Запороги та розбійники

Галина Ліпатова

Запороги та розбійники

1. Несподіваний контракт

Гроно «чайок», пристикованих до невеликого корвета у зв’язці з маленьким експлорером, вивалилося з гіперу в просторі Акермана в самий пік торгового цикла. Оскільки нові візитери не скористалися стаціонарним гіпермаяком, і диспетчери порту про їхнє наближення не знали, в ефірі здійнялася паніка, а на поверхні Акермана з люків повиповзали турелі з плазменими гарматами та рейлганами.

– Якісь психи ненормальні, – прокоментувала це Роза, закладаючи майстерний віраж, під час якого всі пристиковані від’єдналися і вишикувалися за корветом та експлорером красивим ланцюжком. З екрана конференц-зв’язку відповів Харитон:

– Звичайна справа, вони тут лякані-перелякані. Снігуріана ж поряд, та й Діра неподалік, і не лише вона. А ну, зара відсигналимо, що це нормальні люди, а не наволоч якась.

З «Перця» відправили сигнал, через півхвилини прийшла відповідь, і Харитон розсміявся:

– Ага, зрозуміло тепер, якого хріна вони так перепудилися. Знов чемпіонат з астерболу, це ми вдало потрапили. Перед самим закриттям порту встигли. Хоч би при таких справах нам місця на причальних рейках дісталися… народу – сила-силенна.

На конференц-лінії піднявся галас: командири «чайок» висловлювали цілу гаму емоцій – від захоплення до відрази. Лише Данило і Петро (другий пілот «Мавки») не зовсім зрозуміли, що Харитон таке сказав, але Роза розвіяла їхню необізнаність:

– Ой, та я вас просю, чи не чули хіба? Астербол – це коли перекидуються метеоритами за допомогою гравіласо і гравісітки.

– Тобто… це що, прямо на кораблях в це грають? – не повірив Петро. – Чокнуті. Тут і самим скалічитися можна, і метеоритом заліпити куди не треба…

Роза посміхнулася і мовила трохи повчально:

‒ Тому-то цей спорт і заборонений у всіх цивілізованих місцях, і навіть на багатьох планетах Конгресу також. От і влаштовують матчі у всіляких Зачепилівках типу цієї. І, звісно, Данило, вирішувати тобі, але я б таки взяла участь.

Не встиг Данило відповісти, як подала голос Мавка:

‒ За статистикою, ризик руйнації кораблів-учасників подібних матчів сягає двадцяти відсотків, а ризик загибелі людей – восьми, мем.

‒ Без штінтів¹ знаю, – відгукнулася Роза. ‒ Лізуть усілякі криворучки – от і нариваються. А для вмілого пілота це тьху.

Харитон додав з конференц-екрану:

‒ Приз нині добрячий, кажуть, на кону п’ятсот тисяч галактів. Але ми, хлопці та дівчата, не братимемо участь.

‒ Це чому ж? – почулися обурені вигуки з інших врізок на екрані.

‒ Тому що власні справи є. Ставки робіть, хто вам не дає, а участь брати не дозволю. Чи забули, чим скінчився астербол на Ізмаїлі минулого року? А, отож бо…

Отаман непослуху не пробачить, тож бажаючі підняти адреналін лише тільки сумно зітхнули, а їхні «чайки» вишикувалися за «Перцем» та «Мавкою» на посадку.

Всередині станція Акерман виглядала цілком звичайно для портової планети Конгресу Фронтиру, розташованої в досить зручній зоні на перехресті галактичних маршрутів. Тобто все було трохи облізлим та пошарпаним, але утримувалося в порядку та достатній чистоті, місцеві закони зводилися до мінімального набору правил нормального співіснування, купити та продати можна було що завгодно, крім людей, важких наркотиків та секс-послуг неповнолітніх, а лікарі, навігатори та техніки були недоторканні, як, наприклад, на Кафі.

‒ Зрештою, тут приємніше, ніж на тій же Щовбі, ‒ оцінив ситуацію Данило, коли обдивився навкруги. Олекса кивнув та зняв бактерицидну маску. Пріська додала:

‒ Та ти гониш, кепе, яка там Щовба, та тут крутіше, ніж на Кафі, щоб мені повилазило. Чую, тут можна ніштяків докупити нефігових. Кепе, відслини півста, зганяю за термодемпферами, та й ще двійко приблуд прихоплю. Чогось-та «термос»² кахикає, підрихтувати мало-мало треба.

Данило мовчки скинув їй на термінал п’ятдесят галактів – «термос», тобто термоядерний реактор, і справді потребував легкого ремонту. Отримавши гроші, Пріська миттю злиняла, надприродним чуттям вгадавши, де тут знаходиться технобарахолка.

З інших кораблів запорогів зійшли майже всі, залишили на кожному лише одного вартового. З Пріською на закупівлі відправилося кілька осіб, інші юрбою оточили Харитона.

‒ Ну, чого чекаєте? Через цей астербол порт буде закритий на два цикли³, тому – стоїмо, відпочиваємо, а технарі хай поки підрихтують що треба. Так що валіть розважатися, тільки не надміру.

‒ Отамане, а може, зіграємо в астербол? ‒ майже благально запропонував Тимош Пляшка. Харитон зиркнув на нього людським оком, і той заткнувся. Денис Хват, технік з «чайки» Саїда, повчально мовив:

‒ Чув я колись від одного хлопа історію про те, як його приятелю борт проломило метеоритом з астерболу… за половину світлового року від того місця, де той астербол недавно проводили. Так що нехрін простір засмічувати.

Хтось захихотів, а хтось, навпаки, засмутився. Тут подала голос Явдоха Миша:

‒ А може, ми тут пристойний контракт візьмемо?

Всі замовкли і подивилися на Явдоху, вниз. Явдоха була дрібною, звичайній людині вона сягала лише до пояса. Мутація, досить широко розповсюджена на Хориві завдяки незвичайному поєднанню тамтешніх магнітних та гравітаційних полів. У всьому іншому міні-хорівчани були люди як люди. Хіба що вважалися першорозрядними хитрунами та спритниками в усій Республіці.

‒ Контракт… чом би й ні. А ти що, вже надибала щось? ‒ мовив Харитон. Явдоха хитро посміхнулася:

‒ Та ось просто чуйка свербить. Ну як?

‒ Повірю твоїй чуйці. Подивимося.

Данило додав:

‒ Ми ще можемо оголошення дати, як звичайно – послуги навігатора, і взяти попутників. На Снігуріанський кордон Фронтиру бажаючі завжди є, а от рейсів регулярних туди не буває… Ми ж все одно збиралися туди навідатися, подивитися, що там і як.

Харитон зітнув плечима:

‒ Ну, якщо нічого іншого не підвалить, то можна і маршрутниками попрацювати. Зайві галакти не завадять. Так, усі валіть розважатися, можете навіть пиячити, тільки міру знайте. Вуха також нашорошуйте, слухайте, про що народ базікає. Чутки збирати – одне з наших завдань, пам’ятайте про це. А командири «чайок» – зі мною.

Харитон, Данило, Саїд, Явдоха, Яцько, Тимош, Мар’яна і Ласло попрямували до великого бару під вивіскою «Космічний волоцюга». Ця вивіска плавала в повітрі, стрілками вказуючи напрямок до власне бару. В Конгресі було небагато загальних для всіх членів традицій, але тих, що були, дотримувалися неухильно. Так, у будь-якому більш-менш жвавому порту обов’язково був бар «Космічний волоцюга», де можна було знайти (або запропонувати) підходящий контракт. За командирами «чайок» ув’язалися ще Лейла та Василь Мовчун – Лейла тому, що їй не хотілося тут вештатися самій, а Василь, присадкуватий, кремезний, із широкими плечима уродженець Аскольду, просто завжди та всюди супроводжував Явдоху як силова підтримка. От і зараз у густій юрбі він мовчки нахилився, підняв Явдоху та посадив собі на плечі. На них витріщалися місцеві, але ані Явдоху, ані Василя це зовсім не турбувало.

В барі було шумно та людно, публіка дуже пістрява. В одному з кутків народ особливо щільно юрмився, причому не дивно – там була ятка букмекера. Над ній на великому екрані змінялися короткі досьє учасників астербольного чемпіонату – хто пілот, хто командир, які кораблі. Ну і, звісно, коефіцієнти ставок на кожного з учасників. Лейла пішла туди, недбало розсуваючи ліктями натовп. На неї рявкали, але дорогу давали, і вона досить швидко опинилася біля самої букмекерської ятки, пропала з очей запорогів, які розмістилися за великим столом в іншому кутку.

Саїд нервово помацав кіберпротез на місці випаленого дірянами ока, скривився:

– Хоч би вона тут чого не втнула.

– Та ну, вона дівчина розумна, – Явдоха швиденько злізла з Василевих плечей, розкрутила ніжку свого стільця на максимальну висоту та спритно забралася на нього. – Чого ніяк не скажеш про багатьох інших. О, а он і клієнт, щоб мені провалитися!

До них і справді наближався непоказний чоловічок із кухлем пива у руці. На сторонній погляд здавалося, ніби він просто шукає вільне місце, але він йшов до них надто вже цілеспрямовано.

– Харитоне, а ми за будь-яке замовлення беремося, чи за яке сподобається? – поцікавився Яцько, здоровеннецький темношкірий бугай з Дару. Харитон посміхнувся:

– А сам як гадаєш? Дивитися будемо. Ми, слава усім вищим силам, не діряни якісь, в нас репутація, честь та гідність є.

Чоловік з пивом якраз саме цієї миті і дійшов до їхнього столу. Сів на вільне місце, поставив кухля:

– Вітаю добру компанію. Будьмо знайомі – Лео Стрибунець. Вам привіт від Сандро Водолія.

Запороги перезирнулися. Явдоха недовірливо глянула на Стрибунця:

– Милий, ти, може, що поплутав. Який ще Сандро Водолій?

– Який-який… який треба. Той самий, про якого всі подумали, – пхикнув чолов’яга, сьорбнув пива, поліз у кишеню та показав Харитонові плаский маленький жетончик. Харитон зчитав коди, блимнувши кібер-оком, та кивнув:

­– Саме нас шукали, чи кого першого здибали, з тими і зв’язалися?

– Наказано було годящих людей якомога ближче знайти та найняти. Ви якраз дуже годящі, я навіть на таке везіння й не сподівався, – Лео знову відсьорбнув пива, роздивився навкруги. Довкола вирувало звичайне життя: пиячили, вихилялися в танцях, грали; когось вже викидайли виштовхували з бару чи то за несплату, чи то за бійку. Біля букмекерської ятки активно лаялися та сперечалися, і там в самій гущині відблискувала під спалахами рекламного підсвітлення гаптована пайєтками тюбетейка Лейли.

– Коротше, хлопці та дівчата. Справа серйозна, державного рівня. Винагорода буде відповідна, щодо цього не переживайте.

­– Треба ж, а я вже злякався, що на самому патріотизмі працювати доведеться, – вишкірив зуби Тимош. – Не те щоб я страждав відсутністю патріотизму, але їстоньки теж хочеться. Нам же ж пенсію ніхто не заплатить, все самі.

– Викладай, Стрибунцю, – сказав Харитон.

– Справа, загалом, секретна, – кахикнув Стрибунець. – І дуже термінова.

– Отакої, – Мар’яна висловила загальну реакцію – недовіру та подив. – А що ж ви самі? Стільки спецслужб на податки сумлінний нарід утримує, невже терміново-секретною справою нема кому зайнятися?

– На жаль, – розвів руками Стрибунець. – Треба, щоб справу поробили, кхм, приватні особи.

Запороги перезирнулися: все зрозуміло. Отже, справа не просто секретна, а ще й така, до якої Республіка немовби не має жодного стосунку.

– Яка-небудь гидота, мабуть, – Явдоха обхопила свого кухля обома руками та відсьорбнула добряче. Незважаючи на дрібні пропорції, міні-хоривчани були на диво стійкі до алкоголю, можливо, завдяки особливостям метаболізму (що було наслідком тієї ж мутації, що й їхній малий зріст). Тому Явдоха могла дозволити собі порції такі ж, що й люди нормальних розмірів.

Інші також почали невдоволено та підозріло бурмотіти щось собі під ніс.

Харитон хватив долонею по столу:

– Тихо, хлопці та дівчата. А ти, Стрибунцю, чи не міг би докладніше роз’яснити? – Харитон вдумливо подивився на Стрибунця. – Сам знаєш, ми не ляпаємо язиками направо-наліво, що нам у вуха впало, то для світу пропало. Давай уже конкретно. Убити когось, чи що, треба? Чи викрасти?

Стрибунець зітхнув, двома ковтками вижлуктав пиво та мовив:

– І викрали, і вбили вже до вас. Кур’єра інт-корпорації «Асур», який віз експресом нові розробки високоточної зброї та спецзв’язку. Офіційно Республіка до цих розробок ніякого відношення не має, і через серйозні причини. Якщо коротко, то розголос того факту, що ми через підставних осіб не лише сплатили «асурам» за основну роботу, але ще й наші вчені брали в ній участь… дуже нашкодить нам у політичній сфері. Самі знаєте, що «асури» поза законом і в Галактичній Співдружності, і в Лізі Вільних Планет, а нам зараз тільки і не вистачало міжнародного скандалу. Наші розробки, звичайно, ніяк не пов’язані з тим, за що, власне, «асури» опинилися ще сімдесят років тому поза законом… але сам факт співробітництва з ними – це вже скандал. А якщо з’ясується, що саме вони для нас робили – то Усамська Порта тільки зрадіє й почне волати на всю Галактику, що ми, сякі-такі, порушуємо Байдешські угоди…

– Ще б пак, вони лише того й чекають… – скривився Тимош. Інші зітхнули. Стрибунець вів далі:

– Так от, у Порті вважають, що ми, поки діють Байдешські угоди, ведемо розробки заборонених тими угодами засобів далекого зв’язку та наведення… Ну й самі, звісно ж, ведуть такі розробки. Їм що, вони і так під санкціями, можна не морочитися видимістю міжнародної пристойності. Та й коли це Порта на таке заморочувалася. Для них усі, хто не сповідує Новий Шаріат – брудні гяури… Ну а ми, оскільки нам відомо, що Порта вважає, ніби ми ведемо такі розробки… ну, загалом, розумієте, не діти. Коротше кажучи, не хотілося б по закінченні дії Байдешських угод виявитися непідготовленими. Отже, роботу було зроблено, і результати кур’єр мав передати нашій людині на Новій Полонії, а ця людина потім мала типу зазнати аварії в нашому локальному просторі. Передбачалося, що все буде виглядати так, ніби ця інформація потрапила до нас випадково. Але кур’єра хтось викрав разом із його кейсом. Самого кур’єра ми знайшли… надто пізно. Натрапили й на слід, але наші можливості в цьому секторі дуже обмежені… будь-яка, найменша інформаційна теча – і буде великий скандал.

– А від нас що треба? – Явдоха присунула до себе ще один кухоль.

– Викрадачі – скоріше за все лише посередники, вони самі не знають, що саме взяли. Можливо, їм відомо, на кого вони працюють, але не більше того. Їхнє завдання – доставити кейс у певну точку, де інші посередники його заберуть.

