Злочинна цивілізація

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Вранці гостинний дуб нагодував його сніданком і дав усе потрібне для гоління. Після сніданку Баррент причепурився й рушив до найближчого міста. Він твердо пам’ятав свою мету: слід забезпечити собі надійне прикриття й увійти в контакт з підпіллям. Коли це буде зроблене, треба буде якнайбільше довідатися про земну таємну поліцію, військові сили тощо.

Фахівці другої групи виробили методику, яка повинна була допомогти виконанню його завдання. Наближаючись до околиць міста; Баррент сподівався, що вони не помилилися. Досі те, що він бачив на Землі, напрочуд різнилося від того, що вони уявляли собі на Омезі.

Він простував нескінченними вулицями з маленькими білими котеджами обабіч. Усі вони здавалися однакові. Але придивившись, Баррент збагнув, що кожен будиночок мав одну чи дві архітектурні розбіжності, які, зрештою, лише підкреслювали монотонну одноманітність. Будиночки тяглися, наскільки сягало око, і перед кожним — латочка дбайливо доглянутого газону. Їхня тотожність гнітила Баррента, і несподівано для себе він відчув, що тужить за кумедними, неоковирними, але самобутніми омезькими будівлями.

Так Баррент дійшов до торговельного комплексу. Крамнички мало чим відрізнялися від житлових будиночків: невисокі, скромні і. дуже схожі між собою. Лише пильно вивчивши вітрини, можна було довідатися, де продуктовий, а де спортивний магазин. Він проминув невелику будівлю з написом: «Сповідальня роботів — працює 24 години на добу». Схоже на якусь церкву.

План, складений другою групою для виявлення підпілля на Землі, був простий. Революціонерів, казали йому, у великій кількості можна знайти серед найпригніченіших верств населення. Злидні сприяють зростанню незадоволення; незаможники хочуть відібрати майно в заможних, і тому логічно шукати невдоволених у халупах.

Це була гарна теорія. Біда лише в тому, що Баррент не бачив ніяких халуп. Він ішов уже кілька годин уздовж охайних крамничок і чепурних будиночків, повз парки і майданчики для ігор, доглянуті ферми і знову мимо будиночків і магазинів. Скрізь одне й те саме — не гірше і не ліпше.

До вечора він уже й ноги натрудив, а ні про що важливе так і не довідався. Перед тим, як глибше проникати в таємниці земного життя, треба розпитати місцевих мешканців. Це небезпечний, та вкрай необхідний крок.

Наближалися сутінки. Він стояв неподалік від магазину готового одягу і зважував свої подальші дії. Можна видати себе за іноземця, який щойно приїхав у Північну Америку з Азії чи Європи. Тоді можна було б розпитувати, не викликаючи великої підозри.

Назустріч йому йшов повнуватий добродій у звичайному коричневому костюмі. Баррент зупинив його.

— Перепрошую, я тут чужий, щойно приїхав з Рима.

— Справді?

— Так. Я трохи розгубився, — мовив Баррент, винувато усміхаючись. — Не можу знайти жодного дешевого готелю.

Якби ви направили мене…

— Громадянине, з вами все гаразд? — спитав чоловік, і лице його затверділо.

— Я ж сказав, що я іноземець і шукаю…

— Послухайте, — урвав його чоловік. — Ви не гірше за мене знаєте, що іноземців уже давно немає.

— Правда?

— Звісно. Я був у Римі. Там усе точнісінько так, як тут у Вілмінгтоні. Такі самі будинки й магазини. Ніхто не може тепер називати себе іноземцем.

Баррент не знаходив відповідь і лише нервово усміхався.

— Опріч того, — провадив далі чоловік, — на Землі давно немає дешевих готелів. Навіщо вони? Хто в них житиме?

— І справді, хто? — мовив нарешті Баррент. — Мабуть, я сьогодні просто перепив.

— Ніхто вже не п’є, — заперечив чоловік. — Не розумію, це що — якась гра?

— І що ж то за гра, на вашу думку? — спитав Баррент, вдаючись до методики, рекомендованої другою групою.

Чоловік уп’яв у нього погляд і насупився.

— Здається, я починаю розуміти. Певне, ви — Опитувач.

Баррент пробурмотів щось нерозбірливе.

— Так, я не помилився. Ви — один з тих, хто ходить і розпитує людей про все на світі. Я б одразу здогадався, якби на вас був костюм Опитувача. — Чоловік знову спохмурнів. — Чому ви не одягнені, як Опитувач?

— Я щойно скінчив навчання і ще не встиг придбати костюм.

— Ну, вам слід носити відповідний одяг, — повчально мовив чоловік. — А то як же громадяни визначать ваш статус?

— Це лише проба сил, — відповів Баррент. — Дякую за допомогу, сер. Мабуть, незабаром я матиму змогу ще раз опитати вас.

— До ваших послуг, — чоловік увічливо кивнув головою і подався геть.

Баррент подумав і вирішив, що професія Опитувача влаштовує його якнайкраще. Вона дає право зустрічатися з людьми, розпиту вати їх, дізнаватися про життя на Землі. Звісно, треба бути дуже обачним, щоб не розкрити своє невігластво. Але, обережно працюючи, за кілька днів можна буде скласти загальне уявлення про земну цивілізацію.

Насамперед слід купити одяг Опитувача. Мабуть, цьому надається велике значення. Біда лише в тому, що в нього не було грошей заплатити за костюм. Група не змогла навіть пригадати, як ті виглядали, — годі було й думати про фальшування.

Але на Омезі подбали про те, щоб він зміг подолати й цю перешкоду. Баррент зайшов до найближчого магазину одягу. Власник магазину — невисокий чоловічок з порцеляново- блакитними очима й послужливою усмішкою — привітав Баррента і запропонував свої послуги.

— Мені потрібен костюм Опитувача, — мовив Баррент. — Я щойно закінчив навчання.

— Звичайно, сер. Ви не прогадали, завітавши до мене. У більшості маленьких крамничок вибір обмежений… е… поширеними професіями. Але тут, у Жюля Вандерсона, ми пропонуємо костюми для п’ятисот двадцяти основних професій, перелічених в Альманасі Цивільного Статусу. Я — Жюль Вандерсон.

— Дуже приємно. У вас є готовий костюм мого розміру?

— Безперечно, є. Вам потрібен Звичайний чи Особливий?

— Мене цілком влаштує Звичайний.

— Більшість нових Опитувачів надають перевагу Особливому, — зауважив Вандерсон. — Люди ставитимуться до вас з більшою повагою, якщо на костюмі буде кілька деталей, що нагадуватимуть ручну роботу.

— В такому разі я візьму Особливий.

— Так, сер. Але якби ви могли зачекати день чи два, то ми запропонували б вам костюм з нової матерії — фабричного Доморобного полотна з природним ткацьким браком. Для людини, що розуміється на різниці в статусі. Дуже престижна річ.

— Можливо, я ще зайду, щоб придбати його, але зараз мені потрібен готовий костюм.

— Звичайно, сер, — Вандерсон спробував приховати своє розчарування. — Прошу трішечки зачекати…

Після кількох примірок Баррент одягнувся у чорний діловий костюм з тонкою білою тасьмою на лацканах. На його недосвідчене око цей костюм нічим не відрізнявся від костюмів банкірів, маклерів, бакалійників, бухгалтерів тощо, хоча для Вандерсона, який розводився про банкірські лацкани і сукно страхових агентів, ті відмінності були такі ж очевидні, як символи соціального статусу на Омезі. Баррент вирішив, що то справа звички.

— Прошу, сер! — вигукнув Вавдерсон. — Чудово на вас сидить. Носитиметься сто років. І всього за тридцять дев’ять дев’яносто п’ять.

— Дуже добре, — мовив Баррент. — Тепер щодо грошей…

— Слухаю, сер?

— У мене їх немає, — видихнув Баррент.

— Немає грошей, сер? Це досить дивно.

— Маєте рацію, — погодився Баррент. — Проте в мене є дещо коштовне. — Він дістав з кишені три персні з діамантами, вручені йому на Омезі. — Ось справжні діаманти, будь-який ювелір засвідчить вам це. Якщо ви візьмете собі один камінь, поки я зможу заплатити…

— Але, сер, — здивувався Вавдерсон, — діаманти самі по собі вже не мають цінності. Відтоді, як двадцять третього року фон Блон написав фундаментальну працю, в якій ущент розбив теорію цінності рідкісних речей.

— Звичайно, — мовив Баррент, розгубившись.

Вандерсон поглянув на персні.

— Хоча, на мою думку, вони мають сентиментальну цінність.

— Природно. Вони належать нашій родині протягом багатьох поколінь.

— У такому разі я не хочу, щоб ви їх утратили. І, будь ласка, не треба мене вмовляти, сер! Що може бути цінніше за спогади. Я не зможу спати ночами, якщо відніму вашу спадкову реліквію.

— Але ж я хочу заплатити.

— Повернете гроші, коли вам буде зручно.

— Ви маєте на увазі, що довіряєте мені, навіть не знаючи, хто я такий?

— Саме так, — усміхнувся Вавдерсон. — Випробовуєте на мені свою методику, Опитуваче? Що ж, навіть дитині відомо, що наша цивілізація грунтується на довірі. Будь-яку людину слід вважати чесною, якщо вона остаточно й безперечно не довела протилежного.

— Вас ніколи не обдурювали?

— Звісно, ні. Злочинців у наші дні не буває.

. — Як тоді ви поясните існування Омеги? — спитав Баррент.

— Перепрошую?

— Омега, планета-в’язниця. Ви повинні були чути про неї.

— Можливо, — обережно промовив Вавдерсон. — Ну, мабуть, треба було сказати, що злочинів майже не буває. Певне, завжди знайдеться кілька природжених злочинців, яких легко впізнати. Та я чув, що їх нараховують не більше десятка на рік з двох мільярдів земного населення. — Він щиро усміхнувся. — Ймовірність того, що я зустріну злочинця, надзвичайно мала.

Баррент подумав про кораблі-в’язниці, які регулярно курсують між Землею і Омегою, виплескують свій людський вантаж і повертаються по новий. Цікаво, звідки Вандерсон отримав такі числа? І де тут у них поліція? Відколи він залишив борт космічного корабля, йому не потрапила на око жодна військова форма. Він хотів би розпитати про це, але мудрішим здавалося піти з магазину.

— Красно дякую за довір’я, — мовив Баррент. — Я заплачу вам якомога швидше.

— Не маю в цьому сумнівів, — Вандерсон тепло потис Баррентову руку — Коли вам буде зручно, сер. Не поспішайте.

Баррент ще раз подякував і вийшов на вулицю.

Тепер він мав професію. А якщо й решта людей віритиме йому так, як Вандерсон, то він матиме необмежений кредит. На перший погляд ця планета нагадувала утопію. Звісно, не без деяких протиріч. Він сподівався довідатися більше протягом кількох наступних днів.

Пройшовши квартал, Баррент натрапив на готель і найняв на тиждень кімнату, в кредит.