Зміїне молоко

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Сховище звалося нині «Штаб-квартирою Союзу боротьби за звільнення Алаю», і проникнути в нього було не легше, ніж давніш. Герцог охрипнув, доводячи, що має вручити рапорт самому панові віце-прем’єрові, оскільки в нього, молодшого лікаря Уґоґа, є для пана віце-прем’єра ще усне повідомлення, ні для чиїх інших вух не призначене. Його кілька разів обшукали найгрубішим чином, але обшукували так невміло, що він навіть пошкодував про залишений пістолет. Потім, нарешті, змилувалися й відвели в дезинфекційну камеру й довго там поливали чомусь рідиною для знищення лобкових вошей — очевидно, вона була тут у них єдиним засобом, якого вціліло вдосталь.

— Тільки до пана старшого мажордома… даруйте, віце-прем’єра, тебе все одно не пропустять, — попередив канцелярист. — Він і так ночей не спить, почорнів увесь…

Герцог подумав, що «старший мажордом» алайською звучить цілком грамотно, а російською тавтологія виходить.

Розмахуючи так важко отриманим пропуском, герцог крокував уздовж неймовірно довгого коридору, пофарбованого в похмурий зелений колір. Його обганяли й неслися назустріч йому на велосипедах численні кур’єри й посильні, але все одно було зрозуміло, що жодне донесення, жоден наказ не потраплять за місцем призначення вчасно. Біля всіх дверей стояли вартові, намагаючись дотримуватися якоїсь огидної подібності стройової виправки.

«Одначе, я спізнююся» — подумав полковник Ґіґон, поглянувши на вмурований у стіну годинник, але відразу зрозумів, що годинник зупинився — і надовго.

Біля потрібних йому дверей стояло худе хлопченя. На ньому як на вішалці теліпався парадний мундир старшого бронемайстра зі споротими нашивками, а замість автомата упоперек грудей висіла дідівська рушниця.

— Як стоїш? — гаркнув герцог. — Хто так службу несе? Ти стайню охороняєш чи слугу народу?

Стайні у герцогів Алайських охоронялися незрівнянно краще.

— Пробачте, — сказав вартовий і спробував підтягнутися. — Пробачте, пане… е-е-е… — він безуспішно намагався визначити чин і звання стриженого хлопця в якомусь підозрілому халаті.

— Командир медичного загону Уґоґ, — підказав герцог, сильно підвищивши себе в чині. — Іди й доповідай — у справі, що не може мати зволікань. Спеціальна доповідь департаменту народного здоров’я при підкомітеті тотальної вакцинації…

Він подумав, що за часів смути й потрясінь добре причеплений язик має значення куди більше, ніж найрясніший печатками документ. Хлопченя відкрило двері й увійшло, але майже тут же вилетіло під наполегливою дією стусана, а у дверях з’явився дуже поважний і дуже задоволений собою пан у хорошому костюмі та з явною військовою виправкою. Пан дуже намагався виглядати старшим за свої роки.

— Що це за бидло тут сміє… — почав він і осікся. Герцог уважно дивився йому в обличчя й холодів.

— Ґаґ? — пошепки спитав пан.

Герцог кивнув.

— Тебе ж убили, — так само пошепки сказав пан.

— А ти мене ховав? — посміхнувся герцог. Від серця відлягло.

Нарвався він не на уважного придворного, а на Бійцівського Кота, товариша по службі Ґаґа, напевно, судячи з пики, капрала.

— Добре влаштувався, капрале, — сказав він. — Непильно влаштувався… Референт, либонь?

Капрал-референт втягнув його в передпокій.

— От як гукну вартових… — невпевнено сказав капрал. — Ти хіба не знаєш, що Бійцівські Коти тепер поза законом?

— Гукни, чому б не гукнути, — сказав герцог. — Ет, зміїне молоко! Я, виходить, Бійцівський Кіт, а ти в нас, отже, Пурхаюча Принцеса.

— За мене поручилися, — сказав капрал-референт. — Я чистий перед народом…

— Це ти-то чистий? А хто селян-дезертирів у Бурій Балці…

— Тихше! — прошипів референт. — Мовчи, брате-сміливцю. Я тебе не бачив, ти мене не бачив…

— Е ні, — сказав герцог, закипаючи гнівом Ґаґа. — Це я чистий — вже котрий тиждень спокутую вину перед народом у санітарній службі, людей рятую, зміїне молоко! А ти тут на посиленому пайку відсидітися думаєш? Е ні, у нас на фронті все порівну було, і тут має бути все порівну!

