Частина друга Напередодні

Бомба «чиста» і бомба «брудна»

Дівчина співала.

Коли б її запитали, що саме вона співає, їй, мабуть, важко було б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку — безтурботна, задоволена усім. Дівчині підспівували вітер та басовите гудіння газотурбінного мотора.

Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, буквально пожираючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і, нарешті, застигла біля поділки 200.

Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль майже не торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак.

Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера. Вітер куйовдив її коротко підстрижене каштанове волосся і, захлинаючись, насвистував щось задерикувате.

Услід рожевій спортивній машині погрожували кулаками поліцаї, скрушно хитали головами водії. Дівчина не звертала уваги. Їй було десять пірейських років, і юність вирувала в ній, розбризкуючи невичерпну енергію.

Та ось дівчина глянула на годинник і знизила швидкість. Тепер її автомашина пересунулася на передостанню праву доріжку автостради і з легкістю балерини неквапно обганяла замурзані роботяги-грузовики.

На схрещенні доріг дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе в напрямку невисокого гірського пасма. Знак цілковитої заборони проїзду на неї не вплинув, так само як і не стурбував військовий пост біля шлагбаума.

— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.

Шлагбаум миттю піднявся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина привітно кивнула йому головою.

Другий пост. Третій. Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували стальні ковпаки вогневих точок. Вартовий виглянув через крихітне віконце в суцільній товщині металу дверцят.

Тут дівчині вже довелося витягти документи, розкрити й показати сумочку. Охоронці тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчина почала втрачати терпець:

— Ну, швидше! Скільки ви ще будете мучити мене. Треба розуміти, що мене ображають такі принизливі процедури!

Не слухаючи виправдань лейтенанта, дівчина стрибнула в машину і поїхала у ворота, які щойно відчинились.

Здавалося б, за такими стінами повинні критись якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку охороняли так старанно, нагадувала хіба тихе дачне передмістя. Серед яскравої зелені біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами довгі будинки атомного стилю. І лише в кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди і їхала дочка академіка Торна.

Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А хвилиною пізніше вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені брудного комбінезона годинника-цибулину і похитав головою:

— Знову.

— Знову, таточку… — з удаваним смутком зітхнула дівчина.

— Сто п'ятдесят на годину?

— Двісті, таточку.

— Двісті! — товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!

— Це нелогічно, таточку!.. Ти сам сказав, що сумуєш без мене і рахуєш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?

— Так, Тессі, — товстун підійшов ближче, обняв і поцілував дочку. — Але я сумуватиму ще дужче, якщо ти вб'єшся…

Машину кинули просто посеред алеї — мабуть, тут рідко хто їздив — і пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся за деревами. Через хвилину мовчазний досі будинок сповнився веселим гамором.

Доки дівчина пирхала та виспівувала у ванні, академік Торн разом з старенькою покоївкою сервірували стіл на веранді. З кількості закусок та пляшок, які вишикувались осяйною шеренгою, можна було б зробити висновок, що готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько з дочкою.

— Сім'я в повному складі! — академік налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіхи сім'ї!

— Вип'ємо!

Це був незмінний тост академіка Торна, символічний, як і ота шеренга пляшок, з якої ніколи не випивали більш як одну, та й то лише в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.

— Ну, доню, розповідай. Бачу по очах, що ти задоволена.

— Ат, де вже там…

— Ну-ну, не може бути! — Кругле, добродушне обличчя батька заясніло ще дужче, а смішний клинчик борідки задерикувато піднявся вгору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.

— Гаразд. — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?

— Умгу… — Торн саме розправлявся з біфштексом і тому не міг відповісти виразніше.

— І ти не розповіси нікому-нікому?

— Умгу…

— Я не жартую, тату… Про це я не повинна була б розповідати. Справа в тому, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!

Торн поперхнувся і вирячив очі на дочку.

— Дівчинко моя, чи ти часом…

— Ні, не збожеволіла, тату!.. — Тессі вже була серйозною. — Операцію робитимемо тільки вдвох. Уночі. Цілком таємно. Ти ж знаєш, що такі операції суворо заборонені.

— І Лайн-Еу штовхає тебе на небезпеку?.. — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому, що ти не можеш, не маєш права!

— Шкода, — похитала головою Тессі. — Дуже шкода, що академік Торн не вміє дотримувати слова. До того ж, пам'ятаю, він своїй донечці весь час торочив: будь сміливою…

— …і розсудливою. Хіба не так, Тессі? А саме розсудливості тобі й бракує завжди. Звичайно, професорові Лайн-Еу я не дзвонитиму. Але я турбуватимусь. Дуже турбуватимусь.

Мабуть, Тессі Торн чекала зовсім іншої реакції батька, бо засмутилась і замовкла. Засмутився й Торн і, щоб загладити провину, почав розпитувати, що та як.

Дівчина відповідала неохоче. Ну, є такий молодий, дуже гарний чорноокий юнак. Ну, в цього юнака, як визначив професор Лайн-Еу, внаслідок невідомої страшної хвороби неймовірно швидко руйнуються всі внутрішні органи. Тільки мозок у нього цілком здоровий. А, як відомо, в організмі змінюються, обновлюються всі клітини, крім клітин мозку. Отже, якщо дати йому нове тіло, то…

Академік гидливо пересмикнув плечима, але Тессі, на щастя, цього не помітила. Її увагу привернула серія спалахів у небі, на якому дотлівали останні промені Сонць.

— Що це, тату?

— А, ракети… — байдуже відповів Торн. — Три дні тому біля Крутого Порога почала працювати нова стартова станція.

— На Зорю Кейз-Ола?

— Так.

Дівчина замовкла, проводжаючи поглядом полум'яні хвости, які дерлися все вище й вище, поступово зникаючи в тьмяній синяві. Кільканадцять секунд було тихо, а потім почулося огидне, скрипуче: ве… ве… ве… Прокотилось одлуння. Прошелестіли дерева. І ще довго дзеленчали келихи на столі.

— Бр-р-р… Страшно! — сказала Тессі. — Люблю швидкість, але благородну. А тут… Тобі не здається, що ці ракети летять з таким звуком, ніби їх нудить?

— Ну, що ти! — з деякою образою відповів Торн. — Двигуни працюють чудово. Це нашої конструкції. Дуже вдалі!

Тессі посміхнулась нишком: батько лишився незмінним. Коли йдеться про техніку, алегорій і метафор він не розуміє.

— Ну, гаразд, татуню, а в тебе що?.. Розповідай, розповідай!

— Гм… Ну, так слухай: я створив антиречовину!

— Антиречовину!.. — з надмірним захватом підхопила Тессі. — А що, це відкриття має дуже велике значення?

— Так. Ти знаєш, що, крім електрона, є ще одна часточка такої ж маси, але протилежна за знаком — антиелектрон, або позитрон?

— Вивчала.

— Ти знаєш, що, крім протона, є часточка такої ж маси, але заряджена негативно — антипротон?

— Чула.

— Не вигадуй. Про цю частку ти не могла чути, бо її відкрили ми з Кольріджем зовсім недавно.

— Ну, не чула.

— І ти не знаєш, що, крім звичайного нейтрона, існує так званий антинейтрон?

— Н-не знаю…

— Хвалю за одвертість. Антинейтрон існував тільки в теоретичних розрахунках. Декаду тому ми з Кольріджем уперше в світі одержали антинейтрони, та ще й не окремі, а потужний сніп.

— Мабуть, ти дуже зрадів.

— Не поспішай, Тессі, не поспішай! Я й досі не знаю, радіти мені чи плакати… Ти не забула, з чого складається атом будь-якої речовини?

— Не забула, таточку! — зітхнула Тессі. — Ти втовкмачував це мені з дитинства! Позитивне ядро атома складається з нейтронів та протонів. Навколо нього обертаються негативно заряджені електрони.

— Чудово! А що коли взяти антипротон, антинейтрон і антиелектрон та й побудувати з них антиатом?

— Ну, то антиатом і буде, — бадьоро відповіла Тессі.

— Чудово!.. — круглі очі академіка Торна заблищали хитро, немов він дискутував зі справжнім супротивником. — А якщо з'єднати ці антиатоми в антимолекули?.. — він налив собі у кришталевий келих вина. — Ну, у формі отакого келиха, скажімо. Що буде?

— Буде, шановний академіку, антикелих, антикришталевий, антипрозорий, антивисокий, антивузький і буде він наповнений антивином — дистильованою водою або касторкою! Татуню, любий, я нічого, нічого не розумію в усіх оцих «анти». Та й навіщо вони мені потрібні!

Сумовито й любовно дивився академік на свою дочку. Йому було приємно, що вона отака життєрадісна, і водночас прикро, що між ними ніколи не було й не буде зворушливої єдності думки людей одного фаху.

— Тессі, Тессі! Коли б це почула твоя мати!

Дівчина вмить посмутніла, похитала головою.

— Не треба, тату. Адже я виконую її волю…

— Так, не треба… — академік зітхнув, погладив долонями свою кулясту голову. — Ти зовсім така, як була вона, і протилежна в усьому. Якщо хочеш знати, честь відкриття антиречовини належить не мені, а твоїй матері. Вона теоретично довела існування нової форми матерії, ще коли тебе не було на світі. І ось тепер…

— Не треба, тату… Ти почав говорити про антикелих.

— Ну, гаразд. Антикелих… Коли б отут, на столі, з'явився такий антикелих з уявним антивином, то, доню моя, ми не встигли б на нього й глянути! Через дві десятимільярдні частки секунди все довкола, скільки сягає око, було б знищено. Страшна це річ — антиречовина!

— І ти її… створив.

— Так, моя люба… — академік підняв келих, подивився крізь нього на вогні лабораторії. Сказав тихо: — Я п'ю за найвидатніше досягнення науки Атомної ери! Ти знаєш: я ніколи не вихвалявся. Але те, що я зробив зараз, не може зрівнятись ні з чим.

Приголомшена Тессі мовчала. Вона дивилася на свого батька з шанобливим острахом. У напівприсмерку його присадкувата, незграбна постать розпливалась, зливалася з навколишніми предметами. І тільки вогні ліхтарів, відбиваючись в опуклих скельцях окулярів, мерехтіли, блимали, надавали силуетові загадкового, зловісного виразу.

— Не думай, доню, що антиречовина — щось надприродне: у нескінченному Всесвіті є цілі зоряні системи з антиречовини. Які закони існування цього виду матерії, чи може існувати антибілок, а отже, і якесь інше життя — зараз відповісти важко. Єдине, що передбачила твоя мати теоретично, а тепер я ствердив практично, — дві такі форми матерії співіснувати в одному просторі не можуть. Якщо стикається речовина з антиречовиною, відбувається блискавично швидкий процес сполучення, так звана анігіляція. При цьому виділяється неймовірна кількість енергії у вигляді світла й тепла.

— Дуже цікаво… і страшно. — Тессі замислилась. — А як же зберігати таку антиречовину?

Торн не квапився з відповіддю. Він припалив люльку, кілька разів глибоко затягнувся. Потім сказав урочисто:

— Я добився цього, Тессі. Коли хочеш знати, в цьому й полягає моє відкриття. Ну, гаразд. Ходімо.

— Куди, тату?

Жевріючий вогник люльки прокреслив оранжову дугу в напрямку лабораторії.

— Не боїшся?

— Ні, тату.

— Про те, що побачиш, — нікому жодного слова.

— Гаразд.

Це вже вдруге батько запрошує свою дочку відвідати лабораторію, куди заказано вхід навіть самому президентові Монії. Три роки тому Торн показав дочці атомний реактивний двигун. Вчений сяяв од щастя, торочив Тессі про кванти й атоми, коефіцієнт корисної дії та захисні гарантії, а вона слухняно кивала головою і полохливо одсувалася від екрана аеродинамічної труби, на якому виднілась оповита димом червона сигара — перша, ще недосконала модель майбутньої космічної ракети.

Тепер такі ракети літають на Зорю Кейз-Ола щодня. Тессі з цибатого підлітка перетворилася на високу струнку дівчину. А батько не змінився анітрохи. Він усе ще не втрачає надії спокусити дочку своєю незрозумілою й страшною атомною фізикою!

Тессі пройшла з батьком до лабораторії заплутаним підземним переходом.

Ось і лабораторія. Вона тягнеться довгим нешироким півкільцем і нагадує майстерню титанів: скрізь попід стінами стоять монолітні бетонні та свинцеві цеглини, а над ними мертво висять гаки багатотонних пересувних кранів.

Усе довкола залито світлом, таким яскравим, що грані предметів здаються розпеченими до білого жару. Тихо. Безлюдно. Але ні… Он ворушиться якась постать. Вона крихітна порівняно з висотою лабораторії та масивами цеглин. Це старий Кольрідж. Вірний помічник академіка Торна, усміхаючись, поспішає їм назустріч.

— О, Тессі! Жива-здорова? Я так давно не бачив тебе!

Він завжди такий, оцей татусь Кольрідж, — навіть учора для нього вже давно.

Тессі знає, з якою любов'ю ставиться до неї старик. Його жінка й діти загинули під час одного з найжорстокіших і найбезглуздіших повітряних нальотів хрестовиків. Усі найкращі почуття Кольрідж віддав дочці свого друга й керівника.

— Ну, Тессі, вже закохалась?

Це теж обов'язкове запитання. Можна відповідати як завгодно — Кольрідж все одно буде задоволений.

— Закохалась, татусю Кольрідж!

— Гм… і дуже?

— Крихітку-крихітку, татусю Кольрідж!

— Хто ж він?

— Їх аж двоє!

— Отакої… — Кольрідж б'є руками об поли. — Отже, тепер ти забудеш не тільки батька, а й мене?

— Нізащо в світі, татусю Кольрідж!

Така жартівлива розмова може тривати як завгодно довго, тому Торн уриває її з удаваною суворістю:

— Досить, досить! А ну, старий, покажімо нашій дочці, на що ми здатні!

Доки батько з Кольріджем налагоджували апаратуру, Тессі блукала по лабораторії. Все, що вона чула вдома протягом багатьох років, мимохіть відкладалося в її голові. Дівчина пам'ятає майже всі терміни й назви апаратів. Вона знає: там, за товстелезною залізобетонною стіною, у велетенському залі, стоїть злагода, яку називають космотроном. У колосальному кільцевому тунелі, з якого викачано повітря, під впливом магнітного та електричного полів обертаються елементарні часточки матерії. З кожним обертом вони набувають дедалі більшої швидкості і, нарешті, вилітають з такою енергією, що можуть роздробити перше-ліпше атомне ядро. Для роботи космотрона потрібен струм кількох потужних електростанцій, а для охолодження — ціла річка води. І все це для того, щоб створити мікроскопічно малу кількість неіснуючої на планеті речовини.

— Ну, Тессі, готово! Йди сюди.

Всі приготування закінчено. Поперек лабораторії пролягли бетонні та свинцеві цеглини. Вузьку щілину між ними закриває апарат, трохи схожий на електричний холодильник. Поруч стоїть «міс Доллі» — величезна, незграбна машина з клешнями, мов у краба. Коли почне працювати космотрон, в лабораторії порядкуватиме тільки вона, бо випромінювання пристрою для людини смертельне.

Бункер, з якого дослідники керують роботою космотрона, зміг би витримати яке завгодно бомбардування. Його двері мають таку товщину, що Тессі не вистачить рук, щоб зміряти. Але Кольрідж, вправно оперуючи підйомником, пересуває до дверей ще й велетенський бетонний куб.

— Готово!

— Струм! — командує Торн.

Клацнув вимикач. Потьмяніло світло електричних ламп у бункері. Спалахнув екран.

— Пильнуй, Тессі! — голос у Кольріджа хрипкий, схвильований. — Зараз ти побачиш те, чого не бачив, крім нас, ніхто!

Збігло ще кілька секунд. І враз крізь стіни бункера долинув тихий свист. Він голоснішав, підвищуючись в тоні, потім стих. А на екрані спалахнуло неприродне жовто-фіолетове світло. Воно било з щілини між захисними цеглинами, легко пронизувало підставлений апарат, товсту свинцеву плиту, бетонний куб і аж за ним уривалося тупим, пухнастим стовпом.

— Антинейтрони? — пошепки запитала Тессі.

Їй ніхто не відповів. І батько, і Кольрідж клацали перемикачами, не відводячи очей од екрана.

А сніп жовто-фіолетових променів яскравішав, яснішав. Його колір досі лишався незмінним на всьому протязі. Та ось за апаратом, що його Тессі назвала «холодильником», з'явився віночок зеленого сяйва.

— Пильнуй, Тессі!

Затамувавши подих, дивилася дівчина на чудесну гру світла. Віночок виростав, розпадався на окремі пасма. А ті, в свою чергу, розсипались на волохаті довгі нитки. Вже не було жовтого й фіолетового — весь «холодильник» оповило буйне зелене полум'я.

— Досить, Кольрідж!

Клацнув вимикач. Пасмо зникло з космотрона, однак таємничий апарат сяяв, не згасаючи.

До нього неквапно підповзла «міс Доллі», схопила за спеціальний гак, перенесла до кабіни ліфта. Площадка ковзнула вниз. Отвір закрився важкою металевою плитою.

Витираючи піт з обличчя, Кольрідж підвівся, пильними розумними очима глянув на Тессі.

— Ну, як?

— Красиво! — тихо відповіла вона.

— Красиво… Ні, Тессі, це — жахливо!

— Чому?

— Апарат зараз спуститься в глибоку підземну камеру, а тоді відкриється. В нього рине повітря — звичайне повітря…

— Ну, і що?

— Побачиш…

Чекати довелося недовго. Хвилин через три на пульті спалахнула червона лампочка. На екрані знову з'явився оповитий зеленим сяйвом «холодильник». Тепер він стояв посередині невисокого склепистого приміщення.

— Ну, боже поможи! — блідий Торн рвучким рухом натиснув на кнопку. Нестерпно яскраво спалахнув екран. Погас. Хитнулася, завібрувала підлога. Пролунав глухий, розкотистий удар, і все стихло.

— Ось тобі, Тессі, й нова бомба, страшніша за атомну та водневу, — сумно сказав Кольрідж. — Якщо ті бомби використовують тільки десяту частину ядерного пального, а решту розпорошують у просторі, то ця дає коефіцієнт корисної дії сто процентів. Процес у ній триватиме доти, доки існує хоча б один атом антиречовини.

— Ну, навіщо це, Кольрідж? — роздратовано сказав Торн. — Насамперед не бомба, а джерело енергії. А коли й бомба — так чиста.

— Чиста бомба? — Тессі дивилася на батька розгублено. — Я не розумію…

— Ну, бачиш, це бомба, яка після вибуху не отруюватиме атмосферу радіоактивним попелом.

— Але ж вона… вбиватиме?

Торн промовчав. А Кольрідж поклав Тессі руку на плече.

— Вбиватиме, Тессі! Зараз вибухнула така кількість антиречовини, що її не зважиш на жодних терезах. А тепер уяви, що вибухає справжня антиречовинна бомба… Все буде спалено й потрощено на величезній відстані… Ось і запитай свого батька, навіщо він випустив на світ божий ще один засіб знищення, страшнішого за який уже не вигадаєш!

— Досить, Кольрідж! — спалахнув Торн. — Ми можемо серйозно посваритися! Чому ти не заперечував, коли ми разом працювали над першою атомною бомбою?

— Е, друже, то був інший час…

Замовкли. Хмурились. А Тессі прошепотіла, не сподіваючись на відповідь:

— Хіба не все одно, від якої бомби гине людина — від… «чистої» чи від… «брудної»? — і пересмикнула плечима. — Не розумію!

Як сплітаються шляхи

Ніч. Тихо. Поперек широкого ліжка на зібганих подушках, підперши голову кулаками, лежить Тессі Торн. Перед нею — кілька фотографій та розсипаний стос листів.

— Чиста бомба… — шепоче Тессі.

Годину тому звідси пішов Кольрідж. Він приходив, щоб заспокоїти свою названу дочку, але тільки розбурхав її розповіддю про давноминуле.

Ні, недарма Тессі Торн так уникала нагадування про матір. Спогади були надто болючими, давня рана ще не загоїлася.

— Бідна матуся…

Тессі не зводить очей з фотографії молодої красивої жінки в комбінезоні. Вона стоїть біля якогось складного приладу, що виблискує склом і металом.

На зворотному боці фотографії написано енергійним, квапливим почерком: «Любий друже! Пам'ятай нашу лабораторію і мене!»

Тессі знає, кому адресовано цей напис. Ось поруч лежить портрет молодого привабливого чоловіка з сумними виразистими очима. Це вчений-атомник Ріттер Лайн — син професора Лайн-Еу, найближчий друг академіка Торна і колишній наречений матері Тессі.

Ось тут, у цьому стосі листів, уся історія їхнього кохання. Вони полюбили одне одного давно, ще в коледжі. В передостанній рік Доатомної ери відбулися офіційні заручини. Але закохані раптом посварились. Щоб насолити нареченому, Тессина мати неждано-негадано вийшла заміж за безнадійно закоханого в неї вайлуватого Торна. Після весілля схопилася за голову, та було вже пізно.

Мати не любила батька. Самолюбна й горда, вона скорилась долі, яку вибрала сама, та й годі. Всі її почуття лишилися з Ріттером Лайном. У хвилини суму й тоскноти вона писала йому листи… і складала їх до шухляди.

Тессі народилась через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося, матері слід було б уже й схаменутись. Але навіть поява дочки не вивела її з стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і татусь Кольрідж, а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї бешкетуванням, навмисним непослухом, часом просто ненавиділа матір… і все одно любила її гірко й безнадійно.

А потім трапилось нещастя. Одного разу, коли почалося випробування першого атомного двигуна, зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю дослідника і вже рвалася назовні, щоб знищити, зітерти на порох усе довкола. Лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто рискнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стержні голими руками. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне проміння такої потужності, що про рятунок не могло бути й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме ці декади й принесли дівчинці несподівану гірку радість. Вона знайшла, нарешті, справжню матір, люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх, сміялась, коли інший кричав би від болю, напівжартома дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалась, що після одужання стане зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилось їй стати іншою… Хвороба поширювалась, підточувала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу хвора попросила лікарів вийти геть і простягла руку до дочки.

