Якщо подолаєш прокляття

12

Усі мовчали. Спершу йшли заплутаними переходами: спускалися й піднімалися крутими кам'яними сходами, оминаючи холодні приміщення, де навіть сонячного дня по кутках ворушилися клаптики оксамитової прохолодної темряви. Потім довгим високим коридором з гранітних стін, що нагадував глибоке видовжене озеро.

Диводан крутив головою й роззирався на всі боки, чорноока Віланда лукаво посміхнулась:

— Цікаво?

— Дуже. Це чаклунські обереги? — тицьнув пальцем на стіну, помережану незвичайними візерунками.

— Ні.

— Про це не можна говорити? Таємниця чародіїв?

— Ніяка не таємниця. Це старовинні письмена, ось, бачиш, — вона вказала довгими пальцями на значок, схожий на павука, — цей символ означає життя. Давній напис — звернення давно померлих до своїх нащадків.

Обидва хлопці зіщулились, ніби хотіли сховатись од вітру. А Огнеслава збентежила ще більше:

— Ми покажемо й розповімо вам те, чого не знає ніхто, крім чаклунів.

— Навіщо? — тихо спитав Гайнелій.

— Дізнаєшся пізніше, — владно мовила Огнеслава.

Враз дорогу перетнув великий пес; кучерявий, дуже схожий на ведмедя, він покрутився під ногами, принюхуючись та важко дихаючи, і зник так само непомітно, як і з’явився. Нечисленні собаки степовиків скидалися скоріше на вовків…

Минули невелику білу колонаду й потрапили до маленької жовтостінної зали, де безладно висіли в повітрі й світилися білі ні до чого не прип'яті кулі, а шафи, полиці й столи були заставлені химерним чаклунським приладдям.

Тут пахло м’ятою.

Подорожні вмостилися в крісла. Віланда байдуже відштовхнула рукою кульку, поблизу якої вмостилася. Та беззвучно перемістилася й застигла на новому місці, ніби там завжди й висіла.

— Отже, — поважно почала Огнеслава, — ви вирішили підняти степовиків проти Стратомира, свавілля якого перейшло всі межі. Якщо Віланда поїде з вами, покаже кілька фокусів — люди підуть проти нього не роздумуючи. — Слово «фокус» було з лексикону чаклунів, але хлопці чомусь зрозуміли його значення.

— І чиє життя ти хочеш навзамін, о Огнеславо? — блиск бірюзово-синіх очей Диводана підсилювало біле світло.

— Не життя. Нам потрібна тільки допомога. Я хочу послати вас до Тровіка, але спершу маю вкласти у ваші голови кілька нових думок.

— А як вкладають у голови нові думки?

— За допомогою слів, — розсміялася Віланда, почувши невдале Диводанове запитання. — А як же ще?

— Чарами!

— Можна й так, тільки це не цікаво.

— Нецікаво чаклувати?!

— Та що ти знаєш про магію? Це досить копітка робота, як і будь-яка інша.

Диводан уперше почув слово «магія», але не розгубився:

— Важко її виконувати?

— Коли як.

— А коли легко? — хлопець кидав питання, наче обережно штрикав списом невідому істоту, не знаючи, чого від неї чекати, а Віланда відбивала ці випади весело, проте досить зверхньо і зневажливо:

— Коли трапляється такий наївний хлопчина, як ти.

Огнеслава злегка постукала нігтем по дерев'яній ручці крісла, даючи знак припинити словесну перестрілку.

— Отже, потрібно дістатися печери Тровіка, наймогутнішого чародія. Цей замок, — повела рукою довкола себе, — належить йому. Тровік — охоронець найбільших таємниць світу, він ще тисячоліття тому виголосив пророцтва — ще не було такого, щоб якесь з них не збулося, — а сам упокоївся в неприступній печері серед гір. Події останнього часу свідчать про наближення великої біди, про це знаємо з пророцтв. Віланда поїде до Тровіка по допомогу, їй потрібен супровід. Вам доведеться поїхати з нею. Хочу застерегти: біда насувається на весь наш світ, тільки про це ніхто не здогадується.

— Це та печера, що знаходиться за Райдужною Брамою? — спитав Гайнелій, який досі насторожено мовчав.

— Ти вгадав.

— З неї ще ніхто не виходив, — Диводан намагався говорити спокійно, але голос його тремтів, а йому так хотілося в очах Віланди бути якомога розважливішим. — Кажуть, ніби в печері живе якесь страховисько. Кровожерливе, ненаситне. Це і є Тровік?

