус. Зателефонувала мати Бориса, чого вона, до речі, ніколи не робила ні до, ні після цього випадку. Сказала, що вже пізно, вона хвилюється, і запитала, коли він прийде додому. Він, розлючений, нічого кращого не зміг придумати, як чемно відповісти матері:

— Мамо, тут почалася дуже серйозна дискусія. До ранку мене, мабуть, не буде…

Коли він поклав трубку і озирнувся, то побачив хижо-примружені очі Холодової. Навіть у її рухах з’явилося щось від лісової кішки. А коли Буревий увійшов до вітальні, гості вже швиденько розходилися, хоча за кілька хвилин до цього тут кипіли пристрасні розмови.

Здивований, він також зібрався додому, але Холодова несподівано сказала:

— Борисе Миколайовичу, ви прийшли останнім, останнім і підете.

І він залишився, а коли всі роз’їхалися, до нього підійшла Холодова:

— Борисе Миколайовичу, ви часто брешете?

Буревий відповів:

— Брехати треба лише у двох випадках: коли справа стосується честі жінки і коли тебе запитують про твоїх знайомих у третьому відділенні.

— В такому разі я вам не дам збрехати ні матері, ні мені. Адже щойно ви сказали матері, що залишитеся тут до ранку.

Так містичне кохання Бориса Буревого стало цілком реальним. Коли ще мокра Холодова увійшла з ванної кімнати до нього і, розстебнувши китайську коричневу сорочку, почала з неї виходити, перед Буревим виникли кадри з його дитинства.

Йому було три роки, коли у маєтку свого батька він загубився. Довго йшов кудись, потім переліз через якийсь паркан і опинився на задвірках чужої садиби. І раптом побачив за будинком величезну діжку, в якій хлюпотіла вода. Він завмер, бо з цієї діжки повільно почала підніматися сонцелика пишна діва. Казкова велетша, переступивши діжку, побачила хлопчика і засміялася. Так він і запам’ятав її на все життя.

Вранці він розповів про це Холодовій. Вона поцілувала його, засміялася і сказала:

— Це ж я була. Мої батьки знімали там дачу щоліта. Мені років шістнадцять було. І цього хлопчика я пам’ятаю…

І раптом Бориса Буревого, який давно втратив здатність дивуватися, вразила жіноча реакція на його розповідь:

— Господи, це ж наскільки я старша за тебе!

З його розповіді можна було зробити будь-який висновок, але не цей. Проте жіноча логіка завжди має власні закони. Років півтора після цього Буревий доводив їй, що вона ще не стара і він її любить. Все це миттєво спалахнуло у мозку Бориса Буревого, і його нестримно потягло до Маргарити Холодової…

Єлизавета розплющила очі і побачила, що за вікнами вже темно.

— Вечір, — зрозуміла вона і спробувала підвестися. Тіло було сильне і легке, але якесь ніби чуже. Чи то вона до нього ще не звикла, чи її просто нудило. «Та це ж вагітність. Я постійно про це забуваю, — згадала і провела рукою по вже трохи опуклому животу. — Дитя повинно народитися…»

Пройшлася по тітчиному будинку, глянула на себе у дзеркало:

— А таки красуня! І хто може подумати, що я небіжчиця?! — у яскраво-білій посмішці зблиснули яскраво-білі ледь видовжені ікла. — Я мушу народити цю дитину. І тому мені потрібен помічник, той, хто допомагатиме мені знаходити людську кров…

Задзвонив телефон, і вона здригнулася: хто б це?

— Алло, — її голос був м’яким і приємним, але на іншому кінці мовчали. — Алло, я вас слухаю!

Трубку повісили. «Хм, може, не треба було брати?» Вона покрутила трубку в руці і раптом пригадала: сьогодні ж четвер і у Холодової збираються гості на літературну вечірку, а це означає, що там будуть самотні чоловіки і серед них я знайду собі помічника. Десь було запрошення від Холодової. Та де ж це воно? Вона його отримала від Холодової, коли їх познайомив її батько на виставці у Істлера, яку організували московські символісти. Але ж де запрошення? Треба зателефонувати Холодовій і нагадати про себе.

Спочатку Маргарита Холодова ніяк не могла пригадати, про кого йдеться, а потім, згадавши, почала щиро і тепло запрошувати Єлизавету бути у неї і стати окрасою вечора.

— Мені соромно, — відповіла Єлизавета. — Але у мене немає кавалера, а вже так пізно.

— Цю проблему я зараз вирішу, — почула Єлизавета сміх Холодової. — За кілька хвилин за вами заїде молодий офіцер. Де ви живете?

— Мені незручно, але я хотіла б зустрітися з ним біля Сухаревої башти.

— І як він вас впізнає?

— Якщо він мене не побачить, не помітить і не впізнає, тоді мені нічого у вас робити!

Холодовій сподобалася ця відповідь:

— Тоді чекайте!

…Хорунжий Рєпін, якого вперше було запрошено на мистецьку вечірку, приїхав на військовій вантажівці, оскільки іншої вільної увечері машини він не знайшов у гаражі. І щоб не привертати уваги гостей Холодової до машини, поставив її подалі від будинку і поспішив до дверей. Але, увійшовши, відразу зрозумів, що прийшов найперший.

— Ви з машиною? — запитала привітно Холодова.

— Так.

— Тоді у мене для вас дуже відповідальне доручення…

І Рєпін поїхав до Сухаревої башти.

…Щойно Єлизавета повісила трубку, як телефон знову задзвонив. Вона більше не підходила, хоч телефон дзвонив дуже довго. У тітчиній спальні вона вибирала сукню для сьогоднішнього вечора. Але встигла лише одягнути панчохи і корсет, як почула брязкіт розбитого скла. Вона відразу вимкнула світло і прислухалася.

— Я ж казав тобі, першого разу нас неправильно з'єднали. У цьому домі давно нікого немає. Я вже днів п’ять дзвоню сюди щогодини, і ніхто не знімає трубку.

— Видно, таки ніхто не живе. Але якщо все ж хтось буде вдома, запам’ятай, я на мокру справу не піду.

«їх — двоє», — здогадалася Єлизавета і знову прислухалася до голосів.

— Я ж тобі казав: ніхто тут не живе. Бачиш, яке павутиння!

— Давай я до підвалу спущуся, а ти тут подивися!

Почулося рипіння дверцят шафи і дзенькіт кришталю.

«Цей, у кімнаті, довго морочитися буде, — подумала Єлизавета, — треба зайнятися тим, що у підвалі. Ще труп знайде».

Боса Єлизавета побігла до підвалу. Там не було світла, і тому хатній злодій з ліхтарем розглядав пляшки марочного вина, брав їх у руки, роздивлявся і знову ставив на полиці. І раптом він побачив ноги кучера:

— О Господи! — і дістав з кишені револьвер, потім підійшов ближче. — Та він, здається, мертвий. — І нахилився над небіжчиком, та цієї ж миті, побачивши чиюсь тінь на стіні, озирнувся.

Перед ним стояла молода гарна жінка в одному корсеті та в панчохах.

Він спрямував на неї револьвер:

— Ти хто?

Вона злякано прошепотіла:

— Я боюся. Боюся…

Злодій запитав:

— А він що, мертвий?

Злодій відчував все безглуздя ситуації, стоячи між покійником і напівголою жінкою.

— Як мертвий? Мені здається, він просто п’яний.

