Вулиця Червоних Троянд

СРІБЛЯСТЕ МАРЕВО

Прислухаючись до тиші, що огортала мене, я довго не наважувався розплющити очей. У роті пересохло. Хотілося пити. Плече неначе припікали вогнем.

Я повільно розтулив важкі повіки. Прямо переді мною, на стіні з дерев’яних колод, товстих і необтесаних, висів ручний кулемет. Здається, землянка. Двері розчинені навстіж. За дверима вітрець погойдує зелені крони гінких верб. Сивий бородатий дід і два молоді хлопці проїхали повз землянку верхи на конях, у діда за спиною висів автомат. І ще я вгледів за дверима блакитне й глибоке небо і яструба, що непорушно висів у прозорій далині.

І я пригадав усе…

— Де зошит?! — Крик, вихопившись із моїх грудей, ударився об стелю землянки.

На мою голову лягла чиясь шорстка, велика й тепла рука, від неї пахло тютюном і наче металом. Я скосив очі. Побачив молоде, засмагле обличчя, родимку на щоці й чорні, як тернини, очі. Зелена сукняна гімнастерка перехрещена ремінною портупеєю, над кишенею — орден Червоного Прапора.

— Що тобі, хлопчику? Очуняв-таки… Болить плече? А ти лежи, не ворушися. Потерпи. Рана в солдата — діло почесне. Твоє щастя, що наші партизани, розвідники, попливли тієї ночі на лівий берег, — неквапливо заговорив чоловік з орденом, вкриваючи мене шинелею. — Витягли з води біля бакена ледь живого. Рука у тебе прострілена. Як не втопився — просто диво.

— Де зошит? — прошепотів я, намагаючись скинути з себе шинелю.

— Який зошит, дурненький? Дякуй, що хоч сам живий лишився. Фашисти таку стрілянину зчинили… Ти з того берега? Що там сталося, чого вони тоді вночі як показилися? Розвідники доповідали мені про пожежу…

Мене почало тіпати, як у пропасниці. Я хотів скочити з нар, борсався під шинелею, й одна думка невідступно свердлила мозок: «Зошит… Де зошит? Де?..»

І тут, усвідомивши нарешті, що зошита у коленкоровій палітурці біля мене немає, що його вже немає взагалі, бо він зник у розбурханих хвилях, я закричав не своїм голосом і захлинувся — пінястий водяний вал накотився зненацька з чорнильної темряви, підхопив мене і поніс у безвість…

Він вийшов з очерету несподівано і став, дивлячись на мене великими сірими очима. На вибіленому сонцем чубі блищали краплини роси і рудів очеретяний пух. Короткий і глибокий шрам над лівою бровою трохи перекошував його обличчя, і, мабуть, тому воно мало дивний вираз. На парубкові була сіра полатана сорочка, сині у смужку закочені вище колін штани. І скринька. Невеличка дерев’яна скринька, що висіла на ремінці через плече.

Ще мить, і я чкурнув би геть, не розбираючи дороги, бо граната обпекла мою долоню. Я з жахом згадав, що тримаю її у руці, не встиг сховати за пазуху. І якби я дременув, то так ніколи й не став би свідком тих дивних подій, що неждано розгорнулися і приголомшили багатьох людей своєю незвичайністю.

Не втік я тільки тому, що зрозумів: хоч він і дивився на мене, яле не моя постать привернула його увагу. Погляд його був спрямований поверх моєї голови, у бік дороги, туди, де щойно спинилися три машини — одна низенька, легкова, вкрита, наче жаба, сіро-зеленими плямами, та ще два грузовики, навантажені якимись ящиками. Видно, щось трапилося, бо німці сновигали біля машин і горланили. Аж сюди, до річки, долинали їхні сердиті голоси. Здавалося, він прислухався до тих голосів і перебирав пальцями, що лежали на дерев’яній скриньці. Я помітив, що його очі стали раптом холодні й непроникливі.

Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.

— На повозці взяв? — Він кивнув у бік очеретів. — З цим не жартують, бовдуре!

Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й справді узяв на повозці, там, в очеретяних зарослях. То була «моя» повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер навідувався туди щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши в намулі, — новенька військова хура з кованим обіддям. В очеретах залишили її під час відступу червоноармійці.

На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка, парусинова торбинка, а в ній — кілька гранат. На дні хури під сіном я знайшов білу бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком запалів для гранат.

Ще була на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене справжнім скарбом. Ще в п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.

Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати цікавили мене тепер більше.

Проте «моя» повозка була вже не зовсім моєю — про неї знав і він, цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.

— З цим не жартують, — повторив він, — ступив крок уперед і миттю вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він наче забув про мене. Його погляд, як і хвилину тому, прикували машини, що стояли біля містка.

Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них вовтузяться і сваряться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори. Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами, повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе марево усе ще висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця міріадами дивовижних сніжинок.

Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс і обережно крутив на скриньці пластмасовий диск.

В його сірих очах тепер танцювали веселі бісики.

— Ти де живеш? — підвів раптом він голову і глянув на мене так, ніби щойно помітив.

— Коло лікарні, — збрехав я.

— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіоантену. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?

У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не потішило його. Він нахмурився.

— А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі «цивілізовані» типи, — голова його хитнулася у бік дерев, за якими щезли німецькі машини, — не розуміючи нашої юної психології, дарують за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою немає ніякої потреби.

Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.

Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах, розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись, підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов пасічник Данило Різниченко, хата якого стоїть над самим урвищем…

Незабаром старий заговорив, начебто до нього з Донбасу небіж прийшов. І хоч у селі добре знали, що то за небіж, уже взимку сільський поліцай, п’яничка, на прізвисько Тади, бо він говорив «тади я пішов», «тади я сказав», приплентався якось до Різниченка на подвір’я і почав прискіпуватися, що то за парубок з’явився в нього, звідки він та хто. Пасічник виніс йому глечик самогону і макітерку меду. Тади нахильці видудлив півглечика, медом закусив, заспівав, почав стріляти граків на деревах і загубив десь затвор від карабіна. Коли повертався додому, було вже поночі, послизнувся та й загув з урвища вниз, на лід. Ранком наткнулися на нього, а поліцай уже не дише. Подейкували потім люди, нібито воно трохи не так було, що не дідько кинув п’яного Тади з кручі, а таки старий пасічник підсобив йому. Проте, зійшовшись на тому, що «собаці — собача й смерть», односельці припинили непотрібні балачки, і про Тади вже ніхто не згадував. На його місце призначили глухуватого і сумирного діда Самійла. Йому теж не поталанило: гранатним запалом відчикрижило пальці. Після того новий «шуцман», як вогню, боявся гвинтівки, яку йому видали в районі, і навіть іржаві бляшанки з-під консервів обминав. Ще й інших повчав: «Врем’я воєнне, де вгледиш металічеське щось або ж, к приміру, жилізо, руками не торкайся. Там, де хронт пройшов, всюди розкидано різну амуніцію, тобто супризи…»

Той самий пасічників «небіж» і стояв зараз за крок від мене з дивною скринькою на ремінці.

— Тебе як звати? — спитав він.

— Петько, — ще раз збрехав я. Він засміявся.

— Дивак-чоловік! Який же ти Петько? Ти ж справжнісінький Андрій. Боїшся, мабуть, за оцю іграшку? — Він ляснув себе по кишені, що віддувалася від моєї гранати. — За це будь спокійний, я мовчатиму, як риба.

Так я познайомився з Юрком-ленінградцем, як називали його на кутку, де жив Данило Різниченко.

Я сидів під грушею і клепав тітчину сапу. Над парканом виткнулася білява голова. Юрко-ленінградець помахав мені рукою.

— Що збираєшся робити увечері? — запитав він, і я помітив, як пульсує у нього над бровою червонястий шрам.

Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу вкладатися спати.

— Знаєш що? — сказав я Юркові. — Як стемніє, сходимо за міст, на баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.

— По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.

Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленінградця є до мене діло! Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не зважав на них, та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм приятелям — кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому сімнадцять тільки сповнилося, так у Німеччину забрали…

Я очікуючи дивився на Юрка-ленінградця, ладен зробити все, що тільки він забажає.

— Коли добре стемніє, приходь до повозки в очереті, — сказав він. — Чекатиму.

І пішов.

Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може, він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше, тому й не хотів ось так, відразу на відвертість. А зараз має щось на думці. От коли б будинок коменданта — гранатами!.. Комендант, гадюка фашистська, бив палицею всіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці, а не на роботі. Він жив у школі, у сусідньому селі на березі річки. Якщо вночі взяти човна, то за течією — навіть веслувати не треба — можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав добре.

У затоці тихо шелестів очерет, пахло ряскою й оситнягом. Скинувши штани, я намотав їх на шию й обережно ступив у теплу воду. Ноги грузли в замулене дно. Знизу забулькало. Сполохано пролетіла над головою дика качка.

Юрко-ленінградець сидів на повозці і, звісивши ноги у воду, смоктав цигарку. Я став на колесо, сів поряд з ним, одяг штани. Почорнілий від дощів брезент, яким було вкрито радіостанцію, лежав збоку жужмом. Металевий сірий ящик тьмяно відсвічував проти місяця скляними очицями незнайомих приладів.

— Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? — спитав Юрко і кинув недопалок у воду.

Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?

— Зрозуміло, — хитнув він головою. — Зараз ми з тобою візьмемо цю річ, — його рука лягла на радіостанцію? — і перенесемо на берег. Я сам пробував, та важка, хай їй всячина.

— Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення? — розчаровано запитав я. — Я хотів відкрутити тут дещо, та шкода було псувати.

— Цього я й боявся, — в Юрковому голосі почулася стурбованість. — Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну, взяли?

Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик — він таки був важкенький. Повільно побрели до берега.

Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас перестрів старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.

— Несіть у хату, — кинув старий і пішов до своєї мазанки, що тулилася край урвища. Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на лижвах униз, аж на кригу замерзлої річки.

Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку, чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.

Старого ми трохи побоювалися. Високий, схожий на цигана, з чорними густими бровами, він завжди ганяв нас з подвір’я бригади…

Ми занесли радіостанцію у сіни. З сіней одні двері вели до комірчини, там горів каганець. Біля низенького тапчана, де, мабуть, спав Юрко-ленінградець, стояв широкий дубовий стіл. Він був завалений мотками дроту, купами блискучого металевого дріб’язку, неначе тут розпотрошили з десяток радіоприймачів. Гостро тхнуло бензином. Тим, добре вже відомим бензином, що його іноді вимінювали для запальничок у німців на сало та яйця. Рожевий і якийсь неначе сухуватий, він швидко випаровувався й охолоджував шкіру, коли потрапляв на руку. Мабуть, бензин було налито у пляшки, які я вгледів біля тапчана під стіною. На столі також стояв примус, лежав мідний паяльник, безладно було розкидано плоскогубці, викрутки, напильники — різний дрібний інструмент, яким я теж залюбки майстрував удома, завжди воюючи з цього приводу з моєю тіткою: ми з нею лишилися удвох після того, як батько пішов на фронт.

Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив у сінях примус і нагрів паяльник. Присів біля радіостанції і наказав подати каганець. Я присвічував, а він швидко і вправно зняв задню стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів. Відпаявши, вийняв із черева радіостанції близько півтора десятка різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав:

— А цей мотлох викинемо геть, — і недбало штовхнув ногою скалічену радіостанцію.

Я ні про що не розпитував. Ми знову поклали металевий ящик на брезент, спотикаючись у темряві, зійшли вниз до берега. Полетіли бризки, радіостанція булькнула у воду.

У траві цвіркотіли коники. Над степом висіло пекуче сонце, парило, як перед зливою. Дорога звивалася між Козацькими могилами, тяглася сірою стрічкою до далекого виднокраю. Юрко жував стеблину й задумливо дивився в небо. Перед моїм носом сновигали великі руді мурашки. Я спостерігав за їхньою метушнею. Біля нас стояла у траві дерев’яна скринька. Але то була вже не та, маленька, на ремінці, яку я бачив у руках Юрка-ленінградця в день нашого знайомства. Ця скидалася на велику поштову посилку, оббиту металевими пластинами. Зверху виднілося кілька перемикачів і блискучою мітелкою їжачилася антена, спаяна з безлічі тонких сталевих дротинок.

Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією, кинутою в річку, Юрковою майстернею в хатині старого пасічника та нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до второваного тракту, а не кудись в інше, затишніше місце?

Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут, неподалік від дороги. Чувся недалекий шум. Він швидко наростав. Я звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин, важких, тривісних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах, простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів, котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною, таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.

Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися — якось раптово зламався їхній стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею, врізалися одна одній радіаторами у кузови. Брязкіт металу чувся серед німотної тиші — мотори затихли, як по команді.

Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло, а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще більше почервонів.

З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії та офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини це сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше, ніж інші…

Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не зрушила з місця. Чути. було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини ж стояли як укопані. Мотори мовчали. Німці збилися біля автоколони в юрбу і тихо, ніби злякано, гомоніли. Деякі водії засунули голови під капоти. Високий офіцер, поблискуючи проти сонця окулярами, йшов уздовж нерухомих машин і на ходу щось записував у блокнот. Лише кілька солдатів, байдужих до всього, поскидали мундири і розляглися осторонь на траві, прикладаючись до своїх баклажок.

Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що спинилися біля мосту, і Юрків погляд. Він дивився на них поверх моєї голови, не помічаючи гранати в моїй руці. На якусь мить мені стало трохи моторошно, по спині поповз холодок.

— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?

— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої нерухомої автоколони.

За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й легкові автомобілі…

Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.

Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі мотоциклістів промчали офіцери, загортаючись від куряви у плащі з пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка довелося йти пішки — мерседеси так і зосталися збоку шосе, куди їх гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги приземкуватий бронетранспортер, що йшов слідом за мерседесами.

Усе, що рухалося за допомогою моторів, біля нашого села ніби наштовхувалося на невидиму стіну й не могло подолати її. Поміж людьми точилися різні балачки. Одні казали, що у німців не вистачає пального і вони змушені кидати свої машини де прийдеться, інші гомоніли, начебто фашистська техніка не витримує нашого клімату, треті натякали, що тут не обійшлося без радянських парашутистів-десантників, що висадилися у плавнях і якимось таємничим способом псують чужинцям-окупантам мотори…

А старий Данило Різниченко хмурився. Особливо спохмурнів пасічник після того, як за річкою упав і згорів літак. Ніколи не забуду тієї хвилини і того виразу обличчя Юрка-ленінградця. Ми з ним сиділи у розбитому вітряку, що стояв на пагорбі за колгоспним садом. Крізь дірку у покрівлі виднілися білі легкі хмари. «Рама» з’явилася о другій годині — вона прилітала вже кілька разів і щодня в один і той же час. Двохвостий літак майже застиг у небі, гув одноманітно й нудно. Юрко казав, що «рама» прилітає сюди не просто так, німці пробують розвідати небезпечний район з повітря і вивчають місцевість.

Поглядаючи на літак, Юрко з хвилину чаклував над своєю скринькою, крутив важелі. Поспіхом запаливши цигарку, поклав руку мені на плече, стиснув щосили. Та я не відчував болю — «рама» в ту мить гойднулася, гул у небі обірвався; літак став на крило й почав падати. Десь здалеку, з-за ріки, вітер доніс розкотистий грім, чорна квітка диму розпукла над зеленим оксамитом плавнів. Юрко, немовби статуя, і я теж стояв, боячись поворухнутися, вражений водночас і простотою, і неймовірністю того, що сталося за якусь долю секунди. Мені здалося, що це сон. Але над головою тихо рипіли поламані крила вітряка, над плавнями здіймався чорний дим, а Юрко-ленінградець стояв збоку з цигаркою в зубах.

Від протягу з цигарки посипалися іскри, я зойкнув, схопився рукою за припечену щоку — ні, все це мені не снилося. І я раптом уявив собі десятки сотні літаків з чорними хрестами на крилах. Вони пливуть на тлі білих, залитих сонцем хмар, і все навкруги замовкає від їхнього зловісного ревіння; не чути пострілів гармат, не лунають черги зенітних кулеметів, а фашистські літаки, зненацька перевертаючись у повітрі, падають один за одним униз, горять на землі безліччю смолоскипів… Я поглянув на Юрка, і мені здалося, що його сірі задумливі очі бачать у цю мить таку ж саму картину. А може, вони бачили те, про що я не міг і подумати…

Того вечора ми ліквідували майстерню у пасічниковій хатині. Все, що було в комірчині, перенесли до берега й закопали під урвищем. Коли повернулися до хати, у кімнатних сутінках я впізнав нашого фізика Федора Івановича. Він сидів на ослоні, затиснувши між колінами свої милиці, а навпроти стояв старий пасічник. Надворі шумів вітер, швидко хмарилося. Спалахували далекі блискавки.

— У селі з’явилися німці, переодягнені в цивільне, — сказав учитель. — Мені здається, Юрію Павловичу, ви були необачні, не слід було робити таке кладовище німецької техніки в одному місці.

Юрко-ленінградець промовчав. Потім заговорив:

— Сам не сподівався, Федоре Івановичу, що все так швидко прогресуватиме… В інституті, в Ленінграді, ми билися над пульсатором два роки. Рішення народилося тут і так раптово. З матеріалів, які ви передали мені, вдалося змонтувати лише модель пульсатора на одну сімдесяту потрібної практичної потужності. Сфера його дії була обмежена, але принцип залишався той самий: все залежало від складу синтетичного бензину, що його виготовляють німецькі фірми, чи іншого палива для двигунів внутрішнього згоряння плюс структури металу моторної групи машин. Коли я вперше випробував пульсатор на трьох машинах біля мосту, його потужності вистачило лише на те, щоб заглушити мотори на дві-три хвилини. Реакція металу на бензин швидко припинялася, пальне відновлювало свої хімічні якості. Німці трохи понервували й поїхали далі. Коли ж я натрапив в очереті на ультракороткохвильовий випрямлювач і зняв з нього кілька вузлів — модель перетворилася на потужний пульсатор з широким діапазоном дії. Звичайно, німецькі спеціалісти можуть добрати, в чому справа, але від того легше їм не буде. Докорінно змінити структуру бензину неможливо, а будь-які комбінації у складі металу для моторів ми завжди врахуємо і робитимемо потрібні поправки на молекулярне реагування пульсатора.

— У мене два класи церковноприходської школи, — обізвався Данило Різниченко. — Вашої мудрості не збагну, але знаю одне: як війна скінчиться, тобі, Юрію, живому пам’ятник поставлять у нашім селі на вигоні. А зараз треба до своїх якнайскоріше пробиватися. Кажуть, у плавнях партизани з’явилися. До них, звичайно, ближче, ніж до фронту…

— Чутки ширяться, але може статися, що у партизанів немає зв’язку з нашими за лінією фронту. Тоді як? — промовив Федір Іванович.

— Тоді знову до фронту… Чи дійду — ось заковика. Я не про себе думаю. Тільки б донести до наших і передати те, що зроблено, — Юрко заходив по кімнаті.

— Еге ж, — сказав пасічник. — Якщо по совісті, то тебе в таку далеку дорогу і посилати б не слід, берегти тебе треба. Та тільки компанія підібралася в тебе, Юрію, не стройова. Один костури тягає, — він кивнув у бік учителя, — другий хіба що біля бджіл дибати здатний, а третій — дитина ще…

— Хто, я — дитина? — Мене підкинуло, як пружиною. — Та я куди завгодно…

Гостре, як спалах блискавки, світло вдарило у вікна хатини й залило кімнату, комин печі, стіни, поглинуло в себе жовтуватий язичок каганця, вихопивши з мороку обличчя старого пасічника, Федора Івановича, Юрка-лекінградця.

— Німці! — скрикнув Федір Іванович і вхопився за милиці.

Різниченко відіпхнув Юрка від вікна, хрипло гукнув:

— Тікай, Юрію, це за тобою вони… Рознюхала-таки, сволота!

У мене почали цокотіти зуби. Наче крізь туман бачив: ставши на коліна, Юрко вихопив з-під припічка автомат і три гранати — ті три гранати, що лишилися на дні повозки в очеретах. І автомат був той самий, тільки вже з диском.

У двері загупали. Почулися голоси. Гримнув під вікном постріл, другий… На подвір’ї у світлі фар снували, метушилися постаті.

— Ось зошит… Чуєш? Візьми! — Чиїсь руки штовхнули мене в комірчину, до вікна, що виходило на городи. Голос Юрка-ленінградця, невидимого в темряві, заглушував стукіт прикладів у двері. — У цьому зошиті все, що треба… пульсатор… розрахунки. До фронту йди, передай… Там і моя адреса. І прізвище… Ну, стрибай! Скоріше!

Під хатою гримнув вибух, я присів, притискаючи зошит до грудей. Юрко підхопив мене, підняв, і крізь постріли, що краяли ніч, я почув брязкіт скла, щось боляче ударило в спину, і я зрозумів, що падаю надвір разом з віконною рамою. Відразу ж мою шию стиснули так, що перед очима попливли зелені кола. Чиїсь пальці, наче закостенілі від напруги, вгрузли у моє горло.

— Ферфлюхт… Русіше швайн!

Задихаючись, я рвонувся усім тілом і вп’явся зубами в ці пальці — вони на мить розм’якли. Ламаючи колючу дерезу, я покотився з кручі вниз до очеретів, не випускаючи зошита з рук. Все пішло обертом: і небо, і вода, в якій видно було відблиски кривавої заграви. Вже коли плив, почув скажений стукіт автоматів. Крізь очерети виднілося палахкотливе багаття над урвищем — то горіла хата старого пасічника. Хвилі котилися назустріч, ударяли в обличчя. Я плив, тримаючи зошит у зубах, загрібаючи лівою. Щось важке звалилося раптом на плече, права рука миттю отерпла. Темна стіна насунулась на мене і закрила грозове небо. Я відчув, що хвилі змикаються над головою, хотів ковтнути повітря, і тисячі голок укололи мої легені.

Рвучкий вітер напинає сорочку, приємно холодить щоки, шию, груди. Палуба пароплава злегка здригається, пінястий слід кипить позаду і розбивається об хвилі. Вітер несе дрібні, як пил, краплини. Юрко міцно вхопився за свого брилика, не відриваючись, дивиться на далеку лінію берега.

— Тату! Тату! — Юрко показує на оповиту імлою смужку землі. — Ти там жив, коли був маленький?

— Я був більший від тебе.

— А де ж річка?

— Річки вже немає. Бачиш — тепер тут море.

— А твоє село?

— І села вже немає. Тільки море. І кручі. І кручі…

Ми з Юрком стоїмо на палубі і дивимось туди, де видніється берег, І не віриться… Не віриться, що все те було: непорушні німецькі машини, «рама», що хилиться на крило, падає у плавні, хатина над урвищем, охоплена полум’ям, ніч, постріли і… зошит у коленкоровій палітурці. Може, мені примарилось тоді? Може, то був сон?

Ми прислухаємось до плескоту хвиль за бортом. Там, де море зливається з небом, підіймається густа хмара. Буде дощ. Я знаю — буде, бо кляте плече, в якому й досі сидить куля, завжди ниє на негоду.

Сині кручі віддаляються від нас. А низько над водою летять і кигичуть чайки.

ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД

З чверть години він топтався біля собору святого Антонія, присідав, клацав затвором фотокамери. Потім запалив сигару, неквапно перейшов на протилежний бік вулиці і попрямував униз, до набережної, де плюскотіли на гранітних приступках каламутні хвилі з райдужними плямами нафти.

Галей ішов за ним.

Капелюх із пером та синій плащ виднілися весь час попереду. Перехожих було небагато, Галей не боявся загубити з поля зору його приземкувату постать.

Біля кафе «Мідна підкова» він зупинився. Постояв, наче роздумуючи, а може, пригадуючи щось, — і рішуче штовхнув двері. Галей чекав на нього під каштаном на тротуарі. За склом широкого вікна видно було його обличчя: ніс із горбинкою, товсті губи, коротке сиве волосся.

Нічого, крім нетерпіння, Галей не відчував — ні злості, ні ненависті, почуття притупилися, пригасли. Одне нестримне бажання штовхало Галея: йти за ним слідом, йти, доки він, нарешті, прийде кудись. Про те, як буде діяти далі, Галей просто не думав.

Годину тому, проходячи повз колонаду оперного театру, Галей мимохідь поглянув на автобус якоїсь туристської фірми. Величезна, як вагон, машина щойно зупинилася. І Галей побачив його. Він виходив з автобуса. Чому виходив лише він, а більш ніхто з пасажирів, крім нього, не вийшов, Галею було байдуже. Вгледів його і одразу ж упізнав. Усе інше не мало значення. Упізнавши, рушив слідом за ним.

Біля готелю «Атлантик» Галей наздогнав його і майже порівнявся з ним. Прозорі двері закрутилися, розкидаючи снопи сонця. Доки Галей, мружачись, проходив через вестибюль, синій плащ уже замаячив біля ліфта. Хлопчик у піджачку з позументом відступив убік, пропустив Галея і на льоту вхопив чайові — за те, що затримав на кілька секунд кабіну.

Тепер вони стояли поряд. Він ковзнув по обличчю Галея байдужим поглядом. Його очі неначе вицвіли, він постарів, дуже змінився на виду за двадцять п’ять років. Дивуючись із власного спокою, Галей нібито збоку, як непричетна до всього людина, спостерігав за чоловіком у тірольськім капелюсі. І за собою також.

Ліфт зупинився на вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому поверсі. Портьє подав ключа. Коли він відімкнув двері, Галей йому не дав зачинитися зсередини.

Побачивши Галея на порозі, він поблажливо усміхнувся, видно, чекав вибачення за помилкове вторгнення в чужий номер.

— Вас іст дас?[19]

Галей ступив крок уперед і сказав:

— От ми й зустрілися.

— Тут якась помилка, мосьє. Не маю приємності знати вас, — мовив він стримано.

Голос у нього залишився той самий, цей баритон запам’ятався Галею на все життя…

— Помилка? — Галей причинив двері. — Ні, не помилка. Просто випадковий збіг обставин та й тільки.

— Мосьє, ви заблукали. В цьому номері мешкаю я, я один і більш ніхто. — Він підвищив тон.

Галей кивнув.

— Тим краще. Ми поговоримо спокійно.

— Ага… Розумію. Але, мосьє, мушу вас запевнити, що ви даремно витрачаєте час. Я — іноземець, перебуваю у вашому місті як турист. Мої папери в порядку. Якщо ви із поліції, то можу додати: контрабандою не займаюся, вашому відомству немає підстав тривожитися…

— Заткни пельку, Штуленце! — сказав Галей і побачив, як він сполотнів.

— Не розумію, мосьє, чому раптом…

— Сядь!

Товсті губи вмить стали безбарвними, затремтіли. Галей узяв його за барки, — щось луснуло, — жбурнув у крісло.

— Мосьє, як ви смієте?..

— Замовкни! — Галей стояв перед ним. Уже не було байдужості, в тілі напнулися і забриніли тугі струни. Саме цього Галей боявся — щоб не розгулялися нерви, — але вгамувати їх не було сили. Глухо промовив, нахиляючись: — Уважно придивися, Штуленце, не дурій від страху. Ну то як, упізнав мене?

У чоловіка, якого Галей назвав Штуленцем, по щоках і підборіддю збігали краплини поту. Але він не впізнавав… Галей бачив, що той не пам’ятає його. Та не мав сумніву: пригадає, от-от пригадає.

— Я гукну портьє… Що вам треба від мене, хто ви такий?

— Два роки тому я прочитав у газеті про одного дивака, який начебто марить відкрити джерело «абсолютної енергії» і заради цього пускає на вітер величезні кошти. Його звати Мельцер. Чуєш? Мельцер! Так-от, Штуленц. Я хочу знати адресу Мельцера — місто, вулицю, квартиру, телефон. Повну, точну адресу! Маєш три хвилини на і роздуми. Три хвилини й ані секунди більше!

Аж тепер він по-справжньому відреагував на слова Галея. Такого обличчя, мертвого, без кровинки, Галей ще ніколи не бачив. Можливо, у нього було хворе серце. Йому забракло повітря, він його хапав, хлипаючи відкритим ротом, доки, нарешті, вичавив із себе:

— Ти… ви помиляєтесь, я не знаю ніякого Мельцера…

— Питаю востаннє: його адреса? — Галей випростався.

І в цю мить Штуленц упізнав…

— А-а-а-а!..

Короткий крик відчаю, крісло від’їхало вбік. Як бугай, головою вперед, він кинувся на Галея.

Майже інстинктивно Галей ударив знизу вгору. Капелюх з пером покотився по підлозі. Голова Штуленца смикнулася, він поточився, силкуючись ухопитися за що-небудь, і майже повис на шторі, що затуляла двері на балкон. Знадвору в номер війнуло свіжим повітрям.

Те, що було потім, Галей погано пам’ятав. Лише у коридорі, куди він, хитаючись, вийшов, до нього повернулося сприйняття навколишнього. Він бачив переляканого портьє, чув голоси людей, крутив телефонний диск, а перед очима, наче з туману, випливали й розгорталися панорамою картини давно минулого…

Вони сиділи в кафе «Мідна підкова». Поміж порожніми столиками походжав старий бармен, для годиться помахував серветкою. Віддалік, у кутку, без угаву торохтіли дві молоді німкені в армійських мундирах.

Дап’ю припалював сигарету, скоса поглядаючи на Галея. Неголосно промовив:

— Мені дещо про вас розповідали. Ви мене влаштовуєте.

«Хлопчисько! — подумав Галей. — Я його влаштовую… Гм». Цього кругловидого парубійка, який, мабуть, ще не торкався бритвою щік, Галей уперше бачив. На конспіративній квартирі йому сказали, що в кафе «Мідна підкова» з ним матиме розмову «лейтенант Дап’ю». І дали пароль. Він прийшов сюди у призначений час і не без подиву побачив молодого хлопця, майже юнака, у костюмі гольф та смугастій сорочці. Вони обмінялися кількома фразами, і Галей майже не приховував розчарування, яке виникло у нього з перших же хвилин їхньої зустрічі. Дап’ю смоктав сигарету невміло, вона погасла, і поки він ще раз прикурював, Галей сказав:

— Я хотів би взнати…

— Це не обов’язково, — перебив його Дап’ю. — Це той випадок, коли чим менше знаєш, тим краще для себе і для інших. Вас ніколи не приваблювала… астрономія?

Галей знизав плечима:

— Не захоплювався.

— А фізика?

— Тіло, занурене в рідину… — з невдоволеною посмішкою промовив Галей і різко змінив тон: — Облишмо витребеньки! За кого ви мене маєте? Мені сказали, що я отримаю нове завдання. До чого тут якась фізика-хімія?

Дап’ю опустив очі.

— Ще не пізно відмовитись. Не наполягаю. Пошлемо когось терплячішого.

Вони помовчали. Німкені реготали в кутку за столиком — вино зробило своє. Бармен куняв за шинквасом. Крізь вікно було видно зелені каштани, час від часу шибки жалібно тенькали від гуркоту німецьких машин. Галей відчув, що поводиться нерозумно, й знітився.

— Вибачте, лейтенанте. Я готовий. Отже, куди?

— Район Вернад, вулиця Червоних Троянд, двадцять сім. Дзвонити тричі. Вам відчинить мадемуазель Жермен, економка. Скажете: я від Дап’ю. Ви курящий?

Галей заперечно крутнув головою. Обличчя Дап’ю розпливлося в усмішці.

— От і добре. Там, куди підете, сигаретами не частують: у господаря дому запах нікотину викликає лють… Вас уже чекають за вказаною адресою. Бажано, щоб ваша поява в домі не привернула уваги сторонніх. Все інше вам скажуть на місці… Якого біса їм так весело? — Дап’ю кивнув на німкень. — До речі, що то за нашивки на мундирах у цих фей?

— Санітарна служба бошів, — пояснив Галей. Лейтенант Дап’ю або ж був короткозорий, або нічогісінько не тямив у військових відзнаках окупантів.

Того ж вечора Галей вирушив у район Вернад. Потрібну йому вулицю довго шукати не довелося. За чавунним литвом огорож принишкли котеджі; на вікнах спущено жалюзі, будинки здавалися покинутими. Комендантська година міцно тримала людей в чотирьох стінах, про неї нагадував стукіт чобіт німецьких патрулів, що лунав у всіх закутках міста. Галея цей стукіт майже не турбував, у нього в кишені лежала синя картка-перепустка, що їх видавали портовикам та залізничникам.

Він поглянув на годинник. Озирнувшись, швиденько звернув до затемненого двоповерхового будинку. Дім був розкішніший, ніж інші, — чималенька вілла, з усіх боків оточена деревами, оповита в’юнким плющем.

