Знак зодіака

Л. Перов, С. Стельмах ЗАГАДКОВИЙ ЗВУК

Це був такий світ, про який знали тільки вони двоє. Море тут утворило невелику бухту. Високі гірські хребти, різко обриваючись, стрімко йшли під воду. З моря помітити бухту дуже важко. Лише наблизившись до берега, можна побачити великий прохід між камінням, який давав змогу попасти в бухту. Нависаючи над водою, кам’яне громаддя утворювало чудовий грот, у химерних лабіринтах якого сховалося б кілька човнів.

Весь вільний час Толя й Димко проводили тут. Годинами лежали вони на березі, загораючи під пекучим сонцем, подовгу мовчки милувалися прозорим морем, у глибинах якого виднілося дно. Друзі вигадували багато цікавих ігор, уявляючи себе то мореплавцями, корабель яких зазнав аварії, то вченими, що розкривають таємниці морських глибин.

Цього дня вони знову опинилися на березі. Поривчастий вітер зривав з високих хвиль білі гребінці.

— Ти чуєш, хтось кричить у морі? — раптом Димко штовхнув товариша під бік.

— Знову тобі щось почулося. Ну хто зараз може кричати? В таку погоду не купаються.

— Може, людина тоне. От і кличе на поміч.

Тепер і Толя ясно почув слабкий крик, що долітав крізь шум вітру та хвиль. Хтось кликав на допомогу. Обидва хлопчики заходилися з усіх сил тягти човна до води. Хвилі, набігаючи на берег, ніби намагалися викинути і хлопчиків, і човен подалі на сушу.

Намоклі, вони нарешті провели човна за лінію прибою. Димко сів на весла. Толя взявся за кермо. Тільки-но вийшли з бухти, Димко майже перестав гребти. Вітер ніс човен у відкрите море.

— Ти когось бачиш? — спитав Димко.

— Ні. Але мені здається, звідти кричали.

Вдивляючись у море, хлопці уявляли, що поруч гине людина. Вони повинні допомогти їй. Але де вона?

Коли знайти потерпілого вони майже не сподівалися, знову почувся знайомий звук. Тепер він був тихіший і долинав зліва. Хлопці повернулися на звук.

— Ну, тримайся! Зараз почнемо поворот, — Димко натиснув на весла.

— Стривай! Ти чуєш? Крик праворуч.

— Це тобі вчувається. Повертати треба вліво.

— Та ні! Я добре чув, що кричали он там. Повертай праворуч!

І раптом хлопчики завмерли від несподіванки! Звуки долинали звідусюди: спочатку по черзі — справа, зліва, спереду; потім кілька одразу. Злякано дивилися друзі один на одного.

Що це? Крики почали затихати й затихати, віддаляючись у відкрите море. Тільки тепер хлопці помітили, що вітер дужчає і берег дедалі швидше перетворюється на тоненьку рисочку.

— Як ти гадаєш, це людина кричала? — спитав Толя.

— Ні, звичайно. Не могла вона одразу кричати звідусіль.

Хлопчики замовкли, намагаючись зрозуміти явище, що так вразило їх. Хто ж кричав?..

Майже добу носило човна по морю. Стомлені хлопчики лежали на банках. Димкова рука, мов нежива, звисала за борт. Раптом він відчув дотик чогось слизького і висмикнув руку з води.

— Толю, риба! — заволав він.

Ніби за помахом чарівної палички, навколо них спливло чимало риб. Друзі стали квапливо хапати їх і кидати в човен. Бентежило тільки одне: риба була нежива. Чому? Що сталося з рибами?

Раптом одна з них вигнулась і миттю вистрибнула за борт. Наче по команді, за нею в море плигали інші. Хлопці приголомшено дивились у воду. Там, де щойно плавали десятки риб, мерехтіла чиста гладінь.

Ні, це вже було занадто! Спочатку хтось дражнив їх, наслідуючи голос людини, тепер мертва риба ожила. Якби це трапилося не з ними, вони ніколи б не повірили. Розкажи друзі таке в класі, їх обізвуть безсоромними брехунами. Але ж вони все це бачили на власні очі. У Димка на долоні лишилася мокра лусочка, а Толя навіть поколов пальця об плавець. Хто ж міг так жартувати з ними? Навкруги ні душі. Море й море. Справді є від чого розгубитися.

Зненацька човен затремтів, наче якась сильна рука почала його ритмічно трясти. Було щось незрозуміле в цьому явищі. Повівав легкий вітерець. Море спокійно котило хвилі. Прозора вода під човном проглядалася на багато метрів углиб. Ніде нічого не помітно, проте хтось невтомно трясе човен дедалі сильніше й сильніше. Затріщали дошки, в щілини ринула вода.