Злодій недовірливо подивився на неї, потім нахилився над трупом і, почувши раптом, що вона йде до нього, хотів озирнутися, але не встиг. Вона зубами вп’ялася у його горло, з такою силою перед цим обхопивши його тіло і руки, що він ще встиг почути хруст власних кісток.

Кров додала їй сил, та вона знала, що треба ще дочекатися другого злодія. І той з’явився. Ліхтар тьмяно освітлював підвал.

— Ну що, знайшов що-небудь?

Відповіді не було. Тоді він швидко спустився сходами і відразу побачив два мертвих тіла. Одне він одразу впізнав і вихопив ножа, та цієї ж миті з-за полиці, з-поміж пляшок, висунулися жіночі руки, схопили його за голову і з нелюдською силою притягли до себе…

…Хорунжий Рєпін уважно вдивлявся в обличчя людей, які прогулювалися біля Сухаревої башти. Ніякої вродливої, як змалювала Холодова, панянки там не було — прості, дурненькі московські дуняші. Та раптом йому стало неприємно і якось холодно, ніби у нього хтось націлився з гвинтівки. Рєпін озирнувся — і відразу зрозумів: це саме та, про яку говорила Холодова. Господи, але як же такій дівчині запропонувати сісти до армійської вантажівки, та відступати було пізно і він підійшов до неї:

— Хорунжий Рєпін…

— Куди ж подівся ксьондз? — ця думка не давала спокою Вероніці. Вона вже кілька разів цього вечора намагалася підійти до Венчеслава, але спочатку він був схвильований своїми власними спогадами, навіяними коробкою з-під дамського капелюшка, а потім дискутував з гостями на чергову модну тему про блаженного Августина. І тоді Вероніка згадала про корнета Морозова, але його ніде не було.

— Ха, та він, мабуть, у Станіслава Кузьмича! — і вона спробувала достукатися у кімнату, яку займав поет.

Двері ніхто не відчинив, і Вероніка, зрозумівши, що там нікого нема, почала спускатися сходами. Раптом двері нагорі відчинилися і з них вистромилася лисіюча, з великими чорними очима і гострою борідкою голова Кузьмича. Він уважно огледівся і, нікого не побачивши, знову зачинився.

Від злості Вероніка почервоніла.

— Отже, Морозов знову там…

Вероніка була настільки закохана у Венчеслава, що у її серці ні для кого не залишилося місця, навіть для рідної матері, але той факт, що розумний і вродливий молодий офіцер кохається з чоловіком, обурював її до глибини душі. Інколи їй здавалося, що Станіслава Кузьмича вона давно викреслила зі списку живих, принаймні у власній душі. І раптом на сходах вона зіштовхнулася з рум’яним від холоду Морозовим.

— А я вас шукала.

— Я затримався, виконуючи доручення генерала, але щойно звільнився, як відразу поспішив до вас.

Вероніка, звичайно ж, відразу зрозуміла, до кого поспішав Морозов і не пропустила шансу познущатися:

— До мене чи до Станіслава Кузьмича?

— До вас, звичайно!

— А якщо до мене, то чому піднімалися цими сходами?

Він знову почервонів.

— Я просто звик до цих сходів. А що у вас сталося? Чому ви мене шукали?

— У мене справа серйозна, і розповідати треба довго. Але мені здається, що ви чомусь також дуже схвильований. Що у вас сталося?

— Вероніко, здається, що зараз лише ви можете допомогти мені! Мабуть, я скоро помру! Сьогодні мені про це сказала циганка, яка нещодавно з’явилася у нашому полку і всім нашим віщує майбутнє. Увечері я зайшов до більярдної, а вона, побачивши мене, схопилася на ноги, простягла руку в мій бік і майже закричала: «Це офіцер, якого дуже скоро уб’є опир!» Всі довкола засміялися, а я раптом пригадав, як у дитинстві їздив у гості до бабусі аж під Румунію, і там одна чи то циганка, чи то румунка мені сказала: «Тебе ніхто не врятує від опиря, окрім молодої шляхетної дівчини, яка живе у замку, але за однієї умови — ти повинен будеш відмовитися від спілкування з лисим чорнооким чоловік, який також оселився у тому ж замку…» Вероніко, врятуйте мене! — Морозова трясло, і він був не на жарт переляканий.

Вероніка розгубилася:

— Невже ви вірите в існування опирів?

— Ще й як вірю! Я з дитинства чув, як у Румунії опирі виходили з могил і нападали на людей. А скільки я чув од селян оповідей про найстрашнішого з опирів, графа Дракулу!

— «У дитинстві», — передражнила корнета Вероніка. — Це ж, мабуть, було рік чи два тому. Ви ж ще зовсім хлопчик!

— Але ж ми з вами однолітки!

— Майже. До речі, я не слов’янка, тому в існування опирів не вірю.

— Вероніко, моя покійна мама подарувала мені хрест з омели, коли мені було сім років, і відтоді я носив його не знімаючи. Вона казала, що такий хрест захищає від опирів.

— То чого ж ви боїтеся?

— Як тільки циганка мені сказала про опиря, я схопився рукою за груди і не знайшов хреста. Загубив…

— А може, ви його залишили у Станіслава Кузьмича? — Вероніка це сказала машинально, бо вона зараз вирішувала для себе, що їй у цій ситуації з корнетом робити далі.

— Ні, я лише сьогодні виявив пропажу!

Нарешті Вероніка отямилася, і їй навіть стало приємно, що цей молодий і хоробрий офіцер просить у неї захисту:

— Гаразд, якщо це й справді залежить від мене, я обіцяю вас врятувати. Але там, наскільки я зрозуміла, є ще одна умова, пов’язана з Кузьмичем…

За весь цей час вперше по обличчю Морозова ковзнуло щось на зразок посмішки:

— Я вам обіцяю!

— А тепер, після того, як я зобов’язалася врятувати вас від опиря, ви повинні вислухати те, що я вам скажу, і тримати це у секреті.

Морозов хитнув головою.

— Я сьогодні зустріла недалеко від кірхи лютеранського пастора і попросила його приїхати до нас додому, до моєї матері.

— А хіба ваша мати не католичка?

— Ні, вона лютеранка і попросила мене привезти пастора додому. Я привезла, а машину залишила біля хвіртки, яку ми з вами вчора знайшли відчиненою. У мене не було ключів, і я сказала пасторові зачекати, а сама пішла у замок…

— А чому ви пастора залишили, а не взяли з собою?

— Це також одна з моїх таємниць. Річ у тому, що мама хотіла зустрітися з ним конфіденційно ось у цьому одноповерховому будинку. Ви розумієте, мама офіційно прийняла православ’я, вінчалася з Венчеславом у церкві, але у душі залишилася лютеранкою. Так її виховали. Вона не хотіла, аби приїзд протестантського пастора став темою для обговорення і пліток наших гостей.

Вероніка і Морозов під час цієї розмови підійшли до хвіртки і відчинили її. Снігопаду вже не було, і повний місяць з-за хмар освітлював усе довкола. Після ксьондза і Вероніки тут проїздила лише одна машина — Морозова. І все ж Вероніка запалила смолоскип.

— Ось тут я його залишила.

На снігу залишилися сліди, з яких одні належали Вероніці, а інші — ксьондзу.

— Ваш пастор тут стояв, — промовив Морозов, а потім, уважно вдивляючись у сліди, перейшов на той бік дороги і, діставши пістолет, простяг його Вероніці: — Це вам про всяк випадок!

— А ви що, без зброї?

Морозов дістав з-під шинелі ще й револьвер.

— Сподіваюся, зброя нам не знадобиться, — відповіла Вероніка.

Вони йшли по слідах, які вели до кущів на узбіччі лісу.

— Ось тут він стояв, — сказав Морозов. — Видно, по малій нужді ходив. А ось тут він упав. А ось дивіться: тут багато слідів. Це його, напевно, тягли по снігу. Ось і ось, бачите? А той, хто нападав, сидів перед цим у кущах — просто навпроти хвіртки. Ви хочете, щоб ми пішли по сліду далі?

— Ні, — відповіла Вероніка. — У мене таке відчуття, що цей хтось і зараз за нами стежить.

Як підтвердження її слів у кущах щось ворухнулося.

— Там хтось є! — закричала Вероніка.

Морозов швидко підійшов до кущів, і з них, почувши кроки, щось низько і важко вилетіло просто на Вероніку.

Морозов вистрелив. Коли вони підбігли, то побачили на дорозі прострелену наскрізь сову. Вероніка підібрала вбиту птаху.

— З неї вийде гарне опудало.

— Не вийде! Сова ж прострелена…

Вони рушили до хвіртки.

— А ми вже почали хвилюватися. Вас так довго не було, — почули вони голос. Біля хвіртки стояв Венчеслав.

Орлов ніяк не міг зрозуміти, чому Аблаутов постійно водить його за собою. Якщо у випадку з дочкою генерала Шеншина все було зрозуміло, це були його друзі, то навіщо йому йти до лабораторії Лозинського — цього він ніяк не міг збагнути. І взагалі, чому Аблаутов прагне збудувати один ланцюг з абсолютно різних, хоча і подібних трагічних випадків, які сталися за останні кілька днів?

Біля дверей шпиталю на них очікувала асистентка Лозинського Надія Борзова. Орлов відразу пригадав, чим йому за життя запам’ятався Лозинський. Пахощами дорогих парфумів, якими він зловживав. Від цієї жінки пахло так само. По скорботному погляду жінки Орлов відчув, що у неї велике горе, і, як здалося йому з розмови, цим горем була смерть Лозинського.

Вони спустилися до лабораторії при моргу, туди, де вчора вранці знайшли тіло професора. Ще по дорозі сюди Сергій Олексійович уважно вивчив протокол опису місця події, тож, коли у лабораторії побачив окреслене крейдою на підлозі місцезнаходження тіла, все дуже чітко собі уявив.

— А де тіло Лозинського? — запитав він тихо.

— Тут, — відповів Аблаутов. — Ці двері виходять у морг.

Коли вони туди зайшли, Сергій Олексійович був вражений — ще ніколи у житті він не бачив на обличчі мертвої людини виразу такого жаху.

— А ось і рана на шиї, про яку я вам казав.

Орлов уважно придивився. Рана була невелика, але глибока. Різали чимось не дуже гострим, краї рани були неправильної форми.

— Бачите, яка дивна рана. І жодних слідів боротьби! Жодних!

Орлов уважно слухав Аблаутова.

— Лозинський виконував у нас, окрім своєї основної роботи, ще й обов’язки судового експерта. Надіє Миколаївно, прошу вас повторити при Сергієві Олексійовичу свої свідчення. Розкажіть, що ви побачили, коли вранці зайшли сюди?

Жінка, тиха і бліда, повільно і вже якось відсторонено почала розповідати про вчорашні події:

— Ви вже знаєте, що поліція знайшла тіло молодої жінки на вулиці у канаві і привезла її сюди на експертизу. З’ясувалося, що в крові жінки був смертельно високий вміст снодійного. Юрій Олександрович хотів з’ясувати, які саме були ці таблетки. До того ж він мав ще й свої наукові інтереси. Лозинський завжди проводив досліди без нас, — продовжувала Борзова. — Запрошував лише тоді, коли робив дуже складні операції.

— І ви, звичайно, не знаєте, якою була тема його досліджень?

— Я вже казала вам: він займався питаннями реанімації вмираючих клітин і часто говорив про те, що коли вони ще не перейшли межу необоротності, то можна відновити їхній зв’язок з живими клітинами і врятувати людину. Причому він вважав, що легше досягти успіху при цілковитій смерті тіла.

Борзова запитально подивилася на Аблаутова: продовжувати чи досить?

— І яких результатів, на вашу думку, досяг ваш учитель?

— Я не знаю. Але при його наполегливості він цілком міг досягти позитивних результатів, адже експерименти проводилися щодня.

— А де ж результати експериментів? — раптом запитав Орлов.

— Частину ми знайшли, але останні за часом проведення досліди датуються початком минулого місяця. Отже, результати двох минулих місяців зникли.

— Хто знайшов труп?

— Я… Я знайшла.

— І…

— Відразу зателефонувала до поліції.

— Ви нічого не чіпали?

— Ви хочете звинуватити мене у крадіжці й у привласненні праць мого вчителя?! — розгнівані очі Борзової глянули на Орлова.

— Боронь Боже, ні! Сергій Олексійович просто цікавиться, чи не міг хтось, крім вас і його учня Івана Михайловича, знати про таємні досліди вашого вчителя — поспішив заспокоїти жінку Аблаутов.

— Ніхто! Ніхто, крім нас.

— Добре, тоді я хочу запитати ще про таке: коли ви прийшли сюди, то що вас найбільше вразило? Я хочу, аби ви детальніше про це розповіли Сергію Олексійовичу.

Борзова заплакала:

— Він лежав голий, абсолютно голий, у дуже дивній позі і з цією раною на шиї. Але на рану я не відразу звернула увагу, мене першої миті дуже вразило те, що Юрій Олександрович був голий, — вона знову заплакала.

— Ви хочете сказати, що професора вбили після статевого акту?

— Так, саме це.

— Більше того, — додав Аблаутов. — Ми маємо версію, що його вбила саме та жінка, з якою він і мав цей статевий акт. Надіє Миколаївно, продовжуйте.

— Тут, на підлозі, були сліди Юрія Олександровича, сліди босих жіночих ніг, а також мої. Це все вказано у протоколі. Жінка підійшла до умивальника і змила з себе кров. Ось сліди змитої крові. Ось чіткий слід босої ноги. Він зафіксувався завдяки тому, що вона вступила у закривавлену воду.

— Це відповідь на ваше запитання, Сергію Олексійовичу, — додав Аблаутов, — чи не застали тут родичі покійної професора. Надіє Миколаївно, а куди подівся одяг професора?

— Весь його одяг повезли до поліції. Є повний опис. Я добре пам’ятаю, як був одягнений того дня професор. Цей одяг був на місці, окрім оленячих шуби і чобіт, які йому подарував хтось з учнів і яких він так жодного разу й не вдягнув. Не було взято ні грошей, ні золотого портсигара, ні персня з його пальця.

— Так, складна ситуація, — промовив Орлов. — І яка ж у вас версія?

— Я маю лише одну версію. Вона видається фантастичною. І я боюся, що, коли я переповім її комусь, мене засміють.

Орлов з цікавістю запитав:

— Якщо я правильно вас зрозумів, то ви маєте версію Пігмаліона?

