Частина третя Загибель Уранії

Розділ I Сила проти сили

Темні ночі над Монією, над усією Пірейєю!

Примха природи, дивна несправедливість: майже всі планети системи Двох Сонць мають по кілька супутників, і тільки одна з них — найвидатніша, бо саме на ній виникло і буйно розвинулось життя, — пливе у космічному просторі самотня. Нема супутника у Пірейї. Тому так яскраво мерехтять над планетою незліченні зорі, тому кожна квітка весняна грає-виграє вночі всіма кольорами райдуги, а комахи світяться так, ніби от-от спалахнуть.

Крихітний світлячок — кумедний живий ліхтарик — помітив у темряві своє відображення, підлетів до нього та й ударився об прозору холодну перепону. Зразу ж по тому почувся радісний вигук:

— Є!.. — А ще через секунду збентежене: — Ні, це світляк.

На пласкому дахові невисокого будинку стоїть телескоп. Це — примітивний застарілий прилад, з допомогою якого астрономи-аматори бачать не стільки те, що є насправді, скільки те, що підказує уява.

Біля телескопа троє. Один, не випускаючи з зубів цигарку, щось обчислює в блокноті, освітленому кишеньковим ліхтариком. Другий — коротконогий товстун — нетерпляче тупцює поруч. А третій, припавши оком до окуляра телескопа, похапливо пересуває трубу вздовж уявної лінії від зеніту на північ і назад. Мабуть, шукання триває довго, бо товстун не витримує.

— А дайте-но я зазирну, Літтл. В мене очі гостріші.

— Одну хвилинку, Торн… — професор Літтл, не бажаючи розлучатись із телескопом, прискорює його рух по небесній сфері. — Адже я в юності мав сяку-таку практику з астрономії.

— Ні, досить, досить.

— Постривайте… — телескоп зупиняється, потім трохи пересувається праворуч. — Нарешті!.. Є!

— Світляк? — іронічно запитує професор Торн.

— Гляньте самі! — Літтл неохоче поступається місцем, але в голосі його звучить торжество. — Ну, що?

Торн мовчить. Мовчить довго, затамувавши подих. І, нарешті, вимовляє так, ніби не вірить власним очам:

— Кольрідж, погляньте…

Той повільно ховає блокнот, підходить до телескопа.

В полі зору — звичайна картина Всесвіту. Та тільки є в ній таке, що Кольрідж, якого, здавалося, ніщо вже не здивує, шепоче:

— Неймовірно!

Аж біля краю кадру видніється невеликий світлий диск. Так собі — крихітна тарілочка, що швидко повзе поміж зірок. Без телескопа її важко навіть помітити. Але поява цього незвичайного небесного тіла означає собою факт неймовірної ваги: Союз Комуністичних Держав запустив свій перший населений штучний супутник.

— То поясніть же мені, зрештою, що це за фокус? — не витримує Літтл. — Не могли ж комуністи побудувати його за одну добу?!

Професор Торн мовчить, смокчучи згаслу люльку. А Кольрідж говорить сухо:

— Фокуса немає, Літтл! Є факт: ми, монійські вчені, вірили, що ведемо перед у всьому, а комуністи знялись у небо, і їх уже не наздоженеш. Не наздоженеш, Літтл!

— Не вірю! — Літтл знову кинувся до телескопа. Що довше придивлявся він до штучного супутника, то переконаніше повторював: — Не вірю! Не вірю!

— Даремно не вірите! — Торн сердито пирхнув. — На жаль, ви, мабуть, помиляєтесь, як помилявся я двадцять років тому, коли мій вчитель, великий Ейнт, радив мені взятись за гравітацію. Він твердив, що сила тяжіння викликається наявністю гравітонів — часток, які й досі нами не виявлені, але в принципі можуть бути усунені з тіла. А я, дурень, не повірив… І от маємо: над Монією вільно пролітає штучний супутник комуністів; у першу-ліпшу мить з нього можуть пошпурити такого гостинця, що все запалає навколо.

— Он воно що! — Кольрідж іронічно засміявся. — Професор Торн занепокоєний можливістю прямого влучання атомної бомби в атомний центр Монії — Лос-Алайн!.. А чи не гадаєш ти, що й комуністи мали право на незадоволення, коли над їхньою територією почала щодня пролітати «Зоря Кейз-Ола»?

Спустившись на веранду, друзі почули настирливі сигнали відеофону. То дзвонив професор Карейл — астроном, що повідомив їм про появу штучного супутника СКД.

— Де вас чорти носили?! — закричав він люто. — Негайно вмикайте телевізор.

— Що сталось, Карейл?

— Вмикайте, я вам кажу!

— На яку хвилю?

— На яку завгодно!

Кольрідж знизав плечима і ввімкнув телевізор.

По екрану перебігли кольорові смуги, оформились у чіткі контури червоного прапора з рожевими та блакитними колами. І зразу ж мелодійно прозвучали незнайомі позивні.

— Що це? — перелякано скрикнув Літтл. — Та це ж прапор комуністів!

— Увага! Увага! — почулося з динаміків. — Ви слухаєте й дивитесь передачу з штучного супутника Союзу Комуністичних Держав. Передаємо звернення уряду СКД до президента, Сенату та всіх громадян Монії. Вчора, П'ятдесят третього числа Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, о тридцятій годині за міжнародним часом, з території СКД стартував гравітольот «Зоря надії» — літальний апарат, побудований на новому, невідомому раніше принципі регулювання сили всесвітнього тяжіння.

Рвонувся вгору червоний прапор на екрані. Відкрив залиту світлом Сонць долину поміж височезних гір, спокійне блакитне озеро, а на його поверхні — сріблястий диск з численними віконцями-ілюмінаторами на краях, з баштами радіотелескопів та радіолокаторів у центрі. Він був дуже великий. Катер, що саме відпливав від нього, здавався маленькою цяткою.

Не почулося жодного звуку, не пробігла й хвиля на дзеркальній поверхні води, а гравітольот уже піднявся над озером і, легенько погойдуючись, як мильна бульбашка поплив навскоси вгору.

— «Зоря надії», — вів далі диктор, — вийшла на орбіту сьогодні, П'ятдесят четвертого числа, о сімнадцятій годині двадцять дві хвилини за міжнародним часом.

На екрані тепер виднілась зоряна пустеля і величезний, яскраво освітлений диск на фоні далекої Пірейї.

— Штучний супутник СКД має стати науковою лабораторією і проміжною станцією для майбутніх подорожей у Всесвіт. Однак, зважаючи на не спростовану досі урядом Монії чутку про те, що нарада мільйонерів під керівництвом Кейз-Ола вирішила розпочати війну проти СКД, уряд Союзу Комуністичних Держав доводить до відома всіх, що гравітольот «Зоря надії» обладнаний найсучаснішою зброєю і на всяку спробу вжити проти нього силу дасть належну відсіч.

Картину зоряного неба закрив червоний прапор, пролунали позивні Союзу Комуністичних Держав. Програма повторювалась.

Кольрідж вимкнув телевізор, сів у крісло, втомлено прикрив очі.

— Сила проти сили, — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Ну, як ви тепер розцінюєте пацифізм містера Кейз-Ола?

Торн саме довбався сірником у люльці.

— Вітаю від щирого серця його далекосяжний і мудрий крок. Доки комуністи були слабкими — вони весь час вимагали заборони атомної зброї. Тож хай тепер потанцюють. Нині кожному дурневі ясно, що магнітофонний запис Наради «наймудріших» — фальшивка комуністів, бо інакше вони б не посилались на неї.

— Мабуть, я таки не дурень, бо мені це й досі не ясно. І ще мені не ясно, Торн… навіщо ти розповів Кейз-Олу про антиречовину?

Вдруге за сьогоднішній вечір у вітальні професора Торна прозвучало це запитання і вдруге залягла могильна тиша.

— Я просив тебе, Торн, не робити цього.

Не було нічого образливого в тоні голосу Кольріджа — тільки смуток та безнадійна втома людини, що зневірилась у всьому на світі. Але на Торна оця фраза вплинула, як удар батога. Він почервонів, схопився на ноги, заверещав:

— Досить! Досить! Кінець кінцем, завідую лабораторією я!

— Он як ви заговорили, Торн! — Кольрідж криво посміхнувся. — Ми були друзями сімнадцять років. Сімнадцять років мені здавалось, що ми робимо спільну справу. Ну, то що ж — маю честь! — Він неквапно підвівся, сумовитим поглядом обвів кімнату і вийшов.

— Даремно, Торн! — похитав головою Літтл. — Я дуже добре знаю Кольріджа: якщо він пориває, то назавжди. Це був ваш справжній друг. Мені шкода вас, Торн! На добраніч!

— На добраніч! — буркнув професор.

Він лишився один у великій вітальні, сів до стола, обхопив голову руками.

Справді, навіщо було плескати про антиречовину?

Торн і сам не міг збагнути, як це трапилось.

Одержавши виклик від Кейз-Ола, він у першу мить злякався. Навіть зараз гидко згадати, як затіпалось тоді серце, як виступив на чолі липкий піт, а мозок пронизала думка: «Кінець! Каторга!» А коли дізнався, що боятись нема чого, швидко опанував себе і відчув навіть радість. САМ містер Кейз-Ол запрошує НАЙВИДАТНІШОГО вченого Атомної ери СПІЛЬНО обміркувати питання про ЗАБОРОНУ АТОМНОЇ ЗБРОЇ!

Понад двадцять років працював Торн на Кейз-Ола, але бачив його тільки на екрані відеофону, та й то вряди-годи. А сьогодні вранці довелося сидіти поруч. «Облишмо всяку офіційність! — заявив Кейз-Ол. — Адже кожен з вас нічим не поступається переді мною. Ви — мозок епохи, я — її серце. Настав час підкорити серце розумові».

Їх було десять на тій нараді. Десять справді найвидатніших фізиків капіталістичного світу. Семеро з них підписали протест проти використання атомної бомби. І саме до них звертався Кейз-Ол по пораду.

А радитись, власне, не було й потреби: на столі лежав готовий законопроект. Кейз-Ол уже взявся за ручку, щоб підписати його, але раптом затримався.

— Гаразд, ми відмовляємось від використання атомної та ядерної зброї. Але ж комуністи вже мають антиречовинну бомбу. Вони скинуть її на нас, а ми… — він глузливо похитав головою і так виразно глянув на Торна, що професор не витримав:

— Антиречовину створено!

Тільки два необачно промовлені слова, а через них усе пішло шкереберть. Там, у палаці Кейз-Ола, ще можна було б заявити, що обмовився і що «створено» слід розуміти як «створимо». Але тепер — пізно. Не встиг Торн доїхати додому, в Лос-Алайн, як уже всі телецентри оголосили, що антиречовина — створена, а Торну поставлять золотий пам'ятник за життя.

— Золотий пам'ятник… Навіщо він мені? А потім — чому я повинен ховатися з своїм відкриттям?!. Може, Кольрідж просто заздрить, що його не тільки не викликали до Кейз-Ола, а й не згадали у повідомленні? Так, так, це дуже несправедливо. Негайно, завтра ж, треба виправити помилку. І перепросити Кольріджа. Він зрозуміє.

Старий втішає себе, хоч знає: справа не в пам'ятнику і не в заздрості.

— Не гаразд вийшло… Ой, як не гаразд! — Торн крутить головою, немов од зубного болю. Кольрідж — єдиний друг — уже більше ніколи не зайде до цієї вітальні. Може, тільки заради Тессі.

Згадка про Тессі ще дужче роз'ятрює душу Торнові. Він так хотів би побачити її. Але боїться зустрічі, бо не знає, як вона скінчиться.

Тік-так… Тік-так… Непомітно пересуваються на циферблаті стрілки старовинного годинника. І так само непомітно у вікна котеджу заповзають м'які півтіні світанку Першого числа Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери.

Сота година — нульова година. Із-за обрію виткнулись пасма золотого проміння, простяглись од усіх предметів двоїсті тіні.

До вітальні зазирнула стурбована служниця. Тихо привітався, йдучи вмиватись, професор Літтл. А Торн цього не бачить і не чує. Його погляд прикутий до кінця алейки, де в цю пору звичайно появляється Кольрідж.

І раптом професор підхопився, кинувся до вікна.

Але радісна посмішка погасла на обличчі Торна: чому Кольрідж не йде, а біжить; чому він не в комбінезоні, а в нічній піжамі?.. Що трапилось?.. Може, почалася війна?

Кольрідж блідий як смерть; він мчить навпростець, через газон до вікна.

— Торн, дзвонив Фредді Крайн.

— Про що?

— Тессі…

— Що — Тессі?!

— Тессі заблукала в космічному просторі. Її шукають уже більш як дев'яносто годин.

Гойднулась, попливла перед очима Торна кімната. І наче здалеку-здалеку чується незвично різкий голос:

— Візьми себе в руки! Негайно дзвони до Кейз-Ола. Її може врятувати тільки він!

Торн кліпнув очима. Над ним стояв Кольрідж з пляшечкою ліків у руках.

Розділ II Ціна життя

Напівприсмерк. Велика, просто умебльована кімната. Широке ліжко. На ньому, вкритий пуховою ковдрою, лежить підстаркуватий чоловік. Він спить міцно, його дихання спокійне й глибоке. Так сплять люди з чистою совістю після плідного дня напруженої праці. Тільки мішки під очима старого та дещо нездоровий колір шкіри свідчать про перевтому.

Все це Айт бачить на великому екрані в передпокої спальні містера Кейз-Ола.

Аж дивно: не відчувається ні ворожості, ні злості. Тільки снується в голові питання: що потрібно оцій енергійній, безперечно обдарованій істоті, щоб стати справжньою людиною? Що дало трильйонерові його незліченне багатство? Оцю скромну спальню, не менш скромний щоденний раціон — тільки й того, що приготовлений найвидатнішими кулінарами за найсуворішими рецептами, — та невибагливий зручний одяг? Все це можна мати за сто дайлерів на декаду. Йому лишилося жити не так багато. Ото й жив би мирно, нікого не чіпаючи. Так ні, не хоче він миру. Він хоче потягти за собою в домовину весь світ.

Ну, та годі філософствувати — немає часу. Айт рішуче натискає на кнопку:

— Кгм… Ясновельможний… Змушений збудити…

Трильйонер спить чуйно. Він одразу ж розплющує очі. В нього не буває на обличчі того виразу пом'ятості, незадоволеності, який виникає у зненацька розбуджених пасивних та безвільних людей. Здавалось, Кейз-Ол і не спав: його погляд насторожений, гострий. Постать напружилась.

— Ну?

— Професор Торн утретє протягом години просить з'єднати. Каже: «Якщо не з'єднаєте — висаджу в повітря Лос-Алайн!»

— Дурень! — кинув Кейз-Ол чи то Айтові, чи Торну. — Вмикай негайно!

Айтові дуже цікаво, що скаже Торн. Звичайно, справа аж надто важлива, коли професор наважився погрожувати самому містерові Кейз-Олу. Може, йдеться про антиречовинну бомбу? Адже цей неоковирний, коротконогий чолов'яга на так званій нараді вчених-атомників ляпнув, що створив антиречовину. Саме ляпнув, бо видно було, як після цього він збентежився, втягнув голову в плечі й принишк. Аж не вірилось, що цей жалюгідний підтоптаний товстун і є всесвітньовідомий Торн, чесний і принциповий, який створив атомну бомбу, а потім рішуче виступив проти неї і підписав «Протест двадцяти семи»… Що ж він казатиме тепер? Зрікатиметься? Обвинувачуватиме?

Ввімкнувши лінію зв'язку з атомним центром Монії, Айт почвалав у свою кімнату і проробив аналогічну операцію там. В його апараті екрана не було, тому Айт не міг бачити співбесідників.

Розмова вже тривала. Торн не погрожував і не викривав. Він просив, канючив, як жебрак милостиню:

— Ну, хай не сто, хай п'ятдесят. Але тільки негайно, негайно! Через дві години буде вже пізно.

Кейз-Ол у відповідь гмукнув невизначено. Пропозиція, мабуть, вигідна, трильйонер у цю мить з чіткістю терезів зважує всі «за» і «проти», аби потім сказати «так» чи «ні».

— Містер Кейз-Ол, Тессі можете врятувати тільки ви! Зрозумійте мене по-людському, як батька! Адже через вісім днів мало відбутись її весілля!

Айт нашорошив вуха. «Тессі? Тессі Торн». Айт присунувся ближче до апарата, потер пальцями чоло. Так-так… Мова йде, мабуть, про «матір». Недарма ж вона мовчить понад дві декади. Спіймана? Їй загрожує страта чи каторга? Тьху, як по-дурному все вийшло, адже вчора Торн був тут. Вибрати б слушну хвилину, і…

Але що можна було зробити? Навіть якби Айт знав, що дівчина з дуже поширеним у Монії прізвищем доводиться дочкою професорові Торну, про це знайомство треба мовчати, аби не зрадити ні її, ні себе.

Ці міркування перебігли в мозкові Айта блискавично. А в наступну мить почувся голос Кейз-Ола:

— Я розумію вас, містере Торн. Відшукати людину, яка загубилась у космічному просторі, зрештою, можна. Протягом найближчої години на розшуки буде послано сімдесят п'ять ракет. Але гарантій я дати не можу. На який час вистачить кисню?

— З «Зорі Кейз-Ола» повідомили, що не більше як на дві-три години.

— Тоді добре. Тессі Торн буде врятовано. Але…

Айт нервово підхопився, потім сів знову. Потер долонею чоло.

Тессі Торн… Припущення перетворилось майже на певність, а уява малювала страшну картину: в світі невагомості повільно пливе скафандр, пластмасова труна, в якій замкнена ще жива людина. Кому, як не Айтові, колишньому каторжникові, зрозуміти жах цього безнадійного становища? Кисню на дві-три години… Бреше Кейз-Ол: навіть тисяча ракет не розшукає порошинку, яка блукає в безмежному Всесвіті. Радіолокатор не допоможе — пластмаса скафандра не відбиває радіоімпульсів. Якби весь час працювала радіостанція в шоломі — її можна було б запеленгувати. Але чи догадається дівчина ввімкнути передавач?.. Мабуть, ні, бо інакше її вже давно знайшли б… Постривай, а чи не просить вона часом допомоги в «сина»?

Похапливим рухом Айт висмикнув з-за комірця навушник, приклав його до кісточки за вухом, натис кнопку.

Одразу ж з'явилось таке знайоме, таке характерне шипіння передавача, а на цьому тлі — ледве чутне глухе: тук-тук… тук-тук… тук-тук…

Айт наморщив лоба. Що це за дивні звуки?

І раптом він вигукнув у нестямній радості:

— Жива!.. Це — стукіт її серця.

Очевидно, Тессі прилаштувала радіостанцію під грудьми і забула вимкнути передавач. А може, він увімкнувся сам, при випадковому натисканні на кнопку вимикача. В усякому разі, ця випадковість чи необережність урятує життя Тессі Торн.

Раптом холодний обруч стис йому голову. Врятує? Але як? В цілому світі тільки одна радіостанція спроможна почути такі сигнали — оцей крихітний тридцятикаскадний агрегат, схований під Айтовим одягом. А для всіх інших станцій, навіть найпотужніших, але не настроєних спеціально, слабенькі сигнали сприймаються як електронний шум, губляться серед випромінювання незліченних радіозірок Всесвіту.

Віддати цю радіостанцію Торну? Але Торн десь далеко, аж у Лос-Алайні. І ракети стартуватимуть, певно, з космодрому Ней-Льюс.

Айт на хвилину забув навіть про розмову Торна з Кейз-Олом. Та поступово його увага почала насторожуватись, пам'ять мимохіть затримувала слова, хоч свідомість їх ще не аналізувала.

— …Я не примушуватиму вас створювати засоби знищення. Очолите науково-дослідний інститут енергетики… Як і досі, я не втручатимусь у ваші справи.

— Де міститиметься той інститут? — голос Торна звучить приглушено.

Пауза. Потім лунає сухий смішок:

— В горезвісній Уранії, містер Торн!.. Сподіваюсь, ви не припускаєте, разом з комуністами, що це — атомна воєнна база Кейз-Ола?

Пауза ставала нестерпною. Її порушив усе той же Кейз-Олів смішок:

— Якщо не заперечуєте, містере Торн, то перед тим, як дати остаточну згоду, ви разом з екскурсантами оглянете Уранію. Та що з вами?

— У професора Торна погано з серцем! — холодно й різко сказав незнайомий голос. — Але він приймає ВСІ ваші пропозиції, містер Кейз-Ол! Я — Кольрідж, помічник професора Торна.

— Дуже приємно, містер Кольрідж. Запрошую вас також. А зараз на все добре. Перша ракета стартує через п'ять хвилин.

В динаміку клацнуло, і все затихло.

«Он воно що! — з холодною люттю думав Айт. — Навіть зараз, коли йдеться про життя дочки того, хто створив атомну бомбу і забезпечив Кейз-Олові нечувану могутність, він користується з нагоди і робить свій бізнес. Ціна життя людини… Яка ж йому ціна? Щоб хтось інший став убивцею мільйонів? О, містер Кейз-Ол уміє викрутити своє! Тільки ні, не викрутить!»

Тук-тук… тук-тук… тук-тук… Стукає серце Тессі Торн. Воно б'ється поруч, ніби дівчина грудьми притислась до Айтової голови, така рідна, люба, хоч і не бачена досі…

— Тессі! Тессі! — гаряче шепоче Айт у мікрофон. — Це я, «син». Одгукнись хоч на мить! Тессі, я чую биття твого серця… Зараз вилітають ракети шукати тебе… Ввімкни передавач! Ввімкни передавач!

Мовчить, не озивається дівчина. І Айт відчуває те, що відчувала колись вона, благаючи «сина» подати хоч короткий сигнал.

Ще й ще повторює Айт свій виклик. Він ладен говорити безперервно, доки чутиметься оцей тривожний глухий стукіт. Але невблаганний годинник показує, що треба нести сніданок Мей.

«Мей!.. А чи не стане в пригоді вона?»

Швидше, швидше до неї! Вимкнути геть усі таємні лінії, що ведуть до покоїв «цариці краси».

Як і завжди, Мей ще в ліжку. Вона тягне манірно:

— О, Псойсе, ти сьогодні запізнився!

Але в її величезних синіх очах, що дивляться на Айта, вже немає зневаги.

— Ну, Псойсе, як спав ясновельможний?

Мей невблаганна. Хай там що, хоч які подавай знаки, але доки не виконано щоденний ритуал дбайливої нареченої Кейз-Ола, вона не дасть вимовити й слова. На щастя, цього разу можна перейти до справи.

Айт швидко розповів про випадок з Тессі, витяг з-під пахви радіостанцію і разом з навушником подав Мей:

— Її серце ще стукає…

Вона послухала з хвилину, потім повернула апарат:

— Ну, то й що?

Айт прилаштував навушник до кісточки за вухом. «Зоря Кейз-Ола» незабаром зникне за обрієм, і сигнали урвуться.

— Я викличу Торна і передам йому це, міс…

— Навіщо?

— Без цього її не знайдуть — і вона загине.

— О Псойсе, ти надто сентиментальний!.. — Мей випростала руки, позіхнула. — Загине одна, а мільйони інших житимуть!

Айт відсахнувся. Він майже з жахом поглянув на свою кохану. «Ти надто сентиментальний!» — та це ж улюблений вислів Кейз-Ола. І це не гра. Он бач, як очі її загорілись холодним металевим блиском, як рішуче зсунулись брови.

— Я не знав, що ви така жорстока, Мей! — сумно сказав він, схиливши голову. — Серце Тессі Торн стукає в мене над вухом. Я відчуваю його биття кожною клітинкою мозку. Мені аж перехоплює подих від думки, що от-от все скінчиться. А ви…

— А я… — Мей рвучко відкинула ковдру. — Ти кажеш — стукає серце Тессі Торн. А ось тут, тут… — вона схопила Айта за руку і притисла до свого теплого тіла. — Слухай! Ти чуєш? Воно — живе! Воно — стукає теж! А коли треба буде, воно перестане стукати… І я не побоюся цього.

«Вона знає, догадується… — думав він, ідучи коридором. — Її любов до Айта вмерла, а до Псойса не народилася і не народиться ніколи…»

…А над вухом у нього стукало серце Тессі: тук-тук… тук-тук… тук-тук…

Розділ III «Крихітка» виходить на полідром

Перед саморухомою кібернетичною злагодою на засніженій галявині посеред невисокого чагарника стояли два надзвичайно схожі між собою чоловіки: конструктор інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав інженер Дейв та його брат Рум — пілот надстратосферної авіації.

Брати зустрілись дві години тому, вперше за багато місяців, але, крім офіційних слів, досі не сказали один одному нічого. Здавалося, ніби ця зустріч їх не радує. Майже так воно й було насправді.

Брати були близнюками, дуже схожими один на одного. Їх часом плутали навіть родичі. І якщо в дитинстві ця дивна схожість тішила, бо вони щоразу потрапляли в комічні ситуації, то пізніше вона стала для них обтяжливою.

Кожна людина, досягнувши певного віку, прагне мати свою індивідуальність і не хоче бути чиєюсь копією. Це прагнення призвело до того, що брати, які дуже любили один одного, з мовчазної взаємної згоди вирішили розійтись у різні боки. Вони по-різному одягались, зустрічалися з різними людьми, намагалися прищеплювати собі різні звички, але все це не допомагало. Їх, однак, плутали. Безглуздість такого становища дратувала близнят, збуджувала глуху незадоволеність.

Після закінчення середньої школи брати одержали несподівану пропозицію: поїхати вчитись у Монію до всепірейського інституту вищих знань.

Щиро кажучи, ні Рума, ні Дейва не приваблювала перспектива поїздки в чужий, ворожий світ. Але вони розуміли: треба! Монія відособлювалась дедалі більше. Руйнувались останні культурні та економічні зв'язки. Втратити нагоду на власні очі побачити досягнення монійської науки й техніки, ознайомитися з життям монійців — злочин!

Але ж і важко було їм, людям нового комуністичного світу, в тому інституті вищих знань! Ні, вони не пасли задніх у навчанні — навпаки, одразу ж вирвалися з ще безликої маси зелених першокурсників і вже в другому семестрі почали складати екзамени за старші курси. Їх пригнічував сам дух розгнузданого цинізму, що панував в інституті, дратувало прагнення кожного з монійських студентів за всяку ціну зробити кар'єру. Звичайно, там були й чесні, але вони переважно тримались відособлено. Словом, близнюки не знайшли друзів у Дайлерстоуні. Може, так тривало б до кінця їхнього перебування в Монії, якби не трапилась на їхньому шляху дівчина — студентка-першокурсниця.

То була неперевершена красуня з співучим ім'ям — Майола.

Красуні рідко бувають розумними. Бачачи з дитинства загальну увагу до себе, вони мимохіть проймаються певністю своєї винятковості, починають звертати увагу тільки на зовнішній вигляд, а вихор розваг, у який їх затягують, поступово стає для них привабливішим за працю і навчання.

Цього не можна було сказати про Майолу. Бездоганна врода поєднувалася в неї з гострим кмітливим розумом і наполегливістю. Рум і Дейв познайомилися з дівчиною в спеціалізованій лабораторії кібернетики, куди мали доступ тільки найобдарованіші студенти.

З появою Майоли весь факультет автоматики інституту вищих знань завирував. Мабуть, не було жодного студента, який байдуже дивився б на синьооку золотоволосу дівчину.

Але тільки до двох з усього факультету вона поставилася трохи інакше — насамперед, звичайно, тому, що це були люди з далекої Континентальної півкулі, представники Союзу Комуністичних Держав.

Нема де правди діти: і Дейв, і Рум закохались у Майолу до нестями. Спочатку, доки золотоволоса красуня кокетувала з ними, як з першим-ліпшим в інституті, вони, самолюбні й горді, намагалися не звертати на неї уваги. Та незабаром Майола зрозуміла їх і стала звичайною щирою дівчиною, справжнім другом.

Вона майже нічого не розповідала про себе — тільки розпитувала. Союз Комуністичних Держав цікавив її, як чудовий, казковий світ, у якому все не таке, як у реальному житті.

Казали, що Майола нібито дочка видатного професора математики і знаменитої кіноактриси-красуні, які загинули кілька років тому при загадкових обставинах. Чи так це було — брати не наважувались запитати. В усякому разі, вона жила самітно, в маленькій комфортабельній квартирі поблизу інституту вищих знань.

Незабаром обидва брати стали в цій квартирі звичними гостями. Вони щовечора приносили кінострічки з фондів посольства СКД і демонстрували їх на портативному проекторі — невинна хитрість закоханих, яка в умовах поліцейського режиму Монії могла б скінчитись сумно для всіх трьох. Романтична обстановка таємничості, аж занадто підвищена конспіративність підігрівали почуття близнят, роздмухуючи в них полум'я кохання.

Майола, звичайно, розуміла їхній стан. Часом її погляд перебігав з брата на брата, немов порівнював: хто ж кращий? Може, це було зовсім не так, але і Дейв, і Рум аж шаленіли від такого припущення. І одного разу обом урвався терпець.

Це було після перегляду чергового фільму. Щойно погас екран, у кімнаті панувала півтемрява. Майола широко розкритими блискучими очима дивилась у просторінь. Певно, вона була все ще під враженням історії дівчини, яка в часи Революції, пожертвувавши собою, врятувала десятки тисяч людей.

— Я б зіграла таку роль, друзі!.. — Майола підійшла до письмового стола, витягла фотокартку дуже схожого на неї юнака. — Ось погляньте. Це… — вона затнулась. — Це мій брат, друзі. Його життя — справжній подвиг!

Дівчина похнюпилась. Мабуть, спогади були надто сумні, бо з її очей покотились сльози.

Вона більш нічого не сказала, і кожен з братів подумав, що саме присутність другого заважає Майолі розкрити своє серце.

Не змовляючись, обидва підвелись і попрямували до дверей. Зупинились у вестибюлі. Брати розуміли один одного без слів: хтось мусить поступитись.

— Я сюди більше не прийду.

— Я теж.

— Хай вибирає сама, якщо любить.

— Так.

Наступного дня, пославшись на поважні причини, брати до Майоли не прийшли. Дівчина запрошувала їх ще двічі, а потім образилась, перестала помічати колишніх друзів. В інституті вона з'являлась дедалі рідше, лабораторію кібернетики не відвідувала зовсім. А ще через деякий час Майола несподівано й таємниче зникла. Коротенький лист, що надійшов на адресу Рума, нічого не розкривав, тільки ще дужче роз'ятрив юнакові душу.

«Любий друже, — писала Майола. — Прощай назавжди! Не шукай, бо це нічого не дасть; не сумуй, бо я все одно не змогла б відповісти на твоє почуття, так само як і на почуття Дейва. Прикро, що ми розлучилися так по-дурному, але знай: де б я не опинилась, що б зі мною не трапилось, я ніколи не забуду вас обох! Наша дружба, ваша любов завжди підтримуватиме мене, якщо мені буде дуже, дуже важко!»

Такий точно лист одержав і Дейв. Брати вирішили будь-що знайти дівчину. Але тій мрії не судилося здійснитись: через кілька днів по тому, після чергової провокації, монійський уряд примусово вислав з Монії всіх студентів Союзу Комуністичних Держав. Брати закінчували освіту вже на батьківщині: Дейв вступив на факультет кібернетики столичного університету, а Рум — до Вищої астронавтичної школи зовсім в іншому місті.

Така була історія їхніх взаємин. Здавалося б, після зникнення причини, яка роз'єднала братів, спільна туга штовхне їх один до одного. Але так не сталося. Навіть тепер, коли минуло два довгі роки, відчуження не розвіялось. І коли б не збіг обставин, брати навряд чи зустрілися б сьогодні.

Рум щойно повернувся з тривалого відрядження. Як пілот-випробовувач надстратосферної авіації, він досліджував граничні можливості нових ракетопланів на далекій півночі планети. В інститут автоматики він приїхав зі скаргою на цілий ряд недоліків в обладнанні літаків і зустрів тут Дейва. Після того як Рум уладнав свої справи, Дейв повів брата подивитись на експериментальні машини. Насамперед він показав, звичайно, свою «Крихітку».

Це була надзвичайно складна саморухома злагода, оригінальна не так за принципом дії, як своїм виглядом: вона скидалася на велетенського краба з плескуватим тулубом і численними гнучкими сяжками.

«Крихітка» вийшла на полідром інституту автоматики сьогодні вперше. Може, її навіть не слід було б пускати на випробування, але Дейв хотів похвалитись нею перед братом.

Рум був захоплений. «Крихітка» скорялась кожному слову її творця, самостійно рухалась по химерно почленованій ярами та струмками території полідрому, уникаючи небезпечних місць і вибираючи найкоротший шлях до заданої точки.

