Частина перша Земля і небо

Всупереч законам природи

Паніка в Сполучених Штатах Америки спалахнула в суботу, 5 грудня 19… року, рівно о дев'ятій вечора за нью-йоркським часом.

Несподівано урвалося верещання джазів численних радіомовних станцій. Потьмяніли й згасли екрани телевізорів. На кілька хвилин в ефірі запала така незвична для цієї країни пауза, що мільйони американців затамували подих, чекаючи чогось незвичайного, неминучого, страшного.

І ось в цю мертву, сторожку тишу врізалось тоскне завивання сирен. З усіх гучномовців залунали перелякані голоси дикторів:

— Атомна тривога!.. Справжня бойова атомна тривога!.. Атомна тривога!

Важко уявити, що сталося в наступні хвилини. Мільйони людей, яким щодня протягом довгих років торочили про жахи атомної війни, забули всі настанови та інструкції і стрімголов кинулися до бомбосховищ та вестибюлів метро.

Бігли жінки й діти, бізнесмени й гангстери, напівголі кафешантанні дівчата і поважні сенатори. Втікали продавці з магазинів, телефоністки з апаратних, ліфтери з кабін ліфтів, робітники з заводів. Прокладаючи собі шлях гумовими палицями, мчали до сховищ полісмени.

А коли раптом було вимкнуто струм і найбільше місто світу поринуло в темряву, почалося таке, що не приверзеться й божевільному.

Зойки, прокльони, плач, істеричний регіт і одчайдушний лемент злились у голосне тоскне гудіння, яке важко пливло над містом, зависало над майданами і станціями метро, у вузьких вуличках поміж височезних хмарочосів.

Страх перед атомною бомбою завдав чи не більшого лиха, аніж його завдала б сама бомба: люди, втративши глузд, топтали, калічили й убивали одне одного. І коли розпач приречених досягнув межі, небо над Нью-Йорком раптом розкололося навпіл.

З півночі на південь, наче аж чіпляючись за дахи хмарочосів, промчало широке пасмо сліпучо-білого полум'я. Від громового вибуху здригнулася земля, захитались будинки, приснули в усі боки осколки шибок та вітрин. За цим ударом гримнув ще один, а потім ще й ще… І ось останній, поступово даленіючи, прокотився луною та й затих десь аж над Карібським морем. А над Нью-Йорком знову залягла страшна, мертва тиша.

Не стогнали поранені, не голосили матері, не плакали діти. Люди сиділи, стояли, лежали в тих позах, в яких їх застав спалах, і не наважувалися навіть поворухнутись, бо не знали, чи живі вони, чи, може, вже мертві й ось-ось розсипляться на порох. Настала та межа людських переживань, коли не буває ні прокльонів, ні плачу, а тільки скорботне мовчання.

Ніколи досі людству всієї Землі не загрожувала така смертельна небезпека, як в оці хвилини. За сигналом бойової тривоги вже розкрилися стальні капоніри стартових злагод балістичних ракет на воєнних базах Америки, загуркотіли мотори міжконтинентальних бомбардувальників, навантажених атомними та водневими бомбами. Досить було б натиснути кнопки — і почалося б те, чого вже нічим не зупиниш. Та в цю мить несподівано спалахнуло світло і пролунали сигнали відбою атомної тривоги. Диктори оголосили, що трапилася прикра помилка: над Америкою промчала не атомна балістична ракета, а величезний метеорит.

І знову в місті замерехтіли, засяяли різнобарвні, химерні реклами, заіржали, заверещали джази, на екранах телевізорів з'явилися гангстери й красуні, привиди й атомні пістолети.

А наступного дня у всіх газетах було вміщено сенсаційне повідомлення:

«Метеорит повертається!!! За розрахунками професора Коллінза, цей метеорит перетворився на супутника Землі.

Стежте за нашими повідомленнями!»


Йєллоустонську Національну астрономічну обсерваторію, як голодне гайвороння, обсіли кореспонденти газет і телевізійних агентств. Вони нахабно лізли в кожну шпаринку, не давали нікому спокою і дезорганізували всю роботу серйозного наукового закладу. На них не впливали ні умовляння, ні погрози. Щоб здихатися цієї навали, треба було задовольнити її невгамовну цікавість, відповісти на всі, бодай найбезглуздіші запитання.

Хоч-не-хоч довелося влаштовувати прес-конференцію. Маючи сумнів щодо рівня наукових знань газетярів, директор обсерваторії професор Коллінз понад годину розповідав у найпопулярнішій формі про новий метеорит та його майбутню долю. Але цього виявилося замало, і на професора обрушилась ціла злива запитань.

— Чи правда, містер Коллінз, що метеорит, названий вашим іменем, складається з чистого плутонію?

— Як ви гадаєте, професоре, чи не спробують росіяни захопити наш метеорит?

— Скажіть, чи не можна використати наш метеорит як космічну воєнну базу?

Коллінз ледве встигав відповідати на запитання.

— Коли б метеорит складався з плутонію, він, маючи таку велетенську масу, вибухнув би… Про наміри росіян спитайте в них самих… Воєнною базою метеорит бути не може, бо незабаром впаде на Землю.

— Чому впаде?

— Як і всі штучні супутники — внаслідок тертя об повітря. Метеорит пролетів на висоті двадцять миль над землею і вже помітно втратив швидкість.

— І де він має впасти?

— За попередніми розрахунками, десь у районі озера Байкал.

— А чому саме там?

Професор Коллінз витер піт з лисини і люто глянув на того, хто поставив таке безглузде запитання.

— Навіть федеральне бюро не зможе висунути проти метеорита обвинувачення в антиамериканізмі. Його тягне в Росію цілком аполітична, але непоборна сила всесвітнього тяжіння… Закони природи непорушні, панове газетярі!.. А щодо складу метеорита — ніхто нічого не може відповісти з певністю. Можу тільки сказати, що після його прольоту над Америкою в ніч на шосте грудня з'явилась потужна радіоактивна хмара. Походження її невідоме.

Прес-конференція на цьому закінчилась, а вранці наступного дня всі газети опублікували інтерв'ю професора Коллінза в довільних інтерпретаціях власних кореспондентів. Газети писали, що, за розрахунками професора Коллінза, 14 грудня, о 23-ій годині 48 хвилин, метеорит, описавши повний еліпс навколо Землі, мав промчати над Нью-Йорком вдруге, починаючи рух по новій, значно меншій орбіті. В статтях авторитетно запевнялось, що цього разу, внаслідок зменшення швидкості космічного тіла, будинкам і людям не буде заподіяно ніякої шкоди.

Астрономи всі ці дні працювали, не знаючи спочинку. Найбільші обсерваторії світу одна по одній підтверджували розрахунки професора Коллінза. Величезний як на земні масштаби метеорит був безмежно малий проти інших космічних тіл, і тому його не могли побачити навіть у найпотужніші телескопи, але тепер він став бранцем Землі. Несхибні математичні формули в першу-ліпшу мить визначали його положення в просторі з точністю до кілометра.

Однак трапилося щось незвичайне, неймовірне. Всупереч законам природи, метеорит врізався в земну атмосферу на добу раніше визначеного часу і зовсім не в тому місці, де йому належало. Як і першого разу, він лишив по собі потужну радіоактивну хмару невідомого походження.

Серед астрономів зчинився справжній переполох. Закони фізики такі точні, що навіть незначне запізнення в русі планети Урана дало можливість французькому вченому Левер'є не тільки теоретично довести існування нової планети, Нептуна, але й безпомилково вказати її місце. Раптове зменшення швидкості та зміну площини обертання метеорита-супутника не можна було пояснити нічим. Розрахунки свідчили, що космічне тіло тепер мусить впасти на американський континент, десь у Бразілії чи Аргентіні.

Третій проліт метеорита остаточно збив з пантелику вчених. Свавільний космічний гість знову змінив траєкторію: він рухався майже точно сімдесят п'ятим меридіаном західної довготи в напрямі Антарктиди.

Четвертої появи космічного тіла астрономи всього світу чекали з нетерпінням і острахом. Метеорит мав рухатися по спіралі, яка похило спускається до землі.

Але ні в Європі, ні в Америці метеорита більше не побачили. Космічне тіло зникло. Правда, сейсмографи зареєстрували коливання грунту в Сибіру, але воно ніяк не збігалося з передбаченим часом падіння метеорита.

Метеорит Коллінза, як його назвали в Америці, рухався всупереч законам природи.

Десь у Сибіру

Над Сибіром ревла хуртовина.

Циклон, що народився біля побережжя Португалії, прокотився, завдаючи лиха, над Францією, Нідерландами, Скандінавією, зіткнувся з повітряним фронтом крижаної Арктики, подвоїв силу, шугнув понад Льодовитим океаном і врізався в Азію, прямуючи далі на південний схід, до Америки.

Справджувались побоювання метеорологів: численні експериментальні вибухи атомних та водневих бомб призвели до небажаних, катастрофічних зрушень у природі. Дощі й урагани в Європі, снігопади в Азії, морози в субтропічній Америці — такі були наслідки могутнього циклону, що захопив три континенти.

Навіть призвичаєні до всього сибіряки не бачили досі нічого схожого на цю новорічну хуртовину. Будинки в містечках та селах замело по димарі. Верхів'я дерев стирчали з велетенських заметів куцими кущами. Припинився рух поїздів. Майже повністю були паралізовані телеграфний і телефонний зв'язки.

Циклон відступав повільно, неохоче, лишаючи по собі густу, як димова запона, смугу туману. В цьому тумані услід за циклоном невідступно летів усе далі й далі на схід вертоліт геологорозвідувальної експедиції Академії наук.

Це була новісінька, щойно з заводу машина, обладнана найскладнішими приладами для магнітної, гравіметричної, радіаційної розвідок, а також астрономічною та картографічною апаратурою. Досить було скерувати вертоліт у потрібному напрямку над поверхнею землі, ввімкнути відповідні пристрої, щоб на широкій смузі спеціальної кіноплівки почали автоматично фіксуватися і план місцевості, і попередні дані про її корисні копалини.

На борту вертольота були двоє: пілот, досвідчений льотчик полярної авіації Федір Іванович Тертишний, і зовсім молодий двадцятитрирічний аспірант Ленінградського університету Павло Григорович Сєдих, що випробовував нову апаратуру. За пасажира був незмінний супутник Тертишного у всіх його мандрівках — кудлатий пес Дунай.

В експедиції вертоліт чекали з нетерплячкою, цілком зрозумілою, коли зважити на те, що ця літаюча лабораторія могла виконати протягом доби майже річний обсяг досліджень цілої геологорозвідувальної партії. Екіпаж вертольота докладав усіх зусиль, щоб досягнути Северська якнайшвидше. Проте з новою апаратурою трапилася халепа — зіпсувалася радіостанція. Довелося зробити посадку для ремонту за п'ятсот кілометрів від Северська у невеликому селищі Верхня Чащоба.

Зимовий день на півночі куций, мов заячий хвіст: сюди-туди, та й посутеніло. Павло Сєдих зі своїм завданням упорався швидко, проте вирушати в дальшу подорож було вже пізно.

Після пельменів з ведмежатиною, якими почастував мандрівників гостинний господар, Тертишний вмостився відпочивати, а Сєдих знічев'я «ганяв» приймач по всіх діапазонах.

Музика, іноземна мова спливали повз заглибленого в свої думки Павла.

Та ось юнак насторожився. З динаміка почулась неголосна передача якоїсь дуже далекої станції спеціального призначення.

«Увага, увага! — повторював диктор монотонним, стомленим голосом. — За даними Інституту космонавтики, метеорит зіткнеться з Землею сьогодні, 3 січня, о 12-й годині 35 хвилин за московським часом на 107-му меридіані східної довготи».

Павло Сєдих машинально глянув на годинника, що висів на протилежній стіні кімнати, і знизав плечима.

— Тьху, безглуздя!.. «Стежте за небом!», а зараз уже сімнадцять тридцять… Федоре Івановичу, де це сто сьомий меридіан?

— Як — де? — здивовано перепитав пілот. — Та ми зараз на сто сьомому, він проходить через Северськ. А що там таке?

— Та ось послухайте… О дванадцятій годині тридцять п'ять хвилин… — юнак ще раз глянув на годинника і раптом ляснув себе по лобі. — Федоре Івановичу, та ж у Москві зараз тільки пів на першу! Уявіть собі, вилетіло з голови, що тут час іде вперед проти московського на п'ять годин!.. Словом, зараз має впасти метеорит.

— А, це отой? — досить байдуже промовив пілот. — Ну й нехай собі падає.

— А хіба ви не хочете подивитись?.. — Павло швидко накинув хутряну куртку і подався до дверей. — Ходімте!

— Гм… Це, мабуть, і справді цікаво! — пілот одягнувся і теж пішов слідом.

Уперше в історії людства падіння метеорита, рідкісне космічне явище, перетворювалося з неконтрольованої випадковості на передбачену закономірність. Тисячі вчених схилились над найточнішими приладами, стежачи за просторами неба.

А що коли й справді метеорит упаде тут, біля Верхньої Чащоби, і саме Павлові Сєдих пощастить повідомити весь світ про знаменну подію?! Так думав Павло, поглядаючи на небо. А Верхня Чащоба дрімала собі серед віковічної тайги і навіть не підозрювала про ту історичну роль, яку хотів би напророкувати їй молодий аспірант кафедри геофізики Ленінградського державного університету.

Тихо-тихо навколо. Туман почав спадати ще звечора, і зараз бралося на мороз. Зводилися димки над димарями. Де-не-де блимали вогні у вікнах.

Все було таким звичайним. У затканому легким серпанком небі холодно й байдуже мерехтіли зірки, аж не вірилось, що десь високо в небесному просторі зараз мчить космічне тіло, яке ось-ось вріжеться в Землю велетенським клубком громохкого вогню.

— Навряд! — скептично сказав пілот. Він припалив цигарку, обвів очима небосхил. — Ось поясни мені, Павлику: казали — «супутник, супутник…» А що то за супутник, коли він зробив тільки три оберти?

— Зачекайте, Федоре Івановичу… — поглянувши на годинника, юнак зняв вушанку, щоб не заважала, задер голову і весь напружився, чекаючи спалаху, грому.

Збігали секунда за секундою, а в густозоряному небі панував спокій. Павло розчаровано зітхнув і обернувся до пілота.

— Що за супутник, питаєте?.. Мчало собі у міжпланетному просторі космічне тіло, а Земля притягнула його, змусила рухатись по еліптичній орбіті. Коли б шлях цього тіла проходив поза межами земної атмосфери, воно оберталося б навколо Землі вічно. Та, на жаль, метеорит врізався в атмосферу надто низько. Це загальмувало рух, і метеорит повинен упасти так швидко.

— Розумію, — сказав пілот. — А чому після його прольоту утворюється радіоактивна хмара?

— А хто ж його знає! — відповів Павло. — Може, він складається з якогось радіоактивного мінералу. Взагалі це дуже дивний метеорит. Я б назвав його астероїдом — малесенькою, в кілька десятків метрів діаметром планеткою, яких у нашій Сонячній системі сила-силенна. Припускають, що, крім відомих нам планет, існувала ще одна, яка чомусь розсипалася на безліч шматків і утворила пояс астероїдів між орбітами Марса і Юпітера.

Може, іншим разом Павло Сєдих прочитав би цілу лекцію про таємниці Сонячної системи та про майбутні подорожі на астероїдах, які періодично підходять дуже близько до Землі, — але зараз у нього не було настрою.

Юнак ще раз — уже без надії — глянув на небо і попрямував до хати, щоб лягти спати. Він уже взявся за клямку дверей, коли…

Двері раптом розчинилися самі. Могутня сила підняла Павла, перенесла через увесь двір, м'яко поклала на покрівлю повітки, потім зсунула додолу, в замет. Схитнулась і стала сторчма земля. А над землею, навскоси через усе небо, пролягла сліпуча, багряно-фіолетова смуга. Юнак чомусь не почув вибуху, хоч інші очевидці пізніше твердили, що у неймовірному гуркоті й ревінні пролунали три удари надзвичайної сили.

Коли Павло видряпався з замету, він не впізнав подвір'я. В багряному напівприсмерку розчинена хата щирилася порожніми вікнами. Стіжок сіна біля повітки зник, і тільки поміж гілок зламаної горобини застряло кілька пасом осоки. В селищі перелякано ревла худоба, лементували собаки.

Напівоглушений вибуховою хвилею юнак не міг зрозуміти в першу мить, що сталося. Та ось його погляд знову впав на світну смугу в небі.

Вона швидко тьмяніла, набираючи криваво-червоного кольору, оповивалася кошлатими попелястими хмарами. А над тайгою, на південний схід від селища, повільно зводився химерно розгалужений стовп рожевого диму.

— Метеорит!!!

Лаючись і одпльовуючись, з замету виліз пілот. Але Павло навіть не запитав, чи не трапилося чого з товаришем, бо вже мчав до хати, щоб повідомити весь світ про незвичайну подію.

Тільки де ж радіостанція?..

Вона лежала на підлозі купою понівечених деталей. Вибухова хвиля змела апарат зі столу і, шпурнувши на протилежну стіну, розтрощила вщент.

Не було часу шкодувати за втратою. Сяк-так заспокоївши господарів, Павло помчав на пошту, щоб надіслати телеграму Академії наук. Але й тут його спіткала невдача: ні телефон, ні телеграф не працювали. Лінію пошкодило вибухом.

Згодом виявилося, що зазнав шкоди головний гвинт вертольота. Добре, хоч були запасні лопаті, а то довелося б довго сидіти у Верхній Чащобі.

З допомогою місцевого механіка ремонт закінчили о другій ночі. Ой, як хотілося зараз Павлові вирушити курсом на південний схід, туди, де над тайгою, немов дороговказ, палала кривава смуга. Адже в першу-ліпшу мить може налетіти завірюха і вкрити все товстим шаром снігу, може спалахнути пожежа в тайзі — і сліди падіння метеорита зникнуть, як це траплялося вже не раз.

— Федоре Івановичу… Чи не вирушити б мені на розвідку? — Павло кивнув головою в бік заграви. — Туди не більше як тридцять-сорок кілометрів… Візьму рушницю, пса…

Як сподівався Павло, Тертишний заперечив:

— Не верзи дурниць! Вилетимо на світанку і… Ну, може, й зазирнемо до твого метеорита.

Тихо було навколо. Мертво. Та ось здалеку долетів неголосний звук, схожий на тріск зламаної стальної пружини. За якусь мить звук повторився виразніше. А потім тріскотнява перебігла хвилею.

І юнак уявив: це розлітається на друзки метеорит. Розпечений до білого, він упав на сніг або в озеро, охолонув зовні, а внутрішній жар вирував у ньому, аж доки порвав пута.

— Чули, Федоре Івановичу? — Павло приставив до вуха долоню. — Метеорит руйнується. Може, там зараз відбувається таке, чого ніколи ніхто не бачив і не побачить!

Льотчик не квапився з відповіддю. Йому теж дуже хотілося вирушити в подорож до невідомого, але почуття відповідальності змушувало ще раз зважити всі обставини.

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті. — Летімо.

Гість з Космосу

Наблизившись до місця падіння метеорита, вертоліт потрапив у густий туман.

В каламутній імлі потужні бортові прожектори вертольота світили, мов каганці. Руху не відчувалося. Вертоліт немов завис в оцих драглях. Тільки екран панорамного локатора свідчив, що він швидко летить уперед. Безперервно змінюючись, повзла на опуклій поверхні скла своєрідна карта місцевості: радіохвилі вільно пронизували туман, обмацували землю і поверталися назад, щоб розповісти про все, з чим вони зіткнулись.

Крім звичайного радіолокатора, на вертольоті були ще й ультразвуковий та магнітний локатори, а також спеціальні аналізатори складу повітря та індикатори радіоактивності. Їх покази свідчили, що рішення полетіти до місця падіння метеорита — цілком правильне. Прилади фіксували на плівку дуже дивні, незрозумілі явища, які навряд чи тривали б довго.

Вертоліт за півгодини перетнув три широкі смуги гарячого повітря з високим ступенем радіоактивності. При цьому на екрані автоматичного спектрографа з'явилась яскрава, не знана досі зелена лінія.

— Погляньте на оцю лінію, Федоре Івановичу! — захоплено вигукнув Павло. — Напевно, метеорит приніс з собою десятки, а може, й сотні кілограмів невідомого радіоактивного елемента!

Незабаром довелося визнати, що висновок Павла був передчасний: чим ближче підходили вони до місця падіння метеорита, тим меншу потужність радіоактивного випромінювання показували прилади. Здавалося, космічне тіло викинуло весь запас радіоактивної речовини в повітря, щоб нічого не віддати Землі.

— Не розумію… — морщив лоба Павло. — Не розумію… Може, невідомий радіоактивний елемент дуже нестійкий і швидко розкладається? Але тоді зруйнувався б, розсипався б на порох увесь метеорит?..

Тим часом магнітометр уперто показує попереду по курсу дуже велику масу магнітної речовини. Лише над Уралом, поблизу Магнітогорська, спостерігалася така напруженість магнітного поля. Але ж у районі Северська магнітної аномалії нема.

Що б там не було, стрілка магнітометра невпинно повзла донизу і, нарешті, на сто двадцять третьому кілометрі від Верхньої Чащоби стала вертикально.

— Зупиніться, — попросив Павло. — Здається, тут.

Він до болю в очах стежив за мінливою картиною на екрані радіолокатора. Вдень, та ще ясної години, знайти місце падіння метеорита було б дуже легко. А от знайди його вночі, в тумані, та ще й там, де землю вкриває стільки озерець, що весь екран ніби побризкано крейдою.

Павло шукав пляму у формі більш-менш правильного диска. Та ось в очі йому впав один з контурів — щось схоже на велику розплатану рибину. Силует мав чітко окреслену, геометрично правильну форму.

— Ракета?.. — здивовано вигукнув Павло. — Невже ракета?!

Аж тепер він вимовив уголос те, про що мимоволі думав протягом останніх двох тижнів, починаючи з того часу, коли вчені всього світу розгубилися перед таємницею незвичайного метеорита.

Дивну поведінку космічного тіла можна було б з'ясувати дуже просто, коли припустити, що воно — не метеорит, не шматок мертвої матерії, а міжпланетний корабель, керований розумними створіннями. Для спуску на Землю космонавти мусили зменшити швидкість ракети в кілька разів — от вони й використали силу тертя об повітря під час прольотів через земну атмосферу. А що цього виявилося замало, їм довелось гальмувати свій корабель ще й атомними вибухами.

Ця гіпотеза була парадоксально простою, вірогідною і, мабуть, спала на думку не тільки недосвідченому аспірантові, а й не одному з маститих учених. Проте ніхто не наважився висловити її, бо ряд обставин заперечували таку можливість.

В нашій Сонячній системі умови для існування життя є на Землі, Венері та Марсі. На Венері, як беззаперечно визначили вчені, ще немає розумних істот. А марсіани — якщо вони таки є — обрали б для подорожі інший час, коли Марс і Земля знаходяться по відношенню одна до одної найближче. Припустити ж, що космічні гості прилетіли з якоїсь іншої сонячної системи, надто сміливо. Адже навіть од найближчої зорі світло йде до Землі кілька років. І ще одне: космічний корабель мусив би приземлитися з заходу на схід по екватору, в напрямку обертання Землі. Так було б безпечніше, та й пального витрачалося б менше. Приземлення по меридіану вимагало від космонавтів нічим не виправданої додаткової витрати енергії на гальмування.

Отакі міркування миттю перебігли у Павла в голові. Здоровий глузд твердив: ні про яких космонавтів не може бути й мови. А на екрані радіолокатора зовсім чітко вирисовувався силует величезної ракети.

— Ви бачите, Федоре Івановичу? — гаряче зашепотів Павло. — Спускайтеся швидше!

Юнакові чомусь здавалося, що ракета може в першу-ліпшу мить знову зринути в космічний простір і зникнути назавжди.

Льотчик хвилювався не менше за Павла, але тримав себе в руках.

— Сідати не можна, Павлику. Туман.

— Ну, то я піду на розвідку.

Вертоліт знизився і повис у повітрі. Павло відкрив нижній люк, скинув прив'язаний до скоби капроновий трап, спустився ним на кілька метрів і спинився, прислухаючись.

Скеровані донизу потужні бортові прожектори вертольота вирізали з давкого мерехтливого мороку два рельєфні білі конуси. Важкий туман проковтнув машину, приглушив шум її моторів. Земля здавалася безмежно далекою. Вона дихала згарищем і мовчала.

«А може, вони вже приготували зброю і ось-ось спалахне вбивчий промінь?»

Від цієї думки в Павла побігли по тілу мурашки. Він досі не замислювався над тим, хто такі оці «вони» і чого прилетіли на Землю, але зараз мимохіть пригадалися бридкі волохаті створіння, змальовані Уеллсом у фантастичному романі «Війна світів». Уеллсівські марсіани були хижими й жорстокими, вони знищували все на своєму шляху. То чи не такі часом і ці гості з Космосу?

Павло подумав про це і посміхнувся: яке безглуздя!

Він почав опускатися рішуче й швидко, і незабаром стрибнув з трапа просто в масне, грузьке багно.

Тут, при землі, туман був не такий густий.

Павло пройшов кроків тридцять уперед і раптом помітив, що починає збиватися з прямої лінії. Якась невідома сила весь час тягла його ліворуч. І ця сила збільшувалася з кожним кроком Павла.

Юнак спіткнувся об щось тверде, і в ту ж мить його куртка різко смикнулася вниз. Глухо дзенькнув метал об метал. Павло злякано сіпнувся, але не зрушив з місця.

— Що за чортівня? — промимрив він. — Потрапив у капкан, чи що?

Рука наткнулася на ракетницю в кишені куртки. Важкий широкоствольний пістолет стирчав так, ніби саме в нього вп'ялися стальні зуби пастки. Павло ухопився за рукоятку обома руками, потягнув щосили…

Ракетниця подалась угору, і вслід за нею з багна вилізла велика брила, що, здавалося, мусила важити сотні кілограмів.

— Феромагнетик?! — здивовано вигукнув Павло.

Це була ніч неймовірних відкриттів. Мабуть, навіть відомим ученим-атомникам, що працюють з надпотужними синхрофазотронами, ніколи не доводилося бачити магніта з такою колосальною напругою силового поля. Ствол ракетниці немов прикипів до брили і, зрештою, прорізав дірку в куртці. Те самісіньке сталося і з залізним дріб'язком. З м'ясом видиралися гачки й гудзики, з кишені вислизнула і, немов крихітна торпеда, помчала до магніта авторучка зі стальним пером.

Та юнак нічого цього не помічав. Похапцем зітерши рукавицею грязюку з дивного магніта, він обдивлявся його з усіх боків.

Це був геометрично правильний шестигранник заввишки з метр, завтовшки сантиметрів шістдесят, дуже легкий як на свої розміри. Одна з його сферичних поверхонь була ніздрюватою, обпаленою — такими падають на землю метеорити після тривалої подорожі в атмосфері. Але чому ж протилежна поверхня сяє, наче щойно відшліфована?.. І чому бічні грані зберігають характерний вигляд зламу?.. Може, й справді це рештки якогось космічного корабля, що вибухнув у момент приземлення?

Павло занепокоєно поглянув навколо. Очі вже звикли до примарного напівприсмерку і розрізняли на площі в кількасот квадратних метрів потрощені, обсмалені дерева, баюри, повні масної, темної води… А перед ним лежали, складені один на одного товсті шестигранники з блискучого металу.

Павло спробував відірвати маленький уламок. Та де там! Подолати силу магнітної взаємодії він не міг.

Якщо це гості з Космосу, то вони геніально просто розв'язали дуже складну проблему захисту від космічного проміння: потужне магнітне поле ракети змінювало траєкторію більшості заряджених частинок, відкидало їх геть. Космонавтам вдалося усунути чи не найголовнішу небезпеку подорожей у зоряному Всесвіті.

Але де ж вони, оті сміливі, що подолали час і простір? Може, врятувались і блукають зараз у негостинному сірому мороці?

Наче у відповідь на думки юнака, зненацька пролунало:

— Ог-го-го!

Павло здригнувся.

— Аг-гов, Пав-лику!

Павло зітхнув з полегкістю: та це ж пілот, стурбований його довгою відсутністю, кричить у мегафон.

— Федоре Івановичу, спускайтеся! — щосили гукнув Павло, та звук його голосу потонув у гуркоті мотора вертольота. А подати сигнал з ракетниці юнак не міг, бо вона прикипіла до магніта.

Не діставши відповіді, льотчик повів машину на зниження. І коли б він приземлився північніше метрів на двісті, вертоліт прилип би до решток ракети, як муха до липучки. На щастя, все обійшлося гаразд.

Тепер уже вдвох вони оглянули місце катастрофи більш докладно. Коли що й лишилося під цим нагромадженням металу, без потужних тягачів його не стягнеш. До того ж кожна зайва хвилина перебування в зоні хай і не смертельної, але значної радіації могла викликати небажані наслідки.

— Ну, що ж, Федоре Івановичу, рушимо?

Пілот мовчки кивнув головою. Він, як ніхто інший, розумів трагедію катастрофи наприкінці подорожі, коли, здавалося б, усі випробування вже лишилися позаду.

Повільно, знехотя піднімався вертоліт. Павло дивився у віконце, плекаючи надію, що, можливо, побачить якийсь сигнал. Але коли б його і було подано, він усе одно не пробився б крізь густий туман.

Вертоліт злегка погойдувався, і Павла поступово зборював сон.

Отак під одноманітний гуркіт юнак і заснув. Не збудила його й тиша, яка раптом запала в кабіні після години польоту. Павло Сєдих перебував зараз у світі фантастичних снів, і йому було цілком байдуже, що вертоліт уже не летить над тайгою, а сумно стоїть на лисому горбі, недалеко від закутої в кригу річки.

Трапилося те, чого побоювався Тертишний: не вистачало бензину — дався взнаки двохсоткілометровий гак. Коли вже на обрії замерехтіли вогні Северська, мотор закашляв, добираючи останні краплини пального. Довелось приземлитися, відшукавши з допомогою ультразвукового локатора місце для посадки.

Льотчик вилаявся і виліз з кабіни. До Северська зовсім близько, кілометрів сім. А що коли збігати туди по бензин?

Обравши таке рішення, льотчик уже не затримувався. Спочатку він хотів збудити Павла, але передумав, накрив його курткою, ввімкнув додаткове опалення, Дунаєві наказав:

— Сиди тут! Пильнуй!

Машину лишав цілком спокійно: лихих людей у тайзі не було, а хижі звірі до вертольота навіть не поткнуться, бо на варті стоятиме Дунай.

Собака ніби й справді зрозумів серйозність дорученого завдання. Він умостився на снігу, уткнувши носа в пухнастий хвіст, провів поглядом хазяїна, що прослизнув на лижах з горба в напрямі далеких вогнів, і повернув голову до кущів, які тяглися понад річкою.

Збігали хвилини, схожі одна на одну, як оті сніжинки, що коли-не-коли, повільно кружляючи, падали з безодні неба. Шарудів мороз у глиці. Тихенько булькотіла під кригою полонена річка. Жевріла над тайгою кривава смуга, яка вже вплелася в пейзаж і здавалась органічною в цьому царстві холоду й мовчання.

