Лийтеся, сльози, сказав полісмен

1

У вівторок, її жовтня 1988 року, «Шоу Джейсона Тавернера» закінчилося на тридцять секунд раніше, ніж зазвичай. Технічний працівник, що спостерігав за студією крізь прозорий пластик контрольного купола, зупинив фінальні титри відео й подав знак Джейсону Тавернеру, який вже почав сходити зі сцени. Технік постукав пальцем по зап’ястку й показав на рота.

— Не забувайте надсилати нам ваші листівки й привітання, — м’яко промовив Джейсон у мікрофон. — І не перемикайте канал — на вас чекають «Пригоди неймовірного пса Скотті».

Технік усміхнувся, Джейсон усміхнувся у відповідь, після чого звук і зображення вимкнули. Їхня годинна музично-розважальна програма, яка посідала друге місце в рейтингу найкращих телешоу року, закінчилася. І все пройшло чудово.

— Але де поділися ті півхвилини? — запитав Джейсон у спеціальної зірки вечора Гезер Гарт. Це його непокоїло. Він любив розраховувати свої шоу до секунди.

— Заспокойся, крихітко, все гаразд, — відказала вона, приклавши прохолодну долоню до його дещо спітнілого чола, й ніжно пригладила світло-русяве волосся.

— Ти хоч уявляєш, яку маєш владу? — запитав Джейсона їхній агент Ел Блісс, близько, як завжди, надто близько підходячи до нього. — Сьогодні ти застібав ширіньку перед тридцятьма мільйонами глядачів. Це своєрідний рекорд.

— Та я щотижня застібаю ширіньку в ефірі, — відповів Джейсон. — Це моя фішка. Чи ти не дивишся шоу?

— Але перед тридцятьма мільйонами... — сказав Блісс, і його кругле червонясте обличчя вкрилося краплинами поту. — Подумай лишень! До того ж не варто забувати про доходи за повторні трансляції.

— Я вже, мабуть, помру, а гонорари за це шоу й далі надходитимуть. І слава Богу! — відрізав Джейсон.

— Ну, ти можеш померти й сьогодні, зважаючи на те, скільки твоїх фанів у цю мить товчеться під дверима студії. Тільки й чекають, щоб роздерти тебе на шматочки завбільшки з поштову марку, — зауважила Гезер.

— Серед них є й ваші фанати, міс Гарт, — пропихтів, мов захеканий собака, Ел Блісс.

— Хай їм біс! — різко відказала Гезер. — Чому вони не розходяться? Хіба немає закону, який забороняв би вештатися тут без діла, чи чогось на кшталт цього?

Джейсон схопив руку жінки й міцно її стиснув, привертаючи до себе увагу явно роздратованої міс Гарт. Він ніколи не розумів її ненависті до власних прихильників — для нього вони були основою його існування як публічної особи. А публічність та роль всесвітньовідомого шоумена й були самим його існуванням. І крапка.

— Якщо ти так до них ставишся, тобі не варто працювати на телебаченні. Облиш це. Стань краще соціальним працівником у таборі примусової праці.

— Там теж люди, — похмуро мовила Гезер.

Крізь натовп до Джейсона Тавернера й міс Гарт проштовхалися двоє охоронців зі спеціального загону поліції.

— Містере Тавернер, ми розчистили коридор, наскільки це взагалі можливо, — прохрипів товстіший із двох. — Ходімо, поки глядачі зі студії не дісталися до бічних виходів.

Він подав знак трьом іншим спецохоронцям, які одразу ж рушили задушливим велелюдним проходом, що врешті-решт вивів їх на нічну вулицю. Там на них уже чекав розкішний неболіт «Роллз-Ройс», хвостова ракета якого ледь помітно ритмічно дрижала на холостому ходу. «Мов механічне серце», — подумав Джейсон. Серце, що билося тільки для нього, адже він був зіркою. Ну, й оскільки Гезер перебувала поряд із ним, то і для неї також.

«Вона заслужила на це — сьогодні Гезер добре заспівала. Майже так само добре, як і... — Джейсон подумки вишкірився. — Чорт забирай, варто поглянути правді у вічі! Люди вмикають свої кольорові тривимірні телевізори не для того, щоб побачити гостьову зірку вечора. На Землі не менше тисячі таких зірок, плюс ще кілька в колоніях на Марсі.

Вони вмикають телевізори, щоб побачити мене. І я завжди там. Джейсон Тавернер ніколи не розчаровував своїх прихильників і ніколи їх не розчарує. А Гезер нехай ставиться до своїх як хоче».

— Ти не любиш їх, бо не любиш саму себе. У глибині душі ти вважаєш, що у них поганий смак, — проказав Джейсон, доки вони, ухиляючись від настирливих рук і працюючи ліктями, проштовхувалися задушливим, пропахлим потом коридором.

— Вони ідіоти, — буркнула Гезер, а тоді тихо вилаялася, оскільки її великий крислатий капелюх зірвався з голови й назавжди зник у китовому череві натовпу фанатів, що тиснули на них з усіх боків.

— Вони ординари, — проказав Джейсон їй на вухо, наполовину сховане під великим завитком блискучого рудого волосся. Цю славетну зачіску сьогодні часто й бездоганно копіювали в салонах краси по всій Террі.

— Ненавиджу це слово, — невдоволено буркнула Гезер.

— Вони ординари і вони нікчеми. Адже це й означає «бути ординаром». Хіба ні? — сказав він, вкусивши її за мочку вуха.

— О, Боже! Летіти на небольоті крізь порожнечу. Ось чого мені бракує — безмежної порожнечі. Без голосів, без запахів, і щоб ніхто не жував під вухом пластикові жуйки всіх дев’яти кольорів райдуги.

— А ти їх і справді ненавидиш.

— Авжеж. Як і ти, — на якусь мить вона зупинилася й повернулась до нього обличчям. — Ти чудово знаєш, що вже давно втратив свій клятий голос. А тепер просто наживаєшся на колишній славі. Але минуле не повернути. — Тоді, посеред галасу й криків юрби, які й далі не вгавали, посміхнулась і додала тоном, у якому вчувалася теплота: — Що скажеш, ми старіємо? Разом? Як чоловік і дружина?

— Шості не старіють, — відказав Джейсон.

— Ой, розкажи мені, — вона простягнула руку й торкнулася його кучерів. — Скільки років ти вже їх фарбуєш? Рік? Можливо, три?

— Сідай у неболіт, — мовив він, виводячи її з будівлі на Голлівудський бульвар.

Сяду, якщо візьмеш верхнє сі. Пам’ятаєш, як тоді...

Він заштовхав її в літальний апарат, втиснувся поруч, допоміг Елу Бліссу зачинити дверцята, й вони одразу ж шугнули вгору, у затягнуте дощовими хмарами нічне небо. У сяйливе небо Лос-Анджелеса, яке було таким яскравим, немов зараз стояв полудень. «Полудень як для тебе, так і для мене, — подумав він. — Для нас обох упродовж усього нашого життя. І так буде завжди, адже ми — шості. Обоє. Не залежно від того, чи знають вони про це, чи ні».

«Проте вони не знали», — подумав він, і ця похмура думка чомусь його потішила. Вони нікому про це не розповідали, хоч обоє це чудово усвідомлювали. Бо саме так воно й мало бути. І завжди було... навіть пропри те, що тепер усе пішло шкереберть. Принаймні на погляд розробників. Великих мудрагелів, які вирішили ризикнути й таки помилилися. Сорок п’ять років тому, коли світ був іще зовсім юний і на тепер уже зниклих японських вишнях у Вашингтоні виблискували краплі дощу. А благородний експеримент пахнув весною. Хоча й недовго.

— Летімо в Цюрих! — запропонував Джейсон.

— Я надто втомлена, — відказала Гезер. — До того ж він наганяє на мене нудьгу.

— Що? Маєток? — не повірив він. Гезер сама його для них обрала, і вони роками ховалися там від решти світу. Зокрема від настирливих прихильників, яких вона так ненавиділа.

— Так, маєток. Швейцарські годинники. Хліб. Бруківка. Засніжені схили.

— Гори, — сказав він, усе ще почуваючись ображеним. — Біс із ним! Полечу без тебе.

— З іншою?

— Ти справді хочеш, щоб я полетів з іншою? — він просто не міг цього зрозуміти.

— Ти і твоя привабливість. Твій шарм. Ти здатний вкласти будь-яку дівку на світі у те своє велетенське мідне ліжко. Хоч у ньому ти не такий уже й жеребець, коли доходить до справи.

— Господи! Ну, почалося, — з відразою мовив Джейсон. — Знову ти за старе. До того ж найбільше тебе непокоять ті, кого ти сама понавигадувала.

— Ти знаєш, як ти виглядаєш, — розвернулась до нього Гезер, — навіть попри те, що тобі вже давно не двадцять. Ти — красень. Тридцять мільйонів щотижня пожирають тебе очима. І їх цікавить аж ніяк не твій голос... їм не дає спокою твоя врода.

— Те саме я міг би сказати й про тебе, — уїдливо відповів він. Йому хотілося побути з нею на самоті подалі від усіх, у будинку на околицях Цюриха, який завмер у мовчазному очікуванні їхнього повернення. Джейсону здавалося, ніби сам будинок прагне, щоб вони лишилися там — і не на ніч або тиждень, а назавжди.

— Я теж виглядаю молодшою, ніж є насправді, — мовила Гезер.

Він похапцем глянув на неї, відтак придивився пильніше. Пишне руде волосся, бліда веснянкувата шкіра, правильний римський ніс. Великі, глибоко посаджені фіолетові очі. Так, вона мала рацію. Вона й справді не виглядала на свої роки. Звісно ж, Гезер ніколи не користувалася послугами телефонної трансекс-мережі. На відміну від нього. Утім, робив він це, правду кажучи, вкрай рідко. Тож не підсів, не зазнав жодних ушкоджень мозку й не почав передчасно старіти.

— Ти збіса гарна, — видушив із себе Джейсон.

— А ти?

Його це не зачепило. Він знав, що й досі може розраховувати на свою харизму, прописану в його хромосомах сорок два роки тому. Вона не помилилася, він і справді вже майже цілком посивів, тому доводилося постійно фарбуватись. Також де-не-де почали з’являтися зморшки. Однак...

— Доки у мене є мій голос, я не пропаду. І матиму все, що забажаю. Ти помиляєшся щодо мене — це все твоя схильність до відчуженості, притаманна всім шостим, твоя так звана «виплекана індивідуальність». Гаразд, якщо ти не хочеш у Цюрих, то куди хочеш? До тебе? До мене?

— Я хочу за тебе заміж, — відказала Гезер. — Тоді нам не доведеться розриватися між твоїм і моїм житлом — ми матимемо наше. Я полишу естраду, заведемо трьох діточок, і всі вони будуть схожі на тебе.

— Дівчатка також?

— У нас будуть лише хлопчики.

Він нахилився й поцілував її в носа. Гезер усміхнулася, взяла його за руку й ніжно її погладила.

— Сьогодні ми можемо полетіти куди завгодно.

Джейсон проказав це низьким, твердим й упевнено-вивіреним тоном, практично батьківським — зазвичай на Гезер таке діяло, навіть коли вже не діяло ніщо інше. «Або ж я просто тебе кину», — подумав він.

Цього вона й боялася. Інколи під час їхніх сварок, зокрема в Цюриху, де ніхто не міг їх почути або втрутитися, він помічав цей страх на її обличчі. Перспектива зостатися самотньою жахала Гезер, і вони обоє про це знали; цей страх був незмінною частиною їхнього спільного життя. Не публічного, звісно ж: як професіонали, що працювали в індустрії розваг, вони завжди вміли себе контролювати — хоч би як сильно вони сварилися й хоч якими емоційно віддаленими одне від одного почувалися, на очах у глядачів, авторів листів і галасливих фанів вони завжди лишалися парою. Навіть справжня ненависть не змогла б цього змінити.

Однак між ними вона була неможливою. Занадто багато спільного. До біса всього, що вони отримували одне від одного. Навіть те, що вони просто сиділи поруч у «Роллз-ройсі» й торкалися одне одного, робило їх щасливими. Принаймні поки що.

Джейсон запхав руку в кишеню піджака зі справжнього шовку (ручного крою — можливо, таких на весь світ набралося б не більше десятка) й дістав пачку банкнот. Великий, щільно збитий стосик.

— Носити з собою стільки готівки — не найкраща ідея, — сказала Гезер повчальним материнським тоном, який він так ненавидів.

— З цим ми можемо податися будь-куди... — мовив Джейсон, самовпевнено демонструючи пачку банкнот.

— Якщо тільки який-небудь студент-нелегал, якому буквально вчора поталанило потайки вибратися з нір під університетським містечком, не відрубає тобі руку й не втече з цими грошима, прихопивши з собою і твою руку, і твої показні грошенята. Ти завжди корчиш із себе казна-що. Поводишся крикливо й галасливо. Поглянь на свою краватку! Лише поглянь на неї! — вона підвищила голос.

Було схоже, що Гезер і справді не на жарт розлютилася.

— Життя не триває вічно, а багатство тим паче, — сказав Джейсон, проте сховав пачку банкнот до кишені й спробував розгладити рукою випуклість, яка тепер утворилася на його поза тим бездоганному піджаку. — Просто хотів тобі щось купити.

Це спало йому на думку лише зараз. Насправді, він планував витратити ці гроші трохи інакше — у Лас-Вегасі, граючи в блекджек. Оскільки він був шостим, то завжди мав змогу виграти у цій грі, що, власне, й робив. У нього була перевага над усіма, навіть над дилером. «Та й, врешті, — самовдоволено подумав він, — і над розпорядником казино теж».

— Брехня! — відказала Гезер. — Нічого ти не збирався мені купувати! Це зовсім на тебе не схоже. Ти егоїст і завжди думаєш тільки про себе. Це гроші на хвойд. Певно, збираєшся зняти собі якусь пишногруду білявку й затягнути в ліжко, вгадала? Мабуть, повезеш її в наш дім у Цюриху, де я, до речі, не була вже чотири місяці. Хоча зараз могла б уже бути вагітною.

Ця репліка видалася йому дивною, як і те, що з усіх можливих докорів їй на гадку спало саме це. Утім, Гезер часто робила або казала щось таке, чого він не розумів. Було багато речей, які вона воліла тримати в таємниці, не розкриваючи їх ані перед ним, ані перед своїми прихильниками.

Однак за роки знайомства він чимало про неї дізнався. Наприклад те, що в 1982 році вона зробила аборт — це була одна з тих таємниць, які вона оберігала особливо ретельно. Також йому було відомо, що колись вона нелегально вискочила заміж за лідера студентської комуни й цілий рік прожила в норах під Колумбійським університетом серед смердючих бороданів, яких копи й нацгарди назавжди загнали під землю. Якби не поліція й національна гвардія, які оточили всі кампуси, ці студенти розповзлись би по всіх усюдах, ринувши зі своїх нір, мов чорні щури з корабля, що тоне.

Окрім цього Джейсон знав, що рік тому її заарештовували за зберігання наркотиків. І лише впливовість її заможної родини дозволила зам’яти таку справу: ані її гроші, ані харизма, ані слава не допомогли їй вибратися з халепи, коли за неї взялася поліція.

Усе це минуле залишило в душі Гезер свої шрами, але він знав, що нині з нею все гаразд. Як і всі шості, вона мала неабияку здатність до самовідновлення. Це було старанно закладено в кожному з них. Як і багато чого іншого. Навіть Джейсон у свої сорок два роки не знав усіх їхніх можливостей. А він також багато чого пережив. Здебільшого йшлося про боротьбу з конкурентами — на шляху до слави йому довелося переступити через чимало трупів.

— Ці крикливі краватки... — почав був Джейсон, але його перебив телефонний дзвінок.

Він зняв слухавку й привітався. Мабуть, телефонував Ел Блісс, який хотів розповісти про рейтинги сьогоднішнього шоу.

Утім, він помилився. У слухавці звучав жіночий голос, різко й гучно вгризаючись у вухо:

— Джейсон? — голосно запитала дівчина.

— Так, — відказав він, а тоді, прикривши долонею слухавку, повернувся до Гезер: — Це Мерилін Мейсон. Якого чорта я дав їй номер свого небольота?

— Хто в біса така ця Мерилін Мейсон? — роздратовано поцікавилася Гезер.

— Пізніше розповім, — Джейсон забрав долоню зі слухавки й мовив: — Так, крихітко. Джейсон на зв’язку. Його справжня реінкарнація з плоті та крові. Що трапилося? Судячи з твого голосу — якась халепа. Невже тебе знову виселяють?

Він підморгнув своїй подружці й криво усміхнувся.

— Поклади слухавку, — мовила Гезер.

— Та ж намагаюсь, намагаюсь... Хіба не бачиш? — пробурмотів Джейсон, знову прикриваючи мікрофон. — Давай на чистоту, Мерилін! Розказуй усе, як є.

Упродовж двох років Мерилін Мейсон була, так би мовити, його протеже. Хай там як, але вона хотіла стати співачкою, бути багатою, знаменитою, купатися в любові публіки, одним словом, бути такою, як він. Якось вона зайшла в студію під час репетиції, і він її помітив. Напружене стурбоване личко, короткі ноги, міні-спідничка за межею фолу — він як справжній профі помітив це буквально миттєво. А вже за тиждень організував для неї прослуховування в «Коламбія Рекордз», компанії, яка заправляла їхніми виконавцями й репертуаром.

За той тиждень відбулося чимало всякого, проте воно аж ніяк не було пов’язане зі співами.

— Нам треба зустрітись, — пронизливо мовила Мерилін прямісінько йому у вухо. — Інакше я себе вб’ю, і відчуття провини не даватиме тобі спокою аж до скону. А ще я розповім тій Гезер Гарт, що ти весь цей час зі мною спав.

Джейсон подумки зітхнув. Чорт забирай, він і так був виснажений після цілої години шоу, протягом якої мусив тільки те й робити, що усміхатися.

— Сьогодні я вже лечу на ніч до Швейцарії, — твердо мовив він, проказавши це так, наче говорив із розбещеним дитям. Зазвичай, коли Мерилін охоплював такий звинувачувально-параноїдальний настрій, це спрацьовувало. Утім, на жаль, не цього разу.

— З твоїм небольотом за мільйон баксів тобі вистачить п’яти хвилин, щоб прилетіти сюди, — прокричала Мерилін. — Я просто хочу п’ять секунд із тобою поговорити. Я маю сказати тобі щось дуже важливе.

«Вочевидь, завагітніла, — подумав Джейсон. — Мабуть, якось ненавмисне — або й навмисне — забула прийняти пігулку».

— Ну і що за ці п’ять секунд ти скажеш мені такого, чого я досі не знаю? — різко запитав він. — Можеш сказати це зараз.

— Я хочу, щоб ти побув поряд зі мною, — промовила Мерилін, як і зазвичай, не надто замислюючись над своїми словами. — Ти просто мусиш прилетіти. Ми вже півроку не бачилися, і за цей час я багато про нас думала. Зокрема про наше останнє прослуховування.

— Гаразд, — відповів Джейсон, відчуваючи, як його переповнює гнів та обурення. Ось що отримуєш, коли намагаєшся збудувати кар’єру для таких нездар, як вона. Він грюкнув слухавкою й розвернувся до Гезер: — Радий, що ти з нею не знайома. Вона просто...

— Чорта з два! — відрізала Гезер. — Я «з нею не знайома», бо ти добряче про це попіклувався.

— Хай там як, але я влаштував їй не одне, а цілих два прослуховування, і вона їх обидва завалила, — сказав Джейсон, скерувавши неболіт праворуч. — А тепер, щоб не вважати себе нікчемою, вона в усьому звинувачує мене. Немов причина її невдач у мені. Розумієш про що я?

— А цицьки в неї гарні?

— Правду кажучи, так, — усміхнувся Джейсон, і Гезер засміялася. — Ти ж знаєш мою слабкість. Але свою частину угоди я виконав. Я влаштував їй прослуховування. Навіть два. Останнє відбулося півроку тому, і я впевнений, що вона й досі не заспокоїлась. Цікаво, що ж вона хоче мені сказати?