«Тессі, сядь поруч. Я незабаром умру… Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія. Врятуй батька, бо він сам не свій. Я дуже завинила перед ним. Коли б у мене було два життя, я віддала б і друге, щоб спокутувати свою провину. Але тепер уже пізно. Он там, у шухляді, ти знайдеш папери, які розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли станеш дорослою. Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася зламати себе і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватись, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…»

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона померла.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі Торн.

Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, і ні на що не зважав. Тессі втішала його як уміла, але це не допомагало. Тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та пустувала, змушувала батька встрявати у всякі її дрібні справи, скаржилась, що нібито ніяк не може розв'язати задач, ходила замурзана, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.

Торн поступово отямлювався. Несподіваний бунт Тессі стривожив його, і він мимоволі взявся за «перевиховання» дочки. І коли б він був спостережливішим, то невдовзі зміг би з математичною точністю встановити, що його успіхи на цьому терені пропорційні не докладеним зусиллям, а тому, як швидко позбувається тоскної апатії сам вихователь.

Тессі намагається не згадувати минулого, бо воно надто важке. Але спогадів не вдається уникнути. І вони мимохіть пов'язуються з сьогоднішнім.

Атомна бомба. Її дія страшна не тільки в момент вибуху, а й дуже довго по тому. Давним-давно розвіявся дим двох монійських бомб, які були скинуті на Джапайю, а відлуння їх чути й досі: гинуть вражені променевою хворобою, каліками народжуються діти в тих, хто ще в дитинстві надихався радіоактивного попелу.

Атомну бомбу створили подружжя Торн, Ріттер Лайн, татусь Кольрідж та ще кілька вчених. Два атомних вибухи знищили загалом понад двісті тисяч людей. В ім'я чого? Правда, джапайці напали на Монію першими і наробили багато лиха. Однак загинули зовсім не нападники, а переважно жінки та діти, ті, що війни не хотіли…

І ось тепер батько створив нову бомбу — «чисту». Вона не забруднюватиме атмосферу радіоактивними речовинами. Але смерть лишається смертю незалежно від причин. А Тессі, обравши фах лікаря, заприсяглась боротись за життя.

Пильно, сумно вдивляється дівчина у риси материнського обличчя. Вона хоче збагнути, як сталося, що саме мати, та, яка загинула від променевої хвороби, бо пожертвувала собою задля життя сотень людей, прирекла на таку ж страшну загибель сотні тисяч. Як міг батько, м'який і щиросердий, віддати увесь свій невичерпний талант справі створення неймовірних засобів знищення?

Мовчить фотографія. Мати дивиться на свою дочку так, ніби хоче махнути рукою й одвернутись: «Не докучай дрібницями! Ні́коли!»

Вона й справді, мабуть, не замислювалася, заради чого і в ім'я чого працює. А от Ріттер Лайн замислився… і вкоротив собі віку.

Ще і ще Тессі перечитує листи своєї матері. Не все зрозуміло в оцих листах. Багато недомовок. Проте з коротких натяків, з фраз, які, здавалося б, нічого не означають самі по собі, для Тессі поступово стають зрозумілими ті причини, що привели до розриву матері з Ріттером Лайном. Вони були друзями, але не соратниками. Майже у кожному питанні їхні думки розбігались. І про те, як далеко сягнула ця розбіжність, свідчить останній лист Ріттера Лайна:

«Зневірився в собі і в людях, бо не зміг переконати навіть тебе. Зрікаюсь всього, що зробив. Мої ясні мрії знайшли таке страшне втілення, якому виправдання немає. Якщо хоч трохи шануєш наше минуле — рятуй майбутнє людства. Прощай!»

Не раз перечитувала Тессі цю коротеньку записку, але тільки тепер почав розкриватись її глибокий зміст. І дівчині стає страшно: вона мимоволі згадує про винайдену батьком антиречовину. «Чиста бомба»… Академік Торн, звичайно, не мріє про вбивство. Але він стане вбивцею несамохіть, якщо про бомбу дізнаються військові. Ні, цього не можна допустити! А що коли хтось інший відкриє антиречовину цілком незалежно від академіка Торна?

Складні ці питання, нерозв'язні. Татусь Кольрідж не зміг знайти на них відповіді. Тож як з ними впорається Тессі, яка нічогісінько не розуміє в атомній фізиці, не знається на політиці і хоче тільки одного: щоб люди жили мирно! І вона вибирає найлегший шлях: ат, не варто сушити голову завчасно.

Досить було Тессі вирішити — і враз заяснішало все довкола. Здається, навіть морок ночі почав розвіюватись.

Дівчина підвела голову і посміхнулася. Та це ж і справді вже світає.

Босоніж, у довгій нічній сорочці вона підійшла до вікна, розчинила його, сперлася ліктями на підвіконня. Вологий прохолодний вітрець війнув на неї, приємно полоскотав волосся. Запахло прілим листям, скопаним грунтом.

Ось уже зарожевів світанок того дня, коли асистентка професора Лайн-Еу вперше стане його справжньою і єдиною помічницею. Пересадження мозку людини!

Тессі намагається з цілковитою відповідальністю обміркувати технічні подробиці майбутнього експерименту. А з думки не сходить хворий, який має стати об'єктом експерименту. З виду він зовсім здоровий. Та все ж хвороба вже, мабуть, позначилася на його психіці. Чорні очі юнака дивляться з таким сумом, з такою тугою, що мимохіть хочеться сказати щось тепле-тепле, лагідне й щире. Він, звісно, боїться. Та й не дивно: ніхто в світі не може поручитися, що операція закінчиться добре. Але це, звичайно, буде так. Йому підшукають інше тіло, молоде й красиве.

І раптом Тессі затинається. Їй чомусь зовсім не хочеться, щоб хворий набирав іншої подоби. Так, його свідомість житиме і, мабуть, збереже притаманне тільки йому. Однак помре сумна посмішка впертих, чітко окреслених губів, згасне тривожний блиск очей, зникне усе те, що сповнює душу Тессі не знаним досі почуттям ніжності.

Любов. Ні-ні… Мабуть, ні. Тессі бачила хворого тільки двічі і навіть не говорила з ним. До того ж у неї є наречений, який їй дуже подобається. З ним вона почуває себе спокійно й легко — пустує, жартує, витребенькує, знаючи, що їй буде все подаровано. Тільки чому ж зараз спогад про нареченого не викликає радості, а в уяві мимоволі постають очі хворого, які, здається, дивляться прямо в серце?

Тессі назвала себе дурною, заприсяглася не думати більше про чорноокого юнака і лягла спати.

Прокинувшись по обіді, дівчина сяк-так попрощалась і помчала в Дайлерстоун у клініку.

Хворий спав. За методикою, розробленою професором Лайн-Еу, організм перед операцією мав відпочити повністю. Протягом двох діб Айтові не давали прокинутися ні на хвилину. Снотворне і апарат електросон, імітація одноманітного шуму дощу і трохи вища за нормальну температура в палаті — все було покликане для того, щоб нервова система заспокоїлась і зміцніла.

Хворий спав. Його обличчя було лагідним, дитячим. М'які кучері впали на подушку. Рука звісилася з ліжка.

Тессі підняла руку. Вона була мускулястою, важкою. На долоні проступали шорсткі мозолі, і це вражало, бо до хворого зверталися «містер», як до заможної людини.

Мабуть, цілком підсвідомо пальці хворого стиснулись, міцно охопили долоню Тессі. А дівчині здалося: юнак прощається з нею.

Тепла хвиля радості й жалю хлюпнула їй у серце. В цю мить дівчина зрозуміла, що ще не любила нікого і коли б покохала, то тільки такого, як оцей. І тому, що цього не трапилось і не трапиться ніколи, вона нахилилась і тихо поцілувала його в чоло.

Решту дня дівчина ходила мов п'яна. Її тягло ще і ще зайти до тієї крихітної кімнати.

Любов з першого погляду… Тессі ніколи не вірила в неї. Дівчині здавалося, що полюбити можна тільки ту людину, яку знаєш давно, вивчив, як самого себе. І ось тепер це почуття несподівано приголомшило, позбавило волі. Коли б Тессі могла, вона б віддала своє життя цій незнайомій людині з мозолястими сильними руками. Але це йому не допомогло б. Отже, треба докласти всіх зусиль, щоб його врятувати.

Тільки-но посутеніло — ще задовго до визначеного часу, — Тессі пішла до професора.

— Дідусю Лайн-Еу. Може, я підшукаю нове тіло для хворого?

— А навіщо шукати? — відповів він байдуже. — Воно вже є. В чотирнадцятій палаті помирає від запалення мозку старик. Його й візьмемо.

— Старик?! — Тессі схопилася за голову. — Дідусю Лайн-Еу, як ви можете?! Та це ж гірше, ніж убити людину! Я не допущу цього! Краще викиньте мій мозок, а врятуйте його!

— Онуко, онуко! — Лайн-Еу підійшов до неї, обняв. — Бувають випадки, коли люди віддають в ім'я ідеї не тільки життя, а й молодість. Даремне твоє заступництво: інженер Айт хоче стати стариком з власної волі.

— Інженер Айт… З власної волі… — Тессі труснула головою, поморщилась. — Дідусю Лайн-Еу, я нічого-нічого не розумію!

— Може, пізніше зрозумієш, онуко. А зараз прошу тебе: нікому ні слова, бо стане марною жертва цієї чудової і глибоко нещасної людини… І, мабуть, не слід тобі асистувати. Твоє хвилювання може коштувати йому життя.

Так, це правильно: Тессі не може бути співучасницею страшного злочину, на який зважився насамперед сам хворий.

Хтось інший асистував професорові Лайн-Еу. Хтось інший розтинав тіло інженера Айта. Тессі навіть не поцікавилась, хто саме. Дві декади вона не виходила з дому, раз по раз ковтала снотворне та ліки проти головного болю.

Нарешті, її викликав Лайн-Еу, мабуть, аби тільки розважити. І ось, коли вони робили обхід хворих, з якоїсь палати вийшов старезний лисий дід. Тессі упізнала його: це був той, у кого переселився мозок її коханого.

Лайн-Еу кинувся вперед, щоб завести хворого в палату. А Тессі повільно посунулась уздовж стіни. Все навколо пішло обертом, потьмяніло і покотилось у провалля.

Лікарі констатували: нервове виснаження, перевтома.

Хмари на обрії

Хвороба Тессі набула затяжного, хронічного характеру.

З точки зору медицини, її, власне, і хворобою не можна було назвати. Так собі — депресивний стан психіки. Бром тричі на день, спокій, зміна оточення — от і все лікування. Але Тессі знає: їй не допоможуть жодні ліки — в душі зламалося щось тендітне, чутливе та й блукає по тілу, непокоїть, мов гостра шпилька.

Дівчині часто згадується давня-давня казочка про розбите дзеркальце злого ворожбита. Приснули на весь світ дрібнісінькі скалочки чарівного скла, зависли в повітрі, невидимі й невідчутні. Досить хоча б одній з них потрапити комусь в око — і людина починає скрізь бачити тільки лихе, тільки гидке.

Чи не стало такою скалочкою її нещасливе кохання? Ні-ні… Мабуть, ні. Тессі про нього майже не згадує. Їй соромно за свій спалах. Вона любить Фредді Крайна, в усякому разі, намагається переконати себе в цьому, бо з появою нареченого в душі Тессі з'являється щось холодне й вороже. Тессі люто приборкує свого скептичного двійника, а він, отой придушений внутрішній голос, хрипить зловісно: «Згадай долю своєї матері! Ти не любиш Фредді Крайна».

А Фредді такий, як і завжди: красивий, ніжний, турботливий.

Тессі обвинувачує себе в несправедливому ставленні до нареченого, присягається стати іншою… і лишається такою ж.

За дві декади перед Новим роком Фредді прийшов радісний, збуджений. Він повідомив, що його батько влаштовує грандіозний новорічний банкет. Зберуться найвидатніші діячі мистецтва й науки, генерали й дипломати. На цьому банкеті й буде офіційно оголошено про їх заручини.

Тессі сумно хитнула головою: гаразд. Коли б Айт був живий, вона, можливо, ще опиралася б долі. А тепер все одно.

Як не дивно, але саме оце трагічне рішення вибило Тессі з стану заціпеніння, шпурнуло у вихор веселощів та розваг.

«Змініть оточення!» — порадили їй лікарі. Тессі виконувала медичний припис з такою старанністю, що часом починала забувати своє походження, покликання й обов'язки. Буяння сил в її душі не знало стриму. Інколи на Тессі напосідало несамовите бажання плюнути на отой вищий світ, куди тягнув її Фредді, та й пірнути на дно, де не питали, хто ти і звідки, не вимагали дотримання правил гарного тону, не приховували любові й ненависті. Жити так жити!

Якось Тессі сиділа в кафе «Розбите серце».

До кафе заходили робітники після роботи, щоб випити кухоль пива та погомоніти. Зненацька на крихітному підвищенні, що правило за естраду, з'явилася невисока, худорлява, скромно одягнена жінка. Вона прокашлялась, нервово поправила блузку.

— Громадяни, я хочу, щоб ви мене вислухали…

— Гм… зрозуміло! — скептично хитнув головою хтось із компанії. — Мабуть, проситиме допомоги.

— Громадяни! До вас звертається Комітет Захисту Миру. Насувається війна! Сьогодні оголошено про заборону відпусток в армії та про смертну кару для комуністів. Починається мобілізація… Громадяни, мій чоловік загинув не знати за що під час другої всепірейської війни. В мене лишилося троє дітей. Наступна війна буде страшною. Ми можемо перетнути їй шлях. Комітет Захисту Миру просить вас підписати відозву про заборону атомної зброї.

Видно було, що ця жінка ніколи не виступала. Вона хвилювалась, затиналась, мало не плакала від того, що не може висловити жагучими пристрасними словами те, що наболіло в душі. Але саме це й вплинуло на людей. Замовк гамір, стихло брязкання посуду.

Та раптом двері відчинилися і в кафе ввалилися два поліцаї. Вони кинулися до жінки, схопили її. В повітрі майнула гумова палиця. Пролунав крик. Відвідувачі обурено загомоніли, в кафе зчинився гармидер.

Вибравши зручний момент, Тессі вислизнула з кафе на вулицю. За хвилину вона вже мчала в таксі додому.

На душі в неї було тяжко. Дівчина відчувала: ще трохи — і не вистачить сили стримувати отой клубок, що підкотився до горла, не дає дихати й говорити. Вона мовчки кинула шоферові гроші, побігла сходами у свою квартиру, впала на ліжко й затиснула руками скроні.

Сліз не було. Були думки, що робили майбутнє тоскним, безперспективним. В голові дівчини все змішалося: «чиста» бомба, самогубство Ріттера Лайна, винувата посмішка жінки. Мозок свердлили питання: навіщо, чому?.. Чому дозволено бити й саджати у в'язницю тих, що не вбивають, не крадуть і тільки хочуть одного — миру? Де ж справедливість, де людяність! І хто хоче війни? Академік Торн? Професор Кольрідж? Отой самодур-поліцай? Виходило, що війни не хоче ніхто. А от перетяти їй шлях наважуються не всі.

Весь наступний день Тессі була засмучена й мовчазна. Довідавшись про її повернення, Фредді примчав негайно. Дівчина зустріла його без радості, але й без відрази.

Вона дала згоду на шлюб, і 54 дня 10 місяця 15 року Атомної ери в палаці генерала Крайна було підписано контракт, за яким Тессі Торн в день свого повноліття, тобто Дев'ятого числа Другого місяця наступаючого року, дістане право називатися баронесою Крайн. Незабаром після цього розпочався новорічний банкет.

Тессі була як у трансі. Їй здавалося, що все це несправжнє, чуже, непотрібне. А своє, рідне й близьке — це збуджений, трохи п'яний батько, сумний, мовчазний татусь Кольрідж, котедж за кам'яними мурами, клініка і професор Лайн-Еу.

Як тільки випала зручна хвилина, Тессі відшукала на веранді Кольріджа і сіла поруч нього.

— Ви не раді, татусю Кольрідж?..

Він посміхнувся, витяг з кишені футляр і розкрив його. Там виблискував красивий, коштовний браслет.

— Візьми, доню. Це остання пам'ять про мою дружину.

Вона знала, що відмовлятися — значить образити Кольріджа, тому взяла футлярчик і поцілувала старого в лоб.

— Дякую. Не забуду ніколи… Але скажіть, татусю Кольрідж, чому ви не захотіли підписати контракт як свідок?

— Бачиш, Тессі… — він глянув на неї, опустив очі. — Я не хочу ставити свій підпис поруч з підписом убивці.

— Генерал Крайн — убивця?! — з жахом прошепотіла Тессі.

— Як командир п'ятого повітряного флоту хрестовиків, генерал Крайн, за його власним свідченням, запланував і здійснив не один бандитський наліт на мирні міста. Під час одного з таких нальотів загинула моя сім'я. Барон Крайн був завзятим хрестовиком і уникнув суду міжнародного трибуналу тільки тому, що вчасно переметнувся на наш бік… Хіба ти не знаєш цього?

Ну звідки про це могла знати Тессі?! Правда, Фредді іноді кепкував з батька, який ось уже дванадцять років писав «Історію другої всепірейської війни», опублікував шість томів і ще не добрався й до середини. Але сам генерал здавався втіленням спокою та доброчесності. Його дружина — монійка. Фредді народився й виріс отут, у Дайлерстоуні…

— Я не знала цього, татусю Кольрідж… — сумно й просто сказала Тессі. — Шкода, що не знала. Може, ми з вами не сиділи б зараз у цьому незатишному й чужому для мене палаці.

— Ну, навіщо ж, Тессі… Коли б я побачив тебе радісною, збудженою, я не сказав би й сьогодні. Дівчинко моя, що сталося?

— І сама не знаю. Пливу за течією, мов тріска. Пробувала бунтувати проти себе, але…

Поквапливо Тессі розповіла все, що трапилося за останні два місяці. Не прикрашувала нічого, тільки змовчала про інженера Айта.

Розповіла — і полегшало на душі, наче відтепер не одна вона, а удвох з Кольріджем несла тягар тривожних роздумів.

А той палив, мовчав і тільки хитав головою.

— Я така нещаслива… Чому саме мені потрапляє на очі печальне та лихе?

— Тому, дочко, що ти їх маєш, оті очі. Поганою стати ти ще не встигла. А чи нещаслива?.. Мабуть, так. Чесна, щира людина в Монії завжди нещаслива.

— Але що ж мені робити, татусю Кольрідж?

— Шукай. Дивись. Зважуй. Ніхто не проторує тобі шляху в житті.

І вона дивилася, зважувала, щоб вирішити.

На новорічний банкет до барона Крайна зібрався ввесь вищий світ Дайлерстоуна. Багатьох з цих людей Тессі знала й раніше. Але досі кожен зі знаменитих її цікавив тільки як виняткова особистість, як представник того чи іншого фаху. А тепер вона хотіла зрозуміти їх як людей.

Ось відомий поет розлігся у фотелі, оточений вінком красунь. Казали, що він колись був головним поетом містера Кейз-Ола і позбувся посади через вільнодумство. Мабуть, йому імпонувала така слава, бо й сьогодні він прийшов на банкет не у смокінгу, а в чудернацькій кофтині, схожій на жіночу.

— …Обрій потьмарюють хмари… — театральним баритоном говорив поет, саме коли Тессі наблизилась до цієї купки. — Гряде війна. Вандали гострять кремінні ножі проти цивілізації. Жах? Ні. Це закономірність. І вони будуть знищені. Так, так, так! Коли загримлять сурми, скликаючи на останній бій, кожен з нас візьме в руки меч!

— Ліра у ваших руках — дійовіша за мільйон мечів! — іронічно зауважила Тессі.

В тіні під розлогою пальмою стоять двоє — дебела дівчина і відомий артист. Артист щось прошепотів на вухо дівчині. Вона жартівливо ляснула його віялом.

— Це комуністична пропаганда!

Знаменитий юрист — височенний худий чолов'яга, — вимахуючи руками, доводив своїм шанобливим слухачам, що запровадження смертної кари для комуністів — історично обумовлена необхідність як самозахист нації.

Всупереч усім правилам, на банкеті тільки й говорили про політику. Події останніх днів свідчили, що на обрії збираються хмари. Комуністів — лаяли, війну називали необхідністю, перемогу вважали беззаперечною і швидкою.

І раптом у Тессі блиснула думка: «Всі ці знамениті вітають чи хоча б не відкидають війну тому, що не зазнали від неї лиха і сподіваються не зазнати в майбутньому!»

Бажаючи перевірити свою догадку, вона підійшла до одного з тих, що мовчки стояли осторонь, і сказала з чарівною посмішкою:

— Кажуть, дівчина в день заручин набуває дару ясновидіння. Ви дозволите обрати вас за об'єкт?

— Прошу, міс наречена! — посміхнувся непоказний з виду, вже досить підтоптаний чоловік. — Професор метеорології Ейр Літтл!

— Дуже приємно! — Тессі вмостилась у фотелі, знаком запросила сідати. Кумедно насуплюючи брови, сказала: — Професоре Ейр Літтл, дивіться мені просто в очі і відповідайте щиру правду! Від цього залежить щастя нареченої!

— Виконую, люба наречена!

— Ви проти війни, так?

— Каюсь! — професор підняв руки вгору.

— Ви були на війні і бачили, що це — жах?

— Ні, люба наречена, не був!

— У вас загинув хтось із рідних або друзів? Не хитруйте, відповідайте щиро!

— Ні, люба наречена!

Професор Літтл лукаво й доброзичливо посміхнувся.

— Міс Тессі, не засмучуйтесь. Ясновидіння наречених справджується тільки щодо людських сердець. А я відкидаю війну з веління власного розуму… Хочете, розповім чому?

Професор був радий з уваги молодої дівчини, а Тессі раділа, що, нарешті, зустріла справжню людину.