Галею відчинили зразу ж. Із чорноти коридора жіночий голос попередив:

— Обережно, тут сходи! Краще дайте руку.

Галей відчув на долоні дотик гарячих тонких пальців. Килим під ногами глушив кроки. Потім зарипіли сходи — його повели нагору. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Галей стояв у просторій кімнаті, заставленій старовинними меблями, на всю стіну красувався мальовничий гобелен, сліпучо віддзеркалювалися вогні кришталевої люстри.

Струнка дівчина у спортивному костюмі, очевидно, економка Жермен, зміряла Галея допитливим поглядом чорних, як вуглини, очей. Він витримав її погляд, приємно вражений. Вона запросила його сісти.

— Ви прийшли вчасно. Про вас уже питав професор Кадіус. Зараз він з вами розмовлятиме. Не дивуйтеся і не зважайте на його манеру висловлюватись. У кожної людини свій характер. У професора він дещо незвичайний.

Кивнувши Галею, дівчина зникла за високими дверима, оздобленими золотою інкрустацією. Не поверталася вона довгенько.

Нарешті двері відхилилися, економка жестом запросила: «Заходьте!»

Спочатку Галей не міг втямити, куди потрапив. Величезну залу увінчувало кругле склепіння із скла, і, здавалося, на самій стелі висіли мерехтливі неясні зорі. Гвинтом закручувалися вгору легкі сходи, сягаючи за кілька метрів до майданчика на масивних підніжках, де навскіс цілилося в небо товстелезне тіло дивовижної гармати. Із цього нахиленого металевого циліндра гронами звисали важелі й жгути товстого кабеля.

«Схоже на обсерваторію, — подумав Галей. — Ну звичайно! Чомусь же запитував Дап’ю про астрономію… Але при чому тут я?»

— Задерши так голову, юначе, ви ризикуєте скрутити собі в’язи. Підійдіть-но сюди!

Галей обернувся на різкий голос, що пролунав у нього за спиною. Склавши руки на грудях, перед ним стояв низенький худорлявий чоловік. Вузьке аскетичне обличчя, високе чоло, під густими бровами ховалися глибоко запалі очі…

Галей вклонився.

— Добривечір, мосьє.

Не відповівши на привітання, Кадіус повторив:

— Підійдіть до мене і слухайте. Я не запрошував вас до себе. Нові люди в домі мені заважають. Але вашої присутності тут вимагають деякі обставини. Тож хай буде так. Виконуйте роль сторожа при мені. Якщо вам це до вподоби.

— Мені це не до вподоби, — не зрушивши з місця, кинув Галей. — Але я дав згоду прийти до вас. Однак мене не влаштовує будь-яка роль, коли я не знаю, заради чого вона грається.

— Хіба вам не сказали?..

— Не турбуйтесь, професоре, — втрутилася Жермен, сердито глянувши на Галея. — Наш гість буде проінформований, як належить, а поки що він…

Дівчина замовкла на півслові. У глибині зали із грюкотом розлетілися навстіж дві половинки дверей. На порозі виникла скуйовджена постать. Молодий чоловік з борідкою, у розстебнутій сорочці, як здалося Галею, вкритій плямами кіптяви чи сажі, безладно замахав руками.

Кадіус весь подався наперед, очі тривожно заблищали.

— Що з вами, Яне? Щось сталося?

— Четвертий конденсатор… Оболонка не витримує, метал як віск. Скажена температура! Неможливо підступитися, пекельний жар…

Професор кинувся до розхристаної постаті. Дівчина схопила Галея за руку, мовчки, майже силоміць потягла за собою із зали. Оглянувшись, Галей в останню мить помітив угорі, над гарматою-циліндром, рій вогненних танцюючих крапок; вуха вколов наростаючий тріск, що зливався в низьке вібруюче гудіння.

Жермен з докором похитала головою. Галей зрозумів: їй не сподобалося, як він розмовляв із професором.

— Добре. Не треба сваритися, — сказав Галей і запитливо глянув їй у вічі.

Вона відчинила дверцята шафи, вийняла автомат.

— Патрони на полиці, їх удосталь. Він виважив зброю в руці. То був невеликий чорний «стен-ган».

— Що ж далі?

— Про це вже можна було б і здогадатися. Вам доручено подбати про безпеку професора Кадіуса.

Галей пильніше оглянув кімнату, що служила за вітальню. Підійшов до вікна, злегка відхилив штору. Синювате проміння місяця заливало кущі та дерева саду.

— Чи багато мешканців у цьому домі? Жермен повела плечем.

— Крім нас із вами — професор Кадіус, Ян Тронковський та ще садівник. Його кімната внизу.

— Хто він, цей Тронковський?

— Чи не забагато допитливості, мосьє, для початку?

— Послухайте, мадемуазель, — неголосно мовив Галей, — мені не хотілось би бути сліпим щеням, яке навмання тичеться носом туди й сюди. Якщо я правильно зрозумів, то йдеться не про сторожування біля професорової вілли, для цього досить придбати вівчарку. Я догадуюсь також, що коли професора охороняємо ми, то напевно не від нічних злодіїв. Тож зрозумійте й мене, і допоможіть мені в цьому ділі.

Хвилину подумавши, дівчина зітхнула.

— Ви маєте рацію. З кого почнемо?

— Можна почати з вас.

— Будь ласка. До війни працювала репортером у газеті. Рік тому мене, як оце вас, послала сюди організація. З Кадіусом я була трохи знайома, колись надрукувала статтю про його погляди на роль жіноцтва в науці. Моє перше нікчемненьке інтерв’ю…

— Ви часто виходите з дому?

— Доводиться. Я ж веду тут усе хатнє господарство.

— Гм, вам не позаздриш… Тепер про Тронковського. Хто він?

— Уперта ви людина, — посміхнулася Жермен. — Можете бути спокійні, з цього боку домові також ніщо не загрожує.

— Здається, мені треба дбати не про дім, а про його господаря. Це не одне й те ж.

— Ян Тронковський — молодий учений, асистент професора і його помічник. Він із Польщі. Ви задоволені такою характеристикою?

— Ще одне запитання. Професор Кадіус… вірніше, його робота… Це не підлягало розголосу і раніше, до війни, чи лише тепер він змушений критися із своєю працею?

Обличчя Жермен замкнулося, вона дивилася на Галея насторожено.

— Вам що-небудь казав Дап’ю з цього приводу?

— Казав, що мені варто питати якомога менше. І я не горю бажанням втручатися не в своє діло. Однак мені потрібно знати, чи була робота професора таємницею для інших напередодні окупації. Це важливо, щоб розкумекати, з якого боку чекати несподіванок.

— Коли я скажу, що перед війною професор Кадіус вирощував шампіньйони, вас така відповідь влаштовує?

— Цілком. Це полегшить справу. Тільки якщо проблема шампіньйонів не містила в собі чогось такого, що з самого початку могло зацікавити німецьких агентів, — буркнув Галей.

Жермен підвелася.

— Допит закінчено, мосьє?

Не відгукнувшись, Галей знову підійшов до вікна. В саду, на освітленій місяцем доріжці, маячила невиразна постать. Галей підізвав Жермен.

— Садівник?

— Так, це Буардьє.

— Давно він тут мешкає?

— Близько п’яти років. Кадіус каже, що добряк Буардьє давно став приналежністю дому, як оцей гобелен чи люстра.

— Дякую. Поки що запитань немає.

— Слава богу.

Звичним рухом Жермен відкинула чорне волосся, пройшлася по кімнаті і раптом рвучко повернулася до Галея. Ще мить тому її трохи насмішкувате обличчя тепер було стурбоване. Вона промовила, ніби роздумуючи:

— Здається, ви таки досягли свого. Ваша прискіпливість хоч кого похитне. Я подумала… Але ні, просто ви умієте досить швидко натиснути на чужу психіку.

— І все ж, що саме вам спало на думку?

— Скажу, тільки попереджаю: у мене немає жодних підстав підозрювати в чомусь Буардьє. Садівник чесно виконує свою роботу, весь час перебуває на віллі, ні з ким не зустрічається. Єдина деталь, яка, можливо, вас зацікавить: Буардьє влаштувався на роботу до професора саме тоді, коли Кадіус розпочав дослідження над… шампіньйонами. Як бачите, я набралася від вас недовіри до людей, хоч і певна, що тут не більше ніж звичайний збіг подій, якщо появу садівника в домі можна назвати подією. Бідний Буардьє! Він і не здогадується, скільки уваги зараз приділено його особі.

— Тим краще, якщо не здогадується, — кинув Галей.

Малиновий звук зненацька порушив тишу, срібне дзюрчання переривалося короткими паузами і знову настирливо повторювалося десь близько.

«Телефон», — стрепенувся Галей і встав. Він прокинувся, як тільки засіріло. Сидів одягнений біля столу, барабанив твердими пальцями по гладенькій полірованій поверхні, приводив у лад думки, щоб зосередитись, перед тим як починати день на віллі Кадіуса.

Минулої ночі Жермен провела його вниз, показала відведену йому кімнату. І ось тепер, почувши дзвінок телефону, Галей смикнувся був до дверей, та стримав себе. Дзвінок його не обходив, той, кому треба, сам відізветься на нього, як відзивався й раніше. Галей лише злегка прочинив двері. Його очам відкрився розкішний хол: дубові панелі, картини у позолочених рамах, товстий килим на підлозі, широкий камін.

До каміна, де стояв телефонний апарат, поспіхом наближався високий чоловік у робочому комбінезоні та береті. Взявши трубку, він схилив голову й заговорив:

— Алло! Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо можна, — трохи голосніше. Дякую, тепер я чую добре. — Він помовчав, слухаючи, потім вибачливим тоном сказав: — Цим у нас займається економка, я їй усе перекажу. Не сумнівайтеся, мосьє, я вас зрозумів. На все добре, мосьє!

Пригладжуючи волосся, Галей вийшов у хол. Телефонна трубка лягла на важіль. Чоловік у комбінезоні оглянувся, на обличчі майнула німа цікавість, він зміряв Галея поглядом сірих очей з ніг до голови. Як видно, добре-таки поношений костюм Галея і черевики, що давно втратили глянець, справили своє. На грубуватому засмаглому обличчі не лишилося й сліду поштивості, якою воно повнилося, під час розмови по телефону. Пальці пірнули у глибоку кишеню комбінезона, висмикнули звідти пачку цигарок. Спалахнув вогник запальнички.

Галей зненацька зупинився.

— Ви — Буардьє?

— Так, я Буардьє. До ваших послуг, мосьє. — Садівник все ж про всяк випадок злегка вклонився. — Чим можу бути корисний, мосьє?

— Нічим. Я хотів переконатися, що ви — садівник, а не хтось інший, — мовив Галей, прямуючи до сходів.

І доки він підіймався нагору, запах сигаретного диму дражливо лоскотав ніздрі.

У вітальні з гобеленом нікого не було. Трохи збентежений, Галей озирнувся. «А Жермен?..» Упіймавши себе на думці, що сподівався побачити дівчину і, не зустрівши її тут, відчув досаду, Галей внутрішньо знітився. Кинувши погляд на оздоблені інкрустацією двері, Галей спустився назад у хол. Він вирішив оглянути сад, що з трьох боків упритул підступав до будинку.

Доріжки в саду були охайно посипані піском і ретельно розрівняні. Пахли квіти. Ще не нагріте, з ночі напоєне вологою повітря легко проникало в легені, бадьорило. Поминувши зелену галявину з тенісним кортом, Галей заглибився в гущавину і скоро наштовхнувся на високий паркан. Дубові, щільно припасовані дошки ряботіли плямами моху; вгорі їжачилися колючки іржавого дроту. Напевно, паркан звели водночас із віллою, він здіймався над землею міцним щитом, що надійно прикривав з тилу професорове обійстя.

Сюди не долинав міський шум, дзвінки трамваїв, клекіт моторів та сигнали авто — все це розчинялося, стихало на шляху до району Вернад, не порушуючи його давнього затишку, утвердженого часом та достатком тутешнього люду. Однак тепер спокій навіть аристократичного району здавався хистким, ненадійним; за цією непевною тишею вчувалася тривога. Відтоді як місто з його гомінкою веселою строкатістю затопила сіра лавина ворожих мундирів, підперезаних поясами з написом «Гот міт унс»[20], Галей уже не вірив тиші, він її остерігався, інтуїтивно відчуваючи подих небезпеки. Спокій тихого закутка, в якому несподівано для себе опинився Галей, міг обірватися зненацька і враз, наче до краю напнута струна. Галей перестрибнув обкладений камінням ручай, обминув зарості ожини і ледве не зіткнувся з Буардьє.

— Мосьє, я вас шукаю, ви потрібні професору. — Садівник вказав на кущі бузку. — Там чекають на вас, поспішіть. — На засмаглому обличчі Буардьє нічого не можна було прочитати, крім нещирої вдаваної поштивості.

Пройшовши по доріжці в глиб заростей, Галей натрапив на мальовничу галявину. Прямо перед ним на низеньких пнях, замість стільців, сиділи професор Кадіус і молодий русявий чоловік з борідкою, той самий, котрого минулої ночі Галей вгледів у розчинених дверях з плямами кіптяви на сорочці. На вкопаному в землю столі стояли пляшки та кошик з яблуками. Професор наливав вино у високі келихи. Його рука повисла в повітрі, поглядом колючих очей він втупився в Галея.

— Даруйте, професоре, не знав, що ви хотіли мене бачити.

Виразним жестом Кадіус показав на вільний пень біля столу, наповнив третій келих.

— Вам наказано піклуватися про мою персону, Галею, тож ви про це не забувайте. Я перебуваю тут, отже, і ви мусите бути поряд. Не сидіти ж вам потай за кущами. Ліпше ось так, по-людськи, за столом; склянка старого бургундського вам не завадить. Так за що ж ми вип’ємо? — В його словах, у голосі чулася глузливість, з чим Галей за інших обставин ніколи не змирився б. Але тепер змовчав, узяв із рук професора наповнений келих. Кадіус підняв свій, перевів погляд на чоловіка з борідкою. — Вип’ємо за те, колего Тронковський, щоб не випускати із рук спійману жар-птицю!

Тронковський келиха не взяв, промовив з помітним акцентом:

— Якщо жар-птиця має зуби та пазури дракона, то краще хай вона не вилуплюється з яйця.

— Чуєте, Галею! Мій молодий колега вважає, що іноді необхідно відступитися від мети, навіть якщо її вже досягнуто ціною неймовірних каторжних зусиль. Яне, друже мій, я вас не впізнаю. Ви перевтомилися, вам треба добре відпочити. Якось інакше не можу пояснити вашу дивовижну заяву.

— Облиште, професоре. Продовжимо нашу розмову потім.

Тронковський схопив келих, вихилив до дна, пальці його дрібно тремтіли.

Галей відчув себе зайвим, хотів підвестися, та Кадіусова рука лягла на його плече.

— Навіщо ж відкладати на потім? Гадаєте, Яне, що мосьє Галей — людина стороння, при ньому не слід ворушити наші справи? Свята наївність! Вчора наш шановний гість вдавав із себе простакуватого хлопця, якому невтямки, чим ото ми з вами тут займаємося. Не вірте, Яне! Підпільна організація Опору, дії якої я цілком поділяю, не могла довірити нас людині, котра поняття не має про те, що ж відбувається в цьому будинку. — Професор кивнув у бік вілли і поглянув на Галея.

— Не треба маскуватися, мосьє. Я навіть думаю, що якби покопатися в довоєнних архівах одного інституту, до якого я також мав відношення, то у списках студентів тої пори напевно виявилося б ваше прізвище. Отже, до якоїсь міри вам відомо про характер досліджень у моїй лабораторії. Вам відомо й те, що робота ведеться потай від німецьких окупаційних властей. Але ні ви особисто, ані ваші товариші з патріотичної організації ще не знаєте, яку новину повідомив мені сьогодні мій колега Ян Тронковський. Так-от, щоб ви знали: він дійшов висновку, що ми мусимо негайно згорнути нашу роботу, замести за собою всі сліди і на тому заспокоїтись. Якщо ви пожартували, Яне, то так жартувати не можна. Занадто серйозні у нас плани, щоб вдаватися до жартів.

Тронковський спідлоба зиркнув на Галея, затиснув у кулак борідку.

— Мені не до жартів, професоре. Зупинитися, тільки зупинитися і забути про все! Іншого виходу немає.

— Немає виходу? Це кажете ви, молодий фізик, якому з волі Всевишнього випало на долю вкласти частку свого розуму в розкриття одної з найвеличніших таємниць природи, тоді як всесвітньовідомі вчені усіх континентів ще не доторкнулися до цієї таємниці навіть на рівні наукових гіпотез!

Кадіусові щоки вкрилися червоними плямами; хоч говорив він зовсім тихо, здавалося, професор от-от втратить над собою владу. Та до цього не дійшло. Кадіус похопився, натиснув на внутрішні гальма.

— Даруйте старому, Яне, розхвилювався… Але погодитись з вами не маю права і не хочу. Прокиньтеся, юначе, погляньте, що діється сьогодні у світі. Ваша рідна Варшава лежить у руїнах. Мої вулиці топчуть чобітьми нелюди. Та якби ж то солдатський чобіт окупанта був найбільшою загрозою! Танки, літаки, гармати гітлерівців — і це ще не найстрашніше з того, що є і що може бути. Зрештою, танки можна зупинити танками, проти бомбовозів пускають винищувачів, гармати розтрощуються під час артилерійських дуелей… А якщо Гітлеру в руки вкладуть силу розщепленого атома? І мені, і вам, Яне, відомі імена: Гейзенберг, Вейцзекер, Гартек. В інституті кайзера Вільгельма, в Гамбурзі, в Берліні німецькі фізики гарячково ведуть ядерні дослідження. Не думайте, що цих людей зупинить заява Ейнштейна, начебто вивільнення атомної енергії неможливе. Вони довели протилежне і активно працюють на департамент озброєння рейху. Ось вам сумна дійсність, мій друже! її жахливі наслідки неважко передбачити. Тож скажіть мені: що протиставить розшматована Європа, та й усе людство, безжальній і жорстокій фашистській воєнщині? Що? Не ховайте очей, Яне Тронковський! Єдиний реальний засіб розчавити нацистів у їхньому кублі — це наші трокади, наше з вами дитя, плід нашої тяжкої, виснажливої праці.

Нервово погладжуючи борідку, Тронковський стомлено запитав:

— Розчавити… Як же ви собі це уявляєте практично?

— Точнісінько так, як і ви! — відрубав Кадіус. — Епіцентр удару — Берлін, радіальне розширення враженого поля на двісті або двісті п’ятдесят кілометрів. І на цьому буде поставлено крапку! Тіло нацизму та його отруйний дух зникнуть з лиця землі, як мара. Це буде найкоротша війна, яку тільки знатиме історія. Мільйони людей зітхнуть з полегшенням. Планета, як живий організм після втручання хірурга, позбавиться злоякісної пухлини. Звичайно, виникне рана, — Кадіус розвів руками, — але вона скоро загоїться і про неї забудуть, як забувають про висмикнутий зуб чи відтятий апендикс.

— Гаразд, професоре. Облишмо на хвилину те, що скажуть нащадки на адресу могильників цілої країни… Припустимо, що ваші порівняння заспокоять нашу совість. Припустимо також, що ми привласнимо собі право діяти від імені людства. І все ж ви не врахували одної важливої обставини. Кому ми вручимо наше відкриття? Армія вашої країни капітулювала, регулярні війська моєї батьківщини також потерпіли поразку. Військові штаби ліквідовано, і генерали, котрі уникли концтаборів, одягли цивільні костюми і розбрелися хто куди. Де ж їх шукати? Хто ж підготує і скерує удар трокад по території ворога?

— Згоден, друже мій Яне, тут є над чим подумати, — сказав професор. — Та це вже деталі, а з деталями завжди можна упоратися.

— З такими деталями упоратися неможливо. Саме тому, професоре, я не відступлюся від свого рішення. Мене непокоїть майбутнє відкриття. Один невірний крок чи прорахунок, і все обернеться великим лихом. Поки робота у стадії завершення, саме час згорнути її, бо може таке статися…

— На війні, Яне, без жертв не обходиться.

— До біса такі теорії, якщо вони межують із безглуздям! Ми з вами можемо зрівняти з землею міста, перетворити на пустелю цілу країну, а в бою, на фронті, застосувати відкриття ми не здатні. Тому я припиняю усякі дослідження. Припиняю раз і назавжди.

— Ви відступаєте, як боягуз, у передостанню мить, за п’ять кроків до фінішу. Будьте ж ученим і залиштеся ним ще на півтора-два місяці, а потім можете відцуратися від усього, якщо у вас дівочі нерви, і котіться під три чорти!

Тронковський здивовано звів брови.

— Даремно гніваєтесь, професоре. Кожен із нас не брав один перед одним жодних зобов’язань. Мої погляди на речі ви тепер добре знаєте. Однак для вас це не завада приймати власні рішення. Останні кроки до фінішу ви вільні зробити без мене.

Галею було ясно, що саме в цю свою фразу Тронковський вклав особливий зміст. Слова поляка ніби вирвали грунт з-під Кадіусових ніг, з нього сповзло все: притамована лють, силкування зачепити самолюбство Тронковського; залишилось одне — майже розпачлива безпорадність.

Галеїв мозок працював з великим напруженням. Не так-то легко було йому збагнути і дати пояснення тому, що він почув і про що дізнався.

Тонкі білі руки Жермен кілька разів промайнули біля Галеєвого обличчя. Вона поклала серветку, поставила перед ним тарілку. Галей злегка відсторонився. Він відчував на собі її погляд, це його непокоїло і сковувало, пальці, що тримали виделку, були незграбні й неслухняні.

— Мосьє чимось невдоволений?

Голос Жермен був якийсь не такий, як учора ввечері. І вона вся тепер здавалася йому іншою — щезла строгість і холодність. Він міг би дати їй років на п’ять менше, ніж у ті хвилини, як уперше її побачив. Зовсім молода дівчина. Мабуть, на віллі живеться не дуже весело, бо, залишившись наодинці з Галеєм, вона поводилася як людина, котрій хоч на короткий час трапилася нагода полишити всі турботи і стати такою, якою вона могла б бути вдома у сім’ї чи серед друзів.

Жермен вмостилася у високому кріслі і раптом запитала, скільки Галею років. Він пробурмотів щось собі під ніс, не підіймаючи голови від тарілки. Тихий сміх прошелестів у кімнаті.

— То ви влаштовуєте допити, а то з вас і слова не витягнеш. Вас наче підмінили.

— Мадемуазель, я хотів…

— Якщо ви хотіли щось, то не звертайтеся до мене так. Моє ім’я Жермен. Може, і ви скажете, як вас звати?

— Анрі.

— Тепер продовжуйте допит, Анрі. Вам же не терпиться запитати дещо. Розумію, завдання Дап’ю не з легких, та й самі ви, бачу, не збираєтесь зводити свою роль до сидіння внизу, в холі, з автоматом під пахвою. Чи не так?

Не відповівши, Галей пройшовся по кімнаті, щоб виграти кілька хвилин. Він думав, чи не рано зміцнювати першу ниточку відвертості, що вже заснувалася між ним та цією чорнявою дівчиною. Завжди обережний, він не покладався на почуття від перших вражень, однак цього разу — відчувалося — у нього було обмаль часу, щоб примірятися з усіх боків та все зважувати, перш ніж повірити людині. Він мав прийняти рішення не зволікаючи: або так, або ні.

Жермен немовби прочитала його думки.

— Не крайте свого серця, Анрі. Я допомагатиму вам, чим зможу, а вам не обов’язково посвячувати мене у свої наміри.

Він глянув на неї з вдячністю.

— Тоді мені буде легше.

— Ні, не дуже тіште себе надіями, я не всесильна в цьому домі.

— Якщо ви розкриєте мені зміст слова трокади, для мене це вже буде багато.

Дівчина підперла щоку долонею.

— А ви не зрозуміли?

— Саму назву розшифрувати не важко. Тронковський — Кадіус. Тро-Кад… Але справа ж не в назві.

— Вам конче необхідно знати суть? А ви подумали, Анрі, чи варто в наш час обтяжувати себе чужими таємницями?

Він зрозумів її застереження.

— Лейтенант Дап’ю натякав мені на те ж саме. Я не збирався нехтувати його порадою. Але сьогодні… Ваш шеф і цей хлопець, поляк, зайшли у безвихідь. Вони далі вже не зможуть разом працювати, хоч, здається, одною ногою стоять на порозі мети. Тронковський сказав, що негайно припиняє роботу.

Жермен підхопилася з крісла.

— Не може бути! Між ними ніколи не виникало тертя чи суперечок. Звідки ви це взяли, Анрі?

— Мене покликав Кадіус. Здається, йому було потрібно щоб я почув їхню розмову, яка закінчилася конфліктом. Професору хотілося через мене повідомити нашу організацію про несподіваний саботаж Тронковського. Його розрахунок зрозумілий: антифашистське підпілля будь-що намагатиметься вплинути на поляка, переконати його довести роботу до кінця. Зі слів професора, йдеться про долю відкриття, що може бути використане як зброя у війні з гітлерівською Німеччиною. Тронковський категорично проти, він вважає їхнє відкриття занадто небезпечним і боїться, що воно принесе великі нещастя. Але він був не до кінця відвертий, його гнітить ще якась думка… Як бачите, Жермен, порада Дап’ю втрачає сенс. Слід би негайно доповісти нашим про все, та встановити зв’язок із штабом групи за два-три дні практично неможливо. Доведеться йти по ланцюжку явок не менш як тиждень, тут товариші перестаралися з конспірацією. Що ж залишається нам? Насамперед не втрачати контролю над віллою, Хтозна, яким боком воно повернеться, бо, крім нас, можливо, ще хтось цікавиться цим домом та його мешканцями. Буває, що вузол розсікають одним ударом. Тому я і не хочу блукати в тумані, Жермен. Щоб не помилитися у вирішальну хвилину, треба знати, якого звіра тримають у клітці Кадіус і Тронковський. Трокади… Що це? Газ, вибухівка, смертельне випромінювання?

— Повірте мені, Анрі, — дівчина приклала руку до серця, — мої відомості про їхню роботу більш ніж приблизні. Одного разу Тронковський був у піднесеному настрої, він сказав тоді: «Ми збираємо уламки неба і складаємо їх у кишеню. Та крий боже хоч один із них витрусити на землю». Там, у лабораторії, — Жермен звела очі догори, вказуючи на стелю, — вони досліджують якісь загадкові перетворення матерії, можливо, космічного походження. Більше нічого додати не можу, подробиці мені невідомі.

— Шкода, шкода… — Галей задумливо бгав серветку. — Чому Кадіус, як той реп’ях, тримається за Тронковського? Професор, відомий вчений… Ну, закомизився асистент, може, характер показати хоче. То й що з того? Професор, зрештою, мусив би і без нього поставити крапки над «і». Якщо все так серйозно, що ж заважає Кадіусу просто витурити впертого хлопця геть і самому засукати рукава? А він умовляє його, ледве не благає одуматися… Кадіус розгубився.

— Що ви цим хочете сказати? — насторожилася Жермен.

— Хочу сказати, що ваш професор без Тронковського… безпорадний. Оце мене й дивує.

— Це вже занадто, Анрі. Ви переборщили у своїх підозрах.

— Можливо. І все ж Кадіус запанікував. Я бачу. Він на мілині.

Садівник стояв біля каміна. Темна засмагла рука стискала трубку телефону.

— Так, так… З вашого дозволу, якщо можна, трохи голосніше… Дякую, тепер я чую добре, Я негайно ж перекажу ваше прохання економці…

Нечутно ступаючи по м’якому килиму, Галей позадкував і повернувся до їдальні, де Жермен усе ще прибирала посуд.

— Забув спитати, — причиняючи за собою двері, мовив Галей: — Хто це майже щоранку щось вам переказує по телефону?

— Не знаю, — смикнула плечем дівчина. — Може, дзвонив молочник? Мені ніхто не говорив. Через кого переказує?

— Ага. Про це потім. — Він кивнув дівчині і вийшов у коридор.

Нагорі у вітальні, що межувала із залою, де стояв телескоп, як і минулої ночі, панувала тиша. Маятник великих дзиґарів безшумно гойдався, лічив хвилини. Кришталь люстри, гобелен на стіні, поцятковані примхливим різьбленням старовинні меблі — все, що оточувало Галея, вже не вражало сліпучою розкішшю, як при електричному освітленні. Кольори набули пастельних відтінків, і від того речі неначе зливалися в одну гармонійну картину.

Трохи почекавши, чи не з’явиться хто-небудь у вітальні, Галей рішуче взявся за ручку дверей.

Бліде фіолетове світло вливалося в залу через скляну стелю. Навколишні предмети мали дивне неприродне забарвлення. Переступаючи сталеві рейки, Галей обійшов телескоп і на мить зупинився перед чотирикутником білих дверей, з яких уночі вибіг Тронковський.

В душу Галея раптом заповз сумнів, нібито він робив щось не так, як треба. Врешті, хто він, Анрі Галей, учорашній сержант-парашутист розгромленого німцями десантного полку, втікач із табору військовополонених, рядовий боєць підпільної групи Опору?.. Чи він має якесь моральне право встрявати у течію життя і турбот незнайомих йому людей в чужому домі? Його ж послали на вулицю Червоних Троянд не для того, ніхто не вимагав від нього сушити голову і копатися в справах, які його не обходять. Може, справді — автомат у руки, та й сиди собі унизу в холі або десь там, у гущавині саду, пильнуй і прислухайся, як і належить солдатові на чатах, а все інше — не твого розуму клопіт…

Від цієї думки Галея розібрала злість, злість на самого себе.

Він різко штовхнув двері.

— Це ви, Жермен?

Голос належав Тронковському. Він сидів спиною до дверей, обхопивши голову руками. На довгому вузькому столі — безладно розкидані, пожмакані папери. На підлозі темніла купа попелу, зверху він ще жеврів і ворушився. Смерділо димом.

— Це я, пане Тронковський, — обізвався Галей, окинувши поглядом просторе приміщення. Над столом в стіні виднілися вмонтовані панелі з кількома рядками електрорубильників. Товстий багатожильний кабель звивався на паркеті й зникав під підлогою. Приземкуваті кубічні скрині, у зріст людини заввишки, тулилися масивними боками одна до одної. Металеві куби, вкриті, наче шрамами, рубцями автогену, мали непривабливий, зловісний вигляд. На декотрих зелена фарба спучилася пухирями, на інших облущилась і потріскалася, неначе важкі тумби хтось обпалив добрячим вогнем.

Повернувши до Галея бліде обличчя, Тронковський сердито запитав:

— Ви прийшли умовляти мене?

— Де Кадіус? — перебив його Галей.

Поляк байдуже знизав плечима. Обминувши купу попелу, Галей присів на крайок столу. «Йому ще немає і тридцяти», — подумав він і нахилився до Тронковського.

— Якого біса, Яне, ви прикидаєтесь підмайстром Кадіуса? Адже трокади відкрили ви. При чому ж тут професор?

У Тронковського зарожевіли щоки, в очах спалахнув подив, він дивився на Галея з виразом людини, яка мусила розгадати неждано ускладнений ребус. Так вони сиділи кілька хвилин і мовчки вивчали один одного. Нарешті на губах поляка заграла ледь помітна усмішка.

— Схоже, що професор не помилився, мабуть, ви й справді навчалися в нашому Технологічному… Якщо ви догадалися про все, то навіщо ж ваші запитання? — Тронковський повів рукою навколо себе. — Це його лабораторія, його дім, тут зібрано все необхідне для роботи. А у мене, крім мого мозку, нічогісінько… От вам і відповідь на ваше «якого біса».

— Зрозумів. Ви починали ще там, в інституті?

— Так. Кадіус читав нам курс лекцій з теоретичної фізики. Ні, ні, невігласом його не назовеш, у нього аналітичне мислення, він жадібний до нових ідей, з ним почуваєш себе впевнено. Коли я прийшов до нього із своїми першими думками, що вже сформувалися в розрахунки, коли виклав йому свою гіпотезу… Він миттю вхопився за ці міркування, надав їм стрункішої форми, виступив з науковим повідомленням. Його ім’я замигтіло у пресі, про нього заговорили. Для мене, студента, професорів авторитет був імпульсом, що підігрівав кров. Я просиджував за роботою по вісімнадцять годин на добу, переді мною відкривалася така безодня новизни, такі вікна у дивовижне, що годі було помічати, як уміло і тонко Кадіус прилипає до моєї праці, втісується у мої думки, одночасно створюючи собі ореол глибокодумного першовідкривача, який щедро ділить власний досвід з улюбленим і таки не безталанним учнем… Робота посувалася навдивовижу швидко. Від теоретичних обгрунтувань я перейшов до експериментів. Результати приголомшили. Кадіус заборонив мені розголошувати отримані дані, все потрапляло за стінки сталевого сейфа, і я вже працював в атмосфері суворої секретності. І раптом — війна. Війська Гітлера вдерлися у Польщу. Я рвався додому, у Варшаву, але Кадіус довів мені, що пробиратися туди — безглуздя. Незабаром фашисти окупували і вашу країну. Ми з Кадіусом перебралися на його віллу. Тут я побачив цю лабораторію. Не знаю, коли він встиг її обладнати, але такого комплексу не було і в Технологічному… От вам і вся правда. А тепер ідіть. Раджу вам не затримуватися в цьому домі. Тут вам уже нічого робити.