Він натиснув кнопку контрольного модуля і вправно встановив курс автопілота на будинок Мерилін, на даху якого був невеликий, проте достатній для посадки майданчик.

— Мабуть, вона в тебе закохана,— проказала Гезер, коли неболіт сів на дах хвостовою частиною й випустив сходи.

— Як і сорок мільйонів інших, — добродушно відповів Джейсон.

Гезер зручніше вмостилася в ковшеподібному сидінні небольота.

— Тільки не затримуйся, інакше, клянуся Богом, полечу без тебе.

— І залишиш мене з Мерилін?

Вони обоє розсміялися.

— За мить повернуся.

Він підійшов до ліфта й натиснув на кнопку.

Зайшовши до квартири Мерилін, він одразу збагнув, що вона з’їхала з глузду. Обличчя змарніле й заклякле, а тіло настільки висушене, що здавалося, ніби вона намагалася проковтнути й перетравити саму себе. До того ж — очі. Мало що пов’язане з жінками або їхнім тілом викликало в нього відчуття тривоги, а от погляд — так. І от тепер її очі, абсолютно круглі, з величезними розширеними зіницями, вп’ялися у нього, а сама вона мовчки стояла перед ним зі складеними на грудях руками, непохитна й напнута, мов струна.

— То кажи вже, — мовив Джейсон, намагаючись відновити своє відчуття переваги. Зазвичай, — насправді практично завжди — спілкуючись із жінками, ситуацію контролював він. Правду кажучи, Джейсон вважав це своїм особливим умінням. Утім... тепер він не знаходив собі місця. А вона й далі мовчала. На її густо нафарбованому обличчі не було видно ні кровинки, й сама вона радше скидалася на живий труп. — Хочеш іще одне прослуховування? Ти про це хотіла поговорити?

Мерилін заперечно похитала головою.

— Гаразд, ну то скажи, у чому річ? — втомлено, хоч заразом і стривожено запитав Джейсон. Однак йому вдалося не виказати оту занепокоєність своїм голосом. Він був занадто хитрим, занадто досвідченим, аби дозволити їй відчути свою розгубленість. Адже знав, що в суперечках із жінками дев’яносто відсотків блефу, до того ж з обох боків. Тож головне полягало не в тому, що ти робиш, а як.

— Хочу тобі дещо показати, — Мерилін розвернулась і подалася на кухню, зникнувши на якусь мить із його поля зору. Джейсон рушив за нею.

— Ти й досі звинувачуєш мене в тому, що обидва прослуховування... — почав було він.

— Ось! Тримай!

Мерилін узяла з сушарки для посуду поліетиленовий пакет, якусь мить потримала його в руках — її обличчя й досі було бліде та заціпеніле, а очі вирячені й незмигні, — а тоді раптом розкрила кульок, розмахнулася й підскочила до нього.

Усе трапилося так швидко. Джейсон інстинктивно подався назад, проте зробив це надто повільно й надто пізно. П’ятдесят живильних трубок желеподібної губки-обіймальниці «Каллісто» вже міцно вп’ялися йому в груди. І він відчув, як вони щораз глибше проникають у його плоть.

Джейсон миттю кинувся до підвішеної над плитою кухонної шафи, гарячково схопив з полиці напівпорожню пляшку скотчу, відкрутив неслухняними пальцями кришечку й вилив вміст пляшки на слизняка. Він мислив ясно, можливо, навіть занадто ясно, як на таку ситуацію. Не запанікував. Натомість просто поливав істоту алкоголем.

Якусь мить нічого не відбувалося. Джейсону й далі вдавалося якось тримати себе в руках і не піддаватися паніці. Аж раптом ота гидота забулькала, сіпнулася від корчів і впала на підлогу. Вона була мертва.

Відчувши слабкість, він опустився на стілець. Щосили намагався не знепритомніти. Кілька трубок лишилися всередині тіла, і вони й досі були живими.

— Непогано, — простогнав він. — Ти майже мене вколошкала, сучесько ти дране!

— Не майже, — спокійним беземоційним голосом промовила Мерилін. — Кілька трубок досі в тобі, і ти це знаєш. Достатньо лише поглянути на твоє обличчя. Пляшкою скотчу їх звідти не викуриш. Власне, нічим їх уже звідти не викуриш.

На цих словах Джейсон знепритомнів. Крізь пелену, що застилала йому очі, він побачив, як підіймається сіро-зелена підлога. А тоді все зникло. Навкруги запанувала порожнеча, у якій не було навіть його.

Біль. Джейсон розплющив очі й одразу торкнувся грудей. Шовковий костюм ручного крою безслідно зник. Натомість він був одягнений у звичайну лікарняну накидку й лежав на каталці.

— Господи! — пробурмотів Джейсон, доки двоє санітарів квапливо котили його коридором.

Над ним схилилася Гезер Гарт, яка, як і він, попри стурбованість і пережите потрясіння, зберегла повний контроль над своїми емоціями.

— Я так і знала, що щось не так, — швидко проказала вона, доки санітари ще не завезли його в операційну. — Тому вирішила не чекати й одразу пішла за тобою.

— Певно, думала, що ми в ліжку, — ледь чутно мовив він.

— Лікар сказав, що ще п’ятнадцять секунд, і ти отримав би соматичне ураження, саме так він це назвав. Ця штука опинилася би всередині.

— Зі слизняком я впорався. А от позбутися всіх живильних трубок не вдалося. Просто не встиг.

— Знаю. Лікар мені все розповів. Вони хочуть прооперувати тебе якомога швидше. Якщо трубки не проникли надто глибоко, можливо, їм вдасться щось вдіяти.

— Я добре з усім цим впорався, — заплющивши очі від болю, проскреготів Джейсон. — Хоч і не досить добре. Не вистачило якоїсь дещиці.

Розплющивши очі, він побачив, що Гезер плаче.

— Невже все настільки погано?

Потягнувшись, Джейсон узяв її за руку, й коли вона стиснула його пальці, він відчув у цьому стисканні любов. А тоді все зникло. Зостався тільки біль. І більше нічого: ані Гезер, ані лікарні, ані санітарів, ані проблиску світла. І жодного звуку. Це була мить вічності, і вона поглинула його до останку.

2

Світло знову просочилося крізь повіки, і перед його заплющеними очима постала підсвічена червона пелена. Він розплющив очі й підвів голову, намагаючись роззирнутися. Сподівався побачити Гезер або лікаря.

Проте він лежав у кімнаті сам. Навколо ні душі. Комод із тріснутим дзеркалом, із засмальцьованих стін стирчать потворні старі світильники. А десь неподалік неугавно кричить телевізор.

Це не лікарня.

І Гезер із ним немає. Він відчув її відсутність і цілковиту порожнечу, що зосталася замість неї.

«Господи, — подумав він, — що ж трапилося?»

Біль у грудях минув, але з ним зникло й багато іншого. Тремтячими руками він відкинув заяложену шерстяну ковдру, сів і спантеличено потер чоло, збираючись із силами.

Це готельний номер, зрозумів він. Брудний дешевий вошивий притулок для пияків. Ані штор, ані ванної. Схожий на ті, в яких він мешкав багато років тому, на початку своєї кар’єри. Коли його ще ніхто не знав, і в нього зовсім не було грошей. У ті похмурі дні, згадки про які він завжди щосили намагався витіснити зі своєї пам’яті.

Гроші. Він обмацав свій одяг і виявив, що замість лікарняної накидки на ньому знову був його шовковий костюм ручного крою, хоч і добряче пом’ятий. А у внутрішній кишені піджака лежала пачка банкнот великими купюрами, гроші, з якими він планував податися до Вегаса.

Ну, хоча б це на місці.

Він поспіхом роззирнувся в пошуках телефона. Звісно ж, у номері його не було. Утім, мав би бути в фойє. Але кому зателефонувати? Гезер? Елу Бліссу, його агенту? Морі Манну, продюсеру його телешоу? Біллу Волферу, його адвокату? Чи, може, усім їм одразу і якомога швидше?

Йому насилу вдалося підвестися. Похитуючись, він стояв посеред кімнати й лаявся, не в змозі збагнути причину свого гніву. Ним керував якийсь тваринний інстинкт. Джейсон готував себе — своє сильне тіло шостого — до бою. Однак він не знав, хто його ворог, і це лякало. Уперше на своїй пам’яті він відчув паніку.

«Чи багато минуло часу?» — подумав він. Хтозна. Відчуття часу він втратив. Надворі був день. За брудною шибкою в небі гучно проносилися квібли. Джейсон зиркнув на годинник: о пів на одинадцяту. То й що? Могла минути тисяча років, і він про це не здогадався б. Годинник тут не зарадить.

А от телефон — так. Джейсон вийшов у запилюжений коридор, відшукав сходи, обережно, сходинка за сходинкою, зійшов донизу, тримаючись за поручень, і врешті опинився в порожньому фойє зі старими обдертими кріслами.

Добре, хоч знайшовся дріб’язок. Він закинув у щілину золотий долар і набрав номер Ела Блісса.

— Бюро пошуку талантів Блісса, — почувся в слухавці голос Ела.

— Слухай, Еле, — сказав Джейсон, — я не знаю, де я. Заради всього святого, прилітай і забери мене! Витягни мене звідси! Відвези деінде! Еле, ти мене зрозумів? Еле?

На якийсь час з того боку запала мовчанка, а тоді пролунав далекий, відсторонений голос, що належав Елу Бліссу:

— З ким я розмовляю?

Джейсон роздратовано прогарчав своє ім’я.

— Я вас не знаю, містере Тавернер, — безвиразним і байдужим тоном відказав Ел Блісс. — Ви впевнені, що набрали правильний номер? Із ким ви хотіли поговорити?

— Та ж із тобою, Еле! З Елом Бліссом, моїм агентом! Що трапилося в лікарні? І як звідти я потрапив сюди? Невже тобі нічого про це невідомо? — зусиллям волі Джейсон взяв себе в руки, і паніка трохи відступила. Він змусив себе говорити розважливо: — Ти можеш зв’язатися з Гезер?

— З міс Гарт? — фиркнув Ел і замовк.

— Вважай, що ти більше не мій агент! — люто мовив Джейсон. — І крапка. Мені начхати, що там сталося. Тебе звільнено!

Ел Блісс знову фиркнув від сміху, почулося клацання, і зв’язок обірвався. Блісс поклав слухавку.

«Я вб’ю цього виродка, — промовив Джейсон сам до себе. — Розірву цю лису жирну скотину на найдрібніші шматки.

Чого він намагався досягти? Я нічогісінько не розумію. Чому він раптом поставився до мене так вороже? Що на бога я йому зробив? Він був моїм другом і агентом упродовж дев’ятнадцяти років. І ніколи нічого подібного не траплялося.

Зателефоную Біллу Волферу, — вирішив Джейсон. — Він завжди у своєму офісі або на зв’язку. Додзвонюся до нього й дізнаюся, що в біса скоїлося».

Він опустив у монетоприймач ще один золотий долар і набрав номер, який знав напам’ять.

— Адвокатська контора «Волфер і Блейн», — відповіла секретарка.

— З’єднайте мене з Біллом. Це Джейсон Тавернер. Ви ж знаєте, хто я.

— Містер Волфер сьогодні в суді. Якщо хочете, можу з’єднати вас із містером Блейном або ж попрошу містера Волфера зв’язатися з вами пізніше, коли він повернеться в офіс.

— Ви знаєте, хто я? — запитав Джейсон. — Вам відомо, хто такий Джейсон Тавернер? Ви телевізор дивитесь?

Тепер він уже насилу контролював свій голос, який то майже зникав, то знову зривався на різке деренчання. Доклавши неабияких зусиль, Джейсон усе ж таки опанував себе, однак його руки й далі мимоволі трусились. Насправді його всього аж тіпало.

— Перепрошую, містере Тавернер, — проказала секретарка. — Я не вповноважена говорити від імені містера Волфера або...

— Ви дивитеся телевізор?

— Так.

— І ви ніколи про мене не чули? «Шоу Джейсона Тавернера»? Щовівторка о дев’ятій вечора?

— Перепрошую, містере Тавернер. Але вам справді варто поговорити з містером Волфером особисто. Скажіть мені номер, з якого ви телефонуєте, і я простежу, щоб він зв’язався з вами протягом дня.

Джейсон поклав слухавку.

«Я збожеволів, — подумав він. — Або вона. Вона і цей виродок Ел Блісс. Господи!» Похитуючись, він відійшов від телефону і всівся в одне з вицвілих м’яких крісел. Сидіти було приємно. Заплющивши очі, Джейсон зробив кілька повільних та глибоких вдихів і видихів. Було над чим задуматися.

«Я маю п’ять тисяч доларів великими купюрами», — сказав він собі. А отже, я не цілком безпорадний. До того ж із моїх грудей зникла ця штука разом із усіма її живильними трубками. Вочевидь, лікарям таки вдалося їх хірургічно видалити. Тож принаймні я живий. І це не може не тішити. Та чи трапився провал у часі? Де б дістати газету?

На сусідній кушетці Джейсон побачив номер «Лос-Анджелес Таймз». Поглянув на дату. 12 жовтня 1988 року. Жодного часового розриву. Вчора він виступав на своєму шоу, і вчора через напад Мерилін його привезли при смерті до лікарні.

Раптом йому спала на думку одна ідея. Джейсон погортав газету і врешті-решт відшукав колонку з рекламними повідомленнями про розважальні події. Уже три тижні поспіль, щовечора — звісно ж, за винятком вівторків, коли він вів своє шоу на телебаченні, — Джейсон виступав у Персидській залі готелю «Голлівуд Гілтон».

Однак реклами, яку впродовж останніх трьох тижнів розміщував готель, на сторінці не виявилося. Можливо, вони перемістили її на іншу, промайнула в голові квола думка. Він уважно проглянув увесь розділ. Тут була ціла купа оголошень про різних виконавців, проте жодної згадки про нього. І це попри те, що протягом останніх десяти років його фото завжди було в розділі розваг тієї чи іншої газети. Без винятків.

«Зроблю-но я ще одну спробу, — вирішив він. — Подзвоню Морі Манну».

Діставши гаманець, Джейсон узявся шукати папірець, на якому записав номер Морі.

Гаманець виявився напрочуд тонким.

Усі його документи зникли. Зникли всі ідентифікаційні картки, завдяки яким він міг лишатися живим. Картки, які дозволяли йому проходити через блокпости поліції та нацгвардії і не боятися, що його застрелять або відправлять до табору примусової праці.

«Без посвідчення особи я не проживу й двох годин, — подумав він. — Я не наважуся навіть вийти з цього вошивого готелю на тротуар. Вони подумають, що я який-небудь студент або викладач, що втік із кампуса. Відтак решту життя я проведу як раб, надриваючись за важкою ручною роботою. Тепер я — один із тих, кого називають неособами.

Отже, найперше моє завдання — лишатися живим. До біса телезірку Джейсона Тавернера! Про це я попіклуюся пізніше».

Він відчув, як у мозку зосереджено запрацювали потужні складові, що були зумовлені його статусом шостого. «Я не такий, як інші, — сказав Джейсон сам до себе. — Я виберусь із цієї халепи, що б не трапилося. Так чи інакше.

Наприклад, за ті гроші, які в мене є, можна дістатися до Воттса й придбати собі фальшиві документи. Набити ними хоч увесь гаманець. З того, що мені доводилося чути, там таким промишляє не менше сотні дрібних ділків. Утім, ніколи б не подумав, що мені доведеться скористатися їхніми послугами. Мені, Джейсону Тавернеру. Телезірці з тридцятимільйонною аудиторією.

Невже серед усіх цих тридцяти мільйонів немає нікого, хто б мене пам’ятав? Звісно, якщо слово „пам’ятати“ тут доречне. Бо я говорю так, ніби спливло вже багато часу, а я перетворився на стариганя, який давно втратив популярність і живе лише за кошт своєї минулої слави. Але ж це не так».

Повернувшись до телефону, він відшукав номер центру реєстрації новонароджених у штаті Айова. Витративши кілька золотих монет, Джейсон все-таки якось до них пробився, хоча й довелося довгенько почекати на лінії.

— Мене звати Джейсон Тавернер, — сказав він службовцю. — Я народився 16 грудня 1946 року в Меморіальній лікарні Чикаго. Чи не могли б ви підтвердити цю інформацію та вислати мені копію свідоцтва про народження? Воно потрібне мені для влаштування на роботу.

— Звісно, сер, — відповів службовець і перевів телефон у режим очікування. Джейсон чекав. За якийсь час службовець знову з’явився на лінії: — Містер Джейсон Тавернер, народжений 16 грудня 1946 року в окрузі Кук?

— Так, — підтвердив Джейсон.

— У нас немає документа про реєстрацію народження такої особи за вказаними вами датою й місцем. Ви точно нічого не переплутали, сер?

— Ви маєте на увазі, чи пам’ятаю я власне ім’я, а також дату і місце народження? — Джейсон знову втратив контроль над своїм тоном, але цього разу йому не вдалося його опанувати. Він відчув напад паніки. Подякувавши, Джейсон поклав слухавку. Його всього трусило. Не тільки тіло — дрож проймав навіть свідомість.

«Я не існую, — подумав він. — Джейсона Тавернера не існує. Ніколи не було й ніколи не буде. До біса кар’єру! Я просто хочу жити. Якщо хтось чи щось хоче знищити мою кар’єру — гаразд, прошу. Але невже я не маю права просто існувати? Невже я насправді ніколи навіть не народжувався?»

У його грудях щось ворухнулося. «їм не вдалося видалити всі живильні трубки, — із жахом подумав він. — Деякі з них і досі всередині, ростуть, харчуючись моєю плоттю. Клята бездарна хвойда! Сподіваюсь, вона врешті-решт опиниться на вулиці й продаватиме себе за четвертак!

І це після всього, що я для неї зробив? Після двох прослуховувань у відділі пошуку талантів? Але, чорт забирай, усе-таки я чимало разів її відбабахав. Тож, гадаю, ми квити».

Повернувшись до кімнати, він неквапливо й ретельно оглянув себе в засидженому мухами дзеркалі. Ззовні він ніяк не змінився, хіба що не завадило би поголитися. Не постарішав. Зморшок не побільшало, сивини не видно. Гарні плечі та біцепси. Стрункий стан без жодного натяку на ожиріння, завдяки чому він міг дозволити собі носити такий модний тепер одяг, що щільно прилягав до тіла.

«А це важливо для іміджу, — сказав він собі. — Те, які костюми ти можеш носити. Особливо з отими приталеними сорочками, що заправляються в брюки. А в мене їх, мабуть, близько п’ятдесяти, — подумав він. — Принаймні було. Де вони тепер? Птах відлетів — у якому лузі співає він зараз? Чи як там воно? Щось із минулого, ще зі шкільних днів. Давно забуте, а пригадалося лише тепер. Дивні речі виринають із пам’яті, коли опиняєшся в незвичній та загрозливій ситуації, — подумав Джейсон. — Іноді така банальщина, що годі й уявити.

Якби мрії були кіньми, жебраки могли б літати. Щось на кшталт цього, Від такого й дах поїде».

Джейсон запитував себе, скільки поліційних і нацгвардійських блокпостів розташовано на шляху між цим жалюгідним готелем та найближчим фальшувальником документів у Воттсі? Десяток? Дюжина? Два? «Мені вистачить й одного, — подумав він. — Однієї випадкової перевірки патрульною машиною з трьома полісменами. Дідько! Будь-хто з них може зв’язатися по рації з центральним відділком поліції та нацгвардії в Канзас-Сіті, де зберігаються досьє».

Джейсон закотив рукав і уважно роздивився своє передпліччя. Звісно ж, нікуди він не подівся: витатуйований ідентифікаційний номер. Випалений на тілі номерний знак, який йому судилося носити на собі все своє життя, і з яким його врешті поховають у заповітній могилі.

Що ж, полісмени або нацгвардійці з мобільного КПП передадуть його ідентифікаційний номер у Канзас-Сіті, і тоді... А що тоді? Його досьє й досі там чи воно зникло так само, як і свідоцтво про народження? І якщо досьє не виявиться в базі, то що подумають про це бюрократи з силових структур?

