Зміїне молоко

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

За всіма правилами слід було вдарити у дзвони гучного бою, оголосити надзвичайний стан, а може, навіть загальну мобілізацію, оскільки стався збій у системі, що була, по суті, одним із стовпів Землі й Периферії.

Нічого цього робити Максим Каммерер не став.

Замість цього він ситно поснідав, насильно запихаючи в себе кожен шматок, випив величезний келих китового молока й повернувся на своє робоче місце.

Приблизно за місяць до цього заявила про себе чергова організація — Ліґа Невтручання. Голова Ліґи, якийсь Ангел Теофілович Копець, в ультимативній формі зажадав ліквідувати інститут прогресорства в цілому, а заощаджені кошти направити… Максим уже й забув, яке застосування збирався знайти заощадженим коштам Ангел Теофілович Копець, смаглявий бородатий юнак у сонячних окулярах.

«Подивимося», — вирішив Максим і зажадав у БВІ зведення про Копця, про Ліґу, так само як і запис їх єдиної бесіди.

«ВІДОМОСТЕЙ НЕМАЄ», — охоче відгукнувся екран.

«Треба зв’язатися з кимось із люденів, — подумав він. — Логовенко, пам’ятається, обіцяв усіляку допомогу в разі загрози».

Але ось так, з ходу, запросто, зв’язатися з люденами було неможливо — хіба що хто-небудь з них з випадкової примхи з’явиться на Землі, і, що ще неймовірніше, забажає поговорити з представником КОМКОН-2. Але людени ніякого БВІ не потребують, прогресорством не цікавляться…

Стоп. Тойво Глумов. Тойво Глумов два роки пропрацював Прогресором якраз на Ґіґанді. Ще до війни. Обіймав досить скромну посаду в Імперському банку Карґону. Запобіг, пам’ятається, пограбування цього банку, поклавши всю банду на підлогу й протримавши її в такому стані до приїзду поліції, за що призначений був начальником охорони й нагороджений орденом Беззавітної Доблесті, що надає право на земельну ділянку й невіддання честі військовим чинам нижче бригадного генерала…

На самому підйомі кар’єри Тойво Глумов подає рапорт про відставку, не приводячи при цьому скільки-небудь вагомих аргументів. Лев Абалкін, пам’ятається, ніяких рапортів не подавав зовсім, покинув Саракш самовільно й навіть, здається, убив когось при цьому. Абалкін, один з «підкидьків», починає шукати «детонатор» і в результаті гине від кулі Рудольфа Сікорського. Тойво Глумов починає шукати Мандрівців і в результаті стає одним з люденів…

Максим викликав послужний список Тойво Глумова. Як він і чекав, за оновленими відомостями БВІ Тойво Глумов після закінчення школи Прогресорів ні на якій Ґіґанді не працював, за повною відсутністю такої в Усесвіті, а працював він чомусь учнем зоотехніка на фермі «Волга — Одноріг», після чого цього безцінного зоотехніка узяв ні з того ні з сього до себе на роботу якийсь Максим Каммерер… КОМКОН-2 в ту пору гостро мав потребу в зоотехніках із прогресорською освітою…

Дивна думка прийшла йому в голову, але в нинішньому стані ніяка думка не могла бути особливо дивною.

Тойво Глумов дізнався на Ґіґанді про Мандрівців те, про що сказати або не захотів, або не наважився. Упізнав щось визначене, таке визначене й страшне, що повністю впевнився в їх нинішньому дуже діяльному існуванні, й упевненістю цією заразив увесь КОМКОН-2. А потім, переконавшись у своєму людському безсиллі, вважав за краще стати люденом… Сховатися в людени. Утекти в людени.

Потрапити в людени… І всі наші тлумачення Великого Одкровення є помилковими: це просто притулок, еміграція з причини загрози нашестя.

Врятуються праведні. Відсидяться у своєму незрозумілому світі, поки Мандрівці згортатимуть наше небо, мов сувій… Але спершу вони згорнуть БВІ. Втім, це в якомусь сенсі те ж саме.

Максим пригадав якийсь стародавній роман, у якому страшного лиходія засудили до руйнування особи. Спочатку у сприйнятті лиходія зник Місяць, потім зорі, потім почали пропадати люди, будинки, речі… Тут буде те ж саме, тільки в інформаційному просторі.

Він з’єднався з КОМКОН-1. Жан-Клод Володарський теж був дуже розгублений.

— Не можу зв’язатися з Ґіґандою, — сказав він.

— Звісно, — відповів Максим. — Якщо ніякої Ґіґанди не існує, то й зв’язку з нею бути не може… Ти краще помізкуй, Жане-Клоде, без паніки, на тему «Ґіґанда — Мандрівці». Всі ж рапорти через тебе проходили, пригадай як слід, що ж ми, без БВІ нічого не варті? Ми розвідники, Жане-Клоде.

— Це ми розвідники, — сказав Володарський. — А ви контррозвідники. На Ґіґанді й навколо неї, наскільки я пам’ятаю, ніяких слідів діяльності Мандрівців не спостерігалося, окрім шматка янтарину в Імперській кунсткамері…

— Вже багато, — сказав Максим. — Згадуй, згадуй. Боюся, нам тепер тільки на власні мізки доведеться розраховувати.

— Вольдемар Мбонга доповідав, що в легендах жителів Архіпелагу Тюрю розповідається про якихось невизначених істот, що намагалися докопатися до Серця Світу, але суворо покараних за це місцевими божествами…

— Так, — сказав Максим. — Книги ж мають бути, монографії на цю тему. Слухай, Жане-Клоде, збери ти всі відомості по Ґіґанді у простих, невибагливих бібліотеках, та завантаж їх у БВІ заново! Не сидіти ж склавши руки.

— Ніколи мені по бібліотеках лазити, — сумно відповів Володарський. — У мене на Ґіґанді люди сидять без зв’язку, я тепер не знаю — може, евакуювати усіх звідти?

— Не гарячкуй, — сказав Максим. — Розвідники, бувало, роками без зв’язку сиділи у ворожих державах. Потерплять твої Прогресори, присягали… Та й до чого тут Ґіґанда?

— А до чого тут Мандрівці? — спитав Володарський. — Може, в нас на Землі другий Бромберг народився, схибнувся на Прогресорстві й почав паскудити…

— Ти уявляєш собі Бромберга, що паскудить у БВІ? — поцікавився Каммерер.

— Так, народився Бромберг, — сказав Жан-Клод. — І схибнувся Бромберг. Тільки він не на прогресорстві схибнувся, а на Мандрівцях. Максиме Бромбергу.

— Красно дякую, — сказав Максим. — Тобі, я вважаю, знайомий такий собі Ангел Копець?

— Ще б пак, — сказав Володарський. — Усю лисину цей Ангел мені проїв, диявол його забирай. Великий знавець ґіґандської історії. І хоче стати хранителем цієї історії, тільки щоб вона була, отже, в повній недоторканості…

— Так от, немає в БВІ ніякого Ангела Копця, — сказав Максим. — І лисину тобі проїдав інформаційний фантом Мандрівців. А ми знову, як завжди, усе проґавили.

— Та кинь ти, справді, — сказав Жан-Клод. — Вас лікувати треба усім КОМКОНом, а ще краще — відправити на Пандору ловити голими руками цих… ну, хвости у них ще отруйні… і зуби… Ви самі спокійно не живете й людям не даєте. За старих часів такі, як ти, усе жидомасонів під ліжками шукали. Хлопці вже щодуху по БВІ лазять, причину шукають, і знайдуть, нікуди не дінуться. Сам Моріхіра лазить, помирати передумав… Треба ж — інформаційний фантом! Сто разів ви своїх Мандрівців накривали, і сто разів же за собачий хвіст хапалися.

— Массаракш, зміїне молоко! Я тебе усього лише спитав, чи не ваша це робота з Ґіґандою. З’ясував, що не ваша. І не мороч мені голову Мандрівцями — знову ославитеся.

— Хто в тебе відповідає за Ґіґанду?

— Як хто? Звісно, Корній. І доки Корній за неї відповідає, я спокійний. Солідна людина, кроманьйонець. До того ж син у нього там працює…

— Де зараз Корній?

— Я з ранку довідувався, секретар каже — вилетів на Ґіґанду. Там у нас зараз повним ходом йдуть соціальні перетворення…

— Знаю я ваші перетворення, — сказав Максим. — Сам перетворював. Народу при цьому поклав — страшна річ… Гаразд, будь у себе, я ще кілька версій прожену.

— Жени, — дозволив Володарський і вимкнувся.

Максим кілька хвилин дивився на згаслий екран і уявляв, що буде, якщо екран цей ніколи вже більше не оживе.

— Ходитимемо один до одного в гості, — сказав він уголос і набрав номер Асі Глумової.