— Все-таки даремно тебе не вбили, — поскаржився капрал-референт. — Сволота ти, Ґаґ! Усіх хлопців убили, і пана старшого наставника Диґґу вбили, — він несподівано шмигнув носом, — а ти все живий!

— Мабуть, я сяду, — сказав герцог і справді осідлав стілець задом наперед.

— Іди, усім святим прошу, — заскімлив капрал-референт. — Мене згубиш, матір згубиш… Я тут підженився ще, квартирку хорошу зайняли, раніше там пан керівник парком жили… Іди, а роботу я тобі знайду, добру роботу, може, навіть охоронцем влаштую…

— Мабуть, я й закурю, — герцог дістав із кишені халата обривок газети й кисет.

— Тільки не це! — пошепки заволав капрал. — Пан віце-прем’єр самі не палять і іншим не дозволили, і щоб у їхній присутності… — Отці-дракони! Та в тебе й газетка старорежимна, за її зберігання тепер знаєш що належить?

— Заспокойся, брате-сміливцю, — сказав герцог. — Уяви, що лежимо ми з тобою в окопчику, над нами щурожерівські бомбовози другий захід роблять — і відразу заспокоїшся…

— Так? Та, між іншим, щурожерами лаятися тепер теж заборонено. Щурожери нині ці… ну… братський народ Карґону, от!

— Слухай мене уважно, дурню, — сказав герцог, але курильне приладдя все-таки заховав. — Слухай уважно. У мене для пана віце-прем’єра донесення, та таке, що якщо я його не доставлю, накладу головою. І ти накладеш головою, якщо ти мене до нього не пустиш. А якщо доповіси, то може нам обом вийти нагорода й велике підвищення… От і міркуй.

— Все одно без доповіді не можна, — заскімлив капрал-референт. — А як я про тебе доповім? Санітарчик прийшов, весь у лайні?

— Скажеш — прийшла людина, принесла звістку від Вольдемара. Запам’ятав? Від Вольдемара, мовляв, термінове повідомлення.

— Від Вольдемара… — капрал похитав головою. — Що це за слово таке — вольдемара? Наркота якась нова?

— Не з твоїм розумом братися, — сказав полковник Ґіґон. — Рушай швидше. А то закурю! — погрозливо додав він.

Референт сховався за металевими дверима. Старший мажордом заступив на свою посаду порівняно нещодавно, за рекомендацією попередника, що не мав спадкоємців по чоловічій лінії. Бачити молодого герцога Алайского він міг тільки на портретах, позаяк молодий герцог на той час уже щосили відпрацьовував свою легенду в якості курсанта школи Бійцівських Котів. А ось Ґаґа він, звісно, запам’ятав…

— Пане Андрію! — герцог рвонувся назустріч тому, хто вийшов, навіть стілець перекинув. — Пане Андрію, велике лихо! — ніби від хвилювання він заговорив російською.

Віце-прем’єр у напіввійськовій формі, високий, світловолосий і дуже схожий на батька, дивився на нього з неприхованим здивуванням.

Потім усе зрозумів, і, схопивши за рукав халата, повів герцога в кабінет.

— Ти з глузду з’їхав, Бійцівський Коте! — сказав він. — Ні, все-таки батько даремно з тобою няньчився. Ти що, не знаєш, що маєш мовчати?

— Аж ніяк я не маю мовчати, пане Андрію, — з гідністю відрізав герцог. — Підписки я вам ніякої, між іншим, не давав. І пан Корній казав, коли мене… е-е… проводжав: базікай, мовляв, що хочеш, хіба мало людей у війну з’їхало з глузду?

— З вами з’їдеш із глузду, — сказав Андрій Яшмаа, сів за свій розкішний стіл і обхопив голову руками. — Що в тебе за лихо? Нині в усіх лихо.

— Пане Андрію, — герцог говорив швидко, захлинаючись — так завжди виглядає переконливіше, — доповідаю: учора з Архіпелагу прилетів гідроплан. Синьошкірі повстали, порізали персонал метеостанції. Ось на гідроплані поранених і привезли. А серед них — пан Вольдемар, увесь такий, я вибачаюсь, чорненький… Та що я, пана Вольдемара не пам’ятаю, як він мене у спортзалі кидав?

Наші кажуть, він тубільців утримати намагався, ось вони його й… того. Він дуже слабий був, повезли ми його до шпиталю, а там не приймають, кажуть, почорнів уже весь, веліли спалити, не розносити… Ну, ледве не згребли нас із ним заразом, тільки я ж по собі знаю, що ваша медицина мертвого підніме… Я його завіз в одно таємне місце, він там трохи в себе прийшов, упізнав мене й велів мені прямо до вас… Якусь інформацію має — питання життя й смерті, каже.

— Нічого не розумію, — сказав віце-прем’єр. — У нього ж аварійний передавач вмонтований у…

— Може, щось і вмонтовано було, — сказав полковник Ґіґон, — а тільки били його так… На совість били, руки, ноги — як холодець. На знеболюючому його тримаю, та яке в нас знеболююче… Сука ти штатська! — заволав він раптом, імітуючи солдатську істерику. — Друг у тебе подихає, а ти в кабінетику! Чи, може, у вас чорних за людей не вважають, як у нас синьодупих? Так і скажи, я піду й дострелю його, я вже дивитися не можу, як він там, на соломі смердючій…

— Заспокойтеся, — крижаним голосом сказав Андрій Яшмаа. — Зараз поїдемо.

Він підійшов до стіни, зсунув убік картину, що зображує маршала Наґон-Ґіґа у момент розподілу трофеїв між особовим складом. За картиною виявився сейф. Яшмаа-молодший дістав із сейфа великий чорний саквояж, потім пістолет нетутешньої роботи, повертів зброю в руках і поклав назад у сейф.

— Тільки хлопців із собою посміливіших візьміть, які зарази не бояться, — порадив герцог.

Хлопців пан колишній старший мажордом узяв всього трьох, мабуть, і справді найсміливіших. Звісно, якби йшлося про простого алайского чиновника, той би для важливості роту охорони прихопив, а ми, панове прогресори, отже, скромно, по-простому… Тим краще.

Від місця у просторому урядовому «урагані» герцог навідріз відмовився:

— Я вперед поїду, показуватиму дорогу, а то там зараз скрізь перегороджено.

Він знав, що тріск мотоцикла попередить усю групу ще кварталів за чотири.

Назад поїхали з вітерцем. Патрулі перелякано тулилися до стінки, поліцейські віддавали честь, грабіжники, покидавши вузли, ховалися у провулках.

У дворі особняка усе було тихо, тільки біля стіни сидів легкопоранений і намагався з уламків мармуру скласти загиблий шедевр. Сидів легкопоранений на ручному кулеметі, але про це знав тільки герцог.

Андрій Яшмаа виліз із машини й дав знак двом своїм костоламам прихопити носилки. Костолами засперечалися, що це не їхня костоламська справа, але герцог додав зловтішно: нічого-нічого, сьорбніть трохи нашої санітарської долі! Яка краса ці земляни, подумав він, а ніби такі ж самі люди…

В імпровізованому лазареті стояв сморід, поранені розташувалися уздовж стін і біля входу, а посеред залу стояв розкішний обідній стіл і з порубаними у святій злості краями. На столі лежав, укритий вцілілою шитою золотом портьєрою чоловік величезного зросту. Голова й обличчя його перев’язані були донезмоги брудними бинтами, виднівся тільки абсолютно чорний ніс, та така ж чорна могутня колись рука безсило звисала вниз. Колишній капрал палацової варти стояв біля столу в медичному халаті, а для переконливості, дурень, крутив у руках клізму.

Андрій Корнійович Яшмаа поставив саквояж, кинувся до пораненого на груди. І зараз же чорні руки дуже міцно обхопили віце-прем’єра вільного Алаю впоперек тулуба, залишаючи чорні сліди на його світлому френчі.

Двоє костоламів так і застигли з носилками в руках, відчувши приставлені ножі, а третій застигнути не захотів…

Легко- й важкопоранені діяли швидко й злагоджено.

Панові прем’єр-міністру заклеїли рот липкою стрічкою, руки й ноги зв’язали спеціально приготованим мотузком зі шкіри водяної змії — його високість добре знав видатні здібності землян.

— Не сіпайтеся, пане Яшмаа, — сказав герцог Алайський. — Нічого особливого не відбувається. Просто наша військова розвідка проводить заплановану ще за три роки до цього дня операцію «Прогресор».