Технічна помилка. Просто хтось не туди поклав пакет із мікрофільмами, з яких складається досьє. Врешті-решт воно знайдеться. Одного дня. Коли це вже не матиме жодного значення. «Після того, як я десять років свого життя відмахаю киркою в якому-небудь кар’єрі на Луні. Якщо досьє не виявиться на місці, — розмірковував він, — вони вирішать, що я — студент-утікач, адже в базі даних поліції та нацгвардії немає досьє тільки на студентів. Хоча навіть деякі з них, справді важливі особи, лідери руху, також занесені в базу.

Я опинився на самому дні, — усвідомив Джейсон. — Я нездатний вишкребтися нагору хоча б настільки, щоб довести своє фізичне існування. Я, той, хто ще вчора був ідолом для тридцятимільйонної аудиторії. Одного дня, хоч і не знаю, як саме це трапиться, але я її собі поверну. Утім, не зараз. Спершу треба подбати про інше. Мене позбавили навіть того мінімуму, який необхідний для існування, того, що дається кожній людині від народження. Але я здобуду його. Шостий — це вам не ординар. Жоден ординар не впорався б із тим, що трапилося зі мною, ані фізично, ані психологічно — особливо з цією невизначеністю. Проте я зможу.

Якими б не були зовнішні обставини, шості завжди врешті-решт здобудуть перемогу. Адже саме так нас генетично запрограмували».

Він знову полишив кімнату, зійшов сходами донизу й підійшов до стійки реєстрації. За нею середнього віку чоловік із тонкими вусами читав журнал «Бокс».

— Так, сер? — не підвівши погляду, проказав портьє.

Джейсон дістав пачку банкнот і поклав на стійку п’ятсотдоларову купюру. Чоловік зиркнув на неї раз, потім вдруге — тільки тепер із широко розплющеними від здивування очима. Тоді перевів обережний допитливий погляд на Джейсона.

— У мене вкрали документи, — сказав Джейсон. — Ці п’ятсот доларів твої, якщо відведеш мене до того, хто зможе зробити для мене нові. Але якщо збираєшся мені допомогти, то не гай часу. Я не маю наміру чекати.

«Доки мене схоплять копи або нацгвардія, — подумки закінчив він. — Скрутять прямісінько в цьому задрипаному готелі».

— Або ж на тротуарі перед входом, — додав службовець. — Я певною мірою телепат. І знаю, що цьому готелю далеко до п’яти зірок, але клопи у нас не водяться. Були колись марсіанські піщані блохи, проте ми їх здихалися.

Він узяв п’ятсот доларів зі стійки.

— Я відведу вас до того, хто зможе вам допомогти, — сказав чоловік, потім помовчав, втупившись пильним поглядом Джейсону в обличчя, а тоді додав: — Вважаєте себе знаменитим на весь світ. Що ж, ми тут і не таких бачили.

— Ходімо! — обірвав його Джейсон. — Негайно!

— Уже йдемо, — запевнив його службовець і потягнувся по свій блискучий пластиковий плащ.

3

— З вашої свідомості можна дізнатися дуже багато дивних речей, — мимохідь зауважив портьє, звертаючись до Джейсона, який сидів на передньому сидінні старезного квібла, що повільно й гуркітливо сунув вулицею.

— Геть із моєї голови! — грубо й гидливо відказав той. Він завжди відчував неприязнь до допитливих телепатів, які нишпорили в чужих думках просто з цікавості, і цей випадок не був винятком. — Геть із моєї голови! Краще відвези мене до того, хто зможе мені допомогти. І дивись не натрап на поліційний або нацгвардійський блокпост. Якщо хочеш лишитися живим.

— Можете мені не пояснювати, — примирливо промовив портьє. — Я знаю, що б трапилося з вами, якби нас зупинили. Я робив це й раніше. Багато разів. Для студентів. Але ви — не студент. Ви — відома особа, і у вас купа грошей. Хоча водночас і ні. Водночас ви — ніхто. З юридичного погляду вас навіть не існує.

Не зводячи очей з дороги, портьє зайшовся тонким, ледь чутним сміхом. «Керує машиною, мов стара карга,— подумав Джейсон. — Вчепився в кермо обома руками».

Врешті-решт вони дісталися нетрів Воттса. Крихітні темні крамнички з обох боків захаращених вулиць, переповнені баки для сміття, тротуари, всіяні скалками розбитих пляшок, бруднуваті, намальовані від руки вивіски, що рекламували кока-колу великими літерами, а назви самих крамниць — маленькими. На перехресті дорогу саме переходив літній чорношкірий чоловік, рухаючись невпевнено й немов навпомацки, так ніби був сліпий від старості. Коли Джейсон зиркнув на нього, його охопило дивне почуття. Завдяки сумнозвісному закону Тідмена про стерилізацію, прийнятому Конгресом ще в жахливі дні Повстання, тепер чорних майже не лишилося. Портьє обережно зупинив свій деренчливий квібл, щоб не потривожити чорношкірого старого, одягненого в зім’ятий і розлізлий по швах коричневий костюм. Вочевидь, він відчув те саме.

— Ви усвідомлюєте, що якщо я його зіб’ю, це означатиме для мене смертний вирок? — проказав портьє.

— Так і має бути, — мовив Джейсон.

— Вони нагадують мені останню зграю американських журавлів, — повів далі портьє, знову рушивши з місця, коли літній чорношкірий дістався протилежного боку вулиці.— Існує ціла тисяча законів, які їх захищають. З них заборонено насміхатися, з ними не можна побитися, не наразившись на кримінальне обвинувачення... І загриміти до в’язниці на десять років. Але, попри це, ми робимо все для того, щоб вони вимерли. Власне, саме цього й прагнув Тідмен, як, мабуть, і більшість Мовчунів, але... — він зробив непевний жест, уперше відірвавши руку від керма. — Я сумую за дітьми. Пам’ятаю, коли мені було десять, ми гралися з одним чорношкірим хлопчиком... до речі, не так далеко звідси. Тепер його вже точно стерилізували.

— Але в такому разі у нього є дитина, — зауважив Джейсон. — Дружина має здати купон на народження після того, як на світ з’явиться їхня перша і єдина дитина... але дитина лишається з ними. Закон це дозволяє. Крім того, існує мільйон статутів, які їх охороняють.

— Двоє дорослих, одна дитина. Так із кожним наступним поколінням чисельність чорношкірого населення скорочується вдвічі. Винахідливо. Треба визнати, Тідмен отримав те, чого прагнув — він пречудово вирішив расове питання.

— Треба ж було щось із цим робити, — мовив Джейсон. Він заціпеніло сидів у кріслі, втупившись у дорогу попереду й виглядаючи КПП чи блокпост. Попри те, що ні того, ні іншого поблизу не було, йому не давало спокою запитання: як довго їм іще їхати?

— Ми вже майже на місці, — спокійно промовив портьє й на мить повернувся обличчям до Джейсона. — Мені не подобаються ваші расистські погляди. Навіть попри ті п’ятсот доларів, які ви мені заплатили.

— Як на мене, чорних цілком достатньо.

— А що буде, коли помре останній?

— Можеш прочитати мої думки, — відказав Джейсон. — У мене немає потреби говорити це вголос.

— Господи! — мовив портьє і знову зосередився на дорозі.

Вони різко повернули праворуч і поїхали вузьким провулком, з обох боків якого виднілися ряди зачинених дерев’яних дверей. Жодних вивісок. Лише мертва тиша. І купи старого сміття.

— Що за цими дверима? — поцікавився Джейсон.

— Такі люди, як ви. Люди, яким не можна з’являтися на вулиці. Вони відрізняються від вас лише одним: у них немає п’ятисот доларів... і ще цілої купи грошви, якщо я правильно прочитав ваші думки.

— Документи влетять мені в копійку, — роздратовано відказав Джейсон. — Можливо, доведеться викласти все, що маю.

— Зайвого вона з вас не візьме, — мовив портьє й зупинив квібл, наполовину виїхавши на тротуар. Визирнувши з вікна, Джейсон побачив занедбаний ресторан із розбитими та забитими дошками вікнами. Всередині — суцільна темрява. І хоча воно викликало в нього відразу, вочевидь, це було саме те місце, куди вони їхали. З огляду на ситуацію, в нього не було вибору, доведеться змиритися; крутити носом якось не випадало.

До того ж їм вдалося оминути всі КПП та блокпости: портьє обрав хороший маршрут. Тож зважаючи на все, йому гріх було скаржитися.

Разом із портьє вони підійшли до виламаних вхідних дверей ресторану, що звисали на петлях. Обоє рухалися мовчки, зосередившись на тому, щоб не зачепитися за іржаві цвяхи, які стирчали з листів фанери, прибитих тут, вочевидь, для захисту вікон.

— Тримайтеся за мене, — мовив портьє, простягнувши Джейсону руку в сіруватій напівтемряві, що панувала довкола. — Я знаю, куди йти, а тут темно. У цьому кварталі електрику вимкнули ще три роки тому. Намагалися змусити людей покинути ці будинки, щоб їх можна було спалити. Проте більшість лишилася.

Не відпускаючи вологу холодну руку портьє, Джейсон проходив повз те, що скидалося на безладно звалені купи столів та стільців, з яких стирчали окремі ніжки й стільниці, обплетені павутинням і вкриті якимось зернистим візерунчастим брудом. Коли вони врешті вперлися в чорну нерухому стіну, портьє зупинився, відпустив руку Джейсона і почав щось намацувати в темряві.

— Я не можу їх відчинити, — сказав він, і далі вовтузячись. — Це можна зробити тільки з протилежного боку. З її боку. Я просто подаю їй сигнал, що ми тут.

Раптом частина стіни з гуркотом відсунулася вбік. Джейсон пильно придивлявся, однак углибині була лише цілковита темрява. І запустіння.

— Проходьте, — мовив портьє й підштовхнув його вперед. За мить стіна за ними знову зачинилася.

Спалахнуло світло. Засліплений Джейсон одразу ж прикрив очі рукою, а тоді уважно обвів поглядом майстерню.

Приміщення виявилося маленьким. Утім, він побачив там чимало апаратів, які здавалися складним вузькоспеціалізованим обладнанням. Навпроти нього під стіною стояв верстак. На стінах акуратно висіли сотні інструментів. Під верстаком містилися великі картонні коробки — вочевидь, із різноманітним папером. А поряд — невеличкий друкарський верстат, що працював від генератора.

І дівчина. Вона сиділа на високому стільці й вручну викладала рядок друкарськими літерами. Він одразу звернув увагу на світле волосся, дуже довге, проте рідке; воно спадало їй на шию та бавовняну робу. Дівчина була в джинсах, але боса. Джейсон зауважив, що в неї досить маленькі ступні. На вигляд їй можна було дати років п’ятнадцять-шістнадцять. Груди майже непомітні, проте ноги гарні та довгі. Це йому сподобалося. Відсутність макіяжу надавала її рисам блідого, трохи пастельного відтінку.

— Привіт! — сказала вона.

— Ну, я піду, — мовив портьє. — Спробую не просадити всі п’ять сотень в одному місці.

Він натиснув на кнопку, і частина стіни від’їхала вбік; щойно це трапилося, світло в майстерні одразу згасло, і Джейсон залишився з дівчиною в цілковитій темряві.

— Я — Кеті, — проказала вона, не встаючи зі стільця.

— А я — Джейсон, — відказав він.

Стіна повернулася на місце, і світло спалахнуло знову. «А вона й справді красуня, — подумав він. — От тільки відчувається в ній якась інертність, ледь не байдужість до всього. Неначе їй абсолютно на все начхати. Апатія? Ні, — вирішив він. — Радше звичайна сором’язливість. От у чому причина».

— Ти заплатив йому п’ятсот доларів, щоб він привіз тебе сюди? — здивовано запитала Кеті. Вона критично оглянула Джейсона, немовби намагаючись скласти враження про нього з його зовнішнього вигляду.

— Зазвичай мій костюм не настільки зім’ятий.

— А костюм гарний. Це шовк?

— Так, — кивнув він.

— Ти студент? — запитала Кеті, й далі його роздивляючись. — Ні. Ти не студент. Якби ти жив під землею, то мав би таку саму одутлу й бліду шкіру, як у них. Отже, залишається тільки один варіант.

— Що я злочинець, який намагається роздобути фальшиві документи, доки його не зловили поліція або нацгвардійці? — мовив Джейсон.

— Це так? — поцікавилася вона, не виказуючи й дрібки занепокоєння. Її питання прозвучало просто і прямо.

— Ні, — він вирішив не вдаватися в подробиці. Принаймні поки що. Можливо, на це ще прийде час.

— Як думаєш, більшість нацгвардійців — роботи? У них завжди на обличчях протигази. Тож насправді важко зрозуміти, хто вони.

— Мені вистачає того, що вони викликають у мене відразу, — відповів Джейсон. Детально я цим ніколи не цікавився.

— Які документи тобі треба? Водійські права? Посвідчення для поліції? Свідоцтво про легальне працевлаштування?

— Повний комплект. Включно з посвідченням про членство у філії № 12 Спілки музикантів.

— О, то ти музикант? — тепер у її погляді з’явилася бодай якась зацікавленість.

— Вокаліст. А ще ведучий годинної музично-розважальної програми, яку показують щовівторка о дев’ятій вечора. Можливо, ти її бачила. Називається «Шоу Джейсона Тавернера».

— У мене більше немає телевізора, — відказала дівчина. — Тож, мабуть, я тебе в будь-якому разі не впізнала б. Весела робота?

— Іноді так. Можна познайомитися з багатьма людьми з шоубізнесу, якщо це те, що тебе цікавить. Як на мене, то здебільшого вони такі самі, як і всі решта. У них свої страхи. Вони зовсім не ідеальні. Утім, деякі з них доволі кумедні як у телевізорі, так і в звичайному житті.

— Мій чоловік завжди казав, що в мене немає почуття гумору, — мовила дівчина. — Йому все здавалося смішним. Навіть те, що його призвали на службу в нацгвардію.

— А після демобілізації він і далі так вважає?

— Ну, дембельнутися йому не довелося. Загинув під час несподіваного нападу студентів. Хоча це навіть не їхня провина. Його застрелив інший нацгвардієць.

— Скільки коштуватиме повний комплект документів? — запитав Джейсон. — Краще скажи мені до того, як візьмешся за роботу.

— Я беру з людей стільки, скільки вони можуть собі дозволити, — відказала Кеті, повернувшись до підбирання шрифту. — З тебе я візьму більше, оскільки з того, що ти заплатив Едді п’ять сотень за посередництво, і з твого вбрання зрозуміло, що грошей у тебе до біса. Це так? — вона швидко на нього зиркнула. — Чи я помиляюся?

— У мене є п’ять тисяч доларів, — відповів Джейсон. — Тобто мінус оті п’ять сотень. Я — всесвітньовідомий шоумен і, окрім того, що веду власну програму, один місяць на рік працюю в «Сендз». Насправді я даю концерти в багатьох елітних клубах, коли мені вдається втиснути ці виступи у свій напружений графік.

— Треба ж таке! Шкода, що я про тебе ніколи не чула. А то була би вражена.

Він розсміявся.

— Я сказала якусь дурню? — боязко запитала Кеті.

— Та ні. Скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять. Я народилася в грудні, тож невдовзі буде двадцять. А на скільки я виглядаю?

— Десь на шістнадцять.

Почувши це, вона по-дитячому закопилила губи.

— Усі так кажуть, — тихо проказала Кеті. — А все тому, що в мене немає грудей. Якби були, то виглядала б на двадцять один. А тобі скільки? — дівчина припинила працювати зі шрифтом і уважно поглянула на Джейсона. — Як на мене, близько п’ятдесяти.

На нього одразу накотилася хвиля гніву. Він почувався жалюгідно.

— Схоже, я тебе образила, — мовила Кеті.

— Мені сорок два, — похмуро відказав Джейсон.

— Що ж, то яка різниця? Тобто я хотіла сказати, що...

— Перейдімо ліпше до справи, — урвав її Джейсон. — Дай мені папір і ручку. Я напишу тобі, що мені треба, і що має бути написано на кожній картці. Я хочу, щоб усе було зроблено правильно. Тобі краще постаратися.

— Ти розлютився, бо я сказала, що на вигляд тобі п’ятдесят, — мовила Кеті. — Знаєш, якщо придивитися уважніше, то насправді це не так. Радше десь тридцять.

Вона простягнула йому папір і ручку, сором’язливо усміхаючись. Вочевидь, намагалася вибачитись.

— Забудь, — мовив Джейсон і поплескав її по спині.

— Мені не подобається, коли мене торкаються, — сказала Кеті, відступаючи на крок.

«Мов лісове оленя, — подумав він. — Дивно. Боїться найменшого дотику й водночас має достатньо сміливості, щоб підробляти документи — тобто скоювати злочин, за який світить до двадцяти років у в’язниці. Можливо, їй просто ніхто не сказав, що це протизаконно. Можливо, вона цього не знає».

Увагу Джейсона привернув якийсь яскравий кольоровий предмет на протилежній стіні. Він підійшов, щоб роздивитися. Це виявився підсвічений середньовічний манускрипт. Чи радше одна сторінка з манускрипту. Джейсон читав про такі, але досі йому ще не доводилося бачити їх на власні очі.

— Він цінний?

— Якби був справжній, то коштував би близько сотні доларів. Але це копія. Я виготовила її багато років тому, коли вчилася в старших класах школи при компанії «Норт Амерікен Авіейшн». Довелося десять разів копіювати оригінал, доки не зробила все правильно. Мені подобається хороша каліграфія. Ще з дитинства. Можливо, тому, що мій тато був дизайнером і розробляв обкладинки для книжок. Ну, знаєш, такі суперобкладинки, що йдуть поверх звичайних.

— А в музеї на таке повелися б? — запитав Джейсон.

Якусь мить Кеті не зводила з нього пильного погляду, а тоді ствердно кивнула.

— Невже вони не здогадалися б, поглянувши на папір?

— Це пергамент, він із тієї самої доби. Саме так підробляють старі марки. Береш стару, нічого не варту марку, видаляєш зображення, а тоді... — вона замовкла. — Ти вже не можеш дочекатися, коли я візьмуся за твої документи, так?

— Так.

Джейсон простягнув їй аркуш паперу, на якому написав усю необхідну інформацію. Здебільшого йому були потрібні ідентифікаційні картки для проходження стандартних перевірок поліції та нацгвардії після настання комендантської години, із відбитками пальців, фотографіями й голографічними підписами — усі на короткий термін. Через три місяці йому доведеться підробляти весь комплект документів знову.

— Дві тисячі доларів, — мовила Кеті, переглянувши список.

«А в цю суму входить можливість із тобою переспати?» — закортіло ляпнути Джейсону, однак уголос він лише запитав:

— Скільки на це знадобиться часу? Кілька годин? Днів? І якщо потрібно кілька днів, то де мені...

— Кілька годин, — відповіла Кеті.

Йому одразу ж полегшало.

— Сідай. Складеш мені компанію, — сказала Кеті, вказавши на триногий стілець, що стояв збоку. — Можеш розказати мені про свою успішну кар’єру на телебаченні. Мабуть, це дуже захопливо: всі ці трупи, через які доводиться переступати на шляху до вершини. Ти ж досяг вершини?

— Так, — коротко відказав він. — Але по трупах я не йшов. Це міф. Усе залежить лише від таланту, а не від того, як ти поводишся або спілкуєшся з людьми, на щабель вищими чи нижчими від тебе. До того ж треба викладатися. Тут не вдасться просто глибоко вдихнути й станцювати чечітку, і все — контракт із NBC або CBS у тебе в кишені. Це жорсткі досвідчені бізнесмени. Особливо працівники відділів пошуку талантів. Саме вони вирішують, із ким підписувати контракт. Я зараз говорю про запис музики. Якщо хочеш вийти на національний рівень, треба починати з цього. Звісно, можна виступати в клубах, доки...

