Запороги та розбійники

Поки що все було більш ніж нормально, навіть дивно для такого місця. І це дуже непокоїло Саїда – як скабка під шкірою, муляла думка, що будь-якої миті може щось піти не так. «Твоє завдання – дізнатися, чи не сідав тут «Леопард». І все!» – казав він собі.

Біржа для цього була підходящим місцем: по-перше, можна було спокійно підтримати легенду торговця, по-друге, на спеціальному табло тут висвітлювалися всі кораблі, що прибули на планету. За місцевими правилами вимагалося заявляти товар, привезений сюди, або подавати запит на купівлю. Якщо хто прилітав просто так, все одно повинен був позначитися, вказати тип корабля та наявність/відсутність навігатора. Згідно з правилами Конгресу (і не лише Конгресу) це було обов’язково – навігатори є не у всіх, і можливо, хтось попросить підкинути до підходящої зони. Команді прибуток, місцевим – податок з угоди. Так само можна запропонувати й послуги перевезення вантажу.

Саїд із Салманом та Ахмедом, коли під’їхали до будівлі біржі, були здивовані тим, що це, власне, просто павільйон: фігурний дах та ажурні металеві опори. Втім, на ньому переливалася кольоровими вогнями вивіска «Біржа», і вони увійшли під гофрований дах. Всередині павільйон розділявся символічними стінами на кілька відділень, в центральному на самому видному місці стояла стійка реєстратора. Вони підійшли просто до неї, Саїд виклав отриману від диспетчера картку реєстрації, і на табло додалася «Хабіба». Реєстратор підняв брову:

– Ви що, без навігатора?

– Ну-у… – Саїд розвів руками, дивлячись прямо в обличчя реєстратору та сподіваючись, що бреше достатньо переконливо. – Ну так. Годящого хіба знайдеш так просто, щоб на звичайному кечі схотів ходити… а сюди нас попуткою закинули, завели в місцевий дискрет, а самі відправилися кудись, фіг його зна, куди. Нам не доповіли, сам розумієш…

– Звідки йшли? – Реєстратор уважно вдивився в Саїда, але той продовжував утримувати на обличчі благодушний вираз.

– Ми? Та з Кафи й шли, а попутники… ну, за доставку з нас сотню галактів злупили, їм що, підробили на невеликому гаку…

– Ризикові ви, хлопці, – реєстратор повернувся до свого планшета. – Що хоч привезли?

Салман відійшов трохи в бік і почав, нудьгуючи, вивчати табло. Саїд виклав на стійку пляшечку віскі:

– Та майже нічого. Ящик сигар натуральних, але то таке… Чуєш, я тут уперше, але мені друзяки сказали, що тут можна гарний товар узяти. Я, власне, за товаром й привалив. І мені б прокрутити це якнайшвидше, я вже домовився де з ким, мене завтра мають з місцевого дискрету забрати за малу частку. Якщо на Кафі дізнаються, що я тут чалився, можуть неприємності бути. В Хуліо Курвина Сина зараз якісь тьорки з альфабетанцями та ге-есниками, так він тимчасово прикрутив контрабанду зі Снігуріани… тому гарний зиск можна мати, тільки треба швидко все провернути. Щоб ніяка сволота не пронюхала і не стуканула кому не слід.

Це, до речі, було правдою: після недавнього гучного скандалу з таємним продажем забороненої зброї в Снігуріану кафськими контрабандистами Ліга Вільних Планет та ГС прислали на Кафу спостерігачів та загін альфабетанського спецпризначення, який ретельно перетрусив усі тамтешні притони. Подейкували, ніби Хуліо також було непереливки – він завзято почав здавати своїх подільників, аби себе обілити.

Реєстратор ковзнув поглядом по пляшці і на кілька секунд завис над нею. Саїд вже й злякатися встиг – здалося, ніби щось не так. Але реєстратор тільки уважніше роздивився голографічну етикетку та корок, і спритно сховав пляшку під стійку:

– Вау, ерінське віскі. Непогано. Який товар тебе хоч цікавить? Можу звести з потрібними людьми, хто поспішає та скине дешевше.

Саїд замислився. Легенда вимагала вдавати торговця й далі. На кредитці залишалося дві тисячі галактів. Зрештою, товар можна навіть і купити. Що-небудь таке, що можна буде або спокійно з прибутком в іншому місці скинути, або самому стане у нагоді… Пригадати б, чим відома Снігуріана. В голови приходили тільки мінеральні ресурси, хутра, наркотики та деревина. Власне, більше нічого ця моторошна місцинка запропонувати не могла.

– Я б деревини купив. Натуральної, хорошої, великого метражу. Сам знаєш – майже всюди вивозити заборонено… а на тій же Кафі охоче куплять. І питати не стануть, звідки… Або, може, ще щось такого ж роду. Лише не наркотики, з ними потім клопоту занадто.

Салман відвернувся від табло та підійшов до стійки. Саїд з виразу його обличчя нічого не зміг зрозуміти, але той вийняв комм та став набирати повідомлення.

Реєстратор клацнув по планшетці, викликав на стійку перелік:

– Ну, іншому б допомагати не став, але за таке віскі… дивись, от є один чувак, приволік зі Снігуріани сто кубометрів червоної деревини… і от ще один, в нього вантаж менший, і можна вроздріб брати… справжні іризуючі сапфіри, рубіни та блискавковий камінь.

Саїд, Салман та Ахмед недовірливо втупилися в реєстратора:

– Що?

– Що чули. Продає по тисячі галактів за десяток. І лише тому, що поки Снігуріаною вештався, корито своє вщент роздовбав. Тепер нове купувати буде… Та он він, зара й обговорите.

Реєстратор помахав рукою якомусь невисокому смаглявому чоловічку, котрий йшов повз них з украй сумним виглядом. Саїд на всі очі дивився на нього, а в думках міцнішало припущення, що його просто хочуть розвести на гроші. Який ще «блискавковий камінь»? Але… зрештою, яка йому різниця, аби швидше звалити звідси. Салман передивився вже табло та передав на кібер-око Саїда інформацію. «Леопард» в тутешньому порту не сідав. Тут хоча, як і всюди в Конгресі, була велика вольниця, але місцевий «уряд» чіпко тримався за будь-яку можливість відхопити грошей, так що обійтися без реєстрації неможливо, це Саїд вже зрозумів. Тоді одне з двох: або «Леопард» ховається на якійсь із незаселених планеток цієї системи, або таки сів на Ботбей, але зовсім в іншому місці.

На підтвердження його здогадки інформаційний екран під самою стелею замиготів яскравими кольорами, потім на ньому з’явилася панянка з татуйованим обличчям та хвостиком рудого волосся на голеній голові.

– Агов, усі, хто тут є, об’ява від Командора!!! Порт закрито на добу для посадки та вильоту. Якісь піпідраси намагалися обійти реєстрацію, сіли на планету, десь на Великій Плямі. Хто впіймає цих хитрожопих – отримає п’ятдесят тисяч галактів винагороди. Бо, як каже Командор, нехрін!!!

Реєстратор сплюнув:

– Ну нічому люди не вчаться. Ну от що не місяць, так обов’язково якісь довбні знайдуться, котрі вважають, що розумніші за всіх. І рибку зжерти, і кістками не вдавитися хочуть.

Саїд удав здивування (потай радіючи, що татуйована дикторша відволікла реєстратора від думки втюхати Саїдові казна що):

– Тобто, поза портом сісти? А хіба вигідно?

– Та в цілому – вигідно… іноді, – реєстратор, попри всі Саїдові сподівання, нічого не забув і підманив смаглявого чоловічка до стійки. – Місцеві – себто місцеві селюки – жадібні шопіпець, податок сплачувати не хочуть, а товар скинути поза портом – ще й як хочуть. І от усіляка наволоч, котра в Снігуріану валандається, теж норовить повз біржу торганути. Ну й знаходяться жлоби, що хочуть вигідніше та без податку оборудку провести… Зара полювання почнеться, весело стане… як тільки вирахують, де саме мазафаки сіли.

– А що, хіба не вирахували? – здивувався Саїд, і прикидатися не довелося. Реєстратор скривився:

– Велика Пляма. Це такі захеращі, матінко люба. Джунглі, болота, таке інше… А супутник у нас один лише. І він екранування погано пробиває. Так що не менше ніж півдоби мине, перш ніж мазафаків відшукають, хіба що в кого інформатори серед селюків є… Але то нічого, за останній рік ще не бувало, щоб хитрожопі легко відбулися. Он, бачиш? – реєстратор показав кудись в глиб павільйону. Саїд глянув та хекнув: там на великому кронштейні під стелею висіла закіптюжена та обпалена середня броня зі знятим шоломом. Із коміра стирчав не менш закіптюжений череп. А на грудях висіла табличка, писана інтерлінгвою, фахумом та поліславом¹⁴: «Він не сплатив податків».

– Жорстко тут у вас. У нас на Кафі просто мультони нирки палицями відіб’ють та всі бабоси відберуть – у якості компенсації, – сказав Саїд. Реєстратор кивнув:

– У вас там своя специфіка, астероїд все ж таки. Не попалиш – замкнений же простір… Ну то що, обговориш із Мігелем? Чи тобі на деревину наводку дати?

Саїд завагався. Але тут раптом зметикував, що Лейла ж має в камінні тямити. Принаймні він сподівався, що тямить.

– Ну, камінці обговорити можна. Але купувати буду лише з жінкою. Вона в цьому краще метикує.

– А то вже справа ваша. Мені головне – щоб відсоток з оборудки сплатили. Втім, це вже не твоя турбота, в нас продавець податок платить. А якщо з Мігелем не домовитесь – підійдеш, я тобі знайду деревину. Адже бакшиш відробити треба, інакше фарту не буде.

Так і опинився Саїд за столиком у загородці павільйону, призначеній для обговорення угод. До столика підкотив робот-офіціант, але ні Мігель, ні Саїд нічого брати не стали. Салман та Ахмед, старанно вдаючи охоронців, стирчали праворуч і ліворуч за спиною Саїда, чим явно нервували Мігеля.

– Ну? – втупився на нього Саїд. Мігель зам’явсь, нервово подивився у бік реєстраторської стійки, але там вже товклися інші відвідувачі біржи. Мігель перевів погляд на похмурих Салмана та Ахмеда.

– Е-е…

– Мені сказали, в тебе хороший товар. То показуй, – Саїд зазначив про себе, що його тренування «зроби страшне обличчя» дарма не минули. Можливо, ефект важкого погляду та похмурої пики досягався за допомогою кібер-ока та залишкового післяопікового паралічу лицьових м’язів (Олекса сказав, що доведеться дві нервові гілочки імплантувати, але це не в похідних умовах). Як би там не було, але працювало.

Мігель зітхнув, поліз за пазуху та вийняв маленьку коробочку, розміром з пів-долоні:

– Зразки каменів. У мене їх із собою по п’ятдесят штук, різного розміру, від трьох каратів до шести, але всі іризують. І блискавкові також, – говорив він на астролаті¹⁵, й Саїд машинально перейшов на цю мову.

– Природні камені? – Саїд знав, що 90 відсотків дорогоцінного каміння на ринку – штучно вирощені, тому відносно дешеві, а от справжні, природні камені – дорога рідкість. От би ще вміти їх розрізняти… штучні камені, хоч за складом були ідентичні натуральним, якось хитро маркувалися виробником. Якщо, звичайно, виробник був чесним та цінував ліцензію. Існували й нелегальні фабрики, які намагалися додавати в каміння «випадкові» домішки та робити вади, щоб їхні камені могли видатися справжніми. Але все ж професійні ювеліри якось відрізняли.

Мігель переконливо закивав:

– Аякже. Знаєш, є в Снігуріані планетка… Громовуха називається… страшенно висока активність літосферних плит, вулканізм, грозова активність, таке інше. Так от там цього добра просто до чорта, хоч сракою їси, і це не для красномовства, бо більше там їсти нічого нема, – він захихотів. – Словом, тамтешні лишень із камінчиків і живуть. Вони їх на вагу на їдло та медикаменти вимінюють. Вигідне діло, тільки дуже ризиковане, бо там їдло – то валюта, та й корабель можуть спробувати віджати.

– То ти так корабель і втратив? – поцікавився Саїд без усякого співчуття. Мігель йому не подобався.

Той спохмурнів:

– Та ні, на Громовусі відбитися – раз плюнути, звісно, якщо ти не повний лузер. Станери вирішують питання. Я ще чесний, дехто, між іншим, просто прилітає, оголошує бартер і гасить місцевих станерами, відбирає камінчики та й линяє. А я їм чесно залишив їдла та ліків на відповідну вагу. І не лайна, а нормальних протеїнових концентратів та універсальних антибіотиків. Корабель я потім роздовбав… то вже інша історія. То що, ти камінчики будеш брати?

Мігель розкрив коробочку. На чорній м’якій підкладці лежали гладенькі, але необроблені камінці розміром з вишню кожен – один синій, один червоний, один чорний, і всі мінливо переливалися.

– Ну, сертифікат я навіть питати не буду, – протягнув Саїд, задумливо дивлячись на камінці. Якщо камені й справді натуральні, то після перепродажу на тій же Кафі можна буде мати подвійний зиск. Якщо не більше. Навіть за вирахуванням усіх супутніх витрат. А якщо камені фальшиві… він втратить тисячу галактів. Тисяча галактів – це не дуже великі гроші, але й не малі.

Він узяв чорний камінець, роздивився, поклав назад:

– Пропозиція гарна. Але я камінці лише з жінкою купую, вона в них тямить.

Мігель сховав коробочку:

– Так у чому ж справа? Приводь жінку, хай дивиться.

Саїд підманив Салмана:

– Зганяй за Лейлою.

Той кивнув та щез. Саїд тихцем видохнув: Салман не дурник, зметикував, що до чого. Саїд ладен був прозакладати своє кібер-око, що Салман докладно про все доповість Харитону, і крім Лейли приведе ще когось на підтримку.

– Ну, півгодини чекаємо, а ти б камінці би приніс усі, якщо годящі – то ми б вибрали.

Смаглявий зітхнув та озирнувся:

– Еге ж, я їх принесу, а твої здоровила так відберуть. Принаймні спробують точно.

Саїдові навіть обурення вдавати не довелося – так його образила підозра в нечесності:

– Ти що верзеш? Чого ображаєш?

– А то я не чув про Кафу та ваші манери, – буркнув Мігель, недвозначно торкнувшись бластера, що висів в нього на перев’язі. – У вас там кого обвести чи що відібрати – люба справа. І за гріх не ставлять.

– Ой, можна подумати, тут не так, – Саїд відхилився на спинку стільця, продовжуючи свердлити Мігеля поглядом. – У нас – як усюди. А ти подумай от що: ти сам, корабель втратив, тобі єдиний вихід – якомога швидше товар збути, та купити якесь корито… команду винайняти.

– Команда в мене є, – тут Мігель вишкірив зуби. – Команду, на відміну від корабля, я не втратив.

З-за перетинки, що відділяла закапелок від усього залу для перемовин, вийшли три чоловіка та встали за спиною Мігеля. Саїдові одразу ж стало трохи некомфортно, але він постарався цього ніяк не видати. Ахмед насупився.

– Ну і славно, – Саїд сам із подивом зазначив про себе, що його голос анітрохи не тремтить і самовладання не пропало. – Я за тебе радий. Тобі з такою командою тим більш не варто боятися, що хтось у тебе каміння відбере. Я, до речі, міг би не лишень грошима розрахуватися, а й товаром. Товар хороший, і теж недешевий. Не так, звісно, як твій…

«Зрештою, скинемо сміхотун-траву, а каміння, якщо штучне, то Лейлі віддамо, хай собі прикрас наробить…»

Мігель всміхнувся невесело:

– Паритет? Добре. Ну що, довго там твою жінку чекати?

– Ні. Я ж сказав – півгодини, не більше. Скоро буде… – Саїд на кібер-око вже отримав повідомлення, і щоб прочитати його спокійно, узяв-таки в робота пляшечку води з вітамінами. Мігель узяв найдешевше бренді.

З «Хабіби» йому на кібер-око та вживлений за вухом навушник транслювався діалог Салмана з Харитоном. Саїд гостро жалкував, що не може без завад брати участь в цій розмові. Втім, дуже скоро зрозумів: Салман виправдав усі сподівання, доповів чітко, суттєво, не забув нічого. Харитон вислухав його доповідь і трошки повагався з відповіддю, мабуть, прораховував варіанти:

– Отже, таки сіли на планету. Це добре, не люблю космічний абордаж… з іншого боку, якщо ми самі сядемо на планету, тут взагалі всі забігають, як підпалені.

Втрутився Семен:

– Супутник у них лише один, екранування не пробиває. Фігня питання, Вовку. Нам кораблі саджати і не треба, просто проходимо побіжно над потрібним місцем і десантуємо штурмовиків, глушимо зв’язок на півгодини, не більше. Вони й не зрозуміють, що то було.

– Пропозиція гарна, – погодився Харитон. – Одна лише проблема: як знайти це потрібне місце. Може, нам краще заявитися на Ботбей та сказати, що козлики – наші? Як на мене, місцевим цілковито по дюзам, хто покарає порушників, аби їх покарали… Нелюбов до нас тут, звичайно, велика, але хитрожопих тут люблять ще менше.

– Не забувай, тут винагороду за козлів оголосили. П’ятдесят тисяч – добрячий шмат, – зазначила Роза. – Зара багато хто ломанеться шукати. Тому нам треба якось їх випередити…

В розмову вступила Лейла:

– А нам що робити? І далі тут стирчати?

– Аякже, – сказав Вовк. – Ви сюди з Кафи за товаром прилетіли, вам треба як завгодно, але не провалити легенду. Цілком можливо, нам ще може стати у нагоді. У майбутньому. Так що ти давай, іди до Саїда, ще когось про всяк випадок прихопи. Заразом будете дивитися на ворушіння в порту та сигналити, якщо раптом місцеві масово попруть козлів шукати. А щодо того, як самим їх знайти, є одна зачіпочка… Жучок Семенів же працює досі… слабко, правда… Отже, всі – до роботи!

На цьому місці Саїд допив воду, а повідомлення закінчилося. А потім прийшло коротеньке від Лейли: «Скоро буду. Ну тут і місцинка… витріщаються як зголоднілі, й баби теж… А Вовк наказав торговців удавати до кінця, так що товар брати доведеться. Твоє щастя, що я й справді в камінні тямлю, в мене дід – ювелір».

Мігель уже нетерпляче совався на стільці:

– Ну що? Де там твоя баба?

Але тут у зал якраз й увійшла Лейла у супроводі Салмана, Миколи та Каміля, і Мігель закашлявся, вибалушивши на неї очі. Сам Саїд теж ледь щелепу не вронив, але вчасно прохопився. Не дивно, що тутешні вилуплялися як зголоднілі.

Цього разу Лейла вибрала зовсім не такий мінімалістичний костюм, як той, в якому вона «полювала на козлика» на Акермані (де на ній були майже прозорі шальвари та коротенька чолі з величезним декольте), навпаки, можна було сказати, що вона запакувалася з ніг до голови… На ній були костюм чуридар-курта з цілком непрозорої багряної із золотом тканини, і накидка-дупатта, яку вона перекинула через плече і напнула на голову, на розшиту золотом тюбетейку. Але при цьому Лейла виглядала неймовірно сексуальною… і вкрай небезпечною. Небезпечність підкреслювалася двома великими ножами (силовим та сталевим) та бластерами на перев’язі на стегнах. І станером на правому браслеті.

Саїд посміхнувся їй та мовив до Мігеля:

– Власне, от.

Лейла зупинилася біля їхнього столу, окинула Мігеля та його здоровил довгим, вивчаючим та трохи зверхнім поглядом, від якого в них чомусь почервоніли вуха, та красиво всілася поряд із Саїдом. Сказала глибоким, оксамитовим голосом, звертаючись до Саїда на астролаті (молодець Салман, і про це не забув сказати):

– Каро, Салман сказав мені, що тобі пропонують коштовні камені?

– Вірно. От цей… нобль дом каже, що його сапфіри, рубіни та блискавковий камінь – натуральні, викопні самоцвіти. Іризуючі. Без тебе брати не хочу, ризик великий. Ціна питання – штука за десятку. Чи не глянеш? А то щось задешево.

Лейла кивнула і перевела прискіпливий погляд на Мігеля, який вилуплявся на неї з роззявленим ротом. Той рота одразу захлопнув, знову поліз за коробочкою, розкрив її з послужливою усмішкою та поставив перед Лейлою. Вона підняла праву руку, ляснула пальцями, і Салман уклав їй в руку універсальний оптик (мабуть, позичений в технаря, тому що Саїд щось не пригадував, щоб в нього на кораблі було їх два). Лейла розкрила його, покрутила налаштування, двома пальцями лівої взяла з коробочки сапфір та стала роздивлятися під збільшенням та різним підсвіченням. Гмикнула, поклала назад та взяла рубін. Його роздивлялася довше, додала збільшення. Потім переключилася на блискавковий камінь.

– Це ж треба, кам’яний фульгіт. З Громовухи, кажеш? Гм, гм… – і вона звернулася до Саїда на усамському діалекті фахума:

– Камені справжні. Наскільки я можу сказати. Беремо?

– Як скажеш… Ти певна?

Лейла примружилася:

– Без лабораторного дослідження ніхто не може бути певним на сто відсотків. Але на Кафі ми зможемо їх продати. Навіть якщо вони вирощені штучно, вони явно дуже якісні, так що гроші ми повернемо у будь-якому разі.

Саїд кивнув та перейшов на астролат, звертаючись вже до Мігеля (судячи з виразів облич, ані він, ані його здоровила не знали фахума або ж не змогли розібрати усамську говірку):

– Покажи інші камені, ми будемо вибирати.

Мігель зрадів, хоча постарався радість приховати:

– А скільки? Все?

– Я схожий на здурілого багатія? – здвигнув плечима Саїд. – Звичайно ні. Два десятки візьмемо…

Лейла похитала головою, показала чотири пальці. Саїд ледь не вдавився. Ну, гроші в них були. Із загальної каси їхньої команди, але… ризикувати на власні дві тисячі він мав повне право, але на загальну касу?! Він крадькома поглянув на товаришів – вони були спокійні. Довіряли розбірливості Лейли? Хтозна.

– Ну, як скажеш, кара міа. Тоді чотири десятки. Але з вибором… Втім… можу ще запропонувати на товар обміняти. На сміхотун-траву, наприклад. Тисяча галактів якраз…

Мігель рішуче помотав башкою:

–Ні-ні-ні, ніякого бартеру. Лише бабоси. Траву свою сам пали.

– Крім трави, в мене ще сигари є. На чотири тисячі. Натуральні. Подумай добряче.

– Ну іншим разом би узяв. Але що я зараз-то з ними робитиму? – видно було, що Мігель був би й радий, але валюта йому потрібніша. – Мені корабель купити треба…

До справи підключилася Лейла. Стрільнувши в Мігеля чаруючою посмішкою, вона постукала по стільниці наманікюреними кігтиками:

– Але ж це Ботбей. Нам завтра відлітати, а тобі начебто поспішати особливо нема куди. Перепродаси наш товар із прибутком. Подумай. Сигари зі справжнього тютюну, із самої Землі – таке на дорозі не валяється.

Варто було прозвучати слову «Земля», як Мігель аж підскочив:

– Що, правда з Землі?! А чим доведете?

Тепер була черга Саїда ляскати пальцями. Микола, шкірячи зуби, поставив на стіл коробку із сигарами. Вже лише саме те, що вона була з натуральної деревини, з тонких кедрових дощечок, вразило Мігеля та його компанію. Саїд відкинув вічко, і показав на тонку латунну табличку із сертифікатом. Там була вдрукована голографічна печатка, на якій інтерлінгвою значилося: «Земля, острів Куба. Сертифіковане Тютюновою Асоціацією Ліги Вільних Планет». Сам Саїд зеленого поняття не мав, чи справжні це сигари. Втім, і щодо Мігелевих каменів були сумніви, так що тут те на те й виходило.

Самі сигари лежали щільненько, одна до одної, паморочливо пахли справжнім тютюном, і на кожній на наклейці красувалася така ж голографічна печатка, тільки менших розмірів.

Мігель потяг носом, шумно видихнув і знову поліз за пазуху, вийняв кілька мішечків з унішовку.

– Хай по-вашому буде. Отже, чотири готівкою і чотири сигарами. Всього вісімдесят каменів… і зразки в подарунок. Як оптовому покупцеві… – Мігель вилупився на Лейлу, яка незворушно розв’язала один із мішечків та стала передивлятися камені, відкладаючи обрані. Саїд стежив за нею і за Мігелем, за його здоровилами, за оточенням, а сам при цьому думав, як же там інші учасники полювання. І гостро їм заздрив…

8. Дипломатія

Потрібне місце знайшли досить швидко – програма-жучок, яку Семен підсадив на «Леопард» ще на Акермані, працювала вправно. За фактом це був код, який змушував корабельні системи кожні двадцять секунд подавати сигнал «все гаразд» не лише на консоль керування в рубці, а й на антени зв’язку. Впіймати сигнал можна було або в гіпері, або в нормальному космосі на невеликій відстані. Можна було б примусити, звісно, надсилати такий код і через ансібль, але це тягло б занадто енергії, команда б швидко помітила.

Щоб упіймати сигнал, звісно, довелося підійти максимально близько до планети з боку Великої Плями, і добре, що ботбейські спостерігачі не встигли їх засікти.

– Є сигнал! – відрапортував Семен. – Яким би навороченим у них не був штінт, а нашого жучка він не впіймав!

– Це добре. Отже, отут вони… – Вовк позначив точку, з якої йшов сигнал, на знімку планети.

Планета Ботбей, розміром у 0,5 планетарного стандарту¹⁶, тераформована від нуля, не мала океанів. Її поверхня була вкрита безліччю круглих (на місці колишніх ударних метеоритних кратерів) та вузьких, видовжених (на місці розламів та тріщин) озер. Оскільки ось обертання планети була горизонтальною та співпадала з площиною її орбіти, а швидкість обігу навколо зірки дорівнювала чотирьом стандартним місяцям, то клімат був теплий, рівномірний і дуже вологий – адже вода не накопичувалася сезонно на полюсах у вигляді льоду, а вільно переміщалася в атмосфері, й тому дощі та тумани тут були частим явищем. Для деяких видів сільського господарства просто чудовий клімат. Тому на Ботбеї, крім єдиного міста-порту, яке жило за рахунок торгівлі та контрабанди, було багато фермерських поселень, що торгували з портом їжею (здебільшого рисом, ставковою рибою та овочами). Фермери не мали своїх кораблів, і в космічній торгівлі могли брати участь лише опосередковано. Зрозуміло, що їх це не дуже влаштовувало, так що, коли раптом з’являлися якісь порушники, що не бажали платити портовий збір та податок на угоду, фермери, чи, як їх презирливо називали мешканці Ботбейського порту, «селюки», прагнули мати з цього якомога більше зиску. Зиск міг бути різним… якщо в порушників були годящий товар і великі шанси звалити до того, як на них впаде лють обдуреного «уряду», то фермери торгували з ними. Якщо ж ні – то «селюки» першими ж і в’язали порушників, здаючи їх у порт за оголошену винагороду.

Харитон мав серйозні побоювання, що екіпаж «Леопарда» може спіткати саме така доля – адже в козликів не було товару, та й кораблик невеликий… Тому треба було поспішати. Добре хоч ті сіли на Великій Плямі – величезній заболоченій та зарослій манграми території, де було мало фермерських поселень.

– Отже, так. В десанті – Явдоха та Мар’яна зі своїми силовими. Вам надаю Влада, Теклу та Тодося. На місці командує Мар’яна. Скидаємо вас де треба… часу буде обмаль. Коротше – живцем брати сволоту, корабель їхній теж треба б прихопити. Фіг їх зна, де вони крадене ховають.

– Чи зуміємо – дюжиною? – засумнівалася Явдоха Миша. – А ну як налетять тутешні…

– Вже ж зумійте, – жорстко сказав Харитон. – Розо, слухай космоефір. Твоє завдання – всі сигнали далекого зв’язку, маяки, таке інше. І хай Бодя, як лишень прокинеться, зайде у верхній гіпер та спостерігає. Данило теж. Спеціально не будити, але як тільки – так до роботи… є в мене підозри, що в них тут призначено перевалочний пункт. Готовність – десять хвилин. Давайте.

Пхикаючи під ніс, Явдоха на своєму кораблі вибралася з пілотського ложемента і попрямувала в десантний відсік – вдягатися у броню та пакуватися в десантну капсулу. Василь Мовчун, нічого не питаючи, пішов за нею. Так само мовчки за ними пішов і Дарко, новенький у їхній команді, колишній космодесантник. Славко, важкий піхотинець, перезирнувсь із Лайзою, в минулому – республіканською спецпризначенкою:

– Здається, у Вовка процесор погорів, не інакше. На що він взагалі розраховує?

– Не знаю, Славко. Не знаю… ходімо броню напинати, а то Харитон нам голови повідкручує, якщо хронометраж порушимо, а Миша ноги відірве та в дупи нам позасовує…

На «Кальї» Мар’яна та її команда сприйняли наказ набагато спокійніше – не вперше під командуванням Харитона ходили. Вдягаючись у броню, Мар’яна лише сказала:

– Ну, одне те вже добре, що в них тут ніякої ПКО¹⁷ нема. А то як пригадаю Альтаїрську операцію… Десант над болотами і щільний вогонь ПКО – гидотніше не придумаєш, – вона здригнулася. Семен розкрив клапан одноразової десантної капсули та допоміг їй туди залізти. Зачиняючи, відповів:

– Це вже точно. Ну, з Богом.

Сам швидко вліз у броню, ліг у капсулу, і Кася, штурмовичка з їхньої команди, зачинила її за ним. Потім повторила його дії, та її напарник Тарас запакував її в капсулу. А його самого в капсулі зачинив інженер, який залишався на «Кальї» за старшого. На прощання перехрестив їх усіх, дочекався сигналу за хронометражем і, потицявши собі за спину дулю, натиснув на скидання.

Капсули випали з кораблів, як ікра з риби, що йде на нерест, і стрімко пішли вниз, до поверхні. В них були невеликі двигуни, виключно для корегування спуску, так що вони швидко збилися в зграйку та падали в задану точку купно. Тим більше що боятися ракетного удару не треба, хіба що з «Леопарда» пальнуть, але це було дуже малоймовірно – далеко не на всіх кораблях такого класу є підходяще озброєння.

Кораблі набрали швидкість та покинули орбіту, крім «Перця». Корвет, навпаки, скинув швидкість та пішов на зниження, переходячи на нижчу орбіту. Не встиг зробити й півоберта довкола планетки, як прийшов виклик:

– Хто такі? Навіщо приперлися? Порт закрито на цикл.

Харитон не став поки що давати зображення. На бічному екрані бігли дані від його зв’язківки Злати, зайнятої прослуховуванням ефіру. Судячи з усього, десант минув непоміченим. Задоволено гмикнувши, Вовк увімкнув передачу зображення. На екрані виник худий, але міцний чоловік із накладкою нейроімплантата на голові.

– «Перець», корвет Братства Запорогів, – сказав Харитон, із задоволенням відзначивши, як видовжується від подиву лице співрозмовника.

‒ Вовк?! А ти чи не херанувсь – припертися сюди? ‒ нарешті оговтався від подиву той. Харитон зітнув плечима:

‒ Начебто Братство на планетах Конгресу не заборонене. Чого б нам сюди й не прилетіти?

‒ От нахаба! ‒ чолов’яга аж примружився. ‒ П’ять років тому винесли нахрін чотири моїх вантажівки – а тепер такі взяли й без балди приперлися!

‒ Можна подумати, ми єдині, хто тобі за контрабанду хвоста припалив, ‒ байдужо відповів Харитон. ‒ Ти ці гроші давно вже відбив, Командоре.

‒ П’ятдесят тисяч – то таки п’ятдесят тисяч, нізвідки не візьмуться, ‒ показав зуби ботбеєць. ‒ Чотири вантажівки, Вовку. І це лише їхня собівартість, про недоотриманий прибуток я взагалі мовчу! І про інших невдоволених, а тут їх вистачає, до речі. Так що валіть нафіг звідси, поки цілі.

‒ Командоре, ти не залупайся, ‒ м’яко сказав Харитон. ‒ Якщо нам треба сісти на планету, ми на неї сядемо, і плювати на твої заборони. От тільки без твоєї згоди в тебе ж знову будуть збитки. Можливо навіть, що дуже великі.

‒ Ти той, погрожуєш, чи що? В тебе один корвет, у нас на планеті штук п’ять готових до вильоту, і ще наземні гармати... Дідько, та ти й справді всерйоз, ‒ недовірливо вибалушив очі на Харитона Командор. ‒ Ет, єти твою наліво, правду про вас кажуть, що ви всі – психи без башти.

‒ Може, й так, але я знаю, чого про нас точно не кажуть, ‒ рівно, без особливих емоцій, відповів на це Харитон.

Командор пхикнув:

‒ І чого ж?

Вовк широко посміхнувся:

‒ Того, що ми контрактів не виконуємо і слова не дотримуємося.

Зависла коротка мовчанка – Командор обмірковував почуте. Потім, зрозумівши, кивнув:

‒ Так ви той, тут у справах? Кого вам замовили?

Ніхто не здивувався такий зміні ставлення ботбейця, адже Кодекса найманців у Конгресі намагаються дотримуватись. Заради власного ж зиску, часто доводиться за послугами звертатись…

‒ Не бійся, нікого з ваших, ‒ Вовк підморгнув людським оком. ‒ Більше того, я зара можу за ті вантажівки відробити. Скажімо, зекономити тобі п’ятдесят тисяч галактів.

‒ А-а-а, так ті довбані мазафаки, що поза портом сіли – то ваші клієнти? А що, як ми їх раніше захапаємо – скільки за їхні башки відвалиш?

‒ Бач, Командоре, ‒ Харитон був цілковито спокійний, хоча його команда нашорошилася. ‒ Якщо ви їх захапаєте та пришиєте – нам же простіше. Ти ж злиняєш на п’ятдесят шматів, не ми. Ми ж гроші все одно отримаємо, нам за мертвих також заплатять, менше, звісно, ніж за живих, але точно вже більше півста штук. Якщо ви їх хапнете і спробуєте нам продати – це буде з твого боку дуже, дуже велика дурість, і ми вже потурбуємося, щоб про це дізналися люди з Портового Братства, Лиси Космосу, Ісмаїлові Брати, ну й усі інші. І тоді з ботбейцями ніхто з найманців не стане мати ніяких справ, крім, хіба що, Діри. Діряни, як всім відомо, ніяким стервом не гидують.

На згадці про Діру та її мешканців Командора аж перекосило:

‒ Так, я зрозумів. С-сучий ти сину, Вовче… Гаразд. Біс із вами, вмовили. Тільки з бажаючими впіймати вилупків самі воюйте, я об’яву про нагороду відкликати не стану.

‒ Нема питань. Мені головне, щоб твої власні горлорізи в нас під ногами не плуталися. Ну то як, домовилися? Ми ловимо хитрожопих, а ти економиш п’ятдесят шматів, і питання про вантажівки ми забуваємо – так, на майбутнє.

‒ А якщо ні? Чим мені загрожує присутність цих довбнів на планеті? ‒ Командор явно стежив за якоюсь інформацією і тяг час. Втім, він цілком точно не міг ще знати, що десант запорогів уже висадився та працює.

‒ Тим, що ми вже постараємося контракт виконати… а якщо не зуміємо, тут інші з’являться, кому їхні голови треба. А це вже серйозніше буде. Ті люди, хто за ними теж бігає, лишати свідків не стануть. Так що тобі доведеться потім таку купу лайна розгрібати – заплачеш…

‒ Зрозуміло, ‒ Командора перекосило так, немовби він гальмівної рідини ковтнув. ‒ Тоді домовилися – я вам заважати не буду, впіймаєте та покараєте мудозвонів – забуду про вантажівки. Але, єти твою наліво, у вас всього стандартна доба на це!

І Командор відключився. Маня запитально подивилася на отамана. Той відкинувся у своєму командирському кріслі, поправив чуба:

‒ Ну, дві години в нас є. Камбуз! Каву всім у рубку!

Маня вигнула брову:

‒ Ми не сідаємо?

‒ А навіщо? ‒ Харитон усміхнувся. ‒ Наша справа – кола над Ботбеєм намотувати, типу місце посадки козлів видивляємося. Командор вважає, ніби ми не в курсі щодо Великої Плями, і його люди зараз самі «Леопард» шукають. Я його знаю як облупленого – він обов’язково поторгуватися з нами за козликів захоче, що б він там не казав. І поки вони не дотумкали, що ми десант раніше скинули, в наших є фора. Златко, слухай планетарний ефір далі…

Зв’язківка кивнула, не знімаючи візора з навушниками.

‒ Щойно в порту піднімається шухер та зростає насиченість планетарних перемовин – ми маємо швиденько чухати до місця і бути напоготові. Так що, Маню, розраховуй наші витки так, щоб і підозри передчасно не викликати, і встигнути, коли треба, вчасно, ‒ Харитон зробив пальцями характерний жест, що в нього означав – «ну ви розумієте».

Маня розпливлася в єхидній посмішці:

‒ Уявляю собі його пику, коли він дізнається, як ти його на кривій об’їхав, ‒ і вона насунула візор пілотського шолому. Харитон зітхнув:

‒ Здається мені, так легко ми не відбудемося.

З’явився джура, що був сьогодні черговим на камбузі, з великою тацею термокухлів, і першому підніс каву Харитону. Потім роздав іншим, крім Данила, котрий все ще спав. Його кухля джура просто вставив у паз підлокітника ложемента.

Харитон сьорбнув гарячезну каву та замислено сказав:

‒ Щось мені здається, пригоди лише тільки починаються… Розо!

‒ Агов? ‒ відгукнулася Роза. ‒ Ти що, справді таки думаєш, що сюди за козликами хтось іще привалить?

‒ Саме так. У них тут явно було призначено зустріч. Можливо, вони устигли відіслати ансібль із доповіддю про форс-мажор…

‒ Ансібль? На кораблі класу «іол»? ‒ із сумнівом сказав Дієго, пілот Мар’яниного кораблика.

‒ А гіпершейкер на кораблі класу «іол» тебе не дивує? ‒ Харитон знов сьорбнув кави. ‒ Із такими справами там в них і ансібль може бути… Втім, вони могли маяк скинути з кодованим сигналом. Розо, що там космоефір?

Космоефір, звичайно, могла прослуховувати і зв’язківка «Перця», але Харитон не просто так дав це завдання Розі. Корабель класу «експлорер», незважаючи на невеликі розміри, мав дуже високоякісне начиння, в тому числі й для сканування ефіру на всіх можливих діапазонах. Стандарти Пошукової Служби вимагали екіпірувати навіть контрактні експлорери потужною апаратурою, яка поступалася хіба що спеціальній шпигунській. А після уходу до запорогів сам Данило потурбувався про те, щоб проапгрейдити «Мавку» на максимум можливого.

‒ Поки що нічого особливого. Маяк Ботбея працює в штатному режимі… інших маяків поки не виявили. Нестандартних випромінювань та частот також. Три невеликих кораблі вийшли з дискрету та йдуть на посадку в порт.

Влізла Злата:

‒ Всі три – з планет Конгресу, як вийшли – одразу запросили посадку в порту. Їх не пускають, сказали – карантин. Тепер висять на високій стаціонарній орбіті над портом. Не наші клієнти… В порту поки тихо. Місцеві, судячи з перемовин, поки лише збираються «мазафаків» ловити. Планетарні катери з порту ще не вилітали.

‒ Підозріло, ‒ Харитон знов приклався до кави. ‒ Як же так, п’ятдесят тисяч – і ніхто не чухається?

‒ Там Саїд із командою, ‒ нагадав Дієго. ‒ Може, хай диверсію влаштує?

‒ Еге, йому лише тільки диверсії доручати, ‒ гигикнув Йон, другий пілот на «Еланорі». Інші підтримали його хихотінням.

‒ В Саїда своє завдання. Він прикриття собі заробляє, нам на майбутнє стане у нагоді, ‒ обірвав сміхотіння Харитон. ‒ Саїд якраз має залишатися чистим і поза підозрами.

Штурман «Перця», Кріс, все ще підхихикуючи, сказав на це:

‒ Ну ще б пак, йому просто інші завдання доручати нема сенсу. Багатенький синок багатеньких батьків хіба годиться на що інше?

‒ Ти ці заздрісні дурощі кинь, Крісе, ‒ вступилася за Саїда Маня, перш ніж Харитон устиг зробити йому зауваження. ‒ Нема чому там заздріти. Саїд від цієї своєї багатенької сімейки дременув світ за очі з одними лише кишеньковими грошима. Ці самі гроші під вигідний відсоток на Аскольді у банк поклав та в армію умотав – спочатку на строкову, а потім на три роки на контракт. А коли предки його й там дістали, то звільнився, забрав гроші та купив на все корабель, команду зібрав та до нас і втік, аби від своєї рідні подалі. Й щоб вже точно його виколупати не змогли. Ось так.

Присоромлений Кріс замовк, а Харитон додав:

‒ Саїд – наш співбрат, такий самий, як усі інші, ну, лажає іноді – так хай той, хто безгрішний, перший в мене плюне. Тому що й я лажаю.

В розмову втрутилася Роза:

‒ Вовку, на двійко слів приватно.

Харитон провів по сенсору на підлокітнику крісла, ввімкнувши силовий купол, який не давав іншим чути перемовини.

‒ Ну?

‒ Як гадаєш, хто замовники козликів? Не повірю, щоб у тебе здогадок щодо цього не було.

‒ Я тобі що, ясновидець?

‒ Харитоне, давай конкретніше.

‒ Ти прямої відповіді хочеш? ‒ буркнув отаман. ‒ То я не знаю. Одне я знаю точно: рідний уряд знову вліз у якесь політичне галактичне лайно. І йому тепер негайно потрібно, щоб це лайно розгребли сторонні люди. Типу нас.

‒ Так це таки очевидно. Лео на це натякнув. Мене твої власні здогадки цікавлять, ‒ в голосі Рози Харитон уловив неспокій, який недобрим чином резонував з його власним.

‒ Не усами, ‒ коротко сказав він. Роза усміхнулася (в голосі було чутно).

‒ Бінго! Я теж думаю, що таки не усами. Чуйка.

‒ Чуйка в тебе, Розо, що треба. Ти точно у розвідці не служила? ‒ невесело всміхнувся Вовк. ‒ А які ще в тебе думки є?

‒ Найбільша дупа, Вовку, знаєш у чому? В тому, що наш рідний уряд сам гадки не має, хто насправді за цим кейсом полює. От щоб мені маци на цей Песах не їсти, якщо я не права.

Отаман аж присвиснув, перш ніж згадав, що на кораблі свистіти – погана прикмета.

– Ти хочеш сказати – вони знають, що хтось прагне отримати ці розробки, і знають, що усами навряд чи там при ділі… але це й усе, що вони знають.

– Ну таки так. А тепер давай напружимо мозок та подумаємо, хто це може бути.

– Тю, Розо, та хто завгодно. Ось взагалі хто завгодно.

Роза помовчала, потім розсудливо сказала:

– Бач, насправді – не хто завгодно. Тому що – гроші. Такі бабоси далеко не в кого завгодно є. корабель непростий, купа прибамбасів. Команда також цікава – один навігатор чого вартий. На все це потрібні дуже грубі гроші. Якби ці умовні піпідраси просто хотіли поцупити кейс, вони б найняли когось не надто витонченого. Ісмаїлових братів, наприклад. Чи тортугосців. Словом, тих, хто не вигадує хитрих багатоходівок, а просто грубо відбирає товар та швидко тягне його замовнику. Але вони найняли когось не такого відомого, але такого, хто тонко працює. Це по-перше. А по-друге… самий факт викрадення кейса, те, як це все сталося. Наші-то гадали, що якщо робити все тихцем, не привертаючи зайвої уваги – кейс успішно потрапить куди треба.

– Згоден, план у них був гарний, – Харитон приклався до кави, включив на кухлі підігрів. – Не їхня вина, що він провалився. Кур’єра здали десь на тому боці, на виході.

– Маю великі сумніви, Вовку. «Асури» старанно всі дірки конопатять, це неможливо.

Вовк похмуро гмикнув:

– Що ти знаєш про корпорацію «Асур»?

– Та те саме, що й усі, – відео вони не обмінювалися, але Харитон був цілком певний, що от прямо зараз Роза здвигнула плечима. – Займаються різноманітними розробками, здебільшого – засоби та способи зв’язку, біокібернетика, зброя, біотехнології та комп’ютерні програми. Їхня фішка – розробки, заборонені в більшості держав і наддержавних утворень. Сама корпорація – типу як незалежна та екстериторіальна. База в них десь у вільному космосі, та ще й мобільна.

– А чим іще відрізняються «асури» від подібних до них, типу «Веселих Ведмедів» чи «Космічних Анонімусів»? Чому наші саме в них розробки вели?

– А от тут, Вовку, самий цимес. «Асури» ніколи не перепродають чужі секрети та контракти. Тобто угода для них священна. «Унікальні послуги та товари», начебто в них девіз такий. Типу, якщо замовляєш у них щось, то можеш бути певний, що більш нікому вони не продадуть у найближчі років п’ятдесят, начебто в них так у стандартних контрактах указано.

– Отож. Всі про це знають. На цьому корпорація й тримається. Так що вони, звісно, дірки конопатять… але тим старанніше всілякі нехороші людці намагаються ці дірки організувати. І якщо не виходить це зробити з боку «асурів», то заходять з боку їх клієнтів. Витекло десь на цій ділянці. Наші організовували замовлення і роботу над ним через мережу підставних осіб та посередників. Певен, що більшість з них зеленого поняття не мало про кінцеві пункти в обидва боки. Крім тих, хто брав участь у їх розробках. Пам’ятаєш, Лео казав, що якісь вітчизняні високолобі безпосередньо з «асурами» працювали? В цих чортових геніїв голови в плані секретності діряві, як не знаю що. І якщо вони там якісь відкриття зробили… не може бути такого, щоб ніхто з них не похвалився, хоча б і анонімно. Я свою кібер-руку ладний закласти, що цей учений роздовбака, через котрого пролилося, був цілковито впевнений, що він круто законспірувався… але кому треба – ті все зрозуміли.

Роза надіслала сумний смайл:

– Плин твоїх думок я розумію. Думаю, люди Сандро Водолія вже в курсі, через кого протекло. Тому-то нас і винайняли, адже якби витекло від «асурів», то цим займалися б люди корпорації. Кажуть, у них надто своєрідні, але дуже дієві методи… Але тоді виходить, що витік упіймати міг будь-хто з тих, у кого є достатньо коштів та можливостей. Якщо я правильно зрозуміла, що саме «асури» разом із нашими високолобими робили – то в цих розробках можуть бути зацікавлені дуже різні і дуже круті хлопці. Я б навіть припустила… альфабетанців, наприклад. Або тяньгойців. Багатоходівки – то їхній фірмовий стиль.

– Еге ж. Якби замовниками були усами, то вони б діяли грубіше, тут ти права. Не стали б посередників наймати, чи найняли б, але когось для себе більш звичного, типу тих же Ісмаїлових братів. Коли справа доходить до грошви, усами стають такі скупі, наче їм з-під дупи останнє витягати доводиться. Так що це не вони. А от хто… навіть гадати не хочу. От тому нам треба встигнути захопити козлів раніше, ніж сюди припруться їхні замовники.

– А погодься – буде дуже красиво, якщо припруться усами? – Роза знов передала смайл, цього разу – із хитрою усмішкою. – Адже є люди, що обожнюють усіляких ідіотів розігрувати в темну.

– Воно так. Втім, нам же ж нема різниці, кому дупу надирати…

– Це точно. Питання лише в проблемності цього процесу – я маю на увазі, надирання дупи. Все, відбій приватного зв’язку.

Роза вимкнулася від привату, і Харитон прибрав купол.

З двох годин фори вже минуло двадцять хвилин.

9. Десант

Велика Пляма виявилася не такою вже й поганою місциною, як можна було подумати. Принаймні славнозвісні тутешні болота були всього лише мілкими, хай і смердючими, але все ж калюжами.

– І це вони називають болотами? – глузливо пробурмотів у шоломофон Тарас, уродженець Щека, де болота були звичною та невід’ємною частиною тамтешніх ландшафтів.

– Я тобі більше скажу – вони ось це називають джунглями, – відповіла йому Явдоха, яка влаштувалася на широких Василевих плечах.

З її точки зору невисокі мангрові зарості Великої Плями взагалі джунглями назвати було не можна. На Хориві джунглі вкривали всю планету, і літаючі острови також. Тамтешні джунглі являли собою дике сплетіння дерев, ліан, двохметрової трави та папороті гігантських розмірів. Хорив був унікальним планетоїдом: супутник Славутича, планети-гіганта, близької до зірки, він мав температуру поверхні, придатну для нормального існування людей – завдяки тому, що більшу частину часу його затіняв Славутич (адже цей гігант і його супутники Кий, Щек, Хорив та Либідь знаходилися надто близько до Ярили, на передньому кордоні «поясу життя», і якби Хорив був звичайною планетою земного типу, там було б надто спекотно). Однак при цьому його кора містила велику кількість анобтаніума – мінерала, характерного скоріше для об’єктів поясу Койпера. Анобтаніума ж там було так багато, що в гірських районах Хорива навіть були літаючі скелі. А на всій планеті з гравітаційними та магнітними полями коїлася така неймовірна плутанина, що процес тераформування пішов якось дивно, породивши джунглі з дуже цікавими мутаціями. Та й люди там теж змінилися, дали початок новій субрасі – «напівросликам» не більше метра тридцяти сантиметрів на зріст.

– Правду кажучи, місцинка дійсно неприємна, – зазначив Влад. – Не хотілося б тут здохнути. З могили в цьому болоті хрін потім виберешся.

– Все так серйозно? – трохи стурбовано спитав Дарко – він був новеньким і ще не звик до замогильного гумору Влада (завдяки якому той і отримав своє прізвисько – Вампір).

– Аякже. Уяви: ти з могили лізеш, а вона тебе засмокчує, – Влад невизначено помахав рукою.

– Знов ти за свої жартики, – Явдоха перевірила зброю.

– Облишити порожні розмови, – наказала Мар’яна. – Розсипаємося, оточуємо по пеленгу. За моїм сигналом штурмуємо корабель. Всіх за можливості брати живцем… Мишо, тобі лівий фланг, мені правий…

Запороги розсіялися по джунглям, орієнтуючись на пеленг. Якими б тутешні джунглі не були, а все ж пересування вони сповільнювали.

Спочатку все йшло за планом: Мар’яна з Семеном, Тарасом, Касею, Тодосем і Теклою пішла праворуч, Явдоха з Василем, Лайзою, Дарком, Славком і Владом – ліворуч. Вони розтяглися ланцюгом, оточуючи «Леопард» по колу з радіусом в двісті метрів. Сам «Леопард» спокійнісінько сидів на галявині із спеченого ґрунту (мабуть, сідаючи, спеціально жахнули з дюзів залишками плазми, щоб не загрузнути в болоті).

– Вовку? – перемкнулася Мар’яна на зв’язок із «Перцем».

– Так.

– Ми їх знайшли…

– Активність є?

– Поки ніякої. Схоже, з корабля ніхто не виходив.

– Тоді роздивіться, зачекайте трохи…

І тут зовсім поряд з ними щось бахнуло, блимнуло і з різким вереском рвонуло вгору.

Усі миттю впізнали екстрений старт рятувальної шлюпки.

– Що сталося? – на «Перці», схоже, теж помітили.

– Хтось стартанув неподалік звідси, на шлюпці, – Семен перемкнув свої сканери на більш далеку дистанцію. – Відчуваю, скоро буде гаряче. Гм… в кораблі, якщо вірити сканерам, четверо.

В перемовини втрутилася Злата:

– З порту вилетіли два планетарні десантні катери. З різною швидкістю. Ідуть у вашому напрямі. Фіксую також рух катера з поверхні до орбіти з вашого сектора.

– Невже наш клієнт? – гмикнув Вовк. – Так, Мар’яно, штурмуйте в біса цього «Леопарда», беріть живцем усіх, кого можна, і саме корито теж. Може, якщо припремо все купою, Лео зверху приплатить.

– Зрозуміла.

– «Калья», «Еланора» – бойова готовність. Ідемо на перехоплення шлюпки, – наказав Вовк. ­– «Мавка» – увійти в стелс, стежити за гіперпростором.

Мар’яна перейшла на близький шифрований зв’язок:

– Ну, всі чули. Чортзна, що за дурня тут коїться, наша справа – ці ночви розколупати. Так що вперед, поки конкуренти не з’явилися! На все про все в нас півгодини, – вона активувала ручний плазмомет. – Ну, з нами сяйво зірок і вогонь небес!

Цю приказку зазвичай вживали республіканські космодесантники, коли йшли у бій. Звідки вона пішла, важко сказати, але той, хто хоч раз бачив з поверхні планети, як з неба сходять броньовані вояки, охоплені полум’ям амортизаційних щитів, вважав, що приказка принаймні дещо правдива.

Запороги швидкою ходою попрямували до «Леопарда», який досі не проявляв ніякої активності. Явдоха з Василем висунулися вперед, їхнім завданням було атакувати в лоба, відволікти увагу.

Виглядали вони разом дуже вражаюче: здоровезний Василь у важкій броні космодесантника, і дрібна Явдоха в легкому бронекостюмі рейнджера в нього на плечах, де вона трималася за спеціально припасовані скоби. В руках у неї була величезна протикорабельна плазменна рушниця. Василь тримав великий абордажний силовий різак та скорострільний штурмовий бластер.

Щойно вони вискочили на відкритий простір між джунглями та власне «Леопардом», Явдоха підняла рушницю, торкнулася спуску і прицільно вистрелила у задраєний шлюз. Позаду корабля також блимнуло – то до справи взялася Мар’яна. Дві хвилини десантники поливали «Леопард» вогнем, не завдаючи видимих пошкоджень.

– Зараза. В них якийсь надто накручений захист, – Тодось закинув за спину даремно розряджений плазмомет і розгорнув великий гранатомет. – Зара глянемо, як вам ця штукенція!

Явдоха також опустила рушницю, закріпивши її на Василевому плечі, потягла з його спини такий же гранатомет, як і в Тодося. Василь продовжував цілеспрямовано поливати бластерним вогнем борт корабля.

– А ну, лептонними гранатами його! За моєю командою. Дарко, ти – світлошумовими, нам потрібно прикритття.

Всі стрельнули. На мить корабель зник за димом, пилом, спалахами. Щойно випустивши гранату, Явдоха зіскочила з плечей напарника на його руки, він кинув її в бік «Леопарда» та стрибнув за нею. Інші прикривали їх з гранатометів.

Сто метрів вони обидва проминули дуже швидко: мобільна броня Василя дозволяла пересуватися великими стрибками, а в Явдохи був ранець з гравіткою.

Гранати, вочевидь, зняли залишки щита, тепер бластерні та плазменні постріли залишали на корабельній обшивці плями та підпалини.

Опинившись біля борту, Василь швидким та дуже сильним ударом увіткнув різак у мембрану шлюзу. Те, що не піддалося плазмі та бластерним пострілам, поступилося грубій силі абордажного різака. Двома могутніми рухами Василь зробив у шлюзі велику діру, і вони з Явдохою опинилися в шлюзовій камері. Василь зайнявся внутрішньою мембраною, Явдоха чекала напоготові. Ззовні тривало пекло: штурмовики поливали «Леопард» з усього, що в них було.

– Чому ці ніяк не реагують? – пробурмотіла вона собі під ніс. – Чекають на підмогу? Чи не за нею шлюпка стартанула?

Василь проробив нову діру та мовчки ступив у неї. В його броню одразу ж впилися кілька бластерних розрядів, але він того навіть не помітив. Явдоха спритно забралася йому на плечі і вже з цієї позиції з двох станерів на максимальній потужності поливала все довкола. Переборки могли екранізувати випромінювання, але Вовк звелів брати живцем, тому всередині корабля користуватися бластерами було не можна.

Втім, крім цих трьох пострілів, спротиву вони так і не зустріли. А той, хто стріляв, потрапив під Явдохин станер і мирно валявся біля шлюзу в повній відключці. Явдоха, не витрачаючи даремно часу, замотала його у «павутинку».

Василь уперто прорубував задраєні переборки одну за одною, ігноруючи те, що при цьому він може пошкодити внутрішні мережі корабля. Але звичайно під час абордажу так і робили – головне було не пошкодити інфраструктуру, критично важливу для керування. На візорі Явдохи з’явилося повідомлення від Мар’яни: «Гості близько, часу обмаль. Сімнадцять хвилин».

Це було дуже недобре. Хтозна, скільки там конкурентів зараз звалиться на їхні голови.

Ззовні пролунав гуркіт. Явдоха не втрималася від питання:

– Що це за хрінь?

– Десантний катер сів за п’ятсот метрів. Шмаляють по нас, – відгукнулася Кася.

Мар’яна додала:

– Так, розсередилися. Тодось, Кася – в корито. Нікого близько не підпускати!

– Нас надто мало! – з ледь помітною панікою скрикнула Текла, необстріляна і наймолодша в команді.

– Не бзді, не числом беруть, а вмінням, – насмішливо відізвався Влад. – І бронею. В них напевне легка броня і нічого важчого за бластери нема. А якщо є – так нам на те й платять подвійні преміальні.

Знову грохнуло.

– Щоб мені тріснути, а це що за тачанка? – здивувався Дарко. – Ними ще хтось користується?!

Хоривчанка не одразу зрозуміла, що це може означати. Василь кинув у шоломофон, продовжуючи пробиватися до рубки:

– Чи бува не дірян принесло?

– Сили небесні, а цим тут що треба? – вкрай здивувалася Явдоха. Мар’яна відповіла:

– Гадки не маю. Ми зробили вхід, до вас ідуть Тодось та Кася. Ми ззовні, тримаємо оборону. Ви там хутчіш давайте.

В цю мить Василь нарешті пробився до рубки. Як на усіх кораблях подібного класу, рубка знаходилася в голові, а сам корабель мав лінійне планування – що суттєво полегшувало абордажникам роботу.

– Кукусики! – галаснула Явдоха, стрибаючи в дірку та поливаючи все довкола зі станера. Знерухомила всіх, хто був у рубці: вже знайомий запорогам по Акерману технік Андріян, висока астерниця в шоломі зв’язківця та мініатюрний юнак у навігаторському ложементі. Явдоха та Василь спритно взялися їх пакувати «павутинкою». Василь склав полонених посеред рубки. В візорі Явдохиного шолома по краю пливли короткі доповіді Касі та Тодося: «В шлюзі спакували… Відсік два – чисто… відсік три – чисто… чисто…»

– Так, тепер велике питання – де, власне, вони ховають потирене? – пробурмотіла Явдоха, роздивляючись у рубці. – І друге велике питання – чому вони не чинили спротиву? І третє – а де ж інші?

Василь мовчки показав на голоплатформу візуалізації штінта. Вона була порожня і мертва, екрани також мерехтіли в режимі гібернації.

– Ти хочеш сказати – в них гигнувся штінт? Чого б це?

– Не знаю.

– Гаразд, це вже четверте питання… – Явдоха перейшла на шифрований зв’язок із «Перцем»:

– Вовку, прийом. В нас дупа. Ми взяли «Леопард», але тут чийсь незрозумілий десант і плюс діряни на нас звалилися. А на «Леопарді» лишень четверо піпідрасів та мертвий… або гібернований штінт. Що робити?

– Чекайте. Ми тут самі воюємо, – коротко сказав Вовк через півхвилини – мабуть, «Перець» піднявся на високу орбіту, і зв’язок йшов із затримкою.

– Опачки, цікаво – з ким, – Явдоха озирнулася. Ззовні знову бабахнуло. Вовк вийшов на зв’язок:

– Корито злетіти може?

– А хрін його зна, – Явдоха похмуро обдивилася рубку. – Так одразу і не скажу.

– Тримайтеся. Спробуйте піднятися. Ми протягом години будемо дуже зайняті. Вовк зв’язок закінчив.

Замість Вовка на її каналі з’явилася Мар’яна:

– Мишо, що там всередині?

– Штінт дохлий. Усіх пов’язали.

– Чорт… У нас тут гаряче. Треба забиратися, поки ще хтось не з’явився.

– Може, захопити якийсь катер? – запропонував Василь. Мар’яна заперечила:

– Ні. Планетарні. Треба ці ночви піднімати.

– Але, в біса, як?! – Явдоха з відчаєм обдивилася рубку знову. – Штінт гигнувся, всі програми разом із ним.

– Ти в нас пілот чи хто? Вручну піднімай, – гримнула Мар’яна. – Касю, дуй в технічку. Василю, Тодосе – до нас, тут цілковита жопа.

Василь мовчки нахилився над складеними посеред рубки полоненими та трьома рухами приклеїв їх до підлоги залишками «павутинки». Потім розвернувся та пішов назовні. Явдоха сплюнула, накинула станери на перев’язь, залізла в пілотський ложемент. Він був стандартного розміру, і підігнати його під свої габарити вона б ніяк не зуміла – для міні-хоривчан в Республіці виробляли спеціальні ложементи. На замовлення.

– Добре, як назвавсь соєю – то лізь у молотарку, – вона вийняла зі свого шолома контактний парний роз’єм та ввіпхала половинку в пілотський пульт.

Корабель козликів був побудований в Республіці Альфабета, про що свідчили особливості внутрішнього облаштування та дизайн, а також клейма найвідомішої тамтешньої верфі – Проксима-2. Явдоха заздрісно зітхнула: такий кораблик – мрія будь-якого пілота. Невеликий розмір – і неймовірна продуктивність, висока швидкість, міцна броня… альфабетанці були найкращими кораблебудівниками в населеній Галактиці. І, звісно, вони не могли не передбачити можливість загибелі штінта та псування корабельного сервера. Аварійну незалежну систему керування про такий випадок намагалися зробити усі галактичні виробники кораблів. Різниця була лише в її ефективності та якості. Явдоха сподівалася, що в альфабетанського корабля ця система буде достатньо якісною.

Роз’єм пискнув, і на візорі Явдохи загорівся зелений вогник встановленого контакту. Отже, аварійне керування працює. А тут і від’їхала сенсорна панель, відкрився аварійний пульт. Явдоха викликала контекстне меню, і ледве не закричала на радощах: пароль був не потрібний. Звичайний пілотський роз’єм дав необхідний доступ. В будь-якого пілота був такий парний роз’єм, кодований його біометрією та номером пілотської ліцензії (якщо вона, звісно, була підтверджена відповідно до загальногалактичних стандартів), і аварійне керування будь-якого більш-менш сучасного корабля, навіть виробленого в Усамській Порті, приймало його. Але якщо корабель був військовим чи розвідувальним, то доступ до його аварійних систем міг отримати далеко не кожний пілот… І цього Явдоха якраз побоювалася. На щастя – даремно. Чи то кораблик від початку був комерційним, чи то її ліцензії колишнього військового пілота було достатньо, але доступ вона отримала.

Пульт ожив, освітлення рубки змінилося зі звичайного на червонувате – знак переключення на аварійний режим. Явдоха взялася вмикати по черзі всі внутрішні системи корабля – перевіряла, чи не пошкоджено щось. Робити все доводилося вручну, натискаючи на клавіші та тумблери пульта – навіть для того, щоби переходити за пунктами меню. Це було повільно та незручно, але краще так, ніж ніяк. В аварійному управлінні навіть сенсорні джойстики блокувалися, пілоту надавався штурвал, набагато примітивніший засіб, але зате неймовірно надійний. Ще б він був би відповідних для Явдохи розмірів… а так, щоб його тримати та ним керувати, їй доведеться попотіти, навіть незважаючи на силове посилення броні. Додатково нервувало те, що дивитися треба було не на візор, а на екран пульта. Явдоха підняла непотрібний візор і перейшла на екран.

– Касю, прийом. Що в технічці?

– «Термос» стабільний, – відгукнулася Кася. – Плазми вже достатньо для старту та підйому на орбіту. Аварійний доступ інженера працює, треба підтвердження від пілота.

Явдоха вибрала потрібний пункт меню, натисла «підтвердити». Кася задоволено хмикнула.

– Що з движком? Ми можемо стартувати? – подала голос Мар’яна.

– Запускаю розігрів… – Кася говорила напружено, мабуть, аварійне керування для техніків також було супернадійним та надто ручним. – Тестую системи…

Ззовні донеслися вибухи.

– Треба ще десять хвилин, – нарешті сказала Кася. – Для розігріву движка. Тоді зможемо стартанути на орбіту.

Мар’яна вилаялася. Потім різко мовила:

– Всі до ночов. Готовність десять хвилин.

Явдоха почала запускати пілотські програми. Пульт також був для неї надто великим, і для того, щоб дотягтися до деяких тумблерів, їй доводилося постійно вставати, спираючись на підніжку ложемента, та тягнутися з усіх сил.

– От повернемося додому – неодмінно накатаю позов на виробника!!! За дискримінацію за зростом… – пробурмотіла вона, пристібаючись та максимально нахиляючи пілотський ложемент.

10. Бій на болоті

Перший катер висадив десант іще в повітрі: два десятки людей у середній броні звалилися на випалену галявину та атакували загін Мар’яни з трьох напрямів. Кількісна перевага супротивника компенсувалася тим, що в людей Мар’яни була важка броня та двійко серйозних гарматок. Але бій все одно обіцяв бути непростим та нелегким.

– Бісові профі, – Влад разом увімкнув усі силові поля своєї броні, але злагоджена атака супротивника все ж таки зняла з його щитів чималий відсоток. Мар’яна також активувала повний захист своєї броні, змінила бластер на гранатомет та разом із Владом зайняла найбільш небезпечну позицію – біля стабілізаторів корабля та п’ятки гравіпарусної мачти.

– Не давайте їм оточити корито! – гримнула вона, збиваючи двох особливо завзятих атакуючих. Їхня броня витримала влучення кумулятивної гранати, але лептонна, пущена Теклою, знесла з них увесь захист та оглушила.

В цю мить з’явився й другий катер – як вірно визначив Дарко – тачанка. Незграбна, покоцана та іржава недолугість на трьох гравітках і з великою гарматою позаду двісті років тому була популярним типом планетарного десантного катера. Його використовували майже сто років, цінували за міцність, легкість у користуванні та немаленьку вантажопідйомність із хорошою швидкістю. Тепер «тачанки» залишалися тільки в найглибших нетрях засвоєної людством Галактики, як і пепелаци. Ну й у маргіналів на кшталт піратів із Діри, які користувалися всім, що інші викидали на звалище.

Діряни примудрилися плюхнути свою тачанку прямо в гущину бою, і, схоже, придавили когось із першої групи нападників. Судячи з чорного хвоста диму з корми тачанки, рухнула вона не просто так. Діряни посипалися з неї, немов протеїнові гранули з розірваного сухпайка, і одразу ж потрапили під вогонь з двох сторін. Схоже, тут ніхто не хотів ділитися здобиччю. Самі діряни зосередилися за своєю тачанкою, і звідти поливали вогнем і Мар’яну з її людьми, і перший десант. Почався цілковитий безлад.

– Ну от завжди цих ідіотів приносить невчасно, – пробурмотів Тарас. – Ну що за люди…

Він розрядив батарею штурмового бластера в двох супротивників, що майже зайшли за стабілізатори «Леопарда». У відповідь прилетів розряд із плазменної рушниці, зачепив його плече. Броня витримала – запас щита ще був.

– Треба нейтралізувати першу групу, – сказав Семен. – Вони небезпечніші. З дірянами розберемося потім.

– Ідеї є? – Мар’яна змінила батарею своєї плазморушниці.

– Є. Але мені потрібне прикриття. І двійко хвилин.

– Що задумав? – Мар’яна махнула Владові, той рушив ліворуч, Дарко та Лайза – праворуч. Із «Леопарда» виліз Василь.

– На що вчився, – гмикнув Семен. – Прикриття давай.

Василь мовчки зробив крок уперед та опустився на одне коліно, зняв зі спини величезний голковик та упер його сошки в перепалений ґрунт. Семен ковзнув йому за спину та сів на землю, розкрив свій польовий комм.

Василь випустив цілу обойму голкових снарядів, і на мить бій затих: троє супротивників повалилися, інші залягли. Нікому не хотілося впіймати маленький, але смертоносний снаряд, що прошиває легку та середню броню наскрізь…

– В мене ще дві, – кинув він Семену. – На що пустити?

Семен секунду думав, потім сказав:

– Катер.

Василь кивнув та вистрелив одиночними. Тричі.

Голкоснаряди увіткнулися в броню катера, розквітли на ній синіми квітами, а потім спалахнули білим.

За спиною Василя Семен вовтузився з коммом. Влад та Лайза з Дарком зайшли з флангів, і тепер діряни опинилися в лещатах між катером першої групи, своєю розбитою тачанкою та передовою частиною знову ж першої групи.

На загальному каналі Явдоха попередился:

– Вісім хвилин.

– Зрозуміло, – Мар’яна оцінила ситуацію, і наказала:

– Текла, Тодось – довбайте катер, відволікайте піпідрасів.

Вона здогадалася, що збирається зробити Семен. Здогадалася, щойно помітила, що в першої групи мобільна броня була однотипна, як за шаблоном… немов у війську. Хоч вони й постаралися зняти усі можливі деталі, за якими їхню приналежність можна було б упізнати, але Семена обдурити їм не вдалося. Та й Мар’яну, звісно, також. Не з її досвідом.

Мар’яна перевела погляд на дірян. В тих броня була найрізноманітніша, в багатьох взагалі зібрана з різних частин. І досить стара. В цій компанії вирізнявся один, який хизувався новенькою бронею усамського виробництва, і саме на нього Мар’яна й звернула увагу.

Діапазони усамських скафандрів та бойової броні були їй відомі ще з часів Альтаїрської операції, і вона була певна – усамці відтоді так і не змінили їх. Обравши потрібний канал, Мар’яна на блатній говірці, яка ходила в ГС та Конгресі, звернулася прямо до цього красунчика, небезпідставно вирішивши, що в дірян людина в найкращій броні – обов’язково ватажок:

– Слиш, батире, побазарити треба.

– Чо? – одразу ж відгукнувся він тією ж мовою. – Звідки в тебе доступ?

– Звідки, звідки. З кибитки, – Мар’яна краєм ока стежила за потоком даних від Семена. Той завзято займався своєю справою за широкою броньованою спиною Василя, а Василь, незважаючи на влучення з бластерів, продовжував стояти та відстрілюватися з голковика одиночними. З лівого флангу його підтримував Влад.

Вона припустила, скільки Семенові потрібно часу, і повела світську бесіду далі:

– Батире, справа є.

– Еге, лут собі захапати хочеш, – «красунчик» демонстративно змінив батарею на бластері, випхався з-за борту тачанки та стрельнув у бік Василя, мабуть, вирішив, що то він – головний. Тому як у найважчій та найкращій броні. Василь відмахнувся від пострілу, як від мухи.

– Ми перші їх знайшли, – всміхнулася Мар’яна. – Це наш лут і наші фраєри. Але для тебе є хороша новина, батире: бабоси нам не треба.

– Не пойняв? – «батир», втім, опустив бластер. – А чо треба?

– Ночви та козли на них.

– Так не піде, – «батир» покрутив головою, зблиснувши шоломом, одразу ж отримав по шолому з бластера і сховався під крило тачанки. – Командор без доказухи бабосів не відвалить.

– Може, і відвалить. До того ж ти свою тачанку грохнув – походу, доліталася… То хоча б забереш катер цих довбнів. Якщо, звісно, правильно вибереш сторону до того, як ми цей катер розвіємо на порох.

Семен відсигналив, що майже закінчив.

Одразу ж прийшло повідомлення від Явдохи: «п’ять хвилин напоготові».

– Коротше, рішай давай. Нам нема різниці, мочити лише цих, чи вас разом із ними.

На підтвердження її слів Тодось стрельнув по тачанці з гранатомета, в тачанки відірвало крило разом із стабілізатором та гравіткою, уламки злетіли вгору метрів на двадцять.

«Батир» вилаявся на чудернацькій суміші усамського діалекту фахума, блатної говірки, поліслава та інтерлінгви, потім скомандував:

– Чуваки біля козлячого корита – свої. Мочи членососів у середній броні!

Всміхнувшись, Мар’яна кинула йому:

– Легше, батире, залиш нам двійко живцем.

Перейшла на свій канал:

– Допомагайте дірянам, якщо треба – прикрийте.

– Ото ще на їхнє прикриття набої витрачати, – пробурмотів Тарас. Влад, замінивши батарею, на це сказав:

– Вважай, що витрачаєш на своє прикриття. Зрештою, діряни між нами та ними, а не навпаки.

Перша група, зрозумівши, що діряни визначилися зі стороною конфлікту, зосередила на залишках тачанки щільний вогонь, а частина їх згрупувалася в клин, розгорнула силові щити, які безжалісно випалювали енергоресурс броні, та рушила на «Леопард».

Цієї миті Семен нарешті завершив свою диверсію.

Силові щити спочатку замерехтіли, а потім зробилися дуже яскравими. А через пів-секунди погасли. Група, що прикривалася ними, розсипалася, немов вимкнені іграшкові солдатики. Зрештою, частково саме так і було. Друга група, яка зав’язалася в стрілянину з дірянами, це помітила не одразу, та їм і не до того було: судячи з їх хаотичних пересувань, якісь проблеми з бронею почалися і в них. Натхненні цим діряни, які вирішили, що це цілком їхній здобуток, із подвоєною енергією атакували супротивника.

– Готово!!! Тепер їм не до нас, – хвалькувато сказав Семен. – Недарма я прихопив із собою…

Він не договорив: один з тої групи, що атакувала «Леопард», раптом піднявся і стрельнув. Плазменний заряд влучив у Василеве плече, відбився від активної броні та ляпнув на груди Семенові. Той упав. Мар’яна кинулася до нього з нерозбірливим скриком, Василь вистрелив з голковика і буквально розірвав стрільця навпіл.

Мар’яна впала на коліна поряд з нерухомим Семеном. Грудні пластини броні були сильно обпалені, даних про стан не надходило ніяких, сигналив лише шолом, який вона одразу ж і відкрила командирським доступом.

– Слава зіркам, ти живий, – видихнула вона. Семен охнув, покрутив головою:

– Холера… щит упав і бронька здохла… Здається, мене припалило…

Мар’яна кивнула Теклі, що вже підбігла до них:

– У «Леопард» його, броню зняти та оглянути. Василь і Влад зі мною, інші – в «Леопард», мерщій.

Василь витратив останню обойму голковика на супротивників, що ще намагалися атакувати, і тим врятував принаймні п’ятьох дірян від плазменної гранати. Йому самому дісталося побіжно гранатою, яка збила залишки його щита, і тепер у правій верхній частині грудей на броні диміла вибоїна. Василь мовчки зняв з поясу балончик із рідким пластиром та щедро залив дірку.

Бій закінчився.

– Готовність дві хвилини, – доповіла Явдоха. – Хто-небудь, зашпаклюйте дірки на шлюзах.

Мар’яна, не складаючи зброї, попрямувала до ватажка дірян. Влад, який був ще й парамедиком, вийняв медсканер та аптечку, і спочатку підійшов до Василя. Той похитав головою:

– Нема часу. До борта дотерплю. Давай краще двійко полонених візьмемо.

Влад сховав аптечку та поводив медсканером навкруги, націлюючи його на нерухомі тіла на полі бою. Вказав на двох, що лежали трохи осторонь, в цілій на вигляд броні:

– Оці начебто в нормі, без пошкоджень.

– Беремо.

Василь легко підняв обох, і Влад спритно замотав їх «павутинкою» прямо по мертвій броні. Василь поніс полонених до «Леопарда», а до Мар’яни звернувся ватажок дірян:

– Ну, чо, типу ми перемогли. Як бабоси тепер забрати? І чо з фраєрами робить?

– Мені ці питання вирішувати нема часу. Щодо полонених-поранених – поводьтеся з ними нормально, за ними прийдуть і заплатять. Лишень не нахабнійте – задля вашого ж добра, тому що привалять серйозні хлопи.

– А Командор? І півста шматів? – нагадав дірянин.

Мар’яна зітхнула, відстебнула праву рукавицю і зняла її. Дірянин трохи здивовано вилупився на жіночу руку, яка показалася з-під важкої броні. Еге ж… низький хрипкуватий альт та міцна статура Мар’яни багатьох уводили в оману, як і її невеликі кисті рук. Мало хто знав, що руки її були вирощені в Інституті біокібернетики та біографтингу планети Зима навзамін утрачених у важкій та знаменитій Альтаїрській операції. Лікарі працювали з тривимірною моделлю, яка була знята з Мар’яни ще від початку її військової служби, коли вона ще була юною дівчиною витонченої статури. Голосові зв’язки в Альтаїрській операції також постраждали, але вирощувати їх наново вона не стала.

Знявши із зап’ястка намотані в чотири ряди чотки з фруктових кісточок, вона простягла їх дірянину:

– Віддаси Командорові, він зрозуміє. І заплатить.

Ще на Акермані Мар’яна з якихось сентиментальних міркувань причепила на ці чотки підвіску-застібку зі свого старого жетону, який розколовся в тій самій Альтаїрській операції. Командор має впізнати його. Просто мусить.

Дірянин забрав чотки та вилупився на них, не розуміючи:

– Е-е, чо за фігня? Ну, гаразд. Точно заплатить?

– Якщо відмовиться, то скажи йому: «Альтаїрський десант». Цього достатньо буде.

Вона розвернулася та швидко пішла до «Леопарда». Влад догнав її, слідом за нею вліз у дірку, яку сам же нещодавно проробив абордажним тесаком, став заліплювати її за собою. І в процесі цього спитав:

– Чому віддала жетон?

– Тому, що минуле має залишатися в минулому, – Мар’яна допомогла йому заліпити діру.

Голос Явдохи пролунав з інтеркома «Леопарда»:

– Старт через десять секунд. Всім бути напоготові… дев’ять… вісім…

На рахунок «один» «Леопард» стартував. Ніякої амортизації не було, всіх виручило лише те, що ніхто не зняв броні, а полонених просто запхали в рятувальні капсули, навіть не розмотавши на них «павутинку».

11. Непрохані гості

Коли від Мар’яни прийшла доповідь про успішний десант, а потім, майже одразу – про старт невідомої шлюпки, на Харитона насіли водночас Роза і Злата:

– В локальному просторі з’явився нерозпізнаний корабель, клас фрегат. З планети на орбіту піднімається шлюпка, – доповіла Злата.

– Щойно з дискрету пройшов фрегат, тип «монтего». Ймовірно – приналежність до Зоряного Союзу.

Харитон перемкнув Розу на пріоритет:

– Докладніше.

Роза одразу ж видала повний перелік характеристик корабля, отриманий сканерами «Мавки». Штурман Кріс присвиснув:

– Ого. Та вони у броні та озброєнні крутіші за нас. Схоже… Схоже, це таки Зоряний Союз. Цікаво, офіційно, чи хтось із конфедератів намагається у свою гру зіграти?

Харитон і сам би хотів знати відповідь на це питання. Від цього залежало… багато чого. Зокрема і межа дозволених дій.

– Так, це ми вирішимо потім. Спочатку – захоплення шлюпки. Не дати їй дістатися до цього «монтего». «Калья», «Еланора» – на перехоплення, ведете до мене. «Мавка» – пасивне спостереження за «монтего».

Маня узялася за джойстики, розвертаючи «Перець» у напрямі до точки, куди мала вийти шлюпка, яка піднімалася з планети. Запас часу ще мали. Фрегат типу «монтего» був ще далеко, і судячи з його характеристик, він вигравав у «Перця» в броні, але зате програвав у швидкості та маневреності.

Між тим Кріс видлубав із нетрів корабельного серверу довідник «Військові кораблі Зоряного Союзу» і вбив туди характеристики «монтего».

– О, а от і ти, – задоволено сказав штурман. – Агов, отамане, тепер ми знаємо, що то за один. Фрегат «Орландо Фуріозо», порт приписки Арктур-3.

– Гм, столиця суб’єкта конфедерації, не захеращі якісь… – замислено протягнув Харитон. – Там зазвичай служать білоручки із зв’язками у вищому командуванні чи родичі урядовців.

– То що, легкий супротивник? – спитав Данило, який уже прокинувся і тепер збирався знову поринути в робочий сон.

Харитон похитав головою:

– Навряд чи. Ці елітні офіцерики сплять і бачать, як би погеройствувати. Хто справжньої битви не нюхав, той не знає її ціни. Давай, пірнай у сон. Все може бути серйозно.

Навігатор насунув на голову шолом і відключився.

«Калья» та «Еланора» двома хижими рибинами рвонули вперед, до шлюпки, беручи її в лещата. «Перець» швидко наздогнав їх і навис над тими лещатами, блокуючи шлюпку.

Рятувальні шлюпки зазвичай не дуже маневрові, а тим більш тоді, коли їм доводиться стартувати прямо з планети. Поки втікач ще в атмосфері, він незграбний, а поза атмосферою на нього вже чекали.

«Орландо Фуріозо» узяв курс на них. Вочевидь, там або отримали сигнал зі шлюпки, або й так здогадалися, що відбувається.

– Вовку, ці латиноси розчехлюють гармати, ­ – попередила Роза. – Іду на допомогу.

– Розо, не дури. Ми впораємося, – гарикнув Вовк. – Гармати до бою – чекати команди. Кормовими пульсарами – вогонь!

Зброярі з готовністю виконали наказ. Непроханий гість на мить потонув у хмарі сяючих частинок, але одразу ж стряхнув її. Щити його витримали удар пульсарами. Втім, Харитон і не розраховував збити щити такого корабля простими пульсарами – лишень натякнути супротивникові, що не варто встрявати. Йому не хотілося вдаватися до більш серйозної зброї, яку він, проте, вже тримав напоготові.

– Щити на максимум, на корму, – наказав він. – Гравізачеп на шлюпку. Енергію на гравізачеп.

Повагавшися, Кріс виконав наказ, хоча посилення гравізачепа означало послаблення і щитів, і всього енергетичного озброєння корабля. Лишалося тільки на те сподіватися, що щити та кормова броня витримають пару перших ударів супротивника. Схоже, «монтего» теж поки що не хотів вдаватися до серйозних методів.

Однак, коли стало зрозуміло, що маневр із лещатами однозначно спрацює, з «Орландо Фуріозо» вилетіли вісім штурмовиків, вистроїлися в класичний «хрест» і кинулися на «Калью» та «Еланору».

– От бісові діти, – навіть з певним захопленням лайнувся Вовк. – А ну, вжарьте їм ще пульсарами.

Тут би, звісно, краще б за все підійшов би рейлган із зарядом з кількох десятків метеоритів, але через треклятий астербол на «Перці» зарядна сітка була порожньою.

Кілька пульсарів приснули назустріч штурмовикам, змусивши їх розсипатися в різні боки.

– Тисніть їх до нас, ну! – Вовк учепився в підлокітник свого крісла. Йому дуже не хотілося вступати в справжній бій – навіщо, якщо можна спробувати обійтися меншими витратами. – Навалюйте пульсарами, хутчіш!

Цей наказ вже стосувався зброярів.

Повторний залп зовсім розбив шикування штурмовиків. «Калья» та «Еланора» щільніше стисли свої «лещата», шлюпка от-от мала б потрапити в зону дії гравізачепа.

– Увага: рейлган. Вірогідна потужність – двадцять одиниць… – доповів броньовий мастер. – Приблизна зона влучення – бак, палуба два, штурмові порти Б-2 і Б-3.

– Відсоток щита? – спитав Вовк.

– Дванадцять і вісім. Зуміємо погасити три чверті атаки, снаряди будуть відхилені… Траєкторія відхилення – 18-22-38, – мовив Кріс. – «Еланора» на лінії вогню.

– Ніштяк, хлопці, втримаємося, – відповів Йон, другий пілот з «Еланори». – Не парьтеся.

Роза доповіла:

– Латиноси шмальнули з рельси. Сорок секунд очікування, – «Мавка» знаходилася ближче до «Орландо Фуріозо», прихована стелс-щитом. Поки вона не стріляла і не намагалася вийти в дискрет, її було неможливо виявити. Цей щит дістався Данилові після розподілу здобичі, яку взяли в недавньому поході в Діру за сольовим міксом, вкраденим дірянами з планетки під назвою Щовба. Тоді запороги найнялися покарати грабіжників майже задурно – всього лише за поповнення запасу сольового міксу для біореакторів. З умовою, правда, що зі здобичі виберуть собі що захочуть. Данило тоді взяв новенькі стелс-установки, сумісні з його кораблем. Цікаво, як вони потрапили до дірян, але, ясна річ, розпитувати про це самих дірян він не став. А тепер от чудово придалися у нагоді.

– Двадцять секунд, – Роза з тривогою стежила за рухом снарядів, що були випущені з рейлгана «монтего». Маса їх була великою, якщо на «Перці» всю енергію кинули на гравізачеп, то такі снаряди можуть проломити кормові щити.

Снаряди долетіли до корми «Перця» в ту мить, коли гравізачеп нарешті спрацював і зачепив шлюпку.

Удар був такий, що весь корвет трусонуло від вібрації, блимнуло освітлення – так штінт позначив влучення. На кормовій частині розплескалася сяюча лептонна хмара – спрацював щит. Енергії щита не вистачало на активний захист, тому снаряди не випарувалися, а ковзнули по захисному полю, відхилилися та полетіли на «Еланору». Попереджений за сорок секунд Йон зумів зманеврувати так, щоб удар прийшовся побіжно, але навіть таке влучення зняло усі щити з його «чайки».

Цієї ж миті прийшло повідомлення від Мар’яни. Вовк вирахував час прибуття її команди, і по всьому виходило, що доведеться приймати бій.

– Шлюпка захоплена. Доставка на борт протягом трьох хвилин, – Кріс з тривогою стежив за наближенням штурмовиків супротивника. Ті вже знову згрупувалися для атаки.

– «Калья», «Еланора» – під лівий борт, на стикування. Абордажна команда, рій два – у вантажний відсік. Усіх, хто в шлюпці, живцем брати, – Вовк перебирав у пам’яті все, що йому було відомо про фрегати типу «монтего».

– Розо, ти з «монтего» справи мала? – спитав він.

– Звідкіля? Все, що я пам’ятаю – це що в них в носовій частині каплиця корабельна є, – пхикнула Роза. – Але, гадаю, за техпараметрами це таки звичайний фрегат. Бува, не альфабетанці ж його будували.

Вклинився Дієго:

– Це точно. Хіба що гравівітрила крутіші за наші, а в іншому – майже те ж саме, одна лише назва, що фрегат.

Вовк подумав трохи і скомандував:

– Розворот на правий борт. Енергію на щити – 50 відсотків. Крила – повна готовність на виліт.

Кріс виконав наказ. Прийшов сигнал стикування: «Калья» та «Еланора» приєдналися до лівого борту. Одразу ж прийшло і повідомлення про те, що шлюпка завантажена в шлюз.

Освітлення в рубці потьмяніло – знак того, що половина всієї енергії корабля пішла на підтримку щитів.

Новий удар трусонув корвет: заряд з рейлгана вдарив цього разу в борт. Щити витримали – штінт доповів лише про втрату 20 відсотків щита.

Всі вісім штурмовиків супротивника заходили на атакуючу позицію, розсереджуючись по восьми секторам. Збивати такі цілі з бортових гармат було важко, на те й розраховували.

– Крила – на вихід, – наказав Вовк.

Штурмові порти корми та носа розчахнулися, з них висипало по вісім одномісних винищувачів.

Штурмовики з «монтего» раптом побачили, що тепер вони знаходяться між добре захищеним активною бронею бортом корвета і більш маневреними винищувачами, які їх вдвічі перевершують за числом.

– На «Орландо Фуріозо» розкривають гарматні порти, – сказала Роза. – Вони таки наважилися на конкретний бій?

– Ідіоти. Курчатко вже у нас, – Харитон замислено вивчав дані, що поступали на його кібер-око. – Чи хочуть замести сліди?

– А нам яка різниця… Слухай, ми ж можемо близько підійти. В нас є нейтронна торпеда, можемо скинути прямо біля їхнього борту і одразу в гіпер драла дати, – запропонувала Роза.

– Спробувати, звісно, можна, – Вовк махнув Крісові рукою – мовляв, прорахуй. – Але в них напевне ж є сканери. Поки ти далеко – вони тебе не бачать. Але як підвалиш ближче – випасуть одразу.

– А ви б їх відволікли.

– Не дури, Розо. Давай почекаємо. Пірнути в лайно завжди встигнеш.

Штурмовики все ж таки атакували винищувачів. Ті виверталися, не відкриваючи вогню.

Крила, власне, були окремими командами, за кодексом запорогів така команда – з восьми-десяти учасників – називалася «ланка» і мала власного командира. Командири ланок підпорядковувались Харитону як курінному отаману так само, як і командири «чайок», з тією лише різницею, що «чайки» були набагато автономніші та більше використовувалися для абордажу або планетарного десанту, а крила діяли в космосі. Коли доводилося приймати колективні рішення, командири крил делегували свої голоси командирові того корабля, на якому базувалися.

Вовк цінував довіру і не хотів би, аби члени крил гинули замарно.

– Крило-1, Крило-2, тисніть латиносів до борту. По ним не стріляти. Протокол двадцять.

– Є, – хором відгукнулися командири крил.

Протокол двадцять означав, що вони повинні притиснути штурмовиків до борту «Перця», використовуючи лише силові щити, пульсари та загрозу зіткнення.

– Активну броню вимкнути. Вмикати за моїм наказом, – Харитон глянув на екран, де розгорнулася повна картина бою. Якщо вийде притиснути штурмовиків до власного борту так, щоб удар з «Орландо Фуріозо» прийшовся по ним – то, цілком можливо, з фрегата і не будуть стріляти.

– Злато, шукай канал зв’язку з латиносами, – Вовк невідривно дивився на тактичний екран, і щойно штурмовики, які відступали під тиском крил, підійшли надто близько до «Перця», сам увімкнув активну броню.

Для стороннього погляду це було як великий феєрверк: борт «Перця» замерехтів червоними спалахами, негармонійно, але дуже ефектно.

– Вовку, прийом! Що коїться? – одразу ж пролунав стривожений голос Рози.

– Порядок, – Харитон відкинувся в кріслі. – Крила, відхід у шлюзи.

Крила миттю відлетіли врізнобіч, попрямували в носовий та кормовий порти. Вони майже не постраждали, лише двох довелося тягти на гравізачепі. В носовий шлюз побігли Леля з помічницею – прийшло повідомлення про пораненого.

– Пташенятка влипли, – задоволено сказав Кріс.

Справді, штурмовики з «Орландо Фуріозо», приголомшені зустрічним вибухом активної броні, втратили більшу частину енергії двигунів і всі щити, і тепер борсалися в силовому полі основного щита «Перця», яке надійно утримувало їх.

Одразу ж з’явилася доповідь Мар’яни – захоплений її групою «Леопард» стартував з планети.

– Ну от і всі в зборі, – Харитон задоволено витяг ноги і відкинувся на спинку крісла.

– Запит на зв’язок, отамане, – Злата вивела на великий екран передачу з «Орландо Фуріозо».

– Ну це ж треба, яка самовпевненість, – пхикнула Маня. – Навіть форму не перевдягнув…

На екрані з’явилося зображення чоловіка невизначеного віку і характерної для Зоряного Союзу зовнішності: чорноволосий, смаглявий, темноокий. І в болотяно-зеленій з червоними обшлагами уніформі Військового Флоту Зоряного Союзу.

Харитон кілька секунд вивчав його, потім кивнув:

– З’єднуй, Злато.

На бічному екрані висвітлювалися дані від Мар’яни: захоплений «Леопард» вийшов у верхні шари атмосфери. В навушнику Харитона звучала доповідь Мар’яни, дуже цікава. А на кібер-око прийшло текстове повідомлення від Саїда. Також дуже цікаве.

12. Діалог

Зображення на великому екрані мигнуло, ожило, і зоряносоюзовець заговорив на астролаті, гнівно та вимогливо:

– Капітан Пабло Рамірес, Зоряний Союз. Ви атакували корабель Військового Флоту Зоряного Союзу! Негайно назвіться або будете знищені.

Останню частину гнівної тиради Харитон проігнорував. Удав здивування:

– Атакували? Кого? Цих незрозумілих піратів, котрі ні за що ні про що напали на нас?

Зоряносоюзовець поморщився:

– Ваші винищувачі стріляли по нашим штурмовикам.

– Та ми жодного бойового пострілу не зробили, – нахабно сказав Вовк. – Можемо навіть надати запис бортжурналу.

– А що ж ви, по-вашому, зробили, як не атакували наших штурмовиків?

– Стрічне питання, сеньйоре Рамірес: а що ваші штурмовики робили біля нашого корабля? – вкрадливо спитав Харитон. Зоряносоюзовець відкрив було рота, але завмер – схоже, тільки зараз роздивився співрозмовника як слід.

Вовк був зодягнений в стандартну сіру уніформу, повсюдно прийняту серед космоходів: зручну, універсальну та безлику – таку, на якій дуже добре виглядають знаки розрізнення та усілякі емблеми. На лівій стороні грудей Харитонової куртки була нашита велика емблема Братства Запорогів, а на правій – чотири горизонтальні червоні смужки, знак курінного отамана, що відповідало капітанові другого рангу в загальноприйнятій в Галактиці системі флотських знаків розрізнення, тільки флотські смужки були золотими, а червоний колір використовували вільні збройні формування (і Братство Запорогів серед них). Характерний чуб, сережка та вислі вуса довершували картину.

– А ви взагалі тут на яких засадах? – нарешті впорався із собою зоряносоюзівський капітан. По ньому було видно: він дещо сторопів від того, що його співрозмовник виявився вищий за рангом, хай і в Братстві Запорогів. Мабуть, цей чоловік був дуже марнославним, і така дрібничка мала велике значення.

– Братство Запорогів – Вільне Збройне Формування, яке має офіційну ліцензію на діяльність від Галактичної Співдружності, Ліги Вільних Планет, Конгресу Фронтиру і, до речі, Зоряного Союзу також. Ми там, де того вимагають наша робота… і наш замовник. А от що ви тут робите – от це цікавеньке питання. Зона юрисдикції флоту Зоряного Союзу далеченько звідси, – Харитон свердлив зоряносоюзівця поглядом живого ока, кібернетичним же слідкував за Мар’яниним десантом.

Капітан Пабло Рамірес трохи помовчав, мабуть, добирав слова. Потім наважився:

– Це внутрішні справи Зоряного Союзу. Ви забрали те, що належить Зоряному Союзу. Я вимагаю негайно…

Харитон підняв руку долонею вперед:

– Пригальмуйте трохи, сеньйоре Рамірес. Ви нічого не можете вимагати, і тим більш – негайно. Зараз ви знаходитеся в квадранті під юрисдикцією порту Ботбей, який належить до Конгресу Фронтиру. А ми певним чином найнялися впіймати порушників місцевих правил. Можете поцікавитися в Командора особисто.

Всі в рубці тихцем захихотіли: фактично ж Харитон не збрехав, а уявити собі реакцію Командора, якщо раптом капітан Рамірес вирішить перевірити, було неважко. Вовк непомітно для співрозмовника відсигналив Златі: мовляв, відкрий канал без звука з Командором. Злата одразу ж виконала наказ, і на бічному екрані з’явився Командор, який явно лаявся і обурювався, але варто йому було побачити зоряносоюзівського капітана і тим більш почути його слова, як він закрився і почав слухати уважно. Лише відбив текст поверх свого зображення: «Вовче, в яке ще лайно ти втягнув мене та мою планету?!»

– Думка місцевого бандита і контрабандиста, як би він там не називався, нас не турбує. Якщо треба, ми за годину зрівняємо з поверхнею Ботбейський порт, – нахабно сказав капітан Рамірес.

– Командорові це буде дуже цікаво почути. А вже як цікаво це буде почути Великому З’їзду Конгресу Фронтиру… Їм вже давно кортить випробувати своїх Диких Зуавів на комусь серйознішому за піратів чи снігуріанців.

– Конгрес Фронтиру ніколи не піде на конфлікт із Зоряним Союзом, – відмахнувся капітан Рамірес. – Особливо через якусь діру з контрабандистами.

Вираз обличчя в Командора був такий, що якби Рамірес міг його бачити, то одразу ж забрав свої слова назад. Те, що Командор не хотів зв’язуватися з «серйозними хлопцями», зовсім не значило, що він не зумів би за необхідності наваляти цьому Раміресу власними, ботбейськими силами, а потім викликати ще й підкріплення Диких Зуавів – своєрідної напів-армії, напівполіції Фронтиру, яка складалася виключно з громадян планет Конгресу і мала заслужену репутацію відчайдушних горлорізів.

До того ж, наскільки Вовк пам’ятав, на самому Ботбеї й так базувався невеликий загін зуавів – корвет та чотири бойових катери класу «кеч».

Командор знову відбив текст: «Цей індик подурів? Я зара підніму зуавів, як що – то заднім числом підпишемо контракт, коли разом роздовбаємо латиносів». Вовк зробив йому знак – «зачекай».

– Капітане Рамірес, я дивлюся на вас і дивуюся, – дуже спокійно почав Харитон. Рамірес втупився на нього, нічого не розуміючи. – Дивуюся, як це ви, маючи такий рівень IQ, зуміли дослужитися до капітана третього рангу. Чи правду кажуть, ніби зоряносоюзівський флот торгує званнями? Мабуть, у вас непристойно багаті батьки.

– Як ви смієте… – задихнувся Рамірес. На бічному екрані вишкірив зуби Командор, а в рубці всі присутні вже лишень не в голос реготали, затикаючи роти долонями.

– Смію, – різко сказав Вовк. – І ще й як. Тому що дурнів треба вчити, а то так і помруть дурнями. Отже, Раміресе, прямо зараз ви забираєтесь звідси куди подалі. Ваші довбоштурмовики відправляться на Ботбей у якості полонених. Як ви їх будете викупати – мене вже не цікавить, про це домовляйтеся з Командором самі. І, повірте – я вам пропоную найкращий варіант для вас. Тому що інакше вам доведеться пояснювати вашому начальству не лише те, як ви прогавили тяньгойського перебіжчика, а й те, як ви примудрилися втратити корабель та штурмове крило. І це в кращому варіанті. І я не жартую, Раміресе. Якби ви були б трошки розумніші, то вже перевірили б, чи не базується на Ботбеї загін зуавів. Але я зроблю для вас добру справу і скажу – так, базується. Корвет, два торпедні та два ракетні катери, вщент напхані злими та кровожерними хлопами в смугастих хустках. І повірте, вони з радістю приймуть нашу добровільну та добросусідську допомогу.

Командор показав великий палець у давньому та повсюдному жесті схвалення.

Рамірес спочатку побілів, потім позеленів, а потім почервонів:

– Ах ти ж… та я… та ти…

– Спокійніше, капітане, – турботливо сказав Харитон. – Бережіть здоров’я, воно вам знадобиться, коли вас начальство буде злягати. У вас максимум година на те, щоб розкочегарити гіпердвижок та звалити звідси. Все, відлік пішов.

І Харитон вимкнув канал з «Орландо Фуріозо», натомість ввімкнув звук на каналі з Командором:

– Ну, піднімай своїх зуавів, щоб цей індик хутчіш вимітався.

– То це оці довбануті латиноси і є ті «серйозні хлопи», про яких ти казав? – примружився Командор.

– Ні. Зо два десятки справжніх серйозних хлопів покришили мої люди на Великій Плямі, а їхній корабель сидить у тебе в порту. Якщо тобі цікаво – крейсер «Біньцян», замаскований під торгову галеру. І на ньому ще ціла купа серйозних вузькооких хлопців.

Командор аж в лиці змінився:

– Чи не брешеш?

– Ні, – Вовк сумно посміхнувся. – Це велика політика, Командоре. І від неї простому меру рядової планети Фронтиру краще триматися якнайдалі.

– Во блін. Дупою ж відчував – від вас будуть суцільні проблеми… Так що мені тепер робити?

– Нічого. Списуй з нас п’ятдесят шматів за ті твої вантажівки, і ми розрахувалися. Тяньгойці не люблять здіймати зайвий галас, якщо здобич вислизнула.

­– А вона вислизнула? – знов примружився Командор. Вовк кивнув:

– Скажімо так – посилка відправилася за призначенням, більшого тобі знати не треба. От якщо Рамірес вирішить залупитися – то будуть в тебе проблеми, адже тяньгойці не стануть просто сидіти та чекати. Тому давай, піднімай зуавів, щоб він бачив – справа його стухла. А щоби тяньгойці не спокусилися влаштувати великий тарарам, відкрий-но мені канал зв’язку з «Біньцяном». Через півгодини. І присилай когось за недоліками, що в мене на щиті залипли.

І Вовк вимкнувся.

13. Допит

Для допиту полонених козликів виділили ремонтний ангар, де встановили силову загорожу для них. Всі п’ятеро членів екіпажу «Леопарда» сиділи в цій загорожі, примотані павутинкою до ремонтної станини. Двоє штурмовиків, яких узяла в полон Мар’яна, сиділи в окремій загорожі, роздягнені до підброневих комбезів та обеззброєні, але не зв’язані.

В загорожу до козликів увійшли Вовк, Данило та Влад, який в минулому служив у Галактичній Поліції слідчим та мав дуже багатий досвід допитів.

– Отже, так, – інтерлінгвою звернувся до полонених Харитон. – Нас, власне, цікавить викрадений в асурського кур’єра кейс.

Полонені мовчали, лише зв’язківка, технік та здоровило-бойовик кинули сповнені ненависті погляди на власного ж пілота, Джозефа Ляо. Той зберігав кам’яний вираз на обличчі. Юнак-навігатор же прискіпливо спостерігав за запорогами. Данило зосередив увагу на ньому.

– Який кейс? – нахабно спитав здоровило. Харитон, крутячи в руках зняті з нього тонкі елементи гарнітури з альфабетанською силовою бронею, відповів:

– Не ліпи з себе дурника. Мем-кристал розміру 3.0, в ізолюючій упаковці.

Здоровило насупився і хотів явно видати щось образливе, але тітка-зв’язківка його перервала, кинула злобно, мотнувши головою в бік Джозефа:

– В того сучого сина питайте.

Влад повернувся до Джозефа, мило посміхнувся, і той здригнувся, побачивши вражаючі ікла. Влад у своїй останній перед відставкою поліцейській операції втратив половину обличчя разом із нижньою щелепою та зубами. Обличчя йому відновили колишнє, а зуби він захотів зробити за власним бажанням. Цими зубами він, наприклад, з легкістю міг перекусити кабель сантиметрового діаметру. Ну а їхня форма була більше художньою прикрасою, ніж функціональною необхідністю. Втім, Джозефові Ляо про все те знати було зовсім необов’язково.

– Гм… Ну і де ж кейс? – запитав Влад.

Джозеф упорався із собою та відповів цілковитою непристойністю. Влад зітхнув, підняв з підлоги валізку, що стояла біля його ніг, розкрив її та повернув до Джозефа. Медичні інструменти тьмяно виблискували в своїх боксах. Влад пройшовся пальцями по прозорим кришечкам боксів:

– Як банально. Отже, будемо діставати, – і він відігнув фіксатори кишкового зонда.

Джозефа перетрусило. Здоровило, Андріян та зв’язківка єхидно та мстиво посміхнулися. Навігатор не відреагував, взагалі схоже було, що він уже не тут. Данило вдивився в нього уважніше і зрозумів: той випав на «виворіт», без коктейлю Харона і без нейроконтактів навігаторського шолома.

Данило знав, що таке можливо. Він теж таке вмів – сам навчився, зовсім недавно. Звичайно такому вмінню навчали навігаторів, які перебували на військовій чи секретній службі. Вихід на «виворіт» давав можливість ухилитися від будь-якого допиту, навіть медикаментозного п’ятого ступеня. Але для того, щоб навчений, не природний навігатор зумів вийти таким способом на «виворіт», потрібен був великий досвід. І аж ніяк такого досвіду не міг мати такий зелений юнак, до того ж не природний навігатор. Але тут Данило згадав те, що бачив у гіпері – і засумнівався. Може, цей – природний? Просто надто молодий, звідси й така аномалія сприйняття його на «вивороті»… Не звертаючи уваги на здивований погляд Вовка, він сів на підлогу біля полоненого навігатора, схопив його за руку та потужним зусиллям волі пірнув на «виворіт» за ним.

На «вивороті» без нейроконтактів було… дивно. Немовби дивишся на все крізь якийсь мутний гель. І рухаєшся так само.

Жовтогаряча медуза мляво колихалася в цьому «гелі», намагаючись рухатися до найближчої дискретної зони. Данило не знав, що буде, якщо спробувати увійти в дискретну зону «голяка», як називали навігатори той стан, в якому перебували й він, і полонений. Але мав підозру, що нічого доброго. Зрештою, поки що або ніхто того не пробував, або пробував, але вже нічого не міг розповісти. Серед навігаторів ходили моторошні оповідки про привидів гіперпростору, якими ставали ті, хто загинув під час гіперпереходів, помер від перенапруги, надто високої дози «коктейлю Харона» чи заблукав під час вільного пошуку… або спробував перейти в дискрет «голяка».

Данило рвонув за медузою, штовхаючись крізь «гель». Йому те вдавалося швидше, ніж полоненому, і скоро він наздогнав його. Потягнувся, схопив та «поклав у кишеню», долаючи його спротив.

Відчуття від з’єднання було дуже дивним: на мить йому здалося, ніби полонений роздвоївся.

«Навіщо вмирати?» – спитав його Данило.

«Набридло» – відповідь була лаконічною, але дуже насиченою емоційно. На «вивороті» взагалі спілкування відбувається скоріше емоціями та мислеобразами, ніж словами. Навігаторів спеціально навчають такому спілкуванню. Багато інформації не передати, але найважливіше – можна.

Данило не знав, що йому відповісти, тому й не став нічого казати. Просто схопив його міцніше та рвонув геть, на вихід.

Отямився, відчуваючи себе розбитим та змученим. Поряд із ним сиділа Леля. Полонений навігатор все ще не отямився, і помічниця Лелі поралася з ним, клацаючи ін’єктором. Більше нікого не було.

– Скільки часу ми там простирчали? – ледь чутно спитав Данило. Леля дістала з валізки ін’єктор, вколола йому стимулятор:

– Сорок хвилин. Вовк хотів вас відправити у медвідсік, але я не наважилася вас чіпати, поки ви були… там.

Данило кивнув:

– Правильно. Де він сам-то?

– В рубці. Спілкується з тяньгойцями.

Навігатор насунув візор та ввімкнув на коммі зв’язок з командиром корабля. Сказав:

– Тяньгойцям не можна віддавати екіпаж «Леопарда».

Пауза. Потім спливло у візорі текстове повідомлення: «Весь? Вони вимагають їх повернути, обіцяють дати великий викуп. Тема асурського кейса не піднімалася».

– Навігатора не можна віддавати. Скажи, що вмер, пішов у дискрет без шолома і ми його не змогли висмикнути.

Харитон досить довго не відповідав. Потім сказав уже голосом:

– Не знаю, що ти там задумав. Я відмовився їм віддавати усіх, крім їхніх штурмовиків. Сказав, що екіпаж «Леопарда» піде як викуп за них. Вони залишилися невдоволеними, але не наполягали. За штурмовиками та латиноськими пташенятками зараз прилетить сам Командор. А ти валяй у рубку, будемо готуватися до відльоту. Не треба тобі перед Командором пикою відсвічувати, ти в нас один із небагатьох, хто ще не встиг замалюватися перед подібними діячами.

– Гм… Вовку, а кейс хоч у нас? Довелося застосувати допит із пристрастю? Зонд, оце от усе… – спитав Данило, не певний, що хоче це знати.

– У нас, у нас. До пристрасті не дійшло, Влад його здорово налякав, і цей клоун одразу ж і зізнався, що проковтнув мем-кристал, уклавши його в нейтралізуючу оболонку, так що зонд би не допоміг, цю оболонку навіть на омніографі фіг побачиш. Тепер він у медвідсіку, замість пристрасті обійшлося звичайним блювотним. Ненавиджу шпигунів… – пробурмотів Вовк і на цьому вимкнувся.

Данило повернувся до Лелі та її медсестри:

– Гм… ну як там той нещасний?

– Ми його поки що приспали. Я так розумію, ви з Харитоном захочете з ним докладно поговорити, а оскільки зараз нема часу, то я йому снодійне й вколола, щоб не спробував піти знову, – доповіла медсестра. – Зараз у медвідсік доставимо.

Кивнувши, Данило пішов до трапу й піднявся на верхній рівень, у рубку, де з полегшенням упав у крісло та запустив перестартове тестування.

Тепер треба було просто чекати. Данило нарешті побачив біля свого крісла кухоль із кавою і жадібно її вижлуктав. Кава вже охолола, але Данило не став вмикати підігрів – надто вже хотілося догнатися кофеїном. Коли він прокинувся в самий розпал розборок із зоряносоюзівським фрегатом, було не до кави – за стандартною процедурою він під час бою мав бути в гіпері. Про всяк випадок. От він миттю ж і пірнув туди. Коли виринув, Харитон його одразу на допит потяг. Так що до кави справа дійшла лише зараз.

– Фе, холодна кава… яка гидота, – скривився Кріс, який все ще сидів у кріслі штурмана.

Данило здвигнув плечима:

– Та яка різниця. Кофеїн – він кофеїн і є, що гарячий, що холодний… Ви мені краще розкажіть, що там унизу коїлося.

– Тобі докладно чи коротко? – Маня підняла візор і, користуючись тим, що поки «Перець» висить на стаціонарній орбіті, полірувала собі нігті.

– Коротко.

– Якщо коротко, то Мар’яна з Явдохою покришили приблизно зо два десятки тяньгойських десантників, які за козликами явилися, заразом врятували купку дірян від неминучої загибелі. Втім, діряни їм теж стали в нагоді, як це не дивно.

– Еге ж, хоч колись від дірян є якась користь, – всміхнувся Кріс. – До речі, про дірян. Мені недавно про них таку історію переповіли, я іржав як ненормальний. Ну, всі знають, що в Дірі з жіночою статтю все кепсько, тому що навіть найупослідженіші піратки та бандитки в Діру відправляться тільки у крайньому відчаї. Так що бідосі діряни без жіночої компанії дуже страждають. В тому числі сексуально. Ну й вирішують це питання як можуть…

На цьому місці всі в рубці засміялися, а Злата додала:

– Це точно, недарма ж кажуть – «хіть мордує, як дірянина».

Сміх перейшов у регіт, і Кріс, коли відсміявсь, повів далі:

– Так от, якось один пірат із Діри дізнався, що на Маракайбо, у тамтешній бордель, везуть велику партію альфабетанських секс-роботів вищого класу – ну просто тобі як живі, майже не відрізнити. І поніс цю радісну звістку в Діру – мовляв, збирайтеся, піднімайте пепелаци, такий вантаж раз у житті трапляє! І от, зголоднілі діряни хутко спакувалися у свої пепелаци та рвонули у квадрант Маракайбо…

Тут Крісову розповідь перебив Данило:

– Але ж із квадранту Діри нема маяків та стабільних зон зі зв’язками на Маракайбо. Без навігатора не обійтися.

– Саме так, – Маня помилувалася вже відполірованим нігтем та взялася за інший. – А що?

– Та от мені якось важко уявити нормального, себто, достатньо здібного навігатора, котрий став би з дірянами працювати, – Данило підняв візор та замислено почухав перенісся. – Навіть якщо хто в розшуку, завжди ж можна пристати до когось пристойнішого…

Харитон, який до того мовчки слухав розмову, пояснив:

– Навіть серед навігаторів довбанутих достатньо. Принаймні в дірян є п’ять навчених навігаторів та один природний. І вони, гадаю, в Дірі як сир у маслі катаються. Ну, Крісе, давай далі, цю оповідку ти ще не розказував.

Штурман охоче повернувся до розповіді про пригоди дірян:

– Так от, привалюють вони такі в квадрант Маракайбо, а там – великий ярмарок, кораблів – безліч. В тому числі альфабетанських. І який із них з роботітками – взагалі незрозуміло. Але ніщо не може зупинити дірян, коли вони чують таку здобич. Вони поки летіли, вже по іменам розписали, кому коли і скільки разів…

Але тут якраз прийшло повідомлення про вихід на орбіту кораблів зуавів, і розповідь довелося перервати. Всі швидко увійшли в робочий режим.

14. Цікаві розмови

Щойно корвет і катери з зуавами та ще трійко торгових, але броньованих і озброєних галер піднялися з планети, на фрегаті Зоряного Союзу, вочевидь, зрозуміли, що не варто зловживати терплячкою запорогів та ботбейців, заховали гармати, приглушили ходові та лягли у дрейф на високій орбіті.

– Злато, відкрий канал з «Орландо Фуріозо», – наказав Вовк.

Зв’язківка виконала наказ, і на великому екрані з’явився зоряносоюзовець – але не капітан Рамірес. І взагалі жінка.

– Лейтенант Франческа Франческі, – назвалася вона, із цікавістю роздивляючись Харитона і ту частину рубки «Перця», яку їй було видно.

– Дуже приємно, – без усякої приємності відповів Вовк. – А де Рамірес?

– Капітан захворів, – коротко проінформувала його Франческі. – Я як наступна за званням тимчасово прийняла командування.

– Ясно, – вишкірився запорог. – Бачу, що ви, лейтенанте, прийняли правильне рішення. Ви вже обговорили з мером Ботбея умови викупу ваших штурмовиків?

Лейтенантка Франческі кивнула:

– Так. Слава Богу, необхідна сума готівкою в нашій касі є. Ми домовилися про передачу полонених у вашій присутності… якщо ви не маєте нічого проти.

– Звісно, не маю. Я навіть буду такий щиросердний, що не стану вимагати відсоток за посередництво. Але ваш представник повинен прибути один, на неозброєній рятувальній шлюпці.

­– Авжеж. І ще, сеньйоре капітан другого рангу… чи не могли б ви видати мені закодовану копію наших переговорів? Капітан Рамірес потер наші записи.

Мимоволі Харитон розплився в невимовно нахабній посмішці. Зрозуміло, що лейтенант Франческа Франческі не має ніякого бажання відгрібати за необережні дії свого безпосереднього командира.

– Мем-кристал вам нададуть, лейтенанте.

Франческі вдячно кивнула і від’єдналася. Вовк махнув Златі – мовляв, готуй копію записів.

– Я правильно здогадався, що ця Франческі заарештувала свого капітана? – не стільки питаючи, скільки стверджуючи, поцікавився Данило. На одному з бічних екранів зв’язку виникла Роза:

– Правильно. Ми тут однією річчю скористалися – пам’ятаєш, на Засіці встановили шпигунське обладнання? Таки воно дійсно працює! Ще й як! Екранування у «монтего» погане до біса, ми їхні внутрішні переговори чудово чуємо. Півгодини тому лейтенант Франческі та їхній голова безпеки заявили, що капітана Раміреса заарештовано за перевищення повноважень та злочинні дії. Але перед арештом Рамірес на тому ж внутрішньому каналі встиг кукурікнути «Зрада!» і закликав не підкорятися наказам Франческі. Знайшлися довбні, які таки його послухали, і в них там стався невеличкий та швидкоплинний заколот.

– Латиноси! – пхикнув Кріс, який взагалі-то й сам був сином іммігрантів із Зоряного Союзу.

– Схоже, хтось із зоряносоюзівської розвідки вирішив замутити власний гешефтик та вислужитися, роздобувши цінну інфу, для чого взяв у долю когось із флотського командування, а той відправив на діло свого протеже Раміреса, – розшифрувала Крісово пхикання Роза. – Нічого дивного, звичайна справа для Зоряного Союзу. Тепер полетять голови, і хоч би там все це не скінчилося черговою хунтою.

– Подивимося. Наша справа – довезти кейс куди треба, – Вовк кинув погляд на один з екранів. – А от і Командор на підході. Відкрийте їм вантажний шлюз, і тримайте під прицілом.

У вантажному відсіку вишикувалися вздовж стін силові, в легкій броні та озброєні. Не те щоб Вовк побоювався, що Командор чи зоряносоюзовець викинуть якісь коні, просто для демонстрації того, хто тут головний і чий це корабель.

Мембрана розкрилася, впустивши спочатку одну шлюпку, потім другу. Ззовні ботбейський буксир збирав на зчеплення всі вісім зоряносоюзівських штурмовиків. Машини були вже порожні – після того, як звідти змусили вилізти пілотів, зброярі «Перця» прицільно обстріляли їх електромагнітними пульсарами, вщент вирубавши електроніку. Мабуть, Командор захотів отримати як викуп не лише готівку, а ще й штурмовики. В Конгресі взагалі широко практикували подібне як один із способів озброювати Диких Зуавів.

З першої шлюпки виліз Командор – згідно з домовленістю, один. З другої – лейтенантка Франческі, також сама та беззбройна. Не дивлячись один на одного, вони підійшли до Вовка та Явдохи, що стояли посеред відсіку. Командора дрібні розміри Явдохи анітрохи не здивували – зрештою, він сам був з Республіки. А от лейтенантка Франческі дивилася на неї із подивом – мабуть, сприйняла її за дитину, адже середня рейнджерська броня приховувала жіночі пропорції та форми. А зачіска з двох коротких хвостиків лише посилювала враження дитячості.

– Вітаю, капітане, сеньйорито… – тут Франческі запнулася, побачивши на броні Явдохи дві горизонтальні червоні смужки – позначення старшого флотського лейтенанта. – Сеньйора старший лейтенант, – виправилася Франческі.

– Взаємно, – Харитон простягнув їй мем-кристал. – Тут те, що ви просили, лейтенант Франческі. І хай вам щастить.

Лейтенантка відсалютувала йому та Явдосі, і повернулася до Командора, передав йому кредитку-універсалку:

– Ось тут – сума викупу, яку ви запросили, сеньйоре мер.

Командор вийняв із широкої кишені свого комбезу зчитувач, увіпхав туди кредитку, задоволено кивнув:

– Все до останнього реала, чудово. Забирайте своїх довбо…видовбнів.

Франческі повагалася, потім дістала свій комм:

– М-м-м-м… Сеньйоре, чи не могли б ви дати мені якийсь документ, що ви залишаєте штурмові машини в якості, гм, воєнного трофея? Мені знадобиться для звіту…

Командор широко всміхнувся, відбив на коммі лейтенантки розписку та притис до екрана палець:

– Цього, сподіваюся, буде досить. А тепер – ласкаво прошу – залиште наш локальний простір.

Франческі кивнула. Два силових з команди Вовка відконвоювали обеззброєних пілотів штурмовиків до зоряносоюзівської шлюпки. Франческі сіла у неї останньою, загерметизувала люк, і шлюпка ковзнула по рейкам до шлюзу. Мембрана розкрилася, проковтнула її, закрилася. Друга мембрана шлюзу виплюнула шлюпку в космос, і вона понеслася до фрегата на повній.

– З латиносами розібралися, – задоволено сказав Командор. – Тепер вузькоокі, – він перевів погляд на двох тяньгойців, які стояли неподалік під охороною Василя.

– Ми домовилися, що тяньгойці тобі заплатять за посередництво, – сказав Вовк. – Гадаю, розберетеся. Викуп за них я вже взяв.

Тяньгойці похмуро дивилися мимо Командора та Вовка. Василь легенько підштовхнув їх у спини в бік шлюпки.

Командор простежив за тим, як тяньгойці спакуються в шлюпку, і повернувся до Харитона:

– Ну, начебто тепер розрахувалися.

– Скільки ти здер з латиносів? – з єхидною посмішкою поцікавився Харитон. Командор відповів такою ж усмішкою: