Загибель Уранії

Розділ I Бомба «чиста» і бомба «брудна»

Дівчина співала.

Коли б її запитали, про що співає й чому — вона, певне, не змогла б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку, безтурботна, задоволена всім. І як пташці вторує невгамовний хор оновленої природи, так і цій дівчині підспівували вітер та басовите гудіння потужного мотора.

Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, ніби поглинаючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і нарешті прикипіла до поділки «200».

Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль, власне, ледве торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак. Тільки високий вертикальний стабілізатор не давав машині звернути вбік та й помчати смертоносним снарядом через поля й переліски аж ген за обрій.

Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера, співала якоїсь пісні, а вітер ревниво вихоплював слова з її уст, шпурляв назад, нетерпляче куйовдив їй коротко стрижене каштанове волосся і насвистував щось задерикувате.

Рівнісінька як стіл автострада пролягла, здавалось, аж у нескінченність. Те, що лежало обабіч, зливалось у мерехтливу сіро-зелену смугу. А спереду далечінь напливала непомітно, поступово. Час од часу на обрії з'являлися літери «Кейз-Ол. Бензин». Вони ясніли на сірій смужці бетону, наче вирізані з паперу, наближались, чіткішали… і раптом, блискавично розтягшись у довжелезні лінії, пірнали під машину, щоб одразу ж стати білою плямою біля оранжевої бензоколонки десь далеко позаду.

Услід рожевій спортивній машині насварялися кулаками дорожні майстри та поліцаї, скрушно хитали головами водії. А дівчині байдуже. Їй було десять пірейських років, і юність бурхала в ній, не знаючи, куди подіти свою невичерпну енергію.

Та ось дівчина глянула на годинник, розчаровано цмокнула й зменшила швидкість. Тепер її автомашина пересунулась на передостанню праву доріжку автостради і з манірністю балерини неквапно й кокетливо випереджала замурзаних роботяг-грузовиків. Зухвалі шофери кидали услід дівчині солоні жарти, а вона, вже причесана, з виразом неповторної зрадливої серйозності на обличчі, проїжджала мимо, не звертаючи на те уваги, і лише інколи лукаво стріляла очима в якогось там засмаглого красеня.

На роздоріжжі дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе до невисокого гірського масиву. Знак суворої заборони проїзду на неї не вплинув; так само не стурбував її військовий пост біля шлагбаума.

— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.

Шлагбаум миттю підвівся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина милостиво кивнула йому головою.

Другий пост… Третій… Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували сталеві ковпаки вогневих точок. Вартовий виглядав з крихітних дверцят, прорубаних у суцільній товщі металу.

І тут до дівчини посміхались, але цього разу їй довелося дістати документи, розкрити сумочку. Солдати тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчині аж терпець увірвався:

— Ну, швидше! Чи довго ви ще будете мене мучити?

— Такий наказ, міс! — червонощокий лейтенант, начальник охорони, крадькома кинув оком на ладну шатенку, засоромився не знати чого й повторив: — Такий наказ…

Здавалося, за такими стінами мали б критися якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку так пильно охороняли, нагадувала скорше тихе дачне передмістя. Серед дерев то тут, то там біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами невисокі, довгі, зализані будинки атомного стилю. В кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди й їхала дівчина.

Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А за хвилину вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені комбінезона годинник-цибулину й похитав головою:

— Знову?

— Знову, таточку, — з удаваним смутком зітхнула дівчина.

— Сто п'ятдесят на годину?

— Двісті, таточку.

— Двісті?! — Товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!

— Це нелогічно, таточку! Ти сам сказав, що сумуєш без мене і лічиш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?

— Так, Тессі! — Товстун підійшов ближче, обійняв і поцілував дочку. — Але… Ой, накладеш ти, пустунко, своєю буйною головою!

Машину покинули просто серед алеї — мабуть, тут рідко хто їздив, — а самі пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся з-за дерев. Вітрогонка Тессі майнула вперед, і вже через хвилину мовчазний досі будинок сповнився гармидером.

Доки дівчина пирскала та виспівувала у ванні, професор Торн разом з старенькою покоївкою сервірував стіл на веранді. Закуски та пляшки вишикувалися такою довгою шеренгою, що можна було б подумати, ніби готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько та дочка.

— Сім'я у повному складі! — Професор налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіх сім'ї!

— Вип'ємо!

Це був незмінний тост професора Торна — символічний, як і ота шеренга пляшок, з яких ніколи не випорожнювалося більш як одну, та й то в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.

— Ну, доню, розповідай. Бачу по твоїх очах, що ти задоволена й радісна.

— Ат, де вже там… — І наче в ті далекі дні, коли пустунка Тессі незмінно приносила додому атестат першої учениці коледжу, вона, ледве стримуючи сміх, протягла плаксиво. — Дуже, дуже погано стоять справи!

— Ну-ну, не може бути! — Батько мав зіграти справжній переляк, але ця роль йому не вдавалася ніколи. Кругле добродушне обличчя заясніло ще дужче, а смішний клинець борідки поліз угору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.

— Гаразд, — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?

— Угу. — Торн люто розправлявся з пташиним крильцем, тому не міг відповісти виразніше.

— І ти не розкажеш нікому-нікому?

— Угу.

— Я не жартую, тату. Про це я, справді, не мала б говорити нікому. Але мене так розпирають гордощі, що я лусну, коли не розповім тобі… Річ у тім, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!

Торн вирячив очі.

— Дівчино моя, чи ти часом…

— Ні, не збожеволіла, тату! — серйозно вела далі Тессі. — Операцію робитимемо удвох. Уночі. Цілком таємно. Адже ти знаєш — такі операції суворо заборонені.

— І Лайн-Еу наражає тебе на небезпеку? — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому. Ти не можеш, не маєш права!

— Шкода, — похитала головою Тессі. — Дуже шкода, що професор Торн не вміє додержувати слова… До того ж, пам'ятаю, він своїй донечці торочив повсякчас: «Дерзай. Будь сміливою…»

— …і розсудливою. Чи не так, Тессі? А саме розсудливості тобі й бракує завжди… Звичайно, професорові Лайн-Еу я дзвонити не буду. І нікому не розповім. Але я турбуватимусь. Дуже турбуватимусь.

Видно було, що Тессі чекала на зовсім іншу реакцію батька, тому засмутилась і змовкла. Засмутився й Торн і, щоб приховати збентеження, почав розпитувати що та як.

Дочка відповідала неохоче: ну, є такий дуже гарний чорноокий юнак… Ну, в цього юнака, як визначив професор Лайн-Еу, внаслідок невідомої страшної хвороби неймовірно швидко руйнуються всі внутрішні органи. Тільки мозок у нього зовсім здоровий… А як відомо, в організмі змінюються, оновлюються всі клітини, крім клітин мозку. Отже, якщо дати йому нове тіло, то…

Професор гидливо пересмикнув плечима, але Тессі цього не помітила. Її увагу привернула серія спалахів у небі, де дотлівали останні промені Сонць.

— Що це, тату?

— А, ракети, — байдуже відповів Торн. — Три дні тому біля Крутого Порога почала працювати нова стартова станція.

— На «Зорю Кейз-Ола»?

— Так.

Дівчина замовкла, проводжаючи поглядом полум'яні хвости, що летіли дедалі вище, поступово зникаючи у тьмяній синяві. Кільканадцять секунд було тихо, а потім огидно, скрипуче простогнала земля: «Ве… ве… ве…» Прокотилось одлуння, прошелестіли дерева. І ще довго дзвеніли келихи на столі.

— Бр-р-р… Страшно! — сказала Тессі. — Люблю швидкість, але благородну. А тут… Тобі не здається, що оці ракети летять з таким звуком, ніби їх нудить?

— Ну, що ти! — ображено відповів Торн. — Двигуни працюють чудово. Це — нашої конструкції. Дуже вдалі!

Тессі посміхнулася нишком: батько такий, як і був. Коли йдеться про техніку, алегорій і метафор він не розуміє.

— Ну, гаразд, татуню, а в тебе що? Шеренга пляшок свідчить, що сьогоднішній обід призначався зовсім не на те, щоб нагодувати бідолашну асистентку, яка постійно голодує в далекому Дайлерстоуні. Адже так, хитрунчику? І твоя нестерпна борода лізе все вгору і вгору і скоро, мабуть, затулить ніс. Розповідай, розповідай!

— Кгм… Ну, так слухай: я добув антиречовину!

— Антиречовину!? — з надмірним захватом підхопила Тессі. — Та не може бути!

— Послухай, Тессі, ти ніколи не вміла брехати і, на щастя, ще не навчилася. Про антиречовину ти маєш приблизно таке уявлення, як я про твої міоми, пункції та регенерації. Отож краще сиди мовчки, слухай… а якщо заснеш, як тоді, коли я розповідав тобі про мезони, то візьму ремінець і…

— Ні, ні, таточку! Слухатиму пильно, мовчки… і не засну!

— Гаразд. Так ось: ти знаєш, що, крім електрона, є ще одна часточка такої самої маси, але з протилежним знаком — антиелектрон, або позитрон?

— Вивчала.

— Ти знаєш, що, крім протона, є часточка тієї ж маси, але заряджена негативно, — антипротон?

— Чула.

— Але ти не знаєш, що, крім звичайного нейтрона, існує так званий антинейтрон?

— Н-не знаю…

— Хвалю за одвертість. Антинейтрон існував тільки в теоретичних розрахунках. Декаду тому, саме тоді, коли я, розлучившись з тобою, пішов до лабораторії, ми з Кольріджем уперше в світі добули антинейтрони, та ще й не окремі, а таким потужним пучком, що я навіть злякався.

— А чого ж ти злякався? Мабуть, слід би радіти?

— Не поспішай, Тессі, не поспішай! Я й досі не знаю, радіти мені чи плакати… Ти не забула, з чого складається атом першої-ліпшої речовини?

— Не забула, таточку! — зітхнула Тессі. — Ти втовкмачував це мені з дитинства! — Вона заплющила очі й заторохтіла, копіюючи, певно, якусь із шкільних подруг: — Позитивне ядро атома складається з нейтронів та протонів, навколо нього обертаються негативно заряджені електрони, задовільно, сідайте, дякую…

— Чудово! А що коли взяти антипротон, антинейтрон і антиелектрон та й побудувати з них антиатом?

— Ну, то антиатом і буде, — бадьоро відповіла Тессі.

— Чудесно!.. — Круглі професорові оченята заблищали хитро, немов під час дискусії з справжнім опонентом. — А якщо з'єднати ці антиатоми в антимолекули, ну… — він притяг до себе пляшку вина і налив у кришталевий келих. — Ну, у формі отакого келиха, скажімо… Що буде?

— Буде, шановний професоре, антикелих. Антикришталевий, антипрозорий, антивисокий, антивузький. І буде він сповнений антивином — дистильованою водою або… або рициною… Татуню, любий, я нічого, нічого не розумію в усіх оцих «анти». Та й навіщо вони мені?!

Сумовито й любовно дивився Торн на свою дочку. Йому було приємно, що вона отака життєрадісна, і водночас прикро, що між ними ніколи не буде єдності думки, порозуміння людей одного фаху.

— Тессі, Тессі! Коли б це почула твоя мати!

Дівчина вмить посмутніла, похитала головою:

— Не треба, тату. Адже я виконую її волю…

— Так, не треба… — Торн зітхнув, погладив долонями свою кулясту голову. — Ти зовсім така, як була вона… і протилежна в усьому. Коли хочеш знати, честь відкриття антиречовини належить не мені, а твоїй матері. Вона теоретично довела існування нової форми матерії ще тоді, коли тебе не було на світі. І ось тепер…

— Не треба, тату… Ти почав говорити про антикелих.

— Ну, гаразд. Антикелих… Якби отут, на столі, з'явився такий антикелих з уявним антивином, то… Доню моя, ми не встигли б на нього й глянути! Через дві десятимільярдні частки секунди спалахнуло б таке сяйво, гримнув би такий вибух, що все довкола, скільки сягає око, було б знищене… Страшна це річ, антиречовина!

— І ти… її створив?

— Так, моя люба, — він підняв келих, подивився крізь нього на вогні своєї велетенської лабораторії. Сказав тихо: — Я п'ю за найвидатніше досягнення науки Атомної ери. Ти знаєш: я ніколи не вихвалявся. Але те, що я зробив тепер, не може рівнятися ні з чим.

Приголомшена Тессі мовчала. Вона дивилася на свого батька з шанобливим острахом. У присмерку його незграбна постать зливалася з навколишніми предметами. І тільки мерехтливі вогні ліхтарів, відбиваючись в опуклих скельцях окулярів, надавали силуетові загадкового, зловісного виразу.

— Не думай, доню, що антиречовина — щось надприродне. Тепер я знаю, що у нескінченному Всесвіті є цілі зоряні системи з антиречовини. Які закони існування цього виду матерії, чи може існувати антибілок, отже, так би мовити, й антижиття — нині сказати не можна. Єдине, що передбачила твоя мати теоретично, а тепер я ствердив практично, це те, що дві такі форми матерії не можуть співіснувати в одному просторі одночасно. Якщо стикається речовина з антиречовиною, відбувається блискавично швидкий процес сполучення — так звана анігіляція. При цьому виділяється просто-таки неймовірна кількість енергії у вигляді світла й тепла.

— Дуже цікаво… і страшно, — Тессі замислилась. — А як же зберігати таку антиречовину?

Торн не квапився з відповіддю. Він припалив люльку, кілька разів глибоко затягся. Сказав урочисто:

— Я добився цього, Тессі. Коли хочеш знати, в цьому й полягає моє відкриття… Ну, гаразд. Ходімо.

— Куди, тату?

Жевріючий вогник люльки прокреслив дугу в напрямку до лабораторії

— Не боїшся?

— Ні, тату.

— Про те, що побачиш, — нікому ані слова.

— Так.

Це вже вдруге батько запрошує свою дочку відвідати лабораторію, куди заказано вхід навіть самому президентові Монії. Три роки тому Торн похвалився першим у світі атомним двигуном. Він сяяв од щастя, торочив Тессі про кванти й атоми, коефіцієнт корисної дії та захисні гарантії, а вона слухняно кивала головою і полохливо відсувалась од екрана аеродинамічної труби, на якому виднілась оповита димом червона сигара — перша, ще недосконала модель майбутньої космічної ракети.

Тепер такі ракети літають на «Зорю Кейз-Ола» щодня. Тессі з цибатого підлітка перетворилась на струнку дівчину. А батько не змінився анітрохи. Він усе ще не втрачає надії спокусити дочку своєю незрозумілою й страшною атомною фізикою!

До лабораторії не має права зайти навіть дочка професора Торна. Але це — формально. Насправді — тільки й того, що довелося пройти не через вестибюль Кейз-Ола, а заплутаним підземним ходом.

Ось і лабораторія. Вона тягнеться довгим півкільцем і нагадує майстерню титанів: скрізь попід стінами стоять хаотично розташовані монолітні бетонні та свинцеві блоки, а над ними мертво висять гаки багатотонних пересувних кранів.

Усе довкола залите світлом, таким яскравим, що грані предметів здаються розжареними до білого. Тихо. Безлюдно… Але ні: он ворушиться якась постать. Вона крихітна в цьому приміщенні поряд масивних блоків… То — любий старий Кольрідж.

Вірний помічник професора Торна поспішає їм назустріч, усміхаючись.

— О, Тессі! Чи жива-здорова? Я так давно тебе не бачив!

Він завжди отакий, цей «татусь Кольрідж» — навіть «учора» для нього вже давно.

— А де цукерка, татусю Кольрідж? — сміється Тессі.

— Цукерка є! — Він лізе до кишені комбінезона і, понишпоривши, витягає щось пом'яте, сіре, безформне. — Сама винна, що не приїздила так довго. Я чекав на тебе, чекав…

Це справді так; Тессі знає, як любовно ставиться до неї старий. Його жінка й діти загинули сімнадцять років тому, під час одного з найжорстокіших і найбезглуздіших повітряних нальотів хрестовиків на Великобонію. Отож усі найкращі почуття Кольрідж віддав дочці свого друга й начальника.

— Дякую, татусю Кольрідж! Цукерка дуже смачна! Давно я такої не їла!

— Ну, Тессі, вже закохалася?

Це — теж обов'язкове запитання. Можна відповідати як завгодно — Кольрідж усе одно буде невдоволений.

— Закохалася, татусю Кольрідж!

— Гм… І дуже?

— Крихітку-крихітку, татусю Кольрідж!

— Ще гірше!.. Хто ж він?

— Їх аж двоє, татусю Кольрідж!

— От-так! — Кольрідж б'є руками об поли. — Отже, тепер ти забудеш не тільки батька, а й мене!

— Нізащо в світі, татусю Кольрідж!

Така розмова може тривати без краю, тому Торн уриває її з удаваною суворістю:

— Досить, досить!.. Ану, старий, покажімо нашій доньці, на що ми здатні!

Доки батько з Кольріджем порались біля апаратури, Тессі блукала лабораторією. Все, що вона чула вдома протягом багатьох років, мимохіть вкладалося в її голову, і вона пам'ятає мало не всі терміни й назви апаратів, хоч і нездатна прикласти їх до навколишнього. Однак найголовніше вона знає: там, за товстелезною залізобетонною стіною, у велетенській залі стоїть друга в світі за потужністю споруда, що має назву космотрон. У колосальному кільцевому тунелі, звідки викачано повітря, під дією магнітного та електричного полів мчать дрібнісінькі часточки матерії. З кожним обертом вони набувають більшої швидкості і, нарешті, вилітають з такою силою, що можуть роздробити будь-яке атомне ядро. Для роботи космотрона треба забирати струм кількох потужних електростанцій, а для охолодження — пропускати через труби цілу річку води. І все це для того, щоб створити мікроскопічно малу кількість неіснуючої на планеті речовини.

— Ну, Тессі, готово! Йди сюди.

Поперек лабораторії пролягли бетонні та свинцеві блоки. Вузьку щілину між ними закриває апарат, трохи схожий на електричний холодильник. Поряд стоїть «міс Доллі» — незграбна машина з клешнями, як у краба. Коли почне працювати космотрон, в лабораторії порядкуватиме тільки вона, бо випромінювання з пристрою для людини смертельне.

Бункер, звідки дослідники керують роботою космотрона, зміг би витримати яке завгодно бомбардування. Його двері такої товщини, що Тессі замало рук, аби зміряти. Але Кольрідж, вправно оперуючи підйомником, пересуває до дверей ще й велетенський бетонний куб.

— Готово!

— Струм! — командує Торн.

Клацнув вимикач. Пригасло світло електричних ламп у бункері. Спалахнув екран.

— Пильнуй, Тессі! — Голос у Кольріджа хрипкий, схвильований. — Зараз ти побачиш те, чого не бачив, крім нас, ніхто!

Збігло ще кілька секунд. І враз крізь стіни бункера долинув тихий свист. Він голоснішав, підвищувавсь у тоні, та врешті замовк. А на екрані спалахнуло неприродне жовто-фіалкове світло. Воно било з щілини поміж захисних блоків, легко пронизувало підставлений апарат, товсту свинцеву плиту, бетонний куб і аж за ним уривалось тупим, пухнастим стовпом.

— Антинейтрони? — пошепки запитала Тессі.

Їй ніхто не відповів. І батько, і Кольрідж не одривали очей від екрана.

А сніп жовто-фіалкових променів яснішав, яскравішав. Його колір досі лишався незмінним. Та ось за апаратом, що його Тессі назвала холодильником, з'явився віночок зеленого сяйва.

— Пильнуй, Тессі!

Затамувавши подих, дивилась дівчина на чудесну гру світла. Віночок виростав, розпадався на окремі пасма. А ті, в свою чергу, розсипались на волохаті довгі нитки. Вже не було жовтого й фіалкового — увесь «холодильник» огортало буйне зелене полум'я.

— Досить, Кольрідже!

Клацнув вимикач. Пасмо часток з космотрона зникло, однак таємничий апарат сяяв, не згасаючи.

До нього неквапно підповзла «міс Доллі», схопила за спеціальний гак, перенесла до кабіни броньованого ліфта. Площадка слизнула вниз. Отвір затулила важка металева плита.

Витираючи піт з обличчя, Кольрідж підвівся, глянув на Тессі:

— Ну, як?

— Красиво, — тихо відповіла вона.

— Красиво… Ні, Тессі, це — жахливо!

— Чому?

— Апарат зараз спуститься в глибоку підземну камеру, а тоді відкриється. В нього рине повітря — звичайне повітря.

— Ну і що?

— Побачиш…

Чекати довелося недовго. Хвилини через три на пульті спалахнула червона лампочка. Екран знову показував оповитий зеленим сяйвом «холодильник». Тепер він стояв посеред невисокого склепінчастого приміщення.

— Ну, боже поможи! — Блідий Торн рвучко натис кнопку. Сліпучим світлом спалахнув екран. Погас. Хитнулась, завібрувала підлога. Пролунав глухий удар, і все замовкло.

— Ось тобі, Тессі, й нова бомба — страшніша за атомну та водневу, — сумно сказав Кольрідж. — Якщо ті бомби використовують тільки частку ядерного пального, а решту розпорошують у просторі, то ця дає коефіцієнт корисної дії сто процентів. Процес у ній триватиме, аж доки існує хоча б один атом антиречовини.

— Ну, навіщо це, Кольрідж? — Торн гмикнув роздратовано. — Насамперед не бомба, а джерело енергії. А коли й бомба, то чиста.

— Чиста бомба?.. — Тессі дивилася на батька здивовано. — Я не розумію…

— Ну, бачиш, це… це бомба, яка після вибуху не отруюватиме атмосферу радіоактивним попелом.

— Але вона… вбиватиме?

Торн промовчав. А Кольрідж поклав Тессі руку на плече:

— Вбиватиме, Тессі! Щойно вибухнула така кількість антиречовини, яку не зважиш на жодних терезах. А тепер уяви, що вибухає справжня антиречовинна бомба. На величезній відстані все буде спалене й потрощене… Ось і запитай свого батька, навіщо він випустив на світ божий ще один засіб винищення, страшнішого за який вже не вигадаєш?!

— Я кажу — досить, Кольрідже! — спалахнув Торн. — Ми можемо серйозно посваритись!.. Чому ти не заперечував, коли ми разом працювали над виготовленням першої атомної бомби?

— Е, друже, то був інший час…

Замовкли. Хмурились. А Тессі прошепотіла, не сподіваючись на відповідь:

— Хіба не все одно, від якої бомби гине людина — чи від «чистої», чи від… «брудної»? — І знизала плечима. — Не розумію!

Розділ II Як сплітаються шляхи

Ніч. Тихо. Поперек широкого ліжка на зібганих подушках, підперши голову кулаками, лежить Тессі Торн. Перед нею — кілька фотокарток та розсипаний стос листів.

— Чиста бомба… — шепоче Тессі.

Годину тому звідси пішов «татусь Кольрідж». Він приходив, щоб заспокоїти свою названу дочку, але тільки розбурхав її розповіддю про давноминуле.

Ні, недарма Тессі Торн так уникала згадок про матір. Вони були надто болючими, давня рана ще не загоїлась.

— Бідна мамуся…

Тессі не зводить очей з фотокартки. На ній молода вродлива жінка в комбінезоні стоїть біля якогось складного приладу, що виблискує склом і металом. Матір, певне, сфотографували несподівано для неї: обличчя, повернуте на чийсь оклик, ще зосереджене, брови насуплені, а очі немов запитують, кому й навіщо знадобилося перешкоджати людині працювати. На щоці у неї — брудна смуга; хвилясте волосся зухвало висмикнулося з-під косинки.

Є й інші фотознімки матері — в розкішних вечірніх туалетах, за кермом автомашини, на пляжі, — але Тессі найбільше полюбляє перший. Там мати така, якою була насправді.

Мабуть, і матері ця фотокартка подобалася. На звороті енергійним квапливим почерком написано: «Любий друже! Пам'ятай нашу лабораторію й мене!»

Тессі знає, кому адресовано цей напис. Ось поруч лежить портрет молодого привабливого мужчини з сумними виразистими очима. Це — вчений-атомник Ріттер Лайн, син професора Лайн-Еу, найближчий друг професора Торна… і колишній наречений матері Тессі.

Отут, у цьому стосі листів, уся історія їхнього кохання. Воно почалося давно, ще в коледжі. В передостанній рік Доатомної ери відбулись офіційні заручини. Але закохані раптом посварилися. Щоб дошкулити нареченому, мати Тессі неждано-негадано вийшла заміж за безтямно закоханого в неї вайлуватого Торна, опам'яталася, та пізно…

Батька вона не кохала. Самолюбна й горда, вона скорилася долі, яку вибрала сама собі, та й годі. Всі її почуття лишилися з Ріттером Лайном; у хвилини суму й самотності вона писала тільки йому… і складала невідіслані листи до шухлядки.

Тессі народилася через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося б, матері час було й схаменутись. Але навіть поява доньки не вивела її зі стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і «татусь Кольрідж», а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і… далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї буйним бешкетом, навмисним непослухом — часом просто-таки ненавиділа матір… І все одно любила її, гірко, безнадійно.

А згодом спіткало лихо. Одного разу — саме коли почались випробування першого атомного двигуна — зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю і вже рвалась назовні, щоб знищити, стерти на порох усе довкола; лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто ризикнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стрижні вручну. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне випромінювання такої потужності, що про порятунок не було й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Це був найжахливіший період у житті Тессі. Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме тоді й прийшла до дівчинки несподівана радість. Тессі знайшла, нарешті, справжню матір — люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх; сміялася, коли усяк інший кричав би з болю; напівжартівливо дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалася стати після одужання зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилося їй стати іншою… Хвороба перемагала — підгризала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу мати попросила лікарів вийти і простягла руку до дочки:

— Тессі… сядь поруч. Я незабаром помру. Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія… Врятуй батька, бо він сам не свій… Я дуже, дуже завинила перед ним; якби у мене було друге життя, віддала б його, щоб спокутувати свою провину… Але тепер пізно… Он там, у шухлядці, ти знайдеш папери — вони розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли підростеш… Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася перемогти себе… і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватися, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона випила отруту, яку приготувала ще тоді, коли переконалась у безнадійності свого стану.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі.

Хто б міг припустити, що «пустунка Тессі» і стала пустункою саме тому, що груди їй не вгаваючи пекло горе?! Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, ні на що не зважаючи. Тессі втішала його, як уміла, — нічого не допомагало. І тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та насвистувала; ставала до бійки з хлопцями і щоразу поверталася додому з роз'юшеним носом; вимагала від батька встрявати у всякі її дрібні справи; не давала йому спокою скигленням з приводу задач, які нібито ніяк не розв'яже, ходила замурзана й обдерта, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.

Торн поступово отямлювався. Він завжди був для дочки не тільки батьком, а й матір'ю. Несподіваний бунт Тессі проти всіх і всього так його стривожив, що вже хоч-не-хоч, а довелося братись за перевиховання.

Було… Минулося… Тессі намагається не згадувати минулого, бо воно надто важке. Але спогадів не уникнути. І вони мимохіть пов'язуються з сьогоднішнім.

Атомна бомба… Її дія страшна не тільки в момент вибуху, а й дуже довго по тому. Вже давним-давно розвіявся дим від тих двох скинутих на Джапайю монійських бомб, а відгомін їхній чути й досі: ще гинуть уражені променевою хворобою; каліками народжуються діти тих, хто в дитинстві вдихнув радіоактивний попіл.

