Зоряний єгер

БАГАТТЯ

Пілот морщився, кривився від напруги, а гусак ніяк не хотів виходити.

— Дай я. — Андрій відсторонив збентеженого пілота.

Друзі шумно зааплодували: у синтезаторі, секунду тому ще порожньому, тепер на великому полумиску лежав, здійнявши догори кісточки м’ясистих ніжок і паруючи чудово-золотистою скоринкою, смажений гусак.

Андрій, безперечно, був майстром психосинтезу. Втім, і кожен з розвідників, що сиділи поряд з ним, чудово володів польовим синтезатором, скорочено іменованим просто «пеесом»: серветки, скатертина, багряні помідори, м’який запашний коровай, нарізаний крупними скибами, банки з фруктовими соками — все, що стояло зараз перед ними, було не взято з корабельного холодильника, а щойно ними самими створено, або, на професійному жаргоні розвідників, «зліплено», в психосинтезаторі.

Обідали весело, гамірно й недовго. Це був їх четвертий прощальний обід за останні два тижні: четвертий розвідник уже висідав на свою планету. Сьомий обід розділять лише двоє — останній розвідник і пілот, а відтак пілот у тому самому порядку повторить маршрут, збираючи розвідників, що виконали завдання.

Андрієві дісталася Четверта — що ж, не краща й не гірша, ніж інші планети, всі однаково добре вже обстежені зондами й роботами.

Друзі побажали Андрієві удачі, сіли в приземкувату сочевицю ліфта і зникли за хмарами, щоб через декілька хвилин пришлюзуватися до корабля, який слухняно чекав їх на орбіті, й летіти далі.

Вранці, щулячись, Андрій вибрався з легкого, нашвидку «зліпленого» перед сном намету і з задоволенням роззирнувся: судячи з усього, з планетою йому пощастило.

Андрій поглянув на небо, немов розраховуючи побачити поміж двома маленькими сонцями вітальний транспарант зі словами «Ласкаво просимо!». Транспаранта на небі не виявилося, зате були пухнасті хмарки, що метушливо збивалися в синіюче волохате хмаровище.

«Буде дощ», — подумав Андрій і підійшов до «пееса». Під його поглядом у верхній частині приладу висвітилося універсальне табло. «Прогноз!» — подумки наказав Андрій, і по дисплею побігли літери:

Закортіло їсти. Андрій задумливо втупився в синтезатор. Що б таке «зліпити» собі на сніданок? Може, шашлик із курятини з шампіньйонами? Сідло молодого баранця під соусом? Чи яєчню з трьох — ні, краще з п’яти яєць? По щоці дзвінко шльопнула важка дощова крапля. За нею друга. Ледь помітний досі запах хлору в повітрі відразу посилився. Махнувши рукою на меню, Андрій ухопився за краї скатертини й волоком затягнув залишки вчорашньої трапези в намет. Дощинки почали весело лопотіти по туго натягнутому даху. Андрій наглухо застебнув комбінезон, підбіг до «пееса», вихопив з камери в одну мить «зліплений» ним кухоль гарячого чаю.

Він влетів у намет і не поставив, а майже жбурнув кухоль на підлогу. Цієї миті ринула злива.

Було навдивовижу затишно й хороше сидіти в наметі, слухати схвильований дощовий дріб і доїдати холодні гусячі крильця. М’яса, щоправда, на крильцях виявилося обмаль. Андрій пожалкував, що напередодні не «зліпив» більшого гусака, відтак пригадав, що гусак був точно за об’ємом синтезатора; у пілота тому нічого й не виходило, що він ніяк не міг утиснути надто великого гусака в камеру «пееса». Об’єм її був практично єдиним обмеженням синтезатора: все, що могло в ньому вміститися, могло бути створене. Не випадково одним з найважливіших предметів у Школі косморозвідки вважається психосинтез — матеріалізація людської думки за допомогою приладу, який служить мовби її фізичним продовженням і, приймаючи команду мозку, втілює її в структуру, об’єм і форму. Те, що декілька століть тому вважалося чаклунством, сьогодні стало мистецтвом — людина навчилася творити думкою, як скульптор різцем чи художник пензлем. Щоправда, справжній психосинтез до снаги не кожному — потрібні здібності до концентрації, розвинене образне мислення, високий рівень аутогенного контролю…

