Зруйновані зорі

36

На дев’ятий день нашого ув’язнення, одразу пополудні, двері нашої каюти нарешті відчинились і на порозі з’явилася постать у білому адміральському мундирі з трьома зірками на погонах. За звичкою я мало не козирнув, але останньої миті стримався, оскільки цим тризоряним адміралом виявився Юрій Ворушинський.

— А могли б і честь віддати, — сказав він із нотками незадоволення в голосі. — До вашого відома, я ношу цей мундир на цілком законних підставах. Своїм секретним указом государ Павло Олександрович призначив мене головнокомандувачем Військово-Космічного Флоту Новоросії.

— І великий у вас флот, адмірале? — чемно поцікавилася Анн-Марі.

— У кількісному вимірі не дуже. Але, повірте, він цілком боєздатний.

— Віримо, — кивнув я. — Ми чули про те, як один ваш корабель розгромив альвійську бриґаду… До речі, якого дідька ви передали альвам странґлетні запали?

Ворушинський скривився.

— Це була самовільна витівка Корейко й Кисельова. Авжеж, заварили вони кашу… — Юрій стиха зітхнув, а потім вказав на двері. — Прошу вас, коммодоре, фреґат-капітане. Ходімо зі мною.

Ми вийшли з нашої комфортабельної в’язниці й попрямували широким коридором, уздовж стін якого вишикувалися двері кают, судячи з відстані між ними — двокімнатних, як і та, де нас утримували. Це скидалося на житловий відсік для старшого командного складу на лінкорі або космічній станції.

Коли ми наблизилися до ліфтів, повз нас пробігли хлопець і дівчина років шістнадцяти в робочих комбінезонах з емблемами інженерної служби на рукавах. На ходу вони невміло, але старанно відсалютували своєму головнокомандувачеві.

— Наші рекрути, — пояснив Ворушинський. — Уже понад тиждень викладачі всіх новоросійських шкіл з технічним, фізико-математичним і медичним нахилом стоять на вухах — безслідно зникли їхні найкращі учні-старшокласники. Нам довелося діяти в авральному порядку — через вас і особливо через вашу доньку, коммодоре. Але ми ні в чому вас не звинувачуємо, ви просто виконували свій обов’язок. Це все Аня з Сашком, щоб їх покорчило. Вони від самого початку були незадоволені повільним розвитком подій, от і вирішили прискорити їх, підсунувши альвам странґлетні запали. Їм навіть на думку не спадало, що у відповідь ґаббари можуть завдати удару не лише по альвійських, а й по людських планетах. На щастя, обійшлося без жертв.

Ми увійшли до кабіни ліфта, і я, оцінивши по табло кількість ярусів, з повагою промовив:

— О, вражає!

— Лінкор „Святий Георгій“, флаґман нашого флоту, — сказав Ворушинський, натиснувши кнопку верхнього ярусу. — Гадаю, навіть Терра-Ґаллія від такого не відмовилася б. От тільки з особовим складом у нас великі проблеми. Нам би не зашкодили кілька місяців царювання Павла, протягом яких ми могли б… А втім, що сталося, те сталося. Добре хоч решта наших кораблів — легкі крейсери та корвети.

— М-м.. — протягла Анн-Марі. — Якщо ми дивилися телепередачі у прямій трансляції, то цей корабель перебуває в локальному просторі Новоросії.

— Ваш засновок хибний, капітане. Пряму трансляцію ви могли б дивитися і в сусідніх системах. Але висновок правильний. Зараз ми знаходимося всього за п’ятдесят п’ять астрономічних одиниць від Хорса, в напрямку перпендикулярному до площини екліптики.

— Але як вам вдалося непомітно протягти таку махину через контрольовану чужинцями дром-зону? — з подивом запитав я. — Не тут же ви її побудували.

— Не тут, звісно. Але й через місцеву дром-зону теж не протягали. Ми перегнали лінкор у звичайному просторі від Проксими. А разом з ним летіли й усі кораблі Першої ескадри, на яку покладено найважче завдання — атака на чужинців з тилу, прорив орбітальної блокади Новоросії.

Кажучи про Проксиму, він, певна річ, мав на увазі не зорю із земного сузір’я Центавра, а Проксиму Хорса, розташовану на відстані двох з половиною світлових років звідси. У перекладі з латини „проксима“ означає „найближча“, тому в Ґалактиці було кількасот зірок з такою назвою, розташованих поблизу населених систем.

— І скільки ж часу на це знадобилося?

— Менше трьох років. Точніше, два роки й одинадцять місяців.

— Бути цього не може!

Юрій байдуже знизав плечима:

— Думайте, як вам завгодно. А якщо я скажу, що протягом усього польоту ми дистанційно керували кораблями, то ви й поготів не повірите. Проте так воно й було.

Я пильно подивився йому в очі.

— Хто ви такі, хай вам чорт? Звідки ви взялися?

Він відповів мені непроникним поглядом.

— Це не має значення, сер. Головне, що ми є.

Вийшовши з ліфта, ми покрокували коридором у напрямку, протилежному до того, куди вказували червоні стрілки на стінах з написом „ГОЛОВНА РУБКА, КОМАНДНИЙ ЦЕНТР“. Дорогою нам зустрілося кілька хлопців в офіцерських мундирах. За іншої ситуації я б, напевно, іронічно посміхнувся, побачивши сімнадцятирічного хлопчака з погонами капітана другого ранґу, але зараз мені було не до сміху. Все це відбувалося всерйоз — у Новоросії була армія, що цілком складалася з підлітків; боєздатна армія, яка готувалася завдати удару по чужинцях…

Нарешті ми дісталися до кают-компанії верхнього ярусу, де перебувало близько двох десятків молодих людей. Усі вони, за винятком одного, при нашій появі віддали честь, і всі, крім того ж таки одного, виявилися моїми підопічними, з якими я півтора місяці тому прибув на Новоросію. Змірявши хлопців і дівчат швидким, але уважним поглядом, я переконався, що серед них відсутні лише Рашель з Вальком, а решта всі, зокрема й Естер, були тут.

Згаданим вище винятком був цар Павло VIII власною персоною. Він підійшов до нас і привітався:

— Добридень, коммодоре Матусевич, капітане Прентан.

— Здрастуйте, ваша величносте, — відповів я, потискаючи йому руку. Потім знову глянув на хлопців і дівчат, що й досі стояли, витягшись у струнку: — Вільно, кадети. Ну що, теж попалися? А де ви загубили своїх командирів?

— Їхнім командирам вдалося втекти, — сказав Павло. — І, між іншим, вони викрали один із наших ескадрених флаґманів.

— От молодці! — схвально відгукнулася Анн-Марі.

— Атож, молодці, — погодився юний цар. — Шкода, що вони не з нами. Їхня допомога нам не завадила б. До речі, про допомогу, коммодоре. Адмірал Ворушинський хоче звернутися до вас з проханням.

— Я слухаю.

— Це стосовно вашої ґрупи, сер, — узяв слово Юрій. — Як я вам уже казав, у нас сутужно з кадрами, особливо це стосується командного складу. Пілоти, інженери, артилеристи та зв’язківці також важливі, але на Новоросії не бракує хлопців і дівчат, які днями просиджують у кіберпросторі, граючи в космічні ігри. А от з лідерами, з командирами ситуація склалася майже критична — ми не встигли підготувати достатню їх кількість. І тут нам стали б у пригоді ваші підлеглі. Готуючись до військової служби, вони протягом кількох років вивчали техніку пілотування й навіґацію, займалися на тренажерах, дехто з них навіть здійснював пробні польоти на справжніх кораблях. А останнього тижня вони мали нагоду практикуватися на наших симуляторах і вже цілком освоїлися з особливостями конструкції кораблів новоросійського флоту. Та що найголовніше — вони мають командирську жилку й чітке уявлення про військову дисципліну. Ми готові віддати під їхнє командування кораблі, у нас цього добра вистачає, проте… — Ворушинський зробив паузу. — Усе впирається в ту саму військову дисципліну. Прямо вони мені цього не кажуть, але я бачу, що сумніваються — чи не вчиняють вони чогось протизаконного. Гадаю, ваша згода як старшого офіцера зніме з них тягар сумнівів.

Очі моїх підопічних аж палали, і я чудово розумів їхні почуття. Колись я був такий же молодий і теж мріяв керувати космічним кораблем. Мені довелося мріяти до тридцяти шести років…

— А ви, фреґат-капітане? — запитав я у Анн-Марі. — Що ви про це думаєте?

— А що тут думати, сер? — питанням на питання відповіла вона. — Хіба ви можете їм заборонити?

— Так, певна річ. — Я повернувся до своїх підопічних. — Панове кадети… ех, чорт, хлопчики й дівчатка. Робіть так, як вважаєте за потрібне, а всю відповідальність я беру на себе. Бог вам у поміч.

Їхні обличчя радісно засяяли. Ворушинський офіційно подякував мені за співпрацю, потім звернувся до своїх нових підлеглих:

— Панове офіцери, з відома вашого начальства ви тимчасово переведені в підпорядкування Військово-Космічного Флоту Новоросії. Накази про присвоєння вам капітанських звань уже підписані й негайно набувають чинності. А зараз кроком руш до сьомого порталу для посадки на свої кораблі. Екіпажі вас уже чекають.

