Лийтеся, сльози, сказав полісмен

7

У ранніх напівсутінках, доки на цементних тротуарах ще не забуяло нічне життя, генерал поліції Фелікс Бакмен припаркував свій розкішний службовий квібл на даху Поліційної академії Лос-Анджелеса. Якийсь час він посидів у салоні, читаючи статті на першій шпальті вечірньої газети, тоді обережно згорнув її, поклав на заднє сидіння, відчинив дверцята й вийшов з апарата.

У будівлі під ним було тихо. Працівники попередньої зміни вже подалися додому, а наступні ще не прибули.

Йому подобалася ця пора. У такі миті генералу здавалося, що вся ця величезна будівля належить тільки йому. «Й лишає світ для темряви й для мене», — згадав він рядок із «Елегії» Томаса Ґрея[6]. Генерал віддавна захоплювався цією поемою, насправді ще з дитинства.

Він відчинив службовим ключем двері експрес-ліфта й швидко спустився на чотирнадцятий поверх. Саме тут він пропрацював майже все своє доросле життя.

Безлюдні ряди столів. Лише в дальньому кінці головної зали якийсь офіцер сумлінно дописував звіт. А біля кавового автомата полісменка попивала каву з паперового стаканчика.

— Доброго вечора, — привітався Бакмен. Вони не були знайомі, але це не мало жодного значення. Вона, як і всі інші працівники у цій будівлі, знала, хто він такий.

— Доброго вечора, містере Бакмен, — жінка випросталася, немов по команді «струнко».

— Відпочивайте, — мовив Бакмен.

— Перепрошую, сер?

— Ідіть додому.

Він рушив далі, повз ряд столів — сірих металевих квадратів, за якими працювали співробітники підпорядкованого йому відділу земної поліції.

Здебільшого столи були охайно прибраними. Перед тим, як піти додому, офіцери ретельно навели лад на своїх робочих місцях. Однак на столі № 37 лежало кілька аркушів паперу. «Хтось запрацювався допізна», — подумав Бакмен. Він нахилився, щоб прочитати прізвище на табличці.

Звісно ж, інспектор Мак-Налті. Типовий продукт тримісячного курсу поліційної академії. Увесь час тільки те й робить, що вигадує змови та розшукує останніх зрадників... Бакмен усміхнувся, всівся в крісло на коліщатах і взяв до рук папери.

ТАВЕРНЕР, ДЖЕЙСОН.

КОД СИНІЙ.

Ксерокопія з поліційних архівів. Витягнута з цієї безодні надміру старанним, як і надміру товстим, інспектором Мак-Налті. Коротка примітка олівцем: «Тавернера не існує».

«Дивно»,— подумав генерал і почав гортати папери.

— Доброго вечора, містере Бакмен.

Підійшов його помічник Герберт Мейм, молодий кмітливий чоловік, одягнений в охайний цивільний костюм. Як і Бакмен, він мав право на цей привілей.

— Схоже, Мак-Налті працює над справою людини, якої не існує, — сказав генерал.

— І в якій же дільниці її не існує? — відказав Мейм, і вони розсміялися.

Їм обом не надто подобався Мак-Налті, проте сіра поліція мала потребу в таких людях. Усе складалося добре, поки такі випускники академії, як Мак-Налті, не дослужувалися до керівних чинів. На щастя, таке траплялося рідко. А якщо він міг цьому завадити, то й не траплялося взагалі.

«Цікаво,— подумав Бакмен, читаючи нотатки Мак-Налті. — Жодних даних про людину». Тоді вирішив дочитати до кінця.

Кетрін Нельсон. Одного разу Бакмен бачив її на ознайомчому навчальному курсі для інформаторів. Ця дівчина здавала лише тих, хто їй не подобався. Певною мірою він нею навіть захоплювався, хоч це й було дивним. Зрештою, якби не його втручання, то 08.04.1982 її відправили б до табору примусової праці в Британській Колумбії.

— Зв’яжіться з Мак-Налті. Думаю, мені варто поговорити з ним про це, — наказав він Гербу Мейму.

За мить помічник передав генералу пристрій. На невеликому сірому екрані з’явилося обличчя Мак-Налті. Вигляд у нього був якийсь пом’ятий. Кімната виглядала не краще. Мала й брудна. Як і він сам.

— Слухаю, містере Бакмен, — проказав інспектор, зосередивши погляд на генералові й виструнчившись, навіть попри втому. Незважаючи на виснаження й те, що він, схоже, був трохи під кайфом, Мак-Налті добре знав, як поводитися під час розмови з керівництвом.

— Розкажіть мені про справу цього Джейсона Тавернера. Тільки коротко. З ваших нотаток я нічого не зрозумів.

— Об’єкт винайняв номер у готелі за адресою Ай-стрит, 453. Познайомився з поліційним контактом № 1659BD, також відомим як Ед, і попросив звести його з фальшувальником документів. Ед розмістив на об’єкті мікропередавачі й відвів його до поліційного контакта № 1980СС на ім’я Кеті.

— До Кетрін Нельсон? — перепитав Бакмен.

— Так, сер. Схоже, вона підробила ідентифікаційні картки надзвичайно вправно. Я віддав їх до лабораторії для первинної перевірки, й виявилося, що вони майже її пройшли. Вочевидь, Кеті хотіла, щоб об’єкт міг вийти сухим із води.

— Ви виходили на зв’язок із Кетрін Нельсон?

— Я бачився з ними обома в її квартирі. Ані вона, ані він не виказали готовності до співпраці. Я перевірив документи об’єкта, але...

— На вигляд вони здалися вам справжніми, — урвав його Бакмен.

— Так, сер.

— Ви й досі вважаєте, що здатні виявити підробку неозброєним оком?

— Так, містере Бакмен. Але з цими він зміг пройти перевірку навіть на мобільному КПП. Настільки якісно вони були виконані.

— Пощастило ж йому.

— Я забрав у нього документи й видав семиденну перепустку, яку можна будь-коли скасувати. Після цього відвіз об’єкт до 469-го відділку, де розташований мій доп-офіс, і зробив запит на його досьє... як виявилося, то було досьє Джейсона Таверна. Об’єкт наплів нам сім мішків вовни про пластичну хірургію, але оскільки це звучало вірогідно, ми його відпустили. Ні, зачекайте. Перепустку я йому видав лише після...

— То що він замислив? — перебив його Бакмен. — Хто він?

— Ми стежимо за ним за допомогою мікропередавачів. Також намагаємося знайти яку-небудь інформацію про нього в базах даних. Але, як і зазначено у звіті, на мою думку, об’єкту вдалося вилучити своє досьє з усіх центральних баз даних. Їх там просто немає, хоча вони й мають там бути, адже навіть діти знають, що в нас є досьє на всіх. Такий закон. Ми мусимо.

— Схоже, що на всіх, окрім нього.

— Я розумію, містере Бакмен. Проте якщо досьє немає, на це має бути причина. Не могло так статися, що його там просто випадково не виявилося. Хтось його поцупив.

— Поцупив? — перепитав Бакмен. Це його трохи насмішило.

— Викрав, привласнив... — дещо збентежився Мак-Налті. — Я тільки почав працювати над цією справою, містере Бакмен. За двадцять чотири години знатиму більше. Дідько! Насправді ми можемо взяти його, коли нам заманеться. Але я не думаю, що це щось важливе. Він — просто якась поважна птиця з верхів, яка має достатньо впливу, щоб вилучити своє досьє з...

— Гаразд, — мовив Бакмен. — Ідіть спати.

Він поклав слухавку, якусь мить постояв і замислено рушив до свого кабінету.

На дивані в кабінеті спала його сестра Еліс. Фелікс Бакмен невдоволено зауважив, що на ній були чорні обтислі штани, чоловіча шкіряна сорочка, сережки-кільця та пояс-ланцюг із залізною бляхою. Вочевидь, вона знову вживала наркотики. І, як це часто траплялося й раніше, якось роздобула один із його ключів.

— А хай тобі чорт! — розлючено кинув він їй, кваплячись зачинити двері, доки Герб Мейм нічого не помітив.

Еліс заворушилася вві сні. Її котяче обличчя скривила роздратована гримаса, і вона спробувала намацати правою рукою вимикач люмінесцентного світильника, який увімкнув Бакмен.

Схопивши сестру за плечі й без насолоди відчувши пружність її м’язів, він рвучко посадив її на диван.

— Ну, і що цього разу? — запитав Бакмен. — Термалін?

— Ні, — пробурмотіла вона нерозбірливо, як і можна було очікувати. — Гідросульфат гексофенорфіну. Нерозбодяжений. Під шкіру.

Еліс розплющила величезні бліді очі й зиркнула на брата гнівним поглядом, в якому відчувалося бунтарство.

— Якого біса ти завжди приходиш сюди? — поцікавився Бакмен.

Щоразу, коли його сестра з головою занурювалася у фетишизм і/або вживання наркотиків, то потім завжди опинялася тут, у його кабінеті. Він не розумів чому, а вона ніколи не пояснювала. Хіба одного разу пробурмотіла щось про «око урагану», маючи на увазі, що почувається найбезпечніше у штаб-квартирі поліційної академії, де її точно ніхто не зміг би арештувати. Звісно, з огляду на його посаду.

— Фетишистка! — люто гаркнув на сестру Бакмен. — Ми щодня закриваємо сотні таких, як ти, із усіма цими вашими шкірянками, кольчугами й ділдо. Господи!

Він гучно дихав, відчуваючи, що весь тремтить.

Позіхнувши, Еліс зісковзнула з дивана, підвелася й потягнулася, випроставши довгі тонкі руки.

— Добре, що вже вечір, — безтурботно проказала вона, заплющивши очі. — Тепер можна додому і в ліжечко.

— Але як ти плануєш звідси вийти? — буркнув Бакмен, хоча відповідь була йому непотрібна.

Щоразу відбувалося одне й те саме. Еліс користувалася підйомником для «ізольованих» політв’язнів. З крайньої північної кімнати його офісу ним можна було дістатися на дах, а звідти — до посадкового майданчика для квіблів. Еліс заходила й виходила цим шляхом, безтурботно побрязкуючи його ключем.

— Колись, — похмуро мовив він, — який-небудь офіцер скористається підйомником за призначенням і викриє тебе.

— І що ж він зробить? — відказала Еліс, погладивши брата по коротко стриженому сивому волоссю. — Відлиже так, що мені аж дух перехопить?

— Одного погляду на тебе вистачить, щоб зрозуміти, що ти під кайфом...

— Всі знають, що я — твоя сестра.

— Знають, бо ти завжди приходиш сюди з тієї чи іншої потреби. Або, чорт забирай, узагалі без неї, — відрубав Бакмен.

Усівшись на край столу й обхопивши коліна, Еліс серйозно поглянула на нього.

— Цей справді тебе непокоїть?

— Так. Непокоїть.

— Ти переймаєшся, що через мене в тебе можуть виникнути проблеми?

— Через тебе проблем у мене не буде. Наді мною всього п’ятеро людей, якщо не брати до уваги національного Директора. Усі вони знають про тебе, але нічого не здатні вдіяти. Тож ти можеш робити все, що тобі заманеться.

Сказавши це, Бакмен рішуче вийшов у темний коридор і, намагаючись не дивитися на сестру, попрямував до більшого кабінету, де зазвичай працював.

— Але ти про всяк випадок обережненько зачинив двері, щоб Герберт Блейм чи Мейм, чи Мейн, чи як його там, мене не побачив, — мовила Еліс, ліниво рушивши за ним.

— Для нормальної людини ти просто огидна.

— А Мейм — нормальний? Звідки ти знаєш? Ти з ним трахався?

— Якщо ти зараз же звідси не заберешся, — тихо проказав Бакмен, поглянувши на сестру через два столи, — я тебе застрелю. Бог мені свідок.

Еліс лише знизала м’язистими плечима й усміхнулась.

— Тебе ніщо більше не лякає, — докірливо мовив Бакмен. — Відтоді, як ти зробила операцію на мозку. Ти систематично й цілеспрямовано видалила собі всі ділянки, які робили тебе людиною. Тепер ти...

Він затнувся, нездатний дібрати слово; Еліс завжди вдавалося роздратувати його, навіть зробити так, що йому відбирало мову.

— Ти... — насилу хапаючи ротом повітря, продовжив Бакмен. — Ти перетворилася на машину з голими рефлексами, що, немов щур під час лабораторного експерименту, без упину себе роз’ятрює. Ти під’єдналася до центру задоволення у своєму мозку й щодня смикаєш важіль по п’ять тисяч разів на годину. Якщо тільки не спиш. Ніяк не зрозумію, чому ти взагалі витрачаєш час на сон. Могла б вдовольняти себе двадцять чотири години на добу...

Бакмен чекав, але Еліс мовчала.

— Одного дня хтось із нас помре, — сказав він.

— Та невже? — звела тонку зелену брову Еліс.

— Хтось із нас переживе іншого. І врешті матиме причину для радощів.

На великому столі задзвонив телефон. Бакмен не задумуючись зняв слухавку. На екрані з’явилося зім’яте обличчя Мак-Налті, що й досі був під кайфом.

— Перепрошую, що потурбував, генерале Бакмен, але мені щойно телефонував один із моїх підлеглих. Джейсону Тавернеру ніколи не видавали свідоцтво про народження в Омасі.

— Отже, це несправжнє ім’я, — терпляче відказав генерал.

— Ми взяли в нього відбитки пальців, стопи, зразки голосу та ЕЕГ й надіслали їх до Центральної бази даних у Детройті. Жодного збігу. Таких відбитків пальців, стопи, зразків голосу та ЕЕГ не зареєстровано в жодній базі даних на планеті, — Мак-Налті виструнчився та винувато прохрипів: — Джейсона Тавернера не існує.

8

Джейсон Тавернер не мав ані найменшого бажання повертатися до Кеті. Так само йому не хотілося ще раз спробувати додзвонитися до Гезер Гарт. Він поплескав себе по кишені піджака: гроші й були досі в нього. А завдяки поліційній перепустці він міг полетіти куди йому заманеться. Вона була своєрідним паспортом, що надавав право подорожувати всією планетою. Доки її не заблокують, Джейсон мав змогу податися куди завгодно, хоч на невдосконалені території на кшталт деяких зарослих джунглями островів у південній частині Тихого океану. Там на його пошуки поліції знадобився б не один місяць, особливо зважаючи на те, що можна було придбати за добрі гроші в таких Богом забутих місцях.

«У мене є три переваги, — подумав він. — Гроші, приваблива зовнішність і сильний характер. Навіть чотири: ще мій сорокадворічний досвід шостого.

Треба знайти житло.

Утім, — розмірковував Джейсон, — якщо я винайму квартиру, орендодавець буде зобов’язаний взяти в мене відбитки пальців, і їх, звісно ж, як і зазвичай, надішлють до Центральної бази даних... Тож коли в поліції виявлять, що мої документи фальшиві, то одразу знатимуть, де мене шукати. Про це не може бути й мови.

Отже, мені треба знайти людину, у якої вже є житло. Записане на її ім’я і з її відбитками.

А це означає, що мені потрібна жінка».

«Де ж мені її знайти?» — замислився Джейсон. Відповідь сама зірвалася з язика. В елітному коктейль-барі. В одному з тих, де вечорами зазвичай грають фоб-джаз різноманітні тріо. Бажано, щоб музиканти були чорношкірі й стильно одягнені. В такі заклади вчащає багато жінок.

«Та чи досить добре одягнений я сам?» — подумав Джейсон і, зупинившись під немерехтливим біло-червоним світлом величезної вивіски ААМСО[7], ретельно оглянув свій шовковий костюм. Не бездоганно, проте згодиться... Хіба трохи зім’ятий. Але у темряві коктейль-бару цього ніхто не помітить.

Він зупинив квібл-таксі й незчувся, як уже летів до більш респектабельної частини міста, до якої так звик. Принаймні за останні роки свого життя й кар’єри, коли вже досяг вершини успіху.

«Потрібен клуб, де я бував. Який був би мені добре відомий. Де я знаю метрдотеля, гардеробницю, квіткарку... Якщо, звісно, вони якимось чином не змінилися, так як це трапилося зі мною».

Однак наразі скидалося на те, що все, окрім нього самого, лишилося незмінним. Зміни стосувалися лише його. Інших людей вони не торкнулися.

«Блу Фокс Рум» у готелі «Хаєтт» у Ріно. Він не раз там виступав і знав заклад та персонал як свої п’ять пальців.

— Ріно, — сказав він таксі.

Літальний апарат граційно, широкою плавною дугою повернув праворуч; Джейсон насолоджувався цим рухом, відчуваючи його усім тілом. Таксі почало стрімко набирати швидкість. Вони летіли практично порожнім повітряним коридором, де максимальна дозволена швидкість була, ймовірно, не менше тисячі двохсот миль на годину.

— Я хотів би скористатися телефоном, — сказав Джейсон.

Ліворуч відчинилася панель, звідки виїхав відеофон, під’єднаний до скрученого в химерну петлю дроту.

Номер «Блу Фокс Рум» він знав напам’ять. Джейсон набрав його й зачекав. У слухавці щось клацнуло, а тоді почувся басовитий чоловічий голос:

— Вас вітає «Блу Фокс Рум». У нас на вас щовечора чекають два виступи Фредді Гідроцефала. О восьмій та о дванадцятій. Усього за тридцять доларів ви зможете насолодитися шоу в компанії наших дівчат. Чим я можу вам допомогти?

— Це старий добрий Шпаркий Майк? — запитав Джейсон. — Я розмовляю з самим Шпарким Майком?

— Так, авжеж, — формальний тон одразу зник, і чоловік приязно загиготів. — Можна поцікавитися, з ким я говорю?

Глибоко вдихнувши, Джейсон вимовив:

— Це — Джейсон Тавернер.

— Перепрошую, містере Тавернер, — спантеличено мовив Шпаркий Майк. — Але так одразу якось не пригадую...

— Багато часу минуло, — перебив його Джейсон. — Чи не міг би ти зарезервувати для мене столик ближче до сцени?..

— На жаль, на сьогодні місць уже не залишилося, містере Тавернер, — пробуркотів Шпаркий Майк властивим товстунам гортанним голосом. — Мені дуже шкода.

— Невже немає жодного столика? За будь-яку ціну?

— Перепрошую, містере Тавернер, жодного, — голос почав стихати й віддалятися. — Спробуйте зателефонувати нам через два тижні.

Старий добрий Шпаркий Майк поклав слухавку.

Запала тиша.

«Срань господня!» — подумки вилаявся Джейсон.

— Дідько! — уголос проказав він. — Чорт забирай!

Джейсон скреготнув зубами так, що його аж пересмикнуло від болю в трійчастому нерві.

— Міняємо напрямок, патроне? — монотонно поцікавилося таксі.

— Летімо в Лас-Вегас, — проскрипів Джейсон.

«Спробую потрапити до „Неллі Мельба Рум“ у „Дрейке Армз“», — вирішив він. Нещодавно йому там неабияк поталанило, коли Гезер Гарт саме була на гастролях у Швеції. У цьому місці тусувалося немало доволі висококласних дівок — грали в азартні ігри, попивали коктейлі, слухали музику... Завжди ласі до розваг. Варто було спробувати. Особливо якщо «Блу Фокс Рум» та інші заклади такого ґатунку тепер для нього недосяжні. Зрештою, що йому втрачати?

За півгодини таксі висадило Джейсона на посадковому майданчику на даху «Дрейкс Армз». Здригаючись від вечірньої прохолоди, він ступив на вкритий вишуканим килимом ескалатор і за мить уже поринув у мерехтіння теплих вогнів «Неллі Мельба Рум».

На годиннику о пів на восьму. Невдовзі почнеться перше шоу. Джейсон поглянув на афішу. Фредді Гідроцефал виступав і тут, однак із меншою програмою та за менші гроші. «Можливо, він мене пам’ятає. Але найімовірніше — ні». Подумавши ще трохи, він вирішив, що на це можна було не розраховувати. Жодних шансів.

Якщо навіть Гезер Гарт його не пам’ятала, то що вже казати про інших.

Біля бару було людно. Джейсон сів на єдиний вільний стілець, і коли бармен урешті-решт його помітив, замовив підігрітий скотч із медом. У напої плавав шматочок масла.