Атомну бомбу створили подружжя Торнів, Ріттер Лайн, професор Кольрідж та ще кілька вчених. Два атомних вибухи знищили загалом понад двісті тисяч людей… В ім'я чого?.. Правда, джапайці напали на Монію першими і наробили чимало лиха. Однак загинули не напасники, а переважно жінки та діти — ті, що війни не хотіли…

І ось тепер батько створив нову бомбу — «чисту». Вона не забруднюватиме атмосферу радіоактивними речовинами. Але яка з того радість? Смерть є смерть, незалежно від причини. А Тессі, обравши фах лікаря, заприсяглася боротись за життя.

Пильно, сумно вдивляється дівчина у риси материного обличчя. Вона хоче збагнути, як сталося, що саме мати — та, яка загинула від променевої хвороби, бо пожертвувала собою задля життя сотень людей, — не бажаючи прирекла на таку ж страшну загибель сотні тисяч?.. Як міг батько, лагідний і щиросердий, віддати увесь свій невичерпний талант на те, щоб створювати неймовірні засоби знищення?

Мовчить фотокартка. Мати дивиться на свою дочку так, ніби хоче махнути рукою й одвернутись: «Не докучай з дрібницями! Ні́коли!»

Вона й справді, мабуть, не замислювалась, заради чого і в ім'я чого працює. А от Ріттер Лайн замислився — і вкоротив собі віку.

Тессі бере до рук фотознімок. Дивне, двоїсте враження справляє цей ніколи не бачений нею в житті мужчина. Він міг би бути її батьком — і тому вона симпатизує йому. А з другого боку, він приніс усім лихо — і за те його слід ненавидіти.

Ще й ще перечитує Тессі листи. Листування мертвих. Людей вже давним-давно немає, а їхні думки продовжують жити у схвильованих рядках.

Не все зрозуміле в цих листах. Надто їх мало і надто багато недомовленого — такого, що спирається на сказане десь і колись особисто. Проте з неясних натяків, фраз, які, здавалося б, нічого не означають самі по собі, поступово спливають і виразнішають для Тессі причини, що призвели до розриву матері з Ріттером Лайном. Ці двоє були друзями, але не соратниками. Майже у кожному питанні їхні погляди розбігались. І про те, як далеко сягнули ці суперечності, свідчить останній лист Ріттера Лайна:

Не раз перечитувала Тессі оцю коротеньку записку, але тільки тепер почав розкриватись її глибокий зміст. І дівчині стає страшно: те, що постало між матір'ю і Ріттером Лайном, стає зараз між нею і батьком… Антиречовина… «Чиста» бомба… Професор Трон, звичайно, не думає про вбивство. Але він стане вбивцею несамохіть, якщо про бомбу дізнаються військові… Ні, цього не можна допустити! Проте як же бути з найвидатнішим в історії Атомної ери відкриттям? А що коли хтось інший відкриє антиречовину незалежно від професора Торна?

Складні всі ці питання, нерозв'язні. «Татусь Кольрідж» не зміг знайти на них відповіді. То як з ними може впоратись «пустунка Тессі», яка анічогісінько не розуміє в атомній фізиці, не знається на політиці і хоче тільки одного: щоб люди жили мирно?! І вона вибирає найлегший шлях: ат, не варто сушити мозок завчасно. Про війну торочать так давно і так одноманітно, що це слово стало порожнім звуком, пострахом для малих дітей.

Досить було обрати Тессі таке рішення — і враз заясніло все довкола. Здається, навіть морок ночі почав розвіюватися.

Дівчина підвела голову і посміхнулась. Дурненька! Та це ж і справді світає.

Босоніж, у довгій нічній сорочці, вона підійшла до вікна, розчинила його, сперлась ліктями на підвіконня. Вологий прохолодний вітерець дихнув на неї, приємно полоскотав волосся. Запахло прілим листям, скопаною землею.

Ось уже зарожевів світанок того дня, коли асистентка професора Лайн-Еу вперше стане йому справжньою помічницею. Пересадження мозку людини!.. Господи, та хіба можна було навіть мріяти про участь у такій операції?! Звичайно, дідусь Лайн-Еу обрав Тессі зовсім не за її успіхи, а на згадку про маму, яку він щиро поважав і любив. Але це не має значення.

Тессі намагається з цілковитою відповідальністю обміркувати всі технічні подробиці майбутнього експерименту. Але думка легковажно обминає всякі пристрої та препарати, і чомусь виступає обличчя того хворого, який має стати об'єктом експерименту. На вигляд він зовсім здоровий. Та хвороба вже, мабуть, позначилася на психіці. Його чорні красиві очі дивляться так сумно, так тужно, що мимоволі хочеться сказати щось тепле-тепле, лагідне й щире. Він, звісно, боїться. Та й не дивно: ніхто у світі не може запевнити його, що операція скінчиться добре. Але це, звичайно, буде так. Йому підшукають інше тіло — молоде й красиве…

І раптом Тессі затинається. Їй чомусь не хочеться, щоб хворий прибрав іншої подоби. Так, його свідомість житиме і, певне, збереже все, властиве тільки йому. Однак і сліду не зостанеться від сумної посмішки впертих, чітко окреслених губ, згасне тривожний блиск очей, зникне усе те, що сповнює душу Тессі не знаним досі почуттям материнської ніжності.

Любов?.. Ні-ні… Мабуть, ні… Тессі бачила хворого тільки двічі, ні разу не розмовляла з ним. До того ж у неї є наречений, який дуже їй подобається. З ним вона почуває себе спокійно і легко — пустує, жартує, витребенькує й дражнить, знаючи, що їй буде все подаровано. Тільки чому ж зараз спогад про нареченого не викликає радості, а в уяві виникають чорні очі хворого, які, здається, дивляться прямо в серце?

Тессі назвала себе дурною, свої думки — аморальними; визначила собі кару — пригадати всі кістки скелета і перелічити найголовніші хірургічні інструменти; а потім лягла спати, заприсягнувшись не думати більше про чорноокого хворого.

Мабуть, кара була замалою. Прокинувшись по обіді, Тессі несподівано для самої себе заспішила, сяк-так попрощалась з батьком і помчала в Дайлерстоун. Замість піти на побачення з нареченим, вона побігла до клініки.

Хворий спав. Методика, яку розробив професор Лайн-Еу, вимагала, щоб перед операцією організм відпочив повною мірою. Протягом двох діб хворому не давали прокинутись. Снотворне і апарат «електросон», імітація одноманітного шуму дощу і підвищена температура в палаті — все мало заспокоїти і зміцнити нервову систему.

Хворий спав. Його обличчя було лагідним, дитячим. М'які кучері впали на подушку. Рука звисала з ліжка.

Тессі підняла цю руку. Вона була мускуляста, важка. На долоні випиналися шорсткі мозолі, і це вражало, бо, судячи з шанобливого «містер», хворий був заможним чоловіком.

Мабуть, цілком підсвідомо, реагуючи на дотик, пальці хворого стислись, ніжно охопили долоню Тессі. А їй здалося на мить: це він прощається з нею.

Тепла хвиля радості й жалю хлюпнула їй у серце. Дівчина зрозуміла раптом, що не кохала ще нікого, а якби покохала, то тільки його. Вона нахилилась і тихо-тихо поцілувала хворого в чоло.

— Прощай, мій любий! Прощай, моє нездійсненне кохання!

Решту дня вона ходила мов п'яна. Її тягло в ту маленьку кімнату, і несила була стримати себе.

Любов з першого погляду… Тессі ніколи не вірила в її існування. Їй здавалося, що полюбити можна тільки тоді, коли людину знаєш довгі роки, вивчив, як самого себе. І ось тепер почуття впало несподівано, приголомшило, позбавило волі. Якби Тессі могла, вона віддала б своє життя отій незнайомій людині з мозолястими, міцними руками. Але це не допомогло б. Отже, треба докласти всіх зусиль, щоб… хоч зберегти йому красу.

Тільки-но посутеніло — ще задовго до визначеного часу, — Тессі пішла до професора.

— Дідусю Лайн-Еу… — Вона завжди зверталася так до нього, коли хотіла підлеститись. — Може, я підшукаю… нове тіло для хворого?

— А навіщо шукати? — відгукнувся той байдуже. — Воно вже є. В чотирнадцятій палаті помирає від запалення мозку старик. Його й візьмемо.

— Старик?! — Тессі схопилась за голову. — Дідусю Лайн-Еу, як ви можете?! Та це гірше, аніж забити людину!.. Я не допущу цього!.. Краще викиньте геть мій мозок, а врятуйте його.

— Онуко, онуко! — Лайн-Еу підійшов до неї, обняв за плечі. — Бувають випадки, коли люди віддають в ім'я ідеї не тільки життя, а й молодість… Даремне твоє заступництво: інженер Айт хоче стати стариком з власної волі.

— Інженер Айт… З власної волі… — Тессі труснула головою. — Дідусю Лайн-Еу, я нічого, ніч-чого не розумію!

— Може, колись зрозумієш, онуко. Я тільки прошу тебе: не кажи нікому жодного слова, бо піде марно вся жертва цієї чудесної і глибоко нещасної людини… І, мабуть, не слід тобі асистувати. Твоє хвилювання може коштувати йому життя.

Так, його правда. Тессі й сама не погодилася б бути співучасником страшного злочину, на який зважився сам хворий.

Прощай, нездійсненне кохання! Коли вже не судилося, то хай збережеться про тебе хоч нічим не заплямована пам'ять.

Хтось інший асистував професорові Лайн-Еу. Хтось інший розтинав тіло інженера Айта. Тессі навіть не поцікавилась, хто саме. Дві декади вона не виходила з дому, глушила безсоння снотворним, а тупий біль у голові — пірамідоном; гнала геть нареченого; скупо, сухо відповідала по телефону на стурбовані розпитування батька.

Нарешті її викликав Лайн-Еу — мабуть, тільки розважити. І ось, під час обходу клініки, назустріч їм виткнувся старезний лисий дід. Тессі упізнала його: це й був той, в кого переселився мозок її коханого.

Лайн-Еу кинувся вперед, щоб заштовхати хворого в палату. А Тессі повільно посунулась попід стіною додолу. Все навкруг потьмяніло, пішло обертом, щезло.

Лікарі констатували: нервове виснаження, перевтома.

Розділ III Хмари на обрії

Хвороба Тессі набула затяжного, хронічного характеру.

З точки зору медицини її, власне, і хворобою не можна було назвати. Так собі — депресивний стан психіки. Бром тричі на день, спокій, зміна оточення — от і все лікування.

Добре лікарям — підшукають для нез'ясовного хитромудру назву, пропишуть огидне пійло та й умивають руки. Але що робити Тессі, коли вона відчуває: не допоможуть ніякі ліки, в душі зламалося щось тендітне й чутливе. Зламалось та й не вийшло назовні…

Дівчині часто згадується давня-давня казочка про розбите дзеркальце злого ворожбита. Приснули на весь світ дрібнесенькі скалочки чарівного скла, зависли в повітрі, невидимі й невідчутні. Досить хоча б одній з них потрапити комусь в око — і людина починає скрізь бачити тільки лихе, тільки гидке.

Чи не стало такою скалочкою її нещасливе кохання?

Н-ні… мабуть, ні… Тессі майже не згадує про Айта. Як ніколи досі, вона прагне Фредді Крайна, тягнеться до нього всім єством… але тільки доти, доки його немає. А прийде наречений — в душі Тессі наїжачується щось холодне, вороже. Тессі намагається бути ніжною, лагідною, а він, отой придушений внутрішній голос, хрипить зловісно: «Згадай долю своєї матері! Фредді Крайна ти не любиш!»

А Фредді — такий, як і завжди. Гарний. Ніжний. Дбайливий. Господи, ну як він не збагне, що від отакої настирливої дбайливості просто нудить?! Фредді не дає їй зайвого кроку ступити, наперед вгадує й виконує всі бажання, ладен гопки скакати, аби звеселити. Кожна примха для нього — наказ, кожне слово — закон… Ну, хіба це мужчина?.. Інженер Айт, мабуть, не потурав би. Він нахмурив би густі брови, глянув би так, що аж серце млосно зайшлося б… Або ні: просто підійшов би, обняв за плечі, сказав би, посміхаючись: «Люба, не витребенькуй! Це ні до чого. Я тебе й так люблю». І цього було б досить, щоб умить розвіялося все.

Тільки ні, цього не було й не буде. Тессі звинувачує себе в несправедливому ставленні до нареченого, накладає за це різні кари на себе, присягається стати іншою… і лишається такою ж.

За дві декади перед Новим роком Фредді прийшов радісний, збуджений. Він повідомив, що його батько спеціально заради Тессі влаштовує бучний новорічний банкет. Зберуться найвидатніші діячі мистецтва й науки, генерали й дипломати. На цьому банкеті офіційно оголосять про заручини.

Тессі сумно хитнула головою: гаразд. Якби Айт був живий, вона, можливо, ще опиралася б долі. А тепер — однаково. Історію безталанної матері повторить її безталанна дочка.

Як не дивно, але саме оце трагічне рішення вибило Тессі з стану байдужості, шпурнуло у вихор веселощів та розваг. Знову автострадами країни мчала рожева «Ластівка», а услід їй вимахували кулаками дорожні майстри та поліцаї. Знову Тессі підморгувала красивим хлопцям і з безтурботною щедрістю обдаровувала всіх чарівними усмішками. А згодом зважилась і на більше: почала вечеряти в повних галасу та тютюнового диму злиденних кафе Броклайну, танцювала з п'яними моряками в портових дансінгах — взагалі, вирішила зіграти таку гру, щоб аж мурашки по спині забігали.

«Пустунка Тессі» бешкетувала, як після смерті матері, тільки вже не в ім'я чийогось порятунку, а для себе самої. Вона справляла поминки по своїй юності, дівочій волі, надіях на справжнє кохання.

«Змініть оточення!» — порадили їй лікарі. Тессі виконувала медичний припис з такою старанністю, що часом забувала своє походження, покликання й обов'язки. Батько не помилявся: вона справді була така, як мати, і не схожа на неї в усьому. Те, що вирувало в душі Фрей Торн, скручене сильною волею, вилилось у фанатичне служіння науці, а буяння сил її дочки не знало впину і ладне було ринути в якому завгодно напрямку. Іноді на Тессі напосідало несамовите бажання плюнути на отой вищий світ, куди методично й лагідно тяг її «мазунчик Фредді», та й пірнути на дно, де жилось небезпечно і гостро. В усякому разі, там не питають, хто ти та звідки, не вимагають додержувати правил гарного тону, не ховаються з любов'ю й ненавистю. Жити — так жити!

Але отой внутрішній голос, що застерігав її проти одруження з Фредді, тепер змінив свою тактику. Він тихесенько й сумно нашіптував їй повсякчас, що це безшабашне молодецтво та гостра гра в життя і смерть — лише жалюгідні опереткові шати, якими богема прикриває своє пусте існування, хворобливу боязкість побачити саму себе в неприкрашеному вигляді. А напередодні Нового року Тессі Торн пересвідчилась, що саме так воно й було насправді.

В куцій спідничині, неоковирних черевичках, червоно-зеленому светрі й береті з помпоном, Тессі сиділа в кафе «Розбите серце» з компанією так само вдягнених дівиць із балетної студії та розхристаних червонопиких «вільних художників». Це був останній «її» день, тому вона не дуже присаджувала свого найзавзятішого залицяльника — здоровенного брюнета, «невизнаного генія» якогось із напрямків абстрактного живопису, горланя й нахабу. Дівчині було моторошно й приємно грати небезпечну роль зухвалої, досвідченої красуні, що крутить мужчинами, як їй заманеться.

Був ранній час, коли до кафе заходили робітники після праці, щоб випити кухоль пива чи просто погомоніти. Джаз ще відсипався після ночі, тому п'яна компанія витриндикувала сама собі, акомпануючи хто як умів.

Та ось на крихітному підвищенні, що правило за естраду, з'явилася невисока, худорлява, скромно вбрана жінка.

— Цитьте! Цитьте всі! — закричав залицяльник Тессі. — Ціпонько, ти будеш співати, еге ж? Ану, затягни, голубко, «Її очі»!

Жінка, не звертаючи уваги на його слова, прокашлялась, нервово поправила блузку.

— Громадяни, я хочу, щоб ви мене вислухали…

— Гм… зрозуміло! — скептично хитнув головою один із художників. — Мабуть, проситиме допомоги.

— Громадяни… До вас звертається Комітет Захисту Миру… Насувається війна… Сьогодні оголошено про заборону відпусток у армії та про смертну кару для комуністів. Починається мобілізація… Громадяни, мій чоловік загинув не знати за що під час кампанії в Корейланді. В мене лишилося троє дітей… Наступна війна буде страшніша. Ми можемо заступити їй шлях… Комітет Захисту Миру просить вас підписати відозву про заборону атомної зброї…

Видно було, що жінка ніколи досі не виступала. Вона хвилювалась, затиналась, мало не плакала. Але саме це й вплинуло на людей. Замовкав гамір, стихало брязкання посуду. І, мабуть, не один з присутніх пригадав свою дружину — отаку ж втомлену й некрасиву, проте рідну й любу, подумав, що й її може спіткати така ж доля, коли його заб'ють.

І тільки залицяльник Тессі п'яно махнув рукою:

— Заспівай «Її очі» — підпишу!

Жінка розгублено подивилась у його бік.

— Містер, я ж не за себе прошу… І у вас, мабуть…

— Не хочеш співати? Тоді — геть! Нудно!

Люди незадоволено поглядали на нього.

Високий сивий чоловік підійшов ближче, сказав тихо:

— Облиш… Дай послухати.

— Що?! — «Невизнаний геній» схопився, засунув руку до кишені. — Хто підпише — матиме діло зо мною!.. Геть політику — хай живе мистецтво!

— Ну, заспокойся, любий! — Тессі потягла його за рукав, посадила. А до жінки моргнула: йди, мовляв, бо хіба не бачиш?

Та сумно похитала головою, знітилась і пішла. Біля дверей затрималась, щоб наліпити на них відозву.

І саме тієї хвилини за вікном майнули постаті хазяїна кафе та поліцая.

— Пропала жінка… — прошепотів хтось. — Засадять на п'ять років!.. Тікай! Чуєш, тікай!

Тільки де ж там було тікати!

Ще ніколи Тессі не бачила, щоб отак били людину! Поліцай звалив її з ніг першим ударом гумової палиці, а потім знущався, як сам хотів. І ніхто не зрушив з місця, щоб оборонити.

— Любий, врятуй її! — шепотіла Тессі. — Ну, любий!.. Ти ж хоробрий і дужий! — Вона благала, вимагала: — Врятуй!

А він, вмить протверезівши, відмахувався:

— Відчепись, Тессі! Ти хочеш, щоб запроторили на каторгу й мене?

— Ех, ти!.. — Тессі схопилась і рушила до дверей. Зупинилась перед поліцаєм, взялася у боки. — Агов, хлопче! Ти ще довго будеш псувати мені нерви?.. Якщо в тебе сверблять руки — можеш вдарити один раз мене. Тільки я не буду терпіти, я видряпаю твої погані очі!

Тон був грізний, а на вустах — грайлива посмішка. Поліцай зупинив уже підняту палицю, позирнув на дівчину згори вниз, як на чудну комаху.

— Кішечко, я ламав пазури не таким, як ти! Відійди геть!

— Ні-ні! — Тессі вчепилась йому за руку, повисла на ній. — Я, звісно, жартую! Слухай, подаруй-но мені оцю жінку! Бачиш, у мене сьогодні день народження. Десять років!.. Ну, невже ти хочеш зіпсувати його? Друзі, запрошуйте пана сержанта!.. Ходімо, ходімо, любий! Адже ми прогнали її самі — хіба цього не досить?!

Хоч які вже там людці були оті «вільні художники» та дівиці з кордебалету, проте й вони підтримали Тессі. Поліцая припрохували геть усі. А він, хизуючись з своєї всемогутності, виламувався, однак, нарешті, милостиво погодився, пхнув свою жертву наостанок підбором і попрямував до гурту.

У співчутливих, насторожених поглядах тих, що сиділи за сусідніми столиками, Тессі вгадувала: її намір зрозуміли, їй вдячні. Вона навмисне посадовила поліцая поруч себе, спиною до дверей; вона не бачила, що там діється. Та ось один з відвідувачів кафе зробив ледь помітний знак очима: «Все!» Тессі винайшла слушну мить, вислизнула в передпокій, а звідти — на вулицю. За хвилину вона вже мчала додому в таксі.

З сорому щоки в неї палали, серце мало не вискакувало з грудей. Грубий, вульгарний одяг, яким вона чи не півтори декади відгороджувалася від усього хорошого, що жило в ній, тепер пік, як балахон освистаного блазня. Скинути його якнайшвидше, спалити разом із спогадами про масні жарти «вільних художників», про «невизнаного генія» — нахабу й боягуза… Тессі, Тессі, що ти наробила?! Тепер тобі довіку здаватиметься, що ти заплямована тією мерзотою, яку на мить сприйняла за справжнє життя.

Вона ганьбила себе за нерозсудливість, за не вгамований вчасно шал. То ще нічого, Тессі боялась зізнатися сама собі, що виявилася нікчемним, жалюгідним створінням, не кращим за тих, що топили у горілці та сумнівних утіхах свій одчай боягузів і нездар… Господи, як винувато посміхалася та жінка, благаючи підписати відозву! Так, ніби це тільки її торкалося питання про війну і мир, а од відвідувачів кафе залежало все… І як, полохливо стиснувши вузенькі плечі, вона підняла руку, щоб захиститися від ударів палицею. І як упала мовчки… А в неї ж удома троє дітей! І вона, мабуть, знала, що на неї чекає…

Тессі відчувала: ще трохи — і забракне сили стримувати отой клубок, що підкотився до горла, не дає дихати й говорити. Вона мовчки кинула шоферові гроші, швидко піднялась по сходах у свою квартиру, впала на ліжко й стисла руками скроні.

Сліз не було. Були думки, що розпирали мозок. В голові все змішалося: «чиста» бомба, самогубство Ріттера Лайна, верещання джазів, винувата посмішка жінки. І над усім палахкотіло: «Навіщо?! Чому?! Чому люди такі жорстокі, такі дурні? Чому дозволяється бити й кидати до в'язниці тих, що не вбивають, не крадуть, а тільки просять одного — миру?! Де ж справедливість, де людяність?!» І хто хоче війни? Професор Торн? «Татусь Кольрідж»? Отой самодур-поліцай? Виходило, що воювати не хоче ніхто. Але й ніхто не хоче заступити шлях війні — тільки ота бідолашна вдова…

Цілий наступний день Тессі була засмучена й мовчазна. Довідавшись про її повернення з «туристської подорожі», Фредді примчав негайно. Тессі зустріла його без радості, але й без відрази. Кравчиня принесла розкішну сукню. Тессі приміряла її без ентузіазму і навіть не спробувала шукати недоробок. Приїхали батько й «татусь Кольрідж» — вона і їм не зраділа. Її не чіпали, вважаючи, мабуть, що такий стан і личить нареченій, тільки «татусь Кольрідж» чомусь не жартував, багато палив і потай поглядав на Тессі сумними розумними очима.

О 99-й годині 54 дня 10 місяця 15 року Атомної ери в палаці генерала Крайна був підписаний шлюбний контракт, за яким Тессі Торн в день свого повноліття, тобто Дев'ятого числа Другого місяця наступаючого року, дістане право зватися баронесою Крайн. І скоро по тому розпочався новорічний банкет.

Тессі пила, їла, посміхалась, щось говорила — і була як у трансі. Здавалося, ніби все це — несправжнє, сон, який розвіється і їй знову стане легко й вільно дихати. Весілля, що відбудеться аж через сто сімнадцять днів, титул баронеси, вродливий «мазунчик Фредді» — все це чуже, непотрібне. А своє, рідне й близьке — це збуджений, трішки п'яний батько, сумний, мовчазний «татусь Кольрідж»; а ще котедж за кам'яними мурами, клініка і професор Лайн-Еу.

Першої ж зручної миті вона втекла від тостів та компліментів, відшукала на веранді Кольріджа й сіла поруч нього.

— Ви не раді, татусю Кольрідж? — Їй знову на мить стало добре, і вона звично пожартувала: — А де моя цукерка?

Він посміхнувся, витяг з кишені футляр і розкрив його. Там виблискував гарний, коштовний браслет.

— Візьми, доню. І знай, що татусь Кольрідж зробив тобі найцінніший подарунок, який міг зробити. Це — остання пам'ять про мою дружину.

Вона знала: відмовитися — отже, образити Кольріджа навіки, тому взяла футлярчик і поцілувала старого в лоба:

— Дякую!.. Повік не забуду!.. Але скажіть, татусю Кольрідж, чому ви не схотіли підписати контракт як свідок?

— Бачиш, Тессі… — Він глянув на неї, опустив очі. — Я не хочу ставити свій підпис поряд підпису убивці.

— Генерал Крайн — убивця?! — вжахнувшись, прошепотіла Тессі.

— Як командир П'ятого повітряного флоту хрестовиків, генерал Крайн, за його власним свідченням, запланував і здійснив отой неймовірний своєю жорстокістю повітряний напад на Великобонію, під час якого загинула моя сім'я. Барон Крайн був завзятий хрестовик і уник суду міжнародного трибуналу тільки тому, що вчасно перекинувся на наш бік… Хіба ти не знаєш цього?

Ну звідки про це могла знати Тессі?! Правда, Фредді іноді кепкував з батька, який ось уже дванадцять років пише «Історію Другої всепірейської війни», опублікував шість томів, а ще й досі не добрався до середини; правда, виходячи на вулицю, генерал Крайн чіпляє собі на груди кілька рядів усяких брязкалець. Але вдома він — рум'яненький, як поросятко, — здається втіленням спокою та доброчесності. Його дружина — монійка; Фредді народився й виріс тут, у Дайлерстоуні…

— Я не знала цього, татусю Кольрідж, — сумно й просто мовила Тессі. — Шкода, що не знала. Може, ми з вами не сиділи б зараз у цьому незатишному й чужому для мене палаці.

— Ну, навіщо ж, Тессі… Якби я побачив тебе радісною, збудженою, я не сказав би й сьогодні… Але… Дівчинко моя, що сталося?

— Заплуталась я, татусю Кольрідж…

З очей Тессі немов спадала полуда. Дівчина знову ставала сама собою — такою, якою її знав Кольрідж, а перед ним вона ніколи не кривила душею і розповідала більше, ніж батькові.

— Пливу за водою, мов тріска. Пробувала бунтувати проти самої себе, але…

Похапливо, наче боячись не встигнути, Тессі розповіла все, що трапилось за останні два місяці. Не прикрашала нічого, тільки змовчала про інженера Айта. В отой потаємний куточок серця вона не впустила б і рідну матір.

Розповіла — і полегшало на душі, наче вже тепер не сама вона, а удвох з Кольріджем нестимуть тягар тривожних роздумів.

А той палив, мовчав і хитав головою.

— Я погана, татусю Кольрідж? Чи, може, нещасна? Чому саме мені навертається на очі тільки печальне та лихе?

— Тому, дочко, що ти їх маєш, ті очі. Поганою стати ти ще не встигла. А чи нещасна?.. Мабуть, так. Чесна, щира людина в Монії завжди нещаслива.

— Але що ж мені робити, татусю Кольрідж?