Хлопці та дівчата мало не галопом помчали до виходу, за ними пішов і Ворушинський. У каюткомпанії, крім нас і Павла, залишилася тільки Естер, яка несміливо підступила до мене і промовила:

— Сер, я… я мушу подати у відставку.

— Так, я розумію.

— Ви не заперечуєте?

— Не заперечую. Втім, я не певен, що маю право прийняти твою відставку, але… гаразд, це вже мої проблеми. Бажаю тобі щастя, дівчинко. Мені було приємно працювати з тобою.

— Мені також, сер. Дякую за все. — Естер підійшла до Павла і взяла його за руку. — Ну, мені час… Тільки не треба знову відраджувати. Я мушу.

Павло мовчки обійняв її. Естер поклала голову на його плече, а він ніжно гладив її розкішне руде волосся. Видовище було таким зворушливим, що мені стало ніяково.

Нарешті Естер вивільнилася з обіймів свого царственого нареченого і, пристрасно прошепотівши: „Я повернуся, обов’язково…“ — вибігла з кают-компанії. Павло провів її довгим поглядом і сумно промовив:

— Я не хотів її відпускати, але не міг не відпустити. Вона б ніколи мені цього не пробачила.

— Ваша величносте… — почав був я, але він перебив мене:

— Просто Павло.

— Добре, Павле. Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.

— Я теж на це сподіваюся, коммодоре. Але в будь-якому разі вибору не маю. Однак не вважайте мене маріонеткою в руках Вейдерової компанії. Тиждень тому, після викрадення батька, вони відкрили мені свої карти, і я відразу погодився з ними. Я злий на них, що вони так довго мали мене за дурня. Дуже злий, проте зараз, коли вирішується доля моєї країни, не час для дріб’язкових образ.

— Але до чого ці дитячі ігри? — запитала Анн-Марі. — Що за вперте бажання — звільнити планету силами одних підлітків?

— А хто ще це зробить? Чотири роки тому ви намагалися, але не змогли. Або не схотіли. Наші ж дорослі — це люди, які звикли жити в неволі, серед них багато зрадників, узяти хоча б мого дядька. Ті, кому за двадцять, але ще немає тридцяти, загалом годяться. Але вони страшенні сноби, коли йдеться про їхній вік. Для них ми малолітки, нездатні ні на що серйозне. Подумайте самі, що сталося б, якби три роки тому Вейдер почав збирати орґанізацію не зі школярів, а зі студентів? Насамперед вони спробували б перехопити лідерство, вони не змогли б змиритися, що ними керують п’ятнадцятирічні підлітки. У результаті все закінчилося б розколом, заздрістю, ворожнечею і, як наслідок, викриттям. Ви згодні зі мною?

— Ну… мабуть, — відповіла Анн-Марі, а я промовчав.

— Вейдер мав план, — продовжував Павло, — останньої миті, оце саме зараз, залучити до справи старшокурсників і випускників льотних училищ. Але ми від нього відмовилися. На прикладі уряду та поліції переконалися, що з цього нічого доброго не вийде. Спочатку я призначив на більшість міністерських посад молодих людей, які нещодавно отримали університетські дипломи. Вони лише на кілька років старші від Вейдера, проте поводилися щодо нього вкрай нахабно й зухвало, дарма що він розумніший від усіх них разом узятих. Те ж саме було і в поліції, тож позавчора мені довелося поміняти цих вискочок на старих досвідчених урядовців, які терпиміше ставляться до віку своїх начальників — почасти тому, що визнали їх розум і компетентність, а частково через звичку в усьому коритися государевій волі. А щодо курсантів-льотчиків, то вони, щойно ставши капітанами, відразу уявили б себе бувалими космічними вовками, найкращими, найдосвідченішими бійцями, неперевершеними стратеґами й тактиками, і оспорювали б кожен наказ командирів — на їхню думку, шмаркачів. Тому нехай дорослі б’ються на планеті, а в космосі ми обійдемося без них… До речі, можете не завдавати собі клопоту, пропонуючи Ворушинському допомогу, він однаково її не прийме. — Павло замовк і подивився на годинника. — А зараз я мушу повертатися на планету, за сорок хвилин розпочинається засідання уряду. На решту ваших питань відповість адмірал Ворушинський. Ви зможете знайти його або в головній рубці, або в командному центрі.

— Отже, ми вже не полонені? — запитав я.

— Уже ні. Тепер ви просто гості. Можете вважати себе спостерігачами від вашого Об’єднаного Комітету.

Він рушив до виходу, але Анн-Марі його зупинила.

— Стривайте, Павле. Ви сказали, що засідання уряду починається за сорок хвилин. Як же ви встигнете потрапити на планету?

Юний цар посміхнувся.

— Так, зовсім забув, що ви не в курсі. Вейдер мені казав, що коммодор Матусевич носив на зап’ястку транслятор, але уявлення не мав про його призначення. Річ у тім, панове, що в природі існує таке явище, як ортоґональні трансляції. Вони називаються так тому, що переміщення в просторі відбувається перпендикулярно до осі часу. Тобто миттєво. Іншими словами, це телепортація.

37

У головній рубці Юрія Ворушинського не було. Капітан лінкора, знайомий вже нам Борис Компактов, сказав, що адмірал у командному центрі. Скориставшись тим, що нас ніхто не виганяв, ми трохи походили по рубці, оглядаючи системи керування, аж очманіли від швидкості, з якою корабель мчав до системи, подивувалися кількості бортових запасів дейтерію і були вже геть шоковані його сумарною вогневою потужністю.

— Фантастика! — висловив я своє враження, коли ми з Анн-Марі залишили головну рубку. — Мені ніколи не хотілося командувати великим кораблем. Але якби запропонували такого красеня, я б не встояв.

— А хто б устояв? — знизала плечима Анн-Марі.

У просторому командному центрі, крім Ворушинського, був лише один хлопець у чині старшого лейтенанта, який сидів за пультами зв’язку. Сам Юрій стояв зі стаканом соку посеред приміщення й дивився на величезний, на всю стіну стереоекран із схематичним зображенням дром-зони у вигляді сфери з сіткою координат. Усередині сфери було безладно розкидано близько сотні блакитних цяток — за навіґаційною термінолоґією, опорні канали або канали головного пріоритету. Більше трьох десятків таких каналів були помічені золотим ободами, і від кожного розходилися червоні лінії зі стрілками на кінцях, що явно позначали напрямки ударів. Уважніше придивившись, я помітив, що стрілки поволі рухаються в напрямку до зелених цяток усередині й за межами сфери, якими, найпевніше, були помічені альвійські загороджувальні станції. У верхньому правому кутку екрана йшов відлік часу модельованої атаки — зараз хронометр показував 0 годин 17 хвилин, а секунди миготіли зі швидкістю, яку не сприймало око.

Помітивши нас, Юрій кивнув, мовляв, зачекайте, і віддав команду прискорити прокрутку сценарію. Впродовж кількох хвилин червоні лінії, переломлюючись біля зелених цяток, пронизали зигзагами всю дром-зону. Відлік часу зупинився на показнику 04:56:00.

— Планується бліцкриґ? — поцікавився я.

— Щось на зразок, — відповів Ворушинський. — За проґнозами комп’ютера, в ході битви буде знищено близько вісімдесяти відсотків сил противника, дислокованих у районі дром-зони. Це за умови, звичайно, що альви битимуться до кінця.

— А ваші втрати?

— З урахуванням недосвідченості екіпажів, від сорока до шістдесяти кораблів і нуль людей особового складу. Але це в ідеалі. На жаль, лише в ідеалі.

Ну, припустімо, щодо сорока — шістдесяти кораблів я йому повірив. Бо вже в загальних рисах уявляв, яким потужним захистом вони обладнані, а про озброєння й говорити нічого — за словами Бориса Компактова, електромаґнітні гармати ґарантовано знищували ворога на відстані трьохсот тисяч кілометрів, треба лише точно спрямувати пучок ЕМІ в ціль. Але нульові втрати серед особового складу…

— Якщо гинуть кораблі, — випередила мене Анн-Марі, — то гинуть і екіпажі.

— Це зовсім не обов’язково, фреґат-капітане. Люди можуть катапультуватися.

— Катапультуватися? — здивовано перепитала вона. — У космос?

— Ні, сюди, до нас… Ну, звісно, ви ще не знаєте. Існує таке явище…

— …як ортоґональні трансляції, — підхопив я, миттю все зрозумівши. — Павло нас уже просвітив. Отже, в разі знищення корабля члени команди переправлятимуться на борт лінкора?

— За планом саме так і має бути. Але я боюся, дуже боюся, що деякі хлопці й дівчата, всупереч найсуворішим інструкціям, тягнутимуть до останнього, намагаючись урятувати свої кораблі. А в результаті… — Так і не договоривши, він прибрав з екрана схему дром-зони, а натомість виникла панорама всіяного зорями космосу. — Ви не проти перекусити? Я кажу про справжню їжу, а не про синтетику з харчового автомата. Учора ми призвали на службу учениць кулінарних шкіл. На жаль, при відборі кандидатур наші хлопці більше керувалися зовнішніми даними, ніж оцінками за фахом. Та загалом вони готують непогано.