— Я ніколи не бачила Тровіка. Швидше за все, це старезний сивий дід, адже живе він з початку створення країни Авілар. А як пройти крізь Райдужну Браму, Віланда знає.

Раптом дівчина заговорила невідомою обом хлопцям мовою, красивою, енергійною й абсолютно незрозумілою. Якийсь час чаклунки розмовляли між собою, не звертаючи уваги на здивованих слухачів, немов були самі, потім Огнеслава знову перейшла на просту говірку степовиків:

— Ми живемо в країні, яку могутні маги-чаклуни відділили від усього світу, вибудували такий кордон, який ніхто не в змозі подолати, і зупинили звичний плин часу. Вони зневажили закони Всесвіту. Призвали на поміч духів ночі. І вирішили, що пануватимуть вічно, але розсварились між собою. Почали нищити один одного. І майже всі вимерли. Ще на початку заснування Авілара прозорливий Тровік попереджав усіх про лихо, яке може статися. Його пророцтва ви бачили викарбувані на стінах галереї, якою ми йшли сюди. А тепер, згідно з пророцтвом, настала переломна мить. І схоже, тільки сам Тровік зможе зарадити лиху. Насмілимось його потурбувати. Інакше всім доведеться загинути.

Зеленоока красуня змовкла, обвела поглядом усіх присутніх і далі вже байдуже дивилась на променисті переливи браслета на своєму зап’ястку.

Диводан знову отямився першим:

— Як це — час зупинився?! Він іде!

Огнеслава силувано усміхнулась, оглядаючи свою руку:

— Ти можеш це довести?

Орач кивнув головою:

— Запросто! Час іде, бо осінь змінює літо, а за нею приходить зима…

— Люди народжуються й помирають… — схвильовано додав Гайнелій.

— Саме так! — піднесено підхопив Диводан. — Сонце сходить і заходить, дерева ростуть, вода тече…

— Вода тече, а час — ні, — Віланда глянула на хлопців із мстивим задоволенням. — Рухається лише його частина, яка завше повертається у початкове положення.

— Але ж так і має бути?

— Час має рухатися по спіралі, виток за витком, підійматися вище й вище, як гадюка забирається на дерево, — Огнеславі набридло пояснювати, й вона замовкла.

— Я бачив, як лісовий полоз обкручувався навколо стовбура. Колись час рухався саме так?

— Він зараз рухається по спіралі в усьому світі, крім нашого закутка.

— Авілара?

— Авілара вже немає, на його місці розпростерся дикий степ.

— А є інші країни? Інші світи?

— Є. І багато.

— Де?

— За межею.

— Чому ж ми про них не знаємо?

— Бо туди майже неможливо потрапити.

— Оце так! — Диводан до того розхвилювався, що вдарив кулаком об коліно. — Я пробував перепливти річку й мені не вдалося. Але чому ти кажеш «майже», «майже неможливо», прекрасна Огнеславо? Хтось-таки зміг?

— Зможе, якщо захоче.

— Хто?

— Той, кому написано на роду.

— То, може, він ще й не народився?

— Схоже, що вже народився. І давно. І він про це знає, — з серцем мовила чаклунка, зловісно посміхаючись, тож хлопець навіть не наважився запитати, про кого йдеться.

Між тим у розмову втрутився Гайнелій.

— А чому чарівна Віланда не може поїхати до печери зі своїми прислужниками? — неспішно поцікавився він.

Диводан підскочив:

— Справді! Чому?

Віланда зітхнула:

— Наші прислужники — чудові виконавці наказів. І не більше. Самі зроду ні до чого не додумаються. За Райдужною Брамою на нас чекатимуть несподіванки. Та й дорога туди дуже небезпечна.

— Небезпечна? Для тебе? Хіба ти чогось боїшся?

— Боюсь, що мені можуть зашкодити два дуже вправні чаклуни. Бо одному з них не до вподоби Тровікові пророцтва.

— А що станеться, якщо вони здійсняться?

— Життя стане іншим.

— Кращим?

— Не знаю. Просто іншим.

— А раптом стане гірше?

— Гірше не буде, — суворо мовила Огнеслава. — Ми живемо, наче в льосі. Погляньте, що діється: віками нічого не змінюється. Навіть погода щороку однакова. Ви живете точнісінько так, як ваші діди і прадіди.

— Мабуть, цього хоче Бог-Сонце, — Диводан заговорив якось невпевнено й сам здивувався — чому?

Огнеслава помітила його вагання й посміхнулась.

Віланда встала. Зайшла за крісло, зупинилась і сперлася руками на його спинку.

— Час, знищуючи себе, дає життя всьому живому. Своїм життям Сонце також має завдячувати йому, — мовила вона, карбуючи кожне слово.

Від такого богохульства Диводана пересмикнуло, він скоса глипнув на Огнеславу, але та й оком не змигнула. Лише злегка розтягнула кутики уст.

Хлопець важко зітхнув, неспокійно засовався у кріслі. Спина затерпла від довгого сидіння, але підвестися, як Віланда, не наважувався.

Гайнелій знову спрямував розмову в потрібне йому русло:

— Одного з чаклунів, що виступає проти Тровіка, звати Вельф, він свого часу допомагав Стратомирові?

— Саме він.

— У такому разі ви допоможете мені підняти народ проти Стратомира, і я піду з вами до печер з віковічними страховиськами. А ти як, Диводане?

У відповідь рудий хлопець лише знизав плечима:

— А що мені залишається робити?

Віланда заплескала в долоні, і в усіх куточках зали полинув сріблястий дзвін, зазвучала журлива мелодія, яку, Диводан був певен цьому, тисячоліття тому вважали веселою…

Уночі він довго не міг заснути, усе згадував давні розмови з бабусею:

— А чи правду кажуть, що ще одна дівчина з нашого роду колись дуже давно втекла, як і Огнеслава?..

— Давно… Ніхто цього вже не пам’ятає. Згинула без сліду.

— І Огнеслава про це знала?

— Знала, пояснювали ж їй, що на чаклуна й поглянути небезпечно…

— А вона?

— Затуляла обличчя руками й не сперечалась.

Диводан намагався уявити, як затуляє обличчя впевнена в собі, сяюча й прекрасна, мов далека зоря, Огнеслава, — і не міг, вона здавалася йому надто величною.

Згадав, як спитав у бабусі, чи схожий він на Огнеславу. Стара довго дивилася кудись повз нього. Мовчала.

— Ну хоч трохи? — перепитав нетерпляче.

— Волосся в неї таке, як і в тебе, — тихо мовила старенька. — Вона така ж метка й весела була. Але ви зовсім несхожі.

Від цих спогадів стало ще сумніше.

З боків наче стискали важкі камінні стіни — і повітря тяжко лягало на груди.

Диводан зітхнув. У животі забурчало. Нагодували їх добряче. А коли немолода кирпатенька служниця подавала на керамічних тарелях (Диводан і сам умів такі робити) смажене м'ясо та овочі, розчаровано запитав у неї:

— А які пундики чаклуни їдять?

— Звичайні, — прислуга показала великі рідкі зуби. — Тільки спершу їх зачаровують.

— Навіщо?

— Вони ж живуть в іншому часі.

— О Сонце! Ви ніби всі зговорилися. Усе про час та про час! У мене вже вуха болять і голова пухне.

— А ти не думай про це, то й голова не болітиме, — доброзичливо мовила служка.

А як про таке не думати? Перевернувся кілька разів. Прислухався. Гайнелій, лежачи під стіною з протилежного боку, тихенько посапував.

Знадвору долинув тихий спів. Хлопець нечутно підвівся й підійшов до невеличкого шестикутного віконця, обплетеного мереживом рослин. Тоненький ріжечок місяця тьмяно світив угорі, проте постаті чотирьох служниць було добре видно на тлі височенного муру. Троє з них сиділи на масивних зубцях, а одна стояла. Вони співали дивну пісню, її Диводан знав, вона була про кохання, але мелодія… Дуже нагадувала передзвони, що їх чув у чаклунській світлиці. Причім кожна з жінок співала її по-своєму, вони немов плели одну сорочку з ниток різних барв. Голоси розходилися, розпадалися, а в кінці зливалися воєдино. Наче кілька сопілок грали одну мелодію, але кожна на свій кшталт. Уявив, як звучала б вона у нього… Та якби ще додати ріжок, на якому грають степовики…

Відчув, ніби в руках тримає свою сопілку. Перебрав пальцями в повітрі — зітхнув за втратою та вирішив обов'язково зробити нову…

Раптом до жінок підійшло двоє хлопців, пісня урвалася, почулася тиха розмова.

Диводан ще довго стояв біля вікна, все чекав, що співатимуть. Але челядь справляла посиденьки й не думала грати нових пісень. А йому вже марилась нова музика — спліталась з кількох мелодій, пульсувала, завмираючи. Як кров, що застигає, холоне в жилах людини, яка втрачає останні сили. Чомусь йому здалося, що це не так уже й страшно, а навіть красиво й захопливо…