Дощ скінчився, ніби всі водяні нитки, протягнуті від хмари до землі, разом обірвалися. Андрій вийшов з намету. Неприємний запах після дощу ще більше посилився. Андрій змахнув рукавом калюжку з синтезатора, всівся на нього верхи, дістав блокнот і олівець: час було скласти список необхідних справ. Утім, якщо розібратися, справа в нього всього одна: прожити на цій планеті рівно один місяць. Чим завгодно займаючись, про що завгодно думаючи, що завгодно «зліплюючи» собі в «пеесі» — єдиному предметі багажу, який розвідник бере з собою на нову планету. Коли після нього на планету висадиться перша сотня колоністів, у них, окрім тих-таки «пеесів», також не буде більше майже нічого. Майже нічого, крім того, чого цей місяць не вистачатиме йому. І ось тоді, озброєні синтезаторами й цим крихітним, але надзвичайно важливим «майже», люди зуміють закріпитися на Четвертій, пустити тут коріння, створити у Всесвіті ще одну цитадель розуму.

Що ж, раз треба тут прожити, житимемо добре. Для чого спочатку слід упорядкувати табір. Андрій куснув кінчик олівця й рішуче записав: «1. Надувний будинок». Далебі, це особливих труднощів не складе: потрібно лише «зліпити» кількадесят надувних цеглин, склеїти їх докупи… Або ні, краще ними обклеїти намет, вийде надійніше й тепліше. Ага, до речі, щодо «тепліше»: «пеес» передбачив похолодання, знадобиться щось солідніше від його комбінезона. Андрій зробив позначку в блокноті. Що ще? Ну, з живленням усе ясно, вода для пиття є у струмку поряд з табором, щоправда, там надто багато хлору. Загалом, воду також можна синтезувати. Небезпечної звірини в околиці ніби немає, але станер про всяк випадок хай буде… Ліхтарик. Посуд. Розкладні меблі: столик, стілець, ліжко. Власне, зі стільця можна й почати — на синтезаторі сидіти не дуже-бо зручно.

Андрій подумки намалював собі стільчик: чотири відгвинчувані ніжки й сидіння з нарізними отворами. Чомусь стільчик уявився лікарняно-білим. Андрій прикинув і прийшов до висновку, що до бурого ландшафту підійдуть червоні меблі. Негайно уявний стільчик перефарбувався в яскраво-червоний колір. Андрій звично послав образ у синтезатор, не встаючи, сунув руку в камеру, щоб тут-таки згвинтити стілець, і завмер. У камері нічого не було.

Андрій вкляк на коліна, здивовано заглянув у синтезатор. Не рахуючи жменьки пороху, там справді було порожньо.

Андрій раптом злякався, що чомусь зникла його здатність керувати синтезатором. Він спробував «зліпити» найпростіше, чому вчать на перших заняттях із синтезу: металевий кубик. Нічого не вийшло, лише купка пороху на дні збільшилася.

Дивно, але йому стало спокійніше. Винен, вочевидь, синтезатор, а не він, інакше не вийшло б навіть пороху. А що це за порох такий? Андрій подивився на табло, й аналізатор негайно ж вивалив на дисплей половину символів таблиці Менделєєва. Якась каша з несполучених елементів. Андрій відкрив камеру й висипав весь порох на землю. Відтак протер стінки й спробував створити залізну пірамідку. Пірамідка не «зліпилася», але порох, що знову з’явився на дні, виявився чистим залізом.

«Так, робимо висновок, — сказав собі Андрій. — Аналізатор явно справний, і це втішно. Синтезатор явно несправний, і це зовсім не тішить. Що тепер? Ремонтувати «пеес» тут виключається, та його й не відкрити. Користуватися ним, раз він розсипає завдання на атоми, неможливо. Отже, завдання на той-таки місяць без одного дня змінюється: тепер треба не прожити, а вижити. А що потрібно для підтримки життя? Їжа й питво.