Тронковський розправив плечі, випростався на весь зріст. Перед Галеєм стояла вже інша людина, зовсім не схожа на того зніченого чоловіка, який ще хвилину тому втомлено сидів за столом.

— Потерпіть мою присутність ще кілька хвилин, Яне! — Галей заговорив глухо, вимогливо. — Вам також треба якнайскоріше залишити віллу. Та перш ніж попрощатися, я прошу пояснити мені, що сталося б, якби ваше відкриття пустили в хід як зброю.

— Чоловіче, це несерйозно. Кадіус підтримує зв’язок із вашою підпільною організацією, і ви добре знаєте…

— Ви помиляєтесь, — похитав головою Галей. — Я і близько не бачив вашого Технологічного. Я навіть не закінчив гімназії. До війни я смикав важелі портального крана, вантажив барила з вином. Мені невідомо, про що доповідав та що обіцяв моїм товаришам по організації професор Кадіус. Але, якщо все це не містифікація, — він штовхнув черевиком шмат кабеля, — відкрийте мені очі, Яне Тронковський. Ви нічим не ризикуєте. Коли вже сам Кадіус ні дідька не тямить без вас, а він таки ж професор, то крановщика вам нема чого остерігатись і поготів.

На обличчі, обрамленому борідкою, знову промайнула усмішка.

— Не знаю чому, але я вам вірю… Гаразд. Хай буде по-вашому. Прошу!

Вони перейшли до зали і поринули у фіолетовий напівморок. Крутими сходами, що спіраллю вгвинчувалися у стелю, поляк підіймався вгору. Галей поспішав за ним, Під самим склепінням навколо кожуха гар-мати-циліндра нависали вузькі антресолі з поручнями. Підошви ковзали на металевому настилі. Поглянувши на скляний дах, Галей хотів спитати, чому шиби в ньому фіолетового відтінку, та в цей час заговорив Тронковський:

— Знаєте, як вам пощастило? Ви один із перших на землі бачите перед собою апаратуру, за яку уряди багатьох держав, не торгуючись, віддали б свої золоті запаси.

— За цей телескоп?

— Ні, це не телескоп. Хоч до небесних тіл, правда, таки має відношення. А взагалі — це капкан. Так, так, капкан. — Поляк поплескав долонею по металевій поверхні циліндра. — В його лабети потрапляють такі собі нікчемно малесенькі частинки, розмір яких не піддається людській уяві. Це і є трокади, як назвав їх професор Кадіус… Моя робота, пане Галею, полягала у дослідженні різного стану матерії. Мені вдалося відкрити такі її утворення, де ущільненість матерії перевершує 1094 грамів на кубічний сантиметр, тобто обсяг речовини стає менший від критичного радіуса, а це означає… — Тронковський помітив, як розгублено і безпомічно дивиться на нього Галей, і поспішив делікатно кинути: — А втім, розрахунки, певна річ, зараз ні до чого… Так-от: будь-яка маса матерії, — і велетенська зірка, і планета, і найкрихітніша її частка, — за певних умов здатні досягти неймовірного самоущільнення, речовина стискується до такого стану, що ламаються електрони, розчавлюються, як під пресом, ядра елемента. Утворений згусток конденсує в собі заряд енергії неймовірної сили, вона ніби дрімає, чекає свого часу. Трокади є повсюди — в рідині, в газуватому середовищі, у космосі; вони трапляються у вигляді безмежних океанів матерії і як її поодинокі краплинки. Звідси висновок: у природі існує невідомий науці вид енергії, що набагато могутніша за ядерну. Я йшов від цього. І ось результат, — Тронковський кивнув на «капкан». — Частки дрімотної матерії втратили свою одвічну свободу. Тільки не подумайте, ніби вони снують як бджоли у цьому циліндрі. Трокади перебувають там, де й раніше перебували, але декотрі з них, які ближче, потрапляють у мої сіті. Потім здійснюється досить складна операція, щоб утримати їх та перенести у потрібну нам точку простору, а там, якщо захочемо, перетворити згустки на звичайну матерію. Таке перетворення дає миттєвий потік шаленої енергії. Відбувається вибух. Його не треба уявляти, це жахливо… Силу вибуху можна збільшити або зменшити, все залежить від маси трокад, а керувати процесом вивільнення енергії поки що неможливо — тут постає нова проблема. Енергія розкутих трокад колись приведе до технічної революції, а сьогодні вона здатна хіба що вчинити руйнацію, знищення, хаос.

— Яне, ви не згустили барви?

— На жаль, не згустив. Лабораторія, Галею, — це модель того дослідного поля, де за бар’єрами гіпотез відкривається практична, часом страшна, реальність.

— На якій межі ви закрили перед Кадіусом ваші дослідження?

Я похопився вчасно.

— Можливо. І все ж ви працювали далі потай від Кадіуса, аж до кінцевого результату. Ви впевнені, що для професора кінцівка недосяжна?

— Якби було інакше, він би не марнував часу в розмовах зі мною, я йому був би непотрібен. — Рука Тронковського потяглася до дверцят, що чітко окреслювалися на металевому тілі циліндра. — Хочете зазирнути всередину капкана? Такої нагоди вам більше не трапиться за все життя.

— Не треба, нам слід поспішати, — зупинив його Галей. — Отож закінчимо нашу розмову. Облишмо Кадіуса як вченого, вам видніше, чого він вартий, але в його намірах повернути відкриття проти фашистів особисто я не бачу варварства. Ви сказали, що силу вибуху можна корегувати. Доведіть енергію трокад, скажімо, до потужності авіабомб чи торпед і розрядіть її там, де треба. Що ж вас лякає?

— Щоб ударити, треба знати, куди бити. У вас є карти німецьких аеродромів, схеми розташування їхніх дивізій, плани розміщення стратегічних об’єктів? Дайте їх мені, а тоді побачите… Але нічого такого у вас немає. Ви смілива людина, та вашою хоробрістю не примусиш гестапівців обминути подвір’я вілли, якщо вони дізнаються про лабораторію. Окупанти повсюди, а ми беззахисні. Відкриттям можуть заволодіти гітлерівці. Ось що лякає мене.

Те-л-л-ень… те-н-н… Телефон виводив настирливу трель. Галей розрахував заздалегідь, йому вистачило кількох секунд, щоб наблизитись до каміна. З-за спини садівника він вихопив у нього трубку. Буардьє крутнувся всім тілом, і вони майже зіткнулися грудьми. Садівникове обличчя зробилося землисто-сірим — дуло пістолета вперлося йому в живіт.

Галей очима вказав на стіну. Садівник позадкував, наштовхнувся на раму картини і закляк. Не спускаючи з нього погляду, Галей прикрив мембрану пальцями і видихнув коротке «Алло!». У трубці чийсь баритон спитав:

— Вулиця Червоних Троянд? — Баритон гув у вухо чітко і ясно, проте Галей відповів:

— Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо можна, трохи голосніше… Дякую, тепер я чую добре.

— Говорить Штуленц! Якого диявола, Беккере, ви там копаєтесь, як жуки в купі гною! — з люттю в голосі затараторив баритон. — Группенфюрер Мельцер уже втретє вимагає вичерпної інформації про становище на віллі. Сам Мельцер! Чуєте, ви? Скажіть тому йолопу професору, що коли голова поляка не запрацює знову, ми відкрутимо Кадіусу його власну, бо вона у нього набита половою. Нагадайте йому, хто такий Мельцер, старий телепень забув.

Настала пауза, але той, хто назвався Штуленцем, не поклав трубку. Він чекав. І Галей, не давши мовчанці затягнутися, по-лакейськи вишколено промовив:

— Я перекажу ваше прохання економці. Не турбуйтеся, мосьє, все буде гаразд.

— У мене все, Беккере! — гримнула трубка, ї почулися короткі гудки.

Галей підійшов до чоловіка, який стояв під стіною, тихо скомандував:

— Руки за спину! Вперед, до кімнати, і не оглядайся!

Перше, що привернуло увагу Галея в кімнаті садівника, — почата пачка цигарок на столі.

Він вийняв одну, понюхав.

— У цьому домі, Беккере, дивні порядки: слуга-садівник має привілей обкурювати димом господаря, — посміхнувся Галей. — Дайте мені вогню, зіпсую і я цигарку.

Німець проковтнув слину, однак зовні він тримався, не показував переляку.

— Сірники біля вас, на столі.

— Які сірники?.. Не будьте дурнем. Невже не розумієте, що мене цікавить ваша запальничка. — Галей постукав пістолетом об стіл. — Скоріше, Беккере, скоріше, нам ніколи розводити балачки. Ситуація занадто слизька, щоб грати у піжмурки. Або ви будете відразу ж відповідати на мої запитання, або… Ви не велика цяця, я також, нам один з одним нема чого панькатися. Запальничку!

Його слова подіяли на Беккера, німець швидко відповів:

— Візьміть у шафці біля ліжка.

Блискуча іграшка на долоні Галея здавалася випадковим і недоречним предметом. Він нею клацнув, дмухнув на вогник, клацнув ще раз і поклав у кишеню, промовивши:

— Штукарі ви, німці, завжди щось придумаєте. Вчора у холі ви мене цією запальничкою сфотографували. Плівку вже проявили?

— Ні, плівку не виймав.

— Так-от, мосьє Буардьє, чи пак Беккер. У мене немає жодного бажання пускати в хід пістолет. Все залежатиме тільки від вас. Із фотоапаратом ми покінчили. Підемо далі. Що ви можете сказати про Штуленца? Так він мені відрекомендувався по телефону.

— Штуленц — оперативний референт відділу В-У1 імперської служби безпеки…

— Чекайте, чекайте! Чим займається відділ В-У1, які його функції?

— Наукові та технічні проблеми, винаходи, патенти і таке інше. Дозвольте опустити руки?

— Опустіть… Тепер про Мельцера. Хто він, звання, посада?

— Группенфюрер СС доктор Мельцер очолює відділ В-УІ.

— Доктор? Якими ж науками він захоплюється?

— Фізика.

— Он як! То з якого ж часу Кадіус працює на вас?

Білі брови німця вигнулися дугою, він заговорив з відвертим самовдоволенням.

— Давня історія. Наші підібрали до нього ключа ще в той час, як поляк почав мудрувати в інститутській лабораторії. Я чув, що справа вдалася легко. Кадіус та доктор Мельцер знали один одного, здається, вони разом вчилися в Берліні. Коли наш агент передав кілька донесень про дослідження Тронковського, Мельцер ними зацікавився, приїхав сюди, до вас, і зустрівся з Кадіусом. Відтоді у Берлін від професора регулярно надходили повідомлення про все, що стосується роботи студента-поляка.

— Ну, а ви?

— Після повернення Мельцера мені вручили документи на ім’я Буардьє і переправили через кордон із завданням наглядати за Кадіусом…

Німець немов захлинувся і замовк, свинцеві очі спалахнули радістю, вона промайнула в них за якусь частку секунди, і відразу ж видовжене обличчя знову набуло виразу слухняної покірності. Та Галей це помітив і відчув — німець щось бачив за його спиною, те, чого не бачив сам Галей. Тої ж миті ззаду пролунало владно-спокійне:

— Що тут відбувається?

Галей метнув тривожний погляд через плече. На порозі стояв лейтенант Дап’ю. Тримаючи руки в кишенях штанів гольф, він нечутно ступив у кімнату. За ним у двері прослизнув професор Кадіус, блідий як мрець, весь наче зів’ялий.

Галею відлягло від серця. Поява Дап’ю звільнила його від гарячкових пошуків відповіді на запитання: що робити далі? Він з полегшенням підвівся із стільця, ступив навстріч Дап’ю і зненацька подумав, що зовсім недавно, ніби уві сні, чи що, йому десь вчувся лейтенантів голос, де саме — не встиг пригадати. Обличчя Дап’ю перекосилося, хлоп’ячі риси з нього неначе змило, натомість з’явився вираз холодної жорстокості. Його руки блискавично висмикнулися із кишень. Удар у сонячне сплетіння жбурнув Галея на підлогу. Падаючи, він бачив, як Беккер шулікою кинувся на нього, і гострий біль у заломленій руці обпік мозок, віддався у пальцях — їх ламали, видираючи пістолет. Обличчя лейтенанта Дап’ю ще раз виникло з туману запаморочення, новий спалах болю скорчив Галея, він задихнувся, йому здалося, що на тім’я звалилася стеля.

Мабуть, він лежав непритомний кілька хвилин. Коли відступила червона імла і мозок прояснів, Галей розплющив очі, вгледів біля обличчя два грубих черевики. Над ним розмовляли по-німецьки.

— Скажіть спасибі, Беккере, що після телефонної розмови з ним у мене виникла підозра… Я подам на вас рапорт. Як ви могли допустити, щоб він скористався з нашого пароля?

— Гер Штуленц, вислухайте мене, я поясню…

Владний баритон обірвав Беккера.

— Не треба пояснень! Ви ледве не провалили всю справу. Про це ми ще поговоримо. Де поляк?

Поспішно й догідливо подав голос Кадіус:

— Нагорі, гер Штуленц, в лабораторії.

— А та ваша… мадемуазель? О, ти вже очуняв! — носок черевика копирснув Галея під ребра. — Вставай, приятелю, досить відлежуватися на чужих килимах!

Галей скреготнув зубами, спльовуючи кров, повільно звівся на ноги, аж тепер зрозумівши, кому належав цей баритон та де він уже чув його сьогодні. Карі очі Дап’ю насмішкувато зиркали на Галея. Осторонь по-солдатськи виструнчився Беккер. Під стіною в кріслі скулився Кадіус, увібгав голову в плечі, дивився не кліпаючи на Галея, ніби вперше його бачив.

«Лейтенант Дап’ю» тикнув Галея кулаком у підборіддя, промовив буденно, без злості:

— Бачиш, ти не зважив на мою пораду і потрапив у м’ясорубку. Тебе дуже цікавило, хто такий Штуленц? Це я. І тут нічого не вдієш, Галею. Люди з вашої організації просто не уявляють собі, скільки існує методів та засобів у роботі професіоналів, котрим належить заганяти вашу братію в кут. Ти про дещо догадався, це так, але пізно, занадто пізно!

— Шкода, не розкусив я тебе там, у кафе, а то б засміявся ти на кутні. — Галей з тугою й безсиллям поглянув на відчинене вікно, звідки долинало галасливе й веселе пташине цвірінькання. Беккер догідливо зірвався з місця.

— Облиште його, Беккере, ще встигнете, — зупинив «садівника» Штуленц. — Подзвоніть, щоб прислали оперативну групу.

— Слухаю!

Довготелеса постать у комбінезоні метнулася до дверей, та раптом немовби наштовхнулася на невидиму перепону. Якась сила відкинула Беккера назад у кімнату, тіло його стусонулось об стіл, а руки безладно хапали повітря. Грюкіт перекинутого столу злився з оглушливим виляском пострілів.

І роззявлений рот Беккера, і несамовитий крик Кадіуса, прошитого кулями в кріслі, й акробатичний стрибок Дап’ю-Штуленца до вікна — все це замиготіло перед очима Галея, як гарячкове марення. Інстинктивно він сахнувся до стіни.

По той бік відчинених дверей у холі якось боком стояла Жермен. Автомат у невмілих руках здригався, трясся, випльовував у кімнату черги, а вона все тиснула на гачок. Від крісла, з якого сповзав, звісивши голову, професор Кадіус, відлітало шмаття. Беккер лежав на перекинутому столі, по ньому хльоскали черги «стен-гана», кришили поліроване дерево…

За мить теплий важкий автомат опинився в руках Галея. Він підскочив до вікна і випустив з десяток куль Штуленцу навздогін, але майже навмання, бо того вже поглинула зелена гущавина. Галей вхопився за віконну раму, наміряючись ривком вискочити надвір, щоб наздогнати, розрядити автомат в рожевощоке бридке обличчя перевертня…

Та тверезий глузд зупинив його.

Галей схопив Жермен за руку. Вони побігли через хол і, хоч не зронили жодного слова, одночасно повернули до сходів, що вели на другий поверх.

«Фіолетова» зала зустріла їх тишею. Лише згори, з-під склепіння, долинало сухе колюче потріскування.

— Жермен, погляньте!

Над циліндром «капкана» золотим пилом роїлися іскри, вони охоплювали металевий кожух палахкотливим німбом, і в цьому було щось загрозливе, як сигнал тривоги.

Жермен закинула голову, пошепки сказала:

— Він там, швидше нагору!

Але Галей бачив — до «капкана» їм не дістатися. Дві нижні спіралі гвинтових сходів лежали на підлозі безладним нагромадженням металевого пруття.

— Яне, що сталося? Чуєте, Яне? — Галеїв голос лунко забився під склепінням. На майданчику з’явилася полякова постать. Він перехилився через поручні, замахав рукою.

— Негайно залиште віллу! Йдіть звідси, скоріше, скоріше!

— Що з вами, Тронковський? Спускайтеся вниз!

Не слухаючи, Тронковський закричав щось по-польськи, схопився і гримнув несподівано гучним басом на всю залу:

— Пся крев, у вас є двадцять хвилин! Панно Жермен, Галею, прошу вас, тікайте звідси, доки не пізно! Невже ви не розумієте?..

Постать зникла, вгорі глухо брязнули металеві дверцята. Сухе потріскування посилилось, над циліндром усе яскравіше вимальовувалося вогневе кільце, по ньому перебігали жовті блискавиці.

— Яне! — розпачливо гукнула Жермен. Та відповіді не було. Вона безпорадно глянула на Галея. Той рішуче взяв її за плечі, підштовхнув до дверей.

Вони виштовхали з гаража чорний Кадіусів «ганомаг». Машина м’яко котилася по бруківці. Галей оглянувся, востаннє кинув погляд на віллу і різко, круто завернув у провулок. На протилежному кінці вулиці Червоних Троянд, з-за рогу вихопились мотоцикли. Люди в зелено-сірих мундирах на ходу стрибали з колясок, бігли до воріт, з яких щойно Галей вивів машину.

— Якщо нас не помітили — наше щастя, — пробурмотів Галей.

«Ганомаг» з відкинутим тентом проминув паркан, вгорі шуміли старі липи. Перевалюючись з боку на бік на нерівній дорозі, машина подолала підйом і помчала бульваром, мимо крамничок та поодиноких кафе передмістя.

Через кілька хвилин «ганомаг» виїхав на міст. Унизу на воді лунали свистки буксирів, уздовж берега темніли вугільні баржі, а далі, в сірій пелені, бовваніли обриси кранів річкового порту.

На середині моста Галей збавив швидкість автомобіля.

І саме в ту секунду позаду вдарив грім. Аспидно-чорний і гострий, як стилет, шпиль піднявся над будинками, проштрикнув небо. Здригнувшись, Галей щосили натиснув на гальма. У високій голубій безодні навколо димового стовпа обвилося світле кільце, на ньому схрещувалися блискавиці. Пружний вітер шквально пронісся над дахами, змітаючи черепицю, видавлюючи шибки і скляні вітрини. Жермен притулилася до Галеє-вого плеча, її тіпав дрож, розширені очі з жахом дивилися на чорну хмару, що поволі опадала над зеленим закутком району Вернад.

Слідчий поліцейської префектури ще раз проглянув аркуш, що лежав перед ним. Анрі Галей, п’ятдесяти двох років, безробітний… Має воєнну медаль «Знак хоробрих»… Був жонатий на Жермен Селуа, тепер удівець… Постійно мешкає… У поліцейській картотеці не значиться…

Слідчому було років двадцять шість.

Бездоганного крою новий костюм, трохи недбало зав’язана краватка, модна зачіска — увесь він дихав самовпевненістю і молодим здоров’ям.

Аркуш він відсунув поштовхом лакованого нігтя.

Видно, цей його жест уже належав до серії прорепетируваних, або ж він наслідував когось. Такі особи завжди когось наслідують.

Галей відвернувся.

— На попередньому допиті ви відмовилися відповідати, що, як вам відомо, не на вашу користь.

Слідчий явно милувався інтонаціями власного голосу.

— В готелі ви заявили, що іноземця, якого звали Штуленц, випадково зустріли на вулиці. Ви це підтверджуєте?

Галей кивнув. Слідчий примружив очі.

— Повторюю запитання: ви це підтверджуєте?

— Підтверджую.

— За вашою версією, людина вирушає в туристську подорож за кордон, аби лише не дома стрибати з дев’ятнадцятого поверху, — з посмішкою на губах вів слідчий. — Як же ви опинилися в номері німця? Що вас туди привело?

Галей поворухнувся на прикріпленому до підлоги стільці.

— Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.

— Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого. Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися вперше, коли це було?

— Відмовляюсь відповідати.

— Тоді вам скажу я! — В голосі слідчого вже чулася погроза. — Під час обшуку у вашій кімнаті знайдено цю запальничку, знаряддя, яким користуються не фотоаматори. У ній збереглася плівка німецького виробництва часів минулої війни. Ми її проявили і маємо дуже цікаві кадри. На знімках бачимо вас, а також дівчину, — вона стала потім вашою дружиною, — бачимо якогось молодого чоловіка з борідкою, і — це вже несподіванка — бачимо відомого вченого, фізика Кадіуса. Професора знали як патріота, він таємниче загинув під час окупації. Вам, єдиному із членів підпільної групи Опору, якимось чином вдалося уникнути гестапівського підземелля і залишитися живим. А Штуленц — ми це встановили — був співробітником спеціальної служби нацистів, агенти якої багато років полювали на талановитого вченого професора Кадіуса. Тепер, коли минуло стільки часу, ви раптом приходите в готель, де зупинився Штуленц, ну і…

Він витримав паузу.

— Ні, Галею, вам не варто відмовчуватися, рано чи пізно доведеться заговорити!

Галей зміряв слідчого презирливим поглядом.

— Ми все одно докопаємося до правди, Галею!

«Спробуй докопайся, — гірка усмішка тінню лягла на зморшкувате неголене обличчя Галея. — Від правди, про яку ти ніколи не взнаєш, уже і ями не зосталося на вулиці Червоних Троянд…»

ЧЕТВЕРТИЙ ПАСАЖИР

Спершу я не міг здогадатися, хто надіслав мені цього пухлого листа в синьому конверті, густо розцяцькованім іноземними марками. Та досить було глянути на зворотну адресу, як у пам'яті зринула корабельна каюта, здивований окрик чоловіка в картатій сорочці-безрукавці, дивна зустріч на пристані…

З конверта випало кілька списаних сторінок. Так, Отто Штогліц дотримав слова. Але перш ніж повідати зміст його листа, я хочу повернутися в уяві до того погожого серпневого ранку, коли білий, як чайка, теплохід «Богдан Хмельницький» розсікав форштевнем зеленкуваті хвилі Кременчуцького моря.

В каюті нас було троє.

Я лежав на верхній полиці, прислухаючись до плескоту хвиль. Крізь розчинений ілюмінатор залітав вітерець, лоскотав обличчя, обдавав приємною надвечірньою прохолодою.

Мої супутники тихо розмовляли. Молоді, в цупких діагоналевих гімнастерках і старанно начищених хромових чоботях, ці хлопці зійшли на пароплав поблизу колишнього Табурища, де тепер розкинулося молоде місто з високими білостінними будинками, зверненими балконами до моря. Ледь повернувши голову, я згори дивився на одного з них, вірніше, на його маківку, де стовбурчилося вихром вицвіле під сонцем волосся, на зелені погони зі смужками сержантських нашивок. Його товариш сидів під моєю полицею і був невидимий, я чув тільки його ламкий басок. Хлопці говорили про якесь село в горах, яке заливав протягом тижня рясний дощ, про ріку, що вийшла з берегів, про повінь…

Я лежав нишком, намагаючись не заважати їм. День уже кінчався. Рожеві відблиски блукали на хмарах. Зникав, зливаючись із водою, пруг далекого берега. Лише на сході за обрієм яскраво світилася тоненька сріблясто-біла смужка крейдяних круч. Пасажири поволі залишали палубу і лаштувалися до сну.

Четвертий пасажир з'явився в нашій каюті під час короткої зупинки теплохода поблизу Черкас. Високий, худорлявий, він обережно відхилив двері, переступив через поріг. В його руках висів старенький плетений кошик. Обличчя прибулого було аж чорне від загару, трохи грубувате, суціль посічене зморшками, але на подив молоді карі очі дивилися на нас спокійно, м'яко і якось несміливо всміхалися, неначе просили вибачення.

Сержант посунувся, вивільняючи місце для нового сусіди. Той спершу поставив кошик під столик, обережно сів на краєчок полиці і поклик на коліна важкі вузлуваті руки. Одна нога в нього не згиналася — з холоші визирала дерев'янка.

Невдовзі до нас заглянула меткоока провідниця з ковдрою під пахвою, кинула невдоволений погляд на дерев'янку і, нічого не сказавши, забрала четвертий комплект постільних приналежностей, стукнула дверима. Невидимий мені прикордонник сказав:

— Сердита тітонька… Розташовуйтесь, папашо, а я — нагору…

— Нагору мені квиток велить, — подав голос наш новий супутник.

— Внизу вам зручніше буде.

Зіскочивши з койки, я вийшов з каюти. В коридорі було порожньо й тихо. Лише десь глибоко в трюмі ледь чутно двиготіли корабельні машини. Тільки одного пасажира побачив я біля розчиненого ілюмінатора, за яким гусла серпнева ніч. Білявий, невисокого зросту, в картатій безрукавці із застібками-блискавками на кишенях, він замріяно дивився кудись у далечінь і механічно розминав пальцями сигарету. Я креснув запальничкою.

— Данке шен! — мовив блондин у безрукавці.

Мимохідь глянувши на німця, я ще трохи побродив по носовому салону, а затим повернувся до каюти.

Чоловік на дерев'янці викладав із кошика помідори, огірки, різав складаним ножиком паляницю домашньої випічки.

— Вечеряти будемо, — підвів він голову при моїй появі. — Я жінці кажу: не треба, не на місяць їду, а вона, бачте, скільки їстівного припасу накинули… Підсувайтеся ближче, прикордонники.

Хлопці перезирнулися. Сержант подав знак своєму товаришеві. Широкоплечий, весь у веснянках єфрейтор із глибоким шрамом над бровою хутко витяг із речового мішка консерви й ковбасу. Я теж потягся до свого чемодана.

— Потрошку… — І в руках безногого з'явилася пляшка.

Прикордонники нерішуче поглянули на мене.

— Спасибі, але нам вживати спиртне… Статутом заборонено!

Та чоловік ніби й не чув цих слів. Розлив палючу рідину по склянках, мовчки чарконувся з кожним. Зблизька він виглядав не таким уже й старим. Трохи зім'ятий піджак акуратно заштопаний на ліктях, розстебнутий комір білої сорочки оголював засмаглі дужі груди. Кругла, острижена під «нулівку» голова притрушена сріблом.

— Значить, на побивку пливемо, прикордонники, — сказав він, і мені вчулося в його голосі ледь помітне хвилювання.

— На побивку, — всміхнувся сержант.

— Даруйте, служите на Західному?

— Так.

— Зрозуміло…

Деякий час усі в каюті, немов змовившись, дружно мовчали. За бортом чувся притамований хлюпіт води, за стінкою в сусідній каюті хтось розкотисто сміявся. Протяжно загудів зустрічний пароплав, промайнув за бортом букетом веселих вогнів.

Чоловік на дерев'янці, підклавши піджак під голову, ліг, заплющив очі. Але я бачив: він не спить, його вії дрібно тремтять. Рантом рвучко підвівся, витяг коробку «Прибою».

— Хлопці, як воно там служба на кордоні?

— Звичайна служба, — відповів сержант. — А що вас цікавить, папашо?

Безногий кинув на столик цигарки, уважно глянув на сержанта:

— У Раві-Руській не доводилося бувати?

— Чому ж ні, доводилося. А ви звідки ті місця знаєте?

Той не відповів. Здається, він хотів ще про щось запитати, але не запитав. Знову ліг і відвернувся до стіни.

В каюті стало тихо-тихо. Прикордонники почали роздягатися. Єфрейтор клацнув вимикачем: у фіолетових сутінках обличчя безногого здавалося ще темнішим. Він довго не спав, перевертався з боку на бік. І щось недоговорене лишилося між нами, неясний, наче передчуття, смуток оселився в каюті, незримо плив крізь ніч.

… Прокинувся я на світанку. Теплохід стояв. В ілюмінатор зазирало ясне сонце. Койка внизу напроти була порожня. Я вийшов із каюти. За бортом виднілися стрімкі тополі, дерев'яний дебаркадер. На пристані височіла гірка поштових мішків, стояли великі корзини з огірками. Вусатий дядько в тільнику та рудій, вицвілій мічманці відв'язував човна. По трапу з кошиком у руці, кульгаючи, сходив наш сусіда по каюті.

Від парокінної підводи, що стояла в затінку під тополями, назустріч безногому дибуляв маленький дідусь із батогом на плечі, а поряд бігла дівчинка років п'яти в солом'яному брилі і в червоній у білий горошок кофтині. Чоловік на дерев'янці підхопив дівчинку на руки — вона сміялась, обхопила його коричневу шию рученятами.

Та ось дерев'яний дебаркадер, натовп, підвода, високі тополі — все гойднулося і тихо попливло назад. Теплохід безшумно відчалив од пристані. Зненацька перед моїми очима майнула картата сорочка. Відштовхнувши мене, пасажир, якому я ввечері дан припалити цигарку від запальнички, припав до поручні», по відриваючи погляду від пристані.

— Камрад!.. Камрад Мі-ко-ла! Цо я, Отто! Це я-а-а!.. — кричав німець, махаючи рукою безногому.

Наш недавній сусіда по каюті опустив дівчинку на землю і побіг понад берегом біля припнутих човнів, вгрузаючи в пісок дерев'янкою. Він теж щось кричав, махав рукою. Але теплохід набирав швидкість, пристань повільно віддалялася, зменшувалася, огорталася ранковим: туманцем.

Пасажир у картатій безрукавці стояв блідий, розгублений, подив і гірко розчарування водночас, підбивалися в його очах. З кают виглядали заспані люди. Прикордонники з рушниками через плече стояли в дверях каюти, запитливо поглядали то на німця, то на мене.

— Прошу вибачити, — сказав я, — чоловік, якого ви щойно кликали, всю ніч був ось у цій каюті.

— Як!? — мені здалося, що німець ось-ось заплаче. — Він був корабель… каюта? О камрад, ви… так негарно жарт!

— Я не жартую. Він справді плив на теплоході.

— Неймовірно… Я міг розмова… Ферштеен зі? Наш зустріч… Я буду пояснити…

— Вам відоме його прізвище? Адреса?

Він подивився на мене з докором, заперечливо похитав головою:

— О найн, найн! Його назіваль Мікола. Він може жити… той ляндунгашпляц, той… — німець показав рукою на пристань. — Ферштеен зі?

Я здогадався, що саме він хотів сказати.

— Мабуть, ви помиляєтесь. Вірогідніше, що він живе в тій місцевості, де сідав на теплохід. Бо говорив: дружина виряджала в дорогу…

Підвівши німця до розкладу руху на пасажирській лінії Херсон — Київ, я вказав на один із населених пунктів поблизу Черкас.

— Ось тут. Хоча це тільки припущення.

Ще раз вибачившись, я поцікавився, чому так схвилював німця чоловік на дерев'янці, звідки він знає його.

— О, зольдатен, грешивахтерн… Розумієте? Я погано вмію ваша мова. Але ви… треба почути моя історія.

… Його звали Отто Штегліц. Сяк-так він пояснив, що працює агрономом десь під Дрезденом, повертається оце додому після поїздки на Кубань, де побував на запрошення відомого селекціонера. Частину шляху вирішив здолати на теплоході, аби подивитися на нове Кременчуцьке море. Кілька разів Штегліц виймав сигарети, нервово припалював від моєї запальнички, намагався говорити спокійно. Та це йому не вдавалося. Від хвилювання він забував і ті окремі наші слова, які знав. Чим далі, то все менш розуміли ми з прикордонниками його уривчасту розповідь, пересипану німецькими фразами. Він повторював про якогось гауптмана, про концтабір, літаки, про польське місто Ченстохов, часто вживаючи ім'я Мікола.

