Зоряний єгер

1

Філіп слизнув спиною по Бар’єру, втискуючись у мертву зону, — він дуже сподівався, що кут Бар’єру й стіни виявиться мертвою зоною. Серце його відчайдушно калатало: якщо він помилився й зона все-таки прострілюється, його вб’ють. Через декілька секунд. І перешкодити цьому він не в змозі. Філіп заплющив очі, готуючись до найгіршого. Кажуть, у такі миті людям пригадується все їхнє життя. Проте Філіпові згадувалися лише події останнього півроку. Точніше, ста шістдесяти двох днів. Рівно стільки сьогодні відтоді, як він потрапив у Сферу… Господи, з чого ж почався цей кошмар?

2

Море того дня було спокійним, мов маленький ставок. Філіп плескався в затоці, насолоджуючись сонцем і безвітрям, — і раптом цей шквал. Вітер обрушився зверху важкою вогкою ковдрою, закружляв воду, збиваючи на гребенях піну. Відтак усе море перетворилося на піну, нею заповнило ніс, рот, легені… Філіп уже починав втрачати свідомість, і тут усе скінчилося. Розсіялася мокра пелена, коліна й долоні відчули суху тверду поверхню. Дивно, але тіло також виявилося цілком сухим.

— З приїздом! — промовив хрипкий, злегка глузливий голос. — Котра година?

Філіп із зусиллям звівся на ноги, протер очі. Перед ним на напівпрозорій пластиковій підлозі сидів, підібгавши під себе босі ноги, чоловік років тридцяти п’яти з худорлявим обличчям і ясно-блакитними, майже безбарвними, очима. Зодягнений він був у нічну піжаму.

— Не знаю, — машинально відповів Філіп, — я купався в морі, годинник залишив на березі.

І здивувався: чому його питають про час?

— Скажіть, як я до вас потрапив? — запитав він.

— До мене? — Чоловік криво посміхнувся. — Я тут такий самий гість, як і ви. Вихопило з ліжка кілька годин тому. Ось, сиджу, гадаю, навіщо я їм.

— Кому «їм»?

— Їм. Прибульцям, інопланетянам, зеленим чоловічкам — яка різниця. Тим, хто засадив нас у цю Сферу. Чи ви гадаєте, що нас сюди запроторили люди?

Філіп, борючись із підступаючою панікою, роззирнувся. Вони знаходилися в круглій залі діаметром метрів тридцять-сорок, з усіх боків їх оточувала така ж, як підлога, напівпрозора стіна, що вгорі плавно переходила в купольне склепіння. У приміщенні не було жодного предмета чи пристрою — стерильністю Сфера нагадувала інфекційний бокс у лікарні. Чи лабораторію для дослідів?

— Але якщо це… прибульці, — сказав Філіп перше, що спало на думку, — вони мусять показатися, пояснити…

— Хтозна, що вони мусять, а що — ні? — буркнув незнайомець. — Хоча б погодували. Я, наприклад, устиг неабияк зголодніти.

Щойно він сказав це, у центрі зали в підлозі висвітилося оранжеве коло завбільшки з середню тацю і там з нічого з’явився сніданок: хліб, два яблука, поліетиленова пляшка з водою.

— Не бозна що, але гаразд. Підсідайте, — запросив чоловік, пересуваючись до кола. — До речі, як вас звуть? Мене — Ма?рко. Давайте перекусимо, а потім хай вони приходять і пояснюють…

Вони перекусили й почали чекати. Але ніхто до них так і не прийшов і нічого не пояснив. Вони самі поступово з’ясували, що Сфера, якщо віддавати достатньо чіткі мислені накази, забезпечить їх простою їжею, водою, знищить непотрібне. Пізніше вони навчилися отримувати від Сфери предмети першої необхідності. У їх маленькому замкнутому світі з’явилися дерев’яні стільчики і столик, керамічні чашки, папір, вугільні олівці. Гра у «вийде — не вийде» виявилася вельми захопливою й допомогла перебути перші місяць-півтора.

А відтак вони перестали чекати візиту невідомих господарів і вирішили якось вибиратися зі Сфери. Підготовка втечі поглинула їх цілком, їй вони віддавали всю свою винахідливість, цілеспрямованість, кмітливість, підтримуючи й доповнюючи однин одного. Начитаний Філіп одну за одною висував ідеї прориву Сфери; Марко, що мав наочніше мислення, добував з кола інструменти: молотки, сокири, долота, свердла… Гострий метал при певному зусиллі проходив крізь матеріал Сфери, однак тепла, на дотик тверда речовина стін і підлоги була надзвичайно текучою — будь-які проколи й розрізи в ній миттю затягувалися.