— Шукай. Тільки коли встругнеш ще отаку подорож на «дно» — знай, що я зречуся тебе назавжди.

…Розмова з Кольріджем була для Тессі цілющими ліками. Старий не втішав її, не докучав порадами. Він тільки дав зрозуміти, що ніхто не проторує їй шлях у життя. Шукай. Дивись. Зважуй.

І вона дивилась, зважувала…

На новорічний банкет до генерала Крайна зібрався увесь Дайлерстоун. Багатьох з цих людей Тессі знала й раніше — титул наукового радника, що його надав батькові Кейз-Ол, відчиняв усі двері. Але досі кожен із знаменитих цікавив її тільки як виняткова особистість, як представник того чи іншого фаху. А тепер зона хотіла зрозуміти цих людей.

Обов'язок нареченої змушував Тессі переходити від гурту до гурту, посміхатися, промовляти нікому не потрібні пусті фрази. Вона це й робила, а поза тим прислухалась і придивлялась, відшукуючи кожному виразистий ярлик.

Ось славнозвісний поет розлігся у фотелі, оточений вінком красунь. Ходили чутки, ніби він колись був Головним Поетом містера Кейз-Ола, та позбувся посади через вільнодумство. Мабуть, йому імпонувала така слава, бо й сьогодні він з'явився не у смокінзі, а в чудернацькій кофтині, схожій на жіночу.

— …Обрій потьмарюють хмари… — театральним баритоном промовляв поет, саме коли Тессі наблизилася до цієї групки. — Гряде війна!.. Вандали гострять кремінні ножі проти цивілізації. Жах? Ні, це закономірно. І вони будуть знищені. Так, так!.. Коли засурмлять труби, скликаючи на останній бій, кожен з нас візьме до рук меч!

— Ліра у ваших руках — дійовіша за мільйон мечів! — привітно посміхнулася Тессі, а сама собі холодно подумала: «Півень! Тебе з курника і дрючком не виженеш!»

В тіні під розлогою пальмою стоять двоє — відомий артист і дебела дівиця. Артист щось прошепотів їй на вухо, а та жартівливо ляснула його віялом:

— Це комуністична пропаганда!

«Телиця», — спокійно відзначила Тессі.

Знаменитий юрист, височенний, худий, вимахуючи руками, доводив своїм шанобливим слухачам, що запровадження смертної кари для комуністів — історично обумовлена необхідність самозахисту нації.

«Вітряк! — подумала Тессі. — Молотиме, звідки повіє!»

Всупереч усім правилам, сьогодні, як ніколи, багато говорили про політику. Події останніх днів свідчили, що на обрії справді збираються хмари.

Комуністів лаяли, війну називали сумною необхідністю, перемогу вважали беззаперечною і швидкою.

«Порожня бочка», «завідний віслюк», «мавпа на мотузці» — такими прізвиськами вшановувала Тессі оцих знаменитостей і тривожно запитувала себе: «А де ж ЛЮДИ?»

Добре знайомий Тессі мікробіолог в гуртку статечних дам торочив про нові, неймовірні можливості бактеріологічної зброї. Ні, він, звичайно, проти її використання. Але якщо комуністи почнуть першими, то…

Дами ахали. У мікробіолога від випитого вина обличчя розчервонілося, набрало жорстокого, пихатого виразу.

А Тессі мимохіть пригадувала, як оцей «холерний вібріон» місяць тому ЗОВСІМ ПО-ЛЮДСЬКОМУ плакав у кабінеті професора Лайн-Еу, коли дізнався, що немає надії на порятунок дружини… То невже він, отак смаковито описуючи смертоносну дію своїх жахливих вірусів, не може хоча б на мить збагнути почуття батьків, чиїх дітей він заб'є?

І раптом у Тессі блиснула думка — яскрава, як найгеніальніше в світі відкриття: «Всі ці люди вітають — чи принаймні не відкидають — війну тому, що не зазнали від неї лиха і сподіваються не зазнати його в майбутньому!»

Бажаючи перевірити свою гадку, вона підійшла до одного з тих, що мовчки стояли осторонь, і сказала з чарівною усмішкою:

— Кажуть, дівчина в день заручин набуває дару ясновидіння. Ви дозволите обрати вас за об'єкт?

— Прошу, міс наречена! — усміхнувся той. Це був непоказний з виду, вже досить підтоптаний чоловік. — Професор метеорології Ейр Літтл!

— Дуже приємно! — Тессі вмостилась у фотелі й знаком запросила сідати. Кумедно насуплюючи брови, сказала: — Професоре Ейр Літтл, дивіться мені просто у вічі і відповідайте по правді. Від цього залежить щастя нареченої!

— Виконую, люба наречено.

— Ви — проти війни, так?

— Каюсь! — підняв руки догори професор.

— Ви були на війні і побачили, що це — жах?

— Ні, люба наречено, не був!

— У вас загинув хтось із рідних або друзів? Не хитруйте, відповідайте щиро!

— Ні, люба наречено!

— А як же тоді?.. — В голосі Тессі прозвучало справжнє збентеження.

Професор Літтл лукаво й доброзичливо всміхнувся:

— Міс Тессі, не засмучуйтесь. Ясновидіння наречених справджується тільки щодо людських сердець. А я відкидаю війну за велінням власного розуму… Хочете, я розповім чому?

Професор був радий з уваги молодої красивої дівчини, а Тессі раділа, що, нарешті, зустріла ЛЮДИНУ.

Вона небагато чого зрозуміла з тих спеціальних термінів, якими надуживав професор метеорології, покладаючись на обізнаність дочки професора Торна. Всілякі «оклюзії», «фронти», «регресії» збігали повз її свідомість гомінливим струмочком старечого голосу. Але коли Літтл перейшов до висновків, Тессі нашорошила вуха. Виявлялось, що атомні та водневі бомби страшні не тільки силою вибуху та випромінюванням, а й тим, що порушують увесь атмосферний баланс. Досить одночасного вибуху тисячі атомних бомб, щоб на планеті почалося щось неймовірне: страшні зливи чергуватимуться з посухами, отруєна атмосфера поступово знищить усе живе. Пірейя стане голою, червоною пустелею.

Намальована Літтлом картина була така яскрава, що Тессі аж очі заплющила.

— Не може бути, професоре! Не може бути!.. Але чому, чому ви не пишете про це, не застерігаєте увесь світ?!

— Не застерігаю?.. — Літтл насупився, обличчя йому знову набрало колишнього виразу сумовитої непроникливості. — Міс Тессі, коли вас ще не було на світі, ми приятелювали з вашим батьком… Я застерігав його ще тоді. Після вибуху першої атомної бомби я викреслив його з числа друзів. Даруйте, але це так… А писати… Міс Тессі, вже писано-переписано! Ті, кому треба б читати, не читають, бо вони певні власної безпеки.

Ті ж самісінькі слова!.. Отже, думка була правильна!

Тессі встала, міцно потисла руку Літтлові:

— Спасибі вам, професоре!.. Ви — справжня людина!

І знову питання про війну, хоч і не прямо, в'язалося з батьком.

Тессі підійшла до групки вчених, де сидів Торн. Він не підтримував розмови, супив брови і байдуже дивився у простір.

«Ні, ні, він — проти війни! — з похапливістю подумала Тессі. — Він — хороший!»

Лишилось визначити, до якої категорії належить Фредді. І незабаром Тессі почула його, як завжди, м'яку, шанобливу відповідь на чиєсь запитання:

— Так, я проти війни!

Тепле, щире почуття огорнуло Тессі. «Мазунчик Фредді» в цю мить став для неї близьким і любим.

Вона зробила йому непомітний знак, відвела в затишний куточок і сама — вперше! — міцно поцілувала.

Приємно вражений, Фредді Крайн так, мабуть, і не второпав, за що дістав таку високу нагороду.

Розділ IV Назустріч небезпеці

Брязнуло щось металеве. Заверещала якась тварина. Люто вилаявся професор Лайн-Еу.

Тессі стояла у передпокої лабораторії, не наважуючись зайти.

Двомісячне байдикування, — а особливо оте безглузде шаленство останніх декад, — здавалось, відібрало в неї право на повагу з боку професора, право на участь у його дослідах. Лайн-Еу, звичайно, образився. Він навіть не прийшов на заручини, хоч і пообіцяв.

Тессі відчувала себе зараз дуже нещасною дівчинкою, що несамохіть наколобродила і ладна стерпіти яку завгодно кару, аби тільки не позбутися прихильності вчителя.

Вона тяжко зітхнула і тихенько потягла за ручку. Двері легко відчинилися.

Професор Лайн-Еу, увесь у крові, як різник, стояв мовчки і дивився на неї поверх окулярів.

— Я прийшла, дідусю Лайн-Еу…

— Гарна!.. — Професор стяг і шпурнув геть гумові рукавички, натиском на педаль спустив у каналізаційний риштак покидь, що зосталася після хірургічного досліду. — Дуже гарна!.. А я ще називав тебе онукою! Ну, чого ти стоїш? Хіба не бачиш, що треба прибрати?

— Я зараз, дідусю Лайн-Еу! — Тессі метнулася до шафки, глянула ревниво, чи не висить там чужий комбінезон, полегшено зітхнула й почала швиденько перевдягатися.

Виявляється, Лайн-Еу не тільки не забув про неї, він навіть не взяв собі тимчасового помічника. Це було і радісно, і неприємно, бо ще раз нагадало Тессі, яка вона жалюгідна й дурна.

— Нагулялася?.. — Лайн-Еу дивився на неї й хитав головою. — А Рита загинула. Вискочила з клітки, все ще по-мавпячому подерлася притьмом на вікно… Ну, і розбилась.

І це Тессі взяла на свій карб. Бідна Рита! Якби твоя хазяйка не була така легковажна, ти жила б досі!

Мабуть, в очах дівчини було стільки непідробного болю й жалю, що Лайн-Еу зглянувся й сказав лагідніше:

— Я врятував її, не журись. Можеш забрати свою Риту — правда, в образі аж ніяк не відповідному… Та й взагалі тобі слід би поцікавитись, чого я досяг за оці два місяці.

З маленької операційної вони перейшли до сусідньої кімнати, заставленої найрізноманітнішими клітками.

На перший погляд, це був просто віварій невеликої лабораторії. Проте якби сторонній спостерігач придивився пильніше, в нього волосся на голові настовбурчилося б: звичайнісінькі нібито звірятка поводились, як пацієнти нечуваної божевільні.

Ось мишеня з усіма ознаками манії величі. Немов уявивши себе крокодилом, воно повзе на череві, незграбно відставляючи лапи. Он кішка по-кролячому пострибала в куток і з мурчанням вп'ялася зубами в моркву. Поруч кріль облизується, нервово крутить куцим хвостом і позирає хижими, блискучими очима на барвистого папугу, що мирно — зовсім як курка — розгрібає ногами зерно. А в грати найбільшої клітки, стрибнувши з спритністю мавпи, вчепився кігтями величезний чорний пес.

— І все це ви встигли зробити сам один! — Не ймучи віри власним очам, Тессі дивилася то на звірят, то на Лайн-Еу. Поведінка тварин, власне, її не вражала: отому мишеняті, певно, пересаджено мозок ящірки; мозком помінялися кріль та кішка, півень та папуга. Проте навіть не вірилося, що це могла зробити одна людина, без допомоги.

— Так, Тессі, сам один. Незабаром такі операції робитиме кожен експериментатор… З мозком Рити я морочився годин п'ять — і уяви собі, не було помітно бодай незначного розпаду білків. Препарат Ц творить чудеса.

— Оце й є Рита? — Тессі підійшла ближче до великої клітки, боязко простягла руку вперед. Вона пам'ятала цю істоту в образі кумедної мавпочки і сама два місяці тому допомагала професорові пересаджувати її мозок у черепну коробку білого пухнастого шпіца… А оцей громило-пес… Та на нього страшно глянути!

— Не лякайся, Тессі! Рита лишилася такою ж лагідною, як і була, і зберегла майже всі рефлекси. — Професор витяг з кишені грудочку цукру. — Рито, хочеш заробити?

На ці слова мавпа мусила потанцювати на задніх лапках, погойдатися на хвості і простягти долоню по нагороду. Це вона виконувала блискавично швидко й граціозно. Але те, що не становило труднощів для мавпи, собаці було вже не під силу. Він стрибав, крутився, розгублено скиглив, врешті знітився і поплентався у куток. Тессі стало шкода тварини, і вона віддала цукор «безплатно».

— Ну, то що скажеш, онуко? — тон у Лайн-Еу був бадьорий, а вираз обличчя — сумний.

— Це — надзвичайно, дідусю Лайн-Еу. І коли ви й тепер не захочете опублікувати ваші праці — я це зроблю сама.

— Опублікуєш? — Він похитав головою і зітхнув. — Придивляйся пильніше, дівчинко, бо сьогодні ввечері всі ці тварини будуть знищені.

— Чому, дідусю Лайн-Еу?! — обурено вигукнула Тессі.

— Так треба. Та, зрештою, це — невелика біда. Мою методику ти опанувала добре, а як виготовляти препарати Ц, КМ та каталізатори, я розповім тобі сьогодні ж. Сподіваюсь, що ти з часом станеш справжнім ученим і зумієш заступити мене.

«Який з мене вчений?! — хотілося крикнути Тессі. — Я — жалюгідне дівчисько, не варте доброго слова!» Але, звісно, вона цього не сказала, а тільки промимрила збентежено:

— Дідусю Лайн-Еу, ви говорите якось загадково… і страшно.

Він промовчав. Скинув пластмасовий комбінезон, пішов до операційної, замкнув двері. Жестом позвав Тессі.

— Сідай. Нам треба поговорити. Пробач, що я на тебе нагримав. Я розумів твій стан, тому й не чіпав тебе. Звичайно, я здивувався, діставши запрошення на заручини, образився. Потім збагнув усе: справді, його вже не вернеш.

— Кого, дідусю Лайн-Еу? — спитала Тессі й відчула, що зрадила сама себе — тремтячим голосом, спаленілим обличчям, винуватим виразом очей.

— Пробач, Тессі, я був випадковим свідком твого прощання з Айтом. Воно розкрило мені все благородство твоєї душі… Не соромся, дівчинко. Я сам полюбив його. Назвав сином…

Тессі сиділа, затуливши обличчя руками. Знову Лайн-Еу терзав їй душу своєю схильністю й повагою. Вона ж їх не заслужила. Як це страшно!

— Я ще тоді хотів розповісти тобі всю правду, але ти була в такому стані, що могла б накоїти лиха… Ну, то слухай: отой дід, в кого переселилася свідомість Айта, — це Псойс, камердинер містера Кейз-Ола. Айт пожертвував юністю, щоб помститися Кейз-Олові найстрашнішою помстою. І він уже частково зробив це, передавши мені оцю річ…

Лайн-Еу витяг з кишені комбінезона плескату металеву коробочку і витрусив з неї стандартну магнітофонну котушку.

— Прошу! Рівно через чотири години я прийду сюди, і ми продовжимо розмову.

Тессі машинально взяла котушку, замкнула двері за професором, витягла з шафи магнітофон, використовуваний для щоденних записів спостережень, і ввімкнула його.

Що вона хотіла почути — Айтів голос? Розповідь про історію його життя, яке, певне, було нелегким?.. Тессі й сама не знала. Приголомшена нежданим повідомленням, змордована докорами власного сумління, вона пускала повз вуха шум, неясні вигуки, незрозумілі уривки фраз, що почали лунати з динаміка, і шукала чогось головного, значного.

Та ось вона насторожилась. У свідомість врізалось слово, від якого боліло серце: «війна». Хтось говорив про війну, та ще й так спокійно, ніби йшлося про якусь звичайну, не дуже прибуткову, зате й не ризиковану комерційну операцію.

Понад три з половиною години Тессі Торн просиділа не поворухнувшись; понад три з половиною години з завмиранням серця прислухалась до кожного слова. А коли запис скінчився, повільно підвелась і стала посеред кімнати, тручи долонею чоло.

Все навколо неї було зараз таким самим неприродним і страшним, як і те, що вона почула. Плазуюче мишеня. Кровожерний кріль. Кішка-вегетаріанець… Божевілля! Та коли ця неприродність була продиктована справді благородним прагненням професора Лайн-Еу розкрити всі таємниці живого організму, навчити хірургів відновлювати людям втрачені органи, повертати життя, то «акції порятунку», які спродував містер Кейз-Ол, — це вже не божевілля, а сказ.

Два місяці тому, прослухавши отакий запис, Тессі легковажно махнула б рукою: «Ат, безглуздя! Це просто чийсь дурний жарт!» Дві декади тому — металася б по кімнаті, ковтала б снотворне, обурювалася б, жахалась. А тепер вона була абсолютно спокійна, тільки десь під серцем тремтів тоскний холодок, схожий на той, що з'являється у людини на хисткому місточку над безоднею. О, Тессі тепер уже знала, що має робити!

Рівно через чотири години прийшов Лайн-Еу. Не мовивши й слова, він глянув на дівчину пильно, стурбовано.

— Цю нитку треба розмножити в якомога більшій кількості примірників! — сказала вона. — Я маю п'ять тисяч дайлерів на особистому рахунку. Дещо можу взяти у батька. Гадаю, на перший час цього буде досить.

— Ні, Тессі, це — зайве. Справа не в грошах. Кожна така котушка коштуватиме життя тому, хто її одержить. А чи багато ти знайдеш здатних на героїзм?

І знову Тессі пригадалося кафе «Розбите серце», жалібно простягнені назустріч гумовій палиці тонкі руки виснаженої жінки… Послатися на цей приклад? Ні, він прозвучить вбивчо.

— Є одна організація — могутня, таємна, — сказав після великої паузи Лайн-Еу. — Вона має свої друкарні і студії звукозапису, може в першу-ліпшу мить захопити якийсь із телецентрів. І коли ця організація візьметься за справу — вона доведе її до кінця.

— А якщо не візьметься? — тихо запитала Тессі. — Це «Братство»?

— А якщо не візьметься… — Професор замислився, потарабанив пальцями по столу і докінчив розсудливо, спокійно: — Тоді… тоді професор Лайн-Еу навряд чи матиме змогу провадити далі свої експерименти, і його місце з часом посяде талановита асистентка Тессі Торн.

Тессі зрозуміла професорів натяк. «Братство» зажило сумної слави. Хто повставав проти нього, той був приречений на знищення, не рятувала навіть втеча з країни. Вважалося, — та воно так і було насправді, — що серед «святих отців» цього таємного товариства — найвидатніші діячі армії, поліції, церкви, які мали в своїх руках всі важливі державні таємниці, зброю, гроші.

— Дідусю Лайн-Еу, не варто. Боюсь я їх, отих балахонників. Мені здається, що жоден з них не здатний ні на що інше, крім убивств…

Лайн-Еу нічого не сказав, тільки посміхнувся якось чудно. Але його посмішка поступово тьмяніла, оберталася на маску, за якою людина ховає свої часом зовсім не веселі думки. І Тессі почало здаватися, що вона мимохіть торкнулась якоїсь болючої струни в душі старого, збудила в ньому небажані сумніви.

— Дівчинко моя, шістнадцять років тому талановитий учений Ріттер Лайн вкоротив собі віку, бо злякався боротьби. Він переклав її на похилі плечі свого батька. А мені вже перекладати нема на кого… Небезпечно? Але який кращий шлях можна знайти? Словом, це питання вже вирішено. Сьогодні ввечері ти їдеш додому. Не на квартиру, а саме додому, у фортецю свого батька, і сидиш там, аж доки я тебе викличу. На жаль, усі знають про мою прихильність до тебе, а це в даному разі небажано.

— Нікуди я не поїду, дідусю Лайн-Еу, — Тессі пильно вивчала застібку на грудях свого комбінезона. — За два місяці я накоїла стільки гидкого, що не дозволю собі тепер нічого схожого.

— Тессі, це — наказ!

— Ні, дідусю Лайн-Еу, я зараз слухатиму веління свого серця. Я, дочка тих, хто створив атомну бомбу, не можу допустити, щоб їхні імена навіки прокляло людство. Досить того, що накоїли в Джапайї. Еге, у мене плечі вузенькі, не міцні. Але й вони візьмуть на себе частку того, чого не зміг витримати Ріттер Лайн.

— А хто в тебе забирає це право?.. Коли я прошу, то тільки аби забезпечити спокій самому собі. Зрозумій, що твоя присутність в Дайлерстоуні мене дуже нервуватиме.

— Ні, дідусю Лайн-Еу, це — ваш маневр.

— Гаразд! Я не хотів казати, але доведеться. Ти мусиш — розумієш, мусиш! — вціліти, якщо я загину… — Лайн-Еу неквапно розстебнув комірець нерозлучного домашнього комбінезона, поліз під пахву і витяг невелику пластмасову скриньку. Розкрив її. — Ти знаєш, що це таке? Це — єдине, що зв'язує інженера Айта з білим світом; єдине, що підтримує його в боротьбі. А тепер уяви, що замовкне оцей передавач… Ну?

Кілька хвилин Тессі мовчала. Усе свідчило, що професор майже не вірить в успіх затіяної справи. Зрадити його, залишити напризволяще Тессі не могла. Але не могла вона вчинити цього і з інженером Айтом. Здавалося, проблема нерозв'язна. А губи мимохіть прошепотіли:

— Гаразд, я поїду.

Того надвечір'я рожева «Ластівка» не мчала як шалена, а понуро тяглась на крайній правій доріжці за облупленим грузовиком, сердито пирхаючи і втягуючи в свою нікельовану пащу смердючий газоліновий дим.

Тессі їхала додому, немов на страту. Не радувала майбутня зустріч з батьком і «татусем Кольріджем», не приваблювала можливість стати на кілька днів безтурботною пустункою, яку всі люблять. Вона постарішала за оці два місяці і ніби втратила смак до життя.

Зустріч з батьком теж була не така, як завжди. Може, до цього спричинився поганий настрій Тессі, а може, сталися якісь неприємності, тільки обідали мовчки, нашвидкуруч.

Увечері прийшов Кольрідж. Здавалось, тільки він лишався незмінний — зосереджений, коректний, уважний. Як і завжди, він оддав Тессі «її цукерку», пожартував з приводу майбутнього весілля і вмостився в куточку, щоб мовчки палити і поглядати на батька та дочку пильними, розумними очима. Він наче очікував початку розмови, заздалегідь догадуючись про її зміст і напрямок.

Тессі знала свого батька дуже добре і бачила, що він готується до суперечки: нервово гмикає, без потреби часто протирає окуляри і з підкресленою уважністю вивчає папери, принесені у великій шкіряній теці.

— Ну, от, прошу! — в голосі Торна прозвучало погано приховане торжество. — Полюбуйся… і визнай, що я мав рацію.

Він підійшов до Кольріджа з щойно розпакованим конвертом, на якому виднілися сургучні печатки та штамп «цілком таємно», простяг рвучко:

— Читай!

Кольрідж перебіг очима рядки, знизав плечима:

— Не розумію, що тут дивного… Ти гадав бути монополістом у науці? Так той час уже давно минув. Я дивуюсь лише з того, що вони не створили антиречовину ще два роки тому. Адже їхній космотрон набагато потужніший за наш!

— Зрозумій мене правильно, — розгнівано блиснув скельцями окулярів Торн. — Я зовсім не пнуся за пріоритетом. Але коли вони йдуть отакими темпами, то створять антиречовинну бомбу раніше.

— А тобі що до того?

Тессі підвелась, підійшла ближче. «Відділ технічної інформації канцелярії містера Кейз-Ола», посилаючись на «вірогідні джерела», повідомляв професора Торна, що наприкінці 15 року Атомної ери в ядерному інституті Союзу Комуністичних Держав здобуто неіснуючі на планеті елементи — від антиводню до антиберилію включно — і розроблено методику тривалого зберігання антиречовини.

У Тессі тривожно забилося серце. Отже, «чиста» бомба вже з'явилася на світ. Хоч і як мало дівчина розумілася на фізиці, вона мимохіть запам'ятала почуте два місяці тому від батька: про справжню бомбу можна буде говорити тоді, коли вдасться створити антиберилій. Комуністи його вже мають… Її це ображало як монійку, як дочку професора Торна. Вона вже хотіла була разом з батьком виступити проти Кольріджа, але враз пригадала Нараду «наймудріших» і спалахнула з сорому. Що там ота «чиста» бомба у комуністів, коли на них вже націлено три тисячі триста атомних та водневих?! Історія показує, що комуністи ніколи нікого не чіпали першими. Але захищатись вони мають право?!

Жалюгідною здалася Тессі оця суперечка між батьком і Кольріджем. Ну, що з того, чи буде створена ще одна смертоносна бомба, чи ні? Містер Кейз-Ол заявив, що почне війну, не попереджаючи нікого. Він не поінформує ні Торна, ні Кольріджа, які своє зробили і йому вже не потрібні. А вони, замість шукати якогось порятунку, сперечаються.

Тессі похитала головою і злісно, майже грубо сказала:

— Батьку! Татусю Кольрідж! Даруйте, але я не хочу, щоб ви сварилися. Ну, навіщо ви все торочите: «бомба, бомба»?.. Краще візьміться удвох та й створіть якийсь там апарат, щоб не вибухнула жодна бомба в світі! В останні дні я часто уявляю: ось уже летять на Монію атомні бомби. Їх сто, тисяча, десять тисяч. Вони наближаються з космічною швидкістю, щоб убити мене, стерти з планети всю Монію. То яка мені втіха з того, що одночасно з цим у протилежному напрямку — на СКД, наприклад, — послано бомби ще страшніші? Яка мені втіха, що загину не тільки я, а мільйони людей, може, й уся планета?

Замовкли. Сиділи в різних кутках, не дивлячись одне на одного. Важко було заперечувати очевидне, загальновідоме, яке раптом з абстрактного, мислимого тільки теоретично стало майже реальним: у першу-ліпшу мить бомба може впасти ОТУТ.

І раптом тишу розітнули скрипучі, огидні, як блювання, звуки. «Ве… ве… ве…»

Тессі здригнулась, пополотніла. Ні, вона не забула, що це з нового ракетодрому знялась і взяла курс на «Зорю Кейз-Ола» звичайна космічна ракета. Але в цю мить ті звуки стали ніби ствердженням жахливого припущення, лихим пророцтвом на майбутнє.

— Професор Ейр Літтл запевняє, що досить вибуху тисячі бомб, щоб життя на планеті загинуло. Це правда?

Кольрідж мовчки хитнув головою. А Торн пхикнув:

— Літтл? Він здатний тільки на те, щоб складати брехливі прогнози погоди!

Того вечора ніхто не сказав більше й слова.

Розділ V Сили небесні і сили земні

На величезну, як простирадло, контурну карту Монії лягають незліченні хитромудрі значки. Хрестики, кружальця, зірочки, зигзаги то збігаються в тісні купки, то розтягуються у химерно покручені лінії. Подекуди це виразно окреслені дуги, через які пролягають великі сині та червоні стріли.

Скидається на те, що людина, яка сидить біля карти, планує рішучий генеральний наступ. Складні значки можуть означати військові частини, техніку й штаби; цифри поряд них — нумерацію з'єднань; стріли — напрямки майбутніх атак. А дата у правому нижньому кутку аркуша — «50.00 годин, 12.1.16 р. Атомн. ери» — начебто беззаперечно свідчить про призначення такого документа.

Проте аналогія на цьому й кінчається. Так, оті значки справді відображають один із моментів складної, безперервної боротьби. Але керувати нею майже не можна. Добре, коли пощастить точно передбачити її результат.