Вона нічого не тямила в тих спеціальних термінах, якими зловживав професор метеорології, покладаючись на обізнаність дочки академіка Торна, але все-таки зрозуміла, що атомні та водневі бомби страшні не стільки силою вибуху та випромінюванням, скільки тим, що порушують весь атмосферний баланс. Одночасний вибух тільки тисячі ядерних бомб призведе до того, що на планеті почнеться щось неймовірне: страшні зливи чергуватимуться з жахливими посухами, отруєна атмосфера поступово знищить усе живе. Пірейя стане голою, червоною пустелею…

— Але чому ви не пишете про це, не попереджаєте весь світ?

— Не попереджаю?.. — Літтл похнюпився, на його обличчі знову з'явився сумний вираз. — Міс Тессі, колись ваш батько був моїм приятелем. Я попереджав його ще тоді. Після вибуху першої атомної бомби він став моїм ворогом. Даруйте, але це так. А писати… Вже написано-переписано!.. Ті, кому б треба читати, не читають, бо переконані у власній безпеці.

Тессі встала, міцно потиснула руку Літтлові.

— Спасибі вам, професоре!.. Ви — справжня людина.

Отже, питання про війну знову, хоч і не прямо, пов'язувалося з батьком.

Лишалося визначити, до якої категорії слід зачислити Фредді. І незабаром Тессі почула його, як завжди, м'яку, шанобливу відповідь на чиєсь запитання:

— Ні, я проти війни!

Тепле, щире почуття охопило Тессі. Фредді в цю мить став для неї близьким і любим.

Назустріч небезпеці

На перший погляд це був просто віварій невеликої лабораторії. Проте коли б сторонній спостерігач придивився пильніше, він помітив би, що звичайнісінькі на вигляд звірятка поводяться мов божевільні.

Ось мишеня з усіма ознаками манії величі. Незграбно розставляючи лапи, воно повзає на череві, як крокодил, і ганяється за жвавою мухою. Он кіт, що по-кролячому пострибав у куток і з мурчанням вп'явся зубами в моркву. Поруч кріль, який щулить вуха, облизується, нервово теліпає куцим хвостом і позирає хижими блискучими очима на барвистого папугу, що мирно, зовсім як курка, розгрібає ногами зерно. А на грати найбільшої клітки з спритністю мавпи стрибнув і вчепився кігтями величезний чорний собака.

— І все це ви встигли зробити сам один за два місяці моєї відсутності?! — не вірячи власним очам, Тессі дивилася то на звірят, то на Лайн-Еу. Поведінка тварин, власне, її не вражала: отому мишеняті, певно, було пересаджено мозок ящірки, мозком помінялися кріль з котом, півень з папугою. Не вірилось, що це могла зробити одна людина без сторонньої допомоги.

— Так, Тессі, сам один. Незабаром такі операції проводитиме кожен експериментатор. З мозком Рити я морочився годин десять, і, уяви собі, не було помітно бодай незначного розпаду білків. Препарат Ц творить чудеса!

— Оце і є Рита?.. — Тессі підійшла ближче до великої клітки, боязко простягнула руку вперед. Вона пам'ятала цю істоту в образі кумедної мавпочки і два місяці тому мала допомагати професорові пересаджувати її мозок у черепну коробку білого пухнастого шпіца… А це ж громило-пес. На нього страшно глянути!

— Не лякайся, Тессі! Рита лишилася такою ж лагідною, як була, і зберегла майже всі рефлекси… — професор витяг з кишені грудочку цукру. — Рито, хочеш заробити?

Мавпа мусила потанцювати на задніх лапках, погойдатись на хвості і простягнути лапку. Це вона виконувала швидко й граціозно. Але те, що не становило труднощів для мавпи, собаці було вже не під силу. Він стрибав, крутився, розгублено скімлив, потім знітився і поплентався в куток. Тессі стало шкода тварини, і вона віддала їй цукор.

— Ну, то що скажеш, онуко? — тон у Лайн-Еу бадьорий, а вираз обличчя — сумний.

— Це щось незвичайне, дідусю Лайн-Еу!.. І коли ви ще й тепер не захочете опублікувати ваших праць — я зроблю це сама.

— Опублікуєш? — він похитав головою і зітхнув. — Придивляйся пильніше, дівчинко, бо сьогодні увечері всі ці тварини будуть знищені.

— Чому, дідусю Лайн-Еу?! — обурено вигукнула Тессі.

— Так треба. Та, зрештою, це невелика біда. Моєю методикою ти оволоділа добре, а про все, що стосується виготовлення препаратів Ц, КМ та каталізаторів, я розповім тобі сьогодні ж. Сподіваюсь, ти з часом таки станеш ученим і заміниш мене.

— Дідусю Лайн-Еу, ви говорите якось загадково… і страшно.

Він промовчав, скинув і повісив пластмасовий комбінезон, пішов в операційну, замкнув двері. Жестом покликав Тессі.

— Сідай. Нам треба поговорити. Я вже давно хотів розповісти тобі всю правду… Ну, то слухай: старик, в тіло якого пересадили мозок Айта, це Псойс — камердинер містера Кейз-Ола. Айт пожертвував молодістю, щоб помститися Кейз-Олу найстрашнішою помстою. І він уже частково здійснив її…

Лайн-Еу витяг з кишені комбінезона невелику плескату металеву коробочку, витрусив з неї стандартну магнітофонну котушку.

— Прошу!.. Через чотири години я прийду сюди і ми продовжимо розмову.

Тессі машинально взяла котушку і ввімкнула магнітофон.

Що вона хотіла почути — голос Айта? Розповідь про історію його життя, яке, певно, було не легким? Тессі й сама не знала. Приголомшена несподіваним повідомленням, розчавлена докорами власного сумління, вона пропускала повз вуха неясні вигуки, незрозумілі уривки фраз і шукала чогось значнішого.

Та ось вона насторожилась. У свідомість врізалося слово, яке почало викликати в неї майже фізичний біль, — «війна». Хтось говорив про війну так спокійно, ніби йшлося про якусь звичайну, не дуже прибуткову, але зате й не рисковану комерційну операцію.

Понад три з половиною години Тессі Торн просиділа не поворухнувшись, з завмиранням серця прислухалась до кожного слова.

Незабаром прийшов Лайн-Еу. Він не запитав нічого, тільки глянув на дівчину пильно, стурбовано.

— Цей запис треба розмножити в мільйонах екземплярів! — сказала вона. — В мене є кілька тисяч дайлерів… Дещо можу взяти в батька. Гадаю, цього вистачить на перший раз.

— Ні, Тессі, це зайве. Справа не в грошах. Кожна така котушка коштуватиме життя тому, хто її одержить. А чи багато ти знайдеш таких, що захотіли б рискувати життям?

Тессі мимоволі пригадалося кафе «Розбите серце», безпорадно простягнуті тонкі руки худорлявої жінки…

— Є одна організація — могутня, таємна… — сказав після великої паузи Лайн-Еу. — Вона має свої друкарні й студії звукозапису, може в першу-ліпшу мить захопити якийсь із телецентрів. І коли ця організація візьметься за справу, то доведе її до кінця.

— А коли не візьметься? — тихо запитала Тессі. — Це Братство?

— А коли не візьметься… — професор замислився, потарабанив пальцями по столу і докінчив розсудливо, спокійно. — Тоді професор Лайн-Еу навряд чи матиме змогу продовжувати свої експерименти, і його місце з часом посяде талановита асистентка Тессі Торн.

Тессі зрозуміла, на що натякав професор. Братство зажило собі печальної слави. Той, хто повставав проти нього, прирікався на знищення і не міг сподіватися порятунку, навіть коли тікав з країни геть. До складу цього таємного товариства входили найвидатніші діячі армії, поліції, церкви, які мали в своїх руках найважливіші державні таємниці, зброю, гроші.

— Дідусю Лайн-Еу, не варто… Боюсь я їх, отих балахонників.

— Дівчинко моя, шістнадцять років тому талановитий вчений Ріттер Лайн вкоротив собі віку, бо схитнувся, злякався боротьби. Він переклав її на похилі плечі свого батька. А мені вже перекладати нема на кого. Я добре знаю, що таке Братство Синів Двох Сонць. По секрету скажу тобі, що Монія вступила в другу всепірейську війну, аж коли було одержано на це згоду тих, кого ти назвала балахонниками. Але якщо тоді йшлося про бариші, то тепер йтиметься про життя не тільки Монії, а й усієї планети. Тому вони… Словом, це питання вже вирішене. Сьогодні ввечері повертайся додому і не приїжджай до мене, доки я тебе сам не викличу. На жаль, усі знають про мою прихильність до тебе, а це зараз небажано.

— Нікуди я не поїду, дідусю Лайн-Еу… — Тессі пильно вивчала застібку на грудях свого комбінезона.

— Тессі, це — наказ!

— Ні, дідусю Лайн-Еу, я зараз слухатимусь веління свого серця. Я, дочка тих, що створили атомну бомбу, не можу допустити, щоб їхні ймення були навіки прокляті людством. Досить того, що накоїли в Джапайї.

В її голосі чулась упертість підлітка, однак в ньому проступали вже й інші, несподівані для старого професора інтонації зосередженої рішучості, непохитного переконання у власній правоті.

— Я прошу тебе тільки тому, що хочу забезпечити спокій самому собі. Зрозумій: твоя присутність у Дайлерстоуні мене дуже нервуватиме.

— Ні, дідусю Лайн-Еу, це ваш маневр.

— Гаразд! Я не хотів говорити, але доведеться. Ти повинна, розумієш, повинна вціліти, якщо я загину… — Лайн-Еу неквапно розстебнув комірець домашнього комбінезона і витяг з кишені під пахвою плескувату пластмасову коробочку. Розкрив її. — Це єдине, що зв'язує інженера Айта з білим світом, єдине, що підтримує його в боротьбі. А тепер уяви, що замовкне оцей передавач…

Кілька хвилин Тессі мовчала. Тон розмови свідчив, що професор майже не вірить в успіх затіяної справи. Але зрадити його, залишити напризволяще Тессі не могла, як не могла вона цього вчинити і щодо інженера Айта.

— Гаразд, я поїду.

Зустріч з батьком була не такою, як завжди. Може, тому виною був поганий настрій Тессі, а може, трапилися неприємності в нього самого, тільки обідали мовчки.

Увечері прийшов Кольрідж. Він був, як завжди, зосереджений, коректний, уважний. Почастував Тессі цукерками, пожартував з приводу майбутнього весілля і вмостився в куточку. Мовчки палив і поглядав на батька з дочкою пильними, розумними очима. Він ніби очікував початку розмови, заздалегідь догадуючись про її зміст і напрямок.

Дуже добре знаючи свого батька, Тессі бачила, що й він готується до суперечки: нервово гмукає, без потреби протирає окуляри і з підкресленою уважністю вивчає папери, принесені у великій шкіряній теці.

— Ну от, прошу! — роздратовано сказав Торн. — Полюбуйся і визнай, що я був правий. — Він підійшов до Кольріджа і подав йому розпечатаний конверт. — Читай!

Кольрідж пробіг очима рядки, знизав плечима.

— Не розумію, що тут несподіваного? Ти гадав, що будеш монополістом у науці? Так той час уже давно минув. Мене дивує тільки те, що вони не створили антиречовину ще два роки тому. Адже їхній космотрон у півтора раза потужніший за наш!

— Зрозумій мене правильно… — розгнівано блиснув скельцями окулярів академік Торн. — Я зовсім не женусь за пріоритетом. Але коли вони йдуть отакими темпами, то створять антиречовинну бомбу раніше за нас!

— А тобі що до того?

Тессі підвелася, підійшла ближче. Відділ технічної інформації канцелярії містера Кейз-Ола, посилаючись на «вірогідні джерела», повідомляв академіка Торна, що наприкінці 15 року Атомної ери в Ядерному інституті Союзу Комуністичних Держав були одержані неіснуючі на планеті елементи — від антиводню до антиберилію включно — і розроблена методика тривалого зберігання антиречовини.

У Тессі тривожно закалатало серце. Отже, «чиста» бомба вже з'явилася на світ. Як монійку, як дочку академіка Торна її ображало, що комуністи створили антиречовину першими. Але, пригадавши Нараду наймудріших, дівчина спалахнула від сорому. Що там ота «чиста» бомба у комуністів, коли на них уже націлено три тисячі триста атомних та водневих бомб?! Історія показує, що комуністи ніколи нікого не чіпали першими. Але захищатися вони ж мають право?!

Містер Кейз-Ол заявив, що почне війну без попередження. Він не поінформує навіть учених, які своє зробили і вже не потрібні. А вони, замість того щоб шукати порятунку, сперечаються про неварте уваги.

Тессі похитала головою і палко сказала:

— Батьку! Татусю Кольрідж! Чого ви сваритесь? І навіщо все торочите: бомба, бомба?.. Краще візьміться вдвох та й створіть такий апарат, щоб не вибухнула жодна бомба в світі! Я часто уявляю: ось уже летять на Монію ракети. Їх сто, тисяча, десять тисяч. Вони наближаються з космічною швидкістю, щоб убити мене, знищити всю Монію. То яка мені втіха з того, що одночасно з цим у протилежному напрямку на СКД, наприклад, летять бомби ще страшніші? Яка мені втіха, що загину не тільки я, а мільйони людей, а може, й уся Пірейя?

Замовкли. Сиділи в різних кутках, не дивлячись одне на одного. Важко було заперечувати очевидне, загальновідоме, те, що з абстрактного, теоретичного раптом стало майже реальним: у першу-ліпшу мить бомба може впасти тут.

І раптом в тишу врізалися скрипучі, огидні, як блювання, звуки: ве… ве… ве…

Тессі здригнулася, пополотніла. Ні, вона не забула, що то з нового ракетодрому знялась і взяла курс на Зорю Кейз-Ола звичайна космічна ракета. Але після такої розмови ці звуки стали ніби ствердженням жахливого припущення, лихим пророцтвом на майбутнє.

— Професор Ейр Літтл запевняє, що вибух тисячі бомб може знищити життя на планеті. Це правда?

Кольрідж мовчки хитнув головою. А Торн пхекнув:

— Літтл? Він здатний тільки на те, щоб складати брехливі прогнози погоди!

Ніхто в той вечір не сказав більш ні слова.

Сили небесні і сили земні

Півострів Ріо-Айр, один з наймальовничіших куточків Монії, був приречений. Невинні стрілочки, що тяглися до нього через блакитні лінії синоптичної карти, означали неймовірної сили шторм з моря, шалений ураган з гір і справжній потоп з неба.

Шторм, ураган і злива зруйнують портові споруди, палаци й дачі, знищать сади й парки. Височенний гірський хребет, що круто падає до моря, цього разу не захищатиме Ріо-Айр, а виступить проти нього, стане спільником розбурханої стихії: розпочате дощем та ураганом довершать потоки грязюки та лавини каміння з гір.

Наука й техніка Пірейї вже досягли такого рівня, який давав можливість боротися з наймогутнішими силами природи. В результаті наполегливої праці професора Літтла та його учнів було розроблено вчення про так звані критичні точки атмосферних процесів, що визначали час і місце можливого втручання людини з метою докорінної зміни погоди.

Ось і тепер, одержавши отакий страшний прогноз, професор Літтл насамперед подумав про перспективу порятунку півострова Ріо-Айр.

Літтл ввімкнув апаратуру і дістав із сейфа великий синоптичний планшет з картами. Доки машина робитиме обчислення, треба ще раз перевірити дані, підготовлені за спеціальним замовленням містера Кейз-Ола.

Ще рік тому Літтлу було дано завдання скласти якнайточніший прогноз погоди на першу половину 16 року Атомної ери. Пізніше діапазон часу почали звужувати, вимагаючи деталізації атмосферної обстановки лише для Континентальної півкулі і тільки на Другий місяць. А тепер Ейр Літтл мав ще раз ствердити той прогноз, який був уже давно складений на першу декаду того ж місяця.

«Чому Кейз-Ола цікавить саме перша декада місяця?» — занепокоєно питав сам себе Літтл.

З точки зору метеорології, обраний період не відзначався нічим особливим. Антициклон, що зародиться біля південного кінця монійського континенту, просуватиметься на північний схід і набуде характеру сталих за силою і напрямком вітрів, які дутимуть майже дві декади.

Професор проглядав аркуш за аркушем. На кожному з них сині стріли повітряного фронту просувалися все далі й далі. В середині першої декади Другого місяця вони торкнулись південної берегової лінії Континентальної півкулі, а дев'ятого числа залягли безпосередньо перед столицею Союзу Комуністичних Держав.

Від раптового здогаду в Літтла болісно стислося серце. Третя всепірейська війна, безсумнівно, розпочнеться атомним бомбардуванням. Радіоактивні хмари нестимуть таку загрозу, на яку не можна не зважити. З цієї точки зору найнесприятливіші обставини для СКД складуться в першу декаду Другого місяця.

Проте Літтл відразу ж і заспокоїв себе. Звичайно, це плід його хворобливої уяви. Вчений присунув планшет ближче і підписав кожну карту.

Електронно-обчислювальна машина все клацала й клацала: мабуть, завдання виявилось складнішим, ніж сподівався Літтл.

Професор нетерпляче поглядав на годинник. Сьогодні ввечері мала зібратись компанія для гри в бридж. Літтл не палив і не пив, зате час од часу дозволяв собі грати в карти.

Як і домовлялись, о сорок шостій годині до кабінету професора зайшов єпископ Соттау, огрядний, з широченними плечима, волячою шиєю і чудовим апетитом чоловік, якому більше личило б бути різником або власником кафе, ніж попом.

— Ну, єретику, що ти тут напророкував проти волі божої? — Соттау підійшов до стола й безцеремонно ткнув пальцем у синоптичну карту. — Признавайся, негіднику, на кого накликав сили небесні? Кого вразять стріли оцих блискавиць?

Це був звичайний тон їхніх розмов: Літтл і Соттау товаришували з дитинства.

Проте цього разу Літтл не підтримав жарту.

— Дванадцятого числа Першого місяця надвечір над Ріо-Айр пролетить ураган. На півострові буде все знищено.

— І нічого не можна зробити? — безтурботність Соттау як рукою зняло. — Адже загинуть і наші вілли.

Ейр Літтл знизав плечима. Щоб вплинути на погоду, треба влаштувати вибух хоча б двох-трьох атомних бомб, а кожна з них коштує мільйони дайлерів.

— Почекай, може, щось скаже мій електронний помічник.

Хвилин через двадцять спалахнула сигнальна лампочка, задзеленчав дзвоник і з віконця електронно-обчислювальної машини вислизнула цупка картка з довжелезним рядком цифр та значків.

Професор Літтл вивчав їх, багатозначно гмукаючи, а єпископ нетерпляче допитувався:

— Ну, що?..

Довелося ще раз звернутися по допомогу до машини, і аж тоді професор Літтл відповів:

— Не так страшно! Одна атомна бомба середньої потужності — і Ріо-Айр врятовано!

— Так в чому ж справа? — гаряче підхопив Соттау. — Досить натякнути Кейз-Олу, і він залюбки дозволить тобі провести такий експеримент. Вартість бомби складе хіба якусь частку вартості палаців ясновельможного та його коханок.

— Вибух можна зробити в пустелі на півострові Койтерс, і він нікому не заподіє лиха, — професор подав карту єпископові. — Ріо-Айр буде врятовано. Але те, що чекало на нього, спіткає Сан-Клей… Ти не бував там? Це містечко налічує понад сорок тисяч жителів. Ураган розмете його, а злива змете рештки в Атаску… Ні, я не можу заради порятунку одних прирікати на знищення інших!

— Гм… З погляду людяності — цілком справедливо. Але ж позбутись свого жалюгідного майна теж прикро… То коли, кажеш, почнеться отой страшний суд для Ріо-Айр?

— Післязавтра ввечері. Завтра вранці я повідомлю місцеву владу. Треба підготувати евакуацію.

— Прошу тебе, не поспішай, — швидко промовив Соттау. — Може, вдасться щось придумати… Чи немає, наприклад, ще однієї практичної точки?

— Критичної, — машинально виправив професор Літтл. — Таких точок скільки завгодно. Але коли в запропонованому місці вистачить однієї бомби, то в інших їх потрібно буде десятки й сотні. На це ніхто не піде.

На цьому розмова обірвалася. Звичайно, ні про який бридж уже не могло бути й мови. Єпископ Соттау незабаром поїхав.

Ще коли Ейр Літтл висловив свій вирок курортові Ріо-Айр, йому спала на думку чудова ідея… Атомна бомба в критичній точці професора Літтла!.. Якщо занадто сумлінний дідуган не хоче сам подбати про своє майно, то треба зробити це за нього!.. Експериментальні вибухи в Монії влаштовуються так часто, що використання як полігона тієї далекої від Ріо-Айр пустелі, на яку вказав Літтл, нікого не здивує. Правда, Сан-Клей загине, але, далебі ж, усі будинки там застраховані, та й вартість їх незначна.

Ще якийсь час єпископ міркував, а потім, переконавшись, що його план не перевищує дозволене богом, вирушив до того, хто добре знався на таких справах.

Генерал Крайн, головний консультант Генерального штабу Монії, вмів робити бізнес. Цього разу генерал виявив себе просто блискучим стратегом. План єпископа після невеличкої деталізації перетворився на задум грандіозної афери. Хай собі Ейр Літтл зчиняє тривогу. Власники дач та палаців, безперечно, відразу ж кинуться спродувати їх, щоб уникнути краху. Якщо поставити справу тонко, вміло, можна скупити ласенькі шматки за безцінь.

Звичайно, під час цієї конфіденційної бесіди не було сказано жодного зрадливого слова. Спільники не дуже довіряли одне одному і побоювалися, щоб хто не застенографував і не опублікував їх розмову. З уст єпископа зривалися лицемірні зітхання з приводу «кари небесної», а генерал бідкався, що вже давно збирався купити для свого сина та його майбутньої дружини дачу в Ріо-Айр, але ціни такі високі… Обидва добре розуміли, що саме треба робити.

Подарувавши благословення боже генералові та його родині, єпископ поїхав, а генерал, не затримуючись, передав естафету далі.

В ті хвилини, коли професор Ейр Літтл, востаннє зітхнувши, вмощувався спати, в його кабінеті черговий метеоролог за офіційною вимогою вищого військового начальства зняв копії з розрахунків, пророблених електронно-обчислювальною машиною, і передав під розписку спеціальному кур'єрові.