— Ось твої водійські права, — перебила його Кеті й обережно простягнула маленьку чорну картку. — А тепер зробимо тобі військовий квиток. Це трохи складніше, оскільки потрібні фото в анфас і в профіль, але я зможу зняти тебе отам.

Вона вказала на білий екран, навпроти якого на тринозі стояла камера з фотоспалахом.

— Та в тебе тут є все необхідне обладнання, — промовив він, виструнчившись перед екраном. За його довгу кар’єру Джейсона вже стільки разів фотографували, що він чудово знав, як йому стати та якого саме виразу надати обличчю.

Утім, вочевидь, цього разу він припустився якоїсь помилки. Це було зрозуміло з суворого погляду Кеті.

— Ти весь аж сяєш, — ледь чутно пробурмотіла вона, немов зверталася сама до себе. — У тобі є якийсь фальшивий лоск.

— Рекламні фото, — відказав Джейсон. — Вісім на десять, глянець...

— Тут таке не годиться. Ці повинні врятувати тебе від довічної каторги в таборі примусової праці. Не усміхайся.

Він послухався.

— Добре, — сказала Кеті. Вона вийняла фотознімки з камери й обережно понесла до верстака, розмахуючи ними, щоб ті швидше висохли. — Хай їм біс із цими тривимірними ефектами, які вони роблять на військових квитках! Ця камера коштувала мені тисячу доларів, а потрібна вона тільки для цього... Хоча без неї ніяк. — Дівчина подивилася на нього. — Тепер платити доведеться тобі.

— Авжеж, — із кам’яним виразом на обличчі відказав Джейсон. Він уже й так це зрозумів.

Якийсь час Кеті вовтузилася з фотографіями, а тоді різко розвернулася до нього:

— Хто ти насправді? Ти звик позувати. Я це помітила. Помітила, як ти закляк із тією задоволеною усмішкою на обличчі й блиском в очах.

— Я ж уже казав. Я — Джейсон Тавернер. Ведучий телешоу. Його показують по телевізору щовівторка.

— Ні, — похитала головою Кеті, — хоча це й не моя справа. Вибач. Не треба було питати. — Проте вона й далі не зводила з нього очей і здавалася роздратованою: — Ти все робиш неправильно. Ти начебто й знаменитість — позував для фото так, ніби для тебе це звична справа. Але з іншого боку — ніяка ти не знаменитість. Не існує жодної людини на ім’я Джейсон Тавернер, яка була б відомою, яка щось би значила. То хто ж ти? Людина, яка все життя провела перед камерою, але про яку ніхто ніколи не чув?

— Я просто вдаю знаменитість, про яку ніхто ніколи не чув, — сказав Джейсон.

Якусь мить вона дивилася на нього мовчки, а тоді розсміялася.

— Ага, розумію. Що ж, круто. Справді круто загнув. Треба запам’ятати.

Дівчина знову зосередилася на підробці документів.

— У цьому бізнесі, — цілковито занурившись у роботу, проказала Кеті, — я зазвичай намагаюся не знайомитися з людьми, для яких виготовляю картки. Однак, — вона підвела очі, — мені здається, що про тебе я була б не проти дізнатися більше. Ти дивний. Мені доводилося бачити чимало химерних типів, можливо, й сотні... Але такі, як ти, ще не траплялися. Знаєш, що я думаю?

— Що я божевільний, — відказав Джейсон.

— Так, — кивнула Кеті. — З клінічого погляду, юридичного чи якогось іще. Ти — псих. У тебе роздвоєння особистості. Містер Ніхто й містер Усе. Як тобі тільки вдалося дожити до сьогоднішнього дня?

Він промовчав. Це неможливо було пояснити.

— Ну, гаразд, — мовила Кеті.

Один за одним, майстерно та зі знанням справи Кеті сфальшувала всі необхідні документи.

Повернувся Едді, портьє з готелю. Він курив підробну гаванську сигару. Йому не було що сказати. Він просто вештався поруч без діла, але з якоїсь незрозумілої причини нікуди не йшов. «Краще б уже звалив звідси нахрін», — подумав Джейсон. Йому хотілося продовжити розмову з дівчиною.

— Ходімо зі мною, — несподівано покликала його Кеті.

Вона злізла зі стільця й кивнула на дерев’яні двері праворуч від верстака.

— Мені треба, щоб ти п’ять разів розписався і щоразу трошки інакше, аби підписи неможливо було накласти одне на одного. Багато документарів — це так ми себе називаємо — саме в цьому місці й лажають, — вона усміхнулася, відчиняючи двері. — Вони беруть лише один зразок підпису й переносять його на всі ідентифікаційні картки. Розумієш?

— Так, — мовив він, заходячи за нею до маленької, пропахлої цвіллю комірчини.

Зачинивши двері й вичекавши якусь мить, Кеті сказала:

— Едді — донощик.

— Чому? — не зводячи з неї погляду, запитав він.

— Чому? Чому що? Чому він доносить поліції? Бо отримує за це гроші. Як і я.

— Хай йому грець! — вилаявся Джейсон. Він схопив дівчину за правий зап’ясток і притягнув до себе. Стиснувши її руку міцніше, він побачив, як вона скривилась. — І він уже...

— Едді ще нічого не встиг зробити, — видушила вона з себе, намагаючись вирватись. — Мені боляче. Слухай, заспокойся, і я тобі дещо покажу. Добре?

Він неохоче її відпустив. Від страху в нього нестримно калатало в грудях. Кеті ввімкнула маленьку яскраву лампу та виклала на світло три вже готові підроблені документи.

— Багряна цятка на краєчку кожної картки, — сказала вона, вказуючи на майже невидимі кольорові мітки, — це мікропередавач. Так, куди б ти не пішов, вона що п’ять секунд подаватиме сигнал. Так вони полюють на змовників. Намагаються вистежити твоїх спільників.

— У мене немає жодних спільників, — відрізав Джейсон.

— Але вони про це не знають, — по-дівчачому насупившись, вона потерла зап’ясток і пробурмотіла: — А у вас, знаменитих телезірок, про яких ніхто ніколи не чув, доволі швидка реакція.

— Навіщо ти це мені розповіла? — запитав він. — Після того, як підробила всі документи, після того, як...

— Я не хочу, щоб тебе впіймали, — прямо відповіла Кеті.

— Чому?

У Джейсона це й досі не вкладалося в голові.

— Тому що, чорт забирай, у тобі є якийсь магнетизм. Я помітила це, щойно ти зайшов до майстерні. Ти... — вона запнулась, підбираючи слово, — сексуальний. Навіть у твої роки.

— Ти про мою звабливість?

— Так, — кивнула Кеті. — Я помічала таке й раніше в різних публічних осіб, але лише здалеку, а не отак зовсім поруч, як зараз. Тепер я розумію, чому ти вважаєш себе телезіркою. Ти й справді на них схожий.

— І як же мені вибратись із цієї халепи? — запитав Джейсон. — Розкажеш? Чи за це треба доплатити?

— О, Боже! Який же ти цинічний!

Він засміявся й знову взяв її за зап’ястя.

— Хоча я тебе не засуджую, — похитала головою дівчина, і її обличчя зробилося схожим на маску. — Ну, по-перше, від Едді можна відкупитися. Ще п’яти сотень має вистачити. Від мене відкуповуватися не треба, але лише за умови, — і я серйозно, — що ти якийсь час побудеш зі мною. У тебе є... шарм. Як у хороших парфумів. Ти видаєшся мені привабливим, а до чоловіків я зазвичай такого не відчуваю.

— Тобто лише до жінок? — уїдливо запитав Джейсон.

Вона пропустила ці його слова повз вуха.

— То як? Згода?

— Чорта з два! — відказав він. — Я забираюся звідси.

Він відчинив двері, пройшов повз неї й вийшов до майстерні. Кеті квапливо рушила за ним.

Їй вдалося наздогнати Джейсона посеред сірої напівтемряви порожнього занедбаного ресторану. Дівчина зупинила його у похмурому мороці.

— На тобі вже є передавач, — задихаючись, проказала вона.

— Не вірю.

— Це правда. Його повісив на тебе Едді.

— Брехня! — відказав Джейсон і попрямував на світло, що просочувалося в приміщення через перекошені, майже виламані вхідні двері.

— А що як це правда? Могло ж таке трапитися? — важко видихнула Кеті, біжучи за ним зі спритністю прудконогої тварини.

Вона стала перед напівпрочиненими дверима, заступивши йому шлях до свободи й піднявши вгору руки, так немов намагалася захиститися від імовірного удару.

— Залишся зі мною хоча б на одну ніч, — поспіхом проказала дівчина. — Переспи зі мною. Гаразд? Цього буде достатньо. Обіцяю. Лише на одну ніч. Благаю тебе.

«Вочевидь, деякі мої можливості, оті знамениті якості, якими я нібито наділений, перейшли зі мною у цей дивний світ, де мені тепер доводиться жити. У світ, де мене не існує, а єдиним доказом на противагу цьому є фальшиві документи, підроблені поліційною донощицею. Який жах, — від цієї думки він здригнувся. — До того ж документи з вбудованими мікропередавачами, за допомогою яких поліція зможе вистежити не лише мене, а й усіх, хто буде поряд зі мною. Небагато ж я досягнув. Ну, хоча б шарм, як вона каже, лишився. Господи! І це єдине, що може врятувати мене від табору примусової праці».

— Добре, — врешті-решт мовив він. Наразі це здавалося йому найрозумнішим рішенням.

— Іди заплати Едді, — сказала Кеті. — Домовся з ним, і нехай уже забирається.

— А я думав, чого він і досі тут. Він що — гроші нюхом чує?

— Мабуть.

— Ви завжди так робите, — проказав Джейсон, дістаючи гроші.

«СРП: стандартна робоча процедура, — подумав він. — А я взяв і повівся».

— Едді — псіонік, — безтурботно відказала Кеті.

4

Кеті мешкала в однокімнатній квартирі з вбудованою кухнею, де можна було готувати їжу на одну особу, на одному з поверхів облущеного дерев’яного будинку, який колись був пофарбований у білий колір.

Увійшовши всередину, Джейсон окинув оком помешкання. Звичайна дівчача кімната: односпальне, схоже на дитяче ліжко, покривало ручної роботи з рядами крихітних кульок зеленої пряжі. «Немов солдатський цвинтар», — похмуро подумав він, походжаючи приміщенням і відчуваючи, як на нього тисне обмежений простір маленької кімнати.

На плетеному з лози столику лежав роман Пруста «У пошуках утраченого часу».

— На чому зупинилась? — поцікавився Джейсон.

— На «У затінку дівчат-квіток»[2].

Кеті зачинила двері на два замки та ввімкнула якийсь невідомий йому електронний пристрій.

— То ти лише на початку.

— А ти до чого дочитав? — запитала дівчина, знімаючи з себе пластиковий плащ. Тоді взяла його піджак і повісила речі в крихітну шафку.

— Я взагалі його не читав, — відповів Джейсон. — Але якось у моєму шоу ми показували інсценізацію одного уривка... от тільки не пам’ятаю якого. Отримали тоді багато вдячних листів, але більше до цього не повертались. З такими неформатними речами слід поводитися обережно. Інакше можна переборщити. І тоді ця річ помре для всіх, зникне з усіх телемереж. Щонайменше до кінця року.

Він снував тісною кімнатою, роздивляючись книжки, касети й мікрожурнали. У неї навіть була іграшка, що могла розмовляти. «Як дитина», — подумав Джейсон. Її справді важко було назвати дорослою.

З цікавості він увімкнув балакучу іграшку.

— Привіт! — сказала іграшка. — Мене звати Веселий Чарлі. І ми з тобою, безумовно, на одній хвилі.

— Особа на ім’я Веселий Чарлі не може бути на одній хвилі зі мною, — мовив Джейсон.

Він хотів було вимкнути іграшку, але та запротестувала.

— Вибач, але я все одно тебе вимкну, малий паскудний засранцю.

— Але ж я тебе люблю! — тонесеньким голосом жалібно простогнав Веселий Чарлі.

Джейсон зупинився, й далі тримаючи великий палець над кнопкою.

— Доведи! — сказав він. — Дай мені грошей!

Під час шоу йому доводилося рекламувати такий непотріб. Він однаково ненавидів як самі іграшки, так і їхню рекламу.

— Я знаю, як тобі повернути своє ім’я, роботу та славу, — відказав Веселий Чарлі. — Для початку згодиться?

— Звісно, — мовив Джейсон.

— Знайди свою подругу, — пропищала іграшка.

— Ти про кого? — насторожено запитав він.

— Про Гезер Гарт, — процяпотів Веселий Чарлі.

— Влучно, — кивнув Джейсон, прицмокнувши. — Може, ще щось порадиш?

— А я чула про Гезер Гарт, — сказала Кеті, діставши з вбудованого в стіну холодильника пляшку апельсинового соку. Пляшка була вже на три чверті порожня. Дівчина збовтала її й розлила пінний ерзац-сік миттєвого приготування у дві креманки. — Вона вродлива. У неї довге руде волосся. Вона справді твоя подружка? Чарлі каже правду?

— Усім відомо, що Веселий Чарлі завжди каже правду.

— Мабуть, так воно і є.

Кеті додала до апельсинового соку трошки дешевого джину («Маунтбаттенз Прайві Сіл Файнест»).

— «Викрутки», — гордо промовила вона.

— Ні, дякую, — відмовився Джейсон. — Ще надто рано.

«Навіть не розлите в Шотландії віскі ,— подумав він.— Триклята маленька кімнатка... Невже вона нічого не заробляє, пацючачи для поліції й підробляючи документи, чи чим вона там займається? Невже вона й справді поліційна інформаторка? Дивно. Може, вона робить і те, і інше одночасно? А втім, це все може бути однією суцільною брехнею».

— Спитай мене! — прощебетав Веселий Чарлі. — Я бачу, тебе щось турбує, містере-клятий-красунчику!

Джейсон пропустив це повз вуха.

— Ця дівчина... — почав було він, але Кеті одразу ж забрала в нього іграшку й притиснула її до себе. Ніздрі дівчини аж тремтіли від злості, а очі палали обуренням.

— Чорта з два! Я не дозволю тобі розпитувати мого Веселого Чарлі про мене, — сказала вона, звівши брову.

«Мов дика пташка, що навіжено кружляє довкола, намагаючись захистити своє гніздо», — подумав Джейсон і засміявся.

— Що тут смішного? — запитала Кеті.

— Від цих балакучих іграшок більше неприємностей, аніж користі. Їх варто заборонити.

Джейсон відійшов від дівчини й подався до безладної купи листів на столику для телевізора. Безцільно порпаючись у них, він помітив, що всі конверти з рахунками й досі лежали нерозпечатані.

— Це взагалі-то моє, — напружено проказала Кеті, не зводячи з нього очей.

— Ти отримуєш забагато рахунків, як для дівчини, що мешкає в однокімнатній халупі. Одяг або щось іще ти купуєш у «Меттерз»... цікаво.

— У мене... нестандартні розміри.

— А взуття в тебе з «Сакс енд Кромбі».

— У моїй професії... — почала вона, але Джейсон спинив її різким, конвульсивним жестом.

— Не треба мені заливати, — пробурмотів він.

— Можеш зазирнути в шафу. Ти не побачиш там багато речей. Нічого надзвичайного, хіба що всі мої речі якісні. Краще мати кілька хороших речей... — вона запнулась. — Аніж, знаєш, цілу купу непотребу.

— У тебе є ще одна квартира, — мовив Джейсон.

Його слова не залишилися непоміченими. Її очі зблиснули, очевидно, дівчина намагалася знайти потрібну відповідь. Для нього цього було досить.

— Їдьмо туди, — запропонував Джейсон. Йому вже остогиділо перебувати в цій крихітній тісній кімнатці.

— Я не можу тебе туди запросити, бо ми користуємося нею по черзі з двома іншими дівчатами, — відказала Кеті. — А сьогодні, враховуючи те, як ми домовилися...

— Принаймні можу сказати, що ти не намагалася справити на мене враження.

Це його розвеселило. Але водночас і роздратувало. Зродило в ньому невиразне відчуття недооціненості.

— Якби сьогодні був мій день, я повела б тебе туди, — сказала Кеті. — Саме тому мені й потрібна ця квартирка. Мені потрібне бодай якесь місце, куди можна прийти, коли інше помешкання зайняте. Мій наступний день — п’ятниця. З обіду.

Тепер її слова звучали щиро. Немов дуже хотіла його переконати. «Ймовірно, вона каже правду»,— подумав Джейсон. Однак загалом ця ситуація викликала в нього роздратування. Як сама дівчина, так і все її життя. Він почувався так, неначе потрапив у тенета, що тягнули його в такі глибини, про які він раніше навіть не здогадувався, навіть у давноминулий складний період свого життя. І це йому не подобалося.

Джейсон раптом відчув сильне бажання якнайшвидше вшитися звідси. Адже це він був тією загнаною у пастку твариною.

— Не дивись ти на мене так, — посьорбуючи «викрутку», мовила Кеті.

— Ти висадив двері життя своєю великою дурною головою. І тепер їх уже не зачинити, — сам до себе, проте вголос проказав він.

— Звідки це?

— З мого життя.

— А звучить, як поезія.

— Якби ти дивилася моє шоу, то знала б, що я постійно видаю такі перли.

— Спробую знайти його в телепрограмі, — сказала Кеті, спокійно розглядаючи Джейсона, немов намагаючись оцінити.

Вона відставила напій і почала порпатися в купі звалених під плетеним столиком газет.

— Та я вже перевірив. Я навіть не народжувався.

— І твого шоу немає в програмі, — мовила Кеті, склавши газету вдвоє й уважно проглядаючи сторінку.

— Саме так. Тож тепер ти знаєш про мене все. Включно з тим, що в мене ось тут, — відказав Джейсон, поплескавши кишеню жилета, в якому лежали фальшиві документи. — І мікропередавачами, якщо, звісно, ти не прибрехала.

— Дай їх сюди, — мовила Кеті. — Я знищу мікропередавачі. Це секундна справа.

Дівчина простягнула руку, і він віддав їй картки.

— Тобі байдуже, що я їх зніму? — перепитала вона.

— Чесно кажучи, так, — щиро зізнався він. — Я вже не розумію, що добре, а що погано, де правда, а де брехня. Хочеш зняти передавачі — знімай. Якщо тобі стане від того легше.

За якусь мить вона повернула Джейсону документи, і на її в устах заграла загадкова усмішка шістнадцятирічного підлітка.

— Старим я почуваюсь, мов той в’яз, — промовив він, дивлячись на її юну красу, що сяяла якимось природним блиском.

— Це з «Поминок за Фіннеґаном», — радісно вигукнула Кеті. — Коли старі прачки в сутінках зливаються з деревами й скелями.

— Ти читала «Поминки за Фіннеґаном»? — здивувався Джейсон.

— Я бачила фільм. Чотири рази переглядала. Люблю Гейзелтайна. Як на мене, він найкращий сучасний режисер.

— Я запрошував його на шоу. Хочеш знати, який він у реальному житті?

— Ні.

— Можливо, тобі все ж таки варто дізнатись?

— Ні, — підвищеним тоном повторила вона, крутячи головою. — Навіть не намагайся мені розповісти! Я віритиму в те, у що мені хочеться вірити, а ти можеш лишатися при своїй думці. Домовились?

— Звісно, — погодився Джейсон.

Йому стало її шкода. Він часто думав про те, що правду, як чесноту, занадто переоцінюють. У більшості випадків простіше й милосердніше вдатися до співчутливої брехні. Особливо у стосунках між чоловіком та жінкою. А взагалі-то, у будь-якій ситуації, яка стосується жінок.

Хоча, звісно, зараз перед ним сиділа не зовсім жінка. А радше дівчина. І тому, на думку Джейсона, доброзичлива брехня за таких обставин ставала ще необхіднішою, ніж зазвичай.

— Він учений і митець.

— Справді? — вона поглянула на нього з надією.

— Так.

Кеті зітхнула з полегшенням.

— Отже, ти віриш, що я знайомий із Майклом Гейзелтайном, — мовив він, лукаво хапаючись за її слова. — Із найкращим, як ти кажеш, режисером сучасності. А тому маєш повірити й у те, що я шостий...