— Тримайся міцніше! — тільки устиг крикнути Толя.

В цю мить човен тріснув і розвалився. Опинившись у воді, хлопці вхопилися за дошки. Дивне почуття охопило їх. Неначе сотні тонких голок злегка поколювали тіло. Толя й Димко знепритомніли і не відчули, як чиїсь дужі руки перенесли їхні обважнілі тіла в батискаф. З легким хряском зачинився вхідний люк, батискаф пірнув під воду. На місці, де щойно плавав човен із хлопчиками, знову спокійно погойдувалася морська гладінь.

Толя й Димко опритомніли водночас. Вони переглянулися, не розуміючи, що сталося. Таємничий крик… ожилі риби… зруйнований човен… Невже все це могло бути насправді? Ні, очевидно, просто приснилося.

Кілька хвилин посиділи мовчки. Та ось клацнув дверний замок, і на порозі з’явився молодий високий чоловік з веселими очима. Всміхнувся:

— Як справи, мандрівники? Давайте знайомитись. Мене звуть Юрієм Васильовичем. Ходімо до їдальні.

Тільки підкріпившись, хлопці зрештою наважились спитати, де вони.

— Ви у підводній лабораторії. Я професор Аркадьєв. Нашу лабораторію створено для вивчення можливостей використання звуку під водою. Наприклад, ми навчились у лабораторних умовах за допомогою ультразвуку змінювати запахи речовин. Згодом будемо практично застосовувати це відкриття… А тепер ходімо зі мною. Тільки цур, руками нічого не чіпати.

Приміщення, в яке привів Аркадьєв Димка й Толю, вражало незвичайністю. Зовнішні стіни його являли собою сферичну поверхню, виготовлену з надстійкої прозорої пластмаси. Переступивши поріг кімнати, друзі мимоволі відсахнулися. Юрій Васильович засміявся. Людині новій, яка вперше потрапила сюди, здавалося, що досить неправильно ступнути, голосно промовити слово — і на неї рине маса води, що нависла над головою. Стіни підводної лабораторії були такі прозорі, що створювалося враження, начебто вода застигла, але за мить вийде з цього стану. Хлопчики стояли розгублені.

— Сміливіше, не бійтеся! — Юрій Васильович легенько підштовхнув друзів. — Ви під надійним захистом. Ця споруда може витримати навантаження сто тонн на квадратний метр.

— Ого! — вихопилося в Толі. Тепер вони сміливо наблизились до стіни. Притиснувшись чолом до холодної поверхні, хлопчики з цікавістю розглядали підводний світ. Те, що вони побачили, було прекрасніше від найба-гатшої фантазії, чудесніше від будь-якої казки.

За стіною розлягався безкрайній синювато-фіолетовий простір, сповнений різноманітними рослинами. Повільно, наче на прогулянці, пропливали риби. Ось зупинився і втупивсь у хлопців своїми зеленуватими вели-лезними очима морський окунь.

— Ходімо далі!

Слідом за Аркадьєвим хлопці зайшли до головного приміщення. Півкругла стіна кімнати мала чотири великих вікна-екрани, що нагадували екрани величезних телевізорів. У центрі був пульт керування з численними кнопками, важелями, вічками електричних ламп. Іноді спалахували неонові цифри, чулося рівномірне потріскування автоматів. Горіло зелене табло: “Все в порядку”.

Професор сів за пульт керування і ввімкнув екран. Він засвітився блідо-зеленим світлом. Ще поворот ручки — і на екрані поволі попливли кадри. Переважали бурі, червоні й зелені тони. Морське дно було вкрите розкішними водоростями.

З їхніх хащів випливла риба-вудильник. Велика зелена куля з маленькими очицями й широко роззявленим ротом, втиканим безліччю дрібних зубів. Над носом, як на мотузочці, прикріплена яскраво-жовта куля. Плавці й хвіст у світних паличках.

Раптом на екрані майнуло сріблясте черево. Акула-катран стрімко розрізала воду своїм тілом-веретеном. Над вудильником нависла загроза.

— Невже вона його зараз з’їсть? — схвильовано спитав Толя.

— Шкода вам вудильника? Ну гаразд, живий лишиться.

Професор повернув якийсь важіль. Хлопці аж скрикнули від захоплення. Хижачка, яка щойно лаштувалася напасти на свою жертву, шарпнулася вбік і стала шалено вигинатися у фантастичному танці. Несподівано вона розпалася навпіл і почала падати.