Їжі, не рахуючи декількох шматків хліба й гусячих кісток, що залишилися після прощального обіду, немає зовсім. Намагатися знайти щось їстівне на цій планеті? А як? Полювати нема чим, копати коріння — хіба лише долонями. Ні, шансів зовсім мало. Навіть якщо і вдасться відшукати щось з вигляду придатне в їжу, на перевірку воно найпевніше для людини виявиться неприйнятним. Сил на пошук піде багато, а результатів чекати не випадає. Що ж, — Андрій невесело похитав головою, — про гастрономічні радощі на місяць доведеться забути. Еге ж, сюрпризець: тридцятиденне голодування. Такого в програмі підготовки розвідників не було…»

Ухваливши рішення голодувати, Андрій доїв усе, що залишалося на скатертині, набрав у всі кухлі й банки з-під соків води, щоб потім не витрачати калорії на ходьбу, і наступні шість днів провів, майже не виходячи з намету. До води він навіть звик і пив її без особливої огиди. З голодом було б значно складніше, коли б не тренований, привчений до самодисципліни мозок. Андрій наказав собі не думати про їжу й не думав про неї. На другий і особливо на третій день ще посмоктувало під грудьми, турбувала трохи неприємна сухість у роті, але до цього, Андрій не сумнівався, за двадцять чотири дні, що залишилися, він якось звикне.

На сьомий ранок Андрій прокинувся від того, що десь зовсім поряд по дуплистому дереву стукотів дятел. Андрій розплющив очі й зрозумів, що стукає не дятел, а його власні зуби вибивають барабанний дріб.

Андрій вибрався з намету, ляскаючи себе по боках, підійшов до барометра і свиснув: усього плюс чотири! Він проглянув прогноз на три тижні вперед і тепер у розгубленості стояв, забувши про остуду. Ба більше, від прочитаного його кинуло в жар, тому що, якщо вірити приладові, завтра мали вдарити приморозки, а ще через два дні мало похолодати до мінус чотирнадцяти.

Андрій невесело усміхнувся й потер щоки. Ситуація! Як це він не встиг «зліпити» собі теплого одягу… Але жалем тепер не допоможеш. У завданні знову змінилися умови. Треба думати, як із тонким наметом і легким комбінезоном пережити тиждень морозів.

Відповідь Андрій знайшов дуже швидко. Якби в нього був запас висококалорійної їжі, якийсь шанс протриматися ще б існував. А так — без їжі, майже не захищений від негоди — він приречений. Якщо… Якщо тільки не розпалити вогнище!

Зрозумівши, в чому його порятунок, Андрій узявся до роботи зі всією енергією, на яку лише був здатен виснажений тижневим голодуванням організм. Андрій пройшов до лісу й переконався, що матеріалу для багаття скільки завгодно. Набравши повен оберемок легкого сухого суччя, він повернувся в табір і сів перепочити. Серце калатало гучно і втомлено, хоча до лісу було не більше трьохсот кроків — півкілометра туди-назад. Дров треба набрати сьогодні, вирішив Андрій, завтра в нього вже може не вистачити на це сил.

До полудня гора хмизу, який Андрій намагався укладати поперечними шарами, в подобу баченого в кіно стосу дров, піднялася вище від намету. Андрій знесилено заповз під тент, тремтячою, до крові роздертою об колючки рукою обтер піт з чола й заплющив очі. І раптом різко сів, підкинутий несподіваною і страшною думкою: а чи зуміє він ці дрова розпалити? Чим? Променеметом?

Андрій змусив себе підійти до синтезатора і, щоб чисте було сумління, спробував зробити променемет. Марно. З легким шипінням «пеес» висипав лише жалюгідну купку металевого пороху.

Стало до огиди тужно. Вперше Андрій сам відчув, як опускаються руки. Ну ні, наказав собі він, здаватися ще зарано. Хай підвела техніка, але людина й без машин на дещо годиться. Первісні люди, наприклад, чудово розкладали вогнища і без лазерних пристроїв.

Андрій почав пригадувати, як у різні епохи людина добувала вогонь. На його здивування, картина виходила не надто різноманітна: людство, що пройшло шлях від кам’яних печер до міжзоряних перельотів, вогневі зобов’язане життям і цивілізацією, для добування вогню змінило навряд чи десяток способів. Та й ті, не рахуючи систем запалювання в механізмах, уже належать історії — навіщо вони сьогодні? Від куріння люди давно відмовилися; все, що в побуті необхідне гарячим, домашні прилади або синтезують потрібної температури, або вмить розігрівають; у квартирах світяться бутафорські каміни, що імітують навіть запах диму. А на пікніках — хто не любить відпочити в лісі, на природі! — закуски дістають із саморозігрівних пакетів, а в прохолодну погоду вкриваються легкими, зручними термоковдрами. Кому на думку спаде задля цього розкладати вогонь, спалюючи дорогоцінну деревину? Людству сьогодні просто ні до чого багаття з його сміховинним коефіцієнтом корисної дії.

Андрієві раптом подумалося, що він не лише не розкладав — жодного разу в житті не бачив багаття. Звісно, не вогнища з історичних фільмів, а справжнього, живого багаття. Чи міг він колись припустити, що від архаїчного відкритого полум’я залежатиме його власне життя? Але, втім, не все втрачено. Чом би йому, людині космічного віку, не зуміти те, що робили — і без особливих зусиль — люди віку печерного?

Андрій вирішив почати з самого початку, тобто з добування вогню тертям. Незважаючи на фізичну кволість, розум працював швидко й чітко. Андрій відібрав з купи хмизу цілком сухий уламок, розщепив його вздовж, плоскою частиною поклав на землю. Відтак зробив у поліні за допомогою гострого прямого сучка заглиблення, всівся на «пеес» і, затиснувши поліно ногами, почав швидко обертати паличку між долонями. За годину його руки вкрилися пухирями, але жодних ознак вогню не було й зазору. Лише нерівна ямка, відполірована кінцем сучка, перетворилася на дзеркальну сяючу лунку. Стало ясно, що печерної людини з нього не вийде. Треба збільшити тертя і швидкість обертання, вирішив Андрій.

Винаходити нічого не довелося, в дитинстві він переглянув достатньо фільмів про індіанців і чудово уявляв собі короткий смичок-лук, тятива якого обкручувалася навколо обертової палички для добування вогню. Андрій відірвав від скатертини довгий клапоть, підібрав відповідну пружну гілку, натягнув імпровізовану тятиву. Лук вийшов непоказний, проте, рухаючи ним вперед-назад, вдалося добитися цілком пристойної швидкості обертання сучка. Через якийсь час у лунці з’явився дрібний деревний порох. Андрій наснажився, наліг, але димку, який, здавалося, ось-ось з’явиться, все не було. Андрій помацав пальцем лунку: її стінки були ледве теплими. «Кепсько, — подумав Андрій. — Вогонь потрібен сьогодні. Завтра буде пізно».

Він заплющив очі, зосередився, опанував себе. Відтак устав, приніс назад лук і знову взявся за обертання. Добути вогонь тертям він уже не розраховував, але одержувана деревна пудра може послужити чудовим горючим матеріалом, якщо викресати на неї іскру.

Коли пороху набралося з пригорщу, Андрій дбайливо обклав його з усіх боків нитками і клаптиками від скатертини й, похитуючись, подався шукати камінь для кресала. Назад він повернувся через годину, приповз рачки — сил іти вже не було. Подивився на заготовлені дрова і, зовсім по-дитячому схлипнувши, раптом заплакав, розмазуючи по обличчю інопланетний бруд. У цій чортовій дірі не знайшлося каменя! Жодного — круглого, гострого чи квадратного, лише глина, глина, глина…

І раптом на Андрія зійшов спокій. З відходом останньої надії зникли, випарувалися метушня, хвилювання, злість. Усе стало остаточно на свої місця. Цю ніч йому не пережити, тому навіщо поповзом тікати від смерті? Страхає те, чого можна уникнути, але ти не знаєш як. А неминуче, виявляється, зовсім не так вже страшне.

