Запороги та розбійники

– Та вже повір – себе не зобидив. Так що за вантажівки ми з тобою розрахувалися. Щоправда, п’ятдесят тисяч винагороди мені сплатити довелося – і лишень подумати, кому! Тьху!

­– І кому ж? – немов ненароком спитав Харитон. Командор закотив очі:

– Дірянам, їпати-копати! До речі, Мар’яна тут? Я хочу про дещо з нею поговорити, – він покрутив у руці чотки з кісточок. – П’ять хвилин, а потім ви звалите звідси, і, сподіваюся, я вас ще дуже довго не побачу.

– Гм, а що ж так? Ти ж завдяки нам непоганих грошиків накосив, та ще зуавам вісім новеньких штурмовиків дісталося. До того ж ми тебе, як би там не було, позбавили величеньких проблем та чималих витрат, – Харитон примружився. – Чи отакого профіту недостатньо, щоби запороги на Ботбеї перестали бути небажаними гостями?

– Достатньо, – скрізь зуби промовив Командор. – Але, блін, я потребую часу, щоб донести ці міркування до інших… після того, як вони перетравлять цих довбаних дірян, які мінімум тиждень будуть протринькувати свої півста шматів та триндіти про свій невдолбенний героїзм у кожному шинку.

– Зрозуміло, – Харитон не переставав усміхатися. – Ну, ми все одно тут затримуватися не збиралися.

Він підніс до губів комм:

– Мар’яшо, Командор із тобою поговорити хоче. Особисто.

З комма донеслося: «Холера… гаразд. П’ять хвилин, не більше!»

Мар’яна з’явилася майже одразу – просто перейшла із сусіднього вантажного відсіку. Побачивши її, Харитон та Явдоха відійшли до групи силових.

Вона вийшла на середину відсіку і зупинилася за крок перед Командором, дивлячись на нього замислено. Той у свою чергу поїдав її очима. Потім проговорив:

– Ти добре виглядаєш, Маро.

– Ти теж, як бачу, непогано, – вона показала на сріблясту круглу наліпку нейроімплантата на його скроні. – Допомагає?

Командор сумно всміхнувся:

– Мої мізки після Альтаїра так і не впорядкувалися. З цим девайсом я хоча б перестав заїкатися та плутати слова. А ти як?

Вона показала руки:

– Як бачиш. Інше теж полагодили.

Вони помовчали секунд з десять. Потім Командор, крутячи в пальцях чотки, спитав:

– Як тебе занесло до запорогів? Коли ми виповзали з альтаїрських боліт, ти клялася, що як виживеш – з війною покінчиш.

Мар’яна розвела руками:

– Старого папугу новим матюкам не навчиш. На цивілці було… нудно. Війна – вона ж не відпускає ніколи. Ти краще скажи, як сам-то тут опинився? Я знала, що ти прийняв громадянство Конгресу та осів на Ботбеї, вибився в мери. Але чому?

Командор намацав на чотках жетон, опустив на нього очі:

– Та таке. Хотілося жити. Вдома… я був би звичайним ветераном-відставником. Мене б навіть у поліцію з дірявою довбешкою б не взяли. Почесна пенсія, міні-вілла в ресорт-куполі, крісло-гойдалка, садок, риболовля… нудотна нудьга. Сама ж розумієш.

– Ще й як. Але чому Конгрес і Ботбей? Якби ти залишився зі мною, зараз би ми були разом. Тут. У Братстві.

Він скривився:

– Знову воювати? Ні. Я не настільки на війні збочений, як ти. І потім… якби ти залишилася б зі мною, ми б одне одного дуже скоро грохнули, – він підняв до очей розколотий жетон. – Те, що було між нами, було чим завгодно, тільки не тим, чим ми це тоді вважали.

Мар’яна кивнула:

– Це так. Але все ж – чому саме Ботбей?

– А тут пофігу, що в мене нейрокомпенсатор у головешці. І до того ж я некисло інвестував у цю планетку.

– Ясно. До речі, про цю планетку та тутешні погляди – твої виборці знають про твоє республіканське громадянство?

Командор примружився:

– Ні. А навіщо їм це знати? І вже ж повір – за той час, що я тут мерствую, нелюбов місцевих до Республіки значно зменшилася. Дивись-но, не спали мене.

Вона зрозуміло гмикнула: не буває колишніх розвідників, от і Командор, схоже, знайшов своє місце навіть після такого страшного поранення.

– Ясно. Ну що ж – хай тобі щастить, Чеславе.

– І тобі, – він простягнув їй чотки, але вона похитала головою, закрила його долоню:

– Залиш собі. Гм… на згадку.

– Розумію… Добре, минуле треба залишати в минулому. Ну, бувай здорова, Маро.

Командор розвернувся, недбало відсалютував Харитону та зник у своїй шлюпці. Мар’яна зітхнула, відійшла до Вовка та Явдохи. І лише коли шлюпка висковзнула зі шлюзу, сказала:

– Ну то й фіг із ним. Давайте вже звалювати звідси нарешті.

Вовк замислено покрутив вус:

– Звалювати-то звалювати… але б я спочатку поговорив із «леопардівським» навігатором. Добре, вийдемо в дискрет – до стрибка поговоримо, поки будемо Розу із Саїдом чекати.

15. Тяньгойські таємниці

«Перець» з пристикованими «Кальєю» та «Еланорой» у верхньому гіпері вийшов у дискретну зону та ліг у дрейф. Тепер треба було дочекатися «Мавки» з «Хабібою», адже Саїд мав до кінця відіграти легенду та стартувати з Ботбея у наступний цикл. Так що невидима під стелсом «Мавка» залишилася висіти на високій орбіті Ботбея.

Цей час вирішили витратити на розмову з полоненим навігатором – він цікавив і Харитона, і Данила більш за всіх інших козликів.

Тому вони обидва явилися в медвідсік та зачинилися в боксі з полоненим, попрохавши Лелю дати йому стимулятори, щоб вивести з медикаментозної коми.

Поки навігатор приходив до тями, Данило і Вовк пошепки обговорювали:

– Виглядає надто молодим, тобі не здається? – спитав Вовк.

Данило кивнув:

– Поки він спав, Леля його обстежила на омніографі. Виглядає він і всередині, і зовні однаково. Молодо, навіть з урахуванням пролонгу. Лише з мозковою активністю навіть уві сні якась аномалія.

Харитон почухав підборіддя:

– На вигляд він типовий тяньгоєць. Прямо настільки типовий, що навіть дивно. Такий… стереотипний. Може, він і не тяньгоєць, а з самої Землі? Вони там зараз начебто як займаються генетичними експериментами з відновлення давніх етносів. Мода така пішла, типу повернення до свого коріння. А там, де генетичні експерименти, може ховатися будь-яка гидота. От тобі й розгадка, що не так з його мізками. Напевне він – генмодифікант.

– Гм… Вовку, ну от я – генмодифікант, – трохи холоднувато нагадав Данило. – Мої пращури брали участь у проекті спрямованої євгеніки. Та й твої ж мабуть теж.

– Мені лише скрінінг робили, – Харитон стенув плечима. – Ну й пролонг, звісно.

– Я не мав на увазі тебе конкретно, зараз же з цим трохи попустило. А от двісті років тому, коли тільки запускали масовий пролонг – тоді й могли. До того ж програма генетичної адаптації до умов середовища досі працює, і не лише у нас. Та вже дві третини цивілізованого людства – генмодифіканти, тим чи іншим чином.

– Я не про те, – Вовк махнув рукою. – Одна справа – коли виправляють биті гени, спадкові хвороби вилучають, імунітет підвищують та інші фізичні параметри покращують, а інша – коли намагаються виростити надлюдей чи займаються виведенням якихось там міфічних чистих рас з не менш міфічними суперздібностями. Я от про це.

– Ключове слово – «міфічними», – Данило, проте, замислився. Була б поряд його дружина Оксана, дипломований медик із додатковою освітою генетика… втім, він і сам непогано знався на цій темі – здебільшого завдяки їй.

– Та ж ці експерименти час від часу хто-небудь та й робить. Я маю на увазі – вирощування надлюдей. Так от, все, чого вдається досягти – це покращення саме фізичних параметрів. Ну, таке – розширення діапазону слуху, зору, покращення нюху, витривалості тощо. Але ще нікому за вісімсот років таких експериментів не вдалося виростити в пробірці геніальних художників, музикантів і особливо навігаторів. Талан від генів не залежить, це суто духовна площина.

Поки Данило говорив це, полонений прокинувся і якийсь час слухав його промову. Раптом втрутився у розмову цілком несподівано для Вовка:

– Це правда. Але весь час хтось пробує… по-різному.

Обидва запороги повернулися до нього:

– Гадаю, ти – наслідок такої спроби? – спитав Вовк.

Той сів на ліжку, потер скроні, стрельнув поглядом у Данила:

– Ось він не дав мені нарешті здохнути, сказав, що жити краще… і що ви мене не здасте тяньгойцям.