— Ви дуже вдало назвали мою версію. Ось вона. На вулиці, точніше, у стічній канаві знайшли тіло молодої жінки. Тіло, до речі, було ще тепле. Поліцейські відразу привезли його сюди, і вже тут Іван Михайлович і Юрій Олександрович підписали папір, який засвідчив смерть невідомої. У жінки не було жодних документів. Вона, за словами Надії Миколаївни, була дуже красива.

— Я цього не казала. Я сказала, що Юрію Олександровичу вона здалася дуже красивою. Мені особисто подобаються жінки іншого типу, — Борзова помітно нервувала, а Аблаутов тим часом продовжував:

— Юрій Олександрович спустився сюди провести черговий секретний експеримент, але він уже був закоханий у покійницю. І ця любов допомогла йому зробити усе можливе і неможливе, щоб експеримент вдався. Вона ожила. А вже після цього й розігралася любовна драма, яка закінчилася так трагічно. Ось вам і історія Пігмаліона, який закохався у власне створіння.

Орлов мовчав. Він чекав чого завгодно, лише не цього.

— Надіє Миколаївно, — звернувся Аблаутов до Борзової, — прошу вас зателефонувати до лабораторії і з’ясувати, коли ж приїде Іван Михайлович. Це — другий асистент і також учень Лозинського, — пояснив Аблаутов Орлову.

Надія Миколаївна з такою несподіваною для ситуації радістю погодилася на це доручення, що відразу було видно: вона прагне якнайшвидше піти з лабораторії. І щойно вона зникла, Орлов раптом промовив:

— А тепер, коли ми самі, я хочу почути, яку ж насправді версію ви хочете мені розповісти.

— Сергію Олексійовичу, я вдячний, що ви мовчки вислухали мою першу, можливо, фантастичну версію. Але ви звернули увагу, що мені не заперечила й Надія Миколаївна. Отже, вона також припускає, що таке насправді могло б відбутися. Але ви, звичайно, помітили й чимало недоліків у моїй версії. Ну, по-перше, такий експеримент вимагає, напевно, чимало часу. А від моменту, коли Лозинський зайшов до лабораторії, до моменту його смерті, який встановили Надія Миколаївна й Іван Михайлович, минуло лише хвилин п’ятнадцять. Ви розумієте мене?

Орлов розуміюче хитнув головою, і Аблаутов продовжив:

— Борзова — жінка розумна. Якщо вона не вказала на мою помилку, то цьому є дві причини. Одна — вона дуже схвильована і не помітила такого короткого терміну, інша — її це влаштовує. Тому я припускаю, що існує ще одна версія. Зникли результати експериментів Лозинського. Це може говорити про те, що його вбив хтось з учнів — чи самі, чи з чиєюсь допомогою задля того, аби привласнити праці вчителя. Цим кимось могла бути, до речі, й так звана небіжчиця. Цілком можливо, що вона була під дією снодійного, і не виключено, що підпис на документі, який засвідчував її смерть, Лозинський поставив автоматично, довіряючи своєму учневі, до речі, найкращому, Іванові Михайловичу Петрову. До того ж у цих можливих крадіїв була можливість потрапити до лабораторії непомітно, і не лише через ці двері, а й через морг. Є й ще одна версія. Лозинського могла убити Надія Миколаївна, яка його любила понад усе на світі, але навіть не підозрювала про його статеве збоченство. Ви ж пам’ятаєте, було лише три сліди: Лозинського, «небіжчиці» й Надії Миколаївни. Тепер ви розумієте, що вбивство Лозинського — не така проста річ?

— А вам не здається, Богдане Івановичу, що це вже схоже на зневагу до цих людей?

— Ви про що, Сергію Олексійовичу?

— Почнемо з другого варіанта. Борзова — професіонал, медичний працівник. Якби вона захотіла вбити Лозинського, то могла б передбачити те, що не вона одна визначатиме час його смерті, а й Петров. До речі, в неї немає алібі, наскільки я зрозумів, і вона остання, хто бачив Лозинського і хто знайшов його тіло.

— До речі, час смерті Лозинського вони з Петровим визначали абсолютно однаково і незалежно одне від одного. Ми про це потурбувалися.

— Ось бачите. Якби вона, професійний експерт з криміналістики, захотіла вбити Лозинського, то забезпечила б собі повне алібі.

— Так. Але вона могла бути у стані афекту, побачивши Юрія Олександровича у пікантній позі з трупом.

— Але в такому разі як ви поясните калюжу крові і сліди ніг незнайомки?

— Та все це могла проробити й вона сама. До речі, розмір ноги небіжчиці й Надії Миколаївни однаковий.

Орлов задумався, а Аблаутов продовжував:

— До того ж Надія Миколаївна могла потримати тіло Лозинського, поки кров стече…

Було зрозуміло, що Аблаутов проробляє чергову версію.

— А він їй допомагав, так?! — вже розізлився Орлов. — І не чинив жодного опору? Ви ж знаєте, що у мертвої і у живої людини кров витікає неоднаково. З нього кров витікала тоді, коли він ще був живий. І це стало причиною його смерті. І, до речі, куди подівся труп жінки?

Аблаутов відчинив двері у морг і увімкнув світло:

— Ви бачите той маленький басейн?

— Так.

— Він прикритий зверху кришкою. Кришка ця скляна. Вам це про щось говорить?

— Там щось, що активніше за формалін?

— Так, у цьому басейні сірчана кислота. Труп могли кинути й сюди…

Сергій Олексійович зробив рукою знак Аблаутову про те, що хтось зайшов, і вони повернулися до лабораторії. Біля письмового столу, в кутку лабораторії, стояв червоний з морозу чоловік.

— Іване Михайловичу, ви вже приїхали? А я послав Надію Миколаївну вам телефонувати…

— Якщо задля того, щоб я привіз результати експертизи, то я їх привіз.

Аблаутов і Орлов почали уважно проглядати папери.

— Іване Михайловичу, — нарешті відірвався від паперів Аблаутов. — А де, на вашу думку, результати і протоколи останніх експериментів вашого вчителя?

— Експериментів не було. Особливо останнім часом.

— Ви впевнені в цьому?

— Впевнений. Ось тут все, — він кинув на стіл пачку паперів зі свого портфеля.

— Що це?

— Це те, чого я досі ніяк не міг зрозуміти. Це аналіз сперми, яку ми знаходили протягом останніх трьох років на трупах. Він тотожний аналізу сперми Юрія Олександровича.

— А звідки у вас ці папірці? — Аблаутов з подивом проглядав якісь папери.

— У лабораторії стояв портфель Лозинського. Ці папірці лежали там. І поряд з ними — тека з результатами його експериментів.

— Але ж тут порожні сторінки.

— Так, хоча всі вони пронумеровані, стоять дати. У портфелі був також його заповіт, завірений у нотаріуса, де сказано, що всі результати своїх наукових експериментів і всі свої папери він залишає нам з Надією Миколаївною, а все своє майно — шпиталю.

— Але чому він не проводив експериментів?

— Важко сказати. Мабуть, останнім часом він просто не мав ні фізичних, ні духовних сил.

— І ви, звичайно, здогадувалися, що це так?

— Не зовсім. Мені просто здавалося, що він нам більше не довіряє. Але сьогодні, коли я відкрив його портфель і виявив цю теку, я був вражений так само, як і ви. Мій вчитель був некрофілом, а ці секретні експерименти — звичайнісіньким ґвалтуванням трупів.