— Три долари, — сказав бармен.

— Запишіть на мій... — почав було Джейсон, але замовк і дістав п’ять баксів.

А тоді він помітив її.

Вона також сиділа за баром, тільки трохи віддалік. Колись давно ця жінка була його коханкою, але відтоді вони вже сто років не бачилися. Утім, вона й досі мала гарну фігуру, попри те, що помітно постаршала. Рут Рей. Треба ж таке.

Рут Рей була розумницею й ніколи надміру не засмагала. Ніщо так не старить жіночу шкіру, як засмага, однак схоже, що більшість жінок про це не здогадується. Якби Рут регулярно засмагала, то зараз — а їй вже тридцять вісім, а то й тридцять дев’ять, як підрахував Джейсон — її шкіра була б уся всіяна зморшками.

До того ж Рут уміла вдягатися. Одяг завжди підкреслював її бездоганну фігуру. Якби ще час змилувався над її обличчям... Так чи інакше, вона й досі мала прекрасне чорне волосся, завите у високу зачіску на потилиці. Її образ довершували пір’єпластикові вії та блискучі фіолетові смуги на щоці, схожі на сліди кігтів психоделічного тигра.

Рут була вбрана в яскраве сарі й сиділа босоніж і без окулярів — мабуть, лишила десь свої туфлі на високих підборах, як робила зазвичай — тож справляла доволі непогане враження. Джейсон поринув у спогади про неї. «Вона власноруч шила собі одяг. А окуляри носила лише тоді, коли нікого не було поруч... окрім мене. Цікаво, чи вона й досі читає книжки за рекомендаціями „Книжки місяця“? Невже вона все ще отримує задоволення від цих безкінечних нудних романів про сексуальні походеньки в чудернацьких, маленьких, проте цілком нормальних на вигляд містечках Середнього Заходу?»

Рут Рей мала одну особливість — вона була схиблена на сексі. Джейсон пригадував, що якось протягом року вона переспала з шістдесятьма чоловіками, не рахуючи його — він з’явився в її житті й зник із нього дещо раніше. Коли статистика ще не так зашкалювала.

Але їй завжди подобалася його музика. Рут Рей любила сексуальних вокалістів, поп-балади та солодкі, — так, щоб аж нудило — струнні мелодії. Колись у своїй нью-йоркській квартирі вона встановила величезну квад-систему та якийсь час практично жила у ній, харчуючись дієтичними сендвічами й запиваючи їх ерзац-напоями із замороженого слизу, до складу яких не входило майже нічого. Рут могла платівка за платівкою сорок вісім годин поспіль слухати ненависних йому «Пьорпл Піпл Стрінґз».

Оскільки загалом її смаки викликали в нього огиду, його дратувало те, що він сам був одним із її улюблених виконавців. Це видавалося йому аномалією, яку він так і не зміг до кінця збагнути.

Що ще він про неї пам’ятав? Ложки, повні маслянистої жовтої рідини, яку Рут приймала щоранку — вітамін Е. Доволі дивно, але їй це й справді допомагало. Її сексуальна енергія збільшувалася з кожною ложкою. Вона аж сочилася хіттю.

А ще Рут ненавиділа тварин. На думку Джейсону одразу ж спала Кеті та її кіт Доменіко. «Рут і Кеті ніколи б не знайшли спільної мови», — подумав він. Але це не мало значення. Вони ніколи не зустрінуться.

Підвівшись, Джейсон пройшовся вздовж бару, тримаючи напій у руці, й зупинився перед Рут Рей. Він не розраховував, що вона його впізнає, хоча колись не змогла перед ним встояти... Хіба не могло таке трапитися знову? Ніхто не був настільки ласим до сексуальних пригод, як Рут.

— Привіт, — сказав Джейсон.

Рут Рей підвела голову й окинула його туманним, проте уважним поглядом. Без окулярів вона погано бачила.

— Привіт, — відповіла вона хрипким голосом, в якому вчувалася важкість бурбону. — Ти хто?

— Ми бачилися кілька років тому в Нью-Йорку. Я працював статистом в одній із серій «Примарного Зуха»... Якщо не помиляюся, ти там відповідала за костюми.

— Це серія, в якій на Примарного Зуха влаштовують засідку пірати-педерасти з іншої епохи, — прохрипіла Рут, а тоді засміялася й усміхнулася йому. — Як тебе звуть? — поцікавилася вона, погойдуючи оголеними грудьми у дротяному корсеті.

— Джейсон Тавернер.

— Ти пам’ятаєш моє ім’я?

— О, так. Рут Рей.

— Тепер Рут Ґомен, — прохрипіла вона. — Сідай.

Рут роззирнулась, але побачила, що всі стільці зайняті.

— Отам є столик.

Вона надзвичайно обережно злізла зі стільця й невпевнено подалася до вільного столика. Джейсон підхопив її під руку й рушив поряд із нею. Урешті-решт, коли всі навігаційні труднощі було подолано, він посадив Рут за стіл і всівся поближче до неї.

— А ти така ж гарна... — почав було Джейсон, але вона грубо його урвала.

— Я стара, — прохрипіла Рут. — Мені тридцять дев’ять.

— Це ще не старість, — відказав він. — Мені от сорок два.

— Для чоловіка це нормально. Але не для жінки, — проказала вона, втупившись туманним поглядом у келих з мартіні, який тримала в руці. — Знаєш, чим займається Боб? Боб Ґомен? Він вирощує собак. Великих, галасливих, нахабних, кудлатих собак. Їхня шерсть навіть у холодильнику.

Рут замислено відсьорбнула мартіні, аж раптом її обличчя прояснилось, і вона пожвавішала.

— Ти не виглядаєш на сорок два. У тебе чудова зовнішність! Знаєш, що я думаю? Тобі варто працювати на телебаченні або зніматися в кіно, — розвернувшись до Джейсона, сказала вона.

— Я колись працював на ТБ. Проте недовго, — обережно мовив Джейсон.

— А, ти про «Примарного Зуха», — кивнула Рут. — Що ж, погляньмо правді у вічі — жоден із нас не досяг особливого успіху.

— То випиймо за це! — насмішкувато запропонував він. Джейсон ковтнув підігрітого скотчу з медом. Шматочок масла вже розчинився.

— Здається, я тебе пам’ятаю, — проказала Рут. — Хіба це не ти мріяв про будинок на узбережжі Тихого океану, за тисячу миль від Австралії? Це ж був ти?

— Так, я, — збрехав він.

— А ще ти літав на небольоті «Роллз-Ройс».

— Так, — відказав Джейсон. Це вже була правда.

— Знаєш, що я тут роблю? Нізащо не вгадаєш! Я хочу побачити Фредді Гідроцефала й познайомитися з ним. Я від нього млію! — вона зайшлася гортанним сміхом, який він пам’ятав ще з давніх часів. — Я постійно надсилаю йому записки зі словами «Я тебе кохаю», а він відповідає мені повідомленнями, надрукованими на машинці: «Я не хочу мати з Вами нічого спільного. У мене особисті проблеми».

Вона знову засміялася й допила свій мартіні.

— Ще по одному? — підводячись, запропонував Джейсон.

— Ні, — заперечно похитала головою Рут. — З мене досить. От колись...

Вона вмовкла, і на її обличчі з’явилася стурбованість.

— З тобою такого не траплялося? Судячи з твого вигляду — ні.

— Чого саме?

— Я пила, — сказала вона, бавлячись порожнім келишком. — Безпробудно. Починала з дев’ятої ранку. І знаєш, як це на мене вплинуло? Я стала виглядати старшою. Мені можна було дати й п’ятдесят. Кляте бухло. Якщо ти боїшся, що з тобою щось трапиться, то воно подбає про те, щоб це й справді з тобою трапилося. Особисто я вважаю, що бухло — це найзапекліший ворог життя. А ти як думаєш?

— Не впевнений, — відповів Джейсон. — Як на мене, у життя є й страшніші вороги.

— Можливо. Наприклад, табори примусової праці. Знаєш, минулого року мене хотіли в один із таких посадити. У мене тоді в житті була чорна-пречорна смуга, я зовсім не мала грошей, а з Бобом Ґоменом ми ще не познайомилися. На той час я працювала в ощадно-кредитній компанії. Якось ми отримали депозит готівкою... Три чи чотири п’ятдесятидоларові банкноти...

Якийсь час вона замислено помовчала.

— У будь-якому разі, я взяла їх, а розписку та конверт кинула до шредера. Але мене впіймали. Це виявилась підстава.

— О...

— Однак у мене були тоді шури-мури з моїм босом. Копи хотіли відправити мене до табору примусової праці в Джорджїї, де оті селюки гуртом заґвалтували б мене до смерті, але він мене захистив. Я й досі не знаю, як йому це вдалося, проте вони мене відпустили. Я в боргу перед цим чоловіком, хоча більше ми з ним не бачимося. Ті, хто справді тебе любить і допомагає, завжди кудись зникають. Натомість постійно доводиться плутатися з усілякими незнайомцями.

— Ти вважаєш мене незнайомцем? — поцікавився Джейсон. Він згадав іще дещо. Рут Рей завжди мешкала в надзвичайно дорогих апартаментах. Із ким би вона не була одружена, Рут завжди жила у розкоші.

В її погляді промайнуло німе запитання.

— Ні. Я вважаю тебе другом.

— Дякую.

Джейсон узяв її суху долоню і якусь секунду потримав у своїй. Саме стільки, скільки було потрібно.

9

Квартира Рут вразила його своєю розкішшю. «Мабуть, вона коштує їй щонайменше чотири сотні доларів на день», — подумав Джейсон. Вочевидь, Боб Ґомен непогано заробляє. Чи принаймні заробляв.

— Не треба було купувати те Vat 69, — сказала Рут, забравши в нього піджак і вішаючи його разом зі своїм жакетом у шафу з автоматичними дверцятами. — У мене є «Катті Сарк» і бурбон «Гайрем Вокер»...

Відколи він спав із нею востаннє, вона й справді багато чому навчилася. Виснажений, він лежав голяка на вкритому простирадлом водяному ліжку, потираючи зчесане перенісся. Рут Рей, або тепер радше місіс Рут Ґомен, сиділа на встеленій килимом підлозі й курила «Пелл Мелл». Якийсь час вони обоє мовчали. У кімнаті стало зовсім тихо. «Вона виснажена не менше за мене, — подумав Джейсон. — Хіба закон термодинаміки не стверджує, що тепло нікуди не зникає, а лише передається? Хоча існує ще й ентропія.

Я відчуваю, як ентропія тисне на мене. Я розрядився в порожнечу, і мені вже ніколи не повернути те, що я віддав. Це дорога в один кінець. Так, — розмірковував Джейсон, — це один із фундаментальних законів термодинаміки».

— У тебе є енциклопедичний апарат? — запитав він Рут.

— На біса воно мені?

На її зморшкуватому обличчі з’явилися ознаки стривоженості. Зморшкуватому? Аж ніяк. Це було б несправедливо щодо неї. «Радше бувалому, — подумав Джейсон. — Це ближче до правди».

— Про що думаєш? — поцікавився він.

— Ні, краще скажи, про що думаєш ти! Що там крутиться у твоєму великому таємничому мозку з його альфа-свідомістю?

— Пам’ятаєш дівчину на ім’я Моніка Бафф?

— Ще б не пам’ятати! Вона шість років була моєю зовицею. І за весь той час жодного разу так і не помила голову. На її одутле лице та немиту коротку шию постійно спадали сплутані, бруднющі, темнющі, схожі на собачу шерсть патли.

— Я й не здогадувався, що ти її не любила.

— Джейсоне, вона крала. Достатньо було лишити десь сумочку, і можеш про гроші забути. І то не лише купюри, навіть монети після неї не знайдеш. Дурна, як сорока, та ще й каркала, мов та ворона. Слава Богу, хоч рідко. Ти знав, що ця дівка могла по шість-сім, — а якось було що й цілих вісім, — днів не зронити й слова! Забивалася собі в куток, наче скалічений павук, і бренькала на своїй п’ятибаксовій гітарі, хоча так і не вивчила жодного акорду. Гаразд, я згодна, що в її неохайності було й щось привабливе. Я це визнаю. Звісно, якщо тобі до вподоби брудні хвойди.

— На що ж вона жила?

Їх познайомила Рут, і хоча Джейсон її майже не знав, у них із Монікою зав’язався короткий, проте дуже бурхливий роман.

— Крала з крамниць. У неї була велика плетена сумка, яку вона привезла з Баха-Каліфорнії... Моніка напихала в неї товари, а потім виходила з крамниці, мов королева.

— Чому ж її не ловили?

— Ловили й виписували штраф. Тоді заявлявся її брат з бабосиками, і вона знову виходила на вулицю. Босоніж! Саме так! У Бостоні вона босоніж швендяла по Шрузбері-авеню, відщипуючи шматочки від персиків в усіх продуктових крамницях, які траплялися на її шляху. На такі от «закупи» вона витрачала по десять годин на день. І так щодня. Але знаєш, на чому її так і не спалили? — Рут зиркнула на Джейсона й стишила голос: — Вона годувала студентів-утікачів.

— І за це її так і не посадили?

За годування або переховування студентів-утікачів можна було на два роки загриміти в ТПП. І це якщо вперше. Вдруге вже могли посадити на цілих п’ять.

— Ні. Якщо їй здавалося, що поліція от-от навідається до неї з перевіркою, вона негайно ж телефонувала в центральний відділок і казала, що якийсь чоловік намагається увірватися в її будинок. Після цього Моніка виманювала студента надвір і швиденько зачинялася зсередини. А коли копи прибували за викликом, то, як вона й казала, натрапляли там на студента, який грюкав у двері. Тож вони забирали його, а вона залишалася в безпеці, — Рут загиготіла. — Одного разу я навіть чула, як вона їм дзвонила. За її словами, той чоловік...

— Моніка три тижні була моєю коханкою. Десь років п’ять тому, — сказав Джейсон.

— Чи доводилося тобі бачити, щоб вона за цей час хоча б раз помила голову?

— Ні, — зізнався він.

— А ще вона не носила трусів. Навіщо такому вродливому чоловіку, як ти, мати справу з такою паскудною брудною нечупарою, як Моніка Бафф? Ти ж її навіть зводити нікуди не міг. Від неї смерділо. Вона ніколи не милася.

— Гебефренія[8].

— Так, — кивнула Рут. — Такий був діагноз. Не знаю, чи тобі про це відомо, але врешті-решт вона просто вийшла з дому, начебто йшла на свої «закупи», і не повернулася. Ми більше ніколи її не бачили. Мабуть, тепер вона вже мертва. Лежить собі десь, і досі стискаючи в руці оту свою сумку з півострова Баха. Та поїздка до Мексики була для неї справжньою подією. Заради неї вона навіть скупалася. А я зробила їй зачіску. Звісно ж, разів десять перед тим вимивши їй голову. І що ти в ній знайшов? Як ти міг її терпіти?

— Мені подобалося її почуття гумору.

«Нечесно порівнювати Рут із дев’ятнадцятирічною, — подумав Джейсон. — Та й навіть із Монікою Бафф». Утім, не порівнювати він не міг. І через це вона здавалася йому непривабливою. Якою би вправною чи, скажімо так, досвідченою не була б у ліжку.

«Я використовую її, — зрозумів він. — Так само, як Кеті використовувала мене. А Мак-Налті використовував Кеті.

Мак-Налті... А чи немає на мені часом мікропередавача?»

Джейсон квапливо згріб свій одяг і побіг до ванної. Всівшись там на краєчку ванни, він ретельно оглянув кожен предмет свого гардеробу.

Йому знадобилося півгодини, однак урешті-решт він його знайшов. Зовсім малесенький. Джейсон змив мікропередавач в унітаз, а тоді повернувся до кімнати. Його тіпало. «Отже, вони все-таки знають, де я, — усвідомив він. — Мені не можна тут лишатися.

До того ж я даремне підставив Рут Рей...»

— Чекай-но, — вголос промовив він.

— Що трапилося? — Рут стояла, безсило притулившись до стіни ванної кімнати й схрестивши руки під грудьми.

— Мікропередавачі повідомляють лише приблизне розташування, — повільно проказав Джейсон. — Якщо тільки не прийматимуть зворотний сигнал.

А доти...

Утім, він не міг бути певним. Зрештою, Мак-Налті чекав на нього в квартирі Кеті. Але чи прийшов він туди, простеживши за сигналом мікропередавача, чи просто тому, що знав, де мешкає Кеті? Збитий з пантелику надмірною тривогою, а також надлишком скотчу та сексу, він ніяк не міг зрозуміти. Джейсон опустився на краєчок ванни й, потираючи лоба, спробував точно пригадати, що саме було сказано в кімнаті Кеті, де на них очікував Мак-Налті.

«Ед, — згадав він. — Вони казали, що це Ед повісив на мене мікропередавачі. Так вони мене й знайшли. Але ж...

Можливо, завдяки передавачу поліція довідалася лише про приблизне місце мого перебування. Й тоді вони припустили, що я в квартирі Кеті, і не помилилися.»

— Чорт забирай! Сподіваюсь, ця клята поліція не сяде тепер тобі на хвіст. Це було б занадто, — тремтячим голосом проказав він, а тоді потрусив головою, намагаючись протверезіти. — У тебе часом немає кави? Тільки щоб була дуже гаряча.

— Піду ввімкну кухонну консоль.

Голісінька, за винятком браслета на нозі, Рут одразу побігла на кухню. За мить повернулася з великою пластмасовою чашкою, на якій було написано «НЕ ГАЛЬМУЙ!». Джейсон узяв її й зробив ковток паруючого напою.

— Мені не можна тут залишатися, — сказав він. — Більше не можна. Та й у будь-якому разі ти для мене застара.

Вона втупилася в нього дурнуватим порожнім поглядом зім’ятої понівеченої ляльки, а тоді знову вибігла на кухню. «Навіщо я це сказав? — подумав Джейсон. — Це все тривога. І мої власні страхи». Він рушив услід за нею.

Раптом на порозі кухні з’явилася Рут, тримаючи в руках керамічну тарілку з написом «СУВЕНІР ІЗ ФЕРМИ „НОТТС БЕРРГ“». Її губи вигиналися, мов новонароджені змійки. Кинувшись до Джейсона в пориві сліпої люті, вона вдарила його тарілкою по голові. В останню мить йому вдалося підставити ліву руку й прийняти удар на лікоть. Тарілка розлетілася на три зазубрені шматки, а з його ліктя потекла кров. Він поглянув на рану, на шматки кераміки на килимі, тоді перевів погляд на Рут.

— Вибач, — ледь чутно прошепотіла вона. Слова насилу складалися докупи. Новонароджені змійки й далі рухалися, тепер уже винувато.

— Це ти мені вибач, — мовив Джейсон.

— Я наклею тобі бактерицидний пластир, — Рут зробила крок у напрямку ванної.

— Не треба. Я вже йду. Поріз чистий. Зараження не буде.

— Навіщо ти це сказав? — прохрипіла вона.

— Бо сам боюся старості. І це мене страшенно виснажує, висмоктує з мене останні сили. А їх у мене й так майже не лишилося. Навіть на оргазм.

— Але ти пречудово впорався.

— Це було востаннє.

Джейсон зайшов до ванної, підставив руку під струмінь холодної води й тримав доти, доки кров не почала згортатися. Скільки це тривало, він не знав. П’ять хвилин? П’ятдесят? Він втратив лік часу й просто стояв, тримаючи лікоть під краном. Рут кудись зникла. «Мабуть, пішла настукати на мене поліції, — втомлено подумав Джейсон. Він почувався надто виснаженим, щоб цим перейматися. — Дідько! Після того, що вона від мене почула, я її навіть не звинувачуватиму».

10

— Ні, — суворо похитав головою генерал поліції Фелікс Бакмен. — Джейсон Тавернер існує. Просто йому якимось чином вдалося вилучити інформацію з усіх баз даних. — Генерал замислився. — Ви впевнені, що в разі потреби зможете його затримати?

— Невтішні новини, містере Бакмен. Він знайшов мікропередавач і знищив його. Тому ми не впевнені, чи він і досі у Вегасі. — відповів Мак-Налті. — Якщо він не дурень, то вже подався з міста. Найімовірніше, так і трапилося.

