Зачароване скло

Ейдан рвонув туди. Але коли він влетів у вітальню, а Ендрю подивився на нього, відірвавшись від перебирання нот, що лежали на стільці, вже було занадто пізно. Голос містера Стока затріщав як грім на відстані.

- Мій шпараг! Цей ваш незграбний, безмозкий дурень ПЕРЕКОПУЄ КЛУМБУ ІЗ МОЇМ ШПАРАГОМ!

У відповідь заверещав голос місіс Сток, гострий як кинджали:

- І що тут такого? Я не розумію навіщо ви взагалі її вирощуєте! Ви ніколи не приносили жодної стебелини спаржі у цю кухню!

- Вона для Фестивалю, ви, тупа корова! ЙДІТЬ ТА НАКАЖИТЬ ЙОМУ ЗУПИНИТИСЯ!

- Самі скажіть. Це ваша спаржа!

- О Боже! – сказав Ендрю. – Через це ти прийшов до мене? – Ейдан кивнув. Він насилу переводив дух. – Я думаю, - сказав Ендрю, - єдине що ми можемо зробити зараз, це не висовуватися. Але чому…

- Ви сказали Шону зарити мішки із цементом, - пихтів Ейдан. – А потім, я сказав йому не закопувати їх посередині газону.

Ендрю посміхнувся.

- Тоді вже занадто пізно щось робити, окрім як приймати ставки на те, яким буде наше покарання.

Ейдан виявив, що йому дійсно, дійсно подобається Ендрю. До цього часу він був занадто боязкий, щоб признатися у цьому. Він також посміхнувся.

- У нього є броколі, схожі на маленькі дуби.

- Ні, це буде ревінь, - сказав Ендрю. – Ставлю на ревінь. У нього є декілька вищих за тебе.

Але виявилося, що отримали вони спаржу. Через декілька хвилин після того, як місіс Сток забрала Шона та обурена відшторміла геть, на кухонному столі з’явилася величезна коробка із спаржею, перемішеною із землею.

- Подвійне покарання, - бадьоро сказав Ендрю. – Місіс Сток навіть не дочекалася, щоб приготувати кольорову капусту із сиром. Ти любиш спаржу?

- Ніколи не їв, - сказав Ейдан. – Як її готувати?

- Можна приготувати її на пару, підсмажити або зварити, - сказав Ендрю, вибираючи із коробки. – Мій дідусь призвичаївся любити її, тому що дозволяється опустити її у масло та їсти пальцями. Але боюся, містер Сток дозволив вирости їй занадто великою та дерев’яною. Давай просто помиємо її та покладемо на кришу сараю із дровами. Можливо, комусь вона сподобається.

“Так, і я не можу дочекатися, щоб побачити – кому!”, подумав Ейдан.

Ендрю витягнув звичайного кухонного стільця та стояв на ньому, поки Ейдан протягував йому капаючі зелені пучки спаржі, які вони вимили у великій залізній каструлі на кухні.

Як тільки вони розпочали, з-за рогу, поспішаючи та трохи похитуючись на елегантних туфлях, з’явилася Сташ.

- Все приведено у порядок і я ухожу, - почала вона, але зупинилася та захихикала, коли побачила що вони роблять. – О, у вас також є відвідувачі? Наші забирають частування з нашого столу, що стоїть у саду. Але вони їдять лише м’ясне. Тато каже, що це має бути лис. А що ви думаєте про своїх?

Ендрю зробив паузу в обережному викладанні спаржі вздовж заглиблень у рифленому даху.

- Я зовсім не певен. Вже можна користуватися комп’ютером?

- Цілком, - сказала Сташ. – Я поспішаю додому, щоб вчасно дійти та уберегти тата від поїздки на авто. Ви не повірите яка плутаниця була під час поїздки на ланч! Він забув, що авто адаптоване і ним треба керувати виключно руками.

Вона владно поманила. Ендрю зрозумів, що вдвічі зігнувся на стільці, так, щоб її рот був біля його вуха. “Командирша!”, подумав він. Але така була вдача Сташ. Він не міг втриматися від сміху.

- Дякую, за те, що Ви зробили для тата! – прошепотіла вона. – Він був настільки пригнічений, що почала я хвилюватися. Як Вам це вдалося?

- Гм…його нога була майже там, - сказав Ендрю. – Я просто вставив її на місто.

- А це триватиме? – швидко запитала Сташ. – Не думаю, що він зможе перенести ще одну втрату ноги.

- Я завжди можу повернути її на місце, - сказав Ендрю, більш впевнено, ніж почувався насправді. - Кажіть йому про це, час від часу.

- Скажу, - мовила Сташ. – А зараз маю летіти. Побачимося!

Вона помчала навколо будинку геть, на розкоші, що хиталася. Ендрю помахав на прощання пучком спаржі, яку тримав і мало не впав зі стільця.

- Виглядаю повним дурнем, - сказав він Ейдану. – Наступний пучок, будь-ласка.

До того часу, як вони закінчили, сарай для дров виглядав так, наче його дах, замість соломи був вкритий спаржею. Ейдан не міг дочекатися, щоб побачити хто прийде і з’їсть її. Було добре, що спаржі було так багато. У нього буде достатньо часу, щоб спуститися сходами з ліхтарем, як тільки він почує чавкання.

Ейдан рано ліг спати, знову сказавши, що втомився, що було далеко від істини. Він підпер усі вікна у своїй спальні згортками нових шкарпеток так, щоб їх не заклинювало у необхідну мить. Він одягнув нову піжаму, а на неї - нову шерстяну куртку та новий дощовик. Потім він переніс подушки з ліжка на підвіконня, щоб було зручно сидіти там, із ліхтарем, чекати та слухати. Сарай із дровами був просто за рогом. Він повинен легко вловити жування.

Через годину від відчував холод, незважаючи на нову шерстяну куртку, але більше нічого не трапилося. Ейдан чув як ухає сова, по дорозі проїжджають машини та десь на відстані сміються люди у пабі. Але це були звичайні звуки. Ще через годину, коли стало зовсім темно, він почав роздумувати, чи може таємничий відвідувач створювати магічну тишу. Ейдан міг просидіти тут всю ніч і нічого не почути.

Ця думка переполохала його і він зрозумів, що єдиний спосіб переконатися, що він усе побачить - це вийти назовні та чекати поруч із сараєм для дров. Він підхопився, схопив ліхтар та попрямував навшпиньках по скрипучій підлозі угору - до опуклості усередині,- та униз – до дверей спальні. Він скрипнув дверима. Тьфу. Дурень. Він повинен був змастити їх олією. У кухні ж стояла банка із WD40 ^[22], але він не подумав взяти її, як взяв ліхтар. Він прокрався коридором та униз сходами. Вони також скрипіли. Є якійсь спосіб змастити сходи? Мабуть, ні. Речі скиплять, коли вони старі. Добратися униз, до першого поверху було полегшенням, там підлога була кам’яна. Ейдан пронісся по плитах та через кухню.

Ендрю, який читав, сидячи у зручному кріслі у вітальні, почув легкі кроки, що пробігли по коридору, та підвів очі. Ейдан? Встав з ліжка для чого? Мабуть знову зголоднів та збирається пошукати печиво, що вони купили вранці. Немає чого хвилюватися. Ендрю повернувся до книжки, коли почув слабкий віддалений звук обережно відчинених та зачинених задніх дверей. Тоді від зрозумів що Ейдан хоче зробити. Він вилаявся та кинув книгу.

Ейдан пройшов навшпиньках по росистій траві, задихаючись від холоду. Він повинен був взутися. Зараз вже запізно. Він підійшов до рогу будинку та, дуже обережно, притулив плече до каменів стіни та просунувся бочком.

Візитер вже був там. Він був величезним. Місяць уривчасто пробігав крізь димоподібні хмари та Ейдан міг бачити на тлі неба візитера, який підносився над сараєм із дровами, нахилявся та був дивним. Він протягнув частину себе…

Ейдану вмить згадалися Ловці з Лондону. Протягом хвилини, що тривала годину, він був навіть більше переляканий ніж тоді, паралізований жахом, поки величезна форма розгорнулася угору та зробила таємничі рухи. Потім був хрускіт, після якого було чутно дуже величезне жування.

Це вегетаріанець, нагадав собі Ейдан. Йому вдалося зробити глибокий вдих. Він підняв великого ліхтаря, направив його на створіння та включив. Ліхтар випроменив віяло сліпучого білого світла.

Візитер заскигливши зарохкав та спробував прикрити очі пучком спаржі, яка була у його величезній руці. Він сказав, досить виразно:

- Не роби цього!

Автоматично, Ейдан вимовив:

- Вибачте, - та вимкнув ліхтаря. Тоді, звичайно, він нічого не зміг розгледіти. Він відкрив та закрив очі, щоб відійти від засліплення та роздумував над тим, що побачив. На якійсь момент йому здалося, що він дивиться на Шона. Але Шона, що разів зо чотири більший свого звичного розміру, висотою майже у п’ять метрів і з такою ж шириною. Шона з розпатланим волоссям, що заплутується униз, до широких плечей. Але брудне обличчя, серед волосся, не було доповнено величезною дурістю, як у Шона. Ні, це не був Шон. Це було щось інше.

- Треба дивитися правді в очі, - Ейдан виявив, що сказав це уголос. – Ви – Велетень.

- Поки що ні, - невдоволено відповів візитер. Він повинен був мати глибокий гримаючий голос, але факт був у тому, що його голос був досить високий, подібний до голосу Шона. – Я росту повільно, - сказав він. – Ти хто? У тебе вікна на очах, але ти не звичний хлопець. У того волосся було як солома.

- Я Ейдан, - сказав Ейдан. І подумав: “Він мабуть має на увазі Професора Хоупа, коли той був хлопчиком! Тож Ендрю приходив та дивився!” – А як Вас звати?

Візитер відкусив великий шматок спаржі та відповів захрумкотівши.

- Вибачте? – сказав Ейдан. Ні, його ім’я може бути хрускіт.

У цей момент, з-за рогу будинку Ендрю сказав:

- Привіт, Гроіл.

- Пр’віт, Пр’віт! – візитер відповів збуджено, розмахуючи двома пучками спаржі на тлі слабого світла з неба. Він розмахував так само як Шон, коли той був схвильований. – Хто ти? Не звичний старий чоловік, так?

- Ні, - сказав Ендрю. – Я Ендрю.

- Ендрю! Ти виріс швидко! – вигукнув велетень. Він махнув жменею із спаржею у бік Ейдана. – Тоді він…?

- Перебуває тут, - сказав Ендрю. – Як я колись. Я сподіваюся Ейдан не турбує тебе під час вечері. Мій дідусь дуже сердився на мене…

В цей момент Ейдан нервово подивився на Ендрю, а потім на Гроіла, але Гроіл просто запхав обидва пучки спаржі до свого рота, могутньо захрумкотів, проковтнув, із звуком розблокованого дренажу , та сказав:

- Нє, нє. – В сірому, уривчастому світлі Місяця, здавалося, що він посміхався. Після наступного, дренажного ковтка, він сказав. – Все ще вдягнений у джемпер, якого ти мені дав. Бачиш? – Він гордо потягнув щось на грудях.

Зараз Ейдан бачив досить добре. Штука, яку Гроіл тягнув, колись мала бути джемпером, але зараз вона майже вся була у дірках, як темна нерівна майка без рукавів, дуже розтягнута на його великих грудях. Нижче він носив пов’язку на стегнах, яка колись, мабуть, була банним рушником.

- Тобі так не холодно? – запитав Ейдан перш ніж встиг зупинитися.

- Іноді, - визнав Гроіл. – Зимою. – Він підібрав наступну жменю спаржі та вказав нею на Ендрю. – Він дав мені одяг, бачиш. – Він все ще вказував спаржею на Ендрю. Ейдан міг бачити великі очі, на його обличчі, які світилися, радше сумом. – Потім він виріс. Кожен зростає швидко, окрім мене. Зараз ти виглядаєш як старий чарівник. Де він?

- Боюся, що він мертвий, - сказав Ендрю.

Очі непевно блимнули. Потім вони звернулися до Ейдана по допомогу.

- Що таке мертвий? – запитав Гроіл.

Ейдан і Ендрю одночасно відповіли. Ендрю сказав:

- Пропав назавжди.

Ейдан сказав:

- Більше тут немає, - та проковтнув страждання.

- А. – Гроіл, деякий час розмірковуючи, жував спаржу. – А потім ви його з’їли? – припустив він. – Я одного з’їв пропавшу-назавжди білку. Вона мені не дуже сподобалась.

- Е… ні, - сказав Ендрю. – Не зовсім. Скоріше як білка, перед тим як ти її з’їв. Він залишив мене тут головним. Давайте змінимо тему. Тобі подобається спаржа, яку ми тобі залишили?

- Це? – Гроіл вискріб наступного пучка спаржі з даху та тримав його в місячному світлі. – дуже смачно. Хрустка. Трохи гірка. На смак зелена. Шпараг ^[23], так?

Ейдан подумав про містера Стока та намагався не розсміятися. Гроіл посміхнувся йому. Великі пласкі зуби блиснули у місячному світлі.

- Я чув як він кричав про неї у саду, - сказав він. – Це нове слово я знаю.

“Отже, Гроіл ховається десь у Мелстоун Хаузі”, подумав Ейдан.

- А що ти робиш узимку, коли холодно? – запитав він.

- Я звиваюся униз, - сказав Гроіл. – Під матерію. Земля надає тепло.

- А ти би хотів ще одягу? – запитав Ейдан.

Гроіл подумав над цим.

- Щось просторніше? – сказав він, смикаючи нитки вовни на грудях.

- Тоді я подивлюся, може щось знайду, - сказав Ейдан.

Ендрю кашлянув.

- Ейдан, я думаю ми повинні залишити Гроіла із його вечерею. Мій дідусь був дуже суворий щодо цього. А тобі потрібно у ліжко. Не забудь захопити ліхтаря.

- О. – Гроіл не зовсім був вегетаріанцем, зрозумів Ейдан. Хтось, хто може думати про поїдання мертвих дідусів, може не знехтувати і живими хлопчиками. – О, я… Тоді на добраніч, Гроіл. Побачимося.

- Побачимося, Едвін, - щасливо сказав Гроіл. Його зуби закрилися на наступній порції спаржі із кусанням та хрускотом.

Ейдан, який нахилився та намацав ліхтаря, якого кинув десь у траві, сердито розмірковував чому ніхто не може запам’ятати його ім’я правильно. Він бурмотів про це, слідуючи за Ендрю у будинок та у тепло за французькими вікнами.

- Я ще не хочу спати, - сказав він, коли вони зайшли у приміщення. – Я занадто схвильований. Ви не заперечуєте якщо я залишуся тут та зроблю трохи одягу для Гроіла?

Бабця би сказала “Ні” та одразу б відіслала Ейдана до ліжка. Ендрю ж просто приємно запитав:

- І як ти пропонуєш зробити одяг?

- Я покажу Вам. – Ейдан поклав ліхтаря на піаніно та кинувся нагору, у свою кімнату. Назад він прийшов із своїм старим одягом – одягом, якого він одягав протягом більшої частини минулого тижня – та розклав його на зношеному візерунковому килимі. Потім він зняв окуляри. – Ось так, - пояснив він Ендрю, який знову сидів у доброму кріслі із книгою. – Якщо я зніму окуляри, речі збільшаться, у будь-якому випадку. Гадаю я можу зробити його дійсно більшим.