Отримавши нашу згоду, Ворушинський негайно зв’язався з камбузом і замовив три порції обіду. Поки ми неквапом дійшли до адміральської каюти, там нас уже чекала гарненька дівчина з візком, заставленим різними стравами. Швидко й уміло сервірувавши стіл, вона побажала нам смачного й зникла. Ми заходилися обідати, і невдовзі я переконався, що слова „готують непогано“ — явне применшення кулінарних здібностей школярок. Хоча, можливо, Ворушинський був витонченим гурманом і звик харчуватися всілякими делікатесами, приготовленими за особливими рецептами, проте як на мене їжа була просто смачнюща.

— А знаєте, Юрію, — озвалася Анн-Марі. — Мене здивувало, що ваш друг Борис Компактов лише капітан першого ранґу.

— Чому „лише“? Це звання цілком відповідає його посаді командира лінкора. А ви, мабуть, чекали побачити тут ціле сузір’я адміралів, так? Але ми не діти, фреґат-капітане, ми не в іграшки граємося. У нашому флоті лише вісім адміралів: з них один повний — я, один віце — мій заступник, а п’ятьма ескадрами командують контр-адмірали. Поділу на дивізіони у нас немає, а бриґади очолюють капітани першого ранґу.

— Разом виходить сім адміралів, — підрахував я. — А де ж восьмий?

Губи Ворушинського скривилися у сумній усмішці:

— Мабуть, у кожному флоті є свої весільні адмірали. Нас також це не оминуло. Тиждень тому я відсторонив Аню Корейко від командування ескадрою і призначив на її місце нового командувача.

— Як покарання за те, що вона проґавила Рашель і Валька?

— Ні. За витівки зі странґлетними запалами.

— То ви лише недавно дізналися про це?

Він кивнув.

— З тих записів, що їх передав вам альв. Раніше ми були впевнені, що тут попрацював хтось із вашого керівництва. Ми навіть подумати не могли, що Аня й Сашко здатні на таку дурість.

Я пирснув.

— Це ще м’яко сказано — дурість! Це справжнє безумство… Послухайте, Юрію, я не питатиму, хто ви й звідки, бо ви вже відмовилися відповідати на це запитання. Але хоч якесь пояснення у вас є? Повинні ж ви щось сказати іншим людям, повинен же Павло пояснити своїм підданим, звідки у Новоросії взявся свій флот.

Ворушинський похитав головою.

— А от і помиляєтеся. Павло нічого пояснювати не зобов’язаний — у цьому й полягає одна з переваг абсолютної монархії. Та хіба лише монархії? Хіба ґаллійський уряд пояснював своїм громадянам, звідки взялася технолоґія керування каналами? Хіба він поділився з іншими людськими планетами своїми науковими досягненнями? Ні! Просто сказав: „У нас є ґрупа вчених та інженерів, які займаються секретними розробками“. От і все.

— Ага, зрозуміло. Отже, ви збираєтеся сказати: „Ми — ґрупа підлітків-вундеркіндів, які за кілька років зробили масу відкриттів і побудували могутній космічний флот для звільнення Новоросії.“ По-вашому, це звучатиме правдоподібно? Ви думаєте, хтось вам повірить?

— Чесно кажучи, нас мало хвилює, повірите ви нам чи ні. Вам доведеться сприймати нас такими, які ми є.

— Авжеж, доведеться, — погодився я. — Безумовно, доведеться. Але я не розумію, звідки у вас таке аґресивне несприйняття дорослих. Це властиво для дітей, а ви ж самі стверджуєте, що не діти. Тут я згоден з вами: ви хто завгодно, тільки не діти. І те, чим ви займаєтеся, ніяк не назвеш дитячими забавами. То в чому ж річ, Юрію?

Ворушинський довго мовчав, неквапно поїдаючи соковитий біфштекс. Нарешті він підвів на мене погляд і заговорив:

— До вашого відома, коммодоре, хронолоґічно я старший від вас. Набагато старший. Біолоґічно мені лише вісімнадцять, проте я народився в середині минулого сторіччя, точніше, в 3456 році. Приблизно тоді ж, хтось трохи раніше, а хтось пізніше, з’явилися на світ і решта моїх товаришів. Нам було по сім років, коли Чужі розпочали війну проти людства, а коли нам ішов чотирнадцятий рік, капітулювала Земля. Ми зі своїми старшими братами жили на планеті, про яку не знали ні люди, ні чужинці. Не питайте, що це за планета і чому ми жили на ній відособлено від решти світу. Поки вам досить знати, що протягом багатьох століть десь у Ґалактиці таємно існувала невелика людська колонія. Її мешканці уважно спостерігали за тим, що відбувається навколо, але завжди трималися в тіні й ні в що не втручалися. Вони вважали себе частиною людства, проте за час, що минув від моменту заснування колонії, відчуття спорідненості з іншими людьми притупилося, втратило емоційне забарвлення, стало абстрактним і умоглядним поняттям. Лише наше покоління, що виросло на зламі епох, відрізнялося від усіх попередніх. З дитинства ми бачили, як гине велична людська цивілізація, на наших очах люди з володарів Ґалактики перетворювалися на парій. Під впливом цих траґічних подій формувалися наші особистості. Ми страждали разом з усім людством, ми відчували свою приналежність до нього —по-справжньому, кожною часточкою своєї істоти.

Юрій зробив коротку перерву, щоб розлити у наші чашки гарячу каву. Потім поставив перед Анн-Марі кришталеву попільничку, тим самим даючи зрозуміти, що не заперечує проти її паління, і продовжив свою розповідь:

— Зате наші старші брати були зовсім не такими. Вони холоднокровно стежили за подіями і з обурливою для нас безпристрасністю оцінювали шанси людства переламати хід війни. Ми дедалі настирливіше вимагали втручання, але нас іґнорували. Захоплення ґаббарами Землі стало останньою краплею, що переповнила чашу нашого терпіння, і ми збунтувалися. На лихо, ми діяли спонтанно, без наперед наміченого плану, тому старші легко придушили наш заколот і… ну, грубо кажучи, приспали нас. На цілих сто двадцять років! Потім вони таки дещо зробили, але зовсім не те, чого ми хотіли. Вони вчинили, за їхнім висловом, мінімально необхідне втручання, щоб допомогти одній з планет зберегти свою свободу й незалежність, а відтак поступово зібратися з силами для звільнення решти людських світів.

Похлинувшись димом, Анн-Марі голосно закашлялася.

— Що… Що ви сказали?

Ворушинський посміхнувся.

— Ви мене правильно розчули, фреґат-капітане. Мені шкода розвінчувати солодкий для вас міф про велич ґаллійської науки, але це зовсім не применшує величі вашої країни й вашого народу. Наші старші брати саме тому й обрали Терру-Ґаллію, що ваші предки билися, як леви, і найбільше годилися на роль рятівників людства. Та й отримали вони дріб’язок — лише деякі теоретичні напрацювання, що були введені в комп’ютер недавно померлого фізика. Його колеґи, знайшовши ці матеріали, продовжили дослідження і невдовзі вийшли на странґлетну реакцію, а згодом відкрили принцип керування гіперканалами. На цьому наші визнали свою місію виконаною й повернулися до ролі пасивних спостерігачів. Щоправда, про всяк випадок вони побудували флот — той самий, яким зараз командую я, — щоб задіяти його в разі поразки Терри-Ґаллії. Проте ваша планета встояла і після столітніх приготувань перейшла в наступ на чужинців. А трохи більше чотирьох років тому нас розбудили брати — вже не ті, звісно, а інші, але за своїми переконаннями дуже схожі на них, виховані, що називається, у вірному руслі. Вони сказали нам, що все гаразд, що людству більше не загрожує винищення. Ми подивилися на це „все гаразд“ і вжахнулися. Людству справді не загрожувало винищення, але за час нашого довгого сну від могутньої в минулому цивілізації, що володіла багатьма сотнями планет, залишилися жалюгідні рештки. Чисельність людей скоротилася майже в двадцятеро, а третина людства ще перебувала під владою Чужих. Проте ми, навчені попереднім досвідом, відверто не обурювалися й зробили вигляд, що задоволені. Ми терпляче вичікували, поки складуться сприятливі обставини, а потім повстали й захопили всіх „правильних братів“ у полон. Зараз вони сплять, як раніше спали ми. Ну а ми діємо. Ось така наша історія, панове. Тепер, маю надію, ви розумієте, що ми маємо вагомі причини не довіряти дорослим.

Я розгублено труснув головою.

— Боюся, марно питати, звідки ваші старші брати набралися тієї мудрості, якою так милостиво поділилися з ґаллійцями.

— Поки що марно, — підтвердив Ворушинський. — Усьому свій час.

— Припустімо, ви кажете правду, — озвалася Анн-Марі. — Але тоді ви нічим не кращі від своїх „братчиків“. Різниця лише в тому, що вони спостерігали за всім відсторонено, а ви, вболіваючи за долю людства, весь цей час займалися партизанщиною. Заради своїх владних амбіцій ви приховували від нас зброю, з допомогою якої ми вже давно могли б виграти війну. Якби чотири роки тому ми мали ці електромаґнітні гармати…

— Ви їх мали, — м’яко перебив її Юрій. — За нашими даними, перші діючі моделі з’явилися ще у вісімдесят п’ятому, за рік до початку операції „Визволення“. Поставити їх на потокове виробництво тоді не встигли, а відкладати саму операцію визнали недоцільним. Але після того, як було успішно звільнено вісім людських планет, ґаллійський уряд вирішив заморозити роботи над ЕМІ-випромінювачами.