Сам Данило такому твердженню дуже здивувався: нічого подібного він на «вивороті» цьому навігатору не обіцяв, просто виказав бажання допомогти та переконав не намагатися чинити самогубство. Але якщо той так зрозумів… що ж, може, воно і на краще.

Вовк сів на відкидний стілець, Данило залишився стояти, притулившись до стіни.

– Для початку назвися, хлопче. Бо якось незручно говорити з безіменною людиною.

Навігатор сумно всміхнувся:

– Щодо «людини» я маю певні сумніви… але гаразд. Моє справжнє ім’я – Таянь Гуаньшу. Поетично, красиво і дуже традиційно. Це ім’я дали при народженні… одній з моїх частин.

Він провів долонею над своїми грудями, торкнувся голови:

– Ще одне ім’я – Ян Діньлі. Це друга моя частина.

Таянь підібгав ноги, обхопив руками коліна. Вовк і Данило мовчали, і він повів далі, не дочекавшись питань:

– Я справді генний модифікант. Справді певним чином із Землі. Моя мати захопилася цією модою на пошук коренів та повернення до витоків, і з’ясувала, що походить від давнього народу хані. Вона поїхала на Землю, де їй підібрали трьох партнерів з подібним походженням, взяли у всіх ДНК і з чотирьох зібрали одну. На Землі це цілком законно. Мати захотіла до того ж додати мені кілька вдосконалень, але якраз на Землі цього і не роблять, крім пролонгу. Тому відпрепарований матеріал вона привезла додому, на Фуцян. Там уже місцеві генетики додали все, що вона хотіла. Звичайний набір, ви тут уже про нього говорили. В Тяньго давно захоплені ідеєю виростити расу надлюдей-геніїв… Там мене нарешті помістили в техно-матицю, – він прикрив очі.

Данило кивнув: цей метод був широко розповсюджений, крім зовсім вже відсталих місць. Зручно і безпечно і для матері, і для дитини. Деякі релігійні діячі, щоправда, час від часу висловлювалися про цей спосіб негативно, але подібні проповіді успіху не мали.

– Із самого дитинства мене, як і всіх дітей в Тяньго, ганяли по безлічі різних тестів – в надії виявити, чи я бува не геній. В чотирнадцять я успішно пройшов тести на навчання навігаторській справі. Природного дару не виявили. Але хороший навчений – це теж непогано. І мене одразу ж забрали в урядову навігаторську академію.

– У чотирнадцять років? – здивувався Данило. – Але як… адже вчать же під «коктейлем»… Це можна лише з вісімнадцяти.

Таянь сумно зітхнув:

– Це у вас. І в інших місцях, де права людини – не порожній звук. В Тяньго з давніх часів держава – все, людина – ніщо, – він розвів руками.

– Наш навчений навігатор дуже дивно сприймав тебе в глибокому гіпері, – дивлячись йому в очі, сказав Харитон. – Чому? Тільки не кажи, ніби тобі пересадили чужий мозок, в таку бридню я ніколи не повірю.

Тяньгоєць дуже невесело розсміявся:

– Іноді бридня може стати реальністю. Хоча насправді ні. Не зовсім… Коли мені виповнилося шістнадцять і стало ясно, що я дійшов до межі своїх можливостей у навчанні, мене і ще сорок дев’ять кращих студентів направили на якісь додаткові тести. Змусили підписати добровільну згоду на експеримент із пробудження прихованих талантів, а потім надягли нейрошоломи і ввели у колапс. А коли я отямився… це був уже не зовсім я. Це було жахливо, мене мучили якісь дивні спогади, такі, яких у мене просто не могло бути. Але вони були такі реальні… я став пригадувати людей, яких ніколи не знав, речі, яких ніколи не робив. А далі – гірше. Я раптом став плутатися в тому, хто я взагалі такий. То я відчував себе собою, а то – якоюсь іншою людиною, і що гірше за все – помираючою. Я ледь не збожеволів… а може, й збожеволів, в цьому я не певний. Загалом, це тривало доволі довго. Виявилося, що під час експерименту нам усім завантажили напряму пам’ять інших людей, списували з помираючих, яким у мозок імплантували якісь особливі нейроконтакти. Ці люди були навігаторами, старими навігаторами, дехто – природними, дехто – навченими. Мені дісталася пам’ять Яна Діньлі, природного навігатора. Пам’ять… але не дар. Учені хотіли перевірити, чи можна зчитати з мозку та записати на інший мозок людську особистість, пам’ять, досвід та здібності.

Вовк і Данило перезирнулися. Почуте шокувало і здавалося неймовірним, але обидва пригадали, що саме за подібні дослідження та експерименти на людях компанія «Асур» свого часу й була оголошена поза законом в Лізі Вільних Планет.

– Отже, виходить, тяньгойці десь знайшли старі асурські розробки? – замислено проговорив Вовк. – І спробували вдосконалити… Наскільки успішно?

Тяньгойський навігатон похитав головою:

– Практично по нулям. З усіх піддослідних вижив лише я. В усіх інших почався розклад особистості, швидкий та незворотній. Я ж якось навчився користуватися пам’яттю Яна Діньлі. І його досвідом. У навігаторській роботі це дійсно допомагає… Правда, нормальним я себе все одно не вважаю.

– Ти тому хотів померти? – спитав Данило. Тепер він зрозумів, чому йому на мить здалося там, на «вивороті», що тяньгоєць роздвоївся.

– Не тільки, – Таянь опустив голову на коліна, обличчя сховалося за розкуйовдженим волоссям. – Коли виявилося, що експеримент накрився, то всіх піддослідних евтаназували. Ну, мене теж хотіли, хоч я і був відносно адекватним, на відміну від інших. Я утік. Чесно кажучи – не пам’ятаю, як. У мене взагалі з пам’яттю не дуже добре, як ви розумієте, – він невесело захихотів. – Отже, я утік, прибився до Мері та Джозефа. А вони тоді команду шукали. Я збрехав їм, тобто – правди не сказав, що в мене у мізках каша. А навігатор їм був потрібний. Мері та Джозеф – вони дезертири з альфабетанського флоту. Звалили звідти, прихопивши корабель, і вирішили на свій ризик працювати. Потім ми знайшли Андріяна та Тадека – це наші технік та бойовик… Як самі розумієте – ми усі в розшуку. Ну, спочатку самі перебивалися чим доведеться, потім нас узяли за дупу тяньгойці. От тут мене й упізнали. Виявилося, що на мене є наказ про ліквідацію – напевно, через той експеримент, хотіли замести сліди, я не знаю. Але в цілому так вийшло, що ми для Тяньго робили усіляку брудну роботу і всі ходили в них на гачку. Нам зробили нові документи, якісні. Штінт на «Леопарді» встановили новий… щоби за нами простіше було шпигувати.

– Ясно. Фактично – раби. І довго ви для Тяньго лайно лопатили? – навіть із певним співчуттям поцікавився Вовк, краєм ока глянувши на Данила. Той стояв спокійно, задумливо дивлячись на Таяня.

– Чотири роки. Щодо лайна ви праві на сто відсотків. На нас звалювали роботу, на яку жалко відправляти своїх людей. Ми в розшуку практично всюди. Корабель вже п’ять разів тюнінговали і номери перебивали… тепер ще й «асури» нас у чорний список внесли. Ми як отримали завдання асурського кур’єра грохнути – так і зрозуміли: тепер точно гайки. І вирішили: відробимо цю справу, і спробуємо злиняти. Ми, чесно кажучи, збиралися на Ботбеї нормально в порту сісти і просити в Командора захисту. З Фронтиру не видають, як відомо… Але Джозеф вирішив упіймати велику рибу і кинути всіх. Не знаю, чому. Може, йому латиноси обіцяли більше, ніж ми могли би отримати в Конгресі на аукціоні. Він нам, правду сказати, від початку пропонував продати кейс третій стороні за захист та заступництво. Мері звеліла припинити навіть розмови на цю тему – мовляв, це буде таке ж рабство, лише тільки в нових панів. Джозеф зробив вигляд, що погодився, ну а насправді… коли ви нас у дискреті припалили і ми випали у місцевий локальний простір, він імітував розлад роботи пілотських програм, влаштував аварійну посадку на болотах, сам, сволота така, нап’яв маску, нас із Мері снодійним газом потруїв. Поки Андріян і Тадек дотумкали, в чому справа, і дісталися до рубки, цей сучий вилупок викликав катер з «Біньцяна» – мовляв, заберіть товар, потім стер штінта, прихопив шлюпку та кейс, і п’ятами накивав.

Вовк перевів погляд на Данила. Той замислено промовив:

– З одного боку, мені здається, що він не бреше. Принаймні наскільки я можу сказати по тому, що бачу і відчуваю. Поліграф також показує норму.

На цих словах Таянь смикнувся, озирнувся і скривився, побачивши сканери поліграфа праворуч і ліворуч від його ліжка. Але нічого не сказав.

– А з іншого боку… він же і сам може вірити в те, що говорить. Якщо його розігрують в сліпу.

