Знак зодіака

В. Савченко, Л. Казаров БЛАКИТНІ ПРИХІДЦІ

Це сталося, коли я ще був студентом університету. Влітку ми, майбутні географи, звичайно виїжджали на практику. На четвертому курсі ми відбували її в Поволжі.

Як зараз пам’ятаю той вечір, коли, стомившись за день, ми сиділи біля вогнища й сперечалися.

Сонце зайшло. В небі, що повільно темні-ло, зовсім над обрієм засвітилася Венера. Суперечка точилась навколо неї, загадкової планети, яка сховалась від астрономів за густою пеленою хмар. Усіх цікавило, хвилювало — чи є там життя?

Валька Каштанов, начитавшись науково-популярних журналів, гарячкував більше від усіх. Він доводив, що не може виникнути життя на планеті з великим процентом вуглекислого газу в атмосфері й високою температурою поверхні. Сперечаючись, Валька розмахував руками і все поглядав на Любу Пушкарьову, яка з цікавістю прислухалась до його слів.

І тут я розпалився. Назвав Вальку ідеалістом і догматиком, протиставив його доказам досліди японських учених над оживленням заморожених у рідкому кисні личинок слимаків, згадав про комах, що переносять температуру від мінус вісімдесяти до плюс п’ятдесяти градусів і тиск у межах від одної десятої до п’ятисот двадцяти атмосфер. Говорив я запально, навіть занадто, і Люба, яка подобалась мені ще з першого курсу, здивовано почала розглядати мене, ніби вперше бачила. В запалі суперечка перейшла на особисті образи, і, коли ми остаточно посварились, Валька добив мене останнім ударом — він підвівся, щоб проводжати Любу, хоч намет її був за кілька метрів від вогнища. Вони пішли. Мерехтів білястий Чумацький Шлях, переморгувалися зорі, а прямо наді мною повис величезний місяць.

Раптом щось із шаленим свистом прорізало нічну тишу. В темряві глухо гупнуло.

“Що б це могло бути?!”

Я прожогом кинувся в намет, збудив Санька Литвина.

— Санько! Ти нічого не чув?

— Відчепися!

— Щойно в степу щось упало. Може, метеорит? Ходімо подивимось!

— І де ти його знайдеш у такій темряві? Лягай краще спати.

Але який там сон, коли, може, ось тут, поруч, лежав гість із космосу!

Взявши електричний ліхтарик і планшетку з картою, я вирушив на розшуки. Нічого, звичайно, не знайшов. Удосвіта, злий і стомлений, я опинився біля яру, який тільки вчора нанесли на топографічну карту.

Сонце ще не зійшло, але від рожевого сяйва на обрії було зовсім видно. Спустившись у яр, я раптом побачив невеличкий камінь, що зарився в землю. Трава навколо нього обгоріла, земля потріскалась. Я нахилився, щоб краще розгледіти знахідку. В цей час перші сонячні промені заглянули в яр, ковзнули по схилах і торкнулись метеорита. І раптом поверхня його спалахнула і засвітилась фіолетовим сяйвом. Мене мимоволі потягло до незвичайного каменя, і я завмер від несподіванки: на камені проростали блакитні стрічечки. Звиваючись, вони тягнулись угору, до сонця.

Я ущипнув себе за руку: чи не сон це? Ні, не сон!

Блакитні паростки вже були півметра заввишки. На їхніх стеблах з’явились горбочки, з яких розцвітали дивовижні квіти, схожі на скельця розбитого дзеркала.

Так, так! Вони засліплювали очі на сонці, ніби дзеркальні, і відразу ж згасали, утворюючи коробочки. Коробочки з тріском лопались, викидаючи в повітря фонтанчики блакитного пилку. Ще не торкнувшись землі, пилок перетворювався в сплетіння тоненьких ниток. І скрізь, де осідало це химерне мереживо блакитного павутиння: на грунті, на камінні, на кущах, — починали рости звивисті стебла.

І, хоч був я дуже схвильований, все ж спробував розібратись у тому, що відбувалося в мене на очах.

— Спокійно! — наказав я собі. — Думай!

Отже, все почалося з метеорита. Я нахилився, щоб узяти його, і побачив блакитні паростки. Як з’явились вони на камені? А що, коли метеорит заніс до нас спори рослин з іншої планети?

Мені перехопило дух.

Але чи може це бути? Адже метеорит стільки летів у міжпланетному просторі, його пік космічний холод, він зазнав опромінення, нарешті земна атмосфера розжарила його до кількохсот градусів. Чи можуть після цього бути життєздатними спори рослин?

А чому ні? Адже тільки вчора ми про це сперечались. Але тоді я мав на увазі досліди, а тут сама природа зробила он який дослід, і закінчився він перемогою життя. Ось передї мною гості з далеких світів! Живі! Вони ростуть, розмножуються, вмирають. Хіба треба ще якихось доказів?

Я схопив планшетку і на зворотному боці карти почав малювати блакитну стрічку. В голові снували думки: чому так блищать квіти? Може, відбивають теплове проміння, захищаючись від його згубного впливу?

Поки я закінчив малюнок, опинився в блакитних заростях.

— Яка інтенсивність росту! Чим він стимулюється? Мабуть, на Венері головний продукт живлення у цих рослин — кисень, а його там небагато. Тут рослини опинилися в сприятливіших умовах.

Чи то від утоми, чи від сонця застукало в скронях, потемніло в очах… Я задихався…

Колись давно мені вже так було. Я згадав: у дитинстві. Бабуся рано заслонила піч — і я вчадів. Тоді теж отак стукало в скронях, і бабуся поклала мені у вуха холодну журавлину.

Так, так… Рослини дихають киснем і виділяють…

Страшний здогад приголомшив мене. Запаморочення, нудота і, нарешті, непритомність — це ж симптоми отруєння вуглекислим газом! Мерщій, мерщій звідси!

Я почав повзти по схилах яру, а за мною котились блакитні хвилі.

Отже, вони виділяють вуглекислий газ. Може, саме тому його так багато на Ве-нері?

Ноги й руки обважніли, я знепритомнів. Останнє, що я чув, був тріск коробочок, які лопались.

Шум у вухах… Так тріщать коробочки. Ні, це чийсь голос…

Розплющую очі. Незнайома кімната. Жінка з білою пов’язкою на голові.

— Ну як, кращеє — питає вона.

Я попросив пити. В роті — неприємний присмак, язик великий, неповороткий.

Як же я опинився в лікарні? І раптом згадую: ранок, сонце, блакитні рослини…

— Швидше! — кричу. — Я мушу бачити наших!

— Тихо, тихо! — заспокоює сестра. — Вам не можна хвилюватись.

— Як хворий? — чую голос і догадуюсь: лікар.

— І досі марить, — відповідає сестра. — Кричить про якусь небезпеку, про кисневий голод.

Лікар сідає біля мене на ліжку, прохолодною рукою мацає пульс.

— Де це ви так учаділи, голубе?

“Значить, усе правда! — думаю я. — Блакитні рослини виділяють в атмосферу вуглекислий газ”.

В палату, ніяково товплячись, увійшли хлопці з нашої групи. Попереду — керівник практики Яків Кузьмич.

Розмовляють зі мною тихо, як з тяжкохворим. Я розказую про випадок у яру. Бачу — слухають з недовір’ям.

— Там ніяких рослин нема, — трохи злякано дивиться на мене Люба.

— Нема?! — розгублено шепочу. — Як це нема! Де ж вони поділись? — уже майже кричу я. — Принесіть мені планшетку і не думайте, що я божевільний.

Сестра приносить мої речі. Друзі з цікавістю розглядають малюнок блакитної стрічки, а Яків Кузьмич розкриває папку. Там лежить напівпрозора смужечка з блакитними прожилками.

— Що це? — схвильовано питає Яків Кузьмич.

— От бачите! Це вона, та сама рослина. Тільки я не пам’ятаю, коли я встиг її зірвати.

Всі схиляються над папкою. Всім хочеться ближче розглянути дивного прихідця з космосу. Хтось необережно доторкнувся до тендітного стебельця, і раптом… блакитна смужечка розсипалась.

— Що ви накоїли? — крикнув Яків Кузьмич.

— Нічого, — спокійно відказую, — там, у яру, їх багато.

— В тому й справа, мій любий, що ми були в яру і слідів рослин не знайшли. Мабуть, їх змив дощ, який пройшов тієї ночі. Тільки й знайшли оце, — Яків Кузьмич показав мені знайомий шматок небесного каменя.

Це сталося кілька років тому. Нині я вже закінчив університет і працюю, але таємниця раптового прояву життя, який я бачив, непокоїть мене й досі. Часто мені не вірять. Кажуть, не може такого бути. Але я бачив, бачив на власні очі. Нехай маловіри кепкують, твердять, що в мене немає підстав таке казати, але ж я знаю, що може бути, що було це. І я доведу. Неодмінно доведу!