Врешті-решт Марко й Філіп зневірилися і визнали своє безсилля перед Сферою. Збудження боротьби змінила байдужість. Марко цілими днями малював на папері картинки, в основному навіяні тугою за покинутою фермою; Філіп, зітхаючи, писав вірші, а вечорами вони показували один одному плоди своєї творчості. Сільськогосподарські малюнки Марко, на жаль, не відповідали естетичному смакові Філіпа, а лірика Філіпа різала звиклий до конкретніших форм слух Марко; і якось один з них — важко зараз сказати, хто це був, — висловив свою думку другому й отримав таку саму безсторонню відповідь. Тоді вони вперше посварилися.

3

Марко поворушив арбалетною стрілою в отворі, вийняв її, спробував другу амбразуру, третю, десяту. Ні. Надто товстий Бар’єр і надто вузькі в ньому отвори. Як не вигинайся, все одно залишається мертва зона, яку стрілою не дістати. Швидко Філіп зміркував. Все продумав, либонь.

— Філіпе! Вилазь зі свого кута. Ніхто не збирається тебе вбивати. Давай дограємо в шахи.

«Аби дістатися до кола…» — Філіп відчув, як між лопатками виступили осоружні холодні краплі поту. Намагаючись надати голосові твердість, він промовив:

— Відкинь арбалет подалі. Я підійду до дошки.

— Будь ласка. — Марко, не спускаючи тятиви, поклав зброю на підлогу й відштовхнув ногою.

Готовий будь-якої миті кинутися назад у рятівний кут, Філіп підійшов до своєї шахівниці. Друга дошка з таким самим розташуванням фігур стояла на половині Марко.

— Слон б’є на еф-шість, шах! — оголосив Філіп, роблячи хід, від якого годину тому вирішив відмовитися: хід цей вів до програшу.

Але годину тому в Марко не було арбалета…

Марко поринув у роздуми.

А Філіп, поки супротивник відвернувся, всю свою увагу зосередив на арбалеті біля стіни. Намагаючись зрозуміти і включити в уявний образ кожну деталь, кожен вузол, він наказав Сфері: «Хочу такий самий!»

Марко помітив, що в колі на половині Філіпа з’являється арбалет, і реакція його була миттєвою: він відкотився кидком до стіни, схопив зброю, рвонувся до центру — завмер. У руках у Філіпа був такий самий зведений арбалет, і знаходився Філіп від амбразур на тій самій відстані, що й він. «І що тепер, — з тугою подумав Марко, — дідько б ухопив цю діряву перегородку, звідки вона лише взялася…»

4

Марко здогадувався, звідки взявся Бар’єр.

Після першої незгоди сварки між ним і Філіпом почали траплятися частіше й частіше. Вони раптом почали помічати один у одного безліч неприємних рис, які поступово робилися просто нестерпними. Обопільне роздратування викликало все: вчинки, слова, навіть зовнішність. Марко дратували удаваний спокій Філіпа, його широке, повногубе обличчя, незворушні круглі очі… Кілька разів Марко ловив себе на думці, що йому кортить пустити в хід кулаки. Схоже було, що й Філіп часом насилу стримується. Щоб хоч якось розрядити зростаючу напруженість, вони намалювали шахівницю, виготовили фігурки й домовилися провести турнір. Але через декілька партій з’ясувалося, що Філіп грає суттєво краще, а Марко терпіти не може програвати. Ба більше, одержуючи перемогу, Філіп неодмінно кидав пару ущипливих зауважень — це було нестерпно. Й одного разу Марко зірвався. Що вони наговорили один одному в нестямі, він не пам’ятав, знав лише, що зупинилися найостаннішої миті: Філіп, замахнувшись важким молотком, і він — із затиснутою в кулаці довгою гострою стамескою…

«Що ж це?! — подумки вжахнувся тоді Марко. — Невже нас запхнули в цю Сферу, щоб ми прикінчили один одного?»

Він поглянув на Філіпа: в його ворога на обличчі також була вже написана не лють, а відчай. І обидва вони просили Сферу тієї миті про одне — вберегти, розвести, розгородити їх!

Ось тоді й виник між ними Бар’єр — суцільна прозора перегородка від підлоги до стелі, що поділила Сферу на дві рівні частини. Пролігши через центр зали, Бар’єр розділив навпіл і оранжеве коло — замість великої спільної «таці» Марко й Філіп мали тепер по половинці. Бар’єр на відміну від самої Сфери був абсолютно непроникним для інструментів й ізолював би людей одне від одного повністю, коли б не десятки отворів у палець завтовшки — крізь них проходив звук, крізь них можна було передавати невеликі предмети.