А далі все пішло як по писаному. Короткий наказ — і з бомбосховища науково-дослідного центру повітряного флоту Монії була вивезена одна бомба. Її почепили до бомбардувальника. Військова частина вилетіла спеціальними вертольотами в район пустелі, дуже далекої від Ріо-Айр, ретельно оглянула її, щоб не зазнав хто лиха. О тридцять другій годині, саме в той час, коли агенти генерала Крайна та єпископа Соттау почали оформляти дуже вигідні закупочні контракти, вибухнула атомна бомба.

Рівно через добу, тоді, коли, за розрахунками професора Літтла, циклон уже мав сунути на Ріо-Айр, Фредді Крайн відшукав свою наречену і зі стриманою гордістю показав документ на право володіння віллою з ста кімнат на самісінькому березі моря.

З незмінно доброзичливою, трохи скептичною посмішкою Фредді розповів про спекуляцію свого батька. В такій операції він не вбачав нічого злочинного: звичайна біржова гра, в якій рискують обидві сторони, а виграє одна. Подробиць цієї «гри» Фредді не знав, тому щиросердо послався на прогноз професора Літтла, який нібито після грунтовної перевірки синоптиків повітряного флоту Монії виявився помилковим.

Фредді сподівався на вияв радості з боку нареченої. Але сумна, мовчазна Тессі сприйняла цю звістку зовсім байдуже і тільки перепитала:

— Професор Ейр Літтл, з Інституту метеорології?

— Так, — дещо здивовано ствердив Фредді.

Він не знав, що, сам того не бажаючи, підказав нареченій ім'я того, хто був їй зараз найпотрібніший.

Боротьба почалася

Повідомлення про смерть професора Лайн-Еу прийшло з запізненням на добу.

Тессі не пам'ятала, як саме і за скільки часу вона домчала до Дайлерстоуна. Від отих кількох годин шаленого льоту автомашини лишилось враження чогось тоскного, нескінченного, сповненого полохливої надії, що трапилося непорозуміння, яке обов'язково розвіється, якщо приїхати вчасно.

Але вона запізнилась. Їй навіть не пощастило глянути востаннє на людину, яка була її вчителем, порадником і натхненником. Красива срібна урна на чорному мармуровому постаменті — от і все, що зосталося від любого дідуся Лайн-Еу, від його рідкісного, дерзновенного таланту, від його мрій та прагнень.

Великий зал у жалобі. Стримане ридання оркестру. Нескінченний потік людей, що прийшли віддати останню шану знаменитому лікареві. Чітко надрукований офіційний бюлетень анатомічного розтину з висновком: «Крововилив у мозок».

Усе свідчить, що професор Лайн-Еу помер. Але Тессі не хоче вірити цьому. Вона знає: професора Лайн-Еу вбито!.. Бреше офіційний бюлетень, підписаний незнайомими, чужими лікарями. Бреше гостроноса покоївка професора, на руках якої він нібито помер. Його вбили!.. А це означає, що Братство не пішло проти війни.

Не зникають, не розвіюються сум і тоскнота. До них приєднується ще й холодна рішучість помститись, яка змушує бійця над могилою забитого друга підводити схилену голову, міцніше стискати в руках зброю. Професор Лайн-Еу загинув. Отже, на його місце мусить стати Тессі Торн.

Ще суне й суне людський потік. Ще бринять в залі тоскні мелодії оркестру. А вже до Тессі Торн підходить шанобливий нотар з урядовцями. Згідно з заповітом, складеним кілька років тому, названа онука професора Лайн-Еу одержує все його майно.

Смаковито, урочисто читає нотар духівницю, перелічує те, що припадає і припадатиме спадкоємниці в майбутньому, потім веде Тессі через весь особняк, щоб показати спадщину. Тессі покірно йде слідом, хоч для неї ця процедура непотрібна й образлива.

Будинок без професора став непривабливим і мертвим. Спорожніла й та невеличка лабораторія на верхньому поверсі, де вперше було здійснено найдерзновенніші в історії медицини досліди. Отут, біля цього стола, з магнітофона зовсім недавно звучали повні страшної байдужості слова про майбутню війну. Тут дідусь Лайн-Еу просив Тессі повернутися додому, щоб вона вціліла і могла підтримувати інженера Айта. А тепер навіть клітки з віварія винесено, і в порожньому лункому приміщенні пахне вапном, ефіром та димом чужих дешевих сигарет.

І в бібліотеці, і в кабінеті Лайн-Еу все перевернуто догори дном. Хтось щось похапливо шукав. Тессі знає, що саме, але і взнаки не дає. Братство — всюдисуще. Його агентами можуть бути і шанобливий нотар, і пихаті урядовці магістрату. Хай бачать, що пригнічена горем спадкоємниця не цікавиться нічим.

Аж надвечір, коли скінчився похорон і будинок спорожнів, Тессі наважилася піти до кабінету вдруге.

За час її відсутності там влаштували справжній погром. Братство вже не маскувало слідів обшуку: меблі були зсунуті з місць, стіни й підлога покопирсані, книжки й рукописи порозкидані. Але великий, пригвинчений до стола старовинний годинник на мармуровій підставці, яка здавалася монолітною й масивною, стояв на місці.

Давно-давно, ще коли Тессі була зовсім дитиною, Лайн-Еу показав їй дивний фокус: натиснув на крильця богині часу, потягнув за стрілу, якою фігурка вказувала на циферблат годинника — і вмить розкрилася підставка, випурхнула звідти пташка. Декаду тому, проводжаючи Тессі, Лайн-Еу натякнув, що в разі небезпеки сховає найважливіші документи саме «до пташки».

Моторошно було Тессі, страшно. Погром у кабінеті віщував лихе. Братство не знайшло того, що шукало. Отже, за спадкоємницею стежитимуть, навіть коли на неї і не впаде підозра. Може, й зараз з якоїсь потаємної шпаринки дивиться чиєсь пильне око. І все-таки зволікати не слід. Схованка дуже ненадійна, тільки випадково її не знайшли досі.

Тессі підійшла ближче. Швидким, непомітним рухом натиснула на крильця фігурки, смикнула за стрілу. Тихо розкрилась підставка; на стіл з купки паперів, схованих у тайнику, ковзнула невелика радіостанція.

Тремтячими руками Тессі згребла все це в сумочку, закрила схованку і кинулася додому. Тільки там, позамикавши всі двері, зазирнувши в кожен куток, вона трохи заспокоїлась і почала розглядати принесене.

Документи й листи Ріттера Лайна… Формули й опис виготовлення препаратів Ц та КМ… Фотографії та щоденники спостережень… І, нарешті, записка, схована в радіостанції.

«Мій любий, — писав професор. — Прощай! Ти був правий: Братство пішло проти. Більшість святих отців голосували за війну. Мені не сказано нічого, але це вже і є смертним вироком. Боротьбу доведеться продовжувати тобі. Дві копії з коліщаток знайдеш у схованці під четвертим томом Енциклопедії. Будь обережний!.. Обов'язково виклич «Сина» і попередь його про велику небезпеку. Мої позивні — «Батько». Радіостанцію не підслухають, але зайве говорити не варто. «Син» слухає щодня з…»

Записка, написана хапливим, нерозбірливим почерком, на цьому уривалась. Мабуть, Лайн-Еу писав її в останні секунди свого життя… «Мій любий» — це для маскування. Лист написано їй.

— Прощай, дідусю Лайн-Еу… — прошепотіла Тессі. — Я виконаю твій заповіт.

Дівчина розкрила радіостанцію, безпорадно покрутила її в руках. Апарат здавався іграшковим, несправжнім. Добре хоч під кнопками виднілися чіткі написи: «Передавач», «Приймач», «Ввімкнено», «Вимкнено», бо інакше вона не второпала б, що до чого.

Сяк-так Тессі ввімкнула його, притулила до вуха мініатюрний навушник. Одразу ж виник і поплив кімнатою тихий дзвін, безперервний шерех. Але не чути було ні музики, ні людської мови. Апарат не мав важільків настройки, і це бентежило дівчину.

Начебто все правильно. Штепселі мікрофона й навушників не переплутаєш, бо вони не однакові. Червона контрольна лампочка горить і реагує на кожен звук, промовлений перед апаратом. Отже, лишається припустити, що так і має бути.

Рівно о сімдесят п'ятій годині Тессі уривчастим від хвилювання голосом зашепотіла:

— «Сину»! «Сину»! «Батько» — загинув. Я — «Мати». Ввімкнись хоч на мить. Тобі загрожує велика небезпека…

Вона повторювала й повторювала цей заклик. Чекала. Знову вмикала передавач. Ні, мовчить ефір. Не відгукується «Син». Може, чує але не вірить… А може, спить, не знаючи, що дідусь Лайн-Еу загинув, не підозрюючи, що насувається лихо.

Сімдесят п'ята. Сімдесят шоста. Сімдесят сьома година… Відповіді немає.

І ось, нарешті, у відповідь на заклик почувся невиразний звук, щось схоже на дзенькіт.

— Чую, «Сину», чую! — крикнула дівчина радісно. — Дай мені ще один короткий сигнал…

Звук почувся ще раз, потім ще і ще… Тессі одвела навушник. Ні, це просто дзвонить телефон.

Вона схопилася.

— Так. Слухаю. Що?!

Гостроноса Лауна, покоївка професора Лайн-Еу, кричала щось про пожежу.

Тессі вмить збагнула все. Не знайшовши того, що шукало, Братство вирішило для певності спалити будинок професора Лайн-Еу.

Коли дівчина під'їхала до знайомої вулиці, стало ясно, що врятувати не вдасться нічого.

Пожежники, завжди такі меткі й спритні, цього разу не квапилися. Вони прибули, коли вже з гуготінням обрушився дах і весь особняк охопило полум'я, однак минуло ще хвилин з десять, доки, нарешті, з моніторів вирвалися струмені води.

Мовчки, без туги й болю дивилася Тессі на пожежу. Їй жаль було чудової бібліотеки, рукописів, яких вона не встигла забрати; прикро, що загинули коліщатка.

Навіть не дочекавшись кінця, Тессі поїхала додому. Як вона й сподівалася, за час її відсутності в квартирі хтось побував. Мабуть, усе було заплановано заздалегідь, і дзвінок гостроносої Лауни став сигналом для братчиків. Добре, що Тессі захопила з собою радіостанцію та папери.

«Ось і почалася боротьба…» — думала дівчина. На мить їй стало моторошно й тоскно. Згадалася бідолашна жінка з Комітету Захисту Миру, пихатий нахаба-поліцай, сцена в кафе «Розбите серце»… «Чи хоч уявляєш ти, на що зважилася?.. Чи витримаєш боротьбу?»

Мабуть, вона витримала б усе-усе, коли б поруч був Айт.

Тепер на Тессі лежить відповідальність за його життя. Айт! Раніше це ім'я пов'язувалося насамперед з чорними очима, м'якими красивими кучерями, міцними мускулястими руками. Тепер уява старанно обминала образ. Тессі не хотіла згадувати про неприродне перетворення любого юнака на огидного дідугана. З побіжної фрази професора Лайн-Еу про можливість повернення до пацієнта втраченої молодості народилася несмілива надія, і дівчина боялась розвіяти її.

Збігала година за годиною. Дев'яноста. Дев'яносто п'ята. Сота. Нульова.

Ну, звідки Тессі могла знати, що Айт чекав виклику о дев'яносто дев'ятій?

Спочатку вона вмикалася через п'ять годин. Наступної доби — через три. Потім через дві.

Неспокій заповз в її серце. Може, Айта вже вбили? А може, зіпсувався передавач?

Дівчина не знала, на що зважитись. У цей час і приїхав Фредді з документами на віллу в Ріо-Айр.

Тессі майже не слухала його. Та коли прозвучало ім'я Ейра Літтла, дівчина стрепенулася. «Він! Тільки він може допомогти налагодити радіостанцію».

Спровадивши нареченого, Тессі одразу помчала до Інституту метеорології.

Дівчина застала професора Ейра Літтла в своєму кабінеті. Він сидів за столом і, обхопивши голову руками, з жахом дивився на цупкий аркушик паперу, змережаний цифрами та значками. Сухі й лаконічні, вони звучали як жорстокий присуд, перекреслювали всю біографію вченого.

Прогноз виявився «помилковим», паніка, яка зчинилась у Ріо-Айр, «безпідставною». Циклон обрав собі інший шлях, просуваючись у напрямі долини ріки Атаски. У вузькій розколині поміж гір перед містечком Сан-Клей могутній потік повітря зітнеться з не менш стрімким ураганом, об'єднається з ним і рушить уздовж долини. Щойно одержане зведення підтвердило цю загрозу остаточно.

Професор цілком виразно уявляв, що буде завтра. Солідні газети стримано повідомлять про несподівану помилку Інституту метеорології, підрахують збитки мешканців містечка Сан-Клей і домовласників Ріо-Айр. Сюди, в Інститут, посунуть газетярі. Увечері якась із бульварних газеток ляпне, що професор Літтл, підкуплений нечесними бізнесменами, склав хибний прогноз навмисне, щоб викликати паніку. І марними будуть тоді спростування та виправдовування. Якщо Літтла й не розтерзає розлючена юрба потерпілих, то вчені напевне відсахнуться од нього.

Циклон мав обрушитись на Ріо-Айр. І якщо прогноз не справдився — значить, треба перекреслити все вчення про критичні точки професора Літтла, всі його мрії про можливість керувати погодою.

Коли до кабінету професора зайшла Тессі Торн, настрій у нього був дуже пригнічений. Старий одразу впізнав дівчину.

Як і годиться, ввічливо привітав її. Однак Тессі відчула, що професор їй не радий, і, збентежена цим, не могла сказати прямо, чого прийшла. Вона говорила про що завгодно, сама соромилася цього і боялася урвати розмову, бо пауза була б ще страшнішою: довелося б розпрощатись і піти.

Між іншим, Тессі похвалилась і придбанням генерала Крайна, передала розповідь Фредді про хибний прогноз. Професор враз насторожився.

— Кажете, хибний прогноз? І помилку знайшли синоптики повітряного флоту?

Розгублено моргаючи короткозорими очима, він тер пальцями лоба так, ніби хотів розвіяти якийсь сумнів.

— Міс Тессі, ви мене дуже здивували. Синоптики повітряного флоту ніколи не зможуть знайти помилки в обчисленнях нашого інституту, бо… — професор затнувся, майже з жахом глянув на гостю. — Стривайте, я, здається, починаю розуміти. Так, так… Пробачте, я мушу залишити вас на хвилинку.

Він вибіг з кабінету, а коли повернувся — на нього страшно було глянути.

— Атомна бомба… — прошепотів він розпачливо. — Вони зняли копію з моїх розрахунків і зробили атомний вибух у критичній точці!.. Міс Тессі, я розповів про можливість врятувати Ріо-Айр тільки одній людині, своєму другові дитинства. Як це жахливо!..

Тессі нічого не розуміла.

— Пане професор, поясніть, благаю, в чому справа?.. Хай навіть атомна бомба, але ж вона врятувала Ріо-Айр?

— Врятувала? — він дивився на дівчину здивовано й обурено. — Вона врятувала півтори сотні палаців, сотні дві дач, у тому числі й мою. Зате місто Сан-Клей буде знищене. А там — сорок тисяч жителів. Через три години на Сан-Клей обрушиться такий шквал, якого Монія ще не знала.

Тепер уже Тессі зрозуміла.

— Професоре, але ж ще три години! За цей час можна вивезти всіх!

— Вивезти? — криво посміхнувся Літтл. — Годину тому, одержавши беззаперечний прогноз майбутнього лиха, я звернувся до директора Інституту з проханням попередити мешканців міста Сан-Клей. Мені відмовили, бо це, бач, розбігається з попереднім прогнозом. П'ять хвилин тому я благав, переконував і, нарешті, добився того, що сигнал лиха було послано службовими лініями зв'язку. Але це вже ні до чого. Туди мусили б негайно вилетіти вертольоти, бо навіть всюдиходи навряд чи прорвуться крізь кам'яні ворота в долині ріки Атаски, коли вітер з моря пожене воду проти течії.

— Ви говорили про вертольоти?

— Так, говорив. Дещо буде зроблено. Але це не врятує становища… Даруйте, міс Тессі, я мушу туди їхати. Кожна хвилина дорога. Може, вдасться щось організувати на місці.

— Скільки їзди до Сан-Клея?

— Дві години автомашиною.

— Отже, півтори… Ну, що ж, професоре, запрошую вас бути моїм пасажиром. Я саме збиралась поїхати в ті краї. Запевняю, ми не запізнимось.

Ейр Літтл на мить завагався, потім кивнув головою на знак згоди.

Через десять хвилин на автостраду вискочила рожева спортивна машина. Переходячи з доріжки на доріжку, вона просувалася щораз ближче до лівої бровки, над якою висіли знаки «100–250». Тут дозволялось їхати з максимальною швидкістю.

Міцно стиснувши щелепи, Тессі пильно дивилася вперед, туди, де на обрії вже з'явилася темна погрозлива смужка.

А стрілка спідометра все повзла й повзла вгору. Дійшла до 250. Зупинилась.

Це був максимум, якого пощастило добитися від рожевої красуні «Ластівки».

В одному строю

Надвечір дванадцятого дня Першого місяця 16 року Атомної ери автострадою в напрямі Дайлерстоуна неквапно сунув рефрижератор з написом на бортах: «Містер Плайв-Ау. Фрукти».

Це був гігант серед машин. Кожне з його коліс було завтовшки й заввишки з людину. Атомний двигун цього колоса міг би цілком вільно рухати корабель, а на даху фургона помістився б чималий танцювальний майданчик.

Такому велетню не загрожувало ніщо. Могутні стальні буфери, невелика швидкість і неймовірна потужність робили його схожим на якогось доісторичного панцерника, що міг просуватися через джунглі напролом, не завдаючи собі жодної шкоди.

Може, саме через це шофер, широкоплечий юнак з білявим розпатланим чубом, зовсім байдуже позирав на страшну хмару, яка сунула з правого боку напереріз автостраді.

Але чим ближче підповзала хмара, тим серйознішим ставав юнак. Нарешті, він штовхнув у бік напарника, що дрімав на широкому сидінні.

— Тедді, поглянь, яка хмара суне!

Той схопився, протер очі і подивився на чорну запону.

— Погано, Люстіг. Нарубає дров. Позаторік, коли я їздив з товстуном Петті, ми потрапили в отаку ж халепу. Нам, звісно, нічого. А вантажних і легкових поперекидало та потрощило чимало… Давай швидше, до моста ще далеко, його треба переїхати завчасно.

Білявий Люстіг зважив на пораду. Отут, біля гирла Атаски, завжди дмуть шалені штормові вітри, а сьогодні насувалося щось справді страшне.

Ще яскраво сяяли обидва Сонця і над автострадою повітря було чисте й спокійне. Тим різкішою здавалася грань світла й темряви на сході. Чорна, як сажа, стіна залягла прямовисно, скільки бачить око. Вгорі над нею в шаленому танці крутилися звихрені сиві пасма, внизу ткали нескінченний химерний візерунок сині блискавиці. І котився звідти глухий, безперервний грім, чутний навіть крізь гуготіння турбін рефрижератора.

— Навряд чи встигнемо… — Люстіг натиснув на педаль дужче і раптом загальмував. З полотна дороги протилежного напряму в цей бік круто звернула рожева спортивна машина і зупинилась перед рефрижератором, загородивши йому шлях.

— Ну, куди тебе чорти… — але Люстіг не скінчив лайки.

З-за керма машини вискочила молода дівчина і закричала:

— Завертай! Став поперек дороги! Швидко!

— Постривай, дівчинко! Що сталося?

Сяк-так, похапцем Тессі пояснила білявому шоферові, що треба загородити дорогу: хай усі машини звертають на Сан-Клей. Незабаром налетить ураган, який розмете, а річка Атаска затопить усе містечко. Прогноз абсолютно точний. Треба рятувати людей. Попутні машини зможуть вивезти багатьох.

— Складна справа! — почухав потилицю шофер. — Але коли треба — зробимо. Не заперечуєш, Тедді?

Доки тривала ця розмова, за рефрижератором зібрався цілий хвіст автомашин. Шофери бігли до першої машини, щоб дізнатися, що сталося.

— Пошкоджено міст через Атаску! — пояснював білявий Люстіг. — Гайда, хлопці, через Сан-Клей.

— Дякую! — прошепотіла Тессі і потиснула йому руку в знак подяки. — Ми з професором їдемо в місто, організуємо евакуацію населення, а ти тут пильнуй. Гляди ж не пропускай нікого!

І спортивна машина помчала до Сан-Клея.

Через кілька хвилин рефрижератор перегородив автостраду якраз на перехресті. Поліцаєві дорожнього нагляду, який примчав, щоб ліквідувати затор, Люстіг довів, що діє з наказу комісії Сенату, яка нібито щойно поїхала до містечка.

Поліцай відразу ж виставив знак «Об'їзд», і машина за машиною посунули на Сан-Клей. Вони спочатку дерлися на горб, потім спускалися в улоговину і, нарешті, зникали в похмурій ущелині, звідки виривалась бурхлива Атаска. Услід за машинами до сан-клейської долини повільно повзла чорна запона. Вона вже затягла півнеба, а не посвітлішала й трохи. Тільки стали яскравішими блискавиці та грім уже не гуркотів, а бухав різко й оглушливо.

— Страшна буде ніч! — стривожено сказав Люстіг. — Боюсь, коли б ураган не застукав те дівчисько десь в ущелині. Скине в прірву.

— Та не повинно б…

Обидва занепокоєно дивились на гірський хребет, який закривав сан-клейську долину: в монолітному масиві виднілась глибока розколина, немов слід від удару велетенської сокири. Там ще панувало світло.

— Їде… — стримано сказав Тедді.

З ущелини, назустріч нескінченній колоні машин, вискочила рожева плямка, осяяна останніми променями Сонць. Навіть здалеку видно було, що машину аж заносить на поворотах.

— Хвацько їздить, бісова дівчина! — захоплено сказав Люстіг. — Дивуюсь, як отой старий сич тримає її за шофера… А бідова — пальця в рот не клади!