— Ви брешете! — вражено вигукнула Анн-Марі.

— На жаль, фреґат-капітане, ні. І навіть не помиляюся. Ви маєте у своєму розпорядженні майже все, чим начинені наші кораблі. І електромаґнітні гармати, і ґравікомпенсатори нового покоління, і метод надщільного зріджування дейтерію, і термоядерні реактори з мезонними каталізаторами, що дозволяють на порядок збільшити швидкість керованого синтезу, і детектори, здатні сканувати канали другого роду. Я вже не кажу про телепортацію — саме так ваша ґрупа була доправлена на Новоросію, а коммодор Матусевич до того ж постійно носив годинника із вмонтованим у нього транслятором.

Я не втримався від зубного скреготу, пригадавши той спектакль, який розігрували перед нами Буало з Нарсежаком. Хай йому біс, ми просто сиділи у шатлі, а на екранах нам прокручували змонтований запис! Потім ми прийняли снодійне, і нас швиденько перемістили на планету. Немає нічого дивного, що командир крила, яке супроводжувало „Каллісто“, не бачив, як від корабля відлітає шатл…

— Проте ваше керівництво, — вів далі Ворушинський, — не використовує ці новітні розробки для переоснащення флоту. На це є дві причини. Перша — елементарна параноя. На відміну від тих же ґлюонних бомб, ЕМІ-випромінювачі не стратеґічна, а тактична зброя. Тобто вони ефективні лише при масовому застосуванні. Кілька кораблів з електромаґнітними гарматами результат битви аж ніяк не вирішать — ними слід озброїти як мінімум кілька ескадр. А отже, існує великий ризик, що чужинці, захопивши один корабель, заволодіють цим секретом. Те ж саме стосується і телепортації, та й інших технолоґій. У своїй параної ви дійшли до того, що не користуєтеся нуль-порталами навіть у себе вдома, за надійно заблокованими дром-зонами. Уявіть лишень, який економічний ефект дало б їхнє широке впровадження!

— Так, уявляємо, — кивнув я.

— Але це тільки одна причина. Є й інша, вагоміша. Ґаллійці звикли воювати, це стало стилем їхнього життя, сенсом існування. А звільнення решти людських планет означало б закінчення активної фази війни, перехід економіки та суспільства на мирні рейки. Для багатьох це було неприйнятним.

— Ви хочете сказати, — промовила Анн-Марі, мало не задихнувшись від обурення, — що наш уряд і командування свідомо затягують війну?

— Навряд. Думаю, що переважна більшість ваших лідерів щиро прагне найшвидшої перемоги, але лише на свідомому рівні. А підсвідомо вони не хочуть закінчення війни, бо не уявляють, як житимуть далі, тому користаються найменшою зачіпкою, щоб відтягти цей момент. Коли ми зрозуміли це, то мали два варіанти дій — або зв’язатися з урядами інших людських планет і передати їм наші кораблі, або самим скористатися ними. Я голосував за перше, але опинився в меншості. Ми патолоґічно не довіряємо дорослим, що правда, то правда. Мої товариші боялися знову помилитися й вирішили діяти самостійно, не контактуючи з вашими властями. Не заперечуватиму, можливо, ми вчинили по-дитячому. До речі, Корейко з Кисельовим у цій суперечці підтримували мене, а їхня безглузда витівка з передачею альвам странґлетних запалів була жестом відчаю. Вони розраховували, що волохатики негайно застосують отриману зброю проти ґаббарів, і це змусить керівництво Терри-Ґаллії відмовитися від політики затягування війни.

Я долив у свою чашку кави й кинув туди кружальце лимона. Від почутого мені паморочилося в голові.

— Важко повірити в те, що ви розповіли, але не виключаю, що це може виявитися правдою. А вам точно відомо, що ми маємо всі необхідні технолоґії? Може, ЕМІ-випромінювачі в нас є, але надійного захисту ще не розроблено. Тоді застосовувати цю зброю неможливо — вона вражатиме не лише ворога, а й кораблі, на яких встановлена.

— Захист ви маєте, — запевнив Юрій. — Нам точно відомо. Річ у тому, що вже півстоліття головний науково-дослідний центр Терри-Ґаллії знаходиться в сусідній ґалактиці Туманність Андромеди. Там люди почуваються в цілковитій безпеці, не замикають дром-зони на замок, не тримають у кожній системі озброєний до зубів флот, тож нашим братам було неважко стежити за ходом роботи ваших учених та інженерів. Ми переглянули всі їхні записи і…

Його перебив дзвінок інтеркому. Не встаючи з місця, Ворушинський наказав комп’ютеру відповісти, і на екрані з’явилося обличчя того самого юнака-зв’язківця, якого ми бачили в командному центрі.

— Адмірале, отримано терміновий виклик з розташування Шостої бриґади.

— Гаразд, лейтенанте, з’єднуйте.

— Слухаюсь!

Хлопця на екрані змінила дівчина, не набагато старша, але з капітанськими погонами. Обмінявшись з Юрієм вітаннями, вона доповіла:

— З’явився наш утікач, адмірале. Щойно до системи Бети Горинича увійшов крейсер „Нахімов“.

Ворушинський здивовано звів брови.

— Один? Без супроводу?

— Так точно.

— Хто ним командує?

— Хто й викрав. Рейчел МакЛейн, вона ж Рашель Леблан. Називає себе лейтенантом-командором і стверджує, що судно є законним трофеєм ВКС Землі.

— Дуже, дуже дивно… І що вона від нас хоче?

— Пропонує свої послуги. Свої і свого корабля — саме так вона висловилася.

Юрій обурився:

— Нечуване нахабство! Спочатку поцупила крейсер, а зараз пропонує послуги. Це ж треба… Вона зараз на зв’язку?

— Так.

— З’єднайте мене з нею.

— Виконую!

Картинка знову змінилася, і тепер з екрана на нас дивилася Рашель. Побачивши мене, донька радісно всміхнулась, але вже наступної секунди її обличчя набуло строгого виразу, і вона чітко козирнула:

— Адмірале, коммодоре, фреґат-капітане!

Тут я, мабуть, порушив субординацію. Хоча це спірне питання — Військово-Космічний Флот Новоросії не визнаний Землею, а отже, формально Ворушинський не був для мене старшим офіцером. Але у всякому разі я заговорив першим:

— Що відбувається, мічмане Леблан? Чому ви тут? Щось я сумніваюся, що ви дієте з відома головного командування.

— Коммодоре, сер! — чітко проказала Рашель. — Можливо, я порушила певні правила та інструкції. Я готова за це відповісти. Але мої дії продиктовані найголовнішим, найпріоритетнішим пунктом статуту, який стверджує, що найперший обов’язок кожного військового — служити людству. Мені стало відомо, що найближчим часом має розпочатися операція зі звільнення Новоросії; також я знаю, що в її збройних силах серйозні кадрові проблеми. Я вирішила, що моя допомога буде далеко не зайвою. Смію сподіватися, що за досвідом і кваліфікацією не поступаюся більшості військовослужбовців новоросійського флоту. Крім того, на борту мого корабля перебувають три члени командного складу цього флоту — це капітан другого ранґу Рахманов, капітан першого ранґу Кисельов і контр-адмірал Корейко. Я вважаю, що вони не останні люди в…

Договорити Рашель на встигла, оскільки Юрій так різко підхопився на ноги, що мало не перекинув стіл.

— Корейко і Кисельов з вами?!

— Так, сер. Зараз вони на кораблі як почесні полонені. До речі, вам привіт з Хейни.

— Що?!

— Саме так, адмірале. Ми знайшли вашу головну базу і взяли її під свій контроль. А коли прибув надісланий вами корабель, ми захопили його за допомогою стазис-поля. Зараз він конфіскований для потреб нового керівництва бази, Корейко і Кисельова ми вам повертаємо, а прибулий з ними екс-цар Олександр знаходиться під арештом разом із вашими братами та сестрами. За першою ж вимогою ми готові передати їх до ваших рук, нам вони не потрібні. А от систему Хейни ви назад не отримаєте — тепер вона наша.

Ворушинський зблід.

— Ні! Ви не посмієте! Ми не допустимо, щоб ґаллійці одноосібно заволоділи Хейною.

— Не турбуйтеся, не заволодіють. До вашого відома, я не ґаллійка, а землянка.

— Один біс. Усі вищі керівні посади на Землі обіймають вихідці з Терри-Ґаллії, і вони діють в інтересах своєї батьківщини. А секрети Хейни мають належати всьому людству.

Рашель кивнула:

— Так воно й буде, сер. Це не обіцянка, а констатація факту. Зараз там господарює екіпаж „Експлорера-13“ на чолі з капітаном Кляйном і лейтенантом славонського флоту Вальком. Їхні посланці вже прибули або ось-ось мають прибути в розташування Об’єднаного Комітету, щоб вступити в переговори з керівництвом Співдружності. Вони згодні поступитися владою над Хейною лише комісії, що складатиметься з повноважних представників усіх людських планет.

Юрій сів, спершись ліктем на стіл, і уткнув підборіддя в долоні. На обличчі його застиг розгублений вираз.