Почувши це, Таянь різко підвів голову, відкинувши волосся з лоба:

– Та що ти знаєш про це все, біла пташко? Та взагалі в житті хоч один відсоток того лайна, що мені довелося, понюхав?.. А, гаразд. Хочете – вірте, хочете – ні. Висадіть мене де-небудь на Акермані. Лише тільки своїм спецслужбам не передавайте, набридло бути піддослідним пацюком чи рабом на прив’язі.

– Добре, – сказав Вовк. – Але подумай от про що. Наші спецслужби, звісно, не янголи. Але ти можеш попросити політичного притулку. Тобі зроблять нове обличчя, нову біографію, нові документи. Республіка може сховати тебе від Тяньго. Республіка… чи Братство.

Постала тиша. Таянь недовірливо вдивлявся в Харитонове обличчя. Данило відчував його зростаючий неспокій і пробудження його радості та надії. Людські емоції читаються легко – особливо якщо ти маєш генетично посилене чуттєве сприйняття. Данило мав – як і більшість людей, що народилися за останні сто років у Республіці, та й не лише там.

– Чи ви не жартуєте?.. Схоже, що ні… – Таянь здивовано переводив погляд з Вовка на Данила і назад.

Вовк поворушив пальцями кібер-руки:

– Нову особистість із якісними документами ми теж можемо зробити. Особистість – але не громадянство Республіки. Бо його треба заслужити.

Тяньгоєць посміхнувся:

– Ясен хрін, пристойні держави своїм громадянством не розкидаються… Мені підійде і громадянство Конгресу. Я так розумію, його мені й зроблять?

Отаман кивнув:

– Для початку – так. Не турбуйся, документи будуть справжніми. Наскільки це взагалі в Конгресі Фронтиру можливе.

Очі полоненого навігатора загорілися безумною надією. Він потер долонями щоки, спитав:

– А… наскільки велика гарантія? Ну, що мене не видадуть.

– Якщо ти особисто не причетний до злочинів першої категорії тяжкості – то можеш бути спокійним. Із Братства не видають, – сказав Данило.

– А що то таке – злочини першої категорії?

– За республіканськими законами – це державна зрада, тероризм проти Республіки, сепаратизм відповідний, жорстоке навмисне вбивство, масові вбивства, работоргівля і викрадення дітей, – перерахував Данило. – Харитоне, я нічого не забув?

– Та начебто ні. Ну? Проти Республіки ти точно зради не коїв, тому що не громадянин, а як щодо іншого?

– Та я за все своє життя нікого не вбив, – вигукнув Таянь. – Хоча іноді дуже хотілося… Работорговців сам ненавиджу. А дітей красти – то хіба лише самого себе. Це вважається?

– Ні.

– Тоді згоден. А іншим… теж запропонуєте? – поцікавився Таянь. – Чесно кажучи, я б не хотів із ними більше справи мати, і вам не раджу… не від хорошого життя я з ними зв’язався.

– Прохатимуть – подумаємо. А ти сиди в медвідсіку і не витикайся до самого Акермана, – Вовк піднявся. – Все, що нам розповів про свої проблеми з головою, розкажи й лікарю. Як на мене, тобі потрібен гарний огляд і можливо навіть терапія.

Таянь кивнув.

Вовк вийшов, а Данило затримався. Постояв біля дверей, помовчав. Потім спитав:

– Чому ти назвав мене «пташкою»?

Тяньгоєць улігся на ліжко, втомлено глянув на нього:

– А ти що, сам не знаєш, як у гіпері виглядаєш? – і відвернувся.

Данило зачинив за собою бокс і пішов за Вовком у рубку, розмірковуючи про те, що в чомусь же експеримент тяньгойців із записом чужої пам’яті виявився не зовсім невдалим.

16. І знову Акерман.

Зворотній шлях обійшовся без пригод. Дочекавшись «Мавку» та «Хабібу» в верхньому гіпері дискретної зони, Харитон одразу ж наказав відправлятися. Данило прийняв дозу «коктейлю» і пішов на «виворіт» першим. Акерманську зону він відшукав легко, але виявилося, що після гіпершейкера «Леопарда» маяки досі перебувають у дисонансі. Втім, і не дивно – свого часу гіпершейкери і винайшли для того, щоби скидати налаштування маяків та створювати турбуленції в дискретних зонах, утруднюючи гіперпереходи для навчених і навіть для недосвідчених природних навігаторів. Данило пошукав вихід на другу акерманську зону – ту, де не було маяків, а лише буї. Вона якраз була стабільною, турбуленції не зачепили її. Але, на жаль, її розміри не дозволяли перетягти туди всі п’ять кораблів разом.

На «вивороті» з’явилася зеленкувата зірочка Богдана. Данило підлетів ближче до нього і передав: «Спробуємо пройти через розбиту зону. Треба об’єднатися». Богдан відповів згодою – він уже встиг спробувати налаштуватися на маяки Акермана і не зумів. Данило підхопив його, «поклав у кишеню» і знову зосередився на акерманській зоні. Як природному навігатору, маяки йому були не так вже й потрібні. Зрештою, він до того, як піти до запорогів, займався вільним пошуком і часто пірнав навпомацки в незнайомі та нестабільні зони. Так що він пригадав старий досвід і ринувся у вир, а через кілька секунд польоту крізь вируючу пітьму з червоними спалахами виринув у розтривоженій акерманській зоні. Тут перебували два навчених навігатора – займалися налаштуванням маяків. Данило «привітав» їх, випустив Богдана і вони обидва виринули у звичайний світ.

За єдиним часом минуло всього лише трохи більше добового цикла, і Акерманський порт виглядав так само, як і перед початком астербольного матчу: на причальних рейках сиділо безліч кораблів, локальний простір був порожнім, лише зовнішнє освітлення будов порту змінилося зі святкового різнокольорового на похмуре тьмяно-оранжеве аварійне.

Диспетчер порту одразу ж повідомив:

– Порт Акермана закритий на аварійний ремонт. Маяки дискретної зони розкалібровані.

– Ми вже в курсі, – відповів Харитон. – Нас, власне, просто з астерболу в дискрет викинуло цикл тому. «Перець», «Мавка», «Калья», «Еланора» і «Хабіба».

В голосі диспетчера прозвучала неприхована радість:

– Ну хоч хтось повернувся!!!

– А що, крім нас іще комусь не пощастило? – втрутилася в розмову Роза. Диспетчер підтвердив:

– Еге ж. Після вас у зону затягло ще «Янголів Чарлі», «Лал» і «Сокиру». Поки ніяких звісток від них не було. А вони застрахувалися перед матчем, між іншим… відсотки ж бо капають.

– Місця на причальних рейках ще є? – Вовк зробив знак Златі – мовляв, відсилай повідомлення Лео. Хоча Харитон і обіцяв йому прислати ансібль, але оскільки впоралися швидко, то витрачати енергію на миттєву передачу він вважав зайвим.

– Та є. Після матчу кілька відчайдушних поспішайлів звалили через другу зону.

На вільних причальних рейках замиготіли зелені вогні. «Перець», а за ним усі інші сіли, зістикувалися із станцією, а тут і відповідь від Лео прийшла, з позначенням місця та часу зустрічі. Харитон задумався ненадовго, щось прикинув, потім наказав:

– Зі мною – Мар’яна, Влад, Василь і Тодось. Іншим поки не виходити. Бодю, можеш із Данилом місцями махнутися.

На цих словах Данило видихнув: звісно, з командою «Перця» працювати було приємно, але вже краще повернутися в свою рідну рубку.

Вовк перемкнувся на командирів «чайок», які залишилися на Акермані:

– Прийом, хлопи. Як справи?

На екранах конференц-зв’язку змалювалися радісні пики Тимоша, Ласло та Яцька:

– Урря!!!! Всі в зборі!!! – загаласував Тимош.

– Справи – просто клас, отамане, – відгукнувся більш спокійний Ласло. А Яцько тицьнув у екран золотий пивний кухоль, інкрустований по обідку навколо денця якимись доволі вульгарними самоцвітами:

– А ми кубок здобули!!! На трьох випало!

– Ого! – загомоніли всі в рубці «Перця».

Явдоха з «Еланори» із заздрістю зітхнула:

– Ну от, блін, поки ми болота товкли, ви тут розважилися на славу!

– А кому навіть болота потовкти не дісталося, – похмуро відгукнувся Саїд.

Харитон тицьнув у нього пальцем:

– А до речі. Ти мені ще звіт про свою торгову місію винен.

– А що там звітувати. Контакти з ботбейцями встановлені, легенду начебто не провалив… – Саїд зовсім засумував, згадавши про те, скільки грошей він, можливо, втратив. – Навіть товар типу на перепродаж купив.

– Знаю, знаю. Докладний звіт все ж не забудь скласти. А що до товару – то ви з Лейлою беріть кого-небудь на підтримку, хапайте камінчики та вперед – шукати тут якогось пристойного оцінника. Цікаво, чи не обдурили вас хитрожопі ботбейці.