— Мені б, Іване Михайловичу, хотілося поставити ще одне запитання, — м’яко прозвучав голос Аблаутова. — Що може означати те, що ви написали у ваших висновках про рани Лозинського?

— Ходімте покажу… Ось рана на шиї Юрія Олександровича. Спочатку я не міг встановити, чим вона нанесена, але тепер, після лабораторних досліджень, можу сказати точно. Рану нанесено людськими зубами, а потім з неї висмоктали кров. Там залишилася людська слина…

Голос Івана Михайловича в морзі звучав монотонно-механічно, ніби розмовляла не жива людина, а манекен.

— Опис зубів ви знайдете у матеріалах експертизи. Я сьогодні здав на дослідження відбитки зубів своїх і Надії Миколаївни.

— Іване Михайловичу, не треба було цього робити, адже вас ніхто й не підозрював.

— Теоретично Юрія Олександровича вбити могли й ми з Надією Миколаївною, тож я виконав лише свій обов’язок. І ще. Рана професорки Іванової також нанесена гострим предметом, швидше за все ножем, але на ній не залишилося крові, оскільки тіло знаходилося у воді. Та зверніть увагу на бліді краї рани, наче й тут хтось висмоктував кров. І ще. Ось результати аналізу кривавої плями, яка залишилася біля басейну у ванній кімнаті Лілії Федорівни.

— І що? — засвітилася цікавість у очах Аблаутова і Орлова.

— Ця пляма складається з суміші крові Лілії Федорівни і тієї ж слини, яка була на шиї Юрія Олександровича. — Іван Михайлович поклав на стіл результати дактилоскопічного аналізу. — А це відбиток ноги, який ми знайшли біля умивальника. Слід добре відбився завдяки тому, що нога стояла в калюжі крові. І такий самий відбиток ми знайшли в домі Лілії Федорівни. Лише коли ваші судмедексперти з управління також зробили аналізи і передали мені їх, я зітхнув з полегшенням, нарешті відчувши, що ми з Надією Миколаївною поза підозрою. Це не наші сліди.

— Іване Михайловичу, ви й так були поза підозрою…

Орлов, який весь цей час проглядав папери, раптом схопився з місця і запитав схвильовано:

— Звідки я можу зателефонувати додому?

Врода Єлизавети вразила Рєпіна. Але ще більше — її сором’язливість і скромність, а окрім цього, було зрозуміло, що дівчина з заможної родини і за нею дадуть великий посаг. Але найголовніше — це кар’єра, яку здобувають саме завдяки шлюбу з такими ось дівчатами.

Рєпін все не міг позбутися почуття незручності: цю красуню у розкішній шубі, яка, напевне ж, звикла до модних дорогих автомобілів, він змушений буде зараз посадити у свою вантажівку.

— То й що? — посміхнулася осліплююче білою посмішкою Єлизавета. — Вантажівка, то й вантажівка!

Рєпін здивовано поглянув на дівчину. Він же, здається, вголос нічого не сказав.

Єлизавета вже зрозуміла, що перед нею молодий, недосвідчений хлопець. А отже, вона знайшла те, чого хотіла, — можливого помічника. За вікном вантажівки знову хурделило, і на склі з’явилася паморозь.

Коли Рєпін хотів зупинити автомобіль, Єлизавета сказала:

— Не треба тут зупинятися, адже, якби не я, ви поставили б авто там, де поставили перед тим, як їхати за мною.

— Звідки ви це знаєте?!

— Це ж так зрозуміло! Ви страшенно переживаєте, що приїхали на цій машині. А гості Холодової — сноби і зневажають нас, людей, пов’язаних з військовою службою. Мій батько теж військовий, і я це добре розумію.

Серце Рєпіна мало не вистрибнуло з грудей: «Вона — своя, їй не треба нічого пояснювати!», і хорунжий поставив авто на те саме місце, де й першого разу, а потім допоміг Єлизаветі вийти.

До будинку Холодової було метрів п’ятдесят. Вони йшли мовчки, але несподівано Єлизавета зупинилася і, ніжно взявши Рєпіна за руку, запитала:

— Чи обіцяєте ви мені, що будете моїм кавалером цього вечора і не глянете на жодну, навіть найвродливішу, жінку?

— Там не буде жінки, вродливішої за вас, — як гімназист відповів Рєпін.

— Це не має значення. Ви пообіцяйте мені!

І Рєпін відповів уже голосом козачого офіцера, коротко і рішуче:

— Обіцяю до смерті бути вашим вірним кавалером і вважатиму за щастя померти за вас!

А вітальня Холодової була вже переповнена гостями, і чекали лише на Єлизавету і Рєпіна. Коли Рєпін про це дізнався, його самолюбство було дуже потішене. Вперше в житті таке шляхетне товариство, такі знаменитості очікували на нього. Єлизавета ж справила неабияке враження на гостей Холодової. Всі чоловіки з захопленням дивилися лише на неї, підходили, цілували руку, говорили компліменти. Підійшов і Буревий. Він поцілував руку Єлизаветі й, уважно подивившись на Рєпіна, хитро-притишеним голосом поцікавився:

— Як там здоров’я Мілітарьова?

Рєпіну нічого не залишалося, як розвести руками, адже він був другом і секундантом Мілітарьова на сьогоднішній дуелі.

А у салоні Холодової обговорювали вчорашню лекцію Буревого. Тут було більше його противників, аніж там. Почалася дискусія. Але оскільки салон Холодової вважався «нейтральною смугою», то все відбувалося спокійніше. Сама ж Маргарита дивилася закохано-захопленими очима на Буревого, який, як завжди, легко відбивав літературні напади гостей салону і нападав сам. Словом, дискусія була в розпалі.

Але Холодова не забувала й про те, що вона в цьому салоні господиня. Особливо уважна вона було до Єлизавети, яка їй дуже сподобалася з першої ж миті. Дівчина хоча й усвідомлювала, що вона надзвичайно гарна, але з першого ж кроку підкреслила перевагу господині і повне небажання конкурувати з нею. Холодова це відразу відчула і оцінила. І вже коли гості сиділи за вечерею, вона помітила, що Єлизавета нічого не їсть:

— Красуне моя, невже тобі нічого не сподобалося?

Єлизавета глянула на Холодову дитячими, наївними очима:

— Щось я себе не дуже добре почуваю.

— Може, тобі гарячого чаю?

— Краще — меду.

Єлизаветі принесли на вибір кілька сортів меду, і вона почала його смакувати.

…Вечір наближався до кінця, і Єлизавета підійшла до господині:

— Мені вже час додому, а завдяки вам мене є кому провести.

— Заходьте до мене частіше, — обняла Холодова Єлизавету за плечі.

— Я ще хочу зателефонувати своїм, — відповіла Єлизавета, підходячи до телефону. Набрала номер, запитала у служниці, чи є батько. Служниця відповіла, що генерал дуже сердитий і про неї не хоче навіть чути.

— Я дзвоню від Холодової. Світ не без добрих людей, та й у батька серце не кам’яне. Ти все ж скажи, що я телефонувала.

