Лийтеся, сльози, сказав полісмен

21

— Еліс! — гукнув Джейсон Тавернер.

Жодної відповіді. Невже це вплив мескаліну? Він відійшов від фонографа й незграбно рушив до дверей, за якими зникла Еліс. Довгий коридор, килим із високим ворсом. У кінці коридору — сходи з чорними залізними перилами, що вели на другий поверх.

Джейсон якомога швидше попростував коридором до сходів, а тоді сходинка за сходинкою піднявся нагору.

Другий поверх. Фойє зі старовинним столом роботи Геппелвайта, на якому було навалено цілу купу журналів «Бокс». Як не дивно, Джейсон звернув на них увагу. Цікаво, хто ж читав такий масовий порнографічний низькопробний журнал, як «Бокс»? Фелікс? Еліс? Чи обоє? Він рушив далі, і досі — звісно ж, через мескалін — зауважуючи найдрібніші деталі. Ванна кімната. Певно, вона там.

— Еліс! — сердито покликав Джейсон.

Піт із чола крапав йому на носа й стікав по щоках. Від надміру емоцій, які вирували в його тілі, його пахви геть зіпріли.

— Чорт забирай! — крикнув він до Еліс, хоча й досі її не знайшов. — На тих платівках немає музики, там немає мого співу. Це фальшивки. Так?

«Чи, може, це все через мескалін?» — подумки засумнівався Джейсон.

— Я маю знати! Увімкни їх, якщо з ними все гаразд. Чи в тебе фонограф не працює? Проблема в цьому? Може, у нього зламалася голка, штифт чи як там воно називається?

«Таке трапляється, — подумав він. — Можливо, голка не діставала до дна канавок».

Джейсон штовхнув напівпрочинені двері. Спальня з незастеленим ліжком. На підлозі — матрац зі спальним мішком. Купка предметів для чоловічої гігієни: крем для гоління, дезодорант, бритва, лосьйон після гоління, гребінець... «Тут був гість, — подумав він,— але вже пішов».

— Є тут хто? — гукнув Джейсон.

Тиша.

Він побачив ванну кімнату. За напівпрочиненими дверима виднілася неймовірно старовинна ванна на пофарбованих ніжках у формі лев’ячих лап. «У них тут усе стародавнє, навіть ванна», — подумав Джейсон. Оминаючи решту дверей, він пошкутильгав коридором до неї й розчахнув двері навстіж.

На підлозі лежав скелет.

На ньому були чорні блискучі штани, шкіряна сорочка та пояс-ланцюг із залізною бляхою. Біля кісток стіп валялися туфлі на високих підборах. Від черепа й досі тягнулося кілька жмутків волосся, але окрім них не лишилося більше нічого. Ані очей, ані плоті. Навіть кістки вже пожовтіли.

— Господи,— похитнувшись, проказав Джейсон.

В очах потемніло, й він відчув, що втрачає рівновагу. Тиск у його середньому вусі повсякчас змінювався, тож кімната безгучно оберталася, мов чортове колесо в луна-парку.

Заплющивши очі, Джейсон притулився до стіни, якийсь час зачекав, а тоді знову поглянув на підлогу.

Вона померла. Але коли? Скільки відтоді минуло часу? Сто тисяч років? Кілька хвилин?

І що спричинило її смерть?

Може це й досі дія мескаліну? Чи все це відбувається насправді?

Так, насправді.

Нахилившись, він торкнувся прикрашеної китицями шкіряної сорочки. На дотик шкіра виявилася м’якою й гладенькою. Вона не розклалася. Час ніяк не вплинув на її одяг. Це точно щось означало, але Джейсон не розумів, що саме. «Час подіяв лише на неї», — подумав він. Все решта в будинку залишилося таким, як і було. Отже, справа не в мескаліні. Однак він не міг бути в цьому певним.

Мерщій униз! Треба забиратися звідси.

Усе ще ледь тримаючись на ногах, а тому зігнувшись, мов якась химерна мавпа, Джейсон невпевнено пошкутильгав коридором до сходів. Спираючись на чорні залізні перила, він перестрибнув одразу через дві чи три сходинки, перечепився й упав, але одразу підхопився і знову якось зумів звестися на ноги. Серце гупало так, що здавалося, ніби от-от вирветься з грудей, а перетруджені легені надувалися й здувалися, наче ковальські міхи.

Джейсон квапливо подався через вітальню до виходу, аж раптом, сам не розуміючи навіщо, але відчуваючи, що це важливо, схопив обидві платівки, запхав їх до конвертів і вибіг із ними надвір під тепле й яскраве полуденне сонце.

— Вже йдете, сер? — побачивши захеканого Джейсона, запитав охоронець у коричневій формі.

— Мені зле, — відказав той.

— Мені шкода, сер. Вам щось принести?

— Ключі від квібла.

— Зазвичай міс Бакмен залишає ключі в замку запалювання.

— Їх там немає, — сказав Джейсон, і досі важко дихаючи.

— Піду спитаю в міс Бакмен, — мовив охоронець.

— Не треба, — відказав Джейсон.

«Однак якщо все це лише мескалінове марення, то, може, так буде й краще?» — одразу спало йому на думку.

— Не треба? — перепитав охоронець і одразу перемінився на обличчі. — Стійте, де стоїте! Ані кроку в бік квібла!

Розвернувшись, він кинувся до будинку.

Джейсон стрімголов помчав по траві до асфальтованого майданчика, на якому стояв квібл. Невже ключі й справді в замку запалювання? Ні. В сумці? Він схопив її й витрусив увесь вміст на сидіння. Безліч речей, але жодних ключів. Аж раптом його слух пронизав страшний крик.

За браму вискочив охоронець із перекошеним обличчям. Він став до Джейсона боком, обома руками наставив на нього пістолет і вистрілив. Однак схибив. У нього надто тремтіли руки.

Вибравшись назовні з іншого боку квібла, Джейсон побіг заточуючись по густій вологій траві до найближчих дубів.

Охоронець вистрілив ще раз. І знову схибив. Джейсон почув, як той вилаявся. Спершу охоронець спробував його наздогнати, тоді розвернувся й чимдуж побіг назад до будинку.

Діставшись дерев, Джейсон почав продиратися крізь сухий підлісок. Довкола затріщало гілля. Попереду височіла цегляна стіна... Що там казала Еліс? Із уламками скла нагорі? Пробираючись крізь густі зарослі, він посунув уздовж стіни й зненацька натрапив на зламані дерев’яні ворота. Ті виявилися напівпрочиненими — за ними виднілася вулиця та інші будинки.

«То був не мескалін», — усвідомив Джейсон. Охоронець також це побачив. Як вона там лежала. Той древній скелет. Немовби пролежав там не один рік.

На протилежному боці вулиці якась жінка з цілою купою пакунків у руках саме відчиняла дверцята свого фліпфлепа.

Джейсон подався через вулицю, намагаючись змусити мозок запрацювати й побороти рештки мескалінового кошмару.

— Міс? — хапаючи ротом повітря, промовив він.

Заскочена зненацька жінка поглянула на нього. Молода, дебела, але з розкішним темно-рудим волоссям.

— Так? — нервово сказала вона, не зводячи з Джейсона очей.

— Мене отруїли якимось токсичним наркотиком, — промовив Джейсон, намагаючись говорити спокійно. — Чи не погодитесь відвезти мене в лікарню?

У відповідь — ані слова. Вона мовчки дивилася на нього широко розплющеними очима. Джейсон також більше нічого не казав. Просто стояв перед нею й чекав, важко дихаючи. Так чи ні? Мала ж вона щось відповісти.

— Я... не надто добре кермую, — проказала жінка. — Лише минулого тижня отримала водійське посвідчення.

— У такому разі за кермо сяду я, — мовив Джейсон.

— Але я з вами не полечу.

Жінка позадкувала, притискаючи до себе погано запаковані в коричневий папір посилки. Вочевидь, саме збиралася на пошту.

— Тоді дайте мені ключі, — простягнув руку Джейсон, очікуючи.

— Але ви можете втратити свідомість, і тоді мій фліпфлеп...

— Ну, то летімо разом.

Вона віддала йому ключі й боязко залізла на заднє сидіння. Джейсон, у якого одразу відлягло від серця, всівся за кермо, вставив ключі в запалення, завів двигун, і їхній фліпфлеп на максимальній швидкості, що сягала сорока вузлів, одразу злетів у небо. Джейсон чомусь зауважив, що це був дуже дешевий фліпфлеп — «Форд Ґрейгаунд». Бюджетна модель. І до того ж не нова.

— Вам дуже боляче? — стривожено запитала жінка. У дзеркалі заднього виду її обличчя й досі виглядало стурбованим, ба більше, воно виражало паніку. Вона взагалі не розуміла, що відбувається.

— Ні, — відповів Джейсон.

— Що то був за наркотик?

— Мені не сказали.

Тепер він уже практично не відчував дії мескаліну. Дякувати Богу, його фізіологія шостого виявилася достатньо сильною, щоб із цим упоратися. Думка про керування повільним фліпфлепом посеред щільного повітряного руху Лос-Анджелеса під дією мескаліну аж ніяк не видавалася йому привабливою. «Та ще й під такою дозою! — розлючено подумав Джейсон. — Що б вона там не казала».

Вона... Еліс. «Чому ті платівки виявилися чистими? — подумки запитував він у себе.— До речі, де вони?» Джейсон стривожено озирнувся довкола. Ось! На сидінні поруч. Він машинально кинув їх туди, сідаючи у фліпфлеп. Тож із ними все гаразд. Можна буде спробувати поставити їх на іншому фонографі.

— Найближчий шпиталь — це лікарня Святого Мартіна на перетині Тридцять п’ятої та Вебстер, — промовила жінка. — Вона невеличка, але я видаляла там бородавку, і тамтешні лікарі видалися мені зичливими та сумлінними.

— Отже, туди ми й полетимо, — відказав Джейсон.

— А вам зараз гірше чи краще?

— Краще.

— Ви вийшли з будинку Бакменів?

— Так, — кивнув він.

— А це правда, що вони брат і сестра? Я маю на увазі...

— Вони близнята.

— Це я розумію. Але знаєте, поводяться вони якось дивно. Коли ви бачите їх разом, то складається враження, наче перед вами подружжя. Вони цілуються й тримаються за руки. Він дуже шанобливо до неї ставиться. Але іноді вони страшенно сваряться. — На якусь мить жінка замовкла, а тоді нахилилася вперед і сказала: — Мене звати Мері Енн Домінік. А вас?

— Джейсон Тавернер, — відповів він, хоч це й нічогісінько не означало. Після того, як на мить йому здалося, що... Однак голос жінки знову збив його з думки.

— Я гончарка, — сором’язливо сказала вона. — А це горщики, які я везу на пошту, щоб розіслати по крамницях Північної Каліфорнії, зокрема в «Ґампс» у Сан-Франциско та «Фрейзерз» у Берклі.

— У вас добре виходить? — поцікавився Джейсон; утім, майже всі його думки зосередилися в іншому часі, а саме на тій миті, коли він відчинив двері ванної кімнати й побачив на підлозі її, тобто скелет. Він майже не чув голосу міс Домінік.

— Я докладаю зусиль. Хоча хтозна. Хай там як, але ж продаються.

— У вас сильні руки, — сказав Джейсон, аби сказати бодай щось. Він і досі підтримував розмову напівмашинально, неначе в цьому процесі була задіяна лише незначна частина його свідомості.

— Дякую, — відказала міс Домінік.

Запала мовчанка.

— Ви пролетіли лікарню. Потрібно повернутися й звернути трохи ліворуч.

В її голосі знову з’явилася колишня стривоженість.

— Ви й справді летите в лікарню чи це якийсь...

— Не бійтеся, — мовив Джейсон, цього разу зосередивши всю свою увагу на тому, що каже, й доклавши неабияких зусиль, щоб його голос звучав заспокійливо й приязно. — Я не студент-утікач. Я також не втік із табору примусової праці. Однак, — він повернув голову й зазирнув їй прямісінько у вічі, — я в біді.

— То ви не отруїлись наркотиком? — запитала вона таким тремтячим голосом, немовби щойно справдився її найбільших страх, який не давав їй спокою усе життя.

— Я приземлюсь, — відказав Джейсон. — Так ви почуватиметеся безпечніше. Ми вже достатньо далеко відлетіли. Прошу вас, не треба боятися. Я не завдам вам шкоди.

Однак ошелешена жінка й далі сиділа нерухомо і чекала... а втім, на що вона чекала, не знав ані він, ані вона сама.

Джейсон приземлився біля бордюра на людному перехресті й одразу ж відчинив дверцята. Але раптом вирішив іще на хвилинку затриматися у фліпфлепі й розвернувся до міс Домінік.

— Будь ласка, вийдіть, — її голос дрижав. — Я не хочу видатися неввічливою, але мені справді страшно. Ви ж чули про цих очманілих від голоду студентів, яким якось вдається пробратися за зведені довкола кампусів барикади...

— Послухайте мене! — різко урвав він її.

— Гаразд, — вона втихомирилася, слухняно, хоча й із острахом, всілася на сидінні, поклавши руки на пакунки, які тримала на колінах, і чекала, що станеться далі.

— Не варто так легко лякатися, — сказав Джейсон. — Інакше життя для вас буде нестерпним.

— Я розумію, — покірно кивнула жінка, слухаючи його з такою зосередженістю, ніби сиділа на лекції в коледжі.

— Ви завжди боїтеся незнайомців?

— Гадаю, що так. — Вона знову кивнула. Цього разу так, немовби Джейсон її за щось шпетив. Хоча, в певному сенсі, так і було.

— Страх може змусити вас накоїти більше помилок, ніж ненависть чи ревнощі. Якщо ви боїтеся, то не живете по-справжньому. Боятися — означає повсякчас носити у собі якийсь тягар, який ви не можете ні з ким розділити.

— Здається, я розумію, про що ви, — сказала Мері Енн Домінік. — Приблизно рік тому я почула, як хтось страшенно загрюкав у двері мого помешкання. Я сховалася у ванній, зачинилася там і вдала, що мене немає вдома, бо подумала, що хтось хоче увірватися в мою квартиру... але пізніше дізналася, що в сусідки зверху застрягла в раковині рука. У неї раковина «Діспоузалл», ви ж розумієте? Туди впав ніж, а сусідка спробувала його дістати й не змогла витягнути назад руку. А у двері стукав її маленький син...

— Отже, ви розумієте, про що я? — перебив її Джейсон.

— Так. Я б хотіла бути іншою. Чесно. Але я все одно така.

— Скільки вам років?

— Тридцять два.

Відповідь його здивувала. З вигляду вона здавалася набагато молодшою. Вочевидь, вона так ніколи по-справжньому й не подорослішала. Джейсону стало її шкода. Як же важко їй, мабуть, було пустити його за кермо свого фліпфлепа. До того ж її страх був небезпідставний — просячи допомоги, Джейсон її обманув.

— Ви дуже хороша людина, — сказав він їй.

— Дякую, — шанобливо й трохи зніяковіло відказала міс Домінік.

— Бачите оту кав’ярню? — запитав Джейсон, вказавши на сучасне й доволі людне кафе. — Зайдімо туди. Я хотів би з вами поговорити.

«Мені конче треба з кимось поспілкуватися, — подумав він. — Хай я і шостий, але якщо цього не зроблю, то в мене просто з’їде дах».

— Але, — занепокоєно запротестувала вона, — мені потрібно відвезти посилки на пошту до другої, інакше їх не відправлять сьогодні до Затоки.