– А звідки ви знаєте, що вони ще не передали його куди їм треба? Ансібль-пакетом, наприклад? – поцікавився Данило, який досі мовчав. Лео глянув на нього як на немовля:

– Корпорація «Асур» ніколи не передає свою роботу в незакодованому вигляді. Лише особливим чином закодовані мем-кристали одиничного виробництва. Власного асурського виробництва. Декодуючий пристрій, тестер на справжність та коди вони передають замовнику під час оформлення контракту. Готовий результат – у вигляді кристалу.

– Не існує кодів, які не можна зламати, – Мар’яна прискіпливо подивилася на співрозмовника. Той стенув плечима:

– Ну, зламати можна що завгодно… але для асурських кодів та їхніх кристалів потрібні багацько вільного часу та спеціальне обладнання. Ціла лабораторія. Так що, найвірогідніше, вони десь тут чи в сусідньому секторі збираються зустрітися з іншими агентами, які вже і доправлять кейс замовнику, ким би він не був.

– Зрозуміло. Але… людці, здатні винайняти тих, хто ризикне вляпатися в асурські справи – то не прості людці, – Явдоха провела пальцем по вінцю спустілого кухля. – Підозрюю, що підтримка в цих крадіїв буде відповідна, а ті, кому вони крадене будуть перевалювати – й тим більш не діти… нам, можливо, доведеться зіткнутися з рівним чи навіть сильнішим супротивником, результат справи може виявитися непередбачуваним.

Лео кивнув із повним розумінням:

– Платня за ризик буде відповідна. І до того ж, ваша репутація нам відома, так що шанси на успіх достатньо великі, як мені здається.

– Коли здається – хреститися треба, – сказав Тимош. – Деталі давай.

На загальний подив, Лео і справді перехрестився, і повів далі:

– Ми вистежили їх від Нової Полонії сюди, але взяти не змогли. Я, власне, тут сам-один, якщо мого штінта не рахувати. Зараз тут невеличкий корабель, а по станції вештаються трійко крадіїв-посередників. Кейс, можливо, в когось з них, а можливо, вони його взагалі з корабля не виносять. Їхній корабель – це іол класу «варяг», невеликий, але швидкий. Ваше завдання – повернути кейс. В ідеалі – якимось чином непомітно вилучити його у викрадачів до того, як вони відправляться на зустріч із замовниками, також прийнятний варіант вилучення кейса в замовника чи його посередників… можна й жорсткими засобами. Але бажано все ж таки без особливого галасу та бруду, ви розумієте. Якщо не вийде добути кейс – дозволено знищити, але це вже останній засіб. Та й платня буде меншою, самі розумієте. Суттєво меншою. Нам же в такому випадку доведеться все це знов у «асурів» купувати. Звісно, нікому крім нас вони не продадуть, тут вони чесні, але здеруть добряче. Так що ви, якщо візьметеся, вже постарайтеся не навішувати на рідну державу зайві витрати…

– Ціна питання, Лео? – поцікавився Харитон. – Ми від рідної держави авансу ніколи не просимо, але потенційний гонорар знати треба. Про той випадок, якщо когось із нас пришиють і родичам компенсацію платити доведеться.

– П’ятсот тисяч галактів, якщо добудете кейс. Двісті тисяч, якщо доведеться його знищити. Але, хлопці та дівчата – дуже прошу: без зайвого шуму, наскільки це можливо.

Запороги перезирнулися, Харитон постукав по столу кінчиками кібер-пальців. Явдоха штовхнула на середину стола свого кухля, і кинула в нього круглий жетончик. Кілька таких у кожного запорога було в кишенях на випадок, якщо доведеться голосувати з різних питань. За нею так зробили й інші. Коли останній жетон упав у кухля, Харитон його перевернув, швидко розгріб купку.

– Ну, загалом і в цілому, ми за роботу беремося, – мовив він і забрав з купки свій жетон. – А тепер – зливай усе, що в тебе є по цій справі. Нам будь-яка дрібничка стане в нагоді.

Лео дістав свій комм-термінал та скинув Харитонові файли. Харитонове кібер-око слугувало запорогу водночас і в якості комм-термінала.

– Ну, як що з’ясується, отримаєш сюди ансібль звичайним каналом.

– Хай вам щастить, панове, – Лео встав, кивком позначив ввічливий уклін та пішов. Запороги розібрали свої жетони, помовчали, потім Харитон ляснув по столу долонею:

– Ех, не хотів я у цей чортів астербол влізати… а доведеться. Сигнальте своїм, збір на «Перці» усім, обговорити справу треба.

Знадобилося більше години, щоб усі запороги підтяглися на «Перець». Дехто вже встиг накачатися, і таким Леля на вході видавала скляночку із шипучою «протверезівкою». На диво, Пріська була якраз цілком тверезою, і навіть уже встигла купити все, що збиралася. Вона явилася на «Перець» із величезним ящиком на гравітці, запхала його до кают-компанії та всілася на нього, всім своїм виглядом демонструючи, що ніхто її не зрушить з цього місця і з її скарбів. З цього приводу усі інші підсміювалися, але Прісьці то було по дюзам.

Нарешті всі зібралися, і Харитон коротко виклав отриману від шпигуна інформацію. Піднявся галас, запороги не менш ніж чверть години висловлювали власні думки і про секретні шури-мури рідного уряду з відомою своєю всеїдністю корпорацією «Асур», і про саму корпорацію, і про Байдешські угоди, і про спецслужби, і про шпигунів... поки Харитон не ляснув по столу своєю кібер-рукою. Всі замовкли.

– Такі справи, товариство. Мені самому не до вподоби всі ці політичні заковики, але рідній державі чого б і не допомогти, тим більш не задурно. Ви нам довірили контракти брати, ну ми й узяли. Так що давайте тепер конструктивно обговорювати. Як самі знаєте, зараз звідси ніхто вилетіти не може, поки матч не відіграють. Нікого сюди не впустять і нікого звідси не випустять. На маяки вже поставили карантинний сигнал… Але злиняти, якщо є таке бажання, можна, і я гадаю, ці вилупки астерболом для цього і скористаються. Запишуться на матч і під час гри пірнуть в глибокий гіпер, і шукай вітру в полі. Єдиний спосіб перехопити цих козлів – це самим на астербол записатися та доступні зони пильнувати. А ну, Данило, скажи – що тут із дискретними зонами?

Данило замислився. Сюди вони прийшли його власним переходом, маяком не користалися. Дискретна зона, в якій стояли місцеві маяки, була стабільна і зручна, достатньо велика, тому під час переходу через гіпер Данило й не морочився пошуком запасних варіантів. Він стенув плечима:

– Місце тут добре, від Чорного Простору далеко, аномалій начебто нема… отже, зон тут може бути більш ніж одна… і з тою ж вірогідністю може бути лише одна. Але точно сказати не можу, треба вийти на «виворіт» та самому подивитися. Я ж тут раніше не бував… Може, Богдан більше знає?

Богдан, навчений навігатор з «Перця», також здвигнув плечима:

– Та я ж сам… коли сюди літати доводилося, за маяком завжди ходив. Маяки тут хороші, стабільні та калібровані.

– Ну тоді лише на «виворіт» виходити. Разом сходимо та подивимося, давай через годинку, – Данило відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях. – Але майте на увазі: якщо ці козли спробують втекти під час матчу, завадити ми їм зможемо, якщо тільки самі будемо в межах саме тої дискретної зони, в яку вони увійдуть. І якщо ми з Богданом будемо на «вивороті». Ще невідомо, по-перше, що в них там за навігатор, і скільки тут зон, по-друге… Якщо навчений, то з ним і Богдан може впоратися, а якщо природний…

Запороги знов загаласували, обговорюючи. Харитон сидів з відсутнім виразом обличчя, мабуть, читав щось зі свого кібер-ока. Нарешті припинив галас та сказав:

– Ось що. Я прямо зараз подав заявку на участь в астерболі «Перця». Данило, Миша, Тимош, Яцько і Ласло – записуйтесь також.

Саїд подав голос:

– А ми як же?

– А ви з Мар’яшею будете наземну операцію проводити, поки інші до матчу готуються. Ваше завдання – козлів випасти до його початку, перевірити, чи не в них бува при собі здобич.

– Так матч же завтра. Можемо не встигнути, – засумнівався Саїд.

– Нічого, спробуйте. Я б на місці цієї сволоти здобич при собі таскав до самого початку матчу. Особливо якби чуяв, що за мною стежать. Корабель що – корабель хакнути можна, кораблі зараз усі на причальних рейках сидять, а значить, до бази підключені і на доступ їх можна зламати, а там роби з коритом що тобі заманеться – хоч у космос порожній виводь, хоч вхід для команди блокуй. Ні, так ризикувати вони не будуть, надійніше при собі мати і товктися в людних місцях.

Саїд та Мар’яна перезирнулися та зітхнули.

– І чому ми завжди крайні? – сказав Саїд, торкаючи своє кібер-око. Мар’яна розвела руками:

– Мабуть, така наша доля. Та не переймайся, теж мені проблема – попасти козликів та при нагоді обчистити. І не таке виробляли… Добре, що вже поробиш. Вовку, нам як, тільки обшмонати, чи можна жорсткіше?

– Ну казали ж, що за необхідності можна й пришити. Але – без зайвого шуму, – відповів Харитон. – І бажано без порушення місцевих правил. Їх тут небагато, але самі розумієте. Нам сюди ще не раз прилітати.

Вовк розіслав усім на комм-термінали орієнтировки на викрадачів, запороги певний час вивчали їх. Тимош покрутив на своєму коммі зображення розшукуваних, клацнув на одне з них, і над столом зависла голограма.

– Здається мені, ніби я цього піпідраса знаю, – мовив він. – Якось давно перетиналися… Суко, навіть ім’я не змінив.

– Ти певен? – примружилася Явдоха.

– Та ось не дуже, але пика знайома, ім’я теж. Гм… дайте пригадаю… п’ятдесят років тому це було. Я тоді з Байдою в космодесанті служив, а це чмо, Тадеуш Скіпка, було в нас хорунжим. І підловили ми його на зраді та прямому співробітництві з ворогом. Трибунал, все таке. Дивно, що він живий – за зраду під час бойових дій на розстріл відправляють. Дуже жаль, що ми з Байдою тоді за законом вчинили, а не замочили гада одразу…

– То, може, це не він, – засумнівався Яцько. – Мало в кого пика та ім’я схожі…

– Яка, в біса, різниця, він чи не він? – Харитон махнув рукою. – Наша справа – всю цю компашку впіймати, поки крадене в Порту не винесли. Так що йдіть, ділом займіться. Данило з Богданом – на «виворіт», Пріська з іншими технарями – апгрейдити «Перця» та інших, для астерболу нам гравісітки хороші треба та активний захист. Саїд з Мар’яшею – козлів пасти. Все, розбіглися – і до роботи.

2. Полювання на козлів

Легко сказати – «до роботи». А як саме ту роботу робити?

Саїд та Мар’яна на цю справу вибрали зі своїх команд людей із силових для підтримки, і тепер нишпорили в порту, на ходу вигадуючи план.

Саїд узяв Лейлу та Салмана, Мар’яна обійшлася одним Семеном.

Дійшли до згоди, що треба робити все якомога простіше: вистежити козликів, за можливості обтрусити, якщо не вийде – кого-небудь з них вивести з ладу. З першим пунктом було найпростіше: орієнтировки виявилися дуже точними, і Семен, помічник Мар’яни, коли підключився до місцевої мережі (звичайно ж, без дозволу тутешніх адміністраторів), то досить швидко визначив, де саме козлики зараз витрачають грошики.

– Ні, ну які ж дилетанти, га. З іменних карт платять, – гмикнув Семен, позначаючи на плані Акермана місця, де він упіймав картки викрадачів. – Такі телепні можуть і на відкритому кораблі в шухляді під пультом крадене тримати…

– Можуть, але перевірити треба, – зітхнула Мар’яна. – Чи, може, вони навпаки, надто хитрі?

– Все можливо, – здвигнула плечима Лейла. – Наша справа – справу доправити… Де ці клоуни вештаються?

– Ну, коротше, один в барі «Дірявий шолом» за питво щойно розплативсь, другий – в казино «Червоний ковпак», а третій на базарі бродить. Хто кого бере?

Лейла подивилася на свій комм, де на плані станції світилися три червоні крапки, тицьнула в ту, що була в казино:

– Цього я беру. Салман зі мною, підтримкою.

– Чудово, тоді я собі забираю того, що пиячить, – Семен закрив свій комм та сховав у кишеню. – Я тут все одно єдиний, кому спиртне можна. Так що ви, Мар’яно, Саїде, дуйте на базар. Тримаємо зв’язок.

Данило, замислений, сидів у навігаторському кріслі та перебирав пальцями по сенсорам, роздумуючи, яку дозу «коктейлю» виставили, та й чи приймати його взагалі. «Коктейль Харона» загострював сприйняття і допомагав працювати з дискретними зонами. Але увійти на «виворіт» будь-який досвідчений навігатор, хоч природний, хоч навчений, міг і без «коктейлю», на самих лише нейроконтактах. Це давало можливість бачити дискретні зони та сусідні маяки, а природні навігатори навіть могли робити переходи за знайомими маршрутами.

– Данило! – гукнув з екрана зв’язку Богдан. – Ти що надумав? «Коктейлю» бахнемо чи так підемо?

– Та от поки ще не вирішив. Ну, гаразд, давай спочатку так. Синхронізуємося та йдемо, я тебе підхоплюю, добре?

Богдан кивнув. І так зрозуміло було, що Данилові доведеться «покласти у кишеню» Богдана, щоб у того загострилося сприйняття на «вивороті». Але спитати він мав обов’язково, тому що така процедура є доволі неприємною і взагалі у якомусь сенсі це вторгнення в особистість. Йому самому до того, як він потрапив до запорогів, не доводилося працювати з іншими навігаторами. Так сталося, що в армії він був простим зв’язківцем, а після служби, отримавши право на безкоштовну вищу освіту, пішов учитися навігаційній справі, хотів стати навченим навігатором, адже в школі проходив тести, і дару вони не виявили, зате показали непоганий шанс зробитися простим навігатором. А коли здавав тести вдруге, під час вступу до академії, раптом виявилося, що в нього природний дар. Таке буває – коли дар прокидається у дорослому віці. Особливо в астерників, які взагалі фізично дорослішають повільніше за планетників. А вже після академії Данило виграв конкурс на участь у програмі далекого пошуку, отримав самостійну ліцензію, а його частка від прибутку Білої Скелі дозволила купити новенький експлорер. От так і сталося, що до недавнього часу він не займався навчанням інших навігаторів.

Данило натиснув кнопку старту навігаційної програми, заздалегідь вимкнувши подачу «коктейлю». Шолом відрізав від нього зовнішній світ, нейроконтакти холодними павучими лапками лягли на точки над скронями, за вухами і на потилиці, і навігатор вийшов на «виворіт» світу. Одразу ж побачив поряд Богдана – той виглядав як зеленкувата зірочка. Данило знав, що виглядають навігатори в гіпері завжди й для усіх однаково, але чим зумовлена ця «гіперформа» кожного з них – невідомо. Зрозуміло тільки, що це якась дивна проекція особистості, щось дуже інтимне. Спитати не наважувався, яким бачать його – не був певний, чи сподобається йому відповідь. Та й взагалі подібні розмови серед навігаторів були табуйовані. Частково через марновірство, але були й інші причини. Адже сексуальне життя люди не обговорюють з першим-ліпшим, правда ж?