— Ви б краще звістку яку прислали, а то, якщо я скажу генералу, він розлютиться ще більше, — і служниця заплакала…

Нарешті Рєпін і Єлизавета попрощалися з гостями і вийшли на засніжену вулицю. Рєпін був щасливий, як ніколи в житті. Єлизавета здавалася йому найвищою нагородою з усіх, які він мав у житті. Вищою навіть за ту, яку він, знявши з грудей, поклав до кишені і не наважився одягнути у Холодової, аби не привернути загальної уваги. Це був Георгіївський хрест. Нехай четвертого ступеня, але все ж Георгіївський. Він лише зараз пошкодував, що не одягнув його, а дівчина, ніби читаючи його думки, сказала:

— Не переймайтеся так тим, що не одягли свою нагороду. Я й так знаю, що ви хоробрий офіцер…

Рєпін знову з подивом глянув на Єлизавету. Звідки вона знає про Георгіївський хрест? Але дівчина не відповіла.

Було вже пізно. Снігопад не припинявся, і авто Рєпіна їхало повільно. Він боявся потрапити у сніговий замет. Раптом на дорозі перед ними замахав руками поліцейський.

— Господи, що там трапилося?

— Допоможіть! Не можу зі снігу вибратися! Мій водій вже з сил вибився…

Рєпін вийшов з авто і разом з водієм почав чіпляти поліцейську машину до своєї, а Єлизавета з посмішкою запитала у поліцейського:

— Звідки це повертаєтеся так пізно?

Поліцейський був напідпитку і скоро розповів їй про те, що через людську дурість не може виконати важливе доручення. Сьогодні йому наказали охороняти на дачі відомого письменника і видавця Орлова одну дівчину з матір’ю. Ця Віка Шеншина — важливий свідок убивства якоїсь жінки-професорки. Він і поїхав на дачу разом з водієм на поліцейській машині, але ці дурепи туди чомусь не приїхали. Дякувати Богові, дворецький Орлова виявився порядною людиною, пригостив їх, нагодував, напоїв. От і з’їхав водій з дороги. Цілісінький день втратили. Зараз піде і скаже шефові все, що він думає про цього Аблаутова. Це ж треба було тягтися бозна-куди і бозна-навіщо такого холоду!

Машину зі снігу витягли, і Єлизавета попросила Рєпіна швидше завезти її додому. Коли вона зупинила автомобіль і вийшла, хорунжий подумав: «Господи, невже ця казкова ніч закінчилася і зараз ця дивовижна дівчина зникне назавжди?» А вголос запитав:

— Невже я вас більше ніколи не побачу?

— Я вам зателефоную.

— Я не взяв з собою візитки, тобто я її взагалі не маю.

— Це не має значення. Я запам’ятаю ваш номер. Кажіть.

Єлизавета простягла руку для поцілунку. Рєпін нарешті неохоче сів до авто і поїхав, а Єлизавета, дивлячись йому вслід, задумливо сказала:

«Отже, мене все ж таки бачила Віка Шеншина, а це означає, що попереду сьогодні ще один візит…»

«Вероніка знову тиняється з цим Морозовим довкола замку. І як чарівно вона до нього сьогодні посміхалася», — чи не вперше задумався про свої взаємини з пасербицею Венчеслав. Він стояв біля квітучої троянди і дивився повз неї у засніжене вікно. Всі гості дивуються з цієї троянди, і ніхто навіть не здогадується, чому вона так пишно квітує і влітку, і взимку. Це вже й не кущ трояндовий, а справжнісіньке трояндове дерево. Таємницю ж цієї троянди знає лише він, Венчеслав. Вона перестане квітувати лише в разі Венчеславової смерті, але чи розвіються чари, які береже в собі цей кущ? Хто зна. Навіть він, Венчеслав, могутній маг і опир, не знає. Скільки ж це років минуло відтоді, як він посадив троянду у маленький горщик, наповнений землею зі слідами ніг Крістіни і маленької Вероніки? Вісім? Десять, здається. Але чари діють, як і тоді. Венчеслав замислився.

…Вже маючи ступінь магістра білої магії, Венчеслав вступив до Берлінського університету. Одного разу вночі, повертаючись додому, він побачив, як на вулиці п’яна ватага оточила самотнього перехожого. Венчеслав, не задумуючись, поспішив йому на допомогу, і вже після бійки незнайомець, посміхнувшись до Венчеслава, сказав:

— Мене звати Вертер Вельф. Я студент Берлінського університету…

Це був брат Крістіни Камількарівни, з якою Венчеслав також незабаром познайомився. Вони з Вертером щиро потоваришували, і якось Вертер запросив Венчеслава до себе у батьківський дім. У поїзді багато розповідав про своїх предків, про те, як під час нашестя Наполеона його дід заховав кудись усі гроші і коштовності, зібрані німецьким дворянством. Але Наполеон несподівано швидко взяв місто і ці коштовності кудись поділися. Зруйнований під час війни будинок дід Вертера згодом відбудував, а точніше, збудував заново. Зрештою, це було нескладно, адже залишилися зображення фасаду будинку, а також старовинні гравюри внутрішніх кімнат і зал. Єдине, що залишилося недоторканним, це мармурові і мозаїчні підлоги першого поверху. А остаточно, у первісному вигляді, будинок відбудував нещодавно вже батько Вертера, і байдуже, що будинок забрав майже всі кошти родини. Головне, що їхнє самолюбство було задоволене. Саме з цього будинку згодом і почалося все найжахливіше у житті Венчеслава.

У родині Вертера Венчеслав сподобався всім. Особливо батькові, старому Вельфу, який з листів сина вже багато знав про Венчеслава. Він показував гостеві свої бібліотеку, ліс, поля. Вони багато спілкувалися, і з розмов Венчеслав довідався, що, окрім них з Вертером, родина Вельфів чекала ще й дочку з чоловіком та онукою. До того ж він сподобався гарненькій покоївці, яка нещодавно була взята у сім’ю. І коли всі спали, вона піднялася на другий поверх і попросила Венчеслава спуститися вниз, бо, мовляв, чула там якісь кроки.

Вони спустилися на перший поверх у кімнату покоївки. З-поза засклених дверей і вікон майже від підлоги до стелі струменіло якесь хвилясте жовто-синє мерехтливе світло.

— Це хмарки пробігають на тлі місяця, — пояснив Венчеслав покоївці.

— Та ні, чути кроки! Прислухайтеся, — наполягала схвильована дівчина.

Так, це були кроки, і Венчеслав їх нарешті почув. О, вони в цьому будинку ніколи не зникнуть. Це кроки предків, які завжди з’являються у передчутті якоїсь небезпеки для дому і родини.

А покоївка, вже забувши, навіщо покликала Венчеслава, обняла його ніжно за шию, притулилася до нього, і скоро вони злилися в жагучому поцілунку, а потім одягнені впали на ліжко, забувши про все. А коли перша хвиля пристрасті відійшла, покоївка вирішила, що їй треба ж таки роздягнутися.

Венчеслав дивився на неї і милувався. Таки гарна дівка, що тут і казати! Та й жагуча яка! Хоча йому це і не потрібно, він дописує поему. Зараз він подивиться на дівчину, скориставшись набутими магічними знаннями, і вона засне! Але щось йому заважало зосередитися. Здивований, він почав дошукуватися причини у собі, а потім зрозумів — причина була саме в оцих кроках, які продовжували ще й досі лунати. Незаспокоєні душі вельфівських предків відчули якусь небезпеку. Господи, що ж вони могли залишити тут без догляду, що їх мучило і повертало до цього дому? І замість того, аби змусити дівчину заснути, він за допомогою ясновидіння вирішив подивитися, що ж вони охороняють. Венчеслав начебто дивився на покоївку, але одночасно і крізь неї, крізь стіни, наче все було прозоре… Ось нарешті дівчина зняла з себе останній одяг і легким порухом руки відкинула вбік. Погляд Венчеслава метнувся за ним, і там, де впав жіночий одяг, крізь підлогу з мармурової мозаїки, крізь товщу плит він раптом побачив коштовності. Це були саме ті коштовності, які зібрали німецькі аристократи під час війни, але, як вони опинилися в домі Вельфів і чому ніхто з Вельфів про це не знав, Венчеслав, мабуть, так ніколи й не дізнається. Нарешті він отямився і посміхнувся до покоївки, яка уже йшла до нього. І за мить вони забули про все…

А другого дня до старого Вельфа завітала дочка Крістіна. Дивлячись на цю високу жінку з розумними карими очима й приємною посмішкою, Венчеслав думав: «Крістіна — ось мій шлях заволодіти і цим будинком, і тими коштовностями, які він зберігає в собі…»

…— Венчеславе, тебе гості вже зачекалися, — зазирнула у кімнату Крістіна, або, як її тепер називали у Росії, Крістіна Камількарівна. — Про що ти тут думаєш?

— Про тебе. Останнім часом я все більше думаю про тебе…

Орлов повернувся після телефонної розмови з розгубленим обличчям.

— Хотів дещо перевірити, але не вдалося.

— Що саме перевірити? — запитав Аблаутов. — Може, я чимось допоможу?

— Тут скоріше я міг би бути вам корисний, але про це потім. Скажіть, як ці папери до вас потрапили? — і він простяг Петрову кілька папірців.

— А це мені передав Єфремов спеціально для вас, — відповів Петров. — Єфремов — це помічник Богдана Івановича.

— Так, я вам, здається, говорив про візника, — сказав Аблаутов. — Я до нього у родину послав свого помічника Єфремова, щоб він зібрав і привіз деякі матеріали.

Орлов тим часом ніяк не міг відірватися від якогось паперу:

— Тут його словесний портрет. І, знаєте, у мене таке відчуття, що я бачив цю людину. Ось і зараз телефонував додому, щоб запитати Інну Іванівну, чи пам’ятає вона чоловіка, який віз нас вчора з лекції Буревого додому. Заметіль вчора була така, що не приведи Бог, а він, уявляєте, на фаетоні…

Аблаутов його зупинив:

— Сергію Олексійовичу, те, що ви кажете, — це дуже важливо. Поїхали до мене і поговоримо.

— Сьогодні вже не вийде. Інна Іванівна погано себе почуває, мушу повернутися. Одне лише хочу запитати, навіщо я вам потрібен?

— Сергію Олексійовичу, мені й так соромно, що я у вас стільки часу забрав. Відкладемо нашу розмову на завтра. До речі, я для вас ще дещо цікаве маю. А зараз я вас відвезу додому. Дякувати Богові, і Шеншина з матір’ю у безпеці, і ми вже в дечому почали розбиратися…

Коли Орлов вийшов з машини і підійшов до під’їзду, він чомусь знову згадав калюжу крові й слизу, яку вони вчора побачили біля входу в будинок, а які моторошні були слова Інни Іванівни:

— Кров… Буде багато крові…

Від запаху моргу, трупів, від цих спогадів про слиз і кров Орлова вже нудило. А тут він ще дізнався про те, що славетний Лозинський був некрофілом, професор Іванова, яку він дуже поважав, виявилася лесбіянкою, а дочка його друга генерала Шеншина — коханкою Іванової. Це ж здуріти можна! Зараз зателефонував додому, а його жінка, п’яна як чіп, навіть говорити не змогла. А сьогоднішня дуель? Все! Він втомився. Втомився смертельно. Зараз би з кимось поговорити про вірші, про літературу, аби лише забути про весь цей бруд, про всю цю гидоту!

У себе вдома у м’якому кріслі Орлов побачив Кримського-Корсарова, який дрімав, але, почувши кроки, відразу відкрив очі:

— Як ми й домовилися, я повернувся ввечері, але вас не було. Борис Миколайович також пішов. Я сподівався, що ви скоро приїдете, розмовляв з Інною Іванівною. Мабуть, набрид їй, але вас все не було. І все ж я вирішив дочекатися.

— Були термінові справи, я не міг вирватися. Але я хотів вас запитати…

— Мабуть, про Париж, — посміхнувся Кримський-Корсаров.

— Ні, про Петербург.

— О, я там давно не був, Сергію Олексійовичу. Востаннє десь півроку тому. Їздив знайомитися з Венчеславом Боголюбським.

Орлов відразу пожвавішав:

— І яке він на вас справив враження?

— Це — унікальний чоловік! Набагато легше перерахувати все те, чого він не читав, не знав і не міг, аніж те, що він читав, знає і може.

— А який він як людина?

— Людина він, наскільки я зрозумів, складна. Відразу важко щось сказати. Високий, золотоволосий, голубоокий. Розмовляє спокійно, впевнено, з повагою до співрозмовника. Але живе якось дивно. Навіть у Європі так не живуть. Я маю на увазі його нічний спосіб життя. Уявіть собі, коли від одних господарів гості роз’їжджаються, то в цей час у нього вони з’являються. І взагалі, коли хтось хоче з Венчеславом поспілкуватися, то найкращий час для цього від сьомої вечора до шостої години ранку.

— А що він робить вдень?

— Вдень він відпочиває, пише, робить коректуру.

— Ви сказали, що він має дивний спосіб життя, але хіба не так живе і В’ячеслав Іванов?

— Мабуть, ви маєте рацію! А взагалі, ви знаєте, В’ячеслав Іванов терпіти не може Боголюбського. Тому, що частина людей, які збиралися у нього вдома, зараз збираються у замку Венчеслава. І якщо раніше В’ячеслав Іванов був один такий унікальний, то тепер з’явився Боголюбський і ефект унікальності Іванова зник, — в очах Кримського-Корсарова вже не було й крихти сонливості.

— А чогось дивного, несподіваного у поведінці Венчеслава ви не помічали?

— Ні, нічого. До речі, в його замку тижнями, місяцями, роками живе багато митців. В основному, письменники. Станіслав Кузьмич двокімнатні апартаменти ангажує. Ще там живе письменниця Кузьміна. Ви її повинні пам’ятати. Вона дитячі книжки пише. Ще якийсь дивний художник… Багато людей… Боюся, й сам Венчеслав Іванович точно не знає, скільки їх у нього в замку. До речі, він і грошей з них не бере. Я сам двічі ночував у цьому замку. Там затишно і приємно.

«Це стихійний дух, мабуть, наді мною так познущався під час спіритичного сеансу, — подумав Орлов. — Ох, люблять же вони викидати такі коники. Якби все було так, як казав дух моєї коханої, то Венчеслав жив би відлюдником десь у лісі, адже за такої кількості людей неможливо приховати, що ти опир».

І вже за інерцією Орлов запитав у Кримського-Корсарова:

— Ви вірите у духів?

— ?

— Ну, в духів померлих, які з’являються під час спіритичних сеансів?

— Я — віруючий, а Бог, як відомо, забороняє викликати духів померлих.