«У чому ж причина моєї загибелі? — міркував Андрій, непомітно для себе відмовляючись від власного тіла, не відчуваючи, як холод усе глибше пробирається під шкіру, запускає крижані кігтики в його плоть. — У приладі? Навряд. Радше у самовпевненості. Нашій людській самовпевненості. Десятки років безаварійної роботи «пеесів» — і ми вже в них упевнені абсолютно. А за такою впевненістю йде легковажність. І виходить так, що залежність наша від технічного пристрою — нехай навіть найхитромудрішого — поза всякими пропорціями росте, а автономність як живого, мислячого організму падає».

Ні, після випадку з ним повинні будуть змінити підготовку косморозвідників. А може, й зробити ширші висновки. Ну навіщо йому тепер усі ці астрофізики й ботаніки, неевклідові геометрії й алгебри Буля? Яка користь зараз від трьох семестрів логіки й чотирьох — аналітичної хімії? А дисципліна номер один: психосинтез? «Пеес», — казали професори, — це абсолютне вирішення. Він уміє все». Яка дурниця. Всі ці знання — будь вони прокляті! — разом зі всемогутнім «пеесом» порожній звук, схоластика, раз його не навчили хоча б щось робити самому, власними руками. А що «щось»? Ну, нехай навіть найпростіше, елементарне…

Немов струмом обпекло Андрія. «Елементарне»!

— Е-ле-мен-тар-не, — по складах вимовив він, смакуючи, мов великі ласощі, кожну літеру слова.

Андрій піднявся, негнучкими пальцями підібрав із землі склянку й пішов до струмка. Розбивши тонку скориночку льоду, зачерпнув води, повернувся до «пееса». Пильно подивився на прилад, усі свої думки концентруючи на одному: сіль, NаСl. Наповнюючи образ, злилися в єдиний великий соляний кристал сільниці і соління, соляні копальні й солончаки, солоні огірки й розсольник. Скло камери реалізатора пожовкло.

Андрій розчинив дверцята камери. Звідти туманом потік прозорий жовто-зеленкуватий газ. Хлор! Андрій сунув руку в апарат і дістав маленький непоказний злиток сріблястого металу.

Вийшло! Як він і подумав, зіпсований «пеес», що видавав необхідні предмети у вигляді складових елементів, той самий трюк виконав і з кухонною сіллю.

Не гаючись ні секунди, щоб не дати натрієві окислитися, Андрій кинув його у склянку. Металевий шматочок застрибав по воді, забулькав димними пухирями водню. Відтак пролунав виляск, і виникло полум’я.

Незабаром Андрій сидів біля великого багаття, блаженно повертаючись до вогню то одним, то другим боком, гріючи над полум’ям змерзлі руки, вбираючи тепло — дивовижне, ні з чим не зрівняне чудове тепло — кожною клітинкою поверненого до життя тіла.

Тріщали дрова, стріляли в нічне небо іскрами-забіяками, весело розмахували гарячими червоними рукавами. Відблиски стрибали по наметі, по високій купі наламаних дров, по змарнілому обличчю Андрія, а він посміхався. Він був щасливий. І не лише тому, що вижив, знайшов вирішення в безвихідній, здавалося, ситуації, але й тому, що розпалив перше у своєму житті багаття.

Дув вітер, і Андрія огорнуло теплою димною хмарою. Защипало очі. Дим пробрався в ніздрі, рот, залоскотав горло. Андрій кашлянув і відчув раптом, що страшенно голодний. Йому спало на думку, що, можливо, й необов’язково постити до прильоту корабля: якщо молоді пагони тутешніх дерев чи коріння як слід проварити, неприємний запах напевно випарується. А шкідливі сполуки — їх можна спробувати якимось елементом нейтралізувати, адже в нього тепер у розпорядженні не мало не багато — вся таблиця Менделєєва. Треба лише зміркувати, що з чим реагує і за яких умов. Не дарма ж усе-таки він здобував освіту в двадцять третьому столітті…

_{Перекладено за виданням: ЮНЫЙ ТЕХНИК. — 1985. — № 9.}