Він підхопив зелену зірочку та притяг до себе. «Поклав у кишеню». В цьому поході – першому великому поході Данила в якості запорога – він таке вже робив. Одним з його обов’язків було навчання навігатора «Перця» проходженню нових маршрутів. Навчені можуть ходити знайомими шляхами, маршрутами, які вже проклав хтось інший, йти за маяками, але не можуть прокладати траси з нуля, хіба що невеликі відрізки між двома дуже помітними орієнтирами, але таке везіння рідко випадає. Вільно пересуватися на «вивороті» всесвіту можуть лише люди з природним даром. І в будь-якій галактичній державі їхній обов’язок – навчати інших новим маршрутам. Адже від усього числа навігаторів природні становлять не більше п’яти відсотків.

Відчуття від «підхоплення», як і раніше, було дивним, немовби Данило обійняв його та міцно притиснув до себе, й обидва при цьому були голі, як у час творіння. Тепер навігатор розумів, чому про природних ходять такі суперечливі чутки, ніби вони надміру люблять секс та злягаються з усім, що ворушиться, і що навпаки, ніби вони терпіти не можуть будь-які інтимні стосунки. Раніше Данило гадав, що це безпідставні вигадки, адже сам таким не був. Але якщо доводиться часто мати справу з іншими в гіпері й ось так от єднатися… воно мало для кого минає безслідно. Зрозумів Данило також і те, чому представники його професії вважаються холодними, гордовитими негідниками.

Всі ці думки пронеслися краєчком свідомості, і Данило запхав їх подалі, щоб не заважали працювати.

Тут, в квадранті Акермана, «виворіт» був на диво стабільний. Ніяких відхилень в гіпері, ніяких аномалій. Три дискретні зони, з них одна дуже велика, з купою зв’язок з іншими зонами, просто непристойно розкішна, справжній подарунок для місцевих. Тому-то в них так жваво йшли торгівля з контрабандою, і для звичайної планетки Фронтиру Акерман був доволі багатий та вважався досить благополучним та пристойним місцем. Данило огледів цю зону, помітив в ній присутність кількох навчених навігаторів у режимі «сну». Виявивши їх, він мав дотриматися правил навігаторського етикету – привітатися, позначивши себе ввічливим, легким імпульсом. Вони відповіли так само, але на контакт виходити не стали. Хтозна, може, один з них був навігатором клієнтів… Маяки були вже переведені в режим «карантин», блимали різким червоним світлом. Данило перекинув увагу на дві інші зони, маленькі та складної архітектури. Маяків в них не було, лише буї, які зараз також блимали в карантинному режимі. Він увійшов в одну з цих зон, щоб дослідити зсередини. Тісна, маленька, але для одного корабля габаритами як «Мавка» чи навіть «Перець» більш ніж достатня, особливо якщо пілот та навігатор – досвідчені люди. Зв’язки з іншими зонами були, зовсім небагато, і дві з них вели в Чорний Простір.

Друга мала зона виявилася зовсім крихітною, ізольованою. Буй у ній також був, звичайно, але зв’язок з іншими зонами Данило не знайшов. Звичайно, природний навігатор може перейти і з такої зони, він сам міг би. Зона лежала доволі відсторонь від робочого простору Акерманського порту, та й від оголошеного «стадіону» для астерболу також. Вивалитися в цю зону і не породити підозр було б непросто.

Данило вийшов із зони на «виворіт», потім у верхній гіпер, випустив Богдана та просигналив: «Виходимо».

В казино Лейла одразу помітила клієнта. То був високий, плечистий чолов’яга з явними ознаками монголоїдної крові, з пілотським шевроном на стандартній сірій куртці космохода. Він міг бути з Тяньго⁴, а міг – і уродженцем якої-небудь з планет Фронтиру. Там, на Фронтирі, жили найрізноманітніші люди, яких тільки могли винести на нові рубежі останні хвилі Експансії⁵. Лейла пробралася крізь юрбу до ряду гральних автоматів та встала в чергу до одного з них, узяла з літаючого підносу безалкогольний «мохіто». Салман, старанно роблячи вигляд, ніби він не з нею, пристав до столу з блек-джеком і зробив ставку. Блек-джек дозволяв не тупитися весь час на гральний стіл, тому Салман, поки круп’є роздавав карти, міг поглядати і на Лейлу, і на клієнта. А клієнт сидів за рулеткою, і, схоже, йому не дуже щастило.

Лейла, вдаючи, ніби їй набридло чекати своєї черги до автомата, пройшла до альфабетанської рулетки та втулилася поряд з клієнтом. Зачекала, поки прокрутиться колесо та засмучений клієнт злобно лясне по столу, дивлячись, як круп’є незворушно згрібає його фішки, і нахилилася та прошепотіла інтерлінгвою⁶:

– Я б ставила на червоне. На один номер.

Клієнт здригнувся і повернувся до неї. Лейла якраз вигнулася, немов би невимушено, але так, щоби в декольте її чолі груди були видні майже повністю. Кілька тонких чорних кісок зісковзнули з плечей та шовковистими кисточками мазнули клієнта по щоці.

– М-м… мабуть, що й можна, – сказав він, дивлячись не на стіл, а на Лейлино декольте. – Взагалі-то я полюбляю ставити на чорне, на шість номерів.

– Пані Фортуна не цінує сталість та обережність, – махнула довгими віями Лейла та еротично приклалася губами до трубочки коктейлю. – Вона віддає перевагу відчайдушним людям та різноманіттю спроб.

Клієнт перевів погляд на стіл. Лейла простягла руку з картою-універсалкою⁷ та провела нею по терміналу ставок:

­– Ставлю двадцять галактів на один, червоне. Ставлю додатково на все червоне.

Круп’є підтвердив ставку, кинув на вказаний номер фішку в двадцять одиниць. Клієнт зачаровано дивився, як качаються тонкі срібні браслети на руці Лейли. А та, забравши картку від термінала, вишуканим жестом сховала її в кишеньку за пояском, примусивши клієнта подивитися і туди, на її плаский живіт з великим фіанітом у пупку та вибагливим узором татуювання.

– Робіть ставки, пані та панове, – круп’є поклацав фішками в коробці, набравши їх повні руки. Довкола загомоніли, ставлячи на різні комбінації. Альфабетанська рулетка відрізнялася тим, що на ній було не 37 номерів, як на звичайній, а 74: 36 чорних від 1 до 36, стільки ж червоних, зелене зеро та жовте подвійне зеро. За правилами, можна було ставити на все червоне, на все чорне, на зеро та на подвійне зеро. Можна було на номер, неважливо, якого кольору. На комбінації номерів з шести чисел, неважливо якого кольору, на сектор чи рядок. А можна було ставити на комбінації кольорів. Найбільші виграші можна було взяти, якщо поставити на подвійне зеро. Тоді той, хто зробив таку ставку і виграв, отримував усе, що було поставлене усіма гравцями на поле, плюс стільки ж від казино. Або якщо поставити на один номер певного кольору. Тоді гравець отримував свою ставку, помножену на сто. Ставки можна було робити більше однієї, все одно вигравала якась одна. Лейла, якщо їй пощастить і випаде одиниця на червоне, може виграти дві тисячі галактів.

Клієнт махнув рукою, ляпнув карткою об термінал:

– Сто на червоне, одиницю! – говорив він інтерлінгвою без акценту, ця мова явно була рідною. Здалеку ж його принесло… чи не з Ліги Вільних Планет.

Круп’є кинув кульку.

Лейла могла б спробувати за допомогою імплантатів послати потрібний імпульс, щоб колесо зупинилося на одиниці, але не мала ніякого сумніву, що тут все таке передбачене і що казино захищене від таких хитрунів. Колесо просто зобов’язане бути суто механічним, причому цілком немагнітним та не електризуватися. І кулька також. Втім, Лейлі було не важливо, чи програє клієнт, чи ні. Виграє – можна запропонувати йому відсвяткувати. Програє – теж непогано. Можна буде розкрутити його на секс – задля компенсації програшу. Аби він опинився з нею наодинці, без свідків.

Немовби випадково вона поклала руку на плече клієнта, нахилилася вперед, слідкуючи за тим, як скаче по колесу кулька. В часи гаремної неволі вона була не лише служницею та секс-робітницею для гвардії Ахмет-паші. За красу та гнучкість Шахріят-бійєм віддала її у навчання на професійну одаліску, де її навчили не лише танцювати та надавати постільні послуги на найвищому рівні, але й мистецтву спокуси. Стара Шахріят мала у своєму розпорядженні цілий загін таких спокусниць, яких використовувала для власних цілей у якості шпигунок в тому числі. Лейла не забула цієї науки, і хоча звертатися до цих навичок у справжній польовій роботі доводилося нечасто, вона бачила, що виходить чудово. Задачу полегшувало й те, що після гаремних страждань Лейла втратила здатність відчувати емоції, пов’язані із сексуальною сферою. Власне тіло вона сприймала як цінний робочий інструмент, і не більше того. Полон та сексуальне рабство залишили в ній надто глибокий слід.

Кулька доскакала, колесо зупинилося, і кулька, яка було завмерла між червоною одиницею та чорною десяткою, все ж таки впала у чорну комірку. Клієнт розлючено лупнув кулаком по столу, поряд радісно загомоніли ті, хто виграв. Лейла схилилася до вуха клієнта:

– Пані Фортуна дуже примхлива. І якщо десь чогось стає замало, в іншому місці обов’язково чогось більшає. Кому не щастить у грі, тому щастить в іншому, чи не так?

Клієнт повернув до неї голову і вона впіймала його погляд, стрельнула очима, облизала кінчиком язика верхню губу, ледве посміхнулася.

– Гіркоту поразки обов’язково треба перебити солодкістю задоволення, – вона випрямилася, і клієнт підскочив слідом, щоб не переривати фізичний контакт. Упіймав її руку трохи вище ліктя, стиснув:

­– І хто ж ти така, міз?

– Чи це має якесь значення, містере? Я тут у власних справах, нашому кораблю стояти тут ще двійко циклів через цей астербол, і я хочу розважитися. Хіба тобі б не хотілося того ж?

Він поїдав її очима, і з кожною миттю залишки здорового глузду випаровувалися, навзамін пробуджувалася хіть. Лейла легко вивільнила руку:

– Будьмо знайомі, ханні. Мене звуть Гюльчі.

– Джозеф Ляо, – відповів клієнт. Лейла махнула віями:

– Дуже приємно. То ми розважаємося?

– М-м-м… може, знімемо номер? Тут є неподалік дуже пристойний готельчик…

Лейла кивнула, підхопила його під руку, і вони пішли на вихід з казино. Через кілька секунд за ними ув’язався Салман, не забувши при цьому забрати свій виграш. Дорогою Лейла, немов просто так перебираючи браслети, відсигналила йому на комм: «іди за нами, на очі не лізь, я його сама обтрушу».

На базарі Мар’яна та Саїд потрібну людину вирахували одразу. Це був саме той, якого впізнав Тимош. Мар’яна та Саїд пристроїлися до нього у хвіст, так, щоб між ними та клієнтом були певна відстань і хоча б людини три-чотири у натовпі, і, переходячи за ним від ятки до ятки, пасли невідривно.

– Ну, що робити будемо? Він, схоже, не дебіл і в малолюдну місцину не піде, – прошепотів Саїд. Мар’яна, перебираючи у черговій ятці низки намистин з різних матеріалів, теж шепотом відповіла:

– Мабуть, що так. Можна спробувати обшмонати, але малоймовірно, що він товар тримає в зовнішніх кишенях. Одначе… відлити ж йому напевне має закортіти, рано чи пізно. От що, а йди-но ти ближче до сортирів, випасай його там, а я у хвості залишуся.

Саїд слухняно відійшов, зробивши вигляд, ніби зацікавився товаром у іншій ятці. Мар’яна вибрала чотки з якихось видовжених фруктових кісточок, вкритих різьбою, і розрахувалася з продавцем, краєм ока спостерігаючи за клієнтом. Той нарешті відлипнув від ятки з декоративними накладками на зброю, так нічого і не придбавши, і перейшов у ряд із їжею. Мар’яна пішла за ним, крутячи в руках новокуплені чотки. Кісточки трошки кололи долоні своїми гостренькими кінчиками, але в цілому перебирати їх було доволі приємно. Заспокоювало. Вони на вигляд дуже нагадували чотки, які вона колись постійно носила із собою, і загубила… в дуже сумних обставинах. Щоб відігнати моторошні спогади, Мар’яна купила улюблені ласощі – пакунок пастили з водоростей, вгризлася в пружний брикетик, і стала вештатися по ряду, намагаючись не випустити з очей клієнта. Той, мабуть, вже втомився бродити ринком і вирішив перекусити, для чого присів біля одного з кіосків, де подавали локшину із різними добавками, замовив великий контейнер і став чекати, поки локшинар приготує. Мар’яна раптом відчула, що задуже зголодніла, і вирішила, що нічого страшного не станеться, якщо вона також попоїть та заразом на клієнта ближче подивиться. Намотала чотки на руку і теж підійшла до локшинниці:

– За скільки локшина?

– Та вся за галакт, – відповів продавець. – У нас правило: локшина – галакт, добавки безкоштовно, бери скільки влізе в один контейнер – галакт за все. Вам яку? Зара рисову варю.

– Та по дюзам, давай рисову, – Мар’яна скинула з картки галакт. – Запити є чим?

– Аякже, чай є, – продавець якраз виловив з казана шумівкою прозору рисову локшину та навалив клієнту в контейнер, той присунув до себе коробочку та навалив кілька добавок, спритно похапавши їх бамбуковими паличками з мисок, що рядком стояли на прилавку. Мар’яна також отримала свою коробку, й замислилася над вибором добавки.

– І чаю давай, – вона підхопила паличками добавку з трохи підсмаженої в соусі лососини та молодих паростків бамбуку, взялася накладати в свій контейнер. У всій засвоєній людьми галактиці, на будь-якій достатньо жвавій станції можна було побачити таку тяньгойську локшинницю, й в усіх цих місцях подібну їжу треба було їсти паличками, тим більше що бамбук ріс практично в будь-якій гідропонній системі у величезній кількості й був популярним матеріалом для усіляких потреб. Тяньгойські локшинниці разом із джамахірійською шавармою, республіканськими вареничними, інтернаціональними пундиковими, зоряносоюзовськими піццеріями та альфабетанськими бургер-шопами були найпопулярнішим фастфудом у всій Галактиці.

Локшинар поставив перед Мар’яною великий паперовий кухоль з чаєм. Тут відреагував клієнт:

– А пиво є?

– Авжеж є. Чай – двадцять сантимів, пиво – п’ятдесят літр.

– Давай. Два літри – щось локшина в тебе якась солона.

Продавець виставив йому дві пластикові фляги:

– Ще галакт за пиво.

І клієнт, і Мар’яна мовчки скинули йому потрібну суму з карт. Мар’яна гостро пожалкувала, що в неї нема із собою нічого такого, що можна було б непомітно вкинути в пиво клієнтові. Залишалося сподіватися, що два літри пива (особливо якщо це місцеве «пиво» з генмодифікованого ячменю та водоростей) неодмінно через певний час покличуть його віддати борг системі рециклу. Поїдаючи локшину, вона сховала під прилавок ліву руку й, викликавши внутрішній інтерфейс зв’язку на контактну лінзу, легкими порухами пальців швидко набрала та відправила Саїдові повідомлення. Її комм був підключений до слухового імплантата, датчики в пучках та контактна лінза-монітор дозволяли користуватися зв’язком непомітно для оточуючих.