Виходило, що німець зустрів, вірніше, побачив на пристані саме того Миколу, з яким були пов'язані в минулому якісь великі події. Я бачив: безногий теж упізнав німця. Але що могло бути спільного між ними? Історія ця всіх нас заінтригувала, та не було вже часу розібратися в ній до кінця. Наближалася моя рідна пристань; село мого дитинства, в якому я не був стільки років, вже біліло хатами на високій горі Пивиха, яка височіла колись над Дніпром, а тепер омивалася морем. Теплохід розвертався до причалу.

Почувши, що я буду сходити, Штегліц ухопив мене за руку:

— Їх шрайбе зіх. Ферштеен зі? Папір. Писати вам… — і простягнув мені блокнот.

Я написав йому свою адресу.

І ось із Німеччини мені надійшов лист.

«… Восени 1943 року полк, у якому я служив телефоністом, відступав степами України, — писав у ньому Отто Штегліц. — Ми відкочувалися за Дніпро. Полк наш входив до складу танкової армії. Незабаром залишилися тільки дві общипані роти. Радянські війська прикінчували нас. Чад «бліцкрігу» на той час уже вивітрювався з голів багатьох солдатів Третього рейху. Мені все частіше спадало на думку: яке майбутнє чекає німців? Я почав всерйоз думати про те, щоб кинути все до біса, доки не пізно, і чекав лише слушного випадку, аби здатися в полон. Звернення членів «Вільної Німеччини» — колишніх офіцерів та солдатів вермахту, — незважаючи на терор польових судів, не раз потрапляли до наших рук. Якось на одній із таких листівок я побачив підпис генерала, який півроку тому командував нашою дивізією. Генерал писав: «Гітлер кинув Німеччину в пекло, справа честі німців-патріотів наблизити кінець розв'язаній фашистами війні».

Я виріс у простій селянській сім'ї. Ні батько, ані старший брат, який загинув у Франції, ніколи не висловлювали симпатій до нацистів. Навпаки, батько завжди говорив про наці приблизно так, як заявляв тепер у відозві колишній генерал. Я вирішив здійснити свій задум якнайскорше. Але все склалося інакше. Я бовкнув зайве в присутності одного обер-єфрейтора, свого земляка. Він негайно доніс на мене. Мою «справу» розбирав військово-польовий суд. Через кілька днів я опинився далеко від фронту і став в'язнем концтабору.

І раніше мені дещо доводилося чути про страхітливі злочини есесівців у концтаборах, а після суду мені надали можливість пересвідчитись у правдивості чуток на власні очі. Мене привезли до концтабору вранці, а до вечора того дня похоронна команда закопала понад сто чоловік забитих та померлих з голоду. У концтаборі я зустрів чимало співвітчизників. Проте, відверто кажучи, уникав з ними розмов. Випадок із земляком-зрадником багато чого навчив. Тому вийшло так, що я почав тулитися до іноземців. Спочатку познайомився з поляками — поручиком Сігізмундом і робітником з лісопильного заводу Едвардом, а згодом з іспанцем Мануелем.

З часом ми добре-таки здружились. Поляки мріяли про втечу. Мануель сипав прокльони на голови французьких жандармів, які передали його гітлерівцям. Він воював в іспанській республіканській армії проти франкістів, потім із своїми товаришами перейшов кордон, маючи надію знайти притулок у Франції. Коли фашисти захопили Францію, маршал Петен видав їм іспанських антифашистів. Так Мануель потрапив за колючий дріт.

Одного разу Едвард підвів мене до високого, виснаженого працею й голодом чоловіка, якого в бараці всі звали «капітан Микола». Поляки розповіли, що він — радянський офіцер-прикордонник, — перебував у багатьох таборах для військовополонених, пробував тікати, але невдало, потрапив до тюрми, виніс нелюдські знущання, та якимось чудом залишився живий. Капітана знало багато в'язнів, вони з повагою ставилися до нього.

— Ти був на Східному фронті? — запитав мене при розмові капітан.

— Так, — відповів я і пошепки почав розповідати про відступ німецьких дивізій за Дніпро.

Він сказав мені, що народився й виріс на Україні, добре знає ті місця, якими мені довелося проходити, відступаючи на захід разом із своїм розгромленим полком.

— Ти хочеш, як мені сказали, тікати звідси. Припустимо, тобі пощастить, з табору вирвешся. А далі що?

Я не знав, що відповісти. В мене не було чіткого плану, я не задумувався, куди піду, якби вдалося подолати ті чотири ряди колючого дроту, що обсновували кілька гектарів землі під лісом.

— Треба не тільки про себе думати, Отто, — сказав капітан. — Ми повинні зробити все для того, щоб… — Він стиснув міцно пальці правиці в кулак і, не договоривши, пішов.

Тижнів за два прикордонник Микола знову зустрівся зі мною.

— Ти нам допоможеш, Отто?

— В чому?

— В одній небезпечній справі.

— Якщо я зможу…

Не знаю, де він та його друзі дістали німецький мундир. Мабуть, їм якось вдалося поцупити одяг на складі для охорони. Від мене вимагалося таке: одягнути мундир і вночі під виглядом солдата-есесівця наблизитися до вартового біля трансформаторної будки і за будь-яку ціну вимкнути струм високої напруги, пропущений через дротяну огорожу концтабору. Я дав згоду.

Тієї ночі сіяв холодний дощ із снігом. Було вітряно. Десь опівночі іспанець Мануель прошепотів мені: «Вперед, камрад!» Ми вислизнули з барака. Мануель простяг мені згорток. Я швидко натягнув мундир поверх мого лахміття. І пішов. Як наближався до трансформаторної будки, зараз уже не можу припам'ятати. Пригадую тільки, що вартовий зупинив мене вигуком. «Своїх не впізнаєш?» — лайнувся я по-німецьки. Той завагався, забачивши солдата. За хвилю я вдарив його шматком цеглини по голові, повалив з ніг. Підхопивши автомат, кинувся до будки. Та мене вже випередили: Сігізмунд і Мануель зробили все, що треба було. Поляк схопив мене на руку, потяг за собою.

За крайнім бараком я вгледів якісь постаті, що притискалися до землі. Люди повзли в прохід, зроблений у дротяній огорожі. Механічно я почав лічити їх. Скоро капітан Микола підштовхнув мене: «Твоя черга!» І я поповз, чуючи за собою дихання капітана. За огорожею на нас чекали вже товариші. Ми знову поповзли в темряву, потім бігли. Замість того, аби мчати до лісу, який розкинувся на відстані півкілометра від табору, ми чомусь відхилилися ліворуч, туди, до щоночі злітали сигнальні ракети і ревли мотори бомбардувальників.

Задихаючись, я наздогнав капітана. Він кинув мені: «Можеш повертати до лісу, тут недалеко… Тільки дай автомат!» Але я вирішив не відставати від інших. Віддалік видніло невелике село. Поряд із ним темнів дубовий гай, а ще трохи далі починалося поле аеродрому. З табору ми часто спостерігали, як «юнкерси», приземляючись, вникали за верхівками дерев або злітали над ними і розверталися, лягаючи на бойовий курс. Іноді в нічній темряві в гаю починали бити зенітки…

Пам'ятаю, капітан Микола наказав нам залягти. Взяв у мене автомат і зник у пітьмі. Через кілька хвилин почувся окрик по-німецькому: «Хто йде?!» І відразу ж тріснув постріл. Люди, які лежали поряд зі мною, схопилися із землі. Я теж побіг, не тямлячи як слід, що ж відбувається навколо. Породі мною виріс раптом якийсь горб, дерев'яні двері. То був бліндаж. У нього стрибали наші. В бліндажі хтось розпачливо скрикнув, сіконув автомат. Потім ми почали вибігати з бліндажа, тримаючи в руках гвинтівки. Аж тоді я вгледів на відстані кількох кроків стволи гармат, націлені в небо. Так от куди привів нас радянський капітан! Ми увірвалися в розташування зенітної батареї, що охороняла аеродром. Товариші, як видно, діяли за заздалегідь розробленим планом. Капітан зняв вартового пострілом з автомата, артилеристів ми накрили в бліндажі сонних.

Поряд, наче з-під землі, долинав знайомий мені зумер польового телефону. «Швидко в бліндаж! Відповідай їм!» — наказав капітан. Я кинувся в темінь. Хтось запалив сірник, я схопив трубку телефону. «Чому мовчите? Понапивалися, негідники! Говорить майор Фогель! Розбудіть лейтенанта Бруммера!» — кричав сердитий голос. «Один момент, гер майор! Лейтенант на батареї, зараз покличу». Я вибіг на повітря.

— Жвавіше, хлопці! — підганяв капітан. — Артилеристи, по місцях!

— Єсть, по місцях!

Зенітки повільно схилили свої стволи в бік аеродрому. Від несподіваного грому пострілів я аж присів. Короткі спалахи на мить освітили гай, низенькі хатини на околиці села, сріблясті силуети літаків на рівному полі. Один із «юнкерсів» загорівся. В кров'янистому світлі видно було людей, що бігли до літаків з протилежного кінця аеродрому.

— Ага, заворушилися! Вогонь!

Бензовоз, що стояв біля дороги, перетворився після чергового пострілу на вогняний стовп. Криваві відблиски лягли на хоботи гармат, на суворі обличчя змарнілих і виснажених людей, які тільки-но вирвалися з-за колючого дроту і вели вогонь прямою наводкою. Гармати гриміли раз по раз, із брязкотом відлітали вбік снарядні гільзи. Над аеродромом здійнялася хмара чорного диму. Та якийсь із льотчиків таки встиг добігти до своєї машини, сісти за штурвал, бомбардувальник, що стояв серед аеродрому, загуркотів раптом моторами й покотився полем. Капітан Микола відштовхнув наводчика крайньої зенітки, люто закрутив маховичком. Снаряд влучив у хвіст літака — «юнкерс» за кільки секунд розлетівся на друзки.

На аеродромі густо злітали чорні фонтани, гриміли вибухи, палахкотіло велетенське багаття. Кілька снарядів ми випустили по сірій коробці казарми, що виднілася на узліссі. Та фашисти вже здійняли тривогу. Неподалік у селі зчинилася стрілянина. Застукотіли кулемети десь у напрямі концтабору. Аеродромна обслуга почала обстрілювати батарею. Над нашими головами засвистіли кулі.

Скоро Едварда поранило в плече, ще хтось застогнав, схопившись за голову. Праворуч на шосе загули машини. Мабуть, було піднято на ноги якийсь військовий або жандармський підрозділ. А тут ще й снаряди кінчалися. Капітан послав кількох чоловік, озброєних гвинтівками, до околиці села, щоб прикривати батарею з тилу, поки артилеристи вистріляють увесь боєзапас.

А далі все перемішалося. Торохтіли автомати, бухали гранати. Ми кудись бігли, продиралися крізь кущі. Раптом перед нами вималювалися обриси грузовиків. Звідти вдарили кулеметними чергами. Я впав на землю поряд із капітаном Миколою. Він тихо лаявся і перев'язував шматком гімнастерки закривавлену ногу. «Біжи, біжи до лісу!» — сказав він крізь зуби. Я хотів допомогти йому підвестися, став на коліна, але цієї миті мене сильно вдарило в потилицю, вогні на аеродромі почали перевертатися в очах, закрутилися, затанцювали. Мануель підхопив мене під руки і кудись потяг.

… Очуняв я на підводі. Біля мене лежали трупи в сіро-зелених шинелях. На передку сидів німець, поганяв коней. Уже розвиднілося. Куди мене везуть? І тут я зрозумів, що мене підібрали разом із забитими, прийнявши за німецького солдата. У голові дзвеніло, гострий біль розколював потилицю. Все ж понад силу я підвівся і тихо звісив ноги з підводи. Візниця оглянувся. То був підстаркуватий німець в окулярах, мабуть, із «тотальників». Побачивши мертвяка, що раптом «ожив», він витріщив очі. Я схопив його гвинтівку і похитуляв у гущавину, думаючи про одне: тільки б не впасти! А через кільки днів мене підібрали в лісі бійці Гвардії Людової. Про захоплену в'язнями концтабору зенітну батарею, про спалені літаки на аеродромі поляки говорили повсюди.

Серед партизанів я зустрів пораненого Едварда. Що сталося з іншими втікачами, ніхто не знав.

І от через стільки років я побачив капітана Миколу на дніпровській пристані. Я не міг помилитися. То був він, капітан Микола. Він!..»

Нещодавно мені довелося знову плисти Кременчуцьким морем. Я стояв на палубі, з нетерпінням чекаючи знайомої пристані. Як і два роки тому, там зеленіли гінкі тополі, біля піщаного берега гойдалися на хвилі човни.

Як і того серпневого дня, під тополями в затінку стояла парокінна підвода. В мене завмерло серце, я був майже впевнений, що ось-ось побачу високого худорлявого чоловіка на дерев'янці, в простенькому піджаці. Я тримав напоготові синій конверт, з якого моя донька відклеїла іноземні марки. Я встигну передати конверт — «Богдан Хмельницький» стоїть там аж три хвилини.

Але три хвилини збігло, пристань почала віддалятися і скоро зовсім зникла в ранковій імлі. Я мовчки заховав синій конверт до кишені…

ТАЄМНИЦЯ «АРДЕЛЬТ-ВЕРКЕ»

КОМІСАРИ ВМИРАЮТЬ ПЕРШИМИ

Він розповідав весь вечір, часом замислюючись, немов шукав у закутках пам'яті те, що вже згладилося невмолимим тягарем років. І розсуваючи завісу минулого, переді мною розгорталася незвичайна історія про те, як в роки війни двоє радянських людей, інженер і педагог, а також третій — німець, добували фотокопії деталей та вузлів таємної зброї гітлерівців…

Василь Родіонович Бунелик — а моїм співбесідником був він — сховав у шухляду фотографію Михайла Кисельова, звів на мене твердий погляд очей, яких я так і не бачив усміхненими, й сказав:

— Сам по собі епізод з фотокопіями деталей двигуна ФАУ-1, мабуть, так би й залишився в моєму житті всього лише епізодом, коли б не мав продовження. Річ у тому, що після «Ардельт-верке» був Маутхаузеи, а там… Словом, хочу розповісти вам про одного чоловіка. Коли я згадую його, то все, що довелося пережити в Сілезії, здається маленькою крихіткою, порошинкою, не більше. Кажу вам правду: так, я про цю людину думаю щодня, ось вже понад двадцять п'ять років. Іду на роботу — думаю, в кінотеатрі сиджу — думаю, книжку читаю — думаю… Хочу, щоб ви зрозуміли… тоді ви теж будете думати про нього. Вам не даватиме спокою, який він на зріст, які у такої людини можуть бути очі, який голос… Повірте, я не перебільшую. А втім, послухайте, як все було.

— Мабуть, не слід вдаватися до подробиць, коли йдеться про концентраційний табір Маутхаузен. Про такі місця багато вже сказано і написано. Голод, знущання, крематорій, есесівці, вівчарки, страшні досліди на людях, смерть…

З Михайлом Кисельовим мене скоро розлучили. Опинився я серед незнайомою люду в цьому самому проклятому Маутхаузені. Ув'язнені там, вважайте, з усієї Європи: росіяни, українці, чехи, французи, німці, югослави, поляки, іспанці. Бачив і англійців, з військовополонених. Осібно трималися. Посилки через Червоний Хрест частіше, ніж французи, отримували. Взагалі-то їм також не солодко жилося, однак з нашим життям не порівняти…

Спочатку придивлявся я до сусідів по блоку, вони — до мене. Згодом познайомилися ближче. Група у нас своя створилася, справжній Інтернаціонал, і всі з червоними «вінкелями» — нашивками. Октав Рабате, французький комуніст, командир макі. Після війни він працював у редакції «Юманіте», нещодавно помер… Гануш Карел, вчений з Праги, теж комуніст. Югослав Любіша, партизан.

Перші дні здавалися довгими, як роки. Страшно мені було і сумно від власного безсилля, від почуття безпорадності й жахливої табірної одноманітності. Якось начальник табору Бахмайєр наказав перевести кілька сотень в'язнів на будівництво тунелю у каменоломні. На той час вже вчастилися повітряні удари авіації, і нашої, і союзників, тож гітлерівці закопували свої заводи в землю, ховали в скелях. На одну з таких будов погнали й мене. Каміння ми тягали на спині. Носили метрів за триста, та ще й угору. Не багато з нас витримувало там, падали люди з такою ношею, вмирали від перенапруження. В кого не було сили камінь підняти, того есесівці добивали кулями. Так і тяглися тижні.

Одного разу вишикували нас на апель-плаці, чую — називають мій номер. Виходжу з шеренги. І мені пришивають до грудей та до спини шматки парусини, на кожному — червоною фарбою виведено літеру «К». Став я ламати голову, що б це могло значити. «Комуніст»? Чи, може, якщо по-російськи, — «красный» або «красноармеец»? А мої товариші кидають у мій бік стривожені погляди, перешіптуються. Вже у бараці Октав Рабате відвів мене в куток. «Ось що, Професор, — це у мене така кличка була табірна, — ти поздирай ці ганчірки, тільки обережно, щоб сліду не лишилося, і викинь їх кудись подалі».

Поки що я нічого не розумію, на серці тривожно, однак до поради прислухався — друзі вже мають досвід, вони у Маутхаузені «старожили», їм, звичайно, видніше. Зідрав я ці літери до бісового батька. На ранковій перевірці стою, і душа в п'яти. Раптом есесівці помітять, що у мене вже немає нашивок, або якийсь негідник, щоб вислужитися, заявить. Тоді — кінець. Сам Бахмайєр, начальник табору, або його помічник Штрайтвізер, та й перший-ліпший солдат з табірної варти за порушення наказу живцем у крематорій потягнуть.

Однак все обійшлося. Начебто не помітили. Я тоді ще не знав, не знав напевно, лише починав здогадуватися, що у Маутхаузені, в цьому пеклі, існує підпільна антифашистська організація, якій не один в'язень життям своїм завдячував. Переконався в цьому пізніше, вже коли й самому довелося виконувати завдання інтернаціонального підпільного центру…

Та ось настав день, сімнадцяте квітня. Цього дня я ніколи не забуду… Надвечір, коли ми закінчували роботу, зненацька з'явився в каменоломнях Бахмайєр в оточенні охоронників. Помітно збуджений, у піднесеному настрої, з-під козирка кашкета зиркає на нас якось незвично, з посмішкою, такого раніше ніколи не помічалося. Завжди зиркав на табірників, як звір, а тут — посмішка… Ми очі ховаємо, ніхто з в'язнів не хоче стрічатися з ним поглядом, бо стріляв він з парабелума в людей просто так, заради розваги, вбивав першого-ліпшого, хто на очі потрапить йому. Всі ми відчули шкірою, затіває щось Бахмайєр, не з доброго дива зуби скалить. А він походив перед строєм, розмахуючи шкіряною рукавичкою, зупинився, через плече поглянув — перекладач відразу ж до нього підтюпцем… Бачимо, той самий перекладач, який по-російськи тямкує.

— Зараз вам покажуть мальовниче видовище! — почувся голос Бахмайєра. І в сутінках, що швидко насувалися на каменоломні, миттю спалахнуло яскраве світло двох прожекторів. Було видно, як вдень. — Дивіться уважно! Всі дивіться, втішайтеся!

Ми перезираємося, нам ще невтямки, до чого він… А за хвилину й побачили. З темряви у смугу світла посувалася якась сіра маса, наближалася до нас згустком тіней, оточена щільним кільцем есесівців. Ми всі завмерли. Мені й раніше доводилося бачити таке, від чого волосся на голові ставало дибки, однак видовища, що постало перед нами в ті хвилини у каменоломнях, неможливо змалювати словами. Ми всі були виснажені, вкрай знеможені, та навіть нам здалося, що люди, котрих гнали охоронники, це мерці, які підвелися з землі. Їхні тіла й обличчя немовби наскрізь просвічувалися променями прожекторів. Вкриті ранами, закривавлені, напівроздягнені люди рухалися повільно й нечутно, густим натовпом, обіймаючи й підтримуючи один одного. Кожен з них сам по собі не зміг би триматися на ногах, вони тільки тому й трималися, що були разом, неначе злилися в одне ціле. З їхніх плечей звисало лахміття. Придивившись, я побачив наші, радянські, гімнастерки…

— Хальт! — аж захлинувся від крику Бахмайєр, і люди-привиди зупинилися. Ми з жахом поглядали на них. Табірники рідко коли плакали. А тут плакав не один із нас. Неможливо було не плакати, тому що ми не могли кричати.

Бахмайєр повернувся до нас обличчям — він втішався власним голосом, що гучно лунав серед мертвої тиші.

— Дозвольте, панове, відрекомендувати вам… Всім добре видно? Прошу підійти ближче! Ще ближче. Ось так. Чи вам відомо, хто стоїть перед вами? Які красені, правда ж? Кожним можна замилуватися. Так от, оце вони і є, ті самі знамениті більшовицькі комісари, ге-ро-ї, котрими пи-ша-єть-ся Батьківщина! — він зареготав, крутнувся на підборах, зробив крок уперед. Повільно, кілька разів махнув рукавичкою, навмання затримуючи свій погляд. на кількох подертих гімнастерках. Есесівці миттю висмикнули з натовпу тих, на кого він вказав рукою.

— У крематорій!

Чотири мовчазні постаті, повиснувши на руках дебелих охоронників, зникли за смугою світла. Їх поволокли в темряву, в табір, туди, де між кухнею та лазнею куріли димом зловісні печі.

Полонені мовчали. І ми мовчали також.

— Я хочу вас запитати, — хизуючись перед згустком тіл у гімнастерках, Бахмайєр грався вийнятим з кобури пістолетом, підвищив голос, — чи вам подобалося бути червоними комісарами? Адже ви були задоволені вашими зірками на рукавах, вашими званнями? Мовчанка — ознака згоди… Гаразд! Якщо так, то, може, серед вас знайдеться зараз хоч би один, котрому не відібрало мову зі страху, і він нам скаже прилюдно вголос, що був комуністом і більшовицьким комісаром? Що? — Блазнюючи, Бахмайєр приклав долоню до вуха. — Не чую! Ви мовчите? Отож-бо! Тепер ви забули навіть, як слово «комуніст» вимовляється, я розумію, розумію…

Бунелик заплющив очі, його пальці стиснули край столу.

— І раптом з натовпу, освітленого прожекторами, повільно вийшов чоловік. У блакитнуватому холодному сяйві добре видно було його загрубіле вилицювате обличчя. Він, шкутильгаючи, наближався до Бахмайєра і не відводив від нього погляду примружених очей. Підійшов майже впритул до німця, похитнувся, однак устояв на ногах й сказав хрипло, окаючи, чітко вимовляючи кожне слово:

— Маєш бажання познайомитися? Що ж, давай… Я — Морозов Олександр Дмитрович, член Комуністичної партії і більшовицький військовий комісар. — Злегка повернувши голову у бік розгубленого перекладача, додав: — Ти, падлюко, перекладай йому, щоб слово в слово. Я комуністом був, комуністом залишився і буду комуністом навіть після смерті! — І знову примружені очі — на Бахмайєра. — Що ще тебе цікавить, фашистська наволоч?

Бунелик пильно подивився на мене.

— Вам коли-небудь доводилося чути тишу, таку тишу, коли здається, неначе зупинився час? Я таку тишу чув. Вона в ту мить огорнула каменоломні, тільки пара немовби потріскувала, вихоплюючись з легенів разом із диханням сотень людей.

Чоловік, що назвався комісаром Морозовим, стояв, як і раніше, і дивився, не підриваючись, Бахмайєрові в обличчя. Позаду, за спиною у Морозова, заворушився натовп. Полонені розступилися, і вийшов ще один, молодий, високий, у пілотці й накинутій на плечі шинелі.

— Я — Пономарьов, комуніст і червоний комісар!

І за ним — ще двоє.

— Комісар Червоної Армії комуніст Федулов! Може, повторити?

— Тихонов, батальйонний комісар і, звичайно ж, комуніст! Чим і горджуся…

Бахмайєр не позадкував від несподіванки, ні. Він зробив лиш якихось півтора кроки назад, зробив помимо волі. Та цього було досить — навіть німці-охоронники зрозуміли, що саме сталося. Вони мовчки, із забобонним страхом дивилися на людей, котрі виступали з натовпу полонених, один за одним, навстріч стволам автоматів, і промовляли розбитими губами кілька слів, що розколювали тишу. Навіть на цих м'ясників у мундирах, на цих вбивців подіяв виклик, що його кидали радянські люди в обличчя офіцеру-есесівцю, спокійно і без вагань. Начальник табору озирнувся, немовби шукав підтримки у своїх солдатів. Він вже зрозумів: того, що сталося, виправити неможливо. Неможливо! Якби навіть він скосив чергами всіх, хто стояв перед ним, чи спалив їх, або живцем закопав у землю. І Бахмайєр загорлав, заволав не по-людськи, як тварина. Він кинувся в групу полонених, що зростала перед ним, хапав за гімнастерки, за плечі, силкувався заштовхати людей назад, у натовп.

І ось знову почувся хриплий голос Морозова:

— Чого сатанієш, гадино? Смерть страшна для боягузів, ти її боїшся, падлюко! Не ми, ти боїшся її!

Бахмайєр швидко опам'ятався, зумів зладнати з собою. Постояв кілька хвилин мовчки, стискаючи парабелум. Нарешті вичавив із себе:

— Сміливість — це добре. Сміливих буде розстріляно останніми. Ні, не зараз, не сьогодні. Це було б надто великою розкішшю для вас, панове сміливці!..

Їх залишили з нами в каменоломнях. Шістдесят вісім чоловік. То були наші армійські політпрацівники, вчорашні райкомівці та обкомівці, кадрові військові, декотрі, старші віком, справді мали комісарські звання, однак немало серед них виявилося і молодих офіцерів, випускників політучилищ. Та всі вони так і залишилися для нас комісарами. Інакше їх у таборі й не називали. Але недовго вони прожили разом з нами.

Була неділя, це я добре пам'ятаю. Якесь гітлерівське свято, якщо не помиляюсь, здається, то був день народження Гітлера… Есесівці зранку дудлили шнапс, горлали пісні. А потім… Бачимо — шикують усіх комісарів. Якийсь унтер-офіцер заграв на акордеоні, і під цей марш комісарів погнали до тиру. Там офіцери з табірної варти майже щодня тренувалися в стрільбі. Всі ми, хто де не був, принишкли в передчутті біди. І скоро справді почало діятися щось невимовно моторошне. Мені здавалося, що я втрачаю розум. На наших очах відбувалося таке, що перевершило всі жахи навіть в умовах Маутхаузену. Комісарів прикручували в тирі до стовпів дротом, і офіцери-есесівці, відійшовши від своїх жертв на кілька кроків, розряджали в них пістолети, стріляли майже впритул, билися в заклад, хто краще поцілить, і випускали в живі мішені по пів-обойми…

Морозова тримали в тирі окремо, руки в нього було скручено за спиною. Він бачив, як один за одним гинули під кулями товариші. Два есесівці тримали його. Бахмайєр тремтів, немов на нього напала падуча, й кричав Морозову:

— Ти бачиш, все бачиш? Дивись, комуніст, дивись! — Він перезаряджав пістолет, прицілювався в нову жертву, прив'язану до стовпа, і аж захлинався: — Тому я вліпив у перенісся, а цьому спершу прострелю вуха, а потім — горлянку… Спостерігай, комісаре, ти ж сміливий!

Лице у Морозова закам'яніло. Гриміли постріли, чулися стогони, навперебій ґелґотали фашисти, захмелілі від крові. А Морозов стояв і дивився. Вилиці випнулися ще гостріше, на чолі набрякли жили, його голова повільно біліла, немов вкривалася памороззю, із зціплених зубів на підборіддя цівкою збігала кров…

Кілька годин непорушно стояв Морозов. Не змовкав виляск парабелумів, «вальтерів», «зауерів», пороховий чад не встигав вивітрюватися з тиру, в'їдався в очі. В бараках табірники ридали, затуляли вуха, щоб не чути пострілів і зойків поранених, гатили кулаками в дерев'яні стіни.

Наостанок, на завершення кривавої оргії, Бахмайєр залишив чотирьох комісарів — тих самих, котрі першими вийшли з натовпу полонених при світлі прожекторів: Морозова, Федулова, Пономарьова і Тихонова. Через чверть години не стало і цих трьох. Залишився останній, Олександр Морозов.

— Ось ти й діждався своєї черги! — пістолет Бахмайєра вперся Морозову в груди. — Ану, до стовпа його!

Очі Морозова були прикуті до обличчя начальника табору, неначе він хотів запам'ятати це ненависне обличчя. Бахмайєр підкинув руку з парабелумом. І зненацька пронизливо закричав:

— Схили голову! Відвернися, будь ти проклятий, заплющ очі! Чуєш?!

— Тремтиш? — глухо запитав Морозов. — Я тебе примушу дивитися мені в очі! Вбивати беззбройних навчився, а дивитися прямо — піджилки тіпаються, стерво? Чого сполотнів? Не бійся, я прив'язаний. Стріляй!

Тричі підіймав пістолет Бахмайєр, і тричі обпікали його очі людини, котра міряла есесівця презирливим поглядом з-під суворо зведених брів. З-під кашкета німця струмками збігав піт, у нього ходуном заходили руки. Він раптом повернувся до Морозова спиною, тицьнув, як сліпий, пістолет у кобуру і пішов з тиру геть, прискорюючи крок. Потім майже побіг, зіщулившись, спотикаючись об каміння. Есесівці похмуро дивилися йому вслід, опустивши автомати, нервово курили. Один з них підійшов до Морозова й поспіхом почав розплутувати дріт.

— Сашкові Морозову у Маутхаузені сповнилося тридцять років, — продовжував Бунелик. — Він був комісаром окремого загону десантників. Виконував завдання в тилу ворога. В одному з боїв Морозова поранило в ногу, його підібрали й заховали колгоспники. Вночі скирду соломи, де він лежав без пам'яті, оточили жандарми…

Родом він з Кіровської області. У найпівнічнішому її закутку є лісове селище, Іма називається. Селище кілометрів за вісімдесят від залізниці, в тайзі. Там Сашко Морозов, лісоруб з діда-прадіда, жив і працював, там і комуністом став у нелегкий час, коли ще в лісах куркульня та банди блукали.

Він із свого життя нічого не приховував від товаришів по табору. Найвищу правду він сказав першого ж дня, стоячи перед Бахмайєром, і йому вже не було потреби щось замовчувати. Хочете — вірте, хочете — не вірте, але в таборі Морозова боялися есесівці. Вони поглядали на нього з якимось зачаєним страхом, замовкали, як тільки він з'являвся поблизу, іі відступали убік, коли він проходив біля когось із них. А комісар просто не помічав німців, не звертав на них уваги, йому на них було наплювати. То було навіть не презирство до смерті, було щось більше, чого я пояснити не в змозі…

Незабаром Сашко врятував мені життя. Ми довбали в скелях тунель. Кінчався день, сутеніло. Зміна, в якій був і Морозов, чекала біля входу в тунель, наша група мала передати їй кирки та лопати. Я плентався, ледве пересуваючи ноги після дванадцятигодинної каторжної роботи. Ось ми вийшли з тунелю, ковтнули свіжого повітря, порівнялися з табірниками, котрі мали нас заступати. Хтось обережно взяв мене за руку. Озираюся — Морозов. Він тихо сказав:

— Тобі не можна повертатися у барак. Залишайся в тунелі на нічну зміну замість мене. Вартові приймають групи за кількістю… Протримайся. Хлорці дещо комбінують, треба виграти час.

Ми швидко помінялися місцями. Морозов не встиг або й не хотів сказати мені все. Та її вже й сам знав, що приречений на смерть. Я вже казан про нашивки з літерою «К». Ця літера означала «кугель» — «куля». Будь-хто з варти, вгледівши в'язня з таким клеймом на грудях та спині, міг коли йому заманеться застрелити його. Нашивка «кугель» була вироком на знищення.

Звичайно, в ті дні я ще не міг знати про те, що гітлерівці виявили в котельні вроцлавського заводу знімки деталей ФАУ-1, що Шперлінга розстріляно, а нашу з Кисельовим приналежність до фотокопій розкрито. І все ж я вже про дещо догадувався, дізнавшись, що означає це «К».

Товариші з підпільної організації табору дізналися, що колишнього робітника з рентгенлабораторії на заводі «Ардельт-верке» гітлерівці мають намір «випустити на люфт» — кинути у піч крематорію, — і намагалися мене врятувати. Яким чином? Цього я не знав.