Ендрю відповів у своїй ввічливій манері:

- Безумовно, варто спробувати. Пам’ятаю, у твоєму віці я також вкрай засмутився від думки, як холодно має бути Гроілу. Коли я вперше його зустрів, на ньому взагалі не було одягу.

І як він це забув? дивувався Ендрю. Він повністю забув Гроіла. Все що він пам’ятав, це те, що дуже не розумно пробувати дізнатися що або хто поїдає їжу з даху сарайчика для дров. Але він повинен був пам’ятати. У нього були неприємності із дідусем щодо шпигування за Гроілом, та неприємності із місіс Сток щодо крадіжки рушника. Потім, коли він повернувся додому, у нього були неприємності із матір’ю щодо зниклого джемпера. Вона своїми руками сплела його для Ендрю, щоб він вдягав його у Мелстоуні. Цього було достатньо, щоб людина пам’ятала про все це, ви би подумали. Але він забув, тому що, коли став старше, він знав, що дорослі не вірять у голих велетнів, що з’являються опівночі.

Далі, ця загадка - чому Гроіл виглядає так схоже на Шона. Ендрю подумав, що мабуть він дав роботу Шону, тому що Шон виглядав якось знайомо. У нього було смутне відчуття, що його дідусь щось казав про цю схожість. Це була ще одна з магічних речей, про які йому казав Джоселін. Він підозрював, що так чи інакше, дідусь готував його, досить ретельно, для цього поля-піклування. А Ендрю забув геть усе.

- Тобі Гроіл когось нагадує? – запитав він у Ейдана.

- Так, - сказав Ейдан. – Шона.

У нього була проблема. Одяг розтягувався, але дуже повільно і нерівномірно, в деяких місцях він ставав тонесенький як павутиння. Ендрю зняв окуляри та подивився на Ейдана, який навпочіпки видів на килимі, дивлячись, дивлячись на пару джинсів у яких одна штанина була довше за іншу. Пару років тому він би подумав, що Ейдан божевільний.

- Спробуй повернути його до звичайного розміру а потім думай про кожну нитку як більшу та товстішу, - запропонував Ендрю. – Ніби розглядаєш одяг у мікроскоп.

- О, так, але…Дякую, - схвильовано сказав Ейдан.

Настала пауза, протягом якої спортивна куртка нарешті виросла, а джинси скоротилися.

- Ви знаєте, - Ейдан вибухнув у розпачі, - я ненавиджу моє ім’я!

- Чому це? – спитав Ендрю.

- Ніхто не каже його правильно! – сказав Ейдан. – Навіть Гроіл! Так чи інакше, це жахливе ім’я! Ейдан - Святий та Каін, який був першим вбивцею. Яке поєднання!

- Але більшість людей є таким поєднанням, - сказав Ендрю.

- Так, але вони не мають імен, які це кажуть! – сказав Ейдан з огидою.

- Це правда, - погодився Ендрю. – Але тобі не спало на думку, що якби ці Ловці звернулися до тебе правильно, ти би вийшов до них?

- О! – Ейдан був цим сильно вражений. – Думаєте я би вийшов?

- Так. Імена наділені могутньою силою, - сказав йому Ендрю. – Можливо, те, що вони неправильно тебе називали, врятувало тобі життя. Крім того, жодне з твоїх імен не означає те, що ти думаєш. Ось. Дозволь показати тобі.

Недужий від напливу речей, які він не міг згадати, що зводило його з розуму, Ендрю схопився та підійшов до книжкових полиць. Ейдан недовірливо спостерігав як Ендрю схопив дві книги та розкрив їх на піаніно. “Знову став професором”, подумав Ейдан

- Так, ось тут, - сказав Ендрю. – Ейдан це скорочене ім’я – зменшена версія або ласкаве наймення - ірландського імені, що означає “вогонь”. Ти – “молодий вогонь”. Думай про себе як потріскуюче та прагнуче угору довге жовті полум’я. А також блискуче. А Каін…, - він повернувся до книги. – Тут сказано, що Каін, як прізвище немає нічого спільного із першим вбивцею із Біблії. Воно, радше, означає “зона війни або син воїна”. Можеш думати про себе як про “Молодий Вогонь, Син Воїна”. Тобі від цього полегшало?

- Дозвольте глянути, - сказав Ейдан, підстрибуючи. Ендрю люб’язно штовхнув до нього книги. Ейдан нахилився над ними та виявив, що Ендрю, був цілком правий – окрім того, що Ендрю дещо прикрасив значення, які давали книжки.

Коли він повернувся до одягу на підлозі, то виявив, що він добре ріс сам по собі. Зараз одяг був розміру дещо більшого ніж був Гроіл та займав майже весь килим. Не важливо. Гроіл сказав, що все ще росте.

- Стоп! – сказав йому Ейдан і одяг припинив рости. Ейдан повернувся до Ендрю, посміхаючись від полегшення. – Така собі крива навчання! – сказав він. – Заклинання та імена.

- Часто це одне й те саме, - сказав Ендрю. – Але я думаю, коли люди кажуть “крива навчання”, вони роблять помилку. Для мене навчання завжди означало пряму необізнану лінію, що потім, час від часу, прямо перестрибує до вищого рівня. Ти згідний із цим?

Ейдан подумав над цим та кивнув. Ви завжди навчаєтеся речей випадково, в основному тому, що люди приходять та кажуть вам щось. Він починав думати, що Ендрю вражаюче мудрий.

- А зараз іди спати, сказав Ендрю. – Або я скажу Гроілу, що ти хочеш, щоб він тебе з’їв.

Глава 6.

Ейдан відправився у ліжко, де солодко спав. Ендрю, з іншого боку, мав тривожну ніч, повну неспокійних снів, в яких він постійно шукав речі, про які йому казав дідусь. У снах, він постійно шукав дідуся, щоб розпитати, а дідуся ніде не було. Натомість, раз чи два, він знаходив Сташ, але вона лише безтурботно сказала:

- Все у комп’ютері, - та зникала.

Отже, Ендрю снилося, що він подивився у комп’ютері та знайшов інформацію, схожу на кольоровий дим, і, як дим, знання втекли крізь його пальці, коли він схопив їх. У якійсь момент він майже прокинувся, кажучи:

- Думаю, я повинен попрацювати над цим сам. – Це його роздратувало, тому що знову відстрочувало роботу над книгою. Нарешті він прокинувся теплим сірим ранком, радіючи, що ніч закінчилася.

Зазвичай, Ендрю б одразу сів працювати над книгою. Але йому була потрібна Сташ, для того щоб почати, а Сташ сьогодні не працювала. Ендрю бурчав над сніданком:

- Втрачений день, втрачений день.

- Чому б нам тоді не взяти мапу та пройтися кордонами? – запропонував Ейдан.

- Гарна ідея! – сказав Ендрю.

Оскільки місіс Сток запізнювалася цього дня – якщо вона взагалі збиралася прийти після скандалу із містером Стоком – Ендрю та Ейдан самі зробили сандвічі та залишили їй записку. Ендрю виявив, що вони із Ейданом носять той самий розмір взуття - очевидно Ейдан виросте доволі високим, - тож Ендрю, досить неохоче позичив Ейдану другу пару зі своїх найкращих чоботів. Вони взяли дощовики, знайшли мапу та вирушили через вологі сірі поля у напрямку Мел Тампу.

Ейдану надзвичайно сподобалося. Він цього не очікував, адже був міським хлопчиком та не звик до ходьби по нерівній місцевості. Справді, коли вони проходили через рваний живопліт, навпроти сарайчику для дров, він був впевнений, що йому не сподобається. Вступаючи на перше поле, від відчув дивні, нервозні емоції.

- Не схоже що тут дуже безпечно, - сказав він Ендрю.

- Мабуть так і є, - сказав Ендрю. – Гадаю, я пам’ятаю як мій дідусь казав, що Мелстоун Хауз та його землі є свого роду зоною безпеки. Але нехай тебе це не турбує. Він володів – а зараз я володію – всіма цими полями, пагорбами та лісами. Я здаю їх в оренду для випасу худоби, але вони все ще мої.

Ейдан задумався які почуття викликає володіння всіма цими землями, що простиралися, та усвідомлення, що все це належить тобі. Либонь, переважно хороші.

Йому не сподобалося коли вони зустріли Воллі Стока, фермера, який пас своїх корів та овець на полях Ендрю. Воллі був низенький, із червоним обличчям та похмурий. На ньому був плаский, похмурий капелюх і він був великий балакун. Ейдан стояв нетерпляче, поки Воллі намагався умовити Ендрю взяти цілу вівцю у морозильник, як частину плати за оренду полів Ендрю. Ендрю знав, що це було ухилення від оподаткування і він не хотів цього робити; але потім він глянув на Ейдана, що занепокоєно стояв біля нього, і подумав як багато Ейдан їв. Він погодився на вівцю та спробував піти. Але Воллі ще не закінчив.

- Ви чули про махінації у комітеті Фестивалю? – запитав він. Ендрю сказав Ні, він не чув. – Справжній скандал, - сказав Воллі. – Місіс Фаншоу-Сток настоювала на надувному замку, поки двоє членів комітету не вийшли з нього. Ніхто спочатку не знав що робити. Але потім вони привели вікарія, щоб було достатня кількість у комітеті, а вікарій сказав запросити містера Брауна…

- Містера Брауна? – запитав Ендрю.

- Містер Браун з Менору, унизу, - пояснив Воллі. – Справжній відлюдник, він навіть гірший за Вас, Професор. Всі були дуже здивовані, коли містер Браун погодився. Ніхто не знав наскільки він буде добрим, але ось – на тобі. І нарешті у нас буде справжня знаменитість, щоб відкрити Фестиваль. Добре відомий. Готує по теліку. Він притягне людей і все буде добре. Якщо пощастить, цього року ми отримаємо прибуток, якщо буде гарна погода. Цього року жахлива погода. Може знищити мене, ціни на молоко дуже низькі, а супермаркети платять дрібноту за ягнят.

- Він завжди каже, що буде знищений, - сказав Ендрю Ейданові, коли Воллі пообіцяв доставити вівцю наступного місяця, і вони нарешті рушили.

- О, гей! – крикнув їм услід Воллі.

Ендрю обернувся, сподіваючись, що Воллі його не почув. Ейдан зітхнув.

- Я чув, - сказав Воллі, - від Сташ – працює на Вас зараз, так? – що її тато отримав врешті решт штучну ногу. Ходив до нового спеціаліста, я чув. А Ви чули?

Ендрю сказав, що він чув.

- Чесне слово! – сказав він, коли Воллі, нарешті дозволив їм піти. – Невже всі у Мелстоуні знають усе що ми робимо?

Вони перетнули два поля і вийшли через ворота до Мел Тампу. Прогулянка почала дійсно подобатися Ейдану саме з цього місця. Зблизька, Мел Тамп виявився захоплюючим скупченням маленьких зелених стежок, що розбігалися туди-сюди, між кущів із сильним ароматом. Ейдан відчув, що люди тут були дуже зайняті. Можливо, Гроіл був одним із них. Ейдан роздивлявся та дивився, поки вони піднімалися, у випадку якщо Гроіл десь згорнувся, під кущем або в одній з, дивним чином трав’янистих, впадин, але не було жодних його ознак. Тут були кролики та пташки, але нічого незвичайного. З вершини Тампу, ви могли дивитися на містечко, що звивалося та тягнулося, та на Мелстоун Хауз, наполовину захований серед своїх двох великих дерев – дуба та мідного бука. Навіть було видно блискіт віддалених димоходів Мелстоун Менору, де жив відлюдник містер Браун. Дивлячись у інших напрямках, ви бачили милі та милі темно-зелених полів, лісів та луговин.

- Так кордони не побачиш, - сказав Ейдан, одягаючи окуляри, після експериментів, які проводив неозброєними очима.

- Таким чином – ніколи, - сказав Ендрю. – Ми маємо зробити це методом проб та помилок.

Вони спустилися по схилу та, через поля та луговини, попрямували до єдиної ділянки кордону, щодо якого Ендрю був певен: провалля у дорозі, де він зустрів привид старого Джоселіна. Коли вони прийшли на місце, розігріті від ходіння та охолоджені невеличким вологим вітром, Ейдан думав: “Оце і є життя!”. Він почувався радше розчарованим, коли вони вийшли лише на звичайну дорогу, із рідкісними авто, що мчали вздовж неї.

Коли з обох боків не було машин, Ендрю пішов уперед до насипу, перетинаючи дорогу просто перед проваллям, де стояв привид. Просуваючись настільки повільно, наскільки насмілювався, у випадку якщо хтось вилетить на швидкості, він звивався угору та униз по невеликому підвищенню дороги, поки не зафіксував у свідомості, які саме почуття викликає кордон. На тій стороні, де знаходилося поле-піклування, було почуття як те, що він зараз сприймав як нормальне: глибоке та трохи захоплююче. З іншої сторони…

- О! – вигукнув Ейдан. – З цієї сторони усе нудно та небезпечно! Як стояти на злітно-посадковій смузі на шляху у літака. Розпластаний, але на щастя не мертвий.

- Так. Ми шукаємо саме це почуття. Тоді ми будемо знати, що знаходимося просто за межами кордону, - сказав Ендрю.

З іншої сторони, у живоплоті, була хвіртка. За нею виднілося поле майже стиглої пшениці, а поряд із ним - проглядалися залишки ґрунтової дороги.

- Схоже, - сказав Ендрю, - що колись тут була стежка. Якщо вона іде вздовж всієї лінії кордону, це значно полегшить нашу справу.

Це не було надто легко. Там була, або нещодавно зникла стежка, на більшості шляху, але хто б не володів цими землями, він виорав стежку, або викопав живоплоти, щоб збільшити площі пасовищ, і у цих ділянках було дійсно важко віднайти потрібний напрямок. Ейдан, коли відхилився від глибоке-та-захоплююче у бік розпластаний-та-у-небезпеці, сподівався, що за ними ніхто не спостерігає. Мабуть, вони виглядали як божевільні, коли удвох, обережно, пересувалися зигзагами по широкому зеленому лугу. Ендрю ж більше хвилювало що їх побачить якійсь фермер, коли вони продовжили свій шлях по кукурудзяному полю, шалено шелестячи та намагаючись не зіпсувати урожай.

Вони підійшли до маленької річки, над якою був міст. Але він був поламаний, і вся річка була з запеклістю відгороджена колючим дротом та товстими густими деревами.

- Це майже виглядає так, ніби хтось не хоче, щоб ми цим займалися, - сказав Ейдан.

- Схоже на те, - погодився Ендрю дивуючись, що дідусь мав ворогів, про яких він не знав. – Давай з’їмо сандвічі.

Вони їли ланч сидячи на березі річки, глибше у розпластаний-та-у-небезпеці, де була піщана мілина, яка могла би допомогти їм перейти річку, думав Ендрю. Поки Ейдан весело зжував більшу половину сандвічів, Ендрю витяг мапу і позначив кордон, який вони вже відшукали. На диво він був постійним, рівномірно кривуватим, і здавалося починав промальовуватися як великий овал, біля центру якого стояв Мелстоун Хауз. У нього виникла велика спокуса домалювати решту овалу та піти додому. Але це було схоже на шахрайство. Поки він це робив, у нього виникло незворушне переконання, що його відповідальність за поле-піклування означає що він повинен, персонально, обійти кожну ділянку кордону. Все одно, він позначив на мапі лінію олівцем, де він думав пролягає кордон. Буде цікаво дізнатися, чи справдиться його передбачення.