А перед світанком над вертольотом, над Северськом, над усією північною півкулею Землі спалахнуло полярне сяйво небаченої сили й краси.

Червона смуга потьмяніла. Вона нагадувала тепер велетенську рейку, по якій котились різнобарвні спіралі та кола, за яку чіплялись примхливі, чудернацькі фігури, мерехтливі тіні. Але феєрія тривала недовго. В момент найяскравішого світіння, немов за знаком досвідченого режисера, швидко, як у театрі, величезний екран неба запнула темна завіса хмар.

І нічого цього Павло Сєдих не бачив. Він спав мертвецьким сном молодої втомленої людини. А кудлатий пес був байдужий до краси полярного сяйва. І лише коли на світанку здалеку долетів дивний, незнайомий шум, Дунай насторожився.

Він підвів голову, тихенько загарчав. У сірому мороці понад закутою в кригу річкою чагарником плазувало щось темне і довге, схоже на неймовірно великого гада. Та ось чудовисько підповзло ближче. На голові в нього зеленкувато сяяли банькуваті очі, а під ними метлялися численні сяжки.

Дунай загарчав дужче. Шерсть на ньому наїжилась, собака тремтів. Досі йому ніколи не доводилося бачити такого страшного звіра.

Пес заскімлив і почав дряпатись у двері.

Павло розплющив очі, солодко позіхнув і запитав здивовано:

— Федоре Івановичу, що трапилось? Чому стоїмо?

В кабіні нікого не було.

Павло відчинив двері, щоб впустити пса… і закам'янів. Просто на горб, ламаючи і одкидаючи геть могутні дерева, сунула величезна потвора. Її панцир виблискував, наче металевий.

Ось потвора чомусь зупинилась, довгими незграбними клешнями почала нишпорити в завалі, розкидаючи колоди та хмиз, і раптом, мов цуценя, витягла за шкуру здоровенного рудого ведмедя. Той, напевне спросоння, не міг второпати, звідки така халепа, ревів щодуху, бив лапами повітря, намагаючись зачепити клешню потвори. Але та була обережною. Вона підняла ведмедя ще вище, піднесла до свого величезного лівого ока, покрутила, немов вивчаючи, потім розмахнулась і шпурнула тварину вбік.

Дунай загарчав і рвонувся вперед. Павло перехопив собаку і затиснув йому рота. Та було вже пізно.

Потвора стрімголов кинулася до них. Її тонкі, рухливі сяжки прослизнули в одчинені двері кабіни, витягли Павла і підняли у повітря.

Юнак не борсався. Він розумів, що в цю страшну хвилину опір може коштувати йому життя.

Просто перед ним виникла прозора велика півкуля, дно якої складалося з величезної кількості блискучих шестигранників. В центрі півкулі виднілась трубка, від якої вглиб потвори тяглися панцеровані дроти.

Це скидалося на кошмар. Павло кліпнув очима, придивився.

Потвора була металевою! Оцей сяжок, що схопив його за поперек, — та він же з дюралю!

Юнак не встиг роздивитися все докладніше. Потвора підняла його вище і обережно опустила в люк, який відкрився на мить в її широкій блискучій «спині».

В полоні у машини

Павло упав на щось гранчасте, скрикнув обурено, спробував підвестись, але відчув, що не може зробити й руху: груди, живіт і шию обхопили міцні обручі.

Було зовсім темно. Неголосно гуркотіли якісь машини. Чулося рипіння, наче наїждженою дорогою морозного дня котилася важка бочка. Щось легенько і хаотично клацало, ніби тисячі хижаків оточили людину і гострять свої зуби, щоб накинутися на неї.

Павло аж зіщулився і навмання дригнув ногою. В ту ж мить щось схопило її, м'яко спинило, стягнуло валянок, шкарпетки. Доторк був лоскотливий, металевий.

— Я протестую! — вигукнув Павло. — Я — радянський підданий!

Ніхто не відповів, тільки стало чутнішим клацання та спалахнув у темряві невеличкий екран з химерною, вихилястою червоною лінією.

— Я протестую! — повторив Павло.

— …Я — радянський підданий! — підхопив хтось дуже знайомим голосом.

— Досить жартів! — скипів юнак. — Що це за знущання?! Звільніть мені руки, зрештою!

Він крутнувся, бажаючи вирватися з обіймів, але вони стиснули його тіло так, що юнакові аж потьмарилося в очах.

— Ой! — зойкнув Павло.

Обійми послабшали, сяжки почали здирати з юнака одяг.

Переконавшись, що опір чинити марно, Павло Сєдих перестав пручатись, зате дав волю язикові. Він ганьбив тих, що його полонили; вказував, посилаючись на історію цивілізації, що роздягання бранців суперечить найелементарнішим основам гуманності, погрожував напасникам усіма можливими карами.

Невидимий співбесідник спочатку мовчав, ніби зважуючи слушність обвинувачень, а потім спокійнісінько повторив, розбиваючи слова на склади:

— Я про-тес-ту-ю… Я ра-дян-ський під-да-ний…

«Постривай, постривай! — похмуро думав Павло. — Ти ще заспіваєш іншої!»

Імла поступово розвіювалась. Якесь незвичайне світло сповнювало споруду. Блакитнуватим сяйвом світилося все довкола, предмети проступали легенькими хмаринками з мерехтливих мікроскопічних зірочок. Мабуть, стіни цього приміщення були вкриті радіоактивною фарбою, здатною світитися тисячі років, не потребуючи зовнішньої енергії.

Павло лежав один-однісінький в кутку приміщення на своєрідному гамаку з пружних металевих сяжків. Юнак помітив ще такі самі сяжки, тільки згорнені в клубок, а за ними — якісь прилади на стінах.

— Я пр-о-т-е-с-т-у-ю!..

Голос трохи змінився. Тепер він звучав сухо, металічно. І, дивна річ, відповідно до звуків червона рухлива лінія на екрані перед очима Павла розпадалася на невеликі відтинки, які хутенько перебігали у верхній куток і завмирали там. Проти кожного такого зигзагуватого червоного значка відразу ж виникав синій — майже однаковий за складністю, але геометрично чіткіший.

Метал і пластмаса навколо. Витанцьовує на екрані червона лінія. Тьмяно світяться предмети. Легенько вібрують сяжки, які тримають Павла; вони здаються живими, бо теплі на дотик і реагують на його рухи. І в цій примарній напівтемряві хтось невидимий кремсає слова, роздирає їх на складові частини з холодною методичністю машини:

— Я… о… е… у… ю… пр… т… с…

Юнакові стало моторошно. Хоч він був не з боязких, таємничість оточення, невизначеність власного становища викликали в ньому інстинктивний страх.

Екранчик раптом погас, і тепер уже незнайомий співучий голос промовив:

— Пурт!.. Пурт!

— Не розумію! — сердито обізвався Павло.

— Пурт! — повторив голос. Він щось стверджував, пояснював, наче аж закликав промовити це звукосполучення.

— Ну, пурт. А далі що?

Одразу ж спалахнув екранчик. Яскраве рожеве світло вдарило Павлові в очі, і водночас м'яко пролунав голос:

— Айт… Айт…

— Під три чорти! — вилаявся юнак і одвернувся від екранчика.

Голос підхопив його слова:

— Айт — під три чорти… Айт — під три чорти…

Червоні змійки на зеленкуватому екрані перебігали, групувалися у вертикальні ряди і ставали поруч синіх, немов переклад з однієї мови на іншу.

Павло куточком ока стежив за екраном. Він починав розуміти, що від нього вимагають, але вирішив не зважати на це. Та тільки тут бойкоту не визнавали: один з сяжків обхопив йому голову і владно повернув до екранчика. Той одразу ж погас.

— Пурт!

— Темрява! — роздратовано відповів Павло. — Та що я вам — дитина?!

Його апеляція лишилася без відповіді.

— Айт-пурт… Айт-пурт… — звучав голос, і екранчик то спалахував яскраво, то гас.

Павло мовчав, але недовго: сяжки почали стискувати його все дужче й дужче… І коли вже не стало змоги терпіти, юнак крикнув:

— Досить!.. Боляче!

— Досить, боляче… Досить, боляче… — підхопив голос. — Плайте! Плайте!

Сяжки на мить ослабли, а потім стиснули Павла з новою силою.

— Плайте!

— Та боляче ж! — зойкнув юнак, але обійми не слабшали, і він додав поквапно: — Плайте! Плайте!

Це вплинуло.

— Плайте — боляче! — задоволено сказав голос, і бранець дістав змогу вільно дихнути.

Відтепер юнак вже не опирався. А «іспити» тривали: на екрані спалахували різнобарвні промені, треба було назвати кожен колір і вислухати відповідник незнайомою мовою. В кабіні лунали звуки різної висоти й гучності; ставало то холодно, то жарко. На всяку зміну оточення Павло мусив відповісти негайно, бо затримка спричинялася до кари.

То був дуже ефективний метод навчання: не минуло й години, як Павло чудово засвоїв з сотню незнайомих слів. Але це далося йому взнаки. Він був знесилений, пригнічений, страждав од голоду й спраги.

— Досить! — не витримав він зрештою. — Я хочу пити! Пити!

— Пити! — погодився голос.

— Води! — Павло поворушив спраглими губами і проковтнув слину. — Води!

Кілька секунд тривала пауза. Невідомий або ж не розумів, або не хотів розуміти. Проте клацання посилилось, а сяжки заворушились. Один з них почав обмацувати Павлові руку і раптом присмоктався до ліктьової вени.

«Кінець!» — з жахом подумав юнак.

Рука не боліла. Вона тільки затерпла, заніміла, але відчувалося — або, може, Павлові тільки здавалось, — що з вени тугою цівкою тече кров просто в порожнисте щупальце.

Знову промайнув недоречний спогад про фантастичних марсіан Герберта Уеллса, які харчувалися людською кров'ю.

— Плайте! — крикнув він у відчаї. — Боляче!

Дивна річ — сяжок негайно звільнив руку, метнувся в куток.

— Айт! — скомандував Павло.

Спалахнув екранчик. При яскравому рожевому світлі Павло побачив, що на згині ліктя видніється темна цятка — саме таку лишає по собі п'явка, — але крові немає. Рука поступово ставала чутливою, вниз од плеча повільно котилась тепла хвиля.

— Нічого не розумію! — промимрив Павло. — З якою метою потрібно було висмоктувати з мене кров?

А незрозуміле — і до того ж неприємне — тривало далі. Щупальця досліджували кожен квадратний сантиметр Павлового тіла, залазили у ніс, у вуха, одне пролізло в рот, а звідти аж у шлунок. Не допомагали ні одчайдушне борсання, ні магічне слово «плайте» — потвора робила свою справу.

Так тривало кілька хвилин. І за цей час юнак мало не збожеволів — не од болю, а від нестерпності становища піддослідної тварини, з якою роблять що хочуть.

І раптом обійми послабшали.

— Води — оуе… — пролунав голос. — Води — оуе…

Одне з щупалець наблизилося до Павлових губів і зронило на них краплинку вологи. Павло жадібно облизав губи.

— Оуе — вода!

З щупальця потекла рідина. Солодкувата й солонувата, гіркувата й кислувата, густа, запашна, вона не нагадувала нічого знайомого Павлові, але чудово втамовувала спрагу. Павло зробив ковтків двадцять і одхилився.

— Досить!

Рідина перестала литися. Майже одночасно з цим погас екранчик, а коли спалахнув знову — на ньому з'явилося зображення людини.

Павло ахнув: це ж його власний силует, та ще й у якому вигляді!

Серед рожевих м'язів силуета тьмянкувато світився білий кістяк. Яскравою блакиттю сяяли нерви і мозок. Жовтими судинами текла кров: чорна — венозна, і червона — артеріальна.

Зображення було живим. Періодично наповнювались і спадали легені, стукало серце, скорочувались м'язи. Павло бачив себе ніби в розрізі.

До руки силуета наблизилося в'юнке щупальце і присмокталося. Кілька краплин крові побігли вгору. Зненацька картина змінилась: немов у мікроскоп, Павло побачив і еритроцити, і лейкоцити, і плазму — все те, з чого складається кров.

«Так он воно що! — збагнув юнак. — Виходить, у мене було взято кров для аналізу!»

Наступні картини своєрідного кінофільму переконали його, що неприємні процедури, яких йому довелося зазнати, були тільки етапами дослідження людини.

— Оуе… — ще раз прозвучав голос. І на екранчику в силует влилося щось золотаве, блискуче. Рідина просочувалася в судини, м'язи, кістки.

— Оуе — вода…

— Ні, ні! Оуе — не вода! — вигукнув Павло, зацікавлений усім побаченим. — Вода — це сполука водню з киснем!

Він смикнув руку — сяжки випустили її — і написав пальцем на екрані: «H2O — вода».

— Оуе — вода — ні, ні — це сполука… — голос звучав розгублено.

— Ну, як би вам пояснити… — Павло замислився на хвилинку. — Ось атом кисню… А оце — два атоми водню…

Він намалював пальцем на екранчику атоми, скомпонував їх у молекулу, а коли закінчив, сказав:

— Вода!

— Оу, — підхопив голос. — Оу — вода!

— Рот! — показав Павло на силуеті.

— Пут! — відповів голос.

— Шлунок!

— Кейз. Шлунок — кейз…

Потім настала пауза. Погас екранчик. Щупальця заворушились. Одне з них напхало Павлові в рот дрібних несмачних кульок, впорснуло рідини — оуе, а інші почали гойдати його, як гойдає мати немовля. Водночас забриніли тихі мелодійні звуки, ніби десь далеко на кришталеву плиту падали й повільно котились металеві дзвіночки.

Юнак відчув, що засинає… Але це було зовсім не схоже на звичайний сон. Відпочивало лише тіло. Чи то від перенапруження нервової системи, чи після незвичайного обіду, Павла скувало заціпеніння. Він не міг зробити жодного руху, хоч його очі лишались відкритими, а мозок працював чітко. Тепер юнак міг обміркувати своє становище.

Його схопила і полонила якась машина. Яка саме? Навіщо? І форма споруди, і стандарти її розмірів, а особливо оці криволінійні щупальця були надто незвичайні. То, може, машина прибула на Землю в космічній ракеті?

Неприємний холодок поповз у Павла по спині. Так ось що воно за космічні гості! Там, біля Верхньої Чащоби, лишилася тільки шкаралупа від ракети, зовнішня оболонка, а гігантський всюдихід, що містився всередині, рушив у подорож по планеті і полонив першого, хто трапився на шляху…

Але хто ж керує цим всюдиходом?.. Чий голос вимагає і пояснює?..

В голові Павла промайнула химерна думка про те, що, може, там, на далекій планеті, звідки прилетів космічний корабель, панують зовсім інші, не знані на Землі закони існування матерії. Неземні істоти не обов'язково повинні бути схожими на людей. Хто знає, чи не ховаються в пружних металевих сяжках легковразливі драглисті «руки» якогось надрозумного спрута?

На думку про це Павлові стало моторошно. Він згадав огидних володарів прибережних підводних скель і найглибших океанських западин.

«Спрут! — з огидою повторив Павло подумки. — Невже ці істоти прикріплені до стінок камери навіки?»

Погляд його нерухомих очей був утоплений в куток, на скручені в клубок сяжки. Час минав, але жоден з них не ворухнувся.

«Мертвий?.. Спить?..»

Важко уявити, щоб жива істота не зробила жодного поруху протягом довгого часу. Тільки машина може перебувати скільки завгодно в абсолютному спокої. Отже, Павло потрапив у полон до кібернетичної злагоди. Керовані по радіо машини — те, що було майже фантастикою чверть століття тому — нині стали давно пройденим етапом. Керування на відстані вже не задовольняло техніку надзвукових швидкостей, бо за мізерні частки секунди дії апаратів людина не встигала навіть схопитися за потрібні важелі. Тепер у науці й техніці основне місце посідають кібернетичні злагоди, які виконують надзвичайно складні завдання цілком самостійно за наперед складеною програмою. Машини не тільки грають в шахи, перекладають з однієї мови на іншу, але й керують іншими машинами, навіть можуть ремонтувати самих себе і конструювати ще складніші електронні злагоди.

Незважаючи на це, Павло усе ще сподівався: ось-ось відчиниться люк у стіні, і до кабіни зазирне якась істота. Хай вона буде бридкою, як жаба, чи, навпаки, красивою, як найдосконаліший утвір природи, — все одно це розумна істота і з нею можна знайти спільну мову.

Але ніхто не з'являвся. Бриніли, котилися по кришталевій плиті металеві дзвіночки. Збігав час, швидко чи повільно — не можна було визначити.

І Павло Сєдих заснув.

Подорож у невідоме

Пролунав різкий неприємний звук, спалахнуло світло — і Павло прокинувся. В першу мить він не міг второпати, де опинився, але поступово пригадалося все.

— Оуе… — попросив юнак.

Сяжки негайно виконали його прохання. Взагалі вони стали ласкавішими, прихильнішими — вже не стискували тіло, а легенько підтримували його, охоче поступаючись, коли Павло прибирав іншу позу.

— Я до ваших послуг! — сказав юнак, напившись. Він чудово відпочив і був у доброму настрої. Пережиті неприємності почали здаватися йому неістотними, а майбутнє — цікавим. Хай там що, а тільки він один з усіх людей Землі потрапив на всюдихід мешканців іншої планети!

Павло схвалював обережність космонавтів: для них справді могла бути небезпечною зустріч з чужими формами життя. Мікроби й хижаки, різні отрути, шкідливе випромінювання, інший склад атмосфери — все виступило б проти пришельців. Щоб не загинути, вони мусили сидіти до певного часу в герметичних камерах і вивчати все здалеку.

— Ну, друзі, прошу! — повторив Павло. Йому не терпілося прискорити процес знайомства.

Мабуть, за розкладом для полонених навчання починалося пізніше. Ніхто не відповів на заклик.

Тепер, коли світло з екранчика осявало приміщення, а «спрут» послабив обійми, можна було оглянути все навколо докладніше.

Невелика, невисока кімнатка з округленим склепінням скидалася на апаратну радіостанції. Лише крихітна площадка була вільна від приладів. Тут розташувалися «спрути» — і той, що тримав Павла, і нерухомий, резервний. На стінах сяяли численні кнопки та індикатори, під якими мерехтіли ланцюжки різноколірних значків.

Тільки одна річ у цьому приміщенні більш-менш нагадувала земну — низеньке крісло з химерно вигнутою спинкою. Мабуть, це було робоче місце когось з членів екіпажу, бо саме там кольорові кнопки зосередилися найгустіше, а з-за щита чулось безперервне клацання.

Юнак підвівся, щоб підійти до крісла, але «спрут» не дозволив. Ліниво попускаючи і стягуючи свої кінцівки, він ніби грався з полоненим, як грається, напівдрімаючи, ситий кіт зі спійманою мишею.

Павло обережно помацав кінчик одного з сяжків. Металевий членик циліндричної форми, поцяткований пружними виступами, схожими на справжні присоски, міг рухатися в усі боки, але так, немов його тримала сильна пружина.

Сєдих крутнув цей членик, смикнув до себе. Щось хруснуло, і в його руці лишився шматочок металу, од якого вглиб «спрута» тяглися тонесенькі дроти.

Павло сам злякався того, що накоїв. А щупальце смикнулося, заметлялось, наче від болю, і посунулось у нішу під стіною. Почулося цокотіння. Спалахнув яскравий вогник електричної дуги.

«Спрут» ремонтував сам себе!..

Через кілька секунд щупальце, вже коротше, лягло на своє місце.

Пересвідчившись, що диверсія обійшлася безкарно, Павло хотів викрутити й наступний членик. Та «спрут» уже був насторожі і відповів таким електричним розрядом, що у юнака затерпла права половина тіла.

— Ого! — промимрив він сердито. — Виявляється, ти кусаєшся!

Якщо спочатку Павло боявся цієї потвори, то тепер уже ставився до неї з поблажливою вищістю підлітка, який вперше скочив на норовистого коня і втримався на його спині.

— Ти — машина, — юнак недбало відіпхнув щупальце й спробував помацати зморшкувату півкулю, до якої воно було прикріплене, — і мусиш скорятися людині!

Зухвалість було негайно ж покарано: металеві сяжки з тихим шерехом притиснулись одне до одного і випхнули Павлову руку.

— Ну, досить, досить! — примирливо сказав юнак. — Не буду.

Невідомо, чи зрозуміли його, чи просто настав час для занять, але обійми послабшали, а на екрані з'явились кольорові кульки.

Спочатку Павло не міг збагнути, що від нього вимагають, та незабаром помітив: кількість кульок кожного кольору наростала по одній — то був натуральний ряд чисел.

— Один… два… три… — лічив Павло, вказуючи пальцем на кульки.

І знайомий голос перекладав:

— Та… па… ра…

Завдання поступово ускладнювались — почалися екзамени з арифметики.

Здавалося б, як можна проекзаменувати людину, що не знає чужої мови? А от мешканці іншої планети зуміли це зробити. Закони математики незмінні в якому завгодно місці Всесвіту. Як не крути, а один та один завжди дорівнює двом! Інша річ, чи розуміє ці закони жива істота.

Павло збагнув: сума червоних та зелених кульок на екранчику дорівнює кількості синіх. Але хіба п'ять та сім — тринадцять?

— Помилка! — він ткнув пальцем у крайню кульку. — Зайва! Мусить бути дванадцять. Дванадцять!

Кулька одразу ж зникла.

— Ол! — почувся голос. — Дванадцять.

Відтепер Павло пильнував: майже в кожній задачі була помилка. Відшукати її — значить виявити свої знання.

Додавання, віднімання, множення й ділення… Як тільки екзаменатори пересвідчувались, що юнак справляється з завданням, вони пропонували складніші задачі. Поступово на екранчику з'явилися й лінії — почався екзамен з геометрії, а потім і з стереометрії.

Так тривало багато годин підряд. Мозок Павла працював з великим напруженням. Юнакові хотілося показати мешканцям іншої планети, що люди Землі за своїм рівнем стоять не нижче за них.

Коли справа дійшла до вищої математики, Павло перебрав ініціативу на себе. Він креслив на екранчику складні значки, малював графіки, писав формули, ретельно пояснюючи все.

Голос старанно повторював усе за юнаком, та, нарешті, перебив:

— Досить.

Екранчик погас.

М'яко, повільно спустились щупальця, згорнулися в клубок і завмерли…

Павло опинився на підлозі. Він витирав піт з чола, розгублено посміхаючись. Здається, екзамени складено успішно і слід чекати приємної винагороди. Може, хоч тепер космічні гості, якщо вони справді сидять у камерах, дозволять глянути на них?

Проте довкола нічого не змінилося: так само спокійно цокотіли перемикачі — своєрідний пульс споруди не зупинявся ні на мить.

Юнак сів у крісло.

Сєдих уважним поглядом обвів ланцюжки червоних та зелених кнопок і відчув майже те саме, що відчуває сапер посеред мінного поля: треба просуватися вперед, хоч кожен крок може стати останнім в житті.

З величезною обережністю юнак наблизив палець до крайньої кнопки ліворуч знизу. Натиснув на неї, стримуючи подих…

Не спалахнула блискавка, не загуркотів грім. Просто крісло легко повернулося ліворуч, пружні сяжки обхопили Павлову голову і впорснули йому в рот оуе.

— Гм… Несподівано, але досить приємно… А коли натиснути на оту, велику?

Тільки Павло потягнувся до неї, як почувся різкий звук і кнопка змінила свій колір на синій. Та юнак не зважав на застереження. Тоді важіль, який вихопився з щита, відштовхнув його руку геть.

— Перепрошую! — засміявся Павло. — А цю?

Кнопка в нижньому правому кутку щита керувала освітленням: все приміщення враз залило рожевим, приємним для ока світлом. Не було видно жодної лампочки чи будь-якої іншої освітлювальної злагоди — просто всі предмети засяяли яскравіше.

— Зрозуміло, — кивнув головою Павло. — Нижній ряд кнопок — побутове обслуговування.

Проте наступний експеримент навчив його обережніше поводитися з незнайомими пристроями автоматики. Щойно він натиснув другу кнопку ліворуч знизу, як звідкись вискочило щось схоже на ковпак, присмокталося до лоба й потилиці, задзижчало, і через кілька секунд голова у Павла стала голісінька, мов коліно. Ця кнопка, очевидно, завідувала «перукарнею».

— От тобі й маєш! — образився юнак. — Хоча б попередили, чи що!

За подальше дослідження він взявся тільки тоді, коли пересвідчився, що апаратуру можна вимкнути повторним натиском на ту саму кнопку, але все одно тепер був значно обережніший.

Незабаром Павло повністю опанував нескладну машинерію побутового обслуговування своєї камери. Однак цього йому було замало. Тисячі запитань снувалися в голові, хотілося будь-що побачити космонавтів. Та тільки не спалахував екранчик, не ворушилися «спрути» і ніхто не відгукувався на заклик. Здавалося, полоненого лишили напризволяще, забули про нього.

Вже давно Павла зацікавив металевий прямокутник просто посеред щита. Може, це теж якийсь екран. Проте хто засвідчить, що з-за нього не вирветься спопеляючий промінь? З цих міркувань Павло, перш ніж натиснути на відповідну кнопку внизу, підвівся з крісла і одійшов якнайдалі вбік.

Ні, нічого. Жодної дії.

Павло сів знову… і трохи не скрикнув. У невеликому віконечку побачив себе, що одсмикував палець від щита.

Все зображення було завбільшки з поштову листівку, але юнак з подивом помітив, що воно раптом почало наповзати на нього, розширюватися на всю камеру, набувати просторовості, стаючи майже реальним.

Юнак відчув дивне роздвоєння свого «я». Він цілком виразно усвідомлював, що сидить зараз у кріслі, міцно схопившись за поручні, і водночас почував себе іншим, піддослідним Павлом, яким щойно був. Тільки все, що він робив, на екрані демонструвалося в зворотному порядку.

Ось того іншого Павла Сєдих в цьому приміщенні екзаменують з математики… Ось він борсається в обіймах «спрута», потім летить угору до люка… А ось потвора запихає його в кабіну і повзе назад у хащі…

Щось схоже на це Павло бачив у дитинстві, коли кіномеханік сільського клубу переплутав, де кінець, а де початок кінофільму, та й пустив стрічку в зворотному напрямку. На екрані дим втягувався в жерла гармат, парашутисти з розкритими парашутами стрибали в чисте небо, забиті підводились і задки бігли на висхідні позиції.

Те, з чим Павло зіткнувся зараз, було незрівняно дивнішим: він немов потрапив на якусь неймовірну машину часу, що в шаленому темпі переносила глядача в минуле. Лише на одну мить Павло міг зосередити свою увагу на якомусь предметі, бо вже в наступну картина бігла все далі й далі назад у часі й просторі.

Юнак не бачив самого всюдихода, зате спостерігав, як на шляху зводяться зрізані ним дерева. На чорній галявині посеред палаючої тайги потвору з гуркотом, з лускотом почали облягати ті магнітні шестигранники, які бачив Павло на місці падіння ракети. А потім все запнуло полум'ям, пролунало шалене ревіння, і перед очима раптом постала Земля. Наполовину освітлена сонцем, оповита сивим серпанком, вона пливла в безмежному просторі, а біля неї висів Місяць.

Тричі прокрутилася перед очима Павла рідна планета, а тоді почала швидко віддалятись: перетворилася спочатку на блакитну пляму поряд жовтуватої крапки, згодом — на зірочку побіля волохатого сліпучого Сонця, а потім подаленіло, зменшилось і воно, зникло серед інших зірок.

Уперше перед Павлом в усій величі постала безмежність простору і часу. Юнак відчував, що летить з шаленою, неймовірною швидкістю. Повільно переповзали зорі, невловимо змінювався рисунок сузір'їв, а все навколо було сповнене темряви і порожнечі — страшної порожнечі, в якій немає нічогісінько на мільярди мільярдів кілометрів…

Скільки тривала ця подорож — важко було сказати. Павло відчував себе справжнім учасником космічного рейсу, і йому вже почало здаватися, що минули століття з того часу, як на екрані востаннє промайнула поверхня Землі.

Може, і справді було так. Може, і справді космічний корабель, геніальний витвір вищого розуму, витратив багато сот років, щоб подолати відстань між двома зоряними світами.

Чудесний пристрій стиснув відстань, змінив масштаби вимірювання, зберігши відчуття їхньої безмежності. Зрештою, не так і довго плив перед очима юнака одноманітний, грізний у своїй величі зоряний Всесвіт.

Нарешті вдалині заясніла особливо яскрава зоря. Вона швидко наблизилась, розпалася на дві: невелику блакитну і більшу рожеву. Потім проступили обриси великої оранжової планети, зовсім не схожої на Землю за рисунком континентів, — і ракета з гуркотом опустилася в долину поміж височезних засніжених гір.

Припинився навальний рух. У Павла аж запаморочилося в голові. Все довкола запнув блакитний напівпрозорий серпанок. Він мерехтів, вібрував і, здавалося, бринів кожною своєю молекулою; здалеку-здалеку полинули чарівні звуки незнайомих музичних інструментів. Велична мелодія голоснішала й наближалась, а водночас просто перед Павлом на фоні зоряного неба все чіткіше і яскравіше вимальовувалось погруддя високочолої людини з великими розумними чорними очима. Це була таки людина, а не якась химерна істота, і все ж вона кожною рисочкою обличчя, кожним своїм рухом, кожною деталлю вбрання відрізнялась од людини Землі.

Мешканець іншої планети простягнув уперед руки й заговорив.

Павло прислухався. Йому здалось, ніби він розрізняє і розуміє слова чужої мови… Так, так, десь у підсвідомості бринить, наростає урочистий голос:

— Вітаємо вас, далекі незнані брати!.. Вітаємо вас, невідомі розумні істоти!.. Через безодню Космосу ми простягаємо вам руки!.. Слухайте й дивіться, люди Всесвіту, — до вас звертається планета Пірейя зоряної системи Двох Сонць!

Постать людини потьмяніла, розпливлась, а на її місці виникло зображення надзвичайно складної радіотехнічної споруди. Потім знову зазвучав голос:

— Біофільм, який ми демонструємо, впливає безпосередньо на мозок вищих, розумних істот, тому мова пірейців звучатиме для вас як рідна. Кожен глядач сприйматиме фільм так, ніби сам бере участь у зображуваних подіях. Ви зможете проникати навіть у думки та поривання героїв… Але й ваші думки та поривання під час перегляду біофільму будуть зафіксовані й проаналізовані спеціальною апаратурою…

Зображувану радіотехнічну споруду почали облягати захисні металеві аркуші, до них приєднувалися все нові й нові деталі, аж доки перед Павлом не з'явилась у повній красі та потвора, яка захопила його в полон.

— Наш космічний всюдихід — посланець дружби. Пробачте йому, якщо він, можливо, поводився з вами не зовсім тактовно: це тільки кібернетична машина, яка ще не здатна відтворити весь діапазон рефлексів людини… Наш посланець несе вам найдорожчий подарунок, який ми могли передати, — докладний опис найвидатніших наукових і технічних досягнень людства Пірейї… Це мирний посланець, але він обладнаний найсучаснішою зброєю і оборонятиметься в разі нападу на нього. Використати ж його для насильства і вбивства не можна: кібернетична злагода всюдихода скориться тільки справжній людині — людяній і розумній.

Зображення космічного всюдихода розпливлося. Перед Павлом Сєдих вималювалась уже знайома йому постать.

Зосереджено, пильно, немов прагнучи проникнути аж у глибини свідомості, з відстані в мільярди мільярдів кілометрів на людину Землі дивились великі чорні очі.

— Слухайте, люди іншої зоряної системи!.. До вас звертається планета Пірейя!.. Якщо ви стоїте вище за нас — даруйте нам помилки і невдачі: наше майбутнє попереду!.. Якщо ви не досягли такого рівня — зважте на сумну історію нашої планети, не допустіть повторення того, що сталося у нас!

З тихими мелодійними звуками зображення почало розпливатись, даленіти. І, так само даленіючи, затихав суворий, скорботний голос:

— Це відбулося тоді, коли на Пірейї ще існували два соціальні табори, коли капіталістична держава Монія досягла свого найбільшого розквіту, а найбагатша людина світу, трильйонер Кейз-Ол, стала некоронованим володарем її…

Екранчик погас. Павло Сєдих схопився, потер пальцями чоло.

— Що це було?.. Маячіння?.. Сон?

Таку реальність уявлюваного можна відчути тільки уві сні, коли людина нездатна контролювати свій мозок і сприймає на віру найфантастичніше. Але ж про сон не може бути й мови: Павло чітко й виразно бачить усе довкола, пригадує кожне слово з щойно почутого.

«Мова пірейців звучатиме для вас як рідна». Як? Чому? «Біофільм впливає безпосередньо на мозок».

Юнак трохи оговтався і тепер уже міг все як слід обміркувати: «Що ж, це цілком можливо… і дуже просто! Треба тільки створити надзвичайно широкополосний генератор. Адже випромінює мозок людини радіохвилі, то чому б йому їх не сприймати».

Але те, що було «дуже просто» теоретично, насправді становило завдання неймовірної складності.

— Ой, далеко ж ви сягнули, друзі! — з сумовитим захопленням сказав юнак.

Він обвів поглядом приміщення. Отже, марні сподівання потиснути руки мешканцям Пірейї! Їх тут немає… Навколо — тільки машини, надзвичайно досконалі, цілеспрямовані, але все-таки — мертві. Хай у кожному членикові ось оцих «спрутів» міститься крихітка розуму геніальних інженерів і вчених Пірейї — цей розум виявиться тільки в доцільності дій споруди, якій, може, тисячі років тому було задано програму відшукати в Космосі населену планету, знизитись на ній і насамперед знайти справжню людину.

Справжню людину! Павло Сєдих похитав головою: складне завдання стояло перед конструкторами Пірейї!

Кінець кінцем, розумовий рівень істоти визначити можна. Але ж цього замало: убивця й негідник може бути освіченою, кмітливою людиною, і навпаки, хтось людяний і чесний може не знати математики. А наміри й симпатії отих, що надіслали оцей космічний всюдихід, цілком виразно окреслені.

Біофільм… Павло помацав пальцями металевий екранчик проектора. А ну, хлопче, стань-но на місце пірейських інженерів та й поміркуй, чи справді машина може визначити не тільки розвиток, а й переконання та світогляд невідомої істоти?

«Що ж, мабуть, може, — міркував юнак. — Коли бачиш несправедливість, руки самі стискуються в кулаки… А що коли б на моєму місці сидів якийсь гангстер чи мільйонер?»

Павло відчував, що наближається до вірної розв'язки: одне й те саме явище різні люди оцінюють по-різному, залежно від світогляду. Те, що радує гуманіста, — дратує людиноненависника.

— Чудеса!.. — юнак приховав своє збентеження за посмішкою.

Отже, іспити тривають. Мешканець Землі, Павло Сєдих, має довести, що він — справжня людина.

У нього по спині перебіг неприємний холодок: нелегка це справа — репрезентувати все людство. Там, на далекій Пірейї, вже, мабуть, запанував комунізм. Для пірейців звичайнісіньким є той моральний критерій, що служить за найвищий зразок на Землі… А він, Павло Сєдих, людина звичайна, має безліч вад.

Юнак весь аж напружився: хай записують його думки й поривання! Хай контролюють і перевіряють! Так, комсомолець Павло Сєдих має багато вад. Але всі свої сили і навіть життя він готовий віддати за те, щоб у світі назавжди зникла несправедливість, щоб навіки запанував комунізм!

Він сів у крісло, набрав у легені повітря і натиснув на кнопку під екранчиком.

По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола. Він навалився несподівано, раптово, аж запаморочилась голова.

Павло Сєдих ошелешено озирнувся. Ні, він сидить у кріслі, як і сидів, але всі предмети, навіть власне тіло, здаються примарними, несправжніми.

«Біофільм впливає на мозок… — пригадалося юнакові. — Отже, я з глядача перетворююсь майже на дійову особу…»

Просто перед ним у чудернацькій позі висить догори ногами людина в скафандрі… Абсолютна тиша, аж дзвенить у вухах. Темно… А втім, ні, це не можна назвати темрявою: оксамитова безодня, що залягла в усі боки, поцяткована гострими промінчиками зірок.

Людина в скафандрі смикнулася до важілька на грудях, але потім затримала свій рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Павло чомусь не здивувався, що він чує цей голос. Як щось давнє і беззаперечне, він знав, що містер Кейз-Ол — найбагатша людина Монії. Монія — наймогутніша з капіталістичних держав Пірейї. Пірейя — єдина заселена людьми планета зоряної системи Двох Сонць. А оця людина, думки й відчуття якої він сприймає, — інженер Айт, каторжник БЦ-105, висить у міжпланетному просторі над Пірейєю, приречений на страшну смерть. Рука інженера потяглася до клапана на скафандрі, щоб урвати страждання миттєво й безболісно.

— Ні, ні! Тримайся, друже Айт! Ти ще повернешся в Монію, і містер Кейз-Ол затанцює перед тобою свій останній танець!

Замість того, щоб відкрити клапан, Айт ще дужче прикрутив повітряний вентиль.

Коли досі було важко дихати, то тепер в легенях аж запекло. Адже це не жарт: замість п'яти балончиків кисню, які видавалися каторжникам на сто пірейських годин, тобто на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати тільки посіпаки містера Кейз-Ола: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!

Два балончики кисню!.. Їх вистачить на сорок пірейських годин, менш як на півдоби нормального дихання. А тоді — смерть. Якщо хочеш жити — розтягни цей запас на добу: загвинти вентиль майже до краю, хапай ротом ледве розбавлений киснем гелій, стогни, мучся, але не спокушайся дихнути на повні груди!

Були такі, що не витримували. Вони пускали струмінь на повну силу, п'яніли від чистого кисню, а потім відкривали скафандр. Швидка, легка смерть: космічна холоднеча безповітряного простору вбиває миттєво… Та тільки ні, вмирати не можна!

Дихати, щоб жити! — стогнали легені. Жити, щоб помститись! — важко стукало серце.

— Клятий виродку! — шепотів Айт.

Це було справді нечувано: тільки за невиконання денної норми виробітку наглядач Орт посадив Айта в карцер з двома балонами на добу. А втім, цього можна було сподіватись: недарма ж суддя сказав, що навіть каторги для такого злочинця, як інженер Айт, замало.

Карцер… Ні, звичайний карцер в найстрашнішій з в'язниць Монії був би раєм порівняно з оцим ув'язненням у безповітряному просторі, в світі невагомості. Там можна вільно дихати, можна зробити хоч крок, хоч півкроку. А тут борсайся, як жук на мотузці, — не просунешся вперед ні на дюйм. Тільки ракетна злагода надає можливості вільно рухатись у світі невагомості, але в скафандрах каторжників, звичайно, ракетниць нема. Добре, що хоч не зняли обертальних дисків.

Біля пояса, нижче кисневих балонів, Айт намацав ручку центрифуги. Звісно, не варто було б витрачати енергію, а отже, й кисень на зайву фізичну роботу. Але він уже не міг лишатись обличчям до зоряної безодні. Хотілося востаннє глянути на рідну планету.

Невеличкий масивний диск почав обертатися. І разом з ним, тільки в протилежний бік, повільно обертався Айт. Власне, він не помічав руху, але зорі зрушили зі своїх місць і попливли небозводом.

Згори, з-за шолома скафандра, спускався темний диск Пірейї. Рідна плането, яка ти близька і яка далека! Коли б скоритись силі твого тяжіння і впасти просто вниз, мабуть, вистачило б години, щоб долетіти до тебе. Долетіти, спалахнути яскравим метеором в атмосфері та й розвіятися назавжди… Але не зробиш навіть цього, бо судилась інша доля — довіку обертатися навколо тебе разом зі штучним супутником — Зорею Кейз-Ола.

Все нижче опускався диск планети, а разом з тим в полі зору Айта поступово з'являлась і Зоря Кейз-Ола — велетенський тороїд, надгризений бублик діаметром кількасот людських зростів.

В ободі колеса сяють численні віконця. То — житлові приміщення інженерів та наглядачів, майстерні, склади. Але ще більше вогнів біля недобудованої частини тороїда, у секторі БЦ, де ще вчора працював Айт, — там прилаштовують і приварюють титанові аркуші обшивки.

Борсаються каторжники, одягнені в незручні, застарілі скафандри. Вони прип'яті тросами до штучного супутника, і це дає хоч якусь можливість пересуватись. А треба ж ще й працювати, виконувати денну норму. А не виконаєш — дадуть два балони кисню замість п'яти, відбуксирують у «карцер» — міжпланетний простір за межами Зорі Кейз-Ола — та й лишать напризволяще…

— Почекайте, містер Кейз-Ол! — скрегоче зубами Айт. — Ми розрахуємося за все!

Тільки де там — лічильник газометра показує «20». Лишився двадцятигодинний балон кисню.

Айт прикрутив вентиль ще дужче. Шістдесят годин, понад півдоби на отакому повітряному пайку!.. Цього не можна витримати! І все-таки Айт витримував. Стогнав, часом втрачав свідомість, але одразу ж приходив до тями.

В одну з таких хвилин Айтові здалося, що він почав марити: повз нього нібито хтось промчав. Айт стрепенувся і глянув у бічне віконце шолома. Ні, таки й справді якийсь темний силует повільно пересувається, закриваючи собою зірки. Ось блиснув вогник — ніби на короткий час увімкнули ракетницю скафандра. І разом з тим Айт помітив, що він сам трохи схитнувся. Що це?.. Може, на нього наскочив якийсь крихітний метеорит? Але удару не було чути.

Айт занепокоєно позирав на всі боки. Мабуть, наглядач Орт вирішив знищити ненависного каторжника негайно.

Так і є. Силует, що промчав од Зорі Кейз-Ола повз Айта, тепер повертався назад.

Айт ввімкнув кисень на повну силу і напружився. Якщо вдасться схопитись за Орта, все піде по-іншому.

Людина промчала зовсім близько від Айта і, пролітаючи, на мить ввімкнула внутрішнє освітлення скафандра.

Ні, це був не Орт, а інженер Проут, похмурий Проут, який ніколи не розмовляв з каторжниками, але й не вчинив жодному з них зла. Куди й чого його носило аж ген за межі звичайних трас Зорі Кейз-Ола?

Проут ще раз увімкнув внутрішнє освітлення. Він чомусь скривився, хитнув головою…

Айт простежив за ним поглядом і раптом побачив: інженер тягне за собою тонісіньку ниточку, сріблясту павутинку, яка висить ось поруч! Їх навіть дві — Проут захопив Айта в петлю.

Коли б це вдень, коли б Пірейя не закрила сонячного світла, ці павутинки засяяли б яскравими лініями на тлі оксамитно-чорного неба і їх помітив би кожен. Зараз їх бачить тільки Айт, та й то лише тому, що на них падає відблиск вогнів Зорі Кейз-Ола.

Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але у всякому разі оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.

З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.

На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув дуже мале прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Проте довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.

Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.

До балончика було прикріплено картку з цупкого паперу. Айт схопив її і, до болю напружуючи очі, прочитав при світлі далеких ліхтарів Зорі Кейз-Ола:

«Нитка прив'язана до ракети-поштаря. Траєкторію розраховано. Вас автоматично викине з парашутом над Монією. З'явіться: Дайлерстоун, Броклайн, 716, майстер Корк. Не баріться. Ваше загаяння — моя смерть».

О, Айт не барився, але й не квапився, щоб не увірвати свою єдину надію на порятунок — тонісіньку павутинку з перлону.

Все ближче до ракети-поштаря… Вона була прип'ята до причальної площадки, далеко від населеної частини штучного супутника. Вхідний люк її лишився незамкненим. Однак Айт звів подих лише тоді, коли загвинтив усі вентилі і шлюзову камеру заповнило повітря.

Ввімкнувши світло в кабіні, інженер зразу збагнув: досі йому допомагало чуже лихо — над пультом керування виблискував новим металом щойно заварений отвір. Мабуть, ракету пронизав випадковий метеорит, що прорвався через загороджувальний вогонь протиметеоритних гармат. Чи не пошкодило їх часом?

Ні, вся автоматика працює бездоганно, в касетах повно снарядів.

Хай тепер тільки спробують викурити Айта з ракети: протиметеоритні гармати розстріляють кожного, хто наблизиться до неї хоч на милю. Але й прискорити втечу інженер не міг: тільки в цілком певний час з цілком певною швидкістю має відчалити космічний корабель від Зорі Кейз-Ола, щоб досягнути потрібної точки на поверхні Пірейї. А до цього моменту, як вказував індикатор на пульті керування, лишилося півгодини.

Оці півгодини коштували Айтові чи не стільки ж здоров'я, скільки й ті чотириста сімнадцять діб, які він пробув на Зорі Кейз-Ола.

Ще двадцять хвилин… Десять…

Айт скинув скафандр каторжника і переодягнувся в запасний, що призначався для пілота, витягнув з панорамного локатора стрічку з географічними картами Пірейї на той випадок, якщо розрахунок Проута виявиться хибним і доведеться потрапити не в Монію, а в якусь іншу країну, і ліг у довгу вузьку скриню для пошти, герметично відокремлену од кабіни.

Тепер усе мали вирішити автомати. Електронно-обчислювальна злагода вестиме ракету визначеним курсом і в потрібну мить викине в простір людину в скафандрі з парашутом для поштових пакунків.

Може, це станеться надто рано, і тоді Айт спалахне метеором над рідною країною. Може — надто пізно, і він знову потрапить до рук поліції містера Кейз-Ола. Все залежатиме від волі машини.

Але чи має машина волю?.. В її кристалічних тріодах перебігали електричні заряди, розподілялися тим чи іншим чином, покірні заздалегідь складеній програмі. Вони скорялися волі, розумові, знанням інженера Проута в даному разі, а визначали своєю взаємодією долю і життя інженера Айта, який прагнув жити, щоб помститись і за себе, і за мільйони інших скривджених.

Ось і збігла остання хвилина — сто надзвичайно довгих секунд. Глухо загуркотів метал: у камерах почався ядерний розпад.

Гуркіт усе дужчав. Для Айта він звучав як музика, як світлий гімн перемоги.

Каторжник БЦ-105 утік з найстрашнішої каторги, з якої досі ще ніхто не тікав.

«Рідна країна, проклята країна!»

Екранчик погас. Як із далекої-далекої подорожі, повертався Павло до дійсності. Його думки й поривання лишилися там, у ракеті-поштарі, що мчала зараз у стратосфері над Пірейєю, рятуючи каторжника БЦ-105.

Затамувавши подих, Павло знову натиснув на кнопку під екранчиком…

…Над ним з гуркотом, зі свистом промчало щось велике, розжарене до червоного.

Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.

Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр так, що аж п'яти заболіли. Залізними лещатами стиснуло скроні. Гарячим туманом запнуло очі… То автоматично розкрився парашут, загальмувався рух і почала повертатися сила тяжіння.

Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й ноги, здавалося, налиті свинцем.

«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»

Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море, тоді не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.

Швидкість руху поступово спадала. Парашут уже пронизав більшу половину атмосфери і тепер зустрічав значний опір повітря. Хмарна запона ще закривала поверхню планети, та ось впала й вона.

Внизу в темряві замерехтіли вогні. Вони то тяглися ланцюжками на довгі гони, то групувалися в туманності. Освітлені автостради, які з цієї страшної високості здавалися білими павутинками, тяглися аж ген за обрій — туди, де в небі палахкотіли заграви. І тільки ліворуч панувала темрява. Мабуть, там було море, ліс або пустеля.

«Так, це Монія… — думав Айт. — Ніде немає такої густоти населення, як у нас».

Парашут зносило вітром до якогось селища. Зустріч з будь-ким загрожувала найнеприємнішими наслідками, тому Айт потягнув за стропи, прискорюючи спускання. Через кілька хвилин його ноги торкнулися поверхні.

Організм ще не призвичаївся до повернення сили ваги. Кожен рух вимагав великого фізичного напруження. Але баритися не випадало. Інженер швиденько відстебнув лямки парашута, скинув шолом скафандра і ліг, оглядаючи все довкола.

Було темно й тихо, тільки плюскотіли хвилі прибою.

«Ну, друже Айт, ось ти й причалив… — сумно думав інженер. — Ось ти і в рідній країні… Рідна країна! — він гірко хитнув головою. — Проклята країна!»

Айт пересунувся плазом на кілька кроків убік і, примостившись у неглибокій западині, ввімкнув приймач скафандра.

— …Монія-у-чотири… Монія-у-чотири… — почувся з навушників монотонний басовитий голос, а в паузах — співучий жіночий:

— Монія-бе-нуль… Монія-бе-нуль…

Вся територія Монії, як і інших країн планети, була розбита на вузенькі смужки, в межах яких постійно звучали гостроскеровані радіосигнали відповідних координатних станцій. Нумерація паралелей та меридіанів давала можливість легко орієнтуватись на поверхні Пірейї.

При світлі крихітної лампочки внутрішнього освітлення скафандра Айт відшукав на захопленій з ракети картографічній стрічці ту точку, де знизився.

Так, до столиці Монії зовсім близько. Навіть пішки можна дійти додому менш як за добу. Але поспішати нікуди й нічого. Немає вже того «дому». Нема й інженера Айта. Є людина без імені, колишній каторжник БЦ-105, який чудом врятувався від смерті, яка може спіткати його в першу-ліпшу мить знову.

Інженер зітхнув і повільно згорнув картографічну стрічку. Вона вже була непотрібною.

Паралель У-4!.. Ой, як запам'яталась Айтові ця паралель!.. Здається, зовсім недавно вони з Мей заблукали на цій паралелі під час подорожі до Синього водоспаду, і тоді Айт з гордістю витягнув з кишені портативний орієнтатор власної конструкції. То був його перший видатний винахід — електронно-обчислювальна машина надзвичайно малих габаритів. Він приберігав прилад як приємний сюрприз для коханої. Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.

Мей плескала в долоні. Вона вмить забула про свій страх і вимагала забратися якнайдалі в ліс, заблукати навмисне, щоб пересвідчитись у бездоганній роботі апарата.

І вони таки заблукали вдруге. Не тому, що орієнтатор зіпсувався, ні! Просто швидко запала темрява і застукала їх далеко від людського житла.

Млосно дихала ніч. Вирували соки в рослинах, розпираючи пружні пуп'янки квітів. Плив у повітрі жагучий аромат. Весільним перегуком повнилися хащі. Міріади світляків витанцьовували в лісі, сповнюючи його рожевим сяйвом.

Побравшись за руки, Айт і Мей ішли нічним лісом мовчки. Та й чи потрібні були слова? За них говорила віковічна природа, яка нині, може, в мільярдний раз, не старіючись, святкувала свою юність.

Аж перед світанком вони зупинилися на галявині, вкритій м'яким квітучим мохом. Мей втомилась і по-дитячому горнулася до Айта. Вона так і заснула у нього на грудях.

А наступного дня…

Айт різко урвав спогади: він заприсягнувся ніколи не згадувати про те, що було потім. Не згадувати, аж доки не помститься за розтоптане щастя, за спаплюжені мрії. Мей більше немає для нього. Нема й минулого. Є тільки безрадісне сьогоднішнє, тоскна безперспективність і — десь аж в кінці неї — яскравий останній спалах…

Айт глянув на годинника. Сімдесят друга година. До світанку ще далеко, та все одно слід забиратися геть од берега.

Він запхав у розколину прибережних скель парашут і скафандр, витрусив з кишень усякий дріб'язок, що міг зрадити втікача, і старанно завалив схованку камінням.

Посіпаки містера Кейз-Ола були цілком певні, що втекти з штучного супутника неможливо, а тому навіть не подбали одягнути каторжан у картатий одяг в'язнів. На Айтові був комбінезон стандартного пошиву — звичайний одяг, що нікому не мулятиме око.

В куточку лівої нагрудної кишені комбінезона була зашита монета вартістю в один дайлер — «на щастя». Для монійця гроші — все. Потураючи забобонним смакам покупців, в одяг ще на конвейєрі зашивали дрібні монети. Цей дайлер зараз був для Айта справді щасливою знахідкою, бо в Монії людина без грошей — майже злочинець, якого можуть негайно запроторити у в'язницю.

Ще раз оглянувшись довкола, інженер обережно попростував у напрямі Дайлерстоуна. Він видерся на прибережні скелі і опинився на плато, що залягло, скільки сягало око.

То була гола, кам'яниста пустеля. Лише подеколи Айт натикався на поодинокі густі й низькі кущі, і тоді довгі липкі пасма охоплювали його ноги. Вони одразу ж присмоктувались до черевиків і гальмували ходу.

«Виявляється, тут ростуть гвіани… — стурбовано подумав інженер. — Треба пильнувати!»

Ці рослини пустель інколи пожирали тварин, а деякі з велетенських форм були небезпечні навіть для людини: отруйний сік паралізував нервові центри і спричинявся до важкого захворювання.

Можна було збочити праворуч, попрямувати на мерехтливі вогні селища. Певне, там пролягає добра дорога. Та тільки Айт уникав потрапляти будь-кому на очі вночі. Найважчий шлях був для нього водночас і найбезпечнішим.

Коли велика стрілка годинника досягла дев'яносто шостої поділки, Айт вирішив перепочити. Кілька ковтків оуе з передбачливо захопленої в ракеті фляжки повернули йому силу, проте він не квапився, чекаючи, доки розвидниться.

Кам'янисте плато лишилося позаду. Попереду простяглася Долина Двох Сонць, одне з найкращих місць Пірейї, де ніколи не буває зими, а м'яке підсоння сприяє розвитку найвибагливіших рослин.

Зараз, у цю передранкову годину, долина спала. Тільки на обрії палахкотіли вогні Дайлерстоуна — велетенського міста, столиці Монії.

До Дайлерстоуна було ще далеко. Айт бачив лише сигнальні ліхтарі на верхів'ях телевізійних башт та реклами на горішніх поверхах хмарочосів. А незліченні вогні, які сяяли внизу, тільки закривавлювали небо.

— Дайлерстоун… — пошепки промовив Айт.

Це було місто його юності, місто надій, які блиснули та й згасли.

Айт одвернувся, однак зразу ж глянув у бік Дайлерстоуна знову: над загравою з'явилося невеличке кілечко. Воно повільно пливло небозводом над Пірейєю.

— Зоря Кейз-Ола… — гірко прошепотів Айт. Він сів, потім ліг горілиць, проводжаючи очима штучний супутник.

Здавалося б, не сумувати зараз, а радіти, що вирвався звідти. Та тільки почуття примхливі, не набудеш влади над ними. Хай там що, а штучний супутник Пірейї — грандіозна, велична споруда, про яку мріяли кілька поколінь вчених усієї планети… Та й хіба винен метал, що саме з нього викували кайдани?.. Коли б Зорю Кейз-Ола не перетворили на каторгу, хіба відмовився б інженер Айт працювати там хай за чорнороба, хай хоч з трьома балонами кисню на добу?! Навіть у ці хвилини, коли він у легенях ще відчуває біль після кисневого голодування, про Зорю Кейз-Ола згадує не з огидою, а з сумом. Він, Айт, власноручно зварював перші аркуші того величезного тороїда, який видається звідси малесеньким перстеньком. Як шкода, що штучний супутник носить ім'я найненависнішої в світі людини.

Зоря Кейз-Ола піднялася майже в зеніт. Назустріч їй зі сходу швидко бігло багряне сяйво. Сота година — нульова година. Саме в цю мить штучний супутник проходить над Дайлерстоуном — містер Кейз-Ол подбав навіть про те, щоб початок дня пов'язували з його іменем. Тільки ні, згине трильйонер, забудуть про нього, а штучний супутник обертатиметься вічно, і назвуть його люди Світлою ранковою зорею!

Ранок набігав швидко, нечутно. Сотні разів зустрічав Айт схід Сонць. Він любив прокидатись на світанку, бо в цей час працювалося найкраще.

Цієї пори року, напровесні, першим сходило Рожеве Сонце. Воно тільки розмальовувало небосхил найніжнішими фарбами теплих кольорів, чіпляло до кожного предмета густу тінь — проганяло геть морок ночі, немов передвіщаючи появу свого осяйного брата.

Блакитне Сонце з'явилось у сліпучому розмаї пишної корони. На його диск не можна було дивитися неозброєним оком, бо він ховався у пасмах волохатих променів і був такий яскравий, що міг спалити сітківку. Недарма ж древні пірейці поклонялися Блакитному Сонцю, вважаючи його за грізного бога, який не дозволяє навіть глянути на себе. І саме Блакитне Сонце давало Пірейї життя.

Айт вирушив у путь, коли обоє Сонць підбилися вже височенько. Він ішов швидкою ходою енергійної заклопотаної людини, яка з материнським молоком всмоктала в себе непохитне переконання, що час — гроші, а хвилина загаяння — втрачений дайлер. Кожен мусив бачити, що це йде не безробітний, а людина при ділі.

На нього й справді ніхто не звертав уваги. Долина Двох Сонць жила своїм напруженим метушливим життям. Довбалися на крихітних ділянках фермери, поспішали на підприємства робітники. На Дайлерстоун сунув нескінченний потік велосипедів, мотоциклів, автобусів, автомашин.

Айт добре розрахував час: навіть коли б поліція і шукала каторжника БЦ-105, їй важко було б знайти його — до послуг втікача всі види транспорту, навіть вертольоти.

Айт уже хотів зупинити якусь із автомашин, але потім передумав: випадкова аварія чи найменше порушення правил руху з боку шофера — і поліція з'явиться зненацька. Ні, краще вже поїхати електричкою.

Грунт в Долині Двох Сонць був такий дорогий, що залізниці або заглиблювалися в нього, або дерлися по залізобетонних опорах аж під хмари.

Айт волів би промчати до Дайлерстоуна в аеровагоні. Але першою на автостраді зустрілась глибинна станція, і він посунув туди разом з натовпом.

«Кейз-Ол» — фосфоресціювало на кожній плиті брудного тунелю.

«Кейз-Ол!!!», «Кейз-Ол!!!», «Кейз-Ол!!!» — кричали, аж захлиналися рекламні щити на станціях, репродуктори в тунелях, рознощики товарів у вагонах.

Нафта Кейз-Ола, сталь Кейз-Ола, вугілля Кейз-Ола, уран Кейз-Ола — цього було досить, щоб захопити в свої руки всю Монію. Потрапляючи в обійми містера Кейз-Ола при народженні, кожен монієць не виривався з них навіть після смерті, бо, починаючи з пелюшок і кінчаючи урнами для праху та автоматичними магнітофонами-поминальниками, — все мало марку Кейз-Ола або однієї з його дочірніх фірм.

— Лотерея мільйонерів! Лотерея мільйонерів! — репетував, проходячи вагоном, нужденний чолов'яга у формі компанії Кейз-Ола. — Абсолютно надійний шанс забезпечити себе на все життя! Всього тільки один дайлер, один дайлер!.. Комуністи, гангстери, волоцюги, п'яниці — хто виграє, тому прощається все!.. Поспішайте купити квиток у рай — ціна один дайлер!

То була славнозвісна Лотерея мільйонерів містера Кейз-Ола. Першого дня кожного місяця один з монійців, якому випадав щасливий виграш, одержував мільйон дайлерів. Щойноспеченому мільйонерові прощалося все: вбивства і злочини, навіть належність до членів забороненої і переслідуваної політичної партії.

О, то була хитра гра! Монійці жили як у лихоманці: навіть жебрак за один дайлер може стати мільйонером! Щасливого сфотографують у найрізноманітніших позах, повідомлять його точну адресу, покажуть по телебаченню — обману нема. Сьогодні виграв він, але наступного разу можеш виграти й ти. Шанси однакові для всіх!

То була хитра гра, бо підігрівала монійців примарою щасливого випадку, тримала в стані безперервної жадоби грошей.

— Ті, що ховаються від поліції, ті, що збираються вчинити злочин, купуйте звільнення від колишніх і майбутніх гріхів! Тільки один дайлер! Один дайлер!

Айт машинально засунув руку до кишені комбінезона… і густо почервонів. Ні, не тому, що грошей не було. Кляті звички — вони так вкорінюються!

Підліток Айт уривав од шлунка дайлер, щоб купити лотерейний квиток, і, як свята, чекав на тиражне повідомлення. Юнак Айт уже скептично посміхався, але квитки купував, бо таки сподівався на щасливий випадок. Витрачав кілька дайлерів на лотерею і інженер Айт. Справді, хоч і дуже мізерна, але можливість виграшу таки була. Та колишній каторжник БЦ-105 уже не візьме з рук містера Кейз-Ола нічого, навіть порятунку від смерті!

Худий, підстаркуватий монієць, що сидів поруч Айта, витлумачив його рух по-своєму:

— Отак завжди… Найбагатша людина Монії пропонує тобі щомісяця: віддай один дайлер і візьми мільйон!.. Смикнешся до кишені — а там не вистачає якоїсь дрібнички, щоб купити отой виграшний квиток… — Він справді понишпорив у кишені і зітхнув: — Велика людина містер Кейз-Ол! Щедра!

Айта як ножем штрикнуло в груди.

«Велика?! Щедра?! Бідна, затуркана істото, ти навіть не підозрюєш, що після кожного тиражу Кейз-Ол кладе собі до кишені кільканадцять мільйонів дайлерів чистого зиску!..»

— Могутня людина!.. — тоскно вів своє дідуган. — Що ми проти нього? Комахи!.. Захоче — ощасливить. Захоче — роздушить…

«Ні, як комаха, буде розчавлений містер Кейз-Ол!..» — хотілося крикнути Айтові.

А в вухах мимохіть лунали тоскні інтонації голосу старого монійця. Айт вийшов з вагона електрички і, не маючи жодної монети, пішов пішки через весь Дайлерстоун аж у найзлиденніший район міста — Броклайн.

Яким простим здавалося все там, на Зорі Кейз-Ола: тільки б звільнитись, а тоді…

«Ну, й що тоді? Тебе запхали на каторгу за першу спробу помститись. Ти звільнився. Але як же помститися містерові Кейз-Олу, якщо навіть побачити його — неможливо?..»

Тоскно було в Айта на душі, коли він підійшов до похмурого, облупленого будинку на Броклайн, 716.

— «Майстер Корк, — прочитав він на іржавій табличці біля в'їзду в двір. — Гараж».

Ні, цей майстер, мабуть, навряд чи викує ключ до палацу містера Кейз-Ола.

Інженер Айт міняє вигляд

Згас, потьмянів екранчик, може, щоб дати спочинок глядачеві, а може, перезаряджалися касети. Павло Сєдих сидів приголомшений, нездатний зробити бодай рух.

Біофільм пірейців так вплинув на юнака, що в його душі ще й досі вирували гнів і зненависть проти невідомого містера Кейз-Ола, жевріла гірка любов до золотоволосої красуні Мей. Ніякі книги, ніякі фотографії не могли дати яскравішого уявлення про чужу далеку планету, ніж це зробив біоскоп.

Юнак дуже втомився. Йому здавалося, що він сидить у цьому кріслі вже кілька діб. Хотілося їсти й спати.

«Постривай… А оті сірі несмачні кульки, що сковують тіло і дають мозкові особливу ясність думки? Чи не допоможуть вони зараз?»

Сірими кульками завідувала четверта кнопка зліва на нижньому боці щита. Юнак натиснув на неї — і чергові важільки охоче нагодували і напоїли його.

Відчуваючи наближення знайомого стану солодкого заціпеніння м'язів, Павло швиденько вмостився в кріслі, простягнувши ноги, і ввімкнув екран. На мить все довкола запнула імла. Потім вона розвіялась.

Напівтемрява. Тривожно метляється полум'я нечисленних смолоскипів. Метушливо стрибають на вологих кам'яних стінах круглого високого приміщення зловісні тіні. Стоять навколо люди в чорному. Ні, не люди, а якісь опудала, запнуті чорним, — і тільки в прорізах гостро виблискують очі.

— Я, нікчемний черв'як… — лунає гучний басовитий голос. Відлуння підхоплює його, несе кудись низькими склепінчастими коридорами, що сходяться отут зіркою, дивно змінює і повертає назад притишеним шерехом:

— …Я, нікчемний черв'як…

Ні, то промовляє не відлуння! То, стоячи на колінах перед опудалами в чорних мішках, повторює слова страшної присяги бліда людина в сірому комбінезоні.

— Я, безіменний, що звався колись інженером Айтом…

— Я, безіменний… — голос інженера уривається, тремтить. Його виснажені нерви збуджені до краю. Здається, ще одна мить — і вирветься з грудей істеричний зойк.

— Я, врятований від смерті Братством Синів Двох Сонць…

Гримить голос, гримить… Котиться відлуння. Воно глухе, мов катакомби середньовічної каналізації під Дайлерстоуном.

— Присягаюсь!

І в цю урочисту мить раптом хтось чхнув.

Сердито гойднулися тіні. Одна з постатей зігнулась і відійшла вбік. Айт упізнав: то не витримав товстий майстер Корк — у нього нежить.

Змахнула крильми та й полетіла геть екзальтована піднесеність. Од горла відкотився клубок, що не давав говорити. Феєрія зникла — лишилося брудне, вологе підземелля, смердючі смолоскипи, люди в накидках зі штучного шовку.

«Навіщо весь цей маскарад?! — з несподіваною огидою подумав Айт. — Каторжника з Зорі Кейз-Ола не треба підігрівати для помсти!»

— Присягаюсь боротися за справедливість!

— Присягаюсь!

— Присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів!

«Одначе, — подумав Айт, — здається, я потрапив кудись не туди».

— Присягаюсь, — твердо і голосно промовив він, — жорстоко помститись трильйонерові Кейз-Олу за все лихе, що він вчинив людям, і не шкодувати свого життя для цього.

Чорні постаті заворушилися.

— Безіменний! Повторюй слова присяги!

— Я вже присягнув, — байдуже відповів Айт і підвівся. Серед чорних постатей хвилею пройшло сум'яття.

«Хто його пастир?» — «Майстер Корк». — «Де він?» — «Корк, ідіть сюди!»

— Безіменний, стань на коліна! Відповідай, ти комуніст?

— Ні. Але комуністів убивати не буду. Вони не зробили мені нічого лихого.

— Безіменний! Братство подарувало тобі життя, Братство й забере його за непослух!

Айт схрестив руки на грудях і глузливо похитав головою:

— Кому ви погрожуєте? Каторжникові з Зорі Кейз-Ола?.. Що ви мені можете зробити?!. Заб'єте?.. Так я і сам жертвую своїм життям, щоб помститися найлютішому ворогові… — він обвів поглядом чорну юрбу. — Я думав, ви справжні Сини Двох Сонць. А ви…

Запала пауза. Потім почувся шепіт, і знову настала тиша.

— Безіменний, іди в отой тунель і чекай нашого вироку.

— Гаразд, — Айт покірно пішов у вказаному напрямку. Йому було цілком байдуже все, і ніщо не лякало.

Він згодився на пропозицію майстра Корка, бо сподівався, що таємне Братство Синів Двох Сонць, про яке стільки говорили в Монії, допоможе йому досягнути мети. Мабуть, і Братство мало якийсь план щодо нього, бо з базікання товстуна Корка з'ясувалось, що втечу Айта було заплановано заздалегідь. Але неофіта чекало розчарування.

Йому хотілося бачити справжніх месників, людей, які готові були б гордо й сміливо загинути за свої переконання. Товстун Корк, який тільки й говорив про ціни на бензин та про свавілля монополій, здавався спочатку неприємним винятком у Братстві. Але тепер стало ясно, що решта під чорними балахонами теж дбають тільки про свої крамнички та майстерні, ненавидять монополістів, які їх душать, і бояться комуністів, бо ті виступають проти приватної власності.

— Знищувати комуністів! — прошепотів Айт. — Ні, на це я не піду. Що вони мені зробили?

Більшість каторжан на Зорі Кейз-Ола були комуністами. В Айта лишилися найкращі спогади про цих хлопців, які ділилися всім, що мали: і балоном кисню, і краплиною оуе.

В хвилини, коли дозволялося скинути скафандри в герметичних каютах, Айт залюбки розмовляв з комуністами, погоджувався з багатьма їхніми доказами і, коли б вони не висміяли його планів помсти Кейз-Олу та взагалі індивідуальний терор, може, і сам з часом пройнявся б їхніми переконаннями.

Айт не поділяв повністю поглядів комуністів, але розлучився з ними не як ворог.

— Безіменний, іди сюди!

Айт повільно підійшов. Він був цілком певний, що його не заб'ють і не вчинять нічого лихого.

— Стань на коліна, безіменний!

Айт скорився й цьому наказові.

— Зважаючи на твоє високе покликання, Братство Синів Двох Сонць дарує тобі відхилення від ритуалу. Підведись, Сину Двох Сонць!

Блиснув яскравий спалах. Заклубочив ароматний дим. Хтось натягнув на Айта чорний балахон. Церемонію посвяти було закінчено.

— Йди, Сину Двох Сонць! Твоїм пастирем буде майстер Корк.

Корк узяв Айта за руку і повів кудись плутаним шляхом, час від часу присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Їм доводилося пролізати над завалами, переходити хисткими кладками через потоки нечистот, дертися іржавими драбинами на вищі горизонти. Нарешті, скинувши і заховавши в одній з камер чорні балахони, вони вийшли під мостом на берег неширокої смердючої річки.

— Он туди! — сказав пошепки майстер Корк.

За мостом виднівся чималий особняк. Коли Айт з Корком підійшли ближче, то побачили на його парадних дверях червоне коло, емблему медицини Монії, і напис: «Член багатьох академій і магістр оживлення, ясний нащадок неба, професор Лайн-Еу».

Лайн — невисокий старий чоловік — зустрів гостей як давніх знайомих.

— О, містер Фейль! — закричав він, звертаючись до Айта. — Як ся маєте?.. Все ще болить рука перед негодою?.. Так, так, я обіцяв вам кілька лікувальних процедур, пам'ятаю, пам'ятаю! То що ж — ходімо до кабінету.

Айт, трохи дивуючись, охоче зіграв роль колишнього пацієнта лікаря Лайна, навіть зойкнув, ненароком торкнувшись одвірка в кабінеті.

— Досить, — з доброзичливою посмішкою сказав Лайн. — Сідайте. Ваше ім'я?

— Це той, на кого чекали, — вихопився майстер Корк.

— Мене звуть Айт, — лаконічно відповів інженер, не звертаючи уваги на застережні знаки свого «пастиря».

— Айт — світло… — задумливо повторив професор. — Гарне ім'я! І вам не шкода буде змінити його на якесь інше?

— Я готовий до всього, пане професор! — гаряче прошепотів інженер.

— Це правда? — недовірливо похитав головою старий. — Містер Корк, ви вільні.

Коли Корк вийшов, професор сів ближче і повторив своє запитання:

— Це правда?.. А ви знаєте, що на вас чекає?

— Я готовий вмерти, якщо це буде потрібно.

— Ні, це не найстрашніше! — професор зняв домашній ковпак і кумедно наморщив носа. — Є річ далеко страшніша за смерть — старість! — він рвучко простягнув до Айта суху, дряблу руку. — Чи погоджуєтесь ви мати отакі скалічені лапи немічного старика?.. Чи згодні ви втратити силу м'язів, зуби, сон і апетит?.. Чи погоджуєтесь мати сміливий, енергійний дух у напівзруйнованому тілі, яке вже не здатне ні до чого?

— Так, погоджуюсь! — хрипко промовив Айт.

Він ще не знав, до чого веде професор. Намальована картина була настільки страшною, що аж мороз пробіг поза спиною. Айт уявив себе отаким поруч юної квітучої Мей! Жодне кохання не витримало б такого випробування.

Він міркував так, ніби й досі його чекала кохана, ніби сподівався щастя. Але Мей зрадила, продалася. Її купив містер Кейз-Ол, як купують худобину…

— Погоджуюсь, пане професор. Але це — жарт? Що я мушу робити?

— Це не жарт… — з глибоким сумом сказав старий. — Є тільки один засіб, з допомогою якого можна пробратися до фортеці Кейз-Ола: перетворитись на одного з його служників. Зараз випала зручна нагода — захворів старий Псойс, особистий лакей містера Кейз-Ола. Він справжній пес у людській подобі, вимуштрувана до найвищого ступеня істота, покликання якої — догоджати хазяїнові. У Псойса запалення мозку. Вилікувати його не можна. Але…

Професор зробив таку довгу паузу, що Айт не витримав:

— Говоріть, професоре. Я починаю розуміти вашу думку. Ви дасте мені якихось ліків, що відразу зістарять мій організм і зроблять мене схожим на Псойса?

— Ні, це було б надто складно. Я просто… пересаджу ваш мозок у черепну коробку хворого…

Отут уперше Айта охопив справжній жах.

Перетворитися на такого немічного, постійно відчувати, що живеш у чужому тілі, огидному й бридкому, наче засмальцьований одяг з чужого плеча…

— Пане професор, — з болем прошепотів Айт. — А чи немає якогось іншого шляху, хай навіть в тисячу разів болючішого, неприємнішого?

Професор сумно похитав головою.

— Мені шкода вас, Айт, бо ви нагадали мені мого бідолашного сина, який теж загинув не знати за що. Надто велику ціну заправили наші «пастирі» за ваш порятунок! Коли б на самопожертву погодився якийсь із них — я зробив би йому операцію залюбки. Але вони звикли загрібати жар чужими руками і знаходять для цього дурнів, таких, як ми з вами… Вам ще жити та жити… Хочете, я врятую вас і від поліцаїв Кейз-Ола, і від екзекуторів Братства?

— Ні, — тихо, але вперто відповів Айт. — Я не шукаю порятунку, я прагну помсти.

— Невже Кейз-Ол завинив вам так багато, що за його мерзенне життя ви згодні віддати свою молодість?

— Так.

— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви повинні помститись і за мого сина.

— Його забили?

— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. В своєму останньому листі він писав, що випустив на світ дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку третьої всепірейської війни.

— Розумію… — прошепотів Айт.

Старий одвернувся, нишком витер сльози і вже сухо, суворо сказав:

— Вбити Кейз-Ола замало. Ви повинні перетяти шлях війні, зрозуміло? Тільки з цією умовою я візьму гріх на свою душу.

— Я згоден, — коротко відповів Айт.

Екзамен на Псойса складено

Минуло вже кілька секунд з того часу, як Павло натиснув на кнопку біоскопа, а імла на екранчику не розпливалась. Вона тільки поволі збиралася в густі плями, що мерехтіли, як чорне марево.

Нудотно пахло якимись ліками. Нестерпно боліла голова, ніби її ритмічно поливали розтопленим свинцем навхрест через тім'я.

Та ось плями стали виразнішими. Чітко проступила темна рамка дзеркала. А в наступну мить вирисувалось зморшкувате обличчя, яке зловісно посміхалося беззубим ротом.

— Отже, це я… — почувся незнайомий скрипучий голос. — Я, Псойс…

Дзеркальце впало, і старик, обхопивши голову, застогнав.

— Псойс… — повторив Айт, підводячись. — Ну, то хай буде так.

Він попрямував до дверей. Тіло було неслухняним, якимсь чужим. Суглоби згиналися неохоче, ніби в них понабивалось піску. Всі речі довкола набули неприємного жовтого відтінку, що дратував око. Звуки долітали приглушено, мов з льоху.

— Хай буде так… — він одчинив двері і пішов коридором.

Назустріч рухалась група людей у блискучих білих комбінезонах. Той, що йшов попереду, раптом прискорив ходу і закричав:

— Пане Псойс! Вам же не можна вставати з ліжка! Уклінно прошу, поверніться до палати!

Професор Лайн-Еу запобігливо допоміг хворому дійти і, ледве причинивши двері, засичав:

— Ви що — з глузду з'їхали? Чи гадаєте, старий Псойс після операції гасатиме, немов юнак?!

— Пане професор, — тихо виправдовувався Айт, — я ішов дуже повільно…

— Повільно? — люто перепитав Лайн-Еу. — А чи тремтіли й підгиналися у вас коліна?.. Чи хапалися ви за серце й за стіни, щоб не впасти?.. Ваш юний мозок все ще не скорився неминучому і вимагає від тіла не властивого йому напруження. Прошу, стримуйте себе. Я привіз вас сюди зовсім не для лікувальних процедур. Слава Сонцям, все скінчилося гаразд!.. А ви протягом найближчих двох-трьох декад вивчатимете життя камердинера містера Кейз-Ола і звикатимете поводитися так, як це личить старій людині. Перший сеанс розпочнемо сьогодні ж увечері.

Це була дуже складна справа — вчитися того, що приходить з літами, поступово: обережності, якою літня людина захищає свої ревматичні ноги від протягу та ударів, невпевненості рухів, яка з'являється внаслідок втрати м'язами колишньої еластичності та пружності; нарешті, тому бурчанню й постійній невдоволеності, що є яскравим свідченням хворобливих зрушень в організмі, найпершою ознакою старості.

Справа полегшувалася тільки тим, що перед Айтом день за днем, починаючи з юнацьких років, пробігало усе життя Псойса.

Містер Кейз-Ол не публікував своїх портретів і майже ніколи не з'являвся перед людьми, небезпідставно побоюючись за своє життя. Але, претендуючи на одне з найчільніших місць в історії Пірейї, він фіксував кожен свій крок «для нащадків». Автоматичні кіноапарати фотографували трильйонера майже безперервно, і в його палацах було дуже мало кімнат, події в яких не лягли б чіткими відбитками на звукову, кольорову, стереоскопічну вогнетривку плівку.

Всюдисуще Братство Синів Двох Сонць якимось чином викрало для копіювання кільканадцять частин цього документального кінозапису. В багатьох кадрах фігурував і камердинер Псойс. Він, правда, прослизав мовчазною тінню на другому плані, але Айт міг наочно побачити, як старівся підлий лакуза, як його схилена в поклоні спина з часом набувала форми дуги, його обличчя все більше вкривалося зморшками, а в роті все менше лишалося зубів.

Айт вивчав ті улесливі інтонації, ті вкрадливі рухи, які з'являлися у старого при зустрічі з господарем, намагався запам'ятати розташування апартаментів, звички й примхи містера Кейз-Ола, фіксував у свідомості найголовніші події, посилання на які могли б придатися в майбутньому.

Ніколи, навіть під час екзаменів у Технологічному коледжі святого Ейра, Айтові не доводилось працювати так напружено, як зараз. І недарма ж він був одним з тих, чиє ім'я записано в Золотій книзі коледжу. Його пам'ять, навіть трохи послаблена після важкої операції, вбирала все і нічого не втрачала.

Епізод за епізодом вивчав Айт життя камердинера містера Кейз-Ола, а потім складав екзамен на Псойса гострому на око Лайнові.

Трьох декад виявилось замало. Цей термін довелось подвоїти. Але коли б тепер Псойс воскрес із мертвих і побачив свого двійника, то і він, мабуть, не помітив би жодного фальшу.

— Ну, все! — сказав якось ввечері професор. — Я повідомив, що ви одужали. Завтра вас заберуть.

— Завтра… — прошепотів Айт. — Не хочеться розлучатися, професоре… Я полюбив вас, як рідного батька…

Невідповідність вигляду цього беззубого старика до змісту промовлених ним слів була такою разючою, що для стороннього вуха це визнання прозвучало б хіба як монолог бездарного блазня з дешевого фарсу. Але професор Лайн скорботно хитнув головою і зітхнув.

— Я боюсь найстрашнішого, професоре: а що коли одряхліє мій мозок і зненависть до Кейз-Ола згасне?.. Вороття немає, тому буду цілком одвертий: з кожним днем у мені зростає переконання, що я пішов хибним шляхом. Так, я знищу Кейз-Ола. А назавтра з'явиться його нащадок, і все буде, як і до того… Звідки отака безнадійність, професоре?.. Може, це вже й справді настає старість душі?

— Мій любий, це настає зрілість. Зрілість думки, а не тіла. Я розумію ваш стан, бо й сам колись бунтував, як і ви, шукаючи вірного шляху. Чорний балахон Братства втішав мене дуже недовго. А потім… — Професор досадливо махнув рукою і, помовчавши трохи, сказав уже іншим тоном: — Не бійтесь старості — вона настане для вас нескоро. Вам слід боятись протилежного — омолодження організму. І перші ознаки цього процесу вже з'явились. Ви помічаєте, що на вашій лисині пробивається волосся?

— Та невже? — Айт схопився і кинувся до дзеркала.

— Псойс, на місце! — крикнув Лайн-Еу. — Ви що — юнак?! При такій звістці маєте презирливо пхекнути, обережно помацати лисину, потім крекчучи підвестись, підійти до дзеркала і, навіть побачивши оцей попелястий пушок, скептично похитати головою. Не забувайте, що за вами стежитимуть об'єктиви кіноапаратів!

— Даруйте, професоре! — тепер уже справжній Псойс чвалав по кімнаті. Імітація була такою досконалою, що Лайнові аж моторошно стало.

— Можу повідомити ще одну неприємну новину: сьогоднішній рентген показав, що у вас незабаром почнуть прорізуватись зуби. Очевидно, у вашому організмі відбуваються ті ж процеси, що й в організмі немовляти.

— Ех-хе-хе, професоре… Де вже там зуби…

Здавалося б, і це було зіграно бездоганно. Але професор поморщився:

— Згасіть блиск очей, Псойс!

— А що ж мені робити з молодістю, пане професор? — прошепотів розпачливо Айт.

— Нічого, любий, я приготував вам ліки… — Лайн-Еу витяг з шафи скриньку. — Оце — рідина для виведення волосся… Це — мазь, яка навіть обличчя дитини зробить зморшкуватим. А оце… — професор натиснув на бічну стіну скриньки і відкрив потайне дно. — Це, мабуть, ви знаєте краще, ніж я.

Айт повільно нахилився до стола і зазирнув у скриньку. Там лежала мініатюрна радіостанція, хіба трохи більша за долоню руки.

— Дякую, професоре! — радо сказав Айт. — Для мене це будуть найкращі ліки від самотності й тоскноти.

— Обережніше користуйтесь цими ліками, Айт! Навіть і такий передавач, як оцей, можна запеленгувати. Слухайте мене щодня о дев'яносто дев'ятій годині. Вас я називатиму «Син». Відповідати мені не треба. Тільки коли буде справжня, гостра необхідність, увімкніться на короткий час. Якщо ж я мовчатиму протягом десяти днів, знайте: зі мною сталося лихо. Не відгукуйтесь ні на чий голос, бо в усьому світі є тільки дві такі радіостанції — їх сконструював мій покійний син. Зв'язок з вами я підтримуватиму не для Братства, а в ім'я свого сина.

Якийсь час сиділи мовчки. Потім Лайн-Еу додав:

— Айт, ми розмовляємо з вами востаннє. Хочу вірити, що ви будете переможцем і мені ще доведеться попрацювати над тим, як повернути вам украдену молодість. Але будьмо одвертими: в боротьбі трапляється всяке… Може, ви лишите мені якесь доручення?.. Може, у вас є батько, мати чи кохана дівчина, яким треба буде сказати бодай кілька слів?..

— Дякую вам, професоре! — зворушено відповів Айт. — Немає в мене нікого: ні батька, ні матері, ні коханої. Їх забрав містер Кейз-Ол. Були друзі… Та вони ж і продали мене Кейз-Олу, допомогли запроторити на каторгу.

— Жаль, дуже жаль! Ну що ж, Айт, попрощаємося… Йди, сину, і пам'ятай: зараз настав такий час, коли одинак може знищити і врятувати мільйони людей!

Вони обнялись і поцілувались, оці старики, а тоді молодший з виду, але насправді старший втричі, швидко одвернувся і пішов з кімнати.

— Так… — сказав той, що лишився. — Ну, друже Айт, оце ти й попрощався зі своєю юністю, зі своїми надіями… Вороття немає… Нема!

Він ліг на канапу, утопив погляд у блискучу білу стелю. На очі настирливо сунувся образ стрункої золотоволосої дівчини.

— Згинь, згинь, — шепотів Айт. — Ненависна! Тебе Кейз-Ол купив, як худобину… Тільки ні, худоба не знає, що її продають. А ти продалася сама!

Він застогнав, уткнувся обличчям в подушку. Видіння не зникало, а ставало дедалі яскравішим. Тепер Айт бачив Мей у рожевому купальнику на високому кришталевому постаменті. До дівчини підходить товстогубий, огрядний чолов'яга у золотавому вбранні вищого служника Кейз-Ола і чіпляє їй на плечі пишний вінок квітів… Блискають лампи фоторепортерів. Стрекотять кінокамери. Цмокають якісь панки поруч Айта: «Так, це справжня Цариця краси! Вона зробить бізнес!»

…Це почалося наступного дня після їхньої подорожі до Синього водоспаду. На побачення Мей прибігла радісна, схвильована. Вона одержала повідомлення, що головний уповноважений містера Кейз-Ола розглянув її фотокартки і надає їй можливість взяти участь одразу в останньому турі конкурсу красунь.

— Які фотокартки?.. Який конкурс? — здивувався Айт.

— Хіба ти не пам'ятаєш? — засміялась Мей. — Адже декаду тому я торочила тобі про це весь вечір.

Ні, він не пам'ятав. Але тепер до нього дійшов страшний зміст почутого: Мей погодилася позувати перед усім світом напівголою, сподіваючись одержати ефемерний титул Цариці краси.

— Навіщо це, Мей?

Вона обвила руками його шию, грайливо притулилася щокою до щоки.

— А хіба ти не хотів би, щоб тебе кохала Цариця краси?

— Ти для мене й так найкраща в світі! Я люблю тебе без жодних титулів і любитиму завжди!.. Мей, не треба…

Вона жартівливо почала його ляскати долонею по губах:

— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна… І робитиму, що хочу!

— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе!

— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!

Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без жодного логічного зв'язку сказала:

— Так не забудь, Айт: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.

Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.

Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.

Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб продемонструвати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»

Тільки рідко хто натискував на ту кнопку. 40, 50, найбільше 60 — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.

«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть, той і має право на дівчину, яка щойно демонструвалась. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а особливо претендентки на звання Цариці краси, знали, що отут, у цьому залі, продається молодість і дівоча честь.

«Ця найкрасивіша!» — кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за кожну з них агітував сусідів. Але ті байдуже відмахувались, бо були постійними глядачами конкурсів і знали, що найпривабливіших дівчат покажуть наприкінці.

Справді, кожна з нових претенденток була все красивішою й красивішою. 100… 200… 300 — спалахувало на світній таблиці, і одночасно лунало:

— Для містера Опе потрібна особиста стенографістка. П'ятдесят тисяч дайлерів. Хто більше?

— Містер Плаун. Посада актриси домашнього театру. Шістдесят тисяч. Хто більше?

Проходили дівчина за дівчиною. Ціни перескочили вже за сто тисяч… То де ж Мей?

Коли, нарешті, Мей з'явилась, у залі запала тиша, і Айт зрозумів: це — вона, Цариця краси.

Юнак ледве впізнав кохану. Це була якась чужа, незнайома жінка, горда й холодна, як найдовершеніші мармурові статуї Періоду розквіту Пірейї.

Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже хороше, згадала щось надзвичайно світле.

Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.

Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.

Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:

— Містер Кляй, державний радник, пропонує Цариці краси посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?

— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить Царицю краси зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?

Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану?.. Ні, це божевілля… Божевілля!.. Чому ти не тікаєш, Мей!?. Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче?.. То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!

— Містер Ауляй — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — рахував аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:

— Містер Кейз-Ол хотів би запросити Царицю краси щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується Цариця краси?

— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.

Мов несамовитий, вибіг Айт з Зали конкурсів.

А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!

Мей прийшла сама. Вона посміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, руки стискувалися в кулаки.

— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.

— Айт, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айт…

— Ти з власної волі продалася Кейз-Олу?

— Так. Тобто ні. Айт, благаю тебе…

— І я благаю. Востаннє. Відмовся!

— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!

— Тоді — прощай!

На його уста ліг поцілунок — холодний, чужий. Подріботіли кроки, і вже здалеку пролунав шепіт:

— Чекай мене, Айт!

…Стогне, корчиться на госпітальній канапі немічний беззубий дід. Тільки ні, це не дід, а юнак, вбраний у машкару старості.

— Люба! — шепоче Айт. — Проклята!.. Коли б ти загинула, я б не так страждав!

Ні, вона не загинула. Он на столі газета, яку ненароком лишив учора професор Лайн-Еу. На її першій сторінці — усміхнена Мей.

«Вона — щаслива! — кричать величезні літери. — Містер Кейз-Ол подвоїв їй платню і подарував палац в Ріо-Айр».

— Проклята! — стогне Айт.

Ось він, Кейз-Ол!

Рівно о 16.75 ранку 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потиснув руку своєму названому батькові.

— Прошу не забувати, пане Псойс, — запобігливо говорив професор так, щоб його чули всі довкола, — ліки треба приймати щодня. Вони вплинуть на ваш організм чудово! Ви навіть помолодшаєте!

— Я вдячний вам, професоре. Гадаю, містер Кейз-Ол винагородить вас достойно.

Загуркотів мотор, і вертоліт піднявся в повітря.

Ой, як хотілось Айтові ще хоч раз, може, востаннє, подивитись на Дайлерстоун з висоти пташиного польоту. Але Псойс, звичайно, не зацікавився б таким видовиськом, тому й Айт лежав у м'якому кріслі, заплющивши очі, і кутуляв беззубим ротом, як людина, що хворіє на хронічну печію.

Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди опускаються вертольоти містера Кейз-Ола.

Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення, огида. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було в період рабства!.. Яке безглуздя!

Лише один служник кланявся, простягуючи руки вперед. По великих червоних вухах і характерному вигину спини Айт упізнав Свайна, помічника Псойса.

— Випростайся, Свайн! — проскрипів Айт. — Скажи, як снідав сьогодні ясновельможний?

— Без апетиту, пане Псойс! — догідливо відповів Свайн.

— Погано, — невдоволено пробурчав Псойс. — Доведеться тебе покарати.

— Пане Псойс, згляньтесь! Я не винен… Ясновельможний готувався до наради і сів за стіл на п'ять хвилин пізніше визначеного часу.

— Ну, гаразд, — змилостивився Псойс. — Ти можеш бути вільним. Коли починається нарада?

— О тридцять другій годині в Залі Рожевих Мрій.

— Гм, саме під час обіду…

— Ясновельможний попередив, що обідатиме там.

— Гм, — повторив Псойс, — це дуже погано. Апетит у нього спаде ще більше. Але… Та йди, чого ти став?.. Або ні, доведи мене до покоїв. Я ще дуже втомлююсь.

Айт торжествував: перший екзамен складено успішно, і прибув він сюди, здається, вчасно.

Нарада!.. Яка може бути нарада?.. Якщо судити з побаченої кінохроніки, містер Кейз-Ол всі справи вирішує самостійно. Лише двічі за останні двадцять років він скликав великі загальні наради мільйонерів Монії — коли почалася друга всепірейська війна та після її закінчення.

Псойсу не личило розпитувати в підлеглого про справи. Але той не витримав сам. Зупинившись на одному з поворотів коридора, він промовив пошепки:

— Пане Псойс, відбудеться Нарада наймудріших. Я гадаю, ми почнемо війну проти Союзу Комуністичних Держав!

— Не плети дурниць! — прикрикнув на нього Айт.

Свайн зіщулився і якось чудно подивився на старого — недовірливо, стривожено. Айт відчув, що припустився якоїсь помилки. Може, Псойс був далеко цікавішим і прореагував би на таку звістку інакше?.. Однак виправлятись було вже пізно. Айт відпустив Свайна і зайшов до розкішних покоїв, які віднині невідомо на який час мали стати йому за добровільну в'язницю.

Чуже… Все чуже довкола: стоптані капці під ліжком, комбінезони у великій шафі, «Книга Святого Закону» на столі. А треба ж звикати до всього цього.

Айт підняв і уважно оглянув капці. Повсть на підошві стерлася нерівномірно. Ага, Псойс трохи волочив праву ногу. Це слід запам'ятати. А що ж він читав?

«Книга Святого Закону» була розкрита на розділі «Пророкування Іова». Посеред сторінки чимось гострим — мабуть, нігтем — підкреслено фразу: «І продав він сина свого, як продають худобу на базарі, і забув про нього, бо цар Аменхотеп украв у нього розум…»

— Гм… — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?

Промайнула думка про те, що Псойс забрав з собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна бути схожим на нього, наслідувати його голос, ходу, але ці зовнішні ознаки аж ніяк не розкривали єства служника містера Кейз-Ола.

То чи ж мав Псойс хоч якесь особисте життя?

Айт ще й ще раз пробігав очима сторінку «Книги Святого Закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.

Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?

Та вже в наступну мить сумнів перетворився на певність. Усі речі довкола припали шаром пилу — мабуть, Псойс заборонив заходити до своїх покоїв, — тільки ця сторінка книги була чистісінька.

«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсу… Що саме?»

Айт гортав книгу, доки не відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: — Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»

— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… «На страту», очевидно, слід розуміти як «на операцію».

Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було тільки те, що таємниця старого Псойса відома ще комусь.

Айт облазив усі закапелки своїх покоїв, шукаючи відповіді на запитання, проте не знайшов нічого вартого уваги і ліг спочити.

Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, зрештою, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.

Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і перетворилася, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.

Так, Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось — пістолет, з яким камердинер не розлучався ніколи. Але хіба це кара? Треба знайти таке покарання, щоб кожна хвилина життя стала Кейз-Олу мукою!

Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!

Так, Айт організував замах на Кейз-Ола, але не зізнався в цьому. А єдиний свідок був разом з тим і зброєю, яка мала знищити трильйонера. Свідок, поблискуючи полірованим металом, стояв нерухомо протягом усього судового засідання і зірвався з місця, аж коли настав час давати свідчення.

Хоч якими сумними були ці спогади для Айта, він посміхнувся. «Молодець, «Месник»! Ти перевершив усі сподівання!»

То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.

Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі ро́бота-автомата, який скорявся б словесним наказам.

Чотири групи інженерів Інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого інженера Айта. І не дивно: інші інженери прагнули грошової винагороди, а Айт — помсти.

Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірним, як дитина, і лагідним, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» вже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.

— «Ем», іди сюди, — кликав Айт.

І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.

— Сідай, «Ем»!

Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі «Ем» лишався і тоді, коли стілець забирали.

— Мені тоскно, «Ем»!

Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очі навертаються сльози.

— «Ем», помстись за все!.. Помстись!

Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.

Ні, він був неживий, отой «Ем», і йому було цілком байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але «пам'ять» він мав досконалу: на барабанах його «мозку» було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.

І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»

Досить було б Кейз-Олу промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: «Ем» кинувся б на трильйонера і розчавив би у своїх обіймах.

Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів рискувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав увімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.

І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її стальними лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його. Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

Свідок «Ем» стояв у стальній загратованій камері, бо судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету і не повбивав їх… Дурні! «Ем» знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Та він «пам'ятав» ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішої електронно-обчислювальної злагоди: «Загинь, «Ем»!»

Досить було Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнули б тротилові патрони, сховані в «мозку» злагоди. Свідок не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А йому хотілося пересвідчитися в бездоганній реакції «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ… — нудно тягнув прокурор. — Прошу, ввімкніть магнітофон з записом голосу ясновельможного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — прошепотів Айт. — Підведись!

І «Ем» підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога, коли б міг це зробити.

— …Зверніть увагу, панове судді. Це не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювальної злагоди. Це…

Ще довго й нудно говорив прокурор. Потім судді пішли радитись. І, нарешті, пролунали слова вироку:

— Довічна каторга.

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Загинь, «Ем»!

Глухо гримнув вибух. «Ем» схилився і завмер. Він так і лишився стояти ниць перед своїм творцем, як і мусить поводитися машина перед людиною.

…Айт глянув на годинника і підвівся з канапи.

— Шкода мені тебе, друже «Ем»!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містер Кейз-Ол!

Ще якийсь час Айт вивчав те, що мав би знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин узяв з рук головного кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і тихо прослизнув невеликими дверцятами до височезної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухали непоказного чоловіка, який стояв біля столу, заваленого паперами.

Айт кинув на присутніх блискавичний стурбований погляд: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять. Але серед оцього місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Он той, що лежить у кріслі, високо задерши ноги, з потилиці дуже схожий на Кейз-Ола… Може, попрямувати саме туди?.. Ні, «ясновельможний» не з таких! Поруч інших він не сидітиме!

Майже підсвідомо Айт зробив ще кілька кроків і побачив нішу, в якій на зручному м'якому кріслі сиділа найбагатша людина Монії.

Містер Кейз-Ол був одягнутий у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався значно молодшим, ніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з одного обличчя на інше, а чоло хмурилось.

— Ти запізнився на хвилину! — сказав він тихо, не повертаючи голови.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера.

Айт був настільки зайнятий тим, щоб правильно зіграти роль Псойса, що спочатку навіть не бачив нічого довкола. Але ось він оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.

Острів порятунку

Ні, недарма не втримався Айт! Те слово, яке він повторив, було для нього таким же ненависним, як і сам Кейз-Ол.

…Серед Бурхливого океану, осторонь головних морських шляхів та ліній повітряного сполучення, лежить крихітний острівець Свята, названий так одним з древніх мореплавців Пірейї на честь старовинного свята Двох Сонць.

Навряд чи можна знайти ще десь на планеті такий неповторно суворий краєвид, як на оцьому клаптику суходолу. На острові нема жодного джерела, ніколи не випадають дощі, і тільки коли-не-коли спрагле каміння зволожує роса. Росли на острівці колючі мохи та гвіани — напіврослини-напівтварини, що живляться комахами, пташками, водоростями та рибою, яку закидає на величезну висоту прибій Бурхливого океану.

Колись це був один з найкрасивіших і найзалюдненіших куточків Пірейї. Вісімнадцять тисяч років тому, перед Великою катастрофою, яка перекраяла обличчя планети, острів Свята лежав у помірній смузі і був однією з гір велетенського континенту. Саме тут жило могутнє плем'я рапанурів, які на той час за своїм розвитком стояли набагато вище за всі інші народи Пірейї.

Тепер про рапанурів та їхню державу нагадують тільки колосальні фігури з чорного каменю, що похмуро дивляться на океан з численних терас острівця.

Довго не могли розгадати таємницю тих фігур. Здавалося б, навіщо рапанурам, які не знали навіть найпростіших машин, обтісувати оці гігантські кам'яні брили та ще й перетягати в найнеприступніші місця?

Виявилось, що рапанури таким чином «воювали» з океаном, який методично й невблаганно пожирав їхню землю. Внаслідок тектонічних процесів континент почав осідати. Вода затоплювала поля і ліси, руйнувала селища, а рапанури, покірні жерцям, замість того, щоб захищатись від наступу моря дамбами або переселитися на інший континент, витісували кам'яних ідолів. Нарешті, від континенту лишився один невеликий острів, і тоді рапанури…

Але про цей період стародавнього народу невідомо нічого. Дослідження урвалося несподіваним, прикрим чином: містер Кейз-Ол купив цей острівець і заборонив будь-кому туди потикатись.

Спочатку це була тільки примха трильйонера, однак після закінчення другої всепірейської війни, коли до Союзу Комуністичних Держав приєднались усі країни Континентальної півкулі, — містер Кейз-Ол вирішив подбати про надійне пристанище для себе. Острів Свята з цієї точки зору був саме тим, що потрібно.

Куплене містером кам'яне громаддя посеред океану було лише воротами в іншу, не знану ніким підземну країну. Один з монійських геологів, Стун-Ай, випадково довідався, що весь острівець проточений коридорами та тунелями. Деякі з них похило тяглися аж під дно океану на величезну відстань і вели до склепів, де, якщо судити з даних мікроскопічного аналізу, колись були величезні запаси їжі, одягу, сировини.

Певне, рапанурські багатії дуже довго готувалися до страшного «кінця світу», маючи на меті пересидіти отут лихий час. Щось перешкодило їм здійснити свій задум. Може, землетрусом завалило вхід до катакомб, а може, наступ моря був занадто навальним. В усякому разі, геолог Стун-Ай натрапляв тільки на купки попелу серед кайданів у незакінчених штольнях. То, мабуть, був прах рабів-будівельників.

Стун-Ай зробив надзвичайно велике відкриття. Саме він міг би проголосити на всю Пірейю, що історія рапанурів, нарешті, з'ясована до кінця. Але його спокусило багатство. Замість того, щоб опублікувати своє повідомлення, Стун-Ай продав його Кейз-Олу.

Трильйонер щедро винагородив молодого вченого. Він дав йому чекову книжку на десять мільйонів дайлерів, присвоїв титул наукового радника і запроторив Стун-Айя у відкритий ним підземний світ. Геолог став головним інженером грандіозного будівництва в глибинах острова Свята.

Штольні й галереї, пробиті рабами вісімнадцять тисяч років тому, з честю витримали іспит. Однак містер Кейз-Ол наказав зміцнити свою майбутню столицю ще дужче. Незчисленні майстри спеціальними машинами заливали розтопленою сумішшю каменю й металу стіни розширених і випростаних коридорів, пробивали нові тунелі, велетенські зали, сховища та склепи. Разом з тим заповнювались всі отвори та пустоти над підземним містом. Навіть коли б острів Свята зовсім було стерто з лиця планети, споруда, яка залягала під ним, не зазнала б жодної шкоди. Вхід до Уранії, як назвав це місто Кейз-Ол на честь всемогутнього атома урану, лежав на дні океану, і досягти його можна було тільки спеціальним підводним човном.

Хай навколо острова Свята з космічним гуркотом вибухають атомні й водневі бомби, хай висохнуть океани й випарує з планети повітря, хай, зрештою, сама Пірейя вирветься з полону обох Сонць і полетить у Всесвіт — Уранія, а з нею і містер Кейз-Ол, повинні лишитися неушкодженими!

Все передбачено, все зважено. Уранія матиме десятки тисяч тонн найчистішого ядерного пального, цистерни найважливіших хімічних сполук такого розміру, що в них вільно плаватиме підводний човен, величезні холодильники, де при температурі зрідженого повітря зберігатимуться мільярди мільярдів запліднених яєць усіх істот, які існують на планеті, біоінкубатори, в яких ці істоти вирощуватимуться. Вщерть буде набито однорідними металами та різноманітною сировиною довжелезні відтинки тунелів. Укомплектовано найбільшу в світі бібліотеку і створено фонд найвишуканіших кінофільмів. Зібрано картини, посуд, інструменти. Нарешті, устатковано численні, майже повністю автоматизовані фабрики та заводи.

Все передбачено, все зважено. Визначено найбільшу й найменшу чисельність населення Уранії, заплановано регулювання кількості народжень і знищення зайвих. Круговорот речовин мав відтворюватися в Уранії майже повністю. Це дасть змогу її населенню жити абсолютно ізольовано від зовнішнього світу протягом тисяч років.

Будівництво проводилося в найсуворішій таємниці. Турбоплави, що постачали острів сировиною та устаткуванням, не доїжджаючи до мети кількасот миль, передавали свій вантаж підводним човнам, ті скидали його в герметичних скринях у кінці одного з тунелів — десь дуже далеко від головного входу.

Ніхто, крім Стун-Айя, не знав плану підземного міста. Тільки він один лишився з тих, що починали будівництво. Всі інші, потрапляючи до Уранії, були приречені на знищення. Раз у три-чотири роки весь персонал будівництва нагло вимирав. Це відбувалося тому, що в заздалегідь визначений містером Кейз-Олом день Стун-Ай пускав у вентиляційну систему цілком достатню кількість нервового газу. Смерть наставала так швидко, що жоден з в'язнів не встигав написати й слова, щоб попередити своїх наступників про жахливу небезпеку.

Здавалося, ніхто ніколи не міг би дізнатися про існування підземної столиці містера Кейз-Ола. Проте вже давно ходили глухі чутки про загадкове будівництво в глибинах Бурхливого океану. Нарешті, на весь світ прогриміло слово «Уранія». Першим, хто це слово почув і кинув його в світ, був нікому не відомий підліток, на ймення Айт.

Воно прозвучало для нього тихим шелестом старовинних паперів у сні про шукачів скарбів.

— …Уранія! Це така каторга, якої б не вигадав, мабуть, сам диявол! Дивись, я зовсім сивий…

Айтові заважає оце шепотіння. Він прислухається. Здається, десь гримнув постріл. Може, то пірати вже напали на корабель?

— …То нічого, любий, нічого! Головне, що ти живий! Але що ж це я? Ти, мабуть, голодний?

— Потім, потім, люба! Не можна гаяти жодної хвилини. Збуди Айта. Я боюсь, щоб хлопчик не злякався.

Хто злякається, він, Айт?!. Підліток хапається за пістолет… і відчуває в своїй руці теплу руку матері.

— Тс-с-с!..

Айт схоплюється з ліжка, кліпає спросоння очима і раптом кам'яніє: перед ним найлюбіша в світі людина, взірець мужності, розуму, сили…

— Батьку! — кричить він, забувши про засторогу. — Батьку, ти живий?!

Це запитання зайве, безглузде, бо він бачить: так, живий. Але спробуйте-но збагнути все в одну мить, коли просто над батьком висить його портрет у траурній рамці, а у вухах бринять тоскні слова з повідомлення «Електротехнічної компанії» містера Кейз-Ола: «…загинув при випробуванні нової апаратури». І саме сьогодні треба йти по жалюгідну пенсію.

— Так, живий!.. — батько притискує Айта до грудей. — Хлопчику, як же ти виріс! Я, мабуть, і не впізнав би тебе!.. Два роки тому ти…

Але мати перебиває:

— Досить, досить, не можна баритись.

Зчиняється метушня — сім'я кидає свою хату назавжди, треба забрати найцінніше.

Для Айта найціннішим здається чемоданчик з портативним магнітофоном. Адже це зроблено власними руками!.. Він похапцем засовує у вільні куточки котушки з ниткою. Вони такі дорогі. На одній з цих ниток записано навіть голос батька!.. Але та нитка так і не потрапляє до чемоданчика, як не потрапляють до материної сумочки чекова книжка на триста дайлерів, золота каблучка та інший дріб'язок, на який можна було б сяк-так прожити кілька місяців.

А потім шалена гонка вночі на автомашині. Сліпучі вогні Дайлерстоуна. Злиденний Броклайн. Крихітна кімнатка на чотирнадцятому поверсі брудного готелю. Батько, який, кусаючи губи, нервово щось пише, перекреслює і знову пише. І мати, її тихий голос: «Не треба, любий! Це нічого не допоможе! Всі вони продалися Кейз-Олу».

Усе це відбулося в одну-єдину ніч. На світанку батько прочитав написане, і в Айта волосся заворушилося на голові. Коли б про Уранію розповів хтось інший, а не найдорожча в світі людина, Айт не повірив би. Який жах!

А батько розповідав так хапливо, наче знав, що йому лишилося жити кілька годин.

— …Можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти… Я присягнувся розповісти усьому світові про таємницю Кейз-Ола! Айт, любий, — все може статися — запам'ятай: треба знищити Кейз-Ола, цього скаженого пса! Я написав про найголовніше. Орган Робітничої партії «Голос робітника» — надрукує.

— Не треба, любий… — з тоскною приреченістю повторювала мати. — Ну, хоч не підписуй свого імені!

— Ні, ні, люба!

Він таки й не підписав. Але рукопис до редакції поніс сам. Айт більше не бачив його.

Вечірні дайлерстоунські газети, як завжди, повідомили про цілу низку пригод. Вкоротив собі віку невідомий, що вистрибнув з вікна редакції газети «Голос робітника». Отруїлася недоброякісними консервами літня жінка в готелі «Комфорт». Поліція за різні злочини арештувала за день дев'ятнадцятеро монійців. Гангстери забили чотирьох. І ніхто з читачів вечірніх газет не знав, що в цьому списку першими були Айтові батько та мати і всі ті, хто хоч краєчком ока зазирнув у небезпечний рукопис. Агенти Кейз-Ола виявились дуже оперативними. Айт залишився живий чудом. А втім, яке там чудо? Мати, певне, знала, що на неї чекає. Ледве батько вийшов, вона послала Айта з речами зняти невеличку кімнату десь у протилежній частині Дайлерстоуна. Вона переконливо доводила, що треба негайно змінити квартиру, і Айт повірив їй… а тому й не побачив її більше.

День радості став для Айта днем печалі. Того дня скінчилося Айтове дитинство.

О, цей підліток добре напакостив Кейз-Олу! Протягом багатьох місяців поліцаї щоранку з прокльонами здирали наліплені на стінах найзалюдненіших вулиць написані ще неміцним почерком листівки однакового змісту — про Уранію та про злочини, які вчинив Кейз-Ол проти сотень тисяч людей. В листівках наводились імена й цифри — адже чернетки батькового рукопису лишилися в Айта. «Місіс Ляйт, — писалося в одній з листівок, — Вейншін-стріт, 76. Ваш чоловік, інженер Ляйт, ще не загинув. Він працює електрозварювальником у чотирнадцятому тунелі Уранії, передає вам своє сумне привітання і благає врятувати його. На доказ того, що ми говоримо справді від його імені, наводимо ті пестливі слова, які відомі тільки вам: «Мій квітунчик». Місіс Ляйт, рятуйте свого чоловіка».

Усі, що не поховали своїх померлих рідних власноручно, тепер сподівались зустрітися з ними знову. На вулицях Дайлерстоуна подеколи відбувалися сутички між жінками і поліцаями через оті листівки. Якісь спритні типи зуміли використати навіть людське горе: вони фотографували Айтові листівки, а потім продавали відбитки за шалені гроші.

Фотокопії потрапляли не тільки до рук дрібних шахраїв. Одна по одній вони просочувалися за кордон, з'являлись на сторінках газет і в телевізійних передачах. Союз Комуністичних Держав у офіційній ноті запропонував урядові Монії з'ясувати статус острова Свята і висловити свої міркування щодо повідомлень у пресі. Перед будинком конгресу Монії та перед палацом Кейз-Ола влаштовувалися мітинги.

І ніхто не міг би навіть припустити, що все це справа рук тихого, скромного і бідного підлітка, слухача підготовчих курсів Технологічного коледжу — Айта, що жив у пансіонаті для небагатих.

Невдовзі Айт вичерпав усі факти і зрозумів, що більше нічого зробити не може.

Гостра туга за батьком та матір'ю вже минула. Ненависть до Кейз-Ола лишилась. Айт став замкнутий.

Ні, він був хорошим, веселим товаришем, який ділився своїми незначними секретами і охоче слухав секрети інших. Але про найголовніше Айт не говорив нікому. Він не хотів, щоб хтось навіть випадково, необережним словом зрадив його, перешкодив би здійснити мрію його життя.

Ой, як хотілося Айтові розповісти про все це Мей! Слова гіркоти й суму самі просилися на язик. І коли б ще трохи, коли б Мей теж була відвертішою, він не витримав би. Як добре, що цього не сталося! Мей, мабуть, не зрадила б його, не побігла б до поліції. Але навіть сама думка про те, що тільки їй одній, підлій, продажній, він розкрив найсокровенніші тайники свого серця, була б нестерпною…

— Уранія!.. — прошепотів старик за плечима Кейз-Ола.

На сцену виходить жінка

Айт стояв за плечима звичайнісінької людини, одягненої в сірий комбінезон з м'якої вовни, дивився на потилицю, вкриту тоненьким шаром дбайливо пригладженого попелястого волосся, прислухався до хрумтіння соковитих фруктів на ще міцних, мабуть, зубах і не вірив сам собі: невже це той, що має на своїй совісті більше злочинів, аніж наймерзенніший з гангстерів Монії?!

Молодий не на свої літа, худорлявий, з швидкими розумними темними очима. Дзеркала, поставлені в ніші одне проти одного, відбивали його постать у незліченній кількості екземплярів. Здавалося, з кінця в кінець світу простяглася ціла низка Кейз-Олів… І за спиною кожного з них стоїть Айт.

Айт кліпнув очима. Якась дуже важлива, надзвичайно вагома думка зродилась у мозкові, але ще не могла набути чіткості… Низка Кейз-Олів, низка Айтів… Досить Айтові вихопити з кишені пістолет — і мільйони Айтів у дзеркалі зроблять те саме. Ще один рух — і впадуть, почнуть корчитися в агонії всі Кейз-Оли…

Айт глянув на переповнений зал. Пузаті й худорляві, бліді й червонопикі, низенькі й високі, старі й молоді — всі оці наймудріші, тобто найбагатші, здавалися на один штиб. Що змінилося б, коли б отут, в ніші, сидів не Кейз-Ол, а хоча б отой огидний товстун з червоними випнутими губами вампіра?.. Мабуть, у нього теж є такий Айт, що прагне помститись за смерть свого батька та матері, за викрадену кохану, за понівечену юність…

В Айта похололо на душі. Він мимохіть приходив до висновку, якого так уперто уникав під час дискусій з каторжанами-комуністами на Зорі Кейз-Ола і з самим собою в останній час: терор одинаків нічого не змінить у Монії, потрібна одностайна рішуча боротьба мільйонів людей проти всієї системи.

Кейз-Ол — Шлунок Дванадцятий монійською мовою. Ця людина в сірому комбінезоні не тільки не соромиться свого непривабливого імені, а, навпаки, пишається ним. Воно дісталося йому в спадщину ще від того пірата, який був прозваний Шлунком за свою неймовірну зажерливість та жадобу.

Весь рід Кейзів, не гребуючи ніякими засобами, тільки те й робив, що накопичував скарби. Та Кейз-Ол перевершив усіх своїх предків. Завдяки фінансовим махінаціям він став найбагатшою людиною Монії. Друга всепірейська війна, і особливо монополія на атомну та водневу зброю, підвищили його статок до астрономічної цифри… Тепер він прагне нової війни!

— Пане мій радник! — різкий голос Кейз-Ола пролунав так несподівано, що Айт аж здригнувся. — Можна обминути преамбулу. Гадаю, наймудрішим не варто нагадувати загальновідоме.

— Скоряюсь, ясновельможний! — радник перегорнув кілька сторінок і вже розкрив рота, щоб вимовити першу фразу, коли це раптом по залі прокотився шерех.

Смертельно зблідли і міцно вчепились у спинки крісел мільйон Айтів у дзеркалах. Почервоніли й насупились мільйон Кейз-Олів. Вони дивилися кудись убік, на те, чого ще не було видно. Але в наступну мить і Айти, і Кейз-Оли потьмяніли, а на їх місці з'явилась жінка. Старик за спиною трильйонера схитнувся і заплющив очі: це була Мей.

— Псойс, — протягла вона співуче, — ви забули, що я обідаю з містером Кейз-Олом?

Цариця краси навіть не глянула на Айта, і це врятувало його. Доки він отямився і розтягнув рот у посмішку, як личило Псойсу, відповідати вже не довелось.

— Чого ви прийшли, Мей?! — люто зашипів Кейз-Ол. — Я попереджав вас!

— О ясновельможний! — в голосі Мей звучали глузливі інтонації. — Бідна Цариця краси не хоче позбутися посади, яка дає їй якихось там два мільйони дайлерів на рік! У підписаному мною контракті сказано точно: «Обідати з містером Кейз-Олом щодня».

— Сьогодні можете не дотримуватися цього пункту.

— Але ж я хочу їсти! — заперечила Мей тоном ображеної дитини. — Ви цілком вільно могли б скликати нараду годиною пізніше!

Мей говорила голосно, Кейз-Ол — ледве чутно. А в залі панувала така тиша, немов усі закам'яніли. Тільки зловтішно виблискували очі наймудріших та десь глибоко в їхніх черевах булькотів сміх: ну, трильйонере, ти навмисне призначив нараду на час обіду, щоб принизити нас усіх, то що ж ти відповіси своїй наложниці?!

Айт зрозумів: Кейз-Ола не люблять, не поважають, тільки бояться і зараз ледве стримують глузливий регіт, і зловтішався разом з усіма.

Та ось рука Мей вкрадливо потяглася до руки трильйонера, лагідно торкнулась, затрималась… Прозвучав шепіт, такий тихий, що Айт насилу розбирав слова:

— Ну, любий, ну, пробачте. Я не врахувала… Невже ви не розумієте, що я вже тепер не можу піти!.. Чи ви хочете, щоб з мене глузували ваші дурні наймудріші?!

Пухнаста кішечка лестилася, мурчала, ніжно-ніжно ворушила своєю м'якісінькою лапкою… А в Айта у вухах звучало майже з такими самісінькими інтонаціями: «Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… ну, поцілуй мене!»

— Продовжуйте, пане мій радник! — сухо сказав Кейз-Ол і ледве помітно хитнув головою до Айта. Айт зрозумів: коханка перемогла, трильйонер визнав свою поразку. Треба принести для цієї мерзотниці обід.

Тихо, нечутно вислизнув Айт з зали. О, Мей, виявляється, була передбачливою і знала, чим скінчиться справа: гарненька покоївка вже чекала під дверима з запломбованою скринькою в руках. І це розлютило Айта до краю. Підла! Вона розраховує наперед кожен свій крок! Вона використовує свою непоборну красу як відмичку до всіх дверей…

Буря вирувала в його душі, але на обличчі не ворухнулася жодна зморшка. Тримайся, друже Айт, тримайся! Твоє ще попереду!

Він повернувся до зали, коли трохи заспокоївся. Найважча хвилина випробувань лишилася позаду. Тепер його вже не збентежить ні погляд, ні голос Цариці краси.

Уперше в житті Айт дивився на ту, яку колись нестямно любив, очима сторонньої людини, суворого судді.

Неймовірно красива! Але в чому полягає принада цієї жінки, важко було сказати. Маленька голівка в золотому розмаї пишних кучерів здається вирізьбленою з рожевого мармуру. Біле шумовиння легенької сукні набігає на високі груди, як піна морського прибою. Невловно течуть лінії оголених плечей, поступово переходячи у форми бездоганних рук. Краплинкою ранкової роси виблискує діамант перстенька на мініатюрному пальчику.

Її тіло було прекрасним. Та коли б хтось скопіював його у мармурі — воно б тільки вражало, але не захоплювало. Йому б не вистачало того, що робило Мей справжньою Царицею краси, — натхнення.

Айт дуже добре знав Мей. І тому сама думка про те, що ця жінка зрадлива, мов кішка, хитра, як лисиця, здавалася йому блюзнірською. Блакитні очі були мрійними-мрійними — ну, просто тобі озерця серед лісу, які п'ють, п'ють синяву неба і ніяк не можуть напитись. Темні брівки ні на мить не лишались у спокої: то зійдуться стурбовано — що ото там говорить пан радник? — то вирівняються, здригнуться легенько — адже містер Кейз-Ол все ще гнівається! А рожеві губи то посміхаються розгублено й жалібно до Кейз-Ола, то збираються в зневажливу гримасу до наймудріших.

«Акторка! — з глухою люттю думає Айт. — Неперевершена акторка!.. Яку ж ти роль вирішила зіграти?»

Ні, це не та Мей, що з завзятістю підлітка тягла Айта до Синього водоспаду навпростець, «щоб ближче», а потім, коли вони заблукали, злякалась і принишкла. Не та, що брела, мов п'яна, весняним новорічним лісом і шепотіла: «Люблю! Люблю весну, люблю життя, люблю тебе!» Не та, що стояла на кришталевому п'єдесталі, звабна і недосяжна у своїй незбагненній вищості за брудний натовп. І не та, що з мукою простогнала: «Не можу!.. Не можу!.. Чекай на мене, Айт!»

Коли Мей була сама собою? Ніколи? Завжди? Айт зрозуміти цього не міг. Зараз вона здавалася просто слухняною коханкою містера Кейз-Ола, яка, щоб догодити розгніваному володареві, ладна сидіти тихенько, наче мишка, і вдавати, що її дуже цікавить те, про що торочить пан радник.

«Ні, ні, досить! — благає сам себе Айт. — Так можна збожеволіти!»

Йому вдалося, нарешті, переключити свою увагу. І ті цифри, які досі збігали повз вуха, раптом спалахнули перед очима, струснули все тіло, шпигнули в серце.

— …Дві тисячі атомних і тисяча триста водневих бомб. Вони будуть скинуті на територію Союзу Комуністичних Держав протягом п'яти хвилин. Вся територія СКД внаслідок радіоактивного зараження стане непридатною для існування на кілька років. Додаткове бомбардування бактеріологічними та хімічними ракетами далекої дії докінчить благородну справу винищення комуністичної нечисті…

Айт з жахом глянув на Мей. Він сподівався побачити на її обличчі бодай натяк на відразу, адже її ніколи не приваблювали вбивство і війна.

Але Мей тільки зробила гримаску: які неприємні, страшні речі говорить пан радник, і позіхнула, прикривши долонькою рота.

«Люблю весну… — забриніло у вухах Айта. — Люблю життя…»

Його рука повільно посунулася в кишеню комбінезона, намацала гранчасту ручку пістолета…

Ні, хай пізніше. Зараз треба довідатись, що ж замислив Кейз-Ол.

— …Але слід сподіватися, що і комуністи зможуть відповісти на удар атомним бомбардуванням Монії. Ось саме з цих міркувань і було закладено на острові Свята неприступну фортецю Уранію…

Кейз-Ол міг розпочати війну в першу-ліпшу мить. В нього не було солдатів, але він мав армію інженерів і техніків, армаду міжконтинентальних ракет. Кейз-Ол не був президентом Монії, але і президент, і сенатори конгресу, його найманці, покірно виконають який завгодно наказ трильйонера.

В історії Пірейї був випадок, коли один імператор, помираючи, наказав спалити свою столицю і повбивати дітей. Кейз-Ол замислив ще страшніше: знищити всіх на планеті. Та сам він не хотів помирати. Уранія мала послужити для нього пристанищем.

Цифри й цифри: вартість побудови Уранії, її місткість, дані про запаси харчів та сировини, зведення про енергетичні ресурси.

Містер Кейз-Ол не боявся розкривати ці секрети. Числа сягали таких величин, що жоден з багатіїв, присутніх на нараді, ніколи не мав жалюгідної частки того, що витрачалося Кейз-Олом на Уранію.

Наймудріших ці числа приголомшували. Але недарма кожен з них був неабиякою акулою. Наймудріші з нетерплячкою чекали, куди ж поверне Кейз-Ол. Трильйонер філантропією не відзначався. Коли він пропонує щось, то злупить за це втроє.

Айт бачив, як в очах майже всіх наймудріших дедалі дужче розгоряється вогонь ненависті й жаху. Ці хижаки знали, що Кейз-Ол грається з ними, як сам хоче. Трильйонер рахувався до деякої міри тільки з власником Всемонійського хімічного концерну містером Хейл-Уфом та королем харчової промисловості Плайв-Ау.

— …Ось такі були витрати на побудову Уранії, панове наймудріші, і такі перспективи вона відкриває.

Миршавий радник витер спітніле чоло, випив ковток оуе і крадькома глянув на Кейз-Ола. Той мовчки хитнув головою.

— Виходячи з вищенаведеного, панове наймудріші, містер Кейз-Ол пропонує вам купити акції порятунку на право стати членами Асамблеї недосяжних — найвищого урядового органу Уранії, підзвітного тільки президентові, містерові Кейз-Олу. Кожна акція коштує сто мільйонів дайлерів і дає її власникові право мати одну дитину та один голос в Асамблеї.

Тихо, аж моторошно.

«Ось воно що! — поквапно міркував Айт. — Монархія!.. Монархія Атомної ери, математично точна і невблаганна! Кейз-Ол хоче знищити всіх і врятувати кількасот самців та самиць людської породи, які можуть дати з часом початок новому населенню Пірейї. Адже йому було б нудно самому. Кому потрібні кучугури золота, брили алмазів, найвитонченіші витвори мистецтва, якщо ніхто не милуватиметься ними, не заздритиме їхньому власникові?.. Крім того, він хоче мати справжню ієрархічну драбину, багатоступеневу соціальну споруду, увінчану монархом, на якого всі повинні дивитися знизу вгору… Наймудріші й будуть отими щаблями, що їх топтатиме Кейз-Ол».

Умить збагнули це і наймудріші. Мовчанка тривала лише кілька секунд, а тоді зчинився неймовірний галас.

Ті, чий статок не перевищував ста мільйонів дайлерів, були справді на становищі приречених. Віддати капітал за одну-однісіньку акцію — означало стати майже неімущим, спуститись ледве не до рівня жебрака. Ті ж, що мали мільярди, гарячкували ще більше. Досі, об'єднуючись у тимчасові угруповання, вони могли хоч трохи чинити опір занадто експансивним діям Кейз-Ола. Тепер він вирішив поставити на коліна всіх.

Минула хвилина, друга, третя — галас не вщухав. Забувши про всі правила хорошого тону та про своє високе звання «наймудріших», мільйонери репетували, вимахували руками, схоплювалися з місць і бігали по залу.

І тільки троє зберігали абсолютний спокій: містер Кейз-Ол, який демонстративно стежив за секундною стрілкою наручного хронометра, Цариця краси, що поглядала на розлючених наймудріших з боязкою цікавістю дитини, яка вперше потрапила до зоопарку, та нерухомий Айт, на якого кожен з присутніх звертав стільки ж уваги, скільки й на меблі.

— Досить! — Кейз-Ол підвівся і підняв руку з годинником. — П'ять хвилин минуло.

Галас поволі вщухав. А коли стало зовсім тихо, Кейз-Ол зробив крок уперед.

— Я бачу, шановні наймудріші не згодні з моєю пропозицією. Що ж, кожна ділова людина вирішує свої справи самостійно. Я більше не затримую вас. Але прошу взяти до уваги: війну я розпочну, не попереджаючи нікого. І з тієї секунди, коли вона почнеться, ціна акції порятунку зросте в десять разів. Усе!

Ніхто не поворухнувся. Кожен знав, що Кейз-Ол не жартує.

— Я беру вісім акцій! — вигукнув рожевощокий товстун, власник заводів військової апаратури.

— Мені дві акції! — попросив фабрикант військового обмундирування.

— Мені одну… — прохрипів тютюновий король.

Це були постійні агенти Кейз-Ола, тому решта наймудріших сприйняли їхні заяви байдуже.

— Прошу слова, панове, — пролунав дзвінкий голос.

Кейз-Ол сіпнувся і почервонів. Ошелешено закліпали очима наймудріші: що за нахабство?! З якого часу дозволяється втручатися в справи всяким шлюхам?!

— Панове наймудріші, — Мей підвелася, насупила брівки, — містер Кейз-Ол забув сказати про те, що за акції можна сплачувати векселями зі строком оплати через тиждень після початку війни. Це дає цілком певні гарантії. А щодо мене особисто… — вона зітхнула зажурено. — Я не маю ста мільйонів дайлерів. Але я можу продати свій палац на Ріо-Айр… і скласти з вами, містер Хейл-Уф, після закінчення строку контракту з містером Кейз-Олом новий контракт на ту суму, якої не вистачає до вартості акції…

— Досить, Мей! — у Кейз-Ола аж тремтіли руки, проте він ще стримував себе. — Сядьте!

— Але ж, ясновельможний… — Мей слухняно сіла, зіщулилась. — Але ж я хочу жити!

Кейз-Ол засопів і одвернувся.

— Я приймаю вашу пропозицію, Царице краси! — глузливо сказав король хімії. — Однак чи стверджує містер Кейз-Ол роз'яснення про гарантії?

І Кейз-Ола, і Мей обмацували чотири сотні очей. Була в цих поглядах смертельна тоскнота, тваринний жах, жагуча зненависть, полохливе сподівання. Кожен з наймудріших міг би заприсягтись, що Кейз-Ол, як досвідчений режисер, розподілив ролі заздалегідь і випустив на сцену коханку саме тоді, коли запланував.

— Я повторюю своє запитання, — наполягав король хімії. — Чи справді можна розрахуватися векселями?

— Так! — сухо відповів Кейз-Ол.

— В такому разі, прошу вважати за мною сто акцій.

— За мною теж, — неквапно сказав король харчової промисловості.

Кейз-Ол переміг. Досить було цим двом погодитись, щоб іншим не лишилося нічого іншого, як піти слідом.

Але Айт уже не слухав тоскної переклички голосів. Усе глибше засовуючи руку до кишені, він дивився в дзеркало на тих двох, що сиділи перед ним.

Вирок проголошено. Син професора Лайн-Еу вкоротив собі віку, коли його атомна бомба знищила сто тисяч чоловік. Ти, жінко, довідалась зараз, що наміряються знищити усе людство, і тебе стурбувало тільки те, як добути акцію для власного порятунку…

Повільно зводиться пістолет у кишені Айтового комбінезона. Витягти його ніколи та й не варто: дуло майже впирається в спину Мей.

У дзеркалі видно її всю. Вона навіть не підозрює, що смерть стоїть за плечима. Ой, як хочеться вигукнути зараз: «Я — Айт. Ти загинеш од моєї руки!»

Айт заплющив очі і натиснув на гашетку.

Минула секунда, друга… Пострілу не було.

Страшна спустошеність заповзла Айтові в душу. Доля? Не судилось? Але як це могло статись? Адже він сам перевірив усі набої.

…А з далекого-далекого лунали тоскні голоси:

— Мені п'ять акцій…

— Мені три…

Завершувалася чорна справа організації змови проти всього людства.

Серед вовків

На канапі лежить старий зморшкуватий чоловік. Голова в нього лиса, мов коліно. Чоловік дихає повільно, хрипко, хапається подеколи за груди жовтою кістлявою рукою, немов хоче скинути геть якийсь тягар. Але задуха минає, і рука кволо падає на подушку.

Важко дихати, важко думати. Голову пече вогнем…

Ні, це не од старості. Просто Айт надто перехвилювався. Все навколо стало тоскним і безперспективним. А власне життя — нікому не потрібним, зайвим.

В ту мить, коли Айт досягнув своєї мети, він зрозумів, що гнався за привидом. Можна вбити Кейз-Ола і Мей, але лишаться двісті наймудріших, лишиться поліція і військо, лишиться Уранія. І ті три тисячі триста атомних і водневих бомб, що стоять на стартових злагодах у підземних сховищах, зринуть у свій останній смертоносний політ не завтра, так післязавтра.

Можна забити ватажка зграї, але зграя лишиться, її одразу ж очолить інший. Забити всіх — не вистачить сили. На зграю потрібна облава — спільна боротьба багатьох людей. А це і є той шлях, яким свого часу відмовився піти Айт.

Він підвівся, взяв з тумбочки пістолет, витяг обойму. Десять жовтих циліндриків — десять смертей.

Айт загнав у ствол патрон, приставив пістолет до скроні. Згадалось Лайнове: «Ви повинні перетяти шлях війні!» Яке безглуздя! Одинак може погубити мільйони. Одинак може винайти атомну бомбу. Але знищити її самотужки він уже не зуміє. Тож загинь, друже Айт! Ти збочив з вірного шляху.

Айт натиснув на гашетку… Легенько клацнуло, та й годі.

«А, то знову — доля?!» — Айт гарячково замінив патрон, клацнув ще раз…

Той самісінький результат.

«Постривай, постривай!.. — Айт схопив ніж і почав копирсатися в патроні. — Куля є… Порох є… А пістон?»

Старий шпурнув ніж на канапу і раптом зареготав:

— Який ти дурний, друже Айт! Який ти тільки дурний! «Доля!» «Судилося!» Тьху!

Так, самогубство відбулося, хоч пострілу й не пролунало. Айт знищив у собі того, хто не хотів жити. А той, що лишився, зараз торжествував, зловтішався.

Айт зібрав патрончики, зважив їх на руці.

«Присягаюсь! — промовляв він у думці. — Присягаюсь пам'яттю батька й матері, пам'яттю тих, що загинули в Уранії, зробити все можливе, щоб перетяти шлях війні!..»

Смерть була справді близькою. Тупий удар кулі, останній сплеск болю навряд чи додали б щось до пережитого Айтом. І тепер його вже ніщо не лякало.

Одинак? Якщо одинак не може перетяти шлях атомній бомбі, то він може влаштувати її вибух в Уранії!

«Так, так! — Айт замислився на мить, потім хихикнув єхидним смішком Псойса. — Прошу, панове наймудріші! Це буде надзвичайно ефектна картина — колективна загибель мільйонерів Монії!»

Мета, яка поблякла годину тому, тепер спалахнула перед Айтом у новому, яскравішому світлі. Його особиста ненависть до Кейз-Ола переростала в ненависть до цілого класу.

«Так… так… — міркував Айт. — Отже, треба не вбивати містера Кейз-Ола, а підтримувати до часу. І вас також, шановна Царице краси!»

Він гадав, що з Мей покінчено назавжди. Але новий Айт, той, що вижив після духовного самогубства, чіплявся за світлі спогади минулого.

«Може, Мей зовсім не винна? Може, і вона опинилася тут тільки для того, щоб помститись Кейз-Олу? І, може, це вона замінила набої в пістолеті Псойса та підкреслила рядки в його «Книзі Святого Закону»?»

Айт уже не припускав, що тільки йому одному належить право помститися Кейз-Олу, і хотів би виправдати ту, яку, незважаючи ні на що, любив гіркою, зненависною любов'ю. Проте все говорило проти неї.

«Хто ж тоді отой незнайомий друг чи ворог? — заклопотано думав Айт. — Може, Свайн?»

Це припущення було вірогідніше. Айт не міг забути того багатозначного погляду, яким обмацав його цей лакуза під час розмови про Нараду наймудріших.

— Гаразд… Випробуємо… — промимрив Айт. Він запхнув патрони до кишені, поклав на стіл пістолет і натиснув кнопку з написом «Свайн».

Минуло хвилин п'ять. У двері легенько постукали.

— Заходь! — проскрипів Айт.

Низенько вклоняючись, до кімнати прослизнув Свайн. Його очиці злодійкувато виблискували, уста догідливо посміхалися.

— Стань он туди! — недбало махнув рукою Айт в куток проти стола.

— Дозволите? — не чекаючи згоди, Свайн метнувся до годинника з статуеткою і повернув фігурку обличчям до стіни. — Під час вашої відсутності встановлено ще один мікрофон. Цей також ввімкнено. — Свайн натиснув на кнопку біля стола. — І цей… — він навстіж відчинив двері шафи. — Коли розмова серйозна, зайві вуха шкодять!

«Ого! — подумав Айт. — Мабуть, Свайн значніша штучка, ніж я гадав!»

А вголос сказав з глузливою інтонацією:

— Даремно турбуєшся, Свайн. Скажи, ти заходив до моєї кімнати вчора чи сьогодні вранці?

— Боронь боже, пане Псойс! — вигукнув Свайн, молитовно склавши руки.

— Це ти підкреслив рядки в «Книзі Святого Закону»?

— Які, пане Псойс?! — Свайн кинувся до стола.

— Стій! — Айт схопив пістолет, націлився. — Можеш прочитати свою останню молитву. Ясновельможний тільки подякує мені за те, що я тебе знищу.

Свайн випростався. Його очі зловтішно блиснули:

— Стріляйте, пане Псойс! Стріляйте у незрадливого слугу! Бог бачить мою невинність, він збереже мене!

«Ага, збереже! — Айт ледве стримував переможну посмішку. — Ти пробалакався, підступний лис!»

Він вже одкрив рота, щоб заявити, що замінив патрони в пістолеті, коли це раптом Свайн глузливо засміявся і, незважаючи на зброю, пішов до стола і сів проти Айта.

— Облиште, пане Псойс. Ваш пістолет не стріляє. Я давно готувався до цієї розмови і вжив деяких заходів безпеки.

Айт чекав якоїсь витівки з боку Свайна, тому цілком натурально зіграв обурення:

— Чого тобі треба, Свайн? Ти хочеш, щоб…

— Я хочу того, про що ми вже говорили, пане Псойс. Відтягувати далі не можна! Коли ясновельможний шугне в Уранію — все загине…

Що загине? Чому загине?

В Айта зараз було стільки ж шансів на влучну відповідь, як і в глухого, що абсолютно не чує запитання. Але коли умовляють, навіть шантажують, то найобгрунтованішим буде коротке заперечення.

— Ні! — сердито сказав Айт.

— Ні?! Схаменіться! Ви прирікаєте на загибель його!

«Кого?» — хотілося крикнути Айтові. Але Свайн мовчав, як людина, що викинула у грі неабиякий козир і зараз пильно стежить за ходом супротивника.

— У вас не буде для цього підстав! — вигукнув Айт, відчуваючи, що зараз потрібно зіграти збентеження й острах.

— Ні, підстави є, я вам уже казав про це! — Свайн неквапно поліз до внутрішньої кишені комбінезона і витяг фотокартку. — Ось!

Айт рвучко простягнув руку.

— Дайте!

— Прошу! Попереджаю: це звичайнісінька фотокопія, яких можна зробити скільки завгодно.

Аж тепер, мабуть, Свайн сказав усе. І сказане повинно було мати неабияку силу, бо цей мерзотник зовсім знахабнів.

— Так, Псойс, непогану ти тоді встругнув штуку! То була справжня Цариця краси, не те що нинішні вертихвістки!

Айт не відповідав. Перед ним розкрилась одна з найсокровенніших сторінок життя того, в чиїм тілі він опинився.

Псойс — ще молодий і поставний — тримав в обіймах жінку такої краси, яка й справді дістала б найвищу оцінку в Залі конкурсів. Мабуть, об'єктив апарата клацнув для цих двох зовсім несподівано, бо їх пози й одяг були не про чуже око.

— Пригадуєш? — глузував Свайн. — Уявляю, що заспівав би ясновельможний, коли б побачив таку картину!

Що ж, фотографія була справді красномовною і недвозначно характеризувала взаємини сфотографованих.

— Мерзотник! — глухо сказав Айт. Йому була цілком байдужа оця жінка та її доля, але зловтіха Свайна мимоволі викликала обурення й огиду. — Мерзотник!

— Ні, це ти мерзотник, Псойс! — аж засичав Свайн. — Я міг би погубити вас ще двадцять два роки тому. Але я не зробив цього, бо ненавиджу його більше, ніж тебе! Ось тому я й не хочу допустити, щоб він сховався в Уранії!

«Кого — його? Хто — він? Кейз-Ол?» Айт потрапив у дуже скрутне становище. Загальними фразами тут не відбудешся, треба сказати щось цілком певне.

Невідомо, як викрутився б Айт, коли б, на його щастя, не задзеленчав дзвінок і не спалахнула яскрава лампочка над дверима.

— Геть звідси! — люто прошепотів Айт. — Якщо ясновельможний почув хоч одне слово — ти загинеш!

Свайн зробив погрозливий жест і вислизнув з кімнати. Слідом за ним почвалав і Айт.

Несподіваний виклик Кейз-Ола дав змогу Айтові урвати неприємну розмову і поміркувати над тим, що він почув.

Цілком ясно, що у Псойса таки справді був син. Мабуть, якась із куплених містером Кейз-Олом Цариць краси стала потаємною коханкою вродливого лакея. Але де ж той син? І чого прагне Свайн?

У цей час Айт підійшов до кабінету містера Кейз-Ола.

Два чорних велетні-охоронці виструнчились і одхилили вбоки алебарди. З тихим дзижчанням автоматично відчинились окуті золотом важенні двері.

«Середньовіччя… — тоскно подумав Айт. — Алебарди — і фотоелектронний захист… Це ж справжній фарс».

Так само відчинились наступні двері, потім ще одні. А коли задзижчав мотор четвертих, Айт почув жіночий плач.

З такою тоскною приреченістю плаче хіба несправедливо ображена дитина, яка не вміє довести свою правоту. Не чується при цьому ні злості, ні погроз в інтонаціях, а тільки сум і розпач.

То плакала Мей.

Самі собою стиснулись кулаки, напружились м'язи. Ще одна мить — і Айт кинувся б уперед, щоб захистити кохану, знищити того, хто її скривдив. Але він вчасно стримався. А перша фраза Цариці краси вплинула на нього, немов відро холодної води.

— Ну, скажіть… Скажіть одверто: чи не допомогла я вам на нараді?

Мей схопилася з канапи, підбігла до Кейз-Ола.

— Ну, визнайте ж, що наймудріші спіймались на гачок з отими векселями!.. Так, я не мала права втручатись у ваші фінансові комбінації, але ж я вам допомогла, правда ж?

Кейз-Ол, сидячи у фотелі, байдуже пахкав димом сигари і дивився кудись в куток. Коли б не скептична посмішка, що зміїлася на його устах, можна було б подумати, що він зовсім не слухає Царицю краси.

— Це — нечесно! — схлипувала Мей. — Ви бачите, що я вас люблю, і…

— Честь?!. Любов?!. — Кейз-Ол поклав сигару і глузливо похитав головою. — Не ви перша торочите мені про це. Не вірю. Як і всі, ви теж прагнете продати свою честь і любов, але набиваєте собі ціну. Ви чудово знаєте, що одержані вами два мільйони дайлерів — завдаток за право володіти вами, однак морочите мені голову цілий рік. Досить.

— Завдаток?! — зойкнула Мей. — Ви хотіли мою любов купити?!. Гаразд!.. — вона випросталась, зблідла. — Я збиралась віддати її вам за єдине лагідне, по-справжньому людське слово. Ви хочете іншого? Що ж — прошу! Я продам свою любов тільки за золотий вензель з ініціалами «місіс Кейз»!

— Місіс Кейз?.. — ледве чутно прошепотів Айт. В цю мить він збагнув усе. І — дивна річ — не спалахнули в грудях ненависть і гнів, тільки заповзла в серце жаліслива зневага.

Що ж — у кожного своя мета.

— Місіс Кейз?! — з притиском перепитав Кейз-Ол. — Ні, моя люба, ви неоригінальні. Я чую таку пропозицію не знати скільки разів. Ви заправили надто високу ціну. Я зможу одружитись лише з такою жінкою, яка виявиться розумнішою за мене… і любитиме мене, а не мої гроші.

Він посміхнувся нищівно і замовк, чекаючи, що відповість Цариця краси. А та — мовчала. І тільки сльози — справжні гарячі сльози — текли по її щоках, тоскно капали на шумовиння білої сукні.

«Акторка! — з глухою ворожістю думав Айт. — Неперевершена акторка!»

Він ні на мить не припускав, що Мей справді покохала Кейз-Ола. Мабуть, і трильйонер був такої самісінької думки, бо стежив за обличчям Цариці краси спокійно і навіть з зацікавленням, немов сподіваючись помітити бодай відтінок фальшу в грі. Його темні очі виблискували зовсім молодо, в них перебігали вогники задоволення самим собою.

— Гаразд… — Мей поправила зачіску і рішуче пішла до дверей. — Гаразд. Я не скажу більше ні слова. Але зроблю таке, що ви потім жалкуватимете все ваше життя!

Вона зупинилась біля порога, обернулась, похитала головою:

— Я думала, ви — справжній володар половини світу, надлюдина… А ви — нікчема, не вартий кохання!

Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.

Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє видерти в неї любов силоміць.

— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.

Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до стола і клацнув вимикачем.

Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася Цариця краси.

Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, вона закрила обличчя руками й застогнала.

— Боже, який він дурний!.. Невже він не помічає, що я його кохаю справді?.. Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, що не вірить нікому. Як це образливо! Як гидко!

«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — тільки гра, талановита гра!»

Але коли це й була гра, то вона заходила надто далеко.

Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.

Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому з'являлись слова. Айт мимоволі читав їх уголос:

— Прощайте. Гадаю, що тепер ви повірите.

Впав золотий олівчик. Упала золота голова на руки.

— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.

Кейз-Ол мовчав. Тільки очі його блищали зацікавлено. Це видовисько, певно, збуджувало його нерви, приємно лоскотало їх.

Мей підвела голову. Тепер її очі були страшними. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом вп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.

— Гм, цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?

Одна, друга, третя кімната. Автоматично відчинялися двері і так само автоматично вмикалися телевізійні передавачі, супроводжуючи Царицю краси.

Ванна. Мей замкнулася зсередини, полохливо озирнулась і почала роздягатись.

Плюскотіла вода з кранів. Шурхотів шовк одягу. Щось дзенькнуло тихо. А потім неголосно зойкнула Мей.

Вона вже лежала у ванні і злякано дивилася на ліву руку, з якої пружним струмочком вибивалась і одразу ж розпливалась рожевою плямою у воді гаряча кров.

— Що вона робить?! — закричав у нестямі Айт. — Вона перерізала собі вену!

Він забув, що всього лише кілька годин тому сам проголосив зрадниці смертний вирок.

— Що сталося, Псойс? — пролунав глузливий голос Кейз-Ола. — Я тебе не впізнаю! Операція вплинула на тебе шкідливо. Не турбуйся, Цариця краси, мабуть, догадується, що за нею стежать і прибіжать рятувати. А ми зачекаємо, доки вона схаменеться сама.

Збігала хвилина по хвилині, а Мей і не поворухнулась. Її обличчя зараз було спокійним і сумним. А вода у ванні все червоніла й червоніла…

Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.

Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно закрились повіки. А уста прошепотіли востаннє:

— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!

— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натиснув на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойс! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її за дружину.

І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і посторонився.

Зустріч з коханням

— Слухай мене, «Сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «Сину».

Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном: залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.

Їх енергія дуже мала. Її не вистачило б, мабуть, щоб зрушити з місця найлегшу піщинку. Проте тридцять каскадів радіостанції, сконструйованої сином професора Лайн-Еу, можуть дати таке посилення, що шелестіння мушиних крилець здаватиметься гуркотом реактивного двигуна. Дуже мала потужність передавача — не недолік, а досягнення конструкції: «слухачі» на пеленгаторних станціях містера Кейз-Ола в кращому разі приймуть незрозуміле белькотіння серед суцільних шумів, зате камердинер трильйонера чує все так, ніби професор Лайн-Еу сидить поруч нього.

— Слухай мене, «Сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдатів. На біржі — пожвавлення. Пильнуй, «Сину»!

«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.

Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.

Товстелезний головний кухар на чолі загону кухарів та кухарчат священнодіє в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний електрик з головним художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і провалюється в темряву. Головний поет, куйовдячи волосся, щось мимрить собі під ніс. Бігають, аж спотикаються, нижчі служники. І всі боязко поглядають на миршавого старика в золотавому комбінезоні: пан Псойс сьогодні злий, йому все не подобається.

А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.

«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»

Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що тиждень тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».

— Скоро зарожевіє небо, «Сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!

— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.

Він натиснув кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.

Закінчувалось і сервірування стола. Немов солдати на параді, уздовж нього виструнчились служники. І, як справжній головнокомандувач, понад шеренгою пройшовся Псойс.

Служники, на яких падав його погляд, блідли й смикалися до стола, аби поправити серветку чи пересунути якусь із виделок.

— Гаразд! — нікому не дякуючи, не висловлюючи свого задоволення, камердинер трильйонера пішов геть, і аж тоді служники полегшено зітхнули: лихо пронесло, нікого не покарано.

Айт прямував до посадочної площадки, розміщеної на пласкому даху хмарочоса.

У темному коридорі шлях Айтові заступив Свайн. Він уже розкрив рота, щоб вимовити ще якусь із своїх погроз, але Айт різко відіпхнув його.

— Геть!.. Потім!

Зараз було не до розмов. Гостей злетиться так багато, що вертольоти не затримуватимуться на посадочному майданчику ні на мить. А пропустити першу машину Айт не міг і як камердинер містера Кейз-Ола, і як названий син Лайн-Еу.

«В правій лапі — хороший подарунок… — міркував Айт, спускаючись ескалатором. — Що таке «права лапа»?.. Може, праве колесо?»

Айт поспішав, тому прийшов навіть трохи раніше. За графіком головного розпорядника, перший вертоліт мав сісти через три хвилини.

Одсапуючись, Айт сів на ослінчик край площадки. На душі в нього чомусь було і радісно, і тривожно. Може, тому, що почув голос професора. Може, тому, що задишку вже доводиться значною мірою інсценувати. До Айта катастрофічно швидко поверталася радісна і небезпечна молодість.

З висоти сто двадцятого поверху Дайлерстоун було видно як на долоні. Найбільше місто світу сьогодні ледь-ледь проступало брезклими плямками вогнів, здавалося мертвим. Погасли реклами, жоден промінь прожектора не дерся під хмари. Вузькими темними вулицями не рухались автомобілі. Не мерехтіли спалахи електрозварювальних апаратів на окраїнних заводах. Усе причаїлось, чекаючи на перший промінь Блакитного Сонця. Тоді з шаленим гуркотом полетять угору ракети, з усіх репродукторів залунає музика, зашипить вино в келихах. Новий рік, свято весни! Айт завжди любив це свято. Може, тому й сьогодні в нього було хороше на душі.

Дев'яносто дев'ять годин п'ятнадцять хвилин. Зараз має сісти перший вертоліт.

І справді, в темному небі серед волохатих новорічних зірок з'явилося ще три червоних. Вони швидко наблизилися, знизились… Спалахнув посадочний прожектор. Долетів гуркіт мотора.

В Айта шалено застукало серце. Він хвилювався не знати чого. В усякому разі, не від страху. Власне життя йому здавалося зараз далеко менш цінним, ніж ота кругла маленька металева коробочка, схована в рукаві.

В тій коробочці лежить чотиригодинна котушка магнітної нитки з записом усієї Наради наймудріших. Завбачливість Кейз-Ола обернулась проти нього самого. Для надійності одночасно вмикалося кілька звукозаписувальних апаратів. Айт зіпсував один з них і замінив використану котушку новою… Дорого, дуже дорого дав би Кейз-Ол, щоб ця котушка не вийшла за межі його палацу.

Айт підштовхнув коробочку, і вона, вислизнувши з рукава, упала в підставлену долоню. Тепер її вмить можна покласти в схованку.

Великий вертоліт з прозорої пластмаси швидко знизився. Назустріч йому кинулись і вишикувались двома рядами служники. Повільно наблизився і Айт.

Власне, тут його присутність була тільки формальною, елементом складного ритуалу. Кожен служник, як маленька деталь автомата, виконував свою простеньку функцію. Камердинер містера Кейз-Ола був тут довіреною особою наймогутнішої людини.

Айт вклонився королю хімії та його товстелезній дружині і відступив убік.

Ось воно, праве колесо. До нього лише три кроки. Але подолати цю відстань не може навіть камердинер містера Кейз-Ола: вся площадка залита сліпучим світлом, автоматичні кіноапарати безперервно фотографують її.

Головний розпорядник махнув прапорцем. Вертоліт зараз підніметься, щоб звільнити місце для наступної машини… А коробочка з магнітофонною ниткою лишиться в Айта.

Тихо загуркотів мотор. Зрушили з місця і враз перетворилися на срібний диск пружні лопаті головного гвинта.

— Прокляття! — прошепотів Айт. Він уже пожалкував, що не зважився на риск, та було пізно: до машини тепер не підступиш.

Але вертоліт не піднімався. Його мотор почав кашляти, чмихати, а потім і зовсім заглух.

— Що трапилось? — гукнув розпорядник. — Негайно злітайте! Машина містера Плайв-Ау йде на посадку.

«Так ось воно що! — радісно застукало серце в Айта. — Ви передбачили навіть таку можливість, любий професоре!»

Він швидко підійшов до вертольота, сердитим рухом голови вказав головному розпорядникові на протилежний бік площадки: приймайте, мовляв, там, і зазирнув у кабіну пілота.

— В чому справа?

Літня худорлява людина, що гарячково копирсалася в плутанині дротів на пульті керування, розгублено знизала плечима.

— Не можу збагнути, пане Псойс… Може, щось трапилось з генератором?

«Спільник!.. Так, це спільник, бо навряд чи назвав би Псойса на ім'я хтось інший».

Але Айт не хотів звірятись на випадковий збіг сприятливих обставин. Йому були потрібні хоч якісь докази, що ця людина — справді зв'язковий.

— Ще одну хвилиночку, пане Псойс. Я мушу глянути на перемикачі… — пілот вистрибнув з кабіни і засунув голову під закрилок.

Його ліва рука, немов шукаючи опори, посунулася назад і лягла на колесо. На праве колесо! Пальці випростались. Під ними забілів клаптик паперу.

— Знайшли пошкодження?

— Здається, так… — пілот обернувся до Айта і пильно подивився на нього.

Прожектори вже освітлювали протилежний куток майданчика, куди ось-ось мав сісти вертоліт короля харчової промисловості.

Айт закашлявся, схопився однією рукою за груди, а другою, немов ненароком, зіперся на колесо. Ще один рух — і металева коробочка ковзнула під долоню пілота, а в Айтовій руці опинився згорнений в кілька разів аркушик паперу.

— Пане Псойс, пошкодження усунено.

— Зараз вам дадуть дозвіл на старт. Але за затримку вас покарають.

Айт більш нічого не сказав цьому мужньому чоловікові, навіть не глянув у його бік. Пробач, любий друже! Так потрібно! Може, доведеться ще зустрітися з тобою в інший час, в іншому місці. Тоді вже не Псойс, а інженер Айт щиро потисне тобі руку, промовить ті слова глибокої вдячності, які зараз доводиться ховати в тайниках свідомості!

Збігла ще хвилина, і за знаком прапорця головного розпорядника зринув у синяву передранкового неба вертоліт короля хімії, перетворився на три червоні зірочки, які швидко подаленіли й зникли.

Знижувались і підносилися машини. Айт кланявся наймудрішим, а думкою був далеко звідси, разом з людиною, якій довірив таємницю надзвичайної ваги.

Хто він, отой пілот?.. То не член Братства, бо не подав умовного знаку. З обличчя — людина високого інтелекту.

Клаптик паперу в кишені проти серця збуджував Айта. Хотілося прочитати його негайно.

Але Псойс не мав права покинути свій пост. Ще один, останній вертоліт, і аж тоді випаде кілька вільних хвилин.

Вже з того, як прореагували служники і насамперед Свайн, Айт зрозумів, що останніми прилетіли якісь незвичайні гості.

Їх було двоє: стара жінка з гачкуватим носом, одягнена претензійно, не на свої літа, і довготелесий чоловік середнього віку, вислогубий, незграбний, з мутними очима п'яниці та старанно замаскованою рештками волосся лисиною гульвіси.

Перед ними не схилялися в поклоні, зате обличчя лакеїв ясніли найдогідливішими посмішками. А Свайн аж зі шкури пнувся: його маленькі очиці блищали, губи ворушились…

«Хто це?.. Як поводитися з ними?» — в Айта спітніло чоло. Той зловтішний переможний погляд, який кинув на нього Свайн, коли знизився вертоліт, не віщував добра.

Чоловік і жінка порівнялися з Айтом — він мовчки схилив голову.

— О, наш любий Псойс! Тільки ти пам'ятаєш бідолашну мадам Кетті! — вона витягла мереживну хустинку і обережно, щоб не обсипалася фарба зі щік, витерла сльози, яких насправді не було. — Проведи мене, прошу, бо я вже все позабувала в цьому палаці.

Знову блиснули очі Свайна. І Айт збагнув: та це ж, мабуть, і є коханка Псойса, а отой губатий остолоп — його син! Який жах! Невже Цариця краси перетворилася на оцю носату відьму?!

Мадам Кетті даремно скаржилася на пам'ять. Вона не тільки знала всі переходи в палаці, а й умить відшукала такий закуточок на сходах, де можна було і заховатись від стороннього ока, і говорити все що завгодно, не боячись підслухування.

Мадам Кетті потягла Айта за рукав у нішу. А коли вони лишилися вдвох, схлипнула:

— Сой, мій любий, чому ти такий жорстокий?! Ти став зовсім байдужий до нашого хлопчика, навіть не надіслав йому нічого за ці три місяці…

— Надішлю… — промимрив Айт. — Я просто ще не очухався після операції.

— Але то дрібниця, мій любий… Сой!

— Га?

— Чому ти не погоджуєшся з пропозицією Свайна? Це дуже просто, мій любий… і цілком безпечно!.. — мадам пошарила в сумочці, витягла невеличку металеву трубочку, сунула Айтові в руку. Зашепотіла гаряче: — У воду!.. Дія — через дві години! Абсолютно надійно і не виявляється жодними аналізами! Наш хлопчик — єдиний спадкоємець. Це можна буде легко довести!.. Кейз його ненавидить. Він, мабуть, підозрює, тому треба поспішати!.. Сой, мій любий, нам скоро помирати, але ж наш хлопчик мусить жити!

— Гаразд. Іди! — Айтові хотілось швидше здихатися цієї осатанілої жінки. — Зроблю.

Аж тепер він збагнув усе: мадам Кетті пнеться до ласого шматочка, щоб віддати його синові. А втім, вона — тільки дурна самиця, знаряддя в руках далеко розумніших і хитріших за неї. Кому ж Кейз-Ол став кісткою поперек горла? Може, комусь із наймудріших, найімовірніше, Хейл-Уфу або Плайв-Ау.

В Айта тепер були нові спільники у боротьбі проти Кейз-Ола, спільники могутні, які могли допомогти йому помститись ворогові якою завгодно помстою. Але сам Айт уже був не той, що раніше. Для нього тепер і Кейз-Ол, і Хейл-Уф, і решта наймудріших були однаковими мерзотниками, яких чекає один кінець.

До початку нового року лишилося вісім хвилин. Містер — пунктуальний: він вийде з ліфта точно в ту мить, коли Зоря Кейз-Ола стане в зеніті. Отже, ще є час.

Айт озирнувся навколо і витяг з кишені записку.

Дивно, чому це Лайн-Еу пише на рожевому папері і чому раптом війнуло ніжним ароматом, таким знайомим, що аж подих перехопило?

Айт розгорнув аркушик… і відсахнувся. Обертом пішли широкі мармурові сходи. Потьмяніло м'яке світло люмінесцентних ламп. І тільки пахощі ніжного парфуму «Весна кохання» поширювалися, наповзали, здавлювали груди, не давали можливості дихнути.

— Навіщо? Навіщо це?.. — прошепотів Айт. — Пізно…

На аркушику було написано квапливим дрібним почерком, який Айт знав краще за свій:

«Айт, мій любий, мій коханий! Тільки вчора я довідалась, що ти на каторзі. Отже, всі мої попередні листи загинули. Серце моє, любов моя — тримайся! Я зроблю все, щоб тебе звільнити. І вір тому, що я сказала тобі в нашу останню зустріч. Вір, що б ти не почув про мене! Вір, коли навіть я сама при сторонніх верзтиму тобі найжахливіші речі! Настане час, і я розповім тобі усе».

Підпису не було. Стояла дата: «49.10.15 р. А. е.»

Пізно! Ой, пізно! Айт ухопився за голову.

Саме в цей день до клініки професора Лайн-Еу прилетів вертоліт, щоб забрати дряхлого старика, на якого перетворився юнак Айт. Саме в цей день відбулася Нарада наймудріших, і тільки завдяки передбачливості мерзотника Свайна куля з Айтового пістолета не пробила груди коханій.

— Дурень! Ой, який ти дурень, друже Айт! Ти власноручно підписав смертний вирок своєму щастю!

Світлий, радісний день свята Весни став для Айта днем туги й скорботи. Поволі плентався Айт до екзотичного саду містера Кейз-Ола — туди, де гриміла музика, вирували вогні, лунали веселі голоси.

Він зупинився край горішньої площадки, глянув униз. Залитий першими променями Блакитного Сонця Дайлерстоун простягався в усі боки, немов велетенський, розкішно прибраний торт. Переповнена людом вулиця звідси здавалася неширокою кольоровою стрічкою.

Айт перевів погляд на золоті поручні. Досить перехилитися через них — і засвистить вітер у вухах свою останню пісеньку.

— Ні! — Айт рвучко повернувся і пішов до стола.

Кейз-Ол нічого не сказав, тільки нахмурився. А Мей суворо глянула на Айта і непомітним рухом показала на годинник.

Шістнадцятий рік Атомної ери почався п'ять хвилин тому.

— Щасти тобі, люба! — прошепотів Айт.

Коліщатко покотилось у підземелля

Кожна людина має свій календар знаменних дат. Це — ланцюжок, який пролягає з минулого в майбутнє через сьогоднішнє, невід'ємна частка людини з її мріями та спогадами.

Сам по собі дев'ятий день Першого місяця нового літочислення Пірейї означав лише певний відтинок року, сто пірейських годин. Проте для одного це буде день жалоби, для іншого — пам'ятка про найрадіснішу подію, а ще для когось — ні те ні се, сіра намистинка, яка прокотиться слідом за іншими та й зникне у вічності.

Дев'ятий день місяця Весни… Ще так недавно Айт боявся цього дня, як зустрічі з хижим, зажерливим лихварем, що разом з боргом хотів би забрати на проценти й душу. А сьогодні — все по-іншому. Сьогодні і дихається легше, і на серці світло й радісно. Айт готується привітати свою кохану з днем народження, з роковиною чудової подорожі до Синього водоспаду.

Дивне оте приготування! Звичайно закоханий прагне постати перед дівчиною молодим і красивим. А цей, вимкнувши всі автоматичні телепередавачі та кіноапарати, старанно знищує в собі всі ознаки молодості.

На голову, вкриту густим попелястим пушком, лягає тонкий шар жовтої пасти, і волоссячко зморщується, збивається в брудну купку, щоб оголити червону блискучу лисину. Айт зазирає в слоїк стурбовано: при таких темпах росту волосся — пасти вистачить ненадовго.

На шкіру обличчя, яка відпочила за ніч і після вмивання стала холодною й пружною, помазок натягає сіро-жовту неприємну плівку. Вона вмить застигає цупкими, грубими зморшками, які здатні перетворити навіть дитину на старика.

Ось і закінчено ранковий туалет. Тепер камердинер містера Кейз-Ола може з'явитись перед ким завгодно. От тільки що робити з очима та м'язами? Виблискують кляті очі так, ніби вони належать зовсім не старезному Псойсові, а інженерові Айту. І м'язи набубнявіли, сповнюються сили — вже просто важко тримати спину схиленою. А повнота?.. Пан Псойс повнішає з кожним днем. Що вдієш — у нього тепер чудовий апетит.

Любий професоре, ви пошкодували погубити Айтову молодість остаточно. Замість того, щоб зруйнувати сильнодіючими препаратами ендокринні залози, в яких ще жевріло життя, ви обмежилися нешкідливими мазями та пастами, які стільки ж допомагають зістаритись, як ножиці перукаря — помолодшати. Ну, що тепер має робити бідний старик?

Та Айт дорікає професорові Лайн-Еу лише для годиться. Насправді ж він нестямно радий. Хай молодшає Псойс — все можна звалити на бездоганну операцію. Справді, адже камердинер трильйонера і сам трильйонер — однолітки. Чому ж Кейз-Ол ще молодий і сильний, а Псойс зістарився так швидко?.. І що таке старість взагалі?

Тільки тепер Айт зрозумів, що старість — це хвороба, яку можна лікувати. Пухлина в мозку Псойса тиснула на життєво важливі центри, порушуючи їхню злагоджену взаємодію, виділяла отруту, якої було замало, щоб убити організм, але цілком достатньо, щоб поступово зруйнувати нервову систему. А нервова система для людини — найголовніше.

Коли б у Псойса вирізали пухлину хоч рік тому, він одужав би і помолодшав. А тепер, коли в його тіло вселився новий мозок, повний сили й енергії, процес омолодження почав розвиватися просто-таки блискавично. Звісно, він не триватиме безперервно. Настане якась рівновага сил, і Псойсове тіло почне свій нормальний життєвий шлях уже в стадії зрілості.

«Ми всі помираємо передчасно, — говорив професор Лайн-Еу. — Тривалість життя кожного монійця вдвічі-втричі менша за нормальну».

Якщо виходити з цього твердження, то Псойс прожив хіба що четверту частину можливого терміну. Отже, сумувати нема чого. Життя ще попереду!

Одягнутий у золотавий комбінезон, з теплою хусткою на шиї, Айт стоїть перед дзеркалами і пильно вдивляється в своє зображення. Бридкий Псойс починає симпатичнішати, людянішати.

Айт дістає з шухляди сімейний альбом Псойса. Довго й старанно порівнює своє зображення з різними фотокартками. Схожість є, але така, як у двох однакових келихів, один з яких наповнений іскристим вином, а другий — мутною водою. Очі Псойса дивляться по-айтовому, губи Псойса посміхаються так, як колись посміхався Айт.

— Неймовірно! Це галюцинація! — шепоче старик перед дзеркалом.

Він сам знає, що не помиляється, але тамує в собі буйну радість.

В новому організмі досі панував Псойс. Айт дістав у спадщину немічні м'язи, амортизовані органи і навіть деякі зі звичок трильйонерового лакузи.

І ось тепер це тіло само починає змінюватися. Воно вже підлягає іншому нервовому центру, по-іншому відбудовує клітини організму. І саме тому, що клітини безперервно руйнуються й одразу ж відновлюються, кожна з них незабаром стане схожою на клітинку колишнього тіла Айта…

Айтові аж моторошно стає. Моторошно й радісно. Отже, вороття буває! Отже, молодість повертається! Він не старий, ні. Він тільки хворий на старість і тепер починає повільно одужувати!

Рік тому Айт поглузував би, коли б хтось розповів йому про таку хворобу і про можливість вилікуватися від неї. Рік тому, в ту ніч біля Синього водоспаду, йому здавалось, що він взагалі ніколи не зістариться і буде вічно юний так само, як і Мей. І ось сьогодні кохана справляє своє десятиліття. Десять років — це повноліття. Його справляють пишно, урочисто. Але Мей відсвятковує його мовчки, одна-однісінька серед ворогів.

Зухвала думка зародилася в Айта: в день свого десятиліття Мей повинна одержати від нього листа.

Ні, він не хотів розкривати себе. Мей не полюбить його таким нізащо. Вона кохає ладного, чорноокого юнака, щирого, трохи наївного, занадто м'якого, не знаючи Айта-месника. Може, колись у майбутньому всі три Айти зіллються для неї воєдино. Але зараз хай з нею розмовляє той Айт, що лишився в її пам'яті, несправедливо ображений нею.

Він кинувся до стола. Схопив перо. Написав: «Моя люба…» Перекреслив і написав те саме знову.

Рука не скорялась. Замість чітких, твердих літер з-під пера виповзали карлючки, кволі довгохвості черв'ячки.

Ще і ще силкувався Айт зламати в собі Псойса і, зрештою, поборов судомне тремтіння пальців, та й тільки. Навряд чи Мей повірить цьому почерку. І все ж він вирішив зважитись на риск, бо це єдиний шанс завоювати довір'я Мей, показати їй, що вона може розраховувати на підтримку зовсім незнайомої, навіть ворожої людини.

Було списано, зібгано й спалено ще кільканадцять аркушів паперу, аж доки на світ божий з'явились сухі, лаконічні рядки: «Щиро вітаю з десятиліттям. Про мене не турбуйся».

Зовсім по-іншому хотілося б написати Айтові. На папір самі просилися слова тоскноти й суму, любові й співчуття. Він розкрив би коханій усю душу, поділився б сумнівами й сподіваннями. Адже вони тепер спільники в боротьбі. Свідомість цього мала знищити дощенту ті крихти недовіри, які заважали їм зблизитись. І коли б Айт лишився колишнім Айтом, він написав би цього листа кров'ю серця.

Але листа вручить Псойс, цепний пес містера Кейз-Ола.

Лишалося ще обміркувати мотивацію поведінки Псойса, проте Айт вже був нездатний цього зробити. К бісу всі попередні приготування. Серце саме підкаже, що треба говорити й робити!

Мей ще спить. До сходу Сонць лишилася година.

Айт неквапно припасовує крихітний навушник до кісточки за вухом, натискує на кнопку приймача в потайній кишені під пахвою. Збігає кілька хвилин — і ось серед тихого шереху й дзвону виникає легеньке шипіння. То професор Лайн-Еу ввімкнув передавач.

— Слухай мене, «Сину», слухай! Коліщатко покотилося в підземелля, в підземелля. Буря насувається. Сенат Монії прийняв закон про смертну кару для…

Сухо клацнуло. Фраза обірвалася на півслові.

В Айта тривожно защеміло серце. Може, щось трапилось? А втім, ні. Це, певно, прийшов якийсь несподіваний ранній пацієнт: професора турбують і вдень, і вночі.

«Коліщатко покотилось у підземелля!» Отже, магнітофонна нитка вже потрапила до керівників Братства Синів Двох Сонць. Уже завтра чи післязавтра буде опубліковано документальний запис з усіма цифрами і подробицями Наради наймудріших! Хоч яким сильним вважає себе містер Кейз-Ол, але й він побоїться виступити проти всіх одверто. Кілька місяців, а може, й рік доведеться йому вихляти й одбріхуватись, а це означатиме, що на такий же час буде відстрочено війну. І як добре, що Свайна вже немає. На нього можна буде звалити все.

Випадок? Ні, Айт проспівав вовкам по-вовчому. О, то була рискована гра! Айтові навіть моторошно згадувати про неї.

Тоді, в день Нового року, після погроз Свайна та умовлянь колишньої коханки Псойса, Айт зрозумів, що йдеться про життя і смерть. Як би він не вчинив: чи отруїв Кейз-Ола, чи опирався б змовникам, результат був би однаковий — небажаного свідка знищили б. А коли так, то хай самі впадуть у яму, яку вирили для іншого.

Згідно з традицією, гості мали затриматись у господаря аж до заходу Сонць. Айт не сумнівався, що мадам Кетті з її губатим сином та мерзотник Свайн зустрінуться десь, щоб домовитись про деталі свого брудного задуму. І він таки підстеріг момент, коли ці троє, нібито зовсім випадково, зібрались у кутку оранжереї, біля фонтана.

Завбачливий Свайн вибрав затишне місце. Ніхто не міг би підійти непоміченим до змовників ближче як на тридцять кроків. Але вони не знали, що мають справу з інженером, якому доводилося розв'язувати завдання далеко складніші, ніж це. Гостре око Айта вмить помітило: суцільний плексигласовий дах оранжереї має строго еліпсоїдальну форму. Два фонтани для симетрії стоять якраз у фокусах еліпса. Кожне слово, вимовлене біля одного фонтана, відіб'ється од стелі і буде чутне біля другого. Звісно, вухо його не схопить, але магнітофон зафіксує, треба тільки дати якнайбільше підсилення.

Айт так і зробив. А потім швиденько подався до містера Кейз-Ола.

Кейз-Ол, який щось писав за своїм робочим столом, підвів голову, запитливо глянув на служника.

Айт мовчки витяг з кишені фотокартку Псойса з мадам Кетті, металеву трубочку з отрутою, поклав на стіл і схилив голову. Він не бачив виразу обличчя трильйонера, але почув тихий смішок:

— Оце й усе?

Айт підвів голову. Кейз-Ол нищівно, глузливо дивився на нього, шарячи в кишені комбінезона. Шукає пістолет?.. Ні, він видобув ключі, одімкнув сейф, дістав і кинув на стіл купу фотографій. Псойс і мадам Кетті в найрізноманітніших позах. Айт знову похнюпився, ніби йому й справді було соромно.

— Двадцять два роки я чекав на цю хвилину, Псойс! Довгенько ж у тобі не могла заговорити совість! Але я тебе прощаю, простив ще тоді. Жінок можна купити скільки завгодно, а вірного слугу не купиш. Хіба не так?

Кейз-Ол глузував, але відчувалося, що в ньому закипає глуха лють: він мав стільки дочок, що загубив їм лік, а сина не було. До того ж усі нащадки Кейз-Ола були незаконнонародженими. Він і досі юридично вважався парубком.

Але Айт не дав Кейз-Олу розпалитись.

— Отрута.

— Отрута?! — Кейз-Ол гидливо повертів у руках металеву трубочку, шпурнув її в сейф. — Хто?

— Свайн, мадам Кетті і… син. Зараз в оранжереї. Змова.

Ні, Кейз-Ол не злякався, навіть і взнаки не дав, що його стурбувало повідомлення. З тим же властивим йому іронічним виразом обличчя він підійшов до шафи розподільника, натиснув на кнопку. Спалахнула сигнальна лампочка, почулося клацання. Аж ось ввімкнувся магнітофон, якого налагодив Айт. Перемоталася нитка. І враз почувся голос мадам Кетті, що просочувався крізь дзюркотіння фонтана, мов зміїне шипіння:

— …Псойс погодився, але ти стеж за ним. Він мені не подобається. Коли він захоче нас зрадити, знищ його. Ось отрута. В воду. Смерть — через дві години…

— Довго! — розчаровано цмокнув Свайн. — Дуже довго.

— Можеш знайти інший шлях, — натякнула мадам Кетті.

— Гаразд.

Айт нишком глянув на Кейз-Ола. Їх погляди зустрілися. В очах у трильйонера витанцьовували хижі, зловтішні вогники. Він беззвучно сміявся. І Айт зрозумів: у цю хвилину трильйонер радий не стільки тому, що уникнув смертельної небезпеки, скільки тому, що почуте принижувало його служника. Він, найбагатший і наймогутніший, виявляється, заздрив мерзенному, жалюгідному Псойсові, бо той мав сина.

Але вже в наступну мить Кейз-Ол урвав сміх і стиснув щелепи, аж випнулися жовна.

— Мамо, нагадай про заповіт… — почувся млявий, байдужий, хриплий голос.

— Так, так! — мадам Кетті випускала слова уривчасто, ніби працював зіпсований повітряний насос. — Заповіт. Знищити негайно. В Кейза в малахітовому сейфі.

Голоси почали звучати тихше. Може, змовники відійшли од фокуса еліпсоїдальної стелі, а може, помітили когось стороннього. Якийсь час ще чулися окремі слова: Хейл-Уф… гарантії… Уранія… Потім запала тиша.

— Гаразд. — Кейз-Ол вимкнув магнітофон, одкинувся на спинку крісла і заплющив очі. — Виклич Свайна.

В цю хвилину Айт майже з симпатією подивився на того, кого сам прирік до страти. Кейз-Ол був таки людиною сильної волі. Справжній вовк. Хижий, огидний. І все ж мимохіть впадали в око виразні, енергійні риси обличчя, рішучий і впертий погляд. І це в тридцять п'ять пірейських років, коли переважна більшість монійців починають хитатись од вітру!

До кабінету боязко зайшов Свайн. Кейз-Ол, той, що боявся замахів і беріг своє життя як ніхто в світі, навіть не витяг пістолета і заперечливо махнув рукою, коли це хотів зробити Айт. Трильйонер ніби хизувався своїм вмінням підкоряти інших.

— Ну, Свайн… — повільно, заклавши руки за спину, Кейз-Ол ішов до дверей, біля яких закляк блідий лакуза. — Кому ти продався? Хейл-Уфу?

Свайн бачив, що виправдання зайві. Люта смерть дивилася йому в очі. І він, знаючи, що все одно пропадати, вихопив пістолет.

— Кинь! — не підвищуючи голосу, сказав Кейз-Ол. — Кинь!

Свайнова рука стрибала. Дуло пістолета виписувало вісімку. Але він з одчаєм приреченого таки натиснув на гачок.

Раніше ніж пролунав постріл, Кейз-Ол стрибнув убік. О, придалися ті гімнастичні вправи, на які трильйонер щодня, за суворим розкладом, витрачав три години! Такому стрибку позаздрив би не один з юнаків!

У наступну мить Кейз-Ол вихопив пістолет з рук Свайна і з насолодою вистрілив йому прямо в обличчя.

Чим ближче Айт знайомився з містером Кейз-Олом, тим зрозумілішим йому ставало, що ворог справді сильний. Вбити його можна. Але він не один. Не маючи нащадків по чоловічій лінії, він, однак, лишить по собі те «кейз-олове», що характеризує монійський капіталізм у його найвищій фазі.

За думками час збігав непомітно. Третя година ранку. Мей уже прокинулась. Треба нести їй сніданок.

Айт мимоволі сповільнив ходу, наближаючись до заповітних дверей. Як реагуватиме Мей на несподіваний подарунок? Викручуватиметься? Відмовлятиметься?..

Він не забув про небезпеку підслухування. Тільки йому дозволялося безборонно заходити до кабінету Кейз-Ола та торкатись електронного мозку колосальної кібернетичної злагоди. І ось тепер він вимкнув усі мікрофони і кіноапарати.

Мей лежала в самій пишній нічній сорочці, підклавши руки під голову, і тужно дивилася в стелю.

І те, що Мей сумувала, те, що вона не звернула на камердинера ніякої уваги, наповнило Айта теплим, щирим почуттям.

Айт поставив на тумбочку запломбовану скриньку з сніданком і підійшов ближче.

— Міс, дозвольте вас привітати з десятиліттям!

— Спасибі, Псойс, — обізвалася вона байдуже, не повертаючи голови. — Дуже приємно, що хоч ти поцікавився, коли день мого народження.

— Міс, дозвольте запитати…

— Запитуй, Псойс.

— Ви знали… юнака на ім'я Айт?

Ані ворухнулася жодна рисочка на її обличчі. Не здригнувся голос.

— Знала, Псойс. Навіть кохала його. Він був смішний… і милий.

— Той Айт передав вам листа і просив вручити його саме сьогодні.

— Давай, Псойс… — вона ліниво простягла руку, взяла записку, прочитала її і зібгала. — Він утік з каторги?

— Не знаю, міс. Я зустрівся з ним у лікарні.

— Це дуже добре. Отже, я тепер уже нічого йому не винна.

І все. Жодної зацікавленості долею Айта, жодної зміни виразу очей.

Що це — гра? Чи, може, й справді Мей написала листа каторжникові БЦ-105, аби тільки підтримати його, віддати те, що вона була йому «винна»?

Айт постояв-постояв та й пішов. І знову перед ним з усією гостротою постало питання, хто така Мей: людина неймовірної сили волі, фанатичка, що в ім'я ідеї мовчки піде на найстрашніші тортури, чи звичайна обивателька, яку спокусили мільйони Кейз-Ола?

Серце вірило в перше.

Друзі й вороги

Пізня передранкова година. Дайлерстоун спить тривожним, неміцним сном.

Його подих — потужне сопіння компресорів окраїнних заводів. Його пульс — глухе ритмічне гупання важенних молотів у ковальських цехах. Пливуть над ним випари — кам'яновугільний дим, бензиновий перегар, маргариновий чад, дух щойно спеченого хліба, запах дощу.

Палахкотять, мерехтять, кричать вогні незліченних реклам, пропонуючи все, що може побажати людина. Широко відчинено двері нічних магазинів, ресторанів, кабаре.

Коли маєш гроші — перед тобою простелеться весь Дайлерстоун. Ніхто не спинить, не запитає, де ти взяв дайлери — гроші не пахнуть! Тож хапай, уривай від життя все, що можеш. Он поглянь: різнобарвні світлові літери, що сплітаються в два слова — «Лотерея мільйонерів», деруться невидимими східцями все вище й вище, аж до велетенського вензеля на телевізійній башті палацу містера Кейз-Ола. Дванадцять щаблів — дванадцять поколінь династії Кейзів. Високо? Але ж і Кейз-Пірат почав з незначного — з пограбування власного дядька. Отже, крадь, грабуй, убивай! А коли не вдасться і обікраденим, пограбованим, убитим будеш ти — ремствуй сам на себе. Життя — сильному!

…На горішньому майданчику найвищого в світі хмарочоса стоїть Айт і, насупивши кошлаті брови, дивиться на шаленство вогнів рідного міста.

Десять днів тому увірвався на півслові тихий голос професора Лайн-Еу, і відтоді — ні звуку. Якийсь час Айт тішив себе надією, що у професора просто зіпсувалась апаратура. Тепер ця надія зникла. І найгірше те, що ніде не опубліковано й рядка з стенограми Наради наймудріших.

Коли було б кому, Айт передав би ще одну котушку з магнітною ниткою, яка зафіксувала змову купки проти людства.

Можна, звісно, пошпурити круглу металеву коробочку просто в білий світ. З висоти сто п'ятдесятого поверху вона залетить кварталів на п'ять. Та тільки що це дасть? Навіть коли її підніме чесна людина, повториться, в кращому разі, історія Айтового батька. Одинак нічого не вдіє. Для боротьби проти Кейз-Ола потрібна могутня, розгалужена організація, яка не загине навіть тоді, коли загине більшість її членів.

Складний, тривалий процес відбувається в Айтовій свідомості. Індивідуаліст починає шукати спільників і друзів. Лицар величного двобою готовий стати тільки одним з багатьох — солдатом армії месників. Один у полі — не воїн. Один у підпіллі — значна сила, але тільки в тому разі, коли він відчуває підтримку однодумців.

Саме цієї підтримки Айтові бракує. Та ниточка, яка обірвалась десять днів тому, була для нього значно більшим, аніж здавалося. Через Лайн-Еу вона тяглась до Братства — могутньої таємної організації, що здатна допомогти одинакові здійснити його самовідданий задум.

Може, Лайн-Еу загинув? Але чому тоді Братство не робить спроби поновити зв'язок зі своїм агентом? Для цього зараз є найкращі умови: з початком підготовки до війни хмарочос Кейз-Ола відвідують щодня десятки різноманітних вертольотів. Можна було б передати відповідні інструкції, забрати оцю котушку, де не тільки записана Нарада, а й викладено Айтом стратегічний план знищення наймудріших.

Айт шукає спільників і не знаходить їх. Він усе ще тримається за Братство Синів Двох Сонць, хоч десь у підсвідомості давно ворушиться думка про те, що й ця терористична організація — зовсім не те, що потрібно. Ні, це не борці за світле майбутнє, а просто завидющі й зажерливі, які об'єдналися у зграю, щоб розтерзати хижаків сильніших, аніж вони.

Айт знає, що десь поруч нього є однодумці, а стежки до них не може знайти. Мей… Усі спроби порозумітися з нею наштовхуються на стіну холодної байдужості, вірогідної брехні. Отже, доведеться піти на максимальний риск, бо дальше загаяння — неприпустиме.

Світлішає небо. Рожевішає схід. Майже в зеніт піднялася Зоря Кейз-Ола. Це вже не надгризений бублик, а бездоганне коліщатко, облямоване яскравими прожекторами. Ще кілька днів — і закінчаться роботи, космічна воєнна база стане до дії. А з того моменту війна може спалахнути в першу-ліпшу хвилину… Кому ж сказати про це?!

Айт зітхнув, простягнув руку до вимикача радіостанції в потайній кишені під пахвою і затримався: до нульової години лишилося п'ятдесят секунд. Може, Лайн-Еу живий і таки ввімкнеться?

З запізненням більш як на годину в тоскному дзвоні ефіру почулося знайоме шипіння передавача, а слідом за тим — тихий голос:

— «Сину», «Сину», відгукнись! Я викликаю тебе вже сьомий день… Відгукнись, «Сину»! Ввімкнись хоч на секунду!

Затамувавши подих, слухав Айт і не відповідав. Ні, це не був голос названого батька. До нього зверталася жінка, можливо, зовсім юна дівчина, якщо судити з дзвінкого, схвильованого голосу.

— «Сину», відгукнись! «Батько» загинув… Я — «Мати». Вір мені, «Сину»! Я — «Мати». Я маю передати тобі заповіт «Батька». Вір мені, «Сину»! Я викликаю тебе сім днів. Тобі загрожує небезпека, «Сину»!

Голос тремтів, уривався. Певно, жінка вже втратила надію одержати відповідь.

— Я викликаю тебе тричі на добу, «Сину»: о нульовій, сороковій і шістдесятій годині. Якщо ти мене чуєш, відповідай.

Мовчить Айт. «Не відгукуйтесь ні на чий голос», — сказав свого часу професор Лайн-Еу. В Айта все викликає підозру: і те, що «Мати» з'явилась без жодного попередження, і те, що вона не знає домовленого часу зв'язку. Але голос такий щирий. Мимохіть хочеться вірити, що він належить не ворогові, а другові, якого так бракує.

— «Сину», ввімкнись хоч на секунду… Коліщатко — загинуло. Потрібне ще одне, дуже потрібне!.. Вір мені, «Сину»!

Ні, це вже був не той Айт. Якщо раніше він у кожному бачив можливого зрадника, то тепер хотів бачити друга, людину.

Пальці хапливо полізли під пахву, намацали тумблер передавача. Ні слова в ефір — тільки коротке шипіння генератора. Але й цього було досить, щоб голос дівчини враз забринів радісно:

— Чую, «Сину», чую! Дякую, любий! Слухай мене, слухай! Якщо все зрозумієш — наприкінці ввімкнешся ще один раз, останній. «Батька» забили пастирі. Вони знищили коліщатко. На їхній нараді було вирішено підтримати війну. Тобі загрожує небезпека, «Сину»! Пильнуй! Слухай мене завтра о нульовій.

Сухо клацнуло — вимкнувся передавач. Майже машинально Айт сховав навушник і повільно пішов до ліфта. Йому було гірко й тоскно, в серці закипала глуха лють.

Рідного батька забив Кейз-Ол. Названого — Братство. Спільники й натхненці виявились зрадниками, ледве запахло баришами, які може принести війна.

З'явилися нові вороги і нові друзі. Незнайома дівчина підхопила ту ниточку, яку впустив Лайн-Еу. Щасти тобі!..

Лють розросталась, тоскнота минала. Небезпека не лякала Айта, навпаки, мобілізувала, надавала йому рішучості. Боротьба вступила в гостру фазу. Ну що ж, хай буде так.

Айт поніс Кейз-Олу перший сніданок. Трильйонер глянув на нього якось чудно — недовірливо й запитливо. Він ніби порівнював, зважував і не міг дійти певного висновку.

Айт витримав цей пронизливий погляд. Як і личило Псойсові, дужче зсутулився, тривожно заморгав повіками.

— Хто? — Кейз-Ол дістав з шухляди і поклав на стіл записку, в якій Айт одразу ж упізнав свого листа до Мей.

— Я…

— Чому?

— Він помирав і просив передати.

— Що ще доручив тобі зробити отой… — Кейз-Ол з підкресленою байдужістю зазирнув до записки, — отой, як його…

— Нічого.

— Гм… Дивно. А міс Мей скаржиться, що ти вже тричі в'язнув до неї з розповіддю про її колишнього коханця Айта.

Це була правда. І найстрашніше полягало в тому, що зрадницею стала сама Мей. Маючи доступ до всіх звукозаписувальних злагод, Айт після кожної розмови перевіряв усі прилади і знав, що підслухування неможливе.

— Він закляв мене моїм життям розповісти міс усе.

— Гм… Не впізнаю тебе, не впізнаю… — Кейз-Ол хитнув головою, задумливо почухав підборіддя, витяг і поклав на стіл круглу металеву коробочку. — А це?

Коли б не попередження незнайомої «Матері», Айт, мабуть, не втримався б в оцю мить. Перед ним лежала котушка з магнітофонним записом Наради. Братство не тільки відцуралось свого агента, а й зрадило його!

І все ж в Айта вистачило сили волі зіграти найщиріше здивування. Щодо першого, мовляв, винний — каюсь. А оцієї котушки — і в очі не бачив!

— Падлюки! — Кейз-Ол, вже не стримуючи себе, шпурнув коробочку геть і взяв Айта за комір. — Ти, старий дурень, став сліпим, глухим… і доброчесним, як п'яний піп! Свайн був не один. Спільники лишилися! Чуєш? Знайти!

— Знайду… знайду… — злякано хитав головою Айт, а сам мало не реготав: аякже, діждешся!.. — Так, значить, це Свайн утнув таку штуку! Ну, подумайте ж, який мерзотник!

Щасливий збіг обставин допоміг Айтові уникнути провалу. Може, Братство не повідомило про хірургічний експеримент професора Лайн-Еу і не назвало свого агента на ім'я, а може, Кейз-Ол не повірив версії, схожій на байку, — в усякому разі, провина лягла на забитого Свайна. Але Айт уже добре знав Кейз-Ола: неясна підозра мучитиме його доти, доки не будуть розплутані всі ниточки.

І справді, Кейз-Ол їв неуважно. Потім і зовсім одсунув майже повну тарілку.

— А чому Свайн не спробував мене вбити, коли ти був у лікарні?

Айт винувато хитнув головою: звідки ж, мовляв, мені знати, ясновельможний?

— Так, він міг спробувати. Але не зробив цього. Чому? Їм потрібен був ти, бо… Гм, заповіт у малахітовому сейфі… Цифровий замок, секрет якого відомий тільки тобі… — Кейз-Ол здивовано підвів брови, а потім примружив очі. Голос його пролунав вкрадливо. — Гадаю, ти не забув того числа, яке треба набрати на дисках? То принеси мені засургучований пакет. Нашого з тобою нащадка вже немає! Отже, знищимо й заповіт, так? Адже вмирати зарано!

В Айта похололо в грудях. Він підійшов до врізаного в стіну велетенського сейфа, на дверях якого біліли коліщатка з цифрами. Їх можна крутити як завгодно, але з мільйона мільйонів комбінацій тільки одне число ввімкне всі контакти одночасно і електромотори відтягнуть засувки з вольфрамової сталі. Шукати це число наосліп — марна річ. Цілого життя людини не вистачить, щоб перебрати всі можливі комбінації з шістнадцяти цифр. Посилатися на послаблення пам'яті після операції не можна: якщо Псойс це число знав, то забути його він міг би тільки тоді, коли б зовсім утратив розум. Якщо знав… А може, це завдання — провокаційне?

Протягом частки секунди доводилось вирішити, як поводитись.

— Слухаюсь, ясновельможний… — Айт відчув, що першу частину завдання розв'язано правильно, але це зовсім не полегшувало справи. І невідомо, як Айтові вдалося б викрутитись, коли б не пролунав уже знайомий мелодійний голос та не спалахнуло на телевізійному екрані зображення Мей.

— Йди… — незадоволено пробурчав Кейз-Ол. — Потім.

Понуривши голову, Айт вийшов. Він злостився, ревнував і зловтішався водночас, почуваючи себе незрівнянно вищим за Кейз-Ола. На мить закортіло припинити всю цю комедію. Але він вчасно стримався: не варто, рано. Зараз випала досить тривала передишка, бо через п'ять хвилин у містера почнеться нарада директорів компаній. Може, за цей час вдасться щось вигадати. А поки що треба приготуватися до найгіршого.

Айт дочекався, поки містер Кейз-Ол в супроводі комерційного радника зайшов у Залу Рожевих Мрій, і швидко попрямував до покоїв Мей.

Цариця краси, свіжа, рум'яна після ванни, наспівуючи пісеньку, крутилась біля дзеркала. На Айта вона глянула здивовано.

— О, Псойс!.. Чому так рано?

Айт закляк на порозі. Він ніколи ще не бачив Мей такою красивою…

— Не рано, Мей… Пізніше буде пізно, — зовсім несподівано вирвалися слова.

— Що?! — Мей примружила повіки, посміхнулась презирливо. — Ти збожеволів!

— Ні, міс! — твердо відповів Айт. — Просто я хотів би сказати вам кілька слів, які можуть коштувати мені життя.

— Ну, що ж, сідай, Псойс! Я цікава, як усі жінки, і коли ти справді розповіси щось незвичайне, я подарую тобі твоє нахабство.

Вона вмостилася на канапі, підклавши кулачок під щоку. Знайома, люба поза! Саме так Мей сиділа, слухаючи розповідь про майбутні мандрівки в далекі зоряні світи, про нові незвичайні машини. Рідна, коли б ти знала, хто стоїть перед тобою!

— Міс, скажіть… скажіть, навіщо ви віддали листа ясновельможному?

— Оце й усе? — Мей підвелась і махнула рукою. — Йди.

— Ні, міс, це не все. Ту записку ви повинні були зберегти навіки, бо вона — остання. Інженер Айт помер на моїх очах.

Він промовив це і в ту ж мить мало не зойкнув: навіщо? Навіщо вирвалися дурні слова?! Мей досі жила пам'яттю про Айта. Кохання допомагало їй жити. Зруйнувати ілюзію було надто жорстоко, і він це зробив.

— Який ти мерзотник, Псойс… — Мей тріпнула головою і простягла руку до кнопки дзвоника. — Мені це набридло… Від сьогодні я не хочу тебе бачити.

— Постривайте, міс, постривайте! — Айт злякався, що Мей зараз піде, не вислухає до кінця. — Я говорю правду. Я говорю від імені Айта. Пам'ятаєте подорож до Синього водоспаду?.. Новорічна весняна ніч… Галявина, вкрита мохом… І ви сказали: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе…»

Він говорив і бачив: очі Мей розширюються, в них загоряється справжній страх. Вона схопилася рукою за горло, немов бажаючи втримати крик, що рвався з грудей.

— Ти — не Псойс… Ти… ти… — якась неймовірна, жахлива гадка пронизала її мозок, примусила здригнутись. — Говоріть… говоріть усе… Ви його закатували?

Воля Мей була зламана: дівчина не витримала і зрадила себе.

Туга, біль, сором сповнювали Айта. Але доводилося знову брехати, щоб пом'якшити вже висловлену раніше напівбрехню.

— Міс, я сказав вам неправду, бо така була його воля. Насправді він не загинув… Але він тяжко скалічений. Йому обпалило обличчя.

Вона вже трохи оволоділа собою. Стиснула руками скроні, поправила зачіску. Сказала сухо, вороже:

— Це — шантаж. Проте хай з вами розмовляє сам ясновельможний. На щастя, зафіксовано ваш кожен рух, кожен звук.

— Зафіксовано?.. — Айт нахмурився і таким неповторним айтівським жестом торкнувся пальцями чола, що Мей аж здригнулась. Але він цього не помітив. — Зафіксовано… Міс, я вимкнув усі мікрофони й телепередавачі. Однак заклинаю вас, не говоріть Кейз-Олу ні слова. На доказ того, що я не ворог вам, вимовлю ще одну фразу: «Я не дозволяю тобі цього, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе».

Та Мей вже повністю повернулася до своєї ролі гордовитої коханки Кейз-Ола, яка лише глузливою іронією сяк-так маскує свою зневагу до підлого лакузи.

— І я, як і личить впертій жінці, звичайно, відповіла: «Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!» Адже так, оракуле?

— Так, міс! — Айт відкотив манжет правого рукава комбінезона і витяг круглу металеву коробочку. — Це — магнітна нитка з записом усієї Наради наймудріших. Збережіть на згадку.

— О, це справді цікаво, Псойс! — Мей взяла коробочку, покрутила її в руках. — І тут записано навіть мій авантюрний виступ?.. Проте навіщо вона мені? Заберіть.

Айт мовчки повернувся, згорбився і почвалав до дверей, вмить перетворившись на дряхлого, немічного старика.

Його серце співало. Він був винагороджений за всі страждання і муки, бо сьогодні знову знайшов колишню Мей. Лише на кілька секунд вона втратила владу над собою, проте цього було досить, щоб розкрити все.

Звісно, то був сліпий випадок, що саме слова Мей наштовхнули на розв'язання, здавалося б, нерозв'язної проблеми. «Зафіксовано кожен рух…» Чий? Містера Кейз-Ола. Серед мільйонів кадрів кінохроніки «Містер Кейз-Ол» обов'язково знайдуться й такі, де він відмикає свій сейф. При великому збільшенні можна буде, мабуть, розібрати й число на цифрових коліщатках. Звичайно, людина неспроможна перебрати всі кадри, але ж це цілком легко зробить електронно-обчислювальна машина!

Ні, Айт поспішав недарма. Треба знайти хоч один кадрик-зразок, заправити його в апаратуру, а потім машина, автоматично перемотуючи котушку, сама вирізатиме все, що потрібно. З завданням треба впоратися не більш як за годину, бо інакше не варто й пробувати.

Айтові щастило: вже у третій переглянутій ним котушці вогнетривкої плівки він надибав на те, що шукав. Правда, рука Кейз-Ола закривала майже все число, але дві цифри, 7 і 1, проступали чітко. Це був перший крок до перемоги.

Клацали перемикачі незліченних реле колосальної радіотехнічної споруди, яка закривала всю бічну стіну кабінету містера Кейз-Ола.

Машина зупинялась на мить, вирізала потрібний кадрик, склеювала плівку і знову починала перемотувати її. Айт вставляв крихітний прямокутничок у спеціальний проектор на столі і розглядав його в лупу.

— Гм… Добре… Вісімка.

Число виникало поволі, бо майже на кожному кадрі пальці Кейз-Ола закривали всі цифри.

Цифра за цифрою заповнювали рядок із шістнадцяти крапок, який мав одкрити Айтові одну з найбільших таємниць містера Кейз-Ола. Нарешті, з'явилась і остання цифра.

Айт написав усе число — 7 157 945 832 127 464, забрав вирізані кадрики, подав сигнал електронно-обчислювальній машині відправити котушки з плівкою у сховище і аж тоді полегшено зітхнув.

Цілком ясно, що в малахітовому сейфі Кейз-Ол тримає не тільки заповіт, а й ще щось далеко важливіше. Втратити випадок зазирнути туди — злочин.

Поглядаючи на списаний цифрами рукав спідньої сорочки, Айт неквапно обертав коліщатко, поки з'явилось потрібне число. Помилка могла коштувати життя: хто знає, чи не заревуть сигнальні сирени, чи не пролунає влучний постріл. Але доводилося рискувати.

Задзижчали мотори, дверцята сейфа, завтовшки в зріст людини, відчинилися. Тепер треба натиснути на правий одвірок, як це робив на тих же кадрах Кейз-Ол, вимикаючи, мабуть, охоронні пристрої.

Айт зробив крок уперед. У великій довгій камері спалахнуло світло.

Полиці, полиці й полиці. Стоси паперів, шеренги коробок з магнітофонними нитками. Коли опублікувати ці найпотаємніші записи, здригнеться все людство. Але Айт не торкався нічого. Він був певен, що десь тут є значно важливіший документ. І він таки знайшов його.

Ніша. На верхній полиці — великий засургучований конверт з написом: «Заповіт». На нижній — товстелезна тека, на обкладинці якої чітко виведено: «Операція «Блискавка».

Айт схопив теку. Гарячково розв'язав стьожки, гортав сторінки, не сприймаючи, власне, того, що бачить. Та ось йому в мозок вдарило написане спокійним, рівним почерком Кейз-Ола: «Момент атаки на СКД — 25.00 г. 9.2.16 р. А. е.»

Усе попливло в Айта перед очима. Навіть магнітофонний запис Наради наймудріших — ніщо порівняно з оцим рядком цифр, який визначає життя і смерть мільйонів людей.

Айт перечитав останні рядки вдруге, обережно зав'язав теку, з усіма засторогами замкнув сейф, ще раз перевірив, чи не лишив якихось зрадливих слідів у кабінеті, і вийшов.

Через півгодини, з'явившись до Кейз-Ола за його викликом, Айт узяв із сейфа і подав містерові нікому не потрібний і абсолютно нешкідливий заповіт.

Екзамен було складено успішно.

Кільце звужується

Легенько клацнув автоматичний календар. Число 20 в його віконечку змінилося на 21. Почалась Третя декада Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери. До визначеного містером Кейз-Олом часу атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося рівно чотири тисячі двісті двадцять п'ять годин.

Ще зовсім недавно Айт вважав: досить забити Кейз-Ола — і війни не буде. Потім стало зрозумілим, що війни прагнуть усі двісті наймудріших. Тепер мимохіть наповзав страшний висновок: людської крові прагне вся капіталістична система.

Ні, оті бесіди з комуністами-каторжанами не минули марно для Айта. Вони були тільки першим поштовхом, коротким спалахом світла в темряві. Айт тоді не погодився з комуністами і почав шукати свій власний шлях. Він рухався помацки, спотикався і падав… і все одно мимохіть наближався до тієї дороги, якої хотів уникнути.

Нуль годин три хвилини. Сидить Айт біля столу, чекаючи на виклик «Матері», а думки полетіли аж ген у захмар'я над Монією.

Рідна країна, проклята країна, дивна країна, повна чудес, повна протиріч! Твої чесні трудівники скніють у безвісти, а нероби розкошують. Твої вчені, щоб не вмерти з голоду, створюють найжахливіші засоби знищення, а ті, на чиїй совісті лежать мільйони жертв, організовують комітети захисту бродячих котів та будують мармурові пам'ятники дохлим цуцикам.

Але найстрашнішим, найжахливішим протиріччям є те, що саме Монія — країна, яка досягла неймовірного розквіту лише завдяки тому, що ніколи не воювала, — тепер з упертістю самогубця прагне війни.

Через чотири тисячі двісті двадцять чотири години дев'яносто сім хвилин, саме тоді, коли, як пам'ятав Айт, на майдани міст Союзу Комуністичних Держав вийдуть святково одягнені люди, щоб відзначити свій День Перемоги, з чистого неба обрушиться смерть…

Одночасний вибух трьох тисяч трьохсот атомних та водневих бомб!.. Жах!.. І все це з волі одного Кейз-Ола!.. Та невже він такий всемогутній?

Ні, якщо операція «Блискавка» здійсниться, прокляття людства ляже на всю Монію. Кейз-Ол винен найбільше. Але винні й ті, хто, навіть не бажаючи війни, вигадували, конструювали і будували засоби знищення.

Уряд СКД повинен дізнатись про грізну небезпеку заздалегідь. Але як передати таку звістку? Як переконати, що вона не провокаційна, а правдива?

Клацає та й клацає електричний годинник на столі. Нуль годин тридцять хвилин. «Мати» все не викликає свого старого «Сина». Айт вже починає трохи хвилюватися, але заспокоює себе: мабуть, це випадкова затримка. І він чекає, думаючи про те, як розв'язати питання, від якого аж голова тріскається.

Він потрапив у становище людини, яка, несподівано опинившись посеред нафтового озера, встигла підхопити пошпурену диверсантом запалювальну бомбу. Вже повзе димок, ось-ось гримне вибух… Що робити? Тілом не затулиш: і сам загинеш, і пожежу не спиниш. До берега не докинеш — далеко. Ще хтось мусить спіймати цю бомбу на льоту, перекинути далі, в безпечне місце. І цей «хтось» повинен бути незрадливим, хоробрим та сильним.

Ех, коли б не загинув Лайн-Еу, все було б по-іншому! Його замінила невідома «Мати». Але хто її підтримує? Чи знайде вона спосіб передати кудись оті кілька цифр, щоб усе людство дізналося, що йому загрожує. Кому ж передати?

Коли б Айт міг, він закричав би зараз на всю Монію: «Комуністи, друзі! Я шукаю вас! Ви дуже, дуже потрібні, бо я вірю тільки вам!»

Ні, на заклик не відгукнеться ніхто. Комуністична партія жорстоко переслідується, і якщо вона існує, то лише тому, що дотримується найсуворішої конспірації. На Зорі Кейз-Ола Айтові траплялася нагода зблизитись з комуністами, проте він по-дурному відсахнувся, а тепер хоч і жалкує, та вже пізно.

Хвилинна стрілка годинника описала ще півкола, і аж тоді в навушниках зазвучав голос «Матері». Вона говорила швидко й схвильовано:

— «Сину», пробач за затримку — був обшук, ледве втекла. Гроза насувається. Коліщатко потрібне негайно!.. Ти чуєш, «Сину»? — вона помовчала, а потім її голос прозвучав нерішуче, соромливо. — «Сину», запам'ятай про всяк випадок моє ім'я. Мене звуть Тессі.

Хоч яка серйозна була хвилина і хоч як турбувався Айт за дівчину, він не міг стримати посмішки. Ой, конспіраторко Тессі, яке ж ти ще наївне дівчисько! Тобі скрізь ввижається романтика, а невідомий «Син», мабуть, здається юним і красивим. Твоє щастя, що в Дайлерстоуні кожна десята дівчина — обов'язково Тессі.

Може, з точки зору справжнього конспіратора, годилося б не відповідати цьому дівчиськові зовсім. Але тоді Айт утратив би єдиний зв'язок із зовнішнім світом. Та й небезпека була не дуже великою: навіть коли передавач запеленгують, можна все звалити на спільників Свайна.

— Чую, «Мамо»! — Айт навмисне змінив голос, і він пролунав дзвінко, енергійно, зовсім по-айтовому. — Скажи, з ким ти? Чия ти?

Вона, здавалося, зрозуміла незграбне шифрування.

— Я — там, де був «Батько».

— Дочка пастирів?

— Ні, ні! Зовсім ні!.. Спокій. Захист… — Дівчина ніяк не могла знайти відповідних слів і, певне, вважаючи, що втрачати нічого, випалила: — Комітет Захисту Миру!

— Гаразд. Усе.

Айт вимкнув радіостанцію і розчаровано похитав головою. Комітет Захисту Миру! Скільки їх, отих усіляких комітетів, у благословенній Монії! Конспіраторка Тессі!.. Тьху! Ні, вже хай буде як буде, але таємницю доведеться передати Мей.

Обравши таке рішення, Айт повеселішав. Але день, який почався невдало, приготував для нього, здавалося, тільки неприємності.

О першій годині ранку примчав переляканий головний адміністратор і доповів, що вночі невідомо куди подівся один з лакеїв. Обшукано всі закапелки, перевірено фотоелектричну сигналізацію захисту стін та ліфтів палацу, встановлено, що не піднімався і не сідав жоден вертоліт, — а людини немає.

Ясно було одно: лакей зник. Може, це й справді був якийсь зі спільників Свайна — тоді треба зчинити тривогу. А що коли це той, хто з доручення Мей покотив коліщатко в білий світ?

— Знаю! — Айт насупив брови, велично махнув рукою. — Геть. Нікому ні слова, якщо не хочеш мати справу з самим ясновельможним.

Ця відповідь цілком задовольнила головного адміністратора. Він згадав, як у свій час отак само несподівано зник старий Свайн, і, заспокоєний, пішов геть.

Айт мав на меті розповісти про цей випадок Мей, але, як на те, не вдалося вимкнути ліній підслухування: Кейз-Ол сьогодні зранку засів у кабінеті, не пішов навіть на обов'язкову прогулянку. І це спричинилося до страшного.

Як тільки Айт з'явився на дверях спальні Мей, вона манірно проспівала:

— Псойс, забери, будь ласка, оту бляшанку. Не знаю, як вона вчора опинилася в мене в сумочці.

Айт глянув у той бік, куди вказувала Мей… і обімлів. Цю коробочку він упізнав би серед тисяч інших. В ній лежала злощасна котушка з магнітофонним записом Наради!

Люба, що ти наробила? Через надмірну обережність ти губиш, сама не знаючи того, успіх загальної справи! І не можна подати навіть знаку, щоб попередити тебе, не можна навіть поглядом висловити сумного докору, бо, певно ж, Кейз-Ол зараз нашорошив вуха і ввімкнув екран. О, його зацікавить твоя несподівана «знахідка»!

Айт не помилився. Ледве він простягнув руку до коробочки, як враз клацнули невидимі динаміки, і в кімнаті пролунав різкий голос Кейз-Ола:

— Візьми! До мене! Негайно!

Псойсові личило виконати команду цілком автоматично. Айт так і зробив. По дорозі за оці дві-три хвилини він мав обміркувати все, приготуватися до найнесподіванішого… Чи немає часом ще якоїсь надпотаємної лінії підслухування?.. Чому Мей не сказала прямо, що котушку передав їй він?

Айт поспішно зайшов до кабінету, поклав на стіл коробочку і, дихаючи мов загнаний кінь, став проти Кейз-Ола.

— Головного слідчого!

Айт натиснув на відповідну кнопку.

— Все!

Кейз-Ол лютував. Видно було, що він ледве стримує себе. Мабуть, найнеприємніші, найстрашніші припущення снувалися в його голові, бо він часом аж здригався. Змова! Змовники пролізли до неприступної фортеці. Хто вони? Може, і цей старий пес уже зрадив?

Темні пронизливі очі вп'ялися в Айта, ніби хотіли просвердлити його мозок, обмацати кожну думку. Такий погляд справді важко витримати, мимохіть хочеться зіщулитись і зробити крок назад.

Айт зробив цей крок не тому, що справді злякався Кейз-Ола, а тому, що наслідував Псойса. Ще крок, ще…

Кейз-Ол ішов за ним. Потім зупинився, ткнув пальцем на двері:

— Геть!

Тепер Айт всю надію покладав на щасливий випадок. Котушка з магнітофонним записом Наради сама по собі зрадити його не могла. Але наприкінці неї голосом Айта викладено план знищення наймудріших. Якщо головний слідчий захоче прослухати всю нитку — провал неминучий.

Провал неминучий! Айт ходив мов у тумані. Ненависть каторжника БЦ-105, яка, здавалося, вже вмерла, щоб породити розсудливу, справедливу помсту, спалахнула в ньому з новою силою, потьмарювала свідомість, вимагала негайної дії.

Грати роль полохливого, підлого Псойса Айтові було вже несила. Скільки ж зволікати?.. Чи не покінчити з трильйонером, доки ще не пізно? Але що це дасть? Війни цим не спиниш.

Тессі вмикалась щодня. Вона просила, благала, вимагала надіслати коліщатко. А він навіть не відповідав їй, бо не вірив. Тридцять п'ять днів лишилося до початку війни! Всього лише три тисячі п'ятсот годин! І про це ще не знає ніхто!

Спробувати втекти, щоб самому передати звістку про операцію «Блискавка» кому слід? Але куди? Як? Всі стежки перетяті. Один! Та, яка мусила б підтримати і допомогти, не тільки не робить цього, а й шкодить.

А тут ще напосіла молодість. Скінчилася жовта паста, і, як трава після дощу, з рожевої лисини посунуло попелясте волосся. Воно було м'яким, кучерявим. На щастя, пластмасовий ковпачок та шийна хустка ховали його надійно. Але найстрашнішим і найрадіснішим водночас було те, що Айт з кожним днем помічав у собі все більше від Айта. Для тих, хто бачив його щодня, він не змінювався. Але фотографії свідчили: Псойс перестав бути Псойсом. Старик перетворювався на зовсім іншу, незнайому людину середнього віку.

З якого боку не глянь — надходив критичний момент. Ще день, два, і коли не буде знайдено виходу з неймовірно складного становища — все загине.

Айт шукав і не знаходив.

Бій на полюсі

Даруйте, любий читачу, ми так захопилися далекою планетою Пірейєю, що забули про рідну Землю. А на ній відбувались неабиякі події.

…Про появу дивної потвори на просторах Сибіру першою повідомила геологорозвідувальна партія, що працювала на північ од Северська.

На світанку четвертого січня кілометрів за два від табору на великій швидкості промчало щось чорне й довге. Чудовисько лишило по собі глибокий слід, видавивши в снігу широченний жолоб.

Йдучи цією утоптаною дорогою, геологи незабаром почали натрапляти на деталі якихось машин. Гайки й болти, химерно вигнуті трубки, листи металу виднілися то на дні жолоба, напівзатоптані в сніг, то на його бічних стінках. Тільки далеко пізніше встановили, що це — рештки вертольота Академії наук, який загадково зник разом з Павлом Сєдих з галявини в лісі поблизу Северська.

Пізно ввечері того самого дня зі стійбища Юрасай, що лежало на північ від Северська кілометрів за чотириста, надійшла ще одна чудна радіограма. Радист повідомляв, що через селище промчала якась потвора. Вона затрималась біля метеостанції, поруйнувала спостережні будки, викрала з них прилади й зникла. Очевидці запевняють, що це — велетенська жива істота; в усякому разі, вони помітили в неї два величезні ока, що виблискували в темряві зеленкуватим сяйвом, та лапи.

Як курйоз, радист розповів і те, що на сліду потвори, кілометрів за п'ять від Юрасая, підібрано мисливця Клевцова з Северська. Клевцов плете нісенітницю: запевняє, що його спіймала якась машина, годувала й поїла, показувала чудне кіно, а потім викинула геть. Хоч і досі незрозуміло, як Клевцов опинився так далеко від Северська, проте вірити йому навряд чи варто: кажуть, він п'яничка.

Але по-справжньому світ схвилювала загадкова загибель радянського винищувача, що патрулював уздовж узбережжя Льодовитого океану.

Перетинаючи сто сьомий меридіан східної довготи, льотчик помітив на екрані локатора металевий предмет, що швидко просувався на північ. Згідно з інструкцією льотчик подав сигнал негайної зупинки. Наказ не був виконаний. Тоді льотчик спустився нижче і скинув попереджувальну бомбу по курсу руху чужинця.

Щойно розітнув темряву спалах вибуху, як винищувач крутнувся, ніби його хтось смикнув за крило, і розсипався в повітрі. Оглушений льотчик врятувався тільки тому, що його вчасно викинула аварійна катапульта, а парашут розкрився автоматично.

Льотчик доплентався до метеостанції на острові Проніна аж надвечір наступного дня. Хоч з його маячіння вірогідними були тільки координати місця катастрофи, все ж радянські літаки пильно дослідили той район. Вони нічого не виявили. Зате незабаром дивний всюдихід зафіксували під водою гідрофонні апарати американської воєнної бази «Тайджет-7» в районі Північного полюса.

На базі оголосили бойову тривогу. Ультразвукові передавачі безперервно надсилали застережні сигнали; по курсу руху чужинця висадили кілька підводних фугасів.

Шум під водою затих. Однак зразу ж по тому радіолокатори зафіксували на поверхні криги за двадцять миль від «Тайджет-7» великий рухливий металевий предмет. Він простував точно на північ.

І тоді командир бази дав наказ обстріляти саморухому споруду з далекобійних гармат.

Гарматами керували несхибні електронно-обчислювальні машини. Але снаряди розривались у повітрі, не долітаючи до мети. А потім на обрії перед «Тайджет-7» раптом спалахнув блакитний яскравий промінь. Пролунав тонкий свист, і в ту ж мить «Тайджет-7» почав блискавично руйнуватись.

На місці крижаного острова утворилась величезна ополонка. В ній борсалось кілька десятків оглушених людей.

А другого дня американський посол був прийнятий у Міністерстві закордонних справ СРСР і дістав інформацію, що одразу ж розкотилася по всій земній кулі як найбільша сенсація: машина, яка завдала стільки клопоту обом державам, — не що інше, як всюдихід, з допомогою якого мешканці іншої планети вивчають Землю; агресивні дії всюдихода — самозахист космонавтів. Але ніхто не міг сказати, звідки прилетіла ця ракета; ніхто, крім п'янички-мисливця з Северська, не міг похвалитися, що він торкнувся дивного всюдихода. Його вивчали здалеку з допомогою радіолокаторів: консультативна міжнародна комісія з найвидатніших учених світу прийшла до висновку, що гостям з іншої зоряної системи слід дати повну волю.

Дев'ятого січня, о сімнадцятій годині десять хвилин за московським часом, всюдихід зупинився точно на Північному полюсі.

Занепокоєно стежили за ним учені. Зараз мало щось трапитись — недарма ж космонавти так уперто просувалися до найпівнічнішої точки планети і навіть знищували тих, хто, на їхню думку, перешкоджав цьому.

Десятого січня, о четвертій годині тридцять п'ять хвилин за московським часом, численні спостерігачі зафіксували в районі Північного полюса серію дуже яскравих спалахів. Водночас було помічено, що зубчик всюдихода на екранах локаторів роздвоївся. Один зостався на місці, а другий, набагато менший, почав швидко віддалятись і незабаром вийшов за межі дії апаратів. Тоді його перехопили за спеціальною командою найпотужніші радіотелескопи Радянського Союзу та Англії — для американських обсерваторій предмет лишався невидимим за лінією горизонту, — і астрономи з цілковитою певністю встановили: від Землі в напрямку сузір'я Орла, з початковою швидкістю шістнадцять кілометрів за секунду, вирушила у космічну подорож крихітна ракета. Траєкторію її польоту досить точно визначити не вдалось, бо час спостережень був надто короткий.

Та частина міжпланетного корабля, що зосталася на полюсі, випромінювала вузенький сніп радіохвиль, який повільно, раз на добу, робив коло над північною півкулею. Це свідчило, що напрямок променя в світовому просторі лишається незмінним, навертало на думку, що маленька ракета була тільки керованим по радіо «поштарем» космонавтів у рідну зоряну систему.

Дванадцятого січня надвечір всюдихід зрушив з місця і подався на південь, в напрямку Канади. Тільки він від'їхав на якихось півста кілометрів, як до полюса кинулись кореспонденти й учені.

Вивчати не було чого. На старанно вирівняному крижаному майданчику лежало кілька десятків шестигранників з того ж самого надзвичайно легкого металу, що його знайдено на місці приземлення «метеорита» біля Верхньої Чащоби.

Вчені були розчаровані: адже вони сподівались якщо не побачити космонавтів, то хоч дістати від них бодай якийсь знак привіту людям Землі. Звичайно, нікому й на думку не спадало, що у всюдиході немає жодної живої істоти. Льотчик Тертишний висловив несміливе припущення, що Павло Сєдих, який пропав безвісти під Северськом, тепер подорожує з мешканцями іншої планети. Газетярі підхопили цю гадку, перетворили її з вірогідної версії на беззаперечне твердження, і вже не один юнак світу мріяв побувати на місці молодого російського вченого, якому випало щастя репрезентувати перед космічними гостями людство.

А що ж сам Павло Сєдих? Як і в перші години полону, він перетворився на немовля, якого не спускає з рук занадто дбайлива мати: спав, їв і знову поринав у солодке небуття. Мабуть, справа була не тільки в перевтомі. Цілком можливо, в їжу та питво додавались якісь препарати, що заспокоювали нервову систему.

Юнак прокинувся, аж коли всюдихід рушив з полюса у дальшу подорож по планеті.

Свідомість була чистою і ясною. Дихалося легко, вільно. М'язи повнились енергією.

«Де це я?.. Що це зі мною?..» — В першу мить Павло не міг пригадати нічого. А потім враз перед ним яскравою стрічкою помчали кадри біофільму. Зоря Кейз-Ола… інженер Айт… Цариця краси… Мерзенний виродок Кейз-Ол…

На далекій Пірейї, за мільярди кілометрів від Землі, відбувалися події, дуже схожі на земні. Вони змушували ненавидіти й співчувати, співставляти й протиставляти. Забувалося, що це, зрештою, тільки надзвичайно досконалий кінофільм: хотілося самому стати до боротьби пліч-о-пліч з інженером Айтом.

Павло вмостився зручніше в кріслі, натиснув на кнопку.

Знайомо клацнув фіксатор. Спалахнув екранчик. Засвистів у вухах вітер.

І в ту ж мить Павло Сєдих просто перед собою побачив молоду, повну сили й снаги дівчину.

Загрузка...