— Вам краще прилетіти сюди. Якщо йому вдалося видалити дані, та ще й такі важливі, з наших серверів, цілком імовірно, що він пов’язаний із чимось серйозним. Наскільки точно ви зафіксували місце його перебування?

— Зараз він... Тобто востаннє ми запеленгували його в одному крилі багатоквартирного житлового комплексу. Загалом там вісімдесят п’ять квартир, а всього у комплексі — шістсот. Це дорогі й фешенебельні апартаменти. Район Вест-Файрфлеш. Комплекс «Копперфілд II».

— Накажіть поліції Вегаса обійти всі вісімдесят п’ять квартир і знайти його. А коли затримаєте, одразу пакуйте в квібл і надсилайте до мене. Але я все одно хочу бачити вас на робочому місці. Подрімати під кайфом у вас сьогодні не вийде. Прийміть стимулятори — і мерщій сюди!

— Слухаюсь, містере Бакмен, — відказав Мак-Налті й болісно скривився.

— Ви вважаєте, що нам не вдасться відшукати його у Вегасі?

— Думаю, ні.

— А може й вдасться. Припускаю, що, позбувшись мікропередавачів, він міг вирішити, ніби тепер йому ніщо не загрожує.

— Радше навпаки. Знайшовши їх, він зрозумів, що ми простежили за ним до Вест-Файрфлеш. І якомога швидше звідти забрався.

— Якби люди поводилися раціонально, він так і зробив би, — мовив Бакмен. — Однак люди поводяться інакше. Мак-Налті, невже ви ніколи цього не помічали? Здебільшого вони діють хаотично.

«І, вочевидь, це обертається їм на користь... робить їх менш передбачуваними», — подумав Бакмен.

— Я помічав, що...

— За півгодини щоб були на роботі, — відрубав генерал і поклав слухавку. Його завжди дратувало педантичне піжонство Мак-Налті та його звичка накачуватися наркотиками після роботи.

— Людина, що власноруч себе знеіснувала, — проказала Еліс, яка чула усю розмову. — Таке вже колись траплялося?

— Ні, — сказав Бакмен. — І навіть цього разу це не так. Десь у якомусь Богом забутому місці й досі лежить якийсь нікому не потрібний мікродокумент із його досьє. Ми шукатимемо, доки не знайдемо. Рано чи пізно ми зіставимо зразок голосу або ЕЕГ і дізнаємося, хто він насправді.

— А що як він дійсно той, за кого себе видає? — мовила Еліс, проглядаючи безглузді нотатки Мак-Налті. — Тут написано, що він член спілки музикантів. Вокаліст. Що як зразок голосу й стане...

— Геть із мого кабінету!

— Я просто зважую різні варіанти. Можливо, це він записав отой новий хіт для порнокорду «Спустись, Мойсею», який...

— Я от що тобі скажу. Лети додому, зайди до кабінету, відкрий центральну шухляду мого кленового стола, і там у пергаміновому конверті ти знайдеш частково погашену та бездоганно відцентровану чорну однодоларову марку «Транс-Міссісіпі». Я придбав її для своєї колекції, але ти можеш її забрати. Я дістану собі ще одну. Тільки прошу тебе — йди. Іди, візьми цю кляту марку, поклади її у свій альбом і навічно сховай у сейфі. Можеш на неї навіть більше ніколи й не дивитися. Просто знай, що ти її маєш. І дай мені спокійно попрацювати. Домовились?

— Господи! Де ти її взяв? — очі Еліс аж засвітилися.

— У політв’язня, якого мали відправити до табору примусової праці. За неї він купив собі свободу. Я вирішив, що це чесний обмін. А ти як гадаєш?

— Це ж найкрасивіша гравірована марка у світі. За всю історію.

— То ти хочеш її чи ні?

— Так, — Еліс рушила до виходу. — До завтра. Але ти не мусиш дарувати мені такі речі, аби лиш мене спекатися. Я й так хочу додому, в душ, переодягнутися та кілька годин поспати. З іншого боку, якщо ти наполягаєш...

— Наполягаю, — сказав Бакмен і подумки додав: «Бо я страшенно тебе боюся. Я на первинному, онтологічному рівні боюся всього, що пов’язане з тобою. Навіть твого бажання забратися звідси. Я боюсь навіть цього!»

«Але чому? — запитував себе генерал, спостерігаючи за сестрою, яка прямувала до підйомника для ізольованих в’язнів, розташованого з протилежного боку поверху. — Я знав її ще дитиною і навіть тоді я вже її боявся. Мабуть, тому, що вона у певний фундаментальний спосіб, якого мені ніколи не збагнути, відмовляється грати за правилами. Ми всі підпорядковуємося правилам. У різних людей вони різні, однак усі так чи інакше їх мають. Наприклад, ми не вбиваємо людину, котра щойно зробила нам послугу. Навіть у цій поліційній державі... навіть ми не порушуємо таке правило. І ми не нищимо зумисне речі, які для нас цінні. Натомість Еліс могла прийти додому, знайти чорну однодоларову марку й пропалити її цигаркою. Я знаю це, але все одно зробив їй такий подарунок, бо й досі щиро сподіваюся, що десь у глибині чи як це сказати... що врешті-решт вона схаменеться, і в ній прокинеться порядність, властива решті людей.

Але цього ніколи не станеться.

Насправді я запропонував їй цю марку лише тому, що сподівався в такий спосіб зачарувати її й переконати повернутися до всім зрозумілих правил. Правил, якими керується решта людей. Я намагаюся її підкупити, але це марна трата часу або й щось значно гірше. І ми обоє це знаємо. Так, імовірно Еліс таки спалить ту чорну однодоларову марку. Найкрасивішу марку з усіх, які будь-коли випускалися, філателістичну рідкість, яку я ще ніколи в житті не бачив у продажу. Навіть на аукціонах. А коли я повернуся додому, Еліс покаже мені купку попелу. Можливо, навіть залишить неспалений краєчок, просто щоб довести, що вона й справді це зробила. І я їй повірю. І боятимуся її ще більше».

Насуплений мов хмара, генерал Бакмен відкрив третю шухляду свого великого столу й увімкнув бобіну на невеличкому переносному програвачі. Арії Дауленда для чотирьох голосів... Він стояв, вслухаючись в одну зі своїх найулюбленіших пісень серед всього доробку цього композитора-лютніста.

«Дауленд — перший композитор, який почав писати абстрактну музику, — подумав Бакмен. Він зупинив попередній запис, поставив інструментальну композицію із лютнею і прослухав ще й Lachrimae Antiquae Pavan. — Саме з цього, — сказав він собі, — врешті-решт постали пізні квартети Бетховена. Як і все решта. Окрім Ваґнера».

Ваґнера Бакмен ненавидів. Його та подібних до нього, таких як Берліоз, які відкинули музику на три століття назад. Аж доки завдяки Gesang der Junglinge[10] Карлгайнца Штокгаузена[11] вона знову не закрокувала в ногу з часом.

Стоячи біля столу, генерал на мить затримав погляд на чотиривимірній фотографії Джейсона Тавернера, нещодавно зробленій Кетрін Нельсон. Але ж і красень, чорт забирай! Майже професійна врода. Утім, він — співак. Так і має бути. Це ж шоу-бізнес.

Генерал торкнувся світлини пальцем, і та проказала: «Як ся маєш-поживаєш?» Він усміхнувся і, слухаючи Lachrimae Antiquae Pavan вдруге, подумав:

«Невже бути полісменом — це й справді моя карма? — запитував він себе. — Попри мою любов до слів і музики? Так, — вирішив Бакмен, — я хороший полісмен саме тому, що не думаю, як полісмен. Наприклад, я не думаю так, як Мак-Налті, який усе життя буде... Як там раніше казали? Лягавим? Я мислю не так, як усі ті люди, злочинним діям яких ми намагаємося запобігти, а лише як найважливіші з них. Наприклад так, як ось цей Джейсон Тавернер. Моя нераціональна, проте на диво функціональна інтуїція підказує мені, що він досі у Вегасі. І ми схопимо його саме там, а не деінде, як вважає Мак-Налті, згідно з раціональною логікою якого Джейсон Тавернер уже давно мав би накивати п’ятами.

Я мов Байрон, який віддав життя в боротьбі за свободу Греції. От тільки борюся я не за свободу. Я борюся за впорядковане суспільство.

Але чи й справді це так? Чи саме заради цього я роблю те, що роблю? Заради порядку, устрою, гармонії? Заради правил? Так, — подумав він, — правила для мене збіса важливі, і саме тому Еліс мене лякає. Саме тому я здатен впоратися багато з чим, але тільки не з нею».

«Дякувати Богу, не всі такі, як вона. Дякувати Богу, вона така одна».

Бакмен натиснув кнопку на інтеркомі й сказав:

— Гербе, зайди до мене, будь ласка!

До кабінету зайшов Герберт Мейм зі стосом комп’ютерних карток у руках. Він мав втомлений вигляд.

— Гербе, хочете парі? Ставлю на те, що Джейсон Тавернер досі в Лас-Вегасі! — сказав генерал.

— Навіщо ви взагалі переймаєтеся цією лайна не вартою справою? — відказав Герб. — Це рівень Мак-Налті, але в жодному разі не ваш.

Сівши за стіл, Бакмен почав знехотя грати в кольоротонову гру на відеофоні, в якій потрібно було ідентифікувати прапори різноманітних давно зниклих країн.

— Задумайтесь, що зробив цей чоловік. Якимось чином йому вдалося вилучити всю пов’язану з ним інформацію з усіх баз даних не лише на нашій планеті, а й у колоніях на Місяці й на Марсі... Мак-Налті перевірив навіть там. Задумайтесь бодай на мить, що для цього потрібно? Гроші? Величезні суми. Астрономічні хабарі. Якщо Тавернер був готовий так розкошелитися, то він грає у гру з високими ставками. А який для цього потрібно мати вплив? Отож-бо. Він має неабияку владу, а тому ми мусимо розглядати його як важливу фігуру. Однак передусім мене непокоять ті, хто стоїть за ним. Мабуть якась група тут, на Землі, його підтримує, але я навіть не здогадуюся, навіщо вони це роблять. Гаразд. Припустімо, вони вилучили всі пов’язані з ним дані, і Джейсон Тавернер став людиною, якої не існує. Але чого вони цим досягли?

Герб замислився.

— Ніяк не можу збагнути, — вів далі Бакмен.— У цьому немає жодного сенсу. Втім, якщо вони в цьому зацікавлені, то це мусить щось означати. Інакше вони не витрачали б такі гроші... — він махнув рукою, — чи скільки й чого б вони там на цю справу не витратили. Грошей, часу, впливу, чого завгодно. Вочевидь, усе це разом. До того ж доклали неабияких зусиль.

— Розумію, про що ви, — кивнув Герб.

— Іноді, щоб зловити велику рибу, треба спочатку спіймати й начепити на гачок маленьку. Проте ти ніколи не знаєш, чи стане наступна маленька рибка ключем до чогось більшого... — знизав плечима генерал, — а чи виявиться звичайним мальком, якого доведеться просто кинути до ставка примусової праці. Цілком імовірно, що Джейсон Тавернер саме така рибка. Я можу цілковито помилятися стосовно нього, але мені все одно цікаво.

— А це означає, що Тавернеру дуже не поталанило.

— Так, — кивнув Бакмен. — А тепер зверніть увагу ось на що. — Він зробив паузу, щоб тихенько випустити гази, а тоді продовжив: — Тавернер звернувся до фальшувальниці документів, до звичайнісінької фальшувальниці, яка працює в занедбаному ресторані. Й у нього не було жодних зв’язків. Він вийшов на фальшувальницю через — Боже збав! — портьє готелю, у якому зупинився. Вочевидь, його охопив розпач, і він був готовий на все, щоб роздобути ідентифікаційні картки. Де ж у цей час були його впливові спільники? Чому вони не змогли забезпечити його бездоганно підробленими документами, якщо їм вдалося зробити усе інше? Боже мій! Вони кинули його посеред вулиці, у цій клоаці міських джунглів, і віддали в руки поліційної інформаторки. Вони поставили під загрозу усю операцію!

— Так, — кивнув у відповідь Герб. — У них щось не склалося.

— Авжеж. Щось пішло не так. Він несподівано опинився посеред міста без жодних документів. Усі картки, які він мав при собі, підробила Кеті Нельсон. Як таке могло трапитися? Чому вони налажали й змусили його відчайдушно шукати місце, де можна було б роздобути підроблені документи, щоб мати змогу пройти вулицею бодай три квартали? Розумієте, про що я?

— Але так ми їх і ловимо.

— Тобто? — перепитав Бакмен і зменшив гучність на програвачі, з якого й досі линули мелодії лютні.

— Якби вони не робили таких помилок, у нас не було б жодних шансів. Вони лишалися б для нас метафізичною сутністю, ми б не помічали їх і навіть не здогадувалися б про їхнє існування. Ми існуємо завдяки таким помилкам. Як на мене, неважливо, чому вони їх припустилися, важливо лиш те, що вони це зробили. І ми маємо цьому неабияк радіти.

«Я й радію», — подумав Бакмен. Нахилившись над столом, він набрав робочий номер Мак-Налті. Ніхто не відповів. Очевидно, той ще не прилетів. Генерал зиркнув на годинник. Доведеться зачекати ще хвилин п’ятнадцять.

Він зателефонував у центральне відділення, що відповідало за справи з кодом «синій».

— Як просувається операція в районі Файрфлеш у Лас-Вегасі? Мене цікавить, чи вдалося затримати особу, яка називає себе Джейсоном Тавернером, — запитав він у операторок, котрі сиділи на високих стільцях перед велетенським картографічним планшетом і за допомогою довгих київ пересували на ньому пластикові фігурки.

Почулося гудіння комп’ютерів і спритне клацання операторки по клавішах.

— Я перемкну вас на капітана, який керує операцією.

На екрані відеофона з’явився чоловік в уніформі з по-ідіотськи безтурботним виразом обличчя.

— Так, генерале Бакмен?

— Ви затримали Тавернера?

— Ще ні, сер. Наразі ми перевірили близько тридцяти квартир...

— Щойно він буде у вас, негайно мене повідомте, — сказав Бакмен. Він продиктував дивакуватому на вигляд полісмену свій прямий номер і вимкнув апарат, чомусь почуваючись так, наче зазнав поразки.

— На це потрібен час, — мовив Герб.

— Як і на те, щоб зварити хороше пиво,— пробурмотів Бакмен, втупившись порожнім поглядом поперед себе. Його мозок працював. Однак безрезультатно.

— У вас завжди такі юнґіанські передчуття, — мовив Герб. — З погляду юнґіанської типології ви — інтуїтивно мисляча особистість, головним функціональним режимом якої є інтуїція, а от мислення...

— Маячня! — генерал схопив недбало списаний Мак-Налті аркуш і запхав його у шредер.

— Хіба ви не читали Юнґа?

— Звісно, читав. Під час магістерської програми в Берклі, як і весь поліційно-науковий факультет. Я вивчив усе, що вивчали й ви, і навіть більше. — Бакмен помітив у своєму голосі роздратованість, і це йому не сподобалося. — Мабуть, вони працюють, мов сміттярі з баками. Грюкають і брязкають... Тавернер почує їх ще задовго до того, як вони дістануться до квартири, де він перебуває.

— Як гадаєте, разом із Тавернером упіймають когось іще? Когось, хто стоїть вище...

— Нікого важливого з ним не буде. Принаймні не зараз, коли вони знають, що його документи в нашому відділку. До того ж йому відомо, що ми в нього на хвості. Тож я не очікую, що там може бути ще хтось. Лише Тавернер.

— Пропоную парі, — сказав Герб.

— Гаразд.

— Ставлю п’ять золотих кінке, що, затримавши його, ви нічого не отримаєте.

Бакмен здивувався й випрямився у кріслі. Це нагадало йому його власний інтуїтивний підхід: жодних фактів, жодних даних, на які можна було б опертися, — тільки передчуття.

— То як? Згодні?

— Я вам ось що скажу, — мовив Бакмен, діставши гаманець і перерахувавши гроші. — Ставлю тисячу паперових доларів на те, що, затримавши Тавернера, ми вийдемо на щось настільки важливе, що з цим не можна буде порівняти жодну з наших попередніх справ.

— Я такими грошима не ризикуватиму, — відказав Герб.

— Вважаєте, що я маю рацію?

Задзвонив відеофон, і Бакмен зняв слухавку. На екрані знову з’явилося дурнувате обличчя лас-вегаського капітана.

— В одній зі ще неперевірених квартир тепловізор зафіксував чоловіка, вага, зріст та статура якого відповідають даним Тавернера. Ми підходимо дуже обережно й виводимо всіх людей з сусідніх апартаментів.

— Не вбивайте його, — сказав генерал.

— Слухаюсь, містере Бакмен.

— Не вимикайте відеофон. Я хочу стежити за всім, що у вас там відбувається.

— Так, сер.

— Гербе, вони його вже майже взяли, — сказав своєму помічнику Бакмен. Генерал усміхнувся й задоволено загиготів.

11

Вийшовши з ванної по одяг, Джейсон Тавернер побачив, що Рут Рей вже повністю одягнулася. Вона сиділа в напівтемряві на зім’ятому й досі теплому ліжку і курила свою звичну цигарку. Крізь вікно просочувалося сіре нічне світло. Розжарений кінчик цигарки час від часу нервово спалахував.

— Колись вони тебе вб’ють, — проказав Джейсон. — Недаремно ж одній людині продають не більше пачки на тиждень.

— Від’їбись! — буркнула Рут, і далі курячи.

— Але ти купуєш їх на чорному ринку.

Одного разу він бачив, як вона придбала цілий блок. Навіть із його зарплатнею ціна видалася йому обурливо високою. Але Рут навіть оком не змигнула. Вочевидь, знала, чого очікувати. Знала ціну своєї звички.

— Їх купую я, — відказала Рут і загасила ледь розпочату цигарку об керамічну попільничку в формі легені. — Це — марнотратство.

— Ти кохав Моніку Бафф? — поцікавилась вона.

— Звісно.

— Не розумію як.

— Є різні види любові.

— Точнісінько, як в історії про кролика Емілі Фассельмен, — Рут поглянула на Джейсона. — Це моя знайома. Вона заміжня й має трьох дітей. Спершу в неї було двоє кошенят, а тоді вона завела собі ще й великого сірого бельгійського кролика, одного з тих, знаєш, що полюбляють отак стриб-стриб-стриб-стрибати підлогою на своїх здоровенних задніх лапах. Протягом першого місяця кролик боявся навіть носа з клітки показати. Наскільки ми могли зрозуміти, то був самець. Але минув місяць, і він почав вилазити з клітки й скакати по вітальні. Через два місяці він навчився здиратися сходами до кімнати Емілі, шкрябатися у двері й будити її вранці. А ще почав гратися з котами. І ось тут почалися проблеми. Бо він не був таким розумним, як кошенята.

— У кроликів менший мозок, — сказав Джейсон.

— Еге ж, — погодилася Рут. — Так чи інакше він обожнював котів і намагався все за ними повторювати. Він навіть навчився користуватися котячим туалетом, принаймні робив свою справу переважно там. З пучків шерсті з власних грудей він звив за диваном кубло й хотів, щоб кошенята там бавилися, але вони ніколи цього не робили. Кінець усьому ледь не настав, коли кролик спробував пограти у квача з німецькою вівчаркою, яку привела одна тітонька. Розумієш, він звик грати в цю гру з котами, Емілі Фассельмен і її дітьми. Кролик ховався за диваном, тоді вибігав і починав дуже швидко намотувати кола, поки всі намагалися його спіймати, хоч зазвичай це нікому й не вдавалося, а тоді він знову шмигав у свій безпечний прихисток за диваном, де вже ніхто не повинен був його чіпати. Проте собака не знав про ці правила, і коли кролик сховався, він кинувся за ним і схопив його за дупу. Емілі вдалося якось розтиснути щелепи вівчарки й вивести її на вулицю, але кролик зазнав сильних ушкоджень. Зрештою, він одужав, проте відтоді страшенно боявся собак і тікав якнайдалі щойно бачив пса, навіть через вікно. На місці укусу в нього не росла шерсть, тож він соромився та постійно ховав його за шторою. Але найзворушливішим в усій цій історії було те, що кролик постійно намагався вийти за межі своєї, як би це сказати... фізіології чи що? За власні межі як кролика. Намагався стати більш розвиненою формою життя, такою, як коти. Цей кролик увесь час хотів бути з котами й бавитися з ними на рівних. Власне, більше нічого й не трапилося. Кошенята не хотіли жити в кублі, яке він для них звив, а собака не знав правил гри і вкусив його. Він прожив кілька років. Але хто б міг подумати, що якийсь кролик здатен розвинути настільки складну особистість? Скажімо, якщо ти сидів на дивані, а йому хотілося, щоб ти підвівся, аби самому там влягтися, він спершу починав штурхати тебе, а якщо ти й далі не вставав, то брався кусатися. Але зверни увагу на його прагнення й невдачі. Усе своє коротке життя він намагався. Без жодної надії на успіх. Утім, сам він цього не знав. Або ж знав і, попри це, не полишав своїх спроб. Хоч, власне, я не думаю, що він розумів. Йому просто дуже кортіло досягти цього. Для нього це була справа всього життя, адже він просто обожнював тих котів.