А я, зіставивши щойно почуте з розповіддю Ворушинського, почав дещо розуміти. Анн-Марі, судячи з її погляду, також. Проте ми не втручалися й мовчали.

— Ну що ж, — нарешті мовив Юрій. — Хай так і буде. Мене це влаштовує. Щоправда, Вейдер і ще дехто будуть обурені, вони ж уявляли себе майбутніми благодійниками людства, але мені їхні лаври до лампочки… Гаразд, лейтенанте-командоре Леблан, ми приймаємо ваші послуги. Будь ласка, передайте адмірала Корейко і капітана Кисельова командуванню Шостої бриґади, а натомість отримаєте екіпаж. Нуль-портал у вас функціонує?

— Ми ж розмовляємо по нуль-зв’язку, отже, так. Тільки не подумайте надсилати десантний загін. У вас нічого не вийде, я цілком контролюю корабель.

— Заспокойтеся, ніякого десанту не буде. Зараз нам ще бійки між своїми не вистачало. Вам нададуть з резерву бортінженера, двох артилеристів і офіцера зв’язку. Другим пілотом я призначаю капітана-лейтенанта Рахманова.

— Але ж, адмірале, — заперечила Рашель, — на ваших тренажерах Рахманов був командиром крила.

— Він розжалуваний за участь у захопленні корабля. Якщо ви виконували свій обов’язок, то Рахманов був найсправжнісіньким бунтівником.

— Він же не знав…

Проте Ворушинський був невблаганним.

— Саме тому, через присутність пом’якшувальних обставин, я не застосовуватиму проти нього жорсткіших санкцій, а обмежуся пониженням у званні й посаді.

— Та ви просто мстите Олегові! — обурено вигукнула Рашель. — Мстите за те, що Павло завжди ставився до нього краще, ніж до вас. Це негідно, це…

Тут з-за кадру її перебив голос самого Олега:

— Годі, Рашель, не сперечайся. Мене це влаштовує. Буду другим пілотом.

Донька спохмурніла.

— Гаразд, адмірале, воля ваша. Як кажуть новоросійці, діло хазяйське. Але в такому разі я висуваю додаткову умову.

— Яку ж?

— Ви маєте офіційно визнати законність захоплення крейсера „Нахімов“ як військового трофея і відмовитися від будь-яких претензій на нього. Тільки тоді я погоджуся до вас приєднатися.

Ворушинський гмикнув:

— Губа у вас не з лопуцька. Але мені чомусь здається, що ви приєднаєтеся до нас, навіть якщо я відкину всі ваші умови. Хоча треба подумати. — Він запитливо глянув на мене. — Що скажете, коммодоре? Чи варті послуги вашої доньки цілого корабля?

Поки я вагався з відповіддю, Анн-Марі порадила:

— Погоджуйтесь, адмірале, не схибите. Це я вам ґарантую.

38

Атака дром-зони почалася рівно о дев’ятій годині ранку за ніколайбурзьким часом. Саме тоді, хвилина до хвилини, були перервані передачі всіх державних, громадських і комерційних засобів масової інформації Новоросії, і зі зверненням до народу виступив цар Павло, закликаючи своїх підданих до повстання проти Чужих. Своєрідним акомпанементом до його виступу став потужний удар, завданий кораблями Першої ескадри по орбітальному комплексу альвів.

Лінкор „Святий Георгій“ на цей момент перебував за тридцять мільйонів кілометрів від дром-зони і за шість з половиною астрономічних одиниць від планети, але це не заважало нам стежити за перебігом подій у режимі реального часу, без жодної затримки через відстань. Нуль-зв’язок функціонував миттєво, незалежно від дальності, і вже одне це давало новоросійському флоту величезну перевагу перед чужинцями, дозволяючи оперативно керувати діями розкиданих по всій дром-зоні ударних ґруп.

Альвійські війська, що охороняли вхід до системи, негайно спрямували у бік Новоросії повідомлення про початок атаки, проте командування орбітального комплексу мало отримати його лише через п’ятдесят хвилин, а поки воно надсилало у напрямку дром-зони панічні радіоґрами з вимогою пояснити, чому їх ніхто не попередив про вторгнення противника.

Головний удар Першої ескадри припав на ті частини орбітального комплексу, які в цей час знаходилися над Великим Південним океаном, де ще з учорашнього вечора урядом Новоросії було заборонено будь-яке судноплавство і повітряні перельоти. Це дозволяло вести вогонь з ЕМІ-випромінювачів в усіх напрямках, не побоюючись, що постраждають люди на планеті. Пучки ультракоротких хвиль такої високої інтенсивності, що на своєму шляху буквально розривали фізичний вакуум, проникали крізь силовий захист альвійських кораблів і виводили з ладу всю їхню електронну начинку. Бортові системи перетворювалися на купу мертвого залізяччя, а атомні й термоядерні реактори, в одну мить позбавлені будь-якого контролю, невдовзі вибухали.

Упродовж якоїсь чверті години в альвійській обороні було пробито чималу діру, крізь яку прорвалося близько сотні корветів. Зайнявши позиції на висоті від ста до двохсот кілометрів, вони взялися розстрілювати орбітальні позиції чужинців з тилу, а дистанційно керовані шатли знизилися до самісінької поверхні планети й забезпечили вогневу підтримку з повітря загонам поліції та інженерних військ, які штурмували наземні бази альвів, розташовані поблизу всіх великих міст. У боях брало участь і цивільне ополчення — на відміну від подій чотирирічної давності, люди не відсиджувалися вдома, а на заклик свого государя масово шикувалися в черги біля найближчих поліційних дільниць, де всім добровольцям видавали зброю й формували з них бойові дружини. У містах, зайнятих переселенцями з інших планет, тамтешні мешканці трощили альвійські військові комендатури й самостійно захоплювали необхідне озброєння та боєприпаси.

Що ж до дром-зони, то через її значні розміри події там розвивалися не так стрімко, як в околицях Новоросії. Побоюючись ґлюонних бомб, альви уникали концентрувати значні сили поблизу каналів першого роду, а тримали там лише нечисленні передові оборонні рубежі. Впоратися з ними не становило проблем — вони були миттю зметені навіть без застосування електромаґнітних гармат. Потім, відповідно до плану, ударні ґрупи розділилися на крила й рушили до заздалегідь намічених цілей — загороджувальних станцій чужинців. Побачивши, що противник розпорошив свої сили й сам іде до них у руки, альви підтягли до станцій кораблі й готувалися взяти нападників у лещата…

— Сімнадцята бриґада! — різко промовив Ворушинський, що стояв перед головним екраном. — Притримайте свої крила — Друге й П’яте. Вони випереджають ґрафік. Уповільнити розгін, а то волохатики не встигнуть зґрупуватися. Для найзабудькуватіших нагадую: не застосовувати ЕМІ без мого наказу.

Я спостерігав за всіма подіями в командному центрі, куди мене й Анн-Марі ввічливо запросив Юрій, але заздалегідь узяв з нас слово ні в що не втручатися і не давати жодних порад. Нам навіть було надано окремий термінал, через який ми могли отримувати будь-яку інформацію про хід битви.

Зрозуміло, що основна моя увага була прикута до крила з тринадцяти кораблів, яким командувала Рашель. Попри те, що вона, як і решта особового складу новоросійського флоту, була забезпечена транслятором для аварійного катапультування, точніше телепортування, я страшенно хвилювався за неї — як хвилювався б на моєму місці кожен батько. Люба дівчинка, вона обґрунтувала свої самовільні дії першим параґрафом статуту, але насправді її просто здолала спокуса. Надто вже звабливою була перспектива взяти участь у справжній битві, командуючи чудовим кораблем, і Рашель не змогла встояти, навіть якщо тим самим ставила хрест на своїй подальшій кар’єрі.

А ще я хвилювався за решту своїх хлопців і дівчат, які у складі Першої ескадри билися в околицях Новоросії. Обстановка там дедалі більше загострювалася, орбітальний комплекс альвів тріщав по всіх швах, а втрати чужинців обчислювалися вже багатьма сотнями кораблів, тоді як новоросійський флот, якщо не рахувати дистанційно керованих шатлів, втратив лише чотири корвети й один крейсер. На щастя, всі екіпажі вчасно катапультувалися й були негайно переправлені на вільні кораблі з резерву.

У дром-зоні наші втрати поки дорівнювали нулю. Відбиваючи атаки окремих винищувачів і без проблем знищуючи лазерами випущені здалека ракети з самонавідними боєголовками, крила нарешті зблизилися зі станціями, довкруж яких розвернули бойові порядки великі з’єднання ворожих кораблів. Вони вже рушили були вперед, згинаючись півколом, коли Ворушинський чітко наказав:

— Усім кораблям у дром-зоні. Заборона на ЕМІ скасована. Вперед — і хай буде з вами Сила!

Майже одночасно всі крила відкрили шквальний вогонь з електромаґнітних гармат. На відміну від лазерних імпульсів, слід від ЕМІ був помітний навіть у безповітряному просторі — вакуум не витримував такої напруги поля і породжував електронно-позитронні пари, які негайно анігілювали, випромінюючи розсіяне світло.