Вони перейшли річку, стрибнувши з піщаної мілини та, радше, промокли. Потім вони пішли униз за річкою до зламаного мосту та продовжили шлях звідти.

На цій ділянці стежка колись проходила між двома живоплотами, а потім була забута. Зараз вони пробиралися крізь середину живоплоту, де ожина порвала їх одяг, гілки шмагали обличчя, яблуні били по головах а кропива намагалася ужалити ноги крізь одяг. Вони продиралися протягом миль, розгарячені та ледь дихаючи, в той час як їх волосся вкрилося насінням, поки нова Ейданова шерстяна куртка більше не виглядала як нова, а їх чоботи не стали важкими від бруду.

А потім одразу усе змінилося. Вони вихиталися на належну стежку, з іншої сторони якої стояв паркан. На паркані було повідомлення:

ПРИВАТНИЙ КІННИЙ ЗАВОД ТРИМАТИСЯ ПОДАЛІ

- Що це означає? – видихнув Ейдан. Він зняв свою куртку та струсив із неї насіння.

- Це місце, де тренують скакових коней, - сказав Ендрю. Він оперся на паркан та подивився на довгі смужки зеленого дерну, що бігли вправо та вліво на їх шляху. – Знаєш, - сказав він, - цей кордон має бути дуже старим. Я гадаю, що можу простежити лише половину на цій території, але іншу – ні. Ці стайні мають тягнуться прямо через наш кордон. Це не має сенсу, хіба що стайні значно новіші. – Він переліз через паркан та опинився на товстій, товстій, м’якій як подушка, траві. – Давай, Ейдан. Нам доведеться зайнятися незначним правопорушенням.

Ейдан здригнувся. Припустимо, хтось викличе поліцію…

- Я певен все буде добре, - сказав йому Ендрю. – Вони скачуть на конях лише рано вранці, я це знаю. І буду дуже здивований, якщо ми когось зустрінемо.

Він покрокував далі, залишаючи наповнений насінням бруд, з його чобіт, на дерні. Ейдан слідував за ним, присідаючи. Зелені проміжки були розділені один від одного рядами вищої трави, повної диких квітів. Вони просувалися далі по схилу, який за своєю формою дещо нагадував зв’язку бананів, був відкритим та виказував їх, і Ейдан чекав, що будь-якої секунди їх двох помітять та покличуть. І, у деякому сенсі, він був правий.

Кордон різко загинався до кінця містечка, звужуючись у овал, як і передбачав Ендрю. Вони простежили кордон по крутому пагорбу та знову, під кутом, униз, туди, де вони могли бачити червону цеглу будинків, які, очевидно, були стайнями, та великий будинок унизу на відстані, серед дерев, який був зв’язаний цими стайнями. Тут, якійсь вершник, вириваючи дерен, наближався до них. Ейдан озирнувся навколо у розпачі, оскільки навкруги була лише сама трава, у якій не заховаєшся. Він подумав, може впасти на неї та розпластатися.

Але Ендрю радісно махав вершнику. Вершник також махав та радісно гупав до них. Кінь протестуючи фиркнув, коли його зупинили. Сташ, на його спині, виглядала на подив чарівно у касці, посміхаючись їм.

- Здрастуйте, - сказала вона. – Загубилися? Чи вчиняєте дрібне правопорушення?

- Останнє, - сказав Ендрю у манері, найбільше схожій на професорську. – Ми відслідковуємо кордон мого поля-піклування. – Він був так несподівано радий побачитися зі Сташ, що не був досить певен як це показати.

- О! сказала Сташ. – Саме тому? Це начебто створює вам перешкоди, а? Втомилися, йдучи схилом через поля для тренувань. Якщо вам необхідно пройти кожний дюйм кордону, боюся у вас будуть проблеми. Він проходить прямо через будинок Ронні Стока. Тато каже, що Мелстоун Гранж мали побудувати значно пізніше тих часів, коли Брендони створили своє поле-піклування. Але не хвилюйтеся, - швидко сказала вона, побачивши як розгублено дивився Ендрю. – Сьогодні цілий день відбуваються зустрічі щодо скачок. Ронні та місіс Ронні та помічник тренера, всі на них. Зустрінемося біля великих воріт і побачимо, що я зможу зробити. Але спочатку я маю трохи потренувати бідного Флотсама ^{[24 ]}!

Останнє речення вона кричала через плече, оскільки кінь понісся галопом. Ендрю знизав плечима.

- Мабуть, нам слід продовжити, - сказав він.

Після цього, подорож для Ейдана стала трохи схожою на мрію. Вони слідували за кордоном униз пагорба, потім з полів для тренування вийшли у прекрасний, доглянутий сад, де пройшли через куток клумби з трояндами. Вони щойно досягли високих залізних воріт, які, здавалося, відкривалися на кінний двір, коли пригалопувала Сташ, з іншої сторони садової стіни. Вона причепила коня до кільця у стіні, дала йому шматочок цукру та – Ейдан поморщився – поцілувала його у великий ніс та ковзнула через ворота до них.

- Сюди, - сказала вона та привела їх у великий, доглянутий будинок. – Як ви гадаєте, ви зможете нести своє взуття? – сказала вона, коли вони увійшли. – Не думаю, що Ронні буде вдячний за всю цю багнюку на килимі.

Тож вони відслідковували кордон у шкарпетках. Ейдан виявив, що так було краще. Кордон шипів під його ступнями нижче килимів Ронні Стока. Очевидно, це були дуже дорогі килими. Ейдан подумав, що вони були огидні – саме це, вирішив він, і доводило що килими були хороші, як завжди буває з відразливими речами, як яєчний білок, який є корисний для вас. Але було дуже дивно слідувати за шипінням через чиюсь величну вітальню, а потім через великий зал, виблискуючий люстрами та з ще бридкішими килимами. А потім зайти у глухий кут – туалет внизу сходів.

- О Боже, - сказав, із жаданням, Ейдан, навпроти туалету, всього вкритого блакитними квітами.

- Використай його, поки ми тут, - сказав Ендрю. – Кордон повинен рухатися через стіну, Ми виявимо його на вулиці. – Він, радше із роздратованістю, подивився на Сташ. У неї був напад сміху.

- Ви…Ви піклуєтеся про половину квіткового туалету! – Змогла вимовити Сташ. Це також розсмішило і Ендрю.

Вони пройшли крізь великі вхідні двері та всілися на імпозантному ганку, щоб знову взутися. Сташ весело сказала.

- Я маю побачити Флотсама. Побачимося післязавтра, - та зачинила за ними вхідні двері.

Після цього, кордон повів їх широкою дугою овалу по гравійній дорозі, майже до передніх воріт Местоун Гранжу. Але потім він знову звертав на поля та на заболочену місцевість на іншій частині містечка. Ендрю дивився у той бік, задоволений. Кордон проходив майже по тій самій лінії, яку він намалював на мапі олівцем. Але він бачив, що Ейдан дуже втомлений.

- Гадаю, решту слід залишити на інший день, - сказав він, - і піти додому через містечко.

Ейдан із задоволенням погодився. У нього було відчуття ніби він ходив тиждень. І він передбачав, що по містечку до Мелстоун Хаузу буде доволі довгий шлях..

Він був правий. Мелстоун було довге та витягнуте містечко. Воно дуже добре виглядало у передвечірньому світлі, з його рядами котеджів, що перемежовувалися із більшими будинками, побудованими з старої червоної цегли, та подекуди із новесенькими бунгало, затиснутими між ними. Одне із цих бунгало належало містеру Стоку, сказав Ендрю, але він не знає яке саме. Ейдан зітхнув. Йому все почало здаватися просто довгою, довгою дорогою.

Розмова про містера Стока нагадала Ендрю про овочі.

- У мене відчуття, що сьогодні ми маємо самі приготувати шикарну вечерю, - сказав він. – Ти добре готуєш?

- Не погано, - сказав Ейдан. – Бабця завжди казала, що не витримує безпорадних чоловіків, які навіть не можуть зварити яйце. Коли я був ще малим, вона змушувала мене вчитися куховарити. Я можу приготувати майже всі звичайні страви.

- Добре! – сказав Ендрю. – Тоді ти можеш щось приготувати ввечері.

О, Боже.

- Коли мої ноги перестануть боліти, - швидко сказав Ейдан та подивився навкруги, щоб відволікти Ендрю від думок про приготування їжі.

Дорога звивалася униз, у напрямку до западини, де знаходився Мелстоун Хауз. І там, за наступним рогом, знаходився досконалий котедж із солом’яним дахом, один з тих, що протягом століть притулився донизу, до землі, і тому виглядав так, ніби він тут виріс, а не був побудований. Квітучий дикий виноград тягнувся навколо вікон, із шибками у ромби, та трохи у бік вхідних дверей, а передній садочок був повний троян, троянд всіх можливих кольорів.

- Агов! ^[25] – хитро сказав Ейдан, але також маючи на увазі і це. – Який чудовий будинок! Мені він подобається значно більше ніж житло Ронні Стока.

- Кому б він не сподобався? – погодився Ендрю. – Він мирний.

Хтось підстрибував по саду, доглядаючи троянди. Коли вони підійшли ближче, то побачили, що це був Тарквін О’Коннор – Тарквін, який йшов на двох ногах, але дуже обережно, так, ніби ще не зовсім довіряв своїй новій, неіснуючій нозі, яка могла раптово зникнути та кинути його на трояндовий кущ.

У той самий час Тарквін їх побачив. Він пришкутильгав до вхідної хвіртки із радісною посмішкою над його маленькою бородою.

- Привіт! – крикнув він. – Я розмірковував чи будете ви разом. Заходьте та випийте чашку чаю. Я тільки-но напік трохи печива, так що у мене не лише чай.

“Полегшення!”, подумав Ейдан.

Печиво було найсмачнішим пісочним печивом, яке коли-небудь пробував Ейдан. Тарквінові чашки були подібні до тих, які Бабця тримала у заскленому серванті та ніколи не використовувала. Ейдан ледь насмілювався пити зі своєї чашки. Він оглядав Тарквінову, із речами там і тут, зручну кімнату, в той же час слухаючи як Тарквін зізнається Ендрю, із жалісною посмішкою, що його неіснуюча нога все ще при нім, але він їй просто не довіряє.

- Це тому, що мої пальці проходять крізь неї, коли я вдягаю шкарпетки, - пояснив він.

Ендрю зняв окуляри та оглянув ногу. Ейдан подивився на відполіровані меблі та низьку стелю із чорними балками, а потім на Тарквінові старі розжарено червоні східні килими.

- О, Ваші килими мені подобаються значно більше ніж ті, що у Ронні Стока! – вигукнув він.

- Так і має бути! – сміючись сказав Тарквін. – У Ронні ніколи не було смаку. Все що коштує дорого, Ронні вважає хорошим. Але як сталося, що ви були усередині його будинку?

- Нас завела Сташ, - сказав Ейдан. Він та Ендрю описали як розміщений кордон поля-піклування посередині Мелстоун Гранжу, включаючи туалет унизу.

Тарквін сміявся над цим, так само як і Сташ.

- Так Ронні і треба, - сказав він, - що Гранж настільки старий. Він завжди казав мені, коли я виступав за нього. Тож я пішов до місцевого архіву та подивися щодо цього місця. Воно було побудовано у 1832 році, ось так. Тобто воно вікторіанське, більш-менш. Цьому котеджу на триста років більше – а може й більше, але більш ранніх записів немає. І я закладаюся, що Ваше поле-піклування таке ж старе як і мій будинок, якщо не старше, інакше б Гранж не побудували поперек нього. До речі, Сташ Вам розповіла про велику сварку, яка була у Комітеті Фестивалю?

- Ні, - сказав Ендрю, все ще витріщаючись на Тарквінову ногу. – Воллі Сток сказав.

- Він! Він би і не сказав! – мовив Тарквін – Клянуся, цей чоловік знає речі, перш ніж вони трапляться! Але це правда, тож, якійсь час виглядало на те, що Фестивалю не буде. Я думав що Стокі – Ваш містер Сток – може перерізати собі горлянку, якщо не буде де показати його овочі. Але зараз вийшло так, що вони залучили містера Брауна та зараз усе гаразд, отож.

Ендрю знову одягнув окуляри та сказав:

- Я ніколи не зустрічав містера Брауна.

- Того з Менору? Дійсно ніколи? – сказав Тарквін. І додав, так само як Воллі Сток, - Відлюдник та трохи вчений як Ви, Ендрю. Я здивований, що Ви його не знаєте.

Його дідусь, пам’ятав Ендрю, завжди казав: “Містер Браун не для нас, Ендрю, але ми маємо бути дуже ввічливі із ним.” Ендрю задумливо сказав:

- Ніколи. Мій дідусь, здається не знав його.

- Мене це не дивує, - сказав Тарківн. – Ніхто його не знає. Тому ще дивніше, що він збирається брати участь у Фестивалі, ось так. У будь-якому разі, що Ви робите із моєю ногою?

- Гадаю я можу її затвердити, - сказав Ендрю. – Але повільно, крок за кроком. Заходьте до мене, так часто, як зможете, і я спробую поступово зробити її твердішою.

- Дуже Вам дякую, - вдячно сказав Тарквін. – Було трохи ніяково сьогодні вранці, коли Стокі заскочив до мене – бушуючи від того, що Фестиваль збираються відмінити, тому він і був таким - а я зачепився ногою у штанині за цвях. Тож я пішов у одному напрямку а моя штанина в іншому. Стокі трохи витріщився.

- Можна подумати він не звик до таких речей, - сказав Ендрю, - працюючи на мого дідуся всі ці роки. Ну, добре. Твої ноги вже відпочили, Ейдане? Нам зараз краще піти.

Глава 7.

Місіс Сток вже пішла додому, коли Ендрю та Ейдан повернулися до Мелстоун Хауз. Посередині кухонного столу, цілком неминуче, стояло блюдо із сиром та кольоровою капустою. Під ним була докірлива записка, в якій говорилося: “Наш Шон незнав що робити, тож він пішов у той старий сарай. Якщо він зробив щось не те, ви повинні бути там”.

Ендрю лише посміхнувся та зайнявся приготуванням стейка, з морозильника. До Ейданового полегшення, майже все виконав сам Ендрю. Ейдан не знав де знаходяться каструлі, чи як працює піч, але допомагав. І весь цей час він дивився на величезний одяг для Гроіла, якого він приніс униз та повісив та кухонний стілець, сподіваючись, що не буде дощу і вони зможуть покласти одяг на дах сарайчика для дров після вечері. Цей одяг був Ейдановим самим першим великим магічним проектом і він хотів, щоб все спрацювало.

“Не можу дочекатися, щоб побачити чи він підійде!”, думав він весь час.

Поки Ейдан думав про це, щонайменше у сороковий раз, у його голові звучав голос бабусі, який казав те, що Бабця завжди казала Ейдану, коли він жалівся, що не може дочекатися. “Ейдане, не бажай щоб твоє життя зникло!”. Зазвичай, Ейдан сприймав це як те, що він не повинен витрачати сьогодення на пристрасне бажання чогось у майбутньому. Але цього разу він згадав наскільки великим був Гроіл та що Гроіл не був суворим вегетаріанцем. І тоді слова Бабці отримали зовсім іншого значення. Ейдан подумав: “О!” та відчув себе досить малим.

І все одно, він дивився, як на заході Сонця, Ендрю закинув великий одяг на дах сараю для дров. Тоді Ейдан виявив, що у нього не має найменшого бажання дізнатися, чи підійшов одяг. Він пішов спати. Він був абсолютно втомлений після всього цього блукання та одразу заснув.

Десь біля опівночі, він прокинувся від брязкаючого удару у вікно. Вітер, сонно подумав Ейдан. Удар повторився. Він почув як вікно затряслося. “Він його розіб’є!”, подумав Ейдан та швидко вибрався з ліжка, угору та знову униз по підлозі, до вікна. Як і минулої ночі, він міг бачити опуклий білий Місяць, що мчав крізь тонесеньку димку хмар. Коли він добрався до вікна, Місяць та хмари зникли за великим темним кулаком. БАХ. Вікно застрибало.

Ейдан обережно виліз на підвіконня завширшки три фути та відчинив вікно. Він стояв на колінах та дивився на кулак Гроіла, зупиняючи його від нового удару по склу. Нижче кулака, знаходилося величезне обличчя Гроіла, повернуте до Ейдана у такому ракурсі, що Гроіл, більше ніж коли-небудь, був схожий на Шона. Обличчя розпливлося у величезну усмішку, коли Ейдан висунувся з вікна, показуючи два ряди надзвичайно великих квадратних зубів. Нижче, на Гроілі був одяг. Все таки Ейдан зробив його завеликим. Гроіл був змушений завернути рукави та підвернути штанини джинсів. Ейдан міг бачити бліді обшлаги понад Гроіловими голими ступнями – які все ще виглядали величезними, навіть з висоти поверху.

- О, добре! Ти знайшов одяг! – сказав Ейдан.

Гроіл шалено закивав, а біля його очей з’явилися зморшки від посмішки.

- Ти його зробив?

- Так, - сказав Ейдан.

- Так і думав, - сказав Гроіл. – Він пахне тобою. Запах хорошої магії.

- А він подобається тобі? – з тривогою запитав Ейдан.

Гроіл знову кивнув та блаженно усміхався.

- Зручний, - сказав він. – Теплий. Ошатний також. Я буду добре спати, як прийдуть зимні дні. І є простір для зростання. Зараз ніхто не зможе сміятися з мене через голизну. Ти дуже добрий. Я буду хвалити тебе Високому Лорду. Може навіть попрошу когось згадати про тебе при Королі.

- Все в порядку, - сказав Ейдан, дивуючись хто такі Високий Лорд та Король. – Не має за що.

- У мене був невеликий клопіт із цими не-гудзиками, - сказав Гроіл. – Я правильно їх застібнув? – Він позадкував, так, щоб Ейдан міг бачити блискавки на джинсах та на комірі спортивної куртки, і вказав на них. – Ви тягнете їх, щоб закрити? Так?

Обидві блискавки були правильно застібнуті. Гроіл не був дурнем, подумав Ейдан, навіть за умови що либонь ніколи у житті не бачив блискавок.

- Так, - сказав він. – Блискавки. Ти обидві застібнув правильно. Добре виглядаєш.

- Блискавки, - повторив Гроіл. – Я добре виглядаю. Я добре почуваюся. Я отримав одяг! - Він помчав, розмахуючи руками на манер Шона, та почав танцювати навколо невиразного, залитого місячним світлом газону. – Я отримав одяг! – співав він скрипучим тенором. – Я добре виглядаю! Я отримав блискавки, я отримав одяг, я добре виглядаю! – Він стрибав. Він скакав. Він екстравагантно задирав ноги. Він підплигував. Раз чи два, Ейдан був певен, що Гроіл залазив у чортополох, але не помічав цього. Його ступні мали бути доволі жорсткі. – Я отримав блискавки! Я отримав одяг! – ревів Гроіл, та стрибав як балерина, роблячи твізли ^[26] у повітрі.

Через мить, або десь так, Ейдан підхопив ритм Гроіла, висунувся з вікна та плескав у долоні в такт танцю. До того часу, коли Гроіл відтанцював за ріг будинку та зник з очей, долоні Ейдана доволі боліли. І навіть тоді, Ейдан ще чув, як Гроіл співає на відстані. Він пішов назад у ліжко, радше здивований тим, як легко когось зробити щасливим. Бабця завжди казала, що ти і себе робиш щасливим, але насправді, до цього часу, Ейдан їй не вірив.

- Гроілу сподобався одяг, - повідомив він Ендрю вранці.

Ендрю посміхнувся над беконом, якого смажив. Здається сьогодні він готував сніданок раніше ніж зазвичай.

- Я чув як він співав, - сказав Ендрю. - Не кращий тенор у світі.

- Він також і танцював, - сказав Ейдан.

- Я відчув як тремтить земля, - відповів Ендрю, вивертаючи бекон та підсмажений хліб на дві таці. – Їж. Сьогодні ми будемо слідувати за кордоном в іншому напрямку, зліва від провалля у дорозі. Здається буде дощ, тож я хочу вийти з дому якомога скоріше.

Мряка почалася, як вони вдвох вийшли з дому, і, безсумнівно, стало холодніше. Гроіл буде радий одягу, думав Ейдан, коли плентався повз корів Воллі Стока, на шляху до дороги. Задумавшись про це, Ейдан порадів своєму власному новому, на блискавці, дощовику. “Я отримав блискавки!”, подумав він та не міг стримати посмішку.

З цієї сторони кордон зовсім не був таким постійним, як подумав Ендрю. Він випинався далі від лісів та полів Ендрю, у невідомі луки, де тягнувся якійсь проміжок біля дороги, допоки дорога не згорнула у напрямку колишнього Університету Ендрю. Тут, на деякий час, вони загубили лінію кордону. Справді, задавався питанням Ейдан, чи вони самі також не загубилися. Вони пробиралися крізь болотисте поле повне високих очеретів, звідки вони навіть не бачили містечка, однак могли чути церковний годинник, десь вдалечині за лісом. Одинадцять годин, подумав Ейдан. Вже.

У цей час пішов справжній дощ, білий та проливний. Очерет нахилився та шипів, а далекий ліс майже зник за сірими стержнями дощу. Вони ледь бачили куди ступають, не кажучи вже про те, щоб шукати кордон. За секунди вони промокли, волосся стікало на очі, а окуляри стали майже непотрібними.

Ендрю зробив два великі хлюпаючі та смокчучі кроки у, ймовірно, неправильному напрямку та зупинився.

- Не добре, - сказав він. – Давай підемо у ліс та заховаємося там, поки це не зупиниться. Не може довго так сильно дощити.

Ейдан зняв окуляри і лише тоді зміг майже розгледіти, за дощем, темно-зелений ліс. Він був набагато далі, ніж хлопець думав. Вони спотикалися та в’язнули у напрямку до лісу, і час від часу кожен з них намагався витерти вологі окуляри об носовичок Ендрю. Ейдан забув у своїй крамничній оргії, що йому можуть знадобитися носовички. Він проклинав себе за це, коли вони нарешті спотикалися крізь зарості ожини під деревами.

- Тут також волого, - сказав він з відразою.

- Так, але по-іншому, - сказав Ендрю.

Це була правда. Листя з дерев затримували дощ, тож вони, принаймні могли бачити куди ідуть. Але час від часу, у дереві накопичувалося забагато води і усе це впаде униз, двадцять хвилин насиченого дощу - і воно перехилялося на їх голови. Нагорі, вони могли чути, дощ неухильно шипів на вершинах дерев, поки усе навколо них, дерево за деревом, не навантажилося холодною водою та не полилося униз.

- Гадаю, ми потонемо, - нещасно сказав Ейдан.

Ендрю подивився на нього. Міський хлопчина. Не звик до цього. Обличчя Ейдана було вологе та біле, і він тремтів. Задумавшись про це, Ендрю також не почувався задоволеним.

- Добре, - сказав він. – Давай підемо додому та зачекаємо поки не закінчиться дощ.

Вони спробували це зробити. Але до цього часу жоден з них вже не був певен у якій стороні знаходиться домівка. Після деякого збентеження – протягом якого величезні дерева виливали декілька цистерн дощу, змішаного із гілками, гусеницями та листям прямо на їх голови - Ендрю твердо пішов прямо. Ліс був не дуже великим. Він знав, що скоро вони мають вибратися з нього. Ейдан слідував за ним, звиваючись плечима та патологічно підозрюючи, що, якщо скорчитися униз, то з його спини впаде лише вода, чи також велика безнога тварюка, яка якимось чином потрапила під його капюшон.

Вони виявили, що опинилися перед стіною.

Це не була велика стіна. Вона була висотою по коліно та побудована зі старої розсипчастої цегли, вкритої мохом. Але дещо зловісним фактом було те, що хтось заповнив усі прогалини та низькі місця у ній колючим дротом, який виглядав занадто новим. Здається вона тягнулася прямо через ліс, на всьому проміжку, який вони могли бачити.

- Я не пам’ятаю цього! – сказав Ендрю. – І чому колючий дріт? Це моя власність. Я ніколи не погоджувався щоб хтось обносив частину лісу дротом.

Із невеликим рохканням, він підняв один вологий чобіт та опустив з іншої сторони стіни. Там захрустіло мертве листя.

Вздовж стіни, ніби це був сигнал, і далі захрустіло листя. Великий чоловік у сірій в’язаній шапці та вологому темно-синьому піджаку примарширував до стіни у великих гумових чоботях. Він ніс рушницю. А на повідку вів собаку. Пес неприємного виду, радше схожий на бультер’єра, із гладкою роздутою мордою та підлими рожевими очима. Ендрю, переводячи очі з чоловіка на пса, подумав, що їх обличчя напрочуд схожі, такі ж підлі та рожеві очі. Все одно, чоловік йому когось дуже сильно нагадував. Якщо забрати роздутість, подумав він…

- Забери цю ногу звідси, - загарчав чоловік на Ендрю, - або я спущу пса на тебе. За цією стіною ви порушники.

Ендрю почувався по-ідіотські, спійманим таким чином - верхи на стіні, але він сказав:

- Ні, не заберу. Я володію цим лісом. Я Ендрю Хоуп. Хто - ви, до біса?

- Охоронець, - прогарчав чоловік. Пес також загарчав і напружився на своєму повідку, дивлячись на ногу Ендрю.

Ендрю, так зверхньо, як міг, забрав, радше швидко, ногу назад, до своєї сторони стіни.

- Охоронець кого? – сказав він.

- Містера Брауна, звичайно, - огризнувся чоловік. – Ліс з цієї сторони стіни належить йому. Він не пускає нікого на свою власність.

- Дурниця! – сказав Ендрю.

- Не вірите мені, йдіть і спитайте містера Брауна, - сказав чоловік. – У нього все це написано чорним по-білому. Тож забирайтеся звідси. Зараз. – Тут пес поставив передні ноги на цеглу та, вижидаючи, загарчав на Ендрю. Слина загорнула його великі жовті ікла.

Ендрю позадкував.

- Це все сфабриковано! – сердито сказав він. – Ви не маєте права видворяти мене з моєї власної землі! Я неодмінно поговорю із вашим роботодавцем. Скажіть як вас звати.

- Охоронець, - сказав чоловік. – Це єдине ім’я, яке ти одержиш. Говори із ким хочеш, але забирайтеся спочатку з лісу, поки я не спустив пса з повідка. – Він потягнувся туди, де повідок був з’єднаний із ошийником пса. – Зникли швидко, - сказав він. – Обидва. Зараз же.

Здається, більше нічого не залишалося, як піти. Білий від гніву, Ендрю повернувся та промарширував геть. Він був настільки розгніваний, що забув, про те, що ще хвилину тому вони загубилися у цьому лісі. Він просто повернув у бік Мелстоун Хаузу та марширував великими сердитими кроками, а за ним рисів Ейдан, щоб не відстати. Звичайно ж, через деякий час між деревами з’явився підбілений дощем зелений луг. Ендрю блискавично прокрокував поміж овець Воллі Стока.

- Цей ліс мій! – сказав він. Він належав моєму дідусеві. Це відзначено у справах. Я зателефоную своєму юристу. Цей Браун абсолютно не має права перекривати парканом половину лісу, не кажучи вже про погрози нам зі сторони його працівника!

Ейдан глянув на обурене біле обличчя Ендрю та був вражений. Це було вперше, коли він бачив, як Ендрю виглядає небезпечним. Він дивувався, що Ендрю збирається зробити.

Коли вони досягли будинку, Ендрю рвонув у свій кабінет та витяг запилюжені жовті пакети, у яких знаходилися папери щодо Мелстоун Хауз.

- Що це ви удвох учиняєте, капаючи водою по всьому будинку? – хотіла дізнатися місіс Сток.

Ендрю проігнорував її та розклав документи по всьому столу, незважаючи на те, що дощ, з волосся, шльопав на них.

- Ось воно! – сказав він Ейдану, нетерпляче змахуючи воду з мапи. – Як я і думав. Ця лінія позначає межі власності і вона проходить як раз навколо цілого лісу. Землі Менора лише підходять до цих меж. Він насмілився напускати на мене пса!

Він схопив телефон та набирав лютими ударами номер свого юриста.

- То ви будете зараз ланч? – запитала місіс Сток.

- Не зараз, - сказав Ендрю із телефоном біля вуха. - Я занадто роздратований, щоб їсти. Алло? Чи можу я поговорити із Ліною Баррінгтон-Сток, будь-ласка? Терміново.

- Ви мене чули? Ланч? – вимагала місіс Сток.

Голос у вусі Ендрю казав, що місіс Баррінгтон-Сток тільки що вийшла з офісу, але зв’яжеться, якщо Ендрю залишить своє ім’я та номер телефону. Він подивився з-під лоба на місіс Сток.

- Ейдан буде ланч, - сказав він. – Я зайнятий.

- Перепрошую? - запитав телефон.

- Ендрю Хоуп, Мелстоун Хауз, Мелстоун, - сказав Ендрю. – Мій номер записаний у вас. Я його забув. Ідіть, місіс Сток. – Він закінчив дзвінок, схопив телефонний довідник та гарячкувато перегорнув на Браун.

- Я не звикла, щоб до мене так ставилися, - сказала місіс Сток. Вона кинулася геть.

Знаючи, що Браунів будуть сторінки та сторінки, Ейдан залишив Ендрю та тихенько вийшов змінити одяг на сухий. Коли він повернувся, Ендрю все ще шукав. Та лаявся.

- Я передивився всіх Браунів двічі, - сказав він Ейдану, – і тут немає жодного Брауна у Мелстоун Менорі! Жалюгідного шахрая мабуть не внесли у довідник. Він має бути!

- Зрештою, Ви би могли з’їсти ланч, - запропонував Ейдан.

- Ні, ні, - сказав Ендрю. – З кожною хвилиною я стаю ще зліше. – Він кинув довідник та, бушуючи, пішов нагору сходами.

Ейдан тинявся без діла по кабінету, добре усвідомлюючи, що Ендрю образив місіс Сток дуже сильно і розмірковував як він зможе уникнути її. Сир з кольоровою капустою, подумав він. У відрах. Він все ще тинявся по кабінету, коли Ендрю увірвався та подивився на мапу. Ендрю був одягнутий у значно акуратніший одяг, ніж звичайно – якщо не враховувати шкіряних латок на ліктях його твідового піджака – і фактично надів краватку.

- Я їду до цього містера Брауна, - сказав він, витягуючи мапу з рюкзака. – А. Ось тут. Я знав, що дістатися Менора буде складно. Тобі краще триматися подалі від місіс Сток. На ланч можеш з’їсти сандвічі з мого рюкзака. – Він сердито смикнув тугий вузол своєї краватки та помчав геть через коридор.

- І куди ви біжите зараз? – почув Ейдан голос місіс Сток.

Голос Ендрю відповів:

- Вас не стосується чию шию я хочу звернути! - За цим прослідував сильний грюкіт вхідних дверей. Невдовзі, Ейдан почув як завелося авто та, коли Ендрю проревів геть, як сильно розсипався гравій.

Дощ, здавалося, слабшав. Ейдан вирішив, що піде на вулицю одразу, як кінчитися дощ. У той же час він з’їв сандвічі та увійшов до вітальні, розмірковуючи, що може пограти нехитрі мелодії на піаніно. Але там була місіс Сток, знову мстиво переміщуючи піаніно у темний кут. Ейдан поспішно відступив. Оскільки зараз дощ лише накрапував, він знову натягнув свого вологого дощовика та вийшов на двір. Усе здавалося кращим, ніж залишатися у будинку із місіс Сток.

Ейдан став звикати до не-зовсім-безпечного почуття поза межами земель Мелстоун Хаузу. Він вирішив, що вивчить інший кінець містечка. Тож, в кінці провулку він повернув праворуч та пішов униз, повз церкву серед дерев, а потім повз зелений газон та паб. Там було чимало інших дітей. Місцева школа – де б вона не була – повинна була зачинитися на канікули. Оскільки він нікого з них не знав, Ейдан продовжив іти, зараз угору, повз крамницю та перукарню, до нових будинків на кінці містечка. Просто перед тим, як він їх досяг, він вийшов на футбольне поле. На живоплоті було розміщене велике повідомлення, яке оголошувало, що МЕЛСТОУНСЬКИЙ ЛІТНІЙ ФЕСТИВАЛЬ БУДЕ ТУТ НАСТУПНОЇ СУБОТИ та стояла дата наступної суботи. Трохи божевільно, подумав Ейдан. Він, із допитливістю, пішов крізь ворота – розвідати.

На футбольному полі не було стійок воріт, але це не зупинило одинадцять хлопчиків – ні, два з них були дівчатками – почати гру у футбол на мокрій траві, при цьому ворота були позначені купами з їх одягу. Команда з шістьома гравцями вигравала. Вони забили два голи, поки Ейдан дивився.

Ейдан детально розробив план втручання та повільно приблизився. Ще один гол був забитий п’ятьом гравцям, одразу як він підійшов до них.

- Я можу постояти для вас на воротах, якщо хочете, - запропонував він, так, ніби йому було байдуже.

Вони одразу ж прийняли його пропозицію. Ейдан заховав окуляри у кишені дощовика та закрив блискаву, поклав дощовик до іншого одягу, що позначав стійки воріт, та приєднався, із задоволенням, до гри. Через годину, або трохи пізніше, рахунок був нічийним, а у Ейдана з’явилося одинадцять нових друзів.

Таким чином, обидва, Ейдан та Ендрю, пропустили інцидент, що був Останньою Краплею для місіс Сток та спричинив, те, що вона забрала Шона та пішла раніше. Вона залишила записку, у якій, здається, її почуття були викладені краще ніж її правопис:

Ви все ще недали Шону жодної роботи. Тут була якась жінка, що штовкалас навколо будинку задираючиз у вікна, я вийшла та відірвалася на ній. У Містера Стока закінчилася колурова копуста, то ж я зробила вам сир з картоплею. Ми її відправили.

Глава 8.

Ви попадете у Мелстоун Менор, рухаючись вузькою дорогою за церквою, хоча ви повинні бути обережними, щоб не звернути на іншу вузьку дорогу, позначеною покажчиком, що каже – МЕЛФОРД. У більшості днів, Ендрю мабуть і зробив би цю помилку. Але у той день, його лють вела його у правильному напрямку, непоміченим шляхом, а потім були удари та падіння, які доводили, що це була ґрунтова дорога. Ця дорога раптом стала вищербленою колією, що йшла крізь парк та гарні дерева. Стадо оленів раптово зустрілися на його сердитому шляху. Він повернув за ріг та приїхав до Менора.

Менор був яскраво вираженим будинком Єлизаветинської епохи. У нього були високі димоходи, багато чорних балок з зовні та безліч тьмяних, із шибками у ромби, вікон. Його фасаду вистачило б на постачання для декількох маєтків ^[27].

- Немов фільм про привидів! – крізь зуби сказав Ендрю. – Поганий малобюджетний фільм! Абсурд!

Він припаркувався перед могутнім чорним дубом біля вхідних дверей, промарширував у мряці та піднявся по цегляним сходам та потягнув за великий латунний дзвінок. Невиразне дзвенькання прозвучало десь усередині.

Ендрю чекав, дуже сподіваючись, що прибув якраз вчасно, щоб перервати ланч містера Брауна. Він якраз збирався знову потягнути за дзвінок, навіть сильніше, коли двері відчинилися з найбільш вражаючим скрипом. Коротенький товстий чоловічок у ранковому одязі подивився угору на нього.

- Так, сер?

Дворецький, подумав Ендрю. Тут повинен бути дворецький. Щось у маленькому пухкому обличчі чоловіка здалося його знайомим, але він був занадто роздратований, щоб задатися питанням що саме.

- Я хочу бачити містера Брауна, - сказав він. - Зараз.

- Так, сер. Яке ім’я я маю назвати? – запитав маленький чоловічок.

Воно видалося занадто простим. Ендрю не хотів переносити зустріч через це.

- Скажіть йому - Професор Хоуп, - прогарчав він. Кожен тут вважав його професором. Він може дуже добре це використати. – З Мелстоун Хаузу, - додав він загрозливо.

- Так, сер. Будь-ласка слідуйте за мною, сер. – Дворецький витончено пропустив Ендрю у будинок та закрив двері за ним із іншим вражаючим скрипом. Тоді він протарабанив геть у похмурий інтер’єр, повз різьблені дубові панелі та через широкий простір червоної плитки.

Ендрю пішов за ним. Той факт, що його пустили без запитань, ще більше розізлив його. Дворецький, здається, навіть не помітив цієї злості. “Намагається послабити мою перевагу!”, подумав він. У повітрі висів сильний запах ростбіфу. Це дало Ендрю надію, що він увірветься під час прийому їжі містером Брауном, мабуть із серветкою під його підборіддям та графином у його товстого ліктя.

Але виглядало на те, що ланч у Менорі закінчився. Дворецький пропустив його у темну та приємну бібліотеку, де книги у шкіряних палітурках мерехтіли на стінах, а крісла з червоної шкіри, прошиті ґудзиками, стояли на темному жовто-брунатному килимі. Слабкий вогонь блимав на дні величезного, арочного каміну, на фасаді якого знаходився герб.

- Вас хоче бачити Професор Хоуп, сер, - сказав дворецький, відкриваючі масивні дубові двері, прикрашені симетричним орнаментом. – Він сказав мені, що з Мелстоун Хаузу.

- Заходьте, заходьте, Професоре, - сказав приємний, сріблястий голос. Високий се ребристий джентльмен, у дуже охайному костюмі у тонесеньку смужку встав з крісла поруч із вогнищем та простягнув руку. – Дуже радий зустрітися із орендарем Мелстоун Хаузу. Я можу запропонувати вам випити?

- Ні, дякую, - сказав Ендрю, радіючи, що не був любителем випити. – Я не орендар. Я власник. – Йому вдалося уникнути потискання руки містера Брауна, оскільки він зняв окуляри та протер їх. Його неозброєним очам чоловік здавався навіть вищим, та неможливо струнким. Здавалося, що навколо нього був, свого роду, срібний серпанок.

Містер Браун забрав руку. Він виглядав розгубленим.

- Але певно, шановний сер, ваше прізвище має бути Брендон, якщо ви не орендар?

- Джоселін Брендон був моїм дідом, - сказав Ендрю. – Мені шкода познайомитися із вами на недружній ноті, але я прийшов скаржитися.

- О, о, - сказав містер Браун. – Ну, якщо ви не хочете випити, то принаймні присядьте та звільніться від тягаря.

Він пропустив Ендрю до червоного, прошитого ґудзиками, крісла навпроти того, де він сам сидів. Ендрю завжди вважав такі крісла надзвичайно незручними. Він обережно сів та виявив, що був цілком правий. Крісло було суцільними слизькими шишечками. Внутрішній голос спонукав Ендрю зняти окуляри. Під приводом пошуку плями на лівій лінзі, а потім на правій, Ендрю зміг майже весь час візиту тримати очі неозброєними.

Він дивився як містер Браун втопив свою сріблясту довжину у кріслі навпроти та взяв стакан, з якого пив. Напій був кольору троянди. Час від часу він виглядав так розмито, ніби містер Браун і справді пив справжню троянду. Графин, якого Ендрю раніше уявляв, був тут, на столі, біля стрункого ліктя містера Брауна. Насправді, графинів було декілька. У одному була дивна, пульсуюча блакитним, рідина. Інший був жовтим, із блискотом, який здався неозброєним очам Ендрю водою, а третій був ядуче зеленим. Жоден з них не був кольору троянди. Ендрю був надзвичайно радий, що відмовився випити. Він мовчки подякував Ейдану за розкриття трюку із окулярами.

- Містере Браун, - сказав він, - близько години тому я прогулювався моїм лісом – Мелстоун Лісом, який у документах вказаний, як моя власність – і я виявив, що половина лісу обгороджена та охороняється надзвичайно неприємним типом, який сказав, що він ваш Охоронець. Він погрозами вигнав мене. Зараз, ким би він не був….

Містер Браун граціозно знизав плечима.

- Боюся я можу назвати лише єдине ім’я і це – Охоронець, - сказав він.

- …я дуже сильно протестую, - продовжував Ендрю, - проти того, щоб мене виганяли з моєї власності.

- Але подивіться на це з моєї точки зору, - сказав містер Браун, заспокоюючи та ублажаючи. – У цьому лісі є істоти, яких я хочу захистити.

- Я можу сам чудово захистити моїх власних білок! – різко відповів Ендрю. – Факт залишається таким, що у вас немає абсолютно ніякого права загороджувати половину мого л…

- Ми говоримо не про білок, - перервав його містер Браун, спокійний та сріблястий. – Ми говоримо про недоторканість мого особистого життя, яке маю я захищати, а не ви.

- У будь-якому разі, у цей ліс ніхто не ходить, - прогарчав Ендрю, - крім мене, я ним володію, містере Браун! Всім лісом!

- Як я сказав, - вів далі містер Браун, так, ніби Ендрю і не говорив, - ви маєте подивитися на це з моєї точки зору, містере Хоуп. Як вчений і, припускаю, джентльмен, ви можете побачити дві сторони цього питання. Минулого року я повернувся, щоб жити у Менорі, гостро потребуючи приватності. Мої дві колишні дружини, кожна з них, настроєні проти мене. Природно, поки я не знищу важіль, який вони мають проти мене, мені потрібно жити у якомусь безпечному місці. На жаль, цей важіль дуже складно виявити, поки я не зможу виявити його я повинен наполягати на моїй приватності.

- Я не розумію, - огризнувся Ендрю, - яким чином з цією справою пов’язано ваше особисте життя! Ми розмовляємо про мої законні права!

Містер Браун похитав своєю сріблястою головою та співчутливо посміхнувся.

- Ах, містере Хоуп, мабуть ви молодше ніж виглядаєте, якщо ніколи до цього часу не мали неприємностей із жадібними жінками. І я повинен вказати вам, що моє становище було б значно зручнішим, якби ви зробили хоча б найменше зусилля дотримуватися нашої угоди.

- Якої угоди? – сказав Ендрю. – До сьогодні я з вами не зустрічався.

- Так. Саме тому я і припустив, що ви лише орендуєте Мелстоун Хауз, - сказав містер Браун, спокійно, схрещуючи ноги, у тонку смужку, та потягуючи з стакану розмиту троянду. – Якщо ви дійсно успадкували цю власність, тоді ви зобов’язані захищати мене та мою власність, за угодою, підписаною вашими предками. Не думайте, що якщо ви не Брендон, це звільняє вас від зобов’язань, містере Хоуп. У мене також є законні права.

- Ні, немає! – сказав Ендрю настільки гнівно, що вибрався з незручного крісла та стояв загрозливо дивлячись униз на містера Брауна. – Ви просто намагаєтеся відвернути мою увагу від того, що ви зробили. Я повторюю, містере Браун, у вас немає права обгорожувати половину мого лісу!

Здається, містер Браун зовсім не відчував небезпеки. Він спокійно посміхнувся Ендрю.

- Я повинен, - сказав він, - певна річ, пояснити вам мою точку зору. Вона значно важливіша за вашу. Оскільки ви не зробили жодної спроби дотримуватися угоди, у мене не було вибору окрім як захищатися самому. Мій анклав зараз у небезпеці. Ваш, так званий дідусь, був такий же недбалий як і ви. Коли я повернувся сюди, щоб уникнути дружин, стало зрозумілим, з кількості двійників у вашому полі-піклування, що моє королівство витікає протягом багатьох років. Ви маєте виправити це, з вашого дозволу.

- Я не розумію про що ви говорите, - сказав Ендрю. – Ваш анклав, як ви це називаєте, це Мелстоун Менор та його землі. І не більше. Це ваш витік.

Містер Браун похитав своєю срібною головою, із поблажливою посмішкою.

- Йдіть до дому містере Хоуп. Йдіть до дому та подивіться угоду. Ви знайдете, що там чітко говориться про те, що двійники не повинні з’являтися.

- Що ви маєте на увазі – двійники? – вимагав Ендрю. Його думки неспокійно звернулися до примарного паперу із чорною печаткою, якого привид дідуся намагався йому вручити. “Але це немає нічого спільного із цим типом, що намагається ввічливо вкрасти половину мого лісу!”, подумав він. – Не маю ні найменшого поняття про що ви, - сказав він.

- Я бачу ви дуже необізнаний, - сказав зітхаючи містер Браун. – Дуже добре. Я, лише цього разу, вибачаю вас з цих підстав. Це, тому, що я бачу, як мій Охоронець роздратував вас…

- Роздратував мене! – Ендрю майже кричав.

- …і я накажу йому, на майбутнє, щоб він виставляв вас ввічливіше, - вів далі містер Браун. – Також я просвічу ваше невігластво, пояснюючи вам, як дитині, хто такі двійники. Двійники, це люди у вашому полі-піклування, які сильно схожі – зовнішністю та силами – на людей, що належать до мого королівства. Ви повинні наказати всім цим двійникам залишити Мелстоун, містере Хоуп. Або…, - тут містер Браун, все ще посміхаючись, здавалося перетворився з сріблястого у сталевого. – Або я вважатиму, що ви намагаєтеся створити на своєму боці потужну силу проти мене. І ми би цього не хотіли, чи не так, містере Хоуп?

Близько секунди, Ендрю не знав що і сказати. Наказати людям залишити Мелстоун! Містер Браун божевільний? Або він і містер Браун просто говорять про зовсім різні речі? У такому випадку, речі, про які говорив містер Браун здавалися Ендрю досить зловісно містичними. Ендрю не був дідусем. Окультна магія була чимось, про що він зовсім нічого не знав. Він вирішив посміхнутися, що вийшло дещо незграбно.

- Звичайно, я не збираю потужну силу, - сказав він. – Я не знаю як. І якщо це все, що ви можете сказати, то найближчим часом отримаєте звістку від мого юриста.

- Коли отримаю, я, звичайно ж, ввічливо вибачуся за погані манери мого Охоронця, - спокійно сказав містер Браун. – Я впевнений, ми можемо залагодити це цивілізовано. Гадаю, вам краще піти, містере Хоуп.

- Я теж! – сказав крізь зуби Ендрю. Він пихато одягнув окуляри. – Гарного дня!

Він з грюкотом вийшов з бібліотеки та прокрокував до масивних вхідних дверей, настільки швидко, що маленький дворецький шалено ляскав по червоній плитці за ним, щоб відчинити двері та, вклонившись, випустити на слабке сонячне світло.

- Знаєте сер, - сказав маленький дворецький, - було б значно краще, якби ви випили цей напій. Більшість ваших предків пили.

- Я не п’ю! – огризнувся Ендрю та вихром влетів зі сходів до авто.

Він від’їхав із ревінням, і допоки не виїхав на головну дорогу, лише міг люто тараторити про те, яким ввічливо грубим був містер Браун. Коли він вже повернув у напрямку Мелстоун Хаузу, йому приходило у голову, періодично, що деякі речі, які казав містер Браун, були доволі дивні. Наприклад, його слова щодо виселення людей з Мелстоуну. Це мав бути жарт. Так, це, мабуть був жарт, покликаний відвернути увагу Ендрю від захоплення містером Брауном половини лісу. Містер Браун грається із ним! Лють Ендрю збільшилась. Його юрист скоро із цим розбереться. Сріблястий, гладкий шахрай!

Він увірвався у Мелстоун Хауз, нічого не бажаючи так сильно, як розповісти комусь про незвичайні речі, які містер Браун мав нахабство сказати. Сташ була б для цього ідеальною особою, але Сташ не прийде сюди до завтра. Місіс Сток пішла. Ендрю знайшов її записку та відкинув у сторону, із сердитим сміхом. Він майже вирішив відкинути і велику неохайну миску з картоплею із сиром, але потім згадав Ейдана та як багато Ейдан їсть. Він залишив миску на кухонному столі та кружляв по будинку, шукаючи Ейдана, щоб розповісти йому що сказав містер Браун. Ейдана також не було. Ендрю увірвався у свій кабінет та знову зателефонував юристу.

Цього разу він натрапив на когось, хто, здавалося, знав трохи більше за попередню особу. Голос повідомив, що місіс Баррінгтон-Сток у відпустці, але зв’яжеться як тільки повернеться. Ендрю жбурнув телефон із роздратуванням та розмірковував чи не пошукати Ейдана знову. Але, цього разу, від охолов достатньо, щоб вирішити, що він не повинен навантажувати когось, Ейданового віку, всіма тими дивними речами. Ні. Невідкладною справою було відкопати старі Джоселінові папери та подивитися, чи знайде він цей контракт, чи угоду, чи про що там думав містер Браун.

Як він пам’ятав, місіс Сток поклала всі папери старого Джоселіна у три великі картонні коробки.

- Я нічого не викидала, - сказала вона Ендрю, - навіть його засоби для чищення люльки. Я не знаю що важливе. - І вона кудись поставила коробки, допоки у Ендрю не знайдеться час, щоб їх переглянути.

Ендрю не міг знайти ті коробки. Їх не було ані у його кабінеті, ні у шафі у коридорі, ні у шафі під сходами, і точно їх не було у вітальні – де він оскаженів, коли побачив, що місіс Сток знову зсунула піаніно. Коробок не було у жодній спальні, не було на горищі, їх не було у жодному місці, про які подумав Ендрю. Обшукуючи будинок, Ендрю охолов настільки, щоб помітити, що зголоднів. Він зробив собі чаю та трохи хліба з медом. Потім він відчув, що спокійний достатньо, щоб пересунути піаніно. До цього часу, його гнів став менш видимим та застряг у свідомості, тяжкий та чорний та невблаганний.

Коли Ейдан нарешті повернувся, він знайшов Ендрю у вітальні, читаючого книгу про виробництво скла у період ранньої Вікторіанської епохи.

- Ви бачили містера Брауна? – запитав Ейдан.

- Так, - сказав Ендрю.

- Мої друзі, з якими я грав у футбол, сказали, що він моторошний, - сказав Ейдан.

- Він слизький, срібний шахрай, - сказав Ендрю, і Ейдана вдарив його дійсно жахливий спокій.

- Думаєте він гангстер? – запитав Ейдан із цікавістю.

- Ймовірно, - сказав Ендрю. – Ким би він не був, він стверджує, що мав щось подібне до контракту із моїм дідусем. Але я маю зачекати на місіс Сток, щоб перевірити це.

- Можна я з’їм картоплю із сиром? – сказав Ейдан.

***

Тієї п’ятниці Місіс Сток з’явилася трохи пізніше, ніж зазвичай. Її сестра Тріксі прийшла із нею. Вони вдвох ніжно вели Шона. У Шона була нова зачіска. Ейдан не міг відвести від неї очей. Верхня частина Шонової голови вся була у лляних кінцівках, із вкрапленням червоного, та червоне-та-лляне поєднувалося разом позаду, у свого роду зореутворення з волосся, з пробором униз, по середині. Ейдан до цього часу ще ніколи не бачив когось із пробором на потилиці. Він витріщався, допоки Шон не засоромився.

Ендрю також витріщався. Тріксі була така ж товста, наскільки її сестра була худорлява, плавна та рожева у надмірній вазі, та очевидно на багато років молодша за місіс Сток. Тим не менш, вони настільки були схожі, що могли бути близнючками. В обох було однакове світле волосся у однаковій ретельній зачісці, та однакова форма обличчя із однаковими злегка опуклими, проникливими блакитними очима. Вони навіть мали однакову ходу, так, ніби їх ступні були на різних сторонах невисокої стіни. Тут Ендрю знову згадав Охоронця містера Брауна та проковтнув лють. Незважаючи на це, він дивувався навіщо сюди прийшла Тріксі. Він знав, що представляти інтереси, коли побачив її, але він розмірковував які саме.

Правда полягала у тому, що місіс Сток пам’ятала не-зовсім-жарт Ендрю, сказаний того дня, коли з’явився Ейдан. Вона могла бути розлючена Ендрю, але вона також боялася втратити свою роботу. Її метою було відволікти Ендрю, свого роду примиренням.

- Ви ж на справді не гніваєтеся на Шона, Професор, - тепло сказала Тріксі. – Він лише робив те, що вважав правильним.

- І звідки він міг знати, що містер Сток вирощує спаржу? – додала місіс Сток. – Він тримав це у значному секреті, маю сказати!

Ендрю зовсім забув випадок із спаржею.

- Ні, ні. Я зовсім не гніваюся, - сказав він.

- Бачите, ви маєте точно сказати Шону, що робити, - серйозно сказала Тріксі. – Тоді він без проблем це виконає.

- І за ці два дні ви не сказали йому що він має робити, - вставила місіс Сток, докірливо та відповідно до плану.

- Вони кажуть, ви хочете мене прогнати, Професор, - з тривогою сказав Шон.

Ендрю втратив терпіння від цих маневрів.

- Звичайно я не збираюся тебе проганяти! – сказав він Шону. – Я ж наказав тобі прибрати той старий сарай. Ти ж це робиш, так? – Шон енергійно кивнув, так, що його зачіска заблищала у кольоровому світлі задніх дверей. – Тоді біжи та продовжуй, - сказав Ендрю. – Це твоя робота.

Шон вигукнув:

- Вей-хей! – та помахав на свій манер руками. Обидва, Ендрю та Ейдан подумали: “Зовсім як Гроіл!”. А Ендрю подумав: “Двійники?”, та відчув тривогу. Шон не був велетнем, але ніхто не зміг би заперечувати, що він був добре складений.

Тріксі тріумфально посміхнулася сестрі.

- Казала тобі усе буде добре. – Вона перевальцем підійшла та поплескала Ендрю по плечу. – Ви гарна людина, щоб дбати про мого Шона, – сказала вона йому. – Будь-коли, як захочете зробити безкоштовну зачіску, приходьте до мене. У мене є прекрасний продукт, який зафарбує і ці сиві волосини також. Це змолодить вас на десять років, Професор, якщо ви дозволите мені це зробити.

Її товста рука ніжно поплескала по голові Ендрю. Ендрю скорчився. Він відчував, як його обличчя червоніє та побачив як Ейдан намагається не розсміятися, уявляючи Ендрю із зачіскою як у Шона.

На щастя, в цей момент задні двері відчинилися та впорхнула Сташ. Ендрю відчув безмежне полегшення. Радість! Зараз він зможе зайнятися своєю книгою. Сташ була наче подих свіжого повітря, проганяючи Тріксі з його голови. Вона також і виглядала чудово, у короткому зеленому платті, яке демонструвало її прекрасні ноги. Він виявив, що посміхається, перш ніж вона навіть зайшла у кімнату.

- Всім гарного ранку, - сказала Сташ. – Привіт, Тріксі. Я збиралася зателефонувати тобі. Зможеш зробити мені зачіску пізно у середу? Ронні Сток потребує мене до п’яти вечора.

- Гаразд, - бадьоро сказала Тріксі.

Тоді Сташ повернулася до Ендрю.

- Професоре…

- О, будь-ласка, називай мене Ендрю, - сказав Ендрю. Ейдан проникливо подивився з нього на Сташ та подумав: “Якщо ці двоє поладнають, то не захочуть, щоб я був поруч”. Він зітхнув, подумавши про Аркрайтів.

- Ендрю, - виправилась Сташ. – Якщо тобі не потрібно, щоб я робила нотатки, чи писала листи, то я пошукаю папери старого містера Брендона.

- Так, пошукай. Але я не знаю де ці папери, - сказав Ендрю.

Місіс Сток виказувала роздратоване нетерпіння.

- У своєму власному світі! Я казала вам, Професор. Вони у маленькій кімнатці у кабінету, яку використовували як комору, коли вашим кабінетом була кухня. – Вона сказала Сташ, - Чоловіки!

Сташ сказала:

- Добре. Тоді я буду поблизу, якщо буду потрібна…е…Ендрю.

Тріксі сказала, погоджуючись із сестрою:

- Чоловіки. Я піду. У середу, ввечері, Сташ. Тепер, Шоне, поводься добре та працюй обережно, побачимося. – Шон покірно кивнув.

- Слушно, - Сташ взяла Ейдана за плече. – Пішли, хлопчику мій. Ти обіцяв допомогти мені розібрати ці папери.

- О… я… - сказав Ейдан. – Я обіцяв зіграти у футбол…

- З Джиммі Стоком. Я знаю, - сказала Сташ. – Але спершу ти пообіцяв мені, коли ще навіть не був знайомим із Джиммі, а порушувати обіцянки неправильно, ти знаєш.

Ейдан зітхнув та пішов із Сташ. Тріксі пішла. Шон радісно посміхаючись вирушив. Місіс Сток пішла у вітальню, де трохи зрушила меблі у напрямку їх традиційних місць, лише щоб показати Ендрю, що вона не пробачила його.

Залишений самому собі, Ендрю взяв часопис, якого принесла місіс Сток на розвернув на результатах вчорашніх скачок. Він знав, що веде себе так само забобонно як і Сташ, але ніяк не міг цьому опиратися. З’ясувалося, що скачки були лише на іподромі, якого не підтопив вчорашній дощ, і переможцем першого забігу був Задоволення Пастернаку. Безглуздо. Я знав це! Подумав Ендрю. Второю був кінь Собачі Дні, а третім – Важка Королева.

- Це доводить, що все це дурниці, - сказав Ендрю. Він відкинув часопис, як раз вчасно, щоб встигнути підскочити та відчинити задні двері, коли підкрався містер Сток та кинув коробку на часопис.

- Ви все ще дозволяєте тому дурбецалу працювати на вас? – сказав містер Сток. – Не дозволяйте йому підходити до моїх овочів, або я за себе не відповідаю. – Він тихесенько покрокував геть.

Ендрю подивився у коробку. У ній було два гігантських пастернаки, кожен достатньо великий, що бути втраченою ногою Тарквіна.

- О, - сказав Ендрю.

Глава 9.

Допомагаючи Сташ, Ейдан виявив, що втягнутий у біганину. Він мав знайти килимок для Сташ, щоб їй було зручно, стоячи на колінах у пустій маленькій кімнаті, сортувати речі з трьох коробок. Потім він мав знайти ще більше коробок, одну - для речей, що викидалися, одну - для речей, що можливо треба буде викинути, після того як їх перегляне Ендрю, та декілька - для речей, які повинні залишитися. Ейдан ретельно продумав цю місію – “використовуючи свою макітру”, як сказала би Бабця – та вирішив, що виникне необхідність у ще додаткових коробках, коли Сташ винайде додаткові категорії. Він сміливо пішов до садового сараю, до запасів коробок містера Стока, та приніс Сташ їх так багато, як міг нести.

- Як добре, - сказала Сташ, стоячи на колінах на килимі та виглядаючи радше наляканою. Коробки для сортування були величезні. “Три найкращі коробки містера Стока”, подумав Ейдан. “Очікую, що на дні кожної буде земля”.

Коли Сташ почала безпосередньо сортувати, вона казала:

- Навіщо він зберігав всі ці чеки? Цьому двадцять років! Викинь, Ейдане.

Ейдан слухняно клав оплачений декількасотфунтовий чек у коробку для сміття. Він зітхав.

Посередині позіхання Сташ перервала його, сказавши:

- Всі його засоби для чищення люльки! Пласти загортків! Хочеш їх? Ти можеш використовувати їх для виконання моделей. – І коли Ейдану вдалося закрити рота та похитати головою, - Ні? – сказала Сташ. Тоді у коробку для сміття. А це що за товща? О, здається, він писав собі нотатки. Проф… Ендрю безумовно захоче переглянути їх. Дай мені спеціальну коробку, Ейдане.

Ейдан підняв чисту, пусту коробку та допоміг Сташ упакувати десятки маленьких обірваних нотаток. Нотатки були написані на шматках, відірваних від листів, старих журналів та навіть нерівно відірваних шматків нового паперу. Почерк старого містера Брендона був чорний, чудернацький та характерний. Ейдан помітив, що в одній нотатці було написано: “Якщо Стокі ще раз принесе мені моркву, я здійму йому голову!!!”. В іншій: “О.Браун каже дурниці. Двійники не загрозливі”. А у третій було: “Знову проблеми у Лондоні. Зітхаю”.

Коли вони перейшли до звичайних листів від різних людей, всі вони були накидані у коробку великою ковзаючою купою. Сташ зачерпнула горстку та піднесла до світла, насупившись.

- Нова коробка, - сказала вона.

Ейдан просунув нову коробку уперед, вітаючи себе, із тим, що приніс так багато, та зазирнув у велику коробку, щоб переконатися, що нова коробка буде достатньо великою. Половина листів у купі була написана почерком його бабусі. Ейдан узнав би її почерк будь-де, акуратний та легкий та косий, із тире замість інших знаків пунктуації. Бабця завжди казала: “У мене не вистачає терпіння на коми та крапки та подібні речі. Люди повинні сприймати мене такою як я є”.

Серце Ейдана важко ударило. Раптово його очі стали гарячими та повними. Він виявив, що має встати.

- У чому справа? – запитала Сташ.

- Ці листи, - сказав Ейдан, вказуючи. – Вони від моєї Бабці.

Сташ добре розуміла почуття Ейдана. Після того як померла її матір – коли Сташ була не набагато старша за Ейдана – бували часи, коли маленькі, дурні речі – як матусине улюблена підставка для яйця, або просто запах маминих парфумів – знову викликало відчуття втрати, ніби мама померла лише вчора. У ці часи, Сташ повинна була побути на самоті. Зазвичай, вона запиралася у спальні, часто протягом багатьох годин.

- Хочеш вийти? – сказала вона Ейдану. – Іди. Я не заперечую.

Ейдан кивнув та відсахнувся від дверей, а сльози котилися з-під окулярів униз. Сташ здивувала себе, також почавши плакати.

Ейдан кинувся до вітальні, як до найкоротшого шляху назовні.

- Мій Боже! – сказала місіс Сток, коли Ейдан пробирався крізь французьке вікно. – Що з тобою сталося?

Ейдану не хотілося відповідати. Він наткнувся на газон та потім повз сарай для дров та через живопліт у поля за ним. Він зняв окуляри, але це не допомагало. З носа текло так само як і з очей, і у нього все ще не було носовичка. Він все ще міг бачити Бабцю, такою як вона була, із її обрізаними приказками та зазвичай – хіба що одна була похмура – як вона посміхалася, коли вимовляла їх. Він міг відчувати її запах, відчувати її форму, як у тих рідкісних випадках, коли вона обнімала його. Він міг чути її голос.

І він більше ніколи не почує, не відчує чи не побачить її.

Ейдан не міг собі пробачити. Він поводився так, ніби був на канікулах, веселився, помічав нові речі, грав у футбол, досліджував, жив поверхнево, та майже забув, що втратив Бабцю назавжди. Він ніколи навіть не казав їй, як сильно її любить. І зараз він більше нічого не зможе їй сказати. Він втратив її назавжди.

- О, Бабця, Бабця! – ридав він, спотикаючись поміж корів Воллі Стока та ледь помічаючи їх. Коли він йшов цією дорогою із Ендрю, він, правду кажучи, був досить наляканий розміром корів та тим, як вони дивилися. Але зараз вони дивилися, а йому було байдуже. Бабця померла. Пішла. Зникла.

Ейдан не був певен куди пішов після бродіння повз корів. Він блукав протягом годин, зі своїм стражданням, лише прагнучи побути на самоті. Коли його смуток трохи послабшав, він пішов до Мел Тампу на бродив там серед кущів.

- Гроіл? – крикнув він, через деякий час. – Гроіл? – Він не зміг би винести зустрічі із кимось іншим, якщо вони співчували б йому. Але він подумав, що Гроіл, мабуть, не відчував би до нього шкоди. З Гроілом можна б було зустрітися.

Але, як і раніше, там не було жодних ознак Гроіла. Ейдан спустився з пагорбу та побрів у напрямку лісу, думаючи про те, якщо бути чесним, що Сташ не співчувала йому. І Ендрю також. Але вони вдвох розуміли його почуття та були обережними, щоб не засмучувати його. Ейдан дуже хотів зустріти когось, хто не розумів. Когось хто був байдужий. Його друзі по футболу? Ні, вони будуть як Сташ чи Ендрю та – Гірше! – зніяковіють.

Він брів по краю лісу. Припустимо, він піде углиб, до розбитої стіни та навмисно побіжить до Охоронця? Охоронець не схожий на співчутливого. І його пес не схожий. Існує велика можливість, що вони вб’ють його. Вони удвох моторошні. Якщо ще раз подумати, і ще раз і знову подумати – Ейдан не був певен чи хоче він бути вбитим. Він припустив, що був голодним, хоча йому здавалося, що він ніколи знову не захоче їсти, і він повернув з лісу. О, Бабця, Бабця!

З лісу доносився нетерплячий гуркочучий шум.

Ейдан озирнувся навколо. Велика розмита фігура підскакувала та слідувала, серед дерев та чагарників, до нього. “Допоможіть! Це лев!”, подумав Ейдан. Воно безумовно виглядало як лев. Тварина була кольору лева, жовтуватого. Але потім створіння радісно загавкало і Ейдан зрозумів, що то був всього лише пес. Він підскакував та виламував собі шлях, крізь останні дерева та ледачо підійшов до Ейдана на довгих ногах, що шльопали по місцині, вуха летіли, великий рожевий язик висунувся з рота та хвіст пристрасно виляв.

Насправді, лише цуценя, подумав Ейдан.

Пес підскочив до нього, задихаючись, радісно пхикав, поставив лапи на груди Ейдана та спробував лизнути його обличчя. Ейдан відвернувся та не міг стримати сміху. Його великий пухнастий хвіст виляв так сильно, що був схожий на пропелер. Ейдан виявив, що сміється і з цього також. Потім, цілком природно, Ейдан виявив, що стоїть на колінах у траві, обійнявши звіра, погладжуючи його шовковисті вуха та кажучи різні дурниці.

- Як тебе звати? Ні – не відповідай. Я думаю – Рольф. Ти виглядаєш як Рольф. Ти великий, еге ж? Твій хвіст завжди викопаний вітряк? Кому ти належиш? Звідки ти прийшов? – У пса не було нашийника, але було зрозуміло, що він від когось втік. Кому б він не належав, його добре доглядали. Хоча його жовте хутро було повне колючок та підмаренника чіпкого, воно сяяло здоров’ям. Великий чорний ніс пса, коли він тикав ним у щоку Ейдана, був холодний та вологий, а зуби були білі та досконалі. Його великі коричневі очі, які радісно дивилися на Ейдана, були чисті та яскраві.

Пес хотів гратися.

Ейдан пішов до краю лісу, пошукати палицю для кидання. Пес рвонув повз нього, зник серед дерев та повернувся із старесеньким тенісним м’ячиком. Він уронив м’яча у Ейданових ніг, де опустився на прикрашені бахромою лікті та гавканням заохотив Ейдана. “Ось, дехто, хто не співчуває та навіть не розуміє”, подумав Ейдан. Яке полегшення! Він підняв м’ячика та кинув. Пес захоплено рвонув за ним.

Вони грали у принеси-мяча туди-сюди, на краю лісу, здається години, поки Ейдан повністю не втомився. До цього часу, Ейданова скорбота за Бабцею зменшилась до маленького болючого місця, десь у глибині свідомості. Воно все ще боліло і він знав, що буде завжди боліти, але не спричинятиме такого несамовитого смутку, якого він відчував раніше. Він підняв очі, подивився навколо та зрозумів, що грався із псом протягом годин. Сонце було за лісом, створюючи довгі тіні дерев, які розтягнулися полем у напрямку Мелстоун Хаузу. Цей пейзаж викликав в Ейдана почуття порожнини усередині. Він пропустив ланч. Він, можливо, також пропустив і вечерю.

- Добре, - сказав він псові. – Час іти додому. – Він жбурнув м’яча далеко у ліс і, як тільки Рольф помчав за ним, Ейдан відправився до Мелстоун Хаузу

Тут почалися його неприємності. Ейдан ледь зробив десять кроків, як Рольф з’явився перед ним та почав стрибати, виляти та скиглити, очевидно налаштований також піти.

- О, ні, - сказав Ейдан. – Ти не можеш. Ти не належиш мені. - Він строго вказав на ліс. – Іди додому! – Рольф повернув до лісу а потім став, виглядаючи покинутим.

Ейдан знову вказав на ліс, та знову сказав:

- Іди додому!

Рольф ліг та жалюгідно скиглив. І, як тільки Ейдан повернувся та почав іти додому, Рольф з’явився поруч із ним, пихато підстрибуючи, виражаючи радість, що Ейдан взяв і його.

- Ні! – сказав Ейдан. – Ти не розумієш. Ти належиш комусь іншому. Іди до свого власника. Іди додому!

Проблема була у тім, Ейдан був певен, що Рольф все чудово розуміє. Він просто надавав перевагу Ейданові перед тим, кому б він не належав.

Це повторювалося ще зо десять разів. Ейдан обертався, вказував та суворо казав Рольфу:

- Іди додому! – і Рольф тікав, виглядаючи жалюгідно, а потім гнався за Ейданом, одразу як Ейдан знову ішов. Коли Ейдан побіг, стало ще гірше. Рольф миттєво був біля нього. Він кинувся під ноги Ейдану та дивився на нього великими коричневими, благальними очима.

Цього разу вони вже перетнули половину поля. Вівці Воллі Стока собі спокійно паслися, вочевидь не схвильовані зусиллями Ейдана, або Рольфа. Вони зовсім не боялися Рольфа. Ейдан зрозумів, що Рольф відноситься до нього як до вівці, заганяючи його додому. “Розумний”, подумав Ейдан. Він дійсно був чудовим псом.

- Ну, чесно! – сказав Ейдан, коли Рольф знову кинувся йому під ноги. – Я казав тобі. Ти не належиш мені.

Цього разу у відповідь, Рольф почав повертатися навколо себе. “Ганяється за своїм хвостом”, подумав Ейдан. Навколо та навколо, запаморочливо, так швидко, що став жовтою плямою. Потім він став жовтим туманом, здіймаючись біля Ейданового взуття. Ейдан трошки позадкував. Це було дійсно дивним. Він зняв окуляри, але Рольф все ще був жовтим туманом для його неозброєних очей. Потім, спостерігаємий кільцем безтурботних, зацікавлених овець, туман затвердів у іншій формі та піднявся маленьким хлопчиком. Ейдан надягнув окуляри, а Рольф все ще був маленьким хлопчиком. Його волосся було шкурою золотих локонів, такого ж кольору, що і шерсть пса, одягнутий він був, у свого роду, дитячий комбінезон, зроблений з золотого оксамиту. Він благально дивився на Ейдана собачими емоційними коричневими очима, та обхопивши руками ноги Ейдана. На вигляд йому було років п’ять.

- О, будь-ласка, візьми мене з собою! – сказав він. Його голос був набагато грубіший та нижчий, ніж ви очікуєте від п’ятирічного. – Будь-ласка! У мене немає дома. Я втік геть, коли вони намагалися начепити на мене нашийник та зробити з мене Охоронця. Будь-ласка!

- Ти був-собака! – сказав Ейдан ^[28]. Він припустив, що це дійсно має значення.

Маленький хлопчик кивнув.

- Я – Рольф, - сказав він. – Ти знав як мене звати. Ніхто більше не знав. Дозволь мені піти з тобою.

Ейдан здався. Він припустив, що через ці зажурені коричневі очі.

- Добре, - сказав він. – Тоді підемо. Але будь дуже ввічливим із місіс Сток. Я думаю інші зрозуміють, але не думаю, що вона зрозуміє.

Рольф радісно вигукнув та знову розчинився у жовтому тумані. Наступної секунди він був великим золотим псом, набагато зручніший як пес, ніж як хлопчик, міг би сказати Ейдан, коли Рольф збуджено крутився біля Ейдана, граючись, стрибаючи та трохи гавкаючи від захвату. Дуже часто він намагався лизнути Ейданову руку та ступню. Ейдан продовжував відштовхувати його протягом всього шляху полем.

***

Тим часом, Ендрю намагався зайнятися своєю книгою. Умови для праці були ідеальні: комп’ютер працював, Сташ була у сусідній кімнаті, звідки він міг її покликати на допомогу у будь-який момент. Він витягав усі речі, які могли знадобитися, коли йому спало на думку, що він спершу має перевірити Шона, у випадку якщо Шон почне щось робити, результатом чого стане ще більші пастернаки. Він встав та вийшов надвір.

Перше, що він побачив, була газонокосарка. Її виштовхали на середину двору та оточили старими бляшанками з фарбою, поламаними садовими стільцями та двома половинками драбини. Добре. Здається Шон працював там, де і мав працювати.

Друге, що побачив Ендрю, був Гроіл. Гроіл схилився над дахом сарайчика, обережно очищаючи кольорові панелі вікна. На перший погляд він здавався оптичною ілюзією, у збільшеному одязі Ейдана: дуже величезний хлопчик чистить дуже маленький сарайчик. Ендрю від цього видовища блимнув. Тоді Гроіл став велетнем, що чистить сарай нормального розміру.

- Боже мій, Гроіл! – вигукнув Ендрю. Я не очікував тебе!

Гроіл обернувся. Дах заскрипів, оскільки Гроіл спирався однією рукою на нього. Він соромливо посміхнувся Ендрю.

- Я можу достати вікно, розумієш, - сказав він.

Шон почув їхні голоси та підійшов до дверей сараю.

- Я маю друга, який допомагає мені, - сказав він. – Ви не проти?

Обидва, Шон та Гроіл посміхнулися однаково Ендрю, наполовину гордо, наполовину винувато. Дивлячись вгору на Гроіла та униз на Шона, у Ендрю не було сумніву, що ці двоє були тим, що містер Браун називав двійниками. Крім їх розмірів та нової зачіски Шона. Волосся Гроіла було кошлатою шваброю. Інша відмінність була у тому, що Гроіл виглядав розумнішим за Шона, а Шон виглядав старшим за Гроіла. Дивно. Наскільки знав Ендрю, Гроіл був, не молодше Ендрю, але все ще виглядав дитиною.

Розум Ендрю ухилявся від будь-чого, пов’язаного із містером Брауном.

- Звичайно, ні, - сердечно сказав він, - якщо ти пам’ятатимеш бути особливо ніжним із тріснутим склом, Гроіле. А пізніше ти отримаєш пастернак.

Він лагідно відштовхнув Шона у бік та заглянув усередину сараю. Там стояв запах вологого бруду, оскільки Шон вже помив половину однієї з різьблених стін.

- Вони добре поліруються, коли сухі, сказав Шон, вказуючи на велику бляшанку, позначену як Найкращий Бджолиний Віск. – Тітонька дала мені ганчірки, для цього. Але… - Він вказав на вікно на даху, де звисало павутиння, - …Гроіл має це зробити.

- Як? Він може зайти усередину? – спитав Ендрю.

Шон посміхнувся.

- Він як пружина, - сказав він. – Він може стати меншим за мене, якщо захоче. Але тоді стає важким.

- О, - казав Ендрю, думаючи: “вік живи, вік навчайся”. – Гаразд. Ви вдвох справляєтеся добре, Шоне. Продовжуйте.

Він повернувся у кабінет та сів за комп’ютер. Він збирав матеріал для бази даних. Він переконався, що всі його щільно написані нотатки спираються на підставку для книг. Потім він сидів, дивлячись на комп’ютерну заставку, розмірковуючи про двійників, замість роботи. Як і чому вони виникають? Чому містер Браун так рішуче проти них налаштований? Чому він звинувачує Ендрю у тому, що той не зупиняє їх? Ніби Ендрю це може! Шон народився набагато раніше ніж Ендрю повернувся до Мелстоуну. Чим більше Ендрю думав про це, тим більше переконувався, що найкращий спосіб помститися містеру Брауну за його ввічливо грубі накази - це заохочувати двійників. Як би ж він ще знав як.

Через годину, коли він все ще дивився на комп’ютерну заставку, на якій занурювалися кольорові узори, зайшла Сташ із картонною коробкою у руках.

- Твій дідусь написав, щонайменше, тисячу маленьких записок самому собі, - сказала вона. – Все що я знайшла на даний момент, я відсортувала і думаю, ти маєш їх переглянути. Деякі з них виглядають важливими, але вони занадто загадкові для мене.

- Поклади їх у тому кутку, - сказав Ендрю. – Я пізніше їх перегляну.

Він із задоволенням спостерігав як Сташ перенесла коробку на вільне місце на підлозі та поставила її там. Вона дійсно виглядала дивовижно у цій короткій зеленій сукні.

- До речі, - сказала вона, - Ейдан вийшов, бідна дитина. Надзвичайно багато листів у одній коробці були від його бабці. Це дійсно його засмутило. Я гадаю, він трохи хотів побути на самоті – ти розумієш.

Ендрю кивнув. Його батьки померли, коли він був аспірантом. Йому були знайомі ці почуття. Він зітхнув.

- Дозволь мені подивитися на ці листи також, добре?

- Я збираюся зараз їх розсортувати, у хронологічному порядку, - сказала Сташ. – Хтось просто закинув їх у коробку, і вони усі там перемішані.

Вона була вже біля дверей, коли Ендрю сказав:

- А тобі не зустрічався складений папірець із чорною печаткою, а?

- Ні, - сказала Сташ. – Він важливий?

- Дуже. Я думаю, - сказав Ендрю. – Якщо знайдеш його, одразу ж покажи мене.

- Гаразд, - сказала Сташ. – Пріоритет для паперу із чорною печаткою

- О, і, Сташ, - сказав Ендрю. Сташ зупинилася, поклавши руку на дверну ручку. – Ти щось знаєш про двійників тут, у Мелстоуні?

- Насправді - ні, - сказала Сташ. – Але ти знайдеш, що багато записів твого дідуся про двійників. Але здається, його основною темою були вони та містер Браун з Менору. Здається щось, пов’язане із силою. Можливо тато знає. Запитай його.

- Запитаю, - сказав Ендрю. – Він, здається, прийде сюди сьогодні? – Але він виявив, що сказав це зачиненим дверям, а Сташ пішла. Він зітхнув та відключив комп’ютерну заставку. Працювати.

Задзвонив телефон.

Дзвонив секретар його юриста, яка знову пояснила, що місіс Баррінгтон-Сток поїхала і зв’яжеться із ним як тільки повернеться наступного місяця.

- І що хорошого у наступному місяці? – запитав Ендрю у повітря. – Я хочу поставити містера Брауна на його місце зараз. – Він повернувся до свого комп’ютера та виявив, що комп’ютерна заставка з’явилася знову. Він знову збирався її позбутися, коли місіс Сток просунула обличчя у двері.

- Ця жінка повернулася, - сказала вона. – Чекає на вас перед вхідними дверима.

- Яка жінка? – запитав Ендрю.

- Та, що нишпорила тут вчора, - сказала місіс Сток. – Змінила зачіску, але виглядає так само. Думає, я не пізнаю її ходу, еге ж? Я сказала їй зачекати надворі. Я не довіряю їй.

Зітхаючи, Ендрю піднявся та пішов до передніх дверей.

Товста жінка стояла на порозі, сердито дивлячись на нього. Вона була вдягнута у щось, що ймовірно було уніформою. Але головне, що помітив у ній Ендрю, це те, що вона була надзвичайно схожа на сестру місіс Сток – Тріксі, якщо ви уявите її збудженою та у поганому настрої та із сильним запахом з-під пахв.

- Ви тут головний? – потребувала вона.

- Я господар цього будинку, так, - обережно сказав Ендрю.

Не замислюючись, він зняв окуляри та протер їх. Його неозброєним очам жінка видавалася ще більше схожою на Тріксі, аж до її білявої зачіски. Її обличчя було такої ж форми і такі ж самі виразні блакитні очі, але її рот був підігнутий поганим характером, а на товстому обличчі були риси, які казали про погану натуру. Слово “двійник” проминуло у голові Ендрю та зробило його дуже-дуже обережним.

- Чим я можу вам допомогти? – ввічливо запитав він.

Жінка видерла з нагрудної кишені картку, швидко перед ним помахала та засунула назад, перш ніж Ендрю міг побачити, що то була за картка.

- Мейбл Браун, - оголосила вона. – Шукаю Ендрю Крейга. Я соціальний працівник.

“У соціального працівника ім’я Ейдана буде позначено правильно”, подумав Ендрю, якщо Ейдан був тим, кого вона шукала. А соціальні працівники носять уніформу? Ця уніформа була старою та тісною. Піджак, що виглядав майже офіційно, мабуть взяв на себе основну тяжку місію з застібання. Він неприродно напинався над масивними грудями Мейбл Браун.

- У цьому будинку немає нікого, кого зовуть Ендрю Крейг, - правдиво сказав Ендрю. – Гадаю, ви помилилися адресою.

Мейбл Браун опустила біляві брови та напівзакрила свої опуклі очі. В результаті з’явився отруйний погляд, повний люті та підозри. Вона пильно дивилася на Ендрю, поки витягала з щільної кишені пом’ятого блокнота. Вона сердито глянула на сторінки у блокноті.

- Алан Крейк, - прочитала вона. – Едріан Гейнз, Еван Кін, Абель Крейн, Етан Грей. Він міг назвати будь-яке з цих імен. Він тут, чи ні?

- Ні, - сказав Ендрю. – Нікого з такими іменами тут немає. Мене звати Ендрю Хоуп, і гадаю, ви переплутали когось зі мною. Як бачите, у мене немає потреби у соціальному працівникові. Ви помилилися адресою, мадам. Доброго ранку.

Він рішуче зачинив вхідні двері перед носом Мейбл Браун та стояв перед ними, чистячи знову і знову окуляри, поки чекав на ознаки того, що жінка пішла геть. Він чув бурмотіння з того боку дверей. Воно було схоже на прокльони. Нарешті, після проміжку часу, який відчувався як десять хвилин, він почув важкі кроки, що похрумкали геть по під’їзній дорозі. Ендрю вихилився у вузьке вікно коридору, щоб переконатися. І там, до його полегшення, було видно як, важкою ходою, віддалялась Мейбл Браун, виглядаючи так, ніби її ступні ступали по різним сторонам широкої дошки.

- Уф! – сказав Ендрю, одягаючи окуляри, коли повертався до свого кабінету.

- Хто це був? – яскраво запитала Сташ, виглядаючи з-за коробки, із цікавістю.

- Хтось, хто шукає Ейдана, я гадаю, - сказав їй Ендрю. – Вона сказала, що вона його соціальний працівник, але не думаю, що це правда. Не думаю, що вони доручають людям із такою неприємною зовнішністю доглядати за дітьми. Принаймні, я сподіваюся, що вони цього не роблять. І вона навіть не знала як Ейдана правильно звати.

Він увійшов до кабінету, коли комп’ютер видав ниюче зітхання та згас.

- Сташ! – крикнув він.

Сташ прийшла та подивилась. Вона нахилилася над Ендрю – що здалося йому дуже приємним – та спробувала це та інше. Врешті-решт, на екрані з’явилася заставка.

- Нарешті! – сказала Сташ. – Я не розумію – здається це був якісь потужний сплеск.

- Ця жінка…! – сказав Ендрю.

Вони дивилися один на одного, майже ніс до носа. Ендрю зробив зусилля, щоб не схопити Сташ та не поцілувати її.

- Тоді вона точно не соціальний працівник, - сказала Сташ. – З усією кількістю захисту, встановленою твоїм дідусем, комусь ворожому мала б знадобиться величезна потужність, щоб ступити хоча б на під’їзну доріжку. Встанови додаткові захисні чари. – Тоді, до розчарування Ендрю, вона пішла.

Ендрю повернувся до роботи, намагаючись не думати про Сташ. Мейбл Браун зникла з його думок настільки, що він навіть не намагався згадати як накладати захисні чари. У нього були розпливчасті спогади про те, як йому не раз казав Джоселін треба це робити, але він був так зайнятий іншими думкам, що навіть не намагався згадати, що казав дідусь.

Через пару годин, місіс Сток знову просунула голову у двері.

- Тепер прийшла жінка-поліцейський, - сказала вона. – І прямо всередині приготування ланча. Щось може підгоріти, якщо ви не позбудетеся її швидко.

Жінка-поліцейський була коротка, огрядна та похмура. Волосся під її капелюхом було коричневе і такого ж кольору були її очі.

- Містер Хоуп? – сказала вона. – WPC92 ^[29]. Я шукаю дванадцятирічного хлопця на ім’я Адам Грей. П’ять футів і два дюйми ^[30], коричневе волосся, носить окуляри, ніяких відмінних ознак. У нас є підстави вважати, що він прийшов у цей будинок.

Ендрю зірвав окуляри. Обличчя WPC92 розплилося. Так само як і її уніформа. Вона стала затісною для неї та втратила свою поліцеськожіночність. Усередині плями її обличчя, Ендрю зміг виділити лише контури, які нагадували Тріксі. Він майже був впевнений, що Мейбл Браун та WPC92 були однією і тією самою особою. У них навіть був одинаків запах з-під пахв.

- Ніхто на ім’я Адам Грей ніколи не приходив до цього будинку, - сказав він.

- Ви певні? – вимагала жінка-поліцейський. – Це протизаконно – приховувати злочинця.

- Злочинця? – Запитав Ендрю. – А який злочин?

- Хлопець втік з Лондону із гаманцем у якому була, щонайменше, сотня фунтів, - відповіла WPC92, безбарвним, офіційним тоном.

Раптово, з-за спини Ендрю одізвалася Сташ.

- Про що ви говорите? Ми не укриваємо тут злочинців. Твій комп’ютер знову згас, - багатозначно додала вона Ендрю.

- І я буду вдячна, якщо ви злізете з мого чистого порогу та припините приставати до професора! – сказала місіс Сток. Вона підійшла з іншого боку Ендрю, розмахуючи великим залізним черпаком.

WPC92 здригнулася назад від черпака.

- У вас будуть проблеми, - сказала вона, - погрози члену поліції при виконанні обов’язків.

Сташ солодко сказала:

- Тоді, якщо ви підете, вона не змушена буде вам погрожувати, так?

Важко ступаючи, із шумом, з’явилися великі чоботи з іншого боку будинку. На дворі вималювався Шон, кажучи:

- Ланч уже є, тітонько? Щось не так?

А з боку саду до будинку йшов містер Сток, ідучи набагато гучніше, ніж завжди.

- Що тут відбувається? Потрібна допомога, Професор?

- Гадаю, що так, - сказав Ендрю. – Ця особа стверджує, що вона жінка-поліцейський, але я цілком впевнений, що вона шахрайка.

- Тепер це протизаконно, - сказав містер Сток. – Видавати себе за поліцейського.

Розмите обличчя WPC92 шалено почервоніло.

- Я тут, - характерно вимовила вона, - щоб арештувати Едріана Корка за крадіжку гаманця, в якому, за оцінками, має бути сто фунтів.

- О, заради Бога, жінко! – сказала місіс Сток. – Не кажіть до мене цим безбарвним офіційним тоном! Це аж ніяк не зробить вас більш подібною.

- Або ваші безглузді звинувачення! – додала Сташ.

Обличчя Шона зморщилося під його зачіскою, коли він намагався розібратися у цьому.

- Я знаю, - сказав він переставши морщитися. – Я можу виставити її для вас, Професор.

- Як ти смієш! – сказала WPC92.

- Я сильніший за вас, - зауважив Шон. – І містер Сток також. Він взагалі, як дроти. А у тітоньки залізний черпак.

WPC92 нервово подивилася на черпак та позадкувала від порога. Коли вона рухалась, Тарквін О’Коннор прийшов по під’їзній дорозі, допомагаючи собі швидко рухатися однією милицею. Ендрю ледь не розсміявся. Як всі кинулися йому на допомогу виглядало доволі абсурдно. Але він був вражений – майже гордий – все одно.

Тарквін оцінив ситуацію одним пронизливим поглядом.

- Вам краще піти, - сказав він WPC92, - перш ніж це стане неприємним. Вам довелося досить натиснути, перш ніж пробратися сюди, так? Я відчув з моєї машини. Тож зараз ви підете, перш ніж ми натиснемо у ваш бік.

WPC92 підняла голову.

- Я збираюся висунути обвинувачення проти вас усіх, - сказала вона гордовито , - за перешкоджання роботи поліції, коли вона взяла гарячий слід.

- Зробіть це, - сказав Тарквін. – Але зробіть це настільки далеко звідси, наскільки далеко зможете добратися.

Вони всі дивилися як WPC92, так звана, повернулася та пошкандибала геть по під’їзній дорозі. Місіс Сток сказала:

- Мені не подобається ця її дивна хода, ноги нарізно. Це не природно.

Глава 10.

Тарквін, здається, прибув із надією, що Ендрю зможе зміцнити його зниклу ногу, перш ніж він відвезе Сташ на ланч.

- Приготував їй справжні делікатеси сьогодні, - сказав він. – Люблю готувати. Що то за жінка? Через Ейдана?

Ендрю кивнув.

- Я так і думав, - сказав Тарківін. – Вона одна з тих, хто не користується залізом ^[31]. Забавно, як це можна передбачити. Я так і думав, що за хлопчиком гоняться саме такі істоти. Вам краще зміцнити ваші захисні чари. Зараз це можна зробити на комп’ютері. Скажіть Сташ, щоб показала Вам. Вона зробила це для Ронні, коли пішли розмови, що хтось намагається вкрасти його коней. А де Ейдан? Та жінка його бачила?

Ендрю похитав головою, концентруючись на Тарквіновій нозі.

- Він вийшов. Гадаю, смерть його бабусі лише зараз вдарила його, і він захотів побути на самоті.

- Бідний хлопець. – Тарквін підпер свою втрачену ногу вздовж дивану та весело базікав. - Горе забавна річ, ось так. Клянуся, Сташ здавалося зовсім не помічала смерть своєї матері, до тих пір, поки не побігла повз підставку для яйця, яку любила моя дружина. Вона була прихована у шафі. Потім ніщо не могло її утішити. Я думав, вона ніколи не прийде в себе, правду кажучи.

Він продовжував базікати. Скоро він розповів Ендрю про чергові проблеми Комітету Фестивалю. Здається, відома кулінарна знаменитість, яка мала відкривати Фестиваль, все відмінив.

- Отримав запрошення з Америки і ця ідея, здається, йому сподобалася більше, - сказав Тарквін. – Залишив усе у підвішеному стані, ось так. Вони скрізь шукали заміну, допоки хтось не сказав, що Ронні Сток у наш час, є достатньою знаменитістю. Тож вони запросили його. І Ронні, цей дурень, - сказав Тарквін, - від одразу ж погодився. На цих вихідних Скачки у Йорку і його коні приймають участь і у Баті і у Брайтоні також, але він був у такому захваті від запрошення відкривати наш маленький незначний Фестиваль, що відіслав дружину замість себе у Йорк. Божевілля! Треба перевірити його голову. З іншого боку, вона завжди була трохи інакша. Ви збираєтеся сказати Ейданові, що ці люди простежили його аж сюди?

Ендрю апатично кивнув, хоча зовсім не був у цьому упевнений. З одного боку, він знав, що це жахливо налякає Ейдана. З іншого боку, Мейбл Браун та/або WPC92 зародили сумніви у Ендрю. Ейдан, у відповідності до його власної історії, втік з Лондону та володів гаманцем. Може бути і так, саме тому Мейбл WPC92 і прослідкувала за Ейданом – за допомогою гаманця. Він повинен викидати ясну хвилю енергії, коли наповнюється грошима. Тож, немає сумніву, що хтось переслідує Ейдана. Але не було ніякого способу дізнатися, хто правий, а хто – ні. У Ендрю було лише слово Ейдана щодо цього всього. Він думав, що Ейдан був щирим, але він не знав. Ендрю здавалося, що він, можливо, занадто довірливий. Він вирішив задати Ейданові ще деяких питань, коли Ейдан прийде на ланч.

Але коли Ейдан повернувся, було ближче до часу чаювання, ніж до ланчу, і його супроводжував великий, радісний пес, із хвостом, схожим на пропелер, який позбивав униз всі речі у будинку. В той час, як кожен намагався усе половити, місіс Сток відверто дала волю своїм почуттям.