Зірка для тебе

Без крил

На дубі сиділо дві пташки — він і вона. Він привів її сюди, до цього високого величного дерева, недарма. Тут він звив розкішне гніздечко для неї. Він її кохав, вона кохала його. Вони тут поселяться, заведуть діток. Але вона чомусь не дуже раділа, бо була дивною птахою. Любила небо більше від дерев, спів більше від його солодких речей. Він зітхав, він знав, що вона йому не пара. Надто небесна, надто не така. Але він так любив її. Найдужче боявся, що одного разу вона не повернеться, бо знайде когось ліпшого, такого ж дивака, як сама, чи просто забуде дорогу додому.

Ох, як його та Птаха замучила! Мусив щось із цим вчинити, бо так далі жити несила. І коли вона солодко спала, марячи небом, він просто обітнув їй крила. Тепер вона точно не втече, не покине його, буде завжди поруч. А він прогодує і її, і діток-пташат.

Вона прокинулася вранці, вмилася ранковою росою, що крапельками тремтіла на листочках дуба. Розправила свої крила і… стояла, приголомшена відкриттям. Її крил не стало. Вона плакала, ридала, звинувачувала, проклинала. А він говорив-шепотів-переконував, що кохає, що все це заради її блага. Бо що то за птахи без пташат, бо що то за родина без домівки, бо що то за дружина, яка тільки те і вміє, що літати.

Дуб був високий, крислатий. Птах гордився своїм гніздом. Бо віття дуба від негоди та пекучого сонця оберігало. До того ж і знизу не так легко до гнізда добратися, якщо ти не птах. Птаха сумно сиділа в гнізді, поки коханий діставав харч і літав у справах. Уже в гніздечку з’явилися маленькі яєчка, от-от мали защебетати малята. Але від того Птаха не ставала веселішою, продовжувала тужити. Народилися пташата, і батько, щасливий та радісний, заходився вчити їх літати. Малі хутко сприймали нехитру пташину науку, вони скоро росли. А коли зовсім змужніли, то покинули гніздечко назавжди.

Безкрила Птаха стала ще сумнішою. І одного ранку вона не втрималася. Вилізла зі свого зручного та теплого гніздечка, коли її Птах полетів на пошуки їжі. Стала на найвищу гілку, розправила те, що залишилося від крил, і… полетіла. У цю мить була найщасливішою, бо знову могла літати.

Коли Птах повернувся додому, то застав порожнє гніздо і тіло мертвої Птахи внизу під дубом…

Не дозволяй нікому обтинати тобі крила…

1. Руфіна

Так. Спомини. Якось після них наче легше стало. Кажуть, щоб зняти з душі тягар, слід виговоритися. А коли ти і є тим співрозмовником, який слухає себе самого? Хтозна, як воно називається за Фрейдом. Головне, що допомагає. Сергій глянув у небо. Там починало сіріти, зорі ставали невидимками. Світає. Час додому. Через кілька годин на цій галявині під обсерваторією з’являться люди. Чи хотів він зараз їх бачити? Напевне, ні.

Сергій ішов знайомою ґрунтовою дорогою. Нею рідко хто користується. Хіба що іноді проїжджають вози чи старі автівки. Дорога густо поросла травою. Очевидно, колись тут був жвавий рух… Чоловік спускається стежкою. Спуск доволі пологий. Довкола листяний ліс. Тому навіть узимку тут не сумно. Рай, а не місцина… Те, що треба для такого самітника, як він.

Коли переїхав працювати в цю обсерваторію на горі Кішка, що біля Кацівелі, почувався чужинцем. Але то було ліпше, аніж почуватися мертвим у рідному місті. Львів ураз перетворився на гіркий полин. Рідна домівка, робота, навіть друзі — все муляло, давило. Відстань лікує? Принаймні не ятрить рани. Звикав до чужини. Сергію відразу запропонували гуртожиток. Відмовився… Бо там завжди людно, та поки що не цього прагнула душа. Ще свого шефа та двох співробітників він витримає, а ось обзаводитися сусідами, новими знайомими чи навіть ворогами не хотілося. Кілька ночей провів в обсерваторії, спав на розкладачці в актовій залі. І тут-таки познайомився з пані Раєю, яка працює в обсерваторії прибиральницею. Вона йому нагадувала бабуню Ніну, і Сергій навіть із задоволенням слухав її розповіді про онуків-правнуків.

Пані Рая — татарка, її чоловік українець, колишній морський офіцер. Помер у минулому році, заснув і не прокинувся. Їй так не вистачає його. Тому і пішла працювати, щоб менше сумувати та згадувати. Прожили з ним душа в душу сорок літ. У вісімнадцять років на танцях у Будинку офіцерів познайомилася з вродливим юнаком і закохалася. У Сергія з пані Раєю було спільне горе — і він, і вона втратили коханих.

Пані Рая каже, що побачила у Сергієвих очах тугу і відразу її зрозуміла. Вона ж і запропонувала Сергію пожити в старому будинку її батьків, правда, то далеченько від місця роботи. Сорок п’ять — шістдесят хвилин пішої ходьби. Поруч ані ринку, ні крамниць. Зате там немає настирливих сусідів. І є електрика, криниця з водою. Вона може хоч сьогодні показати хату.

Говорили. Пані Рая розповідала про себе. Її звати за паспортом зовсім не Рая, а Руфіна. А щоб люди не ламали собі язики, то вона так сама себе назвала після того, як пішла до школи. Вона у класі одна була з таким дивним ім’ям, єдина татарка на весь клас. Народилася вже у сорок шостому. Її брати так і не повернулися з війни додому. Старшому було двадцять два, коли мама в березні сорок четвертого отримала похоронку. Він загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі в Чехії, менший у тому ж сорок четвертому, в квітні, пропав безвісти. Відразу двох синів забрала війна — отаке горе для батьків. Та мама ніколи не вірила, що її менший Валід загинув. Коли в травні сорок четвертого Сталін евакуював із Кримського півострова всіх татар, їхню родину не зачепили. Хтозна, чому? Пощастило? Чи тому, що сини служили в Радянській армії та загинули, захищаючи честь і славу Великої Держави? Чи, може, просто ліньки було бездоріжжям пхатися в таку глухомань, щоб забирати двійко людей, які жили так далеко від цивілізації? Руфіна народилася, коли родина вже й не думала про батьківство. Мамі виповнилося сорок п’ять. Дитя, напевно, і врятувало родину від розпачу. Бо ж рідних братів та сестер і татка, і мами з великими родинами вивезли бозна-куди, на чужину. І вони залишилися одні-однісінькі, хай і на рідній землі, але між чужими…

Ох, людина — не пальма. Вона звикає до всього: і до немилостивої спеки, і до крижаних завій. Призвичаїлися. І коли десь у п’ятдесят четвертому врешті віднайшлися брати батька та кликали їх до себе, мама категорично відмовилася. Та тут була ще одна причина — не їхати на чужину. Мама так і не замирилася зі смертю молодшого сина. У сповіщенні, не похоронці, було написано: «Пропав безвісти», — отже, син може будь-коли вернутися з війни. І що? Кого він застане в рідній оселі? Чужих людей чи взагалі, може, чужинці й хату розвалять? Ні, вона не поїде…

Отак вони й жили.

— Коли мама у вісімдесят п’ять років помирала, то наче стратила глузд і раз по раз все шепотіла: «Руфінко, доню? Хтось стукає у вікно. То, може, Валід повернувся». Але то був тільки вітер, який торохкав у шибу вікна дощем. А коли настав її час відходити, обличчя раптом просвітліло і вона з щасливим усміхом на вустах умирала. Наостанок прошепотіла: «Синку, ти таки прийшов. Дочекалася, синку». Батько довго не протримався після кончини неньки, надто він її кохав. За півроку пішов слідком. Юрко, чоловік, каже, що від туги. Тато був від мами на десять літ старший, тож коли тобі дев’яносто п’ять, то вже і смерть на порі. Юрко моїх тата з мамою любив, наче рідних. Своїх він втратив на війні. Тож не дивно, що батьківську хату він відмовився продавати. І ми, і наші діти живемо в місті, то мови про те, щоб переїжджати назад, не було. Юрко просто хатинку відремонтував, поміняв вікна, двері, підлогу, всередині почистив. Обгородив. І завжди підтримував довкола порядок. Коли життя у місті надто набридало, він просто ховався там від цивілізації.

Юрко з Руфіною-Раєю нажили аж п’ятеро доньок. Величенька родина. Жодна з дівчат не поділяла батькового захоплення глушиною. Зяті також не дуже, просто з ввічливості час від часу допомагали біля хати. Тож, коли Юрко помер, довго думала, що робити з домівкою. А зараз і вихід знайшовся — може, добрій людині стане в пригоді.

Отак брели дорогою, розмовляючи, точніше, говорила здебільшого пані Рая, Сергій — слухав. Хвилин сорок п’ять спускалися вниз некрутим схилом. З дороги повернули вліво, пройшли ще хвилин десять неширокою, але добре втоптаною стежкою, по обидві сторони від неї росли ожина та малина. Раптом ліс наче розступився, і перед ними відкрилася широка галявина. Невелика дерев’яна хата дивилася на них низькими дверима та великими вікнами. Подвір’я обгороджене невисоким дерев’яним перелазом. Загорожа виглядала швидше декоративною, бо доросла людина при бажанні могла легко через неї переступити. Подвір’я було викладено камінням і виглядало не гірше від львівської бруківки. Очевидно, за ним також доглядали. Двері хати дивилися на південь. Пані Рая пояснювала це так: за традицією, татарин, коли виходить із хати, першим, що має побачити, — то сонце.

— Це і є будинок моїх батьків. Зруб складений із дубових дощок та поставлений на кам’яному фундаменті. Я ще пам’ятаю ті часи, коли дах у нас був пласким. Юрко його трохи осучаснив.

Пані Рая відчинила важким ключем висячий замок на дверях хати. Прочинила їх, запрошуючи гостя досередини. Сергій мусив зігнутися, щоб зайти, бо двері дуже низькі. Невеличкий коридор. Двері наліво, двері прямо. Пані Рая прочинила ті, що прямо. Хата всередині виявилася доволі просторою. Із коридору потрапили до світлої кухні. Справжнісінький камін, змонтований так, щоб обігрівати ще одну кімнату, через стіну. Очевидно, спальню. Двійко величеньких вікон. Пані Рая сказала, що то Юрко їх збільшив, набагато розширивши для них прорізи в стінах. І тому вони пропускали в світлицю багато світла, хоча виходили на північ і ніколи не бачили сонця.

За вікнами відкривався прекрасний краєвид. Великий сад: вишні, черешні, абрикоси, персики, яблуні, груші. Дерева акуратно підбілено та старанно обгороджено, подекуди колючим дротом. За садом доглядали.

— Батьківський сад завжди нас годував. Мені інколи здавалося, хай би що мій тато встромив у землю — воно в нього обов’язково родитиме. Може, тому, що він все робив із любов’ю, яку він передав онучці, моїй найстаршій доні. А та своєму сину, моєму онуку Рустему. Цей доглянутий сад — то його рук справа. Він його лікує, чистить, доглядає, забирає старі дерева, садить нові… — Рая ніжно всміхнулася. — Рустем так схожий на мого батька, на свого прадіда. І я тішуся, що татова праця не змарніла. І до того ж то справді непоганий заробіток. Наш сад так мудро посаджено, що навіть у найдошкульніші морози рідко коли яке дерево пошкодиться. Принаймні на моїй пам’яті такого не траплялося. На жаль, мешкати тут ніхто з моїх рідних не хоче, хоча садовий урожай люблять усі. Тож, пане Сергію, очевидно, єдиним недоліком цього глухого місця є те, що мій онук інколи навідуватиме сад та ще ми збиратимемо врожай. Правда, урожай збирається не так часто, а Рустем… Рустем вам не заважатиме. Він глухонімий.

Під правим вікном світлиці — дерев’яний стіл. Біля нього три крісла. На правій стіні суцільні дерев’яні полиці, подібні до наших мисників. На них купа череп’яного посуду. Справа від дверей щось схоже на креденс.[5] На верхніх полицях за скляними дверцятами білизна.

— Пане Сергію, тут посуд — тарілки, миски, горнята. Можете вільно користуватися. У шафі, — вона відкрила її, — вгорі скатертини, рушники, внизу — каструлі, баняки, казанки, пательні. У шухляді — ножі, виделочки, ложки. Тобто тут є все, що може знадобитися, коли готуватимете.

Під лівим вікном — низький лежак, застелений чимось дуже схожим на карпатський ліжник.

Пані Рая підійшла до каміна.

— Легко розпалюється, дає багато тепла. У нас кажуть: живе полум’я гріє і серце, і душу.

На каміні мирно поцокує годинник. Круглий циферблат на масивній залізній підставці. Під циферблатом досить вправно вигравірувані зображення людини в центрі та вовка й крука по обидва боки від неї. Побачивши зацікавлення Сергія, пані Рая сказала:

— Старий годинник. Ще мого діда, а досі йде. Моє придане.

Правіше від каміна були двері. Пані Рая розчинила їх:

— А тут у нас спальня.

Сергій зазирнув досередини. Невеличка, але світла кімната. Вікно, зараз до половини завішене світлими шторами, виходило на подвір’я. Завіса мало допомагала, бо кімната була сонячною: вікно дивилося на південь. Біля вікна письмовий столик, крісло. Ліворуч — книжкова шафа, праворуч — звичайна шафа з дзеркальними дверима. Під стіною, біля дверей — ліжко, застелене таким самим коцом, що й лежак.

— У шафі знайдете білизну, ковдри, подушки. Там можете скласти свої речі. Камін дає багато тепла. Тож легко нагріває і кухню, і спальню. Узимку не замерзнете.

Пані Рая говорила так, ніби Сергій уже погодився і майже тут мешкав. Та вона мала слушність, він таки погодився, відразу ж, щойно побачив хату.

Вийшли на подвір’я. Пані Рая поманила Сергія кудись за хату. Тут були ще двоє дверей, збоку, з заходу.

— Це, так би мовити, наші господарські приміщення.

Вона прочинила двері. Усередині купа сухого ломаччя, торф. Справа на гаках та полицях господарський інвентар: лопати, секатор, граблі, сокира.

Поруч — іще одні двері. Пані Рая недбало махнула рукою:

— А там ми склали старі речі. Те, що вже не дуже потрібне, та шкода викидати. У кожного, напевно, є таке місце, де складується важливо-неважливе. Добре, коли то кімната якась, а не закуток у серці, — пані Рая наче жартувала, та говорила сумно. — Знаєте, Сергію, мій батько одного разу сказав таке: «Інколи деяким дверям слід залишатися закритими». Напевне, так воно і є. Якщо ж вам треба буде щось зайве покласти до цієї комори, тільки скажіть.

Підійшли до криниці.

— Вода, Сергію, у нас цілюща, бо своя, джерельна. Годиться і в їжу, і для прання. Чоловік усе хотів зробити насос, щоб легше було, та, зрештою, зрозумів, що воно так, певне, й ліпше. Ну як вам наше обійстя, годиться?

— Навіть дуже все сподобалося. Тепер можемо домовитися щодо платні?

— Що ви! Ох, Сергію. Це ви мені робите радість, бо погоджуєтеся тут замешкати. Хата живе доти, доки вона чує людське тепло. Так казала моя матінка. Ви це тепло будете давати моїй батьківській хаті. От і вся платня. І то велика, повірте.

Сергій замислився. Він мусив якось віддячити цій жінці.

— Пані Раю, а чи не погодилися б ви раз на тиждень тут прибирати? Але це вже за гроші.

Сергій назвав суму, яка була трохи більшою від плати прибиральниці і більш-менш такою, як стандартна ціна за найм подібного житла. Після деяких вмовлянь та вагань пані Рая таки погодилася, хоча суму вдвічі зменшила.

Цього ж дня Сергій переїхав сюди мешкати.

От і живе він у своїй-несвоїй хаті тепер. Раз на тиждень навідується пані Рая, зазвичай увечері, коли він уже на роботі. Двічі на тиждень приходить Рустем, онук пані Раї, щоб почаклувати в саду. Як правило, вдень, коли Сергій спить. Урожай із дерев збирають усі великою родиною, завжди залишивши для Сергія його частку. Пані Рая жартома каже: для хатнього духа, щоб його задобрити. Хатній дух тепла — то Сергій. Найчастіше врожай збирають, коли Сергій іще на роботі. Чоловік упевнений, то навмисно, щоб не бентежити його спокій.

Та чи матиме він колись його, і чи так він йому дуже потрібен?

2. Творець

От Сергій і мешкає у хаті пані Раї. Звикає. Звик і до самотності, а вона до нього, схоже, не дуже прикипіла. Бо знайшовся у нього раптом у чужому місці незвичайний друг. Уже тиждень Сергію здається, наче його зустрічає чорний крук. Спочатку думав: випадковість, ввижається. Але… У птаха на правому крилі — біле перо. І у вчорашнього, і в позавчорашнього, і в сьогоднішнього. Він зустрічає його вранці, коли Сергій виходить із воріт обсерваторії. Потім летить за ним назирці, час від часу зупиняючись то на дереві, то на горбику, то на стовпі. Коли ж чоловік заходить на власне подвір’я, крук усідається на дашок криниці й уважно спостерігає за тим, як Сергій переступає поріг будинку. Коли через кілька хвилин Сергій визирає у вікно, крука на криниці вже немає. Провів і полетів. Зате ввечері, коли він іде на роботу, птах чемно жде його на дашку криниці. На сьомий день таких от переслідувань Сергій зробив те, чого не очікував від себе. Відчинив двері хати, глянув уважно на крука і сказав, вкладаючи у слова чим більше щирості:

— Ласкаво прошу до моєї оселі, друже!

Був упевнений, що то дурість. Та птах несподівано злетів зі свого місця, зробив коло над головою чоловіка та сміливо всівся на ліве плече.

Крук сидить на столі, п’є воду з горнятка. Чорні намистинки очей дивляться майже лагідно. Перед тим як лягти спати, Сергій залишає кватирку розчиненою — це для крука. Бо чи довго зможе птах у клітці?

Отак у Сергія з’явився в Кримських горах перший друг — і слухач, і спостерігач…

Одного плаксивого вечора, коли небо затягнуло сірим смутком і Сергій не пішов на роботу, дістав з-під ліжка Зірчину коробку. Єдине матеріальне, що залишилося після дружини, він тримає у ній. Вірші, малюнки, фотографії… Крук усівся навпроти, уважно спостерігаючи за чоловіком. Сергій розкрив зошит, прочитав уголос:

Сергій витягнув іще один. Ніжно гладив зелену обкладинку пальцями, читав те, що написане зверху: «Щоденник». Зірка вела щоденники, то було ще до їхнього знайомства. Коли вони зустрілися, майже перестала.

— Почала нове життя, — говорила напівжартома, і вже серйозно додавала: — Тепер у мене замість щоденника ти.

Але ті зошити не викидала. Він розумів: то її минуле, хронологічно виписана вагома частина життя. Він ніколи не розпитував про колишнє і не дуже хотів, щоб вона розповідала, згадуючи малоприємне. Дещо йому старалися «донести» друзі та знайомі. Відразу ж Сергій припинив ті балачки. Плітки його не цікавили.

Тоді Сергій зовсім не прагнув знати, якою вона була до зустрічі з ним. Вона — половина його душі, краща його частина, і все. Цього достатньо. Зоряна навіть ображалася, що він не розпитує про той період життя. Але… Він знав, що їй болітиме, коли вона розповідатиме, що вона підбиратиме слова, емоції, а найгірше — вважатиме себе винною в чомусь чи стане виправдовуватися. Тому навіщо? Вона — найчистіша, найпрекрасніша, найліпша у світі. Вона — Зірка для нього! А решта не має ніякого значення.

Колись, дякуючи Зоряні, погані сни з минулого навіки його покинули. Тільки в ту останню ніч, коли він відлітав у Лейпциг, йому знову наснилася мама. І він прокинувся мокрий від сліз. І розповів вагітній дружині той сон. Він не мав би цього робити, але не стримався і розповів…

А тепер… Тепер матінка йому не сниться, тільки Зірка, його зірка. Зірка для нього. Як мама й обіцяла! Наче її нагороду за безвідрадне життя отримав свою зірку, та не зумів її втримати. Випустив чи відпустив?

Відвів очі від зошита. На столі Зірчина фотографія в рамці. Зроблена під час мандрівки на Говерлу. Яка то була подорож! Дорогою і сонце, і дощ, і вітер… Але Сергій добре знав: то така гора норовлива, то плаче, то дихає, то мовчить, то виє. А щойно видряпалися на верхівку — вийшло сонце. Зоряна — поруч, втомлена та щаслива. Сергій її таку й сфотографував.

— Я кохаю тебе, — сказав, затинаючись, тоді.

Вона погладила його по щоці і прошепотіла на вухо:

— А я це знаю!

— Звідки? — дивувався Сергій. — Я ж сам щойно зрозумів…

— Я про це знаю вже давно. Ще від того першого дня, коли ми зустрілися. Ти вже тоді любив мене. А от розуміння до тебе прийшло щойно. Таке буває. Це коли ти не думаєш про те, як ти дихаєш, аж доти, поки не починаєш задихатися. Ти почав задихатися без мене, і тому ти зрозумів, що кохаєш мене.

— А ти? — дивився пильно в очі і боявся помилитися.

— А що я?

— Ти мене кохаєш?

— А хіба про таке запитують? Таке відчувають.

Він відчував.

Сергій провів пальцем по знімку. Зітхнув. Поставив фото на місце. Покрутив щоденник у руці. Зошити з віршами, щоденники та малюнки — от і все придане дружини. Пригадав, як його Зорянка почала малювати. Коли завагітніла, то майже відразу. Брала до рук папір, пензлики, вмочала їх у воду і… Малювала. І лише білою фарбою, білим по білому. Сергій не дивувався такому бажанню дружини. Вона йому все розтлумачила: «Білий можна розкласти на кольори. Кожен собі сам розкладе, якщо захоче».

Так, малюнки Зірки. Малювала білим і розповідала казку.

Він — молодий митець, він — творець, він любить малювати. Він не знає, як довго пише це полотно, але робить то старанно і вперто. Величезний шмат простору перед тобою, якимось жартівником ущент залитий чорною фарбою. І він малює, день при дні вписуючи в чорне тло кольорові барви. Але чорне тло його не слухає. Чорне залишається чорним. І хай би як натхненно він укладав у кольори старанність, хист, ніжність, віру та окрилення — вони за кілька секунд стають чорними.

І коли вже, здавалося, не лишилося ні наснаги, ані віри, ані надії, лише крапелька впертості тримала творця при пензлі, раптом почув позаду легке шелестіння. Озирнувся. За спиною стояла жінка, з цікавістю спостерігаючи за муками творчості. Блакитна сукня аж до землі, довге чорне волосся, небесні очі. «Яка вродлива панна!» —

подумав творець. Скільки вона там стояла — хто знає, може, мить, а може, годину, а чи тисячоліття, поки не видала себе шелестінням. Зрештою, яке то мало значення? Вона перевела очі з полотна на творця, всміхнулася, стенула здивовано плечима.

— Хм! Чому там ніч? Засвіти її, — зронилися з уст-коралів слова.

Що за дурні поради? Чи вона думає, що він купу часу стоїть перед тим полотном клятим і дірку пензликом у ньому длубає? Творець махнув рукою в бік розкладених на палітрі кольорів — золотистий, ніжно-зелений, блакитний, фіалковий, рожевий, червоний… Наче промовисто говорить — він пробував.

Вона зітхає та рішуче підходить до нього впритул і… Ніжні пелюстки її губ торкаються його, шершавих і потрісканих від того, що вже давно і краплі води не мав у роті, бо все творив, творив, творив… Пелюстка до пелюстки, мов криниця для спраглого… Щось у голові вимкнулося на мить, а потім спалахнуло-зайнялося тисячами вогнів. Скільки то тривало, він не рахував — мить чи, може, вічність, яке то має значення, — але ті вогники продовжували горіти навіть тоді, коли вона відступила, зробивши кілька кроків назад.

У творця наморочиться в голові… Щоб не впасти, зосереджується на картині і… Торопіє. Полотнище вже не чорне. Темна безодня всіяна світлячками, які випромінюють світло, і від того світла запалюються й інші мешканці полотна, роблячи його неймовірним. Творець зачудовано озирається. А вона вже пішла геть, гордо тримаючи голову.

— Що ти щойно зробила? — запитує, йому хочеться попросити її не йти, залишитися, але хіба гоже творцю про таке просити?

Вона зупиняється:

— Це все, що ти хочеш мені сказати?

Ні, не все, не все, але він не може, бо це не має жодного стосунку до великої місії, яку виконують усі творці. Тому він повторює запитання:

— Що ти щойно зробила?

— Нічого. Я тільки вічності та вірі подарувала те, без чого вони нічогісінько не варті. Те, що запалює світи.

— Що це? Що? — бажав почути, дивився просто в очі і падав у них, і літав у них. Він мусить знати для того, щоб далі творити.

— Любов, — відповіла спокійно.

— Любов? — слово тремтить у повітрі, мов ті світлячки на полотні, тремтить і світиться.

— Любов… — Він переводить погляд на полотно.

— Як тебе звати? — запитує вже похапцем, дивлячись, як вона робить рух, щоб продовжувати свій шлях.

— Жінка, — відказує вона.

Він хоче, щоб вона залишилася, щоб не йшла, але він не вміє і не знає, як це сказати. Та й чи гоже творцю просити?

Творець просто киває головою, втупивши погляд у малюнок.

— Коли буду потрібна — поклич… Бо для справжньої любові завжди потрібні двоє.

Ось білий лев, ось білий ангел, ось — білі лілеї…

Крук печально зазирає в очі:

— Кар-кар, — звичне, як «Добрий день!» чи «До побачення!»

Дзьобає обкладинку зошита, якого Сергій тримає у руці.

— Кар-кар!

Чи хотіла б Зірка, щоб він колись довідався про неї все, про неї-ще-не-його?

Крук каркнув, і здалося, що він його підтримує.

Що ж, то, можливо, зараз настав той час, коли пора. Рвучко відкрив загальний зошит, але не на початку, а десь усередині.

«Зоряна Білововк-Літавиця. Середа.

Дощить, і я чекаю сонця. Я люблю сонце, чисте небо. Я люблю гуляти дахами, де небо просторе і не затулене будинками. Чи багато людині для щастя треба? Кому скільки. Мені — багато. Любові… А вона — безмежність.

Скільки коштує любов? Лєрка завжди називає ціну. „За так ніхто нічого не продає, навіть на небі“, — то вона вчора мені сказала. Я не вірю. Хіба мама любить дитя за гроші? Чи, може, любов багатолика? І чи вміє бути безкорисливою?»

Чудна маленька дівчинка. Загублена-забута у жорстокому світі. Думки, думки, печаль. Він мусить прочитати той щоденник.

Спочатку.

3. Спочатку

Зоряна народилася у звичайній львівській родині. Тато Назар працював механіком на львівському заводі «Автонавантажувач» (у народі «Автопогрузчик»), Мама Валя — кухарем у їдальні на цьому-таки заводі. Усі разом спочатку мешкали в сімейному гуртожитку, плекаючи надії на отримання обіцяної квартири для молодої родини. У вісімдесяті завод процвітав, тож і квартири для заводчан будувалися швидкими темпами. Тому перспективи мати класне помешкання не здавалися такими вже й нереальними.

Зоряна була в сім’ї жаданою дитиною. Мама довго лікувалася від безпліддя. І коли, здається, вже всі змирилися, що у подружжя не буде дітей, і навіть стали замислюватися над усиновленням, Валентина у свої тридцять п’ять завагітніла. Незважаючи на неюний вік майбутньої мами та на те, що це лишень перші пологи, вагітність проходила чудово і дитя народилося здоровеньке та величеньке — за чотири кіло.

Подружжя довго вибирало ім’я своїй красуні-доні. Навіть трохи посварилися через це. Мама хотіла назвати малу Богданкою. Тато — Василиною. Урешті зійшлися на тому, що, як тітка Калина скаже, так і назвуть. Тітка Калина — то рідна сестра маминої мами, вона ростила Валентину з десяти років як свою, коли та осиротіла.

Тітка постановила:

— Ой, та яка ж вона Василинка чи Богданка? На зірочку схожа. Зоряна вона. Літавиця.

Бабуся Василина і дідусь Іван (татові батьки) мешкали далеченько, в Черкаській області, тож бачилися рідні доволі рідко. І не дивно, що Зорянка частіше навідувала тітку Калину в Жовкві. Може, то й неправильно було називати мамину тітку не бабусею, а також тіткою, та так уже повелося. Справжні дідусь із бабусею, мамині батьки, давно померли. Мама махала ніяково рукою, ховаючи очі в поділ, коли маленька Зорянка запитувала про бабусю Богданку, а тітка на чергове запитання малої «чомучки» відповідала майже серйозно: «От коли виростеш високою, як кущ калини у мене на подвір’ї, тоді розповім». Ох, довго ж доведеться чекати…

У дитсадок Зоряна майже не ходила, бо часто хворіла на різні дитячі недуги — то застуда, то грип, то кір, то вітрянка, соплі з носа, поштрикування у вусі. Педіатр безупинно радив батькам: дитині потрібне свіже повітря, здорове харчування і щойно з-під корови молоко. І тоді тітка Калина із задоволенням забирала малу до себе — «на поправини». Батьки не протестували, бо ж мама Валя з лікарняних не вилазила через Зірчині недуги. І хоча її не мали права звільнити з роботи через те, що дитя хворіє, та все ж дивилися косо через ті безкінечні лікарняні.

Тож, поки не пішла до школи, жила-росла в тітки. А там — воля! Навіть хворобливість її відступала. У тітоньки — чепурненька хатка, на стінах образи та фотографії дідуся, бабусі, весільна — тата з мамою, весільна тітки з її чоловіком, сина Василечка, що не повернувся з Афганістану. І це все прикрашене рушниками, на стінах диво-килими з лебедями та оленями. А на подвір’ї — найсправжнісінькі курочки, качечки, індики, пес Рудько, кіт Мурчик, у хліві — двійко жвавеньких поросяток, які просто на очах перетворювалися на неповоротких і поважних свиней, а ще улюблениця Зірчина — коза Дуня, яка давала смачне і корисне молочко.

Тітка Калина, хоч і була молодшою від сестри Богданки на п’ять років, заміж вийшла раніше. І вже у вісімнадцять стала мамою. Її чоловік працював будівельником, то будував із бригадою у їхньому селі тваринницьку ферму. Там він і закохався в молоденьку чорняву дівчинку з прекрасним ім’ям — Калина. Дівчина відповіла взаємністю. А коли ти закоханий, то що важать слова чи поради старших та мудріших? Вітер у небі. Олесь був старшим на десять років від сімнадцятирічної Калини. Та для закоханої юнки то не мало жодного значення. Любила тітка Калина згадувати часи, коли була молодою та щасливою. Зоряні здавалося, що вона просто переповідає якусь цікаву книжку. І мала слухала уважно, з відкритим ротом. Калина подалася невісткувати до чоловіка. Так склалося, що той мешкав сам. Був родом із Сумщини, та молодого спеціаліста направили на Львівщину. Тут і осів, отримав житло та гарну роботу. Молоде подружжя жило душа в душу. Народився в них хлопчик Василечко. Гарний, розумний, слухняний. У школі добре вчився, мріяв будувати кораблі.

А потім… А потім він закінчив школу, і його забрали до війська. Через півроку разом із вісточкою від сина, листом у конверті, Калина та Олесь отримали й посилку — цинкову труну. Її заборонили відкривати. Калина не знає, як вижила тоді? Коханий Олесь згорів, мов свічка. І так мав слабке серце, а горе його добило. Тож на роковини сина поховала й чоловіка, а за півроку батьків… Напевно, від божевілля та смерті врятувала її Валентина, мама Зоряни, яка дивилася на Калину великими сливовими очима і вночі все плакала-ридала, кликала матусю… То вони і врятували одна одну: Калина Валю, а Валя — її.

Тітка Калина жила на околиці міста, то життя було сільським. Клаптик городу за хатою, який завжди щедро родив і годував не тільки тітку та її нехитре господарство, а й Зорянку з родиною. Працювала в школі прибиральницею, тож могла спокійно брати малу Зоряну з собою на роботу. Зірка звикла, що її тітка зранку та на ніч ковтає якісь біленькі пілюлі. Коли вона одного разу перепитала, навіщо, тітка відповіла:

— То, Зірничко, щоб довше побути з тобою. Ще коли тебе не було на світі, мені зробили операцію. Вирізали дещо на шиї, бо воно заважало жити, й оті таблетки мені підміняють той орган, який зіпсувався.

Того пояснення п’ятирічній Зоряні було достатньо. Набагато пізніше Зірка довідається, що тітка перенесла складну операцію — їй вирізали щитовидну залозу. Тітка дістала відразу третю групу інвалідності, безтермінову. Тож пиття таблеток, як і час від часу візити до лікаря, були просто необхідні, щоб жити далі.

А зараз дівчинку зацікавило інше:

— А де ж тоді могла бути Зорянка, коли її на світі не було? Як це, тітонько?

І тітка розповіла малій казку про Зірку, яка жила собі на небі: світила, дивилася згори вниз. Але їй було так цікаво, як там унизу живеться людям і як воно — бути людиною? І попросила Зірка свого батька Місяця ясного, щоб дозволив їй побути людиною. Довго батько не погоджувався, але Зірка виявилася дуже впертою та настирливою і таки добилася свого.

— Добре, дочко! — сказав Місяць. — Бути тобі віднині не зіркою, а людиною. Маленькою дівчинкою Зорянкою, що любить свою тітку Калину, маму Валю, татка Назара, своїх бабусю та дідуся.

— І котика Мурчика, і песика Рудька, — додала мала.

— Звісно, і козу Дуню, і…

— Ні поросяток я не люблю, вони смердять… А що було далі?

— А далі Місяць сказав, що Зірка житиме як людина довго і щасливо, аж поки не помре. А от коли закінчиться її людський вік, вона знову повернеться на небо і вже не пам’ятатиме того часу, як була людиною.

— Сумно, — сказала Зоряна.

— Чому? — здивувалася бабуся.

— Бо я не пам’ятаю, якою я зіркою колись була і як мене звали.

— А я знаю, — хитро підморгує тітка Калина.

— Ах, знаєте? Звідки? І як мене звали? — закидала питаннями жінку зачудована мала.

— Звідки? Бо стара вже і розумію мову Місяця, він інколи з тобою розмовляє, та ти його не розумієш.

— А мама розуміє його мову? — запитувала серйозно Зорянка.

— Ні, мама не розуміє. Мама ще молода.

Це наче все пояснювало…

— Тоді як мене звали, коли я жила там? — і мала тицяє пальцем у темне вікно, яке виблискує зорями.

— Літавиця тебе звали, — ніжно гладить бабуся дівчинку по голові. — А Літавиця має цікаву здатність, люба моя дівчинко. Жити для когось, не для себе. І добре, коли той хтось то зрозуміє, тоді і Зірка, і той, для кого вона зійшла з неба, щасливі.

— А я, тітонько, чия?

— Виростеш — дізнаєшся.

— Як?

— Відчуєш.

— Тітонько, а коли він того не зрозуміє? Що тоді? — не вгавала цікава мала.

— Тоді, тоді… Що може зробити Зірка тоді?

Зоряна не знала, але не стала розпитувати, бо то, певно, було щось дуже страшне…

А ще тітка Калина дуже любила книжки. Вона на ніч частенько читала Зірці. То тітка навчила її читати, трохи писати. Тож, коли малій виповнилося сім років і прийшов час іти до школи, дівчинка зробила це з радістю. Тоді вона й переїхала знову до Львова, хоча майже всі вихідні, свята та канікули і далі проводила в тітки.

Зірка любила школу. Вчитися якось не дуже, а от школу… Запах нових парт, свіжопофарбованої дерев’яної підлоги, бантики-косички, заплетені дбайливо мамою вранці. Свій ранець, який здавався не просто сумкою з книжками, а таким собі пуделком[6] для зберігання таємниць. Спочатку вони з дівчатами збирали фантики, обмінюючись блискучими папірцями, потім були наклейки, звісно, на шкільному стадіоні та в скверику закопувалися секретики.

А в третьому класі мала Зоряна мала одне бажання: щоб однокласник Валєрка, котрий сидів за одною партою з її найкращою подругою Лєркою, звернув на неї увагу. А не тягав за косички та виривав портфель. Хоча ота гра з портфелем їй навіть трішки подобалася. Бо коли вона наздоганяла Валєрку та хапалася за ручку свого портфеля, а він його не відпускав, то хотілося, щоб та мить тривала якнайдовше. Коли вона стане дорослою і хлопці почнуть запрошувати її на побачення, вона зрозуміє, що десятирічному Валєрці вона подобалася дуже. Бо більше нікого з дівчат він не тягав за косички і тим паче не відбирав портфелика. Хоча дехто з однокласниць мав довші та пишніші коси, не те що її тонюсінькі русявенькі мицики.[7] Їх мама час від часу погрожувала обстригти, щоб волосся росло густіше, та Зірка не давала. Бо за що тоді Валєрка буде її смикати?

І перші свої вірші вона присвятила Валєрці. Пригадує, як то було. Тоді по місту «з метою економії» вимикали світло, уроки мусила встигнути зробити при денному, бо при свічці не дозволялося ні читати, ані писати, хіба бавитися іграшками. Та в десять бавитися — то якось зовсім по-дитячому. Так батькам і заявила: вона вже доросла. Хоча тихцем таки клала в своє ліжечко ляльку Зіну, подаровану тіткою Калиною на її шостий день народження. Зінка була німкенею. Гарна м’яка іграшка з намальованими оченятами, губками, носиком. А ще купою рудого густого волосся на голові. Вбрана в пишну червону сукню в білий горох. Сукня мала довгий рукав і була аж до землі. Навіть ніг ляльки з-під неї не було видно. Зіною ляльку назвав тато, бо на етикетці неукраїнськими буквами, які Зірка вже в шість літ добре знала, тато прочитав на англійський манер: «Зі-н», — напевно, то було німецьке «zehn», тобто десять. Та проти ім’я Зіни Зірка не заперечувала. Першим слухачем віршів Зірки і стала лялька Зіна. Тож, коли вимикалося світло і мама забирала свічку на кухню, щоб приготувати вечерю, грішки наполохана темрявою мала притискала до себе ляльку і шепотіла тій на вухо слова, що засіли в голові:

От із того часу в Зірчиній голові наче відкрили віконце, через яке полилися слова, що самі по собі складалися в рядки. Вона тоді ще нічогісінько не знала ні про рими, ані про те, якими ті рими бувають. Вона просто складала-ліпила докупи свій світ, і це їй подобалося… Так з’явилися й перші щоденники. Спочатку вона там записувала вірші, а вже потім стала тулити й думки.

Бажання записувати думки прийшло з бідою…

Зоряна на крилах летіла першого вересня до школи. Мама з татом вперше не повели її на перший дзвоник, бо мали вагому причину. Із нею пішла тітка Калина. Татові з мамою завод давав двокімнатну квартиру, і того дня вони вирушили по ордер. Зірка від щастя співала. Так багато радості. У неї буде своя кімната, найсправжнісінька, а не куточок із ліжечком. От про що вона зможе розповісти однокласникам, а це набагато крутіше, ніж поїздка на море чи до озера. Більша частина однокласників досі мешкає в гуртожитку. Уже знала — їй заздритимуть.

На лінійці Валєрки чомусь не було. Діти щебетали, перемовлялися, кожен розповідав про літо, і, звісно, Зірка — у центрі уваги. Вона фантазувала вголос про свою нову квартиру та власну кімнату в ній. Жалкувала за одним — Валєрка її не чує. Та то нічого — вона йому все розповість пізніше… Тож дітлахи не дуже звертали увагу на збентежених та навіть заплаканих дорослих, своїх батьків, дідусів-бабусь і вчителів, які щось жваво обговорювали.

На першому уроці до класу зайшла їхня нова класна керівничка Ірина Сидорівна і повідомила сумну та печальну новину. Два тижні тому Валєра, його молодша п’ятирічна сестричка Рита і тато з мамою поверталися з відпочинку додому машиною і потрапили в аварію. Усі, крім Валєрки, загинули. Валєра більше не вчитиметься в їхній школі, дідусь із бабусею забрали його до себе в Житомир.

Потім, десь у сьомому класі, вона вичитає в Олександра Олеся такі слова: «З журбою радість обнялась»… То був день, де якраз та радість міцно тримала в обіймах журбу вкупі з горем. Клас плакав, навіть хлопці, батьки стояли в кутку класу і витирали вологі очі хустинкою.

А Лєра просто нестримно ридала. Усі співчували дівчинці, бо вона наче найбільше знала хлопця, сиділа з ним за однією партою. А вона плакала зовсім із іншої причини, потім зізнається Зоряні, хоча їй також було дуже шкода батьків Валєри. Вона плакала, бо тепер її посадять за парту з Женькою Горобцем, який єдиний у класі не мав пари і сидів сам-один.

Женька був на голову вищим та на два роки старшим за всіх переростком у їхньому класі. Його віддали до школи в дев’ять років, бо він начебто часто хворів. Хлопчина здавався дивним, ні з ким не дружив. Лишень постійно длубався у своєму довгому носі та витирав те, що добував з нього, об свої штани або об одяг тих, хто стояв чи йшов поруч. Хлопчина вважав це набагато цікавішим заняттям, аніж писання та читання. За це його в класі прозвали Козюлькою.

Звісно, ні про які уроки цього дня не могло бути й мови. Їх відпустили додому.

4. Князівство

На вулиці стояли дев’яності. Змінювалося все. Спочатку обкладинка паспорта стала іншого кольору та дістала новий герб, згодом рублі перетворилися на купони, а відтак і на гривні. Зрештою, переінакшувалося набагато більше. Перекидався світ і в глобальному, і в мурашиному розумінні, як любив казати тато. Стара історія ліквідовувалася як пережиток минулого і писалася відразу нашвидкуруч нова. Де правда, а де жарт — ніхто не знав. Кожен день приносив щось новітнє, пахло свободою на вулицях міста, анархією ще дужче. Але пахло і ще чимось. Тато сумно казав на все це: «Коли народився і виріс у клітці, то так важко пристосуватися до життя на волі. Може, твої діти, Зірочко, і зуміють, а ми — певно, що ні!»

— Дехто не виживе, — підтакувала мама.

…І дехто не вижив.

Зоряна згадала стару легенду, яку їй, іще малій, розповідала тітка Калина, «Про мураху та крука».

Посперечалися якось мураха та крук — хто з них сильніший. І так уперто сперечалися, що вирішили поставити на кін власних дітей. Хто програє — той віддає супернику своїх малят. Крук стверджував хвалькувато, що він сильніший, бо може легко на своїх крилах нести свого товариша, тобто ношу за розміром таку, як він сам. Мураха тільки попросила то продемонструвати. Крук легко закинув собі на плече свою дружину і навіть не зігнувся під своєю ношею. «Бачиш, який я сильний! Я виграв, — сказав крук. — Віддавай мені своїх дітей!» На що мураха тільки сумно зітхнула. Закинувши собі на спину двох своїх товаришів, вона помандрувала з ношею до гнізда крука. Із того часу круки виводять пташат у березні-лютому, щоб мурахи не змогли отримати обіцяного. Бо ж мурахи набагато пізніше вилазять на світ Божий із землі.

Коли Зоряна переповіла ту казку татові, то він сумно сказав:

— От я й не знаю, донечко, чи витримають насправді ті мурахи? Бо не одного доведеться на собі тягнути.

Зоряна, хоч і була мала, відчувала: щось не зовсім добре творилося довкола. Порожні полиці магазинів, тотальний дефіцит на все, навіть на солодощі, сумні заклопотані обличчя батьків. Тато з роботи приходив дедалі частіше й частіше похмурий і невдоволений, напідпитку. Часто зривався на мамі. Його вже не тішила нова квартира, в якій вони ще за добрих часів встигли зробити ремонт та купити меблі на відкладені гроші. Дещо позичила тітка, хоча й казала, що віддавати не треба, але тато гонорово обіцяв, що от зароблять і таки віддадуть.

А потім?

А потім почалися проблеми у батьків на роботі. Скорочення, затримки зарплати… Зароблене мамі чим тільки не видавали: гречкою, колготами, трусами, шкарпетками. Батько ж не отримував майже нічого. Виживали тоді з тітчиних грядок та її невеличкої інвалідної пенсії, яку виплачували регулярно. Та й то був тільки початок. Маму скоротили, бо стало невигідно тримати такий великий штат у їдальні, коли робітники сидять без роботи і завод працює на чверть своїх потужностей…

То все відбувалося на очах Зоряни, якій було тринадцять. Мама, як інші, викинуті з роботи, вирішила зайнятися «човникуванням». Тато був проти:

— Ну який із тебе гендляр, Валюшо! Подивився на себе! Ти прекрасний кухар, але не перекупка. Прогориш, серденько…

Та колежанки-друзі-знайомі, ті, хто вже спробував або знав тих, хто цим займається, настільки яскраво описували можливість великого заробітку, що Валя тільки стенала плечима на чоловікові зауваги, не знаючи, кого слухати. Та поки стримувалася. Бо ж дитя ще мале, тітка Калина не в захваті від такої ідеї, та й чоловік не пустить. Тож перебивалася сякою-такою роботою, вдома пекла торти, випічку і здавала на реалізацію одній знайомій.

Зоряна частенько їздила до тітки, помагала тій по господарству, а у Львів привозила домашні продукти. Та не це тягнуло Зоряну до тітки Калини. Тільки вона вміла слухати, тільки їй юна дівчина могла довірити найпотаємніші порухи своєї душі. Тітка підтримувала і словом, і порадами онуку. Колись Калина мріяла стати вчителем. Чоловік накупив для дружини купу книг, щоб читала й готувалася до вступу. Та вона рано народила, а потім навіть тричі пробувала на заочний у Дрогобицький педагогічний вступати. Але щоразу не вистачало балів. Утім, чоловік Олесь не жалів грошей на Калинині захоплення. А захопленням були книжки. Ту любов до них вона передала й Зоряні. Тож коли в одинадцять мала серйозно повідомила тітці, що, коли виросте, хоче стати не лікарем чи вчителем, а бібліотекарем, то жінка лишень втішилася. Мамі та татові Зірка про це не говорила, якось соромилася. Подругам у класі також. Бо така мрія була не модною.

У батька на заводі ставало дедалі гірше — роботи зовсім не стало. Батько влаштувався на якісь випадкові підробітки — то вантажником на вокзалі, то ремонтником дороги. Гроші отримував у конверті, досі умовно рахуючись на заводі. Одного похмурого осіннього вечора зателефонував батьків співробітник, дядько Грицько. Він повідомив, що з двох цехів «Автонавантажувача» вночі за згоди керівництва устаткування, все внутрішнє начиння було забрано на «вдосконалення», — та всі знали, що на металобрухт. Залишилися тільки голі стіни та декілька дерев’яних стільців. Стало зрозуміло, що це кінець і повернення вже не буде.

Як то могла пережити людина, яка вкладала в свою роботу не тільки фізичні сили, а й душу? І тато з горя запив. Це тривало тиждень-два… На добру горілку потрібні були гроші. Грошей не було, і батько пив всяку гидоту. Тоді день-ніч сидів, обнімаючи унітаз, а потім знову брався за чарчину. Сердито відмахувався від сліз доньки й благань дружини та втікав із хати. Ходив до друзів у гуртожиток, відводив душу. Мама терпіла, бо любила татка.

Коли ж на тверезу пробувала з ним говорити, обіцяв: то востаннє. Казав, що душа його болить, і тримався рукою то за серце, то за шлунок. Видно, що погано чулася не тільки душа, та пити не припиняв. Позичав гроші в сусідів, знайомих… Валя оббігала всіх, кого знала, просила чоловіку в борг не давати. Та це не допомагало, бо борги не зменшувалися. Зароблені мамою та тіткою проїдалися або йшли на найнеобхідніше. Борги за квартплату, за газ, за світло збільшувалися, мов снігова куля.

То сталося в листопаді. Батько пропав на чотири доби. Хоча таке вже бувало. Коли трапилося вперше, мама облітала всі медвитверезники, лікарні, трупарні, зверталася в міліцію. А він заявився смердючий, п’яний, але живий аж на третій день. Знову просився, клявся, обіцяв… Вона не вірила…

Але цього разу шукала не Валя, розшукували Валентину Білововк. Дружині Назара Білововка зателефонували з лікарні.

— Пацієнт щойно вийшов із коми і назвав ваше ім’я та прізвище і цей номер телефону. Ви його знаєте?

Вони його знали.

Зоряна і мама зайшли в кабінет до лікаря. Лікар говорив трохи втомлено та сухо:

— У вашого чоловіка сталася гіпоглікемічна кома. Це означає, що рівень цукру в крові через надмірне споживання алкоголю впав надто низько. Скажіть, пані Валентино, чи ваш чоловік давно п’є і відколи хворіє на цукровий діабет?

Мама сумно хитала головою та розводила руками. Уже рік із пляшки не злазить. А хвороби? Та про що ви таке кажете? Її коханий взагалі ніколи нічим не хворів, хіба що в тридцять йому вирізали апендицит і два рази мав нежить. Але вона згадала свекра, огрядного чоловіка, який мав цукрицю, тобто діабет, чи не від народження. Добре, що її чоловік вдався в матір і ніколи не був товстим. Вона так і сказала лікарю…

— У вашого чоловіка, шановна пані, крім проблем із алкоголем, ще й цукровий діабет. Ми його з коми вивели і вже три рази перевіряли рівень цукру. Картина невтішна. Його зловживання недоброякісними спиртними напоями посадило печінку настільки, що ви тепер маєте в хаті діабетика, правда, це поки що діабет другого типу, тобто інсулінонезалежний. Це означає, що дія інсуліну в тканинах ослаблена, тим самим порушується його надходження з підшлункової залози. А якщо на хлопський розум, — бачачи, що його не дуже розуміють, лікар трішки змінив свій сухий тон, — то вам, люба папі, разом із донькою доведеться нелегко. По-перше, пацієнту слід відмовитися від алкоголю, бо печінка не витримає, по-друге, сувора дієта, по-третє…

Лікар говорив, говорив… Мама з напіввідкритим ротом ловила кожне слово, а Зоряна стояла перелякана і прибита до землі почутим. Світ валився на очах, і чомусь її дитяче серце казало: це тільки початок, буде ще гірше…

Так, це був лишень початок. Коли батька вивели з запою, виявилося, що у нього цілий «букет» хвороб: офтальмопатія, нефропатія, гіпертензія, гіперліпідемія й ангіопатія. Як вона то все запам’ятала? Напевно, через страх. Правда, дорослому чоловіку того страху вистачило на кілька місяців. Довше не витримав, старі звички повернулися знову. Він не чув ані волань дружини, ні прохань доньки, ані порад друзів, приятелів. Спокійно всіх вислуховував і робив по-своєму… Тобто продовжував тихо вбивати себе. Якби то так легко було, не приставляючи пістоля до скроні, не ріжучи вен або не лізучи в петлю, вбитися. Безвільна людина просто робила все, щоб її не стало, — мордувала своє тіло…

За рік, Зоряна саме була в дев’ятому класі, батько опинявся в реанімації п’ять разів. І щоразу виживав, дивуючи і себе, і лікарів, і рідних… Мама зовсім змарніла, ледве зводила кінці з кінцями, перебування батька в лікарні потребувало грошей. Колись майже безкоштовна медицина перетворилася на дуже коштовну. Вони ще більше влізли в борги, а віддавати не було з чого… До них із Зірчиних колишніх подруг ніхто не заходив — кого батьки не пускали, вважаючи сім’ю неблагонадійною, а хто просто гидував. Та й Зоряні самій вдома стало гидко. Тож навіть робити уроки ходила до бібліотеки, сиділа там до останнього, щоб прийти додому, помити посуд, прибрати в квартирі та лягти спати. Не слухаючи та не чуючи сварок дорослих, маминих ридань і батькових п’яних скімлень.

Кажуть, що біда сама не ходить — вона діток водить. Так і тут сталося. Померла тітка Калина. Тихо вночі відійшла. Тільки два дні перед тим Зоряна її провідувала. Та наче щось відчувала, бо якось жалібно та гірко дивилася на дівчину:

— Пообіцяй мені, Зорянко, що вчитимешся, хай би що там сталося зі мною чи з батьками. Пообіцяй?

Обіцяла, жартуючи, що тітка ще на її весіллі танцюватиме. Та журливо махала рукою, ховаючи очі під сивими віями. І тут раптом така звістка… Це для юної Зоряни стало ще більшим ударом, ніж хвороба батька. Тітка Калина завжди була сонцем, до якого вона втікала з осоружного місця, де мешкали її батьки. Калина ніколи не скаржилася на свої болячки, старалася якнайменше бігати по лікарях. Серце не витримало, бо хвилювалася і через Валю, і через Назара, може, навіть більше, аніж вони за себе.

Сусідка вранці не побачила тітки Калини на подвір’ї, коза жалібно мекала, кури незадоволено перегукувалися. І сусідка запідозрила щось недобре. Тож коли виламали двері, то застали вже холодне тіло жінки. Калина наче спала й уві сні комусь усміхалася. Поруч на столику стояла фотографія сина Василечка, а в руках затиснутий знімок маленької Зоряни з лялькою Зіною в руках.

Сусідка дала фотографію Зоряні. П’ятнадцятирічна юнка, очі якою заволокло слізьми, навіть не стримувала їх потоку. Вона взяла той знімок до рук. Цю фотографію зробили у школі, де Калина працювала. У той день фотографували відмінників на дошку пошани. На знімку Зоряна дуже офіційна, як ті дітки, які перед нею фоткалися. Набурмосені брови, зведені докупи, смішні мишачі хвостики з червоними бантиками, красиве зелене платтячко, куплене тіткою, і червоні чобітки.

— Переверни, — прошепотіла сусідка баба Катя.

Перевернула. Там акуратним тітчиним почерком було виведено:

«Моя маленька Літавиця».

Тітку відспівали в церкві. Поховали між сином і чоловіком. Вона так хотіла. Горе так приголомшило батька, що він на похоронах і навіть на дев’ятинах був тверезий. Навіть промінчик надії в серці Зірки з’явився — може, кине пити. Тож, коли вони зібралися на нараду, що робити і тітчиною хатою та господарством, батько навіть запропонував наче мудре рішення: він залишиться хазяйнувати, а донька з дружиною будуть у місті, та… Горбатого справить могила. Через три дні телефонувала перелякана та збентежена сусідка пані Катя: «Валю, приїжджай, твій за фляжчину самогонки козу продав». Тож господарку тітки розпродали, хату поки закрили, а баба Катя обіцяла наглядати, щоб мародери не влізли.

Безвихідь та безгрошів’я змушували прогинатися. І тоді мама повернулася думками до своєї старої ідеї — човникування. Позичила грошей, залишила доньці кілька гривень на хліб та молоко і…

Бідному женитися, то й ночі мало, кажуть мудрі люди. Так і тут. Гроші в Туреччині разом із документами вкрали, товар, поки сиділа у в’язниці до уточнення, хто така і звідки, — привласнили свої ж. Через місяць повернулася додому ледве жива, втомлена та вбита. Відразу кинулася шукати гроші, щоб віддати борги. Бо ті, у кого позичала, жартувати не вміли. Могли і повісити. Вихід бачився один. Довелося продати тітчину хатинку… Хоча Зоряна навіть на колінах просила матір не продавати, та не послухалася. Після Туреччини у Валі всередині наче щось зламалося. В очах з’явився сталевий блиск. Турботлива та ніжна Валюша так і залишилася десь там, за тисячі кілометрів, натомість повернулася інша — байдужа та зачерствіла.

Зоряна стала мовчазною. Мовчки ходила до школи, щоб не думати про те, що відбувається зараз із ними. Була налякана, була стривожена і думала тільки про те, що мусить дотримати слова, даного тітці Калині. Як? Вона має просто добре вчитися.

Одного ранку мати накинулася на неї ледве не з кулаками, коли дівча попросило у неї кілька копійок на обід у шкільній їдальні.

— Що? На шию мою всілися та ноги звісили, троглодити прокляті! І тобі, рідненька, час починати думати про хліб насущний, а не зазирати мамці до рота. Дівулі вже майже шістнадцять, а вона віршики пише. Думаєш, мені тітка не розповідала про твої чудацтва? Теж мені, Ліна Костенко! Твої книжечки тебе не прогодують. Нормальну роботу треба мати.