Бар’єр розгородив їх, але не позбавив взаємної неприязні. Марко й Філіп пробували не помічати, що діється на чужій половині, але скоро переконалися, що це марно: в їх тісному прозорому світі прикидатися, що ти сам, було неможливо. І знову пішли спроби зачепити, уразити одне одного. Марко малював на Філіпа образливі карикатури й, згорнувши їх трубочкою, пропихав крізь дірки в Бар’єрі; Філіп же, варто було Марко задрімати чи задуматися, починав виспівувати образливі куплети власного складання. Пристрасті розгорялися, й лише усвідомлення того, що людина за Бар’єром — реальність і що хочеш не хочеш, а з нею належить сусідити у Сфері місяці, роки, можливо, навіть усе життя, дещо стримувало прояви ворожості.

Вони відновили свій нескінченний шаховий турнір; багато часу проводили біля своїх півкіл, вправляючись в отриманні всіляких предметів, — купи непотребу, які збиралися після їх експериментів, вони потім стягували в місця для відходів, і ті в якусь невловиму мить зникали. Але одного разу в купі у Філіпа Марко помітив залізну трубку. Що це означає, він визначив майже відразу: ствол, рушничний ствол, Філіп працює над створенням зброї і, як тільки уявить пристрій настільки ясно, щоб Сфера зрозуміла, він цю зброю отримає. Навіщо? Цілком очевидно — щоб убити його. Вихід один: випередити…

Марко перестав малювати шаржі на Філіпа. Замість цього він тепер креслив по пам’яті пістолети, рушниці, автомати — поки не зрозумів, що «винайти» вогнепальну зброю не зможе, хоча й сотні разів стріляв з неї. Навіть якби йому вдалося за допомогою примітивних інструментів здолати механічну частину, що сумнівно, склад порохової суміші він не уявить. Лук зі стрілами можна було б зробити без зусиль, але він з дитинства не тримав лук у руках і тренуватися в Сфері нема де. А все вирішить перший постріл — він має бути точним, мов із гвинтівки, яку робить Філіп.

За три доби напруженої праці Марко склав креслення простого, але цілком надійного арбалета.

5

… Вони довго стояли один проти одного зі зведеними арбалетами. Відтак зміркували, що без кінця так тривати не може.

— Ну, що далі робитимемо? — запитав Філіп.

— Не знаю. — Марко облизнув пересохлі губи.

— Знищ свій арбалет.

— Щоб ти мене тут-таки пристрелив?

— Я свій також знищу.

— А потім дочекаєшся, коли я засну, і зробиш такий самий.

— Але ж і мені треба спати… Так, далебі, і я не ризикнув би заснути без цієї штуки під боком.

— Отож-бо й воно. Ми не можемо довіряти одне одному. Доведеться весь час бути напоготові. Лише давай домовимося: від Бар’єру триматися на однаковій відстані. Для початку.

— Для початку давай сядемо, Марко, я втомився стояти.

Вони обережно сіли, арбалети влаштували на колінах.

— Навіщо ти хочеш мене вбити, Марко?

— Я — тебе?! Це ти давно задумав зі мною розправитися. На щастя, я придумав арбалет перш, ніж ти зробив свою рушницю.

— Яку рушницю?

— Таку, таку. Гадаєш, не знаю? Але тепер ти до мене не поткнешся.

— І ти до мене не поткнешся, дідько б тебе вхопив.

— Ну й чудово.

— От і гаразд.

Вони помовчали. Обом було ясно, що нічого хорошого в ситуації немає. Закінчитися все це могло лише одним: коли нерви від постійного ходіння «напоготові» здадуть, хтось зробить перший постріл — і той, хто стріляє точніше, залишиться сам. А через тиждень з’їде з глузду.

— Може, закласти дірки? — запропонував Марко.

— Як ти собі це уявляєш?

— Ну, отримаємо з кола дерев’яні клини, заб’ємо… — Марко затнувся.

До нього дійшло, що той, хто забиватиме пробку в одну дірку, неодмінно опиниться перед другою і буде практично незахищеною мішенню.

— І все-таки, Марко, — промовив Філіп. — Давай хоч зараз позбудемося наших іграшок.

Марко похмуро кивнув.

Не зводячи один з одного очей, вони позадкували до дальньої стіни, поволі склали під неї арбалети, зробили по крокові вбік. Арбалети розчинилися в повітрі.

— Стій, не підходь до кола! — вигукнув Марко, помітивши, що Філіп відходить від стіни.

— Ти що, здурів? Я пити хочу.

— А якщо замість склянки води ти замовиш щось цікавіше? Не підходь!

— Що ж, ми тепер не будемо ні їсти, ні пити?