Джейсон урвав себе на півслові. Він бовкнув те, чого не мав наміру говорити.

— Шостий? — луною відгукнулася Кеті, насупивши брови так, неначе намагалася щось пригадати. — Я читала про них у журналі «Тайм». А хіба їх не знищили? Хіба влада не перестріляла їх після того, як їхній лідер... Як же його звали? О, так, Тіґарден. Точно. Віллард Тіґарден. Він спробував, — як би це краще сказати — вчинити державний переворот і скинути владу федеральної нацгвардії? Спробував домогтися їхнього розформування, оголосивши незаконним військовим групуванням...

— Угрупованням, — виправив її Джейсон.

— Тобі начхати на те, що я кажу.

— Аж ніяк, — щиро відказав він і замовк.

Дівчина не продовжувала.

— Господи! — різко мовив Джейсон. — Та кажи вже, що ти там хотіла сказати!

— Мені здається, — врешті-решт сказала Кеті, — що переворот не відбувся завдяки сьомим.

Він замислився. Сьомі. Ще ніколи в житті йому не доводилося чути про сьомих. Ніщо не здатне було вразити його більше. «Добре, що в мене зірвалося це з язика, — подумав Джейсон. — Нарешті я дізнався щось справді нове. У цьому лабіринті сум’яття й напівреальності».

Раптом невелика частина стіни зі скрипом прочинилася, і до кімнати зайшов ще зовсім молодий чорно-білий кіт. Кеті одразу ж підхопила його на руки, і її обличчя засяяло.

— Філософія Дінмана, — сказав Джейсон. — Обов’язковий кіт.

Йому була відома ця теорія. Насправді саме він познайомив телеаудиторію з Дінманом в одному зі спеціальних осінніх випусків свого шоу.

— Ні, я просто його люблю, — зблиснувши очима, відказала Кеті й піднесла тварину поближче до Джейсона, щоб той на неї поглянув.

— Але ти ж віриш, — мовив Джейсон, гладячи кота по голові, — що утримання домашнього улюбленця збільшує людську здатність до емпатії...

— До біса усе це! — Кеті притиснула кота до шиї, немов п’ятирічна дівчинка, яка стискає в обіймах свою першу тварину — спільну морську свинку зі шкільного проекту. — Його звати Доменіко.

— На честь Доменіко Скарлатті?[3] — поцікавився він.

— Ні. На честь ринку «Доменіко» нижче по вулиці, повз який ми проходили на шляху сюди. Коли я тут, у своїй «малій хаті», то купую там продукти. А хто такий Доменіко Скарлатті — музикант? Здається, я про нього щось чула.

— Шкільний учитель англійської Авраама Лінкольна, — сказав Джейсон.

— О, — кивнула вона якось відсторонено, заколисуючи на руках кота.

— Я пожартував, і я знаю, що це жорстоко. Вибач.

— Я б і не зауважила, — пробурмотіла Кеті, щиро дивлячись йому у вічі й обіймаючи свого маленького улюбленця.

— Саме тому це й жорстоко, — мовив Джейсон.

— Чому ж? Якщо я про це навіть не довідалася б? Виходить, що я просто дурепа. Хіба ні?

— Ти не дурепа. Тобі просто бракує досвіду.

Джейсон приблизно підрахував їхню різницю у віці.

— Я прожив удвічі більше за тебе, — сказав він. — І протягом останніх десяти років мав змогу спілкуватися з найвідомішими людьми планети. До того ж...

— До того ж ти — шостий, — мовила Кеті.

Вона не забула його обмовку. Е, ні. Він міг розповісти їй мільйон речей, і вона забула би про них вже через десять хвилин. Про що завгодно, окрім цієї обмовки. Що ж, так працює світ. І Джейсон до цього вже звик. Це було перевагою його віку.

— Що означає для тебе Доменіко? — запитав він, змінюючи тему. Доволі різко, і він це розумів, однак це його не спинило. — Що він дає тобі такого, чого ти не отримуєш від людей?

Кеті насупилась і задумалася.

— Він постійно чимось зайнятий. Завжди щось робить. Наприклад, ганяється за жуком. Окрім того, він пречудово ловить мух. Навчився поїдати їх так, що жодна не втече! — вона привабливо усміхнулась. — І мені не треба мучитися над запитанням: здати його містеру Мак-Налті чи ні? Мак-Налті — це мій контакт у поліції. Я віддаю йому аналогові приймачі для мікропередавачів... Ну, для тих цяток, які я тобі показувала...

— А він тобі платить.

Дівчина кивнула.

— Іти все одно живеш ось так.

— У мене... — запнулася вона, намагаючись підібрати правильні слова. — У мене не так багато клієнтів.

— Маячня. Ти — профі. Я бачив, як ти працюєш. Ти маєш досвід.

— Радше талант.

— Але це натренований талант.

— Ну, гаразд. Я все віддаю за житло на околиці. За мою «велику хату», — скрипнула зубами Кеті. Їй не подобалося, що до неї чіпляються.

— Ні, — не повірив Джейсон.

Якусь мить Кеті мовчала.

— Мій чоловік живий. Він у таборі примусової праці на Алясці. Я намагаюся визволити його звідти, постачаючи інформацію Мак-Налті, — вона знизала плечима, і її обличчя спохмурніло. Було помітно, що дівчина зосередилася на власних думках. — Він каже, що через рік Джек вийде. І повернеться сюди.

«Отже, ти посилаєш інших до таборів, щоб звільнити свого чоловіка, — подумав він. — Схоже, на типову поліційну домовленість. Вочевидь, це була правда».

— Для поліції це надзвичайно вигідно, — сказав Джейсон. — Вони відпускають одну людину, а натомість отримують... На скількох ти встановила жучки? Це десятки людей? Сотні?

— Можливо, сто п’ятдесят,— подумавши, відповіла вона.

— Це жорстоко.

— Та невже?

Дівчина знервовано зиркнула на нього, притискаючи Доменіко до своїх пласких грудей. Вона поступово втрачала самовладання. Це було видно з виразу її обличчя та того, як вона дедалі сильніше стискала кота.

— Чорта з два! — заперечно покрутивши головою, люто сказала Кеті. — Я кохаю Джека, а він кохає мене. Він постійно мені пише.

— Ці листи — фальшивки. Їх пише який-небудь коп, — жорстоко зауважив Джейсон.

На очах у дівчини виступили сльози й, на диво, рясно покотилися щоками. Її погляд затуманився.

— Ти так вважаєш? Іноді мені теж так здається. Хочеш на них поглянути? Ти зміг би зрозуміти, чи вони справжні?

— Мабуть, вони все-таки справжні. Дешевше й простіше тримати його живим і дозволяти самому писати листи.

Джейсон сподівався, що від цих слів їй стане краще. Певно, так і трапилося. Вона перестала плакати.

— А я про це й не подумала, — кивнула Кеті, утім, на її обличчі й досі не було жодного натяку на усмішку. Вона дивилася кудись удалину, задумливо гойдаючи на руках маленького чорно-білого кота.

— Але якщо твій чоловік живий, — тепер уже обережно проказав він, — то чи нормально з твого боку спати з іншими чоловіками, наприклад, зі мною?

— О, звісно. Джек ніколи не заперечував. Навіть до того, як його заарештували. І я впевнена, що він і тепер не був би проти. Насправді він навіть якось писав мені про це. Приблизно півроку тому. Думаю, я навіть можу знайти цього листа. Я всі їх зберігаю в мікрофільмах. У майстерні.

— Навіщо?

— Іноді показую клієнтам, — мовила Кеті. — Щоб пізніше вони зрозуміли, чому я так вчинила.

Відверто кажучи, зараз Джейсон уже не розумів ані як саме ставиться до неї, ані того, як мав би ставитися. Крок за кроком, за кілька останніх років Кеті загрузла в ситуації, з якої вже не здатна була виплутатися. І він також не бачив для неї виходу. Це зайшло занадто далеко. Усе відбувалося за шаблоном. Насіння зла вже пустило коріння й проросло.

— Шляху назад для тебе вже немає, — сказав Джейсон, розуміючи, що їй це також відомо. — Слухай, — ніжно промовив він, кладучи руку їй на плече, проте вона, як і попереднього разу, миттєво її скинула.— Скажи їм, що хочеш, аби його випустили просто зараз, і що ти більше нікого їм не здаси.

— Якщо я так скажу, вони його випустять?

— А ти спробуй.

Звісно, це жодним чином їй не нашкодить. Але... він вже уявив собі обличчя містера Мак-Налті та як він дивитиметься на дівчину. Їй не до снаги з ним сперечатися. У цьому світі таким мак-налті ніхто не здатен протистояти. Хіба лиш у тих випадках, коли щось раптом іде не за планом.

— Знаєш, хто ти? Ти дуже хороша людина, — сказала Кеті. — Ти хоч розумієш це?

Джейсон знизав плечима. Як і будь-яка інша правда, таке твердження було доволі відносним і залежало від думки того, хто його висловлював. Можливо, він і справді був хорошою людиною. Принаймні у цій ситуації. А в інших — навпаки. Утім, Кеті нічого про це не знала.

— Сядь, — мовив він. — Гладь кота. Насолоджуйся своєю «викруткою». Ні про що не думай. Просто будь. Зможеш так? Викинь усі думки геть із голови бодай на якийсь час. Спробуй.

Він поставив перед нею стілець. Кеті слухняно сіла.

— Я постійно так роблю, — відказала вона глухим голосом, в якому вчувалася якась порожнеча.

— Тільки не роби це похмуро. Налаштуйся на позитив, — порадив Джейсон.

— Як це? Що ти маєш на увазі?

— Зроби це з якоюсь конкретною метою, а не просто задля того, щоб утекти від неприємної правди. Зроби це тому, що ти кохаєш свого чоловіка й хочеш його повернути. Тому, що хочеш, аби все було так, як і раніше.

— Авжеж, — погодилася Кеті. — Але тепер я зустріла тебе.

— І що це означає? — обережно поцікавився Джейсон. Відповідь дівчини його спантеличила.

— Ти більш магнетичний, ніж Джек, — пояснила вона. — У нього багато магнетизму, але в тебе його набагато, набагато більше. Можливо, після зустрічі з тобою я вже не зможу полюбити його знову. Чи ти вважаєш, що можна любити двох людей однаково сильно, але по-різному? У терапевтичній групі мені кажуть, що ні. Що потрібно обирати. Кажуть, що це одна з основних засад життя. Розумієш, таке вже траплялося раніше. Я вже зустрічала чоловіків, у яких було більше магнетизму, ніж у Джека... Але жодному з них не зрівнятися з тобою. І от тепер я й справді не знаю, що мені робити. У таких ситуаціях дуже важко зробити вибір, адже тобі немає з ким порадитися. Ніхто тебе не зрозуміє. Доводиться вирішувати самій, і часом ти помиляєшся. От наприклад, що трапилося б, якби я обрала тебе, а потім повернувся Джек, і мені вже було б на нього начхати? Що тоді? Як би він почувався? Це важливо, але важливо й те, як почуваюся я. Якщо ти або хтось інший подобається мені більше, ніж він, то мені треба «втілити це в життя», як кажуть у нас на груповій терапії. Знаєш, я вісім тижнів пролежала в психіатричній лікарні. Проходила курс ментальної гігієни в стосунках у клініці «Морнінґсайд» в Атертоні. За нього заплатили мої батьки. Вони витратили цілу купу грошей, оскільки з якоїсь причини нам відмовили у комунальній і федеральній допомозі. Так чи інакше, але там я дізналася про себе багато нового й завела чимало друзів. Із більшістю людей, яких я справді добре знаю, я познайомилася в «Морнінґсайді». Хоча, звісно, коли я їх там уперше побачила, то в мене була маячна ідея, що це відомі люди на кшталт Міккі Квінна або Арлін Гоув. Ну, ти розумієш... знаменитості. Такі, як ти.

— Я знайомий як із Квінном, так і з Гоув. Ти нічогісінько не втратила, — відказав він.

— Можливо, ти й не знаменитість, — уважно розглядаючи його, мовила Кеті. — Просто до мене знову повернулися мої маячні ідеї. Мені казали, що таке може трапитися. Рано чи пізно. Можливо, ось це «пізно» й настало.

— У такому разі, — зауважив Джейсон, — я був би твоєю галюцинацією. Доклади більше зусиль. Я не відчуваю себе достатньо реальним.

Вона розсміялася. Утім, настрій дівчини й далі лишався похмурим.

— Хіба не було б дивним, якби я, як ти кажеш, і справді тебе вигадала! Адже тоді, якби я повністю вилікувалася, ти б зник!

— Я б не зник. Але більше не був би знаменитістю.

— Це вже сталося, — Кеті підвела голову й рішуче втупилася у нього. — Можливо, у цьому й річ. Адже ти знаменитість, про яку ніхто ніколи не чув. Я тебе вигадала. Ти витвір моєї хворої уяви. Але тепер я знову повертаюся до тями.

— Соліпсистське[4] бачення світу...

— Не роби цього! Ти ж знаєш — я й гадки не маю, що означають такі слова. За кого ти мене маєш? Я не така відома й впливова, як ти. Я звичайна людина, яка виконує жахливу, огидну роботу, внаслідок якої інші опиняються за ґратами, а все тому, що я люблю Джека більше, ніж решту людства. Слухай, — її голос зазвучав твердо й рішуче, — я одужала лише тому, що любила Джека більше, ніж Міккі Квінна. Розумієш, я й справді вважала, що хлопець на ім’я Девід це — Міккі Квінн, який приховував від усіх, що в нього поїхав дах і йому довелося лягти в психіатричну лікарню, щоб пройти курс лікування, і ніхто не мав про це дізнатися, бо це зашкодило б його іміджу. Тому він і вдавав, що його звуть Девід. Але я знала, що це не так. Тобто вважала, що знаю. А доктор Скотт сказав, що я мушу обрати між Джеком і Девідом, тобто між Джеком і Міккі Квінном, оскільки тоді я думала, що то Міккі. І я обрала Джека. Так я й вилікувалася. Можливо, — Кеті завагалася, і в неї затремтіло підборіддя, — можливо, хоч тепер ти розумієш, чому я мушу вірити, що Джек важливіший за будь-що і будь-кого іншого, за багатьох інших людей. Ти розумієш?

Джейсон ствердно кивнув. Він розумів.

— Навіть таким чоловікам, як ти, більш магнетичним, ніж він, не до снаги відібрати мене у Джека.

— Та я й не намагаюся, — він подумав, що наголосити на цьому — непогана ідея.

— Намагаєшся. Принаймні на певному рівні. Це суперництво.

— Для мене ти просто маленька дівчинка, що мешкає в маленькій кімнаті, розташованій у маленькому будинку. Мені ж належить увесь світ і всі люди в ньому, — відказав Джейсон.

— Тільки якщо ти не в таборі примусової праці.

Він кивнув головою — із цим він також мусив погодитися. Кеті мала дратівливу звичку зводити на пси будь-які його аргументи.

— Тепер ти вже дещо розумієш, чи не так? — мовила вона. — Про мене й Джека, і те, чому я можу переспати з тобою, не скривдивши його? У «Морнінґсайді» я спала з Девідом, але Джек усе зрозумів. Він знав, що я мусила це зробити. А ти б зрозумів?

— Якби ти була психічно хворою...

— Ні, не через це. А тому, що для мене це було неминучим — переспати з Міккі Квінном. Я мусила це зробити. Це було моїм космічним призначенням. Розумієш?

— Авжеж, — м’яко сказав Джейсон.

— Мабуть, я вже п’яна, — Кеті поглянула на свою «викрутку». — Ти маєш рацію. Для такого напою ще надто рано. — Вона відставила напівпорожню склянку. — Джек розумів. Або принаймні казав, що розуміє. Думаєш, він збрехав би? Щоб не втратити мене? Бо ж якби мені довелося обирати між ним і Міккі Квінном...— дівчина на мить замовкла. — Але я обрала Джека. І вчинила б так знову, байдуже, скільки разів довелося б обирати. А втім, я все одно мусила переспати з Девідом. Тобто з Міккі Квінном.

«Я зв’язався з непростою, ексцентричною і геть схибленою особою, — подумки сказав собі Джейсон Тавернер.— Такою самою... хоча ні, навіть гіршою, ніж Гезер Гарт». Такої протягом його сорока двох років йому ще не траплялося. Але як спекатися її так, щоб про це не довідався містер Мак-Налті? «Господи, — похмуро розмірковував він, — а що як мені це не вдасться? Що як вона бавитиметься мною, доки їй не набридне, а потім викличе поліцію? Тоді мені кінець».

— А тобі не спадало на думку,— вголос проказав він,— що, проживши сорок із гаком років, я можу знати відповідь на це запитання?

— Моє запитання? — різко перепитала Кеті.

Джейсон кивнув.

— Ти думаєш, що після того, як ми переспимо, я тебе здам.

Поки що його висновки не були такими однозначними. А втім, загалом саме це й крутилося в нього на думці.

— Як на мене, — обережно мовив Джейсон, — у свої дев’ятнадцять ти навчилася, нехай навіть не надто вміло й наївно, але використовувати людей. І, на мою думку, це дуже погано. До того ж, почавши, ти вже не можеш спинитися. Ти навіть не усвідомлюєш, що ти це робиш.

— Я б ніколи тебе не здала. Я люблю тебе.

— Ми знайомі годин зо п’ять. Навіть менше.

— Але я завжди знаю, що відчуваю, — її голос та вираз обличчя враз сповнилися твердістю й якоюсь глибокою урочистістю.

— Ти ж навіть не впевнена, хто я такий!

— У мене з усіма так. Я не впевнена щодо будь-кого.

Вочевидь, це варто було прийняти на віру. Джейсон вирішив зайти з іншого боку.

— Знаєш, а в тобі дивним чином поєднуються невинний романтик і... — він запнувся; на думку одразу спало слово «криводушна», але Джейсон квапливо його відкинув: — і розважлива підступна маніпуляторка.

«Насправді ж ти — ментальна хвойда, — подумав він. — Адже перш за все ти продаєш свою свідомість. Попри те, що сама цього ніколи не зможеш усвідомити. А якби й усвідомила, то сказала б, що тебе до цього змусили. Так, змусили. Але хто? Джек? Девід? Ти сама себе змусила! Бо хотіла мати двох чоловіків одночасно. Що тобі й вдалося.

Бідолашний Джеку! Нещасний мерзенний виродку! Певно, копирсаєшся зараз у лайні в таборі примусової праці на Алясці й чекаєш, доки це вкінець заплутане сухоребре дівча тебе звідти витягне? Навіть не сподівайся!»

Того вечора без зайвих умовлянь він зголосився перекусити з Кеті в італійському ресторанчику, розташованому за квартал від її помешкання. Схоже, вона була трохи знайома як із власником, так і з офіціантами. Принаймні вони з нею привіталися, на що вона відповіла неуважно, так наче не зовсім розчула їхні слова. Або ж не зовсім розуміла, де саме перебуває.

«Дівчинко, де ж зараз решта твоєї свідомості?» — запитував себе Джейсон.

— Лазанья тут неймовірно смачна, — не зазирнувши в меню, сказала Кеті. Здавалося, ніби думками вона витала десь дуже далеко. І з кожною наступною миттю віддалялася все далі. Джейсон відчував наближення нападу, проте він надто погано її знав, тому й гадки не мав, що саме може трапитися. І це йому не подобалося.

— А як ти поводишся, коли в тебе трапляються напади? — раптом запитав Джейсон, сподіваючись заскочити дівчину зненацька.

— О,— невиразно відказала вона,— я падаю на підлогу й верещу. Або копаюся. Б’ю ногами всіх, хто намагається мене спинити. Обмежити мою свободу.

— Як думаєш, зараз таке може трапитися?

— Так, — підвела погляд Кеті. Він помітив, що її обличчя зробилося схожим на скривлену в агонії маску. Проте очі були зовсім сухі. Цього разу — жодних сліз. — Я не приймала ліки. А маю приймати по двадцять міліграмів актозину на добу.

— Чому ж ти цього не робиш?

Вони ніколи цього не роблять. Джейсону вже неодноразово доводилося бачити таку аномальну поведінку.