По всій дром-зоні заблискали спалахи кораблів і станцій, що гинули від вибухів. На екрані нашого терміналу, куди транслювалися картинки з крейсера „Нахімов“, ми побачили все це в деталях — спочатку станція, на яку припав найперший і найпотужніший удар, розкололася від вибухів термоядерних реакторів, що вийшли з-під контролю, а потім запалали, мов смолоскипи, й сусідні кораблі.

— Ну все, починається, — неголосно мовив Ворушинський, звертаючись радше до самого себе. — Тепер, друзі, тримайтеся…

Альви, переконавшись, що цей порівняно невеликий флот насправді становить серйозну загрозу, кинули на кожне крило величезні сили. Наші кораблі, відбиваючи масовані атаки, неухильно рухалися до станцій, призначених наступними цілями.

За якийсь час надійшло перше повідомлення про втрати в дром-зоні:

— Підбито корвет „Дербент“. Екіпаж катапультувався в повному складі.

Протягом наступних двадцяти хвилин загинуло ще шість кораблів — два на орбіті й чотири в дром-зоні. Людських жертв поки вдавалося уникати.

— Молодці, — сказав Юрій, відставляючи вбік порожню чашку. — Так тримати!

Дівчина у формі обслуговуючого персоналу, миттю забрала в нього чашку, а натомість вручила іншу, наповнену паруючою кавою.

Тим часом лінкор, що повним ходом мчав до району бойових дій, наблизився вже настільки, що потрапив у поле зору альвійських радарів. Наш курс пролягав по дотичній до дром-зони і майже точно перетинався з курсом однієї з космічних баз. Поява в тилу такого великого корабля шокувала альвів, а буквально за кілька хвилин до них нарешті надійшли перші радіоґрами з Новоросії, з повідомленнями, що одночасно із вторгненням у дром-зону орбітальний комплекс планети був атакований людськими військами.

Та навіть повна розгубленість альвійського командування не зашкодила йому відправити навперейми лінкорові добрих пів-ескадри. Капітан корабля Компактов по внутрішньому зв’язку доповів, що орієнтовний час до вогневого контакту з ворогом становить дев’ятнадцять хвилин.

І тут-таки один з офіцерів зв’язку схвильованим голосом повідомив:

— Крейсер „Тунгус“, адмірале… Проґавив ракету. Ніхто не катапультувався.

Ворушинський навіть не обернувся, але я помітив, як посіріло його обличчя. Він міцно стис у руках чашку, наче збирався зім’яти її в долоні.

— Капітане, — звернувся він до зображення Бориса Компактова в лівому верхньому кутку головного екрану. — Ракети „Ікс“, п’ять одиниць, на старт. Ціль — база-три.

— Слухаюсь, адмірале! — озвався Компактов і повторив розпорядження, адресуючи його невидимим для нас артилеристам.

А Ворушинський оголосив:

— Усім кораблям у дром-зоні. Попередження: база-три під ударом. Не входити в район бази-три.

— Кораблі підтверджують попередження, адмірале.

— Ракети — вогонь!

П’ять пускових установок лінкора одночасно випустили п’ять ракет, які стрімко понеслися вперед за курсом корабля. На головному екрані виникла ще одна секція, де виводилися дані телеметрії всіх п’яти ракет.

— Ого! — тихо промовила Анн-Марі, схилившись до мого вуха. — Схоже, вони забезпечені нуль-передавачами.

— П’ять з половиною хвилин до контакту з ціллю, — озвався Компактов. — Чотири хвилини до початку стохастичних маневрів.

— Три хвилини, — сказав Юрій. — Ґрупа перехоплення надто близько.

— Слухаюсь, адмірале. Три хвилини.

— Підбито корвет „Миклухо-Маклай“, — доповів офіцер зв’язку. — Екіпаж катапультувався.

Ворушинський, який був напружився, полегшено зітхнув.

Після певних вагань я підвівся з крісла, підійшов до нього й став поряд.

— Це війна, адмірале. Справжня війна. А на війні люди гинуть.

— Так, — коротко відповів він, не відриваючи погляду від екрана.

— На планеті вже загинуло кілька тисяч.

— Я знаю… абстрактно. Але тут усе по-іншому. Тут мої хлопці й дівчата.

— На тому кораблі був хтось із ваших?

— Вони всі наші. Всі до єдиного, на всіх кораблях. Із загиблих я нікого не знав особисто… і тим гірше. Бо вже ніколи з ними не познайомлюсь.

— Я вас розумію, Юрію. Тому ніколи не прагнув бути командувачем. Мене цілком задовольняла капітанська посада. — І, вже відходячи від нього, додав: — Готуйтеся, нових втрат не уникнути.

— Я знаю, коммодоре…

Повернувшись до свого терміналу йі переконавшись, що справи в Рашелі йдуть нормально, я звернувся до Анн-Марі:

— Як дивно влаштована людина! Я брав участь в битвах, де щохвилини гинули десятки й сотні людей, але тоді мені було легше, ніж зараз. І не тільки тому, що там були дорослі, а тут — діти. Просто кілька смертей — це траґедія, а тисячі загиблих — лише статистика.

Анн-Марі похмуро глянула на мене й промовчала. Я здогадувався, які думки сновигали в її голові. Я сам півночі не спав — усе думав, думав…

Ракети почали стохастичні маневри. Це означало, що тепер вони рухалися по абсолютно непередбачуваній для ворога траєкторії, що ускладнювало їхню ліквідацію. Щоправда, одну з них таки вдалося збити винищувачу, який ішов нам навперейми, але це швидше чиста випадковість.

Інші чотири ракети дедалі ближче підходили до бази, але через ті самі стохастичні маневри помітно відхилилися від цілі й мали пролетіти мимо. Проте протиракетні снаряди бази продовжували полювати за ними й частково досягли в цьому успіху: друга ракета була підбита за п’ятнадцять тисяч кілометрів, а третя — за вісім.

— Ціль у радіусі дії, — констатував Ворушинський і додав: — Пуск!

Телеметрія двох вцілілих ракет зникла з екрана. Кілька секунд нічого не відбувалося — ціль знаходилася за два мільйони кілометрів від нас, і потрібен був певний час, щоб світло подолало цю відстань. Потім на місці бази сяйнув сліпучий спалах, який не можна було сплутати ні з чим.

— О чорт! — вихопилось у мене. — Ґлюонна бомба!

— Атож, — кинув через плече Ворушинський. — Космічні бази ідеальні об’єкти для ґлюонних ударів… Капітане Компактов, курс на базу-п’ять. А їхня ґрупа перехоплення нехай поганяється за нами. Ми маємо важливіші справи.

— Є курс на базу-п’ять, адмірале!

— Головний інженере, привести в готовність стискувачі каналів.

— Стискувачі до запуску готові, адмірале! — відгукнувся з іншого екрана головний інженер флоту.

— Приступити до стиснення досліджених каналів.

— Слухаюсь, адмірале! Починаємо.

Закупорювання більш ніж шести тисяч каналів забрало лише кілька хвилин — просто фантастика! Такою надшвидкою технолоґією керування каналами ми явно не володіли. Що-що, а приховувати її не було жодного сенсу.

— Усі вони одного тіста книші, — пробурмотів я собі під ніс. — Не кращі за інших.

— Про що ти? — запитала Анн-Марі.

— Наше керівництво не подарунок, але й ці хлопці з Хейни теж гарні, — стишивши голос майже до шепоту, відповів я. — Якщо вони так прагнули чимшвидше звільнити людство, то могли б іще чотири роки тому поділитися з нами секретом швидкісного стиснення каналів. Тоді б ми обійшлися й без ЕМІ-випромінювачів. Адже тут, у системі Хорса, ми зазнали поразки тільки через те, що до альвів надійшла підмога. Але хейнанці поскупилися, вирішили погратися в героїв-визволителів.

— Вони все-таки діти, Стефане, і не варто їх суворо засуджувати. Зате нашим лідерам немає виправдання… — Вона трохи помовчала, потім рішуче додала: — Я, мабуть, подам у відставку. Я більше не зможу служити під керівництвом людей, які протягом років затягували війну, на чиїй совісті стільки марних жертв, скалічених життів, розбитих надій… Я ніколи їм цього не подарую!

Я поклав руку їй на плече.

— Заспокойся, Анн-Марі. Не будь такою катеґоричною. Я не збираюся нікого виправдовувати, але… частково я їх розумію. На них лежить відповідальність за виживання людського роду, вони не мають права припустилися помилки, поставити під загрозу існування всієї нашої раси. Чужих дуже багато, і якщо вони заволодіють бодай частиною наших секретних знань…

— Ну й нехай! — запально перебила вона. — Хай заволодіють. Вони не встигнуть ними скористатися. Ми знищимо всіх чужинців, зітремо їх з лиця Ґалактики. Після всього, що вони зробили з нами, вони не мають права на існування.

Я пильно подивився в очі Анн-Марі — типової ґаллійки, справжньої доньки свого народу, і цієї миті мене осяяло. Тепер я знав, чому наше керівництво засекретило ЕМІ-випромінювачі й інші новітні розробки. Воно вчинило так зовсім не для того, щоб затягти війну. Воно прагнуло запобігти бійні…

39

Протягом наступної години лінкор „Святий Георгій“ знищив іще три альвійські бази в околицях дром-зони, а в самій дром-зоні крейсери та корвети невблаганно наступали на противника, чиї втрати вже сягали сорока відсотків. Орбітальний комплекс над Новоросією був розгромлений майже на дві третини, а на поверхні планети повстанці знищували останні осередки опору альвів.