І ось трапилося майже невірогідне. Помінявшись місцем з Морозовим, я повернувся в каменоломні, і тої ж ночі мені вдалося втекти. Таке у Маутхаузені траплялося не часто.

Опівночі кількох в'язнів, і мене серед них, вартові вивели з тунелю, наказали розвантажити машину із залізобетонними стояками. Кругом — темінь. Вівчарок у есесівців не було. Вартові звиклися з думкою, що втекти з каменоломень неможливо, і, мабуть, тому, коли ми вовтузилися біля машини, навіть не поглядали в наш бік. Стояли осторонь, курили, базікали… Ми розвантажили машину, і я на хвилину затримався, трохи відстав від товаришів, котрі вже йшли назад, у тунель, скинув з ніг дерев'яні «грюкалки» й, пригинаючись, ховаючись за машину, скрадливо зробив кілька кроків у темряву. Потім побіг. Прів якоюсь мілкою річкою. Знову біг. Ліворуч в небо шугнула ракета — есесівці недорахувалися одного в'язня, здійняли тривогу.

Не одну ніч я пробирався по чужій землі, нарешті, сам того не знаючи, опинився в Югославії. Та це вже до справи не стосується… Я хотів розповісти вам про комуніста Олександра Дмитровича Морозова.

Яка його подальша доля? Уявіть собі, таке теж трапляється не часто… А втім, це також довга історія. Ось від нього лист, недавно отримав… Так, Морозов живий. Колишній комісар працює в рідному селищі Іма бригадиром лісорубів. У нього шестеро дітей, всі дівчата. Далекувато їхати туди, не близько вона, тайга. І вік мій вже не для мандрівок. Та ми мусимо зустрітися. Якщо про людину думаєш десятки років, то надія на побачення з нею ніколи не згасає в серці…

ЗАГРАВИ НАД ПОДІЛЛЯМ

Ще тріщали постріли на західній околиці міста і горіли будинки, підпалені гітлерівцями; підрозділи армійців і загін Івана Музальова з партизанського з'єднання Антона Одухи, атакувавши Славуту, ще добивали ворожих автоматників, викурювали їх з підпоріть та садків, коли група партизанів-кіннотників, промчавши вулицями, завернула коней на безлюдне подвір'я міської лікарні. Скинувши автомати й гвинтівки, бійці почали довбати ломом тверду, вже мерзлу землю.

— Обережніше, хлопці, обережніше, — хвилюючись, повторював худорлявий сіроокий Музальов і не відривав погляду від неглибокої ями. — Не поспішайте, тихіше, спокійніше…

Партизани кинули лом, далі вже руками вигрібали глину та сміття. Скоро один з них відчув під пальцями напівзотлілу тканину одягу.

В ямі лежала людина. Сиве волосся, почорніле, притрушене землею обличчя, заломлені за спину руки скручені дротом.

Партизани загорнули тіло в плащ-палатку, підняли на край ями і поскидали шапки. Тричі прогримів залп на подвір'ї лікарні — останній залп у визволеному від ворога українському місті. Це було в лютому 1944 року.

Того дня Антон Одуха і його друзі віддали останні почесті людині, ім'ям якої вони назвали своє партизанське з'єднаний.

Хто ж він був, отой сивий чоловік, за труною якого до центрального майдану в Славуті, до пам'ятника Леніну, йшло в скорботі все місто, йшли роти автоматників-фронтовиків, крокували мовчазними шеренгами партизанські загони?..

Наприкінці червня 1942 року офіцерові СС, комендантові міста Славути, доповіли про незвичайну подію: із табору для військовополонених, розташованому в місті, втекла група радянських бійців та командирів. Незважаючи на колючий дріт, кулемети на вежах, на посилену охорону з вівчарками, військовополонені щезли, наче крізь землю провалилися. Есесівці кинулися на розшуки втікачів, та повернулися ні з чим.

Уранці коменданта ошелешили новою звісткою. Перш ніж зникнути з міста, втікачі побували в приміщенні міської лікарні й забрали там майже всі медикаменти. Завідуючий лікарнею Михайлов намагався чинити опір, і його поранено пострілом у шию…

Комендант висловив Михайлову подяку і своє співчуття, побажав скорішого одужання та запевнив його, що бандитам не уникнути жорстоко! кари.

Однак військовополонених так і не розшукали. Згодом німці з'ясували, що їм допоміг вирватися з табору Антон Одуха — партизан, за голову котрого гестапівці давно вже обіцяли сто тисяч рейхсмарок.

У комендатурі Славути серед гітлерівців та поліцайні зчинився переполох. Німцям не вперше доводилося чути про Одуху., Місяць тому він з якимось партизаном повалив міст поблизу залізничної станції Бадувка. Вибух стався в ту мить, коли через міст на великій швидкості проходив військовий ешелон, переповнений солдатами з танкової дивізії, яку перекидали на Східний фронт. Сімнадцять вагонів було потрощено вщент. На місці диверсії залишилися уламки, трупи й поранені.

Та не встигла ще влягтися паніка після цього випадку, як Одуха вдруге замінував залізничну колію. Він закопав вибухівку на ділянці, де мав проїхати спеціальний поїзд гауляйтера Еріха Коха. Щоправда, патрулям, які охороняли залізницю, в останню мить вдалося попередити катастрофу. А якби солдати випадково не виявили вибухівки? Комендант досить чітко уявляв собі, які наслідки мала б така диверсія…

Про Одуху гітлерівці в Славуті дещо знали. Мав деякі відомості про нього і комендант міста. За кілька кілометрів від райцентру, в селі Стригани, жив такий собі непримітний молодий учитель. Майже всім стриганівцям було відомо, що 1937 року вчителя раптом заарештували органи НКВС. Напевно, тому німці й призначили Одуху завідувачем початкової школи. Ні в стриганівського старости, ні в поліцаїв з навколишніх сіл вчитель не викликав жодної підозри. Як-не-як, людина за Радянської влади постраждала, тож тепер їй — і довір'я, і посада…

Лише потім виявилося, що в лісі, в таємному сховищі, Одуха зберігав гвинтівки, гранати та вибухівку. В школі, де він працював, виготовлялися листівки, в яких вояки фюрера називалися мерзенною зграєю, а про місцевих поліцаїв писалося, що найближчим часом кожен з них отримає кулю за зраду. Мав Одуха, звичайно, і спільників, але окупантам не вдалося викрити їх. Та й сам учитель вислизнув із рук гестапо. Він вискочив у вікно тої хвилини, коли до будинку, в якому мешкав, наближався офіцер із трьома солдатами, щоб заарештувати його.

Тепер Одуха нагадував про себе майже щодня. Та й не тільки він завдавав гітлерівцям клопоту. Неспокійно було в Шепетівці, в Проскурові, в Ізяславі і в Старокостянтинові… То тут, то там з'являлися радянські листівки. На залізниці все частіше чинилися диверсії. На Шепетівському вузлі гестапо будь-що силкувалося викрити підпільників, бо залізничний вузол мав важливе стратегічне значення. Агенти СД натрапили було на слід Івана Музальова, проте і його взяти не змогли. Також зникнути встиг. Підпільники та партизани все відчутніше дошкуляли окупаційним властям. Не допомагали ані арешти, ані розстріли.

Тепер ось випадок із Михайловим… Вже не де-небудь у лісі, а навіть у місті, під боком комендатури, ці «більшовицькі елементи» ледве не прикінчили завідуючого лікарнею, людину, яка віддано й сумлінно (так вважав начальник гестапо Славути) співпрацювала з німецькою адміністрацією. Комендант був переконаний, що лікар Михайлов — саме та особа, котра лояльного поведінкою по відношенню до окупаційної влади подає добрий приклад місцевому населенню. Навіть більше: поведінка вже не молодого, відомого в місті лікаря здавалася комендантові неабиякою особистою заслугою. Йому, офіцерові СС, вдалося залучити на свій бік радянського інтелігента, медика, якого в Славуті знає старе й мале. Тут, на окупованій радянській землі, подібні «знахідки» траплялися комендантові нечасто. Він це розумів і запропонував Михайлову крісло завідуючого лікарнею як винагороду за те, що той сам прийшов у комендатуру і добровільно виявив бажання трудитися «на благо Великонімеччини». Тепер навіть нічний постріл у лікарні і поранення Михайлова можна використати з розумом і не без певної мети, треба тільки більше пошуміти про цей випадок та добряче роздути його. Мовляв, бачте, як ото радянські комісари чинять розправу над чесними, поважними людьми…

Однак плани цього завойовника порушилися зовсім несподівано. Через кілька днів йому подзвонив розлючений шеф відділення гестапо і топом, що не віщував нічого доброго, повідомив: лікар Михайлов, якого так розхвалювали в комендатурі, не хто інший, як таємний радянський агент, керівник комуністичного підпілля коли не всієї Кам'янець-Подільської області, то кількох її районів напевно. Він підтримував найтісніші зв'язки з партизаном Одухою. А той постріл у потилицю і поранення — звичайнісінька інсценізація самого ж лікаря. Хотів відвести од себе підозру, бо сам заздалегідь готував і віддав медикаменти втікачам-військовополоненим. Михайлова заарештували. Поки що він мовчить, але йому розв'яжуть язика, і тоді з'ясується багато дечого…

Деякий час Федора Михайловича тримали в гестапо в Славуті. Одуха і його товариші намагалися було визволити лікаря, але здійснити задум їм не вдалося. Після того гітлерівці перевезли Михайлова в шепетівську в'язницю. Він заслаб від катувань на допитах і вже не міг ходити. До кабінету слідчого його тягли під руки двоє есесівців. Щоночі лікаря мордували в цегляному льоху, шмагали дротяними нагаями, ламали пальці, закладаючи їх між двері, кололи тіло розпеченим шомполом. Проте він мовчав.

Михайлов розумів, що чекає на нього. Зрадник, котрий пішов у гестапо і виказав його, небагато знав про діяльність лікаря у підпіллі, але й того, що було відомо зрадникові, цілком вистачило для смертного вироку штангеріхту[22].

Федір Михайлов працював у славутській лікарні чимало років що до війни. В минулому моряк-балтієць, він воював проти білогвардійців у громадянську. Добровольцем пішов на фронт, як тільки почув по радіо, що фашистські армії вдерлися на радянську землю. Одягнув форму військового лікаря, прийняв польовий шпиталь. Частина, в якій він служив, потрапила в оточення. Тяжко контужений у бою, Михайлов не зміг разом з іншими пробитися до своїх.

Повернувшися у Славуту, лікар усе добре обдумав, зголосився в німецькій комендатурі, одержав роботу. І почав групувати навколо себе надійних людей. Уже взимку 1941 року він створив широко розгалужену підпільну організацію, її бойові ланки діяли в багатьох містах і селах Кам'янець-Подільської області. Лікар очолив окружний підпільний центр, до складу якого увійшли Одуха, Захаров, Шорников та Яворський. Члени центру підіймали на боротьбу з фашистами радянських патріотів у Плужнянському, Ляховецькому, Старокостянтинівському, Шепетівському, Проскурівському, Тальпівському та в інших районах. Налагоджувалися також зв'язки з підпіллям Новограда-Волинського, Бердичева, Житомира.

Спочатку Михайлов розробив план масового збройного повстання в тилу ворога, на території кількох окупованих областей. Та коли все зважив, врахував складність обстановки, від цього наміру відмовився, зрозумівши його нереальність. Підпільники одержали наказ створювати партизанські групи, добувати зброю та боєприпаси, чинити диверсії на залізницях, на підприємствах, перешкоджати гітлерівцям вивозити зерно, худобу, сировину.

Безліч зв'язків, що пролягли від Славути до десятків бойових груп, до комуністів, комсомольців, тримав у своїх руках лікар. Отож життя й доля багатьох людей залежали тепер від того, як буде тримати себе лікар у гестапівській катівні. Його мовчанка була єдиною зброєю, що залишилась у нього. І він не склав цієї зброї до кінця. Не вирвавши у лікаря ні прізвищ, ні явок та адрес, німці привезли його в Славуту. Тут, поряд із лікарнею, де Михайлов провів половину життя, вже була споруджена шибениця. На шию зв'язаного, закривавленого лікаря есесівець накинув зашморг. Михайлов востаннє звів погляд на людей, яких фашисти зігнали до місця страти, кивнув їм головою, що посивіла за два тижні.

— Прощайте, товариші…

Гестапівці наказали поліцаям закопати труп страченого на подвір'ї лікарні. Так у Славуті люди дізнались, що Федір Михайлов, завідуючий лікарнею, ніколи фашистам не служив — служив він своєму народові.

… Шваленберг підняв руку. На ньому, як завжди, був мундир із погонами та відзнаками. Водій, різко загальмувавши, відкрив перед солдатом дверцята кабіни. Шваленберг, а за ним і Василь Шантар вмостилися на сидінні. Олександр Софієв і Максим Сідненко вибралися в кузов.

Штовхнувши водія парабелумом, Шваленберг наказав йому по-німецьки:

— Газуй прямо й сиди спокійно!

Водій вкрився холодним потом, скосив очі на пістолет і мовчки увімкнув швидкість. Машина наближалася до Славути. Вже видніли кулеметні вежі над табором для військовополонених. Біля огорожі з колючого дроту походжали есесівці-охоронники.

Зненацька водій кинув баранку і з криком вистрибнув }з кабіни. Шваленберг двома пострілами з пістолета звалив його на дорозі. Шантар ледве встиг перехопити кермо і дав повний газ. Машина, ревнувши мотором, помчала вперед.

Не втямкувавши, що ж відбувається, есесівці якусь мить розгублено дивилися на грузовик, що віддалявся, на дорогу, де, загрібаючи руками пилюгу, копав німець. Потім опам'яталися, ударили з автоматів по машині. Грузовик нісся вулицями міської околиці, здіймаючи за собою хмару куряви. Біля лісозаводу, на мосту через Горинь, партизанів намагався перехопити поліційний патруль. Ледве не збиті колесами, чорномундирники порснули з дороги врозтіч. Машина мчала далі, жителі міста проводжали її здивованими іі захопленими поглядами.

Надвечір четверо сміливців підкотили до лісового партизанського табору.

Загін в Антона Одухи був тоді ще невеликий. Разом з учителем до лісу прийшли його друзі з підпільної групи в Стриганах: старшина танкіст Олексій Іванов, вчорашні учні Одухи — Сашко Гіпс, Леонід Троцький, Віталій Кмитюк, а також Тоня Петричук, Василь Трегуб, вчителька Ганна Охман. Були тут і військові, котрим Одуха та Михайлов влаштували втечу з табору полонених у Славуті: армійський політпрацівник Гнат Кузовков, Олексій Манько, Олександр Софієв, Василь Шантар, Ібрагім Друян, Тенгіз Шавгулідзе та ще кілька бійців і командирів. Із Шепетівки Іван Музальов також привів у загін підпільників Микиту Гончарова та Івана Нищенка. З ними прийшов і Станіслав Шваленберг.

Солдат німецької армії Шваленберг давно чекав зручного моменту, щоб порвати з гітлерівцями, яких ненавидів не менш, ніж його радянські друзі. Іван Музальов теж був військовий, потрапив у полон, фашисти кинули його разом з іншими за колючий дріт у Шепетівці. Станіслав Шваленберг служив в охороні шепетівського табору. Він і допоміг Музальову та кільком його товаришам вирватися з неволі. Так виникла в Шепетівці підпільна група, яка здійснила чимало сміливих операцій на залізничному вузлі і в місті. Коли над групою Музальова нависла загроза провалу, він вирішив відправити декого з підпільників до Одухи в ліс. Залишатися в загоні сам не мав наміру — в Шепетівці в Музальова було кілька явок і надійних квартир, до міг переховуватися від гестапівців. Там, у місті, лишилося чимало товаришів, вони готували крупну диверсію на величезному німецькому військовому складі, де зберігалося понад шість тисяч тонн продовольства, і керівник групи мав повертатися до своїх людей.

Одуху непокоїла думка: як налагодити зв'язок зі своїми по той бік фронту. Командирові загону вже було відомо, що в лісах Брянщини та Білорусії народні месники розгортають боротьбу з окупантами. Чутки про це долинали і до Кам'янець-Подільської області — уривчасті відомості про лісовий партизанський край приносило радіо. Навіть фашистські газети час од часу писали дещо про «білоруських та брянських лісових бандитів», які, мабуть, добре-таки насолили гітлерівцям. Одуха задумав спорядити в район Брянська своїх розвідників. Він був переконаний, що там працюють партизанські радіостанції, штаби, які керують численними загонами народних месників, обмінюються з Великою землею радіодепешами, передають за лінію фронту розвідувальні дані, одержують звідти накази…

Та на Брянщииу лежала далека дорога. Ось тоді й виникла думка захопити у німців транспорт, щоб вирядити на ньому добровольців у небезпечну й нелегку подорож. Добути машину взявся Станіслав Шваленберг. У супроводі кількох партизанів він вийшов на шлях недалеко від Славути, де часто курсували німецькі грузовики…

Наступного вечора дев'ять партизанів на чолі з Максимом Сідненком, озброєні знятим із підбитого танка кулеметом, гвинтівками та гранатами, виїхали з лісу на трофейній машині. Перед ними пролягли сотні кілометрів, їх чекали на шляху десятки населених пунктів, заповнених гітлерівцями. Було складено маршрут: Берездів, Олевськ, Туров, Кончевичі, Бобруйськ, Гомель і — Брянськ.

Берездів проминули без перешкод. Але дістатися автостради на ділянці між Корцем та Новоградом-Волинським не пощастило. Серед степу біля села Селичів група Сідненка напоролася на загін карателів, поспіхом зібраний із солдатів ближчих гарнізонів та поліцаїв. Вогнем свого кулемета розвідники розігнали німців і запроданців-шуцманів. Та скоро довелося кинути машину — після дощу грузовик застряв у багнюці.

Далі партизани пішли пішки. За Олевськом їм вдалося проїхати кілометрів п'ятдесят по вузькоколійці. Прип'ять перепливли вночі на човні. Не раз і не два стикалися розвідники з гітлерівцями, поліцаями. Відходили, відстрілюючись, болотами й перелісками. Вже в Білорусії поховали Симона Кадакідзе, вбитого в одній із сутичок з ворогом під селом Альбін. Вони хиталися від утоми й голоду, йшли знесилені, витративши майже всі патрони й гранати. Але йшли вперед і вперед, не відхиляючись від маршруту.

Пробиратися аж до Брянська їм не довелося. В Поліській області, неподалік села Бобрик, українські партизани зустріли загін білоруських месників із з'єднання генерал-майора Константинова. Через кілька днів у Москві вже знали про те, що й у Кам'янець-Подільській області діють радянські патріоти — бойовий загін тієї величезної народної армії, яка розпочинала битву з фашистськими окупантами в глибокому тилу ворога.

Одержавши з-за лінії фронту автомати, гвинтівки-«безшумки», гранати та вибухівки, навантаживши цей дорогоцінний скарб на плечі, розвідники вирушили назад, на Україну. Лише одна трагічна подія спохмурила радість — радист із рацією, надісланий з Москви в розпорядження кам'янець-подільських партизанів, загинув через сліпий випадок під час невдалого нічного приземлення на парашуті.

В жовтні група Максима Сідненка повернулася на Поділля, до свого загону, що розташувався в ті дні поблизу села Хоровиця. З далекого походу привели партизани нового бійця. Звали його Михайло Петров. Штаб генерала Константинова відрядив хлопця в загін до Антона Одухи, щоб допомогти налагодити диверсійно-підривну справу. Саме йому, молодому сибірякові, випало в недалекому майбутньому, вже в не маленькому загоні — в кількамісячному з'єднанні кам'янець-подільських партизанів — очолити окремий батальйон диверсантів, який наганяв страх на транспортну службу гітлерівців від Волині до Київщини.

Восени 1942 року загін Одухи вже завдавав відчутних ударів на залізниці, палив військові склади, знищував деревообробні підприємства, мости, водокачки. Карателі, кинуті в партизанський район Поділля, без успіху прочісували невеличкі острівці лісу, розкидані там і тут. Добре розуміючи, що в тутешніх лісах з приходом зими партизанам буде скрутно, Антон Одуха після кожної нової операції саджав загін на коней та підводи і вів його в сусідню Ровенщину. Тактика маневру тривалий час збивала гітлерівців з пантелику. Організатори каральних експедицій — кам'янець-подільське СД та польова жандармерія — не передбачали, що за межами їхніх володінь, у селах Борщівка та Лідівка, які розкинулися на рівнині в Гощанському районі, Ровенської області, знаходять собі притулок партизани. Населення цих сіл надавало притулок бійцям у своїх хатах, ховало коней і підводи в повітки та клуні. Разом із партизанами селяни оточували села заставами та дозорами, піклуючись про те, аби ніхто із чужих, сторонніх не довідався, які гості з'їжджаються сюди вночі. Звідси, з Борщівки та Лідівки, не раз вирушали партизани до своєї області, робили блискавичні наскоки на окупантів.

Якось розвідка повідомила, що невеличке містечко Аннополь із деякого часу почало привертати до себе посилену увагу з боку німецьких військово-технічних спеціалістів. До Аннополя часто навідувалися чини окупаційної адміністрації з Рівного. Комендантом містечка і одночасно директором аннопільського спиртозаводу було призначено німця Зачика, нациста й гестапівського агента, засланого фашистською розвідкою на Україну ще до війни. Тепер він став повновладним господарем і підприємства, і всього Аннополя. Власноручно розстрілював людей, знущався над робітниками, тероризував родини радянських військовослужбовців. Містечко охороняли солдати жандармерії та поліція.

Одуха наказав своїм розвідникам з'ясувати, чим так зацікавив гітлерівців Анпополь. Скоро штаб загону одержав відомості: на аннопільському заводі зберігалося біля тридцяти тисяч тонн спирту. Німці готуються вивезти весь цей запас у Німеччину, на підприємства синтетичної гуми. Командир загону в більшості випадків особисто керував майже кожною бойовою операцією. Повів він бійців і цього разу. Партизани прикотили в Аннополь удень на підводах. Захопили приміщення телефонного комутатора, оточили будинок, в якому мешкав Зачик. Група бійців кинулася до величезних цистерн, наповнених спиртом. А тим часом Антон Одуха, Гнат Кузовков, Михайло Петров і Олександр Перепелицин увірвалися в цегляну казарму, де розмістилася охорона заводу. Командир загону вирвав із рук вартового поліцая ручний кулемет. У казармі загриміли постріли.

Кілька охоронників встигли забарикадуватися в одній із кімнат, відстрілювалися крізь двері. Партизани полоснули чергами з щойно добутого кулемета. Перепелицин вбіг у коридор з оберемком соломи. Затанцювало полум'я… Стрілянина стихла так же раптово, як і почалася. Партизанські підводи мчали вулицями Аннополя назад, коні неслися галопом. А над заводом вирувало моро вогню. Металеві цистерни вибухали, палаючий спирт розливався по землі рікою…

Скоро в кам'янець-подільському СД зрозуміли: власними силами їм не справитися з маневровим партизанським загоном. У край були викликані спеціальні частини СС. Вони прибули взимку, коли лютували шпаркі морози. Кінні есесівці нишпорили в селах, перекрили заставами дороги, блокували підходи до лісу. Розбивши один такий есесівській підрозділ, напавши на нього в тумані біля села Головлі Українські, Одуха повів загін за Случ.

Перед походом партизани вишикувалися на лісовій галявині.

— Федора Михайловича Михайлова, нашого старшого товариша, багатьом з нас не довелося бачити, — заговорив перед шеренгою Одуха. — Але серед нас немає людини, котра не чула б про лікаря Михайлова. Він загинув, та він залишився з нами назавжди! Бо справу, за яку віддав життя, продовжуєте ви. Я хотів сказати вам раніше… але тоді ми з вами ще не мали права. Тепер нами дещо зроблено. Ми заслужили право називати себе михайловцями. Віднині загонові нашому присвоюється ім'я загиблого героя Федора Михайлова!

З того дня вони називали себе михайловцями. І як михайловці ввійшли в історію народної партизанської війни, чесно пронісши крізь тяжкі випробування ім'я полеглого патріота.

Як тільки Одусі доповіли, що разом із групою розвідників у загін прибув з Білорусії досвідчений сапер, командир зразу ж викликав його до себе. Перед Одухою стояв невисокий хлопець, білявий і широколиций, одягнений у стару, витіпану негодами шинель. Йому можна було дати не більше вісімнадцяти. Дивлячись на командира загону стомленими, ледь примруженими очима, юнак приклав руку до шапки:

— Заступник політрука стрілецької роти Петров! Прибув у ваше розпорядження за наказом штабу поліських партизанських загонів.

— Стрілець, значить, — не приховуючи розчарування, кинув Одуха. — Мені доповідали: сапер прийшов, а ти із стрілецької…

— І сапер теж, — усміхнувся Петров. — Кадрову служив у саперному батальйоні. Потім — стрілецький полк у Тернополі. Війну починав як сапер, заміновував мости та греблі…

Обличчя командира посвітлішало.

— То сідай, сідай же. Я не генерал і навіть не заступник політрука, переді мною тягтися не треба. Звати тебе як, сапер?

— Михайло.

— Комуніст?

— Кандидат партії.

Петров коротко розповів Одусі свою загалом звичайну для того суворого часу історію — історію солдата, котрий не з власної волі, а з обставин, від нього незалежних, опинився на території, захопленій ворогом. Таких історій Одуха вже чув немало.

— Усе зрозуміло, — мовив він по паузі. — За те, що до нас прийшов, щире спасибі. А справі допоможеш, тоді спасибі скаже Батьківщина. Бачиш, як тут ешелони один за одним гуркочуть? Роботи вистачить, і бажаючих випробувати німецькі вагони на міцність теж немало. Шкода тільки, підривників у нас обмаль, кустарщиною займаємось. Ти познайомся для початку з одним парубійком, є тут такий Льонька Русак. Теж підривною механікою цікавиться. Побалакай із ним.

Знайомство Петрова із Русаком відбулося того ж таки дня. Петров розшукав його біля багаття. Чорнобровий юнак, усміхаючись, простягнув йому руку.

— Сибіряк? — запитав Петров, ледь почувши голос Льоньки.

— Точно. Новосибірські ми.

— Земляки, значить. Яким вітром занесло сюди?

Немолодий уже партизан у накинутому на плечі кожушку сидів навпочіпки перед багаттям і, помішуючи щось у закіптявілому відрі, неголосно проговорив:

— Вітер один для всіх — війна… Він на фронті в танку горів та сім разів із тюрем та концтаборів фашистських тікав, із самої люблінської фортеці вирвався, земляк твій Льонька. А ти йому допит вчиняєш. Його ми знаємо, а хто ти будеш, почути не завадить. Коли не секрет, звичайно.

— Які тут секрети? — Петров розумів, що назватися земляком чорнобрового Льоньки — цього надто замало тут, в осінньому лісі, пропахлому димом партизанських багать. — Біографія в мене куценька. Родом із села Талівки. Одинадцяти років пішов у теслі, бо батько хворів, а сім'я велика… Потім у Томську в гірничому технікумі вчився, але не закінчив — довелося йти працювати на завод. Звідти й до армії покликали. Два роки служив сапером у Кемерові. Війну зустрів під Тернополем. Прикривав відхід свого полку. Було нас дванадцять, а живих залишилося троє… Пішли ми на схід. Німці давно обійшли нас і праворуч, і ліворуч, і вперед далеко просунулися. Та всього не розкажеш… Сталося так, що залишився я сам. Вирішив пробиратися в Білорусію, до партизанів. У Єльському районі, на Поліссі, натрапив нарешті на один загін. Слабенький, малочисельний, він на значні операції не замахувався. Пострілювали ми в німців, котрі від своїх відставали, іноді дрібні обози захоплювали, поліцайню ганяли. А здебільшого в лісових хащах ховалися. Сумно було в такому загоні… Та якось запропонував командир мені і ще одному хлопцеві, місцевому партизану, на пошуки штабу поліських загонів вирушити, щоб зв'язок з ними встановити. Ну, пішов. Подалися ми за Прип'ять, довго блукали лісом, поки натрапили на партизанів. Ними наш генерал командує. Озброєні добре, одягнені, боєприпасів вистачає. В тих місцях — справжня партизанська армія. Подекуди в селах німців ще й не бачили, люди, як і раніше, в колгоспах працюють. Аеродроми там партизанські є, наші літаки з-за лінії фронту регулярно приземлюються… Доповіли ми про наш загін, і попрохав я генерала, щоб мене зарахував у партизанську бригаду, котра діяла поблизу залізниці. Якраз у ті дні ваші хлопці прибули до білоруських партизанів. У штабі мені кажуть: «На Україні воювати починав, там і продовжувати доведеться; подільським партизанам підривники потрібні, збирайся в дорогу…» Більше й розповідати немає про що.

— А коли немає, то присувайся ближче до нашого кулешу, якщо ложку маєш, — підморгнув партизан у кожушку, здіймаючи з багаття відро. — Земляк твій Льонька приволік до лісу он те залізяччя, — він показав на товстелезного дуба, під яким лежала купа артилерійських снарядів. — Нахваляється з них тол добути, якщо на вогні підсмажити. Вдасться фокус?

— А чого ж? — ковтаючи гарячий куліш, кивнув Петров. — За двісті сімдесят градусів температура сягне, і будь здоровий — бабахне, що й кісток не збереш.

— Як же тоді? Нехай добро пропадає? До нас поки що літаки не літають, а вибухівка потрібна, — вставив Льонька Русак.

— Подумаємо. Добровольців для такого діла треба.

— Добровольці знайдуться, тільки свисни, — обізвався партизан Сашко Гіпс.

Досить нескладна споруда, що її побачили через якийсь час партизани в лісі, була названа ними «чортовою кухнею». Та це вже було пізніше, тоді, коли про Михайла Петрова взнали в усіх загонах народних месників Поділля, коли про нього, а також про його земляка Льоньку заговорили в містах і селах, в німецьких комендатурах та в охоронних підрозділах, котрі тримали під своїм наглядом залізницю.

Згодом Петров та його друзі вдосконалили «чортову кухню», розтоплений тол стали виливати в заздалегідь приготовлені форми, перетворювати на важкі восьмикілограмові «паляниці», як казали жартома партизани. Скрізь, де тільки можна, шукали бійці снаряди, авіабомби, звозили до лісу. З'являлися в Петрова та Русака десятки учнів. «Чортові кухні» закуріли в багатьох партизанських загонах Поділля. І не було жодного випадку, щоб ця небезпечна справа закінчилась де-небудь трагічним феєрверком — жодна бомба, жоден снаряд не вибухнули на партизанських багаттях. Знаючи, що з вибухівкою не жартують, був Михайло Петров учителем суворим і причепливим, не терців безпечної хвацькості і нехлюйства. Та все було потім.

А того затуманеного ранку, коли задиміла перша «чортова кухня», кілька бійців, повертаючись до табору після нічної операції, вгледіли поміж деревами щось, дуже схоже на грубо складену піч. На ній стояв звичайний бідон, у яких на селах возять молоко. В бідоні кипіла вода, «виварюючи» підвішений на вірьовці і занурений в окріп чорний снаряд.

Майже тиждень чаклували біля тої печі Петров і Льонька Русак; Сашко Гіпс і Леонід Троцький, котрі ще зовсім недавно сиділи за партами в Стриганівській школі, залюбки допомагали саперові й танкісту, відганяли від «кухні» цікавих, які приходили глянути на дивну картину.

Якось Леонід Троцький запитав у Петрова:

— На амонал можна тол замінити?

— Вибухова сила амоналу слабша, звичайно, але теж для нашого діла годиться. А чому це тебе цікавить?

Виявилося, що Троцький узнав, що неподалік од Славути стояв будинок з мансардою, де до війни містилося лісництво. Згодом то приміщення гітлерівці напхали якимись ящиками чи мішками і охорону виставили з поліцаїв. Один із них, хильнувши самогонки, розбазікав у селі: мовляв, служба наша клята, сидимо, неначе на бочці з порохом, напхали німці в будинок лісництва амоналу. Дізнався Леонід про це від сільських хлоп'ят, з якими зустрічався час од часу, і розповів Петрову та Русаку.

Збігло кілька днів. Якось із партизанського табору виїхали три парокінні підводи. На передній сидів Сашко Гіпс. За ним, помахуючи батогами, їхали на підводах тринадцятилітній брат Леоніда Троцького Боря і Віталій Кмитюк. Хлопці ще здалеку помітили будинок лісництва, освітлений промінням сонця, що хилилося до обрію. Сашко махнув рукою — підводи завернули в придорожні зарості.