— Він притупляє розум, — відповіла дівчина й торкнулася вказівним пальцем свого носа, немов здійснюючи складний ритуал, який потрібно було виконати з абсолютною точністю.

— Але що як...

— Я не дозволю їм трахати мені мозок! — скрикнула Кеті. — Чхати я хотіла на цих любителів мозкотраху! Знаєш, що таке МТ?

— Ти ж щойно сказала, — він промовив це тихо й спокійно, ні на мить не зводячи з неї очей... неначе намагався утримати дівчину на місці й змусити її свідомість триматися купи.

Принесли їжу. Вона виявилася жахливою.

— Хіба ця автентична італійська їжа не фантастична? — проказала Кеті, спритно намотуючи на виделку спагеті.

— Авжеж, — бездумно погодився Джейсон.

— Ти думаєш, що в мене станеться напад, і не хочеш мати з цим нічого спільного.

— Так.

— То йди.

— Але ти... — завагався він, — ти мені подобаєшся. Я хочу впевнитися, що з тобою все буде гаразд.

Це була милосердна брехня, одна з тих, які Джейсон схвалював. На його думку, це було краще, ніж сказати: «Бо якщо я просто піду звідси, не мине й двадцяти секунд, як ти розмовлятимеш телефоном із містером Мак-Налті». Хоч насправді саме так він і думав.

— Зі мною все буде добре. Вони відведуть мене додому, — Кеті невиразним жестом обвела рукою всіх присутніх у ресторані: клієнтів, офіціантів, касира. Навіть кухара, що обливався потом у перегрітій кухні з кепською витяжкою, та пияка за барною стійкою, що вертів у руках келих пива «Олімпія».

Ретельно прорахувавши можливі наслідки своїх слів і сподіваючись, що чинить правильно, він сказав:

— Ти поводишся безвідповідально.

— Щодо кого? Я не відповідаю за твоє життя, якщо ти це маєш на увазі. Це твоя справа. Не треба перекладати її на мене.

— Щодо інших. Ти не думаєш, як обернуться твої дії для них. У тебе немає сталих моральних та етичних принципів. Спершу завдаєш ударів то тут, то там, а тоді залягаєш на дно. Наче нічого не трапилося. А іншим доводиться вигрібати.

Вона підвела голову й поглянула Джейсону прямо у вічі.

— Хіба я тебе чимось образила? Я врятувала тебе від поліції. От що я для тебе зробила. Чи не треба було? Га? — голос Кеті став гучнішим. Вона втупилася в нього безжальним незмигним поглядом, і далі тримаючи в руці виделку зі спагеті.

Джейсон зітхнув. Це було безнадійно.

— Ні, — сказав він. — Ти все зробила правильно. Дякую. Я це ціную.

Кажучи це, Джейсон відчув, як усе його єство затопило потужне почуття ненависті до дівчини. За те, що вона впіймала його на гачок. Нікчемна дев’ятнадцятирічна ординарка загнала у сіті дорослого й досвідченого шостого — це було настільки неймовірним, що скидалося на абсурд. З одного боку, йому хотілося розсміятися. Але з іншого — Джейсону було геть не до жартів.

— Ти відчуваєш зараз мою приязнь до тебе? — запитала Кеті.

— Так.

— Ти справді відчуваєш, як до тебе лине моя любов? Прислухайся. Її майже чутно,— дівчина напружила слух. — Моя любов росте. Вона — мов ніжна виноградна лоза.

Джейсон жестом підкликав офіціанта.

— Що у вас тут є? — грубо спитав він. — Лише пиво й вино?

— І трава, сер. Найкращий сорт — Акапулько Ґолд. А також першокласний гашиш.

— Але жодних міцних напоїв?

— Ні, сер.

Так само жестом він його відіслав.

— Ти повівся з ним, як зі слугою, — сказала Кеті.

— Так, — відказав Джейсон і голосно застогнав. Він заплющив очі й помасажував собі ніс. Тепер уже можна було з нею не панькатися. Але принаймні йому вдалося нарешті її розізлити. — Він паршивий офіціант, і це паршивий ресторан. Ходімо звідси!

— То ось що означає бути знаменитістю. Тепер я розумію, — уїдливо мовила вона й тихенько поклала виделку на стіл.

— І що, на твою думку, ти зрозуміла? — дошкульно запитав він. Від його догідливості тепер не лишилося й сліду. І він не мав жодного наміру будь-коли до неї повертатися. Джейсон підвівся й одягнув піджак. — Я йду.

— Боже мій! — скрикнула дівчина; вона заплющила очі, а її роззявлений рот скривився. — Боже мій! Ні! Що ж ти накоїв? Ти хоч розумієш, що ти зробив? Ти це усвідомлюєш? Невже не в’їжджаєш?!

А тоді, й досі не розплющуючи очей і стиснувши кулаки, Кеті опустила голову й закричала. Йому ще ніколи не доводилося чути такого крику. Джейсон заціпенів, паралізований цим звуком і виглядом її перекошеного, ніби розбитого на скалки, обличчя, які впивалися в нього, викликаючи оніміння в усьому тілі. «Так кричать у божевільні», — подумав він. Це прояв расового несвідомого. Цей крик виривається не з певної особи, а з чогось глибшого — якоїсь колективної сутності.

Утім, усвідомлення цього нічим зарадити не могло.

Підбігли власник і двоє офіціантів, які й далі стискали в руках меню. Джейсон, як не дивно, зауважував багато дрібниць. Здавалося, ніби від крику Кеті все довкола завмерло. Застигло в нерухомості. Клієнти не донесли до ротів виделки, не опустили ложки, не дожували їжу... Все навкруги зупинилося, зостався тільки жахливий, потворний крик.

Тим часом Кеті викрикувала слова. Непристойні слова, немов зчитані з паркану на задвірку. Короткі нищівні слова, від яких пересмикувало всіх присутніх, та й самого Джейсона. Особливо його.

Власник, у якого тремтіли вуса, кивнув офіціантам, і ті підняли Кеті зі стільця. Підхопивши її під пахви, після ще одного короткого кивка власника вони витягли дівчину з-за столика, проволокли через увесь зал і виставили на вулицю.

Джейсон сплатив рахунок і поквапливо рушив за ними.

Однак на виході його спинив господар. Він простягнув відкриту долоню.

— Триста доларів, — сказав чоловік.

— За що? — обурився Джейсон. — За те, що виволокли її на вулицю?

— За те, що не викликали поліцію.

Він насупився, але заплатив.

Офіціанти всадовили Кеті скраю тротуару. Тепер вона сиділа тихо, затиснувши пальцями очі, похитувалася вперед-назад і беззвучно рухала губами. Якийсь час працівники ресторану не зводили з неї очей, певно, намагаючись зрозуміти, чи клопоти на цьому скінчилися, але дійшовши спільного рішення, що все вже позаду, похапцем повернулися до закладу. Джейсон і Кеті зосталися під червоно-білою неоновою вивіскою вдвох.

Опустившись поруч із дівчиною на коліна, він поклав їй на плече руку. Цього разу вона його не відштовхнула.

— Вибач, — мовив Джейсон. Він говорив щиро. — За те, що натиснув на тебе.

«Я викрив твій блеф, — подумав він, — але виявилося, що ти не блефуєш. Гаразд, ти перемогла. Я здаюсь. Відтепер ми робитимемо все так, як тобі заманеться. Тільки скажи. Лишень, заради бога, не зволікай. Дай мені можливість покінчити з цим якомога швидше».

Однак інтуїція підказувала йому, що все це завершиться нескоро.

5

Тримаючись за руки, вони рушили вечірньою вулицею в рясних потоках палахких мерехтливих вогнів, що линули на них із яскравих кольорових вивісок, які оберталися, пульсували й погойдувалися в повітрі, ніби змагаючись між собою. Такі райони Джейсону не подобалися. Він бачив їх мільйони разів; точнісінько такі самі можна було знайти в усіх куточках планети. Саме з одного з них він і вирвався ще зовсім юним, скориставшись своїми можливостями шостого. Але тепер він знову опинився тут.

Джейсон не відчував неприязні до людей — він вважав, що вони тут у пастці; ординари, котрі нічим не завинили, а втім, мусили залишитися в цьому місці назавжди. Не вони його вигадали: це місце їм також не подобалося, але вони були змушені його терпіти. На відміну від нього. Насправді коли він бачив їхні похмурі обличчя та скривлені губи, його охоплювало почуття провини. Нещасні перекошені мармизи.

— Так, — урешті-решт порушила мовчанку Кеті, — думаю, я й справді в тебе закохуюся. Але ти сам винний. Це все твоє потужне магнетичне поле. До речі, ти знав, що я можу його бачити?

— Та невже, — машинально відказав Джейсон.

— Воно має колір темно-багряного оксамиту, — сказала дівчина, міцно стиснувши його долоню на диво сильними пальцями. — Надзвичайно потужне. А ти моє бачиш? Бачиш мою магнетичну ауру?

— Ні, — відказав він.

— Треба ж таке! А я думала, бачиш.

Схоже, вона трохи заспокоїлася. Бурхливий напад з криками минув — настав період відносної стабільності. «Майже тобі псевдоепілептична структура особистості,— подумав Джейсон. — День за днем воно в ній накопичується, аж поки...»

— Моя аура, — збила його з думки Кеті, — яскраво-червона. Це колір пристрасті.

— Я за тебе радий.

Вона зупинилася й зазирнула йому у вічі, намагаючись зрозуміти його емоції. Джейсону лишалося тільки сподіватися, що їй це не вдасться.

— Ти злишся через те, що я зірвалася?

— Ні.

— А звучиш так, ніби злишся. Я впевнена, що ти розлючений. Мабуть, тільки Джек мене розуміє. І Міккі.

— Міккі Квінн? — автоматично перепитав Джейсон.

— Хіба він не видатна особистість?

— Ще й яка.

Він міг би багато їй розповісти, але не бачив у цьому жодного сенсу. Насправді вона нічого не хотіла знати. Кеті вірила, що й так усе вже збагнула.

«У що ж ти ще віриш, дівчинко? — подумки запитував він себе. — Що, наприклад, на твою думку, тобі відомо про мене? Так само мало, як і про Міккі Квінна, Арлін Гоув та решту людей, яких для тебе насправді навіть не існує? Подумати лишень, що я міг би тобі розповісти, якби ти бодай одну хвилинку мене послухала... Але ти нездатна слухати. Якби ти це почула, то не на жарт перелякалася б. Хоча в будь-якому разі ти й так уже все знаєш».

— І як воно — переспати зі стількома відомими людьми? — запитав Джейсон.

Кеті раптово зупинилась.

— Ти думаєш, я спала з ними, бо вони знамениті? То ти вважаєш мене любителькою ЗТ? Шанувальницею зіркотраху? Так ти про мене думаєш?

«Мов липка стрічка для мух», — подумав Джейсон. Із кожним наступним словом він дедалі сильніше заплутувався в її тенетах. У такому бою йому не перемогти.

— Я думаю, що ти прожила цікаве життя. Ти — цікава людина.

— І важлива,— додала дівчина.

— Так. І важлива також. У певному сенсі, ти найважливіша з тих, із ким мені доводилося зустрічатися. Це надзвичайно захопливий досвід.

— Ти справді так вважаєш?

— Авжеж, — рішуче запевнив її Джейсон. І по-своєму це була правда, хоч і дещо хитровикручена. Нікому, навіть Гезер, ніколи не вдавалося так зв’язати йому руки й ноги. Йому вже несила було терпіти те, що з ним відбувалося, але й здихатися цього він також не міг. Джейсону здавалося, ніби він сидить за кермом свого ексклюзивного, виготовленого на замовлення квібла й одночасно бачить перед собою червоний, зелений та жовтий сигнали світлофора — у такій ситуації неможливо прийняти раціональне рішення. І причина цього в ірраціональності Кеті. У страшній силі її алогічності. Силі архетипів. Силі, що діє з моторошних глибин колективного несвідомого, яке об’єднало його, її та всіх інших людей в одне ціле. У вузол, який неможливо розв’язати, допоки вони живі.

«Тож не дивно, — міркував він, — що деякі — і таких насправді багато — прагнуть померти».

— Хочеш, сходимо в кіно на «Капітана Кірка»?[5] — запропонувала Кеті.

— Як скажеш, — коротко погодився він.

— У кінотеатрі «Сінема Твелв» саме показують непоганий фільм. Дія відбувається на одній із планет системи Бетельгейзе, яка дуже схожа на планету Тарберґа, ну, знаєш, ту, що в системі Проксима. Тільки в «Капітані Кірку» на ній живуть мільйони невидимих...

— Я бачив його, — урвав її Джейсон. Насправді рік тому він запрошував Джеффа Помероя, який грав капітана Кірка, на своє шоу. Вони навіть показали короткий фрагмент. Власне, то була звична практика студії Помероя на кшталт «хочете, щоб він прийшов, прорекламуйте наш фільм у прямому ефірі». Проте стрічка тоді Джейсону не сподобалася, і він сумнівався, що змінить своє ставлення до неї зараз. До того ж він зневажав Джеффа Помероя як у житті, так і на екрані. І цього йому було досить.

— Він справді ніякий? — довірливо запитала Кеті.

— Якщо хочеш почути мою думку, то Джефф Померой — рідкісний мудак. І його імітатори нічим не кращі.

— Якийсь час він лікувався в «Морнінґсайді». Мені не вдалося з ним познайомитися, але він там був.

— Можу в це повірити, — відказав Джейсон, хоча насправді дуже в цьому сумнівався.

— Знаєш, що він мені одного разу сказав?

— Знаючи його, мабуть, що...

— Що я найпокірніша людина з усіх, кого він знав. Цікаво, правда ж? А ще він бачив мене в одному з моїх містичних станів... ну ти знаєш... коли я падаю на підлогу й починаю кричати... і все одно так сказав. Як на мене, він надзвичайно проникливий. Я справді так вважаю. А ти?

— Звісно.

— То, може, повернемося до квартири й потрахаємося як кролики?

Джейсон гмикнув, не повіривши своїм вухам. Вона й справді це сказала? Він повернувся до неї, намагаючись розгледіти її обличчя, однак вони саме опинилися на неосвітленій ділянці між вивісками, і навкруги стояла суцільна темрява. «Господи, — подумав Джейсон, — хай там як, але звідси треба вибиратися. Я мушу якось повернутися у власний світ!»

— Тебе знітила моя відвертість? — поцікавилася Кеті.

— Ні, — похмуро відповів він. — Відвертість мене ніколи не бентежила. Коли ти знаменитий, то маєш до такого звикнути.

«Навіть до цього», — подумки сказав він собі, а тоді продовжив вголос:

— До різних видів відвертості. І здебільшого до такої, як твоя.

— До якої такої?

— Відвертої відвертості.

— Отже, ти мене розумієш?

— Так, — кивнув він. — Чудово розумію.

— І не зневажаєш мене? Не вважаєш нікчемою, яка не заслуговує на життя?

— Аж ніяк, — відказав Джейсон. — Ти дуже важлива людина. І до того ж дуже щира. Ти одна з найчесніших та найвідвертіших людей, яких мені доводилося бачити. Саме так. Богом клянуся, я не лукавлю.

Вона дружньо поплескала його по плечу.

— Не напружуйся так через це. Нехай усе відбувається природно.

— Воно й відбувається природно, — запевнив її він. — Можеш мені повірити на слово.

— Чудово, — радісно сказала Кеті. Вочевидь, йому вдалося розвіяти її сумніви. Тепер вона була в ньому впевнена. А від цього залежало його життя... Чи, може, ні? Можливо, він просто капітулював перед її патологічним способом мислення? Наразі він не міг сказати напевне.

— Послухай, — несміливо мовив Джейсон, — зараз я тобі дещо скажу й хочу, щоб ти мене почула. Твоє місце — у в’язниці для злочинців-психопатів.

Вона ніяк на це не зреагувала. Ні пари з вуст. Від цього робилося моторошно.

— А тому, — додав він, — я вшиваюся від тебе, і що далі я буду, то краще.

Він висмикнув свою долоню з її, розвернувся й рушив у протилежний бік, не звертаючи увагу на дівчину й намагаючись загубитися в натовпі ординарів, які у світлі неонових ламп снували в обох напрямках занедбаними тротуарами цього огидного району.

«Дідько, — подумав Джейсон, — я її втратив, а отже, ймовірно, поставив хрест на власному житті.

Але що тепер? — він зупинився й озирнувся довкола. — Чи й справді на мені мікропередавач, як вона стверджувала? Невже я виказую себе кожним своїм кроком?»

Раптом Джейсон згадав, що Веселий Чарлі радив розшукати Гезер Гарт. А Веселий Чарлі, як відомо всім, хто має справу з телебаченням, ніколи не помиляється.

«Та чи вдасться мені дожити до тієї миті, коли врешті дістануся до Гезер? Утім, якщо це мені таки вдасться, але виявиться, що я ношу на собі „жучок“, то чи не накличу я смерть і на неї? Мов хворий на чуму недоумок? До того ж, якщо про мене ніколи не чули ані Ел Блісс, ані Вілл Волфер, чому Гезер мала б мене впізнати? Проте Гезер шоста, як і я. Єдина шоста з усіх, кого я знаю. Можливо, це щось змінить. Якщо, звісно, ще можливо щось змінити».

Джейсон знайшов телефонну будку, зайшов усередину, зачинив двері, щоб не чути шуму машин, і закинув у щілину автомата золотий кінке.

Гезер Гарт мала кілька номерів, не внесених до телефонного довідника. Якимись вона користувалася у справах, іншими — для зв’язку з близькими друзями, а один, щиро кажучи, був призначений тільки для коханців. І йому цей номер, звісно ж, був відомий. Зважаючи на те, ким він був (і сподівався, що й досі лишився) для Гезер.

Засвітився екран. Побачивши рухомі силуети, Джейсон зрозумів, що вона говорить із ним через гарнітуру.

— Привіт! — сказав він.

— Ти ще хто в біса такий? — прикриваючи очі від сонця, щоб краще його роздивитися, запитала Гезер. Її зелені очі палали, а руде волосся виблискувало.

— Джейсон.

— Не знаю я ніякого Джейсона. Звідки в тебе цей номер? — занепокоєно, але різко проказала вона й кинула на нього з екрану сердитий погляд. — Не дзвони сюди більше! Чорт забирай! Хто дав тобі цей номер? Скажи мені його ім’я!

— Ти сама дала мені його півроку тому. Щойно він у тебе з’явився. Твоя найприватніша з усіх приватних ліній, чи не так? Хіба не так ти її назвала?

— Хто тобі про це розповів?

— Ти. Коли ми були в Мадриді. Ти працювала на знімальному майданчику, а я просто влаштував собі шестиденну відпустку й поселився за півмилі від твого готелю. Ти щодня приїжджала до мене у своєму «Роллз-ройсі» близько третьої. Пригадуєш?

— Ти з журналу? — уривчасто прощебатала Гезер.

— Ні, — відказав Джейсон. — Я — твій любасик номер один.

— Мій хто?

— Коханець.

— Ти що — мій фанат? Точно, ти — клятий нахаба! Слухай, якщо ти ще хоч раз мені подзвониш, я тебе вб’ю!

Звук і зображення зникли: Гезер кинула слухавку. Він закинув в автомат іще один кінке та перенабрав номер.

— І знову цей нахабний фанат, — мовила Гезер, знявши слухавку. Тепер її голос звучав врівноваженіше. Чи, може, вона просто змирилася?

— У тебе один штучний зуб, — сказав Джейсон. — Коли ти зустрічаєшся з коханцями, то приклеюєш його за допомогою спеціального епоксидного цементу, який купуєш у «Гарніз». Проте зі мною ти іноді виймаєш його та кладеш у склянку із зубною піною «Доктор Слум». Тобі подобається цей засіб для чищення зубів, бо він нагадує тобі про ті часи, коли «Бромо Зельцер» ще можна було купити не на чорному ринку, а в звичайній аптеці, і його не виготовляли кустарними методами в підпільних лабораторіях, використовуючи всі три броміди, від яких «Бромо Зельцер» відмовився ще багато років тому, коли...