Люстіг баляндрасив, а сам не спускав очей з рожевої машини. Вона вже піднялась на горб, коли це ушкварив такий дощ, що аж темно стало. І одночасно посипались вогненні стріли. Здавалося, сховані в хмарах бомбардувальники дочекались слушного моменту і тепер почали артилерійську підготовку залпами реактивних снарядів.

Через кілька хвилин рожева машина зупинилась біля рефрижератора. В її відкритому кузові було повно води.

— Ну, дівчинко, поїхали? — закричав Люстіг, вискакуючи з кабіни. — Лізь сюди, а крихітку почепимо на буксир.

— Постривай, друже… — дівчина схопила його за рукав куртки. — Треба їхати… але в Сан-Клей. Там жахлива паніка. Твоя машина зможе врятувати багатьох.

Періщив такий дощ, що вже за крок не було видно нічого. Волосся дівчини злиплося і звисало некрасивими пасмами, а сама вона, мокра до рубця, тепер була схожа на худорлявого підлітка, який злякався і змерз, але не хоче цього показувати.

Шофери погодилися, хоч добре знали, що через затримку в дорозі можуть позбутися роботи. Ніжні тропічні фрукти доставляються в Дайлерстоун за точним розкладом. Компанії містера Плайв-Ау начхати на всякі стихійні лиха — вона платить неустойку за запізнення з постачанням.

— Мою машину кинемо тут. Вона тільки заважатиме.

— Гаразд, — кивнув головою Люстіг.

Рожеву «Ластівку» хутенько загнали на територію бензостанції, а важенний рефрижератор тим часом незграбно розвернувся на автостраді.

Спочатку їхали мовчки, тільки обмінялися короткими: «Люстіг!» — «Тессі!» — «Тедді!». Потім Люстіг поцікавився, як професор зумів передбачити катастрофу, що загрожує містечку, і чому похопилися так пізно.

Дівчина розповіла і про електронно-обчислювальну машину, і про критичні точки. Коли вона згадала про атомну бомбу, підступно висаджену на півострові Койтерс, її супутники чудно перезирнулися, проте нічого не сказали. А незабаром розмова урвалась, бо за лясканням грому та шаленим завиванням вітру не стало чути слів.

Рефрижератор наближався до ущелини. Оскаженіла стихія розперезалася зовсім. Скрізь шаленіла вода, ревуча, пінява. Не затихаючи ні на мить, дув такий вітрище, що рефрижератор аж здригнувся, ладний перекинутись.

За ущелиною місцевість почала повільно знижуватись, і машина щораз дужче занурювалася у воду. Хвилі вже плюскотіли об кабіну, шкварчали на стінах герметичних кожухів турбін. Однак машина таки повзла вперед.

Припавши обличчям до вітрового скла, Тессі до болю в очах вдивлялася в сиву, смугасту імлу. Саме тут, перед Сан-Клеєм, стояли поодинокі будиночки, мешканці яких навряд чи встигли вибратись.

Більшість мешканців Сан-Клея лихо застукало несподівано. Дуже страшним був перший натиск урагану, який розметав сотні будинків, повивертав з корінням безліч дерев. Ще страшнішим здавався наступ громовиць. Але найнебезпечнішою була вода. Шалений вітер перепинив Атаску в ущелині перед гирлом і погнав її назад. Кам'янисті узгір'я скерували потоки в долину. А над нею періщила така злива, що човни наливало вщерть за кілька хвилин.

Від води захищатися важко — від неї треба тікати. Але тікати з Сан-Клея було вже пізно: вода перетнула всі шляхи, оточила приречених і безперервно піднімалася все вище й вище. Люди видиралися на дахи, на дерева і не знали, що це не врятує їх, бо дощ литиме понад три доби і вся долина перетвориться на шалену річку.

Професор Ейр Літтл міг би пишатись: його вчення про критичні точки підтвердилося блискуче. Вибуху однієї атомної бомби вистачило, щоб змінити весь хід атмосферних процесів у місці зародження циклону, скерувати вітер і воду далеко від того місця, на яке вони мали обрушитись. Але не давав втіхи такий успіх: Сан-Клей гинув, гинули люди. І коли б не втручання професора Літтла, коли б старий не приїхав у містечко завчасно, кількість жертв була б набагато більшою.

Сигнал лиха, переданий службовими лініями зв'язку, спричинився тільки до того, що більшість урядовців чкурнули з містечка, лишивши його напризволяще. Професорові довелося самочинно взяти на себе обов'язки мера і начальника поліцейського комісаріату. Він наказав поліцаям зупиняти машини, викидати геть вантаж і садовити людей. За його розпорядженням в порту було розкрито склеп торговельної фірми «Байєрс і К°» і забрано звідти та роздано населенню кілька тисяч рятувальних поясів. Нещасні вдерлися до старовинного замка, який належав містерові Кейз-Олу. Тільки ця, оточена товстелезними мурами, споруда на високому горбі й могла захистити людей від розбурханої стихії.

Літтлу скорялись усі. Ним керував одчай, несамовите бажання хоч якось спокутувати власну провину, а для людей, що розгубились і втратили надію на порятунок, така рішучість та наполегливість були свідоцтвом мужності, яка підтримує й надихає.

Рефрижератор добрався до рятівного горба глупої ночі. Вітер ущух, зате дощ періщив без упину. Вода залила всі вулиці й поступово підповзала до замка містера Кейз-Ола. Але його товсті мури могли витримати який завгодно натиск хвиль. Треба було спішно насипати дамбу тільки перед головною брамою та ще в кількох місцях.

Не питаючи про згоду, новоприбулих негайно мобілізували на цю роботу. Лише через кілька годин, коли небезпека була усунена, люди дозволили собі відпочити.

Розвиднялось. Власне, за годинником ранок настав уже давно, але сонячне світло не могло прорватися крізь суцільну запону хмар та дощу. Тільки й того, що імла посвітлішала, стала попелястою. В цьому примарному освітленні старовинна фортеця проступала химерним масивом, прямовисною скелею, яка, здавалось, ось-ось упаде та й розкриє ще ширший отвір у небі, повному води.

В замку містера Кейз-Ола, в тих заповітних покоях, куди не ступала нога жодного сан-клейця, зараз було повно людей. Забиті були горище й льохи, комірчини й стайні. А ті, хто не потовпився під дах, стояли на подвір'ї по коліна в воді.

Наступного дня, коли злива почала вщухати, професор разом з Тессі виїхали у Дайлерстоун катером.

Вчені протестують!

Тессі Торн шукала борців. У Сан-Клеї вона побачила, на що здатні люди, коли йдеться про життя та смерть. В однім строю стояли чоловіки й жінки, молоді й старі, представники різних національностей і різних фахів. Нема сумніву, що коли б кожен монієць знав, яке лихо насувається на весь світ, усі так само рішуче постали б проти атомних, водневих та антиречовинних бомб — проти війни.

Вже зовсім по-іншому згадувала Тессі оту жінку, що не побоялась говорити людям правду. Її щирі слова впали жалюгідною краплинкою на твердий камінь, що розплескалась і нібито зникла без сліду. Але коли вслід за цією краплинкою впаде друга, третя, тисячна, мільйонна — справдиться прислів'я, що вода камінь довбе. Треба тільки знати, як та куди скеровувати оті краплинки. А це й допоможе зробити таємничий Комітет Захисту Миру.

Отак замислившись, Тессі йшла вулицями Дайлерстоуна і незчулась, як опинилась біля свого дому. Цілком машинально дівчина поглянула, чи стоїть на місці «Ластівка»… і її очі стрілися з очима Люстіга. Білявий шофер сидів у старій машині і жував бутерброд.

«Мабуть, побачив мою рожеву «Ластівку» та й зупинився поруч», — подумала дівчина і вже хотіла підійти. Але відразу ж і змінила намір: юнак може подумати про неї казна-що.

Оці роздуми тривали хіба кілька секунд. Потім дівчина з добре зіграною байдужістю ковзнула поглядом по строкатій бинді автомашин уздовж тротуару, обернулась і вже зробила крок, коли раптом почулося тихе:

— Тессі!

— Ну? — кинула холодно.

— «Мене не впізнають!» — сказав якийсь лорд… Та хоч підійдіть сюди!

— Ах, це ви, лорд-рефрижератор?! — Тессі охоче підхопила іронічний тон бесіди, щоб приховати своє збентеження.

— Я чекаю вас понад вісім годин.

— Дуже мило! — вона підійшла, сперлася на машину. — А де квіти?

— Зів'яли. Довелося викинути.

— То, мабуть, треба купити ще.

— Я теж такої думки. Прошу, сідайте до моєї карети, та й поїдемо разом.

— Пізно… — розчаровано промовила Тессі, ніби й справді збиралася поїхати.

— Ат, хіба це пізно? — Люстіг одчинив дверцята своєї машини, рішуче взяв Тессі за руку.

— Досить жартів! — сказала дівчина вже серйозно. — На добраніч!

— Стривайте… Пам'ятаєте: «Завертай! Став поперек дороги!» Хіба я тоді не виконав ваше прохання?

— То була зовсім інша справа.

— Ні, не інша… — він похмурнів, зітхнув і, озирнувшись, сказав тихо: — Тессі, мені потрібні, власне, не ви. Я хочу бачити професора Літтла.

— Літтла?! Ви поспішили спродати палац у Ріо-Айр, а тепер хочете вбити того, хто склав брехливий прогноз?.. Ви помилилися, сер: я не особистий секретар професора, а тільки жалюгідний шофер.

— Не викручуйтесь, міс Тессі. Я добре знаю, що ви — лікар, дочка академіка і майбутня баронеса. Якщо я дозволив собі зараз говорити надто вільно, то тільки в пам'ять отієї ночі під Сан-Клеєм і щоб підтримати ваш тон бесіди. Повторюю: мені треба бачити Літтла і в дуже серйозній справі.

— Навіщо він вам?

Люстіг глянув на тротуар, по якому сунула густа юрба, легенько хитнув головою.

— Може, від'їдемо хоч на квартал?..

Тессі рвучко відчинила дверцята «Ластівки».

— Сідайте!

Аж коли виїхали на Кільцеву магістраль, за місто, дівчина звернула до узбіччя й зупинила машину.

— Слухаю вас, Люстіг.

Може, це було дуже нерозумно: поїхати серед ночі з малознайомою людиною. Але Тессі не боялась. Вона відчувала, що справа дійсно невідкладна й важлива.

— Ну, Люстіг!

— Так, міс Тессі… Я розмірковую, як почати.

— Починайте просто.

— Просто?.. Ну, гаразд, я розповім вам просто, але знайте, що ваше необережне слово може привести мене на каторгу.

— Ви мене ображаєте, Люстіг!

— Не хотів би цього… Так ось, ви зробили цілком правильно, що вивезли професора Літтла. Сьогодні підписано ордер на його арешт. Йому інкримінують хабарництво, спілкування з гангстерами, узурпацію влади в Сан-Клеї і ще багато інших провин. А справжня причина — хочуть знищити або ізолювати небезпечного свідка експерименту з атомною бомбою на півострові Койтерс…

— Слушно… То навіщо ж вам Літтл?

— Ми хочемо, щоб люди узнали правду про трагедію Сан-Клея.

— Хто це — ми?

— Не запитуйте, міс Тессі, я не маю права відповідати. Скажу тільки одне: ми — проти війни.

«Комітет Захисту Миру?!» — хотілося крикнути Тессі. Але вона промовчала.

— Власне, з професором Літтлом зустрічатись особисто навіть не варто. Я тільки хотів би попросити його, щоб він написав статтю. Її буде надруковано повністю, без жодних виправлень і скорочень.

— У якій газеті?

— «Полум'я».

— Не знаю такої.

— Це нелегальна, комуністична.

— А ви знаєте, що спіткає Літтла після такого виступу?

— А ви знаєте, що чекає на нього, коли його схоплять зараз?

Запала пауза. Тессі відчувала: так, Люстіг правий. Тільки нелегальна газета й може надрукувати правду про історію «фальшивого прогнозу». І це буде не краплинка на байдужий камінь, а відро холодної води на голову тих, що розмахують атомними бомбами.

— Гаразд, Люстіг. На коли потрібна стаття?

— Якнайшвидше.

— Точно обіцяти не можу, але все ж приїздіть на це місце завтра, о вісімдесятій годині.

— Дякую, міс Тессі. А тепер я піду. Краще, щоб нас не бачили зайвий раз удвох.

— Тоді — до зустрічі!

Пирхнула й зірвалася з місця рожева «Ластівка». Помчала пустинною автострадою.

На серці дівчини було радісно й тривожно. Мрії несподівано швидко почали здійснюватись: через Люстіга вдасться зв'язатися з Комітетом, а після опублікування статті Літтла — вже написаної, до речі, — можна видрукувати й запис Наради наймудріших.

Невідомо, звідки дізнався Люстіг, але Тессі справді вивезла Літтла, щоб урятувати від небезпеки, яка нависла над ним. Зробити це було важко, бо професор не хотів слухати тверезих доказів. Історія з «фальшивим прогнозом» стала для нього каменем випробування своїх сил. Пасивний, коли йшлося про особисте, Літтл був непримиренний, коли торкалося суспільного. Сан-клейська трагедія стала для нього першим ствердженням тих похмурих прогнозів, які він проголосив ще сімнадцять років тому, коли вибухнули атомні бомби над Джапайєю.

Одразу ж після приїзду в Дайлерстоун з Сан-Клея професор написав полум'яну статтю. Знаючи, що його кар'єра вченого загинула назавжди, Ейр Літтл не захищав себе. Тож з тим більшою наполегливістю він прагнув стати на захист всього людства. Статтю Літтла, звичайно, не взявся надрукувати ніхто.

З Дайлерстоуна старий їхати не хотів, стверджуючи, що така втеча тільки припаде до смаку підлим наклепникам. Він навіть прагнув стати перед судом, наївно сподіваючись таким чином дістати широку трибуну.

Щоб умовити професора, Тессі довелося вдатись до хитрощів. Мовляв, доки там той суд відбудеться, Літтл може погостювати в свого колишнього друга, академіка Торна, і, маючи тепер уже беззаперечні докази, вільно переконає його, змусить виступити проти атомної зброї. Літтл погодився.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі знову їде з Дайлерстоуна додому.

Пливе назустріч машині широка смуга бетону. Посвистує вітер. Шурхотять шини. Дружньо підморгує зелене сигнальне вічко автоматичного шофера.

Заклавши руки за голову, Тессі дивиться вдалину, туди, де автострада тоне в нічній темряві, і думає про себе, про інженера Айта, про війну.

Коли б хоч звісточка від Айта, коли б хоч певність того, що він живий! Ось уже майже сім діб Тессі марно викликає його. Саме задля Айта вона щоразу їде в Дайлерстоун, недосипає ночей, рискує тим, що її, зрештою, схоплять і кинуть до в'язниці. Мовчить Айт. Може, вже й нема його на світі?

Куточком ока Тессі поглядає на годинник. Дев'яносто дев'ята. Ні, в цей пізній передранковий час навряд чи варто викликати. Ще сто хвилин — і почнеться новий день, дев'ятнадцятий день Місяця Весни.

Тессі зменшує швидкість: чим далі від Дайлерстоуна, тим менше шансів одержати відповідь. Хто знає, на якій відстані чути радіопередачу? Може, слід було б під'їхати до палацу Кейз-Ола якнайближче?

Рівно о нульовій годині Тессі зупинила «Ластівку», вийшла з машини, лягла осторонь дороги, серед високої духмяної трави. Майже без надії ввімкнула передавач, почала повторювати той заклик, який за сім діб врізався в пам'ять назавжди. І раптом у відповідь почула коротке шипіння — неповторний знак, що прозвучав для неї немов фінал переможної симфонії.

— Чую, «Сину», чую!.. Дякую, любий!.. — Тессі схопилася на рівні ноги, машинально промовила завчений текст. І тільки коли ще раз, на закінчення, Айт відповів коротким сигналом, дівчина радісно засміялась і озирнулась.

Ніде нікого навколо. Залягли в усі боки до обрію зелені трави. Звелось над планетою Рожеве Сонце і сходить Блакитне. Від кожного предмета простяглися довжелезні роздвоєні тіні, що покраяли автостраду на чудернацькі, химерні клапті.

Цього весняного ранку розвіялась грізна запона, яка досі закривала для Тессі Торн майбутнє. Дівчина тепер знала, що робити: насамперед треба розповісти батькові й Кольріджу про Нараду наймудріших, зв'язати їх з Комітетом Захисту Миру. Це загрожуватиме всім великою небезпекою, але вона буде не більшою за ту, що нависла над світом. Боротись — так боротись!

Ось у такому войовничому настрої Тессі й зайшла до рідного котеджу в атомній фортеці містера Кейз-Ола.

Вона запізнилася: професор Ейр Літтл не дотримав слова і встряв до суперечки з академіком Торном.

Вони стояли перед столом — блідий Літтл, багряний батько і незмінно спокійний Кольрідж. Ціла купа недопалків у попільничці й на підлозі, невимкнене світло, синці під очима у всіх трьох свідчили, що суперечка триває з вечора.

Коли до кімнати зайшла Тессі, Літтл урвав на півслові свої обвинувачення, похмуро привітався й сів. Батько докірливо похитав головою.

— Їхала цілу ніч?.. Ну, йди, спочивай.

— Ні, тату, спочивати не можна. Я чула кінець вашої суперечки і хотіла б дещо додати до того, що сказав професор Літтл. Він висловився недосить точно. Якщо ви з Кольріджем можете ще сяк-так виправдатись за вибух перших двох атомних бомб на території країни, яка напала на Монію, то коли почнеться третя всепірейська війна, на ваші голови ляже прокляття всього людства. Дочкою убивць я не хочу бути.

Страшними, переляканими очима глянув на неї батько. Сумно кивнув головою Кольрідж. Літтл одвернувся, щоб приховати злу, переможну посмішку. А Тессі відчула, як тоскно стислося серце, запалали щоки й вуха. Дочка повстала проти батька. Конфлікт міг цілком вільно призвести до остаточного й безповоротного розриву. І все ж відступати було вже пізно, коли б навіть вона хотіла це зробити.

Неквапно, намагаючись не пропустити жодного факту, Тессі розповіла сумну історію професора Лайн-Еу, передала майже дослівно зміст Наради наймудріших. В її крихітній записній книжечці зберігався довжелезний стовпчик цифр та чудних абревіатур, які нічого не розкрили б сторонньому, але визначали собою дати й суми, координати цілей на території Союзу Комуністичних Держав і кількість атомних та водневих бомб, які мають незабаром туди впасти.

Тессі говорила, не спускаючи очей з батька. Вона знала, що у нього хворе серце, яке може не витримати. Здавалось, до цього й ішлося. Торн дихав усе пожадливіше й хрипкіше, хапався за груди, але коли Тессі замовкла й кинулась за ліками, зупинив її.

— Говори. Хтось із нас збожеволів, — я, ти, Кейз-Ол — не знаю. Говори. Коли те, що ти розповідаєш, — правда, коли тебе разом з Лайн-Еу не обдурили комуністи, то я… Я тоді зроблю таке, що здригнеться весь світ!

— Присягаюсь — це свята правда!.. — Тессі поквапливо розкрила сумочку, витягла радіостанцію. — Дві години тому мені вперше відповів інженер Айт — людина, яка зуміла добути котушку з записом Наради. Йому можна вірити, татку! Він надішле ще одну, і ти почуєш усе сам…

— Не знаю… Не знаю, хто винний, хто правий. Ви всі проти мене. Я проклинаю сам себе. Але ви не хочете зрозуміти, що поява атомної бомби була такою ж історичною необхідністю, як і відкриття вогню первісною людиною! Адже під час другої всепірейської війни хрестовикам не вистачило хіба кількох місяців, щоб створити таку самісіньку бомбу, яка готувалась отут, в Лос-Алайні, і пошпурити її на Монію. Ви не хочете…

— Це все ми добре знаємо, Торн! — сухо, безжально промовив Кольрідж. — Сімнадцять років ми працювали пліч-о-пліч. Визнаю: я був тільки жалюгідним виконавцем твоїх дерзновенних задумів. Ти — справжній геній, коли йдеться про ядерну фізику. Але, даруй, в питаннях політики ти не підносишся вище за того середнього монійця, якому бракує розуму зазирнути в майбутнє. Ти чув, що розповіла твоя дочка? Ти зважив на те, що говорив Літтл? Три тисячі триста атомних і водневих бомб!.. Кому, як не тобі, знати, що це означає загибель усієї планети! І ці бомби вже стоять на стартових злагодах. Війна може спалахнути в першу-ліпшу мить.

Запала мовчанка. Професор Літтл, який протягом останньої години не промовив і слова, зітхнув і сказав нерішуче:

— Не хочу бути віщуном лиха, але скажу вам: я певен, що війна почнеться на початку Другого місяця цього року…

— На початку Другого місяця? — перепитала Тессі. — Чому ви так гадаєте, професоре?

— Тому що я власноручно за особистим таємним наказом Кейз-Ола склав найдокладніший прогноз погоди для Континентальної півкулі саме на цей час. Аналогічне завдання я виконував рівно сімнадцять років тому, коли планувалася висадка десанту проти хрестовиків.

— Так… — задумливо сказав Кольрідж. — Отже, лишається днів тридцять п'ять — сорок. Менш як місяць… Ти чуєш, Торн?

Академік не відповів. Схиливши голову, він похмуро дивився на купку попелу, що висипався з люльки. Сірий, безрадісний попіл… Чи не так спопеліли й світлі мрії? Навіщо було прагнути й дерзати, недосипати ночей, рискувати життям в ім'я науки, коли її досягнення принесли людям не радість, а неспокій, нові, ще не знані страждання?

Тессі розуміла батька. Вона і співчувала йому, і злостилась, що не зуміла знайти ще запальніших і вагоміших слів, які допомогли б старому покінчити з сумнівами, стати рішучішим.

