Злочинна цивілізація

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Баррент простував вузькими, покрученими вулицями Кварталу, тримаючи руку на зброї. Він проходив повз кульгавих і сліпих, повз гідроцефальних і мікроцефальних ідіотів, мимо жонглера, що підкидав у повітря зразу дванадцять смолоскипів за допомогою третьої руки, яка росла в нього з грудей. Там були торговці, котрі продавали одяг, амулети і коштовності. Були візки, навантажені смердючою, неапетитною їжею. Баррент проминув ряд яскраво розфарбованих борделів: дівчата повитикалися з вікон, гукаючи його, а одна чотирирука й шестинога жінка сказала, що він прийшов якраз до початку дельфійського обряду. Баррент відвернувся від неї і ледве не налетів на потворно товсту жінку, яка розхристала на собі сорочку, показуючи йому вісім зморщених грудей. Він ковзнув повз неї, швидко проминув вервечку з чотирьох сіамських близнюків, які провели його поглядами великих сумних очей.

Баррент завернув за ріг вулиці й зупинився. Високий старий у подертому одязі й з паличкою в руці загородив йому шлях. Чоловік був наполовину сліпий: ліву очницю в нього затягувала гладенька шкіра. Але з-під правої брови гостро дивилося живе око.

— Вам потрібні послуги справжнього віщуна? — спитав старий.

Баррент кивнув головою.

— Ідіть за мною, — мутант звернув у провулок, і Баррент рушив слідом, міцно стискаючи руків’я пістолета. Закон забороняв мутантам носити зброю, але, як і цей старий, більшість з них мали важкі, з металевими головками ціпки. У тісних вуличках такі ціпки були небезпечною зброєю.

Старий прочинив двері й жестом запросив Баррента ввійти. Той завагався, згадавши розповіді про довірливих громадян, які потрапляли до рук мутантів. А тоді трохи витяг пістолет і ступив через поріг.

У кінці довгого коридора старий відчинив двері й завів Баррента до маленької, тьмяно освітленої кімнати. Коли очі призвичаїлися до сутінків, Баррент розгледів двох жінок, що сиділи за простим дерев’яним столом. На столі стояла миска з водою, в якій лежав шматок огранованого скла завбільшки в кулак.

Одна з жінок була дуже стара і зовсім лиса. Інша — молода й чарівна. Але, наблизившись до столу, Баррент аж сторопів, побачивши, що її ноги нижче колін з’єднувала вкрита лускою перетинка, а ступні нагадували риб’ячий хвіст.

— Про що ти хочеш довідатися, Громадянине Баррент? — спитала молода жінка.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — зчудувався Баррент. Не отримавши відповідь, він мовив: — Гаразд. Я хочу розібратися в убивстві, яке вчинив на Землі.

— Чому ти хочеш розібратися в ньому? Хіба власті не зарахували його тобі на користь?

— Зарахували. Але я хочу довідатись, чому саме я убив. Може, були якісь пом’якшувальні обставини. Може, то була самооборона.

— Це справді важливо?

— Гадаю, так. — Баррент на мить завагався, а тоді рішуче промовив: — Річ у тім, що в мене неврастенічне упередження проти вбивства. Я не люблю вбивати. Тому-то я й хочу довідатися, навіщо я вбив людину.

Мутанти переглянулися. Потім старий усміхнувся й мовив:

— Громадянине, ми допоможемо тобі, чим зможемо. Ми, мутанти, також упереджено ставимося до вбивства, оскільки завжди вбивають нас. Нам подобаються громадяни, несхильні до вбивства.

— Отже, ви прочитаєте моє минуле?

— Все не так легко, — відповіла молода жінка. — Віщі здатності, які є лише одним з проявів психічної сили, дуже важко застосовувати. Вони не завжди спрацьовують. А якщо вони не спрацьовують, тоді не вдається довідатися про бажане.

— Я гадав, що всі мутанти можуть заглянути в минуле, якщо тільки їм цього закортить.

— Ні, — заперечив старий. — Це не так. І насамперед через те, що не всі, кого вважають мутантами, — справжні мутанти. Майже будь-яке відхилення від норми сьогодні називають мутантизмом. Цим терміном дуже зручно таврувати всіх, хто не відповідає земним стандартам зовнішності.

— Але дехто з вас справжні мутанти?

— Звісно. Але навіть серед них є різні вияви мутантизму.

Деякі просто потворні: велетні, мікроцефали і подібні до них. Мало хто з нас володіє слабкими екстрасенсними можливостями — хоча всі мутанти запевняють, що вони в них є.

— А ви можете віщувати?

— Ні, Міла може, — відповів мутант, показуючи на молоду жінку. — Іноді це їй вдається.

Молода жінка вп’ялась поглядом в огранене скло на дні миски з водою. Її світлі очі широко розплющились, відкриваючи майже всю зіницю, а тіло і риб’ячий хвіст напружились; збоку її підтримувала стара.

— Вона починає щось бачити, — сказав старий. — За допомогою води і скла вона просто зосереджує увагу. Міла гарна віщунка, хоч іноді плутає майбутнє з минулим. Такі випадки створюють мутантам лиху славу, але тут уже нічим не зарадиш. Коли майбутнє виникає перед нею у воді, Міла повинна сказати, що саме вона бачить. На тому тижні вона сказала одному Гаджі, що той помре через три дні, — Старий загиготів. — Бачили б ви його лице!

— Вона бачила, як він загине? — спитав Баррент.

— Так, від удару ножем. Неборака просидів усі ці чотири дні вдома.

— Його вбили?

— Звичайно. Дружина. Вкрай рішуча жінка, мушу сказати.

Баррент сподівався, що Міла не побачить його майбутнє. Життя досить важке й без передбачень мутантів.

Міла підвела на нього погляд, зажурено хитаючи головою.

— Я можу вам сказати дуже мало. Мені не вдалося побачити момент злочину. Але я бачила цвинтар, а на ньому — могилу ваших батьків. Надгробок уже досить старий, — мабуть, йому років із двадцять. Цвинтар розташований на околиці містечка Янгестаун, на Землі,

Баррент на хвилину замисливсь, але назва нічого не підказала йому.

— А ще, — провадила Міла, — я бачила людину, яка може розповісти про вбивство. Якщо захоче.

— Ця людина бачила вбивство?

— Так.

— Це вона донесла на мене?

— Не знаю, — відповіла Міла. — Я бачила труп людини, яку звали Теркалером, а поряд із ним стояв чоловік. Такий собі Ілліарді.

— Він тут, на Омезі?

— Так. Його можна знайти в Ейфоріаторіумі на Малій Сокирній вулиці. Знаєте, де це?

— Знайду, — мовив Баррент. Він подякував дівчині і запропонував їй гроші, але та їх не взяла. Міла виглядала невтішною. Коли Баррент виходив, вона гукнула йому:

— Стережіться.

Баррент зупинився на порозі, в грудях у нього похололо.

— Ви заглянули в моє майбутнє?

— Трошки. Лише на кілька місяців уперед.

— Що ви бачили?

— Я це не можу пояснити. Те, що я бачила, просто неможливе.

— І все-таки скажіть мені.

— Я бачила вас мертвого. А втім, не зовсім мертвого. Ви дивилися на труп, розбитий на дрібні блискучі друзки. Але цим трупом також були ви.

— Що це означає?

— Не знаю, — відповіла Міла.

Ейфоріаторіум виявився великим, неоковирним закладом, що спеціалізувався на дешевих наркотиках та сексуальних розвагах. До нього вчащали здебільшого пеони та мешканці.

Баррент, скориставшися своїм статусом, проштовхався крізь натовп до якогось клерка і поцікавився, де можна знайти пана Ілліарді.

Той показав на низенького миршавого чоловічка, що сидів у кутку над крихітною чаркою. Баррент підійшов до нього й відрекомендувався.

— Радий познайомитися, сер, — мовив Ілліарді, виявляючи обов’язкову повагу Мешканця Другого Класу до Привілейованого Громадянина. — Чим можу прислужитись?

— Я хотів би поставити кілька питань про Землю, — пояснив Баррент.

— Я небагато пам’ятаю про неї, — ніби вибачався Ілліарді. — Але буду радий допомогти.

— Чи знали ви чоловіка на ім’я Теркалер?

— Авжеж, — ствердив Ілліарді. — Такий худий, косоокий.

Більшого паскуди я в житті не бачив.

— Ви бачили, як його вбили?

— Я був там. Звісно. Це було перше, про що я згадав, зійшовши з корабля.

— Ви бачили, хто його вбив?

Ілліарді стетерів.

— Мені не треба було бачити. Я вбив його.

Баррент примусив себе продовжити розмову рівним, спокійним голосом.

— Ви певні цього? Абсолютно певні?

— Атож, — мовив Ілліарді. — І готовий відстоювати цю честь від будь-якого самозванця. Я вбив його, але він заслуговував на гірше.

— Чи не помітили ви мене поблизу, коли вбили Теркалера?

Ілліарді пильно огледів його і похитав головою:

— Здається, ні. Але напевне сказати не можу. Все, що сталося після вбивства, немов заслане пеленою.

— Дякую вам, — мовив Баррент і вийшов з Ейфоріаторіуму.