— А я думав, що ти не любиш тварин, — промовив Джейсон.

— Тепер уже ні. Лише не після стількох поразок і розчарувань. Точнісінько, як із тим кроликом. Він, звісно ж, зрештою помер. Емілі Фассельмен плакала за ним день у день. Упродовж цілого тижня. Я бачила, як вона страждала, і не хотіла, щоб зі мною трапилося щось схоже.

— Але просто так узяти й узагалі відмовитися від любові до тварин, щоб лише...

— Вони живуть надто мало. Надто в біса мало. Гаразд, визнаю, є люди, які після втрати улюбленої істоти не зупиняються й переносять свою любов на іншу. Але це боляче. Страшенно боляче.

— Але чому ж тоді любити так приємно? — Джейсон розмірковував про це впродовж усього свого дорослого життя: як тоді, коли розпочинав нові стосунки, так і тоді, коли їх завершував. І ще дужче задумався над цим тепер. Як через те, що трапилося з ним, так і через історію про кролика Емілі Фассельмен. Ця болісна мить... — ти любиш когось, але вони йдуть. Настає день, коли вони приходять додому й починають збирати речі. Ти запитуєш, що сталося, і вони відповідають, що їм трапилася краща нагода деінде. А тоді йдуть і зникають з твого життя назавжди. І ти до самої смерті носиш за плечима цей величезний лантух любові, який не маєш кому віддати. Якщо ж усе-таки знаходиш когось, кому можеш віддати свою любов, усе повторюється. Або ж ти дзвониш їм одного дня й кажеш: «Привіт! Це — Джейсон», — а вони такі: «Хто?» — і ти розумієш, що всьому кінець. Вони навіть не знають, хто ти в біса такий. Тож, мабуть, насправді вони цього так ніколи й не знали. Насправді ви ніколи й не були разом.

— Любити — це не просто хотіти іншу людину так, як тобі хочеться, скажімо, яку-небудь річ із крамниці. То лише бажання. Тобі хочеться, щоб ця річ була під рукою, хочеться забрати її додому й поставити десь у квартирі, мов лампу. Натомість любов це... — задумавшись, Рут на якусь мить замовкла. — Це немов батько, який рятує своїх дітей з охопленого полум’ям будинку, а сам при цьому гине. Коли любиш, то більше не живеш для самого себе, а починаєш жити для іншої людини.

— Хіба це добре? — Її слова не видалися Джейсону надто привабливими.

— Любов долає інстинкти. Інстинкти змушують нас боротися за виживання. Як тих полісменів, котрі оточують кампуси. Ми намагаємося вижити коштом інших. Кожен кігтями прокладає собі шлях нагору. Ось тобі хороший приклад — мій двадцять перший чоловік Френк. Наш шлюб протривав півроку. За цей час він розлюбив мене й став дуже нещасним. Натомість я й далі його любила і хотіла бути з ним, але це завдавало йому болю. Тож я його відпустила. Розумієш? Для нього так було краще, а оскільки я його любила, то для мене лише це й мало значення. Ти мене розумієш?

— Але що хорошого в тому, щоб діяти всупереч інстинкту виживання? — запитав Джейсон.

— Ти й справді хочеш почути відповідь?

— Авжеж.

— Бо інстинкт виживання врешті-решт все одно зазнає поразки. Ця істина правдива стосовно будь-якої живої істоти: крота, кажана, людини чи жаби... Навіть стосовно тих жаб, що курять сигари та грають у шахи. Тобі ніколи не досягти того, що вимагає від тебе інстинкт виживання. Зрештою, твоя боротьба завершується поразкою, ти помираєш і крапка. Зате любов дає тобі змогу просто розчинитися й спостерігати...

— Я ще не готовий розчинитися, — відказав Джейсон.

— Ти можеш розчинитися, відчуваючи спокійне, зріле, найдовершеніше задоволення, й радісно спостерігати за життям тих, кого любиш.

— Але вони також помруть.

— Так, — закусила губу Рут.

— Тому краще взагалі не любити, і тоді таке ніколи з тобою не трапиться. Не любити навіть тварин. Ні собак, ні котів. Як ти й сказала — ти їх любиш, а вони помирають. Якщо на людину так здатна вплинути смерть кролика...

Раптом перед очима Джейсона постало жахливе видіння: розтрощені кістки й волосся дівчини у закривавленій пащі невиразної, проте страшнішої за будь-якого пса, ворожої істоти.

— Але ти можеш оплакувати їхню смерть, — з тривогою вдивляючись в його обличчя, сказала Рут. — Джейсоне! Скорбота — це найпотужніша емоція, яку здатні відчувати дорослі, діти чи навіть тварини. Це хороше почуття.

— Ніфіга собі хороше! — грубо мовив Джейсон.

— Скорбота дозволяє забути про себе. Вийти за межі власної тісної шкаралупи. А ти не можеш відчути скорботу, якщо до цього не любив. Скорбота — це остаточний наслідок любові, оскільки це любов, яку ти втратив. Ти розумієш, про що я. Знаю, що розумієш. Просто не хочеш про це думати. Ось тобі повний цикл любові: любити, втратити, відчути скорботу, забути й полюбити знову. Джейсоне, скорбота — це усвідомлення, що врешті-решт тобі доведеться залишитися на самоті, і після цього уже нічого не буде, адже самотність — це остаточна доля кожної живої істоти. Це і є смерть, велетенська самотність. Пригадую, як я вперше покурила траву через бонг, а не в косяку. Дим був прохолодний, тож я не зрозуміла, скільки насправді вдихнула. І зненацька померла. Ненадовго, лише на кілька секунд. Усе зникло: і світ, і будь-які відчуття, навіть відчуття власного тіла та наявності тіла взагалі. І це не було схоже на відчуття усамітнення, бо ж зазвичай на самоті ти й далі отримуєш чуттєву інформацію, нехай навіть її джерелом є твоє власне тіло. Але тоді зникла навіть темрява. Усе просто щезло. Тиша. Порожнеча. Самотність.

— Мабуть, трава була просякнута якимось токсичним лайном. Тоді багато хто склеїв від цього ласти.

— Так, мені взагалі пощастило, що я повернулася до тями. Дивна річ: я багато разів курила траву й до того, але зі мною ніколи не траплялося нічого подібного. Тож після того випадку я курю лише тютюн. У будь-якому разі це аж ніяк не скидалося на втрату свідомості. Я не відчувала, що от-от упаду, адже нічому було падати. Тіло зникло... Та й падати не було на що. Усе довкола, включно зі мною, просто... — Рут махнула рукою, — зникло. Мов остання краплина з пляшки. А тоді фільм увімкнули знову. Художню стрічку, яку ми звикли називати реальністю. — Вона зробила паузу й затягнулася цигаркою. — Ти перший, кому я про це розповідаю.

— Тебе це налякало?

Рут кивнула.

— Усвідомлення несвідомості, якщо ти розумієш, про що я. Після смерті ми нічого не відчуватимемо, бо ж у цьому й полягає суть смерті — відсутність усього. Однак тепер, після того моторошного приходу, я вже зовсім не боюся смерті. Натомість відчувати скорботу — це померти й водночас лишатися живим. А отже, це найостаточніший та найвсеосяжніший досвід, який лише можливо пережити. Іноді я готова заприсягтися, що ми не створені для такого. Це вже занадто. Від усіх цих напружень і перенавантажень твоє тіло ледь не самознищується. Проте я хочу відчувати скорботу. Хочу плакати.

— Але чому? — Джейсон ніяк не міг цього збагнути. На його думку, цього слід було уникати. Щойно з’являється таке відчуття, варто негайно ж вшиватися до бісової матері.

— Скорбота дозволяє нам возз’єднатися з тим, що ми втратили, — сказала Рут. — Це процес злиття. Ти вирушаєш у подорож разом із річчю чи людиною, яких любиш і які, однак, відходять. Певним чином ти відділяєшся від себе й супроводжуєш їх, проходиш частину шляху разом із ними. Проводиш їх так далеко, як тільки можеш. Пригадую, колись у мене був собака, якого я дуже любила. Мені тоді було сімнадцять чи вісімнадцять. Ще трохи і я могла легально займатися сексом, так я це й запам’ятала. Мій собака захворів, тож ми повезли його до ветеринара. В лікарні сказали, що він з’їв щурячу отруту, й тепер усередині був просто кривавим місивом. Наступна доба мала стати вирішальною — виживе він чи ні. Я повернулася додому й спершу чекала, а тоді близько одинадцятої вечора відключилася. Ветеринар мав зателефонувати мені вранці й повідомити, чи Генк пережив ніч. Я прокинулась о пів на дев’яту й, чекаючи на дзвінок, намагалася зібратися з думками. Зайшовши до ванної, щоб почистити зуби, я побачила у лівому кутку кімнати Генка. Він неквапливо й поважно підіймався невидимими сходами. Я спостерігала, як він перетнув ванну кімнату по діагоналі, дістався верхнього правого кутка і, не спиняючись, зник. Генк жодного разу так і не озирнувся. І я зрозуміла, що він помер. А тоді вже задзвонив телефон, і ветеринар сказав, що мого собаки більше немає. Утім, я бачила, як він здирався вгору. Звісно ж, я відчула жахливу всеосяжну скорботу, але відчувши її, я вийшла за власні межі й рушила вслід за ним, нагору тими грьобаними сходами.

Якийсь час вони обоє мовчали.

— Але врешті-решт, — прочистивши горло, сказала Рут, — скорбота відпускає, і ти повертаєшся в цей світ. Хіба що без того, кого любив.

— Іти можеш це прийняти?

— Чорт забирай, а хіба ми маємо вибір? Ти плачеш і не можеш спинитися, адже пішовши за тим, кого любиш, ти ніколи повністю не повертаєшся. Шматочок твого пульсуючого тріпотливого серця лишається там назавжди. А на самому серці з’являється рана. Рана, що ніколи не загоїться. Якщо ж, оскільки таке траплятиметься в житті знову і знову, від твого серця не зостанеться більше нічого, ти втратиш здатність відчувати скорботу. От тоді ти будеш готовий померти сам. Ти зійдеш тими похилими сходами нагору, а хтось інший залишиться, щоб побиватися за тобою.

— На моєму серці немає ран, — мовив Джейсон.

— Якщо ти зараз мене залишиш, то саме така з’явиться на моєму. Просто тут і зараз, — хрипло, проте незвично стримано відказала Рут.

— Я побуду з тобою до ранку, — сказав він. Принаймні стільки часу знадобиться поліційній лабораторії, аби виявити, що його документи фальшиві.

«От тільки чи врятувала мене Кеті, а чи знищила? — подумав Джейсон. Він і справді не знав відповіді на це запитання. — Кеті, яка використовувала мене, і яка у свої дев’ятнадцять знає більше, ніж ми з тобою разом узяті. Більше, ніж ми дізнаємося за все життя, від колиски й аж до могили».

Мов умілий керівник психотерапевтичної групи, вона розклала його на найменші шматочки. Але навіщо? Невже для того, щоб дати йому змогу відродитися і стати сильнішим? Сумнівно. Хоча й імовірно. Не варто про це забувати. Він відчував до Кеті якусь химерну цинічну довіру, безмежну й непереконливу водночас. Одна половина його мозку вважала її найнадійнішою людиною у світі, настільки надійною, що це було майже неможливо описати словами, тоді як друга бачила у ній лише розпусну продажну хвойду, яка трахається з усіма направо й наліво. Йому ніяк не вдавалося скласти про неї цілісне враження. У його свідомості ці два образи накладалися одне на одного.

«Можливо, мені вдасться розібратися з моїми паралельними уявленнями про Кеті до того, як я звідси піду, — подумав він. — Тобто до ранку. Чи може зостатися ще на один день?.. Ні, це було б надто ризиковано. Але як добре працює поліція насправді? Навіть моє прізвище записали неправильно. А потім підтягнули чуже досьє. Що як вони й далі лажатимуть на кожному кроці? Можливо. А можливо, і ні».

Про поліцію в Джейсона також склалися суперечливі враження. І з ними він теж ніяк не міг розібратися. А тому, мов кролик Емілі Фассельмен, просто завмер на місці. Сподіваючись на те, що правила гри відомі всім: не можна знищувати істоту, яка не знає, що їй робити.

12

Четверо полісменів в сірій уніформі згуртувалися під світлом коридорної лампи, виготовленої з чорного заліза у формі свічки, на якій у нічній темряві мерехтів вічний вогник штучного полум’я.

— Зосталося лише дві, — майже нечутно проказав капрал. За нього говорили пальці, які ковзнули по списку винаймачів. — Місіс Рут Ґомен у двісті одинадцятій і Еліен Мафі у двісті дванадцятій. З якої почнемо?

— З Мафі, — відказав один із офіцерів, постукуючи в тьмяному світлі свинцево-пластиковим кийком по пальцях. До завершення операції залишалося зовсім трошки, і йому нетерпеливилося якомога швидше з усім цим покінчити.

— Отже, двісті дванадцята, — мовив капрал і потягнувся рукою до дзвінка. Аж раптом йому спало на думку смикнути за ручку.

Чудово. Шанси, що таке трапиться, були мізерними, проте їм пощастило. Двері виявилися незамкненими. Капрал зробив знак, щоб усі поводилися тихо, на мить усміхнувся й відчинив двері.

Полісмени побачили неосвітлену вітальню, недбало заставлену порожніми й напівпорожніми склянками, деякі стояли просто на підлозі. А також цілу купу найрізноманітніших попільничок, переповнених зіжмаканими пачками й недопалками.

«Цигаркова вечірка», — подумав капрал. Щоправда, уже закінчилась, і всі розійшлися по домівках. Імовірно, за винятком самого містера Мафі.

Капрал зайшов до квартири, повів туди-сюди ліхтариком, тоді спрямував його на двері в дальньому кінці кімнати, які вели вглиб цих невиправдано дорогих апартаментів. Ні звуку. Ані поруху. Тільки ледь чутне, віддалене й приглушене торохтіння ток-шоу на ввімкнутому на мінімальну гучність радіо.

Він рушив углиб кімнати, застеленої килимом, на якому було зображене вишите золотом сходження Річарда М. Ніксона на небеса, що супроводжувалося радісними співами згори й безвідрадним голосінням знизу. У кінці вітальні капрал наступив на зображення Бога, який із усмішкою зустрічав повернення Свого Другого Єдинородного Сина, і відчинив двері спальні.

На великому м’якому двоспальному ліжку лежав чоловік. З-під покривала виступали оголені руки та плечі. Поруч на стільці — звалений купою одяг. Звісно ж, це був містер Еліен Мафі. Спокійнісінько спить собі у власному ліжку. Однак містер Мафі був не сам. Поряд із ним, загорнувшись у пастельного кольору простирадла й скрутившись калачиком, спала ще якась особа, яку було важко розгледіти у темряві. «Мабуть, місіс Мафі», — подумав капрал і з суто чоловічої цікавості посвітив на неї ліхтариком.

Тієї ж миті Еліен Мафі, — якщо то, звісно, був він — заворушився. Розплющивши очі, чоловік рвучко звівся у ліжку, втупившись поглядом у полісменів та промінь світла, що бив із ліхтарика.

— Що? — тремтячим голосом нажахано прохрипів він, глибоко й судомно хапаючи ротом повітря, а тоді скрикнув: — Ні!

Вигукнувши це, Мафі раптом пірнув у темряву, кинувшись по щось, що, мабуть, лежало на столику біля ліжка. Блідий, волохатий і голий-голісінький, він відчайдушно намагався знайти якусь невидиму, проте, вочевидь, цінну для нього річ. Врешті-решт він знову сів на ліжко, важко дихаючи й стискаючи в руках ножиці.

— Це ще для чого? — запитав капрал, коли у світлі його ліхтарика зблиснув метал.

— Я вб’ю себе, — відказав Мафі. — Якщо ви не заберетеся і... не дасте нам спокій.

Він направив стулені ножиці до своїх темних від волосся грудей, під серце.

— Отже, це не місіс Мафі, — мовив капрал, знову спрямувавши ліхтарик на людину, що спала, згорнувшись калачиком під простирадлами. — Влаштували тут собі одне велике трах-бах-дякую-міс-тепер-ідіть-нах? Та ще й гуртом? Перетворили свою модну квартиру на мотельну кімнату?

Полісмен підійшов до ліжка і рвучко смикнув за простирадла.

Поряд із містером Мафі лежав голий стрункий юнак із довгим золотистим волоссям.

— Хай йому чорт! — вилаявся капрал.

— Ножиці в мене, — повідомив один із його людей і жбурнув інструмент під ноги капралу.

— Скільки цьому пацану років? — запитав капрал у містера Мафі, який тремтів, задихався й ні на мить не зводив з копів переляканих очей.

Хлопець уже прокинувся. Він також пильно дивився на полісменів, але не ворушився. Його ніжне й іще не до кінця сформоване обличчя не виказувало жодних емоцій.

— Тринадцять, — ледь не благально прохрипів містер Мафі. — За законом він уже досяг віку згоди.

— Можеш довести? — звернувся капрал до хлопця. Він відчував страшенну відразу. Гостру фізичну відразу, аж до нудоти. Ліжко було заплямоване й досі вогке від невисохлого поту та генітальних виділень.

— Документи у нього в гаманці, — важко видихнув Мафі. — У штанах на стільці.

— Тобто якщо пацану тринадцять, то це вже не вважається злочином? — запитав капрала один із полісменів.

— Дідько! — обурився інший. — Звісно ж, це злочин. Це збочений злочин. Пакуймо обох!

Зачекайте. Гаразд?

Капрал знайшов штани хлопця, попорпався в кишенях, відшукав гаманець, дістав його й переглянув документи. Точно. Тринадцять років. Він закрив гаманець і встромив його назад до кишені.

— Ні, — мовив капрал, і далі почасти насолоджуючись ситуацією. Вигляд оголеного присоромленого Мафі видавався йому кумедним, але водночас із кожною миттю полісмена охоплювала дедалі більша зневага до малодушності чоловіка, який до смерті злякався викриття. — Згідно з новою поправкою до статті 640.3 Кримінального кодексу неповнолітній, якому виповнюється дванадцять років, досягає віку згоди й має право на участь у сексуальному акті як із іншим неповнолітнім будь-якої статі, так і з дорослим будь-якої статі, однак лише з однією особою одночасно.

— Та це ж божевілля! — запротестував один із полісменів.

— Лише на вашу думку, — тепер уже сміливіше відказав Мафі.

— Але якого біса за це не саджають? Та ще й так, щоб на довше? — не вгавав полісмен, який стояв біля нього.

— З кодексів систематично прибирають усі злочини без жертв, — відповів капрал. — Цей процес триває вже протягом десяти років.

— Це? Це вважають за злочин без жертв?

— Розкажіть-но, чим вас так приваблюють юні хлопчики? — запитав капрал. — Поділіться секретом. Мене завжди цікавили такі скани, як ви.

— Скани? — невтішно скривившись, перепитав Мафі.— То ось хто я такий?

— Так називають тих, хто полює на неповнолітніх, аби вступити з ними в гомосексуальний контакт. Хоч це й законно, та все одно огидно. Хто ви за професією?

— Продаю уживані квібли.

— Якби ваші роботодавці дізналися, що ви — скан, то, мабуть, не захотіли б, щоб ви торкалися їхніх квіблів. Не після всього того, що ваші білі волохаті руки виробляли вночі. Чи не так, містере Мафі? Навіть продавцю уживаних квіблів не уникнути морального осуду, якщо він — скан. Попри те, що тепер це законно.

— У цьому винна моя матір, — відказав Мафі. — Вона завжди тримала батька під каблуком, бо він був слабким чоловіком.

— Скількох хлопчиків ви примусили до цього за останній рік? — запитав капрал. — Я серйозно. Ви завжди берете їх до себе лише на одну ніч? Так?

— Я кохаю Вена, — ледь ворушачи губами й втупившись поперед себе застиглим поглядом, проказав Мафі. — За якийсь час, коли мої фінансові справи налагодяться і я зможу його забезпечувати, то планую з ним одружитися.

— Хочеш, ми заберемо тебе звідси й відвеземо до батьків? — звернувся капрал до Бена.

— Він тут живе, — відказав Мафі, злегка шкірячись.

— Ні, я залишуся тут, — похмуро відповів хлопець. Він увесь тремтів. — Фігня якась! Можна мені хоча б укритися?

Бен роздратовано потягнувся по укривало.

— Тільки не галасуйте, — застеріг капрал і втомлено рушив до виходу. — Господи милосердний! Треба ж було прибрати таке з кодексу!

— Мабуть, тому, — тепер уже впевнено промовив Мафі вслід полісменам, які виходили зі спальні, — що деякі з ваших товстозадих генералів самі не гребують дітьми, але не хочуть втрапити за це за ґрати. Вони б не пережили скандалу.

Його вишкір перетворився на вдоволену хтиву посмішку.

— Сподіваюся, колись ви все-таки порушите закон, і вас загребуть. А я того дня саме буду на зміні й зможу особисто вас заарештувати, — відказав капрал.

Він прочистив горло й харкнув на містера Мафі. Прямо в його порожнє, заросле щетиною обличчя.

Полісмени мовчки подалися вітальнею повз недопалки, попіл, зіжмакані пачки з-під цигарок та напівпорожні склянки й вийшли в коридор. Грюкнувши дверима, капрал увесь затремтів і на якусь мить завмер на місці, відчуваючи сіру порожнечу в голові й відстороненість від усього зовнішнього світу.

— Квартира номер двісті одинадцять. Місіс Рут Ґомен, — урешті-решт проказав він. — Якщо підозрюваний Тавернер десь у цьому будинку, то він має бути там. Це остання квартира.

«Нарешті ми його схопимо», — подумав капрал.

Постукавши у двері 211-ї квартири, він зручніше перехопив свинцево-пластиковий кийок, щоб мати його напоготові, аж раптом зрозумів, що йому абсолютно начхати на його роботу.

— З Мафі ми вже познайомилися, — проказав він собі під ніс. — Погляньмо тепер, яка з себе ця місіс Ґомен. Гадаєте, вона виявиться кращою? Лишається сподіватися. На одну ніч із мене вже досить.

— Та після такого що завгодно видасться кращим, — похмуро зауважив полісмен, який стояв поруч.

Решта закивали головами, переступаючи з ноги на ногу й готуючись до зустрічі з людиною, чиї повільні кроки почулися за дверима.

13

— Я цілком певний, що можу розраховувати на сорок вісім годин на вулиці та двадцять чотири в тебе. А тому не бачу необхідності йти звідси просто зараз, — проказав Джейсон Тавернер у вітальні розкішних новесеньких апартаментів Рут Рей, розташованих у районі Файрфлеш у Лас-Вегасі.

«І якщо наш новий революційний принцип виявиться достовірним, то це припущення змінить ситуацію на мою користь, — подумав він. — Я опинюся в безпеці».

ТЕОРІЯ ЗМІНЮЄ...

— Я рада, що ти можеш лишитися зі мною, і ми матимемо час іще бодай трохи щиро порозмовляти як двоє цивілізованих людей, — мляво відказала Рут. — Хочеш ще чогось випити? Можливо, скотчу з колою?

ТЕОРІЯ ЗМІНЮЄ РЕАЛЬНІСТЬ, ЯКУ ВОНА ОПИСУЄ.

— Ні, — відмовився Джейсон і став вештатися кімнатою, прислухаючись до... він і сам не знав, до чого саме. Можливо, до відсутності звуків. Не було чутно ані торохтіння телевізорів, ані гупання ніг поверхом вище. Ані хоча б порнокорду, підключеного до квад-системи на повну гучність.

— У цих квартир доволі товсті стіни, так? — різко запитав він.

— Я ніколи нічого не чую.

— А тобі нічого не здається дивним? Не таким, як завжди?

— Ні, — Рут заперечно хитнула головою.

— Ах ти ж тупа хвойдо! — люто вилаявся Джейсон.

Ображена Рут розгублено вирячилась на нього.

— Я зрозумів. Вони вже вийшли на мене, — випалив він. — Прямо тут. У цій квартирі.

Почувся дзвінок у двері.

— Давай не будемо відчиняти, — затинаючись, швидко пробелькотіла перелякана Рут. — Я просто хочу посидіти й поговорити з тобою про приємні миті твого життя, про те, чого ти хочеш досягти, але й досі не досягнув... — вона замовкла, побачивши, що Джейсон рушив до дверей. — Певно, це сусід зверху. Він іноді заходить щось у мене позичити. Всілякі дивні речі. Наприклад, дві п’ятих цибулини.

Джейсон відчинив двері. На порозі стояло троє полісменів, направивши на нього зброєтрубки й кийки.

— Містер Тавернер? — запитав полісмен із шевронами капрала.

— Так.

— Задля вашої ж безпеки та блага ми беремо вас під варту. Прошу негайно піти з нами. Не розвертайтесь і не робіть жодних спроб уникнути контакту. Усі ваші речі, якщо вони у вас є, заберуть пізніше й доставлять туди, де ви на той час перебуватимете.

— Гаразд, — майже нічого не відчувши, погодився Джейсон.

Позаду нього пролунав здавлений крик Рут Рей.

— Міс, ви — також, — додав полісмен із шевронами, наставивши на неї кийок.

— Можна я візьму пальто? — боязко спитала вона.

— Ходімо!

Полісмен рвучко пройшов повз Джейсона, схопив Рут Рей за лікоть і витягнув за поріг.

— Роби, що він каже, — різко кинув їй Джейсон.

— Мене заберуть у табір примусової праці, — запхикала Рут.

— Ні, — відказав Джейсон. — Найімовірніше, вони тебе вб’ють.

— А ти справжній добряга, — зауважив один із полісменів без шевронів, поки Джейсон та Рут у супроводі поліції спускалися сходами з кованого заліза на перший поверх.

На парковці на них чекав поліційний бус, довкола якого, недбало опустивши зброю, стовбичило без діла кілька копів. Вони мали байдужий і знуджений вигляд.

— Ваші документи, — простягнувши руку, звернувся до Джейсона капрал.

— У мене семиденна поліційна перепустка, — відказав той. Тремтячими пальцями він дістав документ і передав його офіцеру.

— Ви добровільно підтверджуєте, що вас звати Джейсон Тавернер? — запитав капрал, пильно розглядаючи перепустку.

— Так.

Двоє полісменів вправно перевірили Джейсона на наявність зброї. Він мовчав і не чинив жодного опору, але й досі майже нічого не відчував. Лише безглуздо й безнадійно шкодував, що не вчинив так, як мав би вчинити, хоч і знав, що припускається помилки — не вшився з Лас-Вегаса й не подався кудись-інде. Власне, будь-куди.

— Містере Тавернер, — сказав офіцер, — Управління поліції Лос-Анджелеса попросило нас задля вашої ж безпеки й блага взяти вас під варту та безпечно і з належною опікою доставити вас до Поліційної академії в центрі Лос-Анджелеса, що ми зараз і зробимо. Чи є у вас скарги на те, як із вами поводилися?

— Ні, — відповів Джейсон. — Поки що ні.

— Тоді прошу вас увійти до заднього відсіку квіблобуса, — вказавши на відчинені дверцята, мовив полісмен.

Джейсон сів у машину.

Услід за ним до відсіку заштовхали Рут Рей. Щойно двері гримнули й замкнулися, вона одразу ж заплакала у темряві. Джейсон обійняв її і поцілував у лоба.

— Що ти накоїв? — прохрипіла вона крізь сльози своїм спитим голосом. — За що вони збираються нас убити?

— Ніхто не збирається вас убивати, міс, — сказав полісмен, який саме перелазив до них із кабіни. — Ми просто доправимо вас до Лос-Анджелеса. Ось і все. Заспокойтесь.

— Не люблю я Лос-Анджелес. Сто років там не була. Та я ненавиджу це місто, — схлипнула Рут, нестямно роззираючись довкола.

— Я теж, — мовив полісмен, замкнувши двері між заднім відсіком і кабіною й жбурнувши ключ крізь отвір своїм колегам. — Однак ми мусимо з цим змиритися. Він існує.

— А зараз вони, мабуть, перевертають мою квартиру догори дриґом, — захникала Рут. — Скрізь нишпорять, усе розбивають на друзки.

— Звісно, — байдуже відказав Джейсон.

Тепер у нього розболілася голова, і до горла підступила нудота. Він почувався втомленим.

— До кого нас везуть? — запитав він полісмена. — До інспектора Мак-Налті?

— Вочевидь, ні, — відповів балакучий коп, коли квіблобус із ревом злетів у повітря. — «Ті, хто при брамах сидить, вас обговорюють, і п’яниці співають про вас пісні»[12], тож з огляду на це генерал поліції Фелікс Бакмен прагне вас допитати. Це з Псалма 69, — пояснив він. — Я сиджу перед вами як Свідок Відродженого Єгови, який просто зараз «творить нові небеса й нову землю, і минуле вже не буде згадуватись і не прийде на серце». Книга пророка Ісаї, глава 65, вірші 13,17.

— Генерал поліції? — ошелешено перепитав Джейсон.

— Так кажуть, — люб’язно відповів схиблений на Христі молодий полісмен. — Не знаю, що ви там накоїли, але накоїли мабуть добряче.

Рут Рей і далі тихенько схлипувала у темряві.

— «Всяке тіло — трава», — мелодійно протягнув полісмен-фанатик. — Хоча радше низькопробний план. Дитя народилося нам, даний нам прихід. Нехай стане круте за рівнину, а на рівнині проросте дурман.

— Не маєш часом косячка? — поцікавився Джейсон.

— Ні, скінчилися, — полісмен загрюкав об металеву перегородку: — Гей, Ральфе, пригостиш нашого брата косячком?

— Тримай, — у віконці з’явилася зім’ята пачка «Ґолдіз», яку простягнула їм рука в сірому рукаві.

— Дякую, — сказав Джейсон, закурив і розвернувся до Рут: — Хочеш?

— Я хочу до Боба, — заплакала вона. — До свого чоловіка.

Джейсон сидів зсутулившись, мовчки курив і розмірковував.

— Не втрачайте віру, — промовив із темряви полісмен-фанатик.

— Чому ж? — поцікавився Джейсон.

— Табори примусової праці не такі вже й страшні. Під час підготовчого курсу нас возили в один із них. Там є душ, ліжка з матрацами й розваги на кшталт волейболу та мистецьких класів. Можна знайти собі хобі, опановувати якесь ремесло, наприклад, власноруч виготовляти свічки. А вашим родичам дозволено надсилати посилки. Раз на місяць вас можуть відвідувати члени родини або друзі, — розповідав полісмен. — До того ж ви маєте право обирати, до якої саме церкви ходити.

— Моя церква — це вільний відкритий світ, — уїдливо відказав Джейсон.

Після цього запала суцільна тиша, яку порушували тільки гуркіт двигуна літального апарата й схлипування Рут Рей.

14

Через двадцять хвилин квіблобус приземлився на дах Поліційної академії Лос-Анджелеса.

Відчуваючи закляклість у всьому тілі, Джейсон Тавернер виліз із відсіку, сторожко роззирнувся навкруги й втягнув носом сповнене смогу смердюче повітря. Під ним знову простягалася знайома жовтувата панорама найбільшого міста Північної Америки...

Він розвернувся, щоб допомогти Рут, але дружній фанатик уже зробив це замість нього.

Їх оточила група лос-анджелеських копів, з цікавістю їх розглядаючи. Вони мали розслаблений, допитливий і радісний вигляд. У жодному з них Джейсон не помітив ані крихти злоби. «Коли ти в їхніх руках, вони стають такими добросердими, — подумав він. — Ненависть і жорстокість вони проявляють лише тоді, коли тебе вистежують. Адже тоді в тебе ще є шанс утекти. А тепер його вже немає».

— Він намагався вчинити самогубство? — запитав лос-анджелеський сержант схибленого на Христі полісмена.

— Ні, сер.

«То ось чому він летів з нами в одному відсіку», — зрозумів Джейсон.

Йому таке навіть на думку не спало, як, мабуть, і Рут... Якщо він про це й думав, то хіба лиш як про грубий нікчемний показний жест, але ніколи не розглядав таку можливість серйозно.

— Гаразд, — сказав лос-анджелеський сержант наряду, який їх супроводжував. — Відтепер ми офіційно перебираємо на себе відповідальність за обох підозрюваних.

Вегаські копи заскочили в бус, і за мить той уже здійнявся в небо й полетів назад у Неваду.

— Сюди, — мовив сержант, різко вказавши в напрямку експрес-ліфта.

Лос-анджелеські полісмени видалися Джейсону дещо брутальнішими, суворішими й старшими за своїх вегаських колег. Хоча, можливо, це була всього лиш гра його уяви. Можливо, це означало лише те, що його відчуття страху зросло.

«Що сказати генералу поліції? — питав себе Джейсон. — Особливо тоді, коли всі твої теорії й пояснення щодо самого себе вже вичерпалися, і ти нічогісінько не розумієш, ні у що не віриш, а все решта загубилося десь у мороці. Біс із ним!» — втомлено подумав він і пірнув у невагомість труби експрес-ліфта разом із полісменами та Рут Рей.

На чотирнадцятому поверсі всі вийшли.

Перед ними стояв добре одягнений чоловік в окулярах без оправи, з перекинутим через руку пальтом і в гостроносих шкіряних оксфордах, у роті якого, як зауважив Джейсон, виблискували дві золоті коронки. На вигляд йому було вже за п’ятдесят. Високий, сивочолий, стрункий. Його бездоганно пропорційне аристократичне обличчя випромінювало природну доброзичливість. Він був зовсім не схожий на полісмена.

— Ви — Джейсон Тавернер? — запитав чоловік, простягнувши руку.

Джейсон машинально її потиснув.

— А ви можете спуститися вниз, — сказав генерал поліції Рут. — З вами ми поговоримо пізніше. Спершу я хочу поспілкуватися з містером Тавернером.

Полісмени повели Рут за собою, і навіть коли вона вже зникла за рогом, до Джейсона й далі долинали її нарікання. Тепер вони з генералом залишилися на самоті. Обоє були неозброєні.

— Мене звати Фелікс Бакмен, — мовив генерал, а тоді вказав на відчинені двері й коридор за ними: — Ходімо до мого офісу.

Розвернувшись, він пропустив Джейсона поперед себе в просторий кабінет зі стінами сіро-блакитних пастельних відтінків. Джейсон здивовано закліпав очима. Йому ще ніколи не доводилося бачити поліційну установу з цього боку. Він навіть не уявляв, що щось таке існує.

За мить, усе ще не вірячи в те, що відбувається, Джейсон всівся в шкіряне крісло, відкинувшись на м’яку спинку зі стирофлексу. Бакмен натомість не сів за свій масивний, майже недоладно громіздкий дубовий стіл. Він рушив до шафи, щоб повісити пальто.

— Я збирався зустріти вас на даху, — пояснив генерал. — А там о цій нічній порі вітер Сантана дує як скажений. Боюся застудити носові пазухи, — розвернувшись до Джейсона, він додав: — Я бачу в вас дещо, чого не помітив на чотиривимірному фото. Фотографії ніколи цього не передають. І це завжди як сніг на голову. Ну, принаймні для мене. Ви ж шостий, чи не так?

Насторожившись, Джейсон наполовину підвівся з крісла.

— Перепрошую, генерале, ви теж шостий? Усміхнувшись і зблиснувши золотими коронками, — цим дорогим анахронізмом, — Фелікс Бакмен підняв вгору руки й показав сім пальців.

15

За довгі роки роботи в поліції Фелікс Бакмен вдавався до цього трюку щоразу, як йому доводилося мати справу з шостим. Особливо він покладався на нього тоді, коли така зустріч відбувалася несподівано, як от цього разу. Загалом йому траплялося вже четверо таких осіб. І всі йому, зрештою, повірили. Це видавалося кумедним. Шості, які й самі були результатом євгеністичних експериментів, — до того ж таємних — виявлялися на диво наївними, щойно їм натякали на існування ще одно проекту, такого ж засекреченого, як і їхній.

Без цього трюку в очах шостого він лишався б просто ординаром. За таких несприятливих умов він аж ніяк не зміг би дати собі з ними ради. Проте, вдавшись до хитрощів, генерал змушував їх сприймати себе зовсім інакше. Лише в такий спосіб він міг впоратися з цими людьми, які за інших обставин не піддавалися жодному впливові.

Завдяки своїй вигадці генерал зводив нанівець фактичну психологічну перевагу, яку мали над ним шості. І це йому неабияк подобалося.

Якось у вільний час він сказав Еліс:

— Я здатний мислити краще за шостого приблизно протягом десяти-п’ятнадцяти хвилин. Але якщо розмова затягнеться на довше... — Бакмен демонстративно зім’яв придбану на чорному ринку пачку цигарок, в якій і досі лишалося дві сигарети, — то його підсилене поле візьме наді мною гору. Тому мені потрібне щось на кшталт лома, яким я міг би ламати їхні кляті зарозумілі мізки.

І врешті-решт він його знайшов.

— Але чому «сьомий»? — запитувала Еліс. — Якщо вже ти їх дуриш, то чому б не сказати, що ти «восьмий» чи «тридцять восьмий»?

— Це був би гріх марнославства. Я перебрав би міри. — Йому не хотілося повторити таку легендарну помилку. — Я скажу їм те, у що, як мені здається, вони готові повірити,— похмуро відказав генерал. І зрештою виявилося, що він мав рацію.

— Вони тобі не повірять, — мовила Еліс.

— Ще й як повірять, чорт забирай! Це ж їхній таємний страх, їхній bête noire[13]. Вони — шості у низці експериментів з модифікації систем ДНК і чудово розуміють, що якщо це змогли зробити з ними, то чому б не зробити цього й з іншими, до того ж на вищому рівні.

— Тобі варто рекламувати мило по телевізору, — апатичним, ледь чутним голосом відказала Еліс. Ото й уся її реакція. Якщо Еліс було на щось начхати, воно для неї просто не існувало. Було дивно, що їй так довго вдавалося уникати будь-яких наслідків такого ставлення... «Однак колись, — часто думав він, — час розплати таки настане: відкинута реальність повернеться й почне тебе переслідувати. Вона без попереджень навалюється на людину й зводить її з розуму».

А в Еліс, як неодноразово розмірковував Бакмен, таки була якась дивна, вкрай незвична з медичного погляду патологія.

Він відчував у ній цю патологію, проте йому ніяк не вдавалося чітко її означити. Утім, його здогадки здебільшого лишалися на рівні інтуїції. Генерал не надто всім цим переймався, оскільки любив свою сестру. Однак був цілком переконаний у своїй правоті.

І от тепер, зустрівшись із шостим на ім’я Джейсон Тавернер, Бакмен знову вдався до свого трюку.

— Нас було зовсім мало, — мовив він, сідаючи за громіздкий дубовий стіл. — Усього четверо. Один уже помер, тож лишилося троє. Але я й гадки не маю, де вони. Ми контактуємо одне з одним іще рідше, ніж ви, шості. Ну а ви не надто компанійські.

— Хто ваш мутер? — поцікавився Джейсон.

— Ділл-Темко. Як і ваш. Він був відповідальний за групи від п’ятих до сьомих, а тоді пішов у відставку. Як вам напевне відомо, він уже помер.

— Авжеж. Це стало для нас страшним ударом.

— Як і для нас, — якомога скорботнішим тоном відказав Бакмен. — Ділл-Темко був нашим батьком. Нашим єдиним батьком. Ви знали, що перед смертю він почав розробляти проект восьмої групи?

— Цікаво, якими б вони були?

— Це знав лише Ділл-Темко, — відповів генерал, відчуваючи, як його психологічна перевага над шостим зростає. Та вона все ще була надзвичайно хиткою. Одне хибне слово, один зайвий крок — і всьому кінець. Утративши, йому вже ніяк не вдалося б її повернути.

Бакмен ризикував, але йому це подобалося. Йому завжди подобалося грати майже без шансів на виграш, робити ставки наосліп. У таких випадках, як цей, генерал відчував величезну впевненість у власних силах. І він не вважав її вигаданою... Незважаючи на те, що сказав би шостий, якби дізнався, що він всього-на-всього ординар. Це його анітрохи не турбувало.

— Пеґґі, принесіть нам, будь ласка, кави, вершків, ну, і все інше. Дякую, — натиснувши на кнопку, сказав генерал, а тоді розслаблено відкинувся в кріслі й став уважно оглядати Джейсона Тавернера.

Той, хто хоч раз у житті зустрічав шостого, одразу зрозумів би, хто такий Тавернер. Потужний торс, сильні руки й спина. Міцний баранячий лоб. Утім, у більшості випадків ординари не здогадувалися, що мають справу із шостими. Їм бракувало його досвіду. Як і ретельно зібраних за роки роботи знань.

— Вони ніколи не підкорять і не керуватимуть моїм світом, — сказав якось Бакмен сестрі.

— У тебе немає світу. У тебе є лише офіс.

На цьому їхня розмова закінчилася.

— Містере Тавернер, як вам вдалося вилучити документи, картки, мікрофільми й навіть цілі досьє з усіх баз даних на планеті? — прямо запитав генерал. — Я намагався уявити, що для цього потрібно, але ні до чого не додумався.

Бакмен втупився у вродливе, але вже не молоде обличчя шостого й чекав на відповідь.

16

«Що мені йому сказати?» — запитував себе Джейсон, мовчки дивлячись на генерала поліції. Розповісти все як є? Це важко, адже насправді він і сам нічого не розумів.

«Однак, можливо, сьомому це під силу... Адже одному Богу відомо, на що він здатний. Тож ліпше я розповім йому все», — вирішив Джейсон.

Та не встиг він почати, як наштовхнувся на якусь внутрішню перепону. «Не хочу я йому нічого розповідати! — раптом усвідомив Джейсон. — Теоретично він може зробити зі мною все, що йому заманеться. Він генерал, у нього є влада і якщо він сьомий... Може, для нього взагалі не існує неможливого. Тож принаймні задля власного виживання варто надалі діяти з огляду на це припущення».

— Те, що ви шостий, — після тривалої мовчанки сказав Бакмен, — спонукало мене поглянути на цю ситуацію трохи інакше. Ви співпрацюєте з іншими шостими, так? — він не спускав із Джейсона суворого погляду, і той відчув незручність та збентеження. — Як на мене, ми отримали перший конкретний доказ того, що шості...

— Ні, — заперечив Джейсон.

— Ні? — перепитав Бакмен, і далі не зводячи з нього очей. — Інші шості із цим не пов’язані?

— Я знайомий лише з однією шостою. Гезер Гарт. Але вона вважає мене своїм знахабнілим фанатом, — відказав Джейсон. Його голос звучав деренчливо й роздратовано.

Бакмена це зацікавило. Він не знав, що знаменита співачка Гезер Гарт — шоста. Утім, якщо подумати, це видавалося цілком логічним. Хай там як, а йому ще ніколи не траплявся шостий жіночої статі. Він не так часто мав із ними справу.

— Якщо міс Гарт — шоста, — мовив генерал, — можливо, варто було б запросити сюди і її. На консультацію.

Поліційний евфемізм, який так легко злетів з його язика.

— Чому б ні? — люто відказав Джейсон. — Допитайте її з тортурами. Заарештуйте. Киньте в табір примусової праці.

«А ви, шості, не надто любите одне одного», — подумав Бакмен. Хоча генерал виявив цей факт уже давно, це завжди його дивувало. Елітна група осіб, штучно виведена на основі аристократичних кіл минулого, яка мала встановити й підтримувати моральні норми в усьому світі, практично розпалася, оскільки її члени не могли одне одного стерпіти. Він подумки засміявся й дозволив собі усміхнутися.

— Я вас розвеселив? — запитав Джейсон. — Ви мені не вірите?

— Неважливо.

Бакмен дістав із шухляди коробку сигар «Куеста Рей» і, скориставшись маленьким ножиком, відрізав кінчик однієї з них. Це був спеціальний сталевий ножик, призначений лише для такого завдання.

Джейсон Тавернер захоплено спостерігав за цим дійством з іншого боку стола.

— Бажаєте сигару? — запропонував генерал, простягаючи йому коробку.

— Я ще ніколи не куштував хорошу сигару, — відказав Джейсон. — Якби стало відомо, що я...

Він сам себе урвав.

— Відомо? — подумки настовбурчивши вуха, запитав Бакмен. — Відомо кому? Поліції?

Джейсон не відповідав. Однак його кулаки стиснулися, і він важко засопів.

— Чи існують верстви суспільства, де вас добре знають? — поцікавився генерал. — Наприклад, серед інтелектуалів у таборах примусової праці? Ну, ви розумієте, кого я маю на увазі, — тих, що розповсюджують мімеографовані рукописи.

— Ні.

— У такому разі, можливо, серед музикантів?

— Уже ні, — крізь зуби відповів Джейсон.

— Ви коли-небудь записували фонограми?

— Не тут.

Бакмен не зводив із нього пильного погляду. За довгі роки служби він досконало опанував це вміння.

— Тоді де? — запитав генерал таким тихим голосом, що його слова ледь-ледь можна було розчути. Він зробив так навмисне. Цей тон заколисував, заважаючи зрозуміти значення слів.

Однак Джейсон проігнорував його запитання і нічого не відповів. «Кляті вилупки ці шості, — роздратовано подумав Бакмен, розлютившись здебільшого на самого себе. — Не можна грати з ним у ці дурні ігри. З шостим це просто не працює. До того ж він будь-якої миті може викинути з голови мої слова і перестати вірити в мою генетичну перевагу».

Генерал натиснув кнопку на інтеркомі.

— Привезіть сюди міс Кетрін Нельсон, — наказав він Гербу Мейму. — Поліційну інформаторку, котра мешкає у Воттсі, в колишньому чорному кварталі. Здається, нам треба з нею побалакати.

— За півгодини буде тут.

— Дякую.

— Навіщо ви втягуєте її у цю справу? — хрипло запитав Джейсон.

— Вона підробила ваші документи.

— Вона знає про мене лише те, що я попросив їй написати на ідентифікаційних картках.

— І це була неправда?

Джейсон помовчав, а тоді заперечно похитав головою.

— Отже, ви існуєте.

— Не тут...

— Де ж тоді?

— Не знаю.

— Розкажіть мені, як вам вдалося вилучити дані з усіх серверів.

— Я цього не робив.

Після цих слів Бакмен відчув, як його пронизала надзвичайно потужна інтуїція. Вона стиснула його немов залізними лапами.

— Ви не вилучали інформацію з баз даних. Ви намагалися її туди ввести. Бо її там не було від самого початку.

Зрештою, Джейсон Тавернер ствердно кивнув.

— Гаразд, — мовив Бакмен, відчувши, як усередині нього спалахує осяяння, виявляючи цілий пласт нових сенсів. — Ви нічого не вилучали. Але має бути причина, чому ваших даних там не було. То чому ж? Ви щось про це знаєте?

— Так, — втупившись у стіл, відповів Джейсон. Його обличчя скривила потворна гримаса. — Мене не існує.

— Але колись ви існували.

— Так, — неохоче кивнув Джейсон. У його очах промайнув біль.

— Де?

— Я не знаю!

«Завжди все впирається в одне і те саме, — подумав Бакмен. — Я не знаю. Що ж, можливо, й справді не знає. Однак він таки полетів чомусь із Лос-Анджелеса до Вегаса й переспав із тією старою шкапою, яку вегасьці привезли сюди в бусі разом із ним. Можливо, мені вдасться витягнути щось із неї», — припустив генерал. Але інтуїція підказувала йому, що на це не варто було сподіватися.

— Ви вже вечеряли? — запитав він.

— Так, — відповів Джейсон.

— Але ж ви не відмовитеся скласти мені компанію? Я попрошу принести їжу сюди. — Бакмен знову скористався інтеркомом: — Пеґґі, вже так пізно... Замов нам два сніданки з того нового закладу, що нижче по вулиці. Тільки не з того, де ми раніше зазвичай обідали, а з нового. У них там іще на вивісці собака з головою дівчини. Називається «Барфіз».

— Слухаюсь, містере Бакмен, — відказала Пеґґі й поклала слухавку.

— Чому вони не називають вас генералом? — поцікавився Джейсон.

— Коли мене називають генералом, у мене з’являється таке відчуття, ніби мушу написати книжку про те, як захопити Францію, уникнувши війни на два фронти.

— І тому ви для них просто «містер»?

— Саме так.

— І вони вам це дозволяють?

— Для мене не існує жодних «вони». Окрім п’яти маршалів, які мешкають у різних частинах світу, але вони також наполягають, щоб їх називали «містерами».

«Хоч їм і кортить ще більше понизити мене у званні після всього, що я зробив», — подумки додав Бакмен.

— Але ж є ще й Директор.

— Директор ніколи мене не бачив. І ніколи не побачить. Як і вас, містере Тавернер. Проте вас узагалі ніхто не може побачити, адже, як ви правильно зауважили, вас не існує.

Незабаром до кабінету ввійшла жінка в сірій поліційній формі з їжею на таці.

— Я принесла те, що ви зазвичай замовляєте о такій порі, — сказала вона, ставлячи тацю на стіл. — Маленьку порцію хотсів із додатковою шинкою та ще одну з додатковою сосискою.

— Що вам більше до вподоби? — запитав Бакмен у Джейсона.

— А сосиска добре просмажена? — Джейсон нахилився, щоб поглянути. — Схоже, що так. У такому разі я візьму з сосискою.

— Десять доларів і золотий кінке за все, — сказала жінка-офіцер. — Хто з вас платитиме?

Бакмен дістав з кишені кілька купюр і дріб’язок.

— Дякую, — мовила жінка й вийшла з кабінету.

— У вас є діти? — поцікавився генерал.

— Ні.

— А в мене є. Син. Я покажу вам маленьке тривимірне фото, яке він мені надіслав.

Бакмен потягнувся до шухляди й дістав звідти мерехтливу прямокутну світлину — тривимірну, проте нерухому. Джейсон узяв її, підніс, як належить, до світла й побачив статичне зображення хлопчика в шортах і светрі, який босоніж біг полем, стискаючи в руці натягнуту мотузку, на кінці якої теліпався повітряний змій. Як і генерал, хлопчина мав коротке світле волосся та міцну, на диво широку щелепу. Вже в такому віці.

— Милий, — проказав Джейсон, повертаючи світлину.

— Йому так і не вдалося запустити того змія. Мабуть, ще надто малий. Або ж побоявся. Він неспокійна дитина. Певно тому, що так рідко бачиться зі мною та матір’ю. Наш син вчиться в школі у Флориді, а ми живемо тут. Звісно, це недобре. Отже, дітей у вас немає?

— Принаймні тих, про яких я знаю.

— «Тих, про яких я знаю»? — здивовано звів брови Бакмен. — Це слід розуміти так, що ви цим не надто переймаєтесь? Невже ви ніколи не намагалися довідатися? Як вам, мабуть, відомо, за законом батько зобов’язаний забезпечувати своїх дітей як у шлюбі, так і поза ним?

Джейсон кивнув.

— Що ж, — мовив генерал, ховаючи світлину до шухляди, — кожному своє. Але задумайтесь над тим, чого ви самі себе позбавили? Невже вам ніколи не доводилося любити дитину? Така любов ранить серце, обпалює саме осердя вашого єства, а від цього можна запросто померти.

— Я про це не знав.

— О, так. Моя дружина каже, що можна забути будь-яку любов, окрім любові до дітей. Тільки вона — однобока. Вона до вас не повертається. І якщо поміж вами й дитиною стане якесь жахіття, наприклад, смерть або брудне розлучення, — ви вже ніколи від цього не оклигаєте.

— Ну то й біс із ним! — махнув сосискою на виделці Джейсон. — Тоді ліпше взагалі не знати такої любові.

— Дозволю собі не погодитись, — сказав Бакмен. — Любити варто завжди, а надто — дитину. Адже це найсильніша форма любові.

— Розумію.

— Ні, нічого ви насправді не розумієте. Вам, шостим, цього ніколи не зрозуміти. Тому не варто про це навіть говорити.

Нахмурений, збентежений і роздратований генерал узявся порпатися в купі паперів, що лежали на столі. Однак поступово заспокоївся й повернув собі свою звичну впевненість. Утім, йому ніяк не вдавалося зрозуміти погляди Джейсона Тавернера. Для Бакмена дитина була важливішою за все на світі. Для нього син, а також любов до його матері, становили весь сенс його життя.

Якийсь час вони їли мовчки. Усе, що могло їх поєднувати, умить зникло.

— У цій будівлі є кафе, — врешті-решт сказав Бакмен, завершивши трапезу склянкою ерзац-напою «Тенґ», — але там труять їжу. Певно, всі тамтешні працівники мають родичів у таборах примусової праці й у такий спосіб нам віддячують.

Генерал засміявся. Однак жодна рисочка на обличчі Джейсона не ворухнулась.

— Містере Тавернер, — мовив Бакмен, витираючи рот серветкою, — я збираюся вас відпустити. Я вас не затримуватиму.

— Але чому? — здивовано витріщився на нього Джейсон.

— Бо ви нічого не порушили.

— Замовлення фальшивих документів — це злочин.

— Я маю право зняти з вас будь-яке обвинувачення. На мою думку, ви були змушені зробити це, опинившись у ситуації, про яку не хочете мені розповідати, але стосовно якої я вже маю певні здогадки.

— Дякую, — хвилинку помовчавши, сказав Джейсон.

— Але, — додав Бакмен, — за вами встановлять електронне стеження. Куди б ви не подались, відтепер ви вже ніде не будете самі. Хіба що у власних думках, але й це — не факт. Рано чи пізно ми допитаємо всіх, із ким ви підтримуватимете зв’язок або зустрічатиметесь... як, наприклад, міс Нельсон, яку зараз везуть сюди. — Нахилившись до Джейсона, він заговорив повільно й зосереджено, аби той його точно почув і зрозумів: — Я вірю, що ви не вилучали з баз даних жодної інформації, ані публічної, ані приватної. Я вірю, що ви не розумієте становища, в якому опинилися. Але... — голос генерала став помітно гучнішим, — рано чи пізно ви все зрозумієте, і коли таке трапиться, ми також хочемо про це дізнатися. А тому... ми завжди будемо поряд. Справедливо?

Джейсон підвівся.

— То всі сьомі мислять отак?

— Отак — це як?

— Миттєво й рішуче приймають надважливі рішення. Ну, от як ви. Мене вразило, як ви ставили запитання, як слухали — Боже мій, як ви слухали! — аж раптом узяли й дійшли непохитного та остаточного рішення.

— Не знаю, оскільки майже не контактую з іншими сьомими, — чесно відповів Бакмен.

— Дякую, — Джейсон простягнув руку, і генерал її потиснув. — І дякую за їжу.

Було схоже, що тепер Тавернер заспокоївся. Він опанував себе й відчув неабияке полегшення.

— То я можу просто піти? Як мені вийти на вулицю?

— Нам доведеться протримати вас до ранку Такі вже правила. Підозрюваних ніколи не відпускають посеред ночі. Після настання темряви на вулицях занадто небезпечно. Ми надамо вам кімнату з ліжком. Але доведеться спати одягненим... О восьмій ранку Пеґґі проведе вас до виходу з академії.

Бакмен натиснув кнопку на інтеркомі:

— Пеґ, відведіть містера Тавернера до камери й заберіть його звідти рівно о восьмій. Ви мене зрозуміли?

— Так, містере Бакмен.

Генерал розвів руками й усміхнувся.

— От і все.

17

— Містере Тавернер, пройдіть, будь ласка, за мною, — наполегливо мовила Пеґґі. — Одягніться, я зачекаю на вас біля виходу. Одразу за синьо-білими дверима.

Стоячи неподалік, генерал Бакмен слухав, як говорила дівчина. Йому подобався її приємний бадьорий голос, і він припускав, що Тавернеру цей голос подобався не менше.

— Ще одне, — зупинив Бакмен сонного Тавернера, який абияк накинув піджак і вже було рушив до синьо-білих дверей. — Я не зможу поновити вашу перепустку, якщо в майбутньому хтось її скасує. Розумієте? Вам треба звернутися до нас і написати офіційну заяву на отримання повного комплекту документів. А це означає, що вам доведеться пройти ретельний допит, але... — він штурхнув Джейсона в плече, — шостому таке під силу.

— Гаразд.

Джейсон вийшов із кабінету й опинився за синьо-білими дверима.

— Гербе, — проказав Бакмен у свій інтерком, — простежте за тим, щоб на нього почепили мікропередавачі й гетеростатичну боєголовку вісімдесятого класу. Аби ми повсякчас мали змогу спостерігати за ним і за необхідності ліквідувати.

— Голосовий жучок також? — уточнив Герб.

— Тільки якщо зможете вживити його в горло так, щоб він не помітив.

— Я доручу це Пеґ, — сказав Герб і від’єднався.

«Якби ми з Мак-Налті зіграли з ним у доброго й лихого полісменів, чи вдалося б нам дізнатися більше? — запитував себе Бакмен. — Навряд чи. Просто тому, що цей чоловік і справді нічого не знає. Нам варто зачекати, доки він сам до всього не докопається... і бути поруч — чи фізично, а чи за допомогою електроніки — коли це нарешті трапиться. Як я йому, власне, й сказав».

«Але мені й досі здається, що ми, цілком імовірно, натрапили на якусь химерну змову, яку задумала група шостих, — раптом усвідомив Бакмен. — Навіть попри те, що зазвичай вони терпіти одне одного не можуть».

Генерал укотре натиснув кнопку інтеркома:

— Гербе, встановіть цілодобове спостереження за поп-співачкою Гезер Гарт, чи як там вона себе називає. І дістаньте з Центральної бази даних досьє на всіх так званих «шостих». Зрозуміло?

— На цих файлах є відповідні помітки? — запитав Герб.

— Мабуть, ні, — похмуро відказав Бакмен. — Найімовірніше, ніхто про це не подумав десять років тому, коли Ділл-Темко був ще живий і наполегливо вигадував нові й дедалі химерніші форми життя. («Наприклад, нас, сьомих», — криво усміхнувся до себе генерал). А тепер, коли шості зазнали політичної поразки, до цього вже точно нікому немає діла. Чи не так?

— Авжеж, — погодився Герб. — Але я все одно спробую пошукати.

— Якщо на файлах є помітки, я хочу, щоб ви встановили цілодобове спостереження за всіма шостими. Але навіть якщо нам не вдасться виявити всіх, необхідно не спускати з ока бодай тих, про кого нам відомо.

— Слухаюсь, містере Бакмен, — сказав Герб і вимкнув інтерком.

18

— До побачення, містере Тавернер. Щасти вам! — сказала офіцер поліції Пеґ біля широкого центрального входу до величезної сірої будівлі академії.

— Дякую.

Джейсон на повні груди вдихнув ранкове повітря попри те, що воно було отруєне смогом. «Я вибрався, — сказав він собі. — Вони могли повісити на мене тисячу злочинів, але не зробили цього».

— Ну і що тепер, малий? — почувся поруч на диво басовитий жіночий голос.

Його ще ніколи в житті не називали «малим». Джейсон мав понад шість футів зросту. Він озирнувся й саме хотів щось сказати у відповідь, аж раптом роздивився постать людини, яка до нього звернулася.