Це — синоптична карта. Позначки на ній робить професор Ейр Літтл.

Хитра то штука — складання прогнозу погоди. Хитра й обтяжлива. Ще зовсім недавно це була взагалі каторжна праця: щоб хоч приблизно визначити вірогідний стан атмосфери в якійсь точці планети на завтра, сотні обчислювачів мали б тяжко працювати кілька днів. Такий прогноз давав стільки ж, як і пророкування на минуле — цікаво, а користі ніякої. Доводилось обмежуватися спрощеними прогнозами, які лише вряди-годи справджувалися точно.

Тепер — зовсім інша річ. З усіх метеостанцій Монії та Бюро погоди інших країн щогодини, цілком автоматично, радіорелейними лініями посилаються зведення в єдиний центр — інститут метеорології містера Кейз-Ола. Спеціальна електронно-обчислювальна машина миттю опрацьовує дані, робить певні висновки щодо погоди в наступні години для кожної точки планети і записує їх умовним цифровим кодом. Лишається тільки зазначити на карті загальний результат і зробити остаточний висновок.

Власне, професор Літтл міг би не морочити собі голову над позначенням фронтальної обстановки. В інституті досить нижчих фахівців-синоптиків. І коли професор узявся за цю роботу сам — мабуть, його змусили до того цілком поважні причини.

Щось непокоїло Літтла, більше того — турбувало. Задумливо кусаючи кінчик олівця і примружуючи короткозорі очі без окулярів, він шепотів сам до себе:

— Так, так… Тисяча двісті… десять… п'ять… Дуже зле!

Навряд чи зрозумів би хтось це бурмотіння. Та коли професор обвів червоним олівцем район півострова Ріо-Айр і намалював там череп із схрещеними кістками — одвічний символ смертельної небезпеки, — навіть невіглас второпав би, що Літтл мав право непокоїтись.

Півострів Ріо-Айр, один з наймальовничіших куточків Монії, був рокований на згин.

Шторм, ураган і злива зруйнують портові споруди, палаци й дачі, знищать сади та ліси. Височенний гірський хребет, що круто спадає до моря, цього разу не захищатиме Ріо-Айр, а виступить проти нього спільником розбурханої стихії: розпочате дощем та ураганом довершать грязьові потоки й кам'яні лавини з гір.

Професор Літтл турбувався не тільки про тих нещасних, які лишаться без притулку, а й про самого себе. Протягом багаторічної сумлінної праці в інституті метеорології він заощадив сяку-таку суму і недавно купив у Ріо-Айр невелику дачу, де сподівався доживати віку. Якщо ця дача загине, Літтл стане таким самісіньким злидарем, яким прийшов у Дайлерстоун двадцять п'ять років тому.

Ще не бушував ураган. Ще мирно плюскотіло море біля підніжжя скелі, до якої приліпилася професорова дача. Циклон ще тільки народжувався і виявляв себе хіба у приємному подиху вітру. Ще десь і колись йому доведеться зіткнутися з тією навалою холодних мас повітря, які сунуть з півночі. І йому, отому майбутньому циклонові, забракне трішки сили, щоб стати переможцем, заспокоїтись і не чинити людям шкоди. Забракне малого. А це спричиниться до жахливого.

Наука й техніка Пірейї вже досягли такого рівня, коли можна якоюсь мірою боротися проти найграндіозніших сил природи. Наполегливою працею професора Літтла та його учнів розроблено вчення про так звані «критичні точки атмосферних процесів», що визначали собою час і місце втручання людини з метою докорінної зміни погоди.

Ось і тепер, одержавши страшний прогноз, професор Літтл насамперед подумав про перспективу порятунку Ріо-Айр.

Звичайно, визначити «критичну точку» в даному разі одна людина не змогла б. Щоб розв'язати кілька десятків тисяч високоступеневих рівнянь з багатьма невідомими, замало цілого життя, а щонайменша помилка може призвести до зовсім хибного висновку. Та для електронно-обчислювальної машини це — якась година праці. На її барабанах пам'яті давним-давно записано спеціальну програму дії, зберігаються й усі дані про майбутній циклон.

Літтл увімкнув апаратуру й витяг із сейфа великий синоптичний планшет з картами. Доки машина поратиметься з обчисленням, треба ще раз перевірити дані, підготовлені за спеціальним замовленням містера Кейз-Ола.

Ще рік тому Літтл дістав завдання скласти якнайдетальніший прогноз погоди на першу половину 16 року Атомної ери. Пізніше діапазон часу звузили, вимагаючи деталізації атмосферної обстановки лише для Континентальної півкулі і тільки на Другий місяць. А тепер Ейр Літтл має вдруге ствердити прогноз, уже давно складений на десять діб — з Першого по Одинадцяте число того ж місяця.

Завдання Літтлові не подобалось. Аналогічну роботу він виконував під час минулої війни, коли Генеральний штаб Монії планував висадку десанту в Континентальній півкулі, щоб створити другий фронт боротьби проти хрестовиків. Тоді не було й натяку на електронно-обчислювальну машину. Ейр Літтл з своїми помічниками кілька тижнів буквально не виходив з інституту і працював так, що часом забував про їжу й сон. Але мета здавалася ясною, величною, від точності прогнозу залежала доля цілого десанту, отже, на думку Літтла, й доля всієї війни проти хижих і лютих загарбників. Нині був мирний час, і такий прогноз наводив на неприємні здогади.

«Чому Кейз-Ола цікавить саме Перша декада місяця?» — занепокоєно питав сам себе Літтл.

З точки зору метеорології цей період не відзначався нічим особливим. Просто антициклон, що зародиться біля південного кінця монійського континенту, просуватиметься на північний схід і набуде характеру сталих силою і напрямком вітрів, які триватимуть майже дві декади.

Перед короткозорими професоровими очима проходив аркуш за аркушем. На кожному з них сині стріли повітряного фронту просувались усе далі й далі. В середині Першої декади Другого місяця вони торкнуться південної берегової лінії Континентальної півкулі, а Дев'ятого числа заляжуть безпосередньо перед столицею Союзу Комуністичних Держав.

Професор сам малював оті значки і з педантизмом літнього вченого намагався не припуститися їхнього відхилення від передбачуваного напрямку ані на товщину волосини. Жирна й довга стріла, що вткнулася у червоне кружальце з назвою столиці СКД, означала тільки сильний вітер.

А Літтлові раптом пригадалось, як сімнадцять років тому на карту Генштабу Монії поруч численних кольорових стрілок, які намічали майбутні атаки літаків, флоту, морських піхотинців, лягла ще одна стрілочка, синя — напрямок вітру. Йому пояснили тоді, що коли хрестовики спробують вдатися до отруйних газів, вони викурять зі своїх позицій самих себе через несприятливий напрям повітряних течій.

Звісно, це був, може, випадковий збіг асоціацій, але в Літтла раптом болісно стислося серце. Вперше за багато років він згодився б помилитись, напророкувати вітер не в той бік і не в той час, як буде насправді. Третя всепірейська війна, безсумнівно, розпочнеться атомним бомбардуванням. Радіоактивні хмари нестимуть страшну загрозу. З цієї точки зору найнесприятливіші обставини для СКД складуться в Першу декаду Другого місяця.

І все ж Літтл був сумлінний вчений, він не пустився б на обман навіть з найкращих міркувань. Професор заспокоїв себе тим, що всі його сумніви — витвір уяви, а потім присунув планшет ближче і з тим самим ображеним виглядом підписав кожну карту.

Електронно-обчислювальна машина все клацала й клацала. Мабуть, завдання було набагато складніше, ніж передбачав Літтл.

Він нетерпляче поглядав на годинника. Сьогодні увечері мала зібратися компанія для гри в бридж. Професор Літтл не палив і не пив, зате час од часу дозволяв собі грати в карти — звичайно, «по маленькій». Його партнери — єпископ Соттау, юрист Майтель та мікробіолог Кнопф — теж не ризикували великими сумами, тому гра була тільки приємною розвагою.

Як і домовлялись, о сорок шостій годині до кабінету професора Літтла зайшов єпископ Соттау. Грали завжди в його заміській резиденції, тому він і заїздив до Літтла, бо це було по дорозі.

Насмішники лихословили, що єпископові Соттау — мужчині з широченними плечима, волячою шиєю і чудовим апетитом — личило б бути різником або власником кафе, в усякому разі, не духовною особою. Певне, вони мали рацію. Однак і в царині служіння господу богові Соттау досяг неабияких успіхів. У цьому немало прислужилися йому гучний соковитий бас та вміння виголошувати запальні проповіді.

— Чадо моє, час додому, час! — Єпископ Соттау залишав свою поважність разом із золотими шатами в притворі кафедрального собору і з'являвся у світ елегантно вдягненим чоловіком, у якому так і вирувала енергія. Ейр Літтл, одноліток Соттау, видавався проти нього жалюгідним дідусем.

— Ну, єретику, що ти тут ще напророкував проти волі божої? — Соттау підійшов до стола й безцеремонно тицьнув пальцем у синоптичну карту. — Признавайся, негіднику, на кого накликав сили небесні? Кого вразять стріли оцих блискавиць?

Це був звичайний тон їхніх розмов. Літтл і Соттау товаришували з дитинства, тому єпископ не мав потреби маніжитись або стримуватися.

Хоч сьогодні у Літтла й не було охоти підтримувати отаку бесіду, все ж він спробував пожартувати:

— Ти маєш нагоду відзначитися, мій любий. Досить тобі проголосити з амвона, що бог прокляв розпутний Ріо-Айр, — і ти заживеш слави пророка. Раджу згадати й точну дату страшного суду: Дванадцятого числа Першого місяця, надвечір.

— Гм… Ріо-Айр… А ти не брешеш, мій любий?

— Ти стурбований?.. А що маю робити я, коли вже відчуваю себе жебраком? Безглузде бажання вибрати наймальовничішу з дач вилізе мені боком — я її втрачу. Пам'ятаєш, просто проти неї є улоговина. Я завжди тривожно поглядав на неї. Правда, досі нічого прикрого не траплялось. Але сьогоднішні обчислення показали, що коли мою халупу не розмете ураган, то обов'язково змиє в море.

— Гм… І моєму палацу дістанеться. Весняна злива позаторік наробила мені шкоди на кілька тисяч дайлерів… І нічим не можна зарадити?

Ейр Літтл знизав плечима. Він перебував у становищі чаклуна без чарівної палички: аби вплинути на погоду, треба зірвати бодай дві-три атомні бомби, а кожна з них коштує мільйони дайлерів.

— Почекай, може, щось путнє скаже мій електронний помічник.

І справді: хвилин за двадцять спалахнула сигнальна лампочка, задзеленькотів дзвоник, а з віконця електронно-обчислювальної машини вислизнула цупка картка з довжелезним рядком цифр і значків.

Професор Літтл вивчав їх, багатозначно гмикаючи, а єпископ нетерпляче допитувався:

— Ну, що? Ну, як?

— Чудово! Неймовірно!.. Одна атомна бомба середньої потужності — і Ріо-Айр врятовано!

— Так в чому ж річ? — гаряче підхопив Соттау. — Досить натякнути Кейз-Олові, і він залюбки дозволить тобі провести такий експеримент. Вартість бомби — це якась частка вартості палаців ясновельможного в Ріо-Айр.

Така перспектива припала до смаку Літтлові. Він давно мріяв перевірити свою теорію, не раз писав доповідні записки на цю тему, але Кейз-Ол був не з тих, що викидають гроші на сумнівні досліди. Зараз обставини склалися дуже сприятливо.

— Справді, мій любий. Але таке питання зразу не розв'яжеш. І наш сьогоднішній бридж лясне.

— Та чорт з ним, — прости, господи, що вирвалось. Діло — насамперед.

Ще і ще обчислював і розраховував професор Ейр Літтл, креслив схеми та графіки, проводив лінії повітряних фронтів на карті. В ці хвилини він справді нагадував полководця і потай пишався з того, що може, нарешті, протиставити силам небесним сили звичайні, земні — міць і розум людини.

Та ось він насупився, гмикнув роздратовано. Єпископ Соттау, що, сидячи у фотелі, знічев'я гортав ілюстрований журнал, враз насторожився:

— Ну, громовержцю, що там?

— Нічого не вийде, — Літтл роздратовано шпурнув олівець і почухав потилицю. — Все правильно. Все було б гаразд, якби одному із наших предків не заманулося поселитись у долині ріки Атаски. Ось глянь сюди… — Професор простяг карту єпископові. — Бомбу можна зірвати отут, у пустелі, і вибух нікому не завдасть лиха. Ріо-Айр буде врятований. Але те, що чекало на нього, спіткає Сан-Клей… Ти не бував там? Це містечко, що має понад сорок тисяч мешканців. Будинки — переважно дерев'яні. Ураган розкидає їх, а злива знесе в Атаску рештки… Ні, я не можу заради порятунку одних прирікати на знищення інших!

— Гм… З точки зору людяності — цілком правильно. Але ж свого жалюгідного майна теж шкода… То коли, кажеш, почнеться отой страшний суд для Ріо-Айр?

— Післязавтра увечері. Завтра вранці я повідомлю місцеву владу. Слід підготувати евакуацію заздалегідь.

— Прошу тебе, не поспішай, — похопився Соттау. — Може, вдасться щось вигадати. Чи немає, наприклад, ще однієї практичної точки?

— Критичної, — машинально поправив професор Літтл. — Таких точок скільки завгодно. Але коли в запропонованому місці треба зірвати одну атомну бомбу, то в інших — десятки й сотні. На це ніхто не піде.

На цьому розмова й урвалась. Звичайно, ні про який бридж уже не могло бути й мови. Єпископ Соттау поїхав у один бік, а Літтл — в інший.

Сумно, тяжко було професорові того вечора. Наближалася старість, а він до неї так і не встиг підготуватися. Дітей у нього не було; свавільна й пожадлива дружина, переконавшись, що професорський диплом хоч і дає таку-сяку славу, та приносить мало дайлерів, утекла до якогось бізнесмена, а пізніше загубився її й слід. Особнячок, який придбав собі Ейр Літтл, був його омріяною тихою гаванню, де можна було б дожити віку, як сам хочеш.

Якби лихо впало несподівано, воно, мабуть, сприйнялося б легше. Але ж був засіб уникнути його — засіб, до якого професор Ейр Літтл аж ніяк не міг вдатися.

Він народився й зріс у родині, всі члени якої працювали не покладаючи рук, цінували кожну монету й шанували набутки — як свої, так і чужі. Вкрасти чи пограбувати когось було для Ейра Літтла чи не страшнішим, ніж бути обікраденим і пограбованим. Його мало цікавили соціальні проблеми, він не замислювався, яким чином та чи інша людина придбала собі майно. Але коли воно вже було, відібрати його — отже вчинити найбільший у світі злочин. З цих міркувань Ейр Літтл виступав проти комуністів і з цих же міркувань і думки не припускав про рятування кількох сотень палаців, дач та свого будиночка ціною зруйнування десятка тисяч будинків містечка Сан-Клей.

Проте недарма кажуть, що бідняки не так боляче сприймають втрату всього майна, як багачі — втрату дрібнички. Доки Ейр Літтл дійшов до своєї квартири, він встиг переконати самого себе, що лиха все одно не уникнеш, а тому не варто й нерви псувати. Що буде, те й буде. На здоров'я скаржитись поки що не доводиться, а згодом, може, перепаде якась там пенсія. А багатство… Та цур йому пек, отому багатству! Голим народився на світ, голим і в землю підеш!

Ні, єпископ Соттау не хотів розлучатися з палацом задарма. Як справжній монієць, він не давав наплювати собі в кашу, навіть коли йшлося про сили небесні. Слід сказати прямо: єпископ не брехав, посилаючись на свою релігійність. Бог для нього існував насправді. Однак, вихований у вік руйнівного матеріалізму, Соттау сприймав бога як щось абстрактне, схоже на дорожні знаки автострад Монії. «Не перевищуй швидкості!» — от і все. Бог — всевидющий, як поліція, — карає за порушення правил. А в межах дозволеного — ти сам собі хазяїн, і йому начхати на тебе — так самісінько, як начхати поліцаєві, чи їдеш ти своєю машиною, чи стоїш на місці.

Єпископ розсудив просто: якщо надто сумлінний стариган не хоче сам подбати про своє майно — отже, йому слід допомогти! Експериментальні вибухи в Монії бувають так часто, що використання за полігон тієї далекої від Ріо-Айр пустелі, на яку вказав Літтл, нікого не здивує. Правда, Сан-Клей загине, але, далебі, всі будинки там застраховані, та й вартість їх незначна.

Ще якийсь час єпископ міркував, чи не перевищує цей план дозволеного богом, а потім, переконавшись, що ні, вирушив до того, хто добре знався на таких справах.

Генерал Крайн — головний консультант Генерального штабу Монії — міг робити бізнес. Правда, він встрявав до справ дуже рідко, зате влучно. А цього вечора генерал показав себе просто блискучим стратегом. Полохливий план єпископа після невеличкої деталізації перетворився на задум грандіозної афери. Хай собі Літтл зчиняє аларм, і якомога раніше. Власники дач та палаців, безперечно, в першу мить кинуться спродувати їх, щоб уникнути краху. Якщо поставити справу тонко, вміло, притягти для її виконання підставних осіб — можна буде скупити ласенькі шматочки за безцінь!

В ті хвилини, коли професор Ейр Літтл, востаннє зітхнувши, вмостився спати, в його кабінеті черговий метеоролог на офіційну вимогу вищого військового начальника зняв копії обрахунків електронно-обчислювальної машини і передав спеціальному кур'єрові.

А далі все пішло як по-писаному. Короткий наказ — і з бомбосховища науково-дослідного центру повітряного флоту Монії вивезено бомбу номер такий-то. Її почепили до бомбардувальника серії такої-то. Така-то частина вилетіла спеціальними вертольотами в район пустелі, дуже далекої від Ріо-Айр, прочесала її, щоб не зазнав лиха якийсь із цивільних, а о тридцять другій годині п'ятнадцять хвилин — саме коли агенти генерала Крайна та єпископа Соттау вже почали оформляти дуже вигідні закупочні контракти, а біднота ганялася за кожною машиною, щоб якнайшвидше вивезти сім'ю та майно з рокованого півострова, — атомна бомба була зірвана.

Рівно через добу — тоді, коли за розрахунком професора Літтла циклон уже мав сунути на Ріо-Айр, — Фредді Крайн відшукав свою наречену і зі стриманою гордістю показав документ на право володіння «халупчиною» з ста кімнат на самісінькому березі моря.

З незмінно доброзичливою, трохи скептичною посмішкою Фредді розповів про спекуляцію свого батька. В такій операції він не бачив нічого злочинного. Що ж — звичайна біржова гра, в ній ризикують обидві сторони, а виграє одна. Деталей цієї гри Фредді не знав, тому щиросердо послався на прогноз професора Літтла, який нібито виявився хибним після грунтовної перевірки синоптиків повітряного флоту Монії.

Фредді сподівався на радість нареченої. Адже вона так часто мріяла про дачу в Ріо-Айр!..

Але сумна, мовчазна Тессі сприйняла цю звістку байдужісінько і лише перепитала:

— Професор Ейр Літтл, з інституту метеорології?

— Так, — дещо здивовано ствердив Фредді.

Звідки йому було знати, що Тессі вмить пригадала підстаркуватого мужчину, якого вона спочатку хотіла назвати слимаком за прагнення сховатись від усього й усіх у самому собі, а потім назвала ЛЮДИНОЮ!.. І звідки Фредді міг знати, що він, сам того не бажаючи, підказав нареченій ім'я того, хто був їй зараз найпотрібніший у світі?

Розділ VI Боротьба почалася

Повідомлення про смерть професора Лайн-Еу прийшло із запізненням на добу.

Тессі не пам'ятала, як саме і за скільки часу домчала до Дайлерстоуна. Від отих кількох годин шаленого льоту автомашини лишилось враження чогось тривожного, нескінченного, сповненого полохливої надії, що трапилося непорозуміння, яке обов'язково розвіється, якщо приїхати вчасно.

Але вона не поспіла. Їй навіть не пощастило глянути востаннє на людину, яка була її вчителем, порадником і натхненником. Красива срібна урна на чорному мармуровому постаменті — от і все, що зосталося від любого дідуся Лайн-Еу, від його рідкісного, дерзновенного таланту, від його мрій та прагнень.

Великий зал у жалобі. Стримане ридання оркестру. Нескінченний потік людей, що прийшли віддати останню шану знаменитому лікареві. Чітко надрукований офіційний бюлетень анатомічного розтину з висновком: «Крововилив у мозок».

Усе свідчить, що професор Лайн-Еу помер. Але Тессі не хоче вірити цьому. Вона знає: професора Лайн-Еу ВБИТО!.. Бреше офіційний бюлетень, підписаний незнайомими, чужими лікарями. Бреше гостроноса покоївка професора. Його вбили! Отже, «Братство» не пішло проти війни.

Ще суне й суне людський потік. Ще бринять в залі скорботні мелодії оркестру. А вже до Тессі Торн підходить шанобливий нотар з урядовцями. Згідно з заповітом, складеним кілька років тому, названа онука професора Лайн-Еу одержує все його майно.

Смаковито, урочисто читає нотар духівницю, перелічує те, що припадає і припадатиме спадкоємиці в майбутньому, потім веде Тессі через весь особняк, щоб показати спадщину. Тессі покірно йде слідом, хоч для неї ця процедура непотрібна й образлива. Ніякий капітал не заступить їй щирого й людяного дідуся Лайн-Еу, а те найважливіше, що він мусив лишити, в заповіт не записано.

Будинок без професора став мертвим. Спорожніла й невеличка домашня лабораторія на горішньому поверсі, де були вперше здійснені найдерзновенніші в історії медицини досліди. Біля цього ось столу з магнітофона зовсім недавно звучали повні страшної байдужості слова про майбутню війну. Звідси дідусь Лайн-Еу послав Тессі додому, щоб вона вціліла і стала «матір'ю» для інженера Айта… А тепер навіть клітки з віварія винесено, і в порожньому лункому приміщенні пахне вапном, ефіром та димом чужих дешевих сигар.

І в бібліотеці, і в кабінеті Лайн-Еу все догори ногами поперевертано. Хтось щось шукав — похапцем, настирливо. Тессі знає, що саме. Вона вдає, ніби нічого не сталося. «Братство» — всюдисуще. Його агентами можуть бути і цей шанобливий нотар, і оті пихаті урядовці магістрату. Хай бачать, що пригнічена горем спадкоємиця не цікавиться нічим.

Аж надвечір, коли скінчився похорон і будинок спорожнів, Тессі наважилася піти до кабінету вдруге.

За її відсутності там учинили справжній погром. «Братство» вже й не маскувало слідів обшуку: меблі були зсунуті з місць, стіни й підлога — покопирсані, книжки й рукописи порозкидані. Але годинник стояв на місці — великий, пригвинчений до стола старовинний годинник на масивній підставці.

Давно-давно, ще коли Тессі була малям, Лайн-Еу показав їй дивний фокус: натис на крильця богині часу, потяг за стрілку, що нею фігурка водила по циферблату годинника, — і вмить розкрилася підставка, випурхнула звідти пташка. Декаду тому Лайн-Еу натякнув, що в разі небезпеки сховає найважливіші документи до пташки.

Моторошно було Тессі, страшно. Погром у кабінеті віщував лихо. «Братство» не знайшло того, чого шукало. Цілком зрозуміло — за спадкоємицею стежитимуть, навіть коли на неї не падатиме підозра. Може, й зараз у якусь потаємну шпарину поглядає пильне око. І все ж зволікати не можна. Схованка ненадійна, і її не виявили досі випадково.

Тессі підійшла ближче. Непомітним рухом натисла на крильця фігурки, смикнула за стрілку. Тихо розкрилася підставка, і на стіл, разом зі схованими у тайнику паперами, слизнула невеличка радіостанція.

Тремтячими руками Тессі згребла все це в сумочку, зачинила схованку й кинулася додому. Тільки там, позамикавши усі двері та зазирнувши у кожен куток, вона трохи заспокоїлась і заходилася розбирати принесене.

Документи й листи Ріттера Лайна… Формули й опис, як виготовляти препарати Ц та КМ… Фотознімки й щоденники спостережень. Не те, не те!.. Стривай, а що там, під кришкою радіостанції?

Папірець, що опинився в руках Тессі, розкрив усе з суворою правдивістю.

Написана хапливим, нерозбірливим почерком записка на цьому уривалася. Мабуть, Лайн-Еу писав її в останні секунди свого життя. «Старий» і «мій любий» — це для маскування. Лист адресовано їй.

— Прощай… Прощай, дідусю Лайн-Еу… — прошепотіла Тессі. — Я виконаю твій заповіт…

Лайн-Еу не докінчив свого останнього листа. Ніхто не міг би підказати Тессі, о котрій із ста годин доби «син» чекатиме на виклик «батька». Та, мабуть, професор мав вибрати якесь кругле число.

Дівчина розкрила радіостанцію, безпорадно покрутила її в руках. Апарат здавався іграшковим несправжнім. Добре, що під кнопками виднілися чіткі написи: «Передавач», «Приймач», «Ввімкнено», «Вимкнено», бо інакше вона й не второпала б, що до чого.

Сяк-так Тессі ввімкнула його, притулила до вуха мініатюрний навушник. Одразу долинув тихий дзвін, безперервний шерех. Але не чути було ні музики, ні людської мови. Це збентежило дівчину, і вона мобілізувала всі свої невеликі знання радіотехніки, аби хоч пересвідчитись, що апарат не зіпсувався від невмілого поводження.

Начеб усе правильно. Штепселів мікрофона й навушника не переплутаєш. Червона контрольна лампочка горить і реагує на кожен промовлений звук. Отже, все гаразд.

Рівно о сімдесят п'ятій годині Тессі скочила в ліжко, нап'яла халабудою на себе перину й зашепотіла уривчастим від хвилювання голосом:

— «Сину»!.. «Сину»!.. «Батько» загинув… Я — «мати»… Ввімкнись хоч на мить, дай знати, що ти чуєш… «Сину», тобі загрожує велика небезпека…

Вона повторювала й повторювала цей заклик. Чекала. Знову вмикала передавач… Ні, мовчить ефір. Не відгукується «син». Може, чує, але не визнає самозваної «матері». А може, спить, не знаючи, що дідусь Лайн-Еу загинув, не підозрюючи, що насувається лихо.

І ось, нарешті, в апараті почувся непевний звук — щось схоже на дзенькіт. Звук пролунав ще раз, потім ще і ще… Тессі одвела навушник. Ні, це просто дзвонить телефон.

Вона схопилась.

— Так… Слухаю… Що?!

Лауна, покоївка професора Лайн-Еу, кричала щось про пожежу.

Тессі вмить збагнула все. Не знайшовши котушок із записом Наради, «Братство» вирішило для певності спалити будинок професора Лайн-Еу.

Натягши на себе що було напохваті, Тессі вибігла на вулицю, перехопила перше ж таксі. Але коли під'їхала, то збагнула, що врятувати не пощастить нічого.

Мовчки дивилася Тессі на палаючий будинок. Їй не було шкода його, хоч там загинули рукописи, які Тессі не встигла забрати, чудесна бібліотека. Шкода, що пропали «коліщатка». Однак тепер уже «Братство» одв'язне, і можна буде робити свою справу з меншою небезпекою. А лабораторія… Гай-гай, чи не все одно, коли вона згорить — зараз чи через якийсь час, коли вибухне війна?!