— Раз ти такий сміливий, може, даси мені підійти до кола першим? — Марко зробив крок до центру зали.

— Стій на місці! Я також не вірю тобі, Марко…

6

Вони ледве подрімали цієї ночі, майже не склепили повік і наступної. Лише вдень ризикнули трохи поспати — напівсидячи, втискуючись кожен у свою мертву зону. Їли одночасно, кожен рух один одного супроводжували підозрілими поглядами.

— Марко, все це кепсько скінчиться, — сказав Філіп. — Треба шукати вихід.

— Звідки: з ситуації чи зі Сфери?

— Це одне й те саме, Марко. Я певен, з нашого полону має бути вихід.

— Це точно, — погодився Марко і змовницьки підморгнув. — Слухай, Філіпе, схоже, в мене є ідея. Тобі не здається, що ми самі звели цей Бар’єр — злякавшись самих себе? Адже ми обидва тоді добряче перелякалися. Бажання у нас було спільне, і Сфера його виконала.

— Навіть якщо й так, що з того?

— А те, що ми мусимо разом щосили захотіти щось таке, від чого і Бар’єр, і Сфера розваляться на шматки!

— Марко, я вже давно хочу цього щосили!

Не змовляючись, Філіп і Марко підійшли до Бар’єру, приклали долоні до прозорої перегородки в символічному рукостисканні і вперше за стільки днів посміхнулися.

7

… Над колом уже показалося декілька зелених гілок, і листки на них були справжнісінькі дубові — вузькі біля основи, ширші до середини, з різьбленими закругленими краями. Але саме дерево ніяк не проростало. Це мав бути дуб — єдине міцне дерево, про яке обидва вони мали досить чітке уявлення. Філіп продумав, як дуб має виглядати, а Марко намалював ескіз: могутнє коріння, глибоко сягаюче в землю, кряжистий стовбур, роздвоєна верхівка.

Саме нею, роздвоєною верхівкою, дуб мав, за їх задумом, упертися в нижній край Бар’єру і, проростаючи крізь коло, розтрощити Бар’єр або розщепитися. Так траплялося зі всіма предметами, які при матеріалізації не вміщалися в межі одного з півкіл: вони або не з’являлися взагалі, або обрізалися по крайці Бар’єру, причому на другій половині могла виникнути відрізана частина. Розрахунок Марко й Філіпа будувався на тому, що Бар’єр, вочевидь призначений захищати біологічні організми, живе дерево не пошкодить. Радше Сфера відмовиться проростити дерево, але це залежатиме від сили і єдності їх мисленого наказу.

Люди напружили волю, й гілки потягнулися вгору, до зеніту Сфери, біля підлоги роблячись усе товщими й міцнішими. Ще трохи — і вся крона опинилася в Сфері: два могутні суки з безліччю пагонів гілок і листя, по одному на кожній половині.

«Наразі непогано, — подумав Марко, — все як на малюнку: один сук по той бік, другий тут».

«Розсоха тепер, мабуть, якраз під Бар’єром, — подумав Філіп. — Ось він, іспит. Ну, Марко, взяли…»

Але верхівка далі не піднімалася, розгілиною впершись у невидиму перешкоду десь під підлогою. Думати також ставало дедалі важче, немов і думки потрапили в смугу перешкод і пробуксовують у чомусь сипкому… «Ну ж, іще, ще трохи», — примовляв про себе Марко, всією потугою своєї думки проштовхуючи дуб крізь оранжеве коло. Відчуваючи, що сили закінчуються, він напружився перед останнім ривком. Обидва, готуючись до вирішального зусилля, глибоко зітхнули — і в легені, вже звиклі до стерильного повітря Сфери, ринув запах дубового листя, трави, лісу: запах Землі. Їхні думки, страждання, мрії переплелися, склалися воєдино, трощачи всі перешкоди на своєму шляху.

По всенепроникному, надміцному Бар’єрові пробіг дрож. Він заколихався, немов матер’яна прозора фіранка, і зник. Вільний від перешкоди, вгору потягнувся живий деревний стовбур, дійшов до купола Сфери і, мов павутину, підняв її на могутніх гілках.

Ще не усвідомивши величі вчиненого, Філіп і Марко відчули, що стоять на Землі, біля великого зеленого дерева, і що під ногами не пластик, а теплий пружний ґрунт, і що сузір’я в густому вечірньому небі незвично крупні, немов стиглі виноградні грона — простягни руку й зірви…

Вони лише починали розуміти, що все-таки пройшли крізь Бар’єр один до одного.

І що весь Усесвіт тепер відкритий перед ними.

_{Перекладено за виданням: ЮНЫЙ ТЕХНИК. — 1988. — № 5.}