— Так їй і треба! Юрію Васильовичу, як це сталося?

— Бачите, друзі, звук, як і світло, можна передавати на відстань. Але світло у воді швидко згасає. А звук поширюється під водою на великі відстані, особливо, коли він потрапляє в звуковий канал. Найбільші можливості має ультразвук, тобто звук високої частоти. Якщо його спрямувати на будь-який предмет, то звук своєю частотою коливання може зруйнувати цей предмет. Ви бачили, як загинула акула. Та це дрібниця. Перед всесильним звуком відступає навіть володар надтвердості — алмаз. За допомогою спеціального пристрою ультразвук легко робить в алмазі дірочки потрібного розміру. Нині ми вивчаємо, як за допомогою звуку позбавити підводну частину кораблів від обростання морськими черепашками, водоростями. До речі, ви мало не постраждали, бо опинилися в районі, де проходять випробування.

Добре, що я вчасно вимкнув апарат, коли помітив вашого човна.

Раптом пролунав тривожний гудок. Спалахнуло червоне табло: “Аварія”. Відтак автомат повідомив: “На дільниці 6-а аварія. Пошкоджено звуковий буй-спостерігач”.

Професор Аркадьєв швидко вийшов з головного приміщення. Незабаром повернувся у легкому скафандрі, але без шолома.

— Не брав би я вас, та що поробиш. Залишити ні на кого. Ну, марш за мною в батискаф.

Зраділі Толя й Димко слідом за Аркадьє-вим зайшли до приміщення, де знаходився батискаф. Ось уже щільно задраєно люки й приміщення наповнено водою. Розсунулась стіна лабораторії, і батискаф, набираючи швидкість, понісся в морські глибини.

Марно вдивлялися хлопчики в бокові ілюмінатори. Було темно, тільки коли-не-коли мерехтіли світлі плями. Поступово батискаф почав уповільнювати свій біг і спинився. На екрані ультразвукового телепередавача було чітко видно частину морського дна. Пошкоджений буй лежав боком, його приймальний пристрій і апаратура були зім’яті. Поряд гойдалося мертве тіло величезного морського чорта. Дивно було бачити нерухомим триметрове тіло глибоководного хижака. Він, очевидно, прийняв буй за рибу і спробував проковтнути. Це коштувало йому життя. Але й апаратура зазнала великих пошкоджень.

Аркадьєв одягнув шолом і зник у відсіку-виході. Хлопчики припали до ілюмінаторів. На такій глибині сонце вже не пробивало водяну товщу. Несподівано темряву осяяв величезний спалах блідо-голубого світла. Він був такий яскравий, що хлопці затулили очі долонями. Батискаф легенько хитнуло.

— Толю, невже Юрій Васильович підірвався?

Хлопчики мовчки чекали, що буде далі. Але ось зашуміла вода, і в кабіну батискафа увійшов Аркадьєв.

— Ви живі, Юрію Васильовичу? А ми злякалися, коли побачили вибух.

— Це не вибух, а просто велика риба-пелікан. У неї в очах є рефлектори і фотофори, які за сигналом нервової системи можуть давати такі спалахи.

Зовсім несподівано морський чорт, що не подавав жодних ознак життя, заворушився.

— Погляньте, він ожив, як у нас риба в човні.

— Що ви, хлопці. Риба не може оживати. Просто її оглушив звуковий промінь. А з часом вона очумалась. Те, що риба відійшла якраз у вашому човні, — просто випадковий збіг.

— Слухайте, слухайте! Знову хтось кричить.

Всі ясно почули слабкий далекий крик, що лунав з апарата, протяжний і високий. Здавалося, десь у морі потопає людина. Ось вона, напруживши останні сили, одчайдушно благає про допомогу. В тиші крик звучав особливо безнадійно, викликаючи бажання кинутися на поміч.

— Юрію Васильовичу, ви чуєте?

— Так, чую. Це кричить риба. Деякі риби здатні подавати звуки, дуже схожі на людський крик.

— Виходить, тоді в морі теж риби кричали?

Як і раніше, весь свій вільний час друзі проводили в улюбленій бухті. Спостерігати за морем, коли воно було спокійне, стало значно цікавіше. Адже вони багато чого пізнали нового. І все ж хлопчики з нетерпінням чекали шторму. Примостившись на мокрому від бризок камінні, вони прислухались до грізного завивання вітру, чи не почують, бува, знайомий, сповнений туги, тонкий крик. Однак вони його ніколи більше не чули.