— Тату, не сумуй… — Тессі легенько торкнулася його руки. — Мені здається, ще не все втрачено. Три декади тому я була свідком того, як одна жінка агітувала слухачів підписати відозву про заборону атомної зброї. Якщо всі люди…

— Постривай, Тессі… — Кольрідж нахмурився, потер рукою підборіддя. — Ти кажеш — відозва. А мені здається, що краще було б опублікувати протест найвидатніших учених країни. Наш друг Літтл говорить правду: сан-клейська трагедія повинна послужити останньою пересторогою тим, хто грається з атомними бомбами… А ну, доню, бери папір. Пиши: «Вчені протестують! Насувається лихо».

— Насувається лихо… — повторила Тессі.

І їй чомусь пригадався палаючий будинок професора Лайн-Еу, мляві пожежники, які так неохоче розмотували шланги, ніби чекали, доки пожежа розгориться дужче.

«Ні, ти не Псойс!..»

Лихо насувалося. Воно було ще невидиме й неусвідомлене, але вже відчутне, як ота задуха при чистому небі перед грозою.

Навесні Шістнадцятого року Атомної ери всю Монію охопив якийсь неймовірний шал. Газети, як за командою, урвали войовниче базікання і почали прозоро натякати на можливість «конструктивних переговорів» з Союзом Комуністичних Держав. Значно знизилися ціни. До мінімуму зменшилась кількість безробітних. Кейз-Ол знав, що робив. Шляхом досить сумнівних махінацій істориків Шістнадцятий рік Атомної ери був визнаний ювілейним для Монії. На честь цього свята мало не щодня організовувалися карнавали й гулянки, всілякі конкурси аж до змагання найвидатніших їдців макаронів та стрибунів на одній нозі.

Проте це були якісь неприродні, істеричні веселощі, які рано чи пізно мали скінчитися важким похміллям. І такий час наближався.

Айтові урвався терпець. Проклинаючи вимушену бездіяльність, він уже був ладний зважитись на який завгодно нерозсудливий вчинок і, мабуть, таки не втримався б, коли б не цілий ряд подій, які розгорнулися в палаці.

Головний слідчий натрапив на таке, що аж за голову схопився: докладна перевірка показала, що з звукозаписувальних апаратів викрадено понад п'ятсот котушок з магнітною ниткою — більш як дві тисячі годин запису розмов, які, певно ж, були не простою балаканиною.

За своєю посадою головний слідчий не тільки не підлягав Псойсові, а й міг контролювати його. Проте тут вже було не до субординації. Коли б Кейз-Ол дізнався про пропажу, і головний слідчий, і головний радіотехнік, та, певне, й камердинер трильйонера не могли б розраховувати на помилування. Безневинні винуватці прийшли до Псойса, щоб схилити перед ним свої голови і благати порятунку.

О, Айт чудово використав момент! Він, звичайно, нагнав жаху на обох і тільки в останню мить «зглянувся» — пообіцяв мовчати цілий місяць. Псойс наказав посилити розшук і провести йому до покоїв відводи головних потаємних ліній зв'язку — «для контролю».

Незабаром до цих двох приєднався третій — головний інженер. Під час розшуків цілком випадково було виявлено, що неприступність фортеці Кейз-Ола — нічим не обгрунтований міф.

Усі сто п'ятдесят поверхів хмарочоса пронизував найскладніший лабіринт каналізаційних та вентиляційних труб. На кресленнях вони проступали тонісінькими кольоровими лініями. Але коли дослідили одну з них, магістральну, то виявилось, що нею можна не тільки цілком вільно пробиратися з поверху на поверх, а й вилізти геть за межі палацу в безпечному місці.

Інженер Айт стояв біля одгвинченої кришки вентиляційної труби і мовчки хмурив брови. Як він міг прогавити оцю лазівку? Він захопив одну-однісіньку котушку з записом Наради та й носився з нею як дурень з писаною торбою, а тим часом цією трубою на волю було винесено понад п'ятсот котушок! Він з настирливістю мухи в'язнув до Мей, не знаючи, що його допомога була зовсім непотрібною і скидалася на провокацію. Тож чи дивно, що дівчина уникає навіть зустрічей з ним?

Прикро, гірко було Айтові. Все, що він пережив і зробив, зараз здавалося жалюгідним і непотрібним. Але дивна річ — це не пригнічувало, а додавало впертості, рішучості.

— Встаньте! — наказав Айт головному інженерові, який припав йому до ніг. — Ми всі винні. Даю вам рівно місяць строку. Злочинців спіймати! Жодних переобладнань труб не робіть — поставте лише сигналізаційні пристрої на кожному виході з труби. Дроти — до мене. Все!

Вранці наступного дня Айт вибрав принагідний момент і попрямував до покоїв Мей. О, тепер він знав, якого тону триматися!

Як завжди, Мей і не глянула в його бік, з підкресленою увагою слухаючи щебетання своєї гарненької покоївки, що розчісувала їй волосся.

Айт кахикнув. Той самий наслідок.

— Міс, мені треба вам доповісти…

— О, Псойс! — здивовано вигукнула Мей. — Ну що ж, доповідай.

— Літто, можеш іти.

— Ні, ні! — Мей затримала покоївку рукою. — Говори, Псойс.

— Літто, йди! — голос Айта прозвучав сухо, погрозливо. — Міс, ясновельможний щойно виїхав, а замінити його можете тільки ви. Головний слідчий просить негайної санкції.

— А, ну, це інша річ. Літто, прийдеш через годину.

Спершись підборіддям на кулачок, Мей мовчки, з посмішкою дивилася на Айта. Що виражав її погляд — зацікавленість, зневагу? Важко було сказати. Просто сині очі вигравали жвавими смішинками і чекали.

— Ну, слухаю, Псойс. Початок мені подобається. Якщо таким буде й продовження, я зміню думку про тебе.

— Хотів би цього, міс! — Айт перевірив, чи пішла покоївка, і замкнув двері. — Справа в тому, міс, що невідомими злочинцями у нас викрадено понад п'ятсот котушок з магнітофонним записом дуже секретних розмов. Головний слідчий знайшов лазівку, якою можна вільно вибратись за межі палацу.

— Ну, подумайте! — сплеснула руками Мей. — Отже, злочинці могли б проникнути й сюди? Який жах!

— Так, могли б. Головний слідчий, головний інженер і головний радіотехнік у нестямі. Вони благають мене, щоб я їх врятував…

— Звичайно, ти цього не зробиш?

— Звичайно, ні, міс. Я дав їм місяць строку, протягом якого вони мусять знайти злочинців. А лазівку я наказав не закривати, але обладнати сигналізаційною апаратурою і протягти від неї дроти в мою спальню. Чи правильно я вчинив, міс?

— Так, це слушно… — насупивши брівки, Мей серйозно, стурбовано хитала головою, а очі її аж променіли: «Добре, друже, добре! Ти, нарешті, знайшов і вірний тон, і вірний шлях! Навіть коли хто підслухує, не причепиться до жодного слова!»

— Гадаю, ясновельможному не слід про це говорити, аби не хвилювати завчасно.

— Я теж такої думки, Псойс.

Запала пауза. Айт гарячково обмірковував: у який спосіб повідомити Мей про операцію «Блискавка»? Підслухати не може ніхто: готуючись до цієї розмови, Айт вимкнув електронний мозок кібернетичної злагоди в кабінеті Кейз-Ола. Але розповісти про все прямо — не можна: Мей хоче мати за собою бодай найменшу лазівку на випадок провалу.

— Даруйте, міс, ваше весілля призначено на перше число Четвертого місяця?

— Так, Псойс. Адже ти читав шлюбний контракт?

— Справа з тому, міс… Я не знаю, чи маю право зраджувати таємницю ясновельможного, але… Бачите, він хоче влаштувати вам приємний сюрприз. Весілля почнеться точно о двадцять п'ятій годині дев'ятого числа Другого місяця маршем оркестру з трьох тисяч трьохсот музикантів… Я говорю це тому, що вам теж треба підготуватись. Ясновельможний любить влаштовувати сюрпризи. Дуже любить!

«Чи ж зрозуміє?»

Зрозуміла! Гострими синіми лезами блиснули очі. На мить збіглися брови. Здригнулися губи. І тільки голос лишився манірним, співучим:

— Я вдячна тобі, Псойс! Гадаю, ти не дуже завинив перед ясновельможним, відкривши мені цей незначний, але радісний для мене секрет. Проте, може, ясновельможний пожартував?

— Ну, гаразд, міс! — Айт зітхнув. — Хай мене ясновельможний навіть покарає, але вже розповім усе до кінця. Я сам читав його наказ.

Взяти б та й розповісти стисло: план «Блискавка» — в малахітовому сейфі. Секретне число замка — таке. Захисні пристрої — такі. Однак довелося правити теревені хвилин п'ять.

— Дуже вдячна тобі, Псойс!.. — Мей лінивим, машинальним рухом зібгала й скрутила в кульку той папірець, на якому Айт записав шифр замка. — В той день, коли я дістану право називатися місіс Кейз, я щедро обдарую тебе.

— Цей подарунок, міс, був би для мене найбільшою в світі образою.

І знову не сказано нічого зрадливого. Хіба ж не так мав відповісти хитрий, лукавий Псойс?.. А от Мей чомусь посмутніла, потерла рукою чоло, наче в неї заболіла голова.

— Псойс, дай-но мені мою сумочку.

Айт приніс. Вона розкрила цей химерний утвір майстерних виконувачів жіночих примх, витягла легесеньку мереживну хустинку і «зовсім ненароком» впустила на інкрустований перламутром столик розгорнутий аркуш паперу з офіційним штампом.

Клініка експериментальної медицини Державного департаменту Монії повідомляла містера Кейз-Ола, що каторжник Айт, який підло назвався містером Фейлем і завдяки цьому був прийнятий на лікування, помер від запалення мозку о 41 годині 80 хвилин 34 числа 8 місяця 15 року Атомної ери. Його тіло після розтину було спалено в крематорії клініки, про що складено відповідний акт. Свідчення підписали директор клініки професор Лайн-Еу та ще кілька видатних лікарів.

— Ні!.. — Айт сумно похитав головою.

Мей не повірила. Вона дивилася кудись повз нього, немов пригадувала давно минуле.

— Напишіть йому листа. Або я повідомлю його, і він напише сам.

— Це ні до чого, Псойс… — Мей зітхнула, перевела погляд на Айта. — Скажи, Псойс, ти зрадив свою коханку і власного сина?

Ну, що він міг відповісти? Доводити, що він не Псойс? Пояснювати, що інакше вчинити не можна було?

— Так, міс.

— Але той, хто зрадив один раз, зрадить і вдруге…

— Інженер Айт був теж такої думки, міс.

Вона зрозуміла. Схилила голову. Затиснула пальцями чоло.

— Міс, він вас зовсім не знав… і ви його теж. Він просив розповісти вам усе…

Жалібно здригнулися брови. Очі благали: не треба, не провокуй! Може, ти й справді друг, але не знаєш, які несподіванки приготував Кейз-Ол у своєму палаці! А губи прошепотіли:

— Говоріть… Говори, Псойс… Адже це вже минуле. Гадаю, ясновельможний не ревнуватиме.

І він почав говорити.

Несподівана поява батька. Нічна подорож. Готель «Комфорт». Жахлива розповідь про Уранію. Убивство рідних. Надлюдська, одчайдушна боротьба підлітка проти Кейз-Ола…

Айт хапався, перескакував з одного на інше, і йому здавалося, що найголовніше, найістотніше ще не згадане.

— …І я заприсягнув…

Він затнувся, глянув на Мей. Вона дивилася на нього широко розкритими очима і шепотіла:

— Не може бути!.. Не може бути!..

— …І от, коли Айт розповів усе це мені, я заприсягнув…

Він побачив, що заплутався. Помовчав секунду, поліз у кишеню комбінезона, витяг жовтий патрончик.

— Міс, цим патроном у день Наради наймудріших я хотів убити вас. На щастя, трапилася осічка.

Мей повільно заплющила повіки. Хитнула головою, немов одганяючи щось примарне, страшне, підвелася й підійшла.

— Ні, ти не Псойс!.. Ти… ти… — вона немов боролася сама з собою, з неймовірним припущенням… — Як тебе називала твоя коханка?

— Сой, міс…

Мей обхопила долонями його скроні, поцілувала в чоло:

— Спасибі, Сой… За те, що ти не вбив мене.

Айт знав: цей поцілунок присвячений пам'яті іншого, знак вдячності й довіри новому спільникові, але мимоволі млосно, гаряче стало в грудях…

А Мей вже знову стала дбайливою нареченою містера Кейз-Ола.

— Можеш іти, Псойс. Прошу тебе, пильнуй!.. Злочинці можуть спробувати пролізти отією трубою навіть сьогодні. Будь напоготові.

— Так, міс.

— Щоб ти не забував про свій обов'язок, я дарую тобі цей годинник. Його принесе годинникар… Між іншим, ясновельможний скаржився на свій настільний хронометр. Треба його оглянути.

— Дякую, міс. Гаразд, міс.

— Ну, йди.

Ось уже й про все домовлено. «Годинникар» огляне «хронометр», а сьогодні вночі «злочинець» зникне з палацу містера Кейз-Ола. Чудеса!

Все навколо було таким, як і завжди. Спокійним м'яким світлом сяяли люмінесцентні лампи. Не бронза і не граніт, а справжнє золото і мармур виблискували на монументальних стінах. Догідливо посміхаючись, вклонялися служники. Чорні велетні-вартові з алебардами в руках застигли біля дверей, мов статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. Насправді палац містера Кейз-Ола живе складним потаємним життям. За масками покірних служників криються живі люди з їхніми радощами, болями й переконаннями… Хто він — оцей, що закляк у раболіпному поклоні? Не узнаєш, доки не настане вирішальна мить. І як хороше, що Мей не одна!

Безшумно йде Айт нескінченними коридорами палацу. Пильно обдивляється все довкола. Він щасливий і задоволений. В його свідомості відбувся колосальний злам. Месник-одинак, лицар величного двобою, скинув романтичні шати і став рядовим армії месників.

Півдня Айт ходив під враженням розмови з Мей і все поглядав на годинник. Та де ж той «годинникар»?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік, такий непоказний, що Айт ніколи не звернув би на нього уваги, коли б зустрів десь в іншому місці.

Синій комбінезон нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі, незграбні руки.

— Пане Псойс, міс наказала передати вам годинник і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт. Чи справді ж це той, кому можна довірити таємницю неймовірної ваги і власне життя? Чи не зрадить він?

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструмент.

Вони йшли неквапно — суворий камердинер містера Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Хто міг перепинити Псойса?! Хто насмілиться запитати, кого та для чого веде він у кабінет ясновельможного?!

Автоматично відчинилися перші, другі, треті двері. Рука Айта лягла на вимикачі охоронних пристроїв.

— Швидко!

Його нагадування було зайвим. Через кілька секунд «годинникар» опинився в сейфі і взявся за товстелезну теку.

На вузеньку смужку фотоплівки лягав страшний результат впертої, тривалої праці загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани й схеми, цифри й дати. Кожна цятка, кожен значок визначали собою життя і смерть мільйонів людей!

Неквапно, старанно «годинникар» поклав усе на місце, сховав фотоапарат і вийшов із сейфа.

— Ходімо.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку за межі палацу. Айт вирішив не відкладати цю справу. Ще по обіді він пішов до головного радіотехніка, щоб дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього, що сигналізаційні пристрої почали обладнувати відразу на кількох поверхах. Безперечно, головний радіотехнік виконає наказ, а це значно полегшить справу.

Хіба важко знайти недолік, якщо треба? Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися два монтери, Айт одразу ж послав одного за головним інженером, а другого — за головним розпорядником.

Спритно, як мавпа, «годинникар» видерся драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.

— Щасти тобі, друже! — прошепотів Айт.

Постоявши трохи, Псойс пошкандибав до головного адміністратора і небагатослівно пояснив, що той не долічиться сьогодні одного служника.

— Зрадник!

Головний адміністратор схвально хитнув головою. О, він добре знав, куди та як зникають ті, що постають проти Кейз-Ола!.. Серед десяти тисяч кімнат палацу є чимало таких, куди краще не зазирати.

Псойс був дуже задоволений, що його зрозуміли так швидко.

На Зорі Кейз-Ола

Кулі свистіли над головою. Вони клювали цеглу, сухо ляскали по залізу, дзвінко трощили скло.

Стріляли знизу — з вікон першого чи другого поверху. Сюди, на карниз, що простягнувся похилою небезпечною стежкою під стрімким дахом височезного будинку, звуки пострілів долітали приглушено. Але свист куль змушував серце холонути, тоскно стискатись у передчутті гострого влучного удару.

Кам'яний виступ фронтону досі захищав Тессі надійно. Але ось він скінчився, а попереду — кілька кроків, які треба пройти на очах у переслідувачів. Дівчина виткнулась з-за виступу і зразу ж одхитнулась. Їй в обличчя бризнули скалки цегли.

— Швидше, Тессі! — почувся приглушений шепіт.

Вона поборола страх і обережно пішла вперед. Пішла, бо досить спіткнутися — і не втримаєшся на карнизі, ляпнеш на землю з висоти одинадцятого поверху. А тут, як на те, ще біла сукня. На чорному тлі нічного неба її особливо помітно.

Щоб зробити двадцять кроків, треба не більш як двадцять секунд. А розтяглись вони, здавалося, на цілу вічність. І все ж дівчина не поспішала. Тільки коли до рятівного плескатого даху сусіднього будинку було вже зовсім близько, Тессі прискорила ходу, а потім стрибнула і раптом тихо зойкнула: вогнем обпекло праву ногу.

— Люстіг, мене, здається, поранено…

Він мовчки підхопив її на руки, оглянувся і побіг до дверцят, які вели на горище. В одному з темних, поснованих павутинням закутків Люстіг посадив Тессі на товсту балку, присвітив кишеньковим ліхтариком.

— Куди тебе поранено?

— Пробач, Люстіг, я, мабуть, помилилась… — дівчина обмацала ногу. Суглоб став гарячим і болючим, але крові не було.

— Звихнула… — висловив догадку Люстіг. — Бери мене за шию.

Тессі запротестувала, спробувала підвестись, але похитнулась і мимоволі ухопилася за Люстіга. Він підняв її і поніс.

Коли досі подорож була важкою, то тепер вона стала смертельно небезпечною. Звідси з горища до сусіднього будинку вів лише вузенький бетонований жолоб енергетичної мережі. Навіть удень без поспіху страшно пройти таким чортовим містком. А вночі, та ще з ношею на руках, зробити це значно важче. Люстіг зупинився на мить, глянув униз, перевів погляд на Тессі.

— Ти не боїшся?

— Ні, Люстіг… — Вона й справді не боялась, звіряючись на людину, яка кохала її. А тому, що відповісти взаємністю на це почуття дівчина не могла, то хоч висловила свою вдячність скупим потиском руки. Люстіг зрозумів її, більш нічого не сказав, тільки міцніше притиснув до грудей.

Висячий місток подолали щасливо. Але це був лише початок. З даху на дах вузькими карнизами, заплутаними переходами на горищах рухались оці двоє глупої ночі. Стрілянина вже вщухла, однак торжествувати було зарано. Переслідувачі могли ще перетяти шлях утікачам, і коли вони досі не зробили цього, то тільки тому, що Люстіг обдурив їх, несподівано змінивши маршрут.

Мешканцям Дайлерстоуна були добре відомі катакомби під вулицями міста. Але не всі знали, що й угорі над столицею Монії проліг шлях — найзаплутаніший лабіринт, яким можна цілком вільно пересуватися з будинку на будинок у межах кварталу, а коли використати повітряні містки енергетичних ліній та залізниць, то й в межах міста. Звичайно, такими шляхами може користуватись лише той, хто їх добре вивчив і має міцні нерви.

Тессі не могла б навіть приблизно уявити, де опинилися вони з Люстігом після двогодинної подорожі. Латаний залізний дах. Пожежна драбина, що звисла у темряву двору, схожого на колодязь. Химерні бліки світла від вогнів реклам, що снувалися на якомусь хмарочосі. Таких будинків у Дайлерстоуні скільки завгодно.

— Тут… — пошепки сказав Люстіг. — Тепер лізь за мною. Вісім щаблів униз — вікно моєї кухні.

Подолана й остання перепона. Юнак підхопив дівчину, проніс її через темний коридорчик до великої незатишної кімнати, посадовив на ліжко.

— Роздягайся і лягай спати.

— Люстіг!

— Ти даремно обурюєшся. Тобі доведеться грати роль моєї коханки лише в тому разі, коли нагряне поліція. Я спатиму в кухні.

— Пробач, Люстіг!..

— Не треба, Тессі.

Його погляд обмацав убоге убранство кімнати. Спалахи реклам на фасаді протилежного будинку освітлювали по черзі кожен предмет.

Шафа, стіл, ліжко… Нема навіть етажерки, бо робітник, який цікавиться книжками, автоматично зачисляється до категорії підозрілих. Незатишно в кімнаті підпільника.

— Чудно сплітаються людські шляхи, Тессі, — задумливо промовив Люстіг. — Дві декади тому, коли ми ще не знали одне одного, ти, мабуть, не підозрювала, що цього вечора тобі доведеться тікати під кулями і ночувати в квартирі безробітного шофера… Не припускав і я. Дізнавшись, що ти дочка академіка й наречена барона, я майже зненавидів тебе.

— Я це відчувала, Люстіг.

— Пізніше я побачив, що ти — справжня людина. Але й досі ніяк не можу збагнути, чим зумів тебе полонити той барон?

— Барон?.. Про його титул я дізналась аж через місяць після знайомства. Мені відрекомендували його як талановитого інженера, конструктора космічних ракет. А чим він полонив мене?.. Відплачу тобі відвертістю за відвертість, Люстіг: я його не люблю.

— Не любиш?!. А ваше майбутнє весілля?

— Весілля не буде, Люстіг. Я ще не наважуюсь сказати йому про це прямо. На щастя, він учора одержав призначення на посаду головного інженера Зорі Кейз-Ола. Кажуть, тимчасово. На місяць. Ну, а ти можеш догадатись, що це означатиме. Адже професор Літтл говорив, що канцелярія Кейз-Ола цікавилася прогнозом погоди саме на цей період.

— Розумію, Тессі. А чи не можна використати цього барона для нашої справи?

— Навряд, Люстіг. Фредді Крайн — з числа тих, хто тільки на словах проти війни. Він, може, й справді ненавидить її, але покірно скорятиметься наказам і вбиватиме. Я вчора завела з ним розмову на цю тему. Він не зрозумів моєї іронії і запевнив, що ніколи не порушить присяги. Адже йому присвоїли звання полковника!

— Погано… — Люстіг замислився, затягуючись цигаркою.

По його обличчю в сутінках кімнати пробігали різноколірні промені, і від цього воно видавалося ще жвавішим і енергійнішим.

«Красивий… — з невиразним смутком думала Тессі. — Розумний і сміливий».

Коли б дівочий ідеал не знайшов своє несподіване втілення в романтичному образі інженера Айта, Тессі могла б закохатись у Люстіга. Але серцю не накажеш. Воно обирає само.

«Комуніст… — думала Тессі. — Справді, чудно сплітаються людські шляхи!»

Ні сама вона, ні близькі їй люди не відчували раніше особливої симпатії до комуністів. А виявилось, що тільки комуністи й здатні на боротьбу. Хто виступає проти війни, той повинен примкнути саме до них.

Тессі примкнула — і не шкодує.

Чого-чого не довелося робити Тессі за останніх півтори декади! Писати статті, поширювати нелегальні листівки, виступати перед людьми, збирати гроші для Комітету… Не все минало гладко. Скрізь було повно шпигунів Кейз-Ола. От і сьогодні поліція викрила підпільну друкарню, влаштувала там засідку. Коли б не пильність Люстіга, довелося б ночувати вже у в'язниці.

Вона ще раз глянула на свого товариша. Він перехопив цей погляд, немов чекав його.

— Скажи, Тессі… наречений тебе дуже любить?

— Дуже, — відповіла вона сухо.

— А чи не зміг би він виконати твоє прохання і взяти мене на Зорю слюсарем, денщиком, підмітайлом — словом, ким завгодно?.. Скажеш йому, що я врятував тобі життя, втратив через це роботу, ну, й далі в такому ж плані.

Тессі підвела голову, нахмурила брови:

— Навіщо це тобі, Люстіг?

— Війну почне Зоря. Саме з неї полетять перші атомні ракети.

— Ну?

— Треба не допустити цього.

— Я поміркую, Люстіг.

— Гаразд.

Тессі в ту ніч не заснула й на хвилину. Дивилася широко розкритими очима на химерну гру світла за вікном і думала…

Те, що доводилося робити досі, не суперечило принципам людяності й гуманності. Той, хто вимагає миру, завжди правий. Запропоноване Люстігом належало вже до зовсім іншої категорії. На Зорі Кейз-Ола агітувати нікого. Щоб не допустити використання штучного супутника для запуску атомних ракет, треба захопити його в свої руки, знищити всіх, хто цьому заважає. Це буде боротьба не на життя, а на смерть. Люстіг і Фредді стануть ворогами. Загине той чи той, а може, навіть обидва.

І раптом виникло рішення: зробити все самій.

Тессі так зраділа, що одразу ж пошкандибала до кухні, збудила товариша і розповіла йому про свій план. Але він не поділив її захвату і лише кинув холодне, різке: «Ні!»

— Чому, Люстіг?

— Тобі не вистачить для цього ні сили, ні досвіду.

— Побачимо!

— Не побачимо, бо я забороняю.

— З якого такого права?! Я не звикла, щоб мною командували. Коли я вважаю за потрібне щось зробити, то й зроблю!

Люстіг насупився, глянув гостро:

— Вже розвиднілось, іди додому. Іди і забудь про мене та про всіх, із ким зустрічалась. Ти не туди потрапила. Анархісти приєдналися до Братства.

— Люстіг, що ти мелеш?!

— Я хотів рекомендувати тебе в компартію. А тепер бачу: ти просто свавільне дівчисько, здатне тільки гратись у революцію. Так, комуніст повинен бути сміливим і рішучим. Але насамперед — дисциплінованим. Ти потрібна тут, на Пірейї, бо з твоєю допомогою ми залучимо до руху прихильників миру ще цілий ряд видатних учених. На Зорі ж ти нічого не зробиш, тільки нашкодиш.

Може, це були й слушні докази, але Тессі не хотіла з ними погоджуватись. Їй здалося, що Люстіг просто хитрує, бажаючи зберегти життя тій, кого полюбив. І це було образливо, викликало у дівчини почуття різкого протесту.

— Гаразд, Люстіг, я піду. Але не забуду ні тебе, ні решти товаришів. Прошу дати мені завдання. Я виконаю його на Зорі.

— Іди! — холодно кинув він. — Завдання не буде.

Тессі розлучилась із Люстігом, повна образи, злості і непохитної рішучості виконати свій задум.

Як і гадала, Фредді зустрів її пропозицію захоплено. Батька вона повідомила, що на тривалий час виїздить з Дайлерстоуна. Він не заперечував. І тільки одна обставина ледве не зруйнувала всі плани дівчини: напередодні вильоту на Зорю їй надійшла поштою бандероль, в якій містилася обмотана кільканадцятьма шарами паперу стандартна котушка з магнітофонною ниткою.

— Коліщатко! — зойкнула Тессі, розгорнувши пакунок. — Любий, рідний, як я тобі вдячна!

Тессі поставила котушку в свій диктофон і прослухала її. Так, сумніву нема: це ідентичний запис Наради наймудріших!

Повна радісного передчуття, мчала Тессі на квартиру Люстіга. О, тепер вона доведе, на що здатна!.. Це вже не переказ Наради, якому вірили й не вірили — в усякому разі, не захотіли надрукувати в «Полум'ї», — а документ неймовірної ваги!.. Люстіг буде радий!

Можна уявити собі смуток і розчарування, які охопили Тессі, коли вона дізналася, що шофер Люстіг виїхав зі своєї квартири і адреси не лишив. Дівчина поткнулася на одну з нелегальних явочних квартир, але пароль уже було змінено, і її не визнали. Відому їй підпільну друкарню розгромила поліція ще того нещасливого вечора.

Лише на якусь мить відкрився перед Тессі потаємний світ мужніх та й закрився знову. Урвалися всі стежки. І це сталося тоді, коли їй, як ніколи, були потрібні спільники!

Любий, коханий! Ти зумів видерти у Кейз-Ола його найбільшу таємницю, то чому ж ти не порадив, що робити з оцією котушкою? Адже повторюється та історія, що мала місце сто днів тому: є що розповісти людям, але невідомо як. Професор Лайн-Еу звірився на Братство і загинув через це. А Тессі Торн сама перетяла стежку до комуністів…

Півдня Тессі ходила сама не своя, не знаючи, за що взятись. А потім вирішила: насамперед треба зняти з запису кілька копій. І без зволікань, бо ракета на Зорю вирушає завтра ввечері.

Повільно обертаються котушки магнітофона, тихо звучить холодний голос радника містера Кейз-Ола, а Тессі з нудьгою переглядає щойно одержані листи.

Ось вона байдуже, гидливо взяла конверт з офіційним штампом поліції містера Кейз-Ола. Мабуть, знову розшукують якогось із колишніх пацієнтів професора Лайн-Еу. Розпечатала… Що це? Випав аркушик з кількома рядками, написаними дуже знайомим почерком.

«Одержане розмножте в якомога більшій кількості екземплярів… — читала вона пошепки. — Частину розішліть поштою справжнім друзям, а решту тримайте до спеціального наказу».

Підпису не було. Лише в куточку стояли три літери: «С-Кл».

— Нічого не розумію… — прошепотіла Тессі. — Що саме треба розповсюдити?

Вона глянула на штемпель поштового відділення, пригадала, що цей лист принесено одночасно з бандероллю, і раптом збагнула: та йдеться про котушку з записом Наради! Літери «С-Кл» — не що інше, як скорочене «Сан-Клей»!.. То, виходить, коліщатко надіслав не Айт, а Люстіг?!

— Ну, що ж, товаришу Люстіг, я виконаю ваш наказ! — Тессі рішуче труснула кучерями. — Але дещо зроблю і проти вашої волі!

Ще одна ніч без сну. За цей час Тессі встигла зняти одинадцять копій запису Наради. Десять з них вона запакувала й вислала поштою в Лос-Алайн Кольріджу, а одинадцяту сховала в чемодан. Рівно о сімдесятій годині до дівчини заїхав Фредді, а ще через п'ятдесят хвилин вони вже були на космодромі Ней-Льюс.

Хоч Тессі й не боялася майбутнього польоту у безповітряний простір, але уявляла його більш цікавим.

Все було прозаїчним і простим: на металевій естакаді, скупо освітлена променями небагатьох прожекторів, лежала гостроноса металева сигара. Звичайна рейсова ракета, вона вже побувала за межами атмосфери кількасот разів і втратила свій блиск.

Цю ракету проектував і конструював Фредді Крайн. Не дивно, що він одразу ж потягнув Тессі оглядати всю складну машинерію космічного корабля, з запалом пояснював призначення тих чи інших приладів. Тессі покірно хитала головою, але дивилася не на прилади, а на Фредді.

У військовій формі він був ще красивішим. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі Всесвіту! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?

Але ні, серце Тессі належить іншому.

— Фредді, я втомилась.

— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.

Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість із них, мабуть, летіли на Зорю не вперше, бо одразу ж натягали незграбні антигравітаційні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так впоралася з цим завданням і Тессі.

Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала голосна команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Але тут, у кабіні, звуки були ще більш різкі, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.

З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискувались до крісел, ставали неймовірно важкими.

Тессі здавалося: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Закалатало серце в дівчини. Тіло стало легесеньке, мов пір'їнка.

Ще кілька разів, правда, на короткий час, вмикались двигуни ракети. Потім почулось легеньке брязкання металу об метал. І, нарешті, Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра:

— Виходимо.

Він припнув її на тонкий стальний трос і обережно потягнув до шлюзової камери, а звідти — до люка.

Тессі вилізла в отвір і відсахнулась.

Просто перед нею, у страшній пустоті на фоні чорної, утиканої гострими промінчиками незліченних зірок запони, висіло величезне, залите світлом прожекторів блискуче колесо з чудною багатобаштовою спорудою в центрі.

— Ну, поїхали! — почувся в навушниках скафандра голос Фредді. — Не лякайся!

Блиснув спалах. Щось смикнуло Тессі за пояс і потягло. Окрутнулась, подерлася кудись угору й ракета.

А колесо все наближалось і наближалось. Воно вже залягло на півнеба. На його ободі світилися численні віконця.

Картина була грандіозною і страшною водночас.

— Так ось ти яка, Зоря Кейз-Ола! — прошепотіла Тессі, пригадавши, що саме сюди засилали на каторгу комуністів. — Звідси не втечеш!

Вона не знала, що мікрофон ввімкненої радіостанції шолома підхопив її голос, розніс радіохвилями в усі боки, тому аж здригнулась, коли у відповідь почувся м'який баритон Фредді:

— І все ж були випадки, коли вдавалося втекти. Минулого року каторжник, на ім'я Айт, інженер, до речі, захопив поштову ракету і втік з Зорі. На щастя, не зумів упоратись з посадочним механізмом і розбився. Мерзотник був, кажуть, незвичайний.

Так ось звідки потрапив Айт до клініки професора Лайн-Еу! Так ось чому мститься він Кейз-Олу!

«Мій любий, присягаюсь відплатити за всі твої муки!» — в думці поклялася Тессі.

Тимчасом Фредді дотягнув дівчину до отвору шлюзової камери. Засичало повітря, розчинились невеличкі дверцята, і дівчина опинилася в покрученому коридорі. Там новоприбулих чекав невисокий чоловік у синьому комбінезоні.

Він відрекомендувався, похмуро посміхаючись:

— Інженер Проут. Тимчасовий головний інженер Зорі.

«І ти знущався з Айта?! — хотілося вигукнути Тессі. — Ти теж радів, коли довідався, що він загинув?»

Але вона, звісно, цього не промовила, а тільки холодно кивнула головою.

«Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби!»

Ніч. Величезний кабінет, сповнений зеленкуватої півтемряви. Масивний незграбний стіл, яскраво освітлений схованими під абажуром лампами. За столом сидить підстаркуватий чоловік у м'якому сірому комбінезоні і щось неквапно пише старомодною простенькою ручкою.

На аркуш лягають довгі рядки цифр… Старий щось підсумовує. На столі стоїть диктофон, але він не ввімкнений. Всю праву стіну займає велетенська електронно-обчислювальна машина, але на ній не жевріє жодна сигнальна лампочка. Навіть табло автоматичного покажчика біржових курсів не пульсує тривожними спалахами чисел, а дрімає, напівзаплющивши своє сітчасте велике скляне око.

Скрипить, скрипить перо старомодної ручки. Чоловік пише неквапно, раз у раз замислюється, втоплюючи погляд у куток, і тоді його очі стають мрійними, а губи шепочуть: «Так, так! Це буде добре!» Стоїть на столі незайманою скромна вечеря. За кріслом виструнчився служник і нетерплячим кахиканням нагадує, що вже час перепочити.

Мабуть, цього підстаркуватого чоловіка всі люблять і поважають. Он, бач, як побожно стежить лакей за кожним рухом пера!.. А ось до кабінету ввійшла юна красуня. Це, мабуть, дочка, а може, онука. Вона жартівливо видирає з його рук стило, куйовдить чоловікові ріденьке попелясте волосся: «Ну, досить, любий! Ви, певно, втомились?»

Яка ідилія!.. Старенький промисловець-консерватор. Старомодна ручка. Юна красуня — онука чи дочка…

Ні, хоч зовні все виглядає саме так.

«Старенький промисловець» містер Кейз-Ол ніколи не був консерватором. Ще двадцять років тому, коли тільки-но була відкрита ланцюгова реакція поділу ядра урану, Кейз-Ол сміливо кинув ученим понад п'ять мільярдів дайлерів — річний бюджет невеликої країни, дістав першу атомну бомбу і став монополістом у цій галузі. Під час другої всепірейської війни і в повоєнні роки Кейз-Ол, не шкодуючи витрат, створював десятки науково-дослідних закладів, які дали Монії і радіолокацію, і реактивну техніку, і електронно-обчислювальні машини, а Кейз-Олу — нечуваний зиск і становище наймогутнішої людини капіталістичного світу.

Старомодній ручці нема ціни, бо нею підписані договори про капітуляцію ворога після закінчення другої всепірейської війни. А писав цією ручкою містер Кейз-Ол зараз тому, що боявся довірити свої думки навіть диктофонові. На великих аркушах чудового паперу містер викладав той політико-економічний курс, якого повинна дотримуватись Монія та її васальні держави з початком майбутньої війни.

В мозку Айта відбивається кожна фраза, кожна цифра жахливої програми дії. Хочеться запам'ятати принаймні найголовніше.

Таке ж бажання світиться і в очах Мей.

— Все папери й папери… — наморщуючи лоба, вона згребла аркуші в купку і ткнула туди свого носа. — Фу, невже у вас немає радників, ясновельможний?

— Не треба, Мей! — Кейз-Ол забрав у неї папери, закрив долонею. — Тут нема нічого цікавого.

— О, коли так, я мушу прочитати все. Від першого до останнього рядка!

— Не можна.

— А я хочу!

— Ні!

— Ні?! Я ображусь, ясновельможний!

— Мей, це — справа не вашого розуму!

Примружились очі, метнули сині блискавки. Зсунулися брівки, і між них лягла вперта вертикальна риса. В голосі, який щойно бринів кришталевим дзвіночком, почулося зовсім інше, схоже на посвист кулі.

— Ясновельможний, якщо не помиляюсь, обіцяв одружитись із жінкою, яка виявиться розумнішою за нього?.. Я не претендую на такий розум і ще не стала дружиною ясновельможного. Але коли він хоче зробити з мене ляльку, хай вважає, що шлюбний контракт розірвано!

Сказала, окрутнулась та й пішла.

Нічого не відповів їй Кейз-Ол, тільки насупився і взявся до вечері.

Не вперше доводиться Айтові спостерігати такі сцени, але досі Мей була стриманішою. Зараз вона зважилася на далеко більше — і Кейз-Ол не вибухнув гнівом, проковтнув образу.

«Підтоптався старий, підтоптався!» — глузливо думає Айт.

Справді, протягом останніх декад здоров'я Кейз-Ола почало підупадати. Все життя, починаючи з дитинства, він дотримувався суворого режиму і ніколи не реагував на жіночі примхи. І ось тепер поламалося все. Це вже підходить старість.

Видно, що Кейз-Ол ось-ось визнає себе переможеним. Його рука вже тягнеться, щоб ввімкнути екран, покликати наречену. Але в цю мить лунає тихий мелодійний гудок, спалахує світна табличка: «Шеф поліції». І Кейз-Ол враз дивно змінюється. Він випростується, в його очах спалахують злі вогники: якщо хтось наважився потурбувати серед ночі самого містера Кейз-Ола — значить, сталося щось надзвичайно прикре, дуже несподіване.

Псойс мусить знати, що в таких випадках його присутність зайва. Він прямує до дверей, але так повільно, щоб почути бодай слово. І те, що він чує, аж обсипає його спину морозом, змушує серце витанцьовувати радісний і тривожний танець. Шеф поліції, затинаючись від страху, повідомляє, що його агенти затримали невідомого, в якого виявлено п'ятнадцять котушок магнітофонного запису Наради наймудріших. О сімдесятій годині над Дайлерстоуном промчав літак, який скинув кільканадцять тисяч листівок з скороченою стенограмою тієї ж Наради. Щойно одержано свіжий номер «Полум'я», цілком присвячений Нараді. Група якихось озброєних людей захопила телецентр «Ньюзлейн компані» і, відбиваючи атаки поліції, зараз веде передачу знову ж таки про Нараду.

Затримуватись далі небезпечно. Айт тихенько причиняє двері і зовсім не по-старечому швидко й енергійно іде коридором.

Ось і почалося те, про що тільки мріялось. Почалося так несподівано, так раптово, що аж не віриться.

Куди ж поткнеться Кейз-Ол? Як буде викручуватись хитрий, хижий лис?

Але трильйонер не тільки не розгубився — він намагається використати ситуацію на свою користь. Холодний голос чітко карбує слова:

— …Вимкнути струм у телецентрі, а якщо не можна, то в усьому районі!.. Негайно надрукувати мільйон листівок з підписом: «Центральний Комітет Комуністичної партії Монії». Зміст: заклик до загального збройного повстання; лозунги — експропріація всієї — підкресліть: усієї — приватної власності, заборона церкви, переслідування тих, що працювали на Кейз-Ола… Набрати й надрукувати сто тисяч екземплярів «Полум'я» з аналогічним текстом. Усе це скинути вранці з літаків.

Лише нечисленні одинаки підуть за фальшивими гаслами. Спровоковане Кейз-Олом збройне повстання буде придушено. А тоді розпочне свою роботу агітаційний апарат. Комуністів обвинуватять у фальсифікації, на них звалять вину за людські жертви. Хто згадає тоді про якісь там котушки з записом Наради?

— Поліцію і військо привести до стану бойової готовності. Намагайтесь не стріляти першими, зробіть так, щоб стріляли бунтівники. А тоді знищуйте все!

— Буде виконано, ясновельможний!

Клацнув вимикач, погас екран. Кейз-Ол підвів голову, подивився на Мей, яка, стривожена подією, знову примчала в його кабінет, і сказав глузливо, з викликом:

— Ну?

— Пробачте, ясновельможний! — Мей підійшла до нього, притулилася до щоки. — Я визнаю свою провину. Але визнайте і ви: не годиться принижувати гідність жінки… — Вона помовчала трохи і сказала вже іншим тоном, стурбованим, діловим: — Мене дуже непокоїть ця історія, ясновельможний! Ви запропонували геніальний план контрнаступу. Але чи не буде цього замало?.. Дозвольте мені висловити пропозицію, ясновельможний! А що коли б сенат видав закон про заборону атомної зброї?.. Комуністи добиваються його шістнадцять років. Вони грають на цьому, підбурюють усіх. Тож хай дістануть папірець… Ви мене зрозуміли, ясновельможний?

Кейз-Ол дивився на неї мовчки, вражено. Якщо він сам щойно наказав здійснити справді грандіозну за своїми масштабами провокацію, то його наречена пішла далі!

Законопроект про заборону атомної зброї!.. Гм… Навіть у нього, людини, що не гребувала ніякими засобами для досягнення мети, не вистачило нахабства вдатися до такого обману. А це ж справді слушна ідея! Треба тільки обумовити в законі, що Монія має право використати атомну зброю тоді, коли зазнає атомного нападу з боку ворога. Такий «напад» при потребі можна інспірувати дуже легко.

Він уже погодився з сміливою пропозицією своєї нареченої, але, недовірливий і обережний, ще зволікав, обмірковував, чи немає в такому маневрі якоїсь прихованої небезпеки.

— Ну, що ж, Мей… Може, так і доведеться зробити. Побачимо, як підуть справи.

Радісно спалахнули очі дівчини. Хай містер Кейз-Ол видає закон, сподіваючись порушити його в ту мить, коли план «Блискавка» вступить у дію. Зробити це далеко складніше, ніж він думає: війну не почнеш без людей, а кожна людина, незалежно від своїх політичних переконань, хоче жити. Тільки б Кейз-Ол не передумав!

Ця ніч була для Айта дуже тривожною. Він сподівався, що «конспіраторка Тессі» ввімкнеться хоч тепер. Майже дві декади тому вона гаряче подякувала йому за коліщатко, натякнула про якесь надзвичайно важливе завдання і попередила, що не зможе підтримувати зв'язок, бо виїжджає на невизначений час. Певно, й справді її завдання було серйозним, бо дівчина наївним шифром — за першими літерами окремих слів — передала своє прізвище — Торн.

Айт розгнівався тоді на дівчину за її нерозсудливість, попрощався з нею сухо й коротко. А тепер шкодує, турбується. Він звик до дзвінкого, схвильованого голосу Тессі Торн, до тих дивних її інтонацій, які чомусь знаходили відгук у серці, викликали спогади про власну юність.

Добре було б, коли б Тессі ввімкнулась. Запальне дівча може не розкусити провокаційного плану Кейз-Ола, ринеться в бій і загине. Комітет Захисту Миру!.. Айт тепер уже знає, що роботу в Комітеті поліція розцінює як належність до комуністичної партії, а це говорить багато про що. Нема сумніву, що саме такі дівчата і юнаки поширюють листівки, які завдали Кейз-Олу стільки клопоту.

Тессі мовчала. Айт сидів біля приймача аж дві години, потім махнув рукою і вимкнув апарат.

Події розгорталися зовсім не так, як хотів би Кейз-Ол. Ранком того дня літаки справді скинули величезну кількість провокаційних листівок. Одна з радіостанцій, нібито захоплена комуністами, проголосила заклик до загального збройного повстання. Але не дрімали й комуністи. Тисячі агітаторів вийшли на вулиці. Стіни забіліли відозвами. Гасла були короткими й чіткими: «Не піддавайтесь на провокацію! Женіть геть усіх, хто закликає до зброї!» І поліція не знала, як знайти причіпку для арештів, бо проти таких закликів не заперечиш.

А листівки з записом Наради поширювалися по всій Монії. «Розмножте і передайте справжнім друзям», — закликали комуністи. Диктофони, які з ініціативи Кейз-Ола поступово витіснили папір та чорнило, працювали на повну потужність. Те, що зовсім недавно було найбільшою таємницею, ставало загальновідомим.

Над Монією нависла примара атомної війни. Все, що говорилося на Нараді про Союз Комуністичних Держав, кожен монієць мимохіть прикладав до своєї країни.

Кейз-Олу щогодини доповідали про обстановку. З цих повідомлень було ясно, що провокація провалилась. Ніде ніхто не виступив зі зброєю, зате в цілому ряді районів Дайлерстоуна спалахнула паніка. Газет містера Кейз-Ола не купують. Комуністичне «Полум'я» вийшло величезним тиражем. У ньому вдруге вміщено статтю професора Літтла «Трагедія Сан-Клея», і реакція населення на цю статтю дуже тривожна.

— Так!.. Так!.. — сухо кидав Кейз-Ол у відповідь. Він був надто розумний, щоб у таку мить вдатися до зброї, і різко обірвав шефа поліції, коли той запропонував розстрілювати на місці всіх, хто поширює або читає комуністичні видання. Врятувати становище зараз могла тільки хитрість.

Вечірнє «Полум'я» опублікувало протест двадцяти семи вчених-атомників проти використання атомної зброї, заклик не допустити початку нової війни та вимогу громадськості притягти до суду Кейз-Ола. Шеф поліції доповів, що наказав арештувати вчених, які підписали протест.

І ось тут Кейз-Ол уперше по-справжньому розгнівався:

— Дурень! Зараз же скасуйте наказ і передайте справи своєму заступникові!

Він люто клацнув вимикачем і натиснув на кнопку з написом «Головний радник».

— Пане мій радник! Негайно приготуйте найлюб'язніші запрошення десятьом найвидатнішим атомникам. Завтра о тридцятій годині я прийму їх у Залі Рожевих Мрій. Натякніть пресі: містер Кейз-Ол хоче обміркувати питання про заборону атомної зброї.

Наступного дня, п'ятдесят четвертого числа Першого місяця, ранкові газети вийшли з величезними заголовками: «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби».

Приготування закінчується

Минула майже декада, а Тессі Торн усе ще не здійснила свій дерзновенний задум.

З Пірейї штучний супутник видавався жалюгідним кілечком, закинутим у безмежжя неба. Звичайно, свідомість враховувала відстань і масштаб, але й після такого корегування Зоря уявлялася спорудою неміцною й вразливою. Думалось: досить пробратися до найголовнішого пульта керування, смикнути за якийсь там рубильник — і розсиплеться Зоря Кейз-Ола, вріжеться в атмосферу планети вогненною зливою метеорів.

Так, з Пірейї все здавалося легкоздійсненним і романтичним. А насправді виявилось надзвичайно складним.

Штучний супутник зблизька мав зовсім інший вигляд. Його о́бід, зварений з корпусів кількохсот ракет, ряснів латками та рубцями. Внутрішній кільцюватий коридор з численними герметичними дверима та крихітні каютки, обставлені убогими металевими меблями, асоціювались хіба з в'язницею чи казармою. Жодної турботи про затишок. Зоря Кейз-Ола була всього-на-всього космічною воєнною базою, і цим визначалося все.

Фредді Крайн привіз свою наречену та й лишив її на самоті. Але Тессі це навіть подобалось. Як тільки організм призвичаївся до різкої зміни умов, вона почала дослідження Зорі Кейз-Ола самостійно.

Дівчина скористалася з свого виключного становища єдиної жінки серед персоналу, закинутого в міжпланетний простір острівця. Перед нею розкривали те, що, за інструкцією, становило таємницю навіть для сенаторів.

Але дані розвідки її не радували, а, навпаки, лякали.

Виявилося, що з великим метеоритом, здатним заподіяти значної шкоди, Зоря Кейз-Ола могла зустрітись один раз у сто мільйонів років. А проти маленьких були встановлені автоматичні гармати і кулемети, які, керовані радіолокаторами, розстрілювали їх на відстані.

Конструктори подбали не тільки про захист від метеоритної небезпеки. Вони припускали й можливість нападу. З цієї точки зору штучний супутник був неприступною фортецею.

Його могутнє озброєння автоматично знищувало все, що наближалося без радіосигналу «Я — свій». Кожен зі ста двадцяти секторів Зорі Кейз-Ола становив цілком самостійний вузол оборони і був боєздатний навіть тоді, коли всі інші виходили з ладу. Після завершення робіт місця людей у бойових секторах мали посісти електронно-обчислювальні машини, які скорятимуться тільки наказам радіоцентру Кейз-Ола з Пірейї.

Як шкодувала Тессі Торн, що не погодилася з пропозицією Люстіга! Те, про що вона довідалася, не лишилося б непотрібним тягарем, як це сталося зараз. Люстіг зумів би відшукати вразливе місце штучного супутника.

І все ж Тессі не занепадала духом. Вона вже знала ціну жалюгідному зусиллю одинака і нестримній наполегливості мас, тому й тут, в оплоті Кейз-Ола, насамперед шукала однодумців, які змогли б стати спільниками в боротьбі.

Деяка практика агітаційної роботи від імені Комітету Захисту Миру допомагала їй безпомилково розрізняти друзів і ворогів. Неабияку роль зіграла в цьому й похмура, набридлива обстановка космічної воєнної бази. Відірвані од рідних і друзів, люди прагнули щирості, інтимності. Протягом довгих місяців вони таїли одне від одного свої думки й почуття, небезпідставно побоюючись доносів. Молоденьке дівчатко не могло бути провокатором. Навіть найкрамольніше в її устах звучало природно, як одвічний протест жінки проти вбивства, знаходило свій відгук у серцях.

Лише кілька з багатьох недвозначно й жорстоко заявили, що хочуть війни і знищення Союзу Комуністичних Держав. Усі інші, навіть ті, що ненавиділи комуністів, були за мир. Тут, на штучному супутникові, де, незважаючи на всі застережні заходи, смерть стояла в кожного за плечима, зовсім по-іншому сприймались ті проблеми, які на Пірейї можна було розглядати з олімпійським спокоєм стороннього спостерігача. Одного разу Тессі побачила це наочно.

Молодий красень, командир сектора БМ, кидаючи хтиві погляди на принадну наречену нового головного інженера, патякав про мужність і патріотизм, про готовність загинути в боротьбі проти «варварів-комуністів». Тессі бачила, що він просто хвалько, тому дратувала його, навмисне висловлюючи пацифістські переконання в категоричній формі. Та ось несподівано заверещала сирена, а слідом за тим пролунав неймовірної сили вибух.

Командир сектора схопив Тессі за поперек, шпурнув її в отвір аварійного боксу і захлопнув герметичні двері.

На мить стало тихо. Потім почав наростати огидний тонкий свист. Він врізався у вуха, змушував серце стискуватись у тривожному передчутті.

— Одягайтесь, міс Тессі! Швидше! З камери виходить повітря.

Начальник хапливо натягав на себе скафандр. Він навіть не згадав про дівчину, яка ще не вміла користуватися таким одягом. Тессі довелося йому про це сказати.

Коли обоє одягнулись, командир сектора натиснув на важіль. З гуркотом відчинились важенні двері. Повітря відкинуло їх, як аркуш паперу, зі швидкістю звуку ринуло в космічний простір через ті два отвори, які зяяли в стінах командирської рубки. Їх пробив метеорит.

Чи, може, нечітко спрацювали захисні пристрої, чи після обстрілу гармат і кулеметів од метеорита випадково лишився більш-менш значний уламок, але він пронизав обидві подвійні стіни і шар захисного матеріалу між ними.

Як і раніше, сяяли сховані під товстими ковпаками електричні лампи. Як і раніше, мерехтіли циферблати електронно-обчислювальної злагоди. Але в цьому приміщенні вже панували смертельний холод і порожнеча.

Пишні квіти, які прикрашали командирську рубку, стояли зморщені, жовті. Вони ще трохи димілись: то міжпланетний вакуум викачував з них рештки вологи, перетворюючи рослини на чудні експонати страшного гербарію. Пташка в клітці над ними теж лежала нерухомою. Тессі простягла руку, щоб взяти безневинну жертву. Але негнучкі пальці пластмасової рукавички скафандра не мали чутливості. Хруснули випростані крильця, одвалились, немов зроблені з тонісінької криги.

Тессі глянула на свого супутника. Він дивився на пташку. Мабуть, йому уявлялось, що таке ж може в першу-ліпшу мить статися і з ним.

— Тепер ви згодні зі мною? — тихо запитала Тессі.

Він здригнувся, почувши її голос у навушниках скафандра, і так само тихо відповів:

— Згоден.

Розлучаючись з ним після того, як автоматичні прилади ліквідували пошкодження і рубку заповнило холодне чисте повітря, Тессі сказала:

— Коли вам дадуть наказ убивати — згадайте цю пташку!

Він уже оговтався і сховався за компліментом.

— Я пам'ятатиму її завжди, бо не забуду вас.

Так, більшість із членів персоналу Зорі Кейз-Ола війни не бажали. Але й борців за мир Тессі серед них не знайшла. Навіть ті, що були проти війни, посилаючись на присягу, заявляли, що доведеться виконати будь-який наказ. Адже кожного, хто порушить присягу, чекає смерть. Саме під страхом смерті людину примушували вбивати інших.

Тільки одного чоловіка на штучному супутникові Тессі ніяк не могла зрозуміти — Проута, того похмурого інженера, що зустрічав їх у день прильоту.

Він не подобався дівчині. Було в ньому щось таке, що змушувало насторожуватись, шукати в його словах прихованого змісту. Здавалося, що Проут уміє читати чужі думки.

— Ви — онука професора Лайн-Еу? — запитав він якось, перестрівши Тессі. І, діставши ствердну відповідь, сказав багатозначно: — Шкода, що він помер. Кажуть, він творив чудеса.

Ця фраза була сама по собі звичайною для розмови двох малознайомих людей. Але зразу ж по тому Проут сказав так, ніби відповідав на запитання:

— Каторжник Айт, про якого вам розповідали, зварював сусідній сектор — БЦ.

Тессі гмукнула, мовляв, їй до того немає діла.

— Вас, мабуть, цікавить, куди поділися каторжники з Зорі? Уявіть собі, трапився дивний випадок: одразу ж після закінчення будівництва у сто двадцятому секторі вирвало герметичні двері. Каторжники були без скафандрів. За кілька секунд загинуло понад сто чоловік. Усі — комуністи. Гангстери та вбивці лишились. Їх напередодні вивезли на Пірейю.

У Тессі болісно стислося серце. Вона зрозуміла, що це був за «випадок», але не могла збагнути, з якою метою розповідає про нього Проут.

— Що ж, божа кара…

— Так, — посміхнувся він єхидно. — Бог знає, кого карати. Між іншим, через декаду закінчуються останні роботи на ракетодромі. Там працюють сто п'ятдесят комуністів.

Тессі промовчала, і Проут нічого більше не сказав. Зате наступного дня розшукав дівчину спеціально для того, щоб показати в ілюмінатор.

— Погляньте, он до сектора БР транспортують водневу бомбу. З Зорі Кейз-Ола дуже добре обстрілювати Пірейю. Мабуть, ми незабаром і спробуємо це зробити.

Він знову посміхнувся так, що Тессі не витримала.

— Як вам не соромно!.. Невже у вас немає дружини, дітей?

Проут глузливо похитав головою.

— Немає, міс Тессі.

— Ну, тоді все ясно. До побачення!

Здавалося, його було приставлено шпигувати за нареченою головного інженера Зорі. В усякому разі, куди б не поткнулася Тессі, біля неї обов'язково опинявся Проут, щоб повідомити ще якусь із таємниць штучного супутника. З його уст ці повідомлення звучали провокаційно.

А обстановка загострювалась. Обстановка вимагала негайної дії. Почалося те, про що ніхто з обслуги Зорі Кейз-Ола навіть думати не хотів.

Ракета з водневою бомбою, на яку вказав Проут, була першою. Наступного дня прибуло ще дві. Через добу — ще чотири. А потім — десять.

Якщо досі на Зорі було невесело, то тепер стало аж моторошно. Тессі ще пробувала над силу посміхатись, жартувати, але на неї вже не звертали уваги. Та й сама вона все частіше й частіше забивалася до своєї каюти і мовчки, тоскно дивилася на далеку Пірейю.

Звідси рідна планета здавалася красивою й спокійною. Заткана блакитним серпанком, залита променями Сонць, вона вдень вигравала найрізноманітнішими барвами, а вночі виблискувала яскравими вогнями. Там вирувало життя. Там точилася боротьба. А на Зорі Кейз-Ола панувала страшна, замогильна тиша.

Ось, плюючись вогнем, безшумно причалює до космодрому величезна ракета. Дві крихітних комашини тягнуть за собою довжелезну сигару, заряджену смертю.

Вже аж двадцять секторів Зорі Кейз-Ола замкнені наглухо, озброєні ракетами з атомною начинкою. Сьогодні сорок четверте число. До початку Другого місяця лишилося десять днів. Щодня по десять ракет. Отже, похмурий прогноз професора Літтла справджується. Ніхто не триматиме ядерні бомби на штучному супутнику без потреби.

Значить, ці космічні ракети помчать на Пірейю. Треба негайно щось зробити… Тільки — що? Електронно-обчислювальна злагода, схована в товстелезній стальній оболонці, реагує лише на шифровані сигнали радіоцентру Кейз-Ола. Установлять бомбу на стартовій злагоді сектора, зачинять герметичні двері — і тоді вже туди не зайде жодна людина.

Мабуть, тільки одна людина зуміла б допомогти Тессі Торн здійснити її героїчний задум. Полковник Фредді Крайн дістав надзвичайні повноваження. Навіть комендант бази не має права заходити до сектора, коли головний інженер встановлює шифровану програму дії перед тим, як замкнути наглухо всю апаратуру. Один із конструкторів Зорі Кейз-Ола, Фредді Крайн міг би заподіяти їй все що завгодно. Але трильйонер розрахував вірно: той, хто створив штучний супутник, навряд чи заміриться на діло своїх рук.

Фредді спочатку не знав справжньої причини свого призначення головним інженером Зорі. Та після прибуття на штучний супутник першої ядерної бомби він схвилювався і заявив, що Тессі мусить негайно повертатися на Пірєйю.

— Любий, — заперечила дівчина, — а чи не думаєш ти, що коли почнеться атомна війна, в Космосі буде безпечніше?

— Так, це, мабуть, вірно, моя люба. Тоді лишайся.

Він не помітив іронії в її словах, не думав про те, що буде з тими, які не зможуть втекти у міжпланетний простір і не мають такого залізобетонного бункера, як під палацом генерала Крайна.

З болем, з жалем дивилася на нього Тессі. І оце вона мало не вийшла за нього заміж?!

— Фредді, але ж ти проти війни!

Він здивовано глянув на неї ясними-ясними очима.

— А хіба я коли-небудь висловлював агресивні думки?

— А оте он?.. — Тессі кивнула головою в бік ракетодрому. — Невже ти гадаєш, що водневі бомби несуть мир?

— Аякже, моя дівчинко! — він засміявся, скуйовдив їй волосся. — Хіба комуністи почнуть війну, якщо в небі над ними висить Зоря Кейз-Ола, заряджена ста двадцятьма найпереконливішими в світі аргументами?!

— А якщо війну розпочне Кейз-Ол?

— Цього не може бути, моя люба!

— Ну, гаразд. Я дам прослухати тобі один запис.

Тессі досі вагалась. У своїй коротенькій приписці Люстіг попереджав: можна звірятись тільки на справжніх друзів. Але зараз уже не можна гаяти жодної хвилини.

Фредді навіть не дослухав запис Наради до кінця.

— Люба моя, не знаю, як потрапила до тебе ця небезпечна річ. Прошу, викинь її і забудь про все. Це незграбна комуністична фальшивка.

Збігло ще кілька днів. Вранці п'ятдесят четвертого числа Першого місяця, коли в останню вільну стартову злагоду була встановлена сто двадцята ядерна бомба, Тессі покликала нареченого в свою каюту і суворо сказала:

— Заприсягнись своїм життям, що жодна з цих бомб не полетить на Пірейю, якщо на Монію не нападуть першими!

— Ти знову про своє?.. — Фредді незадоволено поморщився. — Це від мене тепер не залежить.

— Неправда!.. Присягайся!

— Ні, я цього не можу зробити. Трапляються випадки, коли саме превентивна війна дає можливість уникнути…

— Присягайся!.. — стиснувши кулаки, Тессі дивилася на нього з жахом і ненавистю. — Якщо ти цього не зробиш, я ніколи не стану твоєю дружиною.

— Ну, заспокойся, моя люба. Я…

— Іди геть! — вигукнула дівчина, вже не стримуючись. — Шлюбний контракт розірвано!.. Ти не почуєш урочистого хору на своєму весіллі. Тоді вже на весь світ гуркотітимуть атомні бомби!

І він пішов. Пішов з міною ображеної в найсвятіших почуттях людини, абсолютно переконаний у своїй правоті.

Тессі збирала речі. Вона вирішила вилетіти з Зорі Кейз-Ола першою ж ракетою.

Але до від'їзду Тессі вирішила неодмінно побувати на ракетодромі, щоб якось порозумітися з комуністами-каторжниками, попередити їх про смертельну небезпеку. Вже кілька разів вона поривалася туди, але виконати цей намір їй перешкоджав страх перед тривалою подорожжю у безповітряному просторі. Тільки в останні дні Тессі трохи навчилася керувати ракетницею скафандра і досить вільно пересувалася від ободу штучного супутника до його центральної частини.

Дівчині щастило. Ніхто не перестрів її на шляху до повітряного шлюзу, ніхто не перепинив, коли вона помчала до ракетодрому. І навіть там ніхто не звернув уваги на те, що до одного з каторжників на мить підлетіла людина в скафандрі, щось передала йому і одразу ж полетіла назад.

Тессі навіть не встигла роздивитись, кому віддала свою зброю. Запам'ятались очі, які дивилися на неї крізь віконце скафандра здивовано й розгублено. Вони були чорні, як у інженера Айта, і це її чомусь порадувало.

«Любий, як ти там? Ось уже багато-багато днів ти не чуєш голосу «Матері».

Засмучена, заглиблена в думки дівчина й не помітила, що взяла надто вбік. Замість наближатись, Зоря Кейз-Ола чудно поверталася боком, зводилась на ребро.

Коли Тессі, нарешті, зрозуміла, в неї аж в серці похолонуло. Негайно назад! Дівчина добре запам'ятала: щоб не збитися з маршруту, треба стежити за ліхтарем, який мав стояти точно в центрі червоного кільця на протилежному боці Зорі.

Тессі стріляла і з основних, і з бічних дюз скафандра, гальмувала і, нарешті, набрала потрібного напрямку. Тепер уперед!

Вона натиснула на кнопку і раптом відчула: щось трапилося. Дівчина глянула на лічильник ракетних зарядів. Стрілка стала на нулі! Тепер ні зупинитись, ні звернути. Може, пощастить схопитися за сигнальний ліхтар чи кільце маяка?

Все ближче рятівна Зоря Кейз-Ола. Дівчина у безповітряному просторі пливе повільно-повільно. Ліхтар пройшов стороною, далеко. Але кільце… Та ось же воно!

Крутнулася Тессі, рвонулася, знаючи, що зараз її життя залежить від частки секунди.

Тільки ні, не вистачило довжини рук, пропливло мимо товсте алюмінієве кільце з палахкотливими неоновими трубками. Воно все віддалялося, все ближче зсувалися одне до одного круглі віконця — ілюмінатори на поверхні Зорі Кейз-Ола. Нарешті вони перетворилися на світні цяточки, на ледве помітну пунктирну лінію.

Не затримаєш, не зупиниш повільного льоту. Може, мільйони й мільярди років мчатиме оцей скафандр зоряним простором, доки зіткнеться з якимсь небесним тілом. Але що з отакої зустрічі дівчині, яка сумно й тоскно дивиться на Всесвіт через прозоре віконце скафандра? Налякана й розгублена, вона в першу мить забула про радіозв'язок, потім покликала на допомогу і, не діставши відповіді, замовкла.

Вже не було ні страху, ні болю. Тільки прискорено стукало серце, відлічуючи секунди життя.

Перед очима в Тессі на чорному з блискітками оксамиті неба краплинкою крові жевріє Маррі — планета, названа так на честь древньопірейського бога війни.

А Тессі не хоче думати про війну, про смерть. Їй чомусь пригадується, що пірейські астрономи і досі не розкрили таємницю загадкових каналів на поверхні сусідньої планети. Їй хочеться вірити, що й на Маррі є життя.

Минула доба. Крихітна піщинка загубилася в космічному просторі… А в тій піщинці ще горить життя, стукає серце, снуються думки. В ній досі палає любов, палахкотить зненависть.

Байдуже й вороже дивиться Всесвіт на цю піщинку своїми гострими промінчиками-зірками.

Загрузка...