— Звідки в тебе ця інформація? — урвала його Гезер. Її обличчя напружилося. Вона говорила відверто й уривчасто вимовляла слова. Її тон... йому вже доводилося його чути. Так Гезер спілкувалася з людьми, яких зневажала.

— Не говори зі мною таким тоном, наче тобі на мене насрати, — розлючено сказав він. — Твій штучний зуб — один із кутніх. Ти називаєш його Енді. Так?

— Це ж треба, нахаба-фанат знає про мене геть усе. Господи! Мій найгірший кошмар став реальністю. Як називається твій клуб, скільки в ньому членів, звідки ти і як тобі в біса вдалося дізнатися подробиці мого особистого життя, які ти взагалі не маєш права знати? Те, що ти робиш — протизаконно. Це втручання в особисте життя. Якщо зателефонуєш мені ще раз, я натравлю на тебе поліцію, — Гезер потягнулася рукою до вимикача.

— Я шостий, — мовив Джейсон.

— Ти що? Що означає «шостий»? У тебе шість ніг? Вгадала? Хоча, ймовірніше, шість голів.

— Ти теж шоста. Саме це й тримало нас разом стільки часу.

— Я зараз помру, — проказала Гезер, мертвотно збліднувши. Навіть у напівтемряві салону квібла неможливо було не зауважити, як змінився колір її обличчя. — Скільки тобі заплатити, щоб ти дав мені спокій? Я завжди знала, що врешті-решт якийсь знахабнілий фанат...

— Припини мене так називати, — різко сказав Джейсон. Це страшенно його дратувало. У цих словах була якась болісна остаточність... Ніби птах із підбитим крилом. Чи як там тепер кажуть...

— Що ти хочеш? — запитала Гезер.

— Зустрітися з тобою в «Альтроччі».

— А, ти і про нього знаєш! Про єдине місце, де мене не діставали всілякі задроти, просячи поставити автограф на меню, які їм навіть не належать, — приречено зітхнула вона. — Але це вже занадто! Я не збираюся зустрічатися з тобою ні в «Альтроччі», ні в будь-якому іншому місці. Дай мені спокій, бо інакше мої охоронці відріжуть тобі яйця і...

— У тебе всього один охоронець, — урвав її Джейсон. — Йому шістдесят два і звати його Фред. Колись він був снайпером добровольчого загону округу Орендж. Відстрілював студентів-метальників у Каліфорнійському університеті в Фуллертоні. Тоді він був хорошим бійцем, але зараз на нього вже можна не зважати.

— Та невже?

— Гаразд. Я розповім тобі ще дещо, про що, на твою думку, я ніяк не міг би знати. Пам’ятаєш Констанс Еллар?

— Так. Нікчемна старлетка, схожа на ляльку Барбі, тільки з крихітною голівкою й таким роздутим тілом, наче хтось накачав його вуглекислим газом. Навіть перекачав, я б сказала, — скривилася Гезер. — Дурна як колода.

— Так, — погодився Джейсон. — Дурна як колода. Точніше й не скажеш. Пам’ятаєш, що ми зробили з нею на моєму шоу? То був її перший усепланетний ефір. Мені її нав’язали як частину загальної угоди, і я не міг відмовитися. Пам’ятаєш, що ми з нею зробили? Ти і я?

Тиша.

— Аби віддячити нам за запрошення, її агент дав згоду на те, щоб вона прорекламувала товар одного з наших спонсорів. Ту рекламу мали показувати після першої чверті шоу. Нам стало цікаво, що ж це за товар, тож доки міс Еллар ще не прибула в студію, ми відкрили паперовий пакет і виявили, що там лежав крем для видалення волосся на ногах. Боже, Гезер, ти маєш...

— Я слухаю, — відказала вона.

— Ми замінили крем для депіляції на спрей для інтимної гігієни, а інструкцію до реклами лишили ту саму. Вона була доволі стислою: «Продемонструйте продукт із задоволеним і щасливим виразом обличчя». Після того ми забралися зі студії до бісової матері й стали чекати.

— Невже таке було?

— Врешті-решт з’явилася міс Еллар, зайшла до гримерної, відкрила пакет і... я й досі лускаю від сміху, коли це згадую... Так от, вона підійшла до мене й цілком серйозно сказала: «Містере Тавернер, перепрошую, що потурбувала, але для того, щоб продемонструвати використання спрею для інтимної гігієни, мені доведеться зняти спідницю та трусики. Прямо перед камерою». «І що? — відказав я. — У чому проблема?» І тоді міс Еллар каже: «Мені знадобиться якийсь столик, щоб скласти свій одяг. Не можу ж я кинути його просто на підлогу. Це справить погане враження. Розумієте, я пирскатиму цією штукою собі у вагіну перед шістдесятьма мільйонами глядачів, і тому не можна, щоб мої речі просто валялися на підлозі. Це неелегантно». Вона й справді це зробила б у прямому ефірі, якби Ел Блісс не...

— Не історія, а суцільний несмак.

— Хай там як, але тоді ти вважала її доволі смішною. У свій перший зоряний час ця дурепа була готова на все. Навіть «продемонструвати продукт із задоволеним і щасливим...»

Гезер поклала слухавку.

«Як же мені зробити так, щоб вона зрозуміла?» — гарячково запитував він себе, скрегочучи зубами з такою силою, що ледь не розкришив срібну пломбу. Джейсон ненавидів це відчуття — коли відкришується частина зуба, коли сам безсило знищуєш частину власного тіла. «Невже вона не здатна второпати, що моя обізнаність про найдрібніші деталі її життя означає дещо важливе? Хто міг би все це знати? Безперечно, лише людина, яка протягом певного часу була з нею дуже близькою». Насправді це єдине можливе пояснення, однак Гезер усе одно вигадала собі настільки складне альтернативне обґрунтування, що йому так і не вдалося до неї достукатися. А воно ж було прямо у неї перед очима. Перед очима шостої.

Джейсон знову закинув монету в автомат і набрав номер.

— Привіт ще раз, — сказав він, коли Гезер урешті-решт відповіла на дзвінок. Вона й досі була в машині. — Я знаю про тебе й це. Ти не можеш не зняти слухавку. А тому завела собі десяток номерів для різних особистих потреб.

— У мене їх усього три. Отже, тобі відомо не все.

— Я мав на увазі...

— Скільки?

— Годі вже! — щиро проказав Джейсон. — Тобі не вдасться відкупитися від мене, бо мені потрібно не це. Я хочу... Послухай мене, Гезер... Я хочу зрозуміти, чому мене ніхто не впізнає. І насамперед ти. А оскільки ти шоста, я гадав, що ти зможеш це пояснити. Ти взагалі мене не пам’ятаєш? Поглянь на моє зображення на екрані. Ну ж бо, поглянь!

Звівши брову, Гезер подивилася на екран.

— Ти молодий, але вже давно не юнак. Вродливий. Із твого тону зрозуміло, що ти звик наказувати, і задовбуєш мене без жодних докорів сумління. Ти виглядаєш, говориш і поводишся точнісінько так, як виглядав би, говорив і поводився нахабний фанат. Ну що, тепер ти задоволений?

— Я в біді, — сказав він. Говорити таке було вкрай нелогічно, оскільки вона взагалі його не пам’ятала, однак за роки їхнього знайомства Джейсон звик розповідати Гезер про свої негаразди, а також вислуховувати її, і ця звичка нікуди не зникла. Звичку не обходило, яка ситуація склалася в реальному світі, — вона підпорядковувалась власним законам.

— Співчуваю, — мовила Гезер.

— Мене ніхто не пам’ятає. І я не маю свідоцтва про народження. По суті я ніколи не народжувався. Ніколи навіть не народжувався, розумієш? Тож не дивно, що в мене немає жодних документів, окрім фальшивих, які я купив у поліційної інформаторки за дві тисячі доларів, віддавши ще тисячу посереднику. Я маю їх при собі, але — Боже мій! — у них можуть бути вбудовані мікропередавачі. І навіть знаючи це, я не маю іншого вибору, як носити їх з собою. Ти ж розумієш чому? Навіть ти, хоч і належиш до еліти, розумієш, як працює це суспільство. Ще вчора в мене була тридцятимільйонна аудиторія глядачів, які б розтрощили собі з горя голови, якби який-небудь коп або нацгвардієць насмілився до мене хоча б торкнутися. А тепер мені світить ТПП.

— Що таке ТПП?

— Табір примусової праці, — гаркнув він, намагаючись бодай у такий спосіб достукатися до неї й урешті-решт змусити її слухати. — Паскудна маленька курвочка, яка підробила мені документи, присилувала мене піти з нею до якогось Богом забутого зачуханого ресторану макаронників, і коли ми були вже там, вона просто посеред розмови впала на підлогу й зайшлася криком. Довбана психопатка! Сама зізналася, що втекла з «Морнінґсайду». Це коштувало мені ще три сотні. І хтозна, що тепер... Можливо, вона вже нацькувала на мене як поліцію, так і нацгвардійців, — мовив Джейсон, а тоді, намагаючись викликати у неї ще більше співчуття, обережно додав: — Цілком імовірно, що вони навіть зараз підслуховують нашу розмову.

— О, Боже! Ні! — скрикнула Гезер і знову кинула слухавку.

Більше золотих кінке він не мав, тож наразі довелося з цим змиритися. «Я ляпнув дурню, — подумав він. — Не треба було казати про прослуховування. Після такого хто завгодно поклав би слухавку. Я заплутався у павутині власних слів. І опинився глибоко в дупі. Із гладесенькими сідничками з обох боків. У величезній штучній дупі».

Він відсунув двері телефонної будки і вийшов на жваву нічну вулицю... «Я опинився посеред міста нетрів, — роздратовано подумав Джейсон. — Де скрізь ошиваються поліційні донощики». «Просто пречудово!», — як казали в класичній телерекламі кексів, яку він вивчав іще в школі.

«Це могло б навіть видатися кумедним, якби відбувалося з кимось іншим. Але зараз це відбувається зі мною. Проте ні, в будь-якому разі в цьому не було б нічого кумедного. Адже тут ідеться про справжнє страждання й справжню смерть, яка кружляє довкола, широко розкинувши крила, готова завдати удару будь-якої миті.

Шкода, що в мене не було змоги записати цю розмову, а також усе, про що ми говорили з Кеті. У тривимірному форматі на кольоровій плівці це могло б стати непоганим доповненням до мого шоу. Десь ближче до завершення, коли нам іноді бракує матеріалу. Іноді? Чорт забирай! Та зазвичай! Завжди. І так триватиме до кінця життя».

Він уже уявляв свої вступні слова: «Що може трапитися з людиною, із законослухняною людиною, яка до цього не скоїла жодного правопорушення, якщо одного дня вона раптом втратить усі свої документи й опиниться в...» І так далі. Вони просто прикипіли б до екранів, усі тридцять мільйонів. Адже саме цього кожен із них боїться найбільше. «Людина-невидимка, — вів би він далі, — яка водночас привертає до себе занадто багато уваги. З погляду закону вона невидима, але виділяється з-поміж решти саме тому, що перебуває поза законом. Що станеться з такою людиною, якщо їй не вдасться повернути...» Бла-бла-бла. І т.д., і т.п. До біса все це! Не все, що він робив чи казав, не всі події в його житті потрапляли на шоу. Так само і з цим. Черговий невдаха. Один із багатьох. «Багато покликаних, та мало вибраних, — подумав він. — Ось що означає бути профі. Саме так я й вирішую всі питання як у публічному, так і в особистому житті. Зведи втрати до мінімуму й тікай, якщо немає іншої ради», — сказав Джейсон, цитуючи самого себе. Так він говорив у ті щасливі дні, коли його перше шоу, яке транслювалося на всю планету, з’явилося в мережі супутникового телебачення.

«Я знайду іншого фальшувальника, який не працюватиме на поліцію, — вирішив він. — І зроблю собі новий комплект документів. Цього разу без мікропередавачів. А ще, вочевидь, мені не завадила би зброя.

Варто було подумати про це ще тоді, коли я очуняв у тому готелі». Колись, багато років тому, коли синдикат «Рейнолдз» намагався прибрати до рук його шоу, він навчився користуватися зброєю й носив пістолет «Барберз Гуп»: максимальна дальність ураження — дві милі, прицільна точність стрільби не втрачається до останньої тисячі футів.

А ще можна було б показати «містичний транс» Кеті, її напад із криками. Аудіосупроводом слугував би голос зрілого чоловіка, який на тлі її волання казав би щось на кшталт: «Ось, що таке психоз. Психоз — це страждання, страждання поза будь-якою межею...» І так далі. Бла-бла-бла. Джейсон глибоко вдихнув холодне нічне повітря, здригнувся й, запхавши руки якнайглибше в кишені брюк, пірнув у людське море, що виповнювало вулицю.

Несподівано він опинився навпроти черги з десяти людей, які стояли перед мобільним КПП. У хвості черги тинявся полісмен у сірій уніформі, який стежив за тим, щоб ніхто раптом не розвернувся й не рушив у протилежному напрямку.

— Зачекай-но, друже, а ти не міг би пройти перевірку? — звернувся він до Джейсона, коли той мимоволі рушив геть.

— Без питань.

— От і добре, — радісно відказав коп. — А то ми тут із восьмої ранку стирчимо, але й досі не виконали норму.

6

Двоє полісменів у сірій, мов шерсть хаскі, уніформі зупинили чоловіка, що стояв у черзі попереду Джейсона.

— Ці документи були підроблені півгодини тому. Вони й досі вогкі, — в унісон сказали копи. — Бачиш? Бачиш, як від тепла потекло чорнило? Гаразд.

Поліціянти, що перевіряли документи, кивнули, і четверо інших, на вигляд справжні горлорізи, заштовхали чоловіка до припаркованого поруч квіблобуса, пофарбованого в зловісні сірі та чорні кольори. Кольори поліції.

— Ну, гаразд, а тепер подивимося, коли були надруковані твої, — добродушно мовив до Джейсона один із хаскіподібних копів.

— Та вони в мене вже бозна скільки років, — відказав той і простягнув свій гаманець із сімома ідентифікаційними картками.

— Відграфуй підписи, — наказав старший за званням. — Перевір, чи немає накладки.

Кеті мала рацію.

— Ні, — відклавши камеру, сказав підлеглий. — Накладки немає. Але схоже, що ось тут, із військового квитка, зняли транс-точку. Хоча якщо це й справді так, то це робота профі. Треба глянути через скло. — Він дістав портативні збільшувальні лінзи й ліхтарик і посвітив ним на підроблені картки, щоб роздивитися найдрібніші деталі.

— Бачите?

— Чи була на цій картці електронна мітка, коли ти звільнявся зі служби? Ти її пам’ятаєш? — запитав старший Джейсона.

Обидва полісмени втупилися в нього, чекаючи на відповідь.

«Дідько! Що ж мені їм сказати?» — занепокоївся він.

— Не знаю. Я навіть не знаю, як виглядає... — Джейсон ледь не бовкнув «мікропередавач», але вчасно виправився, — електронна точка.

— Як точка, містере, — сказав молодший за званням полісмен. — Ви що нас не чуєте? Ви вживали наркотики? Поглянь-но! На картці наркоконтролю немає запису за минулий рік.

— Однак це доводить, що вони справжні. Хто б підробляв документи одразу з порушенням? Це вже зовсім треба з розуму вижити, — подав голос один із копів-горлорізів, що стояли осторонь.

— Авжеж, — мовив Джейсон.

— Що ж, це нас не стосується, — сказав старший і повернув йому ідентифікаційні картки. — Нехай звернеться з цього приводу до свого інспектора з наркоконтролю. Проходь.

Полісмен відштовхнув Джейсона кийком і простягнув руку по документи чоловіка, який стояв наступним у черзі.

— Це все? — запитав Джейсон у копів-горлорізів. Він не міг у це повірити.

«Тільки не виказуй свого здивування, — подумав він. — Просто йди!»

Так він і вчинив.

Під розбитим ліхтарем його торкнулася чиясь рука. З темряви вийшла Кеті. Від її дотику Джейсон заціпенів, відчуваючи, як перетворюється на кригу, яка спочатку скувала його серце, а потім і решту тіла.

— То що ти думаєш про мене тепер? — запитала вона. — Про мою роботу й те, що я для тебе зробила?

— Це вони зробили, — коротко відказав Джейсон.

— Я не маю наміру тебе здавати. Навіть попри те, що ти мене образив і кинув. Але ти мусиш провести зі мною ніч, як і обіцяв. Розумієш?

Їй варто було віддати належне. Зачаївшись біля мобільного КПП, Кеті отримала неспростовний доказ того, що підробила документи достатньо добре, аби він міг не перейматися поліційними перевірками. А отже, баланс у їхніх стосунках різко змінився. Тепер Джейсон був у неї в боргу. Він більше не міг почуватися скривдженою жертвою.

Тепер уже ця дівчина мала повне моральне право на його вдячність. Спершу батіг — погроза здати його поліції. Потім пряник — якісно підроблені документи. Джейсон опинився в неї на гачку. І він мусив це визнати. Як перед Кеті, так і перед самим собою.

— Я так чи інакше провела б тебе через контрольний пункт. — Вона виставила свою праву руку вперед, вказавши на рукав. — У мене тут сіра поліційна нашивка. Її видно під макролінзами. Це для того, щоб мене випадково не схопили. Я просто сказала б їм...

— Облиш, — відрізав Джейсон. — Я не хочу про це чути.

Він покрокував далі. Дівчина хутко, мов вправна пташка, рушила за ним.

— Ходімо до моєї «малої хати»? — запропонувала Кеті.

— У ту кляту діру?

«У мене плавучий дім у Малібу, — подумав Джейсон. — Вісім спалень, шість обертальних ванн та чотиривимірна вітальня зі стелею з ефектом нескінченності. І просто через щось, чого я не розумію й що ніяк не контролюю, я змушений проводити свій час отак. У вошивих притонах. У задрипаних забігайлівках, ще задрипаніших майстернях і вже зовсім паскудних однокімнатних квартирах. Можливо, я розплачуюсь за якісь свої минулі вчинки? За щось, про що навіть не пам’ятаю? Але насправді не існує жодної розплати. Я затямив це ще багато років тому: ні добро, ні зло не повертаються до тебе. Урешті-решт ніякої справедливості не існує. Якщо за своє життя я чомусь і навчився, то хіба не цьому?»

— Вгадай, що я перш за все завтра куплю? — мовила Кеті. — Мертвих мух. І знаєш навіщо?

— Вони багаті на протеїн.

— Так, але не тому. Я купую їх не для себе. Щотижня я запасаюсь пакетиком мух для Вілла, моєї черепахи.

— Я не бачив у тебе ніякої черепахи.

— Вона живе в моїй «великій хаті». А ти й справді подумав, що я можу купувати мертвих мух собі?

— De gustibus поп disputandum est — процитував він.

— Е... Про смаки не сперечаються? Правильно?

— Правильно, — мовив Джейсон. — Інакше кажучи, якщо хочеш їсти мертвих мух — так і зроби!

— От Вілл і їсть. І йому подобається. Але він просто маленька зелена черепашка... не одна з тих великих, наземних. Ти коли-небудь бачив, як вони хапають їжу, що плаває на поверхні води? Ці тварини, хоч і крихітні, але справжні монстри. Ще мить тому муха була в тебе перед очима, а тоді клац! і вона вже всередині черепахи, — Кеті засміялася. — Перетравлюється. Це змушує тебе задуматися.

— Про що? — поцікавився Джейсон і одразу вгадав її відповідь: — Про те, що коли кусаєш, то отримуєш або все, або нічого? Але в жодному разі не частину?

— Приблизно так.

— І що ж отримала ти? Усе чи нічого?

— Не знаю... Хороше запитання. Скажімо, я втратила Джека. Але, можливо, я більше й не хочу бути з ним. Минуло до біса часу. Мабуть, він мені і досі потрібний. Проте ти потрібний мені більше.

— А я думав, що ти можеш одночасно кохати двох чоловіків з однаковою силою.

— Хіба я таке казала? — Кеті замислилася. — Я мала на увазі, що це ідеальний варіант, але в реальному житті можна лише спробувати до нього наблизитися... Розумієш? Ти розумієш, про що я?

— Так. І я бачу, до чого ти ведеш. Ти хочеш ненадовго кинути Джека, доки я тут, а потім, коли мене вже не буде поряд, знову повернутися до нього. У психологічному сенсі. Ти завжди так робиш?

— Я ніколи його не кидала! — відрізала дівчина. Далі вони йшли мовчки, доки не дісталися до її великого старого багатоквартирного будинку, дах якого рясно вкривав ліс телевізійних антен, які вже давно ніхто не використовував. Попорпавшись у сумочці, Кеті відшукала ключ і відчинила двері.

У кімнаті горіло світло. На трухлявому дивані обличчям до них сидів сивочолий чоловік середнього віку, одягнутий у сірий костюм. Кремезний чолов’яга з бездоганною зовнішністю та ретельно виголеним обличчям — ані порізів, ані червоних плям, жодної недбало пропущеної волосини. Він мав ідеальний вигляд; кожна волосина на його голові лежала на своєму місці.

— Містер Мак-Налті? — затинаючись, мовила Кеті.

Звівшись на ноги, широкоплечий чоловік простягнув Джейсону праву руку. Той машинально простягнув свою, щоб привітатися.

— Ні, — сказав здоровань. — Я не збираюся тиснути вам руку. Покажіть мені ідентифікаційні картки, які вона для вас зробила. Давайте їх сюди.

Мовчки — та й що тут скажеш? — Джейсон віддав йому свій гаманець.

— Це не твоя робота, — мовив Мак-Налті, швидко проглянувши документи. — Хіба що останнім часом ти стала значно вправнішою, чорт забирай!

— Деякі з них у мене вже багато років, — сказав Джейсон.

— Та невже? — пробурмотів Мак-Налті й повернув йому гаманець разом із картками. — Хто почепив на нього мікропередавачі? — звернувся він до Кеті. — Ти? Чи Ед?

— Ед, — відповіла дівчина.

— Ну, і хто тут у нас? — мовив Мак-Налті, розглядаючи Джейсона так, немов знімав з нього мірки для труни. — Чоловік за сорок, гарно й модно одягнений. Дорогі черевики... зі справжньої шкіри. Чи не так, містере Тавернер?

— З волячої, — відказав Джейсон.

— Згідно з документами, ви — музикант. То на якому інструменті граєте?

— Я — співак.

— Ну то заспівайте нам щось.

— Ідіть до біса! — відказав Джейсон. Йому вдалося вирівняти дихання. Фраза прозвучала саме так, як він і хотів. Ні більше, ні менше.

— А він не боягуз. Йому відомо, хто я? — поцікавився Мак-Налті в Кеті.

— Так. Я... розповіла йому. Дещо.

— Ти розповіла йому про Джека, — проказав Мак-Налті й повернувся до Джейсона: — Ніякого Джека не існує. Вона вірить у його існування, але це лише маячна ідея. Чоловік Кеті загинув три роки тому під час дорожньо-транспортної пригоди. Його ніколи не утримували в таборі примусової праці.

— Джек досі живий, — заперечила дівчина.

— Що я казав? Кеті досить добре пристосувалася до життя, але в неї лишилася ця настирлива ідея. Вона ніколи не зможе її позбутися, бо одразу втратить психологічну рівновагу, — Мак-Налті знизав плечима. — Це цілком безпечна ілюзія, до того ж вона допомагає їй жити далі. Тож ми вирішили, що психіатричне лікування тільки зашкодить.

Кеті почала тихо плакати. Великі сльози скочувалися її щоками й падали на блузку. Там і сям з’являлися темні кола плям.

— Найближчими днями я спілкуватимуся з Едом Прейсимом, — сказав Мак-Налті. — Спитаю, навіщо він повісив на вас мікропередавачі. У нього хороша інтуїція. Мабуть, він щось відчув. — Мак-Налті замислився. — Майте на увазі, що ідентифікаційні картки у вашому гаманці — це копії справжніх документів, які зберігаються в центральних базах даних у різних куточках світу. Ваші копії — цілком задовільні, однак, можливо, я захочу перевірити оригінали. Будемо сподіватися, що вони не гірші.

— Але до такої процедури вдаються вкрай рідко. За статистикою... — слабким голосом мовила Кеті.

— Я вважаю, що в цьому випадку варто таке зробити, — відказав Мак-Налті.

— Але чому? — запитала дівчина.

— Бо ми підозрюємо, що ти здаєш нам не всіх. Півгодини тому цей чоловік, містер Тавернер, успішно пройшов перевірку на мобільному КПП. Ми простежили за ним за допомогою мікропередавачів. Як на мене, його документи в порядку. Проте Ед стверджує...

— Ед — алкоголік, — кинула Кеті.

— Утім, на нього можна покластися, — відказав Мак-Налті, осяявши вбогу кімнату професійною усмішкою. — А от на тебе — не зовсім.

Діставши військовий квиток, Джейсон потер своє маленьке чотиривимірне фото, і те промовило голосом, в якому вчувалося щось металеве: «Як ся маєш-поживаєш?»

— Як таке можна підробити? — запитав Джейсон. — Саме такий голос був у мене десять років тому, коли мене призвали на обов’язкову службу до нацгвардії.

— Сумніваюся,— сказав Мак-Налті й поглянув на наручний годинник. — Міс Нельсон, ми вам щось заборгували? Чи за цей тиждень із вами вже розрахувались?

— Розрахувались, — натужно проказала дівчина й низьким тремтливим напівшепотом додала: — Але коли Джек врешті вийде, ви взагалі не зможете на мене розраховувати.

— Для тебе Джек ніколи не вийде, — добродушним тоном мовив Мак-Налті.

Він підморгнув Джейсону. Той підморгнув у відповідь. Двічі. Джейсон збагнув, хто такий Мак-Налті. Він використовував слабкості інших. Імовірно, Кеті навчилася маніпулювати людьми саме в нього. І в його витончених добродушних колег.

Тепер Джейсон розумів, як вона стала такою, якою стала. Зрада була для неї буденним явищем. Натомість рішення не зрадити, як у його випадку, — чимось неймовірним. Йому лишалося тільки дивуватися й мовчки дякувати.

«Ми живемо в країні зрад, — подумав Джейсон. — Просто коли я був зіркою, то міг на це не зважати. Але тепер я такий, як і решта — тепер мені доводиться мати справу з тим, із чим вони завжди мали справу. Та й, власне... із чим я й сам мав колись справу, а потім просто викреслив це з пам’яті. Адже воно було надто гнітючим, щоб вважати його за правду... Тож щойно в мене з’явилася можливість обирати, я вирішив забути».

— Ходімо зі мною, — сказав Мак-Налті, поклавши свою м’ясисту веснянкувату руку на плече Джейсону.

— Куди? — відсахнувся той. «Точнісінько так само, — подумав Джейсон, — як Кеті раніше сахалася від нього». Вочевидь, цього вона також навчилася у світі, де заправляли такі ось мак-налті.

— Вам немає в чому його звинуватити! — стиснувши кулаки, хриплим голосом мовила Кеті.

— А ми й не збираємося його ні в чому звинувачувати, — спокійно відказав Мак-Налті. — Я просто хочу взяти в нього відбитки пальців, зразок голосу, відбитки стопи й електроенцефалограму. Ви ж не заперечуєте, містере Таверн.

— Не хотілося б... — мовив було Джейсон, прагнучи виправити полісмена, але помітив застережливий погляд Кеті, тож вчасно зупинився й продовжив: — Заперечувати офіцеру поліції, що виконує свій обов’язок. Ходімо!

Можливо, Кеті й справді мала рацію. Можливо, те, що поліцейський неправильно запам’ятав його ім’я, було чомусь важливим. Хтозна? Час покаже.

— Містере Таверн, — ліниво протягнув Мак-Налті, підштовхуючи Джейсона до виходу, — ваше прізвище наштовхує на думку про пиво, тепло й затишок, чи не так? — він озирнувся до Кеті й різко повторив своє запитання: — Хіба ні?

— Містер Таверн — приємна людина, — процідила крізь зуби Кеті.

Двері за ними зачинилися, і Мак-Налті з Джейсоном рушили коридором до сходів, відчуваючи зусібіч їдкий запах цибулі та гострого соусу.

Зайшовши до 469-го відділку поліції, Джейсон Тавернер опинився серед чималого гурту людей, котрі безцільно вешталися приміщенням, чекаючи, доки їх впустять або випустять, повідомлять якусь інформацію чи скажуть, що їм робити. Мак-Налті пришпилив до його лацкана кольорову бирку, і лише самому Богу та поліції було відомо, що вона означала.

Однак, очевидно, щось таки означала. Офіцер у формі, що сидів за стійкою, яка тягнулася від стіни до стіни, жестом підкликав його до себе.

— Отже, — проказав полісмен. — Інспектор Мак-Налті частково заповнив вашу форму J-2. Джейсон Таверн. Адреса проживання: Вайн-стрит, 2048.

«Звідки в Мак-Налті така інформація? — подумав Джейсон. — Вайн-стрит?» Але тоді зрозумів, що це адреса Кеті. Мак-Налті, мабуть, припустив, що вони живуть разом. Втомлений від нескінченної роботи, як і всі копи, він подав інформацію, яка вимагала від нього найменших зусиль. Такий уже закон природи: будь-яка річ або ж жива істота завжди обирає найкоротший шлях між двома точками. Джейсон заповнив решту форми.

— Покладіть долоню в цей паз, — сказав офіцер, вказавши на пристрій для зняття відбитків пальців.

Джейсон послухався.

— А тепер зніміть одного черевика, байдуже, з якої ноги. І шкарпетку. Можете сісти отут.

Полісмен відсунув убік частину стійки, відкривши прохід до стільця.

— Дякую, — проказав Джейсон, усівшись.

Після зняття відбитка стопи Джейсона попросили проказати вголос: «Униз спустилася права хатина і з’їла кладену біля його коня річ». Так вони записали зразок його голосу. Відтак він знову сів на стілець, і йому вдягнули на голову декілька терміналів. Невдовзі з пристрою вилізло три фути почерканого паперу. Електроенцефалограма. На цьому все й закінчилося.

За стійкою з’явився радісний Мак-Налті. У різкому білому світлі ламп на його щелепі, над верхньою губою й навіть на шиї вже можна було помітити коротку щетину.

— Як справи з містером Таверном? — поцікавився він.

Вже готові провести процедуру порівняння, — відповів офіцер.

— Чудово, — сказав Мак-Налті. — Залишуся тут і погляну на результати.

Офіцер поліції опустив заповнену Джейсоном форму в щілину й натиснув кілька клавіш із літерами. Усі клавіші були зеленими, а літери на них — великими. Джейсон чомусь звернув на це увагу.

Із пащеподібного отвору на довжелезну стійку виповзла ксерокопія документа й упала до металевого лотка.

— Джейсон Таверн, — прочитав офіцер, проглянувши документ. — Із Кемеммера, штат Вайомінг. Вік — тридцять дев’ять років. Механік дизельних двигунів.

Він зиркнув на фотографію.

— Фото зроблене п’ятнадцять років тому.

— Були якісь правопорушення? — запитав Мак-Налті.

— Жодного, — відповів офіцер у формі.

— Чи зазначений у поліційній базі даних ще хтось на ім’я Джейсон Таверн?

Офіцер натиснув жовту клавішу й заперечно похитав головою.

— Гаразд. Отже, це він, — мовив Мак-Налті, оглядаючи Джейсона. — Однак на механіка ви не схожі.

— Я закинув ту справу, — відказав Джейсон. — Тепер я працюю у відділі продажів. Займаюся сільськогосподарським обладнанням. Дати вам візитівку?

Він блефував, але все одно потягнувся до верхньої правої кишені піджака. Мак-Налті заперечно покрутив головою. От і добре. Чого ще очікувати від бюрократів? Вони, як завжди, підтягнули хибне досьє. І, кваплячись, так усе й лишили.

«Дякувати Богу, — подумав Джейсон, — за те, що цей величезний складний заплутаний усепланетний апарат має свої недоліки. Занадто багато людей, занадто багато машин. Усе почалося з помилки інспектора, а закінчилося неправдивою інформацією, отриманою з поліційної бази даних, з їхнього сервера, розташованого в місті Мемфіс, штат Теннессі. І тепер, навіть маючи мої відбитки пальців, стопи, зразок голосу й ЕЕГ, вони навряд чи зможуть розплутати цей вузол. Тільки не зараз, коли до досьє вже додали заповнену мною форму».

— Оформити його? — запитав офіцер у Мак-Налті.

— За що? За те, що він механік?

Мак-Налті по-товариськи поплескав Джейсона по спині.

— Можете йти додому, містере Таверн. До вашої крихітки з дитячим личком. До вашої маленької цнотливиці.

Усміхаючись, він розчинився в натовпі стривожених та збитих із пантелику людей.

— Ви вільні, сер, — сказав Джейсону офіцер у формі.

Кивнувши, Джейсон вийшов з 469-го поліційного відділку на вечірню вулицю й невдовзі загубився посеред вільних і впевнених у собі мешканців району.

«Однак колись вони мене таки схоплять, — подумав він. — Коли звірять відбитки. Утім, якщо фото було зроблене п’ятнадцять років тому, можливо, й ЕЕГ та зразок голосу також не новіші.

Проте це не вирішувало проблему з відбитками пальців та стопи. Такі речі не міняються.

Можливо, вони просто кинуть ксерокопію до шредера й по всьому? А тоді перешлють нові дані про мене до Мемфіса, де їх внесуть до мого — чи радше „мого“ — постійного досьє. Тобто до досьє Джейсона Таверна.

Дякувати Богу, що механік дизельних двигунів Джейсон Таверн ніколи не порушував закон і не мав проблем із поліцією чи нацгвардією. Бувають же такі люди».

Раптом угорі зависнув поліційний говеркар, його червоний прожектор яскраво спалахнув і з гучномовців пролунало: «Джейсоне Таверн, негайно поверніться до 469-го поліційного відділку. Це наказ поліції. Джейсоне Таверн...»

Повідомлення повторювалося знову і знову, а Джейсон стояв приголомшений і не міг зрушити з місця. Вони вже все зрозуміли. І знадобилося їм для цього не кілька годин, днів чи тижнів, а всього декілька хвилин.

Він повернувся до відділку, зійшов нагору стираплексовими сходами, пройшов крізь двері, що автоматично відчинялися, реагуючи на світло, протиснувся через натовп невдах і знову постав перед офіцером у формі, який раніше вже перевіряв його досьє. Мак-Налті також був тут. Обоє чоловіків мали насуплений вигляд і саме щось обговорювали.

— А ось і знову наш містер Таверн, — зиркнувши на нього, сказав Мак-Налті. — Навіщо ви повернулися, містере Таверн?

— Поліційний говеркар... — почав було Джейсон, але Мак-Налті його обірвав.

— Те повідомлення було несанкціоноване. Ми просто видали орієнтування, а якийсь йолоп передав його підрозділу повітряної поліції. Але оскільки ви вже тут... — Мак-Налті розвернув документ так, щоб Джейсон міг бачити фото. — П’ятнадцять років тому ви мали такий вигляд?

— Певно, що так, — відповів Джейсон. На фотографії був чоловік із випнутим кадиком, зіпсутими зубами й очима, які суворо витріщалися в порожнечу. Над занадто відстовбурченими вухами нависало кучеряве золотисте волосся.

— Ви зробили пластику? — поцікавився Мак-Налті.

— Так.

— Чому?

— А хто хотів би мати таку зовнішність?

— Не дивно, що тепер ви такий вродливий і величавий. Такий поважний... — він замовк, намагаючись підібрати потрібне слово. — Такий сановитий. Навіть не віриться, що з цього... — Мак-Налті вказав пальцем на фото п’ятнадцятирічної давності, — можна було зробити таке, — інспектор дружньо поплескав Джейсона по плечі. — Але де ви взяли стільки грошей?

Доки Мак-Налті говорив, Джейсон квапливо проглянув інформацію в документі. Джейсон Таверн народився в Сісеро, штат Іллінойс. Батько — токар. Дід — власник мережі роздрібних крамниць сільськогосподарського обладнання. Враховуючи те, що він розповів Мак-Налті про свою теперішню професійну діяльність, йому, можна сказати, пощастило.

— Від Віндслоу, — сказав він. — Перепрошую, я завжди так називав його й іноді забуваю, що це ім’я відоме не всім.

Професійні навички стали Джейсону в пригоді. За той час, доки Мак-Налті з ним говорив, він устиг прочитати й запам’ятати більшу частину сторінки.

— Від мого діда. Він мав чимало грошей, а я був його улюбленцем. Єдиний онук, ви ж розумієте.

Проглянувши документ, Мак-Налті кивнув.

— Я виглядав, як сільський парубок. Як селюк, яким я, власне, й був. Найкраща робота, на яку я міг влаштуватися, це ремонт дизельних двигунів, але мені хотілося більшого. Тому я взяв гроші, які успадкував від Віндслоу, і подався до Чикаго...

— Гаразд, — киваючи, проказав Мак-Налті. — Здається, сходиться. Ми знаємо, що такі радикальні зміни з допомогою пластичної хірургії можливі, й до того ж коштує ця операція не надто дорого. Однак здебільшого її роблять собі неособи або втікачі з трудових таборів. Саме тому ми стежимо за всіма так званими «трансплант-шопами».

— Але погляньте, яким я був потворним...

— Точніше не скажеш, містере Таверн, — Мак-Налті залився глибоким гортанним сміхом. — Гаразд. Перепрошую, що потурбували. Можете йти.

Інспектор махнув рукою, і Джейсон рушив до натовпу людей.

— О! — гукнув Мак-Налті й покликав його жестом до себе. — Ще одне...

Голос полісмена розчинився в навколишньому галасі. Серце Джейсона йокнуло, і він рушив назад.

«Якщо вони тебе помічають, то вже ніколи насправді не закривають справу. Тобі ніколи не повернути свою анонімність. Тому найважливіше — взагалі не потрапляти їм на очі. Але я потрапив».

— Що сталося? — запитав Джейсон, відчуваючи, як його охоплює відчай.

Вони гралися з ним, намагаючись зламати. Він відчував, як усередині нього серце, кров і всі життєво важливі органи почали давати збій. У такій ситуації навіть бездоганна фізіологія шостого сходила на пси.

— Віддайте мені ваші документи, — простягнув руку Мак-Налті. — Я хочу, щоб їх перевірили в лабораторії. Якщо з ними все гаразд, то післязавтра ми їх вам повернемо.

— Але якщо на мобільному КПП... — запротестував Джейсон.

— Ми видамо вам перепустку, — сказав Мак-Налті й кивнув пузатому літньому офіцеру, який стояв праворуч від нього: — Зробіть чотиривимірне фото й видайте йому загальну перепустку.

— Слухаюсь, інспекторе, — сказав пузатий, простягнувши свою пухку лапу, щоб увімкнути камеру.

Через десять хвилин Джейсон Тавернер знову ступив на майже порожній тротуар, що тонув у напівсутінках раннього вечора, але цього разу зі справжньою поліційною перепусткою. А це було краще за будь-яку підробку, яку могла б виготовити для нього Кеті... Єдиний недолік — вона була дійсна лише протягом тижня. І все ж...

Він мав цілий тиждень, впродовж якого міг нічим не перейматися. А далі...

Йому вдалося зробити неможливе: обміняти комплект фальшивих документів на справжню поліційну перепустку. Розглядаючи її у світлі ліхтаря, Джейсон помітив, що термін дії був нанесений голографічно... і там було місце, щоб додати ще одну цифру. На перепустці стояла сімка. Він міг би попросити Кеті змінити її на сімдесят п’ять або ж дев’яносто сім, залежно від того, що було простіше.

Аж раптом Джейсон зрозумів: щойно в лабораторії виявлять, що його ідентифікаційні картки — підробка, номер його перепустки, а також ім’я та фото будуть надіслані на кожен контрольно-пропускний пункт планети.

Проте доки цього не сталося, він був у безпеці.