– То були не ботбейці, а латиноси, – виправив його Саїд. – Але від цього не легше. Так, і до речі, про легенду… на зворотному шляху треба мені буде на Кафу навідатися – кафський паспорт подовжити. Раз вже ти на мене цю купецьку легенду навішав…

– Нема питань. Ну, хлопці та дівчата – до роботи.

Щоб не гаяти часу марно, Саїд із Лейлою одразу ж і взялися за діло. Поки Лейла перевдягалася для виходу в порт, Саїд підключився до акерманського довідкового сервера і став шукати підходящого ювеліра. Ювелірів тут, на Акермані, було якось непристойно мало – всього троє. Перелік їхніх послуг також не міг порадувати: наприклад, оцінка каменів була підозріло дешевою, але зате всі троє пропонували водночас і послуги ломбарду. Асортимент того, що вони виробляли самі, був якимось надто малим: обручки, розпізнавальні жетони, накладки на зброю. Зате прикрас на продаж у них було доволі багато. Саїд почухав підборіддя та звернувся до Миколи:

– Слухай-но… от скажи мені, як бувший пент. Тобі ці місцеві ювеліри не видаються підозрілими?

Микола зазирнув у список і кивнув:

– Хе, ще б пак. Присягаюся чим завгодно, що вони крадене скуповують та краденим же і торгують. І на оцінці каменів напарять, як два пальці обісцяти. Ну й, головне, в таких місцях за такою послугою йти до місцевих ювелірів – останнє діло. А ну, подивись-но, чи нема тут відділення альфабетанського банку якого-небудь? Або принаймні республіканського хоча б?

Саїд перевірив – були й республіканський, і альфабетанський банки.

– От туди і підемо. Там точно не обдурять, – він увімкнув інтерком на каютку Лейли:

– Лейло, у тебе діловий костюм є?

– Гм? – відгукнулася вона. – Наскільки діловий?

– Для альфабетанського банку.

– Зараз щось придумаю, – сказала Лейла і вимкнулася.

З’явилася вона через двадцять хвилин, і у всіх, хто був у рубці, відпали щелепи. На ній був щільний чорний комбінезон із високим, під саме підборіддя, коміром, але при тому дуже облягаючий. Прикрашали комбінезон червоні кантики, вшиті в рельєфи костюма, які вигідно (хоча більше вже було й нікуди) підкреслювали всі чесноти Лейліної фігури. Своє чорне волосся вона закрутила у вузол на потилиці.

– Я ж сказав – діловий костюм, – простогнав Микола. – А не вбрання Доміни Долор!!! Тобі лишень силового хлиста не вистачає!

Лейла тільки плечима здвигнула, від чого обтягнуті блискучою синтешкірою груди ворухнулися, і Микола завмер із відкритим ротом.

– Поміж іншим, самий виск альфабетанської моди, щоб ти знав. Тому й купила, коли ми були на Калес-Лімне. Люблю мати в гардеробі щось ультрамодне. Завжди стане у нагоді, – вона розгорнула легкий червоний палантин і вибагливо накинула його на плечі та голову.

Саїд оглянув себе: сіра льотна куртка на звичайному сірому комбезі… виглядало занедбано. Лейла зрозуміла його сумніви:

– Не переймайся, ніхто з клерків не помітить, навіть якщо ти прийдеш голим. Всі будуть на мене витріщатися. Ну, беріть камінці та ходімо.

Микола та Саїд вийняли з підпультових шухляд дві важкенькі коробки, зітхнули тяжко та пішли за Лейлою.

Поки вони йшли через доки, на Лейлу, звісно, вилуплялися. Але якось не більше, ніж зазвичай, і Микола навіть уїдливо докинув:

– Щось я не бачу ніякої особливої бомбезної сили цього костюма.

– Тому що сила не в костюмі, Миколо, – Лейла трохи спустила з одного плеча палантин, легким рухом іншого плеча надала йому якусь особливу бганку. – Костюм лише засіб. А тепер – почнемо.

Вони якраз вийшли з доків у широкий коридор, де було набагато більше народу. Лейла знову ворухнула плечима, якось хитро перемістивши бганки палантина, вдихнула та змінилася.

В коридорі немовби вибухнула гіпнобомба: так різко і так масштабно Лейла привернула до себе погляди більшої частини публіки. Напхані народом коридори станції миттю порожніли, щойно люди помічали Лейлу. Всі розступалися та притискалися до стін, а вона виступала, немов королева.

Банк знаходився в дуже пристойній частині станції – в самому центрі, де не зустрінеш звичайного космохода в засмальцьованому комбезі чи мутну напівпіратську, напівконтрабандистську пику. Тут було навіть красиво – вздовж коридорів під стелею йшли прозорі труби з підсвіткою, в яких у насиченій бульбашками кисню воді вилися декоративні різнокольорові водорості.

Як і казала Лейла, ніхто з банківських клерків на Саїда з Миколою не звернув уваги. Якби вони приперли активовану бомбу, і тоді б, напевне, не помітили. Лейла заволоділа увагою управляючої відділенням, охоронця й оцінника повністю і невід’ємно. Навіть штінт, який у вигляді гуманоїдного кролика з метеликом на шиї висів над голоплатформою, дивився лише на неї (хоча, звісно, при цьому він просканував до кісток і Саїда, і Миколу, все ж таки сексуальна магія Лейли на штінтів не діяла… або майже не діяла).

– Ми дуже щасливі вітати вас у нашому відділенні, міз, – привіталася управляюча. – Ви бажаєте зробити внесок, розміняти валюти, перевести гроші чи укласти угоду?

Лейла недбало махнула долонею:

– Я воліла б отримати послуги оцінника. Треба перевірити дорогоцінні камені.

Саїд та Микола виставили на стіл коробки. Оцінник навіть не глянув на них – дивився лише на Лейлу. Вона відкрила одну з коробок і вийняла звідти пригорщу камінців. Тільки тоді, коли в її руці замерехтіли іризуючі самоцвіти, оцінник і управляюча нарешті звернули на них увагу.

– Якщо ви забажаєте продати камені за повну ціну, нам доведеться просити у вас який-небудь документ… який би підтвердив законність володіння каменями.

Перебираючи пальцями камінці, Лейла широко всміхнулася:

– Ах, ну які можуть бути документи тут, в Конгресі Фронтиру – ви ж самі розумієте ступінь їхньої достовірності. Втім, якщо вас влаштує акт на угоду, оформлений на Ботбеї…

Оцінник виставив на стіл портативний аналізатор і поклав на приладну дошку один з каменів, підключив візор до прилада. Управляюча сказала:

– Наші відділення на планетах і станціях Конгресу приймають усі документи, скріплені печатками урядових осіб Конгресу. Ботбейський акт на угоду чудово підійде.

Саїд поліз у кишеню куртки та дістав акт – пластиковий листок із печаткою і мем-кристал.

– Дякую, цього досить, – управляюча показала на стіл, і Саїд виклав документ і кристал. До кристала одразу ж приєднали читаючий роз’єм, а документ почав сканувати штінт. Оцінник же вовтузився із каменями, закладаючи їх у апарат разом по п’ять штук.

– Чи не бажаєте кави, чаю, міз? Може, вітамінні коктейлі? – просто-таки звивалася довкола Лейли управляюча. Та царствено кивнула:

– Дякую, містріс. Чаю, будь ласка.

Чай приніс охоронець – одну чашку на таці, де крім чашки та маленького чайничка стояли ще блюдечко з трьома шматочками різнокольорового мармеладу і крихітне тістечко. Схоже, все-таки крім штінта, Саїда та Миколу ніхто досі й не помітив.

Процедура оцінювання тяглася більше години. Лейла, не поспішаючи, пила чай, заїдала мармеладом і тістечком. Саїд все гадав, чи помітять їх з Миколою нарешті, чи ні. Не помітили і чаю не принесли. Нарешті, оцінник закінчив та сказав:

– Всі камені справжні. В якій валюті бажаєте дізнатися ціну?

– Бажаю в галактах, – Лейла відставила порожню чашку.

Галакти були в цих місцях найбільш уживаною і стійкою валютою. В Конгресі ходили крім галактів також портівські динари та зоряносоюзівські песети з реалами, але на Акермані надавали перевагу більш твердій валюті, тобто галактам або стелларам. Але краще галактам – все ж Галактична Співдружність тут, поряд, а Ліга Вільних Планет – далеко.

– Ваші рубіни здебільшого шестикаратні, за один такий наш банк може запропонувати три тисячі галактів. За сапфір – дві з половиною, за фульгіт – дві. За умови, що ви продасте всю партію, міз, ми готові додати два преміальних відсотки від загальної суми. Запевняю вас, кращої ціни ви тут не знайдете.

Саїд швиденько порахував. Виходило, що за все разом із цим відсотком – двісті тисяч галактів!!! За правилами запорогів він та його команда отримували половину прибутку. Непогано. Навіть дуже непогано.

Лейла думала так само, і кивнула:

– Гаразд. Тільки, прошу, видайте суму на універсальних кредитках. По десять тисяч на кожну – нам ще команді частку виплачувати…

Коли вони покинули банк і нарешті дібралися до «Хабіби», Саїд видихнув, ляпнувся у своє крісло другого пілота і заволав:

– Хто там на камбузі? Кави!!!