Наказавши друзям залишитися з кіньми й чекати, Сашко взяв свій автомат і зник у лісі. Наблизившись до лісництва, він завмер. Група німецьких солдатів, виринувши несподівано з-за дерев, теж прямувала до складу. Фашисти підганяли прикладами військовополонених, котрих брали із табору в Славуті й примушували працювати на лісорозробках. У Сашка шалено забилося серце. Адже в цю хвилину Михайло Петров, Льонька Гусак і Олександр Перепелицин роззброюють на складі охорону…

На щастя, німці проминули лісництво, не завернули до будинку. Покрикуючи на полонених, вони спустилися в долину. Сашко побіг чагарниками до складу. Прислухався. В будинку було тихо. Приготувавши автомат, він штовхнув ногою двері і… побачив у коридорі Льоньку Русака.

— Німців бачив? — прошепотів Сашко.

— Тебе теж бачив, як ти в кущі пірнув, — Льонька підштовхнув його до кімнати. — Чого пошепки говориш? Ось цих, чи що, боїшся?

На підлозі в кімнаті лежали два зв'язані поліцаї. Обидва були п'яні, як квачі. Один, заплітаючи язиком, просив:

— Братва, киньте жарти… Розв'яжіть. Ви ж поліція із Славути, я вас, мазуриків, упізнав одразу…

На столі стояли пляшки, в повітрі тхнуло сивухою й самосадом. Не звертаючи уваги на поліцаїв, Петров запитав Сашка, чи пригнав він підводи. Хлопець ствердно кивнув головою.

— Заїжджай у двір, — розпорядився Русак.

Але Сашко не встиг вийти з будинку. Перепелицин з коридора гукнув, що до лісництва наближається п'ятеро чоловіків у цивільному із гвинтівками, напевно, поліцайня. Може, йдуть до приятелів у гості, а може, просто зміняти оцих двох на посту.

«Гостей» впустили в приміщення. Вони ввалилися галасливою юрбою. І замовкли, побачивши чотири автомати, спрямовані на них. Підбираючи кинуті поліцаями гвинтівки, Петров запитав у Гіпса:

— Де ж твої підводи, Сашко?

Коли хлопці підкотили до будинку, вони аж роти пороззявляли од здивування. П'ятеро поліцаїв, крекчучи й умиваючись потом, тягали з приміщення у двір важкі, акуратно зашиті мішки. Потім поліцаї, піддаючи мішки один одному, перевантажили їх на підводи і пішли в караулку в супроводі Перепелицина. Вийшовши звідти через кілька хвилин, Перепелицин старанно закрутив двері знадвору дротом.

— Від'їжджайте! — наказав Петров партизанам. — А ти, Сашко, зачекай. Ми їх наздоженемо.

Провівши підводи поглядом, сапер закинув ремінь автомата за шию і розчинив двері складу. Гіпс переступив поріг услід за ним. У великій кімнаті, відгородженій стіною від караулки, ще залишилася купа туго набитих мішків.

— Розсипчастий амонал. Бачиш, скільки його тут? Навіщо ж німцям залишати? — Петров вийняв із кишені толову шашку і шматок бікфордового шнура. — Кресни, Сашко, запальничкою!

Шнур зашипів і закурівся димом.

Вони відбігли від садиби лісництва й попадали під товстим стовбуром липи. Від будинку долітали тупі удари, глухий крик. Видно, відчувши небезпеку, перелякані поліцаї гамселили чимось у двері, силкувалися вирватись із приміщення.

— Повискакують! Двері висадять і повискакують, — з жалем проговорив Сашко.

— Не встигнуть! Зараз… Ще дві секунди. Ну, хлопче, диви…

Петров не встиг закінчити. Зненацька покрівля будинку піднялася догори, відділилася від стін; вечірні сутінки пронизав блискавичний, сліпучий спалах, освітивши ліс, небо, білі хатини на далекій околиці Славути. Важкий гуркіт луною прокотився над землею. Вибухова хвиля відтяла верхівки дерев і помчала далі, видавивши на своєму шляху шибки затемнених вікон у місті. Будинок лісництва зник, наче розтанув. На тому місці, де він щойно стояв, клубочився жовто-багряний дим…

Підводи чекали Петрова і Сашка між молодими дубками. Русак схопив сапера за руку, очі його блищали:

— Оце так шарахнуло! Віриш, Михайло, як вдарило — коні з ніг попадали. Ми думали, вас обох теж накрило там.

Коні взяли з місця риссю.

— Тепер, друзі, ми з вами розбагатіли. Тільки б не застукали нас по дорозі, — сказав Перепелицин.

Хлопці цьвохнули батогами.

Начальник кримінальної поліції міста Шепетівки — Приймак, похмурий вайлуватий гевал у широченному галіфе, був обережний і передбачливий, серед ночі на вулицях не з'являвся, від своєї квартири до приміщення поліції їздив на бричці з охороною.

І цього разу, лише підкотивши під самий ґанок будинку, де мешкав, він відпустив візницю і двох шуцманів. Не поспішаючи, витягнув ключ, відімкнув двері. В квартирі на нього чекали троє. Глянувши на одного з них, високого хлопця з рідкуватою м'якою чуприною, Приймак сполотнів, конвульсійно дряпнув нігтями кобуру пістолета.

— Стій спокійно!

Блідий, як мрець, Приймак відступив до стіни, не в змозі відвести погляду від високого хлопця. Він добре знав його, цього Степана Діденка, колишнього військовополоненого, який потім працював на лісозаводі, котрого повсюди розшукує гестапо. У Приймака підламувалися ноги.

— Де Нейман? — підступив Діденко.

Та Приймак лише беззвучно ворушив губами.

— Де Нейман, питаю? — повторив Діденко і підняв наган.

За вікном світило сонце, була пообідня година. А на одній з вулиць міста, де можна було щомиті стрінути жандармів, шуцманів, німецьких солдатів чи офіцерів, у квартирі Приймака, того самого, котрим у Шепетівці лякали дітей, партизанські розвідники вершили справедливий суд. До Приймака тільки тепер дійшло, що йому кінець. Він упав на коліна, розпачливо заверещав. У кімнаті гримнули постріли.

…Іван Музальов перебував у лісі недовго.

Супроводжуючи в загін Антона Одухи підпільників, які вже не могли залишатися в Шепетівці, він мав намір разом із партизанами розпочати нове життя — взяти гвинтівку і воювати з ворогом, як десятки радянських людей, що прийшли до стриганівського вчителя. Однак скоро Музальов розпрощався з цією думкою. Він повернувся назад у Шепетівку.

Степана Діденка — під таким прізвищем Музальова знали в місті — гітлерівці вперто шукали. І все ж він знову пішов туди, не вагаючись, не думаючи про смертельну небезпеку, що чатувала на кожному кроці.

На шепетівському залізничному вузлі перехрещувалися важливі залізничні магістралі, Одуха аж ніяк не міг залишити це місто без своїх «вух» та «очей». Йому була потрібна рішуча й витримана людина, яка зуміла б налагодити в Шепетівці партизанську розвідку. Командир загону запропонував Музальову взятися за нелегку справу. Адже він мав у місті надійні зв'язки і знайомства, явки і квартири, там залишалися люди, на котрих він міг покластися. Ще першого року окупації лікар Федір Михайлов підтримував зв'язок із шепетівськими підпільниками, їх очолював комуніст Остап Горбатюк — директор лісозаводу, а правою рукою в нього був Іван Музальов. Організацію викрило гестапо. Зрадив Нейман, німець, який напередодні війни працював у Славуті в карному розшуку. Виказавши підпільників, він пішов служити в поліцію, його призначили заступником Приймака. Нічого не дізнавшись від Остапа Горбатюка на допитах, Нейман застрелив його в своєму кабінеті…

Повернувшись до міста, Музальов вирішив знищити запроданця. Але Нейман ніби відчув, що наближається година розплати, і зник. Тоді Музальов з партизанами Письменним та Федорчуком прийшли до Приймака.

Керівник міської розвідувальної партизанської групи мешкав на квартирі в Ганни Микитівни Котик. Там і познайомився з її сином, піонером Валею Котиком, котрий став його зв'язківцем і учасником багатьох ризикованих операцій.

Ще за життя Остапа Горбатюка підпільники спалили в Шепетівці нафтобазу. Пізніше здійснили диверсію на ливарному заводі, вивели з ладу залізничне депо. Тепер Музальов готував нову операцію.

В місті німці розмістили військовий продовольчий склад, де зберігалися десятки тонн борошна, цукру, масла, круп, консервів. Щодня від складу від'їжджали колони вантажних машин. Склад обслуговувала спеціальна інтендантська частина, його пильно охороняли.

Пожежа спалахнула вдосвіта. Спершу пролунало кілька вибухів, затим полум'я охопило всі приміщення. Гітлерівці підняли гарнізон, поспіхом підвезли саперні підрозділи. Та дарма. Вже неможливо були загасити пожежу. Над містом кілька днів висіла чорна масна хмара…

У загін Одухи з Шепетівки прибувала зброя та боєприпаси. То були трофеї ще одної операції, здійсненої Іваном Музальовим та його спільниками. Вони довідалися, що в цейхгаузі поблизу залізничної станції гітлерівці влаштували справжній арсенал. Пробравшись за дротяну огорожу, партизани ліквідували вартових, звалили собі на плечі кілька кулеметів, прихопили ящики з патронами й зникли в темряві, обминувши при тому паровоз німецького ешелону, переповненого солдатами, що якраз зупинився неподалік вокзалу.

Одного разу влітку до Музальова прийшов з лісу Станіслав Шваленберг. Колишній солдат вермахту вже був своєю людиною серед партизанів, Єдине, що нагадувало про його недавнє минуле, це сіро-зелений мундир, у якому Шваленберг завжди вирушав на завдання, пристебнувши для певності на кітель дві-три гітлерівські медалі. Шваленберг розповів Музальову про то, що в селі Полонному окупанти призначили старостою досить підозрілого типа: він знає стежку до СД, шпигує за односельцями, вказує фашистам на кожного, хто хоча б слово мовить проти «нового порядку».

Взявши з собою Григорія Письменного, вони вирушили в Полонне. Того вечора в сільському клубі було скликано сходку. На сцені стояв староста, погрожував кулаком у залу, де було повно людей, і вимагав негайно закінчити обмолот, «щоб германське військо скоріше прикінчило більшовиків». Помітивши при вході німця з медалями й бажаючи ще переконливіше продемонструвати свою відданість гітлерівцям, староста підвищив голос, погрожуючи здерти шкіру з тих, котрі послали синів та чоловіків воювати за Совєти…

Письменний піднявся на сцену і став поряд із «промовцем». Староста обірвав свою тираду, здивовано втупившись у незнайомця. Письменний голосно сказав:

— Іменем Радянської влади!.. — і вистрелив упритул.

Люди в залі на мить заніміли. Потім зчинився шум і гвалт. Скориставшись цим, Письменний, Шваленберг і Музальов вислизнули з клубу.

В навколишніх селах ще довго гомоніли про те, як сміливі хлопці-партизани прилюдно скарали фашистського попихача.

Загін на той час уже мав зв'язок із Великою землею. Партизанські радисти передавали повідомлення про пересування військових ешелонів через шепетівський вузол, про характер вантажів, про полки та дивізії, що їх перекидав ворог до Східного фронту. Та радисти навіть гадки не мали про те, хто саме забезпечує загін потоком дивовижно точної й цінної інформації. Екіпажі радянських бомбардувальників, що перехоплювали далеко від Шепетівки ешелони з технікою й живою силою гітлерівців, також не знали імені людини, котра наводила їх на ціль.

А Музальов передавав усе нові й нові відомості про маршрути стратегічних німецьких составів, про час виходу їх з шепетівського вузла на схід. І горіли вагони, палали бензоцистерни, вибухали під ударами бомб боєприпаси, падали під укіс танки, автомашини, гармати… Де і яким чином добував Музальов важливі дані, скопійовані з німецьких графіків руху, про те спочатку невідомо було і самому Одусі. Але Музальов знав сувору істину війни: сьогодні він живе, а завтра… І щоб не обірвався потік інформації, він доповів у штаб загону про її джерело. Відомості про рух німецьких ешелонів передавав Музальову заступник начальника Шепетівської залізничної станції. Він жив у місті під чужим прізвищем, свого справжнього ймення не відкрив і партизанові. Так і загинув залізничник невідомим… Коли його схопили жандарми й обшукали, при ньому знайшли папірець з позначками чергових військових маршрутів. Залізничника стратили на центральній міській площі.

Одне з повідомлень, одержане від Музальова, приголомшило навіть самого Антона Одуху. Музальов доповідав: у повному складі, в кількості п'яти взводів, до партизанів перейде шепетівська школа так званих «козацьких юнкерів»; коли взводи заглибляться в ліс, — вогонь не відкривати, «юнкори» мають намір боротися проти гітлерівців і змивати кров'ю свою провину перед Батьківщиною. Пояснювати докладно, що та як, у Музальова, видно, не було часу. Одуха це зрозумів. Але як вдалося партизанові порозумітися з людьми, котрі, здавалося, вірно слугують окупантам?

Школу «козаків» розмістили в Шепетівці на території колишнього військового місточка. Іноді «юнкери» з'являлися на вулицях, тримаючись купи, никали по місту. Придивляючись до «юнкерів» пильніше, Музальов склав про них власну думку. Гітлерівці навербували їх у таборах для військовополонених, більшість із них чокала того дня, коли їх повезуть на фронт, щоб перейти до своїх. Та фашисти і тут виявились єзуїтами: на фронт «юнкерів» не відправляли, тримали в тилу, готуючи з них командний склад для «легіонів» всіляких покидьків, що примкнули до фашистського війська. «Козацькі юнкери» засумували. Дехто пробував заїкатися про партизанів, але на рішучий крок не наважувався, боячись провокаторів.

Познайомившись з одним командиром «юнкерського» взводу, Музальов дістав через нього комплект «козацького» обмундирування й перепустку в розташування школи. І ось начальник школи, полковник, побачив раптом у своєму кабінеті молодого незнайомого «есаула». Той увійшов, не постукавши, мовчки поклав на стіл дві «лимонки» і парабелум.

— Як представник командування радянських партизанів я маю повноваження передати вам ультиматум: ви підіймете школу по тривозі, виведете людей маршрутом, який я вкажу, і вони ввіллються в один із наших загонів. Коли бажаєте, ви теж можете перейти до нас.

— Дозвольте! — підвівся полковник. — Ви так говорите, ніби це питання давно вирішене…

— Так! Усе вирішено, справу треба завершити негайно. Цієї ж ночі!

В ту хвилину, розтинаючи темряву світлом фар, у двір школи вкотив грузовик із солдатами. Полковник зблід.

— Тільки без паніки! — Музальов прочинив двері в коридор, де стояв напоготові знайомий комвзводу, наказав йому з'ясувати, в чому справа. Той скоро повернувся, пояснив: прибула з операції каральна експедиція, німці розташовуються в приміщенні школи, на нижньому поверсі.

Полковник нервово заснував по кабінету.

— Майте на увазі, — попередив його Музальов, — якщо не приймете ультиматуму, я вдамся до крайніх заходів, у мене немає іншого виходу. — І поклав руку на пістолет. — Даю п'ять хвилин на роздуми!

Через чверть години в школі пролупав сигнал бойової тривоги. «Юнкери» вишикувалися на майдані перед казармою. Вийшов полковник. Музальов крокував поруч. Варта на виході з містечка пропустила колону.

Вже за Шепетівкою, коли колона наблизилась до лісу, Музальов наказав полковникові:

— Скажіть людям, куди й для чого вони йдуть!

Почувши про те, що полковник веде свою школу до партизанів, «юнкери» радісно загомоніли. Іван Музальов провів п'ять «юнкерських» взводів до партизанських застав, передав їх у розпорядження Антона Одухи і, не затримуючись у таборі, цієї ж ночі повернувся до міста.

Новий 1943 рік Михайло Петров, Льонька Русак, Сашко Гіпс, Леонід Троцький та ще два партизани — Олександр Перепелицин і Микола Савченко — зустріли біля залізничної станції Кривий, лежачи в снігу неподалік від семафора. Хукаючи на змерзлі пальці, Льонька Русак ще раз обмацав наповнений амоналом рукав старої солдатської ватянки, прикріплений разом із толовою шашкою до шматка дошки. Петров розмотував тонку мотузку, прислухаючись до голосу земляка.

— Знайомі ці місця, — говорив Льонька. — Недалеко звідси, на мосту, ми удвох з Антоном Захаровичем Одухою перший ешелон із рейок зіпхнули до дідька. На другий націлилися, та не вийшло — патрулі вибухівку нашу помітили, стрілянину зчинили. А в поїзді, уяви собі, сам Еріх Кох їхав…

— Ти про що це? — повернувся Петров до нього. — Перший ешелон Одуха пустив під укіс з якимось Олексієм Івановим. Сам казав мені.

Льонька байдужим тоном пояснив:

— Правильно. Олексій Іванов — це я, а Льонькою Русаком хлопці в загоні охрестили мене.

— Чи ти ба! — здивувався Петров. — Тож я й подумав, коли ми знайомилися, що якесь дивне в тебе прізвище для наших країв. Тепер усе зрозуміло… Ну, Олексію, син Іванів, біжи вздовж полотна, і щоб усе було чітко, без поспіху. Помітиш порожняк — не звертай уваги, а справжній ешелон з'явиться — моргай ліхтарем.

Праворуч від семафора залягли Сашко Гіпс і Перепелицин, вони прикриють Петрова вогнем, якщо раптом німці з'являться з боку станції. Ліворуч чатує Микола Савченко. Олексій Іванов пильнує під насипом. Позаду — Леонід Троцький. Усе передбачено. Можна працювати спокійно. Міцніші приладнати до детонатора шнур, про всяк випадок замаскувати міну. Ось так…

Вклавши вибухівку під рейку, сапер відповз у припорошені снігом кущі. Тепер треба набратися терпіння, чекати, не думати про то, що на морозі дерев'яніють ноги, що холод заповзає під стару шинельку, хапає за боки, за спину. Перший ешелон Петров пропустив: Олексій не подав сигналу, і довгий гуркотливий ланцюг вагонів промчав по рейках, війнувши на сапера вітром і сніговим пилом. Потім ще один ешелон пронісся на захід. Його також Петров не чіпав, бо миготіли відкриті порожні платформи, лише на деяких сапер угледів купи знівеченого металу.

Та ось вдалині знову застукотіло. Попереду, в сіруватім мороці ночі, застережливо часто замигтів вогник. То сигналив Іванов-Русак. Шум поїзда гучнішав, наростав. Над семафором засвітилося зелене око. Ешелон йшов на великій швидкості, шлях йому було відкрито.

Петров увесь напружився. Ось чорна металева примара, розбризкуючи іскри, порівнялася з ним. Ривок за шнур — і спін полум'я, вихлюпнувшись із-під землі, обпік темне черево паровоза. Заскреготіли вагони. Ніч розкололася гуркотом, брязкотом. Партизани вдарили уздовж вагонів, що падали під укіс, довгими чергами з автоматів…

Група диверсантів Михайла Петрова нищила ворожі ешелони один за одним, то там, то тут з'являючись на залізниці. Щоб збити гітлерівців з пантелику, партизани-підривники сідали на сани, за ніч долали десятки кілометрів, аби над ранок зненацька знову сколихнути тишу. Вони полювали на військові ешелони з живою силою ворога, трощили платформи з танками, літаками, автомашинами, состави з пальним, продовольством, боєприпасами.

Влітку 1943 року Радянська Армія перейшла в наступ на широкому фронті. Коли розгорнулася жорстока битва за Україну, транспортна служба окупантів змушена була майже зовсім припинити просування ешелонів у нічний час на залізничних магістралях Поділля.

В години, вільні від операцій, Михайло Петров майстрував, вигадував різні пристрої, вдосконалював зброю, якою воювали диверсанти. Міни, а особливо детонатори-запальники його конструкції принесли успіх у багатьох операціях. Пізніше в з'єднання Антона Одухи почали прилітати літаки з-за лінії фронту, скидали на парашутах вибухівку, міни найновіших зразків та систем. Та до того, як було прокладено повітряну трасу з Великої землі, народним месникам Поділля часто допомагала невичерпна фантазія сапера-сибіряка.

Виряджаючи ешелони до фронту, німці змушені були вдаватися до всіляких хитрощів. Один час чимало клопоту завдавали підривникам порожні платформи, що їх чіпляли попереду паровозів. Партизанська міна скидала з рейок порожняк; ремонтні бригади розчищали залізничне полотно від уламків, лагодили путь, і состав ішов далі.

Як же занервували фашисти, коли партизанські міни почали вибухати виключно під паровозами, незалежно від того, куди їх ховали, — всередину ешелону чи в кінець. Здавалося, вибухівка сама для себе обирає ціль, залишаючи при цьому без уваги порожні платформи. А пояснювалося все дуже просто.

Цього разу в ролі «раціоналізатора» виступив Олексій Іванов. Із звичайного шомпола від трьохлінійки він прилаштовував до мін щось на зразок антен. Така міна не чіпала платформи, зате паровоз з його нижче опущеним черевом завжди натикався на «антену».

Вчителеві Антонові Одусі ніколи раніше не доводилося займатися тактикою та стратегією партизанської війни. І комісарові з'єднання, педагогу Гнату Кузовкову, теж не доводилося. Та вони добре розуміли, що розгортання битви на рейках завдасть найбільшої шкоди фашистським окупантам. Подільські партизани саме на цій ділянці в першу чергу зосереджували сили й завдавали ударів військовому механізмові гітлерівців.

Хитруватий, спокійний Одуха не любив поспішних вирішень. Спочатку він лише приглядався до дій перших ентузіастів підривної справи. Кілька сміливців, які займаються диверсіями на залізниці, — це, як вважав він, лише те ядро, навколо якого мусять гуртуватися інші. Треба було дати новій справі закріпитися, виявити її прихильників, тих, які прийдуть до Петрова та його помічників не за наказом командира, а добровільно. Так воно й сталося. Сім'я підривників зростала. Новачки починали з того, що допомагали Михайлові Петрову та його друзям добувати тол, ходили в розвідку до залізниці, вивчали систему охорони, а потім поступово й самі навчалися вправлятись із вибухівкою. На операції диверсанти вже вирушали трьома-чотирма групами одночасно, розходилися в різних напрямках. Їхні удари вороги відчували все дошкульніше.

Влітку 1943 року Антон Одуха підписав наказ, котрим підсумовував бойову діяльність підривників і нагадував партизанам про надзвичайну важливість операцій, задуманих і здійснених для сковування залізничного транспорту в тилу фашистських армій. Згідно наказу, Михайло Ларіонович Петров і колишній танкіст старшина Олексій Григорович Іванов призначалися командирами взводів підривників-диверсантів. Та вже через два місяці кожен такий взвод перетворився в роту. На початку ж 1944 року, коли з'єднання Одухи і Кузовкова вже мало у своєму складі тринадцять партизанських загонів, що становило близько п'яти тисяч бійців, у штабі вирішили створити окремий диверсійний батальйон. Очолив його Михайло Петров. Начальником штабу батальйону призначили Олексія Іванова, а його помічником — дев'ятнадцятирічного комсомольця із села Стригани Леоніда Троцького.

Ще зовсім молоді були вони, ці партизанські командири. Найстаршому з них не сповнилося тоді й двадцяти трьох. Серед шести сотень диверсантів, які були їхніми підлеглими, зустрічалися і літні вже бійці, і вчорашні військові з високими званнями. Та не віком і не колишніми заслугами визначалася міра поваги й визнання тої суворої грозової нори. Тридцять два ворожі ешелони, знищені особисто Івановим, шістдесят два состави, скинуті з рейок групою Петрова, принесли їм легендарну славу. Гвардія партизанів Поділля — диверсанти — стали їхньою ударною силою, їхньою гордістю.

Сашка Гіпса схопили жандарми…

Тяжку звістку про це приніс Леонід Троцький. Він примчав на Криловські хутори, ледве не загнавши коня.

Поблизу села Стригани здавна добували крупний чистий пісок. Ортскомендатура у Славуті віддала наказ поновити в кар'єрі роботу. Партизанські міни робили своє, і німці змушені були використовувати стриганівський пісок як будівельний матеріал, відвантажували на залізничній станції для ремонту шляхів, а також вивозили на спорудження військових об'єктів. Група підпільників, що діяла в Стриганах, вирішила знищити обладнання, завезене німцями в кар'єр.

Леонід Троцький і Сашко Гіпс знали про намір підпільників і прийшли своїм односельцям на поміч. До них приєднався також Віталій Кмитюк. Озброївшись гранатами, партизани та кілька підпільників прийшли вночі на кар'єр Вивели з ладу екскаватор, підпалили бочки з пальним, підірвали мотори та лебідки. Під час короткої перестрілки були вбито солдата-вартового, а військовий технік, який командував на кар'єрі, діставши кулю в ногу, прикинувся мертвим.

Після операції Гіпс, Кмитюк і Троцький забігли у Стригани провідати рідних. Домовилися зустрітися через годину біля будинку Сашка Гіпса, щоб разом повертатися в партизанський табір.

Наче передчуваючи небезпеку, Леонід Троцький удома не забарився. Перевзувся, запхнув у кишеню окраєць хліба, попрощався зі своїми і залишив дім. Це й врятувало хлопця. Напевно, поранений німець по телефону викликав жандармів. Вони примчали в село на машині. Поліцаї повели німців од хати до хати — туди, до жили родини підпільників і партизанів.

Вгледівши на вулиці гітлерівців, Леонід кинувся до Сашка Гіпса. Та було вже пізно. На подвір'ї Гіпсів затріщали постріли…

Сашко прийшов додому втомлений, приліг на ліжко і задрімав. Мати тихо вийшла надвір, узяла оберемок соломи, щоб розігріти синові вечерю. На ґанку її перестріли жандарми. «Шуро, тікай!» — встигла крикнути вона.

Прокинувшись од того крику, Сашко схопився і побачив на порозі німця. Смикнув з-під подушки наган. Жандарм поточився з переляку і впав. Та Сашків наган лише сухо клацнув курком: патрон дав осічку. До хати вскочив ще один жандарм, зриваючи з плеча гвинтівку… Торохнули постріли. Куля обпекла Сашкові живіт, друга влучила в голову. Обливаючись кров'ю, втрачаючи сили, хлопець висадив плечем вікно і вискочив на вулицю. Тут його звалили чергою з автомата.

Підбігли німці, перевернули хлопця догори лицем. Він лежав як мертвий, і його залишили під хатою. А Сашко Гіпс був живий. Опритомнівши за чверть години, він поповз, залишаючи на снігу кривавий слід, силкуючись доповзти до подвір'я Віталія Кмитюка, не знаючи, що Віталія тільки-но схопили…

Надвечір наступного дня партизанська розвідниця Нюся (так звали в загоні вчительку Ганну Охман) передала з міста через зв'язкових: заарештованих підпільників Віталія Кмитюка, а також тяжко пораненого Сашка Гіпса відправлено в Славуту. Посіченого кулями Сашка гітлерівці поклали в міську лікарню й наказали медикам зробити все можливе, аби він не помер. Партизан уже переніс кілька складних хірургічних операцій, його тримають в окремій палаті, де весь час чергують поліцаї.

Ледве затяглися на тілі Сашка рани, як почалися допити. Гестапівці заганяли хлопцеві голки під нігті, обіцяли життя й велику винагороду, якщо назове адреси зв'язкових, прізвища підпільників. Сашко втрачав свідомість, йому давали кілька уколів, приводили до тями, і все починалося спочатку…

Михайло Петров з Олексієм Івановим прийшли до командира з'єднання.

— У нас простий план, — сказав Петров. — Вночі ми йдемо до міста й забираємо Сашка Гіпса з лікарні. От і все.

— От і все… — задумливо повторив Одуха. — Складність уся в тому, що я не можу заборонити вам цього. Але прошу врахувати одне: в Славуті, в поліції, є наша людина, їй уже дано завдання влаштуватися на варту в лікарні біля пораненого. Якщо нашому товаришеві це вдасться… Підпільники організують у місті транспорт, усе підготують, щоб вирвати Сашка з міста. Ось що я хотів вам сказати. Ви повинні правильно зрозуміти мене. Хлопця я знаю давно, серце болить за нього… Та хіба легше мені ризикувати командирами підривників, ставити і ваше життя також на карту?.. Подумайте ще раз, а потім вирішуйте, заборонити вам не маю права. 6 речі, котрих не підведеш під накази.

— Так. Тому ми й вирішили йти в Славуту.

Одуха зітхнув.

— Вирішили — значить вирішили… Але підете не вдвох. Візьмете автоматників. На руках пораненого не донесете — беріть коней. І якомога обережніше, хлоп'ята. Ви ж для справ наших партизанських ще дуже потрібні. Не забувайте.

… Вони взяли з собою Степана Лагутенка, говоруна й сміливця, який добре володів німецькою мовою. З ними пішли також кілька бійців-диверсантів.

У місто група партизанів в'їхала на санях. Поганяла Ганна Охман. Вона залишилася з кіньми у дворі одного зв'язкового. Партизани заховали свої автомати під пальта й пішли нічними вулицями Славути. Місто спало.

Михайла Петрова та його товаришів не бентежила несподівана зустріч з патрулем, вони вже не раз стикалися з гітлерівцями віч-на-віч. Лише одне турбувало їх — така зустріч могла скінчитися стріляниною й зірвати їхній план.

Майже біля самої лікарні партизани наштовхнулися на якогось німця. Іванов засліпив його ліхтариком. То був єфрейтор із зморшкуватим старечим обличчям, у пожмаканій потертій шинелі. Він стояв мовчки і начебто спокійно, хоч видно було, що одразу догадався, які люди оточили його зненацька.

— Ваші документи! — сказав по-німецьки Лагутенко.

— Прошу. Я — писар інтендантства, — неголосно промовив німець, простягаючи свою солдатську книжку.

— Ідіть своєю дорогою і запам'ятайте: вас знищать тут, у місті, якщо базікатимете про цю зустріч.

— Розумію, — кивнув єфрейтор. — Я буду мовчати.

І його відпустили.

Стукіт у вікно підняв на ноги двох санітарок і лікаря, які чергували тієї ночі в лікарні.

— Відчиніть, пане, — попрохали з вулиці. — Людина покалічилась, перев'язати треба…

В коридорі почулися кроки. Двері відхилилися.

Вгледівши людей з автоматами, санітарка знепритомніла. Лікар зблід, мовчки опустився на стілець. Поліцая, котрий стовбичив у коридорі з піднятими догори руками, Лагутенко згарячу ледве не огрів прикладом по голові. Петров устиг схопити Степана за руку, упізнавши вартового. То був підпільник Сергій Мартишок, він влаштувався в поліцію за вказівкою партизанського штабу. Про нього і говорив Одуха. Тієї ночі Мартинюкові вдалося, нарешті, перший раз потрапити вартовим до лікарні. Мартинюка зв'язали, відважили йому кілька ляпасів і викинули з гвинтівки затвор.

Сашко Гіпс почув у коридорі тупіт, голоси і розплющив очі. Йому здавалося, що бачить дивовижний сон. Неначе відчинилися двері палати, і до ліжка підійшли Михайло Петров, Льонька Русак, Степан Лагутенко та ще кілька товаришів. Холодні руки Михайла доторкнулися до блідого Сашкового чола, і лиш тоді він зрозумів, що це не сон, що біля ліжка стоять його друзі-партизани. І він заплакав.

Його загорнули в кілька вовняних ковдр, підхопили на руки й обережно понесли на подвір'я…

Над Славутою почав падати сніг, замітав сліди людей, які швидко віддалялися від лікарні.

Ще ніколи з такою радістю не поверталися партизани до свого табору, як тієї зимової ночі. Сани легко летіли по засніженій дорозі, коні мчали галопом, пробиваючи грудьми білу заметіль.

… Віталія Кмитюка та чотирьох стриганівських підпільників уже навесні привезли гестапівці до піщаного кар'єру. Там височіло п'ять шибениць. Два взводи есесівців — усі в касках, з автоматами напоготові — висипали із спеціального поїзда, оточили місце страти.

Лише на годину, на одну годину запізнилися партизани. Жителі Стриганів сповістили їх про те, що фашисти споруджують шибениці. Та сповістили занадто пізно. Коли загін партизанів-автоматників, заганяючи коней, примчав до кар'єру, гітлерівців там уже не було. І не було вже серед живих Віталія Кмитюка і його товаришів. Їхні тіла лежали під шибеницями, припадаючи до них, тужили, ридали матері їхні та сестри.

У донесеннях, що надходили в штаб з'єднання з батальйону диверсантів, дедалі частино згадувалося ім'я Володі Юрчука. Підірвавши перший ешелон під Шепетівкою, цей партизан-новачок часто виходив на залізницю. Замінував і пустив під укіс другий состав, третій, четвертий… Володя був ще зовсім юним, коли став партизаном, йому тоді ще не сповнилося й п'ятнадцяти. Його мати і старша сестра Надія жили в лісі у маленькій дерев'яній хатині. Хлопчик сам, як зумів, стулив цю хижку, що ховалася серед хащ і дерев. Сімейство Юрчуків перебралося в лісову гущавину після того, як гітлерівці почали вивозити молодь на каторгу до Німеччини. Партизани завжди були бажаними гостями в загубленій серед лісу хатині. Юрчуки знали багатьох бійців, командирів, радо зустрічали їх у себе. Мати Володі — Ганна Юрчук — прала їм білизну, латала одяг. І партизани в боргу не лишалися. Бачили, що несолодко живеться жінці з дітьми, і час від часу залишали в хаті трохи борошна, або жменю солі, чи які-небудь «зайві» трофейні черевики. Сільські поліцаї догадувалися, що Юрчуки знаються з партизанами, але чіпати їх боялися. Бо якось двое фашистських прислужників намагалися схопити Володю та його сестру і дістали належне: партизани ліквідували поліцаїв у лісі з гвинтівок-«безшумок».

Одного разу комісар Гнат Кузовков та старшина Максим Сідненко мали зустрітися з радянськими десантниками-парашутистами, які приземлилися неподалік Славути. Але зустріч не відбулася, партизани розминулися з парашутистами. Поблукавши в лісі майже добу, голодні й стомлені Кузовков і Сідненко повернулися до Юрчуків, де залишили свою підводу і пару коней. Мати Володі зварила гостям картоплі, запросила до столу. Кузовков мимохіть зазирнув у віконце і побачив угорських солдатів. Вони щойно вийшли з лісу і прямували до хатини. Було їх чимало, може, чоловік тридцять, а то й більше.

Траплялося, що зустрічі партизанів з угорцями закінчувалися без кровопролиття. Зіткнувшись, обидві сторони розходилися, неначе за мовчазною згодою не відкриваючи вогню. Якщо ж десь поблизу никали німці, стрілянина розгорялася така, що аж стогнало в лісі. Та знову ж — траплялося, і досить часто, — що з одного і з другого боку ні забитих, ні поранених після такого запеклого «бою» не було. Радянські партизани і силоміць потурені фашистами на схід угорські солдати не хотіли вбивати один одного.

Але ці, що зненацька з'явилися перед хатиною, були справжніми бандитами; про них уже бродила недобра слава в навколишніх селах, де вони грабували й розстрілювали. Партизани теж добре знали цих карателів.

Кузовков розчинив двері, приклав до плеча автомат. Угорці, з'юрмившись перед хатиною, на якусь мить розгубилися. Воюючи із старими та дітьми, партизанів вони ще й у вічі не бачили. Високий широкоплечий молодий чоловік, одягнений у темно-синій костюм, чорну шовкову сорочку з галстуком, аж ніяк не скидався на того бороданя-партизана, портрет котрого, очевидно, малювала їхня уява.

Солдати, що йшли попереду, з криком відсахнулися, хапаючись за гвинтівки. Кулі партизанського автомата вдарили по карателях упритул. Між Кузовковим та угорцями не було й десяти кроків відстані. Довгою чергою комісар скосив багатьох. До нього приєднався Сідненко. Фашисти кинулися хто куди. Ті, що тікали, падали під кулями. Решта залягла і відкрила вогонь. Кузовкова поранило в руку. Забігши до кімнати, щоб замінити спорожнілий диск автомата, він побачив страшну картину. На підлозі лежали мати й сестра Володі. Вони були мертві. Обминаючи криваві калюжі, хлопець плачучи повз до дверей. Кулі карателів наскрізь пронизували тонкі стіни хижі.

Вискочивши надвір, Кузовков упав на землю. Прострілена рука задерев'яніла, пальці не згиналися, перед очима гойдався чорний туман. Він стріляв, доки не знепритомнів.

… Очуняв Гнат Кузовков від гучного пострілу над головою. Над ним стояв Володя Юрчук з угорським карабіном у руках. З партизанської підводи, торкаючись руками землі, сповзав фашист. Володя щойно застрелив його — видно, каратель хотів скористатися кіньми й підводою. На подвір'ї всюди виднілися трупи, чувся стогін поранених. Здавалося, над лісовою оселею пронісся вогневий вихор, зламавши й розкидавши по землі людей у мундирах.

— Чому вони не стріляють? — через силу підвівши голову, запитав Кузовков.

— Майже всі тут мертві… А ті, що лишилися живі, розбіглися…

Під стіною хатини, звівши нерухомий погляд у небо, лежав убитий Максим Сідненко.

Кузовков не міг устати. Хлопець ледве дотяг його до підводи. Один кінь був убитий, другий стояв, заплутавшись у посторонках, хрипів і здригався. Володя перепріг його. Треба було поспішати. Карателі могли повернутися щохвилини. Хлопець так і не встиг востаннє поглянути на матір і сестру.

Опівночі підводу з пораненим комісаром і Володею перестріла група диверсантів Петрова. На ранок Кузовкова привезли в партизанське село Борщівку. Володю Юрчука прийняли до себе диверсанти. Він підірвав чотирнадцять ешелонів. У свої неповні шістнадцять років уже носив на грудях орден Леніна.

Сашко Гіпс швидко одужував, молодість брала своє. Та ходити йому ще не дозволяли, він лежав на підводі на запашному сіні і нудьгував, заздрячи товаришам, які майже щодня вирушали на операції.

Якось до хлопця підійшов Степан Лагутенко.

— Не сумуй, козаче! Сили набирайся. Чув я розмову в штабі: представили тебе до нагороди. От і завернув поздоровити. А тепер бувай! Скоро не побачимось. Їду.

— Далеко?

— Та кілометрів за сто в один кінець буде.

Підморгнувши Сашкові, він пішов.

Розширивши зону бойових дій, штаб з'єднання імені Михайлова в ті дні збирав докупи невеликі загони месників, що виникали в усіх закутках Поділля. В один із таких загонів, у віддалений Теофіпольський район, і вирушав на зв'язок Степан Лагутенко. Його супроводжувала група бійців. Подолавши на тачанці стодвадцятикілометрову путь, Лагутенко розшукав теофіпольських товаришів, домовився з ними про все, що треба було, і, не затримуючись, поспішив назад, у з'єднання.

У селі Жемелинцях, у Ляховецькому районі, партизани зупинилися на спочинок. Селяни попередили командира групи, що неподалік від дому, де розташувалися партизани, мешкає ляндвірт, сільськогосподарський офіцер, якому підвладні навколишні села: він вимітає хліб до зернини, конфіскує худобу, не дає людям дихнути.

Лагутенко, недовго думаючи, попрямував до ляндвірта.

З чого в них там розмова почалася, за кого видав себе партизан, невідомо. Та коли поліцай, що прислуговував німцеві за денщика, зазирнув у кімнату офіцера, він остовпів. Ляндвірт і Лагутенко мирно сиділи за столом і закушували. Німець, уже добре напідпитку, розливав у склянки шнапс…

За годину офіцер ікав, ледве повертав язик. Вказуючи пальцем на портрет Гітлера над ліжком, Лагутенко з посмішкою порадив:

— І не набрид тобі цей негідник? Викинь його геть!

Ляндвірт, регочучи, подер лик фюрера на шмаття. Потім вони випили ще по одній за перемогу Червоної Армії. Лагутенко плескав німця по плечу і знову підсовував йому повну склянку. Ще через півгодини ляндвірт проміняв Лагутенкові свій пістолет на запальничку.

— Знаєш що? Поміняємося й одягом! — запропонував Степан. — Оскільки я радянський партизан, мені твій мундир може знадобитися, та й на зріст ми з тобою майже однакові.

— Міняюся з великим задоволенням! — кричав ляндвірт, стягаючи з себе френч і бриджі. — Ти партизан? Ти мене пух-пух? Не має значення! Ти жартівник і свій хлопець!

Онімівши від жаху, денщик вибіг із хати і помчав у поліцію. Тим часом Лагутенко одягнув на себе мундир офіцера, підперезався його поясом з кобурою, згріб у портфель папери ляндвірта і покликав своїх супутників. Партизани запрягли коней «сільськогосподарського коменданта» у фаетон, що стояв серед двору, на свою тачанку поклали очманілого німця, який посвистував носом уві сні, і так під'їхали до будинку поліції.

Староста села побачив у фаетоні незнайомого офіцера і кинувся до Лагутеика з благальним криком:

— Пане полковнику, партизани зарізали ляндвірта! Я вже подзвонив у районову поліцію.

До ґанку злякано тулилися місцеві шуцмани. Лагутенко зійшов з фаетона й оголосив: за зраду Батьківщини старосту буде скарано смертю. І наказав поліцаям виконати вирок на місці. Котрийсь із шуцманів замахнувся прикладом, староста звалився під ґанок з розтрощеною головою.

Роззброївши поліцаїв, захопивши із собою ляндвірта і його «канцелярію», партизани залишили Жемелинці. В путі, проїжджаючи через села, Лагутенко викликав до себе старост, лаяв їх по-німецькому і кожному вручав під розписку письмове розпорядження негайно роздати увесь хліб населенню. Накази ті були на офіційних бланках ляндвірта, ще й з печаткою. Старости скликали народ і розчиняли двері гамазеїв.

Ляндвірта завезли аж у сусідній район, у якомусь селі здали поліцаям. Пояснили, що цей п'яничка — спійманий партизан, як проспиться, йому треба всипати нагаїв, а затим відконвоювати його в найближчий пункт жандармерії.

На річці Случ з'єднання імені Михайлова зустрілося з партизанськими загонами Шитова. У цих загонах у той час перебував Кам'янець-Подільський обласний комітет партії на чолі із секретарем обкому депутатом Верховної Ради Союзу PCP Степаном Антоновичем Олексенком. Антона Одуху, а також комісара Гната Кузовкова було введено до складу обкому й затверджено членами обласного партизанського штабу. Незабаром згідно з рішенням обкому Одуха став першим секретарем, а Кузовков — другим секретарем підпільного Славутського райкому партії, їхньому з'єднанню доручили скувати рух залізничного транспорту гітлерівців між Шепетівкою і Новоградом-Волинським, в районі Ізяслава, Проскурова, Підволочиська. Таким чином перетиналася стратегічно важлива магістраль із заходу на Київ і відсікалися обхідні шляхи до неї на чималому терені окупованого Поділля.

З новою силою загриміли партизанські міни. Битва на рейках набула ще більшої жорстокості. На десятки верст навколо палали нічні заграви. Спіткнувшись на вибухівці партизанів-михайловців, перетворилося на купу уламків понад двісті ешелонів ворога. Не одна тисяча гітлерівських вояків знайшла свою смерть під уламками вагонів, від партизанських куль, не доїхавши до переднього краю, до фронту.

Точилися бої в Кременецьких лісах на Тернопільщині, були запеклі сутички з ворогом під Шумськом на берегах ріки Случ, побіля Горині. Було ще багато боїв і походів. Була радість перемог і біль втрат…

Недалеко від Володимира-Волинського, на узліссі, де струменить серед трав безіменна річечка, обірвалося життя Олексія Іванова. Вже наближалася Радянська Армія і артилерійська канонада гриміла не вщухаючи. Відступали німецькі дивізії. Партизанське з'єднання Одухи опинилося у прифронтовій смузі, до краю насиченій фашистськими військами, технікою. Вогнем із танків та бронетранспортерів зустрічали гітлерівці партизанів. Шлях на захід, у глиб ворожих тилів, був закритий. Залишався єдиний вихід: пробиватися назустріч частинам регулярної Радянської Армії.

Партизанський батальйон диверсантів розділився. Частину його комбат Петров повів попереду загонів, розміновуючи путь, оберігаючи фланги з'єднання від німецьких танків. Решта підривників прикривала партизанів з тилу, не давала гітлерівцям ударити їм у спину. Групи прикриття очолив Олексій Іванов. Партизанське з'єднання вийшло до своїх. Роту диверсантів, з якою йшов Іванов, відрізали фашисти.

Олексій Іванов та помічник начальника штабу Леонід Троцький з п'ятдесятьма трьома бійцями кілька діб відбивалися від есесівців та власовців. Потім з'явився ще один ворог — бандерівці. Вони силкувалися оточити групу партизанів, яка танула під кулями й осколками. Попереду шумів ліс, переповнений фашистами іі зрадниками з так званої російської визвольної армії генерала Класова.

Упав з простреленими грудьми Леонід Троцький. Падали інші. Загинули всі — лише Іванова та ще одного бійця поки що милували кулі. Та ось і боєць випустив з рук кулемет: його поранило в плече. Іванов поспіхом накидав на нього гілля. Сам ліг за кулемет, та магазини були порожні…

Через два дні на пораненого партизана, який лежав під купою гілля, наткнулися радянські солдати. Він і розповів згодом про те, як не стало начальника штабу батальйону диверсантів. Іванов відкинув трофейний «шмайсер», взяв у руки останню «лимонку». Висмикнув чеку і звівся на весь зріст, чорний від багнюки, у плямистій німецькій плащ-палатці, простоволосий. Підняв руки й повільно пішов на есесівців. Ті припинили вогонь. Потім поранений побачив — на тому місці, звідки ще хвилину тому бив німецький крупнокаліберний кулемет, виріс над землею фонтан вибуху, блиснуло полум'я. І злетів над кулеметом шматок плащ-палатки.

Йдучи з гранатою на ворожий кулемет, не знав Олексій Іванов про те, що в цей останній у його житті день у далекій Москві Михайло Іванович Калінін підписав Указ, в якому поряд з іменами Антона Одухи, Михайла Петрова, Івана Музальова назване і його, Іванова, ім'я, що він став у той день Героєм Радянського Союзу…

Лікар-підпільник Федір Михайлович Михайлов посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу в 1965 році — в дні 20-ї річниці великої Перемоги радянського народу над фашизмом.

ОПЕРАЦІЯ «КАВЕСКАДРОН»

— Колись ти мріяв, Сашко, посадити чоловік з півтораста на коней та й вдарити аж до самого Чернігова… Не забув?

— Було таке, — посміхнувся Сашко Шевирьов. — То й що?

Коломієць, озирнувшись, взяв його за рукав шкірянки.

— А те, що й справді е можливість створити в загоні групу кінноти, якраз момент накльовується…

— На моменті далеко не заїдеш, коні потрібні.

— Так я ж про це й кажу. Є коні. Та ще й які! Чистокровні рисаки. Не віриш? Даремно. Хочеш — покажу їх. Звідси, з лісу, йти недалеко.

Шевирьов гмикнув і насторожився. Він вже звик до того, що його заповітна мрія викликає в загоні веселі усмішки. Сашкові плани організувати свою партизанську кінноту хлопці частенько переводили на жарт, а найгостріші на язик, особливо молодь із Кобижчі, із взводу Михайла Дешка, подейкували: мовляв, хоч він і служив в армії сержантом кавалерії, та до кінноти потрапив тільки через те, що хтось у військкоматі записав його в донські козаки, маючи для того таку важливу підставу, як проживання Сашка в Донбасі.

Однак цього разу Коломієць не жартував. Він розповів, що до війни працював у Бобровиці, на державному кінному заводі. Евакуювати завод наші не встигли. І кілька днів тому бобровицькі підпільники повідомили: німецький комендант району віддав наказ вивезти всіх коней до Німеччини. Затримка лише з вагонами, але вагони, звичайно, знайдуться…

Очі у Шевирьова звузилися, він запитав:

— Скільки ж там коненят?

— Коненят… Та ці коненята на вагу золота. Скільки їх залишилося, точно не можу сказати, та, мабуть, сотня набереться.

— А ти не теє… не фантазуєш? — знову засумнівався Шевирьов. — Якщо правду кажеш, то це ж серйозне діло. Кінна сотня… Розумієш?

— Я-то розумію, та у Бобровиці італійський полк розташувався. Добряче наші на фронті поколошматили його, і з німцями італійці начебто не дуже ладнають, та, як не є, полк, і як себе солдати поведуть, коли доведеться там з ними зіткнутися, — біс їх знає… Та ще й невідомо, як у нас в штабі поставляться до такої операції.

Шевирьов, загорівшись, почав перекопувати Коломійця:

— Мені ж не треба багато бійців для такої справи. Хай десять, ну п'ятнадцять чоловік. Невже не дасть командир? Та ми ж вихопимо твоїх рисаків у коменданта з-під самого носа, їй-право, вихопимо!

— Чого ти мене агітуєш? Ти все це у штабі скажи. Однак врахуй, не так легко перегнати табун коней у ліс, тим паче, доведеться діяти майже під вікнами гітлерівської комендатури. Десятьма бійцями тут не обійдешся, проси у штабі чоловік тридцять, не менше, і таких, котрі до коней звикли. Поговоримо з хлопцями, охочі до такого діла знайдуться, не сумнівайся. Я перший піду. Словом, рушай до начальства, веди переговори.

Кінним заводом у Бобровиці в штабі загону зацікавилися. Шевирьову дозволили здійснити задуману операцію. При тому порадили: «Добровольців зголоситься чимало, а ти відбирай людей без поспіху й з розумом. Хто із взводу Дешка виявить бажання, не відмовляй, у нього більше сільських хлопців, з колгоспів, з кіньми їм не вперше…»

— Відберу кого треба, не сумнівайтеся! — запевнив Сашко, сяючи як іменинник.

Чутка про те, що Шевирьов готує якусь особливу операцію, миттю донеслася до кожного взводу й відділення. Бажаючих взяти в ній участь виявилося більше, ніж треба було. Йшов поговір, що Сашко таки домігся свого, Що тут пахне кіннотою, а хто ж із молодих партизанів відмовиться поміняти піхотне життя на сідло й стремена, на гарячого скакуна? Немов генерал, якому наказано сформувати чи не цілу дивізію, походжав Сашко Шевирьов по партизанському табору. За ним, як тінь, невідступно тяглися добровольці, по-приятельськи поплескували Сашка по плечу, і кожен намагався звернути на себе його увагу. Варто було Шевирьову простягти руку до кишені, як йому завбачливо пропонували кисети Із самосадом, не встигав Сашко скрутити цигарку — з усіх сторін спалахували вогники запальничок і «катюш». А він тримався суворо й непідкупно. Хлопців допитував довго й причіпливо і багатьох відсторонював безжально.

— Ні, ти не підходиш!

— А чим я гірший від інших? Та я, знаєш…

— Знаю. У обмотках ходиш.

— Ну то й що?

— Та більше нічого. Чоботи спершу добудь.

Кость Ляпков намагався триматися якомога ближче до Шевирьова і запобігав перед ним напрямки.

— Правильно, командир! Теж мені верхокінний знайшовся… Який же з тебе кіннотник, дивак-чоловік. Треба ж розуміти — обмотки коняці боки натирають.

— Так кажеш, знаєш коней? — нарешті повернувся Шевирьов до Ляпкова.

— Дивне запитання, командир. Я ж з дитинства…

— А сам ти звідкіля будеш?

Кость помітно зів'яв.

— При чому тут біографія? Ленінградець я.

— Де ж ти джигітував, на Невському проспекті, чи що?

На Костевому обличчі — відчайдушна рішучість.

— Ви, командир, мабуть, в Ленінграді не бували. Іподромчик у нас там знаєте, який? Ого! Як виїдемо, бувало, як вишикуємося, а коні під нами й не зворухнуться, як вкопані. Раптом — команда. Зліва, по одному, риссю! Арш-арш! Ша-блі!.. — підкотивши очі під лоба, несамовито заверещав зненацька Ляпков і тут же осікся, перехопивши на собі підозрілий погляд Шевирьова. Докумекавши, що переборщив, ленінградець миттю зорієнтувався й винувато посміхнувся. — Трішки прибрехав я, братці, які там шаблі. Звичайний гурток кіннотників був, так би мовити — юних ворошиловських вершників… Однак натренувалися ми там, дай боже кожному!

Михайло Чиж, Олекса Рог, Павло Жусубеков поблажливо спостерігали за метушнею кандидатів у кіннотники, їм не доводилося хвилюватися. Чи ж міг взагалі існувати в загоні ескадрон вершників без них? їхня приналежність до майбутньої сім'ї кіннотників була визнана без будь-яких застережень і сумнівів. Тепер всі, на кого ліг вибір Шевирьова, приєднувалися до цієї трійці, поповнюючи групу, а «відхилені» з незалежним виглядом намагалися по-скоріше затертися серед партизанів.

До ночі загін добровольців приготувався вирушати на Бобровицю. Шевирьов домовився в штабі, щоб хлопців підвезли до села Макарівки, а вже звідти до місця наміченої операції рукою подати.

Над лісом навис місяць, кріпнув морозець, у повітрі поблискували голубі сніжинки. Молодь гамірно всідалася в сани, щільніше загорталася в тонкі, що погано зігрівали, із залишками чужого духу німецькі шинелі. Їздові хльоснули батогами. Зарипіло полоззя.

Кілька кілометрів валка саней з партизанами рухалася вздовж узлісся. Ліворуч білів степ. На просторі гуляв вітерець, куріла поземка. Проминувши Біле болото, що й взимку клубочилося туманом, сани вихопилися на твердий шлях, що проліг на Макарівку. Коні побігли веселіш.

Опівночі зупинилися в сосняку, побіля яру. Їздові, про всяк випадок, хотіли зачекати партизанів до кінця операції, але Шевирьов наказав їм повертатися до табору.

Поки що безкінний «ескадрон» прослизнув через полотно залізниці. Розібравшись по двоє, партизани строєм увійшли в Бобровицю, тримаючись бічних завулків. Майже всі вони були зодягнені у трофейне, лише кілька чоловік, в тім числі Шевирьов і найстарший в групі за віком Коломієць, йшли у своєму звичайному одязі. Неначе допомагаючи партизанам, на небо насунула сіра імла, пригасила сріблясте сяйво місяця. В сутінках стало якось спокійніше.

Неподалік від стаєнь кінного заводу назустріч трапилося двоє з гвинтівками.

— Поліцайня! — тихо сказав Коломієць.

Поліцаї зійшли з дороги у сніг, пропускаючи партизанів. Мабуть, подумавши, що Шевирьов і Коломієць — також з поліції і супроводжують кудись німців, один запитав:

— Далеко тьопаєте, хлопці?

— Не твоє собаче діло. Який цікавий! — не підвищуючи голосу, кинув Шевирьов, ковзнувши пальцями по дерев’яній коробці маузера.

Промовчавши, двоє з гвинтівками побрели своїм шляхом.

Приземкуваті стайні темніли в глибині просторого двору. Від стаєнь несло запахом сіна, кізяків, за стінами чулося глухе фуркання коней. У невеликій прибудові, з тих, де звичайно відпочивають конюхи чи сторожі, над дверима світилося віконце, над дахом в'юнився димок.

Партизанів оточувала зрадлива безмовність ночі. Смерть блукала поряд. Вона гупотіла задубілими на морозі чобітьми німецького патруля, причаїлася в казармі гарнізону фашистів, проносилася по рейках близької залізниці у вагонах, переповнених гітлерівцями. По той бік паркану, де починалися хати, спали солдати італійського полку. Як виявилося, солдати цього полку були й тут, за три кроки від партизанів.

Двері прибудови розчахнулися навстіж. Знадвору в натоплене приміщення війнуло парою. Кілька роззутнх, скуйовджених солдатів у мундирах, притрушених соломою, покотом лежали біля пічки. На стіні блимав ліхтар. З порогу на солдатів війнуло морозом, вони підвели голови, з жахом побачили невисокого широкоплечого хлопця в шкірянці. Він стояв біля розчинених дверей і цілився з маузера, а його ліва рука, відкинута назад, стискала гранату. З-за спини хлопця, з морозної імли, виступали постаті людей в німецьких шинелях, на солдатів сліпо дивилися чорні вічка гвинтівок та автоматів.

Італійці вставали із соломи, швидко, наперебій, ґелґотали щось, показували жестами в куток, де безладною купою лежали їхні карабіни.

— Італяно нема війна. Ми — додому, їхати Сіцілія. Стріляти ні-ні, — приклавши руки до брудного кітеля з повідриваними ґудзиками, белькотів маленький худий солдат, до очей зарослий щетиною. — Італяно нейтралітет, Муссоліні — фе, фашисто — фе, русо партизане — добре…

Він тараторив не замовкаючи, мабуть, боявся, що як тільки перестане говорити, партизани почнуть стріляти. І вимучено посміхався, кивав патлатою головою, в якій стирчали остюки.

Шевирьов опустив маузер, засунув гранату в кишеню шкірянки.

— Вояки, матері вашій чорт! Хворі вони, чи що?..

Він не знав, та коли б і взнав, то не повірив би, що з цими, таки й справді хворими на дизентерію солдатами, їхні товариші, теж солдати і теж італійці, не захотіли ночувати в одній хаті, витурили їх надвір, на холод, і вони знайшли собі притулок в цій комірчині поряд із стайнею, де стояла пічка і був дах над головою. Для Сашка Шевирьова це були вороги, хоч і дивні, не схожі на тих, котрих він звик бачити за місяці партизанського життя. Таких ворогів, як ці, він зустрів уперше. Їхня поведінка знітила й здивувала Сашка.

— Значить, по домівках їдете, і Муссоліні вам вже не до вподоби? Якого ж ви дідька приперлися до нас? Щоб ось так здихати на прілій соломі? Ну то й здихайте, якщо вам так захотілося нашої землі! Тьху, гидко дивитися на вас, дурнів… Сидіть тут тихо, і щоб ні пари з уст. А то буде вам Сіцілія, вошиві синьйори. Збери, Рог, їхні карабіни.

Солдати неначе й справді розуміли, що говорить їм молодий партизан у шкірянці, дружно кивали головами, жестикулюючи, показували, що їм нічого, крім теплої пічки, не треба, і хотять вони лише одного — залишитися живими.

Через кілька хвилин партизани занурилися в теплий морок стайні. Відчувши людей, коні захвилювалися. Вони дзенькали вудилами, підводили голови, били копитами — дикуваті рисаки, що не знали упряжу.

У Шевирьова заблищали очі. Він не міг відвести погляду від стрункого красеня білої масті, з топкими, з одних сухих м'язів, йогами. Кінь стояв нерухомо, як статуя, вигнувши дугою круту шию. Прищулені вуха й насторожені тривогою очі говорили про то, що такому потрібен справжній вершник.

Коломієць, переступивши через поріг стайні, здивовано охнув і побіг у віддалений закуток приміщення. На бігу засвистів, зупинився за кілька кроків від сірого, в яблуках, рисака, на якого падало світло ліхтаря «летюча миша», причепленого під стелю.

Зачувши посвист, кінь стрепенувся, здригнувся тілом, під широкими грудьми затріщали дошки стійла. Рвучись із прив'язі, рисак тягнувся до людини, позираючи на неї великими, розумними, зволоженими очима, й тремтів оксамитовою губою, неначе силкувався заговорити. Руки Коломійця обхопили голову коня. Партизан гладив її долонями, зірвав з голови шапку, обережно витирав вологі трепетні ніздрі рисака, примовляючи:

— Орел, Орлик, Орлюша… От бачиш, і зустрілися. Скучив? Що ж це ти, милий, що? Ну, не треба, не треба…

Орел уткнувся теплими м'якими губами в неголену щоку партизана, заплющив очі, потім поклав голову на плече Коломійця і радісно тихо заіржав.

Шевирьов, відвернувшись, сказав:

— Чи ти ба, немов дитя…

— Та я ж тут, на заводі, жокеєм працював. Орла сам вчив, поїв і годував з рук, об'їжджав. Ми з ним і у Москві побували. Орел риссю добряче ходив, призову медаль отримав, про нас із ним навіть у «Правде» надрукували, — поспішаючи, розказував Коломієць і відв'язував коня.

Тим часом партизанам доводилося скрутно. Норовисті жеребці не давалися в руки, металися у стійлах, хропли, силкуючись схопити зубами людей і один одного. Притамовані сердиті окрики приглушувалися дзенькотом ланцюгів, іржанням, стукотом копит. Шевирьов через силу справлявся із уподобленим білим красенем. І не здивувався, коли повз нього гнідий високий жеребець на кінці повода проволік Костя Ляпкова.

— Під вуздечку хапай його, під вуздечку! — гукнув навздогінці Коломієць, бачачи розгублене обличчя хлопця. Тої ж миті гнідий стусонув ленінградця об одвірок, вирвався і затанцював по подвір'ю, пішов боком, відчувши волю. Ляпков обома руками вчепірився йому за гриву й безпорадно снував у повітрі ногами, взутими у драні черевики, тужився здертися на коня, та гнідий і не думав визнавати такого господаря й легким порухом, ніби граючись, скинув його з себе у сніг. Кость підтюпцем припустив за ним, не випускаючи повід з рук.

— Ну, тріпло, чекай же! Ти що ж робиш!? — гаркнув Шевирьов, гарцюючи у дворі на своєму Білому. — Павле, та підсоби йому, чого ж дивишся!

Жусубеков верхи кинувся гнідому навперейми. Кость приноровився, ухопився за вуздечку, потяг коня до фургона, маючи намір дістатися до кінської спини з колеса.

Жусубеков люто вертів очима, перехилившись з коня, за комір тяг Костя догори, шипів:

— Твоя такий кінь треба? Ходи крайній конюшня, там сумирний кінь стоїть, одні кістки та шкіра, італійський порода. Вибирай собі там кінь!

— Та хіба ж це кінь! Це ж диявол невгамовний… Стій, стій, бога ради, тварина клята, зв'язався я з тобою на свою голову. Стій, кажу ж тобі!..

Однак кінь, хропнувши, звівся раптом на дибки. Кость покотився на землю й блискавично пірнув під фургон.

Добра половина жеребців, вирвавшись із рук партизанів, засновигала між стайнями. Бійці безладно забігали, ганяючись за кіньми й заважаючи один одному. В руці у Шевирьова засвистів нагай, він крутився верхи сюди й туди, хрипло кричав:

— Пожену всіх пішки! Поклонцев, тримай он тих двох! Зв'язуй поводи! Передай Свешникову, чуєш?! Чиж, Кабанець, до мене! Виводь решту надвір, хутчій! Та не плутайся ти під ногами, Ляпков… Підсади його, Жусубеков!..

Так-сяк все вгамувалося. З півсотні коней вдалося зібрати у табун. Поваливши паркан, ламаючи копитами дошки, загін вершників вихопився на сільські вулиці. З-під копит летіло шмаття снігу. Промелькнули хати, колодязі, дерева. Починався степ. Десь позаду, на околиці Бобровиці, стукнув постріл, другий… Ляпков упав з коня. Осадивши на скаку Білого, Шевирьов нахилився над ленінградцем.

— Кость, тебе поранено? — Та ні, не втримався…

Двічі Ляпкова підсаджували на гнідого, та він, проскакавши з верству, знову валився у сніг. Коли упав втрете, замотав головою, змолився:

— Братці, не треба. Краще я так, бігом, за вами…

— Дай сюди карабін, тримайся міцніше за гриву, не завалюйся на бік. Ще кілометрів зо три і підемо тихіше. Терпи!

Від'їхавши далі за полотно залізниці, партизани пустили коней шагом. Поклонцев раптом повернув до Володі Богданова усміхнене обличчя, кивнув на його коня.

— Володько, а чому він під тобою підстрибує? І весь час ти відстаєш, ми вже побоювалися, коли б ще не заблудився.

З ними порівнявся Коломієць, позирнув на коня, вхопився за живіт.

— Ой, не можу… Та він же у нього спутаний!

Дружній регіт покотився степом. Зіскочивши на землю, Богданов почав звільняти передні ноги коня від пут. За хвилину він наздогнав товаришів, незлобиво сказав:

— Ожили, герої, зуби скалите? А давно вас жеребці волокли по подвір'ю? А от у мене був повний порядок! Спутаний, він що… Стояв як після плуга. Якщо на спутаному скакав, то я тепер будь з ким можу позмагатися наввипередки. Мій не підведе!

Позаду виник і наростав віддалений тупіт.

— Невже погоня?

Шевирьов схопився за кобуру. Партизани поспіхом скидали гвинтівки та автомати.

— Спокійно, хлопці. Це нас жеребчики-втікачі наздоганяють. Вони від гурту не відстануть, звикли разом бути.

Коні без вершників, обганяючи один одного, закружляли біля загону, силкуючись вклинитися в нього. Білий, як і під Шевирьовим, кінь з хропінням налетів на Павла Свешникова, збив його разом із жеребцем. Вхопив зубами коня Жусубекова. Ледве його відігнали геть, як він знову, наче скажений, протаранив уже змішану в натовп групу вершників. Заіржали, заметалися розлютовані тварини. Озвірілий кінь зробив ще один захід, мчав прямо на Шевирьова. Сашко підняв маузер. Жеребець спіткнувся на скаку, важко звалився на дорогу. Сухий тріск пострілу охолодив бунтівних рисаків. Вони вгамувалися, затрусили услід загонові, штовхаючись гарячими боками.

Волога, нагріта сонцем земля дихала легеньким парком. Подекуди сіріли ніздрюваті плями останнього снігу. М'який, майже теплий весняний вітерець віяв в обличчя. Шевирьов розстебнув шкірянку, заткнув папаху за пояс. Потяг за повід, притримуючи коня.

Попереду розкинулася Лосинівка. За деревами виднілися хати. Був ясний тихий день, щебетали птахи, над дахами домів куріли ранкові димки. І здавалося, що ніщо тут не нагадує про війну, про те, що на цій землі, де все оживало й пробуджувалося під весняним сонцем, ллється кров, і вітер зненацька може донести чад недалеких згарищ.

Помахом руки Шевирьов покликав Коломійця і Дмитрієнка. Вони під'їхали мовчки, як і командир, уважно й насторожено вдивляючись у панораму сільської околиці. Насуваючи папаху на очі, Шевирьов показав нагаєм на дорогу. Рвучко кинув:

— Значить, так. Одним махом — до центру. Тобі, Григорію, спішитися біля школи й тримати фашистів вогнем кулемета. У школу не потикайся, твоє діло не дати їм вийти з казарми. І крапка! Ясно?

Дмитрієнко кивнув, скинув з-за спини свою СВТ, почепив ремінцем на шию. Коломієць повернув коня до ескадрону. Партизани в сідлах розтяглися уздовж ріденької придорожньої посадки.

Ось так, серед дня, вони могли і не рискувати, могли б полишити Лосинівку осторонь, прослизнути повз неї. Як не є, райцентр, з комендатурою, з невеликим, однак все ж гарнізоном, що розташувався у приміщенні ніколи. Та в чому ж тоді сенс рейду партизанського ескадрону, якщо всюди він пробиратиметься потай, перелісками та байраками, не наважуючись «потурбувати» ворога, ховаючись від людських очей? Ні, зовсім не заради того, щоб крадькома посуватися у нічній темряві, вів Сашко Шевирьов своїх кіннотників походом по районах Чернігівщини, захоплених окупантами. Не заради того!

— Впе-ррред! За мною!

Білий присів, смикнувся, вихопив Шевирьова на той бік посадки. За Сашковою спиною чувся важкий тупіт. Пальці стискали рукоятку маузера. Типи, рублені стіни, дерева садків швидко неслися навстріч. Партизани висипали із завулка. Група вершників, разом із Дмитрієнком, відділившись, круто завернула ліворуч і поскакала до школи, а ескадрон, не зупиняючій)., мчав по широкій центральній вулиці села до майдану.

… Постріли й кулеметні черги біля школи згасли. Над Лосинівкою в кількох місцях здіймався дим. Тупіт партизанських коней стихав вдалині.

І знову — степ, переліски, мовчазні села й хутори. Переходи і вночі, і вдень. Короткі сутички з гітлерівцями. Поліцайня, що розбігалася, охоплені жахом старости, всіляка нечисть. І молоді сільські юнаки, котрі хапають за стремена, з надією зазирають в очі Шевнрьову.

— Товаришу командир, візьміть до себе! Як батька рідного просимо, візьміть… Фашисти хати палять, людей вішають, на німецьку каторгу женуть… У нас і коні є. Візьміть…

— Гаразд! Із зброєю вмієте ладнати? Хай буде так, пристроюйтеся… Та глядіть мені, хто боягузом виявиться, хай не ображається. Гей, товаришу Коломієць, видай новеньким гвинтівки з трофеїв!

Поповнювалися в рейді людьми, посувалися хитромудро заплутаним маршрутом, змінюючи напрямок, перетинали межі районів, з кожним днем наближаючись до Ніжина.

План командування партизанського загону «За Батьківщину!» був нескладний. Ранньої весни 1943 року загін, що нараховував понад сімсот бійців і все ще не мав зв'язку з Великою землею, трьома групами вийшов з лісів Бобровицького району й розпочав рейд по території напівстепової південно-східної Чернігівщини, щоб з часом знову зібратися разом у наміченому пункті — в селі Кукшині. Група на чолі з молодим партизаном, колгоспником із села Кобижча Михайлом Дешком, вирушила в обхід Ніжина ліворуч. Другу групу повів командир загону капітан Іван Бовкун, кубанець, кадровий військовий, чоловік твердий і рішучий. Третя група, наймобільніша — кіннотники Шевирьова — як було домовлено, мала подолати найдовший шлях до Кукшина, обійшовши Ніжин праворуч. Шевирьов знав, що його вершникам доведеться пробиватися густонаселеним краєм, рейдувати майже на відкритій місцевості, на виду у гітлерівських гарнізонів. Крім того, перед ними пролягали залізниці на ділянках Київ — Бахмач і Яготин — Кобижча. Все вирішували швидкість, маневр і несподіваний наскок. І Шевирьов, ніде не затримуючись, вже залишив позаду Бобровицький, Носівський, Куликівський райони. Випереджаючи ескадрон, по селах котилася чутка: якась радянська кінна частина прорвалася через лінію фронту й наганяє жаху на фашистів, і командує тою частиною старий козак, генерал, і не сьогодні, так завтра він поверне на Чернігів.

А «генерал», якому щойно стукнуло двадцять п'ять, чуючи про все це, хмурився, щоб приховати знічення. Не дуже йому хотілося признаватися, що друзі-партизани, котрі жартували над ним в загоні, були близькі до правди. Хоча Саша й справді почав війну в сідлі і навіть носив сержантські «трикутники» та емблему кінноти в петлицях, однак в «козаки» він таки дійсно потрапив з волі й фантазії якогось армійського писаря, котрий уявив собі місто Краснодон, звідки Сашко був родом, тим привільним Красним Доном, де люди з дитинства стають відчайдушними рубаками.

До служби в армії Шевирьову жодного разу не довелося сідати на коня. Навчався в гірничо-ремісничому, потім працював на шахті… Смушкова папаха, шкірянка, ремінний нагай — все це для партизанського командира начебто й звичайне. Та якщо на відвертість, то зовсім не випадковий цей командирський комплект — адже були книги про громадянську війну, а скільки разів хлопчаки з шахтарського міста проривалися в кінотеатр, щоб подивитися «Чапаєва». Однак маузер в дерев'яній коробці — він вже не з книжок, його металева вага стала звичною для руки, і кулі, що тьохкають щодня, також справжні й разять на смерть. І он ті закіптявілі, чорні димарі, що вдалині видніють, то теж не з кіноекрана — страшна дійсність. Там стояв хутір, жили люди, а німці все дотла спалили, тільки димарі та печі й зосталися.

Білий пряде вухами, тремтить шкірою на загривку. Неспокійний. Розумний кінь. Раніш, ніж сам вершник, чує небезпеку. Шевирьов звичним рухом висмикує з-за пояса папаху. Так і є… Два вершники з передового дозору скачуть назустріч ескадронові.

— У вибалку ворожий обоз! Дванадцять фур. І шість верхами, здається, мадяри.

Папаха насунута на брови. Поводи — у лівій руці, маузер — у правиці. Шевирьов махає маузером в напрямку узвишшя.

— Кулемет — туди! Відтинати їх від переліску. Ескад-рр-о-он, за мною!

Втративши одного вершника, мадяри встигають щезнути в ліску. Німці-обозники заметалися, безладно відстрілюються. Партизанський кулемет притискає їх до землі. Падають в упряжці коні, б'ються в посторонках. Кілька фур, звернувши вбік, загрузли в піску. Автомати й шаблі кіннотників завершують сутичку.

Друга половина травня принесла нові випробування, звалилася на Шевирьова тягарем нових турбот. Він партизанив з перших же днів, як тільки фашисти захопили Чернігівщину. Не раз потрапляв у таку веремію, що сам потім дивувався, як вцілів. Якось Сашка і чотирьох його товаришів гітлерівці вдень застукали в селі, в хаті, живими хотіли взяти. Партизани вискочили надвір, під кулі, й відбилися гранатами. Іншого разу Шевирьов на вулиці села зіткнувся віч-на-віч з німцями. Їх було троє. Тут вже становищем опановує той, у кого нерви міцніші. Гітлерівці розгубилися й не встигли скинути з плечей гвинтівки. Він їх звалив пострілами з маузера впритул…

Дехто з партизанів, взнавши Сашка ближче, скрушно хитали головою — з таким відчайдушним характером йому не минути кулі. Та де ж та межа, яка б чітко розмежовувала: оце сміливість людини, а це начебто нестримна відчайдушність? її, цю межу поміркованості, визначити важко, а часом і неможливо. Якщо ворог навколо тебе й невідомо, за яким поворотом, на якій стежці він перед тобою постане, то при такій ситуації у боягуза утричі більше шансів загинути, ніж у сміливця. Сашко Шевирьов йшов на небезпеку грудьми, про власне життя, звичайно, думав, однак вже потім, опісля… А взагалі він тоді був сам собі голова. Тепер же, цього погожого травневого дня, Шевирьов, може, й уперше зазнав почуття неабиякої тривоги. Тому що тривога нависла не над ним. особисто, а над сотнями людей, котрі були його друзями, товаришами і вод ночас — його підлеглими. П'ятсот партизанів, цілий батальйон, командиром якого був тепер Олександр Шевирьов, виявився затиснутим у кільці карателів.

Загін «За Батьківщину!» виріс, він вже нараховував у своєму складі майже півтори тисячі бійців. Три партизанські батальйони контролювали кілька районів на межі Чернігівської та Київської областей. Вони руйнували мости, пускали під укіс залізничні ешелони, нищили гарнізони гітлерівців та інші осині гнізда. Окупанти змушені були кинути в зону партизанських дій крупні військові й охоронно-поліцайські частини. Під натиском есесівців, двох мадярсько-хортистських полків та багаточисленних жандармських спецкоманд партизани, відбиваючись, відступали до лісового краю, що розкинувся між Десною та Прип'яттю. На дорогах з'явилися ворожі танки, з гармат обстрілювали переліски. Не шкодували снарядів і батареї, придані карателям. В небі шугали літаки, коригували вогонь, засипали дрібними бомбами підозрілі місця.

Батальйон Шевирьова маневрував і поки що просувався без втрат. На третю добу після виснажливого маршу досвіток застав партизанів серед голого степу, неподалік від Олишевки. Майже поряд зеленіла невелика діброва, з кілометр завширшки й менше кілометра вздовж. Шевирьов наказав займати там кругову оборону. Він ішов на риск свідомо, розсудивши, що карателі, може, й не стануть шукати в такому маленькому гаю цілий партизанський батальйон.

Спочатку так воно й складалося. З'явилася колона гітлерівців, пройшла мимо. Потім проїхали машини з солдатами. За годину з боку Олишевки засіріли постаті мадярів, їх було небагато, чоловік п'ятнадцять. Однак вони, мабуть, вирішили прочесати діброву. З мадярами покінчили швидко. Але стрілянина привернула увагу німців — партизани виявили себе.

Тепер вже усе залежало від того, чи швидко підкинуть гітлерівці під Олишевку свої крупні частини. Партизани виграли якийсь час, однак до ночі ще було далеко.

Десь біля дванадцятої дня навколо острівця із заростей і дерев загуркотіло. Розгорнувшись в цеп, гітлерівці наближалися з півдня, із заходу, з півночі й зі сходу. Батальйон зустрів їх щільним вогнем. Не сподіваючись наштовхнутися на кілька кулеметів, карателі подекуди позадкували. Але до них приєднувалися все нові й нові підрозділи. Діброва прострілювалася наскрізь, розривні кулі сікли гілля, шматували кору, не давали підвести голову. Пригинаючись, Шевирьов перебігав від одної групи партизанів до іншої. Вже були вбиті, дівчата-партизанки перев'язували поранених, відтягали за дерева.

Скочивши в сідло, Шевирьов напролом через кущі поскакав краєм гаю туди, де між деревами вже мелькали постаті карателів. Куля вжалила його в ногу, в чобіт налилося крові, а він, зціпивши зуби, полосував нагаєм Білого. Бачив: між деревами вже зійшлися врукопашну, билися прикладами, ножами, розряджали впритул обойми пістолетів. Гітлерівці намагалися розітнути гай надвоє. Кинувши повід, Шевирьов стріляв з обох рук — в одній маузер, у другій наган. І раптом відчув, що падає з коня. Останнім зусиллям висмикнув із стремена поранену ногу й втратив свідомість…

Розплющив очі, побачив схилене над ним дівоче обличчя. Галя Данилко… Поряд гриміли постріли.

— Відігнали їх, — схлипуючи, проговорила Галя. — Лежи, не заважай, дай скинути чобіт…

— Та розріж халяву, біс із нею! — він простяг дівчині ніж, однак тут же сам, підібравши ногу, що заніміла, розпоров чобіт. — Замотуй тугіше. І не рюмсай…

Спираючись на піднятий з землі карабін, Шевирьов зашкутильгав на близькі постріли, що гуркотіли не змовкаючи.

До пізнього вечора карателі штурмували діброву, партизани відбивали одну атаку за іншою. Навколо гаю поміж стовбурами дубів лежали вбиті, стогнали поранені, по полю гасали коні без вершників.

В темряві ночі, вклавши на підводи своїх поранених та забитих, батальйон пішов на прорив, зім'яв застави карателів, на шляху захопив обоз із боєприпасами, що посувався до Олишевки, і зник у невідомому напрямку.

Партизанські батальйони дісталися за Десну, в ліси, і там з'єдналися. Розташувалися в кількох селах. З Ніжина приходили зв'язкові. Приносили звістки: карателі посуваються за партизанами вслід, їхні частини наближаються до межиріччя…

Через кілька днів нове донесення розвідки. На залізничних станціях вивантажуються регулярні підрозділи вермахту, на перегонах з'явився німецький бронепоїзд. Над лісами, між Десною й Прип'яттю, носилися літаки фашистів. Гітлерівці готувалися до вирішальної каральної операції.

В одній з радіограм, отриманій із Українського штабу партизанського руху за підписом генерала Строкача, висловлювалося передбачення, що гітлерівці будуть транспортувати по Дніпру військові вантажі. Генерал просив повідомляти про пересування барж та річкових вантажних суден в районі Чорнобиля.

В штабі з'єднання (загін «За Батьківщину!» вже зріс до кількох тисяч бійців) перед Шевирьовим розгорнули карту.

— Аж ось куди тобі йти доведеться. Понад сто кілометрів. Готуйся, Олександре Івановичу, до походу. Вирушиш завтра зранку.

Тепер Сашка вже звали на ім'я та по батькові. Командир Першого партизанського полку. Полк — не ескадрон, навіть не батальйон, це дві з половиною тисячі озброєного люду, свій штаб, своя розвідка, свій радіозв'язок, своє господарство. Однак, як і раніше, коли передбачалася серйозна справа, Шевирьов — папаху на брови, і: «Хлопці, за мною!»

От і зараз, залишивши за себе начальника штабу, досвідченого військового, полковника, Шевирьов на чолі батальйону лейтенанта Петра Дударя вирушив у район, вказаний начальником УШПР[23]. Генерал Тимофій Строкач в своїх радіограмах ніколи не наказував, однак його «прошу» завжди сприймалося партизанами як заклик до негайних дій. Шевирьов поспішав. Цього разу намагався навіть не встрявати в сутички з гарнізонами окупантів, хоч провести цілий батальйон між Ніжином та Черніговом без боїв було просто неможливо. І все ж партизани дісталися до Десни, зумівши відірватися від карателів й заплутати свій маршрут. На рибальських човнах та плотах батальйон форсував ріку й вийшов у гирло Прип'яті, на Дніпро.

Повноводний Дніпро здавався безлюдним. Не видно було ні пароплавів, ні барж. Дві доби чекання, і все та ж картина — на річці не помічалося руху, повсюди стояла тиша. Однак за деякими ознаками Шевирьов зробив висновок, що на протилежному, правому, березі щось-таки відбувається. Час від часу там з'являлися машини, видно було людей, котрі йшли поміж верболозу групами — схоже, що місцеві жителі, з ближніх сіл. Іноді проїжджали підводи, навантажені деревом…

Вночі на Правобережжі побували розвідники. Повернулися з важливими новинами. Як виявилося, річковий транспорт гітлерівців не доходив до місця, де розташувався батальйон. Судна та баржі розвантажувалися в Чорнобилі. Там всю пристань перетворено на величезний склад боєприпасів. Цілі штабелі ящиків із снарядами, мінами, сувої колючого дроту… А рух, помічений на тому березі, — то провадяться земляні роботи, німці зганяють із сіл людей, примушують копати окопи, будувати бліндажі.

Зваживши всі дані, партизани зробили неабияке відкриття. Та це ж Гітлер гарячково готує оборонний рубіж! Видать, кепське становище у фашистів, відчувають, що не втриматися їм на Лівобережній Україні!

В ефір полетіла корочка шифровка. Наступної ж ночі загули радянські бомбардувальники. Партизани спостерігали, як у районі Чорнобиля в небо здіймалися заграви. Бомбовий удар з повітря звалився на пристань, на склади, на баржі, що стояли біля берега. Гуркіт не стихав до ранку — вибухали снаряди і міни, засипані десятками авіабомб. На ранок у тихому безвітрі над Дніпром нависла чорна пелена диму.

Розглядаючи у бінокль правий берег, Шевирьов не знав, що промине зовсім небагато часу, і весь його полк у повному складі прискореним маршем пройде тим же маршрутом, що й батальйон Дударя. Перший партизанський полк з'єднання «За Батьківщину!» вийде на піщані мілини й у взаємодії з підрозділами фронтовиків-армійців, що вирвалися далеко вперед, на човнах, на плотах, на бочках та на колодах кинеться у хвилі, що плескалися в ранковому тумані, і у нестримному ривку форсує Дніпро. На прибережній смузі партизани захоплять кілька кілометрів оборонних укріплень цього самого «Дніпровського неприступного валу», на який гітлерівці покладали стільки надій. І коли услід за Першим полком перепливуть Дніпро і батальйони Другого партизанського полку й захоплять збудовані фашистами бліндажі та окопи поряд із підрозділами Шевирьова, тоді німецьке командування зрозуміє, що розроблений ним план тривалої оборони на Дніпровському рубежі порушено, всупереч всім військовим правилам ведення війни. Там, де супротивника, як вважали гітлерівці, не повинно було бути, він з'явився зненацька.

Гітлерівські генерали вміли складати схеми, вони, звичайно, розрахували час, коли саме мали наблизитися радянські регулярні війська до Дніпра. Однак в своїх розрахунках вони не передбачили ще одного війська — народ, що вів битву з фашистами на окупованій землі. Докумекавши, чим загрожує їм втрата майже десятикілометрової смуги укріплень на правому березі, фашисти поспішно почнуть кидати на партизанів авіацію, танки, піхоту, але так і не зможуть відбити у них свої ж бліндажі та окопи. Партизанам нікуди буде відступати. За спиною — Дніпро. І їм не треба буде пояснювати, що коли вони протримаються, не дадуть гітлерівцям закріпитися на березі, то війська Червоної Армії, не зупиняючись, зможуть переправитися на Правобережжя, і з цього плацдарма розпочнуть розгорнутий наступ на захід.

І партизани вистоять, не здригнуться… Наступить хвилина, коли багатьом із них здаватиметься, що вже немає сили відбиватися від оскаженілих атак гітлерівців, що надії на життя вже немає. Це тоді, як стрільці-петеерівці не зможуть зупинити лавину ворожих танків — залишиться по одному-два патрони на рушницю, а танки з хрестами на броні, обминаючи підбиті, палаючі машини, наблизяться до окопів й вже почнуть «прасувати» їх. Ревіння їхніх моторів і тріск кулеметів запам'ятається Шевирьову назавжди. І в ці тяжкі хвилини позаду, з лівого берега, вдарить артилерія. Снаряди з клекотом пронесуться над водою, над партизанами, що втиснулися у пісок, і фонтани вибухів накриють розпечену, смердючу від чаду вихлопів броню німецьких танків. То загримлять залпи гармат з радянських самоходок, що підоспіють до Дніпра.

Холодного зимового дня, першого дня Нового 1944 року, Шевирьов приїхав до Києва за викликом Українського штабу партизанського руху. Немолодий худорлявий полковник жестом запросив його сісти.

— Скидай-но, Олександре Івановичу, свою партизанську шкірянку, сховай поки що папаху й одягайся в сіру шинелю. Ось твоє призначення — штаб партизанського руху при Військовій раді Першого Українського фронту. Будеш служити у маршала Конєва. Запитання є, капітане?

— Сержант, товаришу полковник.

— Був сержантом, а тепер капітан. Чіпляй зірочки на погони, і — у Львів. А дірочку на гімнастерці, вище від інших, вже, мабуть, приготував? Поздоровляю від усього серця!

— За погони — дякую. А про дірочку щось не кумекаю, товаришу полковник.

— Та ти що, справді не знаєш? Сьогодні ранком Указ передавали, Героя ж тобі присвоїли…

Того ж морозяного дня Герой Радянського Союзу Олександр Шевирьов, вчорашній партизанський комполку, а тепер капітан, вилетів літаком на захід.

Ще гриміла війна…

ІМЕНА НА ГРАНІТІ

Гарячого серпневого ранку 1941 року, коли над стривоженим Ніжином пролетіли німецькі літаки, обганяючи гуркіт скинутих над Дарницею чи Києвом авіабомб, а по бруку, дзенькаючи підковами, рухалися назустріч підводам з евакуйованими сірі від пилу ескадрони кавалерії і десь у вишневих садах бряжчали гусеницями танкетки, — ось такого ранку в двері кабінету ніжинського військового комісара впевненою ходою зайшов невисокий молодий чоловік років двадцяти двох. Біла вишивана сорочка відтіняла засмаглу шию, міцні загорілі руки. Від ставної постаті віяло здоров'ям і молодістю. Хлопець нічим не відрізнявся від мобілізованих і добровольців, що товпилися того дня в коридорах військкомату. Хіба що круглі темні окуляри надавали високочолому обличчю виразу суворого, не по літах твердого.

— На свої два рапорти я не дочекався виклику і вирішив ще раз прийти до вас, — помітно хвилюючись, промовив він.

Втомлений військком із шпалою в петлиці перезирнувся з членами мобілізаційної комісії, відхилився на спинку стільця. Він не спав уже кілька днів, перед ним пройшли сотні людей, він не встигав оформляти папери, відповідати на телефонні дзвінки. Відвідувач у темних окулярах відірвав військкома від невідкладних справ. Не без роздратування глянувши на годинник, комісар сказав:

— Ви домагаєтесь неможливого. Послати вас у діючу армію я не можу. Не можу! Як же ви будете воювати, товаришу Батюк, коли ви… — Він затнувся, не знаходячи відповідних слів, і помітив, як блідість проступила крізь смаглявість щік відвідувача.

— … коли я зовсім не бачу, бо сліпий. Ви це хотіли сказати? — Молодий чоловік доторкнувся до своїх окулярів. — Так, стріляти, на жаль, не зможу. Та й без очей можна виконувати обов'язки військового юриста, запевняю вас! Я нікого собою не обтяжуватиму, слово честі!

— Ні, не маємо права.

І військком твердо поклав на стіл олівець, даючи зрозуміти незвичайному відвідувачеві, що розпочата ним розмова марна і продовжувати її немає ні потреби, ні часу.

Тонкий слух сліпого вловив це. Точним, безпомилковим жестом молодий чоловік у темних окулярах простягнув руку, взяв олівець і акуратно опустив його в склянку на письмовому столі. Він зробив це невимушено, ніби між іншим, вразивши присутніх. Члени комісії перезирнулися. Обличчя військкома трохи потеплішало, та наступної миті він знову нахмурився.

— Не старайтеся, Батюк. Вас все одно завернуть із першого ж пересильного пункту. Ви це розумієте?

Постоявши ще з хвилину, Яків Батюк мовчки повернувся і вийшов, тихо причинивши за собою двері. Він крокував міськими вулицями на диво вільно, впевнено переходив дорогу на перехрестях, не зупиняючись, завертав у потрібний провулок, сторонився, даючи дорогу перехожим, по невловимих, йому одному тільки відомих прикметах тренованим чуттям вгадував навколишній світ. Хто не знав Батюка — не подумав би, що цю рухливу молоду людину огортає вічна темрява.

Та він умів не тільки ходити. Він умів багато дечого. Міг за звуками кроків вгадувати знайомих людей; один раз почувши чийсь голос, впізнавав його через кілька років.

Дитинство Яків провів у селі на Житомирщині. Однолітки визнавали його зверхність, він верховодив на вулиці, вигадував різні ігри, водив ватагу босоногих сільських хлоп'ят аж до місточка Горошок, у руїни фортів старої фортеці. Як і всі, Яшко лазив на дерева, плавав і пірнав у ставку, бігав наввипередки. Якось на шкільних спортивних змаганнях він вийшов переможцем на стометрівці і одержав приз — бронзову статуетку. Металеве тіло спортсмена застигло в стрімкому пориві. Сліпий бігун не бачив одержаної нагороди, але своїми чутливими пальцями він прочитав задум художника. З того часу хлопчика не залишала думка про неповторно прекрасне в людині, сповненій стремління йти вперед. Це відкриття, спочатку не зовсім усвідомлене, хвилювало, будило мрії, що поступово викристалізовувались у свідоме прагнення стерти до кінця образливу межу, яка багато де в чому відділяла його від інших людей. Зростало бажання почувати себе звичайною повноцінною людиною, здатною робити все, як інші, жити, як інші, вміти все так, як уміють інші.

І люди незабаром справді перестали помічати, здавалося б, невиправний фізичний недолік Яші. Зустрічаючись із ним, вони навіть не замислювалися, чому слово «сліпий» якось не в'язалося з його зовнішністю, ні з вчинками. Тільки сам Яша та його рідні знали, ціною яких зусиль вдавалося йому все те, до чого він ішов день від дня з недитячою впертістю. Вечорами він приходив додому подряпаний, увесь у синцях, з розбитими коліньми, в подертому одязі — зате в дванадцять років Якову вже неважко було робити багатокілометрові прогулянки в ліс чи в сусіднє село без сторонньої допомоги. Він сам безпомилково визначав дорогу, ніколи у нього в руках не бачили палиці.

Світ, спершу обмежений відстанню випростаної руки, розступався перед маленькою сильною людиною, роздавався вглиб і вшир. Перед Яшком відступала темрява, він не чув більше слів жалю та співчуття. І це було його гордістю.

Сталося так, що про міцного волею хлопчика з глухого українського села довідалися в Москві. Його долею зацікавився сам Михайло Іванович Калінін. Це багато в чому визначило подальше життя Якова. Він поїхав у велике сонячне місто над Дніпром, за рекомендацією М. І. Калініна був зарахований у спеціальний учбовий заклад.

Серед дзвінків трамваїв, автомобільних гудків та гомінкого людського виру Якову довелося ще добре тренувати свою волю й витримку, перш ніж вулиці Києва перетворилися для нього на доступні й зрозумілі, як і рідні місця на Житомирщині.

Спливали роки. Залишилася позаду школа. Свідоцтво відмінника дало Якову можливість вступити без екзаменів до індустріального політехнікуму. Він навчався кілька семестрів, перейшов на третій курс і… назавжди полишив думку про технічну освіту. Зрозумів, що зробив помилку, в запалі гарячої молодості не розрахував власних можливостей. Перед ним, з дитинства незрячим, виникли незборимі перепони: як не старався, не міг підкорити собі складні верстати, приборкати метал, холодною, чужою й загадковою залишилася для нього техніка…

Настали дні тяжких роздумів. «Що робити? Який обрати шлях? Чи не занадто багато взяв він на себе, насмілившись зрівнятися з іншими?» Яків викреслив з життя два роки навчання в технікумі, все почав спочатку. Подолав за рік програму робітфаку і восени 1936 року став студентом юридичного факультету Київського університету.

Все стало на своє місце. Швидко минав час. У будиночку по вулиці Рози Люксембург у Ніжині, куди переїхала родина Якова, часто одержували листи, написані нерівними літерами під лінійну, Яків писав багато й докладно. Розповідав про студентські будні, про нових друзів, з якими почував себе хороше, про гарячі суперечки в гуртожитку, про веселі прогулянки на Дніпрі, чудові концерти в Літньому театрі на Володимирській гірці, про безсонні ночі перед екзаменами та заліками…

В сім'ї Батюків, крім Якова, вчилося ще двоє дітей: молодша — школярка Женя і старший брат Якова — Павло, студент педагогічного інституту. Жила родина зі скромного заробітку батька, простого робітника, часом доводилося скрутно. Яків знав це. У кожному листі звертався з теплим словом до матері, просив не турбуватися про нього і ще трохи, зовсім недовго, потерпіти. От він закінчить вуз, повернеться додому, буде працювати, і життя піде інакше.

Не згадував Яків лише про те, що й у нього бували нелегкі днини. Улюбленець курсу, товариський, чуйний хлопець міг завжди отримати допомогу від друзів, але, звикнувши змалечку нікого не турбувати, ні від кого не бути залежним, він мовчки переносив незгоди. Заздрив товаришам лише в одному: всі вони мали необмежену змогу читати, читати, що тільки забажають, читати, скільки їм заманеться. А він не міг. О, якби міг, він читав би день і ніч, не виходив би з читалень та бібліотек, не відривав би погляду від сторінок.

На той час було ще небагато літератури, друкованої методом Брайля, і Яків змушений був щомісяця віддавати зі своєї куценької стипендії сто карбованців старій жінці, котра вечорами читала йому вголос Горація й Маркса, Діккенса й Коні, вірші Багрицького і праці з історії права, журнальні статті й нові книги, що виходили друком.

З якоїсь пори листи до батьків від Якова почали надходити не так часто, однак були ще життєрадісніші, сповнені веселого гумору й жартів. Їх писала під диктовку Якова чиясь інша, не синова рука, чого ніколи не траплялось раніше. Не раз згадувалося в листах ім'я Клари…

Через рік у студентському гуртожитку відгуляли весілля. На світанку усім курсом, обнявшись, ходили по Києву, вдихаючи пахощі весни, цвітіння каштанів, ранкову свіжість Дніпра.

Свою обіцянку Яків дотримав. Як найздібнішому випускникові факультету в Наркоматі юстиції йому запропонували працювати в столиці. Батюк попрохав призначення в адвокатуру периферійного міста і разом з дружиною, інженером-меліоратором, приїхав у Ніжин.

Невеличкий будиночок Батюків тулився до парку колишнього Ніжинського ліцею. Тісні кімнатки сповнилися молодими голосами, жартами, сміхом, у домі поселилося те щире пожвавлення, що завжди папуг, в дружній сім'ї, де не люблять самотності і радіють появі гостей.

У Якова в Ніжині з'явилося безліч знайомих. Після роботи та у вихідні дні в будиночку на вулиці Рози Люксембург, як метелики на світло, зліталася молодь з усіх кінців міста. Приходили подруги невгамовної Жені, веселим гуртом юрмилися в хаті студенти, товариші Павла, завертали до Батюків молоді подружжя — до Клари та Якова. На столі з'являвся самовар, яблука, домашнє печиво. Ділилися малими та великими новинами, закипали палкі суперечки; дискусія про долю героїв останньої книги «Тихого Дону» переходила в обговорення тривожних подій, що розгорталися в охопленій вогнем Європі, шахові битви та обмін думками біля радіоприймача часто закінчувалися колективною прогулянкою в старий парк. З розчинених навстіж вікон будиночка вечорами чувся передзвін гітар та мандолін, м'який баритон Якова, зливаючись із дзвінким голосом Жені, виводив улюблену:

Сусідки іноді казали господині дому:

— Не втомлюєшся, Миколаївно? В хаті в тебе, як у клубі…

— Хай веселяться, — відповідала Параска Миколаївна. — Дітям хороше, то й нам, старим, на серці легко. Життя для них — радість, то й слава богу. І я коло них молодію…

Все обірвала зненацька війна.

… Яків ішов з військкомату, прислухаючись до нових звуків, що чулися в місті. Виїжджали з дворів підводи, скрипіли ворота, стукали хвіртки, лунали збуджені голоси. Біля міського банку гурчав мотор, від садиби 1-ї середньої школи, де раніше вчилася Женя, а тепер розташувався військовий госпіталь, на вулицю долинали уривчасті окрики команди. В повітрі вчувався лоскотний запах паленого паперу. Вперше в житті Якову захотілося впасