Зірка для тебе

Епілог

— У середині дев’ятнадцятого століття були помічені відхилення в русі Місяця від розрахованого його положення. У двадцятому столітті відхилення спостерігались також у русі Меркурія та Венери. Це було пояснено нерівномірністю обертання Землі навколо вісі. Зараз ми маємо багато доказів такого руху Землі. Унаслідок нерівномірного обертання середня сонячна доба та зоряна доба — величини також несталі. Тому в астрономії використовують дві системи лічби часу: нерівномірний час та рівномірний, який має ще назву ефемеридний час. Так. Час.

Сергій вмовк. Довго дивився у вікно аудиторії. На шибі вікна повзала напівсонна муха. Що хотіти? Осінь. Її час закінчується — або спати, або помирати. Стояв, оглядаючи краєвид за вікном. Вітер зривав із дерев залишки ще вчора такого розкішного осіннього вбрання, хльостав дощем, мов батогами, і по небу, і по землі, і по деревах, і по машинах. В аудиторії зашепотіли. Глянув на студентів. Ті принишкли. Вони поважали цього завжди спокійного та вдумливого викладача. Він хоч і нечасто читав лекції, та робив це завжди так захопливо, що астрономія раптом ставала чимось подібною до алхімії.

Сергій любить свою роботу, час від часу йому доводиться читати лекції студентам, хоча ніколи не замислювався над викладацькою кар’єрою. Однак не міг відмовити професору Осмомислову, коли той нездужав чи просто втомлювався і просив його підмінити. Він, схоже, також більше любив небо, ніж стіни аудиторій.

Лівою рукою розтер праву, робив то на автоматі. Нили праві рука та нога, переломи хоч і зажили, та на вологу львівську погоду час від часу давали про себе знати. Аварія лишила шрами по собі, і не тільки на тілі. Боліло, ой, як інколи боліло! Особливо всередині. Не розповідав про свій біль навіть Зоряні, не хотів лякати ні її, ані сина. Вона ж сприймала це як наслідки перенесеної коми. Про них же попереджав Віталій Станіславович.

Та справжній біль був захований глибоко в ньому. Навіть не біль, а ностальгійні спогади про те, чого наче ніколи й не було. Реально-нереальні запахи квітучого саду на горі Кішка, запах кімнати, в якій він жив, камін, у якому «сушив» думки та варив чай, годинник на каміні. І милі його серцю люди — пані Рая з її глибокою мудрістю, глухонімий Рустем, що розмовляв самими лиш губами з деревами. І врешті, старий приятель крук…

Так. Крук. Він також Крук. Сергій Крук. Згадував Зорянину легенду про походження її прізвища — Білововк. Козак Тарас, прапрапрадід Зоряни, його від самого Івана Сірка за вірну службу отримав. Гарна пара — Крук і Вовчиця.

Студенти почали знову перешіптуватися, бачачи, що викладач думками мандрує деінде. Сухо продовжував:

— Еталонами для вимірювання часу служать періодичні процеси, період яких постійний із великою точністю. Спочатку єдиним еталоном часу був період добового обертання Землі. Він визначався з двох послідовних спостережень проходження якого-небудь небесного світила через площину меридіана місця спостереження. Уже стародавні астрономи переконалися в тому, що сонячна доба на чотири хвилини більше зоряної. Це — наслідок руху Землі по орбіті (обертання Землі навкруги вісі та її орбітальний рух відбуваються в одному напрямі). Користуватися зоряним часом незручно, оскільки все наше життя пов’язане зі зміною дня і ночі, тобто з сонячною добою. Проте тривалість сонячних діб змінюється протягом року внаслідок зміни швидкості руху Землі по орбіті. Тому безпосереднє визначення періоду обертання Землі виконується за спостереженням зірок, а для практичної цілі враховують різницю між зоряною і сонячною добою. Так виникло своєрідне становище, при якому ми користуємось сонячним часом, визначаючи його по зірках.

В аудиторії принишкли, дехто записував.

— А зараз, шановні колеги, ми з вами подивимося маленький фільм з цього приводу. Увага, будь ласка. У ньому ви почуєте відповіді на контрольні запитання, на які будете мати нагоду відповідати письмово наприкінці заняття.

Дистанційне управління плазмовим телевізором, натискання кількох кнопок — і монотонний голос із екрана переповідає студентам про відносність усього на світі: часу, теорій, незмінних постулатів.

— У вересні дві тисячі одинадцятого року група фізиків-експериментаторів заявила, що в рамках проекту ОРЕRА нейтрино, послані із ЦЕРНу під Женевою в підземну італійську лабораторію Гран-Сассо, подолали відстань у сімсот тридцять два кілометри на шістдесят наносекунд раніше, ніж потік світла у вакуумі. Це перевертає фундаментальні основи фізики.

Сергій відчував тут і тепер отой дивний зв’язок між собою, наночастинками, наносекундами, часом, який випав із його свідомості, часом, який не вважав загубленим. Просто не міг ніяк стулити докупи, пояснити собі — де він був той рік, поки лікарі та Зоряна боролися за його життя. Монотонний голос із екрана телевізора сухо продовжує:

— Проте додаткова перевірка пізніше виявила погане з’єднання волоконно-оптичного кабелю між приймачем, за допомогою якого замірявся час, і комп’ютерною платою. Після відновлення нормального з’єднання усе стало на свої місця, знову підтвердивши теорію відносності Ейнштейна, згідно з якою фізичні частинки не можуть рухатися швидше від світла.

Стільки часу минуло… Малому В’ячеславчику вже два з половиною. Чому ж досі немає спокою? Наче щось важливе проґавив, і воно мучить, не відпускає. Чи він щасливий? Напевне. Кохана дружина поруч. Прекрасний хлопчик у них росте. Бабуня Ніна вже зовсім поганенько себе почуває, та все ж і вона ще з ними. Арсен поїхав навчатися в Іспанію, час від часу навідується, щодня телефонує. Олеся разом із ним. То все гаразд у них, то нічого не клеїться. Батько Зоряни з пані Кларою так і живуть у селі, здається, щасливі та задоволені одне одним. Бабуню Ніну вони забрали до себе, нема чого їй самій жити, тим паче, що повернувся онук із Росії, точніше, дружина вигнала. Сергій навіть не став бабуню Ніну в чомусь переконувати, просто після чергового п’яного дебошу онука зібрав її речі та перевіз стареньку до себе. А вона і не пручалася зовсім.

На роботі також усе гаразд. Працюється, дещо пишеться. Учора прийшло запрошення з Криму на конференцію. Очевидно, тому й настрій сьогодні такий, ностальгійний, а ще погода, а ще поламані кістки на руках та ногах ниють…

Десь через півроку після виходу з лікарні, коли остаточно зміцнів, вирішив піти до Василя Григоровича і по-чоловічому з ним порозмовляти. Зоряна не пустила:

— Навіщо? Він любив твою матір так сильно, що готовий був убивати заради неї. Хвороблива любов? Так, хвороблива любов! Деякі люди тільки так і вміють любити. І ти мене любиш настільки ж міцно, правда? Лишень по-іншому, світло. Твоя мати через одну лише думку про те, що доведеться торкатися до нелюба, вхопила до рук зброю і померла. Я люблю тебе настільки сильно, що готова також померти за тебе, чуєш? І я пішла до твого найзапеклішого ворога, який вбив твого батька і довів до смерті матір, та попросила допомоги. І він допоміг. Тому що…

Вона зробила паузу, заштовхуючи в себе сльози:

— Тому що любов усіх реабілітує. Ти — живий, отже Василь Григорович реабілітований. Хочеш, поїдемо на могилу до мами та батька? Може, це тебе примирить із собою.

І вони поїхали. У лісі під дубом лежала його мама. На дубі хтось витесав ім’я та прізвище і дві дати — народження й смерті.

— Ми можемо перенести її останки на цвинтар і поховати поруч із батьком, — несміливо запропонувала Зоряна.

Він не хотів. Мати його вже давно стала тим дубом, зріднилася з ним, а те, що залишилося від неї, не варто чіпати.

Любов усе прощає? І його любов до мами, дружини, сина, батька тоді й простила Василя Григоровича.

Лекція закінчена. Студенти контрольні здають мовчки. Він ловить на собі їхні зацікавлені погляди. Молоді люди люблять отакі його контрольні завдання, завжди несподівані. Тут ти спираєшся не лишень на власні знання, теоретичні постулати, тут ти творець, бо якщо допустити на мить, що… То все не таке, яким здається насправді, бо… Оте «бо» і ворохобить юні серця. Один зі студентів, чорнявий Іван Пригорща з Коломиї, довше, ніж інші, затримується біля викладацького столу:

— Сергію В’ячеславовичу! А якщо та швидкість світла таки буде подолана, обігнана, тоді що?

Дивиться блакитними, мов небо, очима. Сергій усміхається:

— Тоді, Іване, як і зараз, учені не залишаться без роботи. І замість законів Ейнштейна доведеться тобі написати нові.

Гора Кішка. Щойно вирішив. Він таки поїде на конференцію в Крим. Мусить нарешті зрозуміти, що з ним не так? Чи навпаки — все навіть дуже так? Мусить або ще раз довести слушність постулатів Ейнштейна, або підтвердити для себе так звану струнну теорію Всесвіту австралійського астрофізика Джона Уебба, яка передбачає наявність паралельних світів.

Конференція, багато людей, шумно, гамірно… Аплодують, сперечаються… Завтра вільний день. Вільний для мандрів. Погода на диво тепла та суха. Чому на диво? Ти ж знаєш, то Крим. Таким він тобі намарився уві сні. Чи не вві сні?

Заходить на територію знайомої обсерваторії, знайомої зі сну. Навіть не дивується, що тут все таке ж, яким він його пам’ятає чи просто знає. Можливо, фотографії в Інтернеті бачив чи якийсь науковий фільм. То себе так переконує, знаючи наперед відповідь — не в Інтернеті справа. Бо на фотках не можна розгледіти, що третя сходинка при вході надщерблена, а от зараз її старанно заліпили чимось схожим на цемент, та не дуже ефективно, бо все одно кришиться. Також фото не передадуть того, що на морві,[9] яка росте у дворі обсерваторії, є два воронячих гнізда, а в дуплі мешкає дятел. Задер під деревом голову, вишукуючи дупло, а з нього, наче на підтвердження, висунулася голова дятла.

У дворі обсерваторії підмітав старе пожухле листя двірник. Він неквапом махав мітлою, роблячи акуратні купки. Довгий чорний халат майже до землі, зелений фартух.

— Прошу пана, доброго здоров’ячка, — гукнув Сергій.

Так само неквапом двірник роззирнувся:

— Га? — поважного віку чоловік. Довгі сиві вуса.

— Перепрошую, що турбую, та чи не знаєте ви часом пані Раї, яка тут кілька літ тому працювала прибиральницею.

Чоловік якось, здається, напружився весь, вдивляючись в обличчя незнайомця:

— Га? — перепитав іще раз.

Сергій уже хотів повторити запитання, та старий заговорив:

— То моя дружина. Її немає.

Сергій наче втішився, почувши відповідь. Отже, пані Рая справжня, невигадана. Двірник підійшов до чоловіка ближче:

— А тобі вона нащо?

— Та я кілька років тому тут із нею познайомився. Гарна людина, тому хо…

Не договорив.

— Вона померла від серцевого нападу два роки тому. Усе хвилювалася через моє серце, а померла сама… А моєму серцю що станеться, як барахлило, так і барахлить. Старий віз тріщить, та не ламається.

Двірник розповідав Сергію, як давньому приятелю, що тяжко йому без Раї, ой як тяжко. Усе чекає, коли вона нарешті його до себе забере. Говорив і про свою родину —

велику та дружну, про яку Сергій уже багато знав, та все ж чемно слухав, наче вперше. Навіть не дивувався, що всіх із розповіді впізнає.

— А Рустем? Як ваш онук Рустем?

Чоловік печально подивився в небо, заплакав. Сергій уже знав відповідь. Рустем також мертвий, як і пані Рая.

— Він завжди був особливим хлопчиком. Раєчка казала, що Рустем — копія її батька. Ви, певно, знаєте, що він у нас від народження глухонімий. Так от, ви не повірите, він умів розмовляти з тими, хто теж не мав голосу. З рибами, з травою, з небом. Таких Господь забирає до себе молодими, бо тут їм важко, їх не розуміють. На дев’ятий день після смерті Раї і він пішов від нас. Загинув у аварії. П’яний водій не впорався з керуванням. Знаєте, пане, колись мій батько розповідав історію про свого діда, мого прадіда. Дід був знаменитим пасічником в околиці. Бджоли його любили, бо знали, що і він любить їх. Так от, коли діда не стало, вони просто покинули свої домівки і полетіли. З десяти вуликів не залишилося жодного. Таке і з садом нашим сталося. Після смерті Рустема сад почав гинути. Він просто не хотів жити, наче з нього вийняли душу.

Поговорили, розпрощалися, і Сергій рушив туди, де раніше «жив» (чи не жив). Знайома дорога, трохи розмокла від дощів, та Сергій знав, як нею ходити. А ось він завертає ліворуч, отут дорога вужча та вже дуже заросла, наче нею давно не ходять. Понабирав будяків та різного сухого непотребу на одяг. Майже біг, щоб швидше побачити дім. Хата стояла на місці, та сама, точніше, майже така сама. Бо ця здавалася надто занедбаною, видно, у ній давно ніхто не мешкає. Облуплені стіни, забиті навхрест дошками вікна. На дверях масивний замок. Криниця також не ліпше виглядає. Обійшов будинок і закляк. Саду майже не стало. Сад помер. Сухі головешки, деякі просто вже зрубані під корінь. Якісь гулі на стовбурах тих дерев, що ще доживали. Сад щось точило зсередини, воно його і вбивало. Ні, не так. Убило. Сад загубив душу.

Пролетіла павутинка бабиного літа, заплуталася в його волоссі, спадаючи на чоло. Відмахнувся. Зараз тут усе мертве — не тільки люди, які допомагали йому повернутися. Будинок, сад, криниця.

— Криниця з мертвою водою посеред ирію, — сказав сам до себе Сергій, згадуючи приятеля крука.

— Кар-кар-рр-р-р-р! — почулося за спиною. Озирнувся. На покритому іржею дашку криниці сидів він.

— Ти? Живий, справжній? — не повірив своїм очам. Єдиний живий свідок його історії.

— Кар-кар, — відповів крук.

Зробив коло над головою Сергія й опустився на плече. Зазирнув в очі. Легко дзьобнув у плече. Чи був то той самий крук? Сергій навіть не запитував себе. Одинока біла пір’їнка на крилі — на місці. Підійшов до дверей комори. Знайомі двері, ручка, крук на ній — усе як і було. Приклав вухо до дверей — тиша, ніщо там навіть не шкреблося. Запхав руку між каміння, де колись зазвичай лежали запасні ключі. Дзенькнуло. Витягнув їх зі сховку. Той самий ключ, що приніс крук. Поклав на долоню. Дивився вдумливо кілька секунд на нього. Серце шалено калатало. А якщо спробувати ще раз тим ключем скористатися? Крук невдоволено каркнув. Усе відбулося блискавично. Крук махнув крилами, злетів, ухопив у свого міцного дзьоба ключа і… став підніматися дедалі вище, аж поки щез чорною цяткою в небі.

Сергій іще довго сидів на порозі комори. Він таки відчинив її, просто повернув ручку. Вона виявилася не замкненою. Комора була порожня: ні паперових коробок, ні картатих торбинок та решти мотлоху.

Місію виконано? Так, очевидно. «Інколи деяким дверям краще залишатися закритими» — згадав слова пані Раї. Вона знала, що він намагатиметься, і крук знав. І тому чекав його.

Сергій повертався додому. Він скучив за сином, за Зорянкою, Львовом. Він нарешті повертався й до себе. Коли валізи були зібрані і до приїзду таксі залишалося якихось півгодини, в двері несміливо постукали. Відчинив. Там стояв чоловік пані Раї, важко відсапуючись, наче кудись поспішав. Вбраний у теплу куртку з капюшоном, а на ній краплі дощу. Отже, на вулиці задощило. У руках тримав пакунок.

— Доброго здоров’ячка, пане Сергію! Даруйте старому за візит. Ледве встиг. Коли вранці пригадав, що ви казали про нинішній ваш від’їзд, то так квапився, так квапився. Можна?

Сергій привітався, запрошуючи гостя заходити. Старий увійшов, на ходу починаючи розмотувати те, що тримав у пакунку.

Сергій запропонував йому сісти. Усівся на ліжко, заговорив:

— Мені вночі наснилася Рая. Вона давно до мене не приходила. Уже думав, що забула мене. А тут… Бачив її так реально, як вас зараз. Що вона мені говорила, всього не скажу, бо то розмова між мною і дружиною. Та ту частину, що стосується вас, мушу. Вона просила передати вам дещо. Казала, ви зрозумієте. Але перед тим я маю розповісти вам стару притчу. Вона недовга. Ви маєте кілька хвилин? — старий глянув на валізи, розуміючи, що Сергій уже зібрався в дорогу.

Сергій мав півгодини, та навіть якби поспішав, усе одно знайшов би час. Кивнув головою.

Старий нарешті добув те, що ховав у пакунку. То був годинник. Сергій упізнав його відразу. Той самий, що стояв у нього на каміні, коли він жив у хаті пані Раї. Чи то начебто жив.

— Той годинник — то Раїне придане. Бачите, на ньому дивні чеканки? То ілюстрації до старої татарської легенди. У давні часи, коли люди розділилися на племена і заселили землі, предки тюрків жили на краю величезного болота. Якось напали на них воїни з ворожого племені і винищили весь народ. Живим залишився лише десятирічний хлопчина. Вороги не стали вбивати малого, вирішили познущатися над дитиною, просто відрубали йому руки-ноги і кинули помирати посеред болота. У той час Великий Тенгрі, творець світу, в подобі крука пролітав над болотом, побачив нещасного, пожалів. І став час від часу прилітати та годувати малого. Так, милість великого творця безмежна. І коли врятований ним чоловік виріс, Тенгрі прислав до нього білу вовчицю. Та вовчиця стала дружиною врятованого. Дружиною, вірним оборонцем та другом. Така легенда. Годинник ваш. Я бачу, ви більше зрозуміли, ніж почули, і то значить, що не вважатимете мене божевільним.

Старий пішов. Останній пазл ліг на своє місце. Крук повертався додому, до своєї Білої Вовчиці.

Дорога до Львова була встелена м’якою хмаристою перинкою під крилами літака. Стюардеса із заклопотаним обличчям пройшла поміж рядами пасажирів, думаючи, що у Львові зараз дощ і, можливо, доведеться трішки довше затриматися в небі чи, не дай, Боже, сідати в іншому місті. Та Сергій знав, що нічого такого не трапиться. Тільки не сьогодні і не зараз, тільки не з ним. Бо, поки вони долетять до Львова, небо проясниться, і літак сідатиме на злітну смугу в променях західного сонця.

Сергій спав, і йому снилося сонце. Велике, яскраве. І вродлива жінка тримала його в руках, мов немовля. Та жінка — то мати сонця. Навіть сонце має матір. А потім у променях вже дорослого сонця розквітали сади на горі Кішка, і глухонімий Рустем розмовляв самими лиш губами з квітом, мурахами в траві, журавлями в блакиті та хмарами в небі, і квітнув місяць уповні над Збручем, і юний хлопчина з Окопів, начепивши собі крила, таки перелетів через річку і не розбився, і хтось із його теперішніх студентів, дуже схожий на чорнявого Іванка з Коломиї, таки розігнав найпростішу частинку нейтрино до швидкості більшої, аніж швидкість світла. І промовляє до нього відкрита ним Антизірка в Антисвіті голосом його Зоряни:

2012 рік

Львів / Княже