Лейла всілася на своє місце зв’язківця, закинула ногу на ногу та відкинулася в кріслі.

– Бачиш, а ти ще не хотів купця вдавати.

– Так же ж минулого разу я лишень проблеми відхопив, – Саїд потер щоки.

– Та це як подивитися… сигари ж ти тоді взяв як здобич. Стали у нагоді, ще й як. А нам ще частка в загальній здобичі належить. Дуже непогані гроші.

З’явився Салман з кавою, причому він прихопив кухля і для Лейли.

– Отже, нам за камінці по десять тисяч на кожного доводиться? – спитав він, подаючи каву спочатку Лейлі, а потім Саїдові. Салман порахував правильно: за їхньою загальною угодою командир корабля-ланки, Саїд, та його помічниця Лейла отримували по дві десятих, а інші – по одній. Саїд відсьорбнув чорнющої кави та кивнув:

– Авжеж. Що на свою частку робитимеш? Чи не хочеш додому повернутися, освіту закінчити?

Салман похитав головою:

– Та ні. Поки що ні. Я ж іще не знаю, чому б учитися хотів. Ну, додому-то навідаюся. Сестра заміж іде, треба на весіллі бути обов’язково. А потім на Засіку повернуся… До речі, Саїде, можна мені на ринок змотатися? Треба весільних подарунків купити. Тут утричі дешевше, ніж удома купувати.

Саїд простяг йому універсалку з десятьма тисячами його частки:

– Валяй. Пильнуй лишень, щоб не обдурили.

Джура відсалютував жестом запорогів – такою собі недбалою версією флотського салюту – і пішов. Саїд і Лейла залишилися на «чайці» самі – Денис, їхній технік, пішов на «Перець» оглянути захоплений корабель козликів, Микола на зворотному шляху з банку відправився гульнути в бар, інші теж розійшлися хто куди.

Лейла допила каву, поставила кухля на порожнє місце на пульті. Скинула туфлі, поклала босі ноги на вимкнений пульт зв’язку:

– А ти сам-то на що гроші пустиш?

Він торкнувся пальцем краєчка кібернетичного ока:

– Хотів на це… тепер не знаю. Зручна річ – комм, який завжди з тобою, ще й сканери. Та й Харитон же теж не міняє на біологічний.

Лейла розпустила вузол волосся на потилиці й узялася плести кіски:

– В Харитона нейропроцесор в голові, в нього ж зорові зони були пошкоджені. А в тебе, як я зі слів Олекси пам’ятаю, навіть нерв не постраждав. Ніщо не заважає виростити нове око. А що до комма – так є ж інші імплантати, – вона провела пальцем по своїм повікам та за вухом. – Чи… ти просто не хочеш повертатися на Зиму?

Зима була республіканським центром високих медичних технологій. Зрештою, замінити око Саїд міг і на Аскольді, і на Дарі… але лише на Зимі вирощували імплантати саме біокібернетичні, де уся комп’ютерна частина робиться з біологічних матеріалів індивідуально, щоб забезпечити цілковиту сумісність з організмом носія.

Саїд задумався. Додому він не те щоб не хотів, навпаки – дуже хотів. Скучив. Але чи витримає він довге спілкування з родичами?

– Та як би тобі сказати… Хочу. Снігу давно не бачив. Та й за родиною скучив. Мабуть, поїду на Зиму. Дід уже вмер – а він був найбільш непохитним, інші, як на мене, вже змирилися з тим, що я не хочу сімейним бізнесом займатися.

Вона посміхнулася:

– А знаєш… я теж поїду. Треба ж якось почати звикати до того, що в мене знову є сім’я. В часи рабства я привчила себе про них не думати, не сумувати… так простіше було, чи що. І виявилося, що я їх забула. А це неправильно. І ще… мені треба щось із собою зробити.

На цих словах його аж тіпнуло:

– Що? Що ти маєш на увазі?

Лейла постукала себе по лобі:

– Це, – вона провела долонями по грудям, від чого Саїд аж замружився на мить, відчуваючи недвозначні порухи у власному організмі. – І це. Я хочу знову навчитися відчувати та кохати не лише розумом, а й тілом. Якщо це можливо, звісно.

Він устав, підійшов до неї та легенько торкнувся її плечей. Було дуже боляче – від думок про те, що ж із нею колись робили цілих десять років гаремного рабства, щодня. Вона якось відкрилася. Після тої пам’ятної пригоди в Дірі, коли Саїдові випікли око, а їй самій довелося битися з тамтешніми піратами, Саїд якийсь час провів на «Перці», де Олекса і Леля спочатку лікували його рани, а потім імплантували йому кібернетичне око. Після операції до нього прийшла Лейла і просиділа біля ліжка більше години, очікуючи, коли він прокинеться. Тоді й сталася в них дуже відверта розмова. Не встаючи з ліжка, Саїд запропонував їй руку та серце. Тобто просто зізнався, що кохає її. Це була правда: він закохався в неї ледь не з першого погляду, тоді, коли вона вперше з’явилася на Засіці. Та й важко було не закохатися, адже Лейла і виглядом, і за характером була жінкою того типу, який Саїдові дуже подобався. Вислухавши його освідчення, Лейла зітхнула й розповіла багато чого такого, про що, як він підозрював, говорила досі хіба що з психотерапевтом (а на Засіці був і психотерапевт, куди ж без нього – такий собі Інгер Мінц, якого виперли з військової психіатричної клініки на Грюнберзі за пияцтво). Серед усього і про те, що секс не приносить їй ніякої радості, що це для неї суто механічний процес, і що навіть крутіння педалей на тренажері дає їй більше задоволення. Зізналася, що Саїд їй дуже подобається… і що її тіло у його розпорядженні. Такій пропозиції сам Саїд вжахнувся. Йому дико не подобалася думка робити з нею щось таке, від чого їй ніякої радості, а лише страждання.

– Лейло… – він дуже обережно доторкнувся до її щоки. – Я б усім серцем бажав, щоб це було можливо. Ти же знаєш – я люблю тебе. І зроблю для тебе все, на що стане моїх сил.

Вона вдячно накрила долонею його руку:

– Я теж люблю тебе, Саїде. Дуже. Так що я хочу, щоб ти розумів: ти цілком, абсолютно вільний, і якщо тобі сподобається інша жінка, здатна дати тобі те, чого не можу дати я, то я буду щаслива за тебе.

– Ні. Ніяких інших, – рішуче помотав головою Саїд. – Тому що таких як ти просто не існує більше в цьому Всесвіті.

Ця розмова в них заходила вже не вперше. Лейла знала, що він каже правду: інші жінки його не цікавили. А для неї то був єдиний чоловік, заради якого вона зробила б що завгодно.

Вона сказала:

– Інгер каже – на Зимі є центр реабілітації для таких, як я. Хороший центр. Я хочу спробувати. Не факт, що це допоможе… Але я спробую.

– Ну що ж, отже, їдемо на Зиму разом. Сподіваюся, Харитон у найближчі три місяці не знайде нам ще якесь дільце, – сказав Саїд.

Дозволом Харитона повернутися на свої звичні робочі місця і Данило, і Богдан скористалися одразу ж і майже одночасно, так що зустрілися на трапі «Перця». Зупинившись, уважно і мовчки обдивилися один одного. Сторонній людині, мабуть, ця сценка здавалися трохи смішною: високий, худорлявий та блідий астерник із білястим волоссям, і приземкуватий, широкоплечий чорнявий та смаглявий здоровань-аскольдієць дивляться один на одного так, немовби наступної миті з однаковою вірогідністю або вчепляться у горлянки, або підуть разом пити пиво. Обидва до того ж і одягнені в однакову сіру уніформу космоходів, з емблемами Братства і значками навігаторів, лише в Данила ще й дві смужки командира ланки. Й зачіски однакові: виголені скроні та потилиця, і чуб, який падає на лоба.

Нарешті, Богдан сказав:

– Знаєш, ти мені одразу не сподобався, ще до того, як ми з тобою вперше на «виворіт» ходили. Самовпевнений такий, весь із себе правильний – до скреготу зубовного. Я одразу відчув – ти й на «вивороті» такий же будеш, чисто тобі ельф, який ніколи не лажає.

На це Данило розвів руками:

– Ну вибач. Можу й налажати як-небудь для порядку.

Богдан розсміявся, ляснув його по плечу:

– Ні, не треба. Ти мені сто разів можеш не подобатися, Данило, але ти з тих, з ким я готовий піти хоча б і за межі Галактики.

Данило у відповідь легенько потиснув його плече:

– І ти – теж.

І вони розійшлися – кожен до свого корабля.

На «Мавці» Данило увійшов у рубку, впав у своє рідне крісло:

– Мавко, як справи?

– Все в порядку, капітане, – мелодійно відгукнувся штінт. – Бекап на сервері порту стерто, вашому ложементу повернені ваші персональні налаштування.

Він провів рукою по підлокітнику, кивнув:

– Точно, а я й не помітив. Дякую. Як тобі було з Богданом працювати?