На цей час у пасиві новоросійського флоту було сімдесят три загиблі кораблі, серед них дев’ять — з командами. Комп’ютерний проґноз, який мені напередодні повідомив Ворушинський, виявився надто оптимістичним, він не до кінця врахував відсутність практичних навиків і достатньої кваліфікації в екіпажів. Але все одно, для такої масштабної операції це були мізерні втрати, що не йшли в жодне порівняння з тими, які понесли ворожі війська.

Додатковим чинником, що деморалізував альвів, була пряма трансляція по новоросійських телеканалах ходу битви як на орбіті, так і в дром-зоні, що супроводжувалась закадровими коментарями журналістів. З часом ці коментарі ставали дедалі в’їдливішими й знущальними. Наш лінкор отримував телевізійний сиґнал по нуль-зв’язку і ретранслював його на дром-зону. Цей ефектний психолоґічний прийом, як розповів нам Ворушинський, був запропонований Вейдером і цілком виправдав себе — альвійське командування, приголомшене тим, що їхній противник має в своєму розпорядженні засіб миттєвого зв’язку, й додатково шоковане подіями на Новоросії і в її околицях, припускалося чимраз більше тактичних помилок, втрачаючи контроль над своїм флотом.

На третій годині битви серед альвів з’явилися перші дезертири. Вони втікали через найближчі вільні канали другого роду в невідомість — тільки б вирватися з цієї м’ясорубки, де невеликий людський флот, втративши менше сотні кораблів, уже перебив майже половину їхньої величезної армади.

Незабаром втеча набула масового характеру, а грізні тиради командування з обіцянкою всіляких напастей на голови дезертирів лише підстьобували тих, хто ще вагався. Дізнавшись із телепередач про те, що коїться в дром-зоні, окремі альвійські кораблі зі складу орбітального комплексу і навіть цілі з’єднання вирішили, що вони нічим не гірші від своїх товаришів по зброї, й залишили бойові пости, попрямувавши геть від планети.

Ворушинський, вчасно збагнувши, що його підлеглі от-от кинуться навздогін за втікачами, крикнув у мікрофон:

— Усім кораблям у дром-зоні й на орбіті! Зберігати бойовий порядок, не розривати крила… Спокійніше, друзі, спокійніше. Біс із ними, з боягузами-волохатиками. Все одно всіх не переб’єш. Покажемо їм, що втеча — найкращий спосіб зберегти свої блошині шкури.

Утім, лідери більшості крил, у тому числі й Рашель, ще до втручання головнокомандувача зуміли стримати своїх людей. Лише десяток кораблів у всьому флоті, чиї командири піддалися азарту, рвонули вперед, і в результаті чотири з них потрапили під перехресний вогонь ворога. На щастя, всі екіпажі встигли катапультуватися.

Юрій негайно віддав розпорядження:

— Нові кораблі не давати. Команди списати в резерв. Капітанам — догану в особисту справу.

Серед чотирьох покараних капітанів була й Естер. Користуючись своїм привілеєм як царевої нареченої, вона увірвалася до командного центру з явним наміром вимагати пояснень, проте, зустрівшись з суворим поглядом Ворушинського, навіть не пискнула, а винувато схиливши голову, підійшла до нас.

— Поганий з мене командир, правда?

Анн-Марі обняла її за плечі.

— Ні, дівчинко, ти добре билася. Просто нерви під кінець здали. Таке буває.

— І від цього гинуть люди. — Естер зітхнула. — Сподіваюся, дружина з мене вийде краща, ніж капітан.

— Теж відповідальна робота, — сказав я. — Особливо, коли твоя сім’я — ціла планета.

На зв’язок з лінкором вийшов Павло і зажадав, щоб Естер негайно повернулася на планету. Дівчина попрощалася з нами й побігла до найближчого нуль-порталу.

Битва тривала ще з чверть години, поки дезертирство з масового перетворилося на тотальне. Лише тоді, вже загнане в глухий кут, командування альвів оголосило про беззастережну капітуляцію. Ворушинський відреаґував негайно:

— Передати у відповідь: „Капітуляція приймається. Всі альвійські кораблі, за винятком лінкорів і крейсерів класів АА та АВ, мають покинути локальний простір Новоросії через канал на Епсилон Волхвів. Судна, перераховані як винятки, а також уцілілі станції та бази, залишаться як трофеї, захисні системи на них деактивувати. Усьому особовому складу й персоналу трофеїв наказую протягом години перейти на пасажирські транспорти й відчалити. Попередження: наявність активних захисних систем або запущених механізмів самоліквідації буде розцінена як акт аґресії зі всіма супутніми наслідками. На евакуацію ґрупи військ у районі дром-зони відводиться десять годин, для орбітального комплексу — тридцять“. Підпис — головнокомандувач Військово-Космічного Флоту Новоросії.

— Радіоґраму надіслано, адмірале, — відзвітував зв’язківець.

— Головному інженеру — відкрити канал на Епсилон Волхвів. А зараз… — Юрій увімкнув мікрофон. — Увага! Наказ головнокомандувача по всьому флоту. Кораблям припинити атаку, зайняти оборонні позиції. Контролювати відступ альвійських частин. Відкривати вогонь лише в разі нападу. Битву закінчено, ворог капітулював. — Він глибоко вдихнув. — Хлопці й дівчата, сучі діти, ви перемогли! Дякую вам! Я всіх вас люблю!

Після цих слів у командному центрі почало коїтися щось неймовірне. Всі підлітки, досі такі серйозні й зосереджені, відразу перетворилися на звичайнісіньких дітей. Вони вигукували „ура!“, сміялися й плакали, вітали один одного, обіймалися, дехто навіть танцював.

І лише Ворушинський не піддався загальній ейфорії. Ледве переставляючи ноги, він доплівся до пультів і гепнувся в найближче крісло. Руки в нього тремтіли, а на обличчі була написана смертельна втома. Упродовж останніх кількох годин на його плечах лежала відповідальність за життя багатьох тисяч людей і за свободу мільярдів — і такий тягар виявився занадто важким для вісімнадцятирічного юнака, хоч яким би ґеніальним він не був. Та хіба справа лише у віці! Я добре пам’ятав, у якому стані після битви за Мату-Гросу був мій колишній шваґер, адмірал Брісо, що командував операцією зі звільнення цієї планети…

Події наступної години підтвердили, що альви справді відступають, не намагаючись порушити умов капітуляції. За весь цей час ніяких серйозних інцидентів не сталося. Альви слухняно залишали переможцям свої найбільші кораблі, станції та бази й відступали на беззбройному транспорті. Вже готувалися до висадки невеликі абордажні ґрупи, що складалися з юних інженерів і таких самих юних космічних піхотинців — здебільшого учнів спортивних шкіл. Сумнівно, щоб чужинці порушили умови капітуляції й замінували трофейні судна, адже нам нічого не вартувало покінчити з їхнім транспортами.

А я нарешті отримав дозвіл зв’язатися з Рашеллю і привітав її з чудовою роботою. Донька пообіцяла, що як тільки район, контрольований її крилом, остаточно звільниться від альвів, вона прибуде на борт лінкора і ми нарешті зможемо нормально поговорити.

Тим часом по телебаченню почалася пряма трансляція виступу Павла перед народом, що заповнив величезну площу напроти Літнього палацу. Говорив він красиво й пристрасно, явно не по заготовленій заздалегідь шпаргалці, а імпровізуючи на ходу. Хвалебні оди на честь героїв-визволителів Новоросії Павло майстерно чергував з прокляттями на голови зрадників, які співробітничали з альвами, і невдовзі так завів натовп, що той почав вимагати для колабораціоністів публічної страти. Але тут молодий цар повівся великодушно й оголосив, що прислужники чужинців, ганьба всієї людської раси, будуть відправлені до своїх хазяїв на Альвію — хай ті поселять їх у себе. Народ був у цілковитому захваті від цієї ідеї.

Коли Павло вже закінчував свою палку промову, черговий зв’язківець повідомив, що надійшла радіоґрама від ґаллійського розвідувального крейсера, який напередодні вночі, за шість годин до початку атаки, увійшов до локального простору Новоросії.

— Таки зволили привітати нас з перемогою, — втомлено буркнув Ворушинський. — Будь ласка, лейтенанте, вигадайте щось ввічливе у відповідь і надішліть від мого імені.

— У радіоґрамі не лише вітання, адмірале. Там сказано, що на борту крейсера перебуває голова Об’єднаного Комітету Начальників Штабів Співдружності. Він хоче зустрітися з вами.

Анн-Марі тихо присвиснула. Я ж від зовнішнього прояву емоцій утримався, хоча був вражений не менше від неї.

— Оце так честь! — проказав Юрій з відчутним сарказмом у голосі. — Сам адмірал-фельдмаршал Дюбарі вшанував нас своєю увагою… А де його корабель? Далеко?

— За дві астроодиниці. Але в радіоґрамі є дані про настройки їхнього нуль-порталу. Адмірал Дюбарі просить дозволу висадитися на борт „Святого Георгія“.

— Те, що він просить, а не вимагає, вже приємно… Що ж, лейтенанте, перенастроюйте резервний портал верхнього ярусу й надсилайте сиґнал про готовність до трансляції.

Зв’язківець миттю взявся до виконання наказу. Ще напередодні ввечері Юрій у загальних рисах пояснив мені принцип ортоґональних трансляцій. Жодних викладок він не наводив, оскільки для цього потрібна була особлива математика, а я її не знав, тож просто пояснив, що хвилі — посередники ортотрансляцій мають щось схоже на довжину, проте виражається вона не скалярною величиною, а вектором в нескінченновимірному гільбертовому просторі. Саме тому наші аґенти не підозрювали про існування на Новоросії та в її околицях ще однієї нуль-мережі — можливість випадкового перехоплення просторових коливань без точного взаємного настроювання приймача та передавача була виключена не лише практично, а й теоретично.

Коли все було готово, Ворушинський підвівся з крісла й неквапом, щоб приховати від підлеглих невпевнену ходу, рушив до виходу з командного центру. Біля дверей він зупинився й запросив нас з Анн-Марі з собою.

— Нехай ваш начальник переконається, що з вами все гаразд. Це вбереже мене від зайвих пояснень.

Резервний портал верхнього ярусу примикав до кают-компанії. Коли ми прибули туди, Дюбарі якраз виходив з кабіни. Він був один, без супроводу.

Юрій солідно, без поспіху козирнув йому — так, як годиться козиряти рівному за званням і посадою, але старшому за віком офіцерові.

— Вітаю вас, адмірале-фельдмаршале.

— Здрастуйте, адмірале Ворушинський, — відповів Дюбарі. — Довго ж ви від нас ховалися.

— Так, — погодився Юрій, пропонуючи йому сідати. — Але тепер гру в хованки закінчено. Ми є, за нами — ціла планета, і вам доведеться зважати на цей факт.

— Я не ставлю його під сумнів, колеґо. І прийміть мої щирі вітання з блискучою перемогою. Ви провели операцію на найвищому рівні.

— Ви впоралися б краще. І набагато раніше, якби не приховували своїх новітніх розробок.

Дюбарі спохмурнів.

— Це дуже болюча для мене тема. Не хочу, щоб мої слова прозвучали як самовиправдання, але я від самого початку виступав проти такої політики. Я вважав і продовжую вважати, що людству вистачить мудрості, витримки й розсудливості правильно вибудувати свої стосунки з Чужими. Проте більшість у нашому керівництві дотримувалася іншої точки зору, вони дуже невисокої думки про наших співгромадян, і мені довелося підкоритися їхньому рішенню. Тепер це питання закрите — ви вирішили його раз і назавжди. Хоча, зазначу, могли вирішити ще чотири роки тому.

На мій подив, Юрій не виправдовувався, що також був змушений прислухатися до волі більшості. Натомість він сказав:

— Ми постараємося виправити свою помилку, звільнивши решту людських світів.

— А може, поділимося? — чи то жартома, чи то всерйоз запропонував Дюбарі. — Ми вже викликали з Туманності Андромеди флот, оснащений найсучаснішим озброєнням.

Ворушинський байдуже знизав плечима.

— Особисто для мене не має принципового значення, хто звільнить ці планети — ми чи ви. Головне, швидше очистити їх від чужинців, повернути людям свободу. Отже, роботи вистачить на всіх.

— То ви згодні діяти спільно?

— Звісно, згодні. Але тільки на рівних.

Дюбарі кивнув.

— Умови прийняті й обговоренню не підлягають. Проте у мене склалося враження, що ви маєте проблеми з особовим складом.

— Якщо під проблемами ви маєте на увазі наш вік, то з цим вам доведеться змиритися. Хочете допомогти нам людьми? Будь ласка, ми не заперечуємо. Нехай уряди планет Співдружності дозволять нам провести набір добровольців з числа старшокласників і слухачів молодших курсів військових академій.

Дюбарі розгублено похитав головою.

— Ні, це вже занадто для моїх сивин. Світ остаточно збожеволів. Армія, що цілком складається з дітей…

— Проте боєздатна армія, — зазначив Ворушинський. — Ви самі це бачили.

— У тім-то й річ, що бачив. І досі не можу повірити власним очам. Ми, старики, були твердо переконані, що без нас молодь не здатна й кроку ступити у вірному напрямку, а зараз маємо на свою голову планету, де всім порядкують підлітки. Якийсь юнацький шовінізм, далебі!.. До речі, колеґо, коли ви маєте намір випустити наших людей?

— Вони вже вільні. Нещодавно їх відпустили і, як годиться, вибачились і пояснили, що це був просто превентивний захід. Вони так старанно розшукували ґрупу коммодора Матусевича, що могли зашкодити нашим планам.

Ми з Анн-Марі спантеличено перезирнулися. Помітивши це, Дюбарі пояснив:

— Розумієте, яка тут справа. Розсекретили не лише вас і ваших підопічних. Відразу після приходу до влади царя Павла були схоплені всі наші аґенти на Новоросії. Всі до єдиного — уявіть собі! Як вам подобається такий дружній акт з боку союзників?

Нічого відповісти я не встиг, оскільки наступної секунди до кают-компанії забігла Рашель.

— Тату! — радісно вигукнула вона, але тут побачила Дюбарі, різко загальмувала й віддала честь: — Адмірале-фельдмаршале!

— Вільно, мічмане… гм, лейтенанте-командоре. — Він підвівся з крісла, підійшов до неї і зміряв її пильним поглядом. — Ну, і що ви скажете на своє виправдання? Як поясните неявку в штаб?

Усупереч моїм очікуванням, Рашель не стала виправдовуватися.

— Я не маю прийнятних пояснень, адмірале, — просто відповіла вона. — Визнаю, що серйозно завинила, але не шкодую про це. З цього моменту я складаю з себе повноваження капітана трофейного крейсера „Нахімов“, який, за домовленістю з командуванням флоту Новоросії, переходить у власність ВКС Землі. — Тут донька зняла з коміра лейткомівські значки й простягла їх Дюбарі. — Відповідно, я припиняю своє тимчасове перебування в званні лейтенант-командора й повертаюся до постійного мічманського. Хоча, боюся, ненадовго. Накажете подати рапорт про відставку просто зараз чи зачекати до повернення в штаб?

Адмірал узяв значки, глянув на них, потім знову на Рашель.

— А чому ви не посилаєтеся на перший параґраф статуту?

— Бо на нього посилаються всі, кому не ліньки.

— Чистісінька правда. Згідно зі статистикою кожен третій порушник обґрунтовує свої самовільні вчинки саме цим параґрафом. Проте ваш випадок — саме той, коли таке обґрунтування доречне. Ви ж розуміли, що ваше прибуття в штаб автоматично позбавить вас можливості приєднатися до новоросійського флоту й узяти участь у битві?

— Так точно. Мене б не відпустили.

— А тим часом від контр-адмірала Корейко й капітана Кисельова вам було відомо, що в них кожен командир на вагу золота.

— Так.

— Скільки ворожих кораблів знищив ваш крейсер?

Дочка зам’ялася.

— Я не знаю, адмірале. Треба подивитися бортові записи.

— Як це не знаєте? — здивовано звів брови Дюбарі. — Це ж був ваш перший бій як капітана. Невже ви не рахували?

— Спочатку рахувала, але потім збилася.

— Отже, їх було чимало?

— Ну… так.

— Більше сотні?

— Так, більше, — впевнено відповіла донька.

— Більше двохсот?

— Точно не скажу, адмірале. Але можливо.

— І як ви оцінюєте свій внесок у загальну перемогу?

— Я вважаю, моя допомога була не зайвою. Проте флот міг цілком обійтися й без мене.

Дюбарі в задумі пройшовся кімнатою.

— Ну, припустімо, я відправлю вас у відставку. Хоча зазначу, що це не зовсім у моїй компетенції, це справа земного Ґенштабу. Проте припустімо, що я скористаюся своїм правом голови Об’єднаного Комітету. Як ви гадаєте, що буде далі? А станеться от що: присутній тут адмірал Ворушинський негайно запропонує вам вступити на службу до новоросійського флоту як мінімум у званні капітана третього ранґу, а найпевніше, другого.

— Першого, — озвався Юрій. — Я дам їй бриґаду!

— Бачте, вас сватають на бриґадира. Але… — Дюбарі зробив виразну паузу й посварив її пальцем, — нічого у вас не вийде, мадемуазель. Ви залишаєтеся земним мічманом і командиром крейсера „Нахімов“, який усе ще перебуває в оперативному підпорядкуванні Військово-Космічного Флоту Новоросії. Якщо адмірал Ворушинський поставить вас на чолі бриґади, то ви зможете надіти капітанські орли. А поки носіть це, — він повернув їй значки, — лейтенанте-командоре Леблан.

Рашель хвацько козирнула.

— Слухаюся!

Сяючи від гордості, дочка повернула в петлиці лейткомівські значки. Потім кинула на мене жадібний погляд і після певних вагань звернулася до Дюбарі:

— Адмірале-фельдмаршале! Прошу дозволу на нестатутний вчинок у вашій присутності.

Він добродушно всміхнувся.

— Дозволяю.

Тоді Рашель підступила до мене і, не соромлячись сторонніх, міцно мене обійняла.

— Татусю! Я так за тебе хвилювалася…