Мама Валя роздратовано підбігла до полиці з книгами. Але не встигла нічого зробити, бо Зоряна перехопила її руку.

— Тільки спробуй. То єдине, що залишилося від тітки, коли ти продала її хату. Що в тих теплих краях із тобою зробили? Матусю, рідненька, що відбувається з нами?

Валентина, сердита та знічена, пішла з дому, гримнувши дверима так, що аж шиби задзвеніли. Батька також удома не було, запив. Мати повернулася наступного вечора п’яна та весела. Витягнула з кишені палку ковбаси, з другої — пляшку прозорої рідини.

— Ходи, дочко, вип’єш із мамкою.

Зоряна стояла в дверях кухні розгублена та здивована:

— Мамо, ти ж не п’єш… Хіба ти не бачиш, що горілка з батьком зробила?

— А що зробила? Йому хороше. Він нап’ється і забудеться. І я так хочу. Забутися. Сідай-сідай, мала.

Зоряна невпевнено всілася навпроти матері. Та дістала стограмівку, налила в неї чогось до огиди смердючого. Зоряна скривилася від самого запаху.

— Що, гидуєш? Нічо’, звикнеш…

Зоряна накрила долонею стакан матері:

— Не пий, мамо, благаю!

Валентина з розмаху вдарила Зоряну по обличчі. Та аж зі стільця злетіла.

— Що? Ти хто така, щоб матері наказувати? Хто ти така, потороче?

Валентина дістала з холодильника квашених огірків, наклала їх до тарілки. Сіла.

— Слухай мене, мала. П’ю за нас — за тебе і за мене. Будь! І мамці більше не наказуй, бо мамка може і з дому вигнати, а куди підеш? О!

Валентина перехилила стакан і залпом випила, навіть не скривилася. Зоряна встала з підлоги і дивилася на матір переляканими очима. Та ж продовжувала говорити:

— А я п’ю, дочко, бо спадковість маю паскудну. І в тебе вона також паскудна. Знаєш, чому померли твої дід із бабою? Не від старості. Нє! Алкоголіками вони були закінченими. Тож одного разу так напилися, що батько заснув із цигаркою в роті. Недопалок упав на ліжко, воно почало тліти і… Згоріли всі — і хата, і вони. А мені пощастило. Бо мене тоді в хаті не було. Я коли чула їхні п’яні розборки, то ховалася в стайні, у коров’ячому жолобі. Боялася попасти під роздачу. Батько коли напивався, то гамселив усіх підряд — направо і наліво. Тож коров’ячий жолоб був для мене порятунком, а взимку, коли ставало холодно, доводилося сутужніше. Тоді я нишком залазила у шафу або під ліжко, хоч тоді доводилося чути і крики, і лайку, і ще дещо, коли розпашілі батьки, мов двійко голодних звірів, накидалися одне на одного з тваринними любощами. А в той страшний день надворі стояв липень і було спекотно. І я ночувала в хлівці. Корову батьки вже давно пропили, а стайня та жолоб лишилися. Рано-вранці мене розбудили крики сусідів, що гасили пожежу. Батьків ховали в закритих трунах, бо дуже обгоріли їх тіла. А тітка Калина, добра душа, оформила наді мною опіку та забрала до себе. Тобі про це ніхто не розповідав. Бо чим тут хвалитися?

Валентина подивилася уважно на Зоряну, налила ще собі в чарчину, залпом випила, закусила огірком і продовжувала:

— Моя кохана тітонька розповідала якось притчу про мудрого та розумного правителя. Мо’, ти її знаєш, та послухай ще раз! Так от, був той князь добрим князем. Піддані його любили, вороги боялися, суперники поважали. А заздрісники… Один із заздрісників отруїв воду в річці, з якої його князівство пило воду. Вода стала поганою, люди від неї ставали божевільними. Правитель дивився на своїх підданих і не впізнавав іще вчора розумних і хороших людей. Він єдиний у королівстві залишився нормальним, оскільки воду брав для пиття з власної криниці. Знаєш, який вихід він знайшов? — мама криво посміхнулася. — Він також напився води з річки… Щоб не відрізнятися від підданих. Ну що, мо’, вип’єш, піддана?

— Тільки, мамо, у нас усе не так, — сумно говорила Зоряна. — Наш князь першим напився. Але я, як піддана, протестую. Я не буду пити, чуєш! І ти не пий. Ти ж не така. Ти — донька Калини, а не Богданки.

У суботу вранці Зоряна застала матір тверезою, вимитою та чисто вбраною. Жінка поралася на кухні та готувала сніданок. Батька й досі не було. Мама напекла пиріжків із останніх припасів і понесла їх замовнику. Додому повернулася з великою торбою харчів. І знову мовчки взялася до роботи, сказавши, що має термінове замовлення на тістечка. Зоряна допомагала. Коли все було готове, прийшов замовник. Весела рудоволоса пані маминого віку. Назвалася Ренатою. Вона відразу розплатилася за замовлення, жінки пошепталися про щось у коридорі, і та пішла. Зоряна була у себе в кімнаті. Від душі відлягло. Хоч мати не питиме.

— Зорянко, ходи сюди. Маю тобі дещо сказати, — покликала мама з кухні.

Зоряна зайшла. Жінка сиділа, склавши перед собою на столі руки. Дивилася на Зоряну спокійно і трішки сумно.

— Сідай, доню.

Зоряна чемно сіла.

— Ти ж бачиш, дитино, що в нас у родині все погано. Тато п’є, грошей нема кому і нема де заробляти. Крім цього, твій батько дуже хворий. Я ходила по лікарях, і ті сказали, що вилікувати теперішню його стадію діабету вже неможливо, однак полегшити стан можна, та для цього його спочатку треба вилікувати від алкоголізму. У нас таких грошей немає. Ми з тобою могли б вигнати його на вулицю, викинути геть і позбутися такого клопоту. На тебе і на себе я ще зароблю, але…

Мама вмовкла. У Зоряни всередині щось затріпало-заметушилося і так скажено там затовклося, що їй аж дух перехопило й серце зайшлося. Як викинути? Батька на вулицю? Згадала, як ходила з ним у цирк, як катав він її на поні, як ніс малу в себе на плечах, пишаючись своєю Зорянкою. Згадала, як вів її в перший клас. Як плакав на лінійці, коли малим першачкам вручали букварики, як вони всі разом каталися на чортовому колесі у парку… Згадала…. Він же ж, він… Не додумала, бо мама продовжувала:

— Але ми з тобою цього не зробимо. Бо він мій чоловік перед Богом і людьми, а твій батько. І він хворий. А хворих треба лікувати.

Мама зробила паузу. Подивилася у вікно. Там плакав дощ.

— І ще одне, дуже важливе, — знову заговорила, трохи тихіше. Так, що Зоряна її ледве чула. — Ти, дитино, уже в десятому класі. Через рік закінчуєш школу. І я не хочу, щоб моя єдина донька микалася, як її мати. Ти маєш вчитися, отримати освіту, гарну спеціальність. Маєш рік, щоб обрати професію, але для вступу також потрібні гроші, дитино. Тому таке. Ця пані, яка щойно приходила і є моїм постійним замовником, пропонує мені роботу в Італії. У пані Ренати донька вийшла заміж за італійця, і їм потрібна прислуга — кухарка та прибиральниця. Гроші обіцяє добрі.

Мама сумно зітхнула, тоді додала:

— Зрештою, Зорянко, у нас немає іншого виходу.

— Бо в нашому королівстві тільки князь напився з тої річки? — перепитала майже шепотом Зоряна.

— Тільки князь, дитинко!

5. Автострада

І мама поїхала. Залишивши на неї хворого батька, квартиру в боргах, яку в будь-який момент могли забрати, і невелику суму грошей на перший час, тобто поки вона не почне заробляти. Залишені гроші було велено старанно заховати. Зоряна так і зробила, беручи для себе тільки на найнеобхідніше.

Батько на диво спокійно сприйняв від’їзд дружини. Навіть здалося Зоряні, після цього полегшено зітхнув. З часом осмілів та на випивони почав запрошувати дружків. Згодом то перетворилося на закономірність. Середа, четвер і п’ятниця обернулися на божевілля. Після першої ж батькової пиятики в квартирі, коли його дружки стали її мацати за груди й сідниці, Зоряні довелося заночувати на вулиці. Добре, що був травень і вона не замерзла. Дівчина купила замок і поставила його на двері своєї кімнати. Від матері надходили скупі вісті через ту пані, що її в Італію спровадила. Пані Рената була власницею кондитерської. Казала, що у мами все гаразд, і дуже дивувалася, чому від жінки немає для рідних жодної вісточки. Запевняла, що запитає її про це при нагоді. А що стосується грошей… Валя поки не може надіслати ні копієчки, і вони мусять потерпіти, бо вона ще винна за дорогу та за паспорт. Зоряні залишалося одне — вірити пані Ренаті та ждати.

Дівчина зі страхом чекала літніх канікул. Тоді доведеться частіше сидіти вдома і спостерігати за п’яним батьком та його друзяками. Одного суботнього ранку, коли вона вже встала і відімкнула свою кімнату, до неї зайшов батько. Зоряна глянула на нього і аж перехрестилася перелякано: худий, зморщений, схожий на привид, кульгавий, сів напроти її ліжка, взяв за руки і заплакав. Вона пригорнула його до себе, мов мале дитя, гладила по сивій голові та благала:

— Таточку, я так люблю тебе. Будь ласка, не пий. Ми так добре жили раніше… Не пий, ти губиш себе.

А він усе плакав і плакав, і стільки було в його очах відчаю, що Зоряні хотілося вити, голосити, кричати. Хотілося кудись бігти, волати про допомогу. Та до кого побіжиш, коли тобі тільки шістнадцять, коли останній прихисток — то мама. І вона їх покинула та полетіла у світ заробляти гроші. А друзі, знайомі, сусіди? Ті лише скрушно лисичать головами, наче співчувають, та відводять убік очі. Одна сусідка картоплі позавчора принесла: «Ти, напевне, дитинко, сьогодні нічого не їла? Приходь до нас вечеряти». Сусідка зверху макаронів та гречки купила. Мовчки тицьнула пакунок до рук, погладила по голові і витерла сльози на обличчі.

Друзі? А що друзі? Її однолітки — Лєра та Віолетта. Віолетта — донька завуча та директора школи, куди майже всі дворові ходили. Віолетта має подруг у сусідньому будинку і ходить туди гуляти. А Зоряні ніколи не дозволялося відходити далеко від власного під’їзду та, зрештою, вона й не прагнула. Товариства однокласниці Лєрки їй вистачало. Лєра — одна з п’яти дітей продавчині з базару та водія маршрутки. Дівча навіть заздрило Зоряні, що та одна у батьків, постійно нарікаючи на своїх менших братів-сестер і тата з мамою, яким завжди ніколи, бо мусять ту ораву вбирати та годувати. До того ж уся велика родина мешкала в однокімнатній квартирі.

Родина Лєри вважалася дуже набожною. Середа та п’ятниця — скоромні дні, неділя та церковні празники — час для молитви та прославляння Бога. І вся родина, вбрана в святковий одяг, урочистою ходою поспішала на богослужіння. Лєрка чомусь цього соромилася і в гості подругу не звала. Зоряна ж запрошувала Лєру до себе, та дівчина все відмовлялася. Згодом з’ясується, що батьки забороняли дітям ходити до грішників у гості. Тато Лєри запевняв своїх дітей, що кругом живуть одні грішники та маніяки, які тільки прикриваються добрими намірами.

Та попри таке начебто правильне виховання, Лєрку не можна було назвати святою, хоча, здавалося б, при такій набожності просто мусила б нею стати. Ще з малих літ Лєрка вміла задурити хлопцям голову, і ті за поцілунок у щічку купували їй чіпси, кока-колу чи сухарики.

Коли підросли, нічого не змінилося. Лєрка продовжувала вертіти хлопцями, як циган сонцем, і все жартувала: «Боже, Зоря, якби мені такі довгі ноги, як у тебе, і такі розкішні сині очі, то ті йолопи стали б моїми рабами. А ти чого встидаєшся? Жінка має бути сильною. Бо мужики всі казли, включаючи мого і твого татків». Зоряна тільки стенала плечима. Може?..

Лєрка кликала її кілька разів із собою на дискотеку в якийсь модний нічний клуб. Зоряна все відмовлялася, хоча спокуса була велика. А коли одного разу підслухала розмову мами з сусідкою, то бажання зовсім пропало. Син сусідки тьоті Лізи працював у одному нічному клубі охоронцем. То такі жахи матері розповідав… На теперішніх дискотеках молодь напивається до безумства, а потім ширяється і займається збоченою розпустою. Для Зоряни завжди видавалося дивним: чому такі порядні та набожні батьки на ті збіговиська паскудства, тобто дискотеки, вільно відпускають Лєрку.

Після дев’ятого класу Лєрка раптом пропала. У школі сказали, що пішла вчитися в ПТУ. У дворі теревенили різне: вийшла заміж, втекла до тітки в Тернопіль. А менший брат, якого запитала Зоряна про колежанку, невдоволено буркнув: «Я тобі не довідкове бюро. Зрадниця вона». Тож, коли не стало Лєрки, у Зоряни пропав будь-який інтерес виходити у двір. Правда, час від часу хлопці-однокласники запрошували дівчину до свого гурту — пивка попити чи сигарету викурити, або просто потриндіти. У той самий час і почалися проблеми в родині. Тож… Відмовлялася, бо соромно було. Обов’язково розпитуватимуть: що з батьком, чому п’є і що далі? Інколи навіть хотілося кудись заховатися. Туди, де зовсім немає однокласників, близьких, знайомих, бо ті знайомі, здавалося, пропікають її пекучим поглядами то співчуття, то цікавості, то осуду… Але куди втечеш? Тітоньки не стало, мама поїхала…. Сама. Мала б коров’ячий жолоб, як то колись мама, точно б у нього запхалася та й не вилазила б ніколи. Та, на жаль, ні хліва, ні жолоба…

Настало літо. І Зоряна в ті особливі дні, коли батькові другани у них банячили, старалася дременути з дому якнайдовше. І знайшла собі прихисток, отой жолоб —

бібліотеку. Могла там сидіти за книжками хоч цілу вічність, але бібліотекарі також люди, що мають родини, дітей, чоловіків… Тож, коли бібліотека зачинялася, нехотячи брела додому. Бібліотекарі її добре знали. Вона з першого класу ходить туди, але останні два роки вже дуже часто. Хороші звістки розносяться швидко, погані та гіркі — ще швидше. Тітоньки в бібліотеці Зоряні співчували. Дехто навіть одяг після доньок приносив, взуття, наче завелике чи замале. Зоряна ніколи не відмовлялася. Чим тут гордувати? Люди ж співчувають. А коли її мама поїхала, то бібліотекарки аж надто перейнялися її долею.

Вероніка Петрівна, літня жіночка передпенсійного віку, завідувач бібліотеки, домовилася з власником пиріжкової на початку Городоцької, що дівчина там працюватиме погодинно посудомийкою. Зоряна не знала, як і дякувати. Бо гроші вже майже закінчилися, а батько свою пенсію пропивав.

Оскільки виявилася старанною та акуратною, то власниця кафе погодилася взяти дівчину на повний день. Зоряна не тільки мила посуд, а й прибирала на кухні та в приміщенні кафе. Не нарікала ні на що, вдома після батькових п’янок доводилося прибирати більше. Одного липневого дня повернулася додому й остовпіла. Двері в її кімнату були виламані. Усе перевернуте, порозкидане. П’яний батько спав на столі в кухні. А навпроти нього сидів один із його нових дружбанів, розповідаючи якусь маячню.

— Як ви могли, як ви сміли? — вона накинулася на п’яного чоловіка з кулаками. — Забирайтеся звідси.

Той встав на ноги, його трохи гойдало.

— О, малявка нарісовалася! Ти чо горланиш? Мене корешок запросив, а ти мене гониш? Слухай, малява, тут недовго і ножичком пирнуть. І обчє, я тут житиму. Мені старий прєдложив. Мене условно з тюряхи ето самоє. То їсть досрочно. А жить нема де. Жінка законна, падло, не впускає. Каже: «У мене своє життя, і ти у ньому лишній». Та скотиняка, поки я срок мотав, розвелася зі мною і встигла, сучара, заміж вийти. Та я б її хахаля в два присяда, чік-чірік, но… — Чоловік із наколками на руках і в чорній вонючій майці витяг із кишені ножик, демонстративно розкрив його і почав перед нею ним гратися — відкривати-закривати.

Усередині у дівчини все похололо. І він помітив, що вона злякалася та наче паралізована дивиться не на нього, а на його ніж. Тому продовжував говорити, задоволено шкірячись:

— Ділєма, мала. Воно — мєнт! Сучара-жінка мєнта нашла. І той сказав, шо, коли стану около тинятись, — посадить. Думаєш, тим можна налякать того, хто три раза сидів? Но! Той вишкварок казав, шо кине в камеру до СПІДників, а ті зроблять з мене таго… Тому отступив. Жити хочеться. Шо топчешся в порозі, козюля? Симпатична така. Ти його доця, канєшно. Похожа-похожа. Ходи, вип’ємо за знакомство, бо тре’ нам, дорогуша, звикать одне до одного. А ти якась не гостєприімна? Замки на двері ставиш! Недобре від отця рідненького ховаця. Нєхарашо…

Зоряна почала задкувати. Цей тип у них житиме, а вона? «Боже, за що ти так зі мною? За що?» — в голові кишіли думки, та вихід із ситуації не знаходився. Розвернулася, кинулася до себе в кімнату, навздогін почула:

— Ну й не тра. Брєзгуєш? Вернешся, де дінешся з підводної лодки?

Стояла, підперши двері, слухала, чи не чути кроків. Кроків не було чути. І за це спасибі долі, її не переслідують.

Убігла у свою кімнату. Витягла з-під столу торбу-кравчучку, скинула туди абияк свій одяг. Стояла мить у задумі. Документи на квартиру добре були заховані. Мама наче знала, що тим може закінчитися, і змусила їх добре приховати. Під шафу. Тільки той, хто її робив, знав, що внизу є потаємна хованка. Руки трусилися, коли їх добувала. Знову прислухалася — чи той страшний чоловік не женеться за нею? Не гнався, а рикав на кухні, мов поранений звір. То були слова пісні…

Вийшла в теплий вечір із дверей під’їзду. Сіла на лаву під аличею, поставила в ногах торбу і заплакала. Куди вона тепер? Нікому не потрібна, одна-однісінька в тому білому світі.

Не знає, скільки плакала, але вже споночіло, і в дворі загорілися ліхтарі. На вулиці досі бігали діти, граючись у лова, ходили туди-сюди люди. У квартирах парко, липень цьогоріч такий гарячий видався. Уже навіть очі встигли висохнути, а вона не знала, куди їй податися і що далі робити зі своїм життям. Сховала обличчя в долоні. Вона тепер розуміла тих нещасних, що вирішують померти самостійно. Якби була трішки сміливішою, то також спробувала б. А так — слабачка.

Чиясь рука лягла на плече. Озирнулася. Перед нею стояла красиво вбрана дівчина. Зоряна її відразу й не впізнала.

— Привіт, Зорянко!

Зоряна нашвидкуруч витерла обличчя. Голос Лєрки?! Невже вона? То була наче Лєрка — і наче ні. Красива, елегантна. Вбрана гарно: бузкова спідничка до колін, біла блузка на бретельках, на руці сумочка одного кольору з босоніжками — червона, як і сережки на вухах — срібло з великим червоним каменем.

— Лєрка? Ти? — ще досі не вірила своїм очам.

— Та я, Зірко! Невже так змінилася? Можна біля тебе сісти? — запитала для годиться. Нахилилася, чмокнула Зоряну в щоку. Запитала: — Плакала? Щока солона. Можеш нічого не переповідати, мої мені повідомили. Ото приїжджала їх навідувати. Так по-дурному все складається у житті. Людина — планує, а життя — руйнує.

Лєрка всілася. Закинула ногу на ногу. Зачепила ненавмисно Зірчину сумку:

— Тю! А се що за торба? — тицьнула довгим пальцем з красивим манікюром у картату сумку.

— Я… Е-е-е… — Зоряна не знала, що й відповідати.

— Зрозуміло, — Лєрка легко підвелася зі свого місця, взяла торбу в руки. — Переночуєш сьогодні в мене, там і поговоримо. Я тобі дещо завинила, подруго.

І додала, помітивши, як Зоряна здивовано на неї дивиться:

— Не віриш? Розповім…

Зоря стенула плечима, махнула рукою. Хай, гірше вже не буде, подумалося, згадуючи наколки на руках того типа і порожні п’яні очі. Попленталася слідком за Лєркою. Та підійшла до гарненької іномарки, що стояла неподалік. Зоряна зовсім не розбиралася в машинах, але автівка таки вражала — довга, лискучо чорна, красива, велика. Трішки навіть завелика як для такої маленької та тендітної Лєрки. Лєрка натиснула ґудзик на ключиках, машина привітно бібікнула — то так музично відмикалася сигналізація. Дівчина відкрила задні двері чорної автівки, кинувши туди Зорянину торбу.

— Сідай, подруго, спереду. Знайомся, ця диво-машинка — то моя бойова подруга, Зося. Вона не крадена, не бійся.

Зоряна боязко всілася поруч із Лєркою. Дівчина впевнено завела машину, легко натиснула на педалі, й авто плавно рушило з місця.

— Подарунок однієї небідної людини, — передбачаючи запитання, сказала Лєрка. — А зараз слухаємо музику, всі відповіді на питання потім, окей?

Салон автівки заполонили гучні звуки. Музика без слів, без надриву, вона оповивала тебе, вела за руку, заспокоювала. Їхали мовчки… Зоряна дивилася на нічне місто. І воно, огорнуте в саван таємничої ночі, здавалося їй рідним, близьким. Своїм…

Лєрка пригальмувала на Личаківській, завернула в одну з неосвітлених бічних вуличок. В’їхали в двір одного з будинків. Припаркувалися.

Подруга мешкала в розкішній двокімнатній квартирі на третьому поверсі. Висока стеля, якісний ремонт, дорога кришталева люстра на високій стелі. Старі меблі, важкі гардини на вікнах. Вони на кухні. Кухня завбільшки як Зірчина велика кімната. Сідають у зручні крісла, такі бачила тільки в кіно. Лєрка мовчки дістає з холодильника ковбасу, сир, огірок, помідори, скляну сіру баночку з зображенням на ній чорних ікринок.

— Зірко, хліб візьми на вікні, зробимо канапки чи шо? — трохи розсіяно говорить Лєра.

Вона нарізає ковбасу та сир і складає те все у дорогі тарелі.

А потім із бару Лєрка витягає пляшку шампанського, коментуючи: «Дороге, французьке. Подарунок від одного пана».

Вино іскриться в кришталевих бокалах. Зоряну заколисує голос Лєрки, то все здається наче нереальним. Вона робить ковток золотого пійла, тепло розливається тілом, в очах мерехтять вогники. Згадує, що сьогодні аж уранці на роботі з’їла булочку та випила горня кави…

І Лєрка починає оповідати. І про те, як чи не щодня скандалила з мамою майже два роки поспіль. Не така довжина спідниці, не така зачіска, не так себе поводить із хлопцями, не так розмовляє з дорослими, не так прибрала, попрасувала, зварила, спекла… Мати присікалася до всього: чому від неї тхне цигарками, чому такі довгі нігті…. А у восьмому класі мати взагалі майже сказилася. Порішила, що донька після дев’ятого обов’язково піде з нею торгувати на базар, бо хто, як не старша дитина, має допомагати братам на ноги ставати? Батько зазвичай мовчав. Лєрка вже звикла, що в них усе вирішує мама. І п'ятеро дітей у сім’ї — то її бзік, бо ж застерігатися від дітей — гріх перед Господом. Як добре, що можна прикритися Божим ім’ям. А плодити злидні — то не гріх? Ех, ліпше б вона того матері не казала. Та її так побила — а мати ж удвічі від Лєрки вища та втричі ширша, — що дівчина пролежала кілька днів у ліжку, рідна матуся ребро зламала, тож довгенько до школи не ходила.

— Пригадуєш, я тоді казала, що підсковзнулася та впала коло під’їзду, соромно було зізнатися.

Ех, та що там! Лєрка ще не була готова до дорослого життя в свої чотирнадцять, але хто тебе зазвичай запитує про це?.. Просто фатум заходить до тебе, навіть не постукавши, без попереджень, вириваючи тебе, як розсаду з теплиці, та пересаджує в інше місце. Одного разу вона зі знайомим пішла на дискотеку в клуб «Міленіум», що біля готелю «Львів». Гучна музика, дорогий одяг на дівчатках і хлопчиках, запах французьких парфумів. Голова закрутилася. І там вона познайомилася з одним симпатичним хлопцем. Олексій на диво скромно себе поводив, купив випивку, запрошував танцювати, не розпускав руки, не відходив від неї ні на крок, провів додому… А потім… Потім запросив на побачення. Усе пристойно і доволі невинно. Згодом відбулося й друге побачення, третє. Кіно, театр, ресторани, дискоклуби… Дорогі подарунки… І Лєрка закохалася.

— Я так хотіла з тобою про це поговорити, але тобі, бідоласі, якось не до того було.

Олексій здавався також закоханим. Усе йшло ніби добре, і тут вона з батьками дуже поцапалася. Наче й та сама розмова, не звикати, та раптом додалися нові дорікання: де вона бере гроші на дороге шмаття, парфуми, квіти і що це за тип за нею, неповнолітньою, бігає. Збоченець якийсь.

— Ага, торгувати на базарі — повнолітня, а на побачення ходити — дитина!

Коли то сказала, мати взагалі мов із глузду з’їхала. Ухопила її за волосся, а в Лєрки воно довге, аж за пояс, чорне, розкішне. Так от, вхопила її за коси, приволокла на кухню, поклала голову дівчини на стіл, а волосся теліпалося внизу, тоді дістала великий столовий ніж, вона ним кури розділяє.

— Хвойда, люди, моя донька, хвойда! Проклинаю за це! Господи, змилуйся над душею цієї грішниці. Я тобі зара’ ті патли повідрубую, я тобі покажу, яка ти доросла!

Лєрка і не пригадує, як вона тоді видерлася з рук коханої мамці, але таки їй вдалося зберегти цілим і обличчя, і волосся. Вона втекла з дому. Подзвонила коханому, і він відразу примчався та забрав її до себе. Ох, тоді вважала себе і найнещаснішою, і найщасливішою водночас. Бо мати її прокляла, бо кохала і була коханою, жаданою. А він?

А він виявився звичайним сутенером, який, розбудивши в ній жінку, гарно з того скористався і далі користає. Гроші, що вклав у неї, вернулися сторицею. Лєрка оповідала це доволі буденно. Цього ж вечора Олексій зробив її жінкою.

А потім… Потім почалася інша історія. Чи то було зґвалтування, вона й зараз не знає, бо нічого не пам’ятала. Вона забагато випила. І наче крізь пелену: чиїсь сильні руки тягнуться до неї. Обличчя чомусь не пригадується зовсім. А вона і не заперечує проти ласки, бо руки м’які й ніжні, вміють пестити, знають як. І вона навіть відповідала на ті пестощі, бо то, певно, руки її коханого, а чиї ж іще. І так добре їй ніколи ні разу не було до того часу. Наче вулкан усередині прокинувся, вона палала в ньому, стікала лавою, корилася стихіям… Які ті сни бувають майже правдивими, думалося під ранок, коли прокинулася. Але то не були руки Олексія. Відкрила очі, а поруч посопує якийсь старий козел, із лисиною на півголови, із дебелим черевцем поперед себе. Була настільки ошелешена, що й мову відняло. А той старий пердун устав уранці, вдягнувся, поцілував у щічку, поклав під подушку конверт зі словами: «Заслужила, грішнице, ти чудова!» — та й пішов, насвистуючи «Санту Лючію», залишаючи в кімнаті запах дорогого французького одеколону та її, розчавлену. У конверті лежало п’ятсот зелених, це її заробіток за одну ніч. «За ніч, Зірко, за одну ніч!» Але ті гроші були попелом проти пережитої зради. Той покидьок, коханий Олексійчик, її використав.

Бо то для нього був просто бізнес. І він із неї, оскільки вона для нього не зовсім чужа, «братиме невеликі відсотки». Вони домовляться. Говорив буденним голосом. Лєра впала в якесь напівзабуття. Тиждень нічого не їла, лежала в ліжку — то плакала, то сміялася. Олексія майже не було вдома, пропадав у справах. Спочатку наче пробував заспокоювати, малюючи їй казкові перспективи. А потім по-діловому підійшов до справи. Звісно, вона вільна повернутися назад до батьків, але чи вони приймуть її після всього, що вона натворила? А може спробувати заробити стільки на життя, що стане з часом і незалежною — і від нього, і від батьків. Вона намагалася йому заперечувати, навіть погрожувати, говорячи, що неповнолітня і його за зґвалтування по голові не погладять… Але, але… Він лишень розреготався у вічі, сказавши, що той пузатий пан, який її тої ночі п’яну мав, і є найсправжнісінька міліція, один із головних у них, і Лєрка йому дуже сподобалася. На восьмий день сліз раптом не стало. Натомість у тілі, у голові, у серці поселилася якась порожнеча, і вона тоді…

— Віриш, хотіла повіситися. Олексій увечері пішов із дому на якусь там зустріч із черговою жертвою. Робила все в потемках, щоб не передумати. Підсунула стіл під лампу, на стіл табуретку. В Олексія також квартира в центрі, і стелі височезні. А потім почепила його краватку на абажур, зробила петлю. Готово! І раптом озирнулася, бо мені здалося, що крім мене в квартирі ще хтось є… Але то було дзеркало. Велике, на півстіни, і в ньому… Звісно, я не могла там себе бачити — темно ж у кімнаті, натомість у ньому щось світилося маленьке, мов крихітний ліхтарик. Ох, гардини в квартирі не закриті, і то в дзеркалі відбивалася зірка. Та сама, перша. І тоді я згадала тебе, Зорянко. І твій вірш. У мене добра пам’ять, ну ти ж знаєш.

Лєрка закрила очі, наче збиралася з думками, і тоді ледь чутно заговорила:

Запала тиша. Лєрка встала, витягнула з сумочки цигарки, тонкі, чорні, запалила, руки дрібно тремтіли. Усілася, дістала з підвіконня прозору кришталеву попільничку у вигляді розпростертої жіночої долоні. Елегантно струсила туди попіл:

— Отак. Я стояла на столі, тримаючись за петлю краватки, дивилася довго — то у вікно, то на ту зірку у дзеркалі. Дивилася і плакала. А потім витерла сльози, зняла з люстри краватку, поставила стіл і табуретку на місце і, коли Олексій прийшов з вулиці, сказала йому буденним голосом: «Я згідна. Та при умові — тридцять тобі, сімдесят мені». Олексія аж перекосило. Він спочатку трохи покричав, сказав, що на моє місце може знайти не одну таку… Я ж відрубала: «Попробуй. А я піду до твого мєнта і поскаржуся. Що скажеш?» Заткнувся відразу. І тільки вже для годиться наостанок брякнув: «Сорок на шістдесят». Зійшлися на тридцять п’ять — шістдесят п’ять. Ото досі я цим займаюся. У мене, Зірко, як з’ясувалося, організм погано переносить алкоголь. Після ста п’ятдесяти грамів горілки дах падає, нічого не пам’ятаю, але свідомості не втрачаю. А бачиш — і на квартиру заробила, і на машину. З батьками вже десь півроку як помирилася. Коли прийшла з подарунками та грішми, то моя набожна мама навіть не спитала, чим то все зароблено. Головне, що зароблено. І вдома мені ніхто не наказував залишатися, хоча я й досі неповнолітня. Мама навпаки просила частіше заходити, позичила у мене ще трішки грошенят, крім тих, що я просто так на потреби братиків дала, а потім сказала, що пишається мною. Чим, Зірко? Га? Чим я могла в такому віці на життя заробити? Я їй трішки натякнула, що типу живу з чоловіком, який від татка старший, а вона мені на це: «Та то нічого. Головне, що він тебе кохає і грошей не жаліє». Я їй: «Матінко, але ж у нього дружина, діти, онуки». Спеціально кажу, і що я чую у відповідь? «Ти йому також народиш і тоді він нікуди від тебе не дінеться. Потерпи, й за років п’ять він нічого вже не зможе. Хоч твій батько вже й зараз ніц не може», Йо-ки-ли-ми-ни… І це мені каже моя мамця, еталон моралі, цноти та набожності? Ех, життя, Зоряно, — то стерво, а не швидкісна автострада, як ти любиш казати. Хоча… — Лєрка сумно посміхається. — Автострада також стерво.

6. Невільне падіння

Зоряна залишилася в Лєрки. Хай, то тимчасово, поки мама не віднайдеться. А на ранок була неділя — законний вихідний. Лєрка схопилася дуже рано, хоч вони і просиділи допізна. Виною був Зірчин гардероб, точніше, те, що та похапцем склала до торби, коли втікала з батьківської хати. Лєрка оглянула його, скривилася, наче з’їла щось гидке, зібрала всі речі в мішок для сміття, не звертаючи жодної уваги на заперечення подруги. Потім вони поснідали і поїхали на Південний ринок «вдягати Зірку». А оскільки смак Лєрка мала добрий, а Зірка виявилася хоч і зговірливою, та доволі-таки традиційною в смаках щодо декольте, довжини спідниці та надто дорогих деяких речей, то скупилися доволі швидко. В обідню пору були вдома. Лєрка сказала, що Зоряна може у неї жити скільки захоче. Їй навіть веселіше, є з ким поговорити, бо чоловіки від неї не розмов вимагають і зустрічається вона з ними зазвичай на нейтральній території. У розпорядженні Зоряни — окрема кімната, кухня, ванна.

Та Зоряна і не збиралася ледарювати, користатися Лєрчиною доброчинністю. Зранку-раненько, коли подруга ще спала, йшла в своє кафе, після роботи готувала їжу для себе та Лєрки, бо її ще тоді зазвичай не було вдома, а пізно ввечері провідувала батька. Точніше, робила спроби. Чоловік у наколках, схоже, в них у квартирі остаточно оселився. Згодом у помешканні з’явився новий персонаж — рудоволоса краля зі спухлим від алкоголю обличчям та синцями під очима. Зоряна дзвонила в дзвінок, і та пані відчиняла двері квартири, якусь мить дивилася на дівчину порожніми очима, а тоді горланила на півпід’їзду: «Ростік, тут Назарова дєвка припхалася». Тоді з’являвся Ростік, так звали зека в наколках. Він шкірився до Зірки напівгнилим ротом і закривав нахабно перед носом переляканої дівчини двері. І Зоряна до Лєрки поверталася ні з чим, так і не побачивши батька.

Пустили її в квартиру тільки через два тижні, коли зека з наколками вдома не було. Точніше, не впустили, а сама прийшла з дільничним. Не втрималася, поскаржилася. Батько п’яний та наче чужий сидів у кутку кухні на підлозі. Під ним старий брудний матрац. Біля матрацу тарілка залізна та кружка. Зараз батько нагадував не вовка, а старого немічного пса, побитого життям і людьми. А як він раніше пишався своїм прізвищем — Біілововк…

Змалечку знала легенду про татового прапрапрадіда, який отримав те славне прізвище ще на Запорізькій Січі за своє характерництво, бо був перевертнем. Сам Іван Сірко навчав його. Тільки вибраних цьому научали. Бо перевернутися втрапить будь-хто, а от назад людську подобу вернути здатні одиниці. Тут хист потрібний. От кошовий отаман Сірко і вибрав серед тисячі козаків Тараса.

Подарувавши йому спеціальний замовлений пасок зі шкіри вовка. І той пояс козак Тарас ніколи не скидав, навіть уночі, бо вважав оберегом. За здатність чоловіка перетворюватися на звіра та за мужність його так і кликали Вовком.

А одного разу сталася така пригода. Потрапило десять козаків у засідку, оточили їх турки, взяли в полон. Серед них і Тарас Вовк. Змусили козаків зняти з себе весь натільний одяг, забрали в козака Тараса і його пасок. Тоді зачинили полонених у старій закинутій дзвіниці, приставивши до дверей охорону. На ранок готували вороги велику страту. Задумали на очах мешканців села голими та безпомічними посадити на палі розбійників-козаків, показавши свою вищість над невірними. І щоб недобра слава про зганьблених козаків із коша самого Сірка вказала на те, що не такі вони й непереможні і не такий уже той Сірко великий. Утомлені важким днем та очікуванням смерті козаки не спали, молилися. Бо не така страшна смерть, як ганьба. І враз Тарасу примарилося таке: бреде він густим лісом, і раптом дорогу йому заступає біла вовчиця. Тарас бачить за їх спиною кілька маленьких вовченят. Вона пильно дивиться в його очі, люто ричить, оберігаючи дітей від незнайомця. І тоді він стає на коліна перед нею і говорить слова, які вчив говорити сам Іван Сірко, коли б така придибенція трапилася в житті. А коли наче пробудився від того марева, то вже знав, що і як робити. Під однією стіною дзвіниці був невеличкий лаз, із зовнішнього боку його охороняли, але не дуже дбайливо, бо людина через нього не вибереться.

Нізвідки під стінами старої дзвіниці взявся лихий і дужий вовчисько. Загриз на смерть тих, хто пильнував козаків. Двері до старої будівлі були підперті колодою. Колода впала… І коли двері розчинилися, здивовані козаки побачили перед собою великого білого вовка. З правого його боку цебеніла кров. Так Тарас Вовк став Тарасом Білововком. Ту легенду батько закінчував зазвичай словами: «Коли ти маєш у серці щиру віру, то ніяких оберегів не треба, щоб та віра твоя відбулася».

Зоряна дивилася на свого батька. Той стратив віру до крихти. Від славного роду Білововків не залишилося майже нічого. Хіба що жалюгідно-собаче. Але той пес сам довів себе до такого — знала то напевне.

Дільничний стояв розгублено і чухав потилицю. Говорили. Батько сказав, що ті люди, що мешкають у нього зараз, — то його друзі, і вони живуть у квартирі з його дозволу. А доньку ніхто не виганяв, вона сама пішла. Так, вона сама пішла… І їй ніхто не боронить повернутися назад. Повертатися — куди? В її кімнаті зараз жили якісь чужі люди: дві немиті голови визирнули з-за дверей, почувши голоси, а потім знову там заховалися. Дільничний їй сказав, що поки криміналу нема, то для нього і роботи немає. Усе в рамках закону. Виходить, її мають вбити чи хтось має померти, щоб доблесна міліція почала допомагати. Відчай рвав серце. Вийшла з квартири. Вона тут зайва. Світ валився.

А потім сиділа на Лєрчиній кухні і дивилася у вікно. Того вечора Лєрка прийшла додому не сама. Була п’яна, як ніч. Зоряна здогадувалася чому. Наркоз діяв. Поруч із Лєркою чоловік, набагато старший від неї, в дідусі їм годився. Правда, доглянутий і, здається, вихований. Він ніжно поклав Лєрку на ліжко, під голову запхав конверт, а тоді звернувся чемно до Зоряни:

— А ви не зробите мені чаю, панночко? Вашій подрузі треба виспатися. Я — Василь Григорович, а вас як величати? — простягнув їй руку, вона автоматично свою у відповідь.

— Зоряна, — майже нечутно прошелестіли вуста, він галантно торкнувся своїми губами її руки, схилившись низько, тільки на якусь мить довше, ніж годиться, затримався.

Потім випростався і подивився пильно їй в очі:

— У вас ніжна та пахуча шкіра, Зорянко. І так само ніжне та чутливе ім’я. Моє улюблене.

Зоряна чомусь зашарілася. Як ім’я може бути улюбленим? Це ж не морозиво! Вона похапцем повернулася до чоловіка спиною і пішла готувати чай. А потім вони сиділи на кухні, пили чай та говорили про якісь дурниці. Він у душу не ліз, вона також старалася про особисте не запитувати та й в очі не дивитися. Бо чоловік мав дуже чіпкий та холодний погляд. Попив чаю, подякував. Наостанок знову взяв за руку, поцілував. Цього разу підняв її руку до своїх губ і вже аж надто довго тримав біля уст.

— У вас справді пахуча шкіра, панночко. Бережіть себе, Зорянко! Ми ще обов’язково побачимося.

У руках у дівчини залишилася його візитка.

Наступного дня на роботі Зоряна місця собі не знаходила. Якесь дивне передчуття гнітило душу. Тож після роботи кинулася відразу додому, навіть не зайшла до Лєрки, щоб перепитати, як вона після вчорашнього. Коли йшла вранці до праці, та ще спала.

От і її квартира. Двері навстіж, шум, крики. Зайшла. На кухні гульбище, дим коромислом. Батьків матрац зайнятий, але не батьком. На ньому спав, похропуючи, зек Ростік. Жінка, ота рудоволоса з розпухлим обличчям, повисла на ній, бо ледве трималася на ногах:

— Батька твого в обід «скора» увезла. Отключився, мо’, ще живого застанеш. Поїзжай.

В очах потемніло, кинулася в лікарню. У кишені — місячна зарплата. Лікарі, біла стіна безвиході і слова-слова-слова… Батько в комі. Потрібні гроші, багато грошей, щоб допомогло йому пережити і цю ніч, і наступну, і вилікуватися, і стати на ноги…

Лєрка позичить, вона добра. Лікарю лишила все, що мала, відклала собі трохи на маршрутку. Прилетіла до Лєрки, довго стукала в двері — ніхто не відповідав. Відчинила своїм ключем. У квартирі порожньо. На кухонному столі записка: «Зоря, буду за три дні. Холодильник повний. П’ятдесят гривень на хліб-сіль — тобі стане, їсиш-бо як горобчик. Цьомаю. Твоя Лєра». Зателефонувала з домашнього на Лєрин мобільний. Знайома мелодія загула зовсім поруч, на холодильнику. Лєрка забула вдома телефон. Що ж робити? Три дні — то так багато. Рішення прийшло само по собі, коли ненароком із кишені вивалилася візитка Василя Григоровича. На ній номер його телефону. Якусь мить вагалася. Подзвонила…

Приїхав, примчався несподівано швидко… Сидів, сумно слухав її історію, не перебиваючи. У кінці запитав: «Скільки?» Вказала ту суму, яку сказав лікар. Назвала і прізвище лікаря.

— Добре, я завтра з Павлом поговорю. Він мені дещо винен, — лікаря, здається, Василь Григорович особисто знав. — Чекай на мене, Зоряно, о дев’ятій ранку під його кабінетом.

І пішов, поцілував руку на прощання, погладив її своїми пальцями дуже обережно. Зоряна знову чомусь зашарілася. Їй починала подобатися ця гра. Зателефонувала на роботу, відпросилася на два дні. Лягла спати. Та не спалося….

У вікно зазирав місяць. Підхопилася з ліжка, відкрила свою коробку, дістала зошит із віршами та свої щоденники. Писала багато і натхненно. То дорікала мамі, що залишила їх із батьком наодинці з бідами, безвихіддю.

То картала батька за те, що виявився звичайнісіньким слабаком, не встояв, упав і продовжує падати. То докоряла собі, бо ще надто мала, щоб навчитися заробляти грубі гроші, бо не знаходить слів, щоб достукатися до батька, якось змусити його пригадати, яким той був раніше. То ганила свою слабкість, бо шкірою і нутром відчувала, що не варто зв’язуватися з Василем Григоровичем, бо він покидьок, один із тих, про кого Лєрка каже: «Товстий джміль, потовче квіточку, вип’є весь нектар до краплі і полетить далі». Дорікала навіть тітоньці, бо ж вона так нагло пішла і залишила її зовсім саму. А потім жаліла — і маму, і себе, і батька, і тітоньку, і Лєрку, і навіть ту стару запухлу рудоволосу бабу, що зараз жила в її квартирі і яка таки погано закінчить. Але чомусь анітрішки не співчувала Василю Григоровичу, бо він, схоже, мав усе, навіть полуничку на десерт, і не співчувала тому зеку з наколками на руках, який вигнав її з квартири, бо він не мав нічого, навіть за душею. Тільки місяць чув її думки, слухав шелест паперу, шерхотіння ручки. А потім і місяць кудись завіявся, залишивши порожнім передсвітанкове небо. Був майже ранок. Небо на очах міняло колір із темно-аметистового на блідо-сірий. Вона встала з-за столу, підійшла до вікна. На підвіконні стояв звичайний керамічний гуцульський підсвічник із трьома свічами. Вона майже автоматично взяла в руки запальничку і підпалила свічки. У голові зродився вірш.

Чому? Й сама не знала… Чи знала, але боялася собі зізнатися?

Усе було так, як і обіцяв Василь Григорович. Коли вона вранці, навіть раніше дев’ятої, примчалася до лікарні, її там чекали. У кабінеті лікаря Павла Стратоновича сидів у міліцейській формі Василь Григорович. Павло Стратонович запопадливо називав його полковником і підливав у філіжанки коньяк: «То до кавусі». Налив і Зоряні. Її кава майже охолола. Дівчина тільки пригубила для годиться.

І тоді Павло Стратонович заговорив. Батькові пані Зоряни вже краще, але через те, що рани на ногах почали гноїтися, ноги доведеться ампутувати. Схопилася за серце правою рукою, ліву Василь Григорович обережно накрив своєю. Видно Павло Стратонович те помітив, бо почав чомусь виправдовуватися:

— Ні ви, ні ми у цьому, пані Зоряно, не винні. Це все діабет. Запустив себе ваш батько. Я знаю, його попереджали, що цим може закінчитися.

— Яка причина? — Зоряна ледве сама себе чула, так говорила тихо.

— Діабетична гангрена виникає з багатьох причин. Це може бути незагоєна хронічна мікротравма, відмороження або опік, роздерті мозолі або врослий ніготь на пальці. Гангрена виникає найчастіше при травмах стопи і пальців ніг, і біль при ній нестерпний. І єдиним способом лікування гангрени є хірургічне втручання, тобто ампутація ураженої ділянки, бо, якщо цього не зробити, хворий помре від загального зараження крові. Ампутація здійснюється висіченням ураженої ділянки аж до здорової тканини. Це означає: якщо гангреною вражений великий палець ноги, хворий втрачає стопу, а якщо вражена стопа — ногу до середини гомілки, — лікар говорив по-діловому точно і впевнено. — У вашого батька на пальцях ніг рани настільки серйозні, що ми змушені ампутувати стопи, щоб не допустити зараження всього організму.

Зоряна розплакалася. Василь Григорович кинувся її заспокоювати, медсестра принесла води.

— Не хвилюйтеся, Зорянко, — шепотів на вухо чоловік, — усе буде гаразд. Ваш батько житиме, ось побачите. Тут хороші фахівці, і за грубі гроші вони творять дива.

Так, дива за грубі гроші. Та вона не думатиме про це зараз, бо не до того. Майже диво, що батько вижив, але це тільки початок. Зоряна сиділа під операційною сама не своя. Батькові робили операцію — ампутували ноги. На правій — стопу, ліву — до середини гомілки. Діабет запущений, алкоголь виснажив печінку та серце, тато може не пережити операцію. Василь Григорович не дочекався закінчення операції, поїхав у справах. Разів п’ять йому телефонували, він чемно скидав дзвінки, і тільки коли почалася операція, відлучився. А перед тим прибіг захеканий хлопчина з пакунком у руках, передав його полковнику. Василь Григорович пакунок відразу вручив Зоряні:

— Це мобільний телефон для вас, Зірко. На візитці мій номер телефону. У разі необхідності відразу телефонуй і взагалі після операції обов’язково мене набери. Я мушу йти. Справи.

Він поцілував її руку так, як завжди це робив, ніжно затримавши пальці дівчини біля своїх губ. Вона знову зашарілася, та вже навіть не спиняла себе — то було приємно. Вона не стала відмовлятися від подарованого телефону, бо знала: Василь Григорович усе одно вмовить залишити мобільний.

Операція пройшла успішно. Зоряна зателефонувала полковнику, як і обіцяла. Той вислухав уважно і сказав, що в разі будь-якої необхідності вона може навіть посеред ночі дзвонити йому. Тоді зателефонувала на роботу, розповіла про те, що трапилося. Сердешна начальниця, яка завжди її жаліла та підтримувала, дала тиждень відпустки, а потім Зоряна або відпрацює у вихідні, або й так буде. Найбільше лякалася моменту, коли батько прийде до тями. Що він їй скаже, як прийме своє нове тіло, чи не стане звинувачувати її, що дозволила позбавити ніг… Натомість отримала несподівану реакцію. Батько наче повернувся з того світу, бо поводився так, як тоді, коли пам’ятала його мужнім, добрим, щирим. Він просив у неї пробачення, у неї і мами. Бо Валя ніколи від доброго життя їх не покинула б… А тепер… Тепер усе буде по-іншому. То Господь не знав, як його зупинити над прірвою. Він тепер не питиме, він як зможе, так допомагатиме і дружині, і дочці, він зміниться. Вони плакали разом — батько і донька.

Зоряна продовжувала жити у помешканні Лєри, бо зараз було не до розборів із квартирантами. Через три дні Лєрка передзвонила на автовідповідач, що затримується на два тижні. У лікарняних клопотах минув тиждень. Зоряна повернулася до роботи. Батько активно йшов на поправку. Час від часу телефонував Василь Григорович, запитував про батька та звично додавав: «Чим я можу бути корисним?» А чим? Він уже й так багато чим допоміг.

Але… Зоряна добре знала. Просто так нічого не буває. Безкоштовний сир — лишень у мишоловці. Дівчину дивувало інше: жодних натяків, якихось грубих пропозицій, навіть запрошень на вечерю чи чай від Василя Григоровича не надходило. Та доброго самаритянина він аж ніяк не нагадував.

Робочий день майже закінчився. Батька тепер провідувала після роботи. Задеренчав мобільний.

— Зоряна Білововк?

— Так, це я.

— То турбують із ЖЕКу. Велике прохання з’явитися до нас сьогодні. Вас до восьмої години чекатимуть.

Зоряна подумала про найгірше. Зек і компанія, напевно, спалили квартиру. Куди вона батька привезе? Не просити ж Лєрку ще й за батька! Помчала стрімголов додому. Та хоч як грюкала-стукала в двері — їй ніхто не відповідав. Замість старих благеньких, оббитих дерматином дверей з’явилися міцні броньовані з новими замками. Розпитувала сусідів. Хтось вдавав, що нічого не знає, а кому потрібний чужий зайвий клопіт, хтось таки справді нічого не знав. Тільки сусідка зверху сказала, що чула позавчора за дверима її квартири крики та бачила міліцію. І наполегливо спровадила дівчину в ЖЕК. Бо якщо телефонували, то мусить піти. І Зоряна пішла. А там сам начальник ЖЕКу майже урочисто вручив їй ключі від нових дверей її помешкання, а на запитання — що, до чого, як, чому — відповідав розгубленою посмішкою і розвів по-дурному руки:

— Ну той, шановна, квартира ваша, то й живіть з Богом. Наше діло маленьке — не перешкоджати внутрішнім органам робити свою роботу.

Квартира всередині була ідеально вилизана, ні натяку на старих квартирантів. У ванній стояли нові крани, в туалеті — новий унітаз. Очевидно, замінили все те, що банда зека встигла знищити, здогадалася Зоряна. На кухні з’явилася нова газова плита та нові кухонні меблі. Також нові тарілки, горнята, склянки, каструлі… У кімнаті батьків — нові балконні двері, в її кімнаті — нове ліжко, стара книжкова шафа та старий письмовий стіл. На ньому у дивом уцілілій вазі стояли розкішні червоні троянди. Зоряна порахувала їх. Сімнадцять штук, як їй років…

Погладила пелюстки руками. Ніжні на дотик та холодні водночас. Квіти солодко пахли. Вона вже знала, чиїх рук то робота. Гаряча хвиля знову накрила її. Про неї давно ніхто не турбувався. Навіть не так. Ніхто з чужих так про неї ніколи не дбав. Звичайна людська турбота? Благодійництво?

«Дурне наївне дівчисько», — потім скаже вона собі.

Василь Григорович, мов досвідчений мисливець, вдало розставляв пастки. І жертва завжди добровільно втрапляла у них. Та коли пізніше вона аналізувала те, як усе починалося, то розуміла: якби довелося ще раз таке переживати, вчинила б так само. Бо все одно рятувала б батька і допомогу прийняла б навіть від диявола. А він, той чоловік, наче й не був ворогом і дияволом, але не був і другом.

Дівчина дістала з кишені мобільний та набрала номер Василя Григоровича:

— Дякую!

7. У загоні

Батька майже три місяці протримали в лікарні. Зоряна повернулася додому. Школу мусила кинути. Принаймні після першого вересня там не з’являлася. Лєрка дуже жалкувала, що та йде, бо вже звикли одна до одної. Та Зоряна мусила приготувати оселю до повернення татка, і до того ж йому необхідна її допомога. Лєрці зовсім не подобалася дружба між Зоряною та Василем Григоровичем, як і те, що подруга прийняла його допомогу. Самого чоловіка вона знала опосередковано, знайомий знайомих. У ту ніч, коли він її п’яну доставив додому, вона «була» не з ним. Він просто виконував прохання дуже захмелілого друга. Та начулася Лєрка про нього багатенько. Такий собі Казанова, ласий до молодого дівочого тіла, який змінює коханок доволі часто. Удівець, дорослі діти, внуки… А він все не заспокоїться.

— Зірко, будь уважна. Йому тобі допомогти нічого не вартувало. А ти говориш про нього, наче то Господь Бог його тобі послав. А може, то посланець із протилежного боку? Він від тебе на сорок років старший. Але й це не важливо! Бо тобі, люба моя, з ним нічого не світить… Я тільки про те, що він хоче з тобою переспати, звісно, хоче. І переспить, він завжди свого добивається. Мені тебе шкода, дурненька. Не роби такий меланхолійний вираз обличчя, не закохайся.

А Зоряна й не думала закохуватися, то було щось інше, може, звичайна вдячність чи просто безпорадність малого серця перед великим жорстоким світом. Вона продовжувала чемно ходити на роботу, відвідувати батька в лікарні, якому ставало щодня дедалі краще. Він навіть помолодів. І в якийсь момент Зоряна зрозуміла, що то завдяки тут не тільки вдалому лікуванню та виконанню хворим усіх лікарських приписів. Є й ще одна річ, точніше, жінка. Доглядала за ним медсестра Клара, татко так її називав. Зоряна ж кликала Кларою Іванівною. Щось дивне відбувалося між батьком і тією тітонькою. Коли жінка заходила в палату, чоловік мінився на обличчі, очі загорялися. Одного разу Зоряна не втерпіла та запитала:

— Тато, а наша мама?

— А де вона, наша мама? — відповідав печально питанням на питання. — Ні листа, ні звісточки, нічого. А пані Клара — то геть інше, Зірко. У мене таке відчуття, наче знаю її давно. Із нею поруч так надійно і затишно — лагідна погода в домі. Із твоєю мамою було мов навесні: то спека, то дощі, то сніг. То вже ніколи не повернеться. Коли б твоя мама хотіла бути поруч, то вже давно б вернулася. Ти сходи до тої пані, що тоді її в ту Італію спровадила, ще раз, перепитай.

А хіба вона не ходила? І не раз, і не два. І навіть не десять. Нічого. У тій крамниці, власником якої була пані Рената, новий господар. «А старий де?» — запитувала. Хтозна. Кажуть: поїхала до доньки в Італію бавити онуку. Зоряна якимось дивом дістала адресу двоюрідної сестри пані Ренати. Пані Марія жила в Стрию. Вона і в хату впустила, і чаєм пригостила. Про сестру знала небагато. Та поїхала до доньки в Італію, тож приходила прощатися. Казала, що їде надовго, може, й назавжди, навіть бізнес продала. Чоловіка ніколи не мала, звикла завжди сподіватися лишень на себе. Тож така і в Італії не пропаде. Доньку сама ростила. А донька спритна вдалася, вся в мамку. Ото тільки відкрили ті закордони, Наталка Ренатина й гайнула в мандри «щастя шукати». І таки знайшла. Вийшла заміж за італійця. Ото і все, що знала пані Марія. Зоряна переповіла жінці історію виїзду мами за кордон і питала, чи може хто з рідних знати більше, адресу чи бодай номер телефону пані Ренати.

Пані Марія розпачливо розводила руками. Ренатка завжди була дуже самостійною. Як вісімнадцятирічною подалася з рідного міста у Львів, так і осіла у ньому. Тепер ось в Італії. Ренатка обіцяла подзвонити, коли добереться. І дзвонила, все у неї гаразд. А номеру телефону пані Марія не питала, бо їй дорого телефонувати в Італію. Тому Рената сама час від часу телефонує. Зоряна про всяк випадок записала прізвище, ім’я, по батькові пані Ренати і попросила пані Марію запитати ту, якщо випадково телефонуватиме, про матір, про Валентину Білововк. Пані Марія пообіцяла, що тільки щось дізнається — відразу віддзвонить.

Чомусь Зоряні видавалося, що то дурна затія. Пані Марія може забути, та й чи слухатиме пані Рената, коли її почнуть про чуже горе розпитувати. Але несподівано через день подзвонила сама пані Рената. Пані Марія не просто здавалася доброю, вона такою була і якимось чином переконала сестру зателефонувати нещасній дівчині. Зоряна саме була в батька у лікарні. Новини виявилися і втішними, і невтішними. Пані Рената стверджувала, що Валентина деякий час мешкала та працювала у її доньки Наталки, як і домовлялися на початку. Допомагала тій по господарству. Але одного дня просто зникла. Пішла на базар по продукти і не повернулася. Вони день-два чекали, що вона з’явиться, та марно. Стали шукати по лікарнях, по моргах, звернулися в поліцію. Нічого. Урешті оголосили в розшук. Чоловік Наталки, італієць, навіть мав неприємності через це, бо в його домі працювала нелегалка. То мусив заплатити штраф. Та він доволі добрий чоловік, тож його більше хвилювала доля зниклої жінки, аніж штрафи. Речі Валі залишилися в домі Наталки, однак документів не знайшли, очевидно, їх вона мала при собі. Пані Рената запевняла: як щось дізнається, то відразу телефонуватиме.

Після почутого Зоряна не знала, що й думати. Батько уважно слухав діалог пані Ренати та доньки, Зоряна спеціально поставила на гучномовець, щоб і тато почув. Коли розмову було закінчено, батько навіть не дав і слова мовити, взяв дівчину за руку:

— Доню, то я в усьому винен, я? То все через мене, — батько майже плакав, ніжно гладячи її по руці.

— Ні! Не через тебе. Як каже моя колежанка Лєрка: життя — то стерво. Життя — стерво, тато, і нема на те ради.

Зоряна розчаровано дивилася на телефон у своїй правій руці, ліву тримав батько, наче то телефон, а не щойно почуте було виною всіх бід.

— Вона повернеться, правда, повернеться?! — запитувала чи запевняла себе Зоряна.

Сум, розгубленість взяли її в полон. Батькові не легшало. Пригадала слова лікаря про позитивні емоції для хворого. Мовляв, щоб знову не взявся за старе, бо ж алкоголізм фактично не лікується. Загострення може настати за місяць, може за рік, може за десять, а може й зараз… А пацієнту це не потрібно, бо ампутовані ноги, реабілітаційний період, інтенсивна терапія. Вона втомилася і від тих мудрих слів лікаря, і від запаху лікарняних палат, і від відчаю, що застряг, мов скалка, в голові.

Коли виходила з палати, побачила сумну та збентежену медсестру пані Клару під дверима. Жінка відвела вологі очі вбік. Вона, очевидно, все чула і вже жаліла всіма фібрами душі її батька. Навіть батько, інвалід та діабетик, був комусь потрібний. І хай, може, з Кларою у нього все складеться. Людина мусить бути комусь потрібною, щоб жити.

Тато розповідав, що чоловік Клари помер три роки тому. Просто хворе серце і просто інфаркт. А тепер син із невісткою вижили жінку з дому, і вона мешкає у лікарні. Добра душа, завідувач, дозволив тимчасово пожити в комірчині.

Інколи Зоряні здавалося, що батько і пані Клара навіть схожі між собою. Дивне відчуття. Схоже, ті двоє знайшли одне одного. А вона? Кому вона потрібна? Після лікарні поїхала не додому, а до тітоньки Калини на могилу. Купила хризантеми, вони пахли осінню та смутком. На сільському цвинтарі тиша. Могилка тітоньки доглянута. Зоряна частенько навідується. Сидить отак, обійнявши руками хрест, і плаче, інколи говорить, питає поради, іноді просто мовчить. Кинулася до могили, обвила її руками:

— Ох, тітонько, золота моя людино! Де ж той справжній, що я його зірка? Нікому я у тому світі не потрібна, навіть матері.

Хтозна, скільки отак просиділа, тільки із заціпеніння вивів її телефонний дзвінок. Телефонувала Лєрка. Запрошувала на дискотеку: там будуть молоді багаті хлопці, її теперішній грошовитий залицяльник просив привести для друга симпатичну колежанку. А Зоряна і є симпатична. Посміхнулася гірко та відмовилася, посилаючись на хворого батька. Розповідати Лєрці про матір не мала сили. Чекала на ще один дзвінок від Василя Григоровича. Він телефонував щодня, розпитував — чи здорова, як справи у батька, чи потрібна ще якась допомога від нього. Зоряна безупинно дякувала та, постійно згадуючи Лєрчині застороги, тримала з чоловіком дистанцію. Так, вона була безмежно вдячна за батька, за вирішення питання з квартирою. Згадувала, з яким жахом та навіть приреченістю на початку вона ждала моменту, коли Василь Григорович змусить платити «за послуги». Знала, чим доведеться. Але минув місяць, другий, третій добігав кінця, а чоловік навіть не натякав. Натомість раз на тиждень у суботу чи в неділю він «випадково» заїжджав у лікарню до приятеля, лікаря Павлуші, та зустрічав там Зоряну. Запрошував її в ресторан пообідати з ним. Вона погоджувалася. Сідали в його машину, де на неї вже чекав розкішний букет червоних троянд (сімнадцять штук — то закон) та невеличкий пакуночок. Вона пригадує, як уперше з острахом взяла подарунок до рук, навіявши собі різного. Але там виявилася просто книжка. Василь Григорович знав, що Зоряна мріє стати бібліотекарем, і завжди вгадував із подарунком: Маркес, Кафка, Борхес, Рільке, Булгаков, Підмогильний, Стус…

Цього вечора Василь Григорович так і не зателефонував. Наступного дня в неділю щось потягнуло її до церкви перед візитом до лікарні. Батька мали виписувати. Стояла перед образом Матінки Божої в церкві навколішки і не могла молитися. Дивилася на лик Марії, яка пригортала до серця дитя Боже, і бачила натомість лице своєї мами. Коли вже відчула, що ноги задерев’яніли, мов п’яна, зіп’ялася на них, оперлася об стіну. Було по службі, людей у церкві небагато: якраз такі, як вона, — кожен зі своїм лантухом за спиною, ті, хто не дуже звертає уваги, наскільки довго і наскільки щиро ти молишся. Сльози градом посипали з очей. Коли вийшла з церкви, камінь із душі не впав, але стало трішки легше дихати.

У лікарні на неї чекала несподіванка — батькові давали путівку в санаторій аж на місяць для відновлення сил, тобто реабілітації. Аж у Миргород. Клара Іванівна погодилася його супроводжувати. Тато повідомив цю новину майже щасливим голосом. Павло Стратонович казав, що путівка, звісно, коштує немалі кошти, та вона зараз просто необхідна пацієнтові, щоб не припиняти процес відновлення. Та, на щастя, родина Білововків має добрих покровителів, які допомагають.

— Ви, Зоряночко, люба, навіть не здогадуєтеся, наскільки вам пощастило. Вашого батька ми з того світу дістали і він, то вже точно можна сказати, житиме. Звісно, ви не можете зупинятися на досягнутому, і пан Назар мусить дотримуватися всіх наших приписів. Насамперед — дієта, лікування, ні краплі алкоголю. Але, на щастя, у нас є пані Клара — вона чудова медсестра, тож ви, Зорянко, будете мати трішки часу й на себе. Та й, звичайно, передавайте мої вітання пану Василю, ото вже добра й щира душа. Щось на цьому тижні він не заїжджав, мабуть, справи.

Зоряна поспіхом подякувала та пішла додому. Зателефонувала Лєрі, мусила з кимось поговорити. Абонент поза зоною досяжності. Дівчина після вечірки, напевно, або спала, або поправляла здоров’я.

Удома зварила собі кави. Всілася на кухні й витріщилася у вікно. Відчувала себе знову самотньою та забутою. Чому так? Наче все налагоджувалося.

У двері подзвонили. Подумала, може, Лєра. На порозі стояв із великим букетом червоних троянд майже офіційно вбраний — при краватці та в сірому костюмі — Василь Григорович.

— Доброго вечора, Зіронько! Даруй, що без запрошення. Можна увійти?

8. Зірка впала

Вони сиділи на кухні, пили шампанське, закусювали канапками з чорною ікрою. То все приніс Василь Григорович. Шампанське вдарило в голову, забагато таки його випила, і Зоряна заледве пригадує, як усе відбувалося потім. Щось вона розповідала чоловіку, щось він їй, а тоді… Ніжні вуста, руки, сильні обійми, вона кудись летить, падає, знову піднімається, щоб виборсатися з липкої води, в яку випадково втрапила, та не може. Зсередини наче вся вигоріла, вся змучена, не тільки фізично. Уночі снилося чорне вороння, яке літало над чорним полем, сердито каркаючи і не знаходячи на ньому здобич. Уранці прокинулася сама в ліжку — гола-голісінька. Кров між ногами, червоні метелики на білизні. Нестерпно боліла голова і хотілося пити, в голові все сплуталося, пазли думок просто лежали купою і не вкладалися в картинку. Мляво похитуючись, зайшла на кухню. Дві порожні пляшки з-під шампанського на столі, купа недопалків у керамічній попільниці, сухі канапки на таці.

Забринів мобільний дратівливою мелодією Стінґа, ще вчора її улюбленою. Схопила його, бо ще трохи — і голова вибухне від звуків.

— Дівчинко моя, — на тому боці масний і ніжний голос Василя Григоровича. — Як ти, моя сонячна? Ти вчора була прекрасна. Дякую, моя солодка, за ніч. Подивися, моя дівчинко, під подушку.

Вона надривно дихала в слухавку, кожне мовлене тим паном слово цвяхами вбивалося в голову, розганяло в голові морок. Зоряна стала пригадувати все-все з учорашнього вечора, до напівстогону, до напівзвуку, помислу, бажання, пристрасті, хіті. Алкоголь паралізував плоть, та не душу. Її зґвалтували? Ні, не так, вона дозволила це зробити. Навіть не так. Вона хотіла цього.

Дерев’яними руками підняла подушку. У білосніжному конверті лежала тисяча баксів. У стільки оцінив Василь Григорович її цноту. Вона — хвойда, повія, курва? Запитувала себе. І ненавиділа все довкола: і той світ, що жив за вікном, і хмари, що зараз висіли у небі мляво та хтиво. Гидко було до себе торкатися… Дивилася на дрібно тремтячі руки, ноги в червоних розводах. Кинулася в душ, увімкнула воду… І наче кудись провалилася. Здавалося, що стікала в каналізацію разом із водою, витікала до атома, бо жити не хотілося, дихати не хотілося. Мертва зсередини, пуста в серці, німа в душі. Невідомо, чому вона не захворіла тоді на пневмонію, вода в крані була крижаною. А може, й заледеніла б, та у двері настійливо хтось дзвонив, а потім з усіх сил дубасив. На ватяних ногах добрела до ручки, той поворот замка видавався їй майже подвигом Геракла. Щось там усередині клацнуло, двері навстіж розчахнулися, і до квартири влетіла перелякана стурбована Лєрка.

Подруга проняньчилася з нею два дні. Поїла чаєм, годувала з ложечки. Біль наче ставав меншим, уже майже не пекло. І так не була ніколи говіркою, а тут зовсім заціпило. Відповідала короткими словами або кивком голови.

Навіть на роботу пішла. Спеціально пішла, бо на людях ставало легше. Зап’ялася білою хустиною і так ходила, певно, тиждень. Розум наче жив окремо від тіла, а душа ще далі. Стало враз усе байдужим. Бо зрозуміла, що той світ тримає її на своїх долонях не через те, що вона якась особлива, а тому що у нього така робота: і повії, і поети, й академіки, і зваблені, і зраджені, і щасливі, і злидарі — всі для нього однакові.

Колись тітка Калина розповідала стару легенду про Птаху Щастя, яка не має ніг і, коли дуже втомлюється, просто падає на розчепірені долоні випадкового щасливця, щоб перепочити. Коли ж вона врешті зміцніє, набереться від того «щасливця» сил, то просто, не задумуючись, летить далі, бо у неї насправді власне життя. А що тобі залишається? Так само жити далі або чекати, що вона до тебе колись ще раз зазирне. Або не чекати, а йти своєю дорогою. Чи та Птаха коли сиділа в її долоні? Можливо, в дитинстві. А зараз? Був тільки страх перед тією страшною дорогою, яку мусила долати сама. Проклинала маму, батька, Василя Григоровича, а потім йшла до церкви і просила в намальованих на іконах ликів прощення.

Завтра з санаторію повертається батько. Що вони робитимуть далі, як житимуть? Поставив її перед доконаним фактом — із ними мешкатиме Клара, бо вони, бачиш-но, люблять одне одного. А її? Хтось любить її?

Відчай рвав на шматки серце. Дивилася у нічне вікно на зоряне небо, у квартирі світло не вмикала. Зорі тільки-но зачинали спинатися у тому нічному полі на свої блискучі ноги. Далі? Та чи є для неї далі? Не розуміла, що робить, не тямила себе. Відчай загнав на дах будинку. Стояла на краю дев’ятиповерхівки і дивилася не вниз, а чомусь у небо. Стояла приголомшена тим, що для неї відкрилося. Упала зірка, одна, друга, третя… Лишилися сліди. А вона? Що залишить вона, якщо надумається кинутися вниз? Тільки мокру червону пляму крові на асфальті… Присіла, обійняла ноги руками, не перестаючи дивитися в небо. Може, й задрімала, бо здалося раптом, що ніжна й тепла рука торкнула її за плечі, наче хотіла зігріти. Озирнулася. Порожній дах, а поверх нього — зорі-зорі-зорі.

І враз чітке розуміння прийшло до неї, так, наче те вона вже знала, але відчула нутром щойно. Дві зірки дивилися на неї з неба, тільки на неї. Вона їх упізнала — то мама та тітонька. Вони наче казали: «Дитино, не смій! Бо чи зустрінемося ми, коли ти це зробиш?» Ох, те розуміння… Тітонька мертва, і мама мертва, знала це. Мертва! А вона? Вона житиме, бо так треба, бо вона не хоче впасти і вже не піднятися ніколи. Вона ж Літавиця, зірка, що падає, і зірка, що завжди повертається на небо!

Вона спустилася до себе в квартиру і зателефонувала Василю Григоровичу. Попросила про послугу — розшукати маму в Італії. Йому тон розмови сподобався. Бо вона не скиглила, не благала, не дорікала. І він пообіцяв, бо він — людина слова.

І слова він дотримав. Мама була мертва. Її тіло довго пролежало в морзі невеличкого італійського містечка, як таке, що в розшуку. А потім, коли ніхто не зголосився, її поховали під серійним номером на соціальному цвинтарі. Валентину Білововк за знімком упізнали працівники моргу. Василь Григорович запитував, чи вимагатиме Зоряна перевезення тіла матері на батьківщину. Вона вимагатиме, вона поховає її поруч із тітонькою і приходитиме до них на розмову.

А тоді був похорон після похорону. Наглухо запечатана труна, де покояться залишки її матері, того, що не встигло зогнити в італійській землі. На її труп поліція випадково натрапила у лісі. Звичайне пограбування. Грабіжник надто сильно вдарив жінку по голові. Пропали сережки, золота обручка, ланцюжок із хрестиком. Не було при ній і сумки, з якою вона пішла на закупи для своїх сеньйора та сеньйорити. Зникла вона насправді вже через місяць після того, як стала працювати в доньки пані Ренати. Італієць строго-насторого заборонив дружині шукати служницю-українку. Валентина була нелегалкою, і чоловік не хотів мати проблем із італійськими законами.

Батько плакав над могилою своєї колишньої дружини. Плакав щиро, звинувачуючи себе в усьому. Якби не його слабкість духу, якби… Але людське життя не складається, на жаль чи на щастя, з того «якби», бо воно — навіть не перехрестя доріг, інколи то — звичайнісіньке болото. Два хрести один біля одного на цвинтарі, між хрестами на інвалідному візку батько, яким зворушливо і щиро опікується пані Клара.

«Вона його любить. Його, інваліда. Любить». Дивилася Зоряна на тих двох і торопіла від свого знання. А вона? А її? Ті, хто любили, пішли. А батько? Він сам потребує зараз тепла, мов замерзла земля після льодовикового періоду.

А вона? А вона житиме далі.

І вона жила. Батькової пенсії, Клариних заробітків та її зарплати виявилося трохи замало для виживання.

Батько досі потребував недешевих ліків. До того ж вирішили ставити йому на ноги протези. До Василя Григоровича за допомогою звертатися не сміла. Поки що досить. Вона знала, де брати гроші, вже знала. Коли її тіло відділилося від душі, зрозуміла врешті Лєрку. Вона також так зуміє.

Спала з чоловіками за гроші, клієнтів їй знаходила Лєрка. Того добра завжди навалом — чоловіків, що втікали від прикрих чи навпаки вже надто чемних дружин. Після ночі некохання вилазила на дах дев’ятиповерхівки, сідала та витріщалася в небо, навіть коли було хмарно, міг падати дощ, сніг… Їй здавалося, що навіть у похмурий день вона завжди бачить там дві зірочки. Вони чи не єдині не засуджували її, вони давали їй сили жити далі, знову падати додолу і підніматися вкотре. Тоді поверталася до своєї квартири, де на неї чекала смачна вечеря, приготовлена вправною господинею пані Кларою, а потім на папір лягали слова, її душа прагла комусь висповідатися чи принаймні сказати собі: «Я жива, досі жива і, поки мій світ стоїть, — житиму!»

Василь Григорович, схоже, як до сексуального об’єкта геть втратив до неї цікавість. Навіть не робив спроб «повторити». Іноді вони з ним обідали в якомусь затишному ресторані. І він говорив, багато, натхненно, інколи напивався і говорив гірко. Вона перетворилася для нього на вуха. А то для чоловіка, очевидно, було навіть важливішим, аніж коханка, бо «коханку знайти набагато легше, ніж уважного співрозмовника-слухача». То його слова. Нарікав на свою самотність, дружина померла десять літ тому. Серце мала хворе від народження, от воно свій термін відбуло і просто відімкнулося, пересаджене ж не прижилося. Відійшла тихо, як і жила, сіра мишка в сірих буднях. Чи він сумує за нею? Напевно, так. Бо, коли в хаті ламається твоя улюблена книжкова шафа чи диван і вже не підлягає ремонту, ти також за ним сумуєш. Звичка — то велика справа. Він до дружини Лілі просто звик. Чи кохав? Може. Та шаленства ніколи в їхніх стосунках не було. Чи то добре? Може, й не дуже, бо чогось такого все шукав на стороні. Коли на морі шторм, ти розумієш, що то не тільки стихія, то пристрасть керує вітром.

— Пристрасть, Зоряно, керує не тільки людиною, вона править світом, — любив повторювати.

І певно, вважав себе пристрасним чоловіком. Мав купу уподобань, навіть політикою у свій час захоплювався. Та й тепер є народним депутатом від однієї з партій. Але то також мов гран-прі. Отримав — і стало нецікаво. А що йому цікаво? Тепер уже й не знає. Діти дорослі, вважають його самодостатнім і сильним, згадують про батька вряди-годи, коли потрібні його зв’язки, бо ще не здатні впоратися з проблемами самостійно. А він? Він самотній, дуже самотній. А може, він просто втомився від того, що можна мати все, чого захочеш і кого захочеш?

Зоряна заперечила:

— Можна мати все — володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти людською душею?

Так тоді глянув на неї, аж у п’ятки душа втекла. Улучила вона в ціль. Та нічого у відповідь не сказав. Тільки криво посміхнувся і налив собі в чарчину горілки. І завів нової. Про те, що останнім часом чомусь не висипається. Сни важкі, темні приходять, тож деколи краще не спати. Про сни розповідав тоді, коли був уже дуже п’яний. Дивився крізь Зоряну божевільними виряченими очима і перелякано переповідав побачене. Здебільшого то було щось недобре: вовки його малого в темний ліс затягують, він колобродить і ніяк із нього не вибереться, то трясовина все засмоктує та засмоктує. Навіть дивне тату на його правій долоні у вигляді людського ока також тоді здавалося наче наляканим. Вона ніколи не запитувала його, чому він зробив собі таку дивовижу в такому химерному місці. Та й відповідь, певно, була б очевидною: просто так, щоб вирізнитися. Усі роблять стандартно, а я — не такий, як усі.

Зоряна слухає чоловіка впіввуха, бо мусить. Василь Григорович — таки потрібна людина. Кажуть, що часто жертви закохуються в своїх катів. Ні, вона його ніколи не кохала і не кохатиме, він просто їй іще потрібний, сама не знала для чого, бо вже легко три роки обходиться без його допомогти. Заочно закінчила школу, купила атестат, вступила до Київського університету культури на книгознавство і бібліотекознавство, на заочний. Коли є гроші, то так багато несподіваних дверей для тебе відкриваються, але… Та відчувала інтуїтивно, Василь Григорович — то ще не перегорнута сторінка в її книзі…

9. Тату смерті

Василь Григорович прийшов до неї посеред ночі. Не дзвонив у двері, не телефонував, просто шкрябався в металічні плечі одвірка. Батько та пані Клара вже спали, третя година по півночі. А Зірка ще сиділа над своїми щоденниками і записувала те, що бентежило, дивувало, і те, що ще не трапилося, але на що вона очікувала, передбачала. І вона вийшла на те шкрябання. Давно вже перестала страшитися людей, бо мала щось таке в очах, від чого її боялися.

Півроку тому в одній кав’ярні познайомилася з дивним чоловіком. Тоді він сам підсів до неї. Вона не любила пити каву з кимось, зазвичай робила це сама. Смак кави не хотіла перебивати ні дурними розмислами, ані пустими балачками. Той чоловік говорив щось про те, яка вона вродлива, і що він давно вже за нею спостерігає, бо має таку ж звичку — щоп’ятниці пити тут наодинці каву. А тоді раптом заговорив віршами, говорячи-брешучи кутиками уст, що вони присвячені їй. Вірші здалися непоганими, але не його. Та замість того, щоб відповісти грубо тому панові чи послати його куди подалі, вона відповіла на запозичену поезію власною. Пан зачудовано слухав, а тоді раптом запросив її на поетичні вечори, які він організовував для поціновувачів поезії. На питання, чим вона займається, відповіла просто: «Мию посуд та підлогу в одному кафе, навчаюся на заочному в універі і… — зробила паузу, бачачи, як пан майже закоханого дивиться-зазирає в очі. Як їй подобалося розбивати на друзки ласі погляди ловеласів простими словами… — І, пане, я ще й дорога повія, за сумісництвом». О, від пломенистого туману в очах дорослого чоловіка не лишилося й сліду. Тільки настороженість та зацікавлення залишилися там.

— Що ж, тепер ваше запрошення, очевидно, не в силі? — говорила в’їдливо.

— Ні-ні, вірші чудові, — трішки затинаючись, тараторив пан поет. — Приходьте обов’язково.

І з того часу вона частенько приходила на ті дивні поетичні читання. Виходила на сцену, і за неї говорили слова. Зазвичай їй було байдуже, чи чують її ті, хто сидить у залі, бо там наче збиралися такі ж, як вона — початківці-поети. Вона сама себе слухала. Вірші — то повернення до себе, справжньої, спроба віднайдення, то майже останнє, що мовить душа. Зал випромінював настороженість, іноді ворожість, часто цікавість. Очевидно, пан Віктор мав задовгого язика, і її біографію переповідав охоче. Але то була така гра, яку Зоряна і не намагалася припиняти. Вона з викликом читала вірші, переконуючись завжди, що вони не гірші від тих, які пристрасно виголошувалися зі сцени… А бажання пана Віктора мати у своєму колі поетичну повію навіть смішило. Бо вже рік Зоряна цим не займається.

Одного дня прийшло розуміння — настав час це припинити. Ще не знала, для чого. То не були ані докори сумління, ні бажання стати кращою. Просто той зацерований[8] клапан усередині, що зветься серце, дав збій та мовив: «Ні». Ні — то й ні. Не сперечалася з ним. Йому завжди видніше. Наскладала стільки грошей, що поки мало вистачити і на навчання, і на батькове лікування. Купила двокімнатне помешкання майже в центрі міста та здавала його в оренду, от і приробіток. Жила досить скромно, працювала, цього вистачало, щоб відкладене не витрачати. Однак друзів-поетів вирішила не розчаровувати. У суботу та неділю любила посидіти біля цирку на лавці, спостерігаючи за людьми, голубами, які прилітали поклювати крихт чи принесеного добросердими міщанами зерна. Тому пану Віктору вона спеціально ляпнула, що біля цирку вона жде «клієнтів». Пан Віктор повірив, знала це, бо кілька разів бачила краєм ока знайомих із поетичної студії, які прибігали пересвідчитися, чи то таки правда.

Коли почулося шкрябання у двері, то саме записувала в зошит спогад про те, як до неї вчора з викликом, коли вона сиділа на лавці біля цирку, підійшла одна знайома поетка, здається, Олеся. Смішна і потішна така. Зоряна не стрималася та якоїсь дурні їй наговорила. Назвала типу свої тарифи-розцінки і те, що біля цирку найхлібніше місце. Для чого те робила? Та просто так, щоб повеселитися. Олеся виявилася з порядної родини, чемна мамина доця, і Зоряна бачила, як та гидливо морщить свого цнотливого носика під час таких відвертих розмов.

Відчинила двері.

Василь Григорович ледве тримався на ногах. Казав, що не такий п’яний, як втомлений. Бо вже три ночі не спить. І вона його пожаліла, погодилася вислухати. Підхопила під руку і повела на свій дах — до неба, до зірок у гості. Не до хати ж його вести, де мирно сплять її рідні. Була прохолодна квітнева ніч. Зорі тужливо блимали. Зоряна накинула собі на плечі куртку, взяла теплий ліжник. Вони сиділи на даху і дивилися на місяць, який був сьогодні уповні. І Василь Григорович говорив:

— Служив я тоді начальником УБОЗу в Донецькій області. У нас накази ніколи не обговорюються, а виконуються. Служба як служба, але… Там я зустрів її. Так, двадцять літ минуло. Вона. Во-на! Молода й красива, чужа дружина, тоді вона вже ходила вагітна, чекала дитину. Не повіриш, тільки-но побачив — і вмер. Не знаю навіть, від чого. Наче нічого особливого в ній не було: кирпатий ніс, сірі очі, русяве волосся. Ой, та чи мало таких дівчат у світі? Але для мене вона стала особливою, бо сміялася не так, як усі, стенала плечима не так, сумувала не так, плакала не так. І я зовсім втратив голову. Я — людина, яка ніколи нікого, крім роботи, не любила. Що, дружина, скажеш? То геть інше. Ой, жінки! То для тіла насолода, а душа? Думав, що то попи вигадали замануху для тих, хто не втратив до крихти совість. А я її ще в Афгані втратив. Ті руки, Зоряно, — і він виставив перед собою руки, — вміють не тільки пестити жінку, вони вміють і пристрасно вбивати. І хтозна, що ліпше роблять?

Вона була одружена, її чоловік — старший лейтенант, мій підлеглий. Якою то стало мукою, ти навіть не уявляєш. Я любив її, а вона — свого чоловіка, і вони чекали народження маляти. Я страшна людина, Зірко. Але той, хто вміє вбивати і звик отримувати все, що захоче, вирішив для себе, що якщо прибрати законного чоловіка, то вона стане легкою здобиччю.

Василь Григорович вмовк. Витягнув із внутрішньої кишені куртки пляшку з прозорою рідиною, простягнув їй:

— Випий, — Зоряна й не думала відмовлятися, в його голосі звучав такий метал, здавалося, іскри з нього сиплять.

Зробила два ковтки. Простягнула йому назад, він відхлебнув чи не чверть пляшки, витер тильною стороною долоні вуста і продовжував:

— І я його вбив. Точніше, зробив так, що виглядало, наче старший лейтенант загинув під час перестрілки, коли ми брали одного наркоділка. Прикрий випадок для всіх, крім його дружини. Вона не вірила, вона була впевнена, що її чоловіка застрелили свої, і вже тоді здогадувалася хто. О, як вона за ним тужила! Плакала-ридала-побивалася, а тут я поруч ходжу — здоровий, вірний, надійний, принаймні так мені тоді здавалося. Хотів для неї стати і другом, і приятелем, і опорою, і, зрештою, офіційним чоловіком, хоча до безтями любив рідних дітей, та заради тої жінки готовий був і ними пожертвувати. А вона, навіжена, навіть слухати не хотіла. Тримала мене на відстані, і то на дуже далекій відстані. Вона мені не вірила. Ні, вона не мала доказів, що то я винен у смерті її коханого, але відчувала, щось відчувала. Народилося маля, хлопчина. Назвала, як і свого батька, — Леонідом. Казала, що як дві краплі схожий на її коханого. Тоді вона зовсім втратила до мене інтерес, навіть насторожений. І я впав у крайність, наче збожеволів. Так-так, я навіть гроші їй пропонував за ніч, великі гроші. Чомусь подумалося, якщо зі мною переспить, то моя хворобливість просто мине. Уперлася: ні в яку, люблю свого коханого, і якщо не він поруч, то взагалі ніхто. І я від горя напивався до безтями, йшов по повіях. І наче попускало, та надходив ранок, похмілля і розуміння того, що все одно вона твоєю, дурню, ніколи не стане, поверталося. Навіть у голові, як спалах, одного разу загорілася ідея зґвалтувати її, та, слава Богу, вчасно отямився. Ну як можна солов'я змусити насильно співати восени? Тьху ти! Що дивишся, дівчино? Засуджуєш? Усі ви одинакові. Думаєш, я не знаю, що перед тим, як із чоловіком нелюбим у ліжко лягати, напиваєтеся до чортиків, і вже після ще раз напиваєтеся, і згодом півдня під душем змиваєте з себе чужий піт, слину, сперму… Хе! Прокаженність нутра тих, хто платить? А самі хіба ліпші? А, завжди можна знайти виправдання будь-чому — і добру, і злу. Та тут усе просто, тобто у тебе все просто — захотіла і не спиш із ким попало. А що робити з тим, що всередині не вдержиш, у душі йому затісно? Дурна вперта баба: і себе занапастила, і мене. Одного разу пішов із її фоткою до старого приятеля, типу, пожалітися, отримати співчуття. Не віриш? Навіть таким, як я, співчуття потрібне. Ох, напилися тоді в дим, а на ранок я прокинувся з татуюванням. І де, думаєш? Ага, на долоні. Де робив, із ким, як, коли і чому? Ні я, ні друган так і не пригадали. Ото в мене від неї і залишився тільки цей спомин — тату на долоні. То по її фотці майстер робив.

Замовк. Вийняв із внутрішньої кишені куртки цигарки, закурив. Говорив наче і з нею, і наче сам із собою. Надійшов час виговоритися, і Зірка то розуміла. І вона мусить дослухати, хоча, здається, здогадувалася, про що йтиметься далі, й оте продовження її дуже лякало. Закашлявся після надто сильної затяжки, вилаявся вголос і продовжував:

— Чи боліла тобі, дівчино, колись любов так сильно, що хотілося розтяти собі груди і викинути з нього серце, якого вже там усередині, здається, й не залишилося? Одного ранку прокинувся від страшного болю, від несамовитого трему. Ох, не давало спокою, мучило. Глушив випивкою. Так-так, того дня я забагато випив. Прийшов до неї, впав навколішки і довго щось, навіть добре тепер не пригадаю що, їй говорив. Та, напевно, наговорив багато жахливого, бовкнув зайве. І вона тоді точно все зрозуміла — хто винен у смерті чоловіка. Бо спересердя надто сильно вдарила мене чимсь важким по голові, і коли я отямився, то ні малого, ні її поруч не було. Кинувся наздоганяти. До людей вона не піде — вважатимуть божевільною бабою без доказів, я ж не остання людина в околиці. Та й переляк її далеко не міг загнати. О, я — професіонал, Зоряно! Умію читати сліди ворога, і друга також. Я легко визначив, куди вона подалася. Неподалік хати невеличкий байрак. Певно, збиралася пересидіти. Швидко їх наздогнав. Вона кидала в очі жорстокі та колючі слова, а малий, як не дивно, мирно спав на руках, О, так, вона мене зневажала, ненавиділа, казала, що ніколи не полюбить, навіть із жалості, Що ліпше бути мертвою, ніж поруч із таким виродком, як я. І тоді, мабуть, я врешті по-справжньому зрозумів: вона ніколи не стане моєю. Ні за гроші, ні за статки. Навіть коли я її візьму силою, вона все одно не належатиме мені. О, скільки на світі жінок та й чоловіків мене ненавидять?! Але вони мені байдужі, і ненависть їхня мене не чіпає.

А тут… Пригадуєш, ти одного разу сказала: «Можна мати все — володіти державами, рабами, підданими. Та чи можна володіти людською душею?» І то правда. Не можна. Я стояв, німотно слухаючи, як вмирає не тільки моє серце, а й душа. Вона підійшла впритул, плюнула мені в обличчя, я навіть не силувався противитися, тоді спокійно розстебнула кобуру в мене під правою рукою, вихопила пістолет. Робила то стримано, лівою рукою притримуючи маля, що мирно на руках спало. А я просто дивився, як із дула моєї табельної зброї на мене щириться смерть. Вона мене тоді мала застрелити. Так, я — вбивця її чоловіка, батька її дитини, і мені прощення нема. Навіть моя примарна любов тут нічого не важила й не могла вважатися виправданням. Але вона не встигла натиснути на гачок. На руках запхикав малий, вона відволіклася. Те пхикання наче вивело мене із заціпеніння. Спрацював отой клятий інстинкт самозбереження. Я вихопив з її рук дитя, прикрився ним, наче щитом. Вона криво посміхнулася, приставила дуло до свого серця і…

Василь Григорович вмовк. Знову потягнувся до пляшки, цього разу не пропонував Зоряні. Сам допив усе до останньої краплі. Пляшку сердито кинув із даху. Було чути, як унизу вона добряче хряснула та розлетілася на дрібні скалки. Продовжував говорити безбарвним голосом:

— От як та фляшка, дівчино, щойно гепнулася, так розлетілося і моє життя. Розлетілося, і вже ніколи не складеться. Кохану я поховав у тому байраку під старим трухлявим дубом. Раз на рік, у день її смерті, приїжджаю до того дуба на гостину. Там так гарно влітку цвіте Петрів батіг, синьо-синьо, майже як її очі. І я розмовляю з нею, і з тим квітом. У мене крім неї нікого ріднішого у світі нема. Досі…

— А малий? — перепитала дерев’яним голосом Зоряна. — Він також під дубом?

— Малий? Чи не однаково. Він його син, і, може, якби не він, то вона б досі жила і була моєю.

Зоряна слухала уважно. Зуби дрібно цокотіли, тіло, здається, задубіло. Але то не від холоду, інколи слова морозять більше, ніж стужа.

— Висповідався тобі, і наче легше стало… — Той самий спокійний тон та незворушно-холодні очі. — Як ти думаєш, мої паскудні сни через це?

Устав на рівні ноги, підійшов до самого краю даху, плюнув униз. Тоді розвернувся обличчям до Зоряни. Місяць спотворював його лице, і воно в тих нічних фантомах здавалося схожим на обличчя зомбі зі страшних голлівудських фільмів.

— Її звали Зоряна. Може, тільки через це я тобі допомагаю. Ви чимось схожі. Ні, не зовнішньо. Та ти все ж не вона. Ти — це ти. І знаю, що почуте нікому не переповідатимеш, — казав, карбуючи кожну літеру в слові. — Не розповіси, бо вже гірше, ніж мені є, бути не може.

Та Василь Григорович помилявся, бо може бути ще гірше.

10. Побачити серцем

Зоряна його вперше побачила у кафе. Невідомо, чому звернула увагу саме на нього. Звичайний хлопець, таких багато щодня тут вештається, переважно снідати чи похапцем перекусити заходять. В основному це студенти. І той також, очевидно, студент. Затертий до сірого колись темно-зелений наплічник — завжди вірний друг. У ньому зошити, книжки. Інколи він у хлопця не закритий, розхристаний, тож із нього вони і визирають. Живі сірі очі, волосся неслухняне на голові, часто-густо надто вже відростало, бо його власник, видно, не дуже хвилюється через зовнішність. Футболка, светр чи куртка, залежно від погоди, протерті джинси, старі кеди чи кросівки, навіть узимку кросівки. Він майже щодня заходить у кафе снідати. Завжди бере одне й теж — какао з молоком, ватрушка, інколи дві. Іноді він приходить у товаристві приятелів, тоді вони активно щось обговорюють. До вух цікавої Зоряни, яка працює на кухні, долітають кавалки слів та уривки фраз. Говорять про якісь парсеки та орбіти. Дівчата в його товаристві з’являються рідко, а якщо й трапляються, то переважно з тими хлопцями, які снідають разом із Сергієм. Так, Сергієм. Його звати Сергій, вона це добре розчула. Чомусь те, що він один, тішить її. Жене від себе оті дивні думки, які товчуться в голові. А якщо то Він? Отой самий, Він? Звичайний собі студент, а не принц на білому «мерседесі».

Ах, ті принци. У неї вони вже були, і їхнє королівство — то не розкішні сади та чисті палати, а борделі, гроші, які задарма впали в руки, бо папіки з мамками так щиро люблять своє єдине чадо. Один з отих, із ким спала за гроші і який був сином якогось там пивного магната, навіть пропонував одружитися. Та то не було ні кохання, ні навіть пристрасть. Він пропонував «за цю послугу» дівчині непогані гроші, тільки щоб насолити коханим батькам. Відмовилася. Вона тоді була лишень повією, та не більше.

А тут… Варіант для життя? Звичайний собі хлопець. Із мобілкою, перемотаною скотчем. Інколи на неї йому дзвонили якийсь Арсен чи бабуня Ніна. Напевно, родичі і, очевидно, він не львівський, бо в розмовах часто згадувалося слово «общага».

Одного разу він загубив зошит. Так кудись поспішав і шарпнув свій ранець засильно, той із нього і випав. То був загальний зошит у клітинку, всередині щільно списаний незрозумілими формулами, розрахунками та не менш химерними словами. Зоряна майже нічого з прочитаного не второпала. І тільки на останній сторінці знайшла те, що змусило гучніше битися її серце. Там була намальована чорною гелевою ручкою зірка. Унизу підпис:

«Зірка не падає і не помирає. Вона завжди є. Падаючі зірки — то затухаючі згустки енергії, бо, вигоряючи, зірка знову народжується. Я шукаю свою Зірку. Можливо, вона заховалася в Антисвіті. Антисвіти — то паралельні реальності, які не перетинаються з нашою, існуючи собі паралельно. Хтось заперечить та скаже, що навпаки — вони рухаються в протилежний від нашого світу бік. Хіба то правда? Якби вони рухали в протилежному керунку, то ми б із ними вже зустрілися та перетнулися на орбіті. Світ і Антисвіт. Зірка та Антизірка. Це не сумно. Це цікаво!!!»

Вона вдома, може, сто разів перечитала ті слова. Уже знала їх напам’ять. Вона мусить віддати зошит хлопцеві. Може, завтра, може…

А завтра він розбив горня з кавою. І коли побачив її, то… Щось відбувалося між ними в той момент — тут, зараз, тепер… Вона відчувала це, забувши про зошит, якого мала віддати. Стояла збентежено кілька секунд, а може, хвилин, не розуміючи, що з нею діється, слухала десь усередині себе дивний дзвін, і легко було, і разом із тим важко. А потім рутинно виконувала свою роботу прибиральниці. І він тоді пішов, не зробивши навіть спроби познайомитися. І хай. Хай. Він повернеться, якщо тільки оті слова з його зошита — про неї, то обов’язково повернеться. А сама взяла на тиждень лікарняний, мала зрозуміти, що відбувається зі світом, із нею. Чи вірила вона тоді в любов? Не знала.

А завтра мала виступати на поетичних читаннях, куди її запросив пан Віктор. І вона пішла. Хоча вкотре її розум казав того не робити. Але серце мовчало. Вирішила, що то такі собі профілактичні дії. Бо коли лізеш у вулик за медом — знай, що будеш покусаний бджолами. Вона лізла в той вулик, її кусали, хоча могла й обійтися без меду, та… То така собі засторога і нагадування, що хоч ти і живеш теперішнім, можеш зробити кращим майбутнє, але в жодному разі вже не зміниш своє минуле. Але воно — то також Ти… І воно завжди поруч, навіть на сцені, коли вона читає теперішні вірші. І того вечора спокійно відчитала, почула у відповідь ріденькі оплески, невдоволене бурчання і раптом голос, знайомий чоловічий голос:

— Люди, що з вами? Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.

— Вона — повія, — шепнула надто голосно смішна дівчинка Олеся, котра сиділа в залі поруч із володарем голосу.

Запала тиша. Зоряна залишилася стояти, як укопана, на півдорозі зі сцени до залу. Бо то говорив Сергій. Її Сергій. Йому вже так доступно роз’яснили, хто вона.

— Ну і що, — вигукнув сердито хлопець. — Невже ми обговорюємо зараз моральну поведінку автора? Вірші ж прекрасні!

Не слухала, втікала зараз від нього, від слів, від себе. Оговталася аж удома, у себе на даху. Сиділа, задерши догори голову, сльози текли обличчям і через це здавалося, що і зоряне небо плаче разом із нею.

Уранці нікуди не пішла. Не хотілося нікого бачити. Тупо лежала в ліжку та перечитувала свої вірші. Кілька разів до кімнати зазирав схвильований батько, він турбувався, чи не захворіла часом донечка. Ледве його спровадила, бо вже хотів телефонувати Кларочці на роботу, щоб бігла рятувати дитину.

У неділю вранці раптом обпік здогад. Усе робила наче на автопілоті. Сходила в душ, вбралася. Батько думав — дитина йде до церкви на службу. І вже о дев’ятій годині сиділа біля цирку. Він прийде, він обов’язково прийде, якщо то справді він. Олеся йому точно все докладно розтовкла — де, коли і як.

Сиділа на лавці, дивлячись, як голуби визбирують у траві кимось залишений хліб. Дитячий майданчик порожній, ще зарано для активних дитячих руханок. Зоряна любила тут сидіти і просто спостерігати за людьми, за птахами, за містом. Передзвін трамвайних гудків, погримування колії, автівки, що завжди поспішають. Цікаві бабусі на лавках, які пильнують внучат і однаково активно обговорюють серіали та останні політичні новини. Мамусі, які ведуть своїх чад хто зі школи, хто на гурток. Малеча, яка бавиться в пісочку, ліплячи пасочки чи роблячи гаражі. Дзвони з Юрської гори, котрі скликають на службу. Слухаєш їх мелодику — і рука сама тягнеться, щоб перехреститися.

Ох, недарма вона тут… Якщо бути розчавленою, ще не віднайденою, але вже покинутою, то тільки під цим Святоюрським пагорбом, тільки тут — на цьому перехресті життя…

Вона відчула його наближення, навіть не озираючись. Прийшов. Стояв якусь мить, обдумуючи чи то слова, чи дії. Не втрималася першою, бо надто довго чекала:

— Я знала, що ти прийдеш, — вона сказала то скоріше собі.

Сумні очі, червоний ніс, чи то від холоду, чи від сліз, синці під очима…

— Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… — затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.

Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, узяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Тоді зазирнув у очі.

— Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.

— Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті… — очі затопила вода, не договорила.

Голос надломився.

— Тс-с-с. Не треба. — Він гладив її по голові. — Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози — то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве випустити з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?

Вона затихла. Не плакала, слухала, серце пташкою впійманою вистрибувало з грудей. Ніхто ніколи не говорив їй таких слів. Ніхто ніколи нічого такого їй не пропонував. Людина, яка її заледве знає, каже, що вона… Щось гидке стояло зараз перед нею, воно не пускало її до нього, не пускало слова з уст. Він розумів це, він відчував Зоряну зараз краще, аніж вона себе. Він брав із болота зірку, яку всі вважали шматком каміння, зчищав по крихті бруд. Він відчув її сумніви, тому говорив тихо, притуляючи лагідно до серця. Шепотів на вухо:

— Зірка має бути на небі. Мені в дитбудинку, малій нічийній дитині, старші вигадали прізвище — Безхатченко. Доля випадку, Зорянко. Бабуня Ніна називає мене Лічозором, то синонім до слова «безхатченко». Лічозір — той, хто шукає і знаходить. І я нарешті тебе знайшов. Колись мій учитель подарував мені трішки наївну та досить розумну книжку. Ти, напевно, її читала. «Алхімік» Коельо. У кафе, коли я розбив горня і вперше побачив тебе, то враз відчув себе полоненим. Не розумів тоді чому. Розуміння прийшло згодом, коли я пригадав слова «Алхіміка»: «Любов. Старша від людства, давніша від пустелі». Коли я тебе побачив, ти була Вона.

— Але ж… Але ж… — гидкий звір усередині Зоряни ще пручався. — Я погана людина, Сергію. Хіба мене можна любити?

Він гладив її по голові, тоді нахилився і поцілував у щоку, прошепотів:

— Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояснювати. Ти підеш зі мною?

І вона пішла. Звір замовк. Вони проговорили до вечора. Сиділи на лавці, гуляли Високим замком, їли хот-доги під етнографічним музеєм. Говорили багато-багато, наче старі давні друзі, що давно не бачилися. Захлиналися від того, що жило в них і чекало на повернення одне одного.

Удома, сидячи на своєму ліжку, дивлячись у вікно й уявляючи там на небі зорі, які сьогодні заховало від людських очей захмарене небо, вона згадала слова з «Маленького принца»: «У кожної людини свої зірки. Очі сліпі. Шукати треба серцем». Вона нарешті знайшла.

— Тітко Калино, неждано птаха щастя впала в мої руки. Та сама! Скажи мені, голубонько, чи надовго?

Ніч мовчала. Що ж, вона не думатиме про це. Зараз вона просто щаслива. А це так багато!

11. Крила

Арсен зовсім не розумів Сергія та його вибору. Дивився на Зоряну з осудом та недовірою, чекаючи від дівчини якоїсь каверзи. Очевидно, Олесині повчання давалися взнаки. Навіть пробував через бабуню Ніну вплинути на друга, просячи, щоб та авторитетно «вставила дурню клепки». Бо хіба Сергію така дружина потрібна, з брудною біографією? Та бабуня Ніна відмахнулася від тих порад, прийнявши дівчину в родину з радістю. Вони часто розмовляли із Зоряною просто так, наче і ні про що. Стара мудра жінка раділа, що отримала ще одну онучку. Онучкою з першого дня знайомства вона називала Зоряну.

І дівчина розповідала бабуні про себе, переповіла й про те, чого не хотів знати Сергій. Чомусь відмахувався від її минулого. Жалілася, що це її бентежить, бо життя — то не лишень вона теперішня, а й колишня. Бабуня Ніна просила не ображатися на хлопця.

— Коли буде готовий почути від тебе правду, ти то зрозумієш. Чекай.

І вона чекала. А тим часом Сергій відкривав для неї свій світ. Не любив згадувати дитячий будинок та час, проведений у ньому. Видно, обпився полинового пійла там аж забагато. Хлопець наче розмежовував своє життя: до вступу в універ — і після.

Батько з пані Кларою переїхали мешкати в село. Бо шостий поверх був зависоким для чоловіка-інваліда. І хоч Назар уже доволі жваво пересувався на протезах, все ж перевтомлювати ноги не радили лікарі. А ліфт у будинку часто ламався. Тому будиночок тітоньки Калини під Жовквою, який Зоряна майже за безцінь викупила назад, і став у пригоді. Пані Клара пішла на пенсію і постійно опікувалася батьком. Сергій переселився до Зоряни, перед тим зробивши офіційну пропозицію руки та серця.

Смішно і кумедно то все було. Прийшов до них у чорному костюмі, білій сорочці, при краватці. Потім з’ясується, що то все було позичене в друзів спеціально для такого випадку. У руках два однакових букети — червоні гербери. Один, звісно, для пані Клари. Спочатку попросив для годиться руки Зоряни в батька, очевидно, та катавасія була організована бабунею Ніною. Тоді, коли батько сказав, що він не проти та все вирішує Зоряна, плюхнувся смішно на одне коліно й урочисто, навіть трохи пафосно, видав:

— Зорянко, кохана! Я хочу стати твоїм чоловіком. Виходь за мене заміж. Моя душа, Зірко, вже й так давно належить тобі, а щодо руки і серця мусиш подумати, чи вони тобі треба? — і смішно підморгнув їй.

Та про весілля не могло бути й мови. Зоряна була категорично проти. Тихо звінчалися в маленькій церкві під Жовквою. За свідків — Арсен та Олеся, Лєрка категорично відмовилася. Бо… Бо не вірила в це шаленство про «жили довго та щасливо». А Зоряна вірила й зовсім не сумнівалася. Олеся виявилася не такою вже й занудною в своїй правильності. Бабуня Ніна мала талант наставляти на путь істинний тих, хто трішки збивався на манівці. І Олесю вона трохи «підправила», бо закоханому Арсенку потрібна Олеся, а Олесі Арсен.

Бабуня Ніна стала наче головною в їхній великій родині. Навіть мачуха Зоряни, пані Клара, називала її із задоволенням бабунею.

Сергій наполегливо вчився в аспірантурі. Зоряна тим часом закінчила університет і надибала роботу в дитячій бібліотеці. І хоча зарплати в подружжя були невеличкі, та побутові дзюрки вдавалося чудово залатувати завдяки комп’ютерному генію Сергія.

У вільний час вони багато мандрували. Раніше Зоряна й не замислювалася над тим, що світ за вікном настільки цікавий. І не потрібно їхати за край землі, щоб те зрозуміти. Тільки-но наступала більш-менш тепла пора, Сергій із Арсеном, а з ними й Зоряна, вирушали на катамаранах у мандри. Дністер, Збруч, Черемош… Олеся категорично відмовлялася. Вона не любить води, вона любить гори. А Зоряна любить воду, інколи їй здається, що вона навіть пам’ятає той час, коли ще не народилася, плавала собі в небесному морі-небі маминого животика — безтурботна й щаслива зірка.

Жвава мелодія ріки, барвисті береги, пишні краєвиди, що тішать душу і серце. О, то має свій, ні на що не схожий колорит. Течія то прискорюється на примхливих перекатах, то навпаки розмірено та гонорово несе тебе в своїх обіймах. Є у цьому щось камерне, є щось і домашнє водночас. І Зоряні здається, вона знає, чому це так, бо побувало тут зовсім небагато туристів, і тутешні береги та води залишаються й досі трохи дикими.

Найдужче запам’ятала останню їхню спільну подорож. Сплав Збручем. І таке мальовниче та майже нереальне село Окопи, розташоване на півострові, де Збруч впадає в Дністер, де ті дві річки мило обнімаються. Звертаєш увагу на муровані споруди обабіч дороги — Кам’янецьку та Львівську брами. Арсен жартує: «Дві твердині, майже як у Толкієна». Авжеж, майже… То все, що залишилося від колись гучної слави Окопської фортеці.

— Тут колись півень співав на три держави, — каже Сергій. Зоряна мало що знає про цю місцину, і хлопці радо їй розповідають усе, що їм відомо. — Це село ще до Першої світової війни було у складі Австро-Угорщини. Із того боку Збруча, де тепер Хмельниччина, — Російська імперія, а на протилежному боці Дністра, там нині Чернівецька область, — уже Румунія.

Зоряна дивиться з високої кручі на дві ріки унизу і німує. Маленька чорна цятка на плесі Дністра — то човен із рибалкою. «Людина — цятка у цьому світі, маленька цятка», — думає собі Зоряна, відчуваючи, як усередині народжується вірш. Сергій розуміє її настрій, забирає в обійми.

— Красиво, правда ж? — меланхолійно підносить очі до неба. — Навіть тут, здолавши ріку, людина прагне вгору.

— До неба? — дивується дівчина, перепитує.

— Так, до неба. Ми прагнемо видряпатися на кручу, щоб переконати себе: ми здолали цю ріку, і вона насправді така, якою ми собі її вимислили. Знаєш, чого нам, людям, бракує? І то бажання не якесь там містичне, а реальне.

Вона дивиться вниз на воду. Сіра чапля пролітає зовсім поруч. Торкає крильми квіт черешні, потім стрімко кидається вниз. Зоряна всміхається здогаду:

— Крил. Нам не вистачає крил? — чи то запитує, чи відповідає. Арсен збоку щось шукає в наплічнику, наче й слухає, і разом із тим не заважає тим двом у їхніх словесних мандрах.

— Так. Крил. Яке то щастя, мабуть, піднятися вище птаха і зуміти побачити його крила розпростертими в польоті, та не знизу, а зверху, зовсім поруч, що навіть торкнути їх міг би, — мрійливо говорить Сергій.

— Ага, — підхоплює розмову Арсен. — Дикі птахи для нас — мов родичі. Курку домашню чи качку нам не жаль, хрумаємо ними і все. Знаєте, я якось подумав, що дикі тварини не такі до нас добрі, як дикі птахи. Напевно, крилаті мають до нас, до людей, якийсь сентимент. Живуть поруч, виводять діток — ластівки, журавлі, горобці, сороки, ворони… А з тварин? Хіба що їжак. А знаєте легенду про дивака з Окопів?

Сергій, напевно, знав, бо сумно трохи посміхнувся. Але змовчав, хотів, щоб і Зоряна її почула.

— То навіть не легенда, а бувальщина, стверджують старожили. Так от, коли ще водосховища тут не було, посередині ріки утворився крихітний острів. І жив в Окопах тоді один дивак, який мріяв літати. Змайстрував хлоп собі крила, начепив їх, вийшов на кручу, де ми зараз із вами, розігнався і полетів, бажаючи перелетіти річку. Махав він своїми крилятами, махав-махав і…

Арсен замовк.

— І що? Він долетів? — питала Зоряна.

— Так, Зоряно, він долетів. Але не до сонця, як Ікар. А, згідно з законом Ньютона, впав униз. Але кажуть, що мав щасливе обличчя тих кілька секунд, доки продовжувався його політ.

— Бо він побачив крила птаха зверху? — запитує Зоряна.

— Можливо. Людина не може бути птахом, та вона вміє мріяти…

Остання сторінка щоденника перегорнута. Крапка? Ні. Там три крапки…

12. За мертвою водою

У цьому році зима плаксива та сльотава, немов розманіжена кралечка. Дорога, що веде з обсерваторії додому, розкисла і перетворилася на бруднюще багновище, тому доведеться теліпатися навпростець. Там, де це можливо, Сергій бреде узбіччям, незабаром доведеться завернути в ліс та спуститися ущелиною. Крук летить слідком. Товариш його не покидає. Бідна його дівчинка. Стільки пережила, а він думав, що то тільки у нього доля така висла. Ех, шкода, що вона в щоденнику так мало розказала про Василя Григоровича… Якісь непевні здогади розтроюджували душу, коли читав про цього страшного чоловіка, наче він його також знав.

Нарешті добрели до обійстя. Дерев’яна хвіртка сумно пищить. «Треба її змазати чимось, щоб не плакала», — каже до крука Сергій. «Кар-кар», — погоджується птах.

Сумно і сіро зараз біля будинку. Сніг розтопився, залишивши по собі бруд. Сад також сумує. Сергій обходить будиночок, зупиняється перед старою яблунькою. Із її гілок скрапують додолу важкі холодні краплі. Сніг тане. Раптом за спиною йому вчувається шум. Не простий буденний для його пустки, а той, із минулого життя, майже забутий шум… Деренчить трамвай, десь поспішає «швидка», захлинаючись жалібним криком. Чоловік ціпеніє від несподіванки. Його минуле тут? Здивовано озирається. Звуки йдуть від дверей, отих самих, що поруч із господарським приміщенням. Вони ніколи не відчинялися при ньому, там, як каже пані Рая, зберігаються «необхідні зайві речі». У нього немає ключа від тих дверей. Підбігає до них. Звуки вмовкають. Притуляє вухо до дверей. Щось наче шкребеться за ними. Може, мишка? А звуки міста? Невже то його хвора свідомість їх витворила?

Бо він скучив?

Наче ні. Ловить себе на думці, що жодного разу, відколи він тут, йому не хотілося повернутися додому. І ось маєш. Невже ностальгія за містом так дивно дає про себе знати? Він щотижня телефонує бабуні Ніні та Арсену, питає про їх життя, розповідає про своє. Телефонує з роботи. Бо мобільний він викинув. Навіщо йому власний телефон? Того, що має на роботі, цілком достатньо. Та жодного разу він не хотів повернутися додому, поки що не хотів. Невже це перший дзвіночок від серця?

Погладив долонею дерев’яну поверхню дверей. Відчайдушно захотілося їх відчинити. Придивився до них уважніше. Ручка — стара та масивна, а на ній щось видряпане. Нахилився, щоб ліпше роздивитися. Зображення птаха з розпростертими крилами. Та іржа й нашарування років не давали можливості розгледіти, що то за птах. Почав відчайдушно чистити ручку: відкрив господарське приміщення, знайшов наждачний папір. Відчистив ручку майже до блиску, і вже легко можна було розібрати, що на ній викарбуване. Птах із розпростертими крилами. Його копія зараз сиділа на яблуні. Крук. Сергій здивовано озирнувся. Птах, здається, не звертав зараз жодної уваги на нього, щось там вишукуючи на стовбурі, стукаючи дзьобом по корі. Збіг і тільки.

Обіперся спиною об стовбур яблуні, прислухався. Над вухом здивовано каркнув крук. Не зважав, не зводячи погляду з дверей. Двері мовчали, як завжди, то були просто двері, тільки двері. Стояв так очікувально кілька хвилин. Нічого не відбувалося. Підняв голову, глипнув на крука. Птах уважно дивився на Сергія:

— Я божеволію? — запитував чи то себе, чи то крука.

Птах махнув крилами, крикнувши незмінне «Кар!», — і полетів.

— А ще друг називається, — розчаровано гукнув услід Сергій. — Ну і лети, ти всього-навсього птах.

А вночі йому наснився Львів. Нічний Високий замок із його освітленим шпилем. Чисто вимита бруківка після весняного дощу, другий номер трамвая по вулиці Личаківській, ботанічний сад на Кирила та Мефодія. І він уві сні плакав, знаючи, що то лишень сон. Захотілося додому. А на площі Ринок, на тому самому балконі, де колись польський король Владислав IV Ваза побачив красиву дівчину і закохався в неї з першого погляду, стояла його Зоряна. Вона простягала до нього руки і шепотіла: «Повертайся, Лічозоре, додому. Повертайся! Уже час».

Куди? Чому? Він тільки став звикати, змирився з тим, ким він тепер став. І раптом — повертайся. До кого? Тебе ж там немає, дівчинко моя!

«Але то тільки сон», — шепотів похмурий ранок за вікном. Цього дня вперше не з’явився крук, хоча Сергій його і чекав. Була неділя, вихідний день. На роботу не мусив іти і не пішов, натомість разів п’ять вистрибував на подвір’я та притуляв вухо до тих клятих дверей. Там було тихо, вже навіть не шкрябалося.

Увечері надійшла пані Рая, перемовилися з нею декількома словами. Вона сказала, що хотіла б узяти деякі речі з тої комірки, де зберігаються «необхідні зайві речі». Сергій запропонував їй допомогу, вона здивовано глипнула на чоловіка. Можливо, йому самотньо самому, і захотів якнайдовше поспілкуватися з живою людиною? Тому й погодилася. Пані Рая підійшла до дверей з відполірованою ручкою. Здивовано стенула плечима. Сергій почав щось белькотіти незрозуміле, виправдовуючись.

Пані Рая зітхнула, подумавши, напевно: бідний чоловік, трохи стратив розум. Мовчки нахилилася перед дверима, запхала руку в шпаринку під порогом та витягнула з неї ключ — жовтий, звичайний, наче від квартирного замка. То, виявляється, в дверях вставлено новий замок, хоча Сергію все здавалося, що ключ має виглядати геть по-іншому, довгий плаский, може, навіть із вигравіруваним на ньому птахом. Замок лунко хруснув, пані Рая легко штовхнула двері, і вони відчинилися. Вона лівою рукою на стіні намацала вмикач та увімкнула світло. Сергій зазирав у кімнату.

Кімната була невеликою, приблизно три на три метри. Без вікна, з поличками дерев’яними під стінами аж до стелі. На них купа різного непотребу: старий велосипед, каструлі, виварка, дерев’яні ночви, паперові коробки, складені одна в одну, потерта валіза, журнали з пожовтілими сторінками, зв'язані рожевою стрічкою, картаті торби, з яких визирав якийсь мотлох. Пані Рая взяла одну з тих сумок, Сергій кинувся допомагати. Вона зупинила його рукою:

— Торба легка, не хвилюйтеся.

Сергій ніяково переминався з ноги на ногу. Готовий був крізь землю провалитися. Він віслюк. Що подумає про нього жінка?

— Пане Сергію, — вже розпрощались, та, стоячи перед хвірткою, пані Рая наче щось згадала й окликнула чоловіка, — раптом вам все ж стане потрібною комірка, то можете користуватися нею. Ключ знаєте де.

Сергій зітхнув.

— Поки що наче не треба. Я здаюся вам трохи божевільним, пані Раю? Не зважайте, я з цим упораюся, ось побачите.

Вона сумно посміхнулася.

— Божевільним? Усі ми трохи божевільні, Сергію, навіть ті, хто вважає себе найнормальнішими. І то також ознака божевілля. Астроном, напевно, здаватиметься божевільним, бо знаходить сенс свого буття в далеких зірках, планетах, куди долетіти можна хіба що в думках. Таким самим божевільним вважають мого онука Рустема, бо він хоч і народився глухонімим, та вміє розмовляти з деревами, і ті його чують, навіть відповідають… Не переймайтеся. Ви — нормальні, хіба що трохи втомлено виглядаєте. Наче не можете вирішити якусь складну задачу. Відповіді зазвичай на поверхні. І ви їх знайдете, або вони вас самі відшукають, коли прийде пора.

На даху криниці каркнув крук. Повернувся-таки.

— Я також розмовляю з… е-е-е… Майже так, як ваш онук, тобто… — затнувся на слові.

— Розмовляєте з птахами? — продовжила пані Рая. — Ну і що?

Жінка поставила торбу на землю.

— Круки — особливі птахи! У давніх наших віруваннях верховним божеством був Великий Тенгрі. Ми величаємо його ханом. Він визначає людський вік, дарує владу, карає грішників. Кагани, перш ніж ухвалити важливе рішення, колись мусили спочатку звертатися до Тенгрі, щоб отримати його благословення. Тенгрі — це велетень, який живе у верхньому небесному світі. Колись Тенгрі з глини виліпив людей. Однак в останній момент передумав, бо відчув, що з приходом людини у світ з’являться й гріхи. Тому душу не став вдихати у глиняні фігури, а помістив у дзьобі крука, свого помічника. Дбайливо пильнував крук свою дорогоцінну ношу. Але одного разу, пролітаючи над землею, побачив мертвого коня. Захотілося йому поклювати мертвечини і не втримався від спокуси: «Ну що буде, якщо разок клюну? Хіба помітить це Тенгрі? Хіба принесу я цим нещастя?» Приступив до трапези. Тільки-но відкрив дзьоба, а душі розлетілися в різні боки і заселили фігурки глиняних людей. Ті ожили. Тому татари дуже шанують цього птаха, який не зміг утриматися від спокуси і подарував нам, людям, душі.

Пані Рая схилила голову, наче кланялася круку, і продовжувала:

— Круки — поважні та мудрі. Ерлік, повелитель нижнього світу мертвих, також їм довіряє. За нашими легендами, перші люди були безсмертними. У них народжувалися діти, внуки, правнуки. Минуло небагато часу, і світ перенаситився людьми. Так, звичайно, старі втрачали силу, слух і зір. Але душа не покидала тіла, і життя перетворювалося на муку. А тим часом природа вимирала, бо було випито майже всю воду в річках та озерах, їжі також не вистачало. Не знали люди, як жити далі. Стали радитися. Довго сперечалися, та не знаходили виходу. Тоді мудрий крук запропонував запросити у світ людей смерть. Вважалося, що її прихід буде таким самим, як і прихід сну. За спільною згодою усіх, крук полетів у підземне царство. І став просити Ерліка дарувати людям смерть. Недовго думав підземний бог і випустив дух смерті зі свого палацу. Чорний крук підхопив її і допоміг добратися до середнього світу. Так у світ людей прийшла смерть. Вона щедро нагородила крука за це. І його нащадки отримали право жити аж триста років.

Сергій уважно слухав. І враз згадав, як колись, іще в будинку маляти, йому, зовсім крихітному, нянечка розповідала казку про мудрого крука, який рятував головного героя від смерті, приносячи у своєму дзьобі спочатку мертву, а потім і живу воду. Мертва гоїла рани, жива повертала до життя.

— Крук — птах непростий, — продовжувала пані Рая. — Він розмовляє з богами їхньою мовою. Тож у нас вбити крука — те ж саме, що підняти руку на Бога. Дружить цей особливий птах тільки з особливими людьми. Крук — ваш друг, Сергію. Не зважайте на людські балачки. Крук із будь-ким не приятелюватиме.

Пані Рая пішла. Сергій майже весело підморгнув круку:

— Друг, кажеш? Слухай, приятелю! А може, ти й мені принесеш тої води? Га? Хоч краплинку.

Крук наче зрозумів його. Кивнув головою, замахав крилами, зробив кілька кіл довкола хати, наче прощався, і став підніматися дедалі вище й вище в небо, аж поки не перетворився на чорну крапку, а згодом зовсім зник. Сергій навздогін крикнув:

— Можна тільки мертвої…

13. Ключі

І на що він сподівався? На казкову неіснуючу мертву воду від крука? Чи, може, на ключі від самого вирію? О, авжеж! Ключі від вирію приносять лелеки, а які ж тоді ключі приносять круки? Ніяких. Щоб попасти в пекло, ключі не потрібні. Ох! Що за дурня товчеться в голові? Божевільний науковець. Ідіот, а не астроном. Ходив на роботу, перевіряв-звіряв-рахував. Крук не повертався. А може, й добре? Хай. Навіть із божевіллям можна замиритися. Бо шум за дверима завжди вертався до нього, коли він випадково чи ні опинявся біля тої злощасної комірчини. Галюцинації свідомості — так просто пояснював для себе. Руки та ноги трусилися, коли він майже впивався тими звуками, закривши очі та згадуючи запахи літнього міста. Спека, що огортає вечірній Львів. Цвітуть липи, і той аромат розхлюпують містом. Старий трамвай, який неквапом повзе вузькими вуличками, зручні маленькі кав’ярні, котрі щемко пахнуть гарячим шоколадом, цикламеном та корицею… Задумані закам’янілі леви на кожному кроці, церкви-костели. Його місто таки жило за дверима з відполірованою ручкою, на якій розпростав крила сміливий крук. І нехай то лиш витвір уяви чи початок божевілля. Ох, а до безумства так легко звикнути.

Інколи не втримувався, виймав зі сховку ключ, відмикав двері комірки, заходив досередини і німував, слухаючи тишу… Що він хотів там побачити? Не знав. Може, привід іще більше збожеволіти, збожеволіти. Тобто збожеволіти так, щоб не повертатися назад до самотності, до якої — ще вчора здавалося — звик. Але вона — то петля на шиї, дедалі важче і важче дихати, бо петля затягується…

Мокра та сумна кримська зима добігала кінця. Крук усе не з’являвся. А ще друг називається! Певно, від остаточного божевілля врятували його вірші Зоряни, які він читав тепер тільки собі, раніше їх уважно слухав і крук. До того ж старався без необхідності не підходити до дверей комірки.

Раз на тиждень навідувалася пані Рая. Інколи з нею пили чай та розмовляли. Мудра жінка, так схожа на його бабуню Ніну. Не зовнішньо, звісно, а манерою говорити, розповідати, заспокоювати словами. Пані Рая каже, що у татар символ світлого Творця Тенгрі — сонце, символ темного Творця Ерліка — зірка. Дивно воно все між собою тримається. Сонце — то ж та сама зірка. Життя — то і є смерть чи то навпаки: смерть — то наче початок нового життя? Запитував у пані Раї. Та відповідала охоче:

— Нашим головним богом є Тенгрі, але потрібно задобрити й Ерліка. А тому однаково їх поважаємо. Приносимо й Ерліку жертви. Бо всі ми рано чи пізно помремо. А у підземному світі все навпаки, то і жертвопринесення Ерліку робляться ночами. І це незвичайні жертви. Якщо жертвуються посуд, речі, зброя, то вони мусять бути не нові, тобто зламані. А знаєте чому? Бо в підземному світі все це знову стає цілим. Навіть більше! Новим. Тому живі не повинні користуватися битим посудом чи іншими неповноцінними речами. Усе це вже належить Ерліку.

Сергій посміхався. Він також зламаний, напівкаліка, як той надщерблений горщик. А, бачиш, навіть такі, як він, можуть знадобитися! Бо в Антисвіті все надбите стає цілим…

Крук повернувся, коли квітували сади. І Сергій майже перестав його чекати. Сонце ніжно пестило землю, квіт променів щедрою зливою пахучих ароматів. Усе співало оду життю — природа, квіти, трави, тварини, птахи. Небо… Здавалося, що і його враз заполонила неспинна енергія.

Птах постукав недільного ранку в кватирку. Він цюкав у шибу наполегливо. Спочатку Сергію вчулася дивна мелодія литавр, потім довго відкривав очі. Та мелодія не зникла, лишалася поруч. Зиркнув туди, звідки вона долинала. Й обімлів. Відчинив кватирку. У кімнату разом із крилами влетіло ще щось. Такого ще не бувало. Те щось заполонило собою весь простір кімнати, забрало його собі, полонило. І то були звуки. Звуки, що долинали з-за дверей комірки і які вчувалися, тільки коли перебуваєш близько, раптом перемістилися й сюди. Невже так просто люди божеволіють? В один момент. Живеш собі, звикаєш до буднів, хай половинчастих, не таких важливих для тебе чи бодай для когось. Так, видаєшся диваком, інколи навіть для себе, особливо коли притуляєшся вухом до дверей комірки. Але більшість часу ти — це просто ти. А цей ранок, весняний, сонячний, почався божевіллям.

У кімнаті пахло кавою, свіжозмеленою, з площі Ринок. Пахло так, що слинка текла. Захотілося забігти у «Віденську булочку», купити круасан і запити його кавою з гвоздикою, гіркою-прегіркою, густою-прегустою та чорною-пречорною. Вдихав запах нарцисів та тюльпанів із Галицького базару. Божевілля було таким солодким. Та чи може божевільний розуміти, що він божеволіє? Того не знав. Може, й так. Якщо цей процес довгий і так само цікавий, як зараз у нього, то хай. Повернув голову до крука. Той сидів на письмовому столі й уважно на нього дивився.

— Привіт, мандрівниче! І де моя мертва вода? — запитав перше, що прийшло в голову.

— Кар-кар, — відповів Птах.

— То не відповідь. Хіба ти не по неї літав?

Крук уважно дивився на чоловіка.

— Тоді де мої ключі від раю, друже? — говорив уже саркастично.

— Кар-кар, кар-кар, — трохи довше речення отримав у відповідь.

Крук дзьобом стукнув по чомусь лискучому, що лежало під його лапою. Сергій наблизився і остовпів. Там був ключ. Той самий, що має відкривати справжні замки.

— От тобі й ключі від раю чи пекла, — прошелестіли уста, руки затремтіли. Він потягнувся рукою до ключа. Здається, він знає, хто на ньому викарбуваний.

— Кар-р-р-р! — буква «р», здавалося, буде безкінечною у мові крука. Птах знявся на крила, замахав ними і закружляв над головою Сергія, наче кудись кликав. Сергій знав куди. Схопив ключ у руку. Підніс до очей. Холодний метал у теплій руці, такий самий птах, як і на дверній ручці. Тоді стрімголов кинувся з хати, навстіж порозчинявши двері. Не зважав на те, що тільки в трусах та майці. Хто його тут побачить? І не боявся змерзнути, ранок лагідний, сонце ніжно всміхається, пахне росою та квітом ранніх вишень, а ще пилком, який струшують додолу бджоли. Гомін міста на вулиці стає гучнішим. Біля самих дверей комірки міський шум просто нестерпний. Притулив вухо до дверей і обімлів, бо крізь несамовитий гуркіт міста почув знайомий голос:

Сергій мліє. Над вухом дзижчить бджола, а за дверима квітнуть кульбаби. Крук опускається на плече і зазирає в очі. Десь зовсім поруч їде-їде трамвай:

То з’їжджати з глузду таки зовсім не страшно, переконує себе Сергій. Відтуляє вухо від дверей. Вставляє ключ у замок, ні секунди не вагаючись чи сумніваючись, що не підійде. Підходить ідеально… Пахне весняний сад, роса стає сонцем, вертає назад додому…

Повертається ключ у замку доволі легко. Сергій штовхає двері, і вони розчиняються. А там — багато світла, такого яскравого, що і не добереш, чи є хтось у ньому. Він стає на поріг. І звуки вмовкають. Відразу всі: і по один бік дверей, і по другий. Тільки чути, як гупає його серце і ще одне — маленьке й швидке-швидке. Крук здіймається з плеча, Сергій озирається, птах сідає на стару яблуню. І дивиться сумно на Сергія. Бо йому з ним не можна, чоловік звідкись знає це.

І перед тим як ступити з порога у світло, запитує ледь чутно:

— Птахів до пекла не впускають, круче?

І останнє, що бачить перед тим, як зробити крок, — вишні у білих льолях та сльоза, що котиться з ока чорного птаха.

Круки вміють плакати?

— Дякую, друже! — шепочуть уста.

І стає зрозуміло: там, по той бік порога, не пекло, але й не рай.

Бо…

Круки вміють плакати? Круки вміють плакати.

За триста років життя і не такому можна набратися від людей.

14. Двері

Спалах. Мить прозріння чи прокидання. Світло, багато-багато світла. А тоді мить згасання, повного, і… Затемнення.

Сергій відкриває очі в кімнаті, залитій сонцем. Усе навколо просто горить у його променях. І наче з неба знайомий рідний голос:

Голос та біла стеля замість неба. Отже, він лежить у кімнаті. Поруч, майже над вухом, зліва, щось кволо попискує— «пі-пі-пі», вплітаючись набридливою мухою в плин поетичних слів:

А завтра понеділок, і йому на роботу. Але як він туди піде? Господи, яка там робота? Він зараз десь? Де? Можливо, на тому світі. Вона нарешті забрала його до себе? Куди?

Замовкла. Тиша. Голос пропав. Цього вірша в Зоряниних зошитах він не бачив. Новий, напевне. Як новий? Чи душі можуть писати вірші та читати їх реально? Боже вільний. Він таки божевільний. А може, це й на ліпше. Отак майже реально збожеволіти.

Отже, він у божевільні.

Вдихає на повні груди. У кімнаті пахне медикаментами та трохи конваліями. О, він має обов’язково все тут оглянути. Бо все мусить мати логічне пояснення. А його стан теперішній також можна пояснити, тобто це слід зробити. Внутрішній голос у голові натякає на те, що ті його маніпуляції з дверима та ключем ну вже зовсім ніяк не пояснювалися. Яка там логіка?! Суцільне божевілля. Як і запах конвалій.

Ах, так, запах конвалій. Учепився в щось наче трохи реальне. На горі Кішка тільки почали квітнути черешні та вишні, а тут уже зацвіла конвалія. Де тут? Стоп! Думаємо логічно. Сергій робить спробу сісти, та чомусь не може. Тіло зовсім не хоче слухатися. Якщо божевілля забирає в людини здатність управляти тілом, тоді це доволі паскудна штука. Намагається повернути голову вліво, звідки доноситься мляве пікання. О, скільки то йому коштує зусиль. Шия мов із бетонну, майже не слухає. Тисячі голочок упиваються водночас у шкіру. Холера, навіть вилаятися чи то бодай крикнути несила. Бо язик так само кам’яний, як і шия. Закрив очі, перевів подих. Ху, втомився, аж піт на чолі виступив. Наче на Говерлу ліз. Посміхнувся своєму жарту чи нежарту. Уже сам не знав. Ні, не так. Типу посміхнувся. Губи також майже не слухалися, вже, напевне, склалися в прикру гримасу. Фігня якась. Кілька миттєвостей тому був здоровісінький. А може, то сон, і він за мить прокинеться у своєму ліжку в Кримських горах. Він знає, що бувають такі сни, коли хочеш бігти, та не можеш, ноги наче свинцем налиті. Схоже зараз відбувається з його тілом. Стоп, але чи уві сні може так боліти? Може, але відразу людина прокидається. Що ж, виходить, не надто йому зараз боляче. Щось тре’ таке утнути, щоб до смерті боліло.

Ідіот — знову вилаявся. Зітхнув. О, це вже добре. Зітхати він не розучився. Спробував закрити-відкрити очі, ті слухалися. Гарний знак. Отже, не все так зле у нашому князівстві. Так, поруч стоїть якась медична апаратура, то вона попікує. А ще вона мигає лампочками, показуючи на екраниках якісь цифри. Екран за розміром як монітор ноутбука. Не зосереджувався на числах. Ще тільки математичних ребусів йому не вистачає зараз! Від апаратури тягнулися змійками дротики різної товщини та кольору. І, схоже, вони всі були причеплені до його тіла. От чому він не може ним поворушити. За медичним прибамбасом — стіл, ущент заставлений баночками та мікстурами. Більше нічого цікавого. Отже, тут хтось хворий, і місце дуже нагадує лікарню. Стоп. Чому хтось? То його тіло хворе? Його! Чому? Коли? Ще більше зусиль коштувало повернути важку, наче чужу, голову вправо. Так, логічно він наче мислить. Майже мислить, бо що значить те, що він чує голос Зоряни? Галюцинації!

Напевно, він зайшов через двері комори і потрапив… Нікуди ти не потрапив. Придурок. А біле світло? Біле світло — то увімкнена лампочка. Стоп, але воно занадто яскраве. Ага, перепади напруги в мережі. Але він лампочку не вмикав. Ну і що? Може, пані Рая вранці приходила, коли ти, телепню, ще спав, і забула вимкнути. Логічне пояснення? Логічне! А потім що трапилося? Ти, уважний наш, перечепився через поріг і гримнувся головою. Звідти і галюцинації, тобто неіснуючі голоси. Заспокоював себе твердою логікою. Наче помагало. Отже, він не божевільний, а просто хворий. Хто знає, скільки він пролежав у коморі непритомним? Можливо, кілька годин, а може, й добу! У понеділок його точно б шукали. Ще такого не було, щоб Сергій Безхатченко без попереджень та поважних причин не вийшов на роботу. Отже, якась добра душа його знайшла, й ось він тепер у лікарні. Живий. А те, що чує якісь там звуки та голоси в голові, — фігня. Минеться. Бо вдарився ж головою. Точно, головою. От у ній усе й перемішалося. Зараз до палати прийде лікар та все йому пояснить, а він тим часом спробує тут добре роздивитися.

Очима втупився в двері. І двері, і стіни зафарбовані в персиковий колір. Докладаючи певних зусиль, голову повертаємо вправо. Там велике просторе вікно, на півстіни. Біля нього стоїть жінка. І не просто жінка. Жива-живісінька, з плоті та крові. Найрідніша в світі жінка. Перехопило подих, крик застряг у горлі, щойно вибудувана логічна схема розлетілася, мов картковий будиночок.

— Зір-ко, — йому здавалося, що він кричить, та ті слова прозвучали майже нечутно, по складах. Але тільки не для тої, кому вони були адресовані.

Вона мала зараз зникнути, щезнути, розтанути, наче марево, але…

Жінка повернула голову. У руках зошит із віршами, її зошит, отой зі смішною мультяшною лисичкою на обкладинці, що він ніжно береже в картонній коробці. За спиною дівчини сонячне проміння, і вона у ньому схожа на ангела з крильми з сяйва. Але то… справжня Зоряна, не та зі снів, не марево, що прилітало зіркою з неба у сни і поверталося назад, коли наставав момент пробудження.

Вона мить стоїть незворушно, тоді випустивши з рук зошит, кидається до нього. Рідні, ніжні руки-крила огортають, тепла волога щока торкається до його трохи колючої щоки:

— Сергійку, Лічозорику мій коханий! Отямився. Слава Богу! Я знала, я вірила.

О, так! Сергій довго після свого чарівного пробудження приходив до тями. Те, що Віталій Станіславович, його лікар, називав реабілітаційним періодом, розтягнулося на довгих три місяці, хоча… Фахівці казали, що пацієнт поправляється надто швидко. Лікарі чи не зі всієї країни приїжджали подивитися на чоловіка, який після річного перебування в комі раптом прийшов до тями. Але не це було дивовижею, унікальним вважалося інше. Сергій все пам’ятав, тобто майже все. Про життя на горі Кішка поки нікому не розповідав. У голові крутилася нав’язлива платівка, киги-киги: «Ти — не божевільний. Ти просто рівно рік спав у комі і бачив сни, майже реальні сни». Може, то вони і врятували його від «стану овоча», яким називають животіння тих, хто пережив кому. Аварію Сергій не пригадував. Минав час, і поволі шматки з пазлів-розповідей дружини, бабуні Ніни, Арсена, Лєрки та Віталія Станіславовича почали складатися в картину.

Конференція в Лейпцигу пройшла чудово. Та замість двох тижнів Сергій заледве витримав один. Так, завів нові знайомства, отримав багато корисної інформації, відкрив нові перспективи, дізнався про гранти на дослідження. Той другий тиждень якраз і був потрібний для пошуку ділових партнерів. На щастя, ті знайшлися швидше. Тож було зекономлено дорогоцінний час. І хоча Сергій міг і залишитися ще на тиждень, адже дорогу та проживання в Німеччині оплачував замовник, однак вирішив повернутися. Неспокійно було на душі, хвилювався за дружину. Щойно шасі літака торкнулися асфальту летовища, Сергій набрав Зоряну. Відізвалася бабуня Ніна:

— Сергійку, синочку! Уже прилетів? Усе гаразд? Ти ж мав за тиждень повернутися… Ах, це на краще, напевне. Добре, що повернувся. Зорянці вночі стало зле, відійшли води, почалися пологи, трішки раніше, ніж планувалося. Телефон, синку, вона у нас забула.

Отут, очевидно, через коматозний стан із голови і вилетів файл. Далі не пригадував нічого. Бабуня говорила:

— Не треба хвилюватися, Сергійку. Із Зорянкою Арсен, Лєра і лікар поруч, усі вчасно встигли. Ой, то я тобі не сказала найважливішого. Пробач старій! Зорянці мусять робити кесареве. Ні-ні, з дитинкою все гаразд, просто серце Зорянки раптом здуріло — тиск то падає, то зростає. От і вирішили кесарити, щоб не ризикувати здоров’ям мами. Операцію робитиме син нашого Володимира Васильовича, Василь Володимирович. О, він мій колишній учень. То лікар від Бога. Повертайся з аеропорту додому, помиєшся, поїси. А поки доїдеш — будемо знати, хто народився. Тебе все одно в операційну не пустять.

Та Сергій далі не слухав. Він, може, вже став батьком, батьком! Наче крила виросли, тільки маленький хижий звір моторошності всередині шкірився до нього: «А вона може і не вижити, ти ж чув — тиск стрибає. Операція — то завжди небезпечно».

Зловив автівку і цілу дорогу квапив таксиста. Ранок дощовий, холодний, мокрий асфальт, утомлений після нічної роботи таксист, який уже вирішив, що то його останній клієнт. Він не дуже й хотів везти цього втомленого чоловіка, але пан так просив, і він сам дід, і знає, яке то щастя — народження маляти. І водій вгадав, бо той клієнт для нього насправді став останнім і в житті також. Водій таксі рухався дуже обачно, не перевищував швидкості. Усе відбулося блискавично. Сергій пригадував хроніку подій кволими шматочками. Скрегіт металу вихопив його зі стану мрійливості. Дорога та очікування трішки виснажили. Назустріч буквально на них мчала на шаленій швидкості вантажівка. Розбите скло, купа сірого важкого металу, що завалюється на них, перелякані очі водія вантажівки навпроти, той, здається, вже усвідомлює, що накоїв, а потім гаряча червона хвиля від розчавленої голови водія таксі заливає очі. А ще кілька хвилин тому старий сивочолий чоловік розповідав втомленому пасажиру про онука Олежика, якому вже два рочки і який любить свого діда навіть більше, аніж маму.

А потім… Потім світ просто вимкнувся і ввімкнувся на горі Кішка.

«Форда» зім’яло, наче картонну коробку під важкою кувалдою. Тіла діставали довго, розрізавши обшивку автомобіля. Так, тіла. Бо ніхто й не вірив, що в тій м’ясорубці можна вижити. Лікарі «швидкої» сумно курили, спостерігаючи за маніпуляціями еменесників. Трупи слід забрати, констатувати смерть для протоколу. Коли ж один із лікарів «швидкої» для годиться взяв чоловіка, що сидів на задньому сидінні «форда», за руку, шукаючи натяк на пульс, то мало не вдавився цигаркою. Бо пульс прослуховувався, людина була без тями, але жива. Поламані ребра, ноги, руки, напевно, розтрощена голова, бо все обличчя в крові. Тоді той лікар ще не знав, що то кров не Сергія, а водія таксівки.

А далі? Далі «швидка» навіжено мчала містом, обганяючи все і всіх на своєму шляху… А в пологовому будинку тим часом після кесаревого розтину приходила до тями дружина того самого постраждалого в ДТП. На світ з’явився гарненький здоровий хлопчик: вага — 3200, зріст — 51 сантиметр. Мати та дитина почувалися чудово. Та про це Сергій дізнається аж за рік.

15. Дорога до себе

Зоряна після наркозу наче кудись провалилася. І марилося, і снилося, сама не знала. Наче сиділа на великій пухнастій хмарі та каталася на ній, мов на гойдалці. Канатами блискучими та гойдалка причеплена до неба. Налетів вітер, став розгойдувати її. Спочатку то був пустунець, але робився дедалі сильнішим, перетворившись згодом на просто нестерпний. Зоряна зі всіх сил трималася за канати. І раптом — страшний звук — «трісь». О, горе! Канати, що тримають гойдалку, порвав вітер, і вона летить униз сторчма. От і земля наближається, ще мить — і вона розіб’ється. Але, але… Вона не розбилася. Замість неї на скошеній зеленій траві лежало тіло Сергійка. Прокинулася, тривожно дивлячись у вікно. Сергій за тиждень вертає. Хай у нього все буде гаразд.

Про те, що він потрапив в аварію, їй сповістили тільки на сьомий день, коли виписували. Вона була щаслива і, мов метелик, пурхала кімнатою. І завтра прилітає Сергій, а синочок у них — просто диво, викапаний батько. Про лихо їй повідомили Арсен та рудоволосий молодий чоловік із вицвілими банькатими сірими очима. З-поза їхніх спин час від часу вигулькувала голова переляканої та заплаканої Лєри з недоречним букетом рожевих троянд у руках. Арсен стояв, утупивши в підлогу очі. Видно було з обличчя, що він також недавно плакав. Говорив лікар, багато, сухо, завчено. Казав щось про те, що вона має жити для сина, що вона сильна і про неї подбають — у неї гарна рідня, то він знає… Перебила:

— Ви не сказали головного, Сергій — живий?

— Так, але вже сім днів у комі. Усі основні рефлекси відсутні. Він не реагує ні на що. Його мозок мертвий.

— Звідки ви це знаєте? — не вгавала жінка.

— Знаю, бо я — лікар.

— Так, ви, може, й лікар, однак не Господь Бог! — заперечувала, бо її Сергій не може бути мертвим.

Він не міг просто піти назовсім, не попрощатися, не сказавши й півслова. А якщо навіть так, то чому вона геть нічого не відчуває? Бо він живий, живий!

— Послухайте, пані, вам краще не розкисати, — рудоволосий із нею не панькався. Якщо рубати — то відразу. — Годувати вас кволими нездійсненними обіцянками медицина не може — шансів ніяких. Може, то звучить жорстоко, та пацієнт Сергій Безхатченко практично мертвий. Зараз у його організмі ми штучно підтримуємо всі вегетативні функції. Це стан «позамежевої коми», тобто тіло живе, а мозок уже загинув. Він — овоч, рослина. Типу, вазонка, — і банькатоокий тицьнув пальцем на кактус, що стояв на підвіконні.

— Для чого ви мені таке говорите? — запитувала крижаним голосом, випльовуючи слова. Сліз не було, бо плачуть тільки над покійниками, а Сергій — живий. Поки на власні очі не побачить — не повірить.

Але рудоволосий виявився настирливим, бо говорив далі, кидаючись незрозумілими медичними термінами, мовби м’ячиком для пінг-понгу. Зоряна поставила стіну перед собою, і той м’ячик не долітав до неї. Мозок відчайдушно працював. Сина вона відвезе до бабуні Ніни. І там за ним приглянуть, із дитям буде все гаразд. А вона? Вона поїде до Сергія.

Лєрка несла малого, Арсен торби. Дорогою мовчали, таксист якось підозріло дивився на трійцю дорослих. Наче радість у людей — дитя з пологового забрали: гарненьке-живеньке-жвавеньке, а на обличчях скорбота, ніби покійника везуть.

Маля завезли до Арсена. Хоча Лєрка і не була проти, щоб до неї. Та бабуня Ніна мала досвід, а в Лєрки він такий само ніякий, як і в Зоряни. Лєрка хотіла залишитися та допомогти бабуні Ніні. Але Зоряна так на неї глянула, що та зрозуміла: і без неї впораються з дитям, бо подрузі вона потрібніша.

Перед тим як Зоряна вийшла з квартири, бабуня Ніна взяла її за руки, поцілувала в голову, перехрестила і сказала:

— Не вір нікому, доню. Слухай своє серце, тільки воно знає правду.

А потім… Потім Зоряна з Лєркою майже побігли в лікарню до Сергія.

Трубки, дротики під’єднані до тіла коханого, він лежить у темній кімнаті нерухомо. О, Господи! Пальці рук холодні, забинтовані голова, ноги, обличчя подряпане…

«Шансів немає, шансів немає», — у голові набатом слова лікаря… І розпач заповзає в душу. Біля дверей принишкла Лєрка, у тої на обличчі написано — вона його вже оплакала, мов покійника. Щось крижаними щупальцями вчепилося в горлянку і не відпускає. Стала задихатися, бо не могла, не могла більше.

Кинулася чимдуж із лікарні. Невже мертвий, справді мертвий?

Її ніхто не наздоганяв, ніхто не зупиняв. Квітень, мокрий та плаксивий, ридав на вулицях міста. Бігла не розбираючи дороги, чула, що наскрізь вимокла, ноги промочила. Потоки з небесної води та сліз застилали очі. Раптом вклякла. Дзвони її зупинили — мелодійні, розмірені, спокійні. Влетіла в церкву, впала навколішки, склала руки до молитви і… Слів не мала. Просто стояла і дивилася на Матір Божу з малим дитям на руках. Та ніжно і лагідно тримала своє і Його дитя. Його? Знала, що зараз думає крамольні речі, та не могла стримати потоку жалю та несправедливості, що мала в собі. Бідна Божа Матір… У Зоряни також забрали коханого, а у сина батька. Хто, чому? Велика місія? Порятунок грішників. О, так! Та чи хочуть вони бути врятованими, перед тим ніхто їх не запитував. Жахнулася від думок. Упала обличчям у долоні і заридала.

Вона не знає, скільки плакала, але коли вже, здається, всі сльози витекли, ззаду хтось поклав на її плече теплу та турботливу долоню. Озирнулася. То був священик, старий, згорблений, весь сивий, мов осінній похмурий день:

— Що з тобою, дитино? — казав так щиро, й очі дивилися в саму душу.

Не втрималася і все розповіла.

О, так. Їй був зараз більше потрібний той, хто слухатиме, а не радитиме, чутиме, а не даватиме інструкцій та повчань про те, що її життя не закінчилося, що вона ще молода і має для кого жити. Вона говорила і про власні сумніви, і про те, що не вірить лікарям, і про те, що вже сама не знає, як то воно — вірити. Коли врешті вмовкла, раптом нажахано усвідомила, що набалакала. І якщо оті добрі очі захочуть вигнати її з церкви — вона підкориться, бо заслужила, певно, що заслужила.

Священик узяв її за руку, підвів до вівтаря. Казав:

— У Євангелії від Марка сказано: «Дванадцять років страждала на кровотечу й натерпілася чимало від багатьох лікарів та витратила все, що мала, а полегші ніякої не зазнала, ба й навпаки, ще гірше їй стало». Погодься, дитино, виглядає цілком сучасно, бо й теперішня медицина не лікує всі хвороби. Так от, ця жінка, «почувши про Ісуса, підійшла в натовпі ззаду й доторкнулась до Його одежі. Мовила-бо: „Як доторкнуся до його одежі — видужаю“. І висохла тієї ж хвилини її кровотеча, і вона почула тілом, що одужала. Ісус, вмить почувши, що з Нього вийшла сила, обернувся до народу і спитав: „Хто доторкнувся до моєї одежі?“ А що всі відпекувались, Петро мовив: „Бачиш, як натовп тиснеться до Тебе, і питаєш: хто до Мене доторкнувся?“ Ісус сказав: „Хтось доторкнувся до Мене, бо Я чув, як сила вийшла з Мене“. І озирнувся навколо, щоб побачити ту, що так вчинила. Жінка ж, налякана, побачивши, що не втаїться, — знала-бо, що сталося з нею, — тремтячи підійшла й, упавши Йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до Нього доторкнулась і як негайно одужала. Він їй сказав: „Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. Іди в мирі й будь здорова від твоєї недуги“».

«Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі цій скажете: „Перейди звідси туди!“ — то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого». Це так уже в Євангелії від Матвія написано. Вір, дочко, і нічого не буде для тебе неможливого. Бо по нашій вірі воздасться нам…

— І ви не станете мені казати звичне — змиритися, прийняти?..

Сивочолий немолодий чоловік уважно дивився в її очі:

— Змиритися? З чим? Змиритися можна зі смертю. А її тут нема. Ваш чоловік живий, він дихає, серце його б’ється.

— А розум, отче, розум? — не вгавала Зоряна.

— Розум? Так, розум, — казав спокійно та розважливо. — А чому не кажеш про душу? Що можуть знати лікарі? Яку правду? Тільки Господь дарує людині життя, і тільки Він може його забрати. А людина — то інструмент у руці Господа. І зроблений кожен із нас на подобу нашого Отця, нашого Творця. Тому, дочко, не вір усьому, що кажуть, вір очам своїм і серцю своєму. І молися, дитино. Бо слово було на початку всього, і воно не тільки вбиває, воно й воскрешає. Пам’ятай, що сказав Ісус своїм учням: «По вірі вашій воздасться вам».

Він її поблагословив, провів до дверей, дав свою парасолю. Коли вона сказала, що поверне, то тільки рукою махнув. Вона тут уже два роки лежить, то, певно, на неї й чекала. А зараз вона має йти до чоловіка, до світла. А він молитиметься разом із нею за раба Божого Сергія. А дві світлі молитви завжди ліпші, аніж одна, бо коли любиш і віриш, то…

— Нічого нема для вас неможливого, — зашепотіли губи.

Якесь внутрішнє світло заповнило її. Була вже не одна у своїй вірі. Повернулася назад у лікарню. Перелякана Лєрка ні в сих, ні в тих стояла перед реанімаційним відділенням, переминаючись із ноги на ногу. Подруга якимось чином, певно, за гроші змогла домовитися з лікарями, щоб впустили Зоряну ще раз до Сергія і деякий час просто не зазирали до палати. Зоряна сіла біля його ліжка, поклала голову коло руки коханого, шепочучи якісь дурні слова про те, як вона його любить і що він не може померти, і має жити для неї, для сина. Слова закінчилися і вона заснула.

Дивний сон намарився їй тоді.

Посередині лісу зеленого — простора галявина, і Зоряна на ній. Вбрана в розкішну сніжну з ледве вловним рожевим серпанком сукню. Вона в ній вінчалася. Блакитне небо, сонячна днина, зелені дерева довкола. Звідкись береться музика, «Місячна соната». І Сергій запрошує її на вальс, але чомусь вона бачить тільки його очі. Грає місячний вальс у променях сонця. Вона ніжно притуляється до нього і шепоче палко на вухо:

Шелестіння сукні, уст, очі, задивлені в тебе… А потім? Потім він пішов, щоб обов’язково повернутися.

Прокинулася від того, що той самий банькатий лікар тряс її за плече: «Агов, жіночко, тут бути не можна. Непорядок». Вона відсахнулася від нього, наче від прокаженого. Від ескулапа тхнуло перегаром. Він був п’яний.

О, горе! Й оце чудо-юдо лікує її Сергія? Що воно може знати? їм потрібний справжній лікар, який був би на їхньому боці, а не ремісник, що завжди на стороні смерті. Сергій — живий, її Сергій — живий. Ота віра, про яку говорив панотець, повернулася до неї. Вона тепер знає, що робити, і просто так не здасться, і свого Сергія не віддасть.

Що тепер? До Василя Григоровича. Він дещо завинив і їй, і Сергію. Сергію особливо.

Два роки вона не з’являлася в його житті. Напевне, то Лєрка повідомила чоловіку, що Зоряна вийшла заміж, і тому навіть заради розмов він її не турбував. Уночі перед відльотом у Лейпциг Сергію наснився страшний сон. Він плакав і кричав, ледве його добудилася. Казав, що той сон перестав йому снитися, коли з Зоряною познайомився. І от, маєш… Повернувся. Страшний сон із жахливим чоловіком, що забрав його у матері. Жахливий чоловік із наколкою на долоні. Тату у вигляді людського ока. Зоряна впізнала того чоловіка і маленького хлопчика на руках у мами. Але Сергієві перед дорогою не стала нічого розповідати. Усе потім, після повернення. А то ще відмовиться летіти.

Василь Григорович на диво радо погодився на зустріч із Зоряною. Їй навіть здалося, що чекав її дзвінка.

Зоряна розповідає все Сергію, кожну дрібничку, деталь…

— Василь Григорович? — перепитав Сергій насторожено. — Я його знаю. Він тебе зґвалтував, коли тобі виповнилося заледве сімнадцять. Він — покидьок, він… напоїв шампанським і зґвалтував.

— Ти чув мене, коли був у комі, що я тобі читаю, чув? І слухав мій щоденник? Боже! Віталій Станіславович казав, щоб я з тобою постійно розмовляла, про що завгодно, бо навіть у непритомному стані мозок треба тренувати, то як складний механізм, що без підживлення може застигнути, заіржавіти, запнутися. Я тобі читала багато-багато. А одного разу раптом мені захотілося почитати тобі свої щоденники, бо притомним ти чомусь не хотів знати про моє минуле. Тобто прийняв мене такою, якою вперше побачив, але я далеко не така хороша людина, якою ти мене вимріяв, і тому вирішила — хай так, але ти почуєш мою сповідь. Не знаю, чи Бог відпустив мені гріхи? Та мене бентежить більше інше — чи ти відпустиш? Крамольно звучить? Та якщо ми зроблені за Божою подобою, як стверджує отець Себастьян, то ми також трішки боги.

— То той священик, що допоміг тобі повернути віру?

Зоряна ствердно закивала головою:

— Тепер я часто буваю в тій церкві. Дивне те побачення з Богом. Я ставлю свічку за твоє здоров’я, вклякаю перед іконою Марії із Сином на руках і стою, втупившись у її очі, наче хочу пізнати в них істину. Натомість там живе тільки любов. Любов до світу і до всіх нас, які приходять у цей світ, які вчаться любити, вміють любити, знають, як… Напевно, любов і є істиною. Я люблю тебе, Сергійку. Але в церкві навколішки перед образом я вчилася любити і себе також у тобі, і нас разом. Одного разу до мене підійшов отець. Він поблагословив мене, побажав здоров’я. Сказав, що мушу пам’ятати про себе, тобто добре їсти, висипатися. Бо і мале дитя потребує поруч здорову маму. Я навіть образилася, чому він не запитає про тебе. На що мудрий чоловік відповів:

— А я знаю, дочко, що Сергій живий. Ти щоразу ставиш свічку за здоров’я і ревно молишся. Я не смію тривожити твоє серце сумнівами. Ти сама маєш їх здолати. Я також молюся разом із тобою, бо дві добрі молитви завжди ліпше, ніж одна.

— Так-так, — Сергій закивав головою.

Зоряна продовжувала:

— Та в щоденнику я описала не все, надто страшним виявилося те, про що я тобі розповім.

І вона розказувала і про п’яну сповідь Василя Григоровича на даху, і про тату на долоні чоловіка, тату у вигляді людського ока.

— Коли я почула твою історію, пам’ятаєш, у ніч перед твоїм відльотом у Лейпциг, то вирішила: щойно повернешся, все розповім. Не хотілося перед важкою дорогою турбувати. Та не встигла тоді. Роблю це тепер. Я зіставила твій сон і розповідь Василя. Він був винен тобі твоє життя, життя твого батька та матері. Я йому передзвонила, і він радо погодився зі мною зустрітися. Я не стану переповідати всієї нашої розмови. Але коли я його попросила допомогти тобі, він відразу погодився. І знаєш, що він мені сказав: «Я це роблю не заради тебе чи заради гуманності або бажання стати кращим. Він — частинка жінки, яку я досі люблю і любитиму завжди. Колись я наробив багато помилок. Після тої клятої ночі, коли моя Зоряна застрелила себе, я попросив одного чоловіка, що мав переді мною борг, забрати дитя. Ні, не вбивати, просто кудись забрати — з очей подалі. Коли через певний період часу я зрозумів, що вчинив недобре, все ж це її хлопчик, то став розшукувати маля. Спізнився. Той чоловік сказав, що дитя комусь продав за кордон на всиновлення».

Ми сиділи кілька хвилин мовчки. Кожен, очевидно, думав про своє. Я про тебе, а він? Напевно, про твою матір. Урешті озвався:

— Її звали Зоряна Крук. Маму твого Сергія звали Зоряна Крук. Батька — В’ячеслав. А Сергія — Леонідом. І я допоможу, бо він — її син.

А тоді він зробив кілька дзвінків. Мені сказав їхати до тебе в лікарню і не думати нічого ні про гроші, ні про доброго лікаря. Бо в Сергія буде найкращий. Поки я доїхала з ресторану, у якому ми зустрічалися, до лікарні, усе змінилося. Кудись щез отой банькатий збоченець-ескулап. Тебе перевели в нову палату, напідключали до твоєї голови та тіла купу якихось новеньких апаратів, а ще медсестри та санітарки метушилися так, наче приймали самого Господа Бога.

Нарешті я зрозуміла, що на наш бік, крім провидіння та Божої ласки, стали ще якісь сили. І поїхала додому до сина, до нашого Славка. Я малого на честь твого батька назвала В’ячеславом. Нагодувала маля, бабуня Ніна та Лєрка добре про нього дбали. Вони підтримували мене, бо знали, що так просто я тебе на той світ не відпущу. І я не відпустила. Ти знаєш, навіть Лєрку наша історія змінила. Чи то наше дитя так на неї вплинуло, чи все вкупі? Та Лєрка перемінилася, навіть зовнішньо… Каже: зрозуміла зненацька, що ніколи не пізно повернутися до себе справжньої, навіть коли тобі кажуть, що твій потяг давно пішов і ти спізнилася. Бо добратися до пункту призначення можна й іншим способом.

Сергій погладив Зоряну по голові.

— Так, іншим, — повторив луною. — Розумна дівчина наша Лєрка.

— Ага! Уявляєш, вона каже, що хоче стати дитячим лікарем, педіатром. І вона ним стане — ось побачиш. Це ж Лєрка!

Зоряна всміхнулася, кінчиками пальців торкаючись повік коханого, брів, губ, наче боялася, що її розповідь — казка, і чоловік зараз, мов хмаринка чи туман, розтане. Не розтав, навпаки був найреальнішим, бо цілував її пальці, ніжно та гаряче цілував.

— Та повернемося до моєї розповіді. Бо… Бо вранці у лікарні на мене чекали. Точніше, навіть не так.

Зоряна увійшла до приймальні й почула під кабінетом ординаторської доволі галасливу розмову. У ній брав участь і старий знайомий ескулап. Той самий, що переконував її відключити чоловіка від штучної вентиляції легенів і дати спокійно померти. Хай не мучиться.

— Ви безпідставно мене звинувачуєте, колего, в тому, чого не було. Я не перший рік у медицині, і вам відомо, якщо хворий протягом тижня не виходить із коми, шанси його повернутися з того світу мізерні.

— Що ви таке кажете? — інший голос, старший і спокійний, звучав навіть із певним сарказмом. — Та невже? Ви сам Господь чи пророк Мойсей, щоб робити такі висновки?

— Але ж, шановний, я діяв згідно з…

— Ах, заткніться, будь ласка! Я перечитав історію хвороби. Ваші дії — то суцільний хаос! Скількох людей ви вкатрупили? Щоб я навіть близько тебе тут не бачив. Узагалі таким горе-лікарям не місце в медицині, але ж куди вас дівати, коли розмножуєтеся швидше від дрозофіли?

Двері з гуркотом розчахнулися, і в коридор вискочив той банькатий лікар, червоний, мов рак. Він кинув на Зоряну злий погляд, гаркнув:

— Шо витріщилася? Твоя робота? Не могла попередити, що в тебе такі родичі? Але й вони тобі не допоможуть. Бо твій муженьок усе одно не виживе. Він — об’єкт для патологоанатомів.

— Агов, ти ще тут, свищику? — За спиною білобрисого виріс високий чолов’яга.

Зоряна не встигла й рота відкрити, як банькатий кинувся коридором до виходу, а сивочолий велетень уже трусив її за руку:

— Ви Зоряна? Дуже-дуже приємно. Я відтепер лікар вашого чоловіка Сергія. Звати мене Віталій Станіславович. А на того телепня уваги не звертайте. Заходьте, дорогенька, до кабінету, поговоримо.

Була настільки приголомшена почутим і побаченим, що навряд чи запам’ятала все, що їй говорив новий лікар. Пригадує лиш кавалки розмови.

— Ваш чоловік пережив важку аварію, він мало не загинув, і хай би що вам казав той телепень із червоним дипломом — уявіть собі, у нього червоний диплом! — так от, хай би що він вам казав — не вірте його словам. Кома — це не вирок, це захисна реакція організму в стресовій ситуації. Коли той стрес надто сильний, як у випадку з Сергієм, відбувається позамежне гальмування, і система, щоб зберегти свою життєдіяльність, вимикається. Тобто переходить на ощадливий режим. Зберігаючи тільки функціонування життєво важливих органів. Таким чином, організм сам себе рятує. Однак найчастіше він не може самостійно вийти з того стану, голубонько, і ми маємо йому в цьому допомагати. І не тільки лікарі, а й ви також. Навіть не так. Очевидно, насамперед ви. Можливо, тільки тому, що Сергій любить вас і дитину, він досі живий. Ситуацію з Сергієм, щоб вам було доступніше, можна описати так: страус заховав голову в пісок, а витягнути її з піску самостійно не може. І ми йому в цьому маємо допомогти. При мінімальних негараздах організм іще може себе самостійно «запустити», у нашому ж випадку мусить бути серйозне та ґрунтовне лікування. Надмірно сильний подразник завів мозок пацієнта в заглушку. Такий самий подразник може його з неї, тобто з коми, вивести. Приготуйтеся до довгого процесу, дівчино, то може статися завтра, може, через місяць, а можливо, через рік. Невизначеність — то найгірше, що може бути в такій ситуації.

Я розумію вас і тому попереджаю про всі ризики. Стан коми — це ніби вузенька прикордонна смуга поміж життям і смертю. Я попереджаю — може настати і смерть, і глибока інвалідизація, а може Сергій просто прокинутися, наче після сну. Таке вже бувало в моїй практиці. Пам’ятайте, здебільшого людина виходить із коми не одразу, а під впливом інтенсивної терапії і ще довго проходить лікування і реабілітацію. Те, що ви зробили вибір, я вже знаю. Мені медсестри розповіли, як вас переконували, що Сергій безнадійний, а ви продовжували вірити у життя. Що ж, дівчино люба, поборемося?

Вони стоять біля Сергієвого ліжка. Світла простора палата. Велике вікно дивиться на схід. Із висоти восьмого поверху видно пів-Львова. Біля Сергія купа різної апаратури, щось поруч рівномірно попискує.

— Сьогодні вже можна говорити однозначно, що первинним фактором, завдяки якому існує людський організм, є кровопостачання. Падає тиск, падає пульс — і ми можемо людину втратити. Наш досвід свідчить, що гемодинаміка фактично є першопричиною «запуску» будь-якого органу. Якщо органові цей кровотік потрібний, він його кличе на себе. Якщо є атрофія мозку, різко понижується кровообіг, мозок ні на що не реагує, тобто фактично нема кого рятувати. У Сергія все гаразд, Зорянко, — лікар обійняв по-батьківськи її за плечі. — Гемодинаміка в організмі стабільна, прилади це показують. До речі, це чи не єдиний об’єктивний показник реакції головного мозку Сергія. За вашим чоловіком ми наглядатимемо цілодобово. Медсестри, санітарочки робитимуть усі необхідні і медичні, і фізичні процедури. А ваше завдання, Зорянко, чи не найважливіше. Біоенергетичний зв’язок між вами та Сергієм — то доконаний факт! Щойно ми з вами зайшли в кімнату, як діяльність його мозку загострилася. Про це свідчать показники на приладах. Розмовляйте з ним. Розповідайте про події, що відбуваються на вулиці, у вашому житті, про успіхи сина, читайте. Повірте, то не менш важливе, ніж те, що роблю я.

— Знаєш, коханий, інколи в житті трапляються дивні історії.. Я не маю на увазі нашу з тобою. Бо вона найреальніша, то наче світло вдень за вікном… Є — і все! Я тільки на шостий день після сварки між Віталієм Станіславовичем і старим нашим лікарем про той випадок довідалася.

Зоряна вмовкла, наче підбирала слова… Сергій чекав.

— Усі наші вчинки, добрі чи злі, повертаються до нас. Удариш когось ненавистю — її ж отримаєш у відповідь. До чого я веду? Можливо, й помиляюся, та життя говорить, що ні, — зітхнула і продовжила: — А коли запустиш бумеранг байдужості, то що? Ех! Після розмови з Віталієм Станіславовичем той наш колишній лікар, Федір Іванович… Банальна дурна випадковість. Одним словом, він приймав душ удома… Послизнувся, впав і пошкодив голову. Тобто він також був у комі певний час, як і ти, але недовго.

— Тобто як недовго? — перепитав Сергій.

— Його дружина наполягала на госпіталізації в київську клініку, де все наче набагато краще, ніж у нас на місці, — і лікарі, й обладнання. Та це не допомогло. Він помер.

Зоряна говорила якимось безбарвним голосом. Розуміння чогось значного і разом із тим жахливо-холодного торкало серце. Невже справедливість буває такою?

— Як? — наче не вірив у щойно почуте, перепитував кохану. — То бумеранг повертається завжди?

Зоряна стенула плечима. Хтозна, але…

— Цей точно повернувся….

Віталій Станіславович тішився, як мала дитина, коли Сергій вийшов із коми. Він аж світився від щастя, слухаючи відповіді Сергія на, здається, зовсім дитячі запитання. Як його звати? Як звати бабуню? Місто, в якому він живе? Скільки йому років? Яку музику він любить? І ще купа різних питань…

За тиждень Сергій міг спокійно вставати, митися, виходити в коридор. За два він грав у шахи з Віталієм Станіславовичем і жодного разу не програв, лишень дві нічиїх, і то пан лікар якось підозріло дивився на свого пацієнта — чи не піддався той, бува. За місяць пацієнт пригадав карту зоряного неба, через два йому захотілося на роботу і кави.

— Віталію Станіславовичу, я хочу додому. Я здоровий. Ви ж бачите…

Лікар серйозно й уважно дивися на пацієнта:

— Бачу. І тому хвилююся, щоб тобі знову не стало гірше вдома. Надто мало часу минуло.

Сергій накрив своєю рукою руку лікаря:

— Не хвилюйтеся. Зі мною поруч Зоряна, і тому нічого поганого не трапиться…