Навіть не дочекавшись кінця, Тессі поїхала додому. Там її спіткала ще одна прикра несподіванка: в квартирі хтось побував. Добре, що вона, поспішаючи, все-таки захопила з собою і радіостанцію, і пакет з паперами Лайн-Еу. Мабуть, усе було заплановано наперед, і дзвінок гостроносої Лауни став за сигнал агентам «Братства» приготуватися до обшуку квартири Тессі Торн.

«Ось і почалася боротьба, — думала дівчина. — І це — тільки перші кроки».

На мить їй стало моторошно. Згадала бідолашну жінку з Комітету Захисту Миру, нахабу-поліцая, п'яну перелякану компанію в кафе «Розбите серце»… «Пустунко Тессі», чи хоч уявляєш ти, на що зважилась? Чи витримаєш?

Вона пересмикнула плечима, мерзлякувато загорнулась у ковдру. Можна знести все-все… якби поруч був Айт.

Тепер, коли Тессі раптом одержала «сина», те підсвідоме, може, й справді материнське почуття, яке прокинулось у ній біля ліжка сплячого Айта, повернулося до неї, набрало нової сили. І дивна річ, коли раніше ім'я його насамперед пов'язувалося з чорними очима, м'якими кучерями, міцними мускулястими руками, то тепер уява старанно обминала образ. Не хотілося згадувати про неприродне перетворення любого юнака на огидного дідугана; з побіжної фрази професора Лайн-Еу про можливість повернути пацієнтові втрачену молодість народилося несміливе сподівання, і дівчина боялась розвіяти його, заздалегідь уявляючи коханого таким, яким він буде. Так, тієї ночі Тессі вперше назвала Айта своїм коханим.

Збігала година за годиною. Дев'яноста. Дев'яносто п'ята. Сота — нульова.

Звідки Тессі могла знати, що Айт чекав виклику о дев'яносто дев'ятій?

Спочатку вона вмикалася через п'ять годин. Другої доби — через три. Потім через дві.

Неспокій закрадався в серце. А може, Айта вже вбили?.. А може, зіпсувався передавач?

Можна було б звернутися до Фредді: якби навіть радіостанція була розтрощена дощенту, він зумів би її відновити. Що-що, а інженер з нього таки непоганий. Але довірити йому таємницю…

І ось, коли Тессі вже не знала, на що зважитись, з'явився Фредді з документами на «халупчину» в Ріо-Айр.

Тессі майже не слухала його. Побутові дрібниці зараз цікавили її так мало, що вона, певне, з такою самою байдужістю прореагувала б на повідомлення про виграш у «Лотереї мільйонерів». Але коли прозвучало ім'я Ейра Літтла, Тессі стрепенулася. «Він! Тільки він може допомогти налагодити приймач; тільки він знайде засіб поширити переказ запису Наради «наймудріших»!»

Спровадивши Фредді, Тессі одразу ж сіла в «Ластівку» і помчала до інституту метеорології.

А професор Ейр Літтл і не сподівався на такий візит; не знав, що та, яка їде по порятунок до нього, стане йому рятівницею.

Він сидів за столом у своєму кабінеті й, охопивши голову руками, з жахом дивився на цупкий аркуш паперу, змережаний цифрами та значками. Сухі й лаконічні, вони звучали як жорстокий присуд, перекреслювали всю працю вченого.

Прогноз, як виявилося, був помилковий, паніка в Ріо-Айр — безпідставною. Циклон обрав собі інший шлях — долину ріки Атаски, — ніби й справді була зірвана атомна бомба в обчисленій «критичній точці». У вузькій розколині поміж гір, перед містечком Сан-Клей, могутній потік повітря зіткнеться з не менш стрімким ураганом, об'єднається з ним і почне свій жорстокий тріумфальний похід уздовж долини. Щойно одержане зведення ствердило цю загрозу остаточно.

Професор виразно уявляв, що буде завтра. Солідні газети стримано повідомлять про несподівану помилку інституту метеорології, підрахують збитки мешканців містечка Сан-Клей та домовласників Ріо-Айр. Сюди, в інститут, посунуть газетярі. Увечері якась із бульварних газеток ляпне, що професор Літтл, підкуплений нечесними бізнесменами, склав хибний прогноз навмисне, аби зчинити паніку. І марні будуть тоді спростовання. Якщо Літтла не розтерзають юрби потерпілих, то вчені відсахнуться від нього обов'язково.

Циклон мав наскочити на Ріо-Айр з такою ж закономірністю, з якою, скоряючись силі всесвітнього тяжіння, падає додолу перша-ліпша річ. І якщо прогноз не справдився — це значить, що треба перекреслити все вчення професора Літтла про «критичні точки», всі його мрії про можливість керувати погодою.

На старості літ, один-однісінький, Ейр Літтл раптом відчув себе жалюгідним і безпорадним. Від першого ж натиску бурі розвалилась споруда, яку він будував ціле життя. Починати все спочатку — пізно. Перелупати публічні обра́зи і, ще страшніше, хихикання своїх ворогів — несила. Отже, доведеться поставити крапку в кінці власної біографії. Хто збанкрутував у похилому віці, той вже не має права на життя.

І ось у ті хвилини, коли Ейр Літтл вирішував, яким саме способом вкоротити собі віку, несподівано з'явилася Тессі Торн.

Старий відразу впізнав її. А, щаслива наречена, яка обрала його за об'єкт свого ясновидіння! Любе дівчатко, якби твій дар допоміг прочитати, що коїться в душі професора Літтла — ти б собі пішла геть веселитись і танцювати. Ще далеко-далеко твої сумні години, ще не скоро дізнаєшся ти, що таке старість з журбою та гризотою. Тож іди собі, не заважай людині розрахуватися з життям, з усім, що вона лишає на білому світі!

Так думав потай професор Літтл. Він був з Тессі підкреслено ввічливий, і вона відчула, що старий їй не радий. Тессі, збентежена цим, не могла сказати прямо, чого прийшла, і, як оті ненависні їй світські цокотухи, багато говорила, соромлячись того, але не могла себе урвати, бо пауза була б ще страшніша — довелося б розпрощатися й піти.

Аби розмова не припинилась, Тессі похвалилася і придбанням генерала Крайна, дещо скоротивши, переказала й розповідь Фредді про хибний прогноз. Вона оповідала з лукавою посмішкою, заздалегідь вибачаючи Літтлові — хто ж бо не знає, що прогнози завжди треба читати навпаки?! Але професор враз насторожився:

— Кажете, хибний прогноз?.. І помилку відшукали синоптики повітряного флоту?

Розгублено кліпаючи короткозорими очима, він тер пальцями лоба так, ніби хотів розвіяти якийсь сумнів.

— Міс Тессі, ви мене дуже здивували… Синоптики повітряного флоту ніколи не зможуть відшукати помилки в обчисленнях нашого інституту, бо… бо… — Професор затнувся, майже з жахом глянув на гостю. — Стривайте, я, здається, починаю розуміти… Так… так… Пробачте, я мушу залишити вас на хвилинку.

Він бігцем кинувся з кабінету, а коли повернувся — на нього страшно було глянути.

— Атомна бомба… — прошепотів він з одчаєм. — Вони зняли копію моїх розрахунків і зірвали атомну бомбу в критичній точці. Міс Тессі, я розповів про можливість врятувати Ріо-Айр тільки одній людині, своєму другові дитинства… Як це гидко! Як жахливо!

Тессі нічого не розуміла. Вона чула одне — атомна бомба. Витвір рідних і близьких їй людей знову загрожував комусь страхіттям, бо інакше Ейр Літтл не реагував би на звістку так болісно.

— Пане професоре, поясніть, благаю, в чому справа?.. Хай навіть атомна бомба, але ж вона врятувала Ріо-Айр?

— Врятувала? — Він подивився на неї здивовано й обурено. — Вона врятувала півтори сотні палаців, сотні дві дач — в тому числі й мою. Зате містечко Сан-Клей буде знищене вщент! А там — сорок тисяч мешканців. Ви розумієте — сорок тисяч!.. Через три години на Сан-Клей впаде такий шквал, якого Монія ще не знала.

Тепер Тессі вже зрозуміла.

— Професоре, але ж три години! За цей час можна вивезти усіх!

— Можна? — криво посміхнувся Літтл. — Годину тому, коли я одержав беззаперечний прогноз майбутнього лиха, я звернувся до шефа з проханням попередити мешканців містечка Сан-Клей. Мені було відмовлено, бо це, бач, розбігається з попереднім прогнозом. П'ять хвилин тому я благав, переконував і, нарешті, добився того, що сигнал лиха був посланий службовими лініями зв'язку. Але це вже ні до чого. Туди мали б негайно вилетіти вертольоти, бо навіть всюдиходи навряд чи прорвуться крізь кам'яні ворота в долині ріки Атаски, коли вітер з моря пожене воду проти течії.

— Ви казали про вертольоти?

— Так, казав. Дещо буде зроблено. Але це не зарадить. Даруйте, міс Тессі, я змушений туди виїхати. Дорога кожна хвилина. Може, вдасться щось організувати на місці.

— Скільки їзди до Сан-Клея?

— Дві години автомобілем.

— Отже, півтори… Ну, що ж, професоре, запрошую вас бути моїм пасажиром. Я саме збиралась поїхати в ті місця. Запевняю, ми не спізнимось.

Тільки на мить завагався Ейр Літтл, а потім кивнув головою. Справді, на своєму старезному драндулеті він плівся б до Сан-Клея кілька годин; добиратись до аеродрому, щоб узяти вертоліт, — ще довше.

За десять хвилин на автостраду ПР-5, тобто на п'ятий радіус південних магістралей Дайлерстоуна, вилетіла рожева спортивна машина. Переходячи з доріжки на доріжку, вона посувалася щораз ближче до лівої брівки, над якою висів знак «100–250». Тут дозволялось їхати на будь-якій швидкості.

Рожева машина легко випереджала всі інші. Звісно, дванадцятициліндрові сигароподібні велетні «бойси» могли б розвинути ще більшу швидкість, але на це ніхто не зважувався. Досить випадкової заглибини або навіть камінця на рівній поверхні автостради — і машина полетить шкереберть, умить перетвориться на купу палаючого металу.

Зухвало висвистував вітер. Він грайливо куйовдив коротко стрижене каштанове волосся Тессі, турчав їй у вуха, ніби запрошуючи знову заспівати бадьорої пісні молодості. Але дівчина мовчала. Міцно стисши губи, вона пильно дивилася вперед — туди, де на обрії вже темніла погрозлива смужка.

А стрілка спідометра все повзла й повзла вгору. Дійшла до 250. Зупинилась.

Це складало максимум, на який здатна була рожева красуня «Ластівка».

Розділ VII В одному строю

Надвечір Дванадцятого дня Першого місяця 16 року Атомної ери автострадою ПР-5 на Дайлерстоун неквапно сунув рефрижератор з написом на бортах: «Містер Плайв-Ау — фрукти».

Це був гігант серед машин. Кожне з його численних коліс було заввишки з людину; атомний двигун, схований у грубезній скрині з суцільного бетону, цілком вільно рухав би корабель, а на дахові фургона вмістився б чималий танцювальний майданчик.

Може, саме завдяки таким властивостям машини її шофер — широкоплечий юнак з білявим розпатланим чубом — цілком байдуже позирав на страшну хмару, яка повзла з правого боку навперейми автостраді. Всіляка дрібнота — спортивні, легкові, автобуси, ваговози — збільшували швидкість і рвалися вперед. Юнак зневажливо махав услід їм рукою і кричав:

— Натискай, хлопче, натискай!.. Та гляди, скати не загуби! — Аж тепер він святкував перемогу над водіями, які завжди глузували з повільності рефрижератора.

Але чим ближче насувалась хмара, тим серйознішим ставав юнак. Нарешті він штовхнув напарника, що дрімав поруч на широкому сидінні.

— Тедді, поглянь, яке лихо суне!

Той підвів голову, протер очі. Подивився на чорну погрозливу запону.

— Погано, Люстіг. Нарубає дров.

Ще яскраво сяяли обидва Сонця, і над автострадою повітря було чисте й спокійне. Але все різкішала грань світла і темряви на сході. Те, що нависало над морем, не годилося б навіть назвати хмарою. Чорна, як сажа, стіна здіймалася вертикально вгору, скільки сягало око. Вгорі над нею в шаленому танці кружляли звихрені сиві пасма, внизу ткали нескінченний химерний візерунок сині блискавиці. Котився звідти глухий, безперервний грім, чутний навіть крізь гуготіння турбін рефрижератора.

— М-да, навряд чи встигнемо… — Люстіг натис на педаль дужче і раптом загальмував. З полотна дороги протилежного напрямку в цей бік звернула рожева спортивна машина і зупинилася перед рефрижератором, загородивши йому шлях.

— Ну, куди тебе чорти… — Люстіг вже хотів викласти весь свій чималий запас лайок, але не докінчив і першої. З-за керма спортивної машини вискочила дівчина-красуня і попрямувала до нього.

— Завертай! Ну!.. Швидко!

— Постривай, дівчинко! — Люстіг гостинно розчинив дверцята. — Лізь сюди та поясни, що трапилось.

— Потім. Ніколи.

— Ну, то й мені ніколи! — Люстіг демонстративно зачинив дверцята і ввімкнув турбіни. Рефрижератор, обминаючи перепону, поповз ліворуч.

— Стій, кажу тобі! — Тессі вибігла наперед і витягла маленький пістолет. — Стій, бо стрілятиму!

Шофер посміхнувся. З таким пістолетом небезпечно навіть проти кішки виступати, а бач, вимагає, погрожує.

— Здаюсь! — він зупинив машину, виліз і підняв руки. — Тільки, дівчинко, кажи, чого тобі треба. Бо втечу до кабіни й замкнусь. Ти не думай, що це рефрижератор. Це — новітній атомохід. У нас навіть кулемети є!

Він одверто глузував і позирав на неї з цікавістю. Тессі дратував і цей сміх, і погляд, але обурюватись не було часу.

Сяк-так, похапцем вона пояснила білявому шоферові, що слід загородити дорогу, аби всі машини звертали на Сан-Клей. Професор Літтл — отой дідусь — визначив, що ураган розмете, а річка Атаска затопить усе містечко. Треба рятувати людей. Попутні машини зможуть вивезти багатьох.

— М-да… Складна справа! — почухав потилицю шофер. — Тедді, ти чуєш?

Його напарник чув. Він зосереджено хитнув головою, щось обмірковуючи.

— Дівчинко, а ти не брешеш часом? Якось не віриться. Ну, невже ото…

— Я брешу? — Тессі глянула на нього нищівно. — Можеш їхати далі. Знайдемо інших — таких, що повірять. Прощавай, лицарю повільної ходи!

— Ну, чого ж так зразу. — Люстіг ображено знизав плечима. — Коли треба — значить, зробимо. Не заперечуєш, Тедді?

Доки тривала їхня розмова, за рефрижератором став цілий хвіст автомашин. Шофери бігли сюди, аби дізнатися, що трапилось.

— Назад, назад! — закричала до них Тессі. — Їхати далі не можна.

— Одне слово, пошкоджено міст через Атаску! — підпрягся білявий Люстіг. — Гайда, хлопці, через Сан-Клей.

— Дякую! — шепнула Тессі і потисла йому руку. — Я зараз організую вантаження людей, а ти тут пильнуй. Гляди ж, не пропускай нікого!

Вона сіла у свою машину і подалась назад, очоливши колону, а Люстіг посміхнувся і хитнув головою до товариша:

— Отака! Чи бачив?

— Бачив! — відповів той. — Оце організатор — не те, що ти, базікало нещасний! Тобі б у неї повчитися!

— Я в цю мить якраз подумав про це. І про всяк випадок запам'ятав номер. Вона з Дайлерстоуна. Коли дозволите розпочати навчання?

— Досить базікати, Люстіг. Завертай-но краще назад, та станемо біля повороту на Сан-Клей. Тоді вже й справді всі машини їхатимуть туди.

Через кілька хвилин рефрижератор заступив автостраду. Поліцаєві дорожного нагляду, який примчав, щоб ліквідувати пробку, Люстіг довів, що діє з наказу міфічної комісії Сенату, яка нібито щойно поїхала до містечка.

Поліцай відразу ж виставив знак «об'їзд». Усе пішло так, як того хотіла струнка шатенка.

Машина за машиною бігли на Сан-Клей — спочатку дерлись на гору, потім спускалися в улоговину і, нарешті, зникали в ущелині, звідки виривалася бурхлива Атаска. І услід за ними в напрямку санклейської долини повільно сунула чорна запона. Вона вже затягла півнеба, а не посвітлішала й трохи. Тільки стали яскравіші блискавиці, та грім уже не гуркотів, а трахкав різко й оглушливо.

— Страшна буде ніч! — стривожено сказав Люстіг — І боюсь, як би оту дівчинку ураган не застукав десь в ущелині. Скине в прірву.

— Та не повинно б…

Обидва занепокоєно дивилися на гірський хребет, який закривав санклейську долину. У монолітному масиві виднілася глибока розколина, немов слід од удару велетенської сокири. Там ще панувало світло…

— Їде, — стримано сказав Тедді.

І справді: з ущелини, назустріч колоні машин, вискочила рожева цятка, осяяна останніми променями Сонць. Навіть з цієї відстані видно було, що машина мчить з шаленою швидкістю.

— Хвацько їздить бісова дівчина! — захоплено сказав Люстіг. — Дивуюсь, як отой старий сич узяв її за шофера…

Люстіг не спускав очей з рожевої машини. Вона вже піднялась на горб, коли раптом ушкварив такий дощ, що аж темно стало. І одночасно на землю посипалися вогненні стріли.

За кілька хвилин рожева машина зупинилась біля рефрижератора. В її відкритому кузові було повно води.

— Ну, дівчинко, поїхали? — крикнув Люстіг з кабіни. — Лізь сюди, а твою крихітку візьмемо на буксир.

— Стривай, друже… Їхати треба… але в Сан-Клей. Там зчинилася жахлива паніка. Твоя машина врятує багатьох.

Періщив такий дощ, що за крок не було видно нічого. Волосся дівчини, яке запам'яталося Люстігові у вигляді пишної хлоп'ячої зачіски, тепер облипло, звисало некрасивими пасмами. Та й сама вона, мокра до рубця, втратила вираз неприступності й зверхності, почала скидатись на худорлявого підлітка, який злякався і змерз, але не хоче показувати цього.

— Ти розумієш, друже, треба!

Він і сам бачив: справді треба. Але затримка в дорозі позбавить обох шоферів роботи. Ніжні тропічні фрукти доставляють у Дайлерстоун за точним розкладом. Компанії містера Плайв-Ау начхати на всякі стихійні лиха — вона платить неустойку, коли спізниться з постачанням.

— Мою машину кинемо тут. Вона тільки заважатиме.

— Гаразд, — кивнув Люстіг. — Поїхали.

Рожеву «Ластівку» хутенько загнали на територію бензостанції, а важенний рефрижератор тим часом незграбно розвернувся на санклейське шосе.

Спочатку їхали мовчки, тільки обмінялись короткими: «Люстіг» — «Тессі» — «Тедді». Потім Люстіг поцікавився, яким чином професор зумів передбачити катастрофу та чому похопились так пізно.

Дівчина розповіла, як сама знала, і про електронно-обчислювальну машину, і про «критичні точки». Коли вона згадала про атомну бомбу, підступно зірвану на півострові Койтерс, її супутники чудно перезирнулись. А незабаром розмова урвалася. За лясканням грому та шаленим завиванням вітру не стало чути слів.

Припавши обличчям до вітрового скла, Тессі до болю в очах вдивлялась у сиву смугасту імлу і кидала короткі слова команди. Саме отут, перед Сан-Клеєм, стояли поодинокі будиночки, куди вона не встигла заїхати, щоб попередити мешканців про небезпеку.

Дівчина так уважно стежила, щоб не пропустити першого будинку, що й не помітила, як збоку, з-за дощової запони, з'явилося щось страхолюдне, чорне та впало на рефрижератор.

Почувся глухий удар, і машина здригнулась. Пролунав такий зойк, що його було чути навіть крізь гуркіт грому.

— Гальмуй! — Тессі рвонулася до дверцят, відчинила їх. По обличчю їй боляче хльоснули гілки.

На рефрижератор, гнане ураганом, дерлося, як величезний спрут, викручене з корінням дерево. На ньому висіли люди, а під ним, за крок від машини, борсався у чорториї той, чий зойк, мабуть, розітнувся щойно.

Ця картина промайнула при світлі блискавки і врізалась в уяву дівчині страшним миттєвим знімком. Простягши вперед руку з розчепіреними пальцями, потопаючий у нелюдському зусиллі рвався до рятівної кабіни. Рот йому був широко розкритий. У вирячених очах застиг невимовний жах. На худій шиї вузлувато випнулась вена.

Тессі впала на підніжку, сама ледве тримаючись, потяглась до тонучого…

Але дерево враз окрутнулось, ковзнуло корінням з машини та й накрило того, хто вже був близько до порятунку. Те саме спіткало б і Тессі, якби Люстіг не встиг підхопити її.

Лихо застукало більшість мешканців Сан-Клея несподівано. Страшним був перший натиск урагану, який розметав сотні будинків та повивертав з корінням безліч дерев. Ще страшнішим здавався наступ громовиць. Але найнебезпечнішою була вода. Шалений вітер перепинив Атаску в ущелині перед гирлом, погнав її назад. Кам'янисті узгір'я спрямовували потоки в долину. А згори періщила така злива, що човни наливало вщерть за кілька хвилин.

Професор Ейр Літтл міг би пишатись: його вчення про «критичні точки» ствердилося блискуче. Вибух однієї атомної бомби змінив увесь хід атмосферних процесів у місці зародження циклону, скерував вітер і воду далеко від того місця, куди вони прямували. Але мало втіхи від того успіху: Сан-Клей гинув, гинули люди. І коли б не втручання професора Літтла, коли б старий не приїхав у містечко за годину перед початком урагану, жертв було б набагато більше.

В той час, коли рефрижератор, ризикуючи щосекунди застряти в якійсь баюрі, просувався затопленими вулицями та підбирав потерпілих, професор Ейр Літтл, як справжній полководець, командував танками-амфібіями, що були послані в Сан-Клей, коли катастрофа стала очевидною.

Сигнал лиха, переданий службовими лініями зв'язку, дійшов тільки до урядовців, більшість яких чкурнули з містечка, лишивши його напризволяще. Професорові довелося самочинно перебрати функції мера і начальника поліційного комісаріату. І якби він мав час для роздумів, чи не кожен з власних вчинків здавався б йому неймовірним злочином. Саме професор Літтл — той, що право на недоторканність приватної власності вважав непорушним, — наказав поліцаям зупиняти чужі машини, викидати геть вантаж і везти людей. Це він дозволив розкрити в порту склеп торговельної фірми «Байєрс і К°» та забрати звідти кілька тисяч рятівних поясів. І саме Літтл очолив окупацію старовинного замку, який належав містерові Кейз-Олу. Тільки ця оточена товстелезними мурами споруда на високому горбі й могла дати більш-менш надійний захист від розбурханої стихії.

Літтлові скорялись усі. Ним керував одчай, несамовите бажання хоч якось спокутувати власну провину, а для людей, що розгубились і втратили надію на порятунок, отака рішучість та наполегливість були свідченням мужності.

Рефрижератор добрався до рятівного горба вже глупої ночі. Вітер ущух, зате дощ періщив безперестанку. Вода залила усі вулиці й поступово підступала до замку містера Кейз-Ола. Товсті мури будівлі могли витримати який завгодно натиск хвиль, але треба було швидко насипати дамбу перед головною брамою та ще в кількох місцях.

Не питаючи про згоду, новоприбулих негайно мобілізували на цю роботу. Лише через кілька годин, коли небезпеку усунули, професор Літтл дав дозвіл спочити.

Розвиднялось. За годинником, власне, ранок настав уже давно, але сонячне світло не могло прорватися крізь суцільну запону хмар та дощу. Тільки й того, що імла посвітлішала, стала попелястою.

В замку містера Кейз-Ола, в тих заповітних покоях, куди досі не ступала нога жодного санклейця, зараз напхом напхано народу. Повно на горищі й у льохах, у комірчинах і стайнях. А ті, хто не протовпився під дах, блукали подвір'ям по коліна у воді.

В кабіні рефрижератора — двоє: шофер Люстіг та Тессі Торн. Білявий юнак обдурив дівчину: пообіцяв збудити рівно за десять хвилин, а вже збігло п'ять разів по стільки. Мало того, він підступно пригорнув її до себе, підставив під голову їй свої широкі груди.

Одверто кажучи, Люстігові пора змінити Тедді, який чергує біля щойно насипаної дамби; в нього затерпли руки, йому страшенно хочеться запалити. Одначе юнак готовий стерпіти все. За півдоби, що минули від зустрічі на автостраді, оця розпатлана дівчина в сірому светрі стала йому такою близькою та любою, наче саме про неї мріялось усе життя.

Втомилася, бідолашна… Хай там як, а все ж дівча. Неймовірно вперта: працювала нарівні з мужчинами, відмовилася піти до палацу, де дідуган відшукав їй місце. І, вже засинаючи, наказувала: «Збудиш за десять хвилин!»

Люстігові кортіло пригорнути дівчину ще дужче, щоб відчути биття її серця. Але він боявся збудити Тессі і тільки обережно підняв важку сумочку, яка своїм зашморгом перетягла їй руку.

Це вмить порушило ідилію. Дівчина злякано шарпнулась. Вона дивилася на юнака вражено, ніби не могла пригадати, хто він такий та як опинився поруч. Потім перевела погляд на годинник і сказала роздратовано:

— Це нечесно!

— Визнаю, міс! — хоч Люстігові було прикро, він заховав це за жартом. — Винен — проспав. Мені теж на зміну.

Солодко випроставши плечі, він стрибнув з підніжки і попрямував до дамби, але не пройшов і кількох кроків, як згадав, що цигарки лишились у кабіні. Юнак повернувся, рвучко відчинив дверцята…

Перше, що він побачив, були сповнені жаху очі Тессі. Вона порпалась у своїй сумочці і так швидко закрила її, ніби спіймалася на чомусь дуже негарному.

Люстіг удав, ніби нічого не помітив.

— Тессі, а кинь-но, прошу, цигарки. Он, у кутку.

Дівчина мовчки подала йому розмальовану коробку, вилізла з кабіни й попрямувала до палацу.

Того дня вона старанно уникала зустрічі з Люстігом, а наступного, коли злива почала вщухати, разом з професором виїхала на катері, навіть не попрощавшись.

Розділ VIII Вчені протестують!

— Трагедія Сан-Клея!.. Загинуло понад сто чоловік!

— Професора Літтла підкупили гангстери!..

— Домовласники Ріо-Айр вимагають суду над Літтлом!

— «Літтл — комуніст!» — заявляє сенатор Брютнер!..

Галасують, галасують газетярі. Тикають в руки перехожим газети з промовистими ілюстраціями, обіцянками та погрозами. Спокушають інтригуючими заголовками.

Все склалося так, як і передбачав професор Літтл. Ніхто й не натякнув про вибух атомної бомби в пустелі на півострові Койтерс. Справжні винуватці трагедії містечка Сан-Клей зробили своє нишком і першими ж зарепетували: «Хапай злочинця!» Хай люди, мовляв, знають, що нікому не дозволяється складати фальшиві прогнози погоди з метою привласнення, псування, знищення чужого майна!

Газетна отрута — отрута повільної дії. Побачене й почуте сьогодні додає ще краплинку байдужості байдужим: Монія велика, за всіх не наплачешся. А уявити собі ураган, зливу, шалені громовиці — просто неможливо. Зараз над Дайлерстоуном пливе тихе-тихе весняне надвечір'я; нещодавно покропив легенький дощик, тому небо здається мрійним і лагідним, а місто — охайним.

Однією вузенькою людною вуличкою Броклайну біжить дівчина. На ній — куца спідничина, неоковирні туфлі, червоно-зелений светр, берет з помпоном — звичайний одяг тих монійських дівчат, які, не маючи змоги пишатися гарним убранням, хочуть надолужити бодай ціною сумнівної оригінальності. Дівчина поспішає до кафе «Розбите серце». Мабуть, там у неї побачення.

І справді: ледь вона стає у дверях, як враз вибухає радісний галас: «А, Тессі!», «Де це ти пропадала, Тессі?», «Тессі, голубонько, йди сюди!»

Дівчина підходить до п'яної компанії, але якось неохоче. І все озирається, немов чекає на когось потрібнішого, любішого. Тессі Торн розшукує врятовану нею від каторги жінку.

Звичайно, представниця Комітету Захисту Миру не прийде вдруге до кафе, хазяїн якого зв'язаний з поліцією, проте, може, її знає хтось із відвідувачів. Он той високий, сивий, здається, був того вечора… І оті два, що грають у шахи…

Тільки ні, не знає ніхто. А може, знають, та бояться казати. Справді, хто для них оця дівчина? Може, трохи людяніша з-поміж усіх отих патлатих горланів та розмальованих дівиць, що обрали це кафе собі за клуб.

І знову Тессі при першій же нагоді втекла від компанії «вільних художників». Цього разу назавжди.

Ні, подорожі на «дно» не минули для неї марно. Тессі насамперед побачила, що між богемою та вищим світом різниця не така вже велика. Розгнузданий егоїзм ледарів-волоцюг — тільки яскравіше виражений егоїзм маститих хлюстів панівного класу. І ті й ті були боягузливі та гоноровиті; вони прагнули командувати, але боротись не вміли й не хотіли.

А Тессі Торн шукала борців. У Сан-Клеї вона побачила, на що здатні люди перед лицем смертельної небезпеки. В однім строю там стояли мужчини й жінки, молоді й старі, представники різних національностей і різних фахів. Немає сумніву, що коли б кожен монієць знав, яке лихо насувається на весь світ, усі так само рішуче постали б проти атомних, водневих та антиречовинних бомб — проти війни.

Вже зовсім по-іншому думала Тессі про жінку, що не побоялась говорити людям правду. Її щирі слова впали жалюгідною краплинкою на твердий камінь і зникли нібито без сліду. Але коли за тією краплинкою впаде друга, третя, тисячна, мільйонна… Треба тільки знати, як і куди спрямовувати оті краплинки. А це й допоможе організувати таємничий Комітет Захисту Миру.

Замислившись, Тессі йшла вулицями Дайлерстоуна і незчулася, як опинилась біля свого дому. Цілком машинально дівчина поглянула, чи стоїть на місці «Ластівка», і стрілась очима з Люстігом. Білявий шофер сидів у латаному-перелатаному драндулеті і жував бутерброд.

«Провалилась!.. — тьохнуло серце дівчини. — Мабуть, отам, у Сан-Клеї, він помітив у мене в сумочці радіостанцію і тепер вистежує, шпигує».

Вона одразу ж з обуренням відкинула це припущення: хто здатний на самопожертву, той навряд вчинить підлість. Мабуть, просто випадок: Люстіг побачив рожеву «Ластівку» та й зупинився поряд.

Іншим разом Тессі, оговтавшись, підійшла б до Люстіга, заговорила б перша — вона таки симпатизувала йому. Зробити це зараз заважав грубий, вульгарний одяг. Юнак може подумати про неї казна-що.

Роздуми тривали кілька секунд, а потім дівчина з добре зіграною байдужістю ковзнула поглядом по строкатій бинді автомашин уздовж тротуару, обернулась і вже ступила крок, щоб піти геть, коли раптом долинуло тихе:

— Тессі!

Люстіг посміхався здивовано. І зневажливо, як здалося Тессі. І тому, що він зараз ніби мав право на таку зневагу, Тессі розгнівалась на себе й на нього, кинула холодно:

— Ну?

— «Мене не впізнають!», як сказав якийсь лорд… Та хоч підійдіть сюди.

— Ах, це ви, лорд-рефрижератор! — Тессі охоче підхопила іронічний тон розмови, за яким легко приховати збентеження. — У вас болять ніжки?

— Трішки, моя графине. Я чекаю вас понад вісім годин. Прошу, сідайте до моєї карети та й поїдемо разом.

— Пізно… — розчаровано протягла Тессі, ніби й справді збиралась поїхати. — Їдьте, мабуть, самі, а я тим часом трішечки-трішечки посплю.

— Ат, хіба це пізно? — Люстіг відчинив дверцята свого драндулета, рішуче взяв Тессі за руку.

— Досить жартів! — сказала вона вже серйозно. — На добраніч!

— Постривайте… Пам'ятаєте — «Завертай! Ставай поперек дороги…» Хіба я тоді не виконав вашого прохання?

— То була зовсім інша справа.

— Ні, не інша… — Він спохмурнів і, озирнувшись, сказав тихо: — Тессі, мені потрібні, власне, не ви. Я хочу бачити професора Літтла.

— Літтла?! Ви поспішили спродати палац у Ріо-Айр, а тепер хочете забити того, хто склав брехливий прогноз? Ви помилились, сер: я не особистий секретар професора, а тільки жалюгідний шофер.

— Не виламуйтесь, міс Тессі. Я добре знаю, що ви — лікар, дочка професора і майбутня баронеса. Якщо я дозволив собі зараз говорити надто вільно, то тільки на згадку про ту ніч під Сан-Клеєм. Повторюю: мені треба бачити Літтла і в дуже серйозній справі.

— Навіщо він вам? — Тессі було соромно; вона вже не могла ховатись за личиною зухвалої дівчини-шофера; її бентежило й тривожило, що Люстіг знає надто багато.

Він глянув на тротуар, по якому пливла густа юрба, легенько хитнув головою:

— Може, від'їдемо хоч на квартал? Якщо ви не довіряєте мені — тримайте ваш пістолетик проти мого серця.

— Не плетіть дурниць! — Тессі рвучко відчинила дверцята «Ластівки». — Сідайте!

Аж коли виїхали на Кільцеву магістраль, за місто, дівчина зупинила машину:

— Слухаю вас, Люстіг.

Може, це було дуже нерозумно: поїхати серед ночі з малознайомим хлопцем. Однак Тессі не боялася. Вона відчула, що в нього справді термінова і важлива справа.

— Ну, Люстіг!

— Так, міс Тессі. Я розмірковую, як почати.

— Починайте просто.

— Просто?.. Ну, гаразд, я розповім вам просто, але знайте, що одне ваше необережне слово може привести мене на каторгу.

— Ви мене ображаєте, Люстіг!

— Не хотів би цього. Так ось: ви зробили цілком правильно, що вивезли професора Літтла. Сьогодні підписано ордер на його арешт. Йому інкримінують хабарництво, спілкування з гангстерами, узурпацію влади в Сан-Клеї і ще чимало всіляких провин. А справжня причина — хочуть знищити або ізолювати небезпечного свідка експерименту з атомною бомбою на півострові Койтерс.

— Слушно. Тож навіщо вам Літтл?

— Ми хочемо, щоб до людей дійшла правда про трагедію Сан-Клея.

— Хто це — «ми»?

— Не запитуйте, міс Тессі, я не маю права відповідати. Скажу лиш одне: ми — проти війни.

«Комітет Захисту Миру?!» — промайнуло в голові Тессі. Але вона промовчала.

— Власне, з професором Літтлом зустрічатись мені навіть не слід. Я тільки хотів би попросити його, щоб він написав статтю. Вона буде надрукована без жодних виправлень і скорочень.

— У якій газеті?

— «Полум'я».

— Не знаю такої.

— Це нелегальна, комуністична.

— А ви знаєте, що спіткає Літтла після такого виступу?

— А ви знаєте, що чекає на нього, коли його схоплять зараз?

Запала пауза. Тессі відчувала: так, Люстіг має рацію. Тільки нелегальна газета й може надрукувати правду про історію «фальшивого прогнозу». І це буде не краплинка на холодний камінь, а відро холодної води на голову тим, хто розмахує атомними бомбами. А репутації Літтла такий виступ уже навряд чи зашкодить.

— Гаразд, Люстіг. Коли потрібна стаття?

— Якнайшвидше.

— Не ручуся, а все ж приїздіть на це місце завтра, о вісімдесятій годині.

— Дякую, міс Тессі. А тепер я піду. Краще, щоб нас не бачили зайвий раз удвох.

— Тоді — до зустрічі!

Зірвалась з місця рожева «Ластівка», помчала автострадою.

На серці в дівчини було радісно й тривожно. Мрії несподівано швидко почали здійснюватись: через Люстіга пощастить зв'язатись із Комітетом, а після публікації статті Літтла можна надрукувати й переказ Наради «наймудріших».

Невідомо, звідки дізнався Люстіг, але Тессі справді вивезла Літтла, щоб урятувати від неминучої небезпеки. Зробити це було важко, бо професор не хотів слухати ніяких доказів. Історія з «фальшивим прогнозом» стала для нього каменем випробування, об який розбиваються нерішучі та м'якотілі, зате той, хто переступить, набуває мужності й певності своїх сил.

Одразу ж після приїзду з Сан-Клея в Дайлерстоун професор написав полум'яну статтю. Він прагнув стати на захист усього людства, але не піднявся вище від бунту інтелігента, який виголошує крамольні промови перед холодно ввічливими редакторами газет. Статтю Літтла, звичайно, не взявся видрукувати ніхто.

З Дайлерстоуна старий їхати не хотів, стверджуючи, що це тільки піддасть сили підлим наклепникам; він навіть прагнув стати перед судом, наївно сподіваючись здобути таким чином широку трибуну.

Щоб умовити професора, Тессі довелося вдатись до хитрощів. Мовляв, доки там суд збереться, Літтл може погостювати в свого колишнього друга, професора Торна, і, маючи тепер уже беззаперечні докази, переконає того виступити проти атомної зброї. Літтл погодився.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі знову їде з Дайлерстоуна додому.

Ніч. Автострада пустельна — лише коли-не-коли зустрічаються поважні автобуси далекого сполучення, рефрижератори та вантажні автопоїзди.

Тессі думає про себе, про інженера Айта, про війну. Думки її тривожні. Знов і знов пригадуються події близького минулого, а майбутнє не радує.

Рівно о нульовій годині Тессі зупинила «Ластівку», вийшла з машини, лягла край дороги серед високої духмяної трави. Майже без надії ввімкнула передавач, почала повторювати той заклик, який уже врізався у пам'ять назавжди. І раптом у відповідь почула коротке шипіння — неповторний звук, що прозвучав для неї немов акорд чудової симфонії.

— Чую, «сину», чую! Дякую, любий! — Тессі схопилась на рівні, машинально повторювала завчений текст, а сама й не чула, що каже. І тільки коли ще раз, на закінчення, Айт відповів коротким сигналом, дівчина радісно засміялась і озирнулася.

— Чудесно!

Було вільно й легко. Нечувано красивим видавався ранок. Сильно й гаряче билося серце, і груди повнились солодким почуттям, яке буває в закоханих.

Вона кохала інженера Айта. Кохала, власне, зовсім не як живу людину, а як вимріяний образ енергійного сильного мужчини, що стоїть недосяжним зразком. Він — старий… Ну, то й що?

Якось вона запитала Кольріджа, що кохають у людині — душу чи тіло?

Він, звичайно, збагнув, що запитання це — не так собі. Мабуть, кожен на його місці почав би філософствувати, шукаючи навмання задовільної відповіді. А він тільки посміхнувся лагідно:

— Як сказав би математик, ця задача не має певного розв'язання. Ти забула сказати головне: ХТО кохає і КОГО?

— Ну… скажімо, хороша, справжня людина.

— Гм… справжня людина… Далебі, я не замислювався над таким питанням. А втім — постривай.

Кольрідж вийшов з кімнати і повернувся хвилин через десять. Запалив цигарку, неквапно витяг з кишені дві фотокартки. Одну простяг Тессі.

— Як ти гадаєш, цього красеня можна було б полюбити?

— Звичайно!.. — Тессі уважно вивчала бездоганні риси обличчя мужчини у старомодному вбранні, бажаючи зрозуміти, до чого веде Кольрідж.

— А цього? — старий подав другий фотознімок.

Тессі здригнулась. З аркуша цупкого паперу на неї дивилося страхолюдне опудало… Дивилось?.. Ні, воно не мало чим дивитись, бо все обличчя його було суцільним шрамом.

— Це — той самий чоловік. Мій рідний батько. Ось таким він пішов на Першу всепірейську війну, а оце таким — повернувся. Моя мати була ще тільки його нареченою; він переконував її, благав вийти заміж за іншого. Вона не зробила цього… Що любила в ньому моя мати? Він не був ані генієм, ані багатієм. Мабуть… він був таки СПРАВЖНЬОЮ ЛЮДИНОЮ.

— Справжня людина… — Тессі заплющила очі, викликала в своїй уяві того, першого Айта, молодого і вродливого. Хіба ж не трапилось з ним таке, як і з Кольріджевим батьком? Тільки ні, Айт втратив свою красу не через сліпий випадок. Він віддав її з власної волі!

«Я люблю тебе, Айте!» — думала Тессі тоді.

— Я люблю тебе, Айте! — повторила вона зараз уголос. — І любитиму завжди!

Того весняного ранку розвіялась грізна запона, що досі закривала для Тессі Торн майбутнє. Дівчина вже знала, що робити: насамперед треба розповісти про Нараду «наймудріших» батькові й Кольріджу, зв'язати їх з Комітетом Захисту Миру. Це загрожуватиме всім великою небезпекою, але не більшою від тієї, що нависла над усім світом. Боротись — так боротись!

Ось у такому войовничому настрої Тессі й зайшла до рідного котеджу в атомній фортеці містера Кейз-Ола.

Вона запізнилась: Ейр Літтл уже встряв у суперечку з Торном, не чекаючи на повернення з Дайлерстоуна своєї спільниці. А куди завела ця суперечка, можна було судити з того, що аж у передпокої чувся голос Літтла:

— …Не визнаєте, пане професоре?! Це не доказ! Який з убивць визнає себе винним? А ви — убивці! Ви, містер Торн, і ви, містер Кольрідж! Коли інші — полохливі й дурні невігласи — стають убивцями несамохіть, з примусу, то ви не можете послатись навіть на це!

Вони стояли перед столом — блідий Літтл, багряний батько і незмінно спокійний Кольрідж. Ціла купа недопалків у попільничці та на підлозі, невимкнене світло, синці під очима у всіх трьох свідчили, що суперечка триває з вечора.

Коли до кімнати зайшла Тессі, Літтл урвав на півслові свою промову, похмуро привітався й сів. Батько з докором похитав головою:

— Їхала цілу ніч?.. Ну, йди, спочивай.

— Ні, тату, спочивати не можна. Я чула кінець вашої суперечки і хотіла б дещо додати до того, що сказав професор Літтл. Він висловився не досить точно. Якщо ви з татусем Кольріджем ще можете сяк-так виправдатись за вибух перших двох атомних бомб на території країни, яка напала на Монію, то з початком Третьої світової війни на ваші голови ляже прокляття всього людства. Дочкою убивць я не хочу бути. Отже, я розповім вам те, чого ви не знаєте, і попрошу сказати, що треба робити.

Переляканими очима глянув на неї батько. Сумно кивнув головою Кольрідж. Літтл одвернувся. А Тессі відчула, як стислося серце, спаленіли щоки й вуха. Дочка вперше повставала проти батька, та ще й у питанні, яке може призвести до остаточного й безповоротного розриву. І все ж відступати було пізно.

Неквапно, намагаючись не пропустити жодного факту, Тессі розповіла сумну історію професора Лайн-Еу, переказала майже дослівно запис Наради «наймудріших». В її записній книжечці зберігався довжелезний ряд цифр та чудних абревіатур, які нічого не розкрили б сторонньому, а насправді визначали собою дати й суми, назви цілей на території Союзу Комуністичних Держав та кількість атомних і водневих бомб, які мають туди впасти незабаром.

Тессі говорила, не спускаючи очей з батька. Вона знала, що в нього хворе серце, що він може не витримати. Здавалося, до цього і йшлося. Торн уже дихав важко, але коли Тессі замовкла й кинулась по ліки, зупинив її:

— Ну, кажи далі. Хтось із нас збожеволів — я, ти, Кейз-Ол — не знаю. Продовжуй. Якщо те, що ти розповідаєш, — правда, якщо тебе разом з Лайн-Еу не обдурили комуністи, то я… Я тоді зроблю таке, що здригнеться увесь світ!

Він уже не говорив, а кричав — кричав беззвучно, бо горло йому перехопили спазми.

— Тату, заспокойся!.. Ну, тату! — Тессі обняла батька, притисла його голову до грудей. — Я не могла тобі не сказати. І присягаюсь — це свята правда! — Вона поквапно розкрила сумочку, витягла радіостанцію. — Дві години тому мені вперше відповів інженер Айт — той, що… словом, той чоловік, який зумів добути котушку з записом Наради. Йому можна вірити, тату! Він надішле ще одну, і ти почуєш усе сам.

— Так, так, гаразд. — Торн покірно випив подані Кольріджем ліки, заплющив очі, відкинувся на спинку крісла. — Ви всі проти мене. І я кляну себе сам. Але ви не хочете зрозуміти того, що поява атомної бомби була такою самою історичною необхідністю, як і відкриття вогню первісною людиною.

— Це все ми добре знаємо, Торн! — сухо, безжально промовив Кольрідж. — Сімнадцять років ми працювали пліч-о-пліч. Визнаю: я був тільки жалюгідний виконавець твоїх дерзновенних задумів. Ти — справжній геній, коли йдеться про ядерну фізику. Але, даруй, у питаннях політики ти не стаєш над тим середнім монійцем, якому бракує розуму зазирнути в майбутнє.

Запала мовчанка. Професор Літтл, який протягом останньої години не промовив ні слова, зітхнув і сказав нерішуче:

— Не хотів би бути віщуном лиха, але скажу: я переконаний, що війна почнеться на початку Другого місяця цього року…

— На початку Другого місяця? — перепитала Тессі. Їй пригадалось, що саме на Дев'ятий день Першої декади призначене весілля. Але до цього було тепер байдуже. — Чому ви так гадаєте, професоре?

— Тому що я власноручно, за особистим таємним наказом Кейз-Ола, склав найдетальніший прогноз погоди для Континентальної півкулі саме на цей час. Аналогічне завдання я виконував рівно сімнадцять років тому, коли планувалося висадку десанту проти хрестовиків.

— Так… — задумливо сказав Кольрідж. — Отже, лишається днів тридцять п'ять — сорок. Менше місяця… Ти чуєш, Торн?

Професор не відповів. Схиливши голову, він похмуро дивився на купку попелу, що висипався з люльки. Сірий, безрадісний попіл… Чи не отак спопеліли і ясні мрії? Навіщо було прагнути й дерзати, недосипати ночей, ризикувати життям для науки, коли її досягнення принесли людям не радість і тріумф, а нові страждання?

Тессі розуміла батька. Вона і співчувала йому, і злостилась на себе, що не зуміла знайти ще запальніших і вагоміших слів, які допомогли б старому порвати з ваганнями, стати рішучим.

— Тату, не сумуй, — Тессі легенько торкнула його за руку. — Мені здається, що не все втрачено. Три декади тому я була свідком, як одна жінка агітувала слухачів підписати відозву про заборону атомної зброї. Якщо всі люди…

— Постривай, Тессі. — Кольрідж нахмурився, потер рукою підборіддя. — Ти кажеш, відозва? А мені здається, що краще б опублікувати протест найвидатніших учених країни. Наш друг Літтл каже правду: санклейська трагедія має стати останньою пересторогою тим, хто грається з атомними бомбами… Ану, доню, бери папір.

Він почекав, доки Тессі взяла папку з паперами й олівець.

— Пиши: «Вчені протестують!» Є?.. Пиши далі: «Насувається лихо». Крапка.

— Насувається лихо… — повторила Тессі.

Розділ IX «Ні, ти не Псойс!..»

Лихо насувалось — ще невидиме й неусвідомлюване, але вже відчутне, як задуха перед грозою.

Навесні Шістнадцятого року Атомної ери всю Монію охопив якийсь неймовірний шал. Люди немов відчували, що для них не буде більше ні зим, ні весен, ні радостей, ні розваг. Тому реготали до плачу, танцювали до знемоги, пили до нестями.

То були якісь істеричні веселощі, що рано чи пізно мали скінчитись важким похміллям. І час цей наближався.

Айтові уривався терпець. Проклинаючи вимушену бездіяльність, він уже ладен був піти на який завгодно нерозсудливий вчинок і, мабуть, таки не втримався б, якби не події, що розгорнулись у палаці.

Головний Слідчий злочинців не знайшов. Але він натрапив на таке, що аж за голову схопився: детальна перевірка показала, що з звукозаписувальних апаратів — правда, невідомо за який час — викрадено понад п'ятсот котушок з магнітною ниткою — понад дві тисячі годин запису розмов, які, певне ж, були не простою балаканиною.

За своєю посадою Головний Слідчий не підлягав Псойсові. Але тут уже було не до субординації. Якби Кейз-Ол дізнався про крадіжку, Головний Слідчий, Головний Радіотехнік та, без сумніву, й трильйонерів камердинер не могли б розраховувати на помилування. Безвинні винуватці прийшли до Айта, щоб схилити перед ним свої голови і благати порятунку.

О, Айт чудово використав мить! Він, звичайно, нагнав ляку на обох і тільки в останню мить «зглянувся», «подарував їм життя», пообіцяв мовчати цілий місяць. Новий «головнокомандувач» наказав посилити розшуки і протягти йому до покоїв відводи головних таємних ліній зв'язку — для контролю. На жаль, не вдалося видобути котушку з записом Наради — Кейз-Ол забрав її і сховав.

До двох «васалів» Айта скоро по тому приєднався третій — Головний Інженер. Під час розшуків цілком випадково було виявлено, що неприступність фортеці Кейз-Ола — тільки міф.

Всі сто п'ятдесят поверхів хмарочоса пронизували складні лабіринти каналізаційних та вентиляційних труб. На кресленнях вони проступали тонісінькими кольоровими лініями. Але коли зазирнули в одну з них, магістральну, виявилось, що нею можна не тільки цілком вільно пробиратись із поверху на поверх, а й зовсім вилізти з палацу в безпечному місці. Легенькі грати, якими перекривалась труба, могли служити перепоною хіба для пацюків.

Головний Інженер волосся на собі рвав: Слідчий та Радіотехнік називали винуватцем тільки його. Він присягався виправити свій недогляд, благав порятунку…

А інженер Айт стояв біля одгвинченої кришки вентиляційної труби, мовчки супив брови… і лаяв себе так, як не лаяв би його ніхто й ніколи.

Щеня й роззява з дипломом інженера! Хіба не міг ти перший пронюхати про цю лазівку?! Ти захопив котушку з записом Наради та й носився з нею, як дурень з писаною торбою, а тим часом ось цією, можливо, трубою винесено понад п'ятсот котушок! Ти з настирливістю мухи в'язнув до Мей, не знаючи того, що твоя допомога скидалася швидше на провокацію, тож чи дивно, що кохана так старанно уникає навіть зустрічей з тобою? «Кільце звужується!..» Подумаєш, який страх!.. А що казати Мей, коли вона вже понад рік балансує над безоднею?! І коли навіть у такому стані вона не забула тебе, дурня, це значить, що її любов не має меж. Ти не вартий такого почуття!

Прикро було Айтові. Все, що він пережив, усе, що зробив, зараз видавалось блідим, жалюгідним. Але дивна річ — усвідомлення цього не пригнічувало, а дратувало, вперто вимагало рішучості.

— Цить! — Айт ткнув черевиком Головного Інженера, який припав йому до ніг. — Встань!.. Ми всі винні. Даю рівно місяць. Злочинців спіймати!.. Труби не переробляти — поставити лише сигналізаційні пристрої на кожному виході. Дроти — до мене. Все!

Справжній Псойс не міг би командувати з таким знанням справи, але підлеглим зараз було не до критики поведінки «головнокомандувача». Не знаючи точної дати початку війни, кожен з них відчував її наближення і розумів, що Псойс теж чекає на неї, як на порятунок. Цього було досить.

Ще на якусь мить у Айта з'явилась тривожна думка: а чи не помиляється він щодо ролі Мей? Чи не прикриває вона своїми діями справжніх спільників Свайна — агентів короля хімії Хейл-Уфа? Він пригнітив сумнів, сховав десь аж у глибинах свідомості. Серце не помиляється. Воно не може, не повинне помилитись!

Вранці наступного дня Айт вибрав слушну мить і попрямував до покоїв Мей. О, тепер він знав, якого тону триматись!

Як це повелося останнім часом, Мей навіть не глянула в його бік, з підкресленою увагою слухаючи щебетання своєї гарненької покоївки, що саме розчісувала їй волосся.

Айт кахикнув.

— Міс, мені треба вам доповісти…

— О, Псойс! — здивовано протягла Мей. — Ну що ж — доповідай.

— Літто, можеш іти.

— Ні, ні! — Мей затримала покоївку рукою. — Кажи, Псойсе.

— Літто, йди! — Айтів голос прозвучав сухо, погрозливо. — Міс, ясновельможний щойно виїхав, а заступити його можете тільки ви. Головний Слідчий просить негайної санкції.

— А, це інша річ. Літто, прийдеш за годину.

Спершись підборіддям на кулачок, Мей дивилась на Айта. Що було в її погляді? Зацікавленість? Зневага?.. Сині очі вигравали жвавими смішинками й чекали.

— Ну, слухаю, Псойсе. Початок мені подобається. Якщо так буде й далі, я зміню думку про тебе.

— Хотів би цього, міс! — Айт перевірив, чи справді пішла покоївка, і замкнув двері. — Справа в тому, міс, що невідомі злочинці викрали в нас понад п'ятсот котушок з магнітофонним записом дуже секретних розмов. Головний Слідчий знайшов лазівку, якою можна вільно вибратись із палацу в першу-ліпшу хвилину.

— Ну, подумайте! — сплеснула в долоні Мей. — Отже, злочинці могли б проникнути й сюди? Який жах!

— Так, могли б. Головний Слідчий, Головний Інженер і Головний Радіотехнік благають мене, щоб я їх врятував…

— Звичайно, ти цього не зробиш?

— Звичайно, ні, міс. Я дав їм місяць строку, щоб розшукати злочинців. А лазівку я наказав не закривати, тільки обладнати сигналізацією і протягти від неї дроти в мою спальню. Чи правильно я вчинив, міс?

— Так, це добре… — насупивши брівки, Мей стурбовано хитала головою, а очі її аж променіли: «Добре, друже, добре! Ти, нарешті, знайшов і потрібний тон, і правильний шлях! Навіть коли хто й підслухає, не причепиться до жодного слова!»

— Я гадаю, ясновельможному не слід про це говорити.

— І я такої думки, Псойсе.

— Тепер прошу вашої вказівки, чи не слід встановити сигналізаційні пристрої ще й отут… — Айт витяг з кишені план кабінету Кейз-Ола, показав пальцем на прямокутничок з написом: «Малахітовий сейф». — Тут зберігаються найголовніші секрети ясновельможного. Звичайно, шифр цифрового замка не розкриє ніхто, але… — він нишком поклав на план клаптик паперу з шифром замка. — Знаєте, злочинці на все здатні!

— Гм… — Мей ліниво, «механічно» зібгала й скрутила в кульку папірець з шифром. — Але ж там сигналізація вже є?

— Є, міс, однак ненадійна, як мені здається. Якщо хтось навіть випадково натисне на потаємну кнопку на правому одвірку — звичайно, коли двері сейфа одчинено, — все вимикається. А іонізаційна камера починає тріщати, тільки коли торкнешся товстенької папки в ніші. Але ж і камеру можна вимкнути дуже легко — крайній вимикач на малому пульті… Отож я й турбуюсь: може, поставити ще один захисний пристрій?

— Ні, Псойсе.. — Мей рішуче хитнула головою. — Боюсь, що ясновельможному таке втручання не сподобається. Краще зміцни загальну охорону… А от сигналізацію на трубах обладнуйте негайно. Прошу тебе, пильнуй. Злочинці можуть спробувати пролізти тією трубою навіть сьогодні. Будь напоготові! А щоб ти не забував про свій обов'язок, дарую тобі годинник. Його принесе тобі майстер. До речі: ясновельможний нещодавно скаржився на свій настільний хронометр. Варто його оглянути.

— Дякую, міс. Гаразд, міс.

— Ну, йди.

Ось уже й домовлено все. «Майстер» огляне хронометр, і сьогодні ж «злочинець» зникне з палацу Кейз-Ола. Чудово!

Нічого не змінилося навколо. Спокійно сяють люмінесцентні лампи. Догідливо посміхаючись, низенько вклоняються служники. Чорні велетні-вартові з середньовічними алебардами в руках стоять, як статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. А насправді Кейз-Олів палац живе складним таємним життям. Як за оцими монументальними стінами ховаються труби, що ними можуть користуватись і друзі й вороги, так і під масками покірних служників криються живі люди з усіма їхніми радощами й болями… Хто він — отой, що закляк у догідливому уклоні? Не взнаєш, аж доки настане вирішальна мить.

Півдня Айт ходив як п'яний і все поглядав на годинник. Де ж «майстер»?.. Який він з виду?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік у синьому комбінезоні нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі незграбні руки.

— Пане Псойс! Міс Мей наказала передати вам годинника… і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт.

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструменти.

Хто він, оцей непоказний чолов'яга?.. Яка сила штовхає його на подвиг?.. І за що він бореться?

Айт подумав хвилинку. Запитав ледь чутно:

— Ти… комуніст?

Той ствердно кивнув головою.

— Ходімо.

Вони йшли повільно — похилий камердинер Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Віддали честь велетні-охоронці. Автоматично відчинились одні, другі, треті двері. Айтова рука лягла на вимикачі охоронних пристроїв:

— Швидше!

Нагадування було зайве. Буквально за кілька секунд «майстер» відчинив сейф і взявся за товстелезну теку.

О, «інструмент» у нього був чудовий! Невеличка скринька — хіба трохи більша за сірникову коробку — викидала сліпучий снопик світла, легенько клацала й націлялась щоразу в нову сторінку.

Вузенька смужка фотоплівки схоплювала страшні наслідки впертої, тривалої праці цілого загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани, схеми, цифри. Кожна цятка, кожен значок — життя і смерть людей. Мільйонів людей!

Комуністи… Ось оцей — комуніст?! А «цариця краси»?

Айт ошелешено глянув на завбачливо ввімкнений екран. Та ось же вона, поруч Кейз-Ола, — тендітна синьоока дівчина, найдосконаліше втілення всього жіночого, що тільки може створити природа… Ніхто в світі не сказав би, що це грайливе створіння здатне на такі високі поривання.

Почуття невимовної гордості, вдячності, любові підносить Айта, звеличує у власних очах. Хай він не головнокомандувач, а рядовий армії справедливості — успіх загальної справи все одно буде і його успіхом.

Клацає та й клацає фотокамера-крихітка. Блимає сліпучий снопик світла… Клацай, блимай — може, саме ти не допустиш, щоб загули, запалахкотіли атомні бомби!

— Все!

«Майстер» приводить усе до ладу, ховає фотоапарат. Він уже не може торкатись ні до чого, бо став носієм радіоактивності. Айт сам замкнув сейф.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку з палацу. Айт уже дещо зробив для цього. Ще по обіді він пішов до Головного Радіотехніка, аби дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього за те, що сигналізаційні пристрої монтують надто повільно. Зараз можна підігнати ще.

Хіба важко знайти недолік, якщо треба?.. Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися монтери, Айт напустився на них і порозганяв: одного по Головного Інженера, іншого — по Головного Радіотехніка, а «майстра» — з дорученням до Головного Адміністратора.

«Майстер» тільки виткнув носа за двері й одразу ж повернувся назад. Його не треба було квапити. Спритно, як мавпа, він видряпався драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.

— Щасливої путі, друже! — прошепотів інженер.

Тепер треба було, про всяк випадок, затримати біля себе монтерів.

Довго й нудно розмовляв з ними старий Псойс. Тільки тоді, коли можна було вважати, що втікач обминув усі небезпеки, Псойс пошкандибав до Головного Адміністратора і небагатослівно натякнув про зникнення одного служника:

— Зрадник!.. Тс, нікому ні слова!

Головний Адміністратор схвально хитнув головою. О, він добре знав, куди та як зникають ті, що повстають проти Кейз-Ола!..

Псойс був дуже задоволений, що його зрозуміли так швидко.

Розділ X На «Зорі Кейз-Ола»

Кулі свистіли над головою. Вони клювали цеглу, сухо ляскали по залізу, дзвінко трощили скло.

Стріляли знизу — з вікна першого чи другого поверху. Сюди, на карниз, що простягся похилою небезпечною стежкою під стрімким дахом височенного будинку, звуки пострілів долітали приглушено. Але свист куль змушував серце холонути, тоскно стискатись у передчутті гострого, влучного удару.

Кам'яний виступ фронтону досі захищав Тессі надійно. Але ось він скінчився, а попереду — кілька кроків, які треба пройти на очах у переслідувачів. Дівчина виткнулась з-за виступу і зразу ж відсахнулась. Їй в обличчя бризнули скалки цегли.

— Швидше, Тессі! — почувся приглушений шепіт.

Вона поборола страх і обережно пішла вперед. Пішла, а не побігла, бо досить спіткнутися — і не втримаєшся на карнизі, ляпнеш на землю з висоти одинадцятого поверху. А тут, як на те, ще біла сукня. На чорному тлі нічного неба її особливо помітно.

Щоб зробити двадцять кроків, треба не більш як двадцять секунд. А розтяглись вони, здавалося, на цілу вічність. Тільки коли до рятівного плескатого даху сусіднього будинку було вже зовсім близько, Тессі прискорила ходу, а потім стрибнула і раптом зойкнула: вогнем обпекло праву ногу.

— Люстіг, мене, здається, поранено…

Він мовчки підхопив її на руки, оглянувся й побіг до дверцят, які вели на горище. В одному з темних, поснованих павутинням закутків Люстіг посадив Тессі на товсту балку, присвітив кишеньковим ліхтариком.

— Куди тебе поранено?

— Пробач, Люстіг, я, мабуть, помилилась… — дівчина обмацала ногу. Суглоб став гарячим і болючим, але крові не було.

— Звихнула… Бери мене за шию.

Тессі запротестувала, спробувала підвестись, але похитнулась і мимоволі ухопилася за Люстіга. Він підняв її і поніс.

Якщо досі подорож була важкою, то тепер вона стала смертельно небезпечною. Звідси, з горища, до сусіднього будинку вів лише вузенький бетонований жолоб енергетичної мережі. Навіть удень, без поспіху страшно пройти таким чортовим містком. Люстіг зупинився на мить, глянув униз, перевів погляд на Тессі.

— Ти не боїшся?

— Ні, Люстіг… — Вона й справді не боялась зараз нічого. Люстіг міцніше притис її до грудей.

Висячий місток подолали щасливо. Але це був лише початок. З даху на дах вузькими карнизами, заплутаними переходами на горищах рухались оці двоє глупої ночі. Стрілянина вже вщухла, однак торжествувати було зарано. Переслідувачі могли перетяти шлях утікачам, і коли вони досі не зробили цього, то тільки тому, що Люстіг обдурив їх, несподівано змінивши маршрут.

Мешканцям Дайлерстоуна були добре відомі катакомби під вулицями міста. Але не всі знали, що й угорі над столицею Монії проліг шлях — найзаплутаніший лабіринт, яким можна цілком вільно пересуватися з будинку на будинок. Звичайно, такими шляхами може користуватись лише той, хто їх добре вивчив і має міцні нерви.

Тессі не могла б навіть приблизно уявити, де опинилися вони з Люстігом після двогодинної подорожі. Латаний залізний дах. Пожежна драбина звисла у темряву схожого на колодязь двору. Химерні бліки світла від вогнів реклам, що снувалися на якомусь хмарочосі. Таких будинків у Дайлерстоуні скільки завгодно.

— Тут… — пошепки сказав Люстіг. — Тепер лізь за мною. Вісім щаблів униз — вікно моєї кухні.

Подолана й остання перепона. Юнак підхопив дівчину, проніс її через темний коридорчик до великої незатишної кімнати, посадовив на ліжко.

— Роздягайся і лягай спати.

— Люстіг!

— Ти даремно обурюєшся. Тобі доведеться грати роль моєї коханки лише в тому разі, якщо нагряне поліція. Я спатиму в кухні.

— Пробач, Люстіг!..

Він оглянув убоге приміщення. Шафа, стіл, ліжко… Застарілий телевізор у кутку. І нема навіть етажерки, бо робітник, що цікавиться книжками, одразу зачисляється до категорії підозрілих. Незатишно в кімнаті підпільника. Ніколи не порядкуватиме тут дбайлива жіноча рука, не пролунає дитячий сміх.

Такі думки промайнули в Люстіговій голові. Він сказав задумано:

— Чудно сплітаються людські шляхи, Тессі! Дві декади тому, коли ми ще не знали одне одного, ти, певне, і на мислі не мала, що тобі доведеться ночувати в квартирі безробітного шофера… Не думав про це і я. Коли дізнався, що ти дочка творця атомної бомби і баронова наречена, я майже зненавидів тебе.

— Я це відчувала, Люстіг.

— Пізніше я побачив, що ти — чудова, ну, справжня людина. Але й досі ніяк не можу збагнути, чим тебе зумів полонити твій барон?

— Мій барон!.. Про його титул я дізналася цілком випадково. Мені представили його як талановитого інженера, конструктора космічних ракет. А чим він полонив мене?.. Відплачу тобі відвертістю за одвертість, Люстіг: я його не люблю.

— Не любиш… А весілля, до якого лишилось так мало днів?

— Весілля не буде, Люстіг. Я ще не наважуюся сказати йому про це прямо. На моє щастя, його вчора призначено шеф-інженером «Зорі Кейз-Ола». Кажуть, тимчасово. На місяць. Ну, ти можеш догадатися, що це означатиме, коли припущення професора Літтла справдиться.

— Розумію, Тессі. А чи не можна використати того барона для нашої справи? Хоча б частково.

— Навряд, Люстіг. Фредді Крайн — із тих, що на словах проти війни, а на ділі — покірно виконуватимуть накази. Я вчора спеціально звела розмову на це. Він не зрозумів іронії і запевнив, що ніколи не порушить присяги. Адже йому присвоїли звання полковника!

Люстіг замислився, затягся димом цигарки.

По його обличчю в сутінках кімнати перебігали кольорові промені реклами, і від цього воно щоразу мінилось, видавалось іще жвавішим і енергійнішим.

Коли б дівочий ідеал не знайшов свого несподіваного втілення в романтичному образі інженера Айта, Тессі могла б закохатись у Люстіга…

«Комуніст… — думала Тессі. — Справді, чудно сплітаються людські шляхи!»

Чого тільки не довелось робити Тессі за останні півтори декади! І писати статті, і друкувати їх, і поширювати нелегальні листівки, і виступати перед людьми, і збирати гроші для Комітету. Не все збігало гладенько. Скрізь було повно шпигунів Кейз-Ола. Ось і сьогодні: поліція викрила підпільну друкарню, влаштувала там засідку. Якби не Люстігова пильність, довелося б ночувати вже у в'язниці.

Вона ще раз глянула на свого товариша. Він перехопив її погляд, немов чекав його.

— Скажи, Тессі… наречений тебе дуже любить?

— Дуже.

— А чи не зміг би він виконати твоє прохання і взяти мене на «Зорю» — слюсарем, денщиком або хоч прибиральником? Пошлись на те, що я врятував тобі життя і втратив через це роботу.

— Навіщо це тобі, Люстіг?

— Війну почне «Зоря». Саме з неї полетять перші атомні бомби.

— Ну?

— Треба не допустити цього.

— Я поміркую, Люстіг.

— Гаразд.

Тієї ночі Тессі довго обдумувала Люстігову пропозицію.

Те, що доводилось робити досі, не суперечило принципам людяності й гуманності. Хто бореться за мир, завжди правий. Але Люстіг пропонує інше. На «Зорі Кейз-Ола» агітувати нікого. Щоб не допустити використання штучного супутника для запуску атомних ракет, треба захопити його в свої руки, знищивши всіх, хто стане на заваді. То буде боротьба не на життя, а на смерть. Люстіг і Фредді будуть ворогами. Один із них загине.

Вона не любила ні Люстіга, ні Фредді, але обидва вже увійшли в її життя. Існував ще третій — інженер Айт. Він став зразком для неї. Як би вчинив він на її місці?

Айт, напевно, спробував би проникнути на «Зорю» за будь-яку ціну… і здійснив би те, що замислив Люстіг!

Тессі так зраділа, що одразу ж пошкандибала до кухні, збудила товариша, розповіла йому про свій план. Але він не поділив її захоплення і тільки кинув холодне, різке: «Ні!»

— Чому, Люстіг?

— Тобі не вистачить для цього ні сили, ні досвіду.

— Побачимо!

— Не побачимо, бо я забороняю.

— З якого права?! Я не звикла, щоб мною командували.

Люстіг насупився, глянув гостро:

— Вже розвиднілось, іди додому. Забудь про мене і про всіх, з ким зустрічалась. Ти не туди потрапила. Анархісти приєднались до «Братства».

— Люстіг, що ти плетеш?

— Я хотів рекомендувати тебе до компартії. А тепер бачу: ні, ти просто свавільне дівчатко, якому захотілось погратись у революцію. Так, комуніст повинен бути сміливим і рішучим. Але насамперед — дисциплінованим. Ти потрібна тут, на Пірейї, бо з твоєю допомогою ми залучимо до руху прихильників миру ще цілий ряд видатних учених. На «Зорі» ж ти нічого не зробиш, а тільки нашкодиш.

Може, це були слушні докази, але Тессі не хотіла з ними погоджуватись. Їй здалося, що Люстіг просто хитрує, бажаючи зберегти їй життя. І це було образливо.

— Так, Люстіг, я піду. Але не забуду ні тебе, ні інших товаришів. Дай мені завдання. Я виконаю його на «Зорі».

— Іди! — кивнув він холодно і знову ліг на свою імпровізовану постіль. — Завдання не буде.

Тессі пішла від Люстіга ображена й розгнівана, сповнена непохитної рішучості виконати свій задум. Як це зробити, вона навіть не уявляла, але про всяк випадок купила ще один пістолетик та велику коробку патронів до нього.

І ось вона з Фредді вже на космодромі Ней-Льюс. Здавалося б, дівчина має відчувати піднесеність чи неспокій. Та тільки ні, все видається буденним і простим. На металевій естакаді, скупо освітлена променями прожекторів, лежить гостроноса велетенська сигара. Це — звичайна рейсова ракета, яка побувала за межами атмосфери вже кількасот разів. Подзьобана мікрометеоритами, вона втратила блиск і скидається на велетенську дохлу рибу.

Цю ракету проектував Фредді. Не дивно, що він одразу ж потяг Тессі показувати складну машинерію космічного корабля і з запалом розповідав про дію всіляких пристроїв. Тессі покірно кивала головою, але дивилась не на прилади, а на Фредді.

У військовій формі він був ще привабливіший. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі космосу! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?

Але ні, серце Тессі належить іншому.

— Фредді, я втомилась.

— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.

Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість з них, мабуть, летіли на «Зорю» не вперше, бо одразу ж натягали незграбні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так упоралася з цим і Тессі.

Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Тут, у кабіні, звуки були ще різкіші, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.

З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискались до крісел, ставали неймовірно важкими.

Тессі здавалось: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Калатнуло й кудись покотилося серце дівчини. Легесенькою пір'їнкою знялося тіло, підкинуте пружинами лежака, і зависло на ременях. Це було таке несподіване і неприємне відчуття, аж до горла підкотила нудота.

Ні, для Тессі нічого цікавого не було у космічній подорожі! Фредді тяг її до кабіни керування, щоб показати, як ракета причалюватиме до «Зорі». Дівчина тільки сердито відмахувалась. Організм протестував проти втрати ваги. Нудота не зникала.

Ще кілька разів — правда, на короткий час — умикались двигуни ракети. Потім почувся легкий удар. Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра.

— Виходимо.

Він припнув її на тонкий сталевий трос, обережно потяг до шлюзової камери, а звідти — до люка.

Тессі випливла в отвір.

Просто перед нею, у страшній порожняві, на тлі чорної запони, утиканої незліченними зірками, висіло величезне, залите світлом прожекторів, блискуче колесо з чудною багатобаштовою спорудою в центрі.

— Ну, поїхали! — почувся в неї просто над вухом голос Фредді. — Не лякайся!

Блиснув спалах. Щось смикнуло Тессі за пасок. Окрутнулась, полинула кудись угору й назад ракета, на якій вони щойно прилетіли.

А колесо все наближалось і наближалось. Воно вже зайняло півнеба; на його ободі виднілись численні освітлені віконця.

Картина була грандіозна і страшна водночас.

— Так ось ти яка, «Зоря Кейз-Ола»! — прошепотіла Тессі, згадавши, що саме сюди засилали на каторгу комуністів. — Звідси не втечеш!

Вона не знала, що мікрофон ввімкненої радіостанції шолома підхопив її голос, розніс в усі боки. Тому аж здригнулась, коли у відповідь почувся м'який баритон Фредді:

— І все-таки були спроби втекти. Кілька місяців тому каторжник на ім'я Айт — інженер, до речі, — захопив поштову ракету і втік із «Зорі». На щастя, не зумів упоратись з посадочним механізмом і розбився.

— Айт?! — злякано перепитала Тессі.

— Так, Світло. Ім'я красиве. А мерзотник був, кажуть, надзвичайний.

Ляснула пластмаса об пластмасу. Це Тессі, забувши про скафандр, ухопилась рукою за груди. Так ось звідки потрапив Айт до клініки професора Лайн-Еу! Так ось чому мститься він Кейз-Олові!

«Мій любий, присягаюсь відплатити за всі твої муки! — думала Тессі. — І скорше сама «Зоря» розсиплеться на порох, аніж з неї буде скинута на Пірейю хоч одна атомна бомба!»

Замислившись, Тессі не помітила, що Фредді доправив її до отвору шлюзової камери. І тільки коли засичало повітря та розкрились невеличкі дверцята, вона отямилась.

У чудернацькому, покрученому коридорі на новоприбулих чекав невисокий чоловік у синьому комбінезоні.

— Інженер Проут. Тимчасовий шеф-інженер «Зорі», — відрекомендувався синій комбінезон.

«І ти знущався з Айта?! — хотілося вигукнути Тессі. — Ти теж радів, коли довідався, що він загинув?»

Вона, звісно, цього не промовила, а тільки холодно кивнула головою.

Розділ XI «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби!»

Ніч. Величезний кабінет, наповнений зеленкуватою пітьмою. Масивний стіл, освітлений схованими під абажуром лампами. За столом сидить підстаркувата людина у м'якому сірому комбінезоні і щось неквапливо пише старомодною простенькою ручкою, ціна якій — дві стальні монетки.

На аркуш чудового паперу лягають рівнісінькі акуратні рядки. Старий, певне, любить порядок у всьому: перед тим як написати нову фразу, він вмочує перо у велику бронзову чорнильницю, старанно зчищає зайве чорнило і тільки тоді виводить красиві, чіткі літери.

На сторінці виструнчились довгі рядки цифр… Може це вчений, що підсумовує результати багаторічної праці, аби не занести з собою в могилу розкриті ним таємниці природи?.. Але чому ж тоді він поряд багатозначних чисел ставить: «дайлерів», «штук» та заглядає щоразу в товстелезний «Економічний довідник»?.. А, то це, мабуть, один із тих стареньких промисловців, що досягли успіху десь наприкінці Доатомної ери і ще чіпляються за її техніку й звички, як за архаїчні смокінги та штани-дудочки.

Скрипить, скрипить перо старомодної ручки, ціна якій — дві стальні монетки. Старий раз у раз замислюється, втоплюючи погляд у куток, і тоді його очі стають мрійними, а губи шепочуть: «Так, так! Це буде добре!..» Скромна вечеря на столі незаймана, два яєчка, сухарик та склянка молока. Поруч стоїть підстаркуватий служник і нетерплячим кахиканням нагадує, що вже час перепочити.

Певно, старого всі люблять і поважають. Он бач, як побожно стежить лакей за кожним рухом пера!.. А ось до кабінету вбігла юна красуня. Це, мабуть, дочка, а може, й онука. Вона жартівливо однімає в нього ручку, куйовдить ріденьке попелясте волосся:

— Ну, досить! Ви, певне, втомились?

Яка ідилія!.. Старенький промисловець-консерватор. Старомодна ручка. Юна красуня — онука чи дочка…

Ні, хоч зовні все здається саме так.

«Старенький промисловець» — Кейз-Ол. Він ніколи не був консерватором. Ще двадцять років тому, коли тільки відкрили ланцюгову реакцію поділу уранового ядра, містер Кейз-Ол витратив на дослід понад п'ять мільярдів дайлерів — річний бюджет чималої країни! — і став монополістом атомної зброї. Під час Другої всепірейської війни і в повоєнні роки він створив десятки науково-дослідних закладів, які дали Монії і радіолокацію, і реактивну техніку, і електронно-обчислювальні машини, а самому Кейз-Олові — нечувані прибутки і становище наймогутнішої людини в капіталістичному світі.

«Старомодній ручці» немає ціни, бо нею підписано угоду про капітуляцію хрестовиків, що ознаменувала торжество Монії. А писав цією ручкою містер Кейз-Ол зараз тому, що боявся довірити свої думки навіть диктофонові. На великих аркушах чудового паперу він викладав той політико-економічний курс, якого мала дотримуватись Монія та її васальні держави з початком майбутньої війни…

В мозкові Айта відбивається кожна фраза, кожна цифра жахливої програми. Хто знає, чи пощастить зняти копію з написаного.

Таке саме бажання світиться і в очах Мей.

— Все папери й папери… — Вона згребла аркуші в купку. — Невже у вас немає радників, ясновельможний?!

— Годі, Мей! — Кейз-Ол забрав у неї рукопис, затулив долонею. — Тут нема нічого цікавого.

— О, коли так — я мушу прочитати все. Од першого до останнього рядка!

— Не можна.

— А я хочу.

— Ні!

— Ні?! — пухнаста кішечка обурена і починає випускати гостренькі пазури. — Я ображусь, ясновельможний!

— Мей, це — справа не вашого розуму!

Ого! Примружились очі, метнулися з них сині блискавки. Зсунулися брівки так, що між них лягла вперта вертикальна риска. В голосі, який щойно бринів кришталевим дзвіночком, почулася металева твердість.

— Якщо не помиляюсь, ясновельможний обіцяв одружитись із жінкою, яка буде розумніша за нього… Я не претендую на великий розум і ще не стала дружиною ясновельможного. Але коли він хоче зробити з мене іграшку, хай вважає, що шлюбний контракт розірвано! Неустойку охоче сплатить містер Хейл-Уф.

Окрутнулась і пішла геть.

Кейз-Ол тільки насупився і потягся до вечері.

Не вперше доводиться Айтові спостерігати такі сцени, але досі Мей була стриманіша. Зараз вона зважилась на далеко більше — і Кейз-Ол не вибухнув гнівом, стерпів образу.

«Підтоптався старий!» — глузливо подумав Айт.

Справді, останнім часом, коли до Псойса якраз поверталася молодість, Кейз-Ол почав підупадати. Все життя, від самого дитинства, він дотримувався суворого режиму і не витрачав сил на такі дурниці, як жіночі примхи. І от тепер усе поламалось. Він працює тоді, коли треба відпочивати, їсть нехотя й мало. Певне, він втішає себе тим, що незабаром закінчить останні приготування до катастрофи й тоді вже відпочине як слід. Тільки ні, це вже надходить старість.

Видно, що Кейз-Ол от-от визнає себе переможеним. Його рука вже була піднялась, щоб увімкнути екран, покликати Мей. Але в цю мить лунає тихий гудок, спалахує світна табличка: «Шеф поліції». І миршавий, похнюплений старик враз дивно змінюється. Він випростується; очі в нього спалахують: якщо хтось наважився потурбувати серед ночі самого Кейз-Ола — певно, сталося щось надзвичайне.

Псойс знає, що в таких випадках Кейз-Ола треба залишати самого. Він повільно прямує до дверей. Почуте змушує серце витанцьовувати радісний танок. Шеф поліції, затинаючись від страху, повідомляє, що його агенти затримали невідомого з п'ятнадцятьма котушками магнітофонного запису Наради «наймудріших»; о сімдесятій годині над Дайлерстоуном промчав літак і скинув кільканадцять тисяч листівок із скороченою стенограмою тієї ж Наради; щойно перехоплено свіжий номер «Полум'я», цілком присвячений Нараді; група озброєних анархістів захопила телецентр «Ньюз-лейн компані» і, відбиваючи атаки поліції, зараз веде передачу знову ж таки про Нараду.

Затримуватись далі небезпечно. Айт тихенько причиняє двері і по-молодечому швидко і енергійно іде коридором.

От і почалося… Почалось так несподівано, аж не віриться. Анархісти на телецентрі! Правда, ці горлані не здатні на серйозне — хіба тільки зчинять шарварок. Але зараз вони роблять хорошу справу. О, Айт чудово знає так званих «середніх монійців»! Навіть ті з них, що ненавидять політику, нині не спускають очей з екранів: аякже — інтригуюче видовисько! Може, в поле зору потрапить справжня бійка, справжня, а не бутафорська кров. А той, хто почує бодай кілька фраз фонограми Наради «наймудріших», уже слухатиме до кінця.

Куди ж поткнеться Кейз-Ол? Як буде викручуватись оцей хижий лис?

Айтові хочеться піти до своїх покоїв, увімкнути екран в одну з потайних ліній, що «васали» провели своєму «головнокомандуючому». Зараз дуже важливо знати, як реагуватиме Кейз-Ол на вбивчу звістку. Але слід поступитися місцем тому, хто зуміє швидше зорієнтуватись в обстановці та вжити відповідних заходів. Айт поспішає до Мей.

Критись нема чого. Все можна говорити прямо, тільки б не виявити своєї радості. Ну, а те, що рука «цариці краси» стисла на якусь мить руку старого Псойса — так то ж просто Мей спіткнулась, поспішаючи!

Коли Айт разом з Мей зайшов до кабінету Кейз-Ола, той уже кінчав давати розпорядження. Ні, він таки недарма став ватажком вовчої зграї «наймудріших»! Холодний голос чітко карбує слова:

— …Наступ на телецентр припинити, поліцаїв відтягти. Вимкнути струм у телецентрі, а якщо не можна, то в усьому районі! Негайно надрукувати мільйон листівок з підписом: «Центральний Комітет Комуністичної партії Монії». Текст: заклик до загального збройного повстання; лозунги: експропріація усієї — підкресліть! — усієї приватної власності, відокремлення церкви від держави; переслідування тих, що працювали на Кейз-Ола… Набрати й надрукувати сто тисяч примірників «Полум'я» з аналогічним текстом. Все це скинути завтра вранці з літаків.

Айт і Мей обмінялись поглядами. Кейз-Ол не тільки не розгубився, але намагається все повернути собі на користь. Лише одинаки підуть за фальшивими гаслами; спровоковане містером збройне повстання буде придушене. А коли проллється кров, коли тисячі людей буде запроторено до тюрем — хто там буде згадувати про якусь «Нараду».

— Поліцію і військо привести в стан бойової готовності. Ні в якому разі не стріляти першими, але намагайтесь зробити так, щоб стріляли бунтівники. А тоді — знищуйте. Все.

— Буде виконано, ясновельможний!

Клацнув вимикач, погас екран. Кейз-Ол підвів голову, подивився на Мей і сказав глузливо, з викликом:

— Ну?

— Пробачте, ясновельможний! — Мей підійшла до нього, пригорнулась. — Я визнаю свою провину. Але визнайте також і ви: не годиться принижувати гідність жінки… — Вона помовчала трохи і сказала вже іншим тоном, стурбованим, діловим: — Мене дуже непокоїть оця історія, ясновельможний! Ви запропонували геніальний план контрнаступу. Але чи не замало цього?.. Ви дозволите мені дати вам пораду, ясновельможний? Що, якби Сенат видав закон про заборону атомної зброї?.. Комуністи домагаються його шістнадцять років; вони грають на цьому, підбурюють усіх. То хай одержать папірець… Ви мене зрозуміли, ясновельможний?

Кейз-Ол дивився на неї мовчки, зачудовано. Якщо він сам щойно наказав здійснити справді грандіозну за своїми масштабами провокацію, то його наречена хватнула ще вище!

Законопроект про заборону атомної зброї!.. Хм… Навіть у нього, людини, що не гребувала ніякими засобами для досягнення мети, не вистачило нахабства вдатись до такого обману. А це справді блискуча ідея! Треба тільки додати застереження, що Монія залишає за собою право використати атомну зброю, якщо зазнає атомного нападу. При потребі такий напад можна інспірувати дуже легко.

Він уже погодився з сміливою пропозицією, але — недовірливий і обережний з природи — ще зволікав, обмірковував, чи немає тут якоїсь прихованої небезпеки.

— Що ж, Мей… Може, так і доведеться зробити. Побачимо, як підуть справи.

Радісно спалахнули очі дівчини. Ледве помітно кивнув головою Айт. Хай Кейз-Ол видає закон, щоб порушити його в ту мить, коли план «Блискавка» вступить у дію. Зробити це далеко складніше, аніж він гадає: війну не почнеш без людей, а кожна людина, незалежно від своїх політичних переконань, хоче жити. Тільки б він не передумав!

Тієї ночі Кейз-Ол спав спокійно, наче нічого не сталось. А його камердинер тинявся з кутка в куток, чекаючи нового дня.

Айт сподівався, що «конспіраторка Тессі» ввімкнеться хоч тепер. Нещодавно вона натякнула на якесь надзвичайно важливе завдання і попередила, що не зможе підтримувати зв'язок, бо виїжджає на невизначений час. Певне, її завдання і справді було серйозне, бо дівчина наївним шифром — за першими літерами слів — назвала своє прізвище: Торн.

Айт тоді розгнівався на дівчину за її нерозсудливість, попрощався сухо й коротко. А зараз — шкодує, турбується. Він звик до дзвінкого схвильованого голосу Тессі Торн, до тих дивних її інтонацій, які чомусь знаходили відгук у серці, викликали спогади про молодість.

Добре було б, якби Тессі ввімкнулась. Запальне дівча може не розгадати провокаційного плану Кейз-Ола, кинеться в бій та й загине. Комітет Захисту Миру!.. Виявляється, це таки зовсім не витівка нудьгуючих дамочок. Айт тепер уже знає, що роботу в Комітеті поліція розцінює як приналежність до комуністичної партії, а це говорить багато про що. Немає сумніву — саме отакі дівчатка й поширюють котушки з записом Наради та листівки, які так стурбували Кейз-Ола.

Тессі мовчала. Айт тримав свій приймач ввімкненим аж дві години, а потім махнув рукою і подався до кабінету Кейз-Ола. Цей день мав вирішити все.

Події розгортались зовсім не так, як хотів би Кейз-Ол. Ранком того дня літаки справді розкидали величезну кількість провокаційних листівок; одна з радіостанцій, «захоплена комуністами», проголосила заклик до загального збройного повстання. Але не дрімали й комуністи. Тисячі агітаторів вийшли на вулиці; стіни забіліли відозвами. Гасла були короткі й чіткі: «Не піддавайтесь на провокацію! Женіть геть усіх, хто закликає до зброї!» І поліція не знала, як знайти причіпку для арештів.

А «коліщатка» з записом Наради тим часом швидко розкотилися по всій Монії. «Розмножте і передайте СПРАВЖНІМ друзям» — так закликала компартія. Диктофони, які з ініціативи Кейз-Ола поступово витісняли папір та чорнило, працювали на повну потужність.

Але люди не перетворювались одразу на ворогів Кейз-Ола. Ні, більшість просто жахалась, проклинала вчених-атомників і цілий світ. Найбагатші і найдалекоглядніші почали виїздити з Дайлерстоуна в безпечніші місця; інші, залишаючись на місці, полохливо прислухалися, чи не верещать сирени. Над Монією нависла примара атомної війни.

Кейз-Олові доповідали обстановку щогодини. З повідомлень було ясно, що провокація провалилась. Ніхто не виступив зі зброєю, зате в цілому ряді районів Дайлерстоуна спалахнула паніка. Кейз-Олових газет не купували, зате нелегальне «Полум'я» передавали з рук в руки. Там було вдруге видруковано статтю професора Літтла «Санклейська трагедія». Реакція населення на цю статтю дуже тривожна.

— Так… Так!.. — сухо кидав Кейз-Ол у відповідь на повідомлення. Він був надто розумний, щоб у такий момент вдатись до зброї, і різко зупинив шефа поліції, коли той запропонував розстрілювати на місці тих, хто поширює або читає комуністичні видання. Врятувати становище зараз могла лише хитрість.

Одна з вечірніх газет — звичайно ж, тільки в гонитві за величезним тиражем — опублікувала протест двадцяти семи вчених-атомників проти використання атомної зброї. Шеф поліції доповів, що дав наказ заарештувати тих, що підписали протест.

І ось тут Кейз-Ол уперше дав волю своєму гніву.

— Дурень! Негайно скасуйте наказ і здайте справу своєму заступникові! Той, хто хоч пальцем торкне когось із оцих двадцяти семи, буде негайно розстріляний!

Він люто клацнув вимикачем і натис на кнопку з написом «Головний Радник».

— Пане Раднику! Негайно приготуйте люб'язні запрошення десятьом найвидатнішим атомникам. Завтра, рівно о тридцятій, я прийму їх у Залі Рожевих Мрій. Натякніть пресі: Кейз-Ол хоче обміркувати питання про заборону атомної зброї.

— Добре, мій любий! — прошепотіла Мей, коли Кейз-Ол скінчив і втомлено сперся на спинку крісла.

— Добре?.. — він гмикнув, криво посміхнувся. — Ні, моя люба, це — зле. Дуже зле. Але нічого іншого зробити не можна. Ні, не можна.

Наступного дня, П'ятдесят четвертого числа Першого місяця, ранкові газети вийшли з величезними заголовками: «МІСТЕР КЕЙЗ-ОЛ — ПРОТИ АТОМНОЇ БОМБИ».

Розділ XII Приготування закінчується

Минула майже декада, а Тессі Торн усе ще не знала, як здійснити сміливий задум.

З Пірейї штучний супутник видавався жалюгідною цяткою. Звичайно, свідомість враховувала відстань і масштаб, але й після такого корегування «Зоря» уявлялась спорудою неміцною, вразливою. Думалось: досить пробратися до найголовнішого пульта управління, смикнути за якийсь там рубильник — і розсиплеться «Зоря Кейз-Ола», вріжеться в атмосферу планети вогненною зливою метеорів.

Так, з Пірейї все здавалося легкоздійсненним і романтичним.

Штучний супутник зблизька втрачав свою красу. Його зовнішній о́бід, зварений з корпусів кількохсот ракет, ряснів латками та потворними рубцями. Внутрішній кільцюватий коридор з численними герметичними дверима, крихітні каютки, обставлені убогими металевими меблями, асоціювались хіба що з в'язницею чи казармою. Ніякого піклування про затишність, привабливість зовнішнього вигляду — «Зоря Кейз-Ола» була всього-на-всього космічною воєнною базою. І цим визначалось усе.

Фредді Крайн привіз свою наречену та й лишив її саму. Він мав завдання якнайшвидше здати в експлуатацію штучний супутник і працював з ранку до ночі. Але Тессі це навіть подобалось. Як тільки організм призвичаївся до нових умов, вона почала дослідження «Зорі Кейз-Ола» самостійно.

Дівчина вміло користувалася своїм становищем єдиної жінки серед персоналу, закинутого в міжпланетний простір острівця. Грайливою посмішкою, добре імітованою наївністю вона впливала сильніше за всякі накази. Перед нею розкривалось те, що за інструкцією становило абсолютну таємницю.

Весело щебечучи, Тессі пурхала з сектора в сектор, з відділу до відділу. Саме пурхала, бо хоч внаслідок обертання «Зорі Кейз-Ола» біля ободу й існувала сила тяжіння, однак тіло важило там хіба десяту частину того, що на Пірейї. Досить було ступнути трохи енергійніше — і одразу полетиш аж під стелю, а звідти спустишся повільно й легко, як пір'їнка.

Гарненькому дівчаткові до всього було діло: «А це що? А навіщо? А як?» І навіть найпохмурніші та найпедантичніші ясніли, ставали привітнішими, відповідаючи на її запитання.

Але дані розвідки не радували, а, навпаки, лякали Тессі.

Виявилось, що важко тільки побудувати штучний супутник, а коли його вже створено, він набуває неймовірної живучості звичайного космічного тіла. З великим метеоритом, здатним заподіяти значну шкоду, «Зоря Кейз-Ола» могла зустрітись один раз у сто мільйонів років. А проти маленьких були встановлені спеціальні автоматичні гармати та кулемети, керовані радіолокаторами; вони розстрілювали небезпечні частинки задовго до наближення.

Але конструктори подбали не тільки про захист від метеоритної небезпеки. Припускаючи й можливість нападу, вони створили справді неприступну фортецю.

Що можна заподіяти штучному супутникові, коли його могутнє озброєння автоматично знищує усякий предмет, який наближається без радіосигналу «Я — свій»? Що можна заподіяти «Зорі Кейз-Ола», коли кожен з її ста двадцяти секторів становить собою цілком самостійний вузол оборони, здатний зберігати боєздатність навіть після втрати всіх інших? І що можна зробити взагалі, коли після завершення робіт у бойових секторах не лишиться людей, а їхнє місце посядуть електронно-обчислювальні машини, чутливі тільки до наказів Кейз-Олового радіоцентру з Пірейї?

Як шкодувала Тессі Торн, що не погодилась тоді, аби Люстіг полетів на «Зорю»! Він зумів би відшукати вразливе місце штучного супутника!

І все-таки Тессі не занепадала духом. Тут, у фортеці Кейз-Ола, вона шукала однодумців, які змогли б стати спільниками у боротьбі.

Лише одиниці одверто заявляли, що прагнуть війни, знищення Союзу Комуністичних Держав. Всі інші — навіть ті, що ненавиділи комуністів, — хотіли миру. Отут, на штучному супутникові, де, незважаючи на всі застережні заходи, смерть стояла у кожного за плечима, зовсім по-іншому сприймалися проблеми, що їх на Пірейї можна було розглядати з олімпійським спокоєм стороннього спостерігача. Одного разу Тессі побачила це навіч.

Молодий красень, командир сектора БМ, хтиво поглядаючи на принадну наречену нового шеф-інженера, патякав про мужність і патріотизм, про готовність загинути в боротьбі проти варварів-комуністів. Тессі бачила, що він просто задавака, пуцьверінок, що видає себе за орла. Тому дратувала його навмисне, гаряче захищаючи свої пацифістські переконання. І ось у ту мить, коли кандидат у герої досяг найвищого пафосу в своєму монолозі, несподівано завищала сирена, а слідом пролунав неймовірної сили вибух.

Командир сектора кинувся до Тессі, грубо шпурнув її в отвір аварійного боксу і швидко зачинив герметичні двері.

На мить стало тихо. Потім почав наростати огидний тонкий свист. Він вріза́вся у вуха, стискав серце тривожним передчуттям.

— Вдягайтесь, міс Тессі! Швидше! З камери виходить повітря.

Галантний поклонник похапливо натягав на себе скафандр. Він навіть забув, що гостя не вміє поводитися з цим одягом. Тессі з горем-бідою дала собі раду.

Коли обоє вдягнулись, командир сектора натис на важіль. З гуркотом відчинились важенні двері — повітря відкинуло їх, як аркушик паперу, і ринуло в простір через два отвори, що їх пробив у стінах командирської рубки метеорит.

Може, нечітко реагували захисні пристрої чи після обстрілу гармат та кулеметів од метеорита лишився випадково якийсь уламок і пронизав обидві подвійні стіни та шар захисного матеріалу між ними. Як і раніше, сяяли сховані під товстим склом електричні лампи. Як і раніше, мерехтіли циферблати електронно-обчислювальних пристроїв. Але в приміщенні вже панував холод, віяло пусткою.

Пишні квіти, що мали дуже прозове призначення — поновлювати запас кисню, — стояли зморщені, зжовклі. Вони ще трохи куріли: то міжпланетний вакуум висисав з них рештки вологи. Пташка в клітці над ними — індикатор, який своєю смертю мав попереджати про неполадки з постачанням повітря та про надмірну потужність космічних променів, — лежала нерухомо. Тессі простягла до неї руку. Негнучкі пальці пластмасової рукавички не мали чутливості. Хрупнули й одпали випростані крильця. Здавалось, що вони з тонісінької криги.

Тессі глянула на свого супутника. Він теж дивився на пташку.

— Скажіть, ви тепер погоджуєтесь зо мною? — тихо запитала Тессі.

Він здригнувся, почувши її голос у навушниках скафандра. І так само тихо відповів:

— Погоджуюсь.

Уже коли автоматичні прилади ліквідували пошкодження і рубку заповнило холодне чисте повітря, Тессі сказала:

— Коли вам дадуть наказ убивати, пригадайте оцю пташку!

Він уже оговтався і відповів звичним компліментом:

— Я пам'ятатиму її завжди, бо не забуду вас.

Так, більшість з персоналу «Зорі Кейз-Ола» не хотіла війни. Але, посилаючись на присягу, співбесідники заявляли, що будуть змушені виконати який завгодно наказ.

Тессі розуміла, що таких людей не можна зневажати чи ненавидіти, їх треба переконувати довго й терпляче. Факт лишався фактом: кожного, хто порушить присягу, чекає смерть.

Незбагненним був для Тессі тільки Проут, отой похмурий інженер, що зустрічав їх у день прильоту.

Він не подобався дівчині. Було в ньому щось таке, що змушувало насторожуватись.

— Ви — онука професора Лайн-Еу? — спитав він якось, перестрівши Тессі. І додав багатозначно: — Шкода, що він помер. Кажуть, він творив чудеса.

Ця фраза сама по собі була звичайна в розмові двох малознайомих людей. Але одразу ж по тому Проут сказав так, ніби відповідав на запитання:

— Каторжник Айт, про якого вам розповідали, зварював сусідній сектор — БЦ.

Тессі непевно гмикнула.

— Вас, мабуть, цікавить, куди поділись каторжники з «Зорі»? Уявіть собі, трапився дивний випадок: одразу ж після закінчення будівництва у сто двадцятому секторі вирвало герметичні двері. Каторжники були без скафандрів. За кілька секунд загинуло понад сто чоловік. Усі — комуністи. Лишились гангстери та вбивці.

У Тессі болісно стислося серце. Вона зрозуміла, що це був за «випадок», але не могла збагнути, навіщо розповідає про це Проут.

— Що ж, кара божа…

— Так, — посміхнувся він іронічно. — Бог знає, кого карати. Між іншим, через декаду закінчуються останні роботи на ракетодромі. Там працюють сто п'ятдесят комуністів.

Тессі промовчала, і він нічого більше не сказав. Зате наступного дня розшукав дівчину спеціально для того, щоб показати в ілюмінатор:

— Погляньте, он до сектора КР транспортують водневу бомбу. З «Зорі Кейз-Ола» дуже добре обстрілювати Пірейю. Мабуть, ми незабаром і спробуємо це зробити.

Він знову посміхнувся — так, що Тессі не витримала:

— Як вам не соромно!.. У вас є дружина?

Проут глузливо похитав головою:

— Немає, міс Тессі.

— Ну, тоді все ясно. До побачення!

Він ніби був приставлений шпигувати за нареченою шеф-інженера «Зорі». В усякому разі, куди б не поткнулась Тессі, через якийсь час біля неї опинявся Проут і розповідав ще про якусь із таємниць штучного супутника.

А тим часом обстановка вимагала негайної дії. Почалося те, про що ніхто з обслуги «Зорі Кейз-Ола» думати не хотів.

Ракета з водневою бомбою, на яку вказав Проут, була першою ластівкою. Наступного дня прибуло дві. Ще через добу — чотири. А потім — десять.

Якщо й досі на «Зорі» було невесело, то тепер стало моторошно. Тессі ще пробувала посміхатись, жартувати, але на неї вже не звертали уваги. Та й сама вона все частіше й частіше забивалась до своєї каюти і мовчки, тоскно дивилась на покинуту планету.

Звідси Пірейя здавалась красивою і спокійною. Заткана блакитним серпанком, залита промінням Сонць, вона вдень вигравала найрізноманітнішими барвами, а вночі виблискувала яскравими вогнями. Там вирувало життя. Там точилась боротьба. А на «Зорі Кейз-Ола» панує тиша. Страшна, могильна тиша.

Ось, плюючи спалахами, причалює до космодрому величезна ракета. Якби це було на Пірейї, все аж двигтіло б навколо. А тут — ані шелесне. Навіть якби вибухнула воднева бомба, розлилося б тільки нестерпне сяйво та промчали б нестримні потоки смертоносних часток. Та й годі.

Вже двадцять секторів «Зорі Кейз-Ола» замкнено наглухо, озброєно отакими ракетами з атомною начинкою. Сьогодні Сорок четверте; до початку Другого місяця лишилось десять днів. Щодня по десять ракет… Отже, похмурий прогноз Літтла стверджується.

Страшно! Але ще страшніше уявити, як космічні ракети помчать на Пірейю. Треба негайно щось робити… Тільки — що?

З жалем, з соромом поглядає дівчина на свої два пістолетики. Атомну бомбу не підірвеш нічим. Електронно-обчислювальний пристрій, схований у товстелезній сталевій оболонці, реагує тільки на шифровані сигнали радіоцентру Кейз-Ола. Приладнають бомбу на стартовій установці сектора, замкнуть герметичні двері — і тоді вже туди не зайде ніхто, бо й замки скоряються наказам з Пірейї.

Лише одна людина може допомогти Тессі Торн у здійсненні її задуму. Полковник Фредді Крайн має надзвичайні повноваження. Але трильйонер розрахував точно: хто створив штучний супутник, навряд чи заміриться на діло рук своїх.

Фредді не знав спочатку, чому його призначили шеф-інженером «Зорі». Одержавши детальну інструкцію аж після того, як на штучний супутник прибула перша атомна бомба, він захвилювався і вирішив, що Тессі треба негайно повернутись на Пірейю.

— Мій любий, — заперечила вона, — а чи не гадаєш ти, що коли почнеться атомна війна, в космосі буде безпечніше?

— Мабуть, твоя правда. Залишайся.

Він не помітив іронії в її словах, не замислився над долею людей, що не зможуть утекти в міжпланетний простір і що в них немає навіть такого сховища, як під палацом генерала Крайна.

З жалем дивилась на нього Тессі. І оце за нього вона мало не вийшла заміж?!

— Фредді, але ж ти сказав, що ти — проти війни!

Він здивовано глянув на неї ясними очима:

— А хіба я коли-небудь висловлювався за агресію?

— А оте он?.. — Тессі кивнула в бік ракетодрому. — Невже ти гадаєш, що водневі бомби — носії миру?

— Аякже, моя дівчинко! — він засміявся, скуйовдив їй волосся. — Хіба комуністи почнуть війну, якщо в небі над ними висить «Зоря Кейз-Ола», заряджена ста двадцятьма найпереконливішими в світі аргументами?!

— А якщо війну розпочне Кейз-Ол?

— Цього не може бути, моя люба!

Тессі похитала головою та й пішла геть. Отже, словами нічого з Фредді не вдієш!

Збігло ще кілька днів. Вранці П'ятдесят четвертого числа Першого місяця, коли на останню вільну стартову установку було прилаштовано сто двадцяту ядерну бомбу, Тессі покликала Фредді до себе в каюту і суворо сказала:

— Заприсягнись своїм життям, життям наших майбутніх дітей, що жодна з цих бомб не полетить на Пірейю, коли на Монію не нападуть першими!

— Ти знову про своє? — він незадоволено поморщився. — Тепер від мене нічого не залежить.

— Неправда!.. Присягайся!

— Ні, я цього зробити не можу. Трапляються випадки, коли саме превентивна, ну, застережна війна дозволяє уникнути…

— Присягайся!.. — стиснувши кулаки, Тессі дивилась на нього з жахом і ненавистю. — Якщо ти цього не зробиш, я ніколи не стану твоєю дружиною!

— Ну, заспокойся, моя люба. Я…

— Іди геть! — Вона вже не могла стриматись. — Шлюбний контракт розірвано!.. На твоєму весіллі ніхто не співатиме! Тоді гуркотітимуть на увесь світ атомні бомби!

І він пішов. Пішов з виглядом чоловіка, ображеного у своїх найсвятіших почуттях.

Тессі збирала речі. Вона вирішила покинути «Зорю Кейз-Ола» першою ж ракетою.

Під руки потрапила коробка з пістолетами і патрони. Дитячі іграшки! Що їх — викинути геть? Але ні, стривай! Ця зброя ще може придатись!

Вже кілька разів Тессі поривалася відвідати ракетодром, щоб якось порозумітися з комуністами-каторжниками, попередити їх про смертельну небезпеку. Виконати цей намір їй перешкоджала не так найсуворіша заборона, як страх перед тривалою подорожжю у безповітряному просторі. Правда, останнім часом Тессі трохи навчилась поводитись із ракетницею скафандра і досить вільно пересувалась від обода штучного супутника до його центральної частини.

Дівчині щастило. Ніхто не перестрів її на шляху до повітряного шлюзу, не перепинив, коли вона, сиплючи ракетними спалахами, помчала в простір. І навіть на ракетодромі ніхто не помітив, як до одного з каторжників на мить підлетіла людина у скафандрі, передала невеличку скриньку і одразу ж повернула назад.

Тессі навіть не встигла роздивитись, кому передала скриньку. Запам'ятались очі, що здивовано зиркнули на неї крізь віконце скафандра. Вони були чорні, як у Айта, і це її чомусь порадувало.

Любий, ось уже багато-багато днів ти не чуєш голосу «матері»… Може, ти хотів передати щось дуже важливе, негайне, а нерозсудливе дівча кинуло тебе, подалось аж у міжпланетний простір, щоб переконатись у своїй нікчемності…

Засмучена, заглиблена в думки, Тессі й не помітила, що взяла надто вбік. «Зоря Кейз-Ола» не наближалась, а чудно поверталася, зводилась на ребро.

Коли Тессі це, нарешті, впало в око, в неї на серці похололо.

Дівчина добре пам'ятала: щоб не збитися з маршруту, треба летіти так, аби червоний ліхтар на одному боці «Зорі» стояв точно в центрі червоного кільця протилежної сторони. Але пам'ятати замало. Треба вміти ще й виконати найскладніші маневри в світі невагомості, перетворивши саму себе на реактивний снаряд.

Тессі стріляла і з основних, і з бічних дюз скафандра, гальмувала, повертала назад. І ось, нарешті, потрібного напрямку було набрано. Тепер — уперед.

Вона натисла на кнопку. Пролунало два вибухи — і все. Щось трапилось?

Ой леле: лічильник ракетних зарядів стоїть на нулі. Тепер ні зупинитися, ні повернути. Хіба пощастить ухопитися за сигнальний ліхтар або кільце маяка.

Все ближче рятівна «Зоря Кейз-Ола». Дівчина у безповітряному просторі пливе повільно-повільно. Ліхтар пройшов осторонь, далеко. Але кільце… Та ось же воно!

Тільки ні, не досягла рукою, пропливло поряд товсте алюмінієве кільце з палахкотливими неоновими трубками. Воно віддаляється, все ближче зсуваються одне до одного круглі віконця-ілюмінатори на поверхні «Зорі Кейз-Ола», перетворюються на світлі цяточки, на ледве помітну пунктирну лінію.

Не затримаєш, не зупиниш повільного льоту. Може, мільйони й мільярди років мчатиме цей скафандр зоряним простором, доки не зіткнеться з якимсь небесним тілом. Налякана й розгублена, Тессі в першу мить забула про існування радіозв'язку, потім кликала на допомогу. Не одержавши відповіді, замовкла.

Вже немає ні страху, ні болю. Тільки прискорено стукає серце, відраховуючи останні хвилини життя.

Перед очима в неї на чорному оксамиті неба краплинкою крові жевріє Маррі — планета, що одержала свою назву на честь древньопірейського бога війни.

А Тессі не хоче думати про війну, про смерть. Їй чомусь пригадується, що пірейські астрономи й досі не розкрили таємниці загадкових каналів на поверхні планети-сусідки; їй хочеться вірити, що й на Маррі існує життя.

Тік-так — секунда. Тік-так — друга… Сто секунд — хвилина. Сто хвилин — година. Сто годин — доба.

Минула доба. Порятунку немає. Загубилась крихітна піщинка в безмежному просторі… А в тій піщинці ще жевріє життя, стукає серце, снуються думки. В ній досі палає любов, палахкотить ненависть.

Байдуже, навіть вороже дивиться Всесвіт на цю піщинку гострими жаринами зірок. Він створив людство. А окрема людина для нього — ніщо!