Але ця видима доцільність поведінки машини для інженера Дейва розпадалась на окремі рухи різноманітних агрегатів. І результати аналізу не радували його.

Машина повинна самопрограмуватись. Здавалося б, що в цьому складного? Завдання, яке ще два роки тому вважалося майже фантастичним, тепер виконував перший-ліпший досконалий кібернетичний апарат: досить увімкнути його, і він цілком самостійно знайде для себе найкращий режим, вкаже, а то й усуне недоліки своєї конструкції.

Дейв пішов тільки трохи далі за інших: він дав своїй «Крихітці» завдання самопрограмуватись на максимальну життєздатність. Це означало, що електронно-обчислювальний апарат мусив за всіх обставин насамперед боротись за своє існування. При цьому часом виникали такі ситуації, коли логічність поведінки машини порушувалась. Так, наприклад, кілька хвилин тому «Крихітка», обминаючи уявні міни — шматки металу, заздалегідь розкидані на її шляху, — полізла просто на Дейва та Рума — на ЛЮДЕЙ, яких вона зобов'язана завжди поважати, не чинити їм нічого лихого.

— Мені це не подобається! — сердито сказав Дейв, підійшов до споруди і поляскав її паличкою по клешні.

«Крихітка» ніби тільки й чекала цього доторку. Звідкись із ніші за клешнями викотились тонкі щупальця, обмацали паличку, відштовхнули її геть.

— Заспокойся, дурненька! — сказав Дейв, простягаючи паличку вдруге. — Це безпечно!

Споруда прореагувала на ці слова зовсім не так, як сподівався Дейв. Замість завмерти, вона повільно піднялась на лапах-шасі і, знову ж таки погрозливо випростуючи клешні, посунула вперед.

Неголосне вурчання моторів, багряні бліки вечора на блискучій пластмасі очей, чудернацькі обриси тулуба і, нарешті, вкрадливі, доцільні рухи потворних кінцівок справляли дивне, навіть неприємне враження. Ніби й справді в оцій конструкції прокинувся жорстокий і хижий інстинкт первісної тварини.

— Стоп!

Споруда заклякла на місці, потім повільно опустилась.

— Ось бачиш? — Дейв обернувся до брата, незадоволено скривився. — Я не критимусь перед тобою: моє бажання зробити «Крихітку» здатною до боротьби за існування, якщо так можна висловитись, призвело до того, що вона дедалі частіше починає виходити з-під моєї влади. Тебе не дивує, що я кажу про машину, як про живу істоту?

— Чому ж? — Рум знизав плечима. — Це цілком природно. Механізм рефлексів у твоєї «Крихітки» зараз приблизно такий, як у первісного ящера. Єдине, що тобі лишається, — це навчити її відрізняти справжню небезпеку від уявної і в разі потреби стримувати себе.

— Ти, може, захочеш, щоб вона жертвувала собою заради загальної справи? — засміявся Дейв. — Цього, мабуть, не буде ніколи… — він глянув на годинника. — Стривай, я покажу тобі дуже цікаву річ. «Крихітко», увага! Хай протягом години трапиться що завгодно; хай ти почуєш який завгодно сигнал — не рухайся з місця! Не рухайся з місця, аж доки я не промовлю: «Вперед!» Ти зрозуміла?

— Буде виконано! — пролунало зі схованого в голові машини гучномовця.

Звісно, розуміти ця електронно-обчислювальна машина не могла. Просто на барабанах пам'яті зафіксувались електромагнітні сигнали, що на них перетворились звуки голосу Дейва, порівнялись із відповідниками і лягли сигналом запису нової команди.

— Пильнуй!.. — Дейв ухопив брата за руку. — Зараз ти побачиш боротьбу між страхом і почуттям обов'язку машини…

Збігло ще кілька десятків секунд. Здалеку долинуло неголосне завивання сирени.

«Крихітка» вмить підхопилась, напружилась, готова рвонутись і помчати вперед на повну потужність свого ядерного реактора. Але магнітна пам'ять загальмувала рухи споруди. Її клешні підігнулись, вона в'яло, начеб аж неохоче, опустилась. Потвора тільки пересунулась так, що розтруби звуковловників на її голові повернулися в напрямі звуку.

А сирена все завивала й завивала…

«Крихітка» почала підводитись вдруге — цього разу повільно, як тварина, що побоюється удару.

— Лежати! — голосно вигукнув Дейв.

«Крихітка» завмерла, але вже не опустилась. Гурчання моторів у її металевому череві наростало, голоснішало, і раптом, незважаючи навіть на команду «Стій!.. Стій!», потвора помчала у протилежний кінець полідрому.

— Цікаво, га? — блискаючи очима, засміявся Дейв. — Страх переміг… Це, так би мовити, людське пояснення. А насправді через п'ять хвилин після сирени ввімкнулось спеціальне реле, яке подає тільки одну команду: «Найкоротшим шляхом — до сховища!» Для кожного з наших електронно-обчислювальних саморушних апаратів сирена повинна асоціюватись із найбільшою небезпекою.

— А що ж це за сирена? — поцікавився Рум.

— Незабаром над нашою територією пролітатиме «Зоря Кейз-Ола». Сам розумієш, зовсім небажано, щоб фотографії останніх саморушних машин потрапили до Генерального штабу Монії.

Рум промовчав і тільки пізніше, коли над хмарами невисоко над обрієм з'явилась осяйна цятка — «Зоря Кейз-Ола», запитав:

— Читав повідомлення про Нараду «наймудріших»?

— Хіба це несподіванка? Рано чи пізно Кейз-Ол все одно спробував би нас роздушити, навіть коли б сам загинув при цьому. Але як тобі подобається його неприступна Уранія?

— Мерзотник! Витягнемо його й звідти!

Запала пауза. Брати проводжали похмурими поглядами зірочку, яка неквапно котилася по східній половині неба просто на південь.

— Нема? — тихо запитав Рум.

— Ні, — сумно відповів Дейв.

Вони розуміли одне одного: мова йшла про лист від Майоли.

— Які ми були тоді дурні, — кивнув Рум головою в напрямку руху «Зорі Кейз-Ола».

— Дурні й сліпі. Ми бачили в ній жінку і не бачили людини. Пам'ятаєш оту фотокартку? «Його життя — справжній подвиг!» — сказала вона тоді…

— А пам'ятаєш: «Я зіграла б таку роль»?

— Так…

Швидко сутеніло. Ось уже й погасли останні відблиски дня. Небо запнула темна ковдра, поцяткована яскравими зорями. А брати все ще стояли, задумливо дивлячись у далечінь. Рідні й близькі, вони водночас були безмежно далекі, бо їх роз'єднала надмірна схожість; по-безглуздому чужі, бо пройшла між ними жінка, яку забути несила, жінка, яка з'явилась на мить, щоб зникнути назавжди.

Розділ IV «Зоря надії» зводиться над світом

Коли Рум повернувся з інституту автоматики, його чекав наказ негайно прибути до Вищої Ради Праці та Оборони Союзу Комуністичних Держав.

Виклик не здивував Рума. Як пілот надстратосферної авіації, він часто діставав несподівані термінові завдання. Не здивувався він і тоді, коли начальник відділу реактивної техніки Вищої Ради, давно знайомий професор, подав йому папірець з офіційним штампом.

— Підете астронавігатором на гравітольот «Зоря надії».

Він сказав це таким звичайним тоном, що Рум цілком машинально відповів:

— Єсть! — і раптом закліпав очима. — Даруйте, професоре. Як ви сказали? Гравітольот?

Той лукаво посміхнувся.

— Погодьтеся, що точніша назва — мезонно-гравітонний резонатор скерованої дії — надто кострубата.

Рум збентежено поклав на стіл щойно одержане призначення.

— Я на гравітольотах не літав…

— А хто на них літав, мій друже? — професор розкрив папку і дістав звідти аркуш цупкого паперу.

Це була фотографія велетенської, якщо судити з розмірів довколишніх предметів, споруди, схожої на диск. Понад її краєм, немов пружок на тарілці, тягся ряд ілюмінаторів. У центрі диск потовщувався, перетворювався на кільце сферичних башточок, які правили за основу численним антенам короткохвильових випромінювачів.

— Грандіозно!.. — прошепотів Рум. — Я думав, що «Зоря надії» не більша за трансконтинентальну ракету, а це… Та це ж не гравітольот, а справжній штучний супутник!

— Тому його й назвали «Зоря надії», — серйозно сказав професор. — А втім, для розмов немає часу. Краще давайте поговоримо ось про що: під час останнього випробування на «Зорі надії» вибухнув один з резонаторів. Екіпаж зазнав великих втрат. Резерву підготовлених навігаторів не вистачало, щоб поповнити екіпаж. Тільки через це ми й викликали вас. Хочу попередити — завдання небезпечне. Гравітольот стартує менш як за добу, а вам ще треба хоч сяк-так ознайомитися з ним. Якщо у вас є бодай крихітний сумнів, відмовляйтеся зразу.

— Я полечу, професоре! — тихо сказав Рум.

— Ну, тоді щасти вам! — професор міцно потис йому руку. — Пильнуйте, Руме! Читали повідомлення про Нараду «наймудріших»? «Зоря надії» стане Кейз-Олові кісткою поперек горла. Не виключена можливість, що проти нас будуть влаштовуватись всілякі провокації, аж до спроб знищити гравітольот. Його автомати захисту працюють надійно, але й од вашої пильності залежатиме дуже багато.

— Я це розумію, професоре!

— Вилітайте негайно.

До озера Миру, велетенської штучної водойми посеред Скелястого пасма, ракетоплан Ради Праці та Оборони переніс Рума за одну годину.

Не затримуючись ні на мить, Рум помчав з аеродрому до озера. Він здав свої документи комендантові об'єкта, одержав перепустку і разом з кількома новими колегами вийшов на пристань.

«Зоря надії» зблизька справляла ще величніше враження. Катери, які сновигали навколо неї, здавались мало не горіховими шкаралупками, а люди біля апаратури на зовнішній поверхні — крихітними комахами.

— Неймовірно! — щиро захоплювався Рум. — Невже ця велетенська брила металу здатна піднятись у повітря?!

— А певно ж! — посміхнувся у відповідь його сусіда. — Стривайте, здається, починають готуватись до пробного підйому.

Справді, люди на поверхні гравітольота заметушились і одне по одному зникли в отворах. В усі боки приснули катери, почали відпливати геть підйомні крани.

Дверцята люків зачинились. На спокійній поверхні озера Миру, виблискуючи в ранкових променях Обох Сонць, лежав ідеально відшліфований диск. Він був органічним для цього пейзажу, де так чудово поєднувалась дика незайманість похмурих стрімких скель з довершеною красою прозорих суцільноскляних стін велетенських заводів, що тяглися понад берегом озера. На дзеркальній гладіні кольору щирого золота гравітольот був мов срібна головка величезної заклепки, яку, здавалося, не зрушити з місця.

Та ось пролунав сигнал сирени, і відразу ж по тому «заклепка» почала повільно підійматись.

Все вище зводився диск. У якусь невловну мить металевий велетень, справжній літаючий острів, опинився в повітрі і повис нерухомо. Він тільки ледь-ледь погойдувався — чи тому, що подимав вітрець, чи тому, що не зовсім злагоджено працювали гравітонні резонатори.

Якби гравітольот зараз опирався на полум'я ракетних вибухів, якби під ним вирувала розбурхана струменями розжарених газів вода, а навколо все двигтіло від оглушливого гуркоту — все здавалося б природним. Але ж тут було зовсім інше. Порушувався логічний зв'язок між явищами: велетенський розмір та, напевно, й вага тіла не відповідали легкості й безшумності його руху. Це було щось незбагненне, дивовижне.

Людина ще до свого народження потрапляє в кайдани всесвітнього тяжіння і не виривається з них навіть після смерті. Оцю найупертішу, найконсервативнішу силу досі можна було тільки компенсувати відцентровою силою обертання штучних супутників навколо планети або обдурити повною покорою: скоритись їй і позбутись ваги на короткий час вільного падіння. Але щоб так за своєю волею і бажанням зробити тіло чи зовсім невагомим, чи надзвичайно важким — це вже було над сподівання, перевищувало нандерзновеннішу фантастику.

— Неймовірно… — промовив Рум.

З трепетом ступив він незабаром на борт «Зорі надії».

Гравітольотові не випадково надали форми диска: в його центрі містились резонатори, що підіймали споруду; їх захищала товстелезна стіна з кільканадцяти шарів бетону, свинцю та спеціальних високотемпературних сплавів. Перемога над силою тяжіння давалась нелегко. Щоб вигнати — і не пускати назад — всюдисущі гравітони з будь-якого тіла, треба створити від'ємне речовинне поле надзвичайної потужності. Тільки завдяки тому, що у резонаторах не вгавало шаленство безперервного ядерного розпаду, металевий гравітольот «Зоря надії» міг подолати силу тяжіння планети.

Майже півдоби Рум просидів, не підводячи голови, над інструкціями та кресленнями, і тільки перед стартом перший пілот з грубуватою ніжністю поляскав його по плечу:

— Перед смертю не надихаєшся! Кидай, та ходімо ще раз подивимося на рідну планету. Хто знає, коли ми повернемось…

Довгим спіральним коридором вони вийшли до центральної рубки — невеликого круглого залу, накритого прозорим сферичним ковпаком, а звідти — на спостережний майданчик, оточений легенькими металевими поручнями.

Приготування до старту закінчено. Про всяк випадок увесь «москітний флот» відтягувався у самий кінець озера; забирались геть із своєю апаратурою кінооператори та репортери телевізійних студій. Годинник на вежі центральної споруди космодрому показував 29.90. Ще тисяча секунд — і прощай, Пірейє!

Заверещала сирена. Всі попрямували на свої пости.

До головної рубки керування зайшли троє: капітан корабля — вже немолодий, суворий на вигляд академік, перший пілот і Рум.

— Усім приготуватись! — почулося з динаміків.

Це вже вступив у дію головний електронно-обчислювальний апарат гравітольота, його електронний мозок. Відтепер людині лишалось тільки контролювати та скеровувати дію механізмів.

— Увага, вмикаються резонатори!

Легенько завібрував металевий велетень. Рум відчув, що кожна частка його тіла ніби відштовхується від інших, повільно летить угору. Це було зовсім не те почуття, яке охоплює пілота ракетоплана в світі невагомості. Там тіло позбувається гравітаційної взаємодії швидко. А тут воно немов проціджується крізь якесь невидиме сито, і це було дуже неприємне відчуття.

Рум поглянув ліворуч. Прив'язані до низьких зручних крісел, капітан та перший пілот, мабуть, відчували те саме, що й він.

— Старт!

Вібрування посилилось. Тепер здавалось, ніби крізь усе тіло зверху до низу швидко летіли незліченні крихітні кульки. Вони виростали й нагрівались, перетворювались на вогненні краплинки, які з'єднувались у суцільний потік розплавленого металу. Вже не можна було дихати, свідомість паморочилась, зупинялося серце.

І раптом цей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості.

— Резонансний бар'єр перейдено, — прозвучало з репродукторів лаконічне повідомлення. — Хто почуває себе недобре, повинен негайно звернутись до лікаря.

Ні, Рум почувався чудово! Тільки серце билось прискорено, але то від радості, від гордовитого почуття перемоги.

Він одв'язався від крісла, легко підкинув своє тіло вгору. Схопився за поручень у вищій точці прозорого сферичного ковпака, що прикривав центральну рубку.

Гравітольот уже висів над планетою. Озеро Миру посеред диких гір видавалося блискучим дзеркальцем, кинутим на барвистий килим. А зовсім поруч з літаючим островом пливли грайливі хмаринки.

Все вище й вище безшумно підіймалася «Зоря надії». Це нагадувало політ стратостата.

Рух «Зорі надії» був не швидкий. Вона справді спливала, наче мильна бульбашка, бо, крім виштовхувальної сили повітря, на гравітольот не діяло нічого. Але що вище підіймалася «Зоря надії», то розрідженішою ставала атмосфера, а отже, зменшувалась і підіймальна сила гравітольота.

— Увага, вмикаються ракетні двигуни! — попередив автомат керування.

Тепер, крім вібрації, яка вже стала звичною, відчувалося легеньке тремтіння всього корпусу гравітольота. Потім виник неголосний басовитий гуркіт.

На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, «Зоря надії» прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилась на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.

Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями Обох Сонць.

Нарешті пролунала довгождана команда:

— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!

Миттєвий струс усього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.

— Гравітольот вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до «Зорі Кейз-Ола» вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.

Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.

І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу «Зорі надії» на орбіту, пролунало перше зведення поста спостереження:

— Товаришу капітан, доповідаю: в напрямку «Зорі Кейз-Ола» перехоплено дивні сигнали. Це — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.

— Ввімкніть! — тихо сказав капітан.

Якийсь час з динаміків відеофону чулося шипіння невідомого передавача, а потім хтось простогнав:

— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.

— Провокація! — сухо сказав головний пілот.


— Тессі, Тессі, Тессі… Тримайся, люба, тримайся, рідна! Ввімкнись ще раз! Ввімкни передавач! Я — Фредді…

Лунає в рубці керування «Зорі надії» розпачливий чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на мить, виявити радіохвилями своє місцеперебування. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, що відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.

Ось велике світле кільце — «Зоря Кейз-Ола». За кілька тисяч миль від неї — цяточка, скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко в стороні — ще одна плямка: мабуть, ота ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко… але не в той бік, куди треба.

— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в нього немає локатора?

— А чого тут не розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться за бортом штучного супутника. Слід сподіватись, що й монійці використали цей же метод.

— Але…

— Але чому бачимо ми? — академік кивнув у бік екрана. — Це інфралокатор. Як мені відомо, таких приладів у них нема.

Запала пауза. Трьом у рубці керування «Зорі надії» моторошно спостерігати, як гине людина. Спочатку можна було виправдати свою бездіяльність тим, що в космічному просторі неможливо виявити таке крихітне тіло. Та ось на екрані інфралокатора з'явилась нарешті цяточка. Але що робити? Вся ця історія дуже скидається на провокацію. Адже на «Зорі Кейз-Ола» жінок не повинно бути.

Щоб не дивитись на екран, Рум вийшов з рубки. Він був уже в коридорі, коли його покликав капітан.

— Збирайтесь. Вирушите на розшуки Тессі Торн.

— Єсть! — радісно відповів Рум. — Узяти з собою лікаря?

— Обов'язково.

За кілька хвилин із шлюзової камери «Зорі надії» повільно виплив красень ракетоплан. В його кабіні троє: Рум, бортмеханік та немолодий лікар.

Люди все небалакучі. Коли подаленіла й зникла в безмежній пустелі «Зоря надії», Рум запитав:

— Чому капітан змінив своє рішення?

— Наказ ВРПО, — коротко відповів лікар. — Нам треба поспішати.

— Гаразд.

На ракетоплані не було інфралокатора, тому очікування майбутньої зустрічі в космосі ставало дедалі гнітючішим. Хоч яскрава лінія на екрані покажчика курсу свідчила, що астронавігаційна система «Зорі надії» веде літак у потрібному напрямку, Рум раз у раз вмикав астротелевізор і мовчки, допитливо дивився в очі капітанові. Той кивав головою: все, мовляв, іде як слід…

Двигуни ракетоплана працювали на повну потужність. Він усе ще розганявся. Але вже наближався час, коли треба було починати гальмування. До скафандра Тессі Торн лишилась половина відстані.

— Гальмую! — доповів Рум.

— Постривайте… — капітан видався цього разу стурбованим. — Чи витримали б ви, скажімо, п'ятикратне навантаження?

Рум догадався, в чому справа: обставини змушують поспішати, отже, доведеться гальмувати перед самим фінішем, дуже різко.

П'ятикратне навантаження… Це означає, що людина стане вп'ятеро важчою; її притисне до сидіння страшна вага. І це триватиме не секунди, а хвилини…

— Ми витримаємо легко, а от… — Рум поглянув у бік літнього лікаря.

— Я витримував, хоч було це, правда, у гравітаційній кабіні… — тихо сказав той.

— Отже — витримаємо… А в чім річ?

— Ви нічого не помітили на екрані локатора?

Рум скосив очі на прилад. До «Зорі Кейз-Ола» з лівого нижнього кутка екрана простягся ріденький пунктир ледве помітних рухомих плямок.

— Ракети?

— Так, — відповів капітан. — Стартують через кожні півтори-дві хвилини. Ми вже налічили понад тридцять. Вам треба якнайшвидше виконати завдання й повернутись.

Оті чверть години гальмування далися взнаки. Лише на кілька хвилин, коли ракетоплан обертався дюзами вперед, в кабіні зникла була вага, а потім на всіх трьох, придушуючи дедалі сильніше, навалився нестерпний тягар.

Швидкість ракетоплана з кожною секундою зменшувалась. Звісно, цей вираз неточний, бо літак продовжував шалено мчати над Пірейєю як штучний супутник, але до тієї точки простору, де мав бути скафандр Тессі Торн, він наближався усе повільніше і, нарешті, зупинився.

Ракетні двигуни замовкли. Перевантаження зникло. Тіла космонавтів повисли над сидіннями.

— Шукайте! — наказав капітан «Зорі надії» з екрана астротелевізора.

Легко сказати — шукайте! Швидше знайдеш голку в копиці сіна, аніж людину в кількох кубічних милях космічного простору. Можна пропливти біля неї зовсім близько — і не помітити. Якби сюди доходило сонячне світло, то скафандр, може, заяснів би зірочкою. Але вичікувати, поки з-за Пірейї вийдуть Сонця, не можна. Біля кільця «Зорі Кейз-Ола» на екрані локатора ніби посипано просом. Монійські ракети кружляють навколо штучного супутника, розходяться все далі й далі. Навряд чи вони шукають жінку, що заблукала у безповітряному просторі.

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік увімкнув освітлювальну систему. Потік світла вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією знявся в зеніт, потім перескочив униз. На планеті від нього стало б видно на сотні миль, а тут майже нічого не змінилось. Порожнеча завжди лишається порожнечею.

І вдруге і втретє засвітився прожектор. Світло пішло в безконечність, нічого не виявивши на своєму шляху. Та ось при черговому проходженні променя щось блиснуло.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна! — відповів Рум. — Проскочимо…

Справді, ледве він натис на педаль керування, як світла плямка полізла вгору і вбік. Бортмеханік зник у шлюзовій камері, а хвилиною пізніше з'явився вже над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку освітлену лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві світлі плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і нарешті злились. Повернутись на ракетоплан було неважко: треба тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Незнайома конструкція перешкоджала їм скинути шолом негайно, хоч ішлося вже про секунди: жінка не подавала ознак життя; її очі були заплющені, спраглі уста напіввідкриті.

— Швидше, швидше! — лікар рвонув навмання за якийсь важіль; пластмасовий шолом відскочив на пружині: розкрилась грудна частина скафандра.

Перед ними лежала молода гарна дівчина з пишною хлоп'ячою зачіскою.

— Так ось ти яка, Тессі Торн!.. — прошепотів Рум. — Жива?

Лікар нахилився до дівчини, кивнув:

— Дихає… Мабуть, просто шок… Ознак кисневого голодування немає; стрілка газометра ще не на нулі.

Він розстебнув комірець сукні, щоб звільнити груди, але раптом зупинився:

— Стривайте, тут щось сховано…

Обережно витяг невелику пласку скриньку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція, ввімкнена, якщо судити з червоного вогника на панельці.

— Цікаво! — він запхнув у вухо мініатюрний навушник, прислухався.

— Тессі, Тессі, що сталось?! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос отого невідомого Фредді. — Я вже тебе не чую! Я тебе не чую! Відповідай мені, відповідай!

В голосі лунала така тривога, такий біль, що Рум аж набрав повітря в легені, аби заспокоїти людину, але вчасно стримався. Невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання та старанно захована радіостанція змушують замислитись: чи це часом не розвідниця з Союзу Комуністичних Держав, послана на «Зорю Кейз-Ола»?

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?

— Щось зіпсувалось. — Рум побоювався, щоб не підслухали. — Тессі Торн врятована, але ще непритомна. Повертатись?

— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з «Зорі Кейз-Ола» і забере потерпілу.

— Але, товаришу капітан…

— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на «Зорю Кейз-Ола». Такий наказ ВРПО.

— Буде виконано!

Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями; її обличчя рожевіло, подих глибшав.

«Бідна дівчина! — думав Рум. — Після такої страшної пригоди зустрітись на часинку з своїми та й знову повернутись у лігвище ворога».

Він був цілком певний, що Тессі Торн — чи як там її звуть насправді, — розвідниця СКД.

«Ось так, може, й Майола…» — Рум дивився на цю дівчину, а бачив перед собою іншу, наймилішу в світі.

«Де ти, люба?! Як би я хотів тебе побачити!»

Він не міг знати, що зустріч з Майолою принесе йому не радість, а біль і скорботу.

Розділ V «В цій грі пішаків немає!»

Рідна Пірейє, яка ж ти зелена, яка красива! Пройшов дощик, покропив ліси й поля, порозсипав сріблясті цятки на бетонованій смузі автостради. Краплинки роси на свіжій зелені здаються прекраснішими за найкоштовніші дорогоцінності. Вологе й прохолодне повітря вливається в груди, як нектар. Заїжджена автострада видається чарівним шляхом у невідоме. І хочеться жити, співати, вимахувати руками, витанцьовувати або лягти горілиць і проводжати мрійним поглядом хмарки.

Тессі Торн ще хвора. Їй не дозволяють сидіти за кермом автомашини. Але вона хвора по-дивному, перебуває в такому стані, коли це нездужання їй навіть приємне. Тіло живе, серце співає, а минуле — подаленіло, зникло геть, ніби його й не було.

Назавжди викреслено з життя Фредді Крайна, похмурого Проута, «Зорю Кейз-Ола» і оту добу в міжпланетному просторі, що була найстрашнішим випробуванням.

Вітрогонки Тессі більше немає. Рештки її безтурботності перетліли в ті хвилини, коли загинула всяка надія на порятунок. Але нова Тессі аж ніяк не збирається розлучатися з молодістю. Навпаки, після того як смерть зазирнула їй у вічі, дівчина ще дужче полюбила життя, бо узнала його ціну.

Рожева «Ластівка» не мчить, а просто летить над землею. Тессі аж шкода, що незабаром урветься цей навальний літ.

— Ще!.. — просить вона шофера, коли той відпускає педаль газу.

— Ні, міс Тессі… Щось трапилось з мотором. Чуєте — стукає.

Звідки знати Тессі — може, й справді стукає… Але чому «Ластівка» зупиняється біля старезного драндулета, що стоїть на галявинці обіч дороги? І чому з ліска поспішає сюди незнайомий мужчина з квітами в руках? Однак стривай, стривай! Та це ж Люстіг!

— Ну, космонавтко-невдахо, тебе можна привітати з поверненням на рідну планету?

Дівчина мовчки дивилась на нього, і очі її повнились слізьми.

— Здрастуй! Я тепер вирішила бути тільки серйозною.

— Я бачу! А «Ластівку» знову гнала на двісті п'ятдесят? — Люстіг притяг її за руку, поцілував у щоку: — Це за те, що лишилась жива. А тепер ходімо.

Він повів її на галявину, показав на простелений під кущами плащ:

— Сідай! Ти знаєш, що твоєму батькові поставлять за життя золотий пам'ятник? Як і слід було сподіватись, від тебе це приховують. Ну, то прочитай, — він подав їй газету. Тессі швидко проглянула повідомлення.

Золотий пам'ятник. Що ж, тільки п'ять учених Монії заслужили таку честь за останні двадцять років. І серед них — її батько. Але… Дівчина замислилась. Антиречовина… Антиречовинна бомба…

— Це дуже погано, Люстіг? — запитала вона жалібно.

— Як тобі сказати… — він підвівся, узяв її за руку. — Антиречовинну бомбу, мабуть, не встигнуть виготовити, бо…

— Я розумію…

— Твій батько дуже серйозно посварився з Кольріджем.

— Але ж, наскільки я знаю…

— Ти нічого не знаєш! Професор Літтл розповів мені все.

— Він у тебе? — радісно вигукнула Тессі.

— Так… Ти з ним зустрінешся сьогодні надвечір. Проте не перебивай… Щоб урятувати тебе, твій батько і Кольрідж погодились працювати в ядерному інституті Кейз-Ола, в Уранії.

— В Уранії?! — Тессі схопилась за голову. — Якщо це правда, то я…

— То ти зустрінеш це повідомлення схвально! — різко сказав Люстіг. — І навіть більше: ти наполягатимеш, щоб професор Торн узяв за помічника — тобто що я кажу: за лакея! — отакого собі безробітного шофера на ім'я Люстіг.

— Ніч-чого не розумію! — Тессі дивилася на Люстіга майже з розпачем. — Звісно, я не заперечуватиму, якщо так треба. Але я просто почуваю себе пішаком! Я готова була зректись батька за те, що він такою ціною заплатив за можливість урятувати мене, а ти…

— А я ще раз повторюю, Тессі: це дуже й дуже добре! В нашій грі пішаків немає… Ніхто не примусить професора Торна працювати над антиречовинною бомбою, якщо тільки він сам не згодиться на це. Професор Торн може заявити хоч зараз, що розриває свою угоду з Кейз-Олом. Ну, то що ж — Кейз-Ол знайде інших фізиків, менш принципових, хоч і менш талановитих. Але тоді до Уранії не потрапить ні Тессі Торн, ні Люстіг.

Він помовчав, узяв руку Тессі і приклав її до своїх уст.

— Моя рідна! Ти знаєш: я тебе люблю… Я кажу це вперше і востаннє; може, нам і розмовляти більше не доведеться… Цими днями до Уранії вирушить така собі екскурсія в складі кількохсот чоловік.

Люстіг помовчав, озирнувся і прошепотів:

— Це означатиме, що незабаром почнеться війна! За всяку ціну треба зробити так, щоб в оцю екскурсію поїхали й ми всі. Знай, моя рідна: звідти ми можемо не повернутись…

Тессі сиділа нерухомо. Тільки рука її міцно стисла руку Люстіга.

— Я хочу, щоб ти дожила до того часу, коли на планеті не буде ні Уранії, ні Кейз-Ола; хочу, щоб ти на власні очі побачила новий світ. Але я хочу також бачити тебе справжнім бійцем. — Він потер чоло. — І, зрештою, я не знаю, де буде небезпечніше: в Уранії чи тут… Вибирай сама.

Вони довго сиділи мовчки. Власне, вагань у Тессі Торн не було. Вона розв'язала це питання ще тоді, коли перейняла естафету від старого Лайн-Еу, коли усвідомила, що існує тільки один шлях для чесної людини — шлях боротьби за мир.

— Гаразд, Люстіг! Я зроблю все так, як ти радиш. Думаю, що до Уранії ми потрапимо разом. І не для того, щоб загинути, а щоб перемогти!

Решту того дня Тессі згайнувала у чисто жіночих турботах: никала по магазинах, накуповуючи всілякий дріб'язок, побувала в перукаря, зайшла до кравчині. Все це вона робила з якогось внутрішнього почуття самоствердження. Їй хотілось переконати саму себе, що ще будуть літа і зими, ще не раз шитиме вона у найкращої кравчині ошатні сукні, чіплятиме на них різні прикраси.

Все ж десь у підсвідомості блукав тоскний неспокій. Він зник аж після зустрічі з Літтлом.

Коли в домовлений час Тессі зупинила свою «Ластівку» на схрещенні Кільцевої магістралі та ПР-5, до неї підійшов чоловік у брудному комбінезоні чорнороба.

— Професор Літтл?! — вигукнула вона.

— Тс-с-с! — з удаваним переляком замахав руками Літтл. — Не промовляйте імені цього боговідступника й гангстера! Він помер. Я — його спадкоємець. Але слід сказати, що небіжчик лишив небагато: тільки сякі-такі знання з метеорології… Здрастуйте, міс Тессі!

Це був зовсім незнайомий Літтл. Позбувшись старомодних окулярів, вусів та борідки, він помолодшав і мав бадьорий вигляд.

— І бідолашний спадкоємець мусить тепер важко працювати, щоб заробити на шматок хліба?

— Так, так! Знаєте, що я сьогодні вантажив?! — він урочисто звів палець. — Бомби! Ні, не атомні, а звичайні. Отакі собі охайненькі, блискучі поросятка. Я досі бачив їх тільки на малюнку.

— На жаль, ми дуже багато чого бачили тільки на малюнках! Сідайте, професоре, проїдемось!