Штінт візуалізувався, завис над голоплатформою – напівпрозора, тонка жіноча фігурка у вбранні з листя, з квітами в зеленому волоссі:

– Ваш колега – навчений навігатор. В глибокому гіперпросторі він не здатний повністю контролювати корабель. Ми увійшли в симбіотичний контакт, і я доповнювала його сприйняття. Це був цікавий і корисний досвід, капітане.

Для корабельного штінта такого рівня псевдоособистості, яким була Мавка, вираз «цікавий досвід» значив, що вона отримала не лише нову інформацію у сховки своєї пам’яті, а ще й якісь нові цеглинки для своєї псевдоособистості – можливо, знімок мозкової активності іншого навігатора, манеру його дій на «вивороті», щось іще. Такі штінти були здатні до самонавчання, і якщо вони працювали достатньо довго без переформатування, то з часом в них з’являвся власний характер і певна індивідуальність. Сам Данило не міг дати Мавці матеріалу для вивчення та копіювання, тому що в глибокому гіпері він сам ставав певним чином кораблем, Мавка здійснювала лише посередницькі функції між ним та пілотом. Інша справа навчені навігатори. От тому Харитонів Перець такий… своєрідний штінт.

– Я радий, що тобі сподобалося, Мавко.

Голограма штінта відповіла променистою посмішкою.

А от на «Перці» повернення рідного навігатора пройшло не так гладенько. Перець, звісно, теж переналаштував ложемент під Богдана, але коли навігатор запустив тестування та побачив, що йому суттєво зменшили дозу «коктейлю», отут і почалося…

– Хто посмів?! – заволав Богдан, безуспішно намагаючись повернути як було. Маня прохихотіла:

– А сам як думаєш? Там же лікарський доступ…

Богдан зірвався з крісла та помчав у медвідсік.

Леля якраз проводила ревізію медикаментів та обладнання – про всяк випадок, раптом що закінчується, то хоч купити встигнути, поки корабель в порту стоїть.

Навігатор увірвався до неї в оглядову з криком:

– Якого біса!!!

І запнувся, побачивши її зі спини та нахилену. Білі медичні штанці з унішовку доволі щільно облягали Леліни видатні форми.

Леля випрямилася, обернулася, водночас засуваючи ногою нижню шухляду (яку якраз перед цим і ревізувала), і спокійно зміряла Богдана суворим поглядом:

–– Що таке?

– М-м… ти мені дозу «коктейлю» зменшила! Негайно поверни як було!

Леля вперла руки в боки, трохи схилила голову до лівого плеча:

– Ото ще не вистачало тебе потім від передозу відкачувати. Теж мені, любитель гострих відчуттів. Обійдешся. Стандартної дози тобі цілком достатньо. І взагалі… – тут її погляд зробився хижим, Богдан аж крок назад ступив. – І взагалі, раз ти вже сюди сам прийшов, а я маю час та натхнення, то проведемо ми зараз огляд. Давно вже треба.

І вона простягла руку за спину, де на приладовому столику лежали інструменти.

Богдан зробив назад ще один крок, не зводячи очей з її лиця:

– Е-е… той, може, потім?

– Е, аж ніяк, – Леля підняла ін’єктор на манер бластера і клацнула спусковою кнопкою. – Давай, не тягни час. Іди сюди.

І він, як загіпнотизований удавом кролик, покірно пішов до оглядової кушетки…

В рубку він повернувся у стані крайньої замисленості, всівся на своє місце і втупився кудись між пультом та великим екраном, зовсім не бачачи, що там відбувається. Між лопатками досі зуділо від трьох ін’єкцій – два щеплення і вітамінний комплекс.

– Ну як пройшов твій візит до лікаря? – єхидно спитала Маня, і Богдан стрепенувся.

– Та так… нормально. Слухай-но, Маню, а ти часом не знаєш – Леля які цукерки полюбляє?

Маня вдивилася в його обличчя, розпливлася в дуже багатозначній посмішці:

– Ну, все з тобою ясно.

– Що там тобі ясно, – відмахнувся Богдан. – Я питаю – Леля які цукерки любить?

– Праліне, здається, та желейні. В чорному шоколаді, – не припиняючи всміхатися, відповіла Маня. Всі інші в рубці перезирнулися і теж тихцем захихотіли. А Богдан, напустивши на обличчя кам’яний вираз, опустив на очі візор та почав вишукувати в акерманському довіднику місцеві кондитерські ятки з доставкою.

Харитон із підтримкою йшов, не поспішаючи, коридорами Акермана в бар «Космічний волоцюга», де була призначена зустріч. По дорозі їм постійно траплялися голографічні плакати з портретами переможців, на яких Яцько, Ласло й Тимош намагалися або прикритися «кубком», або скривити які-небудь вже надто страшні пики – нікому не хотілося особливо світитися.

В барі було повно народу. В кутку, де цикл тому ще була ятка букмекера, тепер ішов запис на послуги навігаторів. На табло висвітлювалися кораблі, які пропонували такі послуги, із зазначенням ціни та можливих напрямів. Біля ятки штовхалися та галасували навіть сильніше, ніж коли робили ставки.

Запороги ледве знайшли вільний столик і розсілися там. Робот-офіціант одразу ж запропонував стандартне меню напоїв. Харитон вибрав собі тонік, інші – вітамінну воду.

– Давайте зараз вирішимо – ми «Леопард» собі хочемо, чи запропонуємо як додаток до кейса? – спитав Харитон.

Всі перезирнулися і чомусь втупилися у Мар’яну. Та стенула плечима:

– Миша сказала – корито шикарне. Альфабетанської будови, що не кажи… Жалко віддавати таку годящу здобич.

– Так ми ж його добряче покоцали, – заперечив Тодось. Харитон ковтнув тоніка, заглянув у кухля:

– Ну то й що. На нього можна Пріську напустити з Денискою Хватом. Ці з будь-якого металобрухту цукерку зроблять.

– Це точно, – погодилася Мар’яна. – А нашим шпигунам «Леопард» ні до чого. Принаймні мови про нього не було. Тобто його можна було б на додаток пустити, але тепер, коли хлопці приз за астербол взяли – навіщо? Ми цю операцію, вважайте, повністю відшкодували. Та й… «Калья», звісно, гарна, але все ж старувата та побита. «Термос» барахлить, вітрила часто в резонанс виходять, що ти не роби. Час їй вже на відпочинок.

Отаман закрутив вус:

– То он воно як. Так ти собі цей іол хочеш? Ну… ти заслужила. Миша навряд чи «Еланору» покине, її «чайка» ще нова і під неї підлаштована. Ну добре. Забирай собі здобич.

Хижо всміхнувшися, Мар’яна одразу ж відбила на коммі повідомлення своїй команді – мабуть, заздалегідь обговорила з ними.

Тут нарешті з’явився Лео – як і минулого разу, з кухлем пива він із забудькуватим виглядом ходив по залу, відшукуючи підходяще місце, поки не сів навпроти Харитона.

– Радий, що у вас все вийшло, – він допив пиво і поставив кухля.

Харитон поклав перед ним мем-кристал. Лео взяв його, покрутив у пальцях, дістав з нагрудної кишені тестер та приклав до нього. Тестер мигнув зеленим, Лео кивнув, сховав кристал і тестер та вийняв універсальну кредитку:

– Як і домовлялися – п’ятсот тисяч галактів.

Узявши кредитку, Харитон увіткнув її в зчитувач свого комма, задоволено гмикнув, поклав кредитку на стіл:

– Скажи, Лео, а самі викрадачі тебе не цікавлять? Ми й їх прихопили.

Шпигунський зв’язний присвиснув:

– Але ж ви спритні. Це екіпаж «Леопарда»?

– Угу.

– Гм.. Два альфабетанські дезертири, пацан-недоук, якого викинули з тяньгойської навігаторської академії, технік-контрабандист із Нової Полонії… Ці нам ні до чого, звичайні найманці для брудних справ. От якщо ви взяли їхнього бойовика, Тадеуша Скіпку – от його наша флотська СБ була б рада отримати. За ним давно шахти на Сварозі плачуть.

– У нас обидва дезертири і цей, як там його… Тадеуш Скіпка, – Харитон не став говорити про Таяня і Андріяна, який теж попросив захисту в Братстві. Ні для чого Лео про них знати. А Лео зрадів:

– Тадеуш Скіпка – гарна здобич. За нього ж винагорода призначена – сто тисяч галактів, – він узяв кредитку, скинув на неї зі свого комма сто тисяч і штовхнув її по столу до Харитона. – Передасте його консулові на Грюнберзі, я йому ансібль відправлю. А щодо інших, – тут Лео захихотів. – Інших ви можете тутешньому меру запропонувати. Ви коли в дискрет провалилися, він оголосив винагороду за саботажників. Сто тисяч галактів.

Запороги перезирнулися та розсміялися.

– А ми ж і гадки не мали, так, прихопили їх про всяк випадок, – сказав Харитон, як сміх припинився. Потім посерйознішав:

– Отже, контракт завершено, – він сховав кредитку в кишеню. – І цілком безоплатно я з тобою зараз деякою інфою поділюся. Мар’яно, тобі доручаю з мером поговорити щодо тих козликів – але тільки про дезертирів, ну ти зрозуміла. Влада із собою прихопи. Тодосю – дуй до ресепшена, подавай заяву на послуги навігатора до Грюнберга, звідти – до Кафи, потім на Республіку, на Другу Зовнішню станцію. Тільки уточнюй, що безкоритних пасажирів не беремо. Ціни стандартні, як всюди.

Мар’яна відсалютувала та, перевернувши порожній кухоль з-під вітамінної води, пішла. Влад рушив за нею. Тодось пішов у куток, де рішуче розсунув натовп біля ятки та зайнявся справою. Харитон постукав пальцями по столу:

– До речі, якщо тобі цікаво – замовниками були не усами.

Шпигун зітхнув:

– Це я вже і сам зрозумів. Надто тонко для усамів зроблено.

– Це були тяньгойці. Саме на них працювали ці наймані козлики – причому навіть не за великі гроші, просто ті тримали їх на гачку. Козликам це набридло, вони вирішили скористатися цим асурським замовленням для завершення своєї вимушеної тяньгойської кар’єри. От лише думки щодо подальших дій в них розійшлися. Більшість команди хотіла просити на Ботбеї захисту – адже з Фронтиру не видають. Кейс вони збиралися продати на аукціоні тому, хто більше заплатить, а потім – зачаїтися в захеращах Фронтиру. А один вирішив, ніби він найрозумніший, таємно зв’язався з генералом Карраско із Секретум Офісу і запропонував кейс в обмін на притулок. Карраско відправив на діло свого внучатого племінника, якому ми успішно надерли дупу.

– Зоряний Союз, – зітхнув Лео. – Ніякого ладу нема, навіть у конфедератській службі безпеки. Постійно від цих роздовбак самі лише проблеми… Ну, дякую за інформацію. Знаєш, якось навіть приємно, що то були не усами. Тому що це значить, що усами ще нічого не знають. Звісно, тяньгойці можуть їм сказати, щоб помститися за провал, але кейс у нас, так що усами можуть хоч луснути тепер, – Лео втомлено потер щоки.

– Може, тобі охорону організувати? – цілком серйозно спитав Харитон. – Щоб знову кейс не поцупили? Ми тут взагалі-то затримуватися не збиралися, але заради такої справи можемо. Причому цілком безкоштовно. Так би мовити, сервісний супровід.

Шпигун вдячно посміхнувся:

– Дякую. Але я вже тут не сам – сьогодні вранці прийшов корвет зі спецпризначем. Перелякали місцевих до гикавки, коли вискочили з малої дискретної зони. Але все одно – спасибі.

Вовк чіпким поглядом обвів приміщення бару і вирахував кількох міцних хлопців та жінку непомітної зовнішності, кивнув:

– Ну то й добре. Не хотілося б, щоб наша робота пропала марно. Ну, тоді – до зустрічі. Сподіваюся, ще не скорої.

Эпілог

Коли вже нарешті дотягли попутників на Другу Зовнішню Станцію та розпрощалися з ними, Вовк зібрав відеоконференцію. На великому екрані в рубці з’явилися врізки із зображеннями Данила, Явдохи, Яцька, Тимоша, Мар’яни, Саїда та Ласло. Трохи нижче – подвійний ряд невеликих аватарок усіх членів екіпажей «чайок». На окремому екрані були врізки команди «Перця» – командири крил, абордажної команди та ті з екіпажа, хто не був присутній в рубці. Таким чином, усі сто учасників походу зараз були на загальному зв’язку.

Харитон відкинувся в кріслі і, дуже задоволений, почав:

– Вітаю усіх нас із успішним завершенням походу. Ми, хлопці та дівчата, виконали початкове завдання, а до того ж ще поробили кілька дуже непоганих справ. Для початку – допомогли добрим поселянам на Щовбі повернути вкрадене та надерти дупу дірянам…

На цих словах усі засміялися, і лише Саїд пощупав своє кібер-око та скривився. Вовк повів далі:

– Потім ми картографували систему червоного карлика М-21856-385 та продали карти Конгресу в обмін на гроші та п’ять років безмитного проходу наших та республіканських кораблів у всьому тому квадранті. Допомогли Колонії Негев впоратися із снігуріанськими піратами. Втрутилися в невеликі розборки між Калес-Лімне та Ахтіяром і покінчили все миром, налагодили поламані станції тераформування на Тайгері, а потім зробили велику та дуже вигідну справу для рідного уряду, заодно виграли астербол та покращили ставлення до Республіки на Ботбеї. Навіть дірянам трошки допомогли заробити та не врізати дуба.

На цьому також усі засміялися.

– Ну, чого регочете. П’ятдесят тисяч самої лише винагороди від Командора цим клоунам перепало. А ще напевне ж і з тяньгойців хоча б щось злупили, якщо не зовсім телепні. Ми, звісно, по всьому набагато більше відхопили, навіть з урахуванням витрат. В Дірі взяли гарну здобич товаром та обладнанням, а щовбанці нам заплатили міксом та побудовою порту для нас же. За карти взяли триста тисяч, двісті за миротворчу діяльність і за станції стільки ж. П’ятсот тисяч галактів від Лео за секретний кейс, сто тисяч за Тадеуша Скіпку, сто тисяч за козлів від мера Акермана, п’ятсот тисяч – приз за астербол, плюс майже новий іол альфабетанської будови для Мар’яни… Та ще Саїд вдалу угоду з камінцями прокрутив, це ще сто тисяч у загальну касу, крім його власної частки. Два мільйони галактів, хлопці та дівчата. І кожному з вас належить свій відсоток! І пораненим – сплата компенсацій.

По рубці «Перця» рознеслася буря радісних криків.

Коли емоції трохи вляглися, Харитон закінчив свою промову:

– А головне – ми всі живі й переважно цілі. А це дорожче за мільйони, що не кажи. Живемо, брати та сестри!

І він спрямував свій корвет на курс до Чортомлицької Засіки. «Чайки» та «Мавка» вишикувалися за ним, розгорнули гравівітрила, запалили всі габаритні вогні та ввімкнули на усіх частотах власний гімн запорогів – дуже давню пісню на одній із старих мов, у якій йшлося про людей, подібних нинішнім запорогам, і про їхні славетні подвиги, важке, але яскраве життя. І хоча багато хто не надто розумів цю стару мову та реалії минулих часів, але загальний зміст пісні був близький та зрозумілий усім.

Короткий словник назв та термінів

Аскольд – столична планета Республіки.

Астролат – одна з космічних мов, побудована на основі латини. Була штучно створена для використання на планетах, які заселялися представниками різних народів, але переважно – носіїв романських мов. Вивчається повсюдно як одна з основних галактичних мов. Є офіційною мовою в Зоряному Союзі та одною з офіційних мов Ліги Вільних Планет.

Верхній гіпер – верхній шар гіперпростору, перший рівень. В ньому не можна робити миттєвих переходів, але можна рухатися зі швидкістю більшою, ніж світова. Також в ньому можна залишатися непомітним для спостерігачів у звичайному космосі. Але існують пристрої, які виявляють подібну присутність.

Візор – персональний шолом-термінал, як автономний, так і поєднаний з сервером корабля чи будь-яким іншим. Виглядає як напівмаска-окуляри. Зазвичай носять пілоти, зв’язківці, навігатори та взагалі персонал кораблів чи космічних портів.

«Виворіт» світу – він же глибокий гіпер. Глибинні шари гіперпростору, де змінюються всі фізичні параметри і можна пересуватися на великі відстані за короткий час.

Галактична Співдружність (ГС) – велике наддержавне міжзіркове утворення, яке об’єднує за добровільним принципом більше ніж п’ятдесят держав, як монозіркових, так і багатозіркових. Галактична Співдружність – переважно економічний і політичний союз, члени ГС цілком суверенні, і кожен громадянин в будь-якій державі ГС також автоматично має громадянство ГС і всі належні права та обов’язки. В ГС діє єдина валюта, єдина поліція і всі мають дотримуватися певного зводу основних законів. Галактична Співдружність – потужне наддержавне утворення, один з головних політичних та економічних гравців на галактичній арені. Вона займає ті сектори засвоєної людьми Галактики, які заселялися у другу та третю хвилю Експансії, тому досить віддалений від Землі.

Галакт – грошова одиниця Галактичної Співдружності. Один галакт дорівнює сотні сантимів.

Гравівітрило – пристрій, що складається з гравітаційної антени та генератора силових полів. Призначений для польотів у звичайному космосі та верхньому шарі гіперпростору. Завдяки гравівітрилам будь-який корабель може швидко наростити (до субсвітової) і швидко скинути швидкість.

Гіпервесла – застаріла та сленгова назва гіпердвигуна, який використовується для польотів у верхньому гіперпросторі.

Дірхам – валюта Ісламської Небесної Джамахірії

Динар – валюта Усамської Порти

Експансія – загальна назва процесу масового розселення людей в Галактиці. Розподіляється на чотири основні хвилі (експансія, яка йшла зі Старої Землі та перших засвоєних планет) та кілька десятків другорядних.

Зима – одна з планет Республіки.

Зоряний Союз – велике наддержавне міжзіркове утворення, інша назва – Латинська Конфедерація. Об’єднує близько двох десятків членів, які мають певну економічну самостійність, але керуються одним урядом. Заселявся у другу хвилю та третю хвилю Експансії переважно жителями іспаномовних та португаломовних країн Старої Землі. Третьорозрядний політичний гравець.

Інтерлінгва – одна з космічних мов, штучно створена для міжетнічного спілкування переселенців на інші планети. Побудована на основі англійської мови та латини. Використовується в Лізі Вільних планет, в Галактичній Співдружності та Конгресі Фронтиру. Вивчається повсюдно як мова галактичного спілкування.

Ісламська Небесна Джамахірія – велике державне міжзіркове утворення. Об’єднує близько сорока членів, в яких є певна економічна автономія. ІНД заселялася у другу хвилю Експансії жителями ісламських країн. За типом управління – республіка. Є асоційовані члени. Третьорозрядний політичний гравець.

Конгрес Фронтиру – велике наддержавне утворення, кількість членів постійно змінюється. В Конгрес входять моносистемні держави, переважно дрібні і недавно заселені. Це рубіж засвоєної людьми Галактики, передній край цивілізації. Єдиного управління нема, як і власної валюти. На території Конгресу ходить будь-яка достатньо тверда валюта Галактики. Конгрес побудований на цілком добровільних засадах навколо загальної ідеї повного самоуправління членів. Все, що від кожного члену Конгресу треба – це щорічний єдиний податок у Загальну Касу. Податок вираховується відповідно до кількості населення і валового прибутку. Взамін члени Конгресу отримують прийнятні в цивілізованих місцях документи, можливість отримати військову допомогу (на загальний кошт утримується флот Диких Зуавів), а жителі відсталих планет – медичне обслуговування та освіту на одній з шести Загальних Планет (які є політичним та економічним серцем Конгресу). Кожний член Конгресу має свого представника у Великому З’їзді Представників, де і вирішуються загальні питання. Єдиних законів у Конгресі майже нема, та й на більшості його планет та станцій вони зведені до необхідного для більш-менш нормального співіснування мінімуму. У велику галактичну політику Конгрес переважно не втручається, завжди займає нейтральну позицію.

Ліга Вільних Планет (ЛВП) – велике наддержавне міжзіркове утворення, яке об’єднує понад вісімдесят членів. Структурно це досить єдина держава, її члени не мають права вести самостійну зовнішню політику, але мають доволі широку економічну і внутрішньополітичну автономію. Один із найсильніших та вагоміших політичних та економічних гравців у засвоєній людьми Галактиці. Провідні члени ЛВП – Республіка Альфабета та Стара Земля. ЛВП приймає мігрантів, але отримати громадянство ЛВП дуже складно. Нових членів у своє наддержавне утворення ЛВП не приймає. ЛВП займає ті сектори Галактики, які засвоювалися в першу хвилю Експансії (тобто Сонячна система та найближчі до неї системи)

Песета – едина валюта Зоряного Союзу. Одна песета дорівнює сотні реалів.

Поліслав – одна з космічних мов, штучно створена для міжетнічного спілкування переселенців зі слов’янських країн. Спочатку вживалася лише на планетах Республіки, але згодом стала однією з робочих мов Галактичної Співдружності. Є обов’язковою для вивчання в ГС, також використовується в Конгресі Фронтиру.

Республіка – монозіркова космічна держава, член Галактичної Співдружності. Заселена у другу хвилю Експансії переселенцями переважно зі слов’янських країн Землі. В третю хвилю туди вже переселялися уродженці й інших європейських країн Старої Землі. Має кілька населених планет і багато освоєних планетоїдів в одній системі (Аскольд, Дар, Зима, Морана, Кий, Щек, Хорив, Либедь, Дан і багато астероїдів)

Снігурія – руїни великої зоряної імперії, яка лежить в майже ізольованному зоряному кластері. Снігурія була заселена в другу хвилю Експансії вихідцями з земних країн Євразії, зв’язок з Галактикою був штучно обірваний першим Снігурійським Диктатором, що призвело до трагічних наслідків.

Стеллар – валюта Ліги Вільних Планет. Один стеллар дорівнює сотні центів.

Сен – валюта Тяньго.

Тяньго – велике міжзіркове державне утворення, цілеспрямовано заселене у першу та другу хвилю Експансії вихідцями з південно-східних азійських країн Землі. Один із основних політичних та економічних гравців в Галактиці.

Усамська Порта – міжзіркове державне утворення, за типом управління – напівфеодальна монархія. Була заселена ісламськими радикалами та фундаменталістами під час першої хвилі Експансії, які після переселення навмисно обірвали зв’язок із Землею.

Фахум – штучна мова, одна з космічних мов. Побудована на основі арабської з великим впливом тюркських мов спеціально для вживання в Ісламській Небесній Джамахірії. Є однією з обов’язкових для вивчення мов майже повсюдно. Одна з робочих мов ГС та ЛВП. Застаріла форма (т.зв. початкова) фахуму стала основою для усамського фахуму.

Штінт – скорочення від «штучний інтелект».

Notes

[

←1

]

Штінт – скорочення від «штучний інтелект».

[

←2

]

«Термос» - термоядерний реактор (сленгове).

[

←3

]

Цикл – стандартна галактична доба, яка дорівнює за традицією земній, тобто 24 годинам, і вираховується від нульового меридіану Землі. Циклами живуть зазвичай космічні станції, кораблі та астероїди, всі інші мають подвійну систему, де діють місцева доба і галактична стандартна. В Республіці календар рахують за стандартним, а на планетах додатково використовують власний, за яким відзначають сезонні події та місцеві свята. Доба на різних планетах також різна, так, на столичній планеті – Аскольді – вона становить аж 28 годин.

[

←4

]

Тяньго – велика багатозіркова держава, населена переважно вихідцями з Південно-східної Азії.

[

←5

]

Експансія – загальна назва процесу розселення людей по Галактиці.

[

←6

]

Інтелінгва – одна з п’яти мов міжетнічного спілкування, загальноприйнятих в Галактиці. Побудована на основі есперанто та англійської мови Старої Землі. Обов’язкова для вивчення майже всюди. Основна мова в Лізі Вільних Планет, одна з робочих мов Галактичної Співдружності.

[

←7

]

Анонімна картка для розрахунків, на яку можна перевести певну суму у певній валюті, не вказуючи власника коштів. Замінює готівку. В деяких місцях використання таких карток дуже обмежене через боротьбу з корупцією та злочинністю. Але в багатьох інших місцях без проблем можна переводити гроші з таких карток на особові рахунки та навпаки.

[

←8

]

Ідентикартка – вона ж ідентифікаційна картка, тобто паспорт.

[

←9

]

Мультон – галактичний сленг від «мультигард». Назва представника служби безпеки на багатьох планетах, станціях та астероїдах Конгресу Фронтиру. Основні обов’язки мультигардів – підтримання відносного порядку, контроль за виконанням головних правил співіснування у подібних спільнотах, охорона систем життєзабезпечення та інше. Аналог поліції, але з одного боку в них менше спектр діяльності, а з іншого – ширші деякі повноваження.

[

←10

]

«Чорноморд» - корабель Яцька. «Калья» - корабель Мар’яни, «Кровожерна Синиця» - корабель Ласло.

[

←11

]

Хедар – прилад далекого виявлення інших кораблів за їхніми тепловими слідами (зазвичай від вихлопу термоядерного реактора та від роботи гіпердвигуна).

[

←12

]

Пент – галактичний поліціянт (сленгове).

[

←13

]

Аскольд – столична планета Республіки. Дар – планета-близнюк Аскольда. Названі на честь першопроходців. Зима – також одна з планет Республіки.

[

←14

]

Фахум – одна з п’яти галактичних мов міжетнічного спілкування, побудована на базі арабської та тюркських мов Старої Землі. Основна мова в Небесній Ісламській Джамахірії, також її діалект використовується в Усамській Порті. Поліслав – одна з п’яти галактичних мов міжетнічного спілкування, побудована на базі слов’янських мов Старої Землі. Одна з робочих мов Галактичної Співдружності. Обов’язкова для вивчення майже всюди.

[

←15

]

Астролат – одна з п’яти мов міжнародного спілкування, прийнятих в Галактиці. Обов’язкова для вивчення майже всюди. Основна мова Зоряного Союзу, одна з робочих мов Галактичної Співдружності. Побудована на основі латини та романських мов Старої Землі.

[

←16

]

Планетарний стандарт – загальноприйнята одиниця для позначення розмірів та мас планет земного типу. Один планетарний стандарт дорівнює розміру та масі Землі. Досить умовна одиниця.

[

←17

]

ПКО – протикосмічна оборона.