«Так, Бог мене покарає і жорстоко покарає за все це, — знову подумав Орлов. — Але це буде не єдине, за що він мене каратиме, так що одним гріхом більше, одним менше…»

Хід його думок знову перервав Кримський-Корсаров.

— До речі, моя валіза зникла. Мені розповіли про ваше захоплення спіритичними сеансами…

— Можу собі уявити, що вам наговорили!

— Ніхто мені нічого не казав, просто Бакулін написав, що коли я хочу зробити вам приємність, то маю привезти щось окультне. Я у Парижі, у спеціальному магазині для спіритистів накупляв для вас всілякої всячини, але…

— Справді шкода, — зітхнув Орлов.

— Але я до вас не зовсім з порожніми руками. Подарунок у мене скромний і, мабуть, безглуздий, але для мене це дуже дорога реліквія, — і Кримський-Корсаров зі своєї дорожньої сумки дістав невелике кишенькове люстерко, схоже на ті, які чоловіки беруть з собою у дорогу, аби підправити вуса чи бороду. Але, на відміну від звичайних дзеркал, це мало форму книжки. Обкладинка його була з червоного дерева, прикрашена дорогою інкрустацією і з пентаграмами з обох боків.

Орлов уважно розглядав дзеркало.

— Судячи з написів і пентаграм, це магічне дзеркало?

— Так. До речі, зверніть увагу на дату, яка стоїть збоку.

— «1221 рік від Різдва Христового», — прочитав Орлов. — Та це ж дуже дорогий подарунок! Я не можу у вас його прийняти, — і простяг дзеркало Кримському-Корсарову.

— Сергію Олексійовичу, спочатку я розповім історію цього дзеркала, а потім ви вирішите — брати чи не брати. Це дзеркало — словенського походження.

— Дозвольте, словени 1221 року?

— Слухайте ж! Дзеркало було зроблено словенськими майстрами в Німеччині на території нинішньої Австрії чи Богемії. А до мене воно потрапило від моєї бабусі, та й історію цю вона мені розповіла. Рік, який ви прочитали збоку, це рік не за християнським літочисленням, а за Хіджрі. Інкрустація була зроблена сербом-мусульманином, який цю дату й поставив. Так що це лише минуле століття. Але найцікавіше — це властивості цього дзеркала. Подивіться уважно!

Як не приглядався Орлов, ніякої різниці між двома сторонами дзеркала не побачив.

— Як на мене, вони абсолютно однакові!

— Ви знаєте, для мене вони також абсолютно однакові, але моя бабуся казала, що одна з сторін цього дзеркала має дивовижну властивість. Як на мене — ось ця. Якщо ви звернули увагу, на обкладинках дзеркала — пентаграми. З одного боку пентаграма правильна — одним гостряком угору, а з іншого — вгору двома гостряками. Саме на цьому, другому, боці, як казала моя бабуся, і проявляється дивовижна властивість дзеркала — у ньому не видно опиря.

При слові «опир» Орлов здригнувся, а Кримський-Корсаров засміявся.

— Бачите, що я ношу з собою — подарунок моєї бабусі, старої відьми.

— Що, ваша бабуся справді була відьмою?!

— Як усі київські жінки! Хм, та ще й відьма родима, але я її любив більше за всіх.

— Вона сама казала про те, що вона відьма?

— Ну, спочатку я про це почув від своєї матері, бо поза спиною вона свекруху інакше й не називала, а потім вже бабуся сама розповіла. І це химерне дзеркало подарувала.

— А звідкіля воно в неї взялося?

— Вона його отримала в спадок від своєї матері, яка була католичкою зі Словенії, а батько був священиком і міг виганяти з одержимих диявола. Потім він став головним «гонителем» диявола по всій Словенії. Так що це дзеркало ще від нього. Бабуся казала, що за допомогою цього дзеркала він колись не раз знаходив опирів.

— А ви самі в опирів вірите?

— Звичайно ж, ні! Мені здається, що все пішло від нас, слов'ян. До Німеччини це потрапило через Польщу і Чехію, а до католицької Європи, через хорватів і словенів. Це наші власні жахи.

— Дозвольте з вами не погодитися, Максиміліане Олександровичу, але ж і Чарльз Лідбітер згадує про них.

— Але ж він каже про енергетичних опирів, а не про тих, кого називають живими мерцями і які висмоктують у людей кров.

Орлов дістав з полиці книгу Лідбітера.

— Ви знаєте, що існує сім планів астрального світу, але є ще й восьмий, про який ніхто нічого не знає. Кажуть, що саме він є найстрахітливішим з усіх. Туди потрапляють і тяжко мучаться — або душі людей, які померли не своєю смертю, або душі самогубців, тому вони намагаються всіляко уникнути цього плану. Послухайте, що пише з цього приводу Лідбітер: «Для того, щоб стати настільки зіпсутою і абсолютно втратити людську подобу, смертна людина повинна цілковито заглушити у собі всі альтруїстичні і духовні спрямування. Розглядаючи особистості навіть найбільших злочинців, знаходиш у них і хороші риси. Але, як з’ясовано, особистість, яку покинуло власне вище „я“, — явище надзвичайно рідкісне. І саме поміж такими особистостями зустрічається найбільш рідкісний розряд — опирі.

Настільки розбещена особистість не може довго залишатися в астральному світі і відразу після смерті переходить до восьмої таємничої сфери, свого законного місця перебування, щоб там повільно розкладатися і мати такі моторошні відчуття, які не надаються жодному опису. При насильницькій смерті чи при самогубстві суб’єкт, володіючи знаннями з Чорної Магії, може іноді уникнути такої долі і набути іншого, не менш жахливого, життя в смерті, яке і є суттю існування опиря.

А оскільки дія восьмої сфери починається лише після того, як фізичне тіло розкладеться, то маг його підтримує у стані каталепсії за допомогою жахливого способу взяття крові з організму іншої людини і за допомогою цього частково матеріалізує своє астральне тіло…»

Таке правдоподібне пояснення явища опирів Лідбітером вразило Кримського-Корсарова, і він запитав:

— А чому при нещасних випадках і самогубстві?

— Я зараз пошукаю. Тут є спеціальна глава. Ось: «…людина у розквіті сил і здоров’я, раптово позбавлена життя при нещасному випадку чи самогубстві, опиняється на астральному плані у абсолютно інших умовах, аніж та, що померла від хвороби чи від старості.

Адже за смерті випадкової чи при самогубстві організм ще не був підготовлений до виділення вищих принципів з їх фізичної оболонки, і це можна порівняти з вириванням кісточки з нестиглого плода. Велика кількість грубої астральної матерії ще є на фізичному тілі особи, і тому це фізичне тіло затримується на сьомому підплані…»

Кримський-Корсаров раптом підвівся. Думка, яка його пронизала при читанні Орловим Лідбітера, була жахливою. Він підсвідомо відчув, що якщо Інна Іванівна помре внаслідок нещасного випадку чи самогубства, то стане опирем. Але він, ясна річ, не міг цього сказати Орлову.

— Сергію Олексійовичу, мені вже час іти до готелю, — промовив Кримський-Корсаров, рушаючи до дверей.

— Залишайтеся, я вас дуже прошу.

— Ні, я краще поїду…

Після того, як Орлов одвіз Кримського-Корсарова до готелю і повертався додому, він подумав: «Кримський-Корсаров був таким наляканим. Це, мабуть, Інна намагалася і цього нещасного спокусити. Швидше за все…»