Вона теж мала добрих шість футів зросту — в цьому аспекті вони були рівними одне одному. Однак, на відміну від нього, на ній були чорні обтислі штани, червона шкіряна сорочка з китицями, золоті сережки-кільця та пояс-ланцюг. А на ногах — туфлі на високих підборах. «Господи, — ошелешено подумав Джейсон, — де її батіг?»

— Ти це мені сказала? — перепитав він.

— Так, — усміхнулася вона, зблиснувши зубами, прикрашеними золотими зображеннями різних знаків зодіаку. — Перед тим як відпустити, вони почепили на тебе три цікавезні штучки. Я подумала, що тобі варто про це знати.

— Я знаю, — відказав він, намагаючись зрозуміти, хто ж вона така.

— Одна з них — мініатюрна воднева бомба, яку можна детонувати радіосигналом із цієї будівлі. Про це ти теж знав?

— Ні, — мовив Джейсон. — Не знав.

— Саме так він і залагоджує свої справи... Маю на увазі мого брата, — сказала вона. — Спершу зичливо й приязно розповідає тобі різні байки, мов цивілізована людина, а тоді, перш ніж ти ступиш за поріг, наказує комусь зі своїх підлеглих, — а їх у нього достобіса, — повісити на тебе все це барахло.

— Генерал Бакмен — твій брат?

Тепер він уже бачив між ними певну схожість. Тонкий видовжений ніс, високі вилиці, гарна витончена шия, мов на полотнах Модильяні. «Дуже аристократична зовнішність», — подумав Джейсон. Вони обоє справляли на нього неабияке враження.

Вочевидь, вона також сьома. Він знову насторожився, навіть відчув, як на потилиці настовбурчилося волосся, коли підійшов до неї.

— Я їх із тебе зніму, — сказала жінка, й далі виблискуючи золотою, як і в генерала Бакмена, усмішкою.

— Гаразд, — погодився Джейсон.

— Ходімо до мого квібла.

Вона плавно рушила до машини, а Джейсон незграбно поволікся за нею.

За мить вони вже сиділи на передніх ковшеподібних сидіннях.

— Мене звати Еліс.

— А мене — Джейсон Тавернер. Я співак і телезірка.

— Справді? Останній раз я дивилася телевізор, коли мені було дев’ять.

— Небагато втратила. — Джейсон і сам не розумів, сказав він це з іронією чи ні. Та й, правду кажучи, був занадто втомлений, щоб перейматися такими речами.

— Ця крихітна бомба завбільшки з зернину, — мовила Еліс. — Вона сидить у твоїй шкірі, мов кліщ. Навіть якби ти знав, що вона десь на тобі, то все одно не зміг би її знайти. Але я позичила в академії ось це. — Вона показала Джейсону схожий на трубку ліхтарик. — Він спалахне, якщо піднести його до вибухового пристрою.

Не гаючи часу, Еліс почала вправно, майже професійно водити ліхтариком по його тілу.

Лампа спалахнула над лівим зап’ястком.

— У мене також є інструменти, які вони зазвичай використовують для видалення таких штук, — сказала Еліс, діставши з сумки-поштарки невелику бляшану коробку, яку одразу відкрила. — Що швидше її вирізати, то краще, — промовила вона й вийняла з посудини якийсь гострий інструмент.

Протягом двох хвилин, час від часу обприскуючи рану анальгетиком, Еліс уміло вирізала бомбу з його руки. Врешті-решт та опинилася в неї на долоні. Як вона й казала, бомба була завбільшки з зернину.

— Дякую, що витягла колючку з моєї лапи, — сказав Джейсон.

Еліс весело розсміялася. Поклавши інструмент у коробку, вона закрила її й сховала до своєї великої сумки.

— Розумієш, він ніколи не робить цього власноруч. Завжди доручає комусь із підлеглих. Так він ніби може лишатися осторонь і не порушувати етичні норми, немовби він із цим ніяк не пов’язаний. Мені здається, що найбільше я ненавиджу в ньому саме це, — Еліс задумалася на мить і додала: — Я справді його ненавиджу.

— Є ще щось, що ти могла б із мене вирізати або зняти? — запитав Джейсон.

— Вони, а точніше Пеґ — вона в цьому справжня майстриня, — намагалися вживити тобі голосовий «жучок». Але не думаю, що він пристав. — Еліс уважно оглянула його шию. — Ні, нічого немає. Напевне, сам відвалився. От і добре. Можна не перейматися. На тобі ще є кілька мікропередавачів, але для того, щоб їх виявити, нам знадобиться стробоскоп.

Вона попорпалася в бардачку й дістала звідти стробо-диск, який працював на батарейках.

— Думаю, мені вдасться їх відшукати, — мовила Еліс, вмикаючи апарат.

Виявилося, що мікропередавач схований у його лівому манжеті. Еліс проштрикнула його шпилькою. На цьому проблему було вирішено.

— Щось іще? — запитав Джейсон.

— Можливо, мінікам. Це така крихітна телекамера, що транслює відео на монітори академії. Але я не помітила, щоб вони її на тебе чіпляли. Думаю, можна ризикнути й просто забити. — Мовивши це, Еліс розвернулася до Джейсона й пильно на нього поглянула. — Ти, до речі, хто?

— Неособа, — відповів він.

— Тобто?

— Тобто мене не існує.

— Фізично?

— Гадки не маю... — чесно відказав Джейсон.

«Можливо, якби я був відвертіший із її братом, генералом поліції, то йому вдалося б щось з’ясувати...» — подумав він. Зрештою, Фелікс Бакмен — сьомий. Що б це не означало.

А втім, генерал Бакмен і так рухався в правильному напрямку й багато до чого додумався. До того ж досить швидко — між сигарою та нічним перекусом.

— Отже, ти — Джейсон Тавернер. Чоловік, якого Мак-Налті так прагнув спіймати, але спіймав лише облизня. Людина, про яку ніде у світі немає жодної інформації. Ані тобі свідоцтва про народження, ані шкільних документів, ані...

— Звідки ти про все це знаєш?

— Я бачила звіт Мак-Налті, — безтурботно відказала Еліс. — У кабінеті Фелікса. Він мене зацікавив.

— Тоді навіщо запитувала, хто я такий?

— Мені було цікаво, що знаєш ти. Я прочитала, що думає про це Мак-Налті. Тепер захотіла почути твою думку. Антиполіцейську думку, як вони це називають.

— Мені нема чого додати до того, що відомо Мак-Налті.

— Неправда.

Тепер вона почала його допитувати. Точнісінько так само, як це нещодавно робив її брат. Тихий голос, неформальний тон, немовби вони обговорювали якісь звичайні речі, а тоді — пильний погляд прямо у вічі та граційні порухи рук, неначе під час розмови вона підтанцьовувала. Сама з собою. «Краса, що танцює з красою», — подумав Джейсон. Вона здалася йому фізично, сексуально привабливою. Попри те, що він наситився сексом, хтозна, можливо, й на кілька днів наперед.

— Гаразд, — визнав Джейсон. — Мені відомо більше.

— Більше, ніж ти розповів Феліксу?

Він завагався, і цим відповів на запитання Еліс.

— Авжеж, — сказала вона.

Джейсон знизав плечима. Це було очевидно.

— Як тобі така пропозиція: хочеш побачити, як живе генерал поліції? — бадьоро запитала Еліс. — Побувати в нього вдома? У його фортеці за мільярд доларів?

— І ти мене туди пустиш? — не повірив Джейсон. — Якщо генерал про це дізнається...

Він замовк. «Куди веде мене ця жінка? Вона наражає мене на страшенну небезпеку». Він відчував це всім своїм нутром, тож умить зосередився й насторожився. Його хитра натура пробудилася навіть на соматичному рівні. Саме його тіло розуміло, що зараз треба бути обережнішим, ніж будь-коли раніше.

— Ти можеш вільно заходити до його будинку? — запитав Джейсон, намагаючись заспокоїтися. Це прозвучало природно, без нотки чогось тривожного або незвичного.

— Чорт забирай! — мовила Еліс. — Та я з ним живу. Ми близнята. До того ж ми з ним дуже близькі. В інцестуальному плані.

— Я просто не хочу потрапити в пастку, яку ви приготували для мене з генералом Бакменом, — відказав Джейсон.

— Пастку, яку приготували ми з Феліксом? — різко розсміялася Еліс. — Та ми навіть яйця на Пасху разом пофарбувати не можемо. Ну ж бо! Летімо до будинку! Між нами кажучи, у нас там ціла купа всіляких цікавинок. Дерев’яні середньовічні шахи, стародавні англійські чашки з кістяної порцеляни. Кілька прекрасних старих американських марок, випущених Національною банкнотною компанією. Ти цікавишся марками?

— Ні.

— А зброєю?

— Трохи, — повагавшись, відповів Джейсон. Він згадав про свій пістолет. Уже вдруге за останню добу, і на те була причина.

— А знаєш, — змірявши його поглядом, проказала Еліс, — як на невисокого чоловіка ти непогано виглядаєш. Старший, ніж я люблю... але не набагато. Ти шостий, так?

Джейсон кивнув.

— То як? Хочеш побачити генеральську фортецю?

— Гаразд.

Якщо вони захочуть, то знайдуть його де завгодно, куди б він не подався. Як із мікропередавачем на манжеті, так і без нього.

Завівши квібл, Еліс Бакмен вивернула кермо, натиснула на педаль, і машина злетіла в повітря під прямим кутом. «Поліційний двигун», — зрозумів Джейсон. Удвічі потужніший, ніж у цивільних моделей.

— Я хочу, щоб ти дещо собі затямив, — проказала Еліс, оминаючи інші квібли. Вона поглянула на Джейсона, щоб пересвідчитися, що той її слухає. — Навіть не думай до мене клеїтися. Якщо спробуєш, я тебе вб’ю.

Вона поплескала себе по поясу, і він помітив заткнуту за нього поліційну зброєтрубку, яка виблискувала синьо-чорними барвами в променях вранішнього сонця.

— Зрозуміло й узято до уваги, — відказав Джейсон, враз відчувши себе незручно. Її вбрання зі шкіри й металу одразу йому не сподобалося. Воно недвозначно вказувало на сильні фетишистські нахили, які Джейсона ніколи не цікавили. А тепер ще й цей ультиматум. Яка в неї взагалі сексуальна орієнтація? Може, вона — лесбійка? Невже річ у цьому?

— Моє лібідо, усі мої сексуальні зацікавлення пов’язані з Феліксом, — спокійно промовила Еліс, немов відповідаючи на його німе запитання.

— Із твоїм братом? — неабияк здивувався Джейсон, відчуваючи, як його пробирає холод. — Як так?

— Ми вже п’ять років підтримуємо інцестуальні стосунки, — спритно маневруючи в щільному ранковому повітряному русі Лос-Анджелеса, мовила вона. — У нас є син. Йому три роки. Він живе з економкою й нянею в Кі-Весті у Флориді. Звуть його Барні.

— І ти розповідаєш усе це мені? — не вірячи своїм вухам, проказав він. — Людині, яку заледве знаєш?

— О, я дуже добре тебе знаю, Джейсоне Тавернере, — відповіла Еліс, піднявшись квіблом на смугу вище й збільшивши швидкість. На вильоті з Великого Лос-Анджелеса повітряний рух був уже не таким щільним. — Я багато років була твоєю фанаткою і щовівторка дивилася твоє вечірнє телешоу. Також у мене є твої записи, а одного разу я навіть чула, як ти виступав наживо в «Орчид Рум» у готелі «Сент-Френсіс», що в Сан-Франциско. — Вона усміхнулася на якусь мить. — Ми з Феліксом обоє колекціонери... зокрема я колекціоную й платівки Джейсона Тавернера. — Її різка навіжена усмішка зробилася ширшою. — Мені вдалося зібрати всі дев’ять.

— Десять,— тремтячим голосом прохрипів Джейсон. — Я випустив десять альбомів. Кілька останніх навіть зі світлопроекціями.

— У такому разі одного мені бракує, — визнала Еліс. — Ось, поглянь на задньому сидінні.

Розвернувшись, він побачив свій перший альбом «Тавернер і сумний-сумний блюз».

— Бачу, — відказав Джейсон, узявши платівку й поклавши її собі на коліна.

— Там є ще один. Мій найулюбленіший.

Джейсон озирнувся знову й знайшов затертий від частого прослуховування конверт із альбомом «Приємний вечір із Тавернером».

— Так, — сказав він. — Це мій найкращий.

— Бачиш? — зраділа Еліс. Квібл пірнув униз і по спіральній траєкторії почав опускатися над скупченням великих маєтків, що стояли, оточені деревами й газонами. — А ось і наш дім.

19

Розвернувши лопасті вертикально, квібл сів на асфальтований майданчик у центрі великої галявини. Джейсон не одразу помітив будинок: триповерховий, в іспанському стилі, з чорним залізним поруччям на балконах, устеленим червоною черепицею дахом, глинобитними або вкритими штукатуркою (йому не вдавалося розгледіти) стінами. Великий будинок, оточений мальовничими дубами, бездоганно вписувався в довколишнє середовище. Він зливався з деревами і травою й непомітно переходив із царства природи до світу, створеного руками людини.

Еліс заглушила двигун й відчинила ногою масивні дверцята.

— Залиш платівки в машині й ходімо зі мною, — сказала вона Джейсону, вибравшись із квібла на галявину.

Джейсон неохоче поклав альбоми на заднє сидіння й поспішив за Еліс, яка, вправно переступаючи своїми довгими, обтягнутими чорною шкірою ногами, швидко покрокувала до величезної вхідної брами.

— Вгорі на стінах у нас навіть вмуровані уламки скляних пляшок. Це щоб віднадити бандитів... Такі вже зараз часи. Колись цей будинок належав зірці вестернів Ерні Тіллу.

Еліс натиснула кнопку на брамі й перед ними з’явився охоронець у коричневій формі. Він пильно поглянув на Еліс, кивнув, тоді натиснув на важіль, який керував гідравлікою, і брама від’їхала вбік.

— Але що тобі відомо? — запитав Джейсон. — Ти знаєш, що я...

— Я знаю, що ти — неперевершений, — не змигнувши оком, відказала Еліс. — І знаю про це вже давно.

— Отже, ти була там, де колись був я. Де я завжди був. Не тут.

Узявши Джейсона за руку, Еліс повела його критим шифером коридором із глинобитними стінами. Відтак вони спустилися п’ятьма цегляними сходинками й опинилися у вітальні, розташованій нижче рівня ґрунту. Так уже давно не будували, утім, кімната мала шикарний вигляд.

Однак Джейсону було на це начхати. Йому кортіло поговорити з Еліс, дізнатися, що їй відомо, як вона про це довідалася та що усе це означає.

— Пам’ятаєш це місце? — запитала Еліс.

— Ні, — відповів він.

— А мав би. Ти вже тут бував.

— Ні, не бував, — насторожено відказав Джейсон. Проте вона змусила його вірити їй — трюк із двома платівками спрацював. «Я мушу забрати їх із собою, — подумав він. — Щоб показати... Так... Але кому? Генералу Бакмену? Втім, що це мені дасть?»

— Хочеш капсулу мескаліну? — невимушено запропонувала Еліс, спроквола рушивши до аптечки — великої, промасленої вручну горіхової шкатулки, що стояла на краєчку оздобленої шкірою та міддю барної стійки в глибині вітальні.

— Хіба трошки, — відказав Джейсон. Аж раптом закліпав очима, здивувавшись власній відповіді. — Хочу, щоб думки лишалися ясними, — додав він.

Еліс принесла йому емальований лоток із кришталевою склянкою та білою капсулою.

— Дуже хороший товар. Першокласний жовтий мескалін від Гарві. Імпортований прямісінько зі Швейцарії. Розфасований у капсули на Бонд-стрит. До того ж дуже лагідний. Додасть кольорів та й усе.

— Дякую.

Джейсон узяв склянку й капсулу, запив мескалін водою і поставив склянку на лоток.

— А ти не будеш? — запізно насторожився він.

— Та я вже під кайфом, — щиросердно зізналася Еліс й усміхнулася, зблиснувши своїми химерними, прикрашеними золотом зубами. — Хіба не видно? Схоже, що ні. Ти ж ніколи не бачив мене іншою.

— Ти знала, що мене привезуть до Поліційної академії Лос-Анджелеса?

«Певно, що знала, — подумав Джейсон, — адже мала з собою аж дві мої платівки. Якби не знала, то шанси на те, що вони опинилися б у тебе в машині, були б практично нульовими».

— Я чула деякі їхні перемовини, — розвернула до нього голову Еліс, метушливо походжаючи вітальнею й постукуючи довгим нігтем по маленькому емальованому лотку. — Випадково підслухала службову розмову Фелікса з поліцією Вегаса. Мені подобається час від часу це робити, коли він на службі. Не завжди, але... — вона вказала на кімнату за відчиненими дверима далі по коридору. — Хочу на дещо поглянути й показати тобі. Якщо, звісно, воно настільки вартісне, як запевняв Фелікс.

Джейсон рушив за нею, відчуваючи, як у нього в голові гуде цілий рій запитань. «Якщо Еліс може подорожувати туди-сюди, — подумав він, — переноситися туди, а потім повертатися назад, як, здається, вже не раз робила...»

— Він сказав, у центральній шухляді його кленового столу, — промовила Еліс, стоячи посеред бібліотеки.

Книжки в шкіряних обкладинках заповнювали полиці, що тягнулися аж до високої стелі. У кімнаті стояло кілька столів і шафа, у якій під склом зберігалися крихітні чашечки, різноманітні стародавні шахові набори, дві древні колоди карт Таро... Еліс підійшла до письмового столу в новоанглійському стилі, відчинила шухляду й зазирнула всередину.

— Ага, — вигукнула вона, діставши пергаміновий конверт.

— Еліс... — почав було Джейсон, однак вона урвала його, безцеремонно клацнувши пальцями.

— На це треба дивитися мовчки.

Вона взяла зі столу велику лупу й уважно оглянула конверт.

— Це — марка, — звівши на Джейсона погляд, пояснила Еліс. — Я вийму її, щоб ти також міг подивитися.

Знайшовши філателістичний пінцет, вона обережно дістала марку з конверта й поклала її на повстяну підкладку, що лежала скраю письмового столу.

Джейсон слухняно поглянув на марку крізь лупу. Для нього вона нічим не відрізнялася від будь-якої іншої марки, хіба що, на відміну від сучасних, ця була надрукована лише одним кольором.

— Поглянь на гравіювання тварин, — мовила Еліс. — Це стадо волів. Воно просто бездоганне. Кожна лінія точна-точнісінька. Цю марку ніколи... — вона зупинила його руку, коли він захотів торкнутися марки. — Е, ні! Ніколи не торкайся марки пальцями. Завжди користуйся пінцетом.

— Вона цінна? — поцікавився Джейсон.

— Не надто. Але їх майже не продають. Колись я тобі все поясню. Фелікс подарував її мені, адже він мене любить. Бо, як він каже, я вправна в ліжку.

— Гарна марка, — проказав збитий з пантелику Джейсон і повернув їй лупу.

— Фелікс не збрехав. Це й справді чудовий екземпляр. Бездоганно відцентрована, незначне погашення не зіпсувало центральне зображення і... — за допомогою пінцету вона вміло перевернула марку й поклала її на повстяну підкладку зворотнім боком догори. Щойно вона це зробила, вираз її обличчя одразу ж змінився. Воно аж спалахнуло від люті. — От же ж гандонисько!

— Що сталося?

— Потертість, — Еліс торкнулася пінцетом куточка на зворотному боці марки. — Спереду й не видно. От же ж Фелікс! Але біс із нею! У будь-якому разі це вочевидь підробка. Хоча зазвичай йому якось щастить їх не купувати... Що ж, Феліксе, цю можеш лишити собі. Цікаво, чи припас він для себе ще одну? — замислено проказала вона. — Я могла б її підмінити.

Підійшовши до вбудованого в стіну сейфу, Еліс якийсь час морочилася з кодом, але врешті-решт сейф відчинився. Вона дістала звідти здоровезний важкий альбом і поклала його на стіл.

— Фелікс не знає, що мені відома комбінація до цього сейфа, — сказала Еліс. — Тому анічичирк.

Вона обережно перегорнула кілька широкоформатних сторінок і зупинилася на одній із них, де було чотири марки.

— Чорної однодоларової тут немає. Але він міг сховати її деінде. Можливо, навіть зберігає її в академії.

Закривши альбом, Еліс знову сховала його в стінний сейф.

— Мескалін пробирає, — сказав Джейсон. Його ноги німіли. Для нього це була звична ознака того, що наркотик почав діяти. — Краще сяду.

Він рушив до обшитого шкірою крісла, сподіваючись дістатися туди, перш ніж ноги перестануть його слухатися. Принаймні, Джейсону здавалося, що вони починають відмовляти. Насправді ж цього ніколи не траплялося. Наркотична ілюзія, не більше. Утім, відчуття видавалися справжніми.

— Показати тобі табакерки? — запропонувала Еліс. — Серед них є як доволі скромні, так і орнаментовані. У Фелікса просто неймовірна колекція. Усі старовинні. Золоті, срібні, з різних сплавів, із мініатюрним гравіюванням, зі сценами полювань... Що скажеш?

Заклавши одну обтягнуту чорною шкірою ногу на другу, вона всілася навпроти Джейсона, погойдуючи туфлею на високому підборі.

— Якось Фелікс придбав на аукціоні стару табакерку. Достобіса за неї заплатив, привіз додому, відчистив від решток старого тютюну й виявив на денці, або радше на фальшивому денці, пружинний важіль. Щоб його активувати, потрібно було прокрутити крихітний болтик. Фелікс цілісінький день шукав інструмент, який був би достатньо маленьким, щоб це зробити. Але врешті-решт йому вдалося.

Еліс зайшлася сміхом.

— І що сталося? — запитав Джейсон.

— Під денцем, тобто під фальшивим денцем, була схована жерстяна пластина. Він її дістав. — Вона знову не змогла стриматися від сміху, зблиснувши золотим орнаментом на зубах. — То виявилося порнографічне фото двохсотрічної давнини. Зображення дівчини, яка злягається з шотландським поні. До того ж розфарбоване вісьмома кольорами. І попри те, що вартість його була невеликою, — ну, скажімо, не більше п’яти тисяч доларів, — ми добряче насміялися. Продавець, звісно ж, ні про що навіть не здогадувався.

— Ясно.

— Бачу, табакерки тобі нецікаві, — й далі всміхаючись, сказала Еліс.

— Залюбки на неї погляну, — відказав Джейсон, а тоді все ж таки зважився: — Еліс, ти мене знаєш. Знаєш, хто я такий. Чому більше ніхто цього не знає?

— Тому що вони ніколи там не були.

— Де?

Еліс потерла скроні, скрутила язик трубочкою й бездумно втупилася поглядом поперед себе, неначе цілковито занурилася у власні роздуми. Здавалося, ніби вона заледве розчула його слова.

— Господи, — її голос зазвучав знуджено й дещо роздратовано. — Ти прожив там сорок два роки. Ну що я можу розповісти тобі про це місце такого, чого ти й досі не знаєш?

Еліс зиркнула на нього й скривила повні губи в пустотливій посмішці.

— Як я сюди потрапив?

— Ти... — вона завагалася. — Не знаю, чи варто тобі про це розповідати.

— Але чому? — скрикнув Джейсон.

— На все свій час, — заспокійливо махнула рукою Еліс. — Просто зачекай. На тебе й так багато всього навалилося. Сьогодні ти ледь уникнув табору примусової праці. А ти чудово знаєш, що там не солодко. І все завдяки цьому виродку Мак-Налті та моєму дорогому брату, генералу поліції.

На мить її обличчя скривилося від огиди, відтак знову засяяло пустотливою усмішкою. Лінивою, золотозубою і спокусливою.

— Я хочу знати, де я, — сказав Джейсон.

— Ти в мене вдома. У моєму кабінеті. У цілковитій безпеці. Ми зняли з тебе всі жучки. Ніхто сюди не ввірветься. А знаєш що?

Зненацька вона зірвалася з крісла, рвучко звівшись на ноги, немов якийсь неймовірно спритний звір. Джейсон машинально відсахнувся.

— Ти коли-небудь робив це по телефону? — зблиснувши очима, вимогливо запитала Еліс.

— Що саме?

— Ну, я про мережу, — пояснила вона. — Ти що, не чув про телефонну мережу?

— Ні, — відказав Джейсон, хоча насправді чув.

— За допомогою електронних технологій вона поєднує всі твої, і не лише твої, сексуальні фантазії й посилює відчуття настільки, наскільки ти взагалі можеш витримати. Це викликає залежність, оскільки відчуття підсилюються електронно. Деякі люди так втягуються, що вже не мають сил з неї вирватися. Ці щотижневі — та де там! — навіть щоденні сеанси в мережі стають осердям їхнього життя. Для цього використовують звичайні відеофони, які активуються кредитними картками, тож не потрібно нічого платити одразу. Організатори надсилають тобі рахунок раз на місяць, і якщо ти його не сплачуєш, вони просто від’єднують твій апарат від мережі.

— І скільки ж людей цим користуються?

— Тисячі.

— Одночасно?

Еліс кивнула.

— Більшість сидять на цьому вже два-три роки. Це негативно впливає як на їхнє фізичне, так і психічне здоров’я. Адже частина мозку, яка відповідає за оргазм, поступово вигорає. Але не варто їх засуджувати. Мережею користуються деякі з найблискучіших умів планети. Для них це священне дійство, щось на кшталт богослужіння. Однак мережевиків легко впізнати на вулиці. У них розтлінний вигляд, вони старі, товсті й апатичні. Звісно ж, апатія накочується на них лише між мережевими оргіями. А як же інакше.

— І ти також нею користуєшся? — здивувався Джейсон.

Як на нього, Еліс не виглядала ні розтлінною, ні старою, ні апатичною.

— Час від часу. Але я не підсіла. Вчасно від’єднуюсь. Не хочеш спробувати?

— Ні.

— Як скажеш, — і оком не змигнувши, розважливо відказала Еліс. — То чого б тобі хотілося? У нас є гарна колекція Рільке та Брехта на дисках. А ще Фелікс нещодавно припер додому зібрання всіх семи симфоній Сібеліуса для квад-системи зі світловими ефектами. Вони також чудові. До того ж на вечерю Емма приготує жаб’ячі лапки... Фелікс обожнює як лапки, так і ескарго. Здебільшого він вечеряє в хороших французьких та баскських ресторанах, але сьогодні...

— Я хочу знати, де я, — урвав її Джейсон.

— Невже ти не можеш просто насолоджуватися життям?

Він насилу звівся на ноги й мовчки став перед Еліс.

20

Джейсон відчув лютий мескаліновий прихід. Кімната засяяла різноманітними кольорами, а перспектива змінилася так, що йому почало здаватися, ніби стеля була десь за мільйон миль угорі. Поглянувши на Еліс, він помітив, що її волосся ожило... «Мов у Медузи», — подумав Джейсон. Його охопив страх.

— Найбільше Феліксу подобається баскська кухня, але вони додають у страви стільки масла, що це викликає в нього пілоричні спазми, — не звертаючи уваги на Джейсона, вела далі Еліс. — А ще він має гарну колекцію номерів журналу «Химерні оповіді»[14] і захоплюється бейсболом. І... дай-но подумати... — вона замислено закрокувала кімнатою, постукуючи себе пальцем по губах. — Фелікс цікавиться окультизмом. Ти часом не...

— Я щось відчуваю, — сказав Джейсон.

— Що саме?

— Я не можу поворухнутися.

— Це мескалін. Розслабся.

— Я... — Джейсон задумався. Він відчував, як на його мозок тисне величезний тягар, утім, крізь нього то тут, то там просвічували спалахи осяяння, мов саторі, яке іноді з’являється під час медитації.

— Моя колекція в сусідній кімнаті. Ми називаємо її бібліотекою, — мовила Еліс. — Це кабінет. А в бібліотеці Фелікс зберігає всі свої книжки з правознавства... Ти ж, мабуть, не знав, що він не лише генерал поліції, а ще й юрист? І, мушу визнати, Фелікс таки зробив кілька хороших справ. Знаєш, що він провернув одного разу?

Джейсон не міг промовити й слова. Міг лише стояти. Заклякнувши, він чув звуки, але не розумів їхнього сенсу.

— Упродовж року Фелікс офіційно відповідав за чверть таборів примусової праці на Террі. Перечитавши старі напівзабуті закони, прийняті багато років тому, коли табори примусової праці більше нагадували табори смерті і там утримували багатьох чорношкірих, він виявив, що існує статут, згідно з яким такі табори можуть діяти лише під час Другої громадянської війни. А отже, він мав право закрити будь-який або й усі табори разом, якщо вважатиме, що це слугуватиме інтересам суспільства. До речі, чорношкірі та студенти, які там примусово працюють, за роки важкої фізичної праці стали збіса сильні й кремезні. Вони геть не схожі на виснажених, блідих, одутлих студентів, які ховаються під землею на територіях кампусів. Тоді він взявся досліджувати це питання докладніше й віднайшов ще один не менш давній статут, у якому стверджувалося, що будь-який табір, який не дає прибутку, має чи радше мав би вже давно бути закритим. Тож Фелікс змінив суму, яку виплачують в’язням, хоч і не набагато. Потрібно було просто трішки підняти їм платню, показати в бухгалтерських звітах збитки і — бам! — він зміг би одним махом закрити всі табори!

Еліс розсміялася.

Джейсон спробував щось на це відказати, але в нього нічого не вийшло. Його свідомість вертілася, мов потріпаний гумовий м’ячик, що падав, а потім підстрибував, сповільнювався та прискорювався, розчинявся в темряві, а тоді вибухав яскравими спалахами, які вривалися в його тіло й пронизували кожну його частину.

— Але справді важливу річ, — повела далі Еліс, — Фелікс зробив для студентських кібуців під спаленими кампусами. Багатьом із них страшенно не вистачає їжі та води. Ти й сам про це, мабуть, знаєш. Студенти прокрадаються в міста, шукають, де б дістати продуктів, крадуть і грабують. Тим часом серед них є багато поліційних агентів, які закликають до останнього збройного протистояння з поліцією... Звісно ж, поліція та нацгвардія тільки на це й чекають. Бачиш, до чого я?

— Я бачу, — проказав Джейсон, — капелюха.

— Натомість Фелікс хотів уникнути стрілянини. Але для цього йому потрібно було забезпечити студентів продуктами. Розумієш?

— Капелюх — червоний. Як твої вуха, — промовив Джейсон.

— Як маршал поліції Фелікс мав доступ до звітів інформаторів щодо ситуації в кожному кібуці. Він знав, які з них потерпали від нужди, а які трималися. Його завдання полягало в тому, щоб віднаходити серед купи доповідних записок справді важливу інформацію: які кібуци перебували на межі загибелі, а які — ні. Коли він складав список тих, що опинилися у скруті, разом із іншими високопосадовцями вони вирішували, яких заходів слід ужити, щоб остаточно їх дотиснути. Капітулянтські заклики поліційних донощиків, саботування поставок їжі та води. Це призводило до відчайдушних — практично безнадійних — вилазок за території кампусів у пошуках допомоги. Наприклад, одного разу в Колумбійському університеті студенти вирішили захопити Трудовий табір ім. Гаррі С. Трумена, після чого звільнити й озброїти всіх в’язнів, але тоді навіть Фелікс мусив віддати наказ втрутитися. Хай там як, але саме Фелікс був відповідальний за планування тактичних дій, які застосовували до кожного з кібуців. І безліч разів рекомендував узагалі нічого не робити. Звісно ж, консерватори критикували його за це й вимагали його усунення, — Еліс витримала паузу. — Щоб ти розумів, тоді він обіймав посаду маршала.

— Твій червоний — просто фантастичний, — сказав Джейсон.

— Я знаю, — незадоволено стиснула губи Еліс. — Невже тебе аж так рве? Я намагаюся тобі дещо розповісти. Фелікса понизили в званні — з маршала до генерала — оскільки він робив усе можливе, щоб студенти в кібуцах мали чим помитися, що попоїсти й де виспатися, а також достатньо медикаментів для лікування хвороб. Те саме він робив і для таборів примусової праці, які перебували під його юрисдикцією. Тож тепер він просто генерал. Однак зрештою йому дали спокій. Вони заподіяли йому все, що змогли, але він і досі обіймає високу посаду.

— А як же ваш інцест? — запитав Джейсон. — А раптом... — він замовк, оскільки не міг пригадати кінець речення. — Раптом... — мабуть, це все, що він хотів сказати. Від усвідомлення того, що йому таки вдалося донести до Еліс свою думку, його обдало жаром люті. — Раптом... — повторив Джейсон, і внутрішній жар шалено запашів від щастя. Йому вдалося висловитися!

— Ти маєш на увазі, що трапилося б, якби маршали дізналися, що в нас із Феліксом є син? Хочеш знати, що вони зробили б?

— Вони ще зроблять, — проказав Джейсон. — Можеш увімкнути музику? Або дай мені...

Він знову замовк. Слова більше не потрапляли в мозок.

— Це ж треба! — мовив Джейсон. — Моя матір нізащо не могла би бути тут. Смерть.

— Гаразд, Джейсоне, — глибоко зітхнула Еліс.— Я більше не намагатимуся поговорити з тобою, доки ти не повернешся до тями.

— Говори.

— Хочеш побачити мої бондажні малюнки?

— Що це?

— Стилізовані малюнки. На них зображені зв’язані дівки та чоловіки, які...

— Можна я ляжу? Ноги не тримають. Мені здається, що моя права нога простягається аж до Місяця. Інакше кажучи... — Джейсон задумався. — Я зламав її, коли підводився.

— Ходи сюди.

Еліс крок за кроком провела його з кабінету до вітальні.

— Лягай на диван, — сказала вона. Доклавши неймовірних зусиль, Джейсон таки спромігся це зробити. — Я принесу тобі торазин. Він знешкодить мескалін.

— Це мескажах...

— Так... Куди ж я в біса його поклала? Я майже ніколи його не вживаю, але завжди тримаю під рукою... про всяк випадок... Чорт забирай, як тебе так розвезло від однієї капсули?! Я ковтаю одразу по п’ять.

— Бо ти — ненаситна.

— Я зараз повернусь. Тільки нагору збігаю.

Еліс рушила до дверей, розташованих удалині. Він дуже довго спостерігав, як вона зменшувалася... І як це їй вдалося? Джейсону здавалося неймовірним, що вона здатна зменшитися майже до точки й тоді просто щезнути. Від цього йому стало до біса страшно. Він зрозумів, що лишився сам, геть безпорадний. «Хто ж мені допоможе? — думав він. — Мені треба забратися подалі від цих марок, чашок, табакерок, бондажних малюнків, телефонних мереж і жаб’ячих лапок. Треба дістатися до квібла. Полетіти звідси у якесь знайоме місце. Можливо, в Лос-Анджелес до Рут Рей, якщо вони її відпустили. Або навіть до Кеті Нельсон. Ця жінка — це вже для мене занадто. А ще її брат. І їхній інцестний син у Флориді. Як там його звуть?»

Джейсон невпевнено підвівся й пошкандибав килимом, що з кожним кроком вибухав під ногами мільйонами крапель чистих барв, які він чавив своїми масивними черевиками, доки врешті не вперся у двері вітальні. Кімната довкола нього увесь цей час ходила ходором.

Сонячне світло. Він вийшов надвір.

Квібл.

Джейсон почвалав до машини.

Він заліз до кабіни й розгубився, побачивши незліченну кількість ручок, важелів, коліщат, педалей і циферблатів.

— Чому він не летить? — уголос запитав Джейсон. — Лети! — наказав він машині, похитуючись туди-сюди на водійському сидінні. — Невже вона мене не відпустить? — запитав він у квібла.

Ключі. Звісно, без ключів він нікуди не полетить.

На задньому сидінні лежала її куртка. Він бачив, як вона її туди клала. І її величезна сумка-поштарка. Ключі мають бути в ній. Саме так.

Дві платівки. «Тавернер і сумний-сумний блюз» та найкращий з його альбомів — «Приємний вечір...». Джейсон пововтузився якийсь час і таки зумів узяти до рук обидві платівки й перекласти їх на порожнє переднє сидіння. «Я маю докази, — подумав він. — Ось ці платівки та ще дещо в будинку. Воно у неї. Якщо я не знайду його тут, то більш ніде не зможу відшукати. Саме тут. І більше ніде. Навіть генерал Фелікс... Як там його? Навіть він не зможе його відшукати. Бо йому невідомо те, що знаю я».

Схопивши велетенські платівки, Джейсон помчав назад до будинку. Пейзаж навкруги стрімко поплив: високі деревоподібні організми взялися висмоктувати з солодкого блакитного неба повітря. Вони вбирали в себе воду і світло, пожираючи колір неба... Діставшись брами, він штовхнув її. Брама не піддалася. Кнопка.

Йому ніяк не вдавалося її знайти.

Треба поступово обмацати кожен дюйм. Немов у темряві. «Так, — подумав він, — довкола мене суцільна пітьма». Поклавши непосильно великі платівки на землю, Джейсон притулився до стіни й почав повільно обмацувати її гумоподібну поверхню. Нічого. Нічого.

Кнопка.

Він натиснув її, підхопив платівки з землі й став перед брамою, яка неймовірно повільно посунула вбік, поскрипуючи, ніби на знак протесту.

З’явився озброєний чоловік у коричневій формі.

— Треба було дещо забрати з квібла,— сказав Джейсон.

— Усе гаразд, сер, — відказав охоронець. — Я бачив, як ви виходили, й зрозумів, що ви ще повернетесь.

— Вона божевільна? — запитав Джейсон.

— Я не маю права це обговорювати, сер, — відступивши з проходу й торкнувшись козирка кашкета, відповів охоронець.

Двері будинку й досі були відчинені, як він їх і залишив. Джейсон пробрався всередину, спустився цегляними сходами й знову опинився у вітальні з її викривленою геометрією та височезною стелею, що сягала мільйонів миль.

— Еліс! — гукнув він.

Можливо, вона була тут? Джейсон уважно роззирнувся довкола. Як і під час пошуку кнопки, він поступово оглянув кожен найменший клаптик приміщення. Барна стійка з гарною горіховою шкатулкою для ліків... диван, крісла. Картини на стінах. Обличчя на одній із картин знущально вишкірилося до нього, але йому було байдуже — воно не мало змоги полишити стіну. Квад-фонограф...

Платівки. Треба їх прослухати.

Джейсон спробував підняти кришку фонографа, але та не піддавалася. «Чому? — не міг зрозуміти він. — Невже замкнена?» Ні, вона відсувалася вбік. Джейсон шарпнув кришку, й та від’їхала з таким жахливим скрипом, неначе зламалася. Тонарм. Голка. Він вийняв одну з платівок із конверта, поставив її на програвач і опустив голку. «Я вмію цим користуватися»,— сказав собі Джейсон і ввімкнув підсилювачі, переключивши їх у режим «фоно». Клацнув перемикачем доріжки. Тонарм піднявся. Платівка закрутилася так повільно, що було боляче на неї дивитись. У чому ж річ? Неправильно виставлена швидкість? Ні. Він перевірив. Тридцять три й одна третя. Тонарм загойдався, і запис обірвався.

Гучне шкрябання голки по канавці. Шум пилу, клацання. Звуки, характерні для старих квад-платівок. Вони так легко псувалися й зазнавали пошкоджень. Достатньо було на них лише дихнути.

Фоновий шум. Знову клацання.

Жодної музики.

Він підняв тонарм і перевів його трохи далі. Почувся гучний скрегіт голки, що торкнулася поверхні платівки. Джейсон зіщулився і став шукати регулятор гучності, щоб його прикрутити. Однак музики й далі не було. Його голосу також.

Мескалін почав відпускати. Він ураз відчув себе на диво, аж надміру тверезим. Друга платівка. Джейсон хутко вийняв її з конверта й поставив на програвач, забравши звідти першу.

Скреготіння голки по пластиковій поверхні. Фоновий шум. А також вже звичне торохтіння й клацання. Але так само жодної музики.

Платівки були чисті.