«Ластівка» мчала тим самим П'ятим радіусом Південних магістралей, що й місяць тому. Але тепер надвечірнє небо було лагідне й чисте, а між стариком і дівчиною встановились теплі, щирі стосунки спільників, борців за одну справу. І добре, що Тессі поїхала колишнім маршрутом. Він нагадував їм Сан-Клей. Тоді люди, яким загрожувала смертельна небезпека, поєднали свої зусилля, виступили гуртом на боротьбу з стихією.

— Тессі, я, здається, знайшов свій шлях… — тихо казав Літтл. — Ви, мабуть, не знаєте, що місяць тому врятували мене від самогубства своєю несподіваною появою в інституті. Я тоді не боявся смерті. А тепер мені хочеться дожити до того, коли можна буде натиснути на кнопку і скинути антиречовинну бомбу в одну з «критичних точок» якого-небудь страшного циклону. За дні вашої відсутності я прочитав силу нелегальної літератури. І я, професор, шанобливо схилив голову перед шофером. Це Люстіг розкрив мені шлях до істини.

Літтл помовчав, проводжаючи поглядом лісок, що промчав з правого боку машини.

— Він запропонував мені емігрувати до Союзу Комуністичних Держав. Обіцяв повну безпеку, працю за фахом… Але я відмовився. Я не хочу, щоб мені подарували моє майбутнє. Я його завоюю.

Прощаючись із професором, дівчина потисла йому руку.

— Спасибі! Вдруге кажу вам: ви — справжня людина!

Зник неспокій, розвіялись рештки сумніву. Якщо вже і Ейр Літтл, цей аполітичний інтелігент, став на шлях боротьби, то Тессі Торн соромно було б сидіти склавши руки.

Разом з старенькою покоївкою Тессі приготувала урочистий обід, поставила на стіл шеренгу «своїх» пляшок і запросила з лабораторії батька та Кольріджа.

Вони зупинились на порозі, переглянулись.

— От бач, старий! — Кольрідж ляснув себе по лобі. — Ми так заклопотались, аж дитині самій доводиться нагадувати, що ми не випили за її повернення з космосу!

Тессі засміялась.

— Татусю Кольрідж, як вам не соромно вчити маленьких казати неправду?.. Адже ви знаєте, яке сьогодні свято! — Вона налила вина, підняла свій келих. — Сім'я в повному складі! Так, так, віднині ми будемо пити тільки втрьох! Випиймо за золоту статую професора Торна і за віковічну подяку Монії татусеві Кольріджу! Тільки давайте подбаємо разом, щоб ваше відкриття не пішло на шкоду людям.

Випили. Тессі налила ще. Їй хотілось підбадьорити батька і заспокоїти Кольріджа. Вона вдалась до хитрощів.

— Фредді мені розповів, якою ціною куплено рейс отих сімдесяти п'яти ракет. Прикро, але що вдієш: борги треба сплачувати. Та й цікаво подивитись на Кейз-Олову Уранію.

Зітхнув з полегшенням, витер пітну лисину батько. Сумно й здивовано глянув «татусь» Кольрідж. Ледве помітним рухом Тессі показала йому: так, мовляв, треба!

— В мене є тільки одне прохання, тату: до Уранії поїдемо вчотирьох: ти, татусь Кольрідж, я… і один хороший хлопець, на ім'я Люстіг. Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Той, що допоміг мені в Сан-Клеї.

— А як же весілля? — розгублено запитав Торн. Він був такий збентежений несподіваним поворотом справи, що схопився за першу думку, яка промайнула в голові. — Сьогодні приїздив генерал Крайн…

— Весілля не буде! — Тессі весело засміялась. — А коли буде — то не з Фредді. Я не хочу пов'язувати своє життя з сином убивці та майбутнім убивцею!

Вона глянула на Кольріджа. Той сидів нерухомо, задумливо дивлячись перед собою. І тільки ледь помітно кивнув, наче у відповідь на свої думки.

Через два дні по тому надійшло офіційне запрошення від Кейз-Ола взяти участь у екскурсії в підземне місто Уранію на турбоатомному підводному лайнері «Монія».

Відеофонної бесіди Торна з камердинером Кейз-Ола було досить, щоб до списку запрошених увійшов «особистий секретар» професора Торна — «інженер» Люстіг.

Справа йшла до розв'язки.

Розділ VI Заколот «наймудріших»

Турбоатомний підводний експрес «Монія» наближався до острова Свята. Це було пізньої ночі, коли всі екскурсанти — двісті «наймудріших» та майже стільки ж звичайних смертних — спали в своїх каютах. А хто не спав, все одно нічого б не побачив, бо екрани ультразвукових локаторів вимкнено, за винятком одного, в рубці керування.

Там було троє: мовчазний довготелесий капітан, поруч нього — сам трильйонер, а позаду них — камердинер Псойс, охоронець!

Так, Кейз-Ол змушений користатись послугами немічного старика, бо вірить тільки йому. Він міг би мати скільки завгодно найсильніших охоронців, але зброя часто служить не тільки для захисту, а й для нападу.

Один натиск на гашетку може зараз поставити крапку в кінці біографії трильйонера. Може, так і зробити? Пустити на дно підводний експрес з усіма «наймудрішими»?

Але що зміниться, коли загинуть ці двісті разом з Кейз-Олом? Добре налагоджена машина управління державою не затримається ні на мить. На місце тих, що загинули, стануть інші, такі самі жорстокі й зажерливі.

Так думає інженер Айт. Він знає, що знищити Кейз-Ола та «наймудріших» — не штука. Далеко складніше й важливіше перетяти шлях війні.

Лічені дні лишились до наміченого Кейз-Олом нападу на Союз Комуністичних Держав. Що ж має на меті Мей? Тільки вона знає все… і зробить усе так, як треба.

Дивний неспокій охоплює Айта на саму згадку про Мей. Після того незабутнього ранку, коли він почув, як у космосі стукає серце Тессі, а Мей відмовилась урятувати дівчину, Айт почав боятись коханої. Власне, ні, не боятись. Просто вона переросла його ідеал, стала чимсь таким недосяжним, що він тепер відчував себе поряд з нею зовсім маленьким. Такі, як Мей, люблять один раз у житті, а для неї коханий помер.

Ці спогади прикрі. Вони принижують Айтову чоловічу гідність, він намагається позбутись їх, згадує про Тессі.

Аж чудно: ніколи не бачив дівчину, лише чув її голос та биття серця, а от запала вона в думку і не покидає його.

Дочка професора Торна… Айт пригадує цього товстуна, і Тессі на мить уявляється йому з такою ж картоплиною замість носа, як у батька. Ця картина неприємна, Айт жене її геть — і натомість випливає Мей… Золотава хвиля волосся, сині-сині очі, тільки не гострі, владні, а лагідні й м'які…

Мей надто сильна, надто фанатична. Вона не може надихати, вона вміє тільки підкоряти. А Тессі?

З нею можна було зустрітись учора, коли екскурсанти заходили до «Монії». Проте Айт цього не зробив. І не тому, що боявся побачити Тессі Торн негарною й товстою. Не хотілося, щоб вона побачила його старим.

«Ой, який же ти дурний, друже Айт!» — він скосив очі на блискучий щит якогось навігаційного апарата. Дзеркальна поверхня металу вигнута, вона спотворює всі предмети. Але й так видно, що старезний Псойс помолодшав. Обличчя вкрите зморшками — хвалити бога, ще лишилось трохи пасти! — зате очі виблискують, як у юнака!

Айт поквапно зігнувся, примружив повіки. Кляті м'язи, тільки-но втратиш над ними контроль, одразу ж випростують тіло, надають йому стрункості. Не вистачає, щоб Кейз-Ол запідозрив щось непевне саме тоді, коли до розв'язки так близько.

Айт поглянув на годинника. За п'ять хвилин дев'яноста, треба збудити Мей. Та ось вона вже сама на порозі рубки керування.

Обличчя в Мей заспане, як у дитини. Вона прямує до крісла трильйонера і вмощується на бильце.

— Ну, коли вже? — вередливо запитує «цариця краси», смикаючи Кейз-Ола за рукав. — Ви, ясновельможний, навмисне зволікаєте, щоб я не витримала й заснула… А я не спатиму! Ні! — вона рвучко випросталась, протерла кулачком очі, ткнула пальцем в екран. — Що це за темний отвір? Відповідайте негайно!

— Хід до тунелю, — розсудливо пояснює трильйонер.

— А оці чотири світлі плями?

— Ультразвукові маяки.

— Ой, яка нудьга! — Мей голосно позіхнула і сховала обличчя на грудях у Кейз-Ола.

Тунель просторий і довгий. Мабуть, якби дивитись неозброєним оком, його стін і не було б видно крізь зеленкувату пітьму води. А на екрані локатора вони проступають чітко. Уздовж них нескінченним ланцюжком залягли світлі плямки — ультразвукові маяки.

Майже безшумно працюють турбіни підводного лайнера. Аж ось вони затихли зовсім: дорогу перетяла суцільна стіна. Ні, це величезні ворота. Вони повільно піднялися, з-за них вихопилися важелі, втягли «Монію» до камери, неквапно посунули вперед.

Ще одні масивні ворота, і ось через товсті контрольні скельця в напівтемну рубку керування бризнуло яскраве світло. Підводний лайнер поволі заплив до величезного склепистого залу.

— Все! — гордовито сказав Кейз-Ол.

— Вітаю вас, любий! — Мей схопилася, заплескала в долоні. — Оце і є Уранія? Негайно виходьмо! А ото хто стоїть?

Кейз-Ол обмацав очима самотню постать на пристані.

— Це шеф-інженер Уранії — Стун-Ай.

Щось у його голосі примусило Айта насторожитись. Мабуть, те саме відчула й Мей. Вона стурбовано звела брівки.

— Він мені не подобається! Ну, то ходімте вже!

— Ходімо! — повільно промовив Кейз-Ол, подаючи їй руку.

Як тільки Кейз-Ол та Мей з'явилися в отворі головного трапа, Стун-Ай помчав до них. Як і личило його високому рангу, він зупинився лише за два кроки і вітав господаря простягнутою вперед рукою.

Кейз-Ол відповів, кивнувши головою.

— Нарешті прибули! — швидко заговорив Стун-Ай. — Я втомився вас чекати.

В голосі цього блідого, худорлявого чоловіка з гарячковими очима бриніли чудні інтонації — здавалося, інженер і сміявся, і плакав, і погрожував, і сам тремтів од страху.

— Ви заслуговуєте найвищої подяки, Стун-Ай! — з надмірною бундючністю промовив трильйонер. — За ваші заслуги я підвищую вас до звання Радника особливого призначення і даю вам право одного вирішального голосу в Асамблеї недосяжних!

— Дякую, ясновельможний! Я ваш найвірніший слуга навіки!

На цьому офіційна зустріч кінчилась. Кейз-Ол повернувся до лайнера, незважаючи на настирливе прохання Мей оглянути Уранію негайно.

Вранці наступного дня екскурсантів було розбито на дві групи. Гостей запросили до розташованого поблизу порту готелю відпочити, а двісті «наймудріших» після сніданку спеціальним електропоїздом поїхали до самої Уранії.

Екскурсанти ступили на територію підземного міста тоді, коли над ним «панував вечір».

З майданчика, який, здавалося, висів над прірвою, було видно безліч вогнів. Вони тяглися ланцюжками, розсипалися туманностями, сплітались у химерні візерунки реклам. А над ними сяяли полохливі зорі.

Вечір швидко перетворився на ніч, яка, в свою чергу, почала змінюватись світанком. Виразнішали силуети будинків, танула, світлішала легенька імла. І навіть «Зоря Кейз-Ола» прокотилася саме так, як над Дайлерстоуном.

Звісно, Сонця не зійшли, але ілюзія ранку була майже повною. Небо над містом забарвилось у такий колір і так світилося, наче воно й справді простяглось у безмежність, а не лежало на дахах будинків суцільним залізобетонним куполом. Апарат зміни дня й ночі працював бездоганно.

При денному світлі перед екскурсантами постало велике місто — зелене й красиве. Звідси, з майданчика Погоди, воно здавалося безмежним.

— Грозу! — кинув Кейз-Ол.

Одне тільки слово — і на Уранію посунула важка навала хмар. Це був міраж, гра світла й тіней. Стеля підземного міста не змінилась, і тільки через розпилювачі бризнуло рясним дощем. Блискавиці були справжніми електричними розрядами струму високої напруги, а грім — відголоском пірейського грому, записаного і відтвореного спеціальною стереофонічною апаратурою.

Незабаром знову вияснилось. На яскравій зелені тропічних дерев замерехтіли краплинки роси.

— Чудесно! Незрівнянно! Дивовижно! — чулося з вуст вражених мільйонерів.

Уранія мала два проспекти, а далі вже йшли звичайні невисокі тунелі. Одна вулиця належала цілком Кейз-Олові. Трильйонер сказав про це спокійнісінько, ніби не помічаючи гримас невдоволення на обличчях екскурсантів, і показав рукою:

— А ото — ваш проспект Щасливих, шановні наймудріші! Ходімо огляньмо ваші домівки.

Багатьох спіткало неприємне розчарування. На дверях кращих особняків уже висіли таблички з іменами найбагатших мільярдерів. Вільними залишались тільки гірші будинки та крихітні вілли.

Настрій екскурсантів почав підупадати. Взаємна заздрість і озлоблення проти Кейз-Ола розхитували єдність «наймудріших», псували їм перше враження від Уранії.

Кейз-Ол це побачив. Для нього було невигідно лишати мільйонерів у такому стані. Хай собі гризуться один з одним, але до диктатора Уранії вони повинні ставитися з цілковитою пошаною.

— Межі міста можна розсунути. Хай кожний з вас побудує собі палац на власний смак. Але чи варто це робити? — Кейз-Ол обвів поглядом строкатий натовп. — Хіба ми тут збираємось доживати віку? Ну — місяць… найбільше — рік… а тоді…

Мей демонстративно позіхнула, показуючи, що їй набридла балаканина.

— Даруйте, моя люба! — шепнув їй Кейз-Ол. — Шановні наймудріші, прошу до столу. Детальніше ми оглянемо Уранію завтра, а зараз вип'ємо за наш острів порятунку, поєднаємо серця в теплій, щирій розмові!

На екскурсантів уже чекали накриті столи посеред чудесного саду над тихим озерцем.

Все здавалося справжнім — і барвисті пташки, що пурхали й щебетали на гілках, і струмочки, що дзюрчали в траві, і синє небо з білими хмарками. За кущами неголосно перегукувались невидимий багатоголосий хор і потужний симфонічний оркестр. І все-таки чогось не вистачало.

Бракувало людей. Крім камердинера містера Кейз-Ола, не було навіть служників — усе виконували автоматичні пристрої. І оце безлюддя пригнічувало мільйонерів.

Усі вони, як і Кейз-Ол, зневажали народ і боялись його. Але коли б зараз на вулицях цього міста, десь за надійною огорожею, вирував натовп, кожен мільйонер почувався б краще.

Тільки ні, мертво, безлюдно в Уранії. Місто було схоже на театр, де після вистави забули вимкнути світло й радіо. І ця неприродність призводила до того, що навіть цілком реальні речі довкола здавалися кожному чимсь штучним і ефемерним.

Всі вони знають, що над блакиттю неба Уранії нависла величезна маса землі та води. Розрахунки розрахунками, але проти могутніх катаклізмів, що руйнують цілі континенти, не вистоять ніякі утвори людських рук. Може, і древні рапанури так само пишалися своїми підземними склепами, аж поки загинули під ними.

Чи варто ж ризикувати життям? Чи варто, йдучи вслід за Кейз-Олом, кидати виклик усьому людству?

Такі думки перебігали в головах мільйонерів під час банкету. Спроби Кейз-Ола розворушити компанію не привели ні до чого, і він, за непомітним знаком Мей, оголосив, що покидає «наймудріших», бо його наречена почуває себе недобре.

Відсутність Кейз-Ола не додала бадьорості екскурсантам. Навпаки, якщо раніше дехто з підлабузників намагався хоч сяк-так вдавати веселість, то тепер запала просто-таки похоронна мовчанка.

Сидячи перед екраном телевізора, Кейз-Ол уважно спостерігав цей сумний банкет. Трильйонер був надто розумний і досвідчений, щоб поставитися легковажно до такого настрою «наймудріших».

— Мерзотники! — прошепотів він, не стримавши роздратування.

— Заспокойтеся, любий, — тихо сказала Мей. — А як, по-вашому, повинні реагувати барани, яких женуть до різниці?

— Барани? Ні, моя люба, це хижаки, та ще й з гострими іклами, але їм не вистачає хоробрості. — Він вимкнув телевізор, підвівся. — Ну, що ж, Мей, їдьмо!

Через кілька хвилин темним тунелем уже мчав електропоїзд, у якому було тільки троє пасажирів. Куди вони їхали? Що замислив трильйонер? Айт цього не знав. Доводилося чекати. В усякому разі, виїхати звідси і лишити «наймудріших» Кейз-Ол не міг.

Електропоїзд заїхав до порту, зупинився на пристані.

— Лишайтесь тут, моя люба! — сказав Кейз-Ол і швидко попрямував до головного трапа «Монії». Незабаром за кормою лайнера завирувала вода. «Монія» повільно рушила вперед, м'яко торкнулася причалу. В її носовій частині розчинилися широкі ворота. Звідти почала виповзати якась потвора, схожа на велетенську сколопендру. Її лускатий панцир вібрував і виблискував. Потвора обмацувала простір перед собою довгими пружними сяжками і одкидала геть усе, що траплялося на шляху.

— Непогано! — промимрив Айт.

Він збагнув, що Кейз-Ол хоче вдарити по своїх нестійких спільниках новим козирем, продемонструвати не бачену досі машину знищення.

Потвора підповзала все ближче. Айт, вдаючи переляк, повільно одступав. А Мей пішла вперед.

— Ну? — глузливо запитала дівчина, коли металеві сяжки майже торкнулись її ніг.

Потвора ніби цього й чекала. Вона схилила голову в незграбному поклоні і завмерла.

— Чудово! — Кейз-Ол легко зіскочив на землю з відкритої кабінки на спині потвори і став проти Мей. — Машина вклоняється вам, хоробра царице краси! Це не якийсь жалюгідний автомат. Вона все розуміє! І скоряється кожному слову володаря! Сідайте, моя люба!

«Машина розуміє! — глузливо подумав Айт. — Якби ти, дурню, знав бодай десяту частину того, що знає з кібернетики інженер Айт, то збагнув би, що ця машина скорятиметься не тільки тобі! Вона стане з твого служника твоїм найстрашнішим ворогом і зробить те, чого не зумів би зробити бідолашний Ем!»

Айт зустрівся поглядом з Мей. В її очах теж не було ні подиву, ні захоплення. Тільки промайнули жваві смішинки — так, ніби й вона прекрасно знала можливості цієї електронно-обчислювальної злагоди і всю глибінь самоошукання Кейз-Ола.

А трильйонер пишався своєю могутністю.

— Вперед!

Машина враз рушила з місця, обережно обминула електрокар, посунула до воріт тунелю, розчинила їх і помчала в напрямку Уранії.

Розділ VII Кнопка «Стоп!»

Трапилось нещастя: розумна й лагідна «Крихітка», улюблениця всіх працівників інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав, збожеволіла.

З банькуватими очима-локаторами, з незграбними кінцівками краба, метляє вона з кутка в куток в одному з боксів полідрому, обмацуючи стіни та підлогу. Інколи вона зупиняється, наче щось обмірковуючи, потім береться за своє. Видно, що найдужче її цікавлять ділянки боксу, перекриті надійними сталевими дверима.

В кабіні спостереження — двоє: інженер Дейв та його вчитель, підстаркуватий директор інституту автоматики. Обидва не зводять очей з «Крихітки».

— В чому справа, професоре? — запитує Дейв. — Ми щойно перевірили всю схему. Ніяких пошкоджень немає, контрольні завдання виконуються абсолютно точно. І от — як бачите… Ввімкнулась самостійно і рветься геть з приміщення.

— Випустіть її…

— Не можна, професоре! — стривожено заперечує Дейв. — Вона там наробить бешкету.

— Випустіть.

Знизавши плечима, Дейв клацнув вимикачем.

Важкі ворота повільно піднялись. «Крихітка» насторожилась, підповзла до отвору.

В сусідньому боксі стоїть майже така ж, тільки менша, кібернетична споруда. Це — перша, ще недосконала модель електронно-обчислювального апарата з самопрограмуванням. Її електронний мозок вимкнено, атомний реактор вийнято. Рухатись вона не може.

Зі своєю старшою сестрою кібернетична «Крихітка» стикається вперше. В її системі машинних рефлексів немає таких, що визначали б родинні почуття. Навпаки, інженер Дейв запрограмував дії так, що машина сприймає кожен невідомий предмет як потенційного ворога. Тепер він і сам цьому не радий.

— Хижак. Справжнісінький хижак, — у голосі інженера чується майже розпач.

Незнайому споруду, яка не виявляє агресивних намірів, за програмою треба дослідити, обминути. Але ж це — за програмою. А насправді, тільки скінчився процес аналізу, «Крихітка» зірвалася з місця, налетіла на свою сестру й почала шматувати її.

«Крихітка» — машина універсальна. Її сяжки обладнані газовими різаками, пилками, гайковертами. Всі ці інструменти пущено в хід. Вона діє не навмання, а насамперед добирається до пристроїв керування своєї жертви. І в цьому є щось огидне й страшне: з отакою байдужістю та методичністю навіть різник не білує забиту тварину.

— Що ти робиш, клята?! — блідий інженер Дейв ледве стримується, щоб не вигукнути в мікрофон беззаперечну команду «Стоп!».

— Не хвилюйтесь, Дейв… — Директор інституту зосереджений, але спокійний. — Коли вона почала виявляти схильність до агресивності?

— Днів зо три тому. Обминаючи «міни», вона поповзла просто на нас із братом. А сьогодні вранці її охопила манія руйнування.

— Руйнування? — директор з сумнівом похитав головою. — А що робить «Крихітка» з деталями поруйнованих машин?

— Не знаю, бо не дозволяв їй руйнувати.

— Ну, то зараз побачимо.

«Крихітка» продовжувала свою справу. Швидко й упевнено вона розбирала машину на складові частини, пошкоджені деталі викидала геть, а придатні дбайливо сортувала. За якусь годину від складної будови лишився самий каркас та кільканадцять купок металу, дротів, пластмаси, кераміки.

Власне, нічого надзвичайного в діях «Крихітки» досі не було. Ще при конструюванні інженер Дейв вклав у електронну пам'ять споруди програму демонтажу першої-ліпшої машини за спеціальним наказом… Але що ж вона робитиме далі?

Угамувавши жадобу руйнування, «Крихітка» ніби заспокоїлась і завмерла. Тож який процес аналізу й синтезу відбувається зараз у її електронному мозкові? Які нові команди записуються на барабанах пам'яті? Визначити це вже не можна. Машина вийшла з-під контролю свого творця, машина збожеволіла.

— Ну ж бо, ну!

Інженер Дейв з хвилюванням чекав дальших дій «Крихітки». Але самостійно вироблена програма електронного мозку призвела до того, що «Крихітка» почала розбирати саму себе. Гайковерти та клешні-затискачі зняли захисний кожух апаратури, в схему посунулись сяжки, обладнані електричними паяльниками.

На дубляжній схемі в кабіні спостереження один по одному згасають індикатори каскадів машини. Їх понад п'ятдесят тисяч. Втрата кількох десятків із загального їх числа ще не страшна. Але ж кінець кінцем настане мить, коли електронний мозок зазнає непоправної шкоди. Що ж буде тоді?

Два протилежні почуття борються в душі інженера Дейва: бажання довести до кінця незвичайний експеримент і побоювання за машину, на побудову якої витрачено так багато зусиль. І якби не директор інституту, навряд чи допустив би конструктор оце саморуйнування «Крихітки».

Але що, що вона робить? Яка її програма дій?

Вимикаються не всі каскади підряд. Є певна закономірність у згасанні індикаторів на дубляжній схемі.

— Професоре ! — Дейв схопився, стис кулаки. — Далі не можна! Вона… вона добирається до кнопки «Стоп!».

— Мовчіть! Пильнуйте!.. — Директор теж хвилюється. — Дивіться і запам'ятовуйте на все життя!

Дейв сердито засопів, але не заперечив. Це — загибель «Крихітки». Досить їй вимкнути кнопку «Стоп!», тобто ділянку електронного мозку, яка блокує всю схему, і машина повністю вийде з-під контролю людини. Енергії атомного реактора вистачить «Крихітці» надовго. Вона робитиме все, що їй заманеться, не підпустить до себе нікого, і її доведеться кінець кінцем просто розстріляти.

— Професоре, — Дейв насупився, потер рукою чоло. — Я прошу звільнити мене з інституту. Я не маю права марно витрачати матеріальні ресурси та час моїх колег. Хибність конструкції «Крихітки» — беззаперечна…

— Як ви сказали? — Професор відвів погляд од ілюмінатора, посміхнувся. — Хибність конструкції? Дейв, вітаю вас з величезним успіхом! Я недарма сказав: запам'ятовуйте на все життя! Зараз у цьому боксі народжується нова, ще нікому не відома кібернетична машина вищого класу — «Машина Дейва». Я пишаюсь тим, що ви мій учень!

— Нічого не розумію, професоре… — збентежено сказав Дейв.

— А от те, що не розумієте, — зле! Яку ви надали програму «Крихітці»? Будь-що боротись за своє, так би мовити, існування? Це означає: усувати всі перешкоди, протистояти всякому небажаному впливові. Кнопка «Стоп!» для електронно-обчислювальної машини — найсильніший небажаний подразник. Хай хоч яку програму виробить її електронний мозок, ви можете завжди втрутитись, порушити весь хід машинних рефлексів. Тож чи не природно, що кінець кінцем процес логічного аналізу привів «Крихітку» до рішення викинути кнопку «Стоп!»?

— Розумію, професоре! — Дейв кинувся до схеми, швидко переглянув основні вузли. — Отже, якщо так, то «Крихітка» з часом розвиватиметься і розумнішатиме?

Професор з жалем похитав головою.

— Мабуть, вона так і залишиться хижаком, бо такою ви створили її. Чого можна чекати від неї в майбутньому? Хіба того, що набуті нею механічні рефлекси удосконаляться до найвищого ступеня, та й годі.

— То що ж робити?

Професор замислився.

— Треба підвищувати інтелект машини. П'ятдесят сім тисяч каскадів — замало. Треба довести їх число хоча б до мільйона: лише при такій кількості елементів егоїзм машини вашого типу стане доцільним. Але ж ви розумієте самі: зараз це — неможлива річ. Обсяг і вага електронного мозку машини перейдуть всякі межі; монтаж стане майже нездійсненною справою.

Директор інституту давно пішов, порозходились працівники лабораторії, а Дейв усе ще сидів у кабіні спостереження, задумливо дивлячись перед собою. Піднесення, що охопило його після несподіваної похвали вчителя, було короткочасним і поступово змінилось пригніченням.

Давалося взнаки виснаження нервової системи — наслідок тривалої перевтоми. Понад чотириста днів Дейв не знав ні сну, ні спочинку, працюючи над своєю «Крихіткою». Він відчував у собі невичерпну енергію, був упевнений у своїх силах. Сьогодні ж упевненість його захиталась. Вчитель поквапився з висновком. «Машини Дейва» ще немає, і невідомо, коли вона буде. Щоб створити її, треба покинути вторований шлях, піти навпростець крізь хащі незвіданого, а на такий подвиг сили вже не вистачить.

Інженер поглянув у ілюмінатор. Бідолашна «Крихітко», які ще рефлекси снуються зараз у твоєму примітивному електронному мозку? Яка шалена програма дій записується на твоїх барабанах пам'яті?

«Крихітка» мовчала. Вона була всього-на-всього електронним пристроєм для розв'язування логічних задач. Хоч якими доцільними видаються її дії, мислити вона неспроможна. За неї мислив свого часу інженер Дейв. Його думка знайшла втілення в кібернетичній конструкції і продовжує жити в ній, набуваючи тепер несподіваного й небажаного напрямку.

— Стривай, стривай! — Дейв подивився на «Крихітку» навіть дещо злякано.

Свідомість… Мислення…

Де, на якому етапі розвитку матерії звичайні, приступні для розуміння сили електричної, хімічної, магнітної чи ще там якої взаємодії породжують чудесні, незбагненні явища — життя і свідомість?

Матерія дивиться сама на себе очима людини, осмислює себе людським мозком. А чи не можна оцю здатніть до аналізу передати машині? Машина існуватиме як завгодно довго; вона спроможна пронести розум людини крізь час і простір, аж у безконечність.

— Крізь час і простір! — Дейв одягся, вийшов на подвір'я інституту. Зупинився.

Була м'яка й тепла ніч ранньої весни. З-під останніх заметів тихо дзюркотіли струмочки. Ще вчора в повітрі кружляли сніжинки, а нині пливе смоляний запах бруньок, вологої землі, перших квітів. І мерехтять, мерехтять на густому оксамиті неба великі волохаті зорі.

Дейв довго стояв, утопивши погляд у безодню космосу. Сьогоднішня ніч була однією з тих, що запам'ятовуються на все життя.

Зорі космосу, далекі Сонця! Навіть світло до вас летітиме десятки, сотні, а то й тисячі років, а що вже казати про недосконалі космічні ракети!

Люди навчились перемагати простір. Кінець кінцем можна було б перелетіти через усю Галактику і досягти інших зоряних систем. Але як подолати невблаганний час? Життя людини вистачить на подорож до планет — сусідок Пірейї, та й годі. А далекі Сонця ще довго залишатимуться недосяжними.

Допомогти людині подолати час може тільки машина — розумна машина, здатна самостійно виконати найскладніше завдання. Хай ця кібернетична споруда полине в космічний простір; хай знизиться на невідомій планеті невідомої сонячної системи, обійде її всю, зафіксує побачене, а тоді повернеться на Пірейю.

На Пірейї тим часом збіжать десятки, а то й сотні років. Може, зітліють і правнуки тих, що проводжали космічний всюдихід у знаменну подорож. Але наука — невмируща; нащадки з вдячністю прийматимуть спадщину предків.

Дейв збентежено посміхнувся: та й далеко завели його мрії!

А втім, ні: це вже не мрії, а серйозна наукова гіпотеза, доведення якої стане віднині метою його життя.

Не лишилося й сліду від пригніченості та втоми. Закортіло сісти за креслярський стіл, кинути на гладеньку поверхню цупкого паперу значки та цифри, шукаючи першої стежки в Невідоме.

Замість того щоб піти додому, Дейв попростував до свого робочого кабінету і почав працювати.

Тієї ночі в його мозку виникло дерзновенне припущення про можливість зовсім нового принципу створення кібернетичних машин. Прагнення «Крихітки» самовдосконалюватись наштовхнуло на парадоксальний висновок: при побудові машини вищого класу треба не ускладнювати, а, навпаки, максимально спрощувати конструкцію. Доки електронний мозок лишається невеликим, усі можливі дії машини повинен заздалегідь передбачити і запрограмувати конструктор. Машина ж вищого класу одержить тільки єдину програму — самовдосконалюватись; лише єдину абсолютну заборону — не чинити нічого лихого людині.

Така машина в перші години після створення скидатиметься на сліпе, дурне щеня. Знайомлячись з довколишнім світом, вона робитиме ряд безглуздих, невмотивованих вчинків. Але це не страшно. Хіба ж не так стоїть справа і з живими істотами? Кожен організм набуває досвіду самостійно, ціною численних експериментів, болісних невдач. Дитина опечеться не раз і не двічі, доки затямить, що вогонь небезпечний. А кібернетична машина, маючи бездоганну електронну пам'ять, ніколи не помилиться вдруге. Процес еволюції машинних рефлексів перебігатиме в ній надзвичайно швидко, і вже через кілька декад навчання машина вищого класу зможе виконувати найскладніші завдання.

Розв'язання проблеми було десь близько. Дейву здавалось: досить розповісти вчителеві, і той підкаже, як досягти такого спрощення кібернетичних споруд, як створити малогабаритний електронний мозок на мільйони каскадів.

Настав ранок. В лабораторіях інституту завирувало життя. А директор усе не з'являвся. Лише опівдні на посадочному майданчику перед головним корпусом знизився знайомий вертоліт.

Дейв поспішив назустріч учителеві. Схвильований, збуджений, він одразу ж заходився розповідати про свій проект, однак професор слухав неуважно, а коли зайшли до кабінету, зітхнув і сказав:

— Сідайте, Дейв. Ваша гіпотеза оригінальна, приваблива, але поки що необгрунтована і невчасна.

Дейв ображено знизав плечима. Сів.

— Про машину вищого класу поговоримо пізніше. Зараз вам доведеться облишити навіть «Крихітку». Вища Рада Праці та Оборони доручила вам особисто надзвичайно відповідальне завдання.

