Якщо подолаєш прокляття

30

Гайнелій лютував. Носився з невеликим загоном по всіх степових станах, од великих і багатих до найменших — шукав Талку.

Ззаду зловісним димом віялася суха курява. От іще чудасія! За три дні до свята Сонцестояння дощі повинні лити як з відра. Відтоді, як заворушилася земля, все переплуталось: і погода, і поведінка птахів, та й люди змінилися… Металися, нудьгували, самі не знаючи чого.

Відправив хвору Талку до родичів, а коли приїхав за нею, дізнався, що вагітна. Грім без блискавки! Раніше ніхто про це й не здогадувався: важку, її не поклали б до могили.

Звичайно, зганьбив її привселюдно, вигнав. А потім родичі почали намовляти, щоб повернув: народить десь таємно Алданова вилупка, Стратомирове сім'я, всім на погибель. Краще б дитинча з'явилося на очах, а там вирішили б, що з ним робити.

Тепер шукав пропалу Талку, а вона наче крізь землю провалилася. А чого дивуватись, коли й гори хитаються? Чаклуни прокляті, зв'язався з ними… Але Талки без їхньої допомоги не знайти. Чим доведеться платити за це чорноокій веселій Віланді? Диводан собі вже не належить, думки Гайнелія також чомусь постійно кружляють навколо чаклунки… Незбагненна, таємничоока… Це її зміїний чар? Солодкий, пекучий, шалений… То кого він шукає: Талку чи…

Почув позад себе злякане гелготіння. Озирнувся: всі дивилися вперед.

Задумавшись, він не помітив чужаків.

Неподалік шлях неспішно перетнули п'ятеро коней. Тягли за собою вози з поклажею. Поруч них ішло кілька незвично одягнених людей. А під кожним возом крутилося по кілька… священних зображень бога-Сонця! Не волоком тягли, а самотужки!

Вони їхали степом, підмостивши під своє майно лики Сонця! А бог дивився з синього неба тихо й лагідно.

Невже не тільки сузір’я на небі стали іншими, а й боги змінилися?

Попереду стомлено ступав високий чолов'яга, немолодий, зігнутий. Довгий ніс, сиве волосся, довга витягнена вперед шия. Одяг прикрашений атрибутами орачів і кочовиків. Він здивовано озирнувся.

Приголомшений Гайнелій підняв руку й махнув своїм, щоб повертали назад. А сам трохи забарився. Спостеріг, як вийняли зброю невідомі люди, почув попереджувальні вигуки, і лише тоді помчав геть.

Навздогін неслися знайомий вітер, що враз став гарячим та задушливим, і скрегіт досвідчених у мандрах коліс.

З узвишшя за всім цим спостерігали ще дві пари очей: чорні й безбарвно-сірі.

— Вони теж сполошилися, — сказав Коріель.

Диводан кивнув і додав:

— Мечі якісь криві, з такими незручно…

— Як ти можеш знати про це, не тримавши їх у руках?

Диводан знизав плечима і глянув ще раз услід незвичайному обозові та й пішов за Коріелем, який уже спускався вниз, по зарослому кущами яру. Коли майже дісталися коней, які спокійно чекали на них в улоговині, чаклун раптом насторожено озирнувся й вигукнув:

— Стережися, Диводане!

Але запізно — важкий метальний ніж уже поцілив у беззахисну спину орача. Проте не наніс смертельного удару, а лише ковзнув по шкіряній куртці та впав додолу.

Диводан рвучко повернувся.

Супротивник був надто немічним. Він вклав усю силу в кидок і впав долілиць. Диводан підійшов до нього, перевернув обличчям догори — Стратомир. Жалюгідний, скрючений. Але згасаючі очі востаннє непокірно зблиснули, рот скривився в злостивій посмішці:

— Будьте ви… прокляті… всі… особливо ти… Корі…

Диводан випростався:

— Йому можна допомогти?

— Хіба він просив допомоги? — холодно спитав Коріель і перекинув Стратомира легким доторком чобітка, — міцний чолов’яга — з тих, які й мертвими тягнуть за собою живих. Їхні прокльони можуть мати велику силу. Якщо не боронитись.

Спина Стратомира нерухомо визирала з трави. Ледь прикрита вишмаруваним землею лахміттям — а колись то був багатий одяг. На скрючених пальцях, між якими заплуталися сухі та зелені стебла, блищало кілька золотих коштовних перснів.

— Навіть золота не познімали, — іронічно мовив Коріель і відійшов.

Уже не вперше Диводанові здалося, що чаклун знає його думки.

— Це звірі його так скалічили?

— Ні, хтось із людей. Щоправда, не знаю, хто.

Диводан постояв біля розпростертого тіла ще хвильку, потім підтягнув високі халяви ловецьких чобіт і наздогнав Коріеля, який уже вперся ногою в стремено:

— А чому чаклуни не носять перстенів? І шапок…

Коріель скочив у сідло й натяг повіддя і лише потому відповів:

— Магія потребує вільних рук та непокритої голови. А готовим до роботи потрібно бути завжди.

— Робота? Чому ви вважаєте магію роботою?

— Тому що це просто навички, набуті в незвичний спосіб.

— Віланда казала, щоб навчитися чаклувати потрібні роки…

— Здебільшого. Раніше в нас було багато часу. Його руйнівна дія за певних умов уповільнювалася.

— Тому чаклуни так довго живуть?

— Тепер уже — ні. Тепер час для всіх однаковий.

— Ти теж учився кілька десятиліть?

— Чому ти такої думки?

— Багато знаєш і вмієш.

— У мене була можливість пришвидшити процес навчання. І я її використав, — як завжди, Коріель говорив рівним тоном, хоча Диводан запримітив, що його тембр змінився. З’явилось нове, незвичне для нього забарвлення.

Коні швидко понесли їх уперед. Сонце світило в спини, попереду розкинулась яскрава рівнина з поодинокими низькими кущиками. Зненацька майже з-під копит знялася в повітря зграйка наполоханих горобців.

Коріель осадив коня:

— А ти знаєш, як освідчуються в коханні чаклункам?

— Ні. Звідки?

— Не кажучи жодного слова, слід стати на одне коліно й торкнутися рукою подолу її сукні.

— А що має робити вона?

— То вже її клопіт, — чаклун потягнув коня за повід, пришвидшив рух. Відтак озирнувся й голосніше, ніж звичайно, сказав:

— Віланду не часто побачиш у сукні. Не проґав нагоди.

Диводан повільно зупинив коня. Шалено калатало серце, обличчя палало. З ним такого не було відтоді, як побіліло руде волосся та зникли веснянки. Проте, коли наздогнав Коріеля, виглядав зовні спокійним, і вони більше ні словом не перекинулися до самого табору. Чаклун прислухався до пісень, що лунали в Диводановій уяві, але хлопець, звісно, не здогадувався про це й пірнув у них з головою, не знаючи, що його супутник зацікавлено стежить за ним.