Розрахунок виправдався: клієнт доїв локшину, допив пиво, кинув порожні контейнери й палички у бачок-рециклер та зліз із табуретки. Озирнувся, мазнув поглядом по Мар’яні, але та навіть на нього не дивилася, длубалася у своїй локшині та цмулила чай. Клієнт розвернувся та пішов уздовж рядів. Мар’яна, не поспішаючи, доїла локшину, допила чай, викинула посуд у рециклер та, подякувавши продавцеві, теж пішла вештатися рядами, не спускаючи з клієнта очей. Добре хоч народу тут було не так щоб і багато, якраз для того, щоб не потрапляти на очі клієнту і при цьому спокійно висіти в нього на хвості.

Семен церемонитися не став – вирахував свого клієнта в барі «Дірявий шолом», просто присів за стійку поряд з ним та замовив собі горілки з перцем.

Клієнт – середнього віку чоловік із нашивкою техніка на плечі – цідив віскі з льодом та зацікавлено витріщавсь на голоплатформу в центрі, де вибагливо крутилася напівгола дівиця у якихось пістрявих шкурках і зі списом. Її надто вже гнучкі рухи та спритність, з якою вона поводилася зі списом, наводили на думку, що цей номер навряд чи знятий з реальної танцюристки, скоріше за все добре промальована графіка. Семен, користуючись тим, що клієнт відволікся на голограму, а бармен обслуговував іншого відвідувача, швиденько дістав із кишені пігулку, затис між пальцями та став чекати слушної нагоди.

Голографічна танцюристка між тим пристрасно облизувала верхів’я списа, що викликало в залі п’яне гигикання та аплодисменти. А коли вона осідлала держално і стала соватися на ньому з украй розпусним та хтивим виразом обличчя, гигикання посилилося, чоловіки в залі бурхливо жестикулювали, жінки ж реагували по-різному: хтось сміявся (Семен мав дуже великі підозри, що не над голограмою, а над реакцією відвідувачів чоловічої статі), а хто демонстрував явну відразу. Якась немолода тітка міцної статури, з уніключом на поясі та нашивкою техніка, лупонула кулаком по стійці:

– Хлопа давай! Та щоб як слід вихилявся!

Сусіда Семена обурився:

– От чого захотіла. А може, ми ще подивитися хочемо!

Говорив він поліславом із характерним для Нової Полонії акцентом.

Семен махнув рукою:

– Та гаразд, нехай і хлоп буде, давай одразу обох!

Немовби випадково, він зачепив склянку клієнта та трохи віскі вихлюпнуло на стійку. Семен підхопив склянку та притримав:

– Пардону просю. З мене чарочка, кенте, гаразд?

Клієнт зміряв його поглядом, але Семен, коли хотів, умів бути дуже переконливим та приємним простачком. Так що клієнт кивнув:

– Нема питань, кенте. Ну їх до біса, дівок намальованих, давай краще разом вип’ємо. Тільки помірно! Мені завтра на астербол.

Семен жестом показав бармену, щоб той додав їм у склянки за Семенів рахунок, і сказав:

– Вау, нічосі, ризиковий ти, кенте. Мій кеп он засцяв у астербол грати.

Клієнт узяв повну склянку, в якій уже безслідно розчинилася крихітна Семенова пігулка, і гордовито відповів:

– Ну той, хто не ризикує, той не п’є віскарик. До того ж приз неслабкий на кін поставлено… – ковтнув віскі та простяг руку:

– Будьмо знайомі, кенте. Андріян.

– Сід, – назвавсь Семен ім’ям, яке було написане на одній з його трьох ідентикарток⁸. Зовсім не треба тут світити справжні імена, і майже всі запороги в подібних місцях показували фальшиві ідентикартки… звісно, якщо ними взагалі хтось цікавився.

­– Ну, за удачу, – Андріян підняв склянку, Семен чокнувся з ним і повторив:

– За удачу! – і хвацько вилив горілку в горло. Андріян зробив те саме і занюхав рукавом.

Семен прикинув на око масу клієнта і вирішив, що пігулка має подіяти досить скоро. І справді – за двійко хвилин потому язик в Андріяна став плутатися, рухи зробилися розбовтані, та ще й гикавка напала.

– Ги-ик…при-и-ик! При-и-и-икинь, ми та-гик! Такі-ви-гик!!! Виграємо, га. Та я… гик!!! Та я нах… гик!!! Нах кину все, гик, це…– тут Андріян надто широко та сильно махнув рукою, показуючи на середину залу, де на голоплатформі відбувалася вже зовсім цілковита розпуста у виконанні двох вузлуватих від м’язів хлопців та двох дівок з великими сідницями та грудями. Розпуста привертала посилену увагу відвідувачів – вочевидь, вистави такого рівня вульгарності тут показували нечасто. Голографічні танцюристи виробляли таке, що вже не було ніяких сумнівів: намальовані. Жодна жива людина не змогла б повторити ці чудернацькі трюки. Але народу в залі подобалося, і на платформу летіли голографічні значки різних валют – візуалізація дрібних сум, які відвідувачі перераховували закладу «за розваги». Дехто кидав на платформу й жетони тутешнього казино, й універсальні картки, і навіть реальні монети. Все це викликало легкі брижі на голограмі, але ніхто не вередував. Традиція є традиція. Семен про людські очі сипонув на платформу трохи сантимів з картки. Андріян намагався зробити так само, але спроба залізти в кишеню за коммом скінчилася тим, що він навернувся б з високого стільця, якби Семен не підхопив його. Бармен налив іншому відвідувачу і підійшов до їхньої частини стійки:

– Що, наквасився?

– Схоже на те, – кивнув Семен, дивлячись, як прямо на очах вирубається Андріян. Бармен запропонував:

– Протверезівка є. За рахунок закладу, до речі.

– Та не треба, – відмахнувся Семен. – Від цієї протверезівки тільки печія потім. Зара я його проблюватися відведу, і відпустить. А потім повернемося, ти місце нам притримай.

– Іч чого захотів, місця ж бо козирні, – вишкірився бармен. Семен п’яно образився:

– Ну що за манери? Грошви мало, чи що? Ну на тобі галакт зверху, місця забий. Не повернемося через півгодини – можеш кого хочеш… той… саджати. От.

І Семен скинув на стійку платню за випивку та галакт «зверху». Поверхня стійки, яка була також і контактним екраном саме для подібних розрахунків, мигнула, і біля місць, де сиділи Семен та його клієнт, загорілися червоні написи «зайнято». А Семен підхопив клієнта, закинув його руку собі за плечі та обхопив під пахви. І поволік до дверцят із позначкою чоловічого туалету.

3. План «Б»

Під кінець добового цикла всі «мисливці на козликів» зібралися на «Перці». Були там і Данило з Богданом.

Харитон вийшов у кают-компанію, сів на капітанське місце і швидким уважним поглядом окинув усіх.

– Ну, доповідайте, чорти з чортівками. Щось, бачу, ви невеселі.

Дуже похмура Мар’яна, нервово крутячи в долоні чотки з кісточок, пробурмотіла:

– А веселитися нема з чого. Випасли ми нашого козла, Саїд на нього чигав у сортирі та тихцем по довбешці врізав. Типу пограбування. А я на стрьомі постояла…

Харитон звернув на Саїда погляд кібер-ока, живим продовжуючи дивитися на злу Мар’яну:

– Ну і?..

– Ну й нічого, Вовку, – відповів Саїд, втупившись у стільницю. – Він міцним горішком виявився, галас здійняв, місцеві мультони⁹ прибігли. Мені довелося валити через вентиляцію у сусідній сортир, поки Мар’яша відбріхувалася…

– Ну що ж ти за запорог такий, нічого серйозного тобі доручити не можна, – Вовк постукав пальцями кібер-руки по стільниці. Саїд, не піднімаючи очей, просичав крізь зуби:

– Сам би спробував… ми думали – раз пиво дудлить, значить, імплантатів нема. А в біса йому ті імплантати, якщо в нього на гарнітурі була альфабетанська силова броня з тригером на близький контакт. Працює всього три секунди, але йому вистачило.

Харитон аж свиснув:

– Одначе це вже серйозно. Справа дійсно смердить і великою грошвою, і брудною політикою… Ну, а інші ж у чому налажали?

Семен розвів руками:

– Ну, я свого накачав як слід, до сортиру відпер, типу проблюватися, й швиденько обшмонав. Так от нема в нього нічого із собою, я навіть сканером перевірив… чистий, падлюко. Навіть імплантатів нема, крім зубних. Та й ті без наворотів.

Харитон перевів погляд на Лейлу із Салманом:

– А у вас, сокіл із соколицею?

Лейла стенула плечима:

– Як і в Семена. Я свого до кондиції довела та приспала – чисто, без хімії, потім ми з Салманом обтрусили зі сканером і його самого, і все його барахло – порожньо. Нічого підходящого.

Вовк почухав підборіддя, покрутив замислено вуса:

– От тобі і на. Невже на кораблі тримають? Такі тупі – чи такі розумні?

– Альфабетанська силова броня, – нагадав Семен. – Де завгодно таку не здобудеш. А раз в них така хрінь є, гадаю, й кораблик в них також не простий. Ми, звісно, можемо спробувати його хакнути, щоб змалювати собі доступ всередину та обшмонати, але щось мені здається, нас і там сюрприз чекає. Фатьми ж із нами нема, а в мене ресурси обмежені. І часу мало. А навіть якщо і вийде хакнути, не певен, що ми зможемо його без шуму обшукати.

– А ти спробуй хакнути спочатку, а потім і про шмон подумаємо, – Харитон постукав кібер-пальцями по столу, і над ним зависла візуалізація штінта – мальований карикатурний чоловічок у шароварах, із довгим червоним носом та вилами в руках.

– Чого треба? – неввічливо поцікавився штінт. Нікого не здивувало таке «кібернетичне» хамство – то була всього лише оболонка образу, імітація особистості.

– Порийся у даних порту, знайди файли про «Леопарда» і скинь усе на «Калью», тримай канал. У Семена – пріоритетний доступ на вісім годин. Ясно?

– Ясен перець, – відгукнувся штінт, і, по-негідницькому регочучи, почав тицяти вилами у бік Семена та Мар’яни:

– Справа іде, справа іде!!!

– Вам усе зрозуміло? – Харитон похмуро зиркнув на Мар’яну та Семена. Ті кивнули. – Ну то й дуйте до себе, працюйте. Тільки обережно. Якщо побачите, що йде туго чи захист стоїть серйозний – кидайте. Завтра на астербол, до речі, не забудьте в такому випадку записатися.

Мар’яна та Семен пішли. Саїд із очікуванням дивився на отамана, Лейла задумливо крутила свої браслети.

– Ви також вільні, йдіть відпочивати.

– А що астербол? Чи може, нам також записатися? – обережно спитав Саїд.

– Записуйтеся, тільки під час матчу будете тусуватися там, де вам Данило вкаже, і щоб нарівні з іншими були готові перейти в дискрет за сигналом.

Коли Саїд та Лейла пішли, подав голос Данило:

– Ось до речі щодо дискрету. Тут дві зони, крім основної, в принципі, вони можуть випасти в будь-яку. Але маю відчуття, що вони виберуть зону Б. Вона трохи осторонь, там нема маяка, лише буї, але є зв’язки із зонами у Чорному Просторі. Зона А… я б на їхньому місці, звичайно, спробував би звалити крізь неї. Це було б… красиво – випасти в основну зону на очах у всіх та швиденько піти, не користуючись маяком, за своїм маршрутом.

­ – Для цього треба бути природним, як ти, – сказав Богдан, який, здавалося б, був захоплений розкладанням хитромудрого пасьянсу на вірт-столі свого комма. На Данила він не дивився і був підкреслено холодним. Втім, так бувало і раніше, після їхніх спільних проходжень крізь «виворіт», коли Данило його підхоплював. Данило не ображався, йому самому було незручно на нього дивитися деякий час після цього.

– Не обов’язково, – заперечив він. – Якщо їхній навігатор вже ходив цими шляхами, він може піти, узявши прив’язку до якого-небудь знайомого орієнтиру. Але, з іншого боку, якщо їхнє завдання – зустрітися з іншим кораблем, тоді ти правий – в такому разі навігатор має бути природним. Але він навчений.

– Звідки ти знаєш? – підняв на нього очі Богдан, здивований такою впевненістю. Данило всміхнувся:

– Коли корабель стає на причальні рейки, його штінт у будь-якому законному порту повинен автоматично подати штінтові порту судову роль. Акерман – законний порт Конгресу, тому його ідентифікація усіма легальними штінтами підтверджується. А в Конгресі легальними вважаються будь-які штінти, якщо вони не були в когось вкрадені надто вже нахабно.

– Ну то й що, я це знаю, – Богдан повернувся до пасьянсу. – Хай портовий штінт і отримає судові ролі всіх кораблів, першому-ліпшому він інформацію все одно не передасть.

– Першому-ліпшому – так. Але природні навігатори – не перші-ліпші, – старанно давлячи в голосі самовпевненість, відповів Данило. – Ми маємо право подати запит про присутність в порту колег – будь-яких, навчених чи природних. Ми ж зобов’язані ділитися маршрутами з навченими і досвідом один з одним. От я і подав такий запит. Так от тут нема зараз жодного природного, крім мене та Ріккі Джеліко, навігатора «Сонячної Королеви». Вона ж до наших клієнтів жодного стосунку не має.

– Це точно, – погодився Харитон. – Ріккі та її команда таким не стануть займатися ні за які гроші… Так, ближче до справи. Яку зону пильнувати треба?

– Я б більшу увагу надав зоні Б, – Данило викликав голоекран і показав на мапі області порту другу дискретну зону. – Надто вже вдало розташована, можна типу випадково вивалитися під час матчу – і шукай вітру в полі. Тим більш якщо в них уже розвіданий маршрут в потрібне місце. Але взагалі… ми з Богданом вийдемо на «виворіт», як лише почнеться матч. Богдан буде про всяк випадок наглядати за основною зоною, я – за зоною Б. Але, Вовку, тут є момент… якщо я піду в погоню за нашими козликами, їхній навігатор відчує мене. Блокувати не зможе, але відчує стовідсотково. І якщо там, де їх чекають, буде природний… чи дуже, дуже досвідчений навчений – він дізнається заздалегідь про погоню. І вони будуть готові.

­– Мгм, перспективка так собі… – Харитон покрутив вуса. – А ти його заблокувати зможеш?

– Можливо, – ухилився від точної відповіді Данило. – Але тоді напад на їхній корабель станеться в зоні Акермана, а якраз цього ми хочемо уникнути, як я розумію.

– Чорти б спалили їхні дюзи… – пробурмотів Харитон. – Гаразд, чого зараз про це теревенити. Будемо дивитись в процесі. Поки план такий: чекаємо результатів від Семена. Якщо по нулях – тоді в астербол активно грають Ласло, Миша та Тимош, інші тільки вигляд роблять, і за сигналом йдуть куди треба. Як, Данило, зуміємо встигнути зчепитися перед стрибком?

– Не певен… Але в мене є одна ідейка, – Данило це сказав і одразу ж пожалкував. Ідея не подобалася і йому самому, і він був певний, що не сподобається ані Богданові, ані Харитонові. Але поки що це було найкраще, що він взагалі міг побачити в наявному розкладі.

4. Гра на вибиття

Матч був призначений на восьму годину наступного цикла. За вісім годин до того припинили приймати заявки на участь, і весь цей час буксири порту лише тим і займалися, що тягали з околиць системи метеоритну дрібноту та складали у величезну гравісітку на стартовому полі. Двійко патрульних катерів місцевих мультигардів зависло біля двох основних точок входу в головну дискретну зону, позначених бакенами. Кілька добровільних помічників на своїх корабликах займалися встановленням сигнальних буїв, які позначили ігрове поле зі сторонами у 150 000 та 100 000 кілометрів відповідно. Закидайли вже зайняли свої місця біля сітки з метеоритами. Завданням закидайл було, власне, закидати на ігрове поле партії метеоритів, тому на таку роль звичайно обирали достатньо потужні, але тихохідні кораблі, найчастіше – які-небудь вантажівки. До «стадіону» прибули й сміттярі, яким доведеться потім чистити околиці порту від метеоритів, що вилетять за межі ігрової зони. На роль сміттярів призначали тих, хто заробив штрафи в порту (тобто порушників місцевих «законів», також упійманих на безмитній контрабанді чи тих, хто програвсь у казино), робота це була нудна та невдячна, та ще й впіймати випадковий метеорит бортом можна… Сміттярі починають роботу з початком гри, тому що гравці у першу чергу прагнуть позбутися конкурентів, тому кидають метеорити куди прийдеться. Потім уже, коли більша частина вибиває з гри, ті, хто залишився, починають намагатися закинути зайві метеорити в чотири «мішки» з силових полів, щоб вивести їх з гри та отримати додаткові бали. Той, хто зумів закинути в «мішок» хоча б один метеорит, отримував додатково один відсоток до виграшу, і якщо він вигравав матч, то його приз збільшувався на відповідну кількість відсотків. На відстані приблизно у 50 000 кілометрів від меж поля були розставлені гравітаційні загороджувачі, які мали не давати випадковим метеоритам вилітати за межі певної зони. Здебільшого вони з цією задачею вправлялися, але зовсім без роботи сміттярі не сиділи.

Правила астерболу були прості. За командою всі учасники виходять на поле з чотирьох боків у одній площині, яка зазвичай співпадає з площиною екліптики в даній системі. Згори розташована гравісітка із закидайлами, які приймаються обстрілювати поле метеоритами. Завдання гравців – ухилятися від метеоритів, перехоплювати їх гравіласо чи сітками й у свою чергу запускати на поле. Накопичувати в своїх сітках метеорити заборонено, той, хто таскає в сітці більше одного метеорита, отримує штраф, а якщо порушить правило знову, то його виганяють з поля. Виганяють і тих, хто не перехоплює метеорити, а лише ухиляється від них та бігає по полю. Гра йде доти, доки на полі не залишиться жодного метеорита чи поки на полі не залишиться один гравець. Частіше за все спочатку намагаються вибити побільше конкурентів, а потім повикидати метеорити, щоб збільшити свої шанси. Рідко коли на полі залишається один-єдиний переможець, звичайно перед грою багато хто намагається домовитися працювати разом на перемогу, так що на поле виходить кілька умовних «команд» чи союзників, і якщо вони достатньо чесно дотримуються угоди, то можуть наприкінці поділити приз.

Всі кораблі на початку гри отримують стандартні щити, які витримують певну кількість влучень. Оскільки щити роздають організатори гри за власний рахунок, зрозуміло, що якість їхня дуже так собі. Стандартний щит витримує до двадцяти влучень. Ті, хто бажає продовжувати гру після падіння ігрового щита, можуть користатися власними, правилами це не забороняється, але коли їхні щити падають нижче 5 відсотків, вони за правилами вибивають. Оскільки учасники, коли виходять на поле, налаштовують транспондери на диспетчерську порту, стежити за станом суден неважко. Звісно, в астерболі часто буває, що захоплені грою не стежать за станом щита та за пошкодженнями, і тоді в діло мають вступити патрульні – зафіксувати променем такий корабель та вивести його з ігрового поля. Але на практиці, якщо на полі кипить надто гаряча гра, місцеві мультони не бажають ризикувати, а лише волають на весь ефір щось типу «Алярм!!! Червоний статус!!! Учасник «Сокіл», негайно залиште поле!!! Алярм!!!». Якщо командир «Сокола» ще зберігає залишки здорового глузду, він встигне покинути поле до того, як його кораблик перетвориться на купу уламків, але бувало, що особливо упороті любителі астерболу покидали поле лише в рятувальних капсулах (і то лише якщо їм пощастило встигнути в них запакуватися).

За годину до початку гри Семен здався та кинув марні спроби зламати сервер корабля козликів. Як він і думав, захист там стояв дуже висококласний. Єдине, що йому вдалося – це підсадити нейтрального «жучка», який дозволяв легко впізнавати корабель у звичайному космосі чи верхньому гіпері. Й те, хтозна, як довго такий «жучок» залишатиметься непоміченим.

Так що всі запороги заявилися на гру і всю умовну «ніч» лише тим і займалися, що налаштовували щити та ласо. Перед початком Харитон зібрав усіх на відеоконференцію, щоб дати останні інструкції.

На великому конференц-екрані в рубці «Перця» зависли в рядок сім вікон із обличчями командирів «чайок»: спокійні кам’яні фізії Ласло та Яцька, широка пика Тимоша, хитрий писок Явдохи, втомлене обличчя Мар’яни та похмуре кисле лице Саїда, також покерфейс Рози. Харитон обвів усіх важким поглядом та сказав:

– Значить, так: хто радіє – одразу припинити. Ми на цей чортів астербол підписалися не заради розваги, а у справах. Тимош, Явдоха, Роза – це вас у першу чергу стосується.

– Пф-ф-ф, Вовку, шо ти робиш собі нерви? – відгукнулася Роза. – Таки не завівся ще у всесвіті той метеорит, яким мені на астерболі борт проломлять.

– Ти не забула, що тобі якраз грати не треба? – буркнув Харитон. – Ти за своєю зоною слідкуєш. І як що – одразу пірнати в гіпер за козлами. Саїде, ти на зв’язці з Розою, не забувай. Мар’яшо, на зв’язку зі мною. Робимо вигляд, ніби ми одна команда, і тусуємося осторонь, типу чекаємо, коли нетерплячих виб’ють. Інші нас прикривають і за можливості намагаються проломити щити нашим козлам. Чим менше в них буде захисту, тим краще. Але не надто захоплюйтеся… Встигнете за нами в гіпер пірнути та зчепитися – добре, ні – граєте далі. Після матчу, якщо від нас вісток немає, відкриєте мій пакет та підете з ним до Ріккі Джеліко, покажете та попросите допомоги. Ми скинемо тимчасові маяки на виході, код буде у пакеті. Вона не відмовить, а про платню вже якось домовитеся.

Явдоха зітхнула:

– Ці жадюги з Портового братства, мабуть, заломлять стільки, що ми усі без штанів залишимося…

– Нічого, штани – то справа наживна. Допомога Ріккі та її людей того варта, – Харитон стукнув по стільниці та закінчив:

– Ну, от і все. Готуємося до старту.

Конференц-зв’язок розпався. Харитон усівся в командирське крісло в рубці та підключив свої кібер-протези до систем корабля. Візуалізація штінта вимкнулася – Харитон не любив, коли під час бою чи важливих маневрів його відволікає навіть такий просунутий штінт, яким був його Перець. Всі повідомлення штінт у бойовому режимі подавав йому та персоналу рубки на їхні власні інтерфейси. В пілотській частині рубки в ложементі вже сиділа Маня Ясна, пілот «Перця», а в навігаторському вовтузився Данило, намагаючись підлаштувати його під себе.

Це й було тою його пропозицією, яка, як він гадав, не могла сподобатися ані Харитонові, ані Богданові – помінятися місцями навігаторам «Перця» та «Мавки». Адже навігатор звикає до свого місця набагато сильніше, ніж пілот чи навіть капітан. Але тут вже виходу не було: природний дар Данила був потрібніший у корветі, як на найбільшому, потужнішому та швидшому з усіх кораблів, що були в розпорядженні Харитона.

Маня Ясна кинула на Данила сміхливий погляд та сказала:

– Та не парься, наш Перчик лагідний, до того ж тобі спецом пріоритет в гіпері передали. Чи ти за свою «Мавку» переживаєш?

Данило лише зітхнув, Маня хихикнула:

– Що, мабуть, думаєш – раптом твоя Мавка тобі з Богдашею зрадить? Штінти – вони такі, можуть. Ну та потім розберетесь. А зараз – за роботу.

І вона відкинулася в своєму ложементі, скомандувала:

– Шолом і контроль!

Одразу ж на неї опустився пілотський шолом, ремені безпеки застібнулися, фіксуючи тіло в найбільш зручному положенні. Вона сунула руки в контактні рукавички і взялася за джойстики управління. Данило знов зітхнув і ввімкнув навігаторську програму. Шолом та нейроконтакти відрізали його від зовнішнього світу та вивели у верхній гіпер.

У верхньому гіпері він виявився не сам: не менш ніж половина учасників астерболу потурбувалася про те, щоб їхні навігатори були присутні в гіпері. Навіщо вони це робили, Данило не знав, але про всяк випадок був насторожі: хто зна, ще хтось вирішить атакувати його в гіпері.

На «Мавці» між тим Богдан з украй невдоволеною фізією влаштовувався в навігаторському кріслі, яке ніяк не хотіло підганятися як треба. Адже Данило, як і будь-який астерник, був високим та худорлявим, а Богдан, уродженець Аскольда, виріс у гравітаційному колодязі на планеті з тяжінням у півтори рази більшим за стандартне, тому був невисокий, присадкуватий та широкоплечий.

– Тобі що, в штани гайок напхали? – невдоволено пробурмотіла Роза. Богдан, зосереджено соваючи пальцями по панелі налаштування, злобно відповів:

– Та краще б гайок напхали, ніж в чуже крісло влазити… ваш штінт його що, навмисне блочить?

– За наказом командира корабля вам наданий доступ к управлінню, сер, – мелодійно відгукнулася Мавка. – Я не можу порушити наказ командира та блокувати вам доступ до налаштувань.

Богдан щось промимрив нерозбірливо, і крісло нарешті підлаштувалося під нього. Роза насунула шолом, опустила візор:

– Ну, таки почнемо із допомогою Всевишнього!

‒ Мем, маю нагадати вам наказ командира з’єднання отамана Вовка.

‒ Я пам’ятаю, Мавко. Але ловити та кидати метеорити цей наказ нам не завадить. Тим більше якщо нам треба протриматися на полі до потрібного моменту, то, хочеш не хочеш, а грати хоч якось доведеться.

Петро боязко покосивсь на Розу:

‒ М-м-м… а може, все-таки не будемо?

‒ Не сци, Петре. Давай, шолом вдягнув і за роботу. Мавко, ти не забула бекапнутися на сервер порту?

‒ Я не вмію забувати, мем. Бекап було зроблено сім годин тому, поміщено на зберігання на п’ятнадцять стандартних діб під пароль сьомого ступеня складності, все згідно штатної інструкції, ‒ незважаючи на сухість формулювань (а може, саме завдяки їм), складалося враження, ніби корабельний штінт не на жарт образився на припущення, немов він не зробив власної резервної копії перед такою важливою справою.

‒ Гаразд, не сердься, Мавко. Ти в нас молодчинка. Ну, а тепер – до роботи! ‒ Роза активувала пілотські програми, і Петро теж включився в управління. З техвідсіку прийшло підтвердження Пріськи про готовність. Її та Петра задачею було управління сітками та ласо, Рози – лише маневрування, але діяти вони мали узгоджено, тому навіть Пріська зараз була в шоломі та підключена до загальної системи управління. Єдиним «пасажиром» залишався Олекса. Він ліг на койку в їх з Пріською сімейній каюті та підключив візор до корабельного серверу – почитати недочитаний роман про пригоди славетної дослідниці космосу Інки Іванової. Олекса був спокійний і ніяк не переймався неробством: адже поки в судового лікаря нема роботи, значить, все йде добре.

За сигналом кораблі рвонули на поле, куди одразу ж почали закидати метеорити. Звісно, почався повний безлад. Кожен прагнув зробити водночас три несумісні речі: ухилитися від метеорита, кинути метеоритом в конкурента і викинути метеорит куди очі не бачать.

В порту майже всі мешканці та гості Акермана зібралися біля великих екранів, де на купі врізок показувалися найбільш гострі моменти гри, а на всю станцію гримів істеричний голос коментатора:

‒ «Сокира» від початку пішла на грубу гру! Ці хлопи усім задають жару! Вони вже розчистили простір довкола і виходять на вигідну позицію!!! Але їх успішно тиснуть «Діва Кассіопея» у зв’язці з якоюсь вошивою дрібнотою… та «Янголи Чарлі» у зв’язці з двома підлабузниками! Водночас вони закидають два метеорити в «мішок»!

Глядачі реагували бурхливо – практично в кожного учасника гри були свої вболівальники. Хтось уже встиг образитися на «вошиву дрібноту» та на «підлабузників», і галасував обурено, але в загальному шумі їхній вереск губився і не привертав особливої уваги. А коментатор вів далі:

‒ «Янголи Чарлі» отримали перший удар! Що ж ви так-о!!! О!!! Новий гравець виходить в лідери – і це «Тантра нах…», во дають, утнули назву! Вони виносять вошиву дрібноту з-під «Діви» та починають переслідування… І отримують в борт від «Чортів у печінках»!

Натовп вибухнув криками обурення та захвату, хтось стрельнув з бластера в стелю, але його одразу ж згвинтили мультони, які патрулювали в натовпі – під час матчу в порту, за звичаєм, діяло правило: всі ходять без зброї. Правда, порушників не дуже карали – просто відбирали зброю, давали по шиї та відпускали. За бластером потом можна було звернутися в офіс мультигардів, але зазвичай ніхто не звертався, чи то соромно було, чи то ще яка причина. Так що місцеві мультигарди після астербольних матчів суттєво поповнювали свій арсенал.

Коментатор продовжував свою нелегку справу (бо слідкувати за щонайменш тридцятьма учасниками було дійсно нелегко):

‒ «Тантра нах…» втратила 25 відсотків щита! «Чорти в печінках» переслідують «Тантру нах…»! Якась дрібна шушера намагається заблочити «Сокиру» і не дати їй ввалити «Чортам» по повній! Дрібна шушера спритно ухиляється від метеоритів… Ага!!! Перший нах пішов!!! Якийсь «Зореловець» упіймав одразу три метеорити та полишає гру з відмінусованими вщент щитами! Еге ж, метеорити ловити – це вам не зірочки після граппи на стелі рахувати!.. А це що в нас там? «Діва Кассіопея» впіймала метеорит в борт, мінус десять відсотків щита! Е, а це що за мазафаки краєм поля тупцюють? Ви на астербол записалися, чи як? А ну, давай у гру, хутчіш!!! Хлопці, тисніть цих лузерів!

В рубці «Перця» на екрані конференц-зв’язку з’явилися водночас Явдоха та Тимош.

‒ Вовку, ти чув, як цей піпідрас нас обізвав?! ‒ заволали вони хором.

‒ Чув, чув, – поморщивсь Харитон. ‒ Не галасуйте, а краще ділом займіться. Насипте їм перцю!

Явдоха хижо посміхнулася:

‒ Даєш добро?

‒ Та ляд із тобою, даю. Але не надто захоплюйтеся! ‒ гарикнув Харитон. Явдоха та Тимош, весело шкірячись, зникли з екранів. Харитон зітхнув та повернувся до перегляду даних від навігатора та від «жучка», якого Семен підсадив на корабель клієнтів. Клієнти зараз швендяли краєм поля, вочевидь не маючи бажання влізати в серйозну гру. Зараз б їм вломити як слід… Харитон на мить подумав про це. А справді, що як їм вломити так, щоб довелося покинути поле… тоді вони зависнуть на станції, нікуди не подінуться до кінця матчу. А сенс? На станції узяти їх не вдалося… Ні, хай уже спробують змитися. Але щитів треба б їм зняти. І Харитон викликав Яцька:

‒ Яцько, ти там найближчий до козлів, а ну, ввали їм по щитах добряче, щоб лептони в усі боки полетіли.

І Яцько ввалив.

Коментатор одразу ж зреагував:

‒ Мазафакам стало соромно, вони по-справжньому пішли у гру! «Чорноморд» переслідує «Леопарда», той боягузливо драпає. Навіть не намагаються відстрілюватися… а, ні, спробували. Промазали! А між тим на полі драма!!! «Магна Вікторія» намагається вирватися в лідери, для чого розкидає метеорити на всі боки. Є влучення! Прямо в корму «Еланори»! «Еланора» – мінус п’ять відсотків щита!

На «Еланорі» Явдоха обурено вереснула:

‒ Що за нах?! Якийсь іржавий пепелац!.. А ну, мерщій, готуйте ласо, зараз ми цій «Магна Вікторії» зробимо магна проблему! Що ще за дебіли взагалі на астербол приперлися на такому кориті?

На екран зв’язку, давлячись від сміху, вилізли Саїд, який якраз таскавсь за Розою, разом із нею розкидаючи метеорити, що сипалися на них, і сама Роза:

‒ А ти не зрозуміла? Ну, на раз-два, хто в нашому секторі на пепелацах ще літає?

Явдоха, яка на своїй «чайці» була ще й пілотом, крутонулася в ложементі, розвертаючи кораблик:

‒ Мені пофігу!!! Ці гади насмілилися в мене пульнути!!! Зара я їм навішаю!

‒ Мишо, це ж діряни!!! ‒ пророхкала крізь сміх Роза. ‒ «Магна Вікторія», це ж треба! Таки в цих поців манія величі!

‒ Діряни? ‒ Явдоха теж розсміялася, засміялися й інші запороги. ‒ Дарма вони сюди приперлися. Заряджай-но, хлопи!

І Явдоха, заклавши крутий віраж, пішла на зближення з «Магна Вікторією».

Коментатор теж помітив цей маневр:

‒ Що ми бачимо? «Еланора» явно палає жагою реваншу! Ви лишень гляньте, який потрясний віраж! Іржавий пепелац «Магна Вікторія»… гм, цікаво, хоча б хтось ставив на них? Якщо так – то скажіть «прощавайте!» своїм грошенятам, тому що «Еланора» накриває цих клоунів п’ятьма метеоритами, і знімає щити до нуля!!! Уперше бачу, щоб так швидко перехоплювали та скидали метеорити! Шедеврально! І «Магна Вікторія» вибуває з гри, мінус 100 відсотків стандартного щита, мінус 100 відсотків власного щита і плюс діра в борту. О так, бачите, як тягнеться за нею шлейф уламків? Але зуба дам, що це деренчадло до порту добереться власним ходом, пепелаци дуже живучі. А ми повертаємося на поле, де «Діва Кассіопея» втрачає ще 25 відсотків щита! Її переслідують «Сокира» та «Тантра нах…», а довкола них в’ються підлабузники «Чортів у печінках» та «Янголи Чарлі». О-о-о, який кидок!!! Через усе поле «Сонячна Королева» швирголяє метеорита і виносить нахрін «Сокиру»! В «Сокири» втрати щита 95 відсотків! Але що це? «Сокира» продовжує грати? Ризикові хлопи! А «Леопард» отримує в борт метеоритом, мінус 30 відсотків щита. «Чорноморд»¹⁰ втрачає до нього інтерес, ще б пак – адже його починають переслідувати разом «Кукарача» та «Сільф». «Чорноморд» отримує побіжно, мінус 2 відсотки щита! Йому на допомогу приходять «Калья» та «Кровожерна Синиця», вони буквально задовбують метеоритами «Кукарачу»!!! І «Кукарача» полишає гру – адже стандартний щит у друзки, а власний витрачати пожалкували. Ну і фіг із ними. А ми продовжуємо веселитися! «Перець» так само тупцює на місці, але зате непогано валяє всім навкруги, стратегія, чи що, в чуваків така… Ага, зараз «Перцю» буде непереливки!!! Його стратегія вже дістала «Супер-Дупера», «Кузю» та «Ашота», і вони напосілися на нього, навалюючи з усіх боків. «Перець» та «Калья» відстрілюються та крутяться, як ракета на одному стабілізаторі… О, що це? «Леопард» увімкнув гіпердвижок? Він збирається пірнати у верхній гіпер?! Це порушення правил та дискваліфікація! Ці падлюки своїм гіпердвижком викличуть турбуленцію нормал-спейсу на всьому ігровому полі!!! Мазафаки!

Серед глядачів піднявся обурений галас – не те щоб хтось ставив багато на «Леопарда», більше обурювалися порушенням.

‒ Зовсім охрініли!!! Ввімкнути гіпердвижок під час гри! Біля зони!!! Агов, люде, валіть подалі від цих вилупків, поки не накрило!!! Та ці суки ще й гіпершейкер зарядили… напакостити вирішили, сволота. Зону розковбасило миттю, маяки заглючили… О, лядство!!! «Мавка» попала під дію турбуленції, її затягує у верхній гіпер!!! «Мавка» явно не хоче порушувати правила і вмикати движок… хлопи, вмикайте, або винесе в зону… о, бити-колотити, їх таки винесло в зону слідом за уродами на «Леопарді»… сигнал зникає… сподіваюся, в них добрий навігатор… Накрило і їхніх сусідів на «Хабібі»… тягне в зону… Та вмикайте вже движок, ідіоти, або вас теж винесе нахрін… Але що це? «Перець» та «Калья» на всі дюзи шурують до падаючої в гіпер «Мавки», що не диво, вони, схоже, одна команда… О, здуріти можна, на «Перці», походу, є гіперкомпенсатори, вони вмикають їх та намагаються гасити турбуленцію нормал-спейсу… Молодці!!! До них приєднується «Еланора»… кидають стикувальний трос, намагаються утримати «Калью». Але їх усе одно зносить у зону, всіх трьох… Тримайтеся, хлопи!!! А на полі, здається, починає налагоджуватися. Продовжуємо гру!!! Так, до речі – хто ставив на «Перця», «Мавку», «Еланору» і «Калью» з «Хабібою» – свої гроші заберете в букмекерів, на Акермані ще нікого не напарювали, форс-мажор є форс-мажор… І ще одне, народ, спецом від мера оголошення: хто впіймає цих мазафаків на «Леопарді» та сюди приволоче, отримає сто тисяч галактів!!! Тільки живцем брати вилупків!

5. Гонитва

Коли Роза зрозуміла, що «Леопард» повільно, обережно, але упевнено полишає ігрове поле і рухається в сторону основної дискретної зони, вона вилаялася і розвернула «Мавку» в тому ж напрямі.

‒ Вони що, вирішили стрибати через основну? ‒ на екрані зв’язку виник Харитон. Роза, ухиляючись від чергового метеорита, відповіла:

‒ А сам як гадаєш? Таки ці козли вирішили зіграти по-крупному… ох, казала я Данилі, казала, що самовпевненість до добра не доводить… Дотумкали, мабуть, що їх пасуть. Я б на їхньому місці теж би так зробила.

‒ Пробитися крізь загороджувачі вони зможуть тільки якщо одразу гіпердвижок запустять. Вас затягне в гіпер разом із ними, якщо не відійдете. Валіть звідти!

‒ А козлів хто ловити буде? Давні поети? Вовку, що ж робити?

‒ А що робити. Добре, шуруйте за ними. Я на перехоплення все одно не встигну, в нас на хвості висить трійко довбанутих! Як скинемо, одразу за вами, сподіваюся, Данило зуміє вистежити. А ви переслідуйте. Бодю, зможеш?

Богдан замість відповіді втопив кнопку подання «коктейлю Харона». Мавка мелодійно доповіла:

‒ Навігатор отримує стандартну дозу, мем.

‒ Переслідуємо, гремлинів їм у «термос»! ‒ Роза розвернулася та увійшла в теплослід «Леопарда». Хедар¹¹ давав чудову картинку: вихлопи «Леопарда» прямо-таки палали на екрані. ‒ Таки зараз мало нікому не буде, ці піпідраси вмикають гіпердвижок одразу на повну… О, трільйон черв’яків їм у гідропоніку, вони ще й гіпершейкера врубили!!!

Харитон брудно вилаявся і пропав з екрану. Замість нього з’явився Саїд:

‒ Ідемо за вами, все одно не втримаємося на полі… в нас нема гіперкомпенсаторів.

‒ Зможете залишитися на нашому сліді? ‒ Роза докладала немало зусиль, щоб утриматися в потоці вихлопу «Леопарда» – тільки так можна було вистежити, куди саме він пірне в дискретній зоні.

‒ Стараюся, ‒ замість Саїда відповів його пілот, Микола Смажений. ‒ Як вийдемо в верхній гіпер, кидай стиковку.

Петро перехопив керування гіпервеслами та стабілізаторами, передавши Розі виключно пілотування, і «Мавка» рвонула в гіпер-вир, створений «Леопардом». Вже у верхньому гіпері «Мавка» випустила стикувальний трос, і Микола підхопив його.

‒ Стикування завершене, пріоритет отриманий, ‒ доповіла Мавка. ‒ Ваші накази, мем?

‒ Накази-шмукази, ‒ пробурмотіла Роза, не піднімаючи візора. ‒ Що там з нашим навігатором? Чому нема картинки?

‒ Переналаштовуюся на сприйняття нового навігатора, ‒ Мавка говорила безпристрасно, але досвідчена Роза розрізнила в цій безпристрасності певну нотку невпевненості. Програма штінта невпевненістю передавала, як правило, не повністю контрольовані ситуації. Втім, в наступній репліці ця нотка зникла.

‒ Є, мем. Повний контакт, пріоритет навігатору переданий.

Роза отримала на візор картинку і вилаялася.

Вони стрімко падали в глибокий гіпер, хоча все ще були в межах дискретної зони. Як і «Леопард». Мабуть, перешкоди та турбуленція від гіпершейкера вплинули і на нього, а гіперкомпенсаторів не було чи вони не стали їх вмикати – і тут Роза не могла не зазначити, що й сама б зробила так само, щоб скинути переслідувачів.

Зображення, яке передавалося на її візор, було лише обробкою та адаптацією мозкових сигналів навігатора, накладених на показання корабельних сканерів, і Роза бачила все не так, як бачив Богдан; для неї гіперпростір виглядав тривимірними нашаруваннями різнокольорових ізоліній та умовних позначень об’єктів. У межах дискретної зони в глибокому гіпері знаходилися «Мавка», «Хабіба» та «Леопард». Червоним та пурпуровим безладно блимали маяки, розкалібровані гіпертурбуленціями. Уявивши, скільки тепер доведеться працювати акерманським наладчикам, щоб привести їх у нормальний стан, Роза знову виматюкалася.

‒ Є, піймалися, шлімазли! ‒ Роза захопила перехрестям прицілу червоне коло «Леопарда». «Мавка» від самого початку свого існування несла невелику гарматку для самозахисту, як і будь-який експлорер, а на Засіці гарматку замінили на більш потужну, навішали чотири ракети та додали рейлган і гравіласо. І Роза вже торкнулася пальцем пускової кнопки ракети, як Мавка нагадала:

‒ Мем, наказ командира з’єднання в межах Акерманської зони не стріляти.

Роза знов вилаялася.

Дані хедару змінилися: «Леопард» накопичив на гипердвижку максимум енергії.

‒ Чорт, чорт, чорт!!! Втече падлюка! ‒ простогнав Петро. Роза гримнула:

‒ Не ний!!! Краще дивися за стабілізаторами та стикувальним тросом. Богдан дає готовність на стрибок. Козлики зібралися стрибати, а ми зараз пірнемо за ними, рвоне занадто.

‒ А ми зможемо?

‒ Богдан хоча й навчений, але не пальцем роблений, не трусися, ‒ Роза краєм ока відмітила стовпчик даних від навігатора: стан нормальний, контроль повний, начебто все в порядку. ‒ Олексо, слідкуєш?

‒ Так, ‒ відгукнувся лікар.

Подала голос і Пріська:

‒ В технічці норм. Тьоть Розо, а може, нах амортизацію? Тоді точно не зірвемося.

Роза на мить задумалася. Вимкнення амортизаторів перевантаження давало великий плюс на прискорення та покращувало корегування стрибка «у слід», але означало зростання перевантажень в десять разів у мить стрибка. В принципі, всі вони зараз у кріслах, крім тієї ж Пріськи… мають перенести нормально.

‒ Можна, тільки ти там сама зроби що треба, щоб не розмазало. Не додавай своєму чоловікові роботи. Агов, Саїде, ви там тримайтеся теж, зараз рвоне.

І рвонуло.

Розу та Петра втиснуло в їхні ложементи, Олекса, який для стрибку ліг на кушетку з вбудованими компенсаторами, на мить знепритомнів. Майже безболісно такий різкий стрибок перенесли лише Богдан у навігаторському ложементі, та Пріська, яка встигла забратися в рятувальну капсулу свого відсіку.

На «Хабібі», почувши через об’єднаний інтерком, що Роза вимикає амортизатори, усі швиденько пристебнулися. Взагалі-то в таких невеликих корабликах, як кечі та іоли, під час гіперстрибків весь екіпаж мав укладатися в капсули, крім пілота та навігатора (якщо він був), але зараз просто не встигали. Втім, запороги були звичні – на їхніх кораблях стояли прості гіпердвижки без усяких компенсаторів та амортизаторів, тому всі члени команди або звикали витримувати подібні перевантаження, або переставали ходити в походи. Третього не дано…

Рвонуло так, що Саїдові здалося, ніби його кібер-око зараз продавить череп наскрізь – хоча, звичайно, це відчуття було ілюзорним. Олекса свою роботу зробив дуже добре.

Перевантаження скінчилося так само різко, як і виникло. Перш за все Саїд перевірив зв’язок із «Мавкою»:

‒ Розо, прийом.

На екрані виник значок Рози – чорна троянда. Поки пілот знаходилася в шоломі, зрозуміло, що їй було не до візуального спілкування.

‒ Є прийом… слава Всевишньому, ви утрималися.

‒ Що там? У нас нема даних…

‒ Мавка на час стрибка обмежила передачу. Зараз буде. Ви як, усі цілі?

‒ Та начебто, ‒ відгукнувся Саїд.

Роза сама колись починала пілотську кар’єру з легкого катера і не за розповідями знала, як це – стрибати ось таким чином.

Вона придушила бажання скрутити дулю та потицяти собі за спину. Замість цього викликала Пріську (от вже хто точно встиг і дулю за спину потицяти, і через плече поплювати, адже забобоннішими за пілотів були тільки техніки):

‒ Ну, що там у нас? На шмаття таки ще не розвалюємося?

Пріська відповіла, не вмикаючи відео:

– Фіг вам – на шмаття… не дочекаєтесь. Все норм, шарашить як нове. Шо тама, ми тих піпідрасів догнали?

Питання було не марне. Вони стрибнули, слід-у-слід, але зараз у межах дискретної зони, де опинилися «Мавка» та «Хабіба», крім них, нікого не було. І Богдан досі перебував під дією «коктейлю». Що там коїлося в його голові – Роза не мала зеленого поняття. Картинка, яку вона отримувала від його сенсорів та датчиків «Мавки», показувала якісь дивні порушення глибокого гіпера, але штінт їх ігнорував.

– Мавко, це що за хрінь? – Роза тицьнула в невеликий сплеск на візуалізації гіперпростору.

– Слід проходження крізь дискретну зону, – штінт збільшив указану ділянку та розмалював її в рожевий колір. – Тут переслідувані піднялися у верхній гіпер. Присутні незначні порушення гіперпростору, аналізую…

Роза замислилася. Піднятися в дискретній зоні у верхній гіпер – звичайна справа, але раніше вона не бачила подібних порушень гіперпростору при таких маневрах.

‒ Це не пояснює, що це за хрінь… Ти ще довго аналізувати будеш?

‒ Розо, можу зуби прозакладати, що це увімкнений на малу потужність гіпершейкер, ‒ замість Мавки відповів Микола, Саїдів пілот, якому Мавка також показувала ту ж картинку. ‒ Я таке вже бачив, і не раз, коли на поліцейському корветі пілотив. Так зазвичай усіляка контрабасня в дискреті шториться. У верхньому гіпері сидять та колошматять тихенько гіпер, щоб сканери збивати. Знущаються, падлюки. Начебто ти його й бачиш – а взяти не можеш, гіпершейкер не дасть підійти на звичайний постріл.

‒ Не повірю, що пенти¹² не знають способу, як таких козлів брати, ‒ мовила Роза.

‒ Ну, ми звичайно з гравітону по таким хитрим лупили. Тоді їх виносить з гіперу в нормал-спейс…

Роза знову відпустила брутальну лайку. Гравітонного бластера не було ані на «Мавці», ані на «Хабібі».

Подала голос Пріська:

‒ Загалом-то ми можемо впендюрити їм у дупу. І без гравітонів, нах. Тьоть Розо, а ну, запали на них дюзи. Я зара перемкну на бдищ.

Микола, який все це чув, розсміявся:

‒ А Пріська діло каже. Розо, давай, може спрацювати.

Всі зрозуміли, що мала на увазі Пріська.

На будь-яких великих «термосах» та пов’язаних із ними двигунах стояли системи аварійного скидання плазми. Процес аварійного скидання технарі й називали «бдищ».

Якщо вдасться націлитися дюзами точно на аномалію гіпера, за якою під гіпершейкером ховаються козлики, підійти на мінімально доступну відстань і видати потужний викид плазми – то козликів має винести або в звичайний простір, або в дискрет, перебити їм роботу гіпершейкера та на якийсь час збити роботу двигуна. Власне, Пріська пропонувала влаштувати козликам керований термоядерний вибух у безпосередній близькості від їхніх навігаційних систем. Інша справа, що й «Мавка» тоді стане «сидячою», поки ще реактор розженеться та повернеться в нормальний режим.

Але, з іншого боку, якщо цього не зробити, козлики можуть і втекти.

Роза взялася за джойстики керування положенням корабля. Людство, незважаючи на довгі століття космічних польотів та технічний прогрес, для складних пілотських маневрів досі користувалося важелями, які можна було взяти в руку. Втім, для керування бортовим озброєнням також. Мабуть, необхідність відчувати в руці зброю (або важіль керування транспортом) була прошита в глибинах людської психіки з давніх-давен, коли люди їздили на конях, веслували на ненадійних човниках чи лупцювали одне одного сокирами по головах.

Роза розвертала «Мавку» повільно, побоюючись викликати підозру в козликів. «Хабіба» на зв’язці розверталася разом із нею. Якщо станеться так, що в точці виходу доведеться швиденько кудись гнати, то хоча б якийсь час движок «Хабіби» зможе працювати за ходовий для обох кораблів.

– Ну, Прісько, за моєю командою… – Роза нарешті розвернула «Мавку» в потрібне положення. Краєм ока вона глянула на дані від навігатора. Богдан так само перебував у робочому сні… але показники його стану були незвичайними. Штінт не подавав тривожних сигналів, мабуть, відхилення не виходили за межі норми.

– Давай!

І Пріська натиснула кнопку аварійного скидання.

На екранах, які передавали візуальну інформацію, спалахнуло біле полум’я, ізолінії дискрету зазміїлися, відображаючи турбуленції гіперпростору. На «Мавці» блимнуло освітлення та змінилося на тьмяно-червоне. Штінт доповів:

– Раптове падіння рівня енергії. Реактор у холостому режимі. Йде відновлення рівня плазми. Час до стабілізації – п’ятнадцять хвилин.

Козликів винесло у звичайний космос. Роза вже вкотре вилаялася.

– Мавко, координати! Чому досі нема?!

­Штінт слухняно видав координати дискретної зони, в якій вони опинилися після переходу з Акермана. І Роза виматюкалася знову.

– Ботбей, курво! Снігуріанський кордон… чому саме ця дупа?! За що?!

Микола Смажений відгукнувся:

– А я не здивований… перевалочний пункт же. Дуже зручне місце, навіть якщо не зважати на те, що тут Снігуріанський кордон. Мені ці координати знайомі – якось бували тут по роботі. Якщо кому що треба куди провезти незаконно чи непомітно – миліша справа. З одного боку – цілком законний порт Конгресу, з іншого – місцевим ні до чого нема діла, їм аби гроші капали. Місцинка на кшталт Кафи, тільки зі своєю специфікою.

– Нас тут рознесуть на молекули, – похмуро мовила Роза. – І я таки цю місцинку знаю. І її специфіку також. Республіку тут ненавидять, а запорогів – і поготів. А нас лише два кораблі зі слабкою зброєю.

– Ти надто демонізуєш цю місцинку, – гигикнув Микола. – Не так вже тут і страшно. Та й не те щоб ненавидять… не люблять – от це правда.

– Оптиміст ти, – пробурмотіла пілот. І засумувала, міркуючи, що ж далі робити.

– Не панікуй, Розо, – розсудливо мовив Олекса, який досі мовчав. – Ми, по-перше, поки що в гіпері. По-друге, Богдан поки що в гіпері. І не виходить. А мозкова активність максимальна.

Роза уважніше придивилася до даних від навігатора і знову вилаялася:

– Єдрить твою наліво!!!

Олекса їй зауважив:

– Матюкатися в гіпері – погана прикмета. Ти сама це Прісциллі сто разів казала.

Пілот застогнала:

– Та мені вже самій рота з милом вимити хочеться… таки я норму з лайки на рік уперед закрила. Але, блін, Олексо, адже нам для повного щастя не вистачало лише от такого от бл… тьху, тьху.

Данило, коли побачив, як «Мавку» затягує в дискретну зону в глибокий гіпер, на мить перелякався: «Як же так…». Але переляк швидко пройшов, коли Маня заклала крутий віраж і погнала до тої точки, де «Мавка» і «Хабіба» марно боролися (або робили вигляд, що борються) із турбуленцією простору.

– Чи встигнемо? – лише й спитав Вовк, увімкнувши гіперкомпенсатори. За «Перцем» прилаштувалися всі, хто був поряд – і свої, й чужі. Ще б пак, гіперкомпенсатори гасили коливання простору, і біля «Перця» виникла спокійна ділянка. Крім «Перця», з учасників гри гіперкомпенсатори були лише у «Тантри нах…» та «Сонячної Королеви». Біля них також зграйками збилися всі інші. Вже було не до астерболу, на полі б утриматися.

­– Повинні, – Маня тримала курс на «Мавку» і «Хабібу», які повільно провалювалися в гіпер біля дискретної зони. Ззовні все виглядало так, немовби вони випадково потрапили під дію гіпершейкера і не можуть впоратися з цим. – Данило, давай, пірнай. Це добре, що ти тут. Учепися за Бодю, і як завгодно, але тримай із ним контакт.

– Мені не обов’язково, я й так побачу, куди вони пірнуть… – Данило натиснув кнопку подання «коктейлю» і лиш тоді згадав, що не виставив свою дозу. Хтозна, яку дозу зазвичай приймає Богдан – у кожного це було індивідуально.

Доза виявилася великою. Мабуть, навчений так компенсував недостачу сприйняття чи просто проводив у гіпері більше часу, ніж Данило.

Занурюючись у глибокий гіпер, Данило вже не бачив і не чув нічого, що відбувалося у зовнішньому світі.

Для нього існував лише «виворіт», де далеко попереду миготіла тьмяна зеленкувата зірочка, до якої тягнувся тонкий, ледь помітний слід. А довкола все божеволіло, і в Данила виникло відчуття, ніби його засмоктує у велетенський злив. Він учепивсь за ниточку сліду і віддався рухові. Хай засмокчує, головне – утримати слід.

Утримав. Але коли він потрапив у дискретну зону, куди вийшли «Мавка» з «Хабібою», там уже нікого не було. Лише затихаючі порушення «вивороту» свідчили про те, що зовсім недавно тут хтось вмикав гіпершейкер. Тепер би дослідити верхній гіпер…

І як тільки Данило про це подумав, як у дискрет вивалилися два навігатори – вже знайома зеленкувата зірочка-Богдан і велика жовтогаряча медуза. Медуза своїми мацаками обплела зірочку, але та у відповідь випускала гострі, жалючі промінці, примушуючи медузу послабляти хватку.

Бій навігаторів у гіпері – цілком божевільна справа і дуже ризикована. Досі Данилові доводилося лише один раз вступати в протистояння із іншим навігатором, і спогади про це були не з приємних. Але він був природним, сильним. Як же тоді Богданові, навченому, вступити в такий двобій з більш досвідченим супротивником? Данило рвонув на допомогу, схопив зеленкувату зірочку та врізався між нею та медузою, поклавши зірочку «в кишеню». Відчуття з’єднання, як і раніше, виявилося різким, болючим та неприємним, але загострювати на цьому увагу не було часу. Він атакував медузу, примушуючи відступити, і жорстко викинув з гіпера копняками в звичайний космос, наостаннє пригостивши особливо потужним ментальним імпульсом. Після чого могутнім зусиллям волі виринув сам у верхній гіпер, де випустив Богдана. Той майже одразу зник – мабуть, скінчилася дія «коктейлю». Данило ж залишився теліпатися на «вивороті», борсаючись та намагаючись випірнути. Вдалося то не одразу.

Щойно він покинув «виворіт», як відчув ін’єкції нейтралізатора. Одразу відпустило. Він розплющив очі, покліпав. Перед ним був внутрішній екран шолому, чужого шолому, і Данило витратив кілька секунд на те, щоб розібратися, як його деактивувати.

Візор шолому поїхав угору, в очі вдарило яскраве світло рубки «Перця». Данило зажмурився, а коли розкрив очі, побачив Маню.

– Ти як? Що там за дурня коїлася? Ти бився? – із занепокоєнням спитала вона. Данило втомлено прикрив повіки замість кивка. Просипів (як завжди, після «коктейлю» горлянку дерло):

– Богдан – маніячина. Такі дози жерти… Зовсім без башти.

Маня засміялася:

– Усі ми такі. Гаразд, ти нас протяг куди треба, було круто, такого я ще не бачила, щоб отако винюхати слід…

– Місце незнайоме… Я тут раніше не бував. Що це?

Замість Мані відповів Харитон?

– Дупа Фронтиру, одна з багатьох. Ботбей. Стрьомна місцина. Рай контрабандистів та іншої шушери.

Данило втомлено відкинувся у кріслі, відчуваючи, що зараз нейтралізатор його вирубає:

– Сподіваюся, найближчим часом я вам не знадоблюся.

І заснув.

Маня розстібнула на ньому фіксатори, а тут і лікарка підбігла – на «Перці» цю посаду займала Леля Довбиш, дипломована медсестра, яка за рівнем освіти була вже цілком справжній медик, лише сертифікату не мала. Втім, запорогів ці тонкощі не хвилювали, аби людина в справі своїй тямила.

Леля повільно провела вздовж розслабленого тіла меданалізатором:

– Начебто все в порядку. Хай спить, у медвідсік не треба нести. Казала я Боді, що такі дози шкідливо приймати…

Вона відкрила панель налаштувань ложементу і, побігавши пальчиками по сенсорам, налаштувала подання «коктейлю» на стандартну дозу. А потім заблокувала можливість вносити зміни. Тепер Богдан не зміг би сам поміняти це налаштування – у подібних питаннях пріоритет був у судового лікаря. Маня, яка спостерігала за цим, сказала:

– Таки допалася нарешті. Бодька тебе за це живцем зжере.

– Ну-ну, хай спробує. Подивимося ще, хто кого без солі з’їсть, – Леля закрила панель, вимкнула меданалізатор та пішла.

Харитон посміхнувся, ввімкнув зв’язок із іншими, хто встиг за ним стрибнути в дискрет та зчепитися:

– Мар’яшо, Явдохо, як у вас?

– Слава всім вищим силам, нормально, – відгукнулася Явдоха.

– Аналогічно, – коротко відповіла Мар’яна. – Отже, Ботбей… якби моя воля – ноги б моєї тут ніколи б не було.

6. Локальний простір Ботбея

«Мавка» з «Хабібою» випали у верхній гіпер трохи пізніше, ніж «козлики» вискочили в нормальний космос. І поки двигун «Мавки» був розряджений, вона безпорадно залишалася висіти в дискреті.

Роза придушила бажання тріснути кулаком по пульту, замість цього прошипіла під ніс кілька дуже яскравих виразів на космоідіші.

– Ой дідько… – донісся слабкий голос з боку навігаторського ложемента. Роза і Петро розвернулися до нього, адже їхні місця знаходилися якраз по обидва боки від навігатора. Шолом розкрився, Богдан, важко дихаючи, крутився в ложементі, намагаючись скинути фіксатори, поки Роза не натиснула потрібну кнопку.

– Що там відбувалося? – спитала вона.

Богдан остаточно позбувся шолому, пригладив розкуйовдженого чуба, розтягнувся в кріслі, розслабляючись під дією нейтралізатора:

– А що, не ясно було? Вас мало неслабо трясти… Я цього козла блокувати намагався. Данило мене здалеку вичепив, я відчував – він уже близько. А цей прагнув із дискрету вискочити, вже не знаю, чи то в нормал-спейс, чи то в іншу зону, я не зрозумів. Сильний, заразо. Природник, мабуть.

– Ем… ти що, хочеш сказати, що вліз у ментальний двобій з природником? – недовірливо спитала Роза, вигнувши брову. Як пілот із великим стажем, вона неодноразово була свідком подібних двобоїв, але на її пам’яті навчені не ризикували вступати в них із природними.

– Ну так, а що ж було робити? – Богдан заплющив очі. – Він природником не виглядав. Це… ну, коротше, не переплутаєш. Звичайно. Але цей… Я лише й міг, що відбиватися, думав його утримати, а то він мене хапнув. Добре, що зав’язався, захотів мене розмазати. Інакше б злиняв, суко, я б його і не вистежив… Данило йому добряче вломив. Так, я відрубаюся.

І Богдан відключився. Тут же явився Олекса з меданалізатором, мовчки оглянув, кивнув:

– Порядок. Хай тут буде.

І пішов. А Мавка доповіла:

– Мем, вхідний сигнал, код 20-40.

– Ніяк, Харитон. Ну давай.

На екрані з’явився Харитон власною персоною:

– Ну, доповідайте, герої.

Роза коротко виклала все, що сталося з моменту падіння «Мавки» з «Хабібою» в дискретну зону. В тому числі передала слова Богдана про навігатора козликів. Вовк замислено покрутив вуса:

– Альфабетанська силова броня… міцно законопачений сервер… гіпершейкер великої потужності, плюс дивний навігатор. Щось нам наші рідні шпигуни не все сказали.

Роза невесело розсміялася:

– А ти сумнівавсь? Ну прямо як мала дитина.

– В тебе свої міркування є?

– Та які тут міркування, ти шо. Моя справа – джойстики крутити… це ти свого часу в розвідці служив. Тобі й міркувати.

Харитон знову взявся крутити вус:

– Я в армійській розвідці був, то інше… а тут брудні ігри якісь. Добре. Наше діло – козлів упіймати та крадене забрати. Якщо я правильно зрозумів, Данило їхнього навігатора відлупцював добряче, а ти, Розо, їм дупу дюзами припалила. Так що у найближчі двійко годин вони нікуди не подінуться.

Влізла Пріська:

– Вовку, в натурі, не те що двійко годин – добу. Тьоть Роза їм у самий жопс напалила, я весь «термос» на бдищ злила.

Вовк не повірив:

– Увесь? А ти ризикова.

Пріська самовдоволено гмикнула та щезла з екрана. Харитон зітхнув:

– Ну раз так, значить, подітися їм нікуди, на Ботбей підуть… а може, саме сюди вони і збиралися. Саїде, тобі завдання: зараз вийдеш у нормал-спейс, удаси з себе торгаша та попросиш посадку на Ботбей. Обдивишся, що до чого, й доповіси.

Саїд скривився. Ще б пак – не так давно у подібній справі, де він прикидався усамським торговцем, йому випалили око та попсували шкуру. Але треба було визнати, що Вовк правий: на Ботбеї не дуже люблять республіканців та запорогів, так що ані Вовкові, ані Розі, ані Явдосі, ані Мар’яні туди потикатися одразу, без розвідки, ніяк не можна. Їхні кораблі мали республіканську приписку, і лише в «Хабіби» так і залишалася приписка до порту Кафи, де Саїд свого часу «Хабібу» й купив. Добре хоч усамця вдавати не треба – серед кількох ідентикарток Саїда був кафський «паспорт». Трохи прострочений, правда, але в таких місцях на це ніхто не звертає уваги.

Пригода в Чорній Дірі навчила його завбачливості, і тепер у трюмі «Хабіби» лежав сякий-такий товар, котрий цілком годився, щоб пред’явити його на доказ своєї торговельно-контрабандистської діяльності. Правда, Саїд не дуже й пам’ятав, що саме там лежало.

– Салмане, а йди-но перевір, що там у нас у трюмі валяється, – наказав він, а сам, зітхнувши, вийняв із шухляди під пультом потрібну ідентикартку, додав до неї анонімну універсалку з двома тисячами галактів на рахунку. Поклав у кишеню, відколов з рукава значок Братства Запорогів, відліпив від правого борта куртки командирський шеврон і зняв із шиї ланцюжок із жетоном, сховав усе в шухляду. Лейла, спостерігаючи за ним, мовила:

– Сам підеш чи разом?

Саїд завагався. Тягти Лейлу в таке погане місце не хотілося. Вона, звісно, була б чудовою силовою підтримкою, але… він чув, що на Ботбеї мораль дуже… своєрідна. В тому числі й стосовно жінок. Наприклад, тут було цілковито нормальним спробувати облапати жінку, яка тобі сподобалася. Причому, звісно, жінка в свою чергу має повне право дати в рило нахабі чи вліпити зі станера, але Саїд мав побоювання, що якщо таке станеться з Лейлою, вона не обмежиться станером, а рознесе половину Ботбейського порту.

– Салмана та Ахмеда візьму. Ти залишишся за командира. Я там довго не збираюся вештатися, з’ясуємо, чи не чалилися там наші козлики, та одразу на «Хабібу»…

Лейла похитала головою. Мабуть, не дуже вірила в можливість швидко і без проблем провести розвідку. Тут якраз повернувся Салман:

– Чотири ящики ерінського віскі, півкіло сміхотун-трави, п’ять коробок натуральних сигар… двокілограмовий пакет справжнього шоколаду та пакунок мем-кристалів альфабетанської порнухи з роботами.

– Негусто, – гигикнув Микола. – За таке пенти б лишень штраф виписали. Сміх та й годі. Був же в дірян бокс натурального кокаїну, чом не дав прихопити?

– Еге, прихопили б – так нас у будь-якому нормальному порту б запресували, – заперечив Саїд. Микола розсміявся:

– В тебе колишній пент на борту. Я б так заховав, що ніхто б не знайшов. А зараз би стало у нагоді…

Втрутилася Лейла:

– Завжди можна збрехати, ніби сюди за товаром прилетіли.

Саїд посміхнувся їй вдячно:

– Точно. Так і зробимо. Ну… Миколо, виходь в нормал, роздивимося, потім запросимо посадку.

«Хабіба» виринула в нормальний космос просто над планетою.

Ботбей був невеликою планетою земного типу, масою в 0,54 земних, обертався довкола червоного карлика з довгим каталожним номером замість індивідуальної назви. Погана репутація цього місця починалася ще з Другої Снігуріанської війни, коли тут був перевалочний пункт, через який тодішній снігуріанський диктатор отримував від Усамської Порти та деяких членів Конгресу заборонену зброю та технології. Після Третьої Снігуріанської війни, коли власне накрилася Снігуріанська імперія, а її руїни не зацікавили навіть Конгрес Фронтиру, Ботбей лише розквітнув – адже поряд із ним були дві дискретні зони, одна із зв’язками з великою кількістю інших зон, розкиданих по всьому Фронтиру, а друга мала лише три, але всі три – на різні планети колишньої Снігуріанської імперії. Ця зона була єдиними надійними воротами до Снігуріани, дві інші стабільні зони після війни були заблоковані та контролювалися флотами Галактичної Співдружності та Ліги Вільних Планет. Сама Снігуріана, яка займала невеликий зоряний кластер, була розташована в дуже непідходящій для космонавігації туманності, тут були дискретні зони, але всі вони співвідносилися у межах свого зоряного кластеру, а зовнішні зв’язки були відсутні. Зате внутрішні зони були дуже легкодоступні й такі стабільні, що між ними можна було ходити на самій лише навігаційній програмі, за маяками. Це колись і дозволило виникнути цій похмурій імперії. Власне, Снігуріана від початку заселялася релігійними фанатиками різного гатунку, котрих на початку ХХІІ століття викинули зі Старої Землі загальними зусиллями цивілізованих країн – просто всі скинулися на побудову десяти великих гіперстрибкових кораблів із анабіотичними камерами, і запропонували усім, кому не подобався прогрес і хто бажав відродження так званих традиційних цінностей, відправитися відроджувати ці цінності у космос. Бажано подалі. Фанатикам ідея сподобалася, причому настільки, що заради неї об’єдналися представники різних конфесій (крім більшості радикальних ісламістів, ті приблизно в той же час якраз відлетіли заселяти місця, де пізніше виникла Усамська Порта). Вони посідали на ці кораблі та відлетіли до зірок. Знайшли зручну та багату планетами туманність, де й заснували імперію, яку назвали «Снігуріана» – за першими літерами у назвах своїх кораблів, і обірвали усі контакти з людством, заходившись будувати суспільство з традиційними цінностями та іншими застарілими принципами. Правда, нічого хорошого в них все одно не вийшло. Після того, як снігуріанці знову відкрили для себе іншу Галактику, вони кілька разів намагалися воювати із сусідами, несучи їм світло істинної віри та праведного життя (як вони це розуміли, звичайно). Дві Снігуріанські війни їх нічому не навчили, а потім терплячка у великих політичних гравців Галактики увірвалася, і об’єднаними зусиллями Галактична Співдружність, Ліга Вільних Планет та Тяньго добили Снігуріану остаточно, ще й про всяк випадок заблокували дві основні дискретні зони, що вели туди. Залишилися тільки маленькі, непридатні для великих кораблів і дуже нестабільні. Через них час від часу проходили снігуріанські пірати та вешталися туди-сюди контрабандисти. Ботбейська зона також не годилася для військових кораблів (занадто мала), але була хоча б відносно стабільною. Її віддали під контроль Конгресу Фронтиру. Хотіли спочатку заблокувати, але заради гарних стосунків із Конгресом та заради милосердя стосовно снігуріанців не стали, лише зобов’язали Конгрес дотримуватися хоча б зовнішньої пристойності й не торгувати зброєю та високими технологіями із снігуріанцями. Треба сказати, Конгрес дуже старався дотримуватися пристойності. Так що зі Снігуріани везли здебільшого різні ресурси (більш нічого це місце запропонувати все одно не могло), а туди – деякі досягнення цивілізації у вигляді медикаментів, інструментів та обладнання з дозволенного після війни переліку. Іноді возили й недозволене, але на свій страх та ризик. За принципом – «не піймали – не злодій, піймали – отримай повною мірою».

«Хабіба» зробила виток над планетою, і лише коли пішла на другий, прийшов запит з порту:

– Ботбей! Назвіться! Хто такі, чого треба.

– «Хабіба», порт приписки – Кафа, – відгукнувся Саїд, сподіваючись, що кафські торгаші тут бувають часто та вважаються за своїх. – У торгових справах.

– Якщо у торгових, якого хріна довкола планети шниряєте? – диспетчер був вочевидь незадоволений.

– Та я тут уперше, щось не зрозумію, де у вас причальні рейки… – Саїд удав наївного дурника. Диспетчер зареготав:

– На нормальній планеті, чи що, не бував. Які в дупу рейки, сідай на поверхню. В тебе ж гравітки, тре думати, є?

Саїд навіть образився:

– Авжеж, є. В мене гарний кеч, не пепелац, борони Аллах, якийсь!!!

Ботбеєць знов заіржав:

– Які ми образливі! Охолонь, хлопче. Зара промінь дам. Сідай. Мито лише не забудь внести. За причал – два галакти на цикл, за право на угоду – двадцять, і податок з будь-якого продажу – десять відсотків. Якщо в тебе інша валюта – сам перерахуєш, сподіваюся. Ми тут будь-яку приймаємо, аби тверда була. Чого везеш хоч?

– Та таке… троха елітного питва в трюмі та сигари натуральні. Я більше про купити.

– Сигари, кажеш… почому продавати будеш? – диспетчер нарешті ввімкнув від себе картинку: немолодий кремезний чолов’яга негроїдного типу… із зжованою сигарою в кутку рота.

Саїд прикинув, скільки тут можна запросити за сигари. Вони йому дісталися взагалі-то задурно – в Чорній Дірі зі складу великий ящик у якості здобичі взяли. Він знав, що товар це недешевий, але от наскільки недешевий – це питаннячко. Поряд Лейла, зметикувавши, що саме його займає, швидко розгорнула завантажений ще на Акермані каталог, знайшла потрібне та тицьнула пальцем. Саїд кивнув, ввімкнув зображення від себе та відповів диспетчерові:

– Сигари добрі, менш ніж за півста галактів за штуку не можу продавати, але можу одну презентувати… за добру пораду.

Диспетчер засміявсь приязно:

– Натяк зрозуміло. Гаразд. Ось тобі промінь, сідай давай. Респіратори можете не напинати, в нас тут стандартна біосфера. Все звичайне.

Посадковий промінь був чітким, сильним, космодром, на який він привів «Хабібу», виглядав пристойно, незважаючи на те, що кораблі стояли тут дуже різні. Але на звалище космічного сміття, як космодром Діри, він зовсім не походив. Видно було, що на Ботбеї грошей вистачає. Ще б пак…

Планета була тераформована з нуля, мала кисневу атмосферу і, що головне – ніяких місцевих біологічних форм, ні макро, ні мікро. Все стандартне, загальнолюдське, так би мовити. Так що порт Ботбея розташувався просто неба, без усякого куполу – нечасте видовище для таких людей, як Саїд, котрий народився на Зимі в купольному місті, справжні міста просто неба бачив лише на екрані відеомережі, а на власні очі – тільки двічі, коли бував на Аскольді та Дарі¹³.

– Красиво, – сказав Салман. – Навіть дивно для такого місця, як Ботбей…

Ахмед лише кивнув. Саїд зітхнув – як на нього, краси в цьому нагромадженні присадкуватих геометричних будівель було небагато, особливо якщо порівнювати з ретельно продуманими та розпланованими містами-парками Аскольда чи вражаючою еклектикою житлових зон Дару. Але пояснювати це товаришам він не став, лише махнув рукою та вийшов із корабля. Салман та Ахмед спустилися по східцях за ним, пройшли з посадкового майданчика до стрічки транспортера і стали на неї. Стрічка жваво поповзла вперед, на вихід до терміналу порту.

7. Біржа та прикриття

За сорок хвилин потому вони нарешті пройшли усі формальності та попрощалися з півсотнею галактів (платня за стоянку на стандартні три доби, внесок за право на угоду, внесок за вхід у місто – причому чомусь для усієї команди, платня за вантаж) та однією сигарою, яку презентували диспетчеру, і Саїд арендував скутер та поїхав на місцеву біржу. В програмі автопілота скутера вона якраз була серед основних пунктів призначення, і Саїд, не вагаючись, тицьнув у неї. Скутер плавно покотив вузькими, заплутаними вуличками (саме покотив, тут користувалися колісним транспортом, що теж рідкість для жителів Республіки. Там колеса були лише в спортивних карів та величезної будівельної техніки). Із цікавістю дивлячись навкруги, Салман та Ахмед пошепки ділилися враженнями: «Ти диви, у них квіти прямо на вулицях ростуть! Просто неба! А поряд транспорт ходить, треба ж…», або: «Це що за дивні труби по краям дахів, як гадаєш?» Саїд посміхнувся. Обидва його джури – і Салман, і Ахмед – виросли на Дані, не тераформованому супутнику планети-гіганта Перуна. Дан був надто холодним, щоб обходитися без купольно-підземних поселень. Звичайно, там живих квітів просто неба і бути не могло. Вони росли в різноманітних гідропонних системах у приміщеннях, і в ґрунті в місцях відпочинку – парках та оранжереях, але вже ніяк не в коридорах, де проходили транспортні лінії. А навіщо труби по краям дахів, Саїд і сам не знав. Позначив собі як-небудь спитати в Миколи, уродженця Кия – той в їхній команді був єдиним, хто народився на планеті, де міста не потребували захисних куполів.