— Отже, спершу полетимо на пошту, — сказав Джейсон, вийняв ключі й віддав їх Мері Енн. — Сідайте за кермо. Можете летіти так повільно, як вам подобається.

— Містере... Тавернер, — відказала вона. — Я просто хочу побути на самоті.

— Ні, — мовив він. — Вам не можна лишатися самій. Самотність вас убиває. Вона вас підточує. Вам слід завжди, щодня бути посеред людей.

— Пошта розташована на перетині Сорок дев’ятої та Фултон, — помовчавши, сказала Мері Енн. — Ви могли б покермувати? Я зараз дещо знервована.

Джейсон відчув, що здобув моральну перемогу. Це було приємне відчуття.

Він узяв у неї ключі й, не гаючи ні хвилини, вони полетіли в напрямку Сорок дев’ятої та Фултон.

22

Незабаром вони вже сиділи за столиком у кав’ярні, яка виявилася в міру людним, чистим і приємним на вигляд закладом, де гостей обслуговували кілька молодих офіціанток. З музичного автомата лунала пісня «Спогад про твій ніс» Луїса Панди. Джейсон замовив лише каву. Міс Домінік обрала фруктовий салат і холодний чай. — А що це у вас за платівки? — поцікавилася вона. Замість відповіді Джейсон простягнув їй записи.

— О, то вони ваші. Ви ж Джейсон Тавернер? Так?

— Так.

Принаймні в цьому він був упевнений.

— Здається, ніколи не чула ваших пісень, — сказала Мері Енн. — Я б залюбки послухала, хоча зазвичай мені й не подобається поп. Я люблю легендарних фолкових виконавців минулого. Таких як Баффі Сент-Марі[15]. Так, як вона, зараз уже ніхто не співає.

— Згоден, — похмуро відказав Джейсон.

Він знову й знову повертався подумки до будинку, до ванної, до втечі від навіженого охоронця в коричневій формі... «То був немескалін, — вкотре повторив собі Джейсон. — Адже охоронець теж її бачив».

Чи принаймні бачив щось.

— Можливо, він бачив не те, що бачив я, — проказав Джейсон вголос. — Можливо, він просто побачив, що вона лежить на підлозі. Можливо, вона впала. Можливо...

«Можливо, мені варто повернутися...»

— Хто що не бачив? — запитала Мері Енн і одразу ж зайшлася густим рум’янцем. — Я не мала наміру втручатися у ваше життя. Просто ви казали, що опинилися в біді, і я бачу, що вам тяжко на душі.

— Мені треба впевнитися, що ж сталося насправді, — сказав Джейсон. — Усі відповіді в тому будинку.

«А також на цих платівках», — подумав він.

Еліс Бакмен було відомо про його телешоу. Вона знала про його платівки. Знала, яка з них була найхітовішою. Мала її у своїй колекції. Але...

На платівках узагалі не було музики. Зламаний штифт? Чорта з два! Все одно почувся б якийсь звук. Нехай навіть спотворений. Він занадто часто користувався платівками й фонографами, щоб цього не розуміти.

— Ви засмучені, — сказала Мері Енн.

Вона дістала зі своєї маленької сумочки окуляри й узялася уважно читати інформацію про виконавця на зворотному боці конвертів.

— Таким мене зробило те, що зі мною трапилося, — коротко відказав Джейсон.

— Тут написано, що ви ведете телепрограму.

— Так, — кивнув він. — Щовівторка о дев’ятій вечора. На NBC.

— То ви справжня зірка. Виявляється, я сиджу й розмовляю зі знаменитістю, про яку напевне мала би знати. І що ви відчули у цю мить?.. Я маю на увазі, коли сказали мені ваше ім’я, а я вас не впізнала?

Джейсон стенув плечима. Йому сподобалася іронія цього запитання.

— А в музичному автоматі можуть бути ваші пісні? — запитала Мері Енн, вказавши на різнокольорову машину, виконану у вавилонсько-готичному стилі, що стояла в дальньому кутку закладу.

— Хтозна, — відказав він. Хороше запитання.

— Піду подивлюся.

Діставши з кишені півкінке, міс Домінік підвелася з-за столика, підійшла до автомата й узялася вивчати список із назвами пісень та іменами виконавців.

«Коли вона повернеться, то вже не дивитиметься на мене такими захопленими очима», — з сумом подумав Джейсон. Йому був чудово відомий «ефект хоча б однієї відсутності»: якщо ти не заявлятимеш про себе буквально всюди, і твої пісні не лунатимуть щодня із кожного радіоприймача, фонографа, музичного автомата, нотної крамниці та телеекрана у Всесвіті, зіркова магія одразу ж зникне.

Утім Мері Енн повернулась усміхнена.

— «І жодних тобі факапів», — сідаючи за стіл, сказала вона, і Джейсон помітив, що її півкінке зник. — Гратиме наступною.

Він умить підхопився й кинувся через усю кав’ярню до музичного автомата.

Вона сказала правду. Список Б4. Його найсвіжіший, трохи сентиментальний хіт «І жодних тобі факапів». Механізм музичного автомата вже запустив диск.

А ще за мить приміщення кав’ярні заповнив його голос, пом’якшений квад-звуковими точками та камерами відлунювання.

Приголомшений Джейсон повернувся до столика.

— У вас пречудовий голос, — сказала Мері Енн, щойно закінчилася пісня. Зважаючи на її смаки, можливо, це була просто ввічливість.

— Дякую.

Це й справді був він. Принаймні ця платівка точно не була порожньою.

— Ви справді класно співаєте! — натхненно мовила Мері Енн, усміхаючись і виблискуючи окулярами.

— Я давненько цим займаюсь, — щиро сказав Джейсон. Було схоже, що їй дійсно сподобалося.

— Вам прикро через те, що я ніколи про вас не чула?

— Ні, — похитав головою досі приголомшений Джейсон і подумки додав: «Судячи з подій двох (невже всього двох?) останніх днів, ви не одна така».

— Можна... я замовлю ще щось? — невпевнено запитала Мері Енн. — Річ у тім, що я витратила всі гроші на марки. Я...

— Я оплачу рахунок, — запевнив її Джейсон.

— Можливо, варто взяти полуничний чізкейк, як гадаєте?

— Чудовий вибір!

Вона одразу ж підняла йому настрій. Її щирість, її страхи... Цікаво, чи зустрічається вона з хлопцями? Напевне, ні... Живе у своєму світі горщиків, глини, коричневого обгорткового паперу та несправностей старого «Форда Ґрейгаунда» під спів зірок минулого на кшталт Джуді Коллінз і Джоан Баез — це, мабуть, єдині звуки, які лунають там у режимі стерео.

— Ви коли-небудь чули Гезер Гарт? — обережно поцікавився Джейсон.

Мері Енн наморщила чоло.

— Щось не пригадую... Це фолкова співачка чи...

Вона замовкла на півслові й, очевидно, засмутилася.

Неначе відчула, що їй не вдалося виправдати його сподівання, адже не знала того, що мала би знати кожна нормальна людина. Джейсону стало її шкода.

— Вона співає балади, — сказав він. — Як і я.

— Ви не проти, якщо ми прослухаємо вашу пісню ще раз?

Він люб’язно подався до музичного автомата й увімкнув запис удруге.

Схоже, цього разу Мері Енн не сподобалося.

— Що трапилося? — запитав Джейсон.

— Ой... Я завжди кажу собі, що я творча особистість. Виготовляю горщики і таке інше. Але насправді я не знаю, чи в мене добре виходить. Я не знаю, як це визначити. Люди говорять...

— Люди можуть сказати що завгодно. Як те, що ваші роботи нічого не варті, так і те, що вони безцінні. Від найгіршого до найкращого. Ви завжди вразите когось тут, — він постукав пальцем по сільничці, — і не достукаєтесь до когось он там, — Джейсон торкнувся її салатниці.

— Але ж має бути якийсь спосіб...

— Існують експерти. Можна прислухатися до них. До їхніх теорій. У них завжди купа теорій. Вони пишуть довжелезні статті й обговорюють ваші роботи, починаючи з найпершого запису, який ви зробили дев’ятнадцять років тому. Вони порівнюють пісні, про які ви й самі вже не пам’ятаєте. А критики на телебаченні...

— Проте, щоб вас помітили... — на мить в очах Мері Енн знову з’явився блиск.

— Перепрошую, — сказав Джейсон, вкотре підводячись. Він більше не міг чекати. — Мені треба зателефонувати. Сподіваюсь, одразу ж повернусь. Якщо ж цього не трапиться... — Джейсон поклав руку їй на плече, на білий в’язаний светр, який вона, вочевидь, зв’язала сама. — Приємно було з вами познайомитися.

Збита з пантелику, вона провела Джейсона своїм звичним апатичним покірним поглядом, доки той проштовхувався крізь натовп відвідувачів до телефонної будки.

Зачинившись усередині, Джейсон знайшов у списку номерів екстреного виклику номер Поліційної академії Лос-Анджелеса, закинув в автомат монету й набрав його.

— Я хотів би поговорити з генералом Феліксом Бакменом, — сказав він, без здивування зауваживши, що його голос тремтить.

«Схоже, моя психіка сита усі цим по горло, — подумав Джейсон. — Витримати все, що трапилося зі мною... аж до тієї миті, коли з музичного автомата пролунала моя пісня... до біса тяжко. Я наляканий до смерті. І спантеличений. Тож, можливо, все-таки мескалін ще не повністю вивітрився. Однак із керуванням фліпфлепу я цілком упорався. А це вже щось. Срана наркота! Завжди відчуваєш, коли тебе торкає, але ніколи не знаєш, коли вже відпустило. Якщо воно взагалі будь-коли відпускає. Наркота спотворює твоє мислення назавжди, або принаймні так здається. Тут складно бути певним. Можливо, тебе вже ніколи не відпустить. Тобі скажуть: „Гей, чувак, у тебе всі мізки вигоріли“, — а ти їм на це: „Можливо й так. У цьому не можна бути впевненим, але й невпевненим також не можна“. І все через одну капсулку, або ж одну зайву капсулку, яку хтось простягнув тобі зі словами: „Ось, візьми, від неї попустить!“»

— Помічниця містера Бакмена міс Бісон слухає, — почувся жіночий голос. — Чим я можу вам допомогти?

— Пеґґі Бісон, — упізнав її Джейсон. Він глибоко й поривчасто вдихнув, а тоді сказав: — Це Джейсон Тавернер.

— О, так, містере Тавернер. Що ви хотіли? Ви щось у нас забули?

— Я хочу поговорити з генералом Бакменом.

— Боюсь, містер Бакмен...

— Це стосується Еліс.

Запала тиша.

— Зачекайте хвилинку, містере Тавернер, — урешті-решт відказала Пеґґі Бісон. — Я зв’яжусь із містером Бакменом і запитаю, чи він зможе знайти час для короткої розмови.

Почулося клацання. Пауза. Тоді тиша. Затим зв’язок відновився.

— Містере Тавернер? — це був не Бакмен. — Мене звуть Герберт Мейм. Я начальник штабу генерала Бакмена. Ви сказали міс Бісон, що ваше повідомлення стосується сестри містера Бакмена, міс Еліс Бакмен. Правду кажучи, я хотів би дізнатися, за яких обставин ви познайомилися з міс...

Джейсон поклав слухавку й, не бачачи нічого перед собою, рушив до столика, за яким Мері Енн Домінік доїдала полуничний чізкейк.

— А ви таки повернулися! — зраділа вона.

— Вам сподобався чізкейк?

— Жирнуватий, але смачний.

Джейсон понуро всівся за стіл. Що ж, він зробив усе, що міг, аби зв’язатися з Феліксом Бакменом. Аби розповісти йому про Еліс. Але зрештою... Що б він йому сказав? Усе було марним, усі його зусилля й наміри завжди сходили нанівець... Це знесилювало навіть більше, ніж те, що вона йому дала, навіть ніж та капсула мескаліну. Якщо то був мескалін.

У нього з’явилася нова здогадка. Він не мав жодних доказів, жодних свідчень того, що Еліс дала йому мескалін. Це могло бути що завгодно. Коли це мескалін постачали зі Швейцарії? Безглуздя та й годі. Тут радше йшлося не про органіку, а про якийсь синтетичний лабораторний препарат. Можливо, то був новий багатоскладниковий культистський наркотик. Або ж якась речовина, поцуплена в поліції.

Ота пісня «І жодних тобі факапів»... Припустімо, йому навіяв її наркотик. І список пісень у музичному автоматі також йому привидівся. Однак Мері Енн Домінік теж її чула. Ба більше, саме вона її й знайшла.

А дві чисті платівки? Як бути з ними?

Поки він сидів заглиблений у власні думки, до нього підійшов підліток, одягнений у футболку та джинси.

— Ви ж Джейсон Тавернер, чи не так? — пробелькотів хлопець і простягнув йому кулькову ручку та аркуш паперу. — Можна попросити у вас автограф, сер?

За хлопчиною стояла гарненька руда модниця такого самого віку, у білих шортах та без ліфчика, і захоплено всміхалася до нього.

— Ми дивимося вас щовівторка. Ви просто неймовірний! До того ж у реальному житті ви виглядаєте точнісінько так само, як і на екрані. Ну, хіба що насправді ви такий типу більш засмаглий чи що...

Її маленькі груди звабливо гойднулися.

Приголомшений Джейсон машинально поставив свій підпис.

— Дякую вам, — сказав він до них. Усього їх було четверо.

Весело перемовляючись між собою, підлітки подалися геть. Люди за сусідніми столиками почали зиркати на нього й про щось зацікавлено перемовлятися. «Як завжди, — подумав Джейсон. — Саме так воно й було до позавчора. Моя реальність просочується назад». Він відчув вибух шаленої неконтрольованої радості. Це було щось дуже знайоме. Його стиль життя. «На якийсь час я його втратив, — подумав Джейсон, — але тепер — нарешті! — він починає до мене повертатися!

Гезер Гарт. Тепер я вже можу їй подзвонити. І поговорити. Й вона не вважатиме мене нахабним фанатом.

Можливо, я існую лише доти, доки триває дія наркотика. Наркотика, який мені дала Еліс, чим би він насправді не був.

У такому разі, — подумав він, — моя кар’єра, усі ці двадцять років — не що інше, як ретроактивна наркотична галюцинація».

«Тоді зрозуміло, що трапилося, — вирішив Джейсон, — дія наркотика минула. Вона, — або хтось інший, — припинила мені його давати, і я повернувся до реальності, опритомнівши в номері задрипаного готелю з розбитим дзеркалом та клопами в матраці. І лишався в такому стані, доки Еліс не дала мені нову дозу.

Не дивно, що вона знала про мене та моє щовівторкове вечірнє телешоу. За допомогою свого наркотика вона його й створила. А ті дві платівки — всього лише реквізит, який вона мала під рукою для підсилення галюцинацій.

Боже мій, — подумав він, — невже це правда?»

Але звідки тоді гроші, та груба пачка, яка була в нього, коли він прокинувся в готелі? Джейсон машинально торкнувся нагрудної кишені й відчув її під рукою. Вона й досі була в нього. «Якщо в реальності я, як останній нікчема, скнів у дешевих халупах Воттса, — подумав він, — то звідки ж у мене взялося стільки грошей?»

«Якби це було правдою, то інформація про мене мала б бути в поліції, а також в усіх інших базах даних по всьому світу, — розмірковував Джейсон. — Це було б досьє не відомого шоумена, а задрипаного волоцюги, котрий за все своє життя нічого не досягнув і шукав задоволення лише в пляшечці з пігулками. До того ж уже бозна скільки часу. Я ж міг сидіти на цій наркоті не один рік...

А ще Еліс казала, що мені вже доводилося бувати в тому будинку», — згадав він.

І одразу ж зрозумів: так воно й було. Доводилося. Аби дістати дозу.

«Можливо, я лишень один із багатьох, хто провадить синтетичне життя, насолоджуючись популярністю, статками та владою за допомогою пігулок, — думав Джейсон. — А насправді животіє в номерах задрипаних готелів, що аж кишать клопами. На самому дні соціуму. Нікчеми й непотріб... Круглі нулі, що поринули в солодкі фантазії».

— Схоже, ви й справді дуже засмучені, — проказала Мері Енн. Вона вже доїла чізкейк і тепер виглядала ситою та щасливою.

— Ви мені ось що скажіть, — звернувся до неї Джейсон захриплим голосом, — у цьому музичному автоматі справді є моя пісня?

Мері Енн здивовано витріщилася на нього.

— Що ви маєте на увазі? Ми ж її слухали. Та й у віконечку, де увесь список, вона також є. Музичні автомати ніколи не помиляються.

Він дістав із кишені монету.

— Поставте-но її знову. Тричі поспіль.

Слухняно підвівшись, вона рушила до музичного автомата, і Джейсон зауважив, як гарно її довге волосся колихалося над розлогими плечима. Він знову почув свою пісню. Свій найвідоміший хіт. Люди, що сиділи за столиками й за стійкою бару, почали кивати головами й усміхатися. Вони його впізнали. Впізнали його голос. Вони були його слухачами.

Коли пісня закінчилася, відвідувачі кав’ярні енергійно зааплодували. У відповідь на їхні овації Джейсон за звичкою професійно всміхнувся.

— Це вона, — проказав він, і пісня заграла знову. Міцно стиснувши кулак, Джейсон вгатив по пластиковому столу, за яким вони сиділи. — Чорт забирай! Вона й справді тут!

— Я також тут, — із якимось дивним інстинктивним, властивим жінці бажанням допомогти мовила Мері Енн.

— Я не лежу, поринувши у мрії, у вошивому готелі, — прохрипів він.

— Ні, — ніжно, проте стривожено відказала Мері Енн. Було очевидно, що вона переймалася його станом. Її непокоїло його сум’яття.

— Я знову справжній, — мовив він. — Але якщо таке сталося одного разу й протривало цілих два дні...

«Воно може наставати й минати, з’являтися й зникати», — подумав Джейсон.

— Можливо, нам краще піти, — насторожено запропонувала Мері Енн.

Її слова допомогли йому прийти до тями.

— Перепрошую, — сказав Джейсон, прагнучи запевнити її, що все гаразд.

— Я просто про те, що нас чують люди.

— Це їм не зашкодить. Нехай слухають. Нехай знають, що навіть багаті й знамениті теж плачуть, — утім він підвівся з-за столу. — Куди б ви хотіли полетіти? До вас додому?

Це означало б повернутися туди, звідки він утік. Проте тепер Джейсон був достатньо оптимістично налаштований, щоб зважитися на такий ризик.

— До мене додому? — завагалась вона.

— Думаєте, що я можу вас скривдити?

На якийсь час знервована Мері Енн замовкла й задумалася.

— Н-ні, — врешті-решт відповіла вона.

— А у вас є фонограф? У вас вдома?

— Так, але не надто хороший. Звичайне стерео. Проте в робочому стані.

— От і чудово, — відказав Джейсон, повівши її до каси. — Ходімо!

23

Мері Енн Домінік пофарбувала стіни й стелю своєї квартири власноруч. Гарні, яскраві, насичені кольори. Джейсон вражено роззирався довкола. Крім того, у вітальні стояло кілька справжніх витворів мистецтва. Це були гончарні вироби. Він узяв до рук прекрасну синю глазуровану вазу й почав її роздивлятися.

— Це я зробила, — сказала Мері Енн.

— Я покажу цю вазу під час шоу.

Мері Енн здивовано звела на нього очі.

— Вона знадобиться мені зовсім скоро, — він уже все собі уявив. — Це буде грандіозний музичний номер, де я, співаючи, з’являтимуся з вази, мов джин із лампи. — Джейсон високо підняв вазу в одній руці й почав її розглядати з усіх боків. — «І жодних тобі факапів», — сказав він. — Це стане хорошим поштовхом для вашої кар’єри.

— Може, краще все-таки тримати її обома руками, — занепокоєно проказала Мері Енн.

— «І жодних тобі факапів», пісня, яка зробила нас знаменитими... — на цих словах ваза вислизнула у Джейсона з рук і впала на підлогу. Мері Енн кинулася до неї, але запізно. Ваза розбилася на три частини, які тепер лежали біля черевиків Джейсона — уламки з грубими, нерівними, неглазурованими краями, що більше не мали жодної мистецької цінності.

Запала довга мовчанка.

— Гадаю, мені вдасться її склеїти, — сказала Мері Енн.

Джейсон не знав, що йому на це відповісти.

— Найніяковіша ситуація, яка трапилася в моєму житті, — мовила Мері Енн, — пов’язана з моєю матір’ю. Вона страждала від хронічного ниркового захворювання, хвороби Брайта. Коли я була дитиною, вона постійно їздила до лікарні й часто повторювала, що помре, запитуючи, чи мені тоді не буде її шкода — так, наче це я була винна в її хворобі. І я справді вірила, що колись вона таки помре від цього захворювання. Однак згодом я виросла, переїхала у власне помешкання, а моя мати все не помирала. Ну, і я якось забула про неї. У мене з’явилося власне життя, і я мала чим перейматися. Тож цілком природно, що ті її кляті нирки геть вилетіли мені з голови. Й ось одного дня вона приїхала до мене в гості, тільки не сюди, а в іншу квартиру, яку я знімала раніше, й почала розводитися про свої болі й страждання, скаржитися на те і на се, просто не могла зупинитися... Тож врешті-решт я не витерпіла й сказала: «Мені треба піти до крамниці й купити щось на вечерю». Що й зробила. Мати, накульгуючи, пошкандибала за мною й дорогою раптом повідомила жахливі новини. Виявилося, що тепер уже з обома її нирками все було так кепсько, що їх необхідно було видаляти, і що вона збиралася лягати на операцію, під час якої їй мали пересадити штучну нирку, але цілком можливо, вона не приживеться й таке інше. Коротше кажучи, вона розповіла мені, як далеко все це зайшло, і що врешті-решт вона справді помре, як завжди мені й казала... Аж раптом я піднімаю очі й розумію, що стою посеред супермаркету біля прилавка з м’ясом, а до нас підходить цей милий працівник, який завжди мені подобався. Він вітається зі мною й питає: «Що вам загорнути сьогодні, міс?» На що я відповідаю: «Пиріг із нирками». Мені стало так ніяково! «Я хочу на вечерю великий пиріг із нирками, — кажу я. — Листковий, ніжний, паруючий і соковитий». «На скільки осіб?» — запитує працівник м’ясного відділу. Ви б бачили, яким моторошним поглядом дивилася на мене матір! Але я справді не знала, як мені вийти з усієї цієї ситуації. Зрештою я таки купила пиріг із нирками, хоча й довелося сходити по нього до відділу делікатесів. Він був консервований. З Англії. Якщо не помиляюсь, я віддала за нього чотири долари. І він виявився справді смачним.

— Я заплачу за вазу, — сказав Джейсон. — Скільки ви за неї хочете?

— Ну... — завагалася вона. — Крамницям я продаю свої вироби за гуртовими цінами. Але вам доведеться заплатити повну, оскільки ви не маєте номера гуртовика. Тож...

Джейсон дістав з кишені гроші.

— І яка ж роздрібна ціна?

— Двадцять доларів.

— Я можу розплатитися з вами в інший спосіб, — мовив він. — Тут просто потрібен правильний підхід. Як вам така ідея? Ми покажемо глядачам безцінну стародавню вазу, скажімо, китайську, виготовлену в п’ятому столітті. Запросимо до студії музейного експерта в уніформі, і той підтвердить, що вона справжня. А тоді вам винесуть гончарний круг, ви виготовите вазу прямо на очах аудиторії, і ми продемонструємо їм, що ваша робота краща.

— Не вийде. Стародавня китайська кераміка...

— Але ми продемонструємо. Ми змусимо їх у це повірити. Я добре знаю своїх глядачів. Усі ці тридцять мільйонів людей вірять кожному моєму слову. Я переконаю їх самим лише виразом свого обличчя.

— Я не зможу вийти на сцену перед усіма цими телекамерами, — тихо проказала Мері Енн. — Я надто товста. Люди мене засміють.

— Подумайте про розголос. Про те, як зростуть продажі. Про вас і ваші вироби дізнаються музеї та крамниці. Покупці потягнуться до вас звідусіль.

— Прошу, не треба. Я й так дуже щаслива. Я знаю, що я — хороша гончарка. І знаю, що крамницям, принаймні найкращим, подобаються мої вироби. Невже в усьому потрібен величезний розмах і мільйонна аудиторія? Невже я не можу просто жити своїм маленьким життям? — вона пильно поглянула на Джейсона, і її голос став майже нечутним. — Не розумію, що весь цей розголос і слава дали вам? У кав’ярні ви спитали мене, чи в музичному автоматі й справді була ваша пісня. Ви боялися, що її там немає. Тієї миті ви почувалися значно незахищенішим, ніж я будь-коли почуватимуся.

— Якщо вже зайшла про це мова, — сказав Джейсон, — то я хотів би програти ці дві платівки на вашому фонографі. Перш ніж піду.

— Краще я сама це зроблю, якщо ви не проти, — відказала Мері Енн. — Мій програвач норовливий.

Віддавши їй обидві платівки і двадцять доларів, він лишився стояти там, де й стояв. Над уламками розбитої вази.

За якийсь час Джейсон почув знайому музику. Свій найпопулярніший альбом. Тепер ця платівка вже не була порожньою.

— Можете залишити платівки собі, — сказав він. — Мені час іти.

«Тепер вони мені вже не знадобляться, — подумав Джейсон. — Імовірно, я зможу купити їх у будь-якій музичній крамниці».

— Я не дуже люблю таку музику... — мовила Мері Енн. — Не думаю, що часто їх слухатиму.

— Так чи інакше, я їх вам залишу.

— За ваші двадцять доларів я дам вам іншу вазу, — сказала Мері Енн. — Заждіть.

Вона поспіхом вийшла з кімнати. Почулося шарудіння паперу. Врешті-решт Мері Енн повернулася до вітальні з іншою вазою, також вкритою синьою глазур’ю. Ця була ще витонченішою. Інтуїція підказувала Джейсону, що Мері Енн вважала її однією з найкращих своїх робіт.

— Дякую вам, — мовив він.

— Я загорну її й покладу в коробку, щоб ви не розбили її, як ту іншу.

З якоюсь гарячковою метушливістю, в якій, проте, відчувалася обережність, жінка запакувала вазу.

— Мені було страшенно приємно, — сказала вона, вручаючи йому перев’язану коробку, — пообідати з такою знаменитою особою, як ви. Я надзвичайно рада, що познайомилася з вами, і ще довго про це пам’ятатиму. Сподіваюся, ваші негаразди минуть. Ну, тобто маю на увазі, що врешті-решт у вас усе буде добре.

Джейсон запхав руку до внутрішньої кишені піджака, дістав звідти маленьку шкіряну візитницю з викарбуваними на ній ініціалами і простягнув Мері Енн свою візитівку з різнобарвним тисненням.

— Якщо раптом зміните думку й усе-таки вирішите взяти участь у шоу, подзвоніть мені в студію. Я впевнений, що ми знайдемо для вас час. До речі, тут вказано й мій особистий номер.

— Прощавайте, — сказала вона, відчиняючи двері.

— Прощавайте, — Джейсон невпевнено спинився, ніби хотів іще щось сказати, але казати вже не було чого. — У нас нічого не вийшло, — врешті-решт промовив він. — Ми зазнали цілковитої поразки. І то обоє.

— Ви про що? — здивовано закліпала очима Мері Енн.

— Бережіть себе, — мовив Джейсон і ступив із квартири на тротуар. Під спекотне полуденне сонце.

24

— Наразі я можу сказати лиш те, що причиною смерті стало передозування якимось токсичним або напівтоксичним препаратом, — сказав коронер, стоячи на колінах біля тіла Еліс Бакмен. — Аби встановити, що саме то був за препарат, мені знадобиться доба.

— Колись це мало трапитися, — проказав Фелікс Бакмен. На диво, смерть сестри майже не викликала в нього емоцій. Насправді він відчув навіть певне химерне полегшення, коли їхній охоронець Тім Чансер повідомив йому, що знайшов у ванній на другому поверсі труп Еліс.

— Спершу я подумав, що це той Тавернер щось їй заподіяв, — знову й знову повторював Чансер, намагаючись привернути увагу Бакмена. — Він дивно поводився, і я зрозумів, що щось негаразд. Я двічі в нього вистрелив, але йому вдалося втекти. Мабуть, воно й на краще, що я не поцілив, якщо він до цього не причетний. А можливо, він почувався винним через те, що змусив її вжити наркотик. Могло ж таке трапитися?

— Коли це Еліс схиляли до вживання наркотиків? — уїдливо відказав Бакмен і подався з ванної кімнати в коридор. Там, очікуючи наказів генерала, стояли виструнчившись двоє полісменів у сірій формі. — Ні у Тавернера, ні у будь-кого іншого не було потреби її до цього змушувати.

Тепер Бакмен відчув нудоту. «Господи, — подумав він. — Як на це відреагує Барні?» От що турбувало його найбільше. З незрозумілих йому причин їхній син обожнював свою матір. Що ж, про смаки важко сперечатися.

А втім... він і сам її любив. «У ній була якась невичерпна наснага, якої мені бракуватиме, — подумав Бакмен. — Еліс займала багато місця у світі».

І в його житті також. Добре це було чи погано.

Перестрибуючи через дві сходинки, зблідлий Герб Мейм збіг сходами нагору й постав перед ним.

— Я прилетів так швидко, як тільки міг, — промовив він, простягнувши генералу руку. Вони привіталися. — Що трапилося? — тихо запитав Герб. — Передоз?

— Очевидно.

— Сьогодні мені телефонував Тавернер. Він хотів поговорити з вами. Казав, що це пов’язано з Еліс.

— Він хотів повідомити про її смерть. Коли це сталося, Тавернер був тут.

— Як? Звідки він її знав? — здивувався Герб.

— Не знаю, — відказав Бакмен. Утім, зараз це видавалося йому несуттєвим. Він не бачив жодної причини звинувачувати Тавернера... Враховуючи темперамент і звички Еліс, імовірно, вона сама його сюди притягнула. Вочевидь, коли Тавернер вийшов з академії, Еліс перехопила його дорогою, посадила у свій тюнінгований квібл і привезла до будинку. Зрештою, Тавернер — шостий. А Еліс завжди була до них небайдужою. Як до чоловіків, так і до жінок.

Особливо до жінок.

— Можливо, вони влаштували оргію, — припустив Бакмен.

— Лише вдвох? Чи ви хочете сказати, що тут були й інші люди?

— Більше нікого не було. Чансер би помітив. Я хотів сказати, що вони могли влаштувати телефонну оргію. Вона вже стільки разів ледь не скип’ятила собі мізки через ці кляті оргії... Як би мені хотілося вистежити нових організаторів, які взялися за цю справу після того, як ми убили Білла, Керол, Фреда і Джилл... Цих дегенератів.— Тремтячою рукою Бакмен підпалив цигарку й квапливо затягнувся. — Це нагадало мені одну кумедну фразу Еліс, яка склалася у неї ненавмисно. Вона збиралася влаштувати оргію й не була впевнена, чи варто надсилати офіційні запрошення. «Мабуть, усе-таки варто, — сказала вона. — Інакше всі вийдуть на зв’язок в різний час». — Генерал засміявся.

— Ви вже мені про це розповідали, — відказав Герб.

— Вона й справді померла. Від неї лишився тільки холодний, закляклий труп, — промовив Бакмен, загасивши цигарку в попільничці, що стояла поруч. — Моя дружина... Еліс була моєю дружиною.

Герб кивнув головою на двох полісменів, що стояли виструнчившись у коридорі.

— То й що? — відказав генерал. — Гадаєте, вони не читали лібрето «Валькірії»?[16] — Тремтячими пальцями він підкурив іще одну цигарку. — Зиґмунд і Зиґлінда. Schweûer und Braut. Сестра й наречена. І до біса Гундіґа! — Бакмен кинув недопалок на килим і постояв спостерігаючи, як той жевріє, й ворс починає потрохи займатися вогнем. Урешті-решт він розчавив недопалок підбором.

— Вам краще сісти, — зауважив Герб. — Або лягти. У вас жахливий вигляд.

— Бо ж трапилася жахлива річ. І це справді так. Я багато за що її ненавидів, але — Боже мій! — скільки в ній було життєвої енергії! Вона постійно випробовувала щось нове. Це її й згубило. Вочевидь, якийсь новий наркотик, який вона та її подружки-відьми зварганили у своїх убогих підвальних лабораторіях. Із розчину для проявлення плівки, порошку для чищення труб або й чогось гіршого...

— Думаю, нам варто поспілкуватися з Тавернером.

— Гаразд. Приведіть його. На ньому ж є мікропередавачі?

— Схоже, що ні. Усі жучки, які ми почепили на нього в академії, перестали працювати. Хіба, можливо, за винятком зерновидної боєголовки. Але в нас немає причин її активувати.

— Цей Тавернер — розумний виродок, — сказав генерал. — Або ж йому хтось допоміг. Хтось, із ким він у змові. Навіть не намагайтеся детонувати боєголовку. Не маю жодних сумнівів, що її вже давно деактивували його люб’язні колеги.

«Або ж Еліс, — подумки припустив Бакмен. — Моя сестра завжди була готова допомогти. А особливо, якщо йшлося про поліцію. Просто чудово».

— Вам краще на якийсь час полишити будинок, — порадив Герб. — Доки команда коронера не завершить огляд.

— Відвезіть мене до академії, — попросив генерал. — Не думаю, що мені варто сідати за кермо. Мене всього трусить. — Раптом він відчув щось на своєму обличчі. Торкнувшись рукою підборіддя, Бакмен виявив, що воно мокре. — Що це? — здивувався він.

— Ви плачете, — підказав Герб.

— Відвезіть мене до академії. Я закінчу те, що маю зробити, й передам справи вам, — сказав Бакмен. — А тоді я хочу повернутися сюди.

«Можливо, Тавернер і справді їй щось дав? — припустив генерал. — Але ні, Тавернер тут ні до чого. Вона сама все зробила. І все-таки...»

— Ходімо, — мовив Герб, узявши Бакмена під руку і повівши до сходів.

— Ви могли собі уявити, що коли-небудь побачите, як я плачу? — спускаючись сходами, запитав генерал.

— Ні, — відповів Герб. — Але це природно. Ви були з нею дуже близькі.

— Ще б пак! — з несподіваною люттю гаркнув Бакмен. — Хай їй чорт! Скільки разів я їй казав, що так усе й закінчиться. Якісь її друзяки зварили цю отруту й використали її як піддослідного кролика.

— Як приїдемо в офіс, не надто налягайте на роботу, — порадив Герб, коли вони виходили надвір до двох припаркованих біля будинку квіблів. — Просто підготуйте найнеобхідніше й передайте все мені.

— Та я ж сам вам це щойно сказав, — роздратовано пробуркотів Бакмен. — Дідько б його побрав! Мене взагалі ніхто не слухає.

Герб тільки поплескав його по спині, і вони мовчки рушили через галявину.

— Цигарки — в моєму піджаку, — мовив Герб з-за керма, коли вони летіли до академії. Це була перша фраза, якою вони обмінялися, відколи сіли у квібл.

— Дякую, — відказав Бакмен. Він уже викурив свій тижневий запас.

— Мені треба дещо з вами обговорити, — сказав Герб. — Я волів би, щоб це можна було відкласти, але питання нагальне.

— Невже воно не може зачекати до нашого прибуття в офіс?

— Там можуть бути люди, причетні до політики. Та й просто люди... Наприклад, мої підлеглі.

— Мені нема що такого сказати, щоб...

— Послухайте. Це стосується Еліс... Вашого подружнього життя... Подружнього життя з вашою сестрою.

— Мого інцесту, — різко сказав Бакмен.

— Декому з маршалів може бути про це відомо. Еліс розповідала про ваші стосунки надто багатьом людям. Ви ж знаєте, як вона до цього ставилася.

— Вона цим пишалася, — мовив Бакмен, неслухняними пальцями припалюючи цигарку. Він досі не міг змиритися з тим, що розплакався. «Мабуть, я й справді її любив, — подумав генерал. — Хоча й здавалося, що відчуваю лише страх, ненависть і сексуальний потяг. Скільки разів ми обговорювали це, перш ніж зробити... Усі ці роки».

— Окрім вас, я більше нікому про це не розповідав, — сказав він Гербу.

— Мене турбує Еліс.

— Гаразд. Можливо, про це знає дехто з маршалів. Ну, і Директор, якщо йому не начхати.

— Маршали, які налаштовані до вас вороже і яким відомо про... інцест, — повагавшись, сказав Герб, — стверджуватимуть, що вона вчинила самогубство. З сорому. Вам варто цього очікувати. До того ж вони зіллють цю інформацію ЗМІ.

— Ви так вважаєте?

«Так, це буде справжня сенсація, — подумав Бакмен. — Генерал поліції живе у шлюбі з рідною сестрою і у них є дитина, яку вони переховують у Флориді. Навідуючись до хлопчика, генерал і його сестра вдають сімейну пару. А їхня дитина — продукт генетичного виродження».

— Я хочу обговорити з вами одну річ, — сказав Герб. — Хоча й знаю, що зараз, одразу після смерті Еліс, для цього далеко не найкращий час. Проте, боюсь, вам не варто відкладати цю справу на потім...

— Але ж там працює коронер із академії, — відказав Бакмен. Він усе ще не розумів, до чого хилить Герб. — Він підтвердить, що причина смерті — передозування напівтоксичним препаратом. Власне, він уже сказав нам це ще в будинку.

— Однак, якщо передозування було навмисним... — мовив Герб. — З метою самогубства.

— І що ж ви хочете, щоб я зробив?

— Змусьте його... накажіть йому зазначити у висновках, що її вбили, — запропонував Герб.

Нарешті Бакмен зрозумів. Із часом, трохи заспокоївшись, він і сам би до цього додумався. Утім, Герб Мейм мав рацію. Потрібно діяти негайно. Навіть до того, як вони повернуться в академію й до своїх підлеглих.

— Ми можемо заявити, — почав Герб, — що...

— Що певні особи з керівного складу поліції, незгодні з моєю політикою щодо кампусів і таборів примусової праці, вирішили помститися й убили мою сестру, — крізь зуби проказав Бакмен. Йому аж кров у жилах похолола від усвідомлення того, що він думає про це за таких обставин. Але...

— Щось на кшталт цього, — погодився Герб. — Жодних конкретних імен. Тобто жодних згадок про котрогось із маршалів. Необхідно просто натякнути, що це вони замовили вбивство. Або ж наказали зробити це якомусь молодшому офіцеру, готовому на все заради підвищення. Ви ж зі мною згодні? Але зволікати не можна. Треба негайно ж виступити з заявою. Щойно прилетимо до академії, ви маєте надіслати меморандум усім маршалам і Директору.

«Я мушу повернути жахливу особисту трагедію собі на користь, — зрозумів Бакмен. — Скористатися нещасним випадком, який призвів до смерті рідної сестри, задля власної вигоди. Якщо, звісно, це й справді був нещасний випадок».

— Можливо, це правда, — сказав він. Наприклад, це цілком міг організувати маршал Гольбейн, який ненавидів його усією душею.

— Ні, — заперечив Герб. — Це не так. Але ініціюйте розслідування. Вам доведеться знайти, на кого це повішати. Нам потрібен суд.

— Так, — похмуро відказав Бакмен. Із усіма необхідними атрибутами. Який завершиться стратою й багатьма туманними натяками у прес-релізах, ніби до цього були причетні високопосадовці, які уникнули покарання, бо правосуддя не змогло до них дотягнутися. Також було б добре, якби сам Директор публічно висловив свої співчуття й сподівання, що винуватців буде знайдено і покарано.

— Мені дуже шкода, що доводиться обговорювати таке за цих обставин, — сказав Герб, — але вони вже понизили вас у званні від маршала до генерала. Якщо ж в історію з інцестом повірить широкий загал, вони можуть змусити вас піти у відставку. Звісно, навіть якщо ми перехопимо ініціативу, вони все одно матимуть змогу надати цій історії розголосу. Будемо сподіватися, що у вас надійне прикриття.

— Я робив для цього все можливе.

— То на кого ми це повішаємо?

— На маршала Гольбейна і маршала Акерза.

Бакмен ненавидів їх не менше, ніж вони його. П’ять років тому вони вбили понад десять тисяч студентів у кампусі Стенфордського університету. Це було останнє й абсолютно безглузде звірство в усьому цьому безглуздому кривавому місиві — Другій громадянській війні.

— Я не мав на увазі тих, хто це спланував, — уточнив Герб. — Як ви й сказали, це очевидно — Гольбейн, Акерз та інші. Я думаю, кого звинуватити в безпосередньому отруєнні вашої сестри.

— Якогось дрібного невдаху, — відказав Бакмен. — Наприклад, котрогось із політв’язнів у таборах.

«Яка різниця?» — подумав він. Для цього згодиться будь-хто з мільйонів ув’язнених, як і будь-який студент із кібуцу, що перебуває на межі вимирання.

— Я б порадив звинуватити когось важливішого, — мовив Герб.

— Навіщо? — Бакмен ніяк не міг вловити хід його думок. — Ми ж завжди так робимо. Завжди обираємо для цього невідомих, неважливих...

— Нехай це буде хтось із її друзів. Той, хто міг би бути їй рівнею. А ще краще, щоб це був хтось відомий. Можливо, хтось із місцевих акторів. Вона ж любила трахатися з зірками.

— Але навіщо нам хтось важливий?

— Для того, щоб пов’язати Гольбейна й Акерза з тими мерзотними дегенератами, організаторами телефонних оргій, з якими вона тусувалась. — Тепер у голосі Герба вчувалася справжня злість. Бакмен здивовано поглянув на свого помічника. — З тими, хто справді винний у її смерті. З її друзями з культу. Оберіть когось якомога важливішого. Тоді вам дійсно вдасться повішати щось на маршалів. Подумайте, який це зчинить скандал! Гольбейн у змові з мережевиками.

Бакмен загасив цигарку й одразу ж підпалив наступну, водночас обдумуючи слова Мейма. «Мені необхідно спричинити ще більший скандал, аніж зчинять вони, — подумав генерал. — Моя історія має виявитися ще сенсаційнішою».

Тут не обійдешся чимось дрібним.

25

Сидячи за робочим столом у своему кабінеті в Поліційній академії Лос-Анджелеса, Фелікс Бакмен перебирав різноманітні записи, листи й документи, машинально відбираючи ті, які потребували уваги Герба Мейма, й відкладаючи набік те, що могло зачекати. Він працював швидко й відсторонено. Поки він переглядав папери, Герб у своєму кабінеті вже почав друкувати першу неофіційну заяву, яку генерал Бакмен мав оприлюднити з приводу смерті своєї сестри.

Невдовзі вони обоє завершили роботу й зустрілися за громіздким дубовим столом у кабінеті Бакмена, де він зазвичай вирішував усі найважливіші справи.

Вмостившись у кріслі, генерал перечитував чорновий варіант заяви, яку підготував Герб.

— Нам обов’язково це робити? — запитав він, прочитавши чернетку Герба.

— Так, — відповів Герб. — Якби ви не були такі прибиті горем, то самі б одразу це запропонували. Саме ваше вміння чітко бачити такі речі й дозволяло вам утримуватися в політиці так довго. Інакше б вони ще п’ять років тому понизили вас до майора, і зараз ви б викладали в училищі.

— Ну, тоді оприлюднюйте, — мовив Бакмен. — Хоча зачекайте! — він махнув рукою помічнику, щоб той повернувся.— Ви покликаєтеся на слова коронера. Але хіба ЗМІ не знатимуть, що розслідування неможливо завершити настільки швидко?

— Я змінив дату смерті. Саме тому тут зазначено, що вона померла вчора.

— Це необхідно?

— Наша заява має з’явитися першою, — пояснив Герб. — Раніше за їхню. А вони не чекатимуть, доки коронер завершить огляд і оприлюднить звіт.

— Гаразд, — погодився генерал. — Випускайте її.

До кабінету зайшла Пеґґі Бісон із кількома таємними поліційними меморандумами й жовтим досьє в руках.

— Містере Бакмен, — сказала вона, — я б не хотіла турбувати вас у такий час, але ці...

— Я їх прогляну, — урвав її генерал. «Але тільки їх, — подумки сказав він собі. — Після цього одразу полечу додому».

— Я знаю, що ви шукали це досьє, — мовила Пеґґі. — Як і інспектор Мак-Налті. Його щойно, хвилин десять тому, надіслали з Центральної бази даних. — Вона поклала досьє на промокальний папір перед генералом. — Це досьє Джейсона Тавернера.

— Але ж досьє Джейсона Тавернера не існує, — ошелешено пробурмотів Бакмен.

— Вочевидь, тоді воно саме було в когось іншого, — припустила Пеґґі. — У будь-якому разі ми отримали його щойно, тож мабуть його лише зараз повернули в базу. Пояснювальної записки не було. Центральна база даних просто...

— Вийдіть і дайте мені його проглянути, — сказав генерал.

Пеґґі Вісон тихенько подалася з кабінету, зачинивши за собою двері.

— Я не повинен був так із нею говорити, — мовив Бакмен до Герба Мейма.

— Вона зрозуміє.

Розгорнувши досьє Джейсона Тавернера, генерал побачив рекламне глянцеве фото вісім на п’ять дюймів і пришпилену до нього замітку: «З дозволу „Шоу Джейсона Тавернера“. Щовівторка о дев’ятій годині вечора на NBC».

— Боже мій! — сказав Бакмен. «Боги бавляться з нами,— подумав він. — Відривають нам крила».

Нахилившись над столом, Герб також поглянув на папери. Вони обоє мовчки втупилися в рекламну світлину.

— Давайте подивимося, що там ще є, — врешті-решт промовив помічник генерала.

Бакмен відклав світлину з запискою вбік і прочитав першу сторінку досьє.

— Яка в нього аудиторія? — поцікавився Герб.

— Тридцять мільйонів.

Бакмен простягнув руку й узяв слухавку.

— Пеґґі, — сказав він, — зв’яжіться з лос-анджелеським відділенням NBC. KNBC чи як воно там називається. З’єднайте мене з котримсь із їхніх керівників. Що вище посада, то краще. Скажіть їм, що це ми.

— Слухаюсь, містере Бакмен.

За хвилину на екрані відеофона з’явилося обличчя респектабельного чоловіка.

— Доброго дня, генерале. Чим ми можемо вам допомогти, сер?

— Ви показуєте «Шоу Джейсона Тавернера»? — запитав Бакмен.

— Щовівторка ввечері протягом останніх трьох років. Початок рівно о дев’ятій.

— Тобто ви транслюєте його впродовж трьох років?

— Так, генерале.

Бакмен поклав слухавку.

— Тоді навіщо Тавернер купував фальшиві документи у Воттсі? — здивувався Герб Мейм.

— Ми не могли знайти навіть свідоцтво про його народження, — сказав генерал. — Хоча перевірили всі наявні бази даних, навіть надсилали запити до газет. Ви коли-небудь чули про «Шоу Джейсона Тавернера», яке показують о дев’ятій вечора на каналі NBC?

— Ні, — повагавшись, насторожено відповів Герб.

— Ви невпевнені?

— Ми так багато розмовляли про цього Тавернера...

— Особисто я ніколи про нього не чув, — сказав Бакмен. — А я щовечора по дві години дивлюся телевізор. З восьмої до десятої. — Генерал узявся читати наступну сторінку досьє, відкинувши першу вбік. Вона впала на підлогу, і Герб її підібрав.

На другій сторінці був повний перелік альбомів Джейсона Тавернера за всі роки його діяльності з назвами пісень, номенклатурними номерами та датами. Бакмен мовчки втупився у список. Перший альбом з’явився дев’ятнадцять років тому.

— Тавернер стверджував, що він співак, — мовив Герб. — До того ж він мав посвідчення спілки музикантів. Отже, принаймні це правда.

— Тут усе правда, — відрізав Бакмен, переходячи до третьої сторінки. Там була інформація про фінансовий стан Джейсона Тавернера, про джерела та обсяги його доходів. — Він заробляє набагато більше, ніж я на посаді генерала поліції. Більше, ніж ми з вами разом.

— Він мав при собі купу грошей, коли ми його затримали. Та й Кеті Нельсон він заплатив достобіса. Пам’ятаєте?

— Так. Кеті розповідала про це Мак-Налті. Я пам’ятаю його звіт, — Бакмен задумався, машинально згинаючи й розгинаючи краєчок відксерокопійованої сторінки. Аж раптом спинився.

— Що там? — запитав Герб.

— Це ксерокопія. Оригінали досьє завжди лишаються в Центральній базі даних. Вони надсилають лише копії.

— Але щоб зробити копію, досьє необхідно дістати зі сховища, — сказав Герб.

— Усього на п’ять секунд, — зауважив генерал.

— Не знаю. Навіть не просіть мене пояснити, як це відбувається. Я не знаю, скільки на це потрібно часу.

— Звісно ж знаєте. Всі ми це знаємо. Ми бачили цей процес мільйон разів. Таке відбувається у нас щодня.

— У такому разі це помилка комп’ютера.

— Гаразд. Тавернер ніколи не був пов’язаний з політикою. Він цілком чистий. Тим краще для нього. — Бакмен перегорнув наступну сторінку. — Якийсь час конфліктував із Синдикатом. Носив зброю, але мав на неї дозвіл. Два роки тому на нього подав до суду глядач, який стверджував, що став об’єктом одного з жартів Тавернера, якими той зазвичай завершує шоу. Звали його Артемус Френкс, мешкає в Де-Мойні. Адвокати Тавернера виграли справу. — Генерал побіжно читав досьє далі, не шукаючи нічого конкретного, натомість просто дивуючись. — Його остання, на сьогодні сорок п’ята платівка під назвою «І жодних тобі факапів» розійшлася тиражем понад два мільйони копій. Ви коли-небудь про неї чули?

— Не впевнений, — відказав Герб.

Бакмен зміряв свого помічника пильним поглядом.

— Особисто я ніколи не чув. Ось у цьому й полягає різниця між вами і мною, Мейме. На відміну від вас, я впевнений.

— Ви маєте рацію, — погодився Герб. — Але зараз я й справді не впевнений. Усе це страшенно мене спантеличує. До того ж у нас є інша справа. Нам треба подумати про Еліс і звіт коронера. Необхідно якомога швидше з ним поговорити. Ймовірно, він і досі в будинку. Я подзвоню йому, і ви зможете...

— Тавернер був із нею, коли вона померла, — сказав Бакмен.

— Так, нам це відомо. Зі свідчень Чансера. Ви вирішили, що це неважливо. Але, як на мене, нам усе одно варто викликати його й допитати. Просто щоб пересвідчитися. Побачимо, що він скаже.

— Чи могла Еліс познайомитися з ним раніше? — запитав генерал.

«Так, — подумав він, — вона завжди любила шостих. Особливо тих, що працюють у сфері розваг. Таких, як Гезер Гарт. Позаминулого року в неї з Гарт був роман, що протривав цілих три місяці... І я ледь не випадково про це дізнався. Вони доклали чималих зусиль, щоб приховати свої стосунки. То був єдиний випадок, коли Еліс тримала язика за зубами».

Раптом Бакмен натрапив на згадку про Гезер Гарт у досьє Тавернера; він помітив це саме тоді, коли подумав про неї. Гезер Гарт майже рік була коханкою Джейсона Тавернера.

— Зрештою, вони обоє шості, — проказав генерал.

— Тавернер і хто ще?

— Гезер Гарт. Також співачка. Інформація в цьому досьє нещодавно оновлювалася. Тут сказано, що цього тижня вона була гостею «Шоу Джейсона Тавернера». Як спеціально запрошена зірка.

Бакмен відкинув досьє й поліз до кишені піджака по цигарки.

— Прошу, — мовив Герб, простягнувши генералу свою пачку.

— Давайте разом із Тавернером викличемо й міс Гарт, — почухавши підборіддя, сказав Бакмен.

— Добре, — кивнув Герб і за звичкою занотував це у своєму кишеньковому записнику.

— Саме Джейсон Тавернер убив Еліс, — тихо, немовби сам до себе, проказав Бакмен. — Приревнувавши Гезер Гарт до неї. Після того, як довідався про їхні стосунки.

Герб Мейм здивовано кліпнув очима.

— Правильно? — запитав генерал, не зводячи погляду зі свого помічника.

— Звісно, — якийсь час помовчавши, відказав Герб.

— У нас є мотив, можливість і свідок. Чансер підтвердить, що переляканий Тавернер вибіг з будинку й намагався заволодіти ключами від квібла Еліс. А коли його поведінка видалася Чансеру підозрілою і він подався у дім, щоб пересвідчитись, чи все гаразд, Тавернер накивав п’ятами. Попри те, що охоронець зробив попереджувальний постріл, наказуючи йому зупинитись.

Герб мовчки кивнув.

— Ось і вся історія, — сказав Бакмен.

— Хочете, щоб його арештували просто зараз?

— Якомога швидше.

— Ми повідомимо всі пости. Видамо орієнтування. Якщо він і досі в Лос-Анджелесі, можливо нам вдасться запеленгувати проекцію його ЕЕГ з коптера. Новий апарат дозволяє знаходити такі відповідники, і цю технологію вже використовують у Нью-Йорку. Власне, ми можемо навіть позичити для цього коптер у нью-йоркської поліції.

— Чудово.

— Ми казатимемо, що Тавернер брав участь в її оргіях?

— Оргій не було.

— Проте Гольбейн і решта його прибічників...

— Нехай доведуть це в суді. Тут, у суді Каліфорнії. Який перебуває під нашою юрисдикцією.

— Але чому Тавернер? — поцікавився Герб.

— Має ж бути хтось, — тихо проказав Бакмен ніби сам до себе, схрестивши пальці на поверхні свого масивного дубового столу й судомно, з усієї сили стиснувши їх. — Завжди, завжди має бути хтось. А Тавернер — важлива людина. Із тих, які їй подобалися. Саме тому він там і опинився. Їй подобалися зірки. Та й... — він звів погляд на Герба, — чому ні? Він чудово годиться на цю роль.

«Справді, чому б ні?» — похмуро подумав Бакмен, дедалі сильніше стискаючи пальці рук, що лежали на стільниці стола.

26

Крокуючи тротуаром від будинку Мері Енн, Джейсон Тавернер щиро радів. «Мене знову спіткало щастя, — сказав він собі. — Дякувати Богу, усе, що я втратив, повернулося.

Я — найщасливіша людина в усьому цьому грьобаному світі. І це найкращий день у моєму житті. Ніколи не цінуєш те, що маєш, доки його не втратиш, — подумав він. — Доки раптом воно не зникне. Що ж, я втратив усе на два дні, але зараз воно повернулося, і тепер я це ціную».

Притискаючи до себе коробку з вазою Мері Енн, він поспіхом підійшов до узбіччя й зупинив жестом таксі.

— Куди вам, містере? — запитало таксі, відчинивши перед ним розсувні дверцята.

Важко дихаючи від утоми, Джейсон сів у салон і вручну закрив дверцята.

— Норден-лейн, 803, — сказав він. — Беверлі-Гіллз. Це була адреса Гезер Гарт. Нарешті він летів до неї. Він справжній, а не той, ким вона його вважала протягом цих двох жахливих днів.

Таксі злетіло в небо, і Джейсон блаженно відкинувся на спинку сидіння, почуваючись іще виснаженішим, ніж у квартирі Мері Енн. «Скільки всього трапилося! — подумав він. — Але як бути з Еліс Бакмен? Можливо, варто ще раз спробувати зв’язатися з генералом Бакменом? Утім, найімовірніше, він уже про все дізнався. А мені не варто вплутуватися в цю справу. Зірці телебачення та естради скандали не підуть на користь. Жовта преса завжди ладна спустити на тебе всіх псів.

Проте я їй заборгував. Саме вона видалила всі ті електронні жучки, які копи почепили на мене, перш ніж випустили з академії».

Зрештою, тепер вони його не шукатимуть. Тепер його особа не викликатиме жодних сумнівів. Адже його знає вся планета. Тридцять мільйонів глядачів можуть засвідчити його фізичне й юридичне існування.

«Мені більше ніколи не доведеться жахатися самої думки про перевірку на мобільному КПП»,— подумав він і, заплющивши очі, задрімав.

— Ми на місці, сер, — розбудило його таксі. Джейсон продер очі й сів прямо. Так швидко? Визирнувши у вікно, він побачив житловий комплекс, у якому Гезер Гарт мала таємні апартаменти, якими користувалася під час перебування на Західному узбережжі.

— О, чудово, — проказав Джейсон, дістаючи з піджака гроші. — Дякую.

Він розплатився з таксі, і двері відчинилися. Його настрій знову покращився.

— А якби я не мав грошей, ви б мене випустили? — поцікавився Джейсон.

Таксі не відповіло. Воно не було запрограмоване відповідати на такі запитання. Та й біс із ним! Грошей йому не бракувало.

Він рушив тротуаром і вийшов на місток з червоного дерева, що вів до головного фойє елітної десятиповерхової будівлі, яка утримувалась струменями стиснутого повітря за кілька футів над землею. Завдяки цій технології мешканці могли насолоджуватися безперервним відчуттям пестливого заколисування, немовби повсякчас перебували на велетенських грудях матері. Йому завжди це подобалося. На Сході ця ідея не прижилась, проте тут, на Заході, серед забезпеченої еліти вона була надзвичайно популярною.

Натиснувши на кнопку дзвінка, Джейсон підняв коробку з вазою на кінчиках пальців правої руки. «Ліпше так не робити, — подумав він. — Ще розіб’ю її, як ту іншу. Але ні, цю я не впущу. Тепер мої руки вже не тремтять.

Подарую цю кляту вазу Гезер, — вирішив він. — Скажу, що підшукав щось відповідне її вишуканому смаку».

Дисплей засвітився, і на ньому з’явилося обличчя жінки. То була С’юзі, покоївка Гезер.

— О, містере Тавернер! — проказала вона й одразу відчинила двері, натиснувши на важіль, що керував модулем посиленої безпеки. — Заходьте. Гезер зараз немає, але вона...

— Я зачекаю, — сказав Джейсон. Перетнувши фойє, він зайшов у ліфт і натиснув кнопку «вгору».

За хвилину Джейсон побачив перед собою С’юзі, яка притримувала відчинені двері апартаментів Гезер. Темношкіра, вродлива й крихітна, вона привіталася з ним зі звичною теплотою.

— Привіт, — мовив Джейсон, заходячи до квартири.

— Як я й казала, Гезер поїхала прогулятися по крамницях, але до восьмої має повернутися, — повідомила С’юзі. — Сьогодні в неї багато вільного часу, і вона вирішила цим скористатися, бо казала, що на другу половину тижня в неї запланована тривала серія записів для RCA.

— Я нікуди не поспішаю, — щиро сказав він. Зайшовши до вітальні, Джейсон поставив картонну коробку прямо посередині кавового столика, де Гезер, безперечно, одразу ж її помітить. — Послухаю квад і трохи подрімаю, якщо не заперечуєш.

— Та ви ж завжди так робите, — відказала С’юзі. — Мені теж треба вийти на деякий час. О чверть на п’яту маю бути в стоматолога, а це аж в іншому кінці Голлівуду.

Джейсон обійняв покоївку і стиснув її пружне праве персо.

— Хтось сьогодні збуджений, — задоволено промовила С’юзі.

— То може візьмемося до справи?

— Ви для мене надто високий, — відказала вона й повернулася до своїх справ, від яких її відірвав дзвінок Джейсона.

Підійшовши до фонографа, він переглянув стопку альбомів, які нещодавно прослуховували. Жоден із них не припав йому до смаку, тож Джейсон нахилився й почав уважно передивлятися всю колекцію Гезер. Урешті-решт відібрав кілька її та кілька своїх платівок. Встановивши їх на ченджер, Джейсон увімкнув програвач. Тонарм опустився, і велика вітальня сповнилася звуками «Серця Гарт», його улюбленого альбому. Музика відлунювала від стін та портьєр, чарівно підкреслюючи природні квад-акустичні тони, які раз у раз з’являлися в мелодіях.

Джейсон ліг на диван, скинув взуття і вмостився якомога зручніше. «Чорт забирай, а цей альбом їй і справді нівроку вдався, — проказав він собі під ніс. — Я ще ніколи в житті не почувався настільки виснаженим. Це все мескалін. Я ладний проспати цілий тиждень. Що ж, можливо, так і зроблю. Під наші з Гезер пісні. І чому нам ніколи не спадало на думку записати спільний альбом? Чудова ж ідея! І він продаватиметься. Ще й як. — Джейсон заплющив очі. — Подвоїмо продажі, а Ел зможе влаштувати для нас промокампанію через RCA. Звісно, у мене зараз угода з „Репріз“. Однак це можна владнати. Ніщо не приходить без зусиль. Але воно того варте».

— А тепер черга Джейсона Тавернера, — із заплющеними очима проказав він.

Ченджер поставив наступну платівку. «Так швидко?» — не повірив своїм вухам Джейсон. Він звівся й зиркнув на наручний годинник. Схоже, проспав усе «Серце Гарт». Майже весь альбом. Влігшись, Джейсон знову заплющив очі. «Спатиму під власні пісні», — подумав він. Його голос, підсилений двома накладеними одна на одну доріжками гітар та струнних, сповнив вітальню.

Темрява. Розплющивши очі, Джейсон сів на дивані з відчуттям, що минуло дуже багато часу.

Тиша. Ченджер змінив усі платівки. Отже, не менше кількох годин. Котра там зараз?

Він знайшов навпомацки лампу, адже добре пам’ятав, де вона стояла, й увімкнув світло.

Годинник показував о пів на одинадцяту. Джейсона проймав холод, хотілося їсти. «Де Гезер?» — подумав він, намацуючи взуття. Ноги холодні й вологі, у животі пусто. А що як він...

Вхідні двері відчинилися. На порозі з’явилася Гезер у черубовому пальті зі свіжим номером «Лос-Анджелес Таймз». Її суворе посіріле обличчя нагадувало посмертну маску.

— Що трапилося? — злякано запитав Джейсон.

Підійшовши ближче, Гезер мовчки простягнула йому газету.

Він так само мовчки її узяв і прочитав заголовок:

— Ти вбив Еліс Бакмен? — прохрипіла Гезер.

— Звісно, ні, — відповів Джейсон, читаючи статтю.

Припинивши читати, він люто зіжмакав газету.

— Хай йому біс! — вилаявся Джейсон. Різко втягнувши крізь зуби повітря, він увесь затремтів.

— Тут написано, що їй тридцять два, — сказала Гезер. — Але я знаю напевне, що їй... було... тридцять чотири.

— Я її бачив, — мовив він. — Я був у тому будинку.

— Не знала, що ви були знайомі.

— Ми тільки сьогодні познайомилися.

— Сьогодні? Лише сьогодні? Я тобі не вірю.

— Це правда. Генерал Бакмен допитував мене в академії, а щойно я вийшов з будівлі, як вона підійшла до мене. Копи начепили на мене купу електронних пристроїв для стеження, серед яких...

— Таке роблять тільки зі студентами, — заперечила Гезер.

— Еліс їх із мене зняла і запросила до себе, — мовив Джейсон.

— А тоді взяла й померла.

— Так, — кивнув він. — Я бачив її труп. Зотлілий жовтий скелет. Я страшенно злякався. Саме так, чорт забирай! Злякався і якомога швидше забрався звідти. Невже ти вчинила б інакше?

— Чому вона здалася тобі скелетом? Ви вживали якісь наркотики? Еліс завжди щось вживала, тож підозрюю, що ти склав їй компанію.

— Мескалін, — відповів Джейсон. — Принаймні так вона сказала, але я думаю, що то було щось інше.

«Хотів би я знати, що то було насправді, — подумав він. Його серце й досі стискала крижана рука страху. — Чи, може, усе це також галюцинація, як і той скелет? Це відбувається насправді чи я все ще лежу в номері того вошивого готелю? Боже мій! Що мені робити тепер?»

— Тобі краще здатися, — порадила Гезер.

— Їм не вдасться це на мене повішати, — проказав Джейсон. Утім, він добре знав, що це було не так. Протягом останніх двох днів він надто багато всього довідався про поліцію, яка заправляла їхнім суспільством. «Це все спадок Другої громадянської війни, — подумав він. — Від лягавих до поліції, просто і невимушено...»

— Якщо ти цього не робив, вони тебе не звинуватять. Поліція чесна. Це ж тобі не нацгвардія.

Джейсон знову розгорнув зіжмакану газету й прочитав іще кілька рядків:

— Тут написано, що вбивство відбулося вчора, — зауважила Гезер. — Де ти був учора? Я телефонувала тобі додому, але ти не відповідав. Та й щойно ти сказав, що...

— Це трапилося не вчора, а сьогодні. — Від усього цього йому стало моторошно. Він почувався невагомим, неначе його тіло дрейфувало разом із квартирою в бездонному небі забуття. — Вони змінили дату. Одного разу до мене на ефір приходив поліційний експерт і після завершення програми розповів, як вони...

— Замовкни! — різко урвала його Гезер.

Джейсон замовк і завмер на місці. Безпомічно, з опущеними руками. Просто чекав.

— Там і про мене згадано, — крізь зуби просичала вона. — Глянь на звороті.

Покірно перегорнувши сторінку, він побачив продовження статті.

— Які в тебе з Еліс були стосунки? — поцікавився Джейсон. — Знаючи її...

— Ти ж казав, що майже її не знаєш. Що лише сьогодні з нею познайомився.

— Еліс здалася мені дивною. Чесно кажучи, я думаю, що вона була лесбійкою. У вас були стосунки сексуального характеру? — він помітив, що став говорити голосніше. Не міг себе контролювати. — Стаття натякає саме на це. Це правда?

Джейсона ошелешила сила її ляпасу. Він мимоволі зробив крок назад і підняв руки, щоб захиститися. «Мене ще ніколи так не били, — подумав він. — Збіса боляче!» У нього аж у вухах задзвеніло.

— Гаразд, — видихнула Гезер. — Можеш вдарити мене у відповідь.

Джейсон стиснув кулак і замахнувся, але врешті опустив руку й розслабив пальці.

— Не можу, — сказав він. — А шкода. Тобі пощастило.

— Вочевидь. Якщо ти вбив її, то цілком міг би вбити й мене. Що тобі втрачати? На тебе так чи інакше чекає газова камера.

— Ти мені не віриш, — мовив Джейсон. — Не віриш, що я цього не робив.

— Це неважливо. Вони вважають тебе винним. Навіть якщо тобі раптом вдасться з цього якось виплутатись, твоїй кар’єрі в будь-якому разі кінець. Як, до речі, й моїй. Нам обом гаплик! Ти це розумієш? Розумієш, що ти накоїв? — тепер Гезер уже перейшла на крик. Наляканий Джейсон спробував до неї наблизитись, але одразу ж відступив на крок, коли її тон знову підвищився. Він був розгублений.

— Якби я міг поговорити з генералом Бакменом, — проказав Джейсон,— можливо, мені вдалося б...

— З її братом? Ти хочеш звернутися до нього? — Гезер посунула на Джейсона, скрючивши пальці, мов кігті. — Він очолює комісію, яка розслідує цей злочин. Щойно коронер підтвердив, що це було вбивство, генерал Бакмен заявив, що перебирає керування розслідуванням на себе. Невже ти не в змозі прочитати статтю до кінця? Я перечитала її разів з десять, доки летіла сюди. Побачила її в Бел-Ейр, звідки забирала свою нову вуаль, яку мені замовили з Бельгії. Її нарешті привезли. І що? Навіщо вона мені тепер?

Джейсон спробував її обійняти. Гезер холодно ухилилась.

— Я не збираюся здаватися поліції, — сказав він.

— Роби, що хочеш, — приглушено прошепотіла Гезер. — Мені однаково. Просто забирайся звідси. Я більше не хочу мати з тобою нічого спільного. Краще б ви померли. Обоє. І ти, і вона. Ця сухоребра курва... Від неї в мене були самі проблеми. Врешті-решт мені довелося буквально виштовхати її за двері. Вона вчепилася в мене, мов п’явка.

— А в ліжку вправна була? — спитав Джейсон і одразу ж відсахнувся, бо Гезер рвучко спробувала впитися пальцями йому в очі.

Якийсь час вони обоє мовчали. Просто стояли одне навпроти одного. Джейсон чув її дихання та своє. Швидкі гучні коливання повітря. Вдих-видих, вдих-видих. Він стулив повіки.

— Роби, що хочеш,— урешті-решт повторила Гезер. — Я збираюся їхати в академію.

— Тебе також розшукують? — здивувався Джейсон.

— Невже ти не можеш прочитати статтю до кінця? Невже так складно це зробити? Їм потрібні мої свідчення. Про твоє ставлення до моїх стосунків із Еліс. Заради Бога! Те, що ми з тобою були коханцями — загальновідомий факт!

— Про ваші стосунки я нічого не знав.

— Це я їм і скажу. Коли... — вона затнулася, але зрештою продовжила: — Коли ти дізнався про нас?

— Зі статті, — відказав Джейсон. — От щойно.

— І ти не знав про це вчора, коли її вбили?

Джейсон зневірено опустив руки. «Це безнадійно, — подумки сказав він собі. — Неначе жити в гумовому світі, де все довкола підстрибує. Достатньо чогось торкнутися або просто на щось поглянути, і воно одразу ж змінює форму».

— Ну, добре. Сьогодні, — виправилася Гезер. — Якщо вже так хочеш у це вірити. Зрештою, тобі видніше.

— Бувай, — сказав він. Сівши на диван, Джейсон дістав з-під нього своє взуття, взувся, зав’язав шнурки й знову підвівся. Підібравши з кавового столика картонну коробку, він жбурнув її Гезер. — Це тобі.

Гезер спробувала її впіймати, але коробка вдарила її у груди й упала на підлогу.

— Що це? — запитала вона.

— Я вже забув, — відказав Джейсон.

Опустившись на коліна, Гезер підняла коробку, відкрила її й вийняла звідти синю глазуровану вазу, загорнуту в газетний папір. Вона не розбилася.

— О! — тихо промовила Гезер, а тоді підвелася й оглянула вазу, піднісши її до світла. — Вона неймовірна! Дякую тобі!

— Я її не вбивав, — сказав Джейсон.

Рушивши вглиб вітальні, Гезер поставила вазу на високу полицю з різноманітними дрібничками. Вона нічого не відказала на його слова.

— Що ж, мені нічого не лишається, окрім як піти... — він зачекав, але Гезер і далі мовчала. — Язик проковтнула? — врешті-решт не витримав Джейсон.

— Подзвони їм, — відповіла вона. — І скажи, що ти тут.

Узявши слухавку, Джейсон набрав оператора.

— З’єднайте мене з Поліційною академією Лос-Анджелеса. З генералом Феліксом Бакменом. Скажіть йому, що телефонує Джейсон Тавернер.

Оператор мовчав.

— Алло?

— Ви можете набрати його номер напряму, сер.

— Я б хотів, щоб це зробили ви.

— Але, сер...

— Прошу вас, — сказав Джейсон.

27

— Стосовно препарату я вам ось що скажу. Ви ніколи про нього не чули, оскільки він ще не використовується. Вочевидь, вона якось роздобула його в спеціальній лабораторії академії, — сказав генералу Бакмену заступник головного коронера поліції Лос-Анджелеса Філ Вестербурґ, креслячи щось на аркуші паперу. — Часозвязування є функцією мозку. Це процес, який структурує сприйняття й орієнтування.

— Чому він виявився для неї смертельним? — запитав Бакмен. Було вже пізно, і в нього боліла голова. Генерал мріяв про те, щоб цей день нарешті закінчився. Щоб усі ці люди та справи врешті дали йому спокій. — Передозування?

— Наразі ми не можемо точно сказати, яка доза KR-3 може стати летальною. Зараз його тестують на добровольцях із сан-бернардинського табору примусової праці, однак поки що... — Вестербурґ і далі щось креслив. — У будь-якому разі, як я казав, часозв’язування — це функція мозку, і цей процес триває, доки мозок отримує вхідні сигнали. Тепер ми вже знаємо, що мозок не може функціонувати, якщо, разом із часом йому не вдається зв’язувати також і простір... Утім, причини цього ми й досі не розуміємо. Ймовірно, це пов’язано з якимось інстинктом, який спонукає нас стабілізувати реальність у такий спосіб, щоб її послідовності можна було впорядкувати відповідно до таких понять, як «до» і «після», — власне, це й буде час — і, що важливіше, відповідно до «просторорозміщення», завдяки якому тривимірний об’єкт відрізняється від, скажімо, його зображення на папері.

Вестербурґ показав генералу свій малюнок. Для Бакмена це була суцільна абракадабра. Він втупився у нього невидющими очима, думаючи про те, де о такій пізній порі можна дістати «Дарвон», аби позбутися головного болю. Можливо, в аптечці Еліс? У неї завжди була купа пігулок.

— Одна з характеристик простору полягає в тому, — вів далі Вестербурґ, — що будь-яка просторова одиниця виключає всі інші. Тобто якщо річ там — вона не може бути тут. Так само з часом. Якщо подія відбувається «до», вона не може відбуватися «після».

— Це може зачекати до завтра? — запитав Бакмен. — Раніше ви казали, що для точного визначення токсину вам знадобиться доба. Цей час мене цілком влаштує.

— Але ж ви самі попросили пришвидшити аналізи, — здивувався Вестербурґ. — Наказали провести розтин негайно. Сьогодні о чотирнадцятій десять, коли я тільки прибув на виклик.

— Невже? — перепитав генерал. «А й справді. Доки маршали ще не встигли вигадати свою версію подій», — згадав він і промовив: — Тільки більше нічого не малюйте. У мене болять очі. Поясніть на словах.

— Як ми встановили, винятковість простору є всього-на-всього функцією мозку, який намагається впоратися зі сприйняттям. Вона систематизує інформацію, впорядковуючи її як взаємовиключні просторові одиниці. Таких одиниць мільйони. Теоретично, навіть трильйони. Однак сам по собі простір не є винятковим. Насправді простору як такого взагалі не існує.

— Тобто?

— Такий препарат, як KR-3, нейтралізує здатність мозку сприймати просторові одиниці як взаємовиключні, — сказав Вестербурґ, борючись із бажанням проілюструвати свою думку на папері. — Так у процесі сприйняття для мозку більше не існує «тут» і «там». Він неспроможний визначити, чи об’єкт уже зник, а чи й досі тут. За таких обставин мозок втрачає здатність виключати альтернативні просторові вектори. Йому відкривається повний спектр просторових варіацій. Мозок уже не в змозі визначити, які об’єкти існують насправді, а які є лише латентними позапросторовими можливостями. Внаслідок цього відчиняються протиставлені один одному просторові коридори, у які затягує дезорієнтовану систему сприйняття людини, тож мозку здається, що він сприймає цілковито новий всесвіт, що перебуває у процесі становлення.

— Зрозуміло, — мовив Бакмен, хоча насправді нічогісінько не розумів, і йому було на це начхати. «Я просто хочу дістатися додому, — подумав він. — Й усе це забути».

— Це дуже важливо, — серйозно проказав Вестербурґ. — KR-3 — наш величезний прорив. Під дією цього препарату будь-яка людина, безвідносно до її волі, починає сприймати неіснуючі світи. Як я вже казав, теоретично трильйони можливих всесвітів ураз стають реальними. Далі все залежить від випадку. Людська система сприйняття обирає одну з наявних можливостей. Вона змушена обрати, адже якщо цього не зробить, конкуруючі світи накладуться один на одного, і саме поняття простору зникне. Розумієте?

— Він має на увазі, що мозок хапається за найближчий до нього просторовий всесвіт, — сказав Герб Мейм, який сидів неподалік за своїм столом.

— Так, — підтвердив Вестербурґ. — Ви читали таємний лабораторний звіт про KR-3, чи не так, містере Мейм?

— Проглянув десь годину тому, — відповів Герб. — Там надто багато технічних деталей, тож я мало що зрозумів, але зауважив, що його вплив скороминущий. Урешті-решт мозок відновлює зв’язок із тими просторово-часовими об’єктами, які сприймав до застосування препарату.

— Саме так, — кивнув Вестербурґ. — Але під час дії препарату людина існує або ж вважає, що існує...

— Це одне й те саме, — мовив Герб. — У цьому й полягає дія препарату. Він усуває це розрізнення.

— Технічно, так, — сказав Вестербурґ. — Однак для суб’єкта актуалізується нове всеохопне середовище, яке повністю відрізняється від тієї реальності, яку він сприймав раніше, тож людина починає діяти так, наче потрапила в інший світ. У світ, певні характеристики якого зазнали змін... кількість цих змін залежить від, так би мовити, дистанції між просторово-часовим світом, який людина сприймала раніше, і тим новим, у якому змушена функціонувати під впливом препарату.

— З мене досить, — проказав Бакмен. — Я лечу додому. Дякую вам, містере Вестербурґ. — Підвівшись, він машинально простягнув заступнику головного коронера руку, і той її потиснув. — Підготуйте для мене рапорт, — наказав генерал Гербу Мейму. — Я прогляну його вранці.

Бакмен рушив до виходу, перекинувши своє сіре пальто через руку. Він завжди носив його саме так.

— Тепер ви розумієте, що трапилося з Тавернером? — запитав Герб.

— Ні, — зупинившись, відповів генерал.

— Він перенісся до всесвіту, в якому його не існувало. І ми також перенеслися туди разом із ним, оскільки ми — об’єкти його системи сприйняття. А коли дія препарату минула, він повернувся. Фактично його повернуло сюди не те, що він вжив чи не вжив, а її смерть. Тож не дивно, що нам одразу надіслали його досьє з Центральної бази даних...

— Добраніч, — попрощався Бакмен.

Він вийшов з кабінету, пройшов величезною тихою залою з чистісінькими металевими столами, однаковими й ретельно прибраними наприкінці робочого дня, серед яких стояв і стіл Мак-Налті, а тоді ступив до експрес-ліфта й піднявся на дах.

Від холодного й чистого нічного повітря головний біль лише посилився і став просто нестерпним. Він заплющив очі й заскреготів зубами. «Можна було попросити знеболювальне у Філа Вестербурґа, — подумав Бакмен. — В аптеці академії, мабуть, не менше п’ятдесяти видів таких препаратів, а Вестербурґ має ключі».

Скориставшись спусковим ліфтом, він знову повернувся на чотирнадцятий поверх і зайшов до свого офісу, де Вестербурґ та Герб Мейм і досі розмовляли.

— Я хочу пояснити свої слова, — звернувся до Бакмена Герб. — Про те, що ми — об’єкти його системи сприйняття.

— Це не так, — заперечив генерал.

— І так, і ні, — сказав Герб. — Це не Тавернер прийняв KR-3, а Еліс. Як і всі ми, він перетворився на згусток інформації в системі сприйняття вашої сестри, і його просто затягнуло у паралельний світ, коли вона перенеслася до альтернативного координатного утворення. Вочевидь, Еліс надзвичайно захоплювалася Тавернером як знаменитістю, що здатна втілити її мрії, і якийсь час, мабуть, фантазувала про те, ніби знайома з ним насправді. Й хоча їй вдалося досягти цього за допомогою препарату, він і ми разом із ним водночас лишилися в нашому всесвіті. Ми одночасно перебували у двох просторових коридорах — реальному й ірреальному. Один із них відповідав дійсності, а другий був однією з багатьох латентних можливостей, які отримали тимчасове просторове вираження завдяки KR-3. Однак лише тимчасове. Приблизно впродовж двох днів.

— Цього цілком достатньо, щоб заподіяти мозку величезну фізичну шкоду, — сказав Вестербурґ. — Імовірно, мозок вашої сестри, містере Бакмен, зруйнували не так токсини, як потужне й тривале перенавантаження. Цілком імовірно, що причиною смерті виявиться незворотне ушкодження кортикальної тканини, тобто прискорення звичайного процесу неврологічного старіння... Можна сказати, що її мозок помер від старості всього за два дні.

— Ви можете дати мені трохи «Дарвону»? — запитав його Бакмен.

— Аптека зачинена, — відказав Вестербурґ.

— Але ж ви маєте ключ.

— Я не маю права користуватися ним за відсутності аптекаря.

— Це виняткова ситуація, — різко проказав Герб.

Вестербурґ вийшов за двері, шукаючи на зв’язці потрібного ключа.

— Якби аптекар був на місці, йому б узагалі не знадобився ключ, — мовив Бакмен за якийсь час.

— Усією цією планетою заправляють бюрократи, — поглянувши на генерала, сказав Герб. — Ви надто хворі, щоб і далі це зносити. Щойно він принесе «Дарвон», летіть додому.

— Я не хворий, — відказав Бакмен. — Мені просто недобре.

— Все одно не затримуйтесь тут. Я все дороблю. А то ви вже пішли, а тоді повернулися знову.

— Я немов тварина. Мов той лабораторний щур.

На його масивному дубовому столі задзвонив телефон.

— Може, це хтось із маршалів? — мовив Бакмен. — Я не маю сил зараз із ними розмовляти. Їм доведеться зачекати до завтра.

Герб зняв слухавку. Якийсь час слухав, а тоді, прикривши долонею мікрофон, проказав:

— Це Тавернер. Джейсон Тавернер.

— Я з ним поговорю, — Бакмен узяв у Герба слухавку і сказав: — Вітаю, Тавернере. Вже пізно.

— Я хочу здатися, — почувся у слухавці металевий голос. — Я в помешканні Гезер Гарт. Ми чекатимемо тут разом.

— Він хоче здатися, — сказав Бакмен Гербу.

— Скажіть, щоб прилітав сюди.

— Прилітай сюди, — сказав генерал у слухавку. — От тільки навіщо тобі здаватися? Урешті-решт ми ж тебе стратимо, грьобаний кровожерливий виродку! І ти це знаєш! То чому ж не тікаєш?

— Куди? — пропищав голос Тавернера.

— До якого-небудь кампуса. Наприклад, до Колумбійського. Там ситуація стабільна. У них поки вистачає їжі та води.

— Я більше не хочу, щоб на мене полювали.

— Доки живеш, на тебе завжди полюють, — проскреготів Бакмен. — Гаразд, Таверенере, прилітай сюди, і ми тебе заарештуємо. І прихопи з собою цю Гарт. Ми хочемо записати її свідчення. — «От же ж дурень, — подумав він. — Надумав здаватися». — Можеш ще каструвати себе, поки летітимеш сюди, якщо воно так тобі до вподоби! От тупий виродок! — тремтячим голосом проказав він у слухавку.

— Я хочу зняти з себе всі підозри, — слабко відлунював у вусі генерала голос Тавернера.

— Та щойно ти тут з’явишся, я сам тебе застрелю! За спротив під час арешту. Розумієш, дегенерате? Або знайдемо якусь іншу причину. Скажемо, власне, що нам заманеться.

Бакмен поклав слухавку.

— Він летить сюди на вірну смерть, — сказав генерал Гербу.

— Ви самі його обрали. Якщо хочете, можемо все змінити. Виправдаємо його. Нехай далі записує свої платівки й веде те дурнувате телешоу.

— Ні, — похитав головою генерал.

На порозі з’явився Вестербурґ із двома рожевими капсулами та водою в паперовому стаканчику.

— Ось ваш «Дарвон», — мовив він, простягнувши препарат Бакмену.

— Дякую.

Генерал ковтнув пігулки, запив їх водою, зім’яв паперовий стаканчик і жбурнув його у шредер. Зубці апарата ледь чутно закрутилися. Тоді знову спинилися. Запала тиша.

— Летіть додому, — сказав генералу Герб. — Або ще краще — у мотель. Заночуйте в хорошому мотелі десь у центрі. Поспіть завтра довше. Я сам дам раду маршалам, якщо вони зателефонують.

— Мені треба зустрітися з Тавернером.

— Не треба. Я сам заведу на нього справу й відправлю у камеру. Або це зробить черговий сержант. Він — звичайний злочинець.

— Гербе, — промовив Бакмен, — я маю намір його вбити, як і сказав йому по телефону.

Підійшовши до столу, він відчинив нижню шухляду, дістав звідти кедрову скриньку й поставив на стіл. Потім відкрив коробку, вийняв з неї однозарядний «деррінджер» двадцять другого калібру, зарядив його набоєм із експансивною кулею й поставив пістолет на запобіжний звід, спершу спрямувавши дулом до стелі. Задля безпеки. Таку вже мав звичку.

— Дозвольте поглянути, — попросив Герб.

Бакмен простягнув пістолет помічнику.

— Виготовлений на заводі Кольта, — сказав він. — Вони придбали всі прес-форми й патенти. Вже й не пам’ятаю, коли це трапилося.

— Гарний пістолет, — мовив Герб, зважуючи його в руці й випробовуючи збалансованість. — Вишуканий. — Він повернув зброю генералу. — Але набій двадцять другого калібру надто малий. Вам доведеться влучити точнісінько межи очі. Тобто він має стояти просто перед вами. — Герб поклав руку Бакмену на плече. — Скористайтеся краще тридцять восьмим спеціальним або сорок п’ятим. Гаразд?

— Вам відомо, кому належить цей пістолет? — відказав Бакмен. — Еліс. Вона тримала його тут, бо казала, що якщо зберігатиме зброю вдома, то колись мене пристрелить під час сварки або ж пізно вночі, коли в неї трапляються — тобто траплялися — напади депресії. Проте це не жіноча зброя. «Деррінджер» виготовляли жіночі пістолети, але ця модель до них не належить.

— Ви купили його для неї?

— Ні. Вона надибала його в ломбарді десь у Воттсі. Віддала за нього двадцять п’ять баксів. Непогана ціна, враховуючи його стан. — Бакмен зазирнув своєму помічнику у вічі. — Ми справді мусимо його вбити. Маршали розіпнуть мене, якщо нам не вдасться це на нього повішати. А я маю залишитися в політиці.

— Я про це подбаю, — пообіцяв Герб.

— Добре, — кивнув генерал. — Я лечу додому.

Він поклав пістолет назад до скриньки на червону оксамитову подушечку, закрив кришку, тоді знову відкрив і вийняв з барабана набій. Герб Мейм і Філ Вестербурґ не зводили з нього очей.

— У цій моделі барабан відкидається вбік, — сказав Бакмен. — Це незвично.

— Нехай краще вас відвезе додому патруль, — порадив Герб. — У такому стані та ще й після всього, що трапилося, вам ліпше не сідати за кермо.

— З машиною я впораюся, — відказав генерал. — Я впораюся з кермуванням в будь-якому стані. Значно складніше застрелити людину, яка стоїть перед тобою, кулею двадцять другого калібру. Хтось мусить зробити це замість мене.

— Добраніч, — тихо проказав Герб.

— Добраніч, — відповів Бакмен. Вийшовши за двері, він знову рушив через порожні офісні приміщення й кабінети академії до експрес-ліфта. «Дарвон» уже почав діяти, і головний біль потроху вщухав. «Ну, хоч за це спасибі, — подумав генерал. — Тепер можна бодай подихати нічним повітрям, не корчачись від болю».

Двері ліфта розсунулися. Перед Бакменом стояв Джейсон Тавернер. Поруч із ним — приваблива жінка. Обоє були наляканими й зблідлими. Двоє високих, вродливих, стривожених людей. Безсумнівно, шості. Шості, котрі зазнали поразки.

— Вас заарештовано, — сказав Бакмен. — Я зачитаю вам ваші права. Усе сказане вами, може бути використане проти вас. Ви маєте право на адвоката. Якщо ви не можете дозволити собі адвоката, він буде наданий вам державою. Ви маєте право на розгляд вашої справи в суді присяжних або ж можете відмовитися від цього права, і в такому разі вашу справу розглядатиме суддя, призначений Поліційною академією міста Лос-Анджелес та округу. Ви зрозуміли мої слова?

— Я прийшов сюди, щоб усе пояснити й зняти з себе підозри, — відказав Джейсон Тавернер.

— Мої люди запишуть ваші свідчення. Пройдіть до кабінету з блакитними стінами, де ви вже були, — вказавши напрямок, мовив Бакмен. — Бачите отого чоловіка? В однобортному костюмі з жовтою краваткою?

— Ви можете вислухати мої пояснення? — перепитав Тавернер. — Я визнаю, що був у будинку, коли вона померла, але ніяк не пов’язаний з її смертю. Я піднявся Нагору й знайшов її у ванній. Вона мала принести мені торазин. Щоб нейтралізувати ефект мескаліну, яким до цього пригостила.

— Йому здалося, що вона перетворилася на скелет, — мовила жінка (вочевидь, то була Гезер Гарт). — Це через мескалін. Хіба те, що він перебував під дією потужного галюциногенного препарату, не звільняє його від відповідальності? Хіба це не виправдовує його юридично? Він не контролював свої дії, а я взагалі з цим ніяк не пов’язана. Я навіть не знала про її смерть, доки не прочитала сьогодні в газеті.

— У деяких штатах — можливо, — відказав Бакмен.

— Але не в цьому, — несміливо, проте з розумінням промовила жінка.

Герб Мейм вийшов з офісу й, миттєво оцінивши ситуацію, сказав:

— Містере Бакмен, я сам заведу справу й запишу їхні свідчення. А ви їдьте додому, як ми й домовлялись.

— Спасибі, — промовив Бакмен і озирнувся довкола. — Де моє пальто? Господи, як же тут холодно! На ніч опалення вимикають, — пояснив він Тавернеру й Гарт. — Перепрошую.

— Добраніч, — попрощався з ним Герб.

Бакмен зайшов до ліфта, натиснув кнопку, і двері за ним зачинилися. Він так і не знайшов своє пальто. «Може й справді викликати патруль? — розмірковував генерал. — Дозволити якому-небудь завзятому курсанту-першокурснику відвезти мене додому або, як порадив Герб, до якогось пристойного мотелю в центрі. Чи до одного з тих нових звуконепроникних готелів біля аеропорту? Але тоді мій квібл лишиться тут, і я не зможу вранці дістатися ним на роботу».

Холодне повітря й темрява змусили його здригнутися, коли він ступив на дах. «Навіть „Дарвон“ не допомагає, — подумав Бакмен. — Не до кінця. Біль відчувається й досі».

Відімкнувши квібл, він заліз до кабіни й брязнув дверцятами. «Тут ще холодніше, ніж надворі, — подумав Бакмен.— Господи!» Він завів двигун і ввімкнув обігрівач. Із вентиляційних отворів у підлозі повіяло прохолодним повітрям. Генерал увесь затремтів. «Удома мені стане краще», — сказав він сам до себе. Поглянувши на наручний годинник, він побачив, що вже було о пів на третю. Не дивно, що так холодно.

«Але чому я обрав Тавернера?» — запитував себе Бакмен. Із шести мільярдів людей, що живуть на планеті... чому саме цього чоловіка, який ніколи нікому не заподіяв жодної шкоди, який не зробив нічого поганого, просто його досьє привернуло увагу влади. «У цьому й річ, — зрозумів генерал. — Джейсон Тавернер привернув до себе нашу увагу, а як то кажуть, достатньо лиш раз потрапити на очі владі, і про тебе вже ніколи не забудуть.

Утім, як зауважив Герб, я можу передумати.

Ні. І ще раз ні. Цей жереб випав на самому початку. Ще до того, як будь-хто з нас його торкнувся. Тавернере, ти був приречений від початку. Від твого найпершого кроку вгору».

«Усі ми граємо ролі, — подумав Бакмен.— Обіймаємо посади. Хтось маленькі, хтось великі. Хтось звичні, а хтось дивні. Хтось химерні й чудернацькі. Хтось помітні, хтось малопомітні, а хтось геть невидимі». Роль Джейсона Тавернера наприкінці виявилася великою й помітною, й саме наприкінці з’явилася необхідність прийняти рішення. Якби він лишився тим, ким був на початку — маленькою людиною без належних документів, яка мешкала в дешевому задрипаному готелі, — якби він лишився таким, можливо, йому й пощастило б уникнути цього всього... Щонайгірше опинився б у таборі примусової праці. Однак Тавернер зробив інший вибір.

Якась внутрішня ірраціональна воля викликала у нього бажання виринути на поверхню, стати помітним, відомим. «Гаразд, Джейсоне Тавернер, — подумав Бакмен, — тепер ти знову відомий, як і раніше, чи й навіть відоміший, ніж був до цього. Але відомий по-іншому. У спосіб, який допоможе досягненню вищих цілей... Цілей, про які ти навіть не здогадуєшся, однак які мусиш прийняти попри те, що не розумієш. І коли тебе кластимуть у труну, твій рот і далі буде відкритий у німому запитанні: „Що ж я зробив?“ Так тебе й поховають. Із відкритим ротом.

І мені ніколи не вдасться тобі це пояснити. Я зможу хіба що сказати: „Не привертай увагу влади. Не змушуй нас тобою цікавитися. Не викликай бажання дізнатися про тебе більше“.

Можливо, колись про твою історію, про всі подробиці твого падіння дізнається широкий загал. Колись, у далекому майбутньому, коли це вже не матиме значення. Коли вже не існуватиме таборів примусової праці й кампусів, оточених поліціянтами зі швидкострільними кулеметами і в протигазах, які роблять їх схожими на мордатих, лупатих коренеїдів, якийсь невідомий шкідливий вид нижчих тварин. Можливо, колись відбудеться повторний, посмертний розгляд цієї справи, і всі дізнаються, що насправді ти нічим не завинив. Фактично нічим, окрім того, що трапився нам на очі.

Однак справжня, неспростовна істина полягає в тому, що, попри твою славу та натовпи фанатів, тобою можна пожертвувати, — подумав Бакмен. — А ось мною — ні. Саме цим ми відрізняємося. Саме тому ти мусиш піти, а я мушу залишитися».

Неболіт здійнявся у всіяне зірками нічне небо, і генерал почав тихенько наспівувати, уявляючи, як незабаром потрапить додому, у свій світ музики, роздумів та любові: до книжок, вишуканих табакерок і рідкісних марок. Аби бодай на мить сховатися від вітру, що буяв довкола його літального апарату — крихітної цятки, майже загубленої на тлі ночі.

«Існує краса, яку ніколи не буде втрачено, — сказав собі Бакмен. — Я її збережу. Я — один із тих, хто в ній кохається. І я все переживу. А врешті-решт лише це й має значення».

Він нечутно замугикав собі під ніс і відчув слабкий подих тепла — нарешті стандартний для поліційних квіблів обігрівач у нього під ногами почав працювати.

Раптом щось скотилося з його носа й упало на піджак. «Господи Боже, я знову плачу, — з жахом зрозумів генерал і негайно витер густу, схожу на піт вологу з очей. — Але за ким? За Еліс? За Тавернером? За цією Гарт? Чи за ними всіма? Ні, — вирішив він. — Це рефлекс. Викликаний слабкістю й тривогою. Це нічого не означає. Чому плачуть чоловіки? Не з тієї самої причини, що й жінки. Не через почуття. Чоловіки плачуть за втратою, за втратою чогось живого. Чоловік може заплакати за хворою твариною, коли знає, що та не виживе. Через смерть дитини. Ось за чим плачуть чоловіки. А не тому, що їм сумно.

Чоловіки плачуть не за майбутнім чи минулим, а за теперішнім. А що відбувається зараз? У Поліційній академії на Джейсона Тавернера заводять справу, і він розповідає їм свою історію. Як і в усіх нас, у нього є власна версія подій, яка доводить його невинність. І поки я лечу в цьому небольоті, Джейсон Тавернер намагається її викласти».

Крутнувши кермо, Бакмен скерував квібл довгою дугою, виконавши напівпетлю Іммельмана[17]. Це дозволило йому розвернути неболіт і спрямувати його у протилежному напрямку без найменшої зміни швидкості. Тепер він просто летів назад. До академії.

Однак з його очей і досі лилися сльози. З кожною миттю вони ставали дедалі ряснішими, густішими й текли швидше. «Я лечу не туди, — подумав він. — Герб має рацію. Мені треба триматися якнайдалі від цього місця. Тепер я зможу хіба лиш спостерігати за процесом, який вже не здатний контролювати. Я намальований. Як фреска. Живу лише у двох вимірах. Ми з Джейсоном Тавернером — просто постаті на старому дитячому малюнку. Загубленому в пилюці».

Бакмен натиснув на педаль газу й потягнув на себе кермо. Квібл заторохтів. Його двигун почав захлинатися й давати збої. «Повітряна заслінка закрита, — зрозумів генерал. — Потрібно було спершу збільшити оберти. Двигун ще не нагрівся». Він знову змінив напрямок польоту.

Потерпаючи від головного болю й виснаження, Бакмен урешті-решт вставив картку з маршрутом до свого будинку в контрольну турель навігаційної панелі квібла й увімкнув автопілот. «Мені треба відпочити», — сказав він собі. Тоді простягнув руку й активував снопристрій у себе над головою. Механізм загудів, і Бакмен заплющив очі.

Штучно викликаний сон охопив його миттєво, як і завжди. Генерал відчував, як занурюється в нього, немов падаючи по спіралі, й радів. Аж раптом, незважаючи на протидію пристрою, йому наснився сон. Він страшенно не хотів його бачити, однак нічого не міг вдіяти.

Сільський краєвид, сухий та пожухлий від літньої спеки. Він жив тут у дитинстві. Бакмен їхав на коні. Зліва до нього поволі наближався ескадрон вершників у блискучих мантіях. Кожна мантія була іншого кольору. Кожен мав на голові гостроверхий шолом, що виблискував на сонці. Розмірена врочиста процесія лицарів проїхала повз нього, і йому вдалося розгледіти обличчя одного з них: древнє мармурове обличчя старезного чоловіка з сивою хвилястою бородою. Який у нього вольовий ніс! Які благородні риси! Такий виснажений, такий серйозний, такий несхожий на звичайних людей... Було очевидно, що він — король.

Фелікс Бакмен почекав, поки вершники проїдуть. Він не заговорив до них, і вони також нічого йому не сказали. Вони рушили до будинку, від якого він їхав. У тому будинку заховався чоловік на ім’я Джейсон Тавернер. У тиші й темряві, без вікон, сам-один, віднині й навіки. Він просто сидів собі там, ледь існуючи, абсолютно бездіяльний. Фелікс Бакмен поїхав далі, у відкрите поле. Аж раптом до нього долинув один-єдиний страшний крик. Вони вбили Тавернера. Побачивши, як вони заходять усередину, відчувши їхню присутність у темряві й зрозумівши їхні наміри, Тавернер закричав.

Бакмена охопило абсолютне, цілковите, спустошливе відчуття скорботи. Однак уві сні він не повернув назад і навіть не озирнувся. Він нічого не міг вдіяти. Ніхто не зміг би спинити чоловіків у різнокольорових мантіях, їм неможливо було перечити. Так чи інакше, усе закінчилося. Тавернер загинув.

Його ослаблений, збитий з пантелику мозок усе ж таки спромігся надіслати сигнал через крихітні електроди до снопристрою. Клацнув вимикач напруги, і безперервний, тривожний звук розбудив Бакмена, вириваючи його зі сну.

«Господи!» — подумав він, трясучись усім тілом. Як холодно! Бакмена охопило відчуття порожнечі й самотності.

Гірка, невмолима скорбота, що зосталася від сну, й досі ворушилася в його грудях, не даючи спокою. «Треба приземлитися, — сказав він собі. — Побачити хоч якусь людину. З кимось поговорити. Я більше не можу лишатися на самоті. Бодай на секунду...»

Вимкнувши автопілот, Бакмен скерував квібл до підсвіченого люмінесцентними ліхтарями чотирикутника — цілодобової заправки.

За мить він незграбно приземлився неподалік від насосів заправної станції й загальмував поряд із якимось іншим квіблом, порожнім та покинутим. У кабіні нікого не було.

У світлі ліхтарів він побачив чорношкірого чоловіка середнього віку в пальті й гарній яскравій краватці, з аристократичними, різко окресленими рисами обличчя. Схрестивши руки на грудях, чоловік походжав вкритим плямами від пального цементом. Вочевидь, чекав, доки роботизований оператор закінчить заправляти його неболіт. Чоловік не виказував ні нетерплячості, ні смирення — він просто був: відчужений, усамітнений, статний, сильний тілом та високий на зріст. Він нічого не бачив перед собою, оскільки тут і не було нічого, здатного привернути його увагу.

Припаркувашись, Фелікс Бакмен заглушив двигун, активував замок на дверцятах, незграбно вибрався у холодну ніч і рушив до чорношкірого.

Чоловік навіть не поглянув на нього. Він і далі тримався на відстані, спокійно та відсторонено походжаючи заправкою й не проронивши ні слова.

Тремтячими від холоду пальцями Бакмен намацав у кишені кулькову ручку, дістав її й почав шукати папір, будь-який, хоча б сторінку із записника. Знайшовши, він поклав папірець на капот квібла, що належав незнайомцю. У різкому білому світлі ліхтарів заправної станції генерал намалював прохромлене стрілою серце. Здригаючись від холоду, він розвернувся до чорношкірого, який походжав туди-сюди, і простягнув малюнок йому.

На якусь мить чоловік здивовано витріщився на нього, пробурчав щось нерозбірливе, узяв папірець і підніс його до світла. Бакмен чекав. Чорношкірий перевернув папірець, побачив, що на зворотному боці нічого немає, і ще раз поглянув на прохромлене стрілою серце. Він насупився, знизав плечима, а тоді повернув малюнок Бакмену, розвернувся до генерала спиною й знову, склавши руки на грудях, рушив собі далі. Папірець здуло вітром. Він зник.

Бакмен мовчки повернувся до свого квібла, відчинив дверцята й сів за кермо. Завівши двигун, він брязнув дверцятами та злетів у нічне небо. Спереду і ззаду небольоту заблимали червоні злітні вогні. Невдовзі вони автоматично згасли, й генерал помчав до лінії горизонту, не думаючи абсолютно ні про що.

На його очах знову виступили сльози.

Раптом він вкотре вивернув кермо. Квібл гучно заторохтів, брикнув і, перехилившись набік, вийшов на траєкторію посадки. За кілька секунд він знову приземлився на залитій яскравим світлом заправці поряд із порожнім квіблом, чоловіком, що й досі походжав туди-сюди, та паливними насосами. Бакмен загальмував, заглушив двигун і насилу вибрався з машини.

Чорношкірий чоловік стояв і дивився на нього.

Генерал рушив йому назустріч. Чоловік не подався назад. Він лишився стояти на місці. Підійшовши до нього, Бакмен простягнув руки й обійняв його. Чорношкірий гмикнув. Здивовано й обурено. Жоден із них не зронив ані слова. Якусь мить вони постояли, а тоді генерал відпустив чоловіка, розвернувся й непевною ходою подався до свого квібла.

— Заждіть, — гукнув його чорношкірий.

Бакмен розвернувся.

Імовірно вагаючись, чоловік якийсь час просто стояв і тремтів від холоду.

— Не підкажете, як дістатися Вентури? — зрештою запитав він. — Повітряним шосе номер тридцять?

Він зачекав на відповідь, але Бакмен нічого не відказав.

— Це приблизно за п’ятдесят миль на північ, — уточнив чорношкірий.

Бакмен усе ще мовчав.

— У вас раптом немає мапи цього району?

— Ні. Вибачте.

— Тоді запитаю на заправці, — коротко і якось нерішуче усміхнувшись, сказав чорношкірий.— Радий був... з вами зустрітись. Як вас звати?

Запала довга мовчанка.

— Не хочете казати?

— У мене немає імені, — відповів Бакмен. — Принаймні зараз.

Від однієї думки про своє ім’я йому робилося недобре.

— Ви якийсь посадовець? Щось на кшталт закликача? Чи може працівник Торгової палати Лос-Анджелеса? Мені доводилося мати з ними справу. Цілком нормальні люди.

— Ні, — мовив Бакмен. — Я звичайна людина. Як і ви.

— Утім, у мене є ім’я, — відказав чорношкірий. Спритним рухом він дістав із внутрішньої кишені піджака маленьку тверду картку й простягнув її Бакмену. — Мене звати Монтґомері Л. Гопкінз. Погляньте на візитівку. Гарно ж надрукували? Мені подобається, як виступають літери. Тисяча таких коштувала п’ятдесят доларів. Вони зробили мені спеціальну знижку на перше замовлення, але більше такої не дадуть. — На візитівці були гарні чорні тиснені літери. — Я виробляю недорогі аналогові телефонні гарнітури з біологічним зворотним зв’язком. У роздріб продаються менш ніж за сто доларів.

— Прилітайте якось до мене в гості, — запропонував Бакмен.

— Зателефонуйте мені, — сказав чорношкірий, а тоді повільно, виразно, проте трохи занадто гучно додав: — Вночі такі місця, як ці роботизовані заправки, страшенно гнітючі. Колись ми з вами зможемо поспілкуватися довше. У привітнішій атмосфері. Я співчуваю вам і розумію, що відчуває людина, коли такі місця починають наганяти смуток. Здебільшого дорогою додому я заправляюся біля фабрики, щоб не зупинятися тут о такій порі. Мені доволі часто доводиться вилітати на нічні виклики, адже завжди щось трапляється. Я бачу, що ви почуваєтеся паскудно. Ви чимось дуже засмучені. Тому й дали мені той малюнок, хоча, боюсь, спершу я цього не зрозумів. Лише зараз. А потім ви захотіли мене обійняти, що зрештою й зробили. Так, знаєте, як дитина. Лише на мить. У мене теж час від часу виникає таке бажання чи радше імпульс. Мені вже сорок сім. Я розумію. О такій пізній порі не хочеться бути на самоті, особливо коли так незвично холодно, як от сьогодні. Так, я цілком згоден із вами, і тепер ви навіть не знаєте, що сказати, бо зробили щось, підкорившись ірраціональному імпульсу, не задумуючись про можливі наслідки. Але все гаразд. Я можу це зрозуміти. Анітрохи не переймайтеся. Вам варто якось завітати до мене в гості. Вам сподобається мій дім. Він дуже затишний. Познайомитесь із дружиною та дітьми. У мене їх троє.

— Обов’язково, — сказав Бакмен. — Я збережу вашу візитівку. — Він дістав гаманець і поклав туди картку. — Дякую вам.

— Схоже, мій квібл уже заправили, — зауважив чорношкірий. — Довелося також трохи масла долити.

Він повагався, рушив, а відтак розвернувся й простягнув руку. Бакмен швидко її потиснув.

— Щасти, — проказав чоловік.

Бакмен дивився йому вслід. Чорношкірий заплатив заправці, сів у свій дещо пошарпаний квібл, завів двигун і злетів у темне небо. Пролітаючи над Бакменом, він відірвав праву руку від керма й помахав йому.

«Доброї ночі», — подумав Бакмен і мовчки помахав змерзлими пальцями у відповідь. Тоді знову заліз у квібл, трохи посидів, відчуваючи дивне оніміння й ніби на щось чекаючи, проте нічого більше не побачив, тож різко грюкнув дверцятами й завів двигун. За мить його квібл уже був у повітрі.

«Лийтеся, сльози, — подумав він. — Перший абстрактний музичний твір у світовій історії. „Друга книга пісень для лютні“ Джона Дауленда, 1600 рік. Щойно прилечу додому, поставлю її на своєму великому новому квад-фонографі. Вона нагадуватиме мені про Еліс та решту. Вдома, де лунатиме симфонія, палатиме камін і буде тепло.

Я заберу свого синочка до себе. Завтра ж рано-вранці полечу до Флориди й заберу Барні. Тепер він житиме зі мною. Ми житимемо разом. І байдуже, які це матиме наслідки. Проте тепер це вже не матиме жодних наслідків. Усе закінчилося. Ми в безпеці. Назавжди».

Його квібл поволі поповз нічним небом. Мов знівечена, напіврозчавлена комаха. Він ніс його додому.