Професор одкрив портфель, витяг з нього і простягнув Дейву товстеньку папку. То були дбайливо оправлені фотокопії креслень та схем якогось незнайомого електронно-обчислювального пристрою. Якщо «Крихітка» трохи скидалась на краба, то ця споруда своїм видовженим тулубом і численними низько посадженими сяжками нагадувала сколопендру.

— Що це за машина? — ревниво запитав Дейв.

— Це остання, надсекретна модель інституту автоматики Кейз-Ола.

— Яке ж завдання мені доручається?

— Треба… — професор задумливо барабанив пальцями по столі. — Треба відшукати вразливі місця оцієї машини. Ви сказали вчора: «Крихітка» збожеволіла. Так от треба знайти спосіб викликати божевілля у першої-ліпшої електронно-обчислювальної машини з самопрограмуванням.

У Дейва болісно стислося серце. Справді, зарано ще мріяти про космічний всюдихід! Оця «сколопендра» — не що інше, як кібернетичний танк Кейз-Ола. Як зупинити цю сталеву потвору? Її хоч і примітивний, зате гостроспеціалізований електронний мозок працює швидко й чітко; вона не відчуває, і не співчуває, і не знає страху. Втілення тупої жорстокості, вона плазуватиме, щоб душити й руйнувати, покірна хижацькій програмі: знищувати і не бути знищеною.

— Гаразд, професоре. Який дається строк для виконання?

— Якнайшвидше. Залучіть до роботи увесь відділ. Насамперед дослідіть і складіть детальну інструкцію, як вимкнути атомний реактор і замінити барабани пам'яті.

— Це нелегке завдання, професоре! Бачите: тут позначені цифрові замки. Шифр невідомий.

Професор замість відповіді розвів руками: так, завдання дуже, дуже складне, але від успіху чи неуспіху Дейва, можливо, залежатиме доля сотень тисяч людей.

— Розумію, професоре! — Дейв підвівся, взяв папку з фотокопіями і попрямував до лабораторії.

Розділ VIII Стун-Ай — кандидат у Кейз-Оли

Мелодійно дзенькнув будильник. Айт розплющив очі, схопився. Його погляд упав на циферблат автоматичного календаря.

Нуль годин одна хвилина Шостого дня Другого місяця Шістнадцятого року. До наміченого Кейз-Олом моменту атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося три доби.

Айтові стислося серце. В душу заповзав холодок безнадії, огидне відчуття власного безсилля, неспроможності зупинити оте лихо, що насувається на планету.

Ой, як не вистачає зараз Айтові підтримки й поради! Далеко ті часи, коли месник-одинак був сам собі вчителем і суддею, звітував тільки перед собою. Нині інженер Айт відчував себе солдатом переднього краю, солдатом, який під час бою втратив зв'язок з товаришами та командуванням.

Мей уникає Айта. Можливо, ця надмірна обережність і виправдана, але ж як передати цілий ряд надзвичайно важливих даних, здобутих останніми днями? До «цариці краси» тепер не зайдеш: обов'язки камердинера перебрала на себе її обер-фрейліна.

— Гм… Обер-фрейліна…

У Айта вмить спалахують вуха й щоки: його бентежать спогади про вчорашній день.

Вчора за сніданком Мей сказала напівжартома:

— Ясновельможний, я бачу, період демократії в Уранії скінчився. Ви так налякали своєю сколопендрою ваших дурних наймудріших, що вони приймуть яку завгодно диктатуру, навіть монархію.

— Що ж, — самовдоволено посміхнувся Кейз-Ол. — Не схотіли президента, хай буде монарх.

— А коли так, — підхопила Мей, — то майбутня імператриця повинна мати свій почет. Ясновельможний, ви подбали про моїх фрейлін?

— У вас їх буде досить, але не зараз.

— Ні, зараз! — вередливо заперечила Мей. — Мені дуже не сподобалась Тессі Торн, оте гоноровите дівча, заради якого ви ганяли ракети в космос.

— Не сподобалась?

— Так. Я хочу мати її за обер-фрейліну.

— Яка ж тут логіка?

— Звичайна жіноча, мій любий. Зустрівши мене в салоні «Монії», вона зиркнула так, що… Ні, я мушу поставити її на належне місце!

— Я вважав вас за розсудливу жінку, Мей! — засміявся Кейз-Ол.

— А я — дурненька, ясновельможний! Я тільки чомусь запам'ятала, що професор Торн продав свій пацифізм за можливість урятувати дочку. І мені чомусь здалось, що обер-фрейліна Тессі Торн зможе вблагати свого татуся виготовити для захисту Уранії крихітну бомбочку з антиречовини. — Мей хитнула головою і вела далі вже іншим тоном: — Ви — хороший дипломат, проте забуваєте, що літні мужчини здебільшого не продаються. Їх тільки продають дружини, коханки… і власні дочки. І продають часом дуже дешево: за брязкальця, яким ціна — дві-три сотні дайлерів. Словом, я сама візьмусь за цю справу… Псойсе!

— Так, міс…

— Приготуй покої для міс Тессі поруч моїх. Ви не заперечуєте, ясновельможний?

Кейз-Ол похитав головою. В його очах світились вогники зацікавленості й захоплення: ні, оце дівча таки заслуговує на вензель «місіс Кейз»! Розуму їй не позичати; по слово до кишені не ходить. А характерець… О, це буде справжня імператриця!

Айт зустрів Тессі вчора надвечір.

Дивно: здалося, що він уже бачив її раніше. Де? Коли? Невідомо. Але то, мабуть, тільки гра уяви.

Здавалось, ніби й Тессі впізнала його, хоч ніколи не бачила досі. Її карі очі глянули на нього так пильно, так… Ні, Айт неспроможний визначити, що було в тому погляді. Тільки чомусь захотілося скинути з себе машкару старика, випростатись на весь зріст.

Вони стояли поруч, Мей і Тессі, не схожі, навіть протилежні в усьому. Звичайна краса Тессі не витримала б змагання з витонченою, довершеною красою Мей. Але, на противагу спокійній і холодній Мей, Тессі була душевною і ніжною. Вона вмить засліпила, підкорила Айта щирим поглядом великих очей.

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойсе? — почувся насмішкуватий голос «цариці краси».

Айт здригнувся, машинально відповів:

— Так, міс.

Його очі стрілися з очима Мей.

— Сподіваюсь, ви з нею будете друзями… Ходімо, міс Тессі.

Ця сценка тривала кілька секунд, а інженер Айт не може заспокоїтись і досі. Він ще не хоче признатись, що зрадив Мей і покохав іншу; йому здається, що він стурбований тільки долею людства. Але дедалі дужче наростає в ньому бажання ще раз побачити Тессі, почути її голос, зустрітися з нею поглядом.

Перед очима Айта перебігають картинки минулого. Перша зустріч з Мей… Подорож до Синього водоспаду… Останній поцілунок…

Чи була ж то справжня любов, якщо вони з Мей не наважились шукати одне в одному спільників, якщо кожен віддавав не всього себе, а тільки частинку? Їх кинула в обійми одне до одного весна. Але вона триває недовго. Облетіли б, осипалися ніжні пелюстки первоцвіту, і Айт та Мей розійшлися б у різні боки. Для спільного життя замало любити. Треба бути однодумцями.

З Тессі Торн взаємини складаються по-іншому. Ще не знаючи її, Айт полюбив щирість і хоробрість дівчини, відчув у ній те, що обеззброює й підкоряє найсильніших мужчин. А тепер…

Що ж тепер?.. Псойс, старий Псойс стоїть перед люстерком, пильно й допитливо розглядаючи своє відображення.

Торжествуй, друже Айт: молодість повертається! Звичайно, цьому худорлявому підстаркуватому чоловікові, який поглядає з люстра дещо розгублено, далеко до стрункого красеня Айта, але й псойсівського в ньому вже дуже мало.

Радісне відчуття молодості витіснило в Айтовій душі неспокій і зневіру. Вже зовсім по-іншому дивиться він на свою роль. Не поспішай, друже Айт, на все буде свій час. Мей — хороший головнокомандуючий: вона знає, коли та як скомандувати! А зараз — одягайся! На тебе чекає важкий день.

Цей день справді приніс чимало прикрих несподіванок.

З наказу Кейз-Ола Айт поїхав по обіді до порту Уранії зустрічати дружин та служників «наймудріших», що прибули з другим рейсом «Монії». Після закінчення офіційної церемонії Айт затримався на пристані, і тут до нього підійшов огрядний чолов'яга у формі служника короля хімії Хейл-Уфа.

— Як тут чудесно! — Він подивився пильно Айтові у вічі, зробив ледь помітний знак.

Айт здригнувся: то був умовний знак «Братства Синів Двох Сонць». Майже машинально він повторив жест.

— Палите? — незнайомий простяг йому цигаркову коробку.

Айтові довелось узяти її, а разом з нею — клаптик паперу з лаконічною фразою: «Готуйся здійснити свою справу!»

За кілька довгих місяців перебування в машкарі старого Псойса інженер Айт почав забувати про свою приналежність до «Братства Синів Двох Сонць». Здавалось, і «Братство» забуло про нього. Але ні, воно тільки не надокучало. «Справа» була аж надто ясна: треба знищити Кейз-Ола, і негайно, бо «братчики» не подарують зволікання.

Однак на цьому не скінчилось. Не встиг Айт навіть обміркувати ситуацію, як його викликав Кейз-Ол.

Трильйонер був чимось стурбований і роздратований. Він довго сидів мовчки, задумливо барабанячи пальцями по столі, потім підвів голову.

— Отже, ти вважаєш, що його слід усунути?

Айтові добре знайома Кейз-Олова манера міркувати вголос.

— Звичайно, він знає багато… Надто багато!.. «Він чекав довго!» Ну, то й що?

Ось тепер уже Айт зрозумів: йдеться про шеф-інженера Уранії, Стун-Айя.

— От що, Псойсе, ти пам'ятаєш оту ампулку з отрутою, яку дала тобі мадам Кетті?

— Так, ясновельможний.

— Знаєш, як у середні віки перевіряли жінок, хто з них відьма, а хто ні?

— Не знаю, ясновельможний.

— Запідозрених кидали в річку. Невинні тонули, а винні залишалися на поверхні, і тоді їх спалювали.

— Розумію, ясновельможний.

— Завтра запросиш Стун-Айя на обід до себе. Вип'єте з ним по чарці доброго вина. Він заслужив на таку честь.

— Буде зроблено, ясновельможний.

— Я ніколи не давав тобі таких завдань, Псойсе… — Кейз-Ол підвівся, похмуро глянув у куток. — Але зараз надходить вирішальна мить. — Він стис кулак, погрозив комусь. — Іди, Псойсе! Ампулку знайдеш у середній шухляді стола в кабінеті.

Низько вклонившись, Айт попростував до своєї спальні.

Так, ситуація не з приємних! Стун-Ай — мерзотник, ясно. Він давно заробив сувору кару, як головний кат Уранії. Але отруїти його, як пацюка… Крім того, він знає таємниці підземного міста — найбільша вада з точки зору Кейз-Ола — і може стати в пригоді змовникам.

Айт сів до стола, охопив голову руками. Кейз-Ола вбивати не можна, Стун-Айя — не варто. То що ж робити?

Його роздуми урвав сигнал відеофону. То дзвонив Стун-Ай.

— Пане Псойс, ще не спите? Чи не зазирнули б ви часом до мене? Посидимо, побалакаємо…

На Айта з екрана дивились гарячкові чорні очі; Стун-Айїв голос вібрував так, ніби шеф-інженер ось-ось вибухне істеричним реготом.

«Чого йому треба? — стурбовано подумав Айт. — Це запрошення не звичайне. Може, дізнався про вирок Кейз-Ола?»

Як би там не було, а запрошення слід прийняти.

— Гаразд, містер Стун-Ай. Одверто кажучи, спати мені не хочеться. Прийду.

Через кілька хвилин він уже сидів у претензійно обставленому кабінеті Стун-Айя. Підозра, яка виникла в Айта, зміцнювалась: шеф-інженер, безперечно, підслухав наказ трильйонера. Він ледве стримує нервовий дрож, зазирає в очі так, ніби хоче прочитати в них думки камердинера Кейз-Ола, проникнути в його душу.

— Вип'ємо, пане Псойс! — тремтячою рукою Стун-Ай налив у келихи вина, неприродно хихикнув. — Між іншим, у древніх пірейців був хороший звичай: гість сам вибирав келих… Прошу, пане Псойс!

Айт розумів натяк шеф-інженера, але й бровою не повів.

— Вип'ємо!

— Будьмо здорові!

Обидва тільки торкнулися губами келихів.

— Ви мені дуже сподобались, пане Псойс! Щойно я вас побачив, то одразу ж сказав собі: ось людина, на яку можна покластись!

— Те саме подумав і я про вас, містер Стун-Ай.

— І це цілком природно, пане Псойс! Адже ми обидва — найближчі довірені люди ясновельможного!

— Так, містер Стун-Ай.

Повзе, в'ється тоненька стрічка улесливої бесіди; її вістря, немов голівка гадючки, обмацує камердинера Кейз-Ола, вишукує місце, куди б уп'ястись отруйними зубами. Але Айт не поспішає розкрити свої карти, хай спочатку їх викладе Стун-Ай.

— Наша Уранія чудесна, пане Псойс, чи не так? Але все ж хотілося б дожити віку десь у Ріо-Айр, на самісінькому березі моря…

— Я згоден з вами, містер Стун-Ай.

Видно, що шеф-інженера страшенно дратує упертий гостів лаконізм.

— Містер Стун-Ай, якщо хочете пожити в Ріо-Айр, ніколи не пийте вина.

— Чому?! — шеф-інженер аж підскочив. Його губи перекривила безглузда посмішка.

— Вино шкідливо впливає на серце.

— А-а-а… Ну, це загальновідомо.

— А особливо те вино, яким пани інколи частують своїх служників.

— Чому?!

— Високоякісне вино ще шкідливіше.

— Та говоріть же, говоріть одверто! Я випадково почув уривок вашої розмови з ясновельможним…

— Стіни мають вуха, містер Стун-Ай!

— Ні, ні! — Стун-Ай підскочив до стіни, постукав по ній кулаком. — Я вимкнув усю апаратуру. Говоріть!

— Та ви ж знаєте, що я мушу отруїти вас завтра.

Стун-Ай схопився за голову, застогнав.

— За яку провину?! Хіба я не віддав Кейз-Олові усе своє життя?! Хіба я не постарів отут — без кохання, без дружби, тільки з мріями про майбутнє?! Пане Псойс, врятуйте мене! В мене є гроші, багато грошей…

Айт не поспішав з відповіддю. Так, так, падай навколішки, благай і скигли! Ти повинен усвідомити, що твоє життя цілком і повністю залежить від камердинера Кейз-Ола!

— Ну, досить, містер Стун-Ай. Я вас врятую.

— Як, пане Псойс?

— Завтра ви вип'єте в мене келих вина…

— Нізащо в світі!

— …і одразу ж попрямуєте додому. Ви захворієте… Та облиште скиглення: ВДАСТЕ з себе хворого, якщо не розумієте! Я доповідатиму Кейз-Олові, що вам гіршає з кожним днем. Він мені повірить і заспокоїться. Пізніше я допоможу вам утекти.

— Так, так… Утекти… А можна буде й не тікати. Просто захопити Уранію, а ясновельможного… — Він раптом затнувся і глянув на Айта з жахом. — Постривайте, а ви мене не дурите? Може, вас підіслав Кейз-Ол, щоб спровокувати?! Ні, ні! Я нічого не знаю, нічого не хочу! Чому ви зраджуєте ясновельможного, ви, його вірний служник?!

Стун-Ай метався по кімнаті, а інженер Айт стежив за ним поглядом і думав: «Такий мерзенний! І — спільник?! Ех, друже Айт, даремно відкрився ти цій тварині!»

Але відступати вже нікуди.

— Схаменіться, чоловіче! Якщо не візьмете себе в руки, я застрелю вас, не чекаючи завтрашнього дня. Ви запитуєте, чому я зраджую ясновельможного? А чому він хоче знищити вас? Я маю право люто ненавидіти його, от і все, і рятую я вас не задарма. Замість плати ви завтра увечері дасте мені найдетальніший план Уранії та всі схеми потаємних ліній зв'язку.

— Найдетальніший план та всі схеми… — повторив Стун-Ай, наче в нестямі. — Ви мене дурите! Ви мене отруїте, я знаю!

— В обох келихах на моєму столі буде чисте, хороше вино. Ви самі виберете келих. Пам'ятайте тільки, що за нами стежитимуть. Погано зіграєте — загинемо обидва. Зрозуміли?

— Так, так, пане Псойс… — Стун-Ай схопив його руку, незграбно цмокнув холодними губами.

— Облиште! Але не забудьте: план і схеми ви дасте мені завтра — скажімо, о сімдесятій годині. А зараз лягайте спати.

Повертаючись до своїх покоїв, Айт обмірковував можливі варіанти розпочатої операції. Хоч план її складався на ходу, він передбачав і лазівку на випадок провалу. Школа Мей придалась!

Якщо Кейз-Олу якимсь чином удалося підслухати розмову, можна довести, що Псойс тільки перевіряв Стун-Айєву лояльність. Цього буде досить.

І все ж на душі в Айта було тривожно. Він заснув тільки перед світанком.

Мабуть, і Кейз-Олові тієї ночі спалось погано. Під очима трильйонера темніли плями; він був мовчазний і зосереджений.

Поснідавши, Кейз-Ол дав знак камердинеру йти слідом і попростував до «сколопендри», яка тепер весь час охороняла вхід до палацу. Вже з того, що трильйонер не запросив Мей і навіть не попередив про свій від'їзд, видно було: він затіяв щось важливе. Айт незабаром догадався, в чому справа. Напередодні фатальних подій Кейз-Ол вирішив оглянути найпотаємніші закутки Уранії.

Швидко і майже беззвучно «сколопендра» переповзала з тунелю в тунель, з сектора в сектор. Перед двома пасажирами відкривались грандіозні зали. То були порожні, мертві склепи, залиті яскравим світлом, страшні своєю безлюдністю автоматизовані заводи, арсенали й лабораторії, фільмотеки та книгосховища.

Чого шукав тут Кейз-Ол? Що сподівався побачити?

Він зупиняв «сколопендру» посеред кожного залу і неквапно, пильно обводив його поглядом. Здавалося, той, хто замислив страшну акцію знищення людства, востаннє зважує, чи варто ж ризикувати, намагається приглушити небажані сумніви спогляданням незліченних матеріальних ресурсів, прагне підтримати в собі певність власної могутності.

Мабуть, цікаво було б постежити за безперервною зміною виразу обличчя трильйонера, якому не було чого критись перед камердинером. Проте вся Айтова увага зосередилася на іншому. Крізь напівпримружені повіки він невідривно дивився на грубеньку книжечку в Кейз-Олових руках. То була річ, якій не скласти ціни: найдокладніший план Уранії. Кейз-Ол не потребував провідника і міг тепер цілком вільно знищити шеф-інженера підземного міста: на пластмасових аркушиках книжечки були зазначені не тільки найтаємніші тунелі та лінії зв'язку, а наводились і шифри головних та допоміжних електронно-обчислювальних апаратів — замків, автоматів захисту, побутових пристроїв.

Книжечка вабила й дратувала. Недаремно ж Кейз-Ол таївся з нею навіть від свого камердинера! Якби Айт довідався про неї раніше, може, вдалося б зафотографувати хоч найголовніші схеми. Зараз це неможливо: Кейз-Ол берегтиме її, як зіницю ока.

В Айтовій голові промайнула думка: «Та ж на барабанах пам'яті «сколопендри», мабуть, зафіксовано весь план Уранії!»

Справді, Кейз-Ол тільки називав те чи інше приміщення — і металева потвора сама знаходила його.

«Як же вирвати той план?»

Відповідь з'явилась незабаром, і була вона парадоксальна: виривати план підземного міста у «сколопендри» не варто. Треба підкорити її саму.

Пильним поглядом Айт обдивився кабіну. Численні кнопки та сигнальні лампочки на пульті могли здатися зайвими необізнаному, бо машина керувалась звуками голосу. Але саме ця обставина і підказувала Айтові, що секрет «сколопендри» слід шукати тут.

А що, як натиснути на одну з кнопок?

Вдаючи з себе втомленого, Айт похнюпився і ніби ненароком зронив руку на пульт. Тієї ж миті пронизливо заверещала сирена, а з ніші у бічній стінці «сколопендри» вихопились довгі, гнучкі сяжки і міцно стисли Айта.

— Сто чортів! — Кейз-Ол обернувся, труснув свого камердинера за плече. — Куди тебе…

Айт ждав цього і відповів досить натурально:

— Пробачте… Задрімав…

Сирена верещала, аж дзвеніло у вухах.

— «Сколопендро», замовкни!

Машина не скорялась.

— Наказую: негайно замовкни! — Кейз-Ол вигукнув це вже з деяким острахом. Видно було, що він розгубився.

Кмітливість інженера-конструктора вмить підказала Айтові: «сколопендра» не скоряється тому, що виття сирени забиває голос містера Кейз-Ола. Ну, телепню, що ж ти робитимеш тепер!

— Замовкни! Стоп! — трильйонер гарячково гортав сторінки книжечки, аж доки натрапив на якусь схему. Позираючи на неї, він почав натискувати на кнопки пульта керування.

Дев'ята… друга… перша… шоста… — цифри глибоко врізались у Айтів мозок: адже це ключ до володіння всією машиною, шифр цифрового замка!

«Дев'ятсот двадцять один — шістсот сімдесят вісім! Запам'ятовуй, друже Айт!»

Верещання сирени урвалось, сяжки «сколопендри» впали, припинилась ледве чутна вібрація корпусу машини. Це означає, що вимкнено атомний реактор і всю споруду позбавлено енергії — обставина дуже сприятлива для того, хто наміриться пробратись до керівних пристроїв.

— Так кажеш, задрімав? — Кейз-Ол оговтався і говорив не так гнівно, як глузливо. — Старіємо, га? А мені здавалось, що після операції ти наче аж… — він раптом урвав мову, чомусь надто пильно подивився кудись поверх Айтових очей, повільно простяг руку… і зняв той нерозлучний брилик, який мав затуляти рожеву лисину старого Псойса. — Гм… Дивно!

В Айта похололо в грудях: отак вляпатись! Мабуть, сяжок «сколопендри» зачепив брилик і зсунув його!

— Дуже дивно!.. — Кейз-Ол безцеремонно провів рукою по колючій щетині. — В тебе й замолоду не було такої буйної шевелюри! Стривай: та ти помолодшав! В тебе зникли зморшки на чолі!

— Даруйте, ясновельможний. Це — після операції. Я сам не знаю, чому так сталось. Я не винен…

— Гаразд! Радий за тебе!

Ой, який смиренний, жалюгідний сидить Псойс у куточку кабіни! Навіть очі боїться звести на розгніваного володаря!

Але так могло здатись тільки сторонньому. А насправді Айт поглинав поглядом два рядки на сторінці пластмасової книжечки в руці трильйонера: «Вимикання — 921678», «Вмикання — 315247».

Найголовніший секрет «сколопендри» розкрито! Щоб оволодіти нею, досить пробратися до кабіни керування. Але ж тепер постає ще складніше: машина не підпускає до себе нікого, крім Кейз-Ола. Як приручити її?

Протягом усієї зворотної подорожі трильйонер мовчав, а коли «сколопендра» зупинилась перед палацом, сказав сухо:

— Іди, Псойсе. Я викличу тебе, коли буде потрібно.

То був лихий знак.

Забравшись у безпечний закуток своєї спальні, Айт написав кілька слів і згорнув записку в невеликий квадратний пакетик. Він не боявся за себе. Уявному Псойсові загрожує тільки неласка та втрата посади. Непокоїла мовчанка Кейз-Ола. Камердинер не міг без виклику покинути свою кімнату. Коли б не це, він перестрів би Тессі, передав би їй записку.

Айт непокоївся, але й гадки не мав, що над ним нависла небезпека значно страшніша, ніж він припускав. Досить було розкритися факту, що Псойс приховав своє дивне омолодження, як недовірливий, підозрілий Кейз-Ол насторожився. Він одразу пригадав цілий ряд чудних змін, що відбулися з його камердинером після операції, — оту низку випадків, коли Айт мимохідь зраджував себе, бо навіть найталановитіший актор не зможе повністю перевтілитися в іншу людину. На щастя, трильйонер не вірив у переселення душ, тому вважав, що хірургічне втручання зіпсувало Псойсові вдачу, зробило його м'якосердим і брехливим. А коли так, треба перевірити, чи не обдурював камердинер свого володаря і раніше.

Хоч як було скрутно з часом у трильйонера, того ранку він тільки те й робив, що переглядав стрічки потаємних кіноапаратів. І незабаром натрапив на дещо цікаве.

Ні, Кейз-Ол не чув ні слова з бесіди Стун-Айя та Айта. Але плівка зафіксувала нічну прогулянку камердинера до шеф-інженера. Не довго думаючи, Кейз-Ол натис на кнопку з написом «Стун-Ай» і сказав сухо:

— Зайдіть. Негайно!

І от Стун-Ай стоїть перед ним — оцей «кандидат у Кейз-Оли». за виразом Айта. Стоїть і тіпається. А Кейз-Ол дивиться на нього напівпримруженими очима, і на вустах його зміїться посмішка.

— Ну?

Трильйонер не знає нічого. А Стун-Айєві здається, що все пропало.

— Я… я… ясновельможний, — він упав на підлогу, обхопив трильйонерові ноги. — Це — Псойс… Я нічого не хотів… Це він зраджує вас. Вимагає план Уранії та схеми таємних ліній зв'язку.

Кейз-Ол терпляче вислухав, потім витяг з кишені пістолет. Побачивши це, Стун-Ай завив. Постріл урвав його виття.

Не глянувши на забитого, трильйонер підійшов до стола, замислився. О, він таки вмів володіти собою, цей старий хижак! Його обличчя було спокійне і зосереджене, голос звучав м'яко:

— Моя люба, чи не можете ви зайти до мене? Я покажу вам дещо цікаве.

І так само спокійно він викликав камердинера.

— Псойсе, зайди-но до мене.

Почувши виклик, Айт зітхнув з полегшенням: здається, все гаразд. Але біля дверей кабінету Кейз-Ола він стрівся з Тессі і з виразу її обличчя зрозумів: біда! Сталося якесь велике, непоправне нещастя.

В карих очах було стільки муки, що в Айта аж мурашки по спині проповзли. Він ледве стримався, щоб не побігти назустріч дівчині. А вона ішла просто на нього, ледве помітно похитуючи головою, благала, наказувала поглядом… але що саме — Айт не міг зрозуміти. Він думав тільки, як непомітно передати записку.

Ще один крок. Ніби спіткнувшись, Айт похитнувся, схопив руку дівчини. Вона відповіла коротким міцним потиском і зразу ж відчула в долоні цупкий прямокутничок.

— Пробачте, міс Тессі!

— Ви неуважні, пане Псойс!

Ні, погана була акторка з Тессі Торн! Цю фразу вона майже простогнала, а потім шепнула беззвучно:

— Смерть!

Не було часу відповісти дівчині бодай поглядом. Тільки подумки крикнув він їй: «Прощай!», а через секунду по тому переступив поріг кабінету Кейз-Ола.

— Руки вгору!

За кілька кроків від себе Айт побачив труп Стун-Айя, зрозумів усе і повільно виконав наказ. Опиратись марно — трильйонер стріляє аж надто влучно.

Розділ IX Весілля відбудеться в призначений час

Все сталося так, як і провіщав Люстіг: екскурсантів затримали в Уранії спочатку на день, потім на два, а пізніше було заявлено, що підводний експрес зазнав пошкоджень, і доки його відремонтують, гості можуть розважатися, як їм заманеться. Лауреатові Золотої Статуї професору Торну запропонували переселитись із «Містечка науки» до власне Уранії, яку решті вчених тільки показали.

Професор гордовито відкинув пропозицію, потай сподіваючись на схвалення його принциповості Кольріджем та Тессі, а через годину, після розмови з дочкою, винувато заявив Головному Адміністраторові, що погоджується. Тессі дещо навчилась розбиратись у тій політиці, яка здавалась їй мудрішою за шахову гру: принциповість, любий професоре, дуже потрібна штука, але зараз далеко потрібніший доступ до машин і джерел енергії та можливість вільно їздити з Уранії до «Містечка науки»!

За далекоглядність у цьому питанні Тессі Торн дістала подяку від Люстіга. Проте одразу ж настала її черга обурюватись: Люстіг сказав, що їй доведеться стати фрейліною Кейз-Олової нареченої, міс Мей.

— Фрейліною? — Тессі закліпала очима, спаленіла. — Нізащо в світі! Ти бачив її, оту міс Мей?! Коли ця розпусна, паскудна жінка зустріла мене в салоні «Монії», вона глянула так, ніби я не людина, а…

— Ой, яка ж ти запальна, Тессі! — сумовито посміхнувся Люстіг. — Оця «розпусна, паскудна жінка», ризикуючи багато чим, врятувала тебе, коли ти заблукала в космосі!

— А хіба… — Тессі затнулась, глянула на Люстіга широко розкритими очима.

— Так, Тессі. Я сам дізнався про це аж перед виїздом сюди. Ракетоплан з «Зорі надії» було послано на її прохання.

— Але ж, Люстіг…

— Тс-с-с! Досить! Виконуватимеш накази міс Мей, нічого не розпитуючи. Так само можеш звірятись і на камердинера Кейз-Ола, Псойса.

— Я це знаю, Люстіг.

— Знаєш? — здивувався він. — Звідки?

— Ну… — Тессі збентежилась. Розповісти історію інженера Айта? Довго, та чи й слід це робити? — Я познайомилась з Псойсом півроку тому, коли його оперував професор Лайн-Еу.

— Гм, цікаво… Ну, гаразд. Тоді — ще одне: в Уранії скрізь встановлено апарати для підслухування та підглядання — є дуже небагато таких місць, як оце, де можна вільно розмовляти. Твоя запальність може зрадити тебе. Отже, тримайся, навіть коли трапиться щось надзвичайно страшне. Це буде важко, Тессі.

— Я триматимусь.

— Ну, щасти тобі!

Наступного дня Тессі Торн уже була обер-фрейліною.

Мей поставилась до неї лагідно й турботливо; Тессі намагалась відплатити їй тим же і все ж не могла бути щирою до кінця. «Цариця краси» їй не подобалась; мабуть, дівчина інтуїтивно відчула, що перед нею та, яка любила Айта, коли він ще був юним красенем.

Айт… Тессі чекала на зустріч з ним з нетерплячкою і острахом. Вона гнала геть спогади про страшну постать немічного старика, що дибав коридором клініки професора Лайн-Еу. Молодість повернеться до нього, бо хіба ж не омолоджувались тварини, яким сама Тессі пересаджувала мозки молодших організмів? А краса… Ну що з того, що Фредді Крайн красивий? Він — як молюск: в принадній перламутровій оболонці сховане гидке, слизьке нутро!

Бідна дівчина — вона рабиня свого почуття, заздалегідь сприймала коханого таким, яким він буде, і все ж мимохіть здригнулась, коли побачила його вперше.

Вони зіткнулись несподівано, біля кабінету Кейз-Ола. Звідти вийшов та й закляк на порозі скоцюрблений дід.

Тессі мало не зойкнула в оту мить. Але в наступну вона зустрілась поглядом з Айтовими очима і забула про все на світі.

Великі, чорні, пильні, вони дивились на Тессі так пристрасно й палко, як не дивився на неї ніхто й ніколи. Це були ті очі, що причарували її півроку тому, підкорили назавжди. Зараз вони були ще любіші: їхня сумовитість поступилась рішучості, самозаглибленість — зосередженості. Коханий ніби дивувався й запитував, кудись кликав, щось хотів сказати — і все це перебігало в його погляді, немов натхненні акорди симфонії, яка збуджує й хвилює, а висловити чогось чітко не може.

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойсе?

Тессі схаменулась. Очі в «цариці краси» були гострі, майже зненависні. А в голосі прослизнуло те, що могла відчути лише жінка: біль і образа, обурення і тривога.

«Ревнує?.. Невже вона знала справжнього Айта?»

Тессі збентежено відкинула цю думку: ні, Мей просто незадоволена, що її обер-фрейліна погано грає свою роль.

— Ходімо, міс Тессі.

Тессі зробила кілька кроків і озирнулась.

Услід їм дивився незграбний старик. На його обличчі застигла скептична посмішка, тьмяний погляд напівзаплющених очей був холодний і байдужий. Але тепер Тессі вже не боялась цього. Як жінка і як лікар, вона відчувала, що Айт значною мірою інсценує старість.

Того дня Тессі раз по раз ловила себе на тому, що їй хочеться сміятись, танцювати, співати. Вона кохала і не соромилась свого почуття. Її Айт — справжня людина, і вона не віддасть його нікому!

…Це було тільки вчора. А зараз Тессі Торн лежить на канапі в своїй спальні, дивиться в куток і нічого не бачить. Її зір і слух лишились там, у кабінеті Кейз-Ола, звідки обер-фрейліну ввічливо витурили годину тому.

Як там? Що там? Рветься у дівчини серце з грудей, закликає побігти на допомогу коханому — і не можна цього зробити. Треба чекати, чекати, чекати.

Але ось лунає, нарешті, довгожданий голос Мей:

— Міс Тессі, прошу, зайдіть до мене.

Схопилась дівчина. Помчала стрімголов. Зупинилась на порозі, благаючи поглядом: «Скажи, що з ним?»

А «цариця краси» спокійнісінька.

— Фі, як огидно, міс Тессі! Отак довіряєш, довіряєш своїм служникам, а замість подяки тобі напакостять, та й годі! Ви чули, що втнув отой мерзотник Псойс?

— Так, міс.

— І уявіть собі: не признався, а почав викручуватись, брехати. Ясновельможний так розлютився, що замалим не застрелив і його.

— Ну, і що? — мабуть, інтонації голосу Тессі були зовсім не такі, які потрібні, бо Мей глянула на неї грізно. Але відповіла вона з тією ж байдужістю:

— Звичайно, так і слід було б зробити. Але я порадила зачекати. Мабуть, в нього є спільники, і їх треба викрити. Словом, негідника посадили до буцегарні.

— Так йому й треба.

О, Тессі тепер уже могла зіграти задоволення! Айт — живий! Найважче було врятувати його саме в першу мить.

«Дякую, дякую, Мей!»

«От бачиш, дурненька! Навіщо ж було хвилюватись?»

Це — німа розмова двох спільниць. Навряд чи її зрозуміє хтось третій. Але ж поглядом не передаси зміст Айтової записки. А це треба зробити негайно.

— Міс, у вас закотився комірець.

— Невже?

— Так, ось тут… — цупкий прямокутничок перейшов з руки в руку.

— Мені взагалі не подобається оця сукня, міс Тессі. Зараз я надіну іншу.

Коли Мей, за п'ять хвилин по тому, вийшла з гардеробної, Тессі з виразу її обличчя зрозуміла, що записка — радісна й важлива.

— Міс Тессі, я забула вам сказати: наше весілля з містером Кейз-Олом відбудеться післязавтра.

— Післязавтра?! То як же можна?! Адже нічого не готове!

— Все готове, моя люба! — загадково посміхнулась Мей. — Погана була б з мене місіс Кейз, якби я не подбала про все заздалегідь.

Вона підійшла до відеофону і викликала Головного Адміністратора.

— Весілля відбудеться післязавтра.

— Зрозуміло, міс.

— Псойс несподівано захворів. Усі його обов'язки я покладаю на тебе.

— Так, міс.

— Виконуй! — Мей вимкнула відеофон, постояла кілька хвилин замислившись, потім сказала: — Весілля відбудеться в призначений час… Тессі, ви коли-небудь уявляли собі, яким буде ваше весілля?

Тессі заперечливо похитала головою.

— А я уявляла, — голос Мей здригнувся. — Я ніколи не мріяла бути дружиною трильйонера; мої батьки були небагаті. Мені здавалось: зберуться друзі, хороші друзі… Ми поїдемо до Синього водоспаду… Ви ніколи не були там?

— Дуже часто бувала, міс! Адже це — за дві милі від Лос-Алайна, де я народилась і зростала.

— Бували?! — Мей кинулась до Тессі, обняла її. — І ви, може, знаєте оту галявинку, вкриту мохом, що вище водоспаду, проти острівця?

— О, це моє улюблене місце!

— Міс Тессі, я вас дуже прошу: коли ви будете одружуватись, влаштуйте весілля саме на тій галявинці. І — в ніч на Новий рік. Не треба столів і стільців — вас обійматиме м'який квітучий мох. Не запалюйте ліхтарів — вам сяятимуть світляки, мільйони світляків!.. Хай мовчать музи́ки — вам співатимуть весняні птахи. Це буде ніч кохання, справжня весільна ніч, яку ви запам'ятаєте на все життя, пронесете її крізь усі бурі й негоди. І скажіть ви в ту ніч своєму коханому: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе!»

Мей раптом здригнулась, схаменулась. Її очі, які допіру були мрійними й ніжними, враз набули холодного блиску.

— Пробачте, міс Тессі, замріялась. Таким я уявляла своє весілля два роки тому. А потім я зустріла ясновельможного, закохалась в нього. Ну, і…

— А той, з ким… — серце в Тессі мало не вискакувало з грудей. Шалена гадка палила їй мозок: Мей зустрічалась з Айтом раніше; вона кохала його, а може, кохає й досі…

— Він помер, — сухо відповіла Мей. — І вже ніколи не воскресне. А втім, досить лірики, — вона набрала ділового, зосередженого вигляду. — Міс Тессі, прошу, поїдьте до «Містечка науки», розшукайте там Головного Радіотехніка і повідомте йому, що весілля відбудеться післязавтра, в призначений час. Удвох з ним обміркуйте, які там радіофокуси можна втнути, аби розважити гостей. Не затримуйтесь довго — мені буде нудно без моєї обер-фрейліни. Ну, що ж — потиснемо руки, як «мужчина мужчині»?

Звичайно ж, під час оцього потиску в долоні Тессі опинилась записка.

— На все добре, міс!

Через півгодини Тессі вже була в «Містечку науки». Дівчина квапилась: вона догадувалась, що записка мала найпряміший стосунок до Айта. І все ж, коли Тессі вийшла з вокзалу, довелося затриматись. Вулицею — широким тунелем — одна по одній проповзали металеві страховиська, майже такі ж, як і «сколопендра» містера Кейз-Ола, тільки менш дбайливо оброблені. Замість пасажирських кабінок вони мали броньові башточки з куцорилими, широкими розтрубами.

«Бр-р-р! Огидно!» — пересмикнула плечима Тессі.

Двигуни кожної машини працювали майже безшумно, але відлуння збирало воєдино всі звуки, тому тунелем котився глухий, погрозливий гуркіт, до якого приєднувалось зловісне шипіння гумових траків численних гусениць. І Тессі уявилось: це плазує невідомий велетенський гад, виповзає з своєї нори на білий світ, щоб відшукати собі здобич.

Тільки ні, «сколопендри» сунуть з боку підводного порту. Мабуть, їх щойно привезено до Уранії.

Вигодивши слушну мить, Тессі перебігла на протилежний бік вулиці, на тротуар. Металеві потвори повзли туди ж, куди треба було йти їй, а що рухались вони повільно, то чекати не випадало. Тамуючи не стільки страх, скільки огиду, дівчина подалась уперед.

Вона вже майже досягла голови колони, як раптом помітила, що перша «сколопендра» чомусь зупинилась, окрутнулась і кинулась на ту, що повзла слідом. Брязнув метал об метал. Назустріч одне одному потяглися гнучкі сяжки. З розтрубів обох броньових башточок вирвались блакитні спалахи.

Тессі перелякано метнулась у бічний тунель. Припала до стінки. Озирнулась.

Бій двох потвор тривав. Як тупі й жорстокі первісні ящери, вони дряпались одна на одну, кремсали гострими клешнями тонші сяжки, плювались вогнем. Видно було, що перша машина — та, яка розпочала бійку, — знемагає: її рухи все сповільнювались, з неї виривались чорні пасма диму. І все ж слушної миті вона схопила свою супротивницю за горло, підняла її і вистрелила просто у вразливе, не захищене бронею підчерев'я.

Безладно заметлялись сяжки потвори. Одчайдушно заверещала сирена…

Аж моторошно: стоїть цапки посеред тунелю металеве чудовисько, здригається конвульсивно, кричить щодуху. Тессі знає: це — машина, яка не може вмерти, бо нездатна жити. І все ж мимохіть уявляється: агонія! Якась незнана істота, гість з іншої планети, конає і в передсмертній муці трубить на весь світ про свою загибель.

До потвор бігли люди. Посміливішавши, виткнулась з бічного тунелю й Тессі. І раптом хтось торкнув її за руку. Вона рвучко обернулась:

— Люстіг?!

— Тс-с-с! Ходімо! — Він потяг її у вузенькі дверцята в стінці тунелю.

Як колись по дахах у Дайлерстоуні, так тепер у лабіринті переходів Люстіг просувався упевнено й швидко, а Тессі дріботіла за ним. Обоє мовчали. Аж коли зайшли до крихітної кімнатки, заставленої хитромудрими апаратами, Люстіг запитав:

— Злякалась?

— Дуже. А що сталося? Чому ота «сколопендра» збожеволіла?

— Збожеволіла? — засміявся він щиро. — А втім, ти маєш рацію. Як ти тут опинилась?

— Прийшла на побачення до тебе! — Тессі знову стало легко й вільно. — Ти не радий?

— Навпаки. Щось трапилось?

— Заарештовано… Псойса… — Тессі замалим не сказала: Айта. — Крім того, мені треба знайти Головного Радіотехніка. Мей передала йому записку.

— Він зараз прийде. Хочеш бачити Кольріджа?

— Звичайно.

— Ну, коли так… — Люстіг відчинив дверцята в бічній стіні. — Татусю Кольрідж!

— Агов! — почулося звідти глухо, немов з льоху.

— Вас хоче бачити молода красива дівчина.

— Яка? — В отвір висунулась скуйовджена голова. — Тессі? Дочко, не тікай, доки я виплутаюсь з оцих клятих дротів.

— Я не втечу.

За хвилину він уже стояв поруч неї, простягаючи цукерку. І цей напівжартівливий знак уваги зворушив і розчулив Тессі. Вона обняла старого, поцілувала в лоба:

— Я люблю мого татуся Кольріджа!

— І він тебе, дочко!

— От тобі й маєш! Освідчуються серед білого дня! — Люстіг засміявся, але трохи неприродно. — Кольрідж, Тессі запитує: чому «сколопендра» збожеволіла?

— Чому? Ах, так — вона ж лікар! — Кольрідж з підкреслено серйозним виразом обличчя взяв зі столика невеличкий блокнот. — Прошу! Це — детальна настанова, як зробити божевільною першу-ліпшу електронно-обчислювальну машину… Ти, звичайно, знаєш, що таке дивергенція магнітного потоку?

Тессі повільно похитала головою. Ні, вона не знала, що ото за дивергенція, і не думала про божевілля машини. В пам'яті зараз перебігали довгі-довгі місяці життя в Лос-Алайні, задушевні розмови з Кольріджем, його розповідь про власного батька. Коли б не Люстіг, Тессі зараз сказала б: «Я знайшла справжню людину, татусю Кольрідж. Благословіть наше кохання і допоможіть його врятувати!»

Незабаром прийшов Головний Радіотехнік — невисокий мужчина з ясними-ясними синіми очима. Тессі передала йому записку, переказала слова Мей. Він прочитав, гмикнув. Простяг папірець Кольріджу.

— Ви розумієте, що це означає?

— Щось погане, друзі? — стривожилась Тессі.

— Погане?! — Кольрідж посміхнувся, скуйовдив їй волосся. — Тессі, золотко, ти навіть не підозрюєш, що ти принесла! Ми встругнемо таку штуку, що «сколопендри» містера Кейз-Ола не божеволітимуть, а просто скаженітимуть!

— Я дуже рада. Мені можна йти?

— Так. — Головний Радіотехнік щось швидко накреслив на аркуші паперу. — Зайдіть до батька, погомоніть з ним. Завтра він принесе вам невеличку деталь — так званий барабан пам'яті. Передасте Мей.

— А що їй сказати?

— Скажіть… — Головний Радіотехнік підвів голову. — Скажіть, що я дуже хвилююсь за неї.

«Хто це — коханий? Просто друг?.. — Тессі придивилась пильніше. — Стривай, чому це обличчя видається таким знайомим?»

В синіх-синіх очах Головного Радіотехніка перебігли лукаві іскринки: він, мабуть, зрозумів, яке питання готове зірватись з уст дівчини.

— Гаразд! — задерикувато сказала Тессі. — Я передам їй навіть те, що ви подумали.

— Ні, Тессі, прочитати людські думки не так просто! — іскринки в його очах згасли. — І це дуже добре.

До головного тунелю «Містечка науки» Тессі провів Люстіг. Всю дорогу мовчали і, навіть розлучаючись, тільки потисли одне одному руки.

— Щасти тобі, Тессі!

— До зустрічі, Люстіг!

Вона провела поглядом його міцну, ладну постать, чомусь зітхнула і повільно пішла праворуч, до лабораторії свого батька.

Тунель уже спорожнів: «сколопендри» заповзли до сховищ. І лише дві з них — покремсані, обсмалені — стояли, вчепившись одна в одну, і над ними курився сизий димок.

«Машина збожеволіла, — ще раз пригадала Тессі. — А може, збожеволів той, хто замислив використати машини для знищення людей?»

Понівечені «сколопендри» мовчали. Вони вже були неспроможні зробити бодай рух.

Розділ X Живим — життя!

Уранія спить.

Діловито відпочиває містер Кейз-Ол. Войовниче хропуть «наймудріші». Єхидно висвистують носами їхні дружини. Тривожно йорзають у сні пожадливі й лукаві служники всіх рангів. Сторожко дрімають чини особистої гвардії трильйонера. Завмерла в напруженій бойовій готовності металева «сколопендра» перед вестибюлем палацу. І пливе над оцим страшним містом, над спалахами нікому не потрібних реклам нікому не потрібна математично розрахована штучна ніч.

А за кілька миль від власне Уранії, поблизу підводного порту, розташувалось «Містечко науки». Тут не палахкотять реклами, не дзюркочуть струмочки, не мерехтять штучні зорі.

Сірі стіни тунелів. Яскраві ліхтарі під стелею. Металеві дверцята, немов у казематах фортеці чи на військовому кораблі. Тут мають жити «найвищі з найнижчих» — інженери та вчені, ті, на кому тримається могутність містера Кейз-Ола.

Здається, що й тут усі сплять. Ніде ані шелесне, ніщо не ворухнеться.

То й добре, коли так! Отже конспіратори дотримуються всіх застережних заходів, а це — запорука успіху.

Тихо в «Містечку науки». Люди роблять свою справу нишком: той копирсається в плутанині дротів ліній зв'язку; інші налагоджують якісь апарати або морочаться з коліщатами замків електронно-обчислювальних пристроїв. Коли-не-коли чується брязк металу або відляск короткого замикання. І тоді людина завмирає, прислухаючись.

І тільки в одній з найвіддаленіших кімнат «Містечка науки» лунають голоси:

— Вперед! — наказує енергійний чоловічий голос.

— Вперед! — повторює лагідний жіночий.

— Праворуч!

— Праворуч!

Що б не сказав мужчина — жінка відразу повторить. Дивна настирливість — особливо коли зважити, що чоловічий голос належить Кейз-Олові, а жіночий — Мей.

— Стоп! — кричить трильйонер.

— Стоп! — повторює «цариця краси».

І зразу ж по тому лунає третій голос — голос Кольріджа:

— Стоп! Чудесно, друзі! Кращого й не вигадаєш!

Звичайно ж, у лабораторії немає ні Кейз-Ола, ні Мей. Там стоять два магнітофони, лежить кільканадцять котушок з магнітною ниткою, а ще більше порожніх. Коричнева павутина з них уже змотана, поснувала столи й стільці, шелестливою піною вкрила підлогу. З кожної котушки взято щонайбільше два-три відтинки, де магнітними знаками зафіксовано голоси трильйонера та його нареченої. І от магнітофони вправляються в красномовстві.

Не задля забавки морочаться серед ночі з магнітофонами шофер Люстіг, професор Кольрідж і професор Торн. Металеві «сколопендри» скоряються тільки голосові Кейз-Ола. Тільки його вони підпускають до себе. Голос людини підробити важко — на це й розраховував трильйонер, а також ті, хто проектував йому кібернетичні пристрої. Але навіщо підробляти? Можна підійти до «сколопендри» з портативним диктофоном, натиснути на кнопку — і Кейз-Олів голос вигукне: «Стоп!» Залазь тоді до її кабіни, вимикай ядерний реактор — адже інженер Айт роздобув секретне число цифрового замка! — і машина з ворога стане другом.

Здається, просто. А от ніхто досі не додумався до цього, крім інженера Дейва з інституту автоматики далекого Союзу Комуністичних Держав. Тут його не знає ніхто, та й він сам і гадки не має, що складена ним детальна інструкція кільканадцяти способів виведення з ладу кібернетичних машин ворога перелетіла через океан і лежить у вигляді невеликого блокнота на столі однієї з лабораторій «Містечка науки» Уранії.

— Чудесно, друзі! — повторює Кольрідж. — А тепер перепишемо на барабан пам'яті. Торн, а візьмись-но за цю справу.

— Га? — професор здригнувся, кліпнув очима. — Переписати? Гаразд. — Він спроквола підвівся, взяв простягнуту Кольріджем котушку з магнітною ниткою і попростував, похнюплений, до сусідньої кімнати.

Кольрідж провів його стурбованим поглядом, похитав головою.

— Погано, Люстіг. Непокоїть мене Торн. Це — геніальний вчений, такі народжуються один раз на століття. Але в політиці він — дитина. Зараз йому дуже тяжко. Сталося найстрашніше для нього: він побачив, що досі йшов хибним шляхом.

— А ви, Кольрідже? — запитав Люстіг.

— Я? Що можна сказати про мене? Я завжди був другорядним персонажем у трагедії, що зветься життям. Мені, мабуть, слід було б народитись жінкою: я всім був за няньку. Няньчив професора Торна і піклувався про його гордовиту дружину; клопотався про Тессі Торн. Мені здавалось, що вони без мене загинуть. Так і життя промайнуло.

— Промайнуло, Кольрідже? Вам ще жити та жити!

Кольрідж невесело посміхнувся.

— Я, мабуть, і помру нянькою. Зараз мені, наприклад, хочеться поклопотатись коло вас, хоч ви й «страшний комуніст»… Скажіть, ви закохані в Тессі?

Люстіг мовчки схилив голову.

Розмова урвалась. Тихо перемотувалася нитка на котушках магнітофона. Підморгувало зелене вічко апарата. Зосереджено клацали перемикачі електронно-обчислювальної машини, яка готувала для кібернетичної «сколопендри» нову програму — для голосу Мей.

Кольрідж і Люстіг мовчали. Кожен думав про своє.

Так буває в бліндажі перед боєм: замисляться бійці, поринуть у спогади. Перебігають в пам'яті картини минулого. Колишні мрії постають у їх прозовому втіленні. І власне життя, і життя знайомих людей пригадується так, ніби надійшла та мить, коли треба зважити й оцінити, засудити чи схвалити. А втім, так воно і є: незабаром загримить бій, і не один впаде на груди рідної планети, неспроможний вже ні мріяти, ні мислити.

Кольріджеві згадався епізод далекого дитинства — випадок з таких, що врізаються в пам'ять назавжди.

…Автобусна зупинка посеред голого степу. Сіється огидна холодна мжичка. Біля стовпа з табличкою, кутаючись у благенький плащ, стоїть худорлявий підліток, на ім'я Кольрідж, і тоскно поглядає на автостраду.

Він мокрий до рубця і страшенно замерз. Йому моторошно: насувається ніч, а навколо — ні душі.

Можна припинити цю муку: за дві милі звідси рідна домівка, де сухо й тепло, де його з радістю зустрінуть батько й мати. Але вороття немає. Кілька годин тому Кольрідж вийшов звідти, щоб повернутися інженером або вченим.

Йому не поталанило з першого кроку: хлопця перестрів п'яниця Лейтес, зметикував, що в нього є гроші, і зажадав викуп — п'ять дайлерів. Кольрідж знав, що шахрай не поступиться і не зглянеться, тому з одчаєм приреченого першим кинувся на нього. Але той навіть не встряв до бійки. Він спокійнісінько скрутив хлопцеві руки, притис його коліном, витяг з кишені гаманець та й пішов собі геть. Там було сімнадцять дайлерів — усе, що мати могла дати своєму синові, виряджаючи його в життя.

І ось він стоїть сам на автобусній зупинці. У підлітка жевріє слабенька надія: опівночі проходить автобус, на якому працює кондуктором щирий і людяний дядько Крісті. Треба дочекатись: може, він зарадить лихові.

Та ніч запам'яталася Кольріджеві як втілення тоскного, нескінченного чекання. Автобус дядька Крісті став для нього не просто транспортним засобом — це був чарівний корабель щастя, провісник здійсненності мрій і прагнень.

Той автобус пройшов не зупинившись. Приголомшений Кольрідж спочатку біг за ним, потім сів край дороги і заплакав — уперше за нестерпно важкий день.

Отак він і просидів цілу ніч. Повз нього гордовито мчали блискучі красені легкові, байдуже пропливали автобуси, зосереджено проповзали грузовики. Нікому не було діла до підлітка. А він, надто чесний, щоб обдурювати, надто м'який і нерішучий, щоб діяти нахабно, навіть не спробував зупинити якусь автомашину. На світанку одна з них сама зупинилась біля нього. Шофер визирнув, махнув рукою: лізь, мовляв, до кабіни! Вислухавши сумну історію підлітка, засміявся дружньо, почастував гарячою кавою з термоса, довіз до столиці, дав п'ять дайлерів і сказав на прощання: «Запам'ятай, хлопче: люди хороші! Завжди тримайся людей: без них — загинеш!»

Давно те було. Не раз по тому злиденний студент Кольрідж «голосував» на автострадах Монії і не раз, уже будучи професором, віддавав усе, що мав, аби допомогти людині в біді. Істина, проголошена незнайомим чоловіком, визначила його життя на багато років. Але чому ж зараз той далекий епізод набуває іншого забарвлення, будить небажані асоціації, стає майже символічним?

Сімнадцять років після загибелі сім'ї він не жив, а скнів, як отам на автобусній зупинці під сірою осінньою сльотою. Йому здавалося: чарівний корабель щастя промчав мимо, рожеві вітрила навіки проковтнула пітьма — то навіщо ж мрії й дерзання? І він таки не мріяв і не дерзав. Лабораторія, подружжя Торнів, рибальство, кольорова фотографія — таким був вузенький світ, в якому сховався він, несправедливо ображений долею.

«Яке безглуздя!» — Кольрідж задумливо потер лоба, запалив сигарету, поглянув на Люстіга.

Справді, що дало це самозречення та фанатичний аскетизм? Шануючи пам'ять дружини, він так і лишився самотнім. А він же міг знайти собі вірну подругу життя.

Кольрідж посміхнувся сам до себе — сумно й вибачливо: як завжди, істина усвідомлюється надто пізно. А втім, хіба це має значення? Живим — життя. Період чекання на автобусній зупинці скінчився, і тепер уже не старші, а молодші за віком — Тессі та Люстіг — вивели Кольріджа з стану самозаглиблення, повторили знову: «Люди — хороші!»

Розділ XI Двобій у космосі

Шеф-інженер «Зорі Кейз-Ола» полковник Фредді Крайн прокинувся в дуже поганому настрої. Всю ніч йому верзлося щось примарне, страхітливе; воно забулось, щойно він розплющив очі, але неприємне почуття лишилося.

— Кляті нерви! — промимрив полковник, підводячись.

Його погляд ковзнув по невибагливій обстановці каюти, наткнувся на портрет Тессі Торн поруч масивної бронзової чорнильниці на столі.

Дівчина дивилась на свого колишнього нареченого через плече з переможним усміхом, немов запитувала: «Ну, що ж ти скажеш тепер?»

Фредді похнюпився, припалив сигарету. Тут, у середовищі із зменшеною силою тяжіння, дим не розпливався, а збирався у великі клубки, що химерно ворушились, як примари.

Полковник підійшов до стола, взяв у руки портрет. Довго дивився на нього, потім прошепотів:

— Тессі, рідна моя… Адже я тебе люблю…

«Ну то й що з того?!» — глузливо запитували очі дівчини.

— Ти просто дурне дівчисько, Тессі. Якщо декаду тому «Зоря Кейз-Ола» справді могла бути знаряддям нападу, то тепер, коли на орбіту вийшов штучний супутник комуністів, вона стала тільки засобом захисту.

Дівчина на портреті не бажала визнавати жодних доказів, якими намагався заспокоїти себе полковник Фредді Крайн. Це була гідна копія свого прототипу.

Фредді зітхнув, покрутив у руках портрет і поклав його в кишеню комбінезона. Сьогодні закінчуються роботи на космодромі, а завтра весь персонал покине «Зорю Кейз-Ола». Штучний супутник перейде на радіорелейне керування. І хай тоді з ним трапляється все що завгодно. Швидше б уже на Пірейю. Сьогодні Сьомий день Другого місяця. До весілля лишається два дні. Може, Тессі таки схаменеться, може, пощастить її вблагати? У неї в голові бродить буйний хміль юності. Народить вона сина, стане дбайливою ніжною матір'ю…

Фредді уявив собі свого майбутнього нащадка, і в грудях йому ніби потеплішало. Неприємний настрій розвіявся.

По дорозі до їдальні йому зустрівся інженер Проут, що йшов, обхопивши голову руками.

— Що з вами? — запитав Фредді. Він не полюбляв свого помічника, але мимохіть схилявся перед його блискучими знаннями з радіоелектроніки.

Проут здригнувся, потер рукою чоло.

— Хіба ви не знаєте?

— Чого саме?

— Зараз повідомили, що в п'ятому секторі космодрому вирвало двері. Саме під час сніданку. Загинуло понад п'ятдесят каторжників.

— Гм… Прикро…

— Прикро? — губи Проута скривились у злій посмішці. — А ви знаєте, що після закінчення монтажу «Зорі» теж вирвало двері? Тоді загинуло вдвоє більше.

— То чи не хочете ви сказати, що…

— Не хочу! Нічого не хочу! — Проут знизав плечима, похнюпився і пішов коридором.

«До біса все! — розлючено думав Фредді, машинально копирсаючи виделкою біфштекс. — Яке мені діло до каторжників та вирваних дверей?! Я не командир «Зорі Кейз-Ола», а інженер. Моя справа — механізми!»

Він навіть не підозрював, що стане командиром штучного супутника буквально через кілька годин.


Каторжники-комуністи на космодромі «Зорі Кейз-Ола» чекали на «нещасний випадок» уже давно, а попередження не відомої нікому жінки, передане одному з каторжників разом з двома пістолетами, насторожило людей ще дужче. Закінчення монтажу причальної станції означало наближення того дня, коли посіпаки містера Кейз-Ола, виконуючи його наказ, спробують знищити небезпечних свідків. Навряд чи вдадуться вони до зброї: в міжпланетному просторі далеко швидше й надійніше вбиває температура абсолютного нуля та майже цілковитий вакуум. Досить відчинити герметичні двері приміщення, в якому перебувають люди без скафандрів, і вже ніхто з них не врятується.

Каторжники були весь час напоготові. Вони не скидали скафандрів навіть під загрозою карцера. Але щоб існувати, людина мусить їсти. Для цього треба скинути хоча б шолом.

«Нещасний випадок» і трапився саме під час сніданку.

За мовчазною згодою наглядачів, які побоювались бунту приречених, каторжники їли у дві зміни. Чергові шоломів не скидали.

Коли прогримів вибух і на місці дверей з'явилась величезна діра з рваними краями, туди кинулось одразу ж кілька десятків чоловік. Люди намагались затулити отвір своїми тілами, щоб хоч трошки затримати повітря, дати можливість іншим надіти шоломи. Але все це було марно — не встиг врятуватись ніхто.

В мовчазній скорботі позносили докупи каторжники-комуністи тіла своїх товаришів, припнули їх швартовими ланцюгами одне до одного: вони спільно боролися в житті, тож хай і лишаться так довіку в пустельному міжпланетному просторі.

П'ятдесят три чоловіки. Кожен з них був втіленням мужності й чесності; кожен мріяв дожити до світлих днів перемоги комунізму на всій планеті. І ось тепер вони висять страшною стрічкою посеред довгого вузького тунелю, і їм уже нічого в світі не треба. А навколо них чудернацьким гроном розташувались п'ятдесят живих.

Ні руху, ні звуку в тунелі, звідки втекло повітря. Тільки видно при світлі тьмяних лампочок, як ворушаться губи людей за скельцями шоломів. Голосів не чути, бо в скафандрах каторжників є тільки приймачі, але кожен знає, що вимовляє його товариш. Комуністи співають свій партійний гімн.

Навіть наглядач, зазирнувши в отвір, що залишився од дверей, не наважився потривожити скорботну зосередженість каторжників. І тільки коли заворушилось, розпалось гроно людей, у навушниках скафандрів пролунала команда:

— По одному — виходь!

Ніхто не ворухнувся.

— Скільки разів повторювати?! — наглядач просунув у отвір і простяг уперед вмонтований у рукав скафандра пістолет. — Марш уперед по одному!

Блиснув і погас прожектор на шоломі каторжника з числом 17 на грудях. Мабуть, то був якийсь умовний знак, бо з рою людей виплив один і, відштовхнувшись від стінки, повільно посунувся вперед. Він плив боком, тримаючи праву руку ззаду, але в світі невагомості це не привернуло б нічиєї уваги. Слідом за ним вирушив другий.

За неписаним законом наглядачі ніколи не підпускали до себе каторжників надто близько: доведена до розпачу людина могла вчепитись у свого ката. Цей наглядач теж завбачливо посторонився, пропускаючи каторжника. А той, пропливаючи мимо, швидко підвів руку.

Пострілу не було чути — тільки блиснув неяскравий спалах, та каторжник, замість вилетіти в отвір, вдарився об стінку тунелю, одкинутий віддачею зброї. А наглядач раптом скорчився, схопився пластмасовою рукавицею за груди. Коли б навіть куля не пробила йому легені, він все одно загинув би, бо повітря зі швидкістю звуку ринуло з скафандра у міжпланетний простір.

Блиснув спалах ще одного пострілу — вже біля самого отвору, — і в наступну мить, підштовхнутий сильною рукою, до тунелю влетів другий приречений на смерть наглядач.

Пістолетики Тессі Торн зіграли свою роль. Початковий етап боротьби закінчився перемогою.

Проте повстання почалося раніше визначеного часу. Мало забити двох чи навіть кількох наглядачів: беззбройні, позбавлені змоги рухатись у космічному просторі каторжники могли сподіватись на порятунок після захоплення всієї бази або хоча б однієї з ракет. А їх на космодромі, на жаль, не було. Саме на них чекав повстанський комітет, щоб подати нарешті сигнал. «Нещасний випадок» показав, що далі зволікати не можна.

Ще одного наглядача, що поткнувся до тунелю, занепокоєний відсутністю своїх колег, спіткала доля його попередників. Тепер у каторжників уже були три ракетні пристрої, три радіопередавачі, три великі пістолети, не рахуючи пістолетиків Тессі Торн. І цього вистачило, щоб розпочати наступ.

Аби уникнути зайвих свідків, злочинний вибух влаштували тоді, коли більшість наглядачів та техніків відпочивали. І це було на руку каторжникам. Караульне приміщення та склад зброї і обмундирування були захоплені без жодного пострілу. Повстанці миттю перевдяглись у досконалі скафандри, і це відкрило перед ними нові можливості: тепер вони вільно пересувалися за допомогою ракетних пристроїв, могли оборонятись і наступати, тримати зв'язок по радіо.

Наступ повстанців був такий несподіваний і навальний, що приголомшені охоронці й техніки не встигали навіть хапатись за зброю, а герметичні двері кают та перегородки в коридорах глушили всі одзвуки боротьби.

За годину все скінчилося. Космодром опинився в руках комуністів, а на «Зорі Кейз-Ола» — за якихось тридцять-сорок миль від космодрому — про це ніхто нічого не знав.

Не догадувався про повстання і командир космічної бази грізний генерал Спік. Він повертався на «Зорю» з Пірейї в чудовому настрої: за успішне закінчення побудови штучного супутника йому дали орден і солідну грошову винагороду.

Можна уявити здивування і переляк генерала, коли в ракету, ледве вона пришвартувалась до космодрому, вдерлись озброєні люди, зв'язали його і потягли за собою. А кількома хвилинами пізніше генерал уже був учасником найнезвичайнішої у своїй біографії військової наради.

Грізний Спік, дізнавшись про стан речей, як чоловік розсудливий, вирішив зробити все, аби тільки врятувати собі життя. Він охоче й докладно відповідав на всі запитання тих, що годину тому були його рабами, а зараз тримали в своїх руках його долю.

Повстанців цікавило насамперед питання про те, чи можна захопити «Зорю Кейз-Ола» або хоч завдати їй непоправної шкоди.

Ні, генерал Спік такої можливості не бачить. Навіть з його ракетою захопити «Зорю Кейз-Ола» зненацька не пощастить. Досить тривожного сигналу — і ввімкнуться автомати захисту всіх секторів. Обстріляти штучний супутник з дрібнокаліберних гармат протиметеоритного захисту космодрому? Це все одно, що кидати камінці проти танка. Якщо шановні пани повстанці хочуть знати правду, то в них є тільки одна можливість: замкнути генерала Спіка в одній з кают космодрому і, скориставшись його ракетою, податись на Пірейю. Звичайно, він, генерал Спік, просив би не розголошувати цієї джентльменської угоди.

Генерал мав рацію: спроба захопити «Зорю Кейз-Ола» була заздалегідь приречена на невдачу. Повстанський комітет дав наказ готуватись до вильоту. Але перевантажена вкрай ракета не змогла б опуститись на Пірейю. Тому вирішили податись до «Зорі надії», щоб попросити притулку в Союзу Комуністичних Держав.

Як не викручувався генерал Спік, але йому таки довелось викликати «Зорю Кейз-Ола» і заявити, що з доручення Генштабу він вилітає в напрямку «Зорі надії» для виконання певного завдання. Обов'язки командира бази генерал Спік тимчасово передав шеф-інженеру, полковникові Крайну.

Отже, ракета з повстанцями та генералом Спіком — його взяли як заложника — спокійно вирушила в подорож безповітряним простором, а на «Зорі Кейз-Ола» ніхто й вусом не повів.

І тільки коли замовкла радіостанція космодрому, послані туди з «Зорі Кейз-Ола» люди дізнались, нарешті, про повстання від ув'язнених в каютах інженерів та наглядачів.


— Ви що — збожеволіли?! — інженер Проут різко відштовхнув полковника Крайна і захлопнув пластмасову кришку пульта керування ракетним захистом «Зорі Кейз-Ола».

— Геть! — Фредді Крайн вихопив пістолет, скерував його на Проута. — Я — командир бази!

Проут байдуже махнув рукою і сів на стілець біля пульта.

— Якщо ви командир бази, то не робіть дурниць! Там — люди. А ви на них — атомну бомбу?

— Там — втікачі-каторжники!

— А генерал Спік?

— Генерал, що зрадив, уже не генерал!

— Згодний з вами. Тоді зважте: ракета з утікачами зараз наблизилась до «Зорі надії». Ви пам'ятаєте попередження комуністів? — Проут зловтішно посміхнувся. — І ще одне: містер Кейз-Ол ВЛАСНОРУЧНО підписав закон про заборону атомної зброї.

Фредді Крайн не сказав нічого, тільки роздратовано запхнув пістолет до кишені. Справді, Проут мав рацію. І, може, саме тому неприязнь до нього перетворилась тепер майже на ненависть.

«Кляті нерви! — думав Крайн, шукаючи виправдання своєму вчинкові. — Але що ж робити, кінець кінцем?»

Годину тому ще можна було послати навздогін утікачам реактивні снаряди-крихітки, щоб зламати протиметеоритний захист ракети і знищити її. Тепер наздогнати їх може тільки атомна ракета-перехоплювач.

«Що ж робити? Невже вони втечуть?»

В новоспеченому командирові бази раптом прокинувся незнаний досі войовничий дух, гоноровите почуття власної значимості й відповідальності. Як шеф-інженер «Зорі Кейз-Ола» Фредді Крайн поставився б до втечі каторжників досить байдуже. Але тепер полковник Крайн був керівником бази і волів краще зазнати кари, ніж усвідомити, що командир з нього нікчемний.

Тессі Торн давно розкусила Фредді Крайна. Він удавав із себе пацифіста тільки для того, щоб не бути пішаком у небезпечній грі. Але досить було йому відчути себе фігурою — і від його пацифізму не залишилося й сліду.

— Гаразд! — Фредді Крайн нахмурився. — Інженер Проут, негайно вилітайте на космодром і готуйте все для повної евакуації. Я зараз викличу з Монії ракети. На жаль, генерал Спік знає надто багато. Слід покинути «Зорю Кейз-Ола», щоб увімкнути абсолютний захист.

— Скоряюсь, пане полковнику! — сказав з глузливим викликом Проут. — Дозволите виконувати?

— Виконуйте! — сухо кинув Крайн. — І негайно!

Це було єдине правильне рішення. Ввімкнення абсолютного захисту, а також змонтованих учора надсекретних інфралокаторів забезпечить «Зорю Кейз-Ола» від усіх несподіванок. І що швидше це зробити, то краще.

З наказу Крайна евакуація «Зорі Кейз-Ола» почалась через кілька хвилин. Невеликими групками наглядачі та інженери проходили через шлюзову камеру і, ввімкнувши ракетні пристрої скафандрів, прямували в бік космодрому, що сяяв на тлі чорного неба разком червоних ліхтарів.

Як і личило командирові, Фредді Крайн покидав «Зорю Кейз-Ола» останнім.

Він ще раз перевірив дію електронного мозку та захисних засобів штучного супутника, зазирнув у кожне приміщення. Надів скафандр і через шлюзову камеру повільно виплив у міжпланетний простір.

Апарат для пересування в космосі може мати які завгодно форми: адже тільки опір повітря змушує конструкторів надавати літакам та автомашинам зализаних обрисів. Ракета, що нею Фредді Крайн мав летіти на космодром, скидалась на кошик для паперів, проткнутий кількома рядами труб-ракетниць.

Коли б не ця особливість конструкції та коли б ракета не висіла якраз проти освітленої частини Пірейї, Фредді Крайн не помітив би небезпеки, що чекала на нього. Однак його увагу привернула якась тінь за гратчастим пластмасовим кошиком кабіни.

Ледве полковник схопився за ручку пістолета, вмонтованого в рукав скафандра, як з-за ракети блиснув спалах, і Крайн відчув тупий поштовх у груди.

Мабуть, куля вдарила в пластелітовий балон з киснем, і це врятувало полковника. Він також вистрілив — і теж невдало, бо з-за ракети блиснуло знову.

«Це — Проут!» — чомусь промайнуло в мозкові Фредді.

Він розумів, що шукати порятунку в «Зорі Кейз-Ола» не можна: його супротивник, маючи опору, і стрілятиме влучніше, і скористається з ракети, щоб наздогнати його. Треба заманити його в міжпланетний простір.

Ввімкнувши на повну силу ракетниці, Фредді Крайн метнувся вбік, щоб сховатись у непроникну тінь «Зорі Кейз-Ола». Супротивник піймався на гачок: він кинувся слідом.

— А, мерзотнику, мені тільки цього й треба!

Але полковник торжествував надто рано. Вже за кілька секунд він переконався, що до рятівної темряви добратись не встигне. Отже, швидше назад!

Невдалим був і цей маневр: нападникові пощастило відтіснити полковника і від «Зорі Кейз-Ола», і від ракетного апарата. Видно було, що той добре навчився плавати у міжпланетному просторі: він сновигав навколо Крайна, немов оса. Але стріляв він погано, тому Фредді вирішив ризикнути і підпустити ворога на близьку відстань.

Двоє людей у міжпланетному просторі мчали назустріч один одному з швидкістю кур'єрського поїзда. Фредді Крайн спокійно й зосереджено цілився. Ось зараз… зараз… Ще секунда…

І раптом йому в очі бризнув яскравий спалах світла: хитрий противник ввімкнув прожектор скафандра. Полковник мимохіть заплющив очі. Це й вирішило його долю.

Фредді відчув, як його щось сильно штовхнуло; просто перед собою він побачив злобні очі інженера Проута.

Полковник ще помітив, як до важеля на грудях його скафандра метнулась рука… А потім щось нестерпно пекуче ринуло йому в легені, залило очі, врізалось у вуха. Це тривало якусь частку секунди. І тоді настала тиша…

Фредді не ворушився. Пластмасові груди його скафандра були розкриті, шолом відстебнутий. Не ворушився і Проут. Очі інженерові були заплющені, зуби зціплені. Раптом уста його болісно скривились; Проут труснув головою, підтягся ближче. Руками в грубих пластмасових рукавицях він почав обмацувати кишені мертвого. В лівій верхній знайшлося те, що шукав Проут, — пласка радіостанція, якою передавались сигнали керування до шлюзової камери штучного супутника.

Проут висмикнув радіостанцію. Разом з нею з кишені вилетіла і повільно попливла геть фотокартка Тессі Торн.

Проут піймав портрет, довго дивився на нього.

— Ти запитувала, дівчинко, чи одружений я. Яка ти смішна, дівчинко! Пробач, що я знищив твого нареченого. А втім, він уже тобі не наречений. Я навіть не лишу тебе поруч нього. Лети у космос, у вічність. — Інженер підплив до ракети, прикріпив до неї фотознімок і ввімкнув ракетниці. Апарат, набираючи швидкість, помчав уперед і незабаром зник у темряві.

Проут провів його поглядом і попрямував до «Зорі Кейз-Ола».

Зайшовши до рубки керування, він сів до стола, витяг аркуш паперу. Написав: «Прощайте, всі — знайомі і незнайомі…» Замислився. Повільно перечитав написане. Зіжмакав аркушик і запитав сам себе:

— Для кого це? Навіщо?

Потім підвівся, пройшовся по рубці керування і сів знову, затиснувши скроні руками.

В нього нестерпно боліла голова. Боліла так, що аж очі вилазили з орбіт; хотілося не те що кричати, а вити, битись об стінку, пустити собі кулю в лоба, аби тільки урвати муку. Цього болю не могли вгамувати жодні ліки. Але якби кінчалось на цьому, Проут терпів би та ще й богу дякував би. Найстрашніше починалось пізніше, коли, знесилений, він падав на ліжко і даремно ждав сну. Секунди розтягувались у хвилини, хвилини — в години. І отак кілька діб! А думки! Кляті думки не давали спокою ні на мить. І одна з них, найстрашніша, так і чиргикала по мозкові: «Божевільний! Божевільний!»

Ні, це не було хворобливе самонавіяння: саме так починали — і скінчили в божевільні — три його старші брати. Безневинні нащадки гірко розплачувались за гріхи своїх розпусних предків.

Яка зла іронія долі: майже всі Проути були не тільки обдаровані, а навіть талановиті!

Були… Зараз лишився тільки один, та й той приречений.

Він утік сюди, на «Зорю Кейз-Ола», від дівчини, яку нестямно любив. Утік, щоб не зробити її нещасною, щоб не стала вона матір'ю дітей-виродків.

Страждання не озлобило Проута, навпаки, він присягнувся віддати своє життя для щастя людства. І, як багато хто в Монії, спокусився на облесливі обіцянки «Братства Синів Двох Сонць». Його завербували вже тут, на «Зорі». Врятування інженера Айта, каторжника БЦ-105, було першим завданням новому членові «Братства».

Проут уже давно замислив знищити штучний супутник Монії, добре знаючи, навіщо його будують. На щастя, він вчасно зрозумів справжні наміри «Братства» і не поділився ні з ким своїми планами.

Як тимчасовий шеф-інженер «Зорі» і кваліфікований фахівець з радіоелектроніки, Проут свого часу зумів прокласти такі лінії керування і так їх замаскувати, що ніхто на світі не зумів би їх виявити. Хто б догадався, наприклад, що оці кнопки на пульті — звичайнісінькі кнопки, якими вмикають вентилятори, нагрівники та інші побутові пристрої, — якщо їх натиснути ОДНОЧАСНО, викличуть негайний вибух усіх ста двадцяти водневих бомб штучного супутника?!

Проут підвівся, підійшов до пульта, його рука була вже піднялась. Але потім він хитнув головою: ні, треба таки написати листа коханій, що жде його повернення.

Проут зробив крок до стола. І раптом у нього все попливло перед очима. Він ще не знав, що це — кінець, що серце не витримало перенапруження і вже не працює. Засліплений, приголомшений, інженер кинувся до пульта, гарячково намацував кнопки.

Але пальці вже не корились. Тіло безвільно зсунулось додолу. Ще якась мить — і інженер Проут перестав жити.

Не вистачило кількох секунд. І ось пливе у космічному просторі величезний тороїд, заряджений ста двадцятьма водневими бомбами. Причаїлись ракети. Вони — неживі; сховані в них електронні мозки нездатні міркувати. Кожна з ракет давним-давно націлена на одне з міст Союзу Комуністичних Держав і тільки чекає на зашифрований сигнал, щоб почати свій страшний політ.

…Настали часи, коли доля мільйонів залежить, бува, од секунд життя одинаків.

Розділ XII Життя починається вдруге

Надвечір Восьмого дня Другого місяця в Залі Рожевих Мрій палацу Кейз-Ола в Уранії закінчувались останні приготування до весілля. Воно мало відбутись через сто днів, але «цариця краси» чомусь поквапилася. Чому? Служники не задумувались над цим. Їхня справа — виконувати накази. І вони виконували. Тільки млявіше, бо чомусь над ними не стовбичить страшний Псойс.

Так, старого Псойса вже нема. А його спадкоємець інженер Айт, нахмурившись, міряє широкими кроками свою крихітну камеру з кутка в куток.

Немає нічого гіршого за непевність. Вона мучить людину, доводить до нестями, від неї нікуди не втечеш. Лік годинам втрачено. Що діється в Уранії та на планеті — невідомо. Може, вже з страшним гуркотом вибухають там ядерні бомби, і Уранія перетворилась на проклятий людством острів прокажених?

Хто відповість Айтові на ці запитання? Довкола мертва тиша.

Щоб розвіятись, Айт переключає свою увагу на інше, на близьке й любе, що вже стало далеким минулим.

Ще перед засланням на каторгу інженера Айта захопила надзвичайно приваблива ідея — створити новий тип електронно-обчислювальних машин. Можливості кібернетики — неймовірні. Вони обмежені тільки однією прикрою обставиною: в міру ускладнення машини стають занадто важкими і великими. А треба ж створити машину вищого класу, здатну замінити людину на всякій роботі.

На «Зорі Кейз-Ола» не було коли мріяти, а пізніше обставини склалися ще несприятливіше. Щоб не зрадити себе, Айт досі жодного разу не взявся за креслярський олівець. Він знав: досить написати першу формулу, прокласти на папері бодай одну риску — і тоді забудеться все на світі, крім майбутньої машини.

Айт довго стримував свій запал. Але то й був, так би мовити, інкубаційний період видатного відкриття.

Інженер обвів поглядом камеру. Схопив алюмінієвий кухлик, відламав у нього вухо, черкнув по пластмасовій обшивці стіни: є олівець!

У нього щойно виникла дивовижна думка: при побудові машини вищого класу треба гранично спростити її електронний мозок. Саме так стоїть справа з нервовою системою людини: кожна з п'ятнадцяти мільярдів нервових клітин збудована дуже просто, і тільки їхня взаємодія породжує чудесне явище — свідомість. Простота будови мозку надає йому величезної стійкості й гнучкості: навіть коли трапляється якесь пошкодження, поруйновані клітинки вимикаються, а їхні функції перебирають на себе інші, сусідні. Цей принцип можна було б використати і в електронно-обчислювальних машинах. Але як здійснити цілеспрямоване перемикання між сотнями тисяч каскадів електронного мозку?

Айт не догадувався, що міркує зараз майже так само, як інженер Дейв з інституту автоматики СКД. Однак коли той зупинився перед цим питанням — може, для того, щоб повернутись до нього згодом, — то Айт перескочив перепону одним махом. В його мозкові визріла ще неймовірніша думка: в машині вищого класу перемикачі не потрібні, можна викинути геть усі з'єднувальні дроти!

Айт ошелешено обдивився круг себе, потер рукою чоло. Блискуча ідея: замість довжелезного ланцюга обплутаних дротами кристалічних тріодів використати напівпровідниковий стовпчик. Ба навіть не стовпчик, а тонісіньку шарувату нитку — тригерну лінію. Якщо скрутити в одне пасмо сотні отаких ниток, між усіма лініями виникне індуктивний зв'язок. Хай тоді вийде з ладу навіть не одна, а кілька мікроскопічно тонких напівпровідникових волосинок — електронний мозок упорається з пошкодженнями самотужки.

Але ж у такому разі ця машина набуде властивостей живого організму: дістане змогу навчатись, розумнішати, вдосконалювати свої рефлекси?

Айта кидало то в жар, то в холод. Він розумів, що наближається до розв'язання проблеми, яка, можливо, визначить собою весь напрямок наукового розвитку на десятиріччя.

— Напівпровідникові шаруваті нитки… скрутити їх у тугі коси… Приєднати до виконуючих механізмів… Електронний мозок на мільйон елементів матиме обсяг письмового стола. Неймовірно! Ану, перевір ще раз, друже Айт!

Оті напівпровідникові нитки, які так доречно пригадались Айтові, вже існували, але просто як фізичний курйоз. Одержані цілком випадково, при розробці нового методу вирощування напівпровідникових кристалів, вони були детально досліджені та й забуті, бо всі спроби приєднати дроти до мікроскопічно малих елементів кінчались невдачею.

Сміливе припущення інженера Айта змінювало стан речей. Напівпровідникові канати могли б гранично спростити електронно-обчислювальну машину, зменшити обсяг і вагу електронних мозків у тисячі разів.

Звичайно, це була тільки перша гіпотеза. Але навіть найпримітивніші розрахунки показували, що вона — обгрунтована.

— Перевірити! Ще раз перевірити! — мимрив собі під ніс Айт.

Захоплений працею, він не чув приглушених звуків, що долинали з протилежного боку камери. Щось шипіло, ніби в сусідньому приміщенні горів примус, легенько булькало й лущало.

Раптом стався гучний вибух, і в камері з'явилось фіалкове пасмо вогню. Айт злякано обернувся, спиною затулив написане.

Протилежну стінку швидко прорізувало полум'я газового пальника. Воно просувалося все нижче й нижче, описуючи коло. Сліпучими краплинами стікав метал. Шкварчала й чаділа пластмаса.

Хто намагався сюди проникнути — вороги чи друзі?

Вивалився, глухо грюкнув на підлогу шматок сталевої стіни. В отворі з'явилось обличчя незнайомого юнака з білявим розпатланим чубом.

— Швидше, товаришу, — сказав він пошепки.

— Який я тобі товариш? — Айт уже намірився вступити в свою роль камердинера Кейз-Ола, проте юнак перепинив його жестом:

— Я — від Тессі… Хутко!

О, це вже була інша справа! Айт метнувся до отвору; юнак допоміг йому вилізти. Так само перебрались до сусіднього приміщення — якогось інструментального складу, а вже звідти вийшли до тунелю.

Ніхто не сказав ні слова. Айт лише раз по раз ловив на собі зацікавлені погляди юнака та, в свою чергу, скоса позирав на нього. Звідки він знає про Тессі? І де зараз вона сама?

— Скажіть, а де… — Айт затнувся, стрибнув убік, до ніші енергетичної мережі, тягнучи за собою свого супутника. — Тс-с-с!.. У вас є зброя?

Айтів переляк був цілком виправданий: з-за рогу тунелю виткнувся Головний Радіотехнік Кейз-Ола, найретельніший служака, довірена особа трильйонера.

— Що ви, Псойсе? — засміявся юнак. — Та це ж… — він не докінчив і пішов назустріч тому, кого так злякався Айт.

— Гм… Цікаво! — промимрив інженер. — Ще одна пастка?

Припустити, що Головний Радіотехнік — спільник? Ні, така можливість виключається. Адже це — один з трьох Псойсових «васалів»; саме він запропонував заварити намертво оту вентиляційну трубу, якою пізніше прослизнув непоказний «майстер» із знятим на плівку планом «Блискавка»…

Головний Радіотехнік щось промовив до білявого юнака, махнув рукою, кудись його посилаючи, і попростував до Айта.

Айт насторожився: зараз має статися щось дуже важливе. Головний Радіотехнік, Псойсів «васал», що раніше ніколи не підводив голови, а тримав її втягнутою в плечі, немов чекаючи удару, тепер цілком одмінився. Невисока постать виструнчилась, крок став швидким і енергійним. А очі…

Чому їхня глибока синява здається такою знайомою? І брови… Чиї ще брови такі подібні до крилець ластівки?

Айт не встиг знайти відповіді на свої запитання. Головний Радіотехнік підійшов до нього і мовчки потис руку. В його очах промайнула посмішка.

— Завдали ви нам клопоту, Айте!

— Який ще Айт? Ви п'яний, чи що? — інженер все ще грав роль Псойса, але мимохіть схопився за груди.

— Завдали ви нам клопоту, — повторив Головний Радіотехнік, наче і не помічаючи його збентеження. — Ну, навіщо вам був потрібний отой мерзотник Стун-Ай? Не тільки схеми ліній зв'язку, а й самі лінії — в наших руках. Адже Мей показала цілком виразно, що вам слід було причаїтись. А ваша, з дозволу сказати, допомога в Дайлерстоуні замалим не призвела до провалу всієї справи Якби ми кінець кінцем не дізнались, хто ви насправді, вас зараз уже не було б на світі.

Він говорив, а Айт поволі бліднув, холонув. Який жах! Який сором! Отже, все, що він робив, було зовсім не подвигом, а марною тратою сил, та ще й завдавало шкоди друзям!

— …Ми не могли довіряти повною мірою, бо ви були членом «Братства»… І все ж ви зробили для загальної справи багато. Без вас ми навряд чи зуміли б зняти копію з плану «Блискавка» і заздалегідь дізнатись про намічений день початку війни. Дякую вам, друже!

Айт підвів голову.

Невисокий тунель, скупо освітлений тьмяними лампочками. Віддаляється постать білявого юнака; чути приглушений шелест його кроків. Що змінилось довкола?

Збігло щонайбільше дві-три хвилини, а здається — ціла вічність. Перекреслено одне життя і розпочато інше. І в цьому новому існуванні вже не буде місця для вагань та роздумів.

— Спасибі! — схвильовано промовив Айт. — І пробачте мені за все. Я справді наробив дурниць. Однак стривайте: сьогодні Дев'яте?!

— Ні, Айте, Восьме. До початку операції «Блискавка» лишилось рівно сімдесят п'ять годин.

Брови Головного Радіотехніка зсунулись, очі тривожно заблищали. Обличчя здалось таким знайомим Айтові, що він здригнувся.

— Скажіть, чи ви часом… Ви дуже схожі на Мей!

— Я її брат, — тихо відповів Головний Радіотехнік. — Мене звуть Рой.

— Розумію… Пам'ятаю. — Айт гарячково схопив його за руку. — Мей розповідала… Вона казала: «Загинув!»

Перед очима в Айта постала феєрична ніч на Новий рік, вкрита квітучим мохом галявина біля Синього водоспаду, де Мей розповідала йому про свого брата.

— Як… вона? — Айт хотів дізнатися одразу про все, але він спромігся тільки на оці два слова.

— Їй дуже важко, Айте! — сумно сказав Рой. — Лишилось так небагато, і саме тепер… Але ні, все буде гаразд. Знайте: її життя — а може, й успіх усієї справи — залежить насамперед од вас.

— Од мене?

— Так. Треба негайно виготувати барабан пам'яті для «сколопендри» на голос Мей. Той, що ми зробили, чомусь не працює. Ми перевірили його.

— Коли він вам буде потрібний?

— У вашому розпорядженні одна ніч.

Айт стиха свиснув: нелегка штука! Але вибору немає. Отже, треба встигнути.

Розділ XIII Хвилини полічено

Над Дайлерстоуном, над Монією, над усією Заокеанською півкулею пливе тиха-тиха, волога й тепла ніч.

Весна вже відгуляла своє буйне, пишне весілля. Обсипались ніжні пелюстки квітів, погасли кличні вогники світлячків, замовкли шерехи й пісні. Дерева стоять урочисті й млосні. Вони ніби прислухаються до того, як шумують в їхніх судинах життєдайні соки, вливаючи міць у крихітні пуп'янки. І є глибока, інтимна краса в оцій умиротвореності природи. Життя зароджується навесні. А розвивається воно влітку.

Пливе над Монією тиха, тепла ніч, поглядає незліченними очицями-зірками на ліси й поля, на халупи й палаци, на селища й міста. Зазирає в темні вікна будинків: а що там? а хто там?

Люди. Просто люди. Вони різні з виду, сплять у різних позах. Але якщо не зважати на розкіш чи злиденність білизни, хіба визначиш, хто мільйонер, а хто жебрак?

Он з будинку, що сяє великими яскравими вікнами, пролунав дитячий плач. Там, у клінічній палаті, народилося нове життя.

Я не знаю тебе, жінко, що народила зараз первістка-сина. Ми ніколи не зустрінемося з тобою, громадянко далекої країни. Але я шаную тебе, невідома, бо ти стала матір'ю. І я кричу тобі через моря й континенти: якщо ти хочеш, щоб твоє дитя жило й зростало, не бажай смерті іншим дітям. Перетни шлях війні!

Та чи не пізно звертатись до тебе, жінко! Ти не догадуєшся, що перший день твого сина стане для нього й останнім; що от-от спалахне полум'я, здатне спопелити увесь світ.

Якби ти знала про це, ти схопилася б з ліжка, вибігла б на вулицю, заступила дорогу танкам, що сунуть на вихідні позиції. Адже ти — мати, і для тебе життя дитини — найдорожчий скарб!

Але коли б ви, матері Монії, знали наперед, що станеться вранці Дев'ятого дня Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, ви забули б і про материнську любов і ще в колисці задушили б синів, що зараз холодно й розсудливо налагоджують стартові апарати балістичних ракет, чіпляють до бомбардувальників бактеріологічні бомби, востаннє перевіряють гармати й радіолокатори. Вони, ваші сини, почувають себе у безпеці. Можливо, що не всі вони загинуть. Але зате на ВАШІ сиві голови, на голівки ВАШИХ онуків посиплеться вогонь і каміння, і марно будете ви благати порятунку.

Ви не хотіли про це думати, матері Монії. Вам здавалось, що ваші сини — найрозумніші, найкращі, а всі інші — бидло. Ви про війну знали тільки з книжок та кіно. А тепер вона нависла над вами. Вам залишилась одна-єдина ніч!


Тривожною була вона, ота остання мирна ніч планети.

Ще увечері підпільні радіостанції передали умовний знак Єдиного центру Монії, сигнал негайного збору бойових дружин.

Не кожен з дружинників знав справжній зміст цього сигналу: суворі закони конспірації вимагали тримати в таємниці дату початку операції «Блискавка». Але кожен догадувався: надходить вирішальна мить, від якої, можливо, залежить доля всього світу.

Швидко й непомітно збирались дружинники на своїх заздалегідь визначених пунктах. Вони нічим не нагадували солдатів. Брели собі вулицями Дайлерстоуна чи якогось іншого міста Монії звичайнісінькі, аж ніяк не героїчні з виду монійці, заходили до звичайнісіньких будинків. Там на них чекали з радістю: «Заходьте, заходьте! Ми справляємо іменини, ви потрапили вчасно!»

Іменини, хрестини, поминки, заручини — якби Кейз-Олові доповіли того дня статистичні дані про кількість бенкетів у Монії, він одразу второпав би, що справа стоїть не гаразд. Але ж і це ще не все: в ніч на Дев'яте число Другого місяця з'явилось понад тисячу «спіритичних гуртків» та «картярських клубів»; саме тієї ночі в незліченній кількості невеликих майстерень виникла негайна потреба в робочій силі, а на автостради Монії виїхали в автобусах численні групи монійців «на прогулянку».

Кожен з дружинників дістав завдання. Часом це були зовсім незначні доручення: вимкнути десь електричний струм; перетнути кабель радіорелейної лінії номер такий-то; захопити пожежну машину з драбиною і переправити туди-то. Але саме ці деталі й визначали успіх чи неуспіх загального плану повстання, розробленого Єдиним центром.

Власне, те, що готувалось уночі з Восьмого на Дев'яте, не можна було назвати повстанням. Ішлося зовсім не про повалення капіталізму, не про революцію. Треба було тільки перетяти шлях війні, не допустити того, щоб зі стартових майданчиків злетіли смертоносні атомні та водневі бомби.

Якби дружинникам довелося мати справу з людьми, це незвичайне повстання пройшло б гладенько. Але їм доведеться боротись насамперед проти машин, які не схиляються на умовляння, не бояться погроз. З холодною байдужістю вони виконають наказ і покірно загинуть, якщо цього вимагатиме вкладена в них програма дій. Щоб перемогти машину, її слід або позбавити джерела енергії, або зіпсувати керівні механізми. А добратись до цих машин дуже важко. Замкнені в сталевих бункерах, озброєні автоматами захисту, вони не підпустять нікого.

Всі три тисячі триста стартових пристроїв — неприступні. Але їх проектували і створили люди. Той, хто створив машину, зуміє і оволодіти нею. Дещо в цьому напрямку вже зроблено. І це повстання буде не початком, а завершенням важкої і тривалої боротьби за мир.


Професор Літтл — консультант з вищої техніки, як він називає сам себе жартома, — сидить над великою картою Монії і акуратно вимальовує якісь значки.

Крізь одчинені двері сусідньої кімнати долинає гармидер п'яної компанії. Це магнітофон імітує бенкет. Поруч професора гаряче сперечаються двоє літніх чоловіків. Усе це мусило б дратувати Літтла, але він навіть не звертає уваги на шум.

— Гм… Не гаразд… Що ж робити?

Ні, йдеться зовсім не про майбутній циклон. Оці значки на карті віщують страшніші події. Деякі з них обведені червоним і перекреслені. Це означає, що контроль над стартовим пристроєм перебуває в руках Єдиного центру і балістичні ракети звідти не вилетять. Над частиною пунктів поставлено знак запитання.

Їх чимало, отих пофарбованих у червоне позначок. Але чорних утроє більше. І серце в професора тривожно стискається.

— Що ж робити? — шепоче він.

Кому-кому, а йому добре відомо, що станеться з планетою, коли вибухне хоч половина оцих водневих бомб. І хоч би де вони вибухнули — чи на території Союзу Комуністичних Держав, чи отут у Монії, — вони отруять атмосферу Пірейї радіоактивним попелом. Стартові споруди Кейз-Ола висаджувати не можна. Їх слід тільки знешкоджувати.

— Професор Метті! — гукає через усю кімнату Літтл. — Прошу, погляньте!

Сивоголовий мужчина в елегантному костюмі ніби й не чує. З виразом недосяжної вищості й зневаги на обличчі він щось неквапно пояснює скромно одягненому юнакові.

— Та не виламуйтесь, Метті! — втрачає терпець Літтл. — На дуель викличете мене пізніше.

На випещеному обличчі професора Метті з'являється щось схоже на поблажливість: ну чого можна чекати від людини, яка продалась комуністам?! Він, професор Метті, — антикомуніст і не приховує цього. Літтл назавжди викреслений з числа його друзів. Але як тимчасовий спільник… Що ж — прошу!

А через хвилину і професор Метті забуває про свій антикомунізм, якого він тримається тільки з упертості, і професор Літтл не відчуває ненависті до свого твердолобого опонента. Вони сидять поруч, над однією картою, і тільки одна думка свердлить їхні мізки.

— Ну, друже, що ж робити?

— Погано, Ейр. А втім, стривай… Ти кажеш, що радіорелейна лінія номер сімнадцять в наших руках?

Професор Літтл навіть не помічає отого «в наших», яке іншим часом порадувало б його. Він зосереджено міркує:

— Гм… Ти маєш рацію. Справді, ця лінія замикає кільце… І якщо її перетнути…

Олівець повільно вимальовує червоні трикутнички біля зображень двох башт радіорелейних ліній, потім обводить і перекреслює три крихітні сигарки біля блакитнуватої змійки — невеликої річки. Здобуто можливість знешкодити ще три батареї стартових споруд — отже, не полетять у свій останній політ ще сто вісімдесят балістичних ракет. Мало? Про це може судити лише той, хто бачив вибух хоча б ОДНІЄЇ атомної бомби.

Це — тільки останні поправки до плану контрнаступу Єдиного центру.

Швидко-швидко проспівав телеграфний ключ. Хтось прийме старанно зашифрований наказ. І одразу ж бойова група, не відома не тільки консерваторові Метті, а й комуністові Літтлу, скінчить «бенкет» чи «спіритичний сеанс» і вирушить у район радіорелейних башт номер такий-то, щоб захопити їх, коли надійде останній сигнал.

Але де ж він, той сигнал? Може, Кейз-Ол вирішив перехитрити всіх і змінив день та годину здійснення свого агресивного плану? Може, знайшовся якийсь провокатор, і саме зараз готуються засідки проти повстанських груп? Що ж — слід зважати і на таку несподіванку.

Мовчать, причаїлись бойові групи на висхідних позиціях. Але в такому ж чеканні застигла й гігантська багатоступінчаста воєнна машина Монії.

З Першого числа Другого місяця монійська армія перебуває в стані бойової готовності номер один. Нижчим чинам оголошено: незабаром почнуться маневри. Офіцерів попереджено: за агентурними даними, комуністи, вивівши на орбіту штучний супутник, збираються днями розпочати війну. І тільки вищий генералітет знає: от-от має надійти наказ від Кейз-Ола про початок операції «Блискавка».

Сплять у казармах напіводягнені нижчі чини. Куняють у штабах чергові офіцери. Похмурими круками посхилялись над військовими картами генерали.

Сигналу ще нема. Кейз-Ол сам знає, коли його подати.

Пливе над Дайлерстоуном, над Монією, над усією Заокеанською півкулею Пірейї остання мирна ніч. Сплять гірники й металурги, винахідники й інженери. Сплять їхні дружини й діти, сплять матері й батьки.

Вони своє зробили. Ці балістичні ракети, що от-от висунуть гострі носи із сталевих капонірів, — витвір їхніх рук. Але жоден з цих людей не визнає себе причетним до тяжких злочинів війки. «Ми працювали, щоб жити, щоб забезпечити свої сім'ї».

А за Бурхливим океаном, далеко-далеко звідси, лежить інша країна — Союз Комуністичних Держав. І там цієї пізньої пори люди сплять, не сподіваючись нічого лихого. Вони теж зробили своє: протягом довгих років, мирячись із нестатками, вони працювали, щоб перетворити свою відсталу країну в могутню, непереможну.

Там кожна мати навчала свого сина з колиски: «Будь людяним і чесним, будь працьовитим і хоробрим». Сини виростали, міцніли, мріяли про подвиги, про славу і знаходили їх у боротьбі з природою, у невтомній праці. Вони не хотіли війни, однак знали, що пацифізмом її не одвернеш. Силі треба протиставити силу. І цю силу було створено.

«Зоря надії» зійшла над світом дуже вчасно. Вже самою своєю появою в небі над Монією вона примусила замислитись не одного з надто зухвалих монійців. А в ніч з Восьмого на Дев'яте число Другого місяця з озера Миру стартувала і незабаром вийшла на орбіту «Зоря перемоги» — другий штучний супутник Союзу Комуністичних Держав. Третій — «Зоря комунізму» — мав піднятись над світом через добу.

Ще б рік — хай навіть півроку, — і всі три штучні супутники СКД були б обладнані новою надсекретною зброєю, яка змогла б відбити напад атомних балістичних ракет. Та в тому й річ, що війну нав'язує Кейз-Ол. Можливо, його агентам вдалося пронюхати про нову зброю.

Війна ще не вибухла, але вже точиться жорстока таємна боротьба. Кілька днів тому з невідомих причин стався вибух у ядерному інституті СКД. Загинуло понад сто кращих інженерів і вчених країни, знищено великий запас антиречовини. Вчора два диверсанти висадили в повітря стартову споруду антиречовинних балістичних ракет. Спіймані на гарячому, злочинці заявили, що заслані сюди з Монії «Братством Синів Двох Сонць». А сьогодні ще один, член «Ліги святого духа», намагався прилаштувати міну сповільненої дії до гравітонного резонатора «Зорі перемоги». Якби йому вдалося це зробити, штучний супутник упав би на планету, як глиняна тарілка.

Два світи стоять один проти одного в напруженому чеканні. Рахунок уже йде на хвилини. Кожна хвилина важить багато: може, саме від неї залежить, чи вибухне Третя всепірейська війна, чи її пощастить згасити.

А якщо вирвуться із стартових споруд ракети Кейз-Ола, тоді рахунок піде на секунди.

Пильнуйте ж, бійці комуністичної гвардії, біля балістичних ракет-перехоплювачів! Пильнуйте, льотчики реактивних винищувачів, спостерігачі радіолокаторних станцій, матроси атомних підводних човнів! Пильнуйте, лікарі й зв'язківці, енергетики й металурги! Пильнуйте, всі люди країни комунізму! Ворог жорстокий і хитрий, пильнуйте!


Спалахнув екран відеофону на стіні великого просто умебльованого кабінету Голови Вищої Ради Праці та Оборони. На ньому з'явилося схвильоване обличчя літнього чоловіка.

— Товаришу академік, «студентка» повідомляє: «Весілля відбудеться в призначений час».

— Ну, що ж… — сивоголовий чоловік підвівся з-за столу, потер долонею чоло. — Що ж — дайте попередній сигнал бойової тривоги.

Екран погас. Академік знову сів, витяг з шухляди альбом, розгорнув його.

З великого аркуша дивиться лукава юна красуня. Через нижню половину фотокартки пролягли написані квапливим почерком рядки: «На вічну згадку чудесному вчителеві од його недостойної учениці».

— На вічну згадку… — Академік вийняв портрет з альбома, поставив на столі перед собою.

З фотокартки на нього дивилась «цариця краси», міс Мей, «студентка», а коротше — Майола.

Дівчина усміхалась.

Розділ XIV «Вона — щаслива!»

В апаратній Центрального вузла зв'язку «Містечка науки» над планом Уранії схилилися Рой, Люстіг та ще кілька членів повстанського комітету. Вони неголосно обмірковують останні деталі запланованої операції.

А в протилежному кутку, пахкаючи сигаретою, стоїть професор Кольрідж. Один по одному він оглядає контрольні екрани на пульті керування: наближається вирішальна мить, отож треба пильнувати й пильнувати.

На центральному екрані — розкішний Зал Рожевих Мрій у палаці Кейз-Ола. В ньому все вилискує і сяє: о двадцять п'ятій годині там має відбутися весілля. Вже починають сходитися «наймудріші» зі своїми дружинами. Вони одягнуті в найкоштовніші та найвишуканіші вбрання, але вигляд мають стурбований і кислий.

На сусідньому екранчику єпископ Соттау надіває золоті ризи. Йому щось не подобається: видно, як він гримає на служника, але голосу не чути, бо гучномовці вимкнено.

А ось король хімії Хейл-Уф нервово походжає з кутка в куток свого кабінету, поглядаючи на годинник. Він не збирається на весілля, і не важко догадатися чому: екранчик крайнього зліва апарата показує двох служників Хейл-Уфа в засідці поблизу палацу Кейз-Ола. Один тримає напоготові пістолет, а другий — протитанкову гранату. Обидва насторожено поглядають у той бік, звідки має з'явитися на своїй «сколопендрі» трильйонер. Сміх і гріх: корабель ось-ось піде на дно, а пацюки в його трюмі гризуться за ласий шматок!

П'ятий, шостий, сьомий екран… Щохвилини зображення змінюються — це вмикаються інші групи підглядання. Ніщо не сховається від пильних об'єктивів телепередавачів; навіть вимкнені, вони доповідають про все, що діється перед ними. Тільки ворота Уранії — поверхня острова Свята — лишилися поза контролем повстанців: не пощастило приєднати потаємні лінії. А зазирнути туди зараз дуже потрібно. З півгодини тому Кейз-Ол виїхав «сколопендрою» на острів, та й зник з поля зору. Яка мета цієї загадкової подорожі? Що він замислив? Подихати свіжим повітрям? Ні, трильйонер не з сентиментальних. А до початку операції «Блискавка» лишилося вже зовсім мало часу.

Кольрідж наполегливо клацає перемикачами відеофонних ліній Спірального тунелю — аж ніяк не можна пропустити Кейз-Ола непоміченим. Але в тунелі дуже мало передавачів. І зрозуміло чому: в отой тунель, крім трильйонера, не поткнеться ніхто.

Однак стривай: он з'явилась якась цятка. Так, це «сколопендра». Але…

— Рой, погляньте, прошу. Ви бачите: на машині Кейз-Ола немає. Може, з ним щось сталося?

— Гм… Так… так… — він підійшов до екранчика, точніше сфокусував зображення. — Ні, той мерзотник надто обережний. Хоче втнути якусь штуку? Ну, то зараз побачимо.

Служники Хейл-Уфа марно чекали в своїй засідці: «сколопендра» не виповзла на вулицю Уранії, а рухалася далі Спіральним тунелем, аж у палац Кейз-Ола, до його апартаментів.

— Ага, розумію! — Рой зачекав ще кілька хвилин, потім клацнув перемикачем.

На головному екрані спалахнуло зображення Мей в її спальні. Дівчина стояла в позі людини, яка забула щось надзвичайно важливе і ніяк не може пригадати. Раптом вона здригнулась — так, наче хтось покликав її. В очах промайнула безпорадність, навіть жах.

Мабуть, Мей знала, де розташовано об'єктив потаємного телепередавача. Вона підбігла ближче, тяглася щось сказати.

Рой ввімкнув на мить її екран. Дівчина радісно посміхнулась, послала в екран потиск рук.

— Щасти тобі, — прошепотів Рой, і одразу ж зображення Мей розпливлося, згасло. А кількома хвилинами пізніше «сколопендра» помчала назад, до виходу з Уранії. В її кабінці сиділи Мей і Тессі Торн.

І знов невідомість. Рой мовчки пильно поглядає на стрілки годинника, але умовного сигналу від Мей все нема і нема.

Ось і збігли всі терміни. Інженер підвівся, постояв нерухомо, потім обвів поглядом бойових друзів:

— Ну, почнемо!

Лунають сухі, чіткі накази. Виходять з залу командири груп, прямують до «сколопендр», де вже чекають дружинники. Їх дуже мало, але на допомогу їм стануть машини. Саме ті кібернетичні злагоди, що з тупою жорстокістю мали виконувати в Уранії обов'язки поліцаїв і жандармів! Машини скорилися волі талановитих людей, перетворилися з ворогів на друзів.

Їх виряджає в бій інженер Айт. І в цю мить він знову згадує свого «Месника», але вже не з сумом, а з гордістю: виявляється, електронний мозок його ро́бота без змін було перенесено в конструкцію «сколопендри». Колишні друзі обікрали засланого на каторгу, в них забракло хисту хоч трохи удосконалити машину. Як їм вдячний зараз інженер Айт! Адже він пам'ятає всю схему до найдрібніших деталей, може в першу-ліпшу мить надати машині іншу програму дій. Саме це й допомогло упоратись з завданням, яке поставив Головний Радіотехнік. Якщо Мей встигне замінити барабан пам'яті кібернетичної «сколопендри», машина стане для Кейз-Ола небезпечною подвійно: вона не тільки скориться «цариці краси», а й схопить його самого, ледве він подасть свою команду.

— Рушайте! — командував Рой.

Одна по одній рушають з місця сталеві потвори. Заповзають у тунель, що веде до власне Уранії. Набирають швидкості. І зникають у напівприсмерку.

— Айте і Люстіг, негайно сідайте на «сколопендру» і їдьте на поверхню острова. О двадцять п'ятій нуль-нуль буде вимкнено весь захист, а тоді знизиться ракетоплан, щоб забрати вас усіх. Пильнуйте, аби Кейз-Ол не вдався до самогубства!

— Єсть! — Айт і Люстіг потисли друзям руки, вибігли з апаратної.

Ось і затихло все в «Містечку науки». Ані душі в тунелях. Усіх ненадійних замкнено в котеджах і лабораторіях. Лінії сигналізації та зв'язку перетнуто, автомати захисту — вимкнено. А «наймудріші» про це навіть не підозрюють.

У Залі Рожевих Мрій палацу містера Кейз-Ола все готово для святкування пишного весілля.


В довжелезному тунелі підземного сховища інституту автоматики СКД панують тиша і напівприсмерк. Навстіж розчинено сталеві двері усіх боксів, за ними тьмяно поблискують металом могутні кібернетичні всюдиходи протиатомної оборони. Ні, це зовсім не ті машини вищого класу, про які мріє Дейв, — їм далеко навіть до «Крихітки» з її примітивними машинними рефлексами. Але зате кожна з них блискавично швидко виконає перший-ліпшпй наказ командира, полізе в огонь і у воду, щоб захищати й рятувати людей.

Їх конструювали і будували саме з такою метою. Атомні бомби не так палять, як трощать та руйнують. Іще довго після вибуху до руїн не можуть поткнутися рятівні команди, бо все довкола припорошено смертоносним радіоактивним пилом. А для кібернетичних всюдиходів радіація не страшна. Вкриті потужним панциром, обладнані різаками й фрезами, такі машини насправді спроможні пробитися крізь пожежу, прокопати хід до заваленого бомбосховища і винести в своєму місткому череві приречених на загибель.

Кібернетичним злагодам терпцю не позичати. Їм усе одно — чи день, чи рік, аби тільки надійшов відповідний сигнал. А людям — скрутніше. Дратує невідомість, невизначеність становища. Їх терміново викликали серед ночі, і спочатку ніхто не здивувався: мабуть, знов учбова тривога. Кожен екіпаж хутенько перевірив свою машину, доповів про готовність і вже готувався йти додому. Однак відбою тривоги все не було й не було. Тільки й того, що дозволили з боксів перейти до приміщення клубу.

Разом з усіма поглядає на годинник і Дейв. Але він, як командир загону всюдиходів, знає, що тривога аж ніяк не учбова. Ось-ось пролунає другий сигнал, і на цьому скінчиться мирне існування Пірейї. Мабуть, краще було б і не знати цього. Інші непокояться, можливо, навіть догадуються про справжній стан речей, та все ж мають змогу тішити себе розсудливими доказами. А він позбавлений і такої можливості. Лишається тільки чекати.

Аби розважитись, Дейв пройшовся тунелем сховища, зазирнув до боксу з демонтованою «Крихіткою».

«Бідолашна! — подумав він з гіркотою. — Краще б зробити тебе кібернетичним всюдиходом — може, більше принесла б користі людям!»

Хотілося відновити оте почуття світлої піднесеності, яке ще так недавно охоплювало його при одній думці про можливість створення машин вищого класу. Він спробував уявити майбутній кіберрозвідник для досліджень чужих, незнаних планет, але перед очима виникали тільки сухі лінії креслень. Свідомість не давала себе обдурити — зараз не час мріяти. Зараз ідеться не про якісь там жалюгідні машини, а про існування всього людства.

Вже цілком байдуже поглянувши на «Крихітку», Дейв швидко попростував тунелем. Відчинивши двері сховища, зупинився, засліплений. Ніч минула, починався новий яскравий день. На синьому небі — ані хмаринки, вітерець куйовдить зелені чуприни дерев. Виспівує птаство. Здалеку лунає музика.

Та невже знайдеться хоча б один виродок, здатний замахнутися на оцей радісний, неповторний світ?!

Це припущення видалось таким неймовірним, що Дейв аж посміхнувся. На секунду подумалось: даремно він так хвилювався, тривога таки й справді виявиться учбовою. А в наступну мить він здригнувся.

— Дейв, де тебе чорти носять?! — закричав його товариш з порога клубу. — Негайно до директора! Бігом!

Тьохнуло серце. Стислось у болючий клубок. Отже — сталося… Але чому не ввімкнули сирену? Чи, може, саме йому й доведеться її ввімкнути?

Дейв рвучко відчинив двері директорового кабінету. Зупинився на порозі.

Зустрівши його гарячковий погляд, директор невесело посміхнувся, заперечливо хитнув головою:

— Ні. Ще ні. Просто вас хоче бачити оцей товариш, — показав він на літнього чоловіка край столу. — Знайомтесь.

— Сміт, — сказав незнайомий, подаючи руку.

— Дейв… Слухаю вас, товаришу.

— Мені, власне, треба передати вам одну річ. — Сміт вийняв з портфеля згорнену в кілька разів газету, простяг Дейву.

— Не розумію… — Дейв покрутив газету в руках. — «Вечірній Дайлерстоун». Якщо мені не зраджує пам'ять, це — напівбульварний часопис, який навіть у Монії ніхто не празнує. Навряд чи знайдеш тут хоч скількись вірогідну інформацію. Але хто передав цю газету? І що я маю з нею робити? Навіщо вона мені?

— Не впізнали? — Сміт докірливо показав на жіночий портрет посеред центральної сторінки.

— Майола?! — Дейв схопився, потім знову сів. Розгублено потер рукою чоло.

«ВОНА — ЩАСЛИВА! — кричать величезні літери. — МІСТЕР КЕЙЗ-ОЛ ПОДВОЇВ ЇЙ ПЛАТНЮ І ПОДАРУВАВ ПАЛАЦ У РІО-АЙР!»

— Цього не може бути! — вигукнув Дейв. — Це якась фальшивка, провокація! Я надто добре знаю Майолу, щоб припустити отаку…

— Ви знаєте Майолу? — Сміт зітхнув, помовчав. — Ні, друже, ви тільки пам'ятаєте її. Але й вона пам'ятає вас. Цю газету я передаю вам за її дорученням, і саме в оцей найвирішальніший в історії людства день. Гадаю, вам усе зрозуміло без пояснень.

— Щиро вдячний вам, друже! — Дейв палко потис Смітову руку. — Надзвичайно вдячний! Але скажіть: ви бачили її? Їй дуже важко?

— Я був поруч неї рік. Скажу вам, Дейв: те, що витримувала ця тендітна дівчинка, понад силу вам, мені… та, мабуть, і всім іншим. Це справжня героїня, перед якою треба схилятись. Але хай краще вона розповість сама. Сподіваюсь, цього вже не довго чекати. А зараз попрощаємось.

Сміт пішов, а Дейв усе сидів, не зводячи очей з портрета. Пояснень, справді, не треба. Як ота героїня давнього кінофільму з часів Революції, Майола офірує собою, аби врятувати життя мільйонів людей. І, може, саме в оці останні хвилини, коли…

Але навіщо думати про лихе? Майола повинна перемогти і лишитися живою. Вона не має права загинути, бо її смерть була б найстрашнішою несправедливістю, наругою над усім найсвятішим і найчистішим, що тільки може існувати в житті! Ні, ні! Вона житиме! Житиме!

Дейв повторює ці слова майже як заклинання, бо з підсвідомості наповзає розпач. Він просто-таки переконаний, що з Майолою зустрітися не доведеться, що їй саме зараз загрожує найстрашніше.

Телепатія? Безжальний аналіз дійсності? Напівдитяче забобонне прагнення припустити найгірше, щоб сталося навпаки?

Так чи не так, але якби поруч був Рум, якби йому розповісти щойно почуте…

— Професоре! — Дейв благально глянув на директора. — Чи не можна викликати «Зорю надії»? Я хотів би сказати Румові одне тільки слово: «Жива!»

— Ні, Дейв, не можна… — професор подивився на годинник, повторив: — Не можна. До того ж я переконаний, що Рум уже знає.

Так, Рум знав теж. Тільки й того, що примірник «Вечірнього Дайлерстоуна» йому вручив не соратник Майоли, а капітан «Зорі надії».

Рум прореагував точнісінько так, як і Дейв.

— Не може бути! Це фальшивка!

— Ні, Руме, це факт! — академік підійшов до нього, обійняв за плечі. — Але факти можна тлумачити по-різному. Ця газета лежала в моєму сейфі дві декади. Її передала для вас Майола.

— І ви мовчали, вчителю? — гірко запитав Рум. — Чому?

— Тому, що було зарано. А зараз саме на порі. Сподіваюсь, ви сьогодні побачите вашу кохану. Більш того, врятуєте її.

— Як, учителю? — Рум підхопився, скуйовдив волосся. — А втім, так… Вона в Уранії? Туди треба полетіти? Вже? Так чому ж ми гайнуємо час!

— Не гарячкуйте, Руме, бо… — академік усміхнувся, похитав головою. — Якщо ви такий нетерплячий, доведеться послати когось іншого.

— Мовчу. Терплю. — Рум сів, молитовно склав руки. — Слухаю вас, учителю.

— Прошу, візьміть ваш планшет. Так. Ось острів Свята. Це — ворота в Уранію і водночас абсолютно неприступна фортеця. До острова не можна наблизитись ні з моря, ні з повітря. Але десь близько двадцять п'ятої години за міжнародним часом усі захисні системи на ньому будуть вимкнені. Як розвиватимуться подальші події, скільки хвилин матимете ви для виконання завдання — невідомо. Вимагається тільки одне: вивезти з острова Свята Майолу, її подругу і… Кейз-Ола.

— Як, і його?! — вражено вигукнув Рум.

— Так. Живого чи мертвого. Краще, звісно, живого. Але будьте пильні: кажуть, він жилавий і дужий.

— Гаразд.

— І ще одне: аеродрому на острові немає. Ракетоплан доведеться посадити на воду, отож негайно викиньте з нього весь зайвий вантаж та встановіть додаткові стартові прискорювачі.

Академік помовчав, зважуючи, чи не забув ще чого. Потім підвівся, простяг Румові руку:

— Ідіть, друже. На всі приготування даю вам одну годину. Доповісте уже з кабіни ракетоплана. Ну, хай щастить вам!

Ця година збігла так швидко, що Рум і отямитись не встиг. Але з завданням вони впоралися: ракетоплан переобладнано потрібним чином.

І аж тоді Рум витяг з кишені газету з портретом Майоли, миттю вп'явся в нього очима.

«Цариця краси»… Палац у Ріо-Айр… Прозорі натяки цинічного газетяра… Яке це звичайне і звичне для кожного монійця! Юна дівчина продалася старезному багатієві? Ну, то й що ж — вона зробила непоганий бізнес, їй можна тільки позаздрити! Все продається, все — любов, талант, покликання, переконання, — аби тільки дали варту уваги ціну! І жодному з монійців навіть на думку не спало б, що оця насправді найвродливіша в країні дівчина не пнеться до багатства і влади, а жертвує всім найдорожчим, аби на їхні тупуваті голови не посипалися атомні бомби!

Дивно: Рум не відчував ні тривоги, ні неспокою. Десь там глибоко в надрах планети під островом Свята готується фінал величезної трагедії. Певно ж, там усе передбачено і розраховано до секунди. А йому лишається виконати свою, хоч і важливу, але дуже коротку роль. Тільки б не зрадили двигуни ракетоплана, тільки б не розбитися об хвилі Бурхливого океану! А все інше буде гаразд.

Ввімкнувся відеофон на пульті керування. З'явилось на екранчику обличчя капітана «Зорі надії».

— Стартуйте, Руме! Тільки прошу: не поспішайте, дотримуйтесь графіка.

— Виконую. — Рум легенько натис на педаль, з дюз ракетоплана заструменіли пасма вогню. Швидко подаленіла та й зникла в пітьмі «Зоря надії». А попереду, за прозорим пластмасовим ковпаком кабіни, з'явився величезний напівосвітлений диск на тлі густозоряного неба.

Пливуть над Пірейєю пасма білих і сірих хмар, подвійною плямою виблискує відображення Сонць на поверхні Бурхливого океану. Трохи осторонь темніє ледь помітна цяточка — острів Свята.

Чи хвилюється Рум? А певне ж! Не один десяток мільйонів миль налітав він міжпланетним простором; як пілот-випробувач, не раз потрапляв у надзвичайно складні ситуації, з яких, здавалось, і виходу не можна було знайти. Але отаке завдання, як зараз, він одержав уперше.

Мовчить Рум. Мовчать лікар і бортмеханік. І тільки очі поглядають то на Пірейю, то на забарну стрілку хронометра.

Розділ XV Ракети помчали на північ

Над нескінченними просторами Бурхливого океану мчав різкий холодний вітер. Народжений десь у Приполяр'ї, він після довгої подорожі встиг втратити силу, проте був ще досить дужий, аби погнати перед собою важенні маси води. Хвилі виростали й грізнішали, сунули вперед з важкою, тупою наполегливістю, прагнучи нищити й руйнувати. А оскільки на тисячі миль довкола залягла одноманітна сіро-зелена пустеля, натиск стихії мав припасти на єдиний шматочок суходолу посеред океану — на крихітний острів Свята.

Шквал налетів на острів несподівано. З розбійницьким посвистом він шугнув розколинами в скелях, подерся вгору, силкуючись повисмикувати злиденні рослини, поскидати геть кам'яні брили. Але не зрушив з місця нічого, бо все, що не могло триматися, було давним-давно зметене. І тільки на грубо витесаній статуї посередині острова схитнувся від пориву вітру, незадоволено каркнув спросоння та й знову сховав голову під крило великий чорний морський крук.

Так було сто і тисячу років тому; з першими променями ранку на острів обрушувався холодний шквал, будив нечисленних крилатих мешканців, кидав у липкі пасма всеїдних рослин скупі дарунки моря і мчав далі. І як тисячу років тому, з терас острівця, скептично посміхаючись, дивились на безсиле шаленство хвиль величезні базальтові фігури — німі свідки колишньої величі могутнього племені рапанурів.

Але ось звідкілясь з-під землі почувся глухий гуркіт, і водночас з островом почало коїтися щось дивне; масивні скелі повільно поповзли в різні боки, відкриваючи чітко окреслені круглі та квадратні отвори. З тих отворів казковими квітами зводились мереживні чаші радіолокаторів, дивовижними паростками випинались гострі носи ракет, виростали грибами сталеві ковпаки гарматних капонірів.

Крук незадоволено каркнув, стріпнув крилами, щоб полетіти, але потім заспокоївся. Коли кількома хвилинами пізніше розсунулись скелі поруч статуї і з довгого, яскраво освітленого тунелю з неголосним гурчанням виповзла металева потвора, птах стріпнув крилами вдруге, проте знову лишився на місці: машина зупинилась, а людина, яка вийшла з неї, була беззбройна.

За своє довге життя крук встиг добре зазнайомитися з людьми. Він побоювався їх і водночас зневажав. Ось хоча б і цей підстаркуватий чолов'яга — що він замислив, чого так витріщився?

Довго дивились одне на одного людина й птах. Вони мали однакові пильні холодні очі і якусь ледве помітну схожість: перевтома та хвилювання протягом кількох останніх декад поклали на Кейз-Олове обличчя глибокі, різкі зморшки, зігнули його постать, зробили ніс видовженим і гачкуватим. Довгі фалди чорного парадного фрака скидалися на крила.

Мабуть, і Кейз-Олу впала в око власна схожість з круком. Він криво посміхнувся, підвів догори ліву брову.

— Старий, мудрий круче, не пишайся з того, що прожив довго. Я житиму довше за тебе. А коли вмиратиму — всіх потягну за собою. Людство, мудрий круче, дійшло до межі. Далі йому існувати не варто.

Схрестивши руки на грудях, Кейз-Ол поглянув на північ, туди, де за Бурхливим океаном залягла Континентальна півкуля, — і на його обличчі з'явився вираз неприхованої зловтіхи.

В ці останні хвилини мирного існування людства Кейз-Ол скинув маску. Зникло бажання похизуватись перед сучасниками та історією, лишилась тільки найгостріша ненависть до Союзу Комуністичних Держав і несамовите бажання жити якнайдовше, володарювати, відчувати себе безмежно могутнім.

Він ризикував, кидаючи виклик усьому людству. Якщо вірити фахівцям, зараз на виграш у війні з СКД є шістдесят шансів зі ста. Через рік можливості зрівняються. А ще через рік Монія почне відставати.

Кейз-Ол ризикував, бо досвід Другої всепірейської війни показав, що комуністи здатні мобілізувати такі резерви, про які ніхто навіть гадки не має. І все-таки це був тільки ризик, а не самогубство.

Кейз-Ол ще раз обвів поглядом небокрай, дістав з кишені невелику плескату коробочку і, обертаючи гранчасті важельки, встановив у вічках цифри 24.75 — час початку операції «Блискавка». Натис на кнопку в ніші пристрою.

В коробочці щось задзижчало, спалахнула спочатку зелена лампочка, потім жовта, а слідом за нею — червона. Це означало, що вже ввімкнулись три незалежні одна від одної системи трьох електричних мозків потаємних радіорелейних ліній, по трьох каналах зв'язку до кожної з стартових злагод передано потрібні сигнали, які ввімкнули годинникові механізми.

Отак прозово й просто починалась Третя всепірейська війна.

Ось-ось зірвуться в небо балістичні ракети. Їх не зупиниш і не затримаєш: містер Кейз-Ол, боячись навіть власного вагання, наказав спроектувати пристрої вмикання так, що подати сигнал затримки не можна.

Все продумано. А проте Кейз-Ол переніс момент атаки на двадцять п'ять хвилин раніше, ніж визначалося за планом «Блискавка». Просто на той випадок, якщо Псойс зазирнув до заповітної теки та комусь ляпнув зайве.

— Старий дурний пес! — Кейз-Ол поморщився, згадавши свого зрадливого служника. Вчинок Псойса, так само як і його дивне омолодження, не вміщались у рамки звичайного логічного аналізу, викликали занепокоєння, але злості проти камердинера вже не було. Мей пояснила дуже просто: Псойс, ненавидячи свою колишню коханку, любив сина і вирішив помститися за нього… Що ж, може, вона й має рацію.

Кейз-Ол знову скривився: наречена з наближенням дня весілля ставала дедалі наполегливішою, прагнула встряти до кожної справи. І хоч її втручання завжди були слушні, вони починали дратувати. Ну, що це за дурна примха: Мей категорично заявила, що хоче ввімкнути стартові ракетні злагоди власноручно.

— Ну, гаразд, моя люба, ти матимеш втіху! — Кейз-Ол посміхнувся і покрутив у руках абсолютно безпечний і бездіяльний віднині апарат керування. — Поставимо на двадцять п'ять нуль-нуль…

Він сховав коробочку до кишені, підійшов до «сколопендри» і вже хотів залізти в кабіну, потім передумав:

— Увага!

«Сколопендра» повернулася до Кейз-Ола.

— Прямуй до Уранії, знайди міс Мей і скажи: «Містер Кейз-Ол запрошує місіс Кейз виконати її бажання!» Привезеш міс Мей сюди. Ти зрозуміла?

— Скоряюсь, мій володарю! — пролунало з гучномовців у голові потвори.

З неголосним гурчанням «сколопендра» позадкувала в тунель і одразу ж зникла за щитом, який закрив вихід на острів.

Трильйонер ступнув кілька кроків, зупинився біля велетенської базальтової фігури. Коло́с дивився кудись просто перед собою. Його ніздрювате, посічене вітрами обличчя посміхалося скептично, і весь він був такий далекий від сучасності, такий байдужий до навколишнього, що на Кейз-Ола знову наповзла хвиля роздратування й неспокою. Зовсім недоречно пригадалися катакомби рапанурів, які мали правити за надійний захисток обранцям, а перетворились на могильний склеп. На мить блиснула думка про те, що ось він, наймогутніший у світі, зараз один-однісінький на острові, і наймізерніша куля, ба навіть камінь, пущений сильною рукою, можуть урвати йому життя.

Кейз-Ол посміхнувся. Яке безглуздя! Ні, він тут не один. Його захищають незліченні розумні машини. Вони не дадуть наблизитись сюди жодній бомбі, жодній кулі! Он бач, як пильно обмацують радіолокатори простір над островом Свята; кожна з мереживних чаш тільки й чекає, доки випромінювані нею хвилі наткнуться на металеве рухоме тіло. А тоді автоматично ввімкнуться зенітні гармати й ракети-перехоплювачі, а якщо цього виявиться замало, то полетять атомні снаряди. Ні, Уранію взяти нелегко!

Вляглось роздратування, зник неспокій. А коли піднявся сталевий щит тунелю і звідти виповзла «сколопендра», Кейз-Ол знову відчув себе бадьорим… Він заквапився назустріч нареченій.

— Моя люба, ви… — Кейз-Ол насупився: поруч Мей сиділа Тессі Торн. — Мей, я запрошував тільки вас!

«Цариця краси» легко вистрибнула з кабіни, грайливо вклонилась.

— Перепрошую, ясновельможний: «сколопендра» цього не переказувала… І взагалі, як може місіс Кейз — адже ви так мене назвали? — вирушити на урочисту церемонію без своєї обер-фрейліни?! Ну, не гнівайтеся, любий! Міс Тессі, вклоніться ясновельможному, бо інакше він позбавить вас права бути присутньою при найзнаменнішій у житті людства події. Просіть уклінно, міс Тессі!

Тессі Торн стояла бліда як смерть. Вона не могла навіть слова вимовити! Тільки п'ять хвилин тому, гарячково орудуючи в нутрощах металевої потвори, щоб замінити загадковий барабан пам'яті, Мей похапцем розповіла, що це за запрошення, і пояснила, як треба діяти. Тессі не встигла ще й оговтатись.

— О ясновельможний, ви вже зглянулися, так? Адже це й справді цікаво: ось навколо такий синій-синій, золотий-золотий ранок. А натиснеш на кнопку — і на планету посуне імла, враз потьмяніє все. Ця мить буде неповторною — хіба не так? Ось тому я й хотіла натиснути на кнопку саме тут, на поверхні Пірейї, а не в гидкій, задушливій Уранії. Ну, де та кнопка, мій любий?

Мей була як п'яна. Її голос вібрував, очі гарячково блищали. Мабуть, ніколи в житті вона не була такою красивою, як зараз. На тлі океану, який при світлі Обох Сонць був яскраво-синім, вона стояла золотоголова, в напівпрозорій рожевій сукні нареченої — натхненна й ніжна, справжнє втілення юності.

Кейз-Ол відчув, як по-молодому застукало в нього серце, і пом'якшав. Адже сьогодні Мей стане його дружиною.

— Мій любий, я чекаю…

Повільно, з загадковою посмішкою на вустах, Кейз-Ол витяг з кишені плескатий пластмасовий апаратик з циферблатами на верхній кришці. В одному вічку виразно проступало 25 годин, а в другому — 00 хвилин.

— Оце й усе?.. — розчаровано промовила Мей і позирнула на годинник. — До того ж доведеться чекати аж півгодини. А я ж попередила єпископа Соттау, що…

— Не засмучуйтесь, люба! — турботливо сказав Кейз-Ол. — Якщо вам не терпиться, можете натиснути на ось цю кнопку хоч зараз. Салют на вашу честь загримить саме тоді, коли Соттау співатиме нам «Хвалу».

— Бр-р-р… Страшно! — Мей боязко простягла руку, взяла апаратик. — Міс Тессі, подивіться.

Тессі зрозуміла: це сигнал. Ще кілька секунд — і відбудеться те, заради чого страждала майже два довгих роки Мей, заради чого ризикували життям багато, багато інших.

У Тессі напружився кожен м'яз. Перехопило подих. Шалено застукало серце.

— Х-ху, як жарко… Де моя хусточка?

Мей неквапно підняла сумочку, розстебнула її. І в ту ж мить, коли в руках «цариці краси» блиснув пістолетик, Тессі Торн з усієї сили вдарила ногою під коліно трильйонера. Одночасно з цим прозвучав різкий голос Мей:

— Руки вгору!

План було здійснено бездоганно. І тільки одного не врахували змовниці: перед ними був не немічний старик, а жилавий тренований спортсмен, з міцними м'язами і блискавичними рефлексами. Від несподіваного удару Кейз-Ол упав, але в наступну мить випростався, різким ударом кулака звалив Тессі Торн і стрибнув до Мей. Дівчина крутнулась вбік, одбігла на крок:

— Стій! Стрілятиму!

Мей хотіла захопити Кейз-Ола живим. І це була її страшна, непоправна помилка. Тільки на якусь частку секунди затрималась вона з пострілом, але за цей час Кейз-Ол встиг схопити її за горло, видер з рук пістолетик і випустив у груди дівчини весь заряд.

Мей упала на чорну базальтову скелю. Шарпнулася руками до грудей, намагаючись зірвати з себе легеньку рожеву сукню, на якій біля темних рваних отворів розпливались яскраво-червоні плями. Тессі Торн, яка ледве підвелася після удару, крок за кроком відступала перед Кейз-Олом, а він з пістолетом у руках повільно наближався до неї.

Ще один крок, і далі — прірва. Аж ген, глибоко внизу, під кам'яною терасою, видніються гострі, як зуби акули, стрімчаки.

Дівчина зупинилась.

— Ну?.. — злісно засміявся Кейз-Ол. — Ставай на коліна, дівчисько, благай помилування. Я подарую тобі життя… і запроторю до будинку розпусти. «Сколопендро», увага!

Тессі не зрозуміла, що сталося в наступну мить. «Сколопендра» раптом рвучко окрутнулась, і відразу ж по тому пролунав дикий зойк.

Кейз-Ол борсався в обіймах металевих сяжків, які скручували його все міцніше й міцніше.

— Стоп! Стоп! Виконуй мій наказ! — кричав він.

Ні, «сколопендра» вже не корилася тому, хто прагнув бути її володарем. Та тільки сталося це надто пізно!

Тессі кинулась до Мей. Ридаючи, впала поруч.

Мей повільно розплющила повіки. Промовила ледве чутно:

— Поглянь… локатори…

Тессі оглянулась. Мереживні чаші уже не обертались.

— Мей, вони зупинились! Вони зупинились!

— Це… добре… Підніми мені голову…

Тессі виконала її прохання.

За два кроки од них, міцно затиснутий металевими лапами машини, стояв Кейз-Ол. Але погляд Мей не затримався на ньому. Дівчина поглянула на море.

— Як я втомилась, голубонько Тессі… — прошепотіла вона. — Як я страшенно втомилась…

Очі її заплющились, голова поникла. У мовчазному розпачі дивилась Тессі на вмираючу. Володарка секретів чудесних препаратів Ц та КМ, які могли не тільки зберегти життя в тілі, а й відновити його, вона зараз нічим не могла допомогти своїй смертельно пораненій подрузі.

«Цариця краси», міс Мей, «студентка», а коротше, Майола — вмирала.

Розділ XVI На терезах історії

Не поблякли Сонця. Не потьмарилося небо. Не пролунав на весь світ урочистий реквієм. Та й справді: в ім'я чого б ото? Загинула одна з найвродливіших жінок Монії. Але ж на велетенській планеті щосекунди вмирають і народжуються сотні людей, і, може, саме в цю мить з'явилась та, яка стане з часом ще красивішою за Майолу.

Окремі люди в протилежних ворожих таборах — як клітинки в тілах вояків, що стали на двобій. Загибель однієї чи навіть багатьох клітинок — ніщо. Далеко важливіше те, чи на повну потужність та чи злагоджено працюють усі інші. Перемога чи поразка залежить не від одинаків, а від мільйонів, хоч вагу мають і найдрібніше і найважливіше.

Дев'ятого дня Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери Пірейї на терези історії було покладено все.

Далеко-далеко від Монії, на крихітному острівці посеред Бурхливого океану, оскаженілий недолюдок натис на фатальну кнопку потай від усіх. Він здійснив свій мерзенний задум.

Існувала тільки одна можливість боротись проти балістичних ракет: пустити назустріч їм такі ж ракети-перехоплювачі, щоб ядерні вибухи сталися десь у стратосфері. Якби це хоч на рік пізніше — може, вдалося б використати новий вид захисту, чудесні випромінювачі резонансних променів. Тоді водневі бомби просто порозсипалися б на атоми. Якби навіть кілька місяців пізніше — ракети-перехоплювачі було б обладнано антиречовинними зарядами. Тоді при зіткненні двох видів матерії стався б ще сильніший вибух, але після нього не лишилося б смертельної для всього живого радіоактивної хмари.

Однак атомні резонансні випромінювачі тільки проходять першу стадію випробувань, а ракет з антиречовиною у СКД лише близько двохсот.

Все, все зважувалось на терезах історії того знаменного дня: пильність і працьовитість, талановитість і чесність, хоробрість і хитрість.


Кейз-Ол вжив найсуворіших застережних заходів, аби ніхто не підслухав і не перехопив сигнал операції «Блискавка». Недаремно Мей прагнула бути поруч трильйонера в ту мить, коли він збереться натиснути кнопку. Якщо навіть не вдалося б перешкодити цьому, дівчина послала б по радіо короткий умовний знак — конче необхідний, бо балістичні ракети мчать з космічною швидкістю, і радіолокатори зафіксують їх надто пізно. Майола подати цей сигнал не встигла. Зате його подав професор Ейр Літтл.

Ні, Літтл таки мав підставу привласнити собі напівжартівливий титул радника з питань вищої техніки! Саме в нього виникла блискуча думка: пильно стежити за годинниковим механізмом однієї з стартових злагод, щоб дізнатись про визначений момент атаки заздалегідь. Рано-вранці Дев'ятого числа, разом із своїм другом, професором Метті, Літтл помчав до радіорелейного центру А, за десять миль від Дайлерстоуна. Це була найголовніша станція, яка з'єднувала Генеральний штаб Монії з Уранією, — об'єкт, який намічувалось висадити в повітря насамперед. Професор Літтл ледве встиг перешкодити цьому. За його наказом дружинники викинули геть з підкопу уже закладений фугас, похапливо пробили підлогу апаратної. В отвір хоробро поліз професор Метті, за ним — Літтл і решта дружинників.

Звичайно, якби не професор Метті, Ейр Літтл нічого не зрозумів би в отому хаосі дротів та радіодеталей, що заповнювали майже весь бункер. А той одразу ж знайшов потрібне, натис на якусь кнопку.

— Лінію Генерального штабу вимкнено… Ну?

Навіть тепер, в оці вирішальні хвилини, професор Метті ще не вірив, що Кейз-Ол здатний почати війну.

— Не квапся іронізувати, друже мій! — похмуро озвався Літтл. — Краще скажи, де оті годинникові коліщата?

— Прошу!

Вони довго сиділи мовчки, нерухомо, не зводячи очей з віконечка, на якому виднілось — 00.00. Скільки минуло отак часу? Година? Десять? Літтл і Метті чекали.

І враз заклацали перемикачі, замерехтіли сигнальні лампочки. Професор Метті зблід, схопився. Сказав тихо:

— Двадцять чотири сімдесят п'ять… Літтл, поспішай!

Через три хвилини Єдиний центр Монії подав сигнал, і одразу ж усі бойові дружини вирушили проти ворога.

Не було штикової атаки з переможним «ура». Не видиралися на бастіон ворожої фортеці перші хоробрі, щоб почепити звитяжний прапор. Ця битва мало скидалася на бойовища давніх часів.

Невдовзі дружинам пощастило знешкодити понад третину стартових споруд. Не обійшлося, звісно, і без невдач. Кілька бойових груп потрапило під вогонь не виявлених вчасно автоматів захисту. І все ж у повітря замість трьох тисяч трьохсот балістичних ракет могли тепер піднятись тільки дві тисячі сорок.

«24.75 — 2040» — летять над планетою старанно зашифровані сигнали радіопередавачів. «24.75 — 2040». А в Генеральному штабі Монії досі не знають, що сигнал початку операції «Блискавка» вже подано. Сплять солдати, куняють офіцери, мовчать двигуни бомбардувальників. Радіорелейні лінії перетнуто; наказ починати війну не дійде до армії.

Спасибі вам, дорогі друзі! Ви зробили справді багато! Але й двох тисяч ядерних бомб цілком досить, щоб знищити життя на планеті.

Похмуро дивиться перед собою професор Ейр Літтл. Як ніхто інший, він знає, що спіткає Пірейю, коли ці бомби вибухнуть…


Кейз-Ол недарма погрожував потягти за собою в домовину все людство. Для нього нестерпною була сама думка, що після його загибелі хтось сміятиметься, радітиме, житиме. Якщо гинути — то хай гинуть усі, разом з Уранією!

Ні, він ще не збирався помирати, але припускав можливість замаху чи нещасливого випадку, тому вжив заходів, щоб здійснити свій диявольський задум за всяку ціну. Коли Кейз-Ол натис на кнопку, ввімкнулися не тільки радіорелейні лінії стартових злагод. Водночас клацнули й реле годинникових механізмів атомних фугасів, закладених під сховищами ядерного пального. Так собі — звичайна осторога. Досить Кейз-Олові промовити бодай слово перед першим-ліпшим мікрофоном — і одразу ж вимкнуться механізми, вибуху не станеться. Якщо містер забуде це зробити, то за півгодини до фатального терміну ввімкнеться тривожна сирена. Коли ж потрібна команда не буде подана і після цього — Уранію вже не врятує ніщо.

Ніхто не знав про цю найбільшу таємницю Уранії, крім Стун-Айя. Може, саме за неї він і заплатив життям.


Сирени заверещали несподівано. Їхнє пронизливе завивання вгвинчувалося у вуха, краяло мозок: що сталося? Звідки цей тривожний сигнал, якщо колона «сколопендр» не подолала ще й половини відстані?

Рой і Кольрідж гарячково клацали перемикачами ліній підглядання. Скрізь те саме: метушаться, хапаються за зброю служники та поліцаї; як наполохані зайці, розбігаються з Залу Рожевих Мрій «наймудріші». Видно, що тривога всіх заскочила несподівано.

Верещання урвалось. Але гучномовці не вимкнулись. Після короткої паузи, поступово наростаючи, в усіх приміщеннях підземного міста залунали сухі удари метронома.

Клац-клац… клац-клац… клац-клац…

Звуки дедалі сильнішали. Вони вже гупали, як молоти, по броньованих стінах Уранії. Людські серця стискались, охоплені передчуттям великого, страшного лиха. Ніхто не знав, скільки ще секунд залишилось одрахувати метрономові.

Клацання раптом урвалось, і зразу ж почувся сухий Кейз-Олів смішок:

— Увага, мої любі наймудріші! Увага, мої служники й охоронці! Мене вже немає, отже, не варто жити й вам! Точно через десять хвилин у сховищі номер один вибухнуть сотні тонн ядерного пального… Згинь, Ураніє! Розпадись на атоми! На все добре, мої любі!

Запала тиша. Рой і Кольрідж перезирнулись стривожено.

— Яка ваша думка, професоре?

Кольрідж похитав головою:

— Скидається на марення божевільного. А проте треба перевірити. Як ти гадаєш, Торн, ми зуміємо проникнути в оте сховище номер один?

— Га? — професор підвів голову. — В сховище? Так, звичайно… А що?

Видно було, що Торн нічого не бачить і не чує; його свідомість не сприйняла ні завивання сирен, ні Кольріджевого запитання.

Рой стурбовано глянув на годинник.

— Професоре Торн і професоре Кольрідж, наказую: негайно сідайте на «сколопендру» і прямуйте на поверхню острова. Ви ще встигнете вилетіти ракетопланом!

— Куди? — Кольрідж м'яко посміхнувся. — Ми з Торном таки сядемо на «сколопендру», але поїдемо до сховища номер один і спробуємо врятувати Уранію. Якщо їй така небезпека загрожує, звісно. Торн, ти готовий ризикнути життям?

Професор стрепенувся.

— Так, Кольрідж!.. Що треба робити?

Рой сумно похитав головою. Простяг руки:

— Ну, бажаю успіху, друзі!

…За кілька хвилин вузьким тунелем помчала «сколопендра», на башточці якої примостилось двоє людей. Їм у вуха тоскно свистів вітер.

Що попереду — життя чи смерть?


Було рівно двадцять чотири години сімдесят п'ять хвилин, коли радіолокатори «Зорі надії» зафіксували біля північного узбережжя Монії першу групу балістичних ракет, що летіли в напрямку Союзу Комуністичних Держав. Одночасно пост спостереження доповів, що розпочала атаку й «Зоря Кейз-Ола»: двадцять ракет прямують до «Зорі надії», а сто — знижуються до планети.

Куди скерувати антиречовинні зустрічні ракети? Як найкраще контратакувати штучний супутник ворога? Жоден з найвидатніших полководців усіх епох Пірейї не зміг би розв'язати це питання. Не стало б часу на обміркування, не вдалося б зважити незліченну кількість обставин. Але те, що не змогла зробити людина, дуже легко, за якусь частку секунди, зробив ГКЦ — Головний Кібернетичний Центр Союзу Комуністичних Держав, велетенська електронно-обчислювальна споруда, надійно схована в сталевих бункерах глибоко під землею.

Численними радіорелейними лініями помчали групи радіосигналів. І за цими сигналами вмикалися сирени атомної тривоги, зупинялися заводи й машини, розчинялися двері сховищ. За цими сигналами зривались із стартових споруд балістичні ракети і мчали вперед і вгору, назустріч рухомим цілям.

Неймовірно страшні були вони, ті хвилини, коли від двох континентів полетіли і почали зближуватись дві лави смертоносних ракет.

Все ближче, ближче… Ось уже ввімкнулись локатори… Ось викривляються траєкторії — стальні сигари не уникають одна одної, а, навпаки, шукають зустрічі.

Ще кілька десятків секунд — і гримне вибух!


— Швидше, друзі, швидше! — кричить у мегафон Рум, висунувшись із дверей ракетоплана. Він не може підвести літак ближче: на рифах біля острова Свята витанцьовує скажений прибій.

Схожа на Дейвову «Крихітку» металева потвора, що прямує до нього, погано пристосована до плавання: вона з усієї сили б'є численними кінцівками по воді, однак просувається дуже повільно. На неї раз у раз обрушуються величезні хвилі, і серце в Рума тривожно завмирає: коли б не змило тих, що сидять у кабінці машини.

— Що там, докторе?

Лікар дивиться в бінокль, але йому ще погано видно.

— Їх п'ятеро… Два мужчини в синіх комбінезонах, один у чорному… І дві жінки… Одна, мабуть, поранена… Її тримають на руках…

— Дайте мені! — Рум простяг руку, щоб узяти бінокль, але в цю мить ввімкнувся екран телевізора і на ньому з'явилось бліде, зосереджене обличчя капітана «Зорі надії».

— Руме, негайно стартуйте! З максимальним прискоренням — якнайшвидше! — Академік затнувся, схопився рукою за груди. — Вибух… стався.

Кілька наступних хвилин випали з пам'яті Рума. У свідомості лишилось тільки бліде обличчя Майоли, її залита кров'ю рожева сукня, та ще вкарбувалось у мозок промовлене кимсь жорстоке слово: «Вмерла».

Пам'ять повернулась тільки тоді, коли ракетоплан завібрував, перемагаючи звуковий бар'єр. Рум прибрав ногу з педалі керування. Стрілка приладу поповзла від цифри 6 униз. З грудей ніби спала нестерпна вага. Але мозок ще працював мляво.

Рум машинально глянув униз.

Посеред нескінченної синяви Бурхливого океану виднілась плямка — острів Свята.

— Будь проклята, Ураніє! — У безсилій люті він насварився на когось кулаком. — Будь про… — і раптом затнувся.

На місці чорної плямки спалахнуло неймовірно яскраве полум'я і зразу ж перетворилось на сліпучу кулю, що швидко розросталась. Її оболонка набувала зловісного забарвлення, поснувалась чорними лініями.

— Атомний вибух! — прошепотів Рум.

Він обвів поглядом кабіну. Мертва Майола. Непритомний лікар. Двоє незнайомих — підстаркуватий і молодий. Тессі Торн — дівчина з «Зорі Кейз-Ола».

Загинула найдорожча в світі. Гине весь світ. Хто винен у цьому?

А, ось він — мерзенний виродок Кейз-Ол! Живучий, гад!..

— Ну, мерзотнику, догрався?! Твоя Уранія розвіялась попелом, а сам ти потрапив у пастку! Ну?!

Кейз-Ол навіть оком не моргнув.

— Постривай же, ми тобі вигадаємо таку кару, що сам себе проклянеш!

— Як ви себе почуваєте, Руме? — почувся стурбований голос капітана «Зорі надії». — Негайно ввімкніть пристрої на дистанційне керування. До вас наближається перша вибухова хвиля.

Рум виконав наказ, глянув у праве віконце кабіни.

Фази атомного вибуху над Уранією розвивались далі. Масштаби його були просто неймовірні: полум'я вже охопило півнеба. Глянувши у протилежний бік, Рум побачив ще страшніше: з півночі сунув чорно-багряний вал, якому не видно було кінця-краю. Він вбирав у себе хмари й воду, запинав увесь Бурхливий океан.

Рум заплющив очі. Він був безсилий проти вибухової хвилі. Єдина надія — на автомати керування.

Нестерпний біль засліпив Румові очі, крижаним холодом пронизав мозок.

І, нарешті, все зникло.

Розділ XVII Коли планета зойкнула

Гинула велика, прекрасна планета, повна сили й творчої снаги.

Вона вже пережила вік буйного дитинства, коли бешкетують просто від надміру енергії, і тепер її повновиде обличчя вже не смикалось у гримасах катаклізмів, не плювалось вогнем. Минула для неї й безтурботна натхненна юність, коли на кам'яне чоло лягли пишні вінки зе́лені, а у воді і на суші завирували найрозмаїтіші та найхимерніші дурненькі й недовговічні створіння. Настала зрілість, і народилися на планеті істоти, непоказні з виду, слабкосилі, зате озброєні наймогутнішим з того, що може дати природа, — проблисками розуму.

Це була порода надзвичайно впертих, завзятих і цікавих тварин. Їх ніщо не могло зупинити: коли не вистачало сили м'язів — вони хапалися за дрючки, якщо не брали зуби — допомагали собі гострим уламком кременю; не вміючи плавати, подорожували водою на стовбурах дерев; не знаючи природи вогню, крали його в блискавиць та вулканів. І хай там що вони робили, дбаючи тільки про себе та своїх малят, кожен з них, сам не знаючи того, брав участь у створенні Вищого Розуму, тобто Людини.

З кожною хвилиною, з кожною секундою тварина все дужче перетворювалась на людину і, ще не звівшись на повний зріст, уже почала показувати свою силу.

Вони були дуже дерзновенні, оті крихітні створіння з блискавично коротким життям, — навіть нахабні! На свій смак і розсуд вони почали перекраювати рідну планету — руйнували гори, зупиняли ріки, створювали нові моря й висушували старі. Люди підіймались у надхмар'я і опускались на дно океанів, штурмували атомне ядро і стратосферу. Часом вони вже й кепкували з планети, називали її старенькою, немічною, бо справді здобули право пишатись: їхні літаки облітали світ навколо за кілька годин, їхні заводи створювали неіснуючі в природі речовини, а їхні вчені зухвало позирали в космос, бо навіть Рожеве та Блакитне Сонця були визнані звичайнісінькою подвійною зорею, яких у Всесвіті сила-силенна.

Людина стала найрозумнішим створінням… але яка водночас вона ще була дурна! Боячись смерті, вона ішла на війну, убивала інших людей і гинула сама. Не бажаючи собі лихого, вона змушувала тяжко страждати інших тільки для того, щоб про неї хоч одним рядком згадали у всесвітній історії. Навіть не за хліб і воду, а за блискучі камінці та метал людина гинула й нищила, купувала й продавала розум і кохання, друзів і здоров'я.

Марно було б обвинувачувати кожного зокрема за те, що люди поводяться, як звірі. Всякий знайшов би для себе виправдання, довів би, посилаючись на віковічні принципи та переконання, що інакше діяти не може. І це було близьким до істини, бо справжня Людина — людина комуністичного суспільства — ще тільки народжувалась і формувалась.

Справжні люди Пірейї на основі найточніших законів розвитку суспільства доводили, що капіталізм — приречений, але хай краще він згниє собі сам, аби тільки не спалахнула Третя всепірейська війна. Справжні люди пропонували: досить гратися з ядерною бомбою! Це іграшка, що може спопелити весь світ. Справжні люди Пірейї організували найвидатніший в історії людства рух прихильників миру. До нього було залучено людей усіх рас і переконань; пліч-о-пліч стали і особисті вороги, і ідейні супротивники, — сварка та суперечки — потім!

І мир переміг: Третя всепірейська війна не спалахнула, жодна бомба не впала ні на СКД, ні на Монію. Та тільки мало радості було з того миру, бо гинула вся Пірейя.

Планета мовчала, коли по ній гупали чоботи всіляких завойовників. Навіть породивши живе, вона лишилась неживою, тому байдуже всмоктувала кров, пролиту в безглуздих битвах.

Планета терпіла, коли її поверхню почали коливати вибухи. Вона не мала нервів, і їй було однаково, чи то амонал викидає грунт з котлована майбутньої електростанції, чи, може, тротилова бомба трощить людські житла.

І тільки коли над Бурхливим океаном більш як дві тисячі міжконтинентальних ракет з ядерними зарядами зустріли таку ж кількість балістичних ракет-перехоплювачів, планета зойкнула.

Страшний то був зойк! Він прокотився навколо Пірейї кільканадцять разів, і од того стогону зсувалися з місць гори, падали ліси, висихали ріки. Скажені хвилі океану мчали по суші, ковтаючи те, що залишилось од урагану, а за ними повільно повзли радіоактивні хмари, добиваючи все живе.

Довго, довго не затихав стогін мертвої матерії. Він чувся в гуркоті пробуджених від сну вулканів, у ревінні хвиль, у свисті бур, що розгулялись над Пірейєю. А коли замовкло все — на Пірейї залягла страшна тиша.

Ні, людство не загинуло. І навіть число жертв було невеликим, порівняно з масштабами катастрофи. Планета закривала людей кожною своєю зморшкою, рятувала в кожній западині. І люди, мов кроти, заривались якнайглибше в грунт. Все загинуло тільки на поверхні. Потрощені, обгорілі дерева вже не могли піднятись. Висохла й пожовкла трава. Не стало звірів і птахів.

Ті, що лишилися живими, були приречені. В атмосфері зібралась така кількість радіоактивних ізотопів — і насамперед ізотопів вуглецю та стронцію, — що загибель життя на Пірейї була тільки питанням часу.

Ще можна було дихати й працювати, адже загальний рівень радіоактивності не досягав смертельної дози. Але ізотопи нагромаджувались поступово, непомітно отруювали організм. Діти отруєних народжувалися хворобливими, неповноцінними. А що буде з дітьми дітей?

Лунали дзвони у Монії: «Покайтесь, грішні! Настав кінець світу!»

Ревли джази в Монії: «Живіть сьогоднішнім днем! Після нас — хоч потоп!»

Закривались у Монії школи, бо ніхто не хотів ні вчитись, ні навчати. Навіщо?

Зупинялись монійські заводи, що лишились неушкодженими. Розбігались рештки монійської армії.

Надходило найстрашніше лихо — деградація половини всього людства.

І в цей тяжкий час, коли, здавалось, не було вже й надії на порятунок, пролунав над Пірейєю твердий, упевнений голос:

— Людство не загинуло! Воно — житиме!


Де ви, «наймудріші»? Де ваша зарозумілість і могутність? Де ваші штики і шпики?

Колись Кейз-Ол пропонував вам акції порятунку, обіцяв за певну платню забезпечити кожному з вас райське життя в краю обітованім, у неприступній Уранії.

Розвіялась Уранія радіоактивним попелом; пішли за вітром і всі ваші сподівання. Ні за які гроші ви не купите для своїх нащадків життя та здоров'я.

Але стривайте: Комуністична партія Монії запропонувала інші акції порятунку — акції, за які доведеться платити найстійкішою валютою — власною працею.

Робочий день на протязі півдоби. Суворе нормування продуктів і кисню в балонах. Для кожного робітника — антирадіаційний скафандр, а його дітям — місце в антирадіаційних підземних житлах.

Декому не припали до смаку нові закони. Їх ігнорували, а часом і пробували бунтувати проти них. Але коли на сплюндровану Монію почав насуватись голод, коли вже ніде було дістати рідкого кисню для антирадіаційних скафандрів, довелося скоритись усім.

Генерал Крайн тримався довго. Він заздалегідь приготував для себе глибоко під землею комфортабельний бункер з великим запасом харчів, води, рідкого кисню. Зловтішно посміхаючись, він сидів у своєму сховищі і дописував «Історію Другої всепірейської війни» — просто так, для розваги.

Але настав час, коли зайшли до бункера бійці народної міліції. Вони конфіскували запаси Крайна. І даремно він нагадував про свої колишні заслуги перед Монією, даремно посилався на хворобу дружини. У них на все були готові відповіді: зараз ідеться не про минуле, а про майбутнє; дружина має звернутись до лікарської комісії; генерал Крайн за рознарядкою місцевого комітету партії призначається чорноробом на будівництві кисневого заводу. Звісно, громадянин Крайн може відмовитись — це його справа. Але в такому разі він не одержуватиме продуктових і кисневих карток.

Хоч-не-хоч довелося піти на роботу. І там, уперше в житті взявши до рук лопату, колишній генерал Крайн зустрівся з Комісаром Антирадіаційного нагляду при Центральному Комітеті Комуністичної партії Монії, професором Ейром Літтлом.

Вони одразу ж впізнали один одного, бо обидва були без скафандрів: людям старшого віку підвищена радіоактивність повітря вже не завдавала великої шкоди.

Літтл поглянув на брудне, спітніле обличчя Крайна, на його руки з кривавими мозолями і обернувся до свого супутника — молодого мужчини в легкій антирадіаційній масці, з-під якої вибивались непокірні пасма білявого волосся:

— Хочеш, Люстіг, побачити того, хто перший штовхнув мене на стежку до Комуністичної партії?

— Звичайно, хочу! — почувся крізь маску приглушений голос.

— Ось він, перед тобою. Крайн, колишній генерал!

— Не розумію… — крізь скло маски видно було, як Люстіг наморщив лоба.

— Та це ж отой мерзотник, що влаштував вибух атомної бомби на півострові Койтерс! Якби не він, ураган не обрушився б на Сан-Клей, Тессі не перепинила б твій рефрижератор і…

Літтл раптом замовк. Він побачив, як болісно скривилось в Люстіга обличчя, і вже по-іншому, з щирим співчуттям у голосі запитав:

— Ну, хто в неї?

— Син.

— І…

— І назвали його Люстігом. — Люстіг глибоко зітхнув, похитав головою. — На мою честь.

Він швидко пішов уперед.

Ні, життя на планеті не вмерло! А там, де є життя, завжди буде й любов з її радощами й болями, будуть щасливі й нещасливі. Люстіг досі не може забути Тессі. Але він ще молодий і гарний. І згодом, мабуть, знайде собі дружину, не гіршу від Тессі Торн.

Не гіршу?.. Професор сумно похитує головою. Він сам трішечки закоханий у Тессі і відчуває: кращої за неї нема в цілому світі. Гай-гай, пізно похопився, чоловіче, надто пізно згадуєш про кохання!

— Люстіг! Люстіг! — професор поспішає вслід. — Слухай-но, що мені спало на думку. Тобі, як членові Центрального Комітету партії, слід побувати на заводі кібернетичних машин. Та й мені час перевірити рівень радіації в тому районі.

Обидва чудесно розуміють одне одного: на заводі головним конструктором працює інженер Айт, там він і живе разом з сім'єю.

— Гм… А як же з атомною електростанцією біля Крутого Порога?

— Оглянемо її завтра.

— Ну, гаразд. Полетіли.

Повільно і майже безшумно пливе над Монією невеликий вертоліт. Проповзають під ним чорні згарища, порожні ниви, де вже починають снуватись липкими червоними пасмами отруйні для всього живого всеїдні гвіани. Уздовж пустельних автострад шалений вітер гонить коричневі хмари пилу. Щербатими зубами вишкірились у небо поруйновані залізничні мости.

Все сталося так, як передрікав професор Ейр Літтл понад сімнадцять років тому, коли пролунали два перші вибухи атомних бомб. Але коли тоді його прогноз був безнадійний, то тепер — оптимістичний. Планета не така безлюдна, як здається на перший погляд. Де-не-де клубочить дим — то починають працювати відновлені заводи. Видно, як врізаються в грунт ковші крокуючих екскаваторів. У небі пролітають літаки та вертольоти.

Але професор Літтл не звертає уваги на ці радісні прикмети. Він думає про щось своє.

— Мені здається, Люстіг, що слід було б зайти насамперед до Тессі. Поздоровити її з сином, ну і… Послухай, але як же з подарунком? Чи не захопив ти чогось із собою?

Звичайно ж, захопив! Немало годин витратив Люстіг на те, щоб із шматка найміцнішої сталі випиляти і відшліфувати фігуру дівчини з планетою в одній руці та палаючим факелом у другій.

— Чудово, Люстіг! — здивовано вигукує Ейр Літтл, милуючись статуеткою. — Цей скульптурний портрет переживе віки! І схожість — надзвичайна!

Люстіг тільки зітхає на відповідь.

Вертоліт опустився біля величезної присадкуватої споруди без жодного вікна.

Відчиняються важкі герметичні двері. Потім — другі.

Довжелезний світлий коридор, заставлений хатніми квітами. Численні двері, як на пароплаві. Більшість з них відчинені, і звідти лунають сміх і плач, заколисуюче: «А-а-а…» і грізне: «Не чіпай!»

Це — царство дітей. Вони гасають коридором, повзають по кімнатах, щось майструють у великому залі. Тут їм привільно й затишно; жоден з них не захворіє на променеву хворобу. Але зростають вони при світлі штучних сонць, і на повітря їм доведеться виходити тільки у важких, незграбних антирадіаційних скафандрах.

Аж ось і знайомі двері. Вони теж відчинені. В крихітній кімнатці біля дитячого ліжка сидить Тессі. Вона не помічає гостей.

Люстіг тихенько ставить свій подарунок на тумбочку біля дверей і, зробивши знак Літтлові, йде до виходу.

А з кімнати ще чується щасливий голос:

— Тато зробить для тебе велику-велику ракету… Ти полетиш у далекі зоряні світи, а я на тебе чекатиму… Ну, спи, мій синочку, спи, мій чорноокий!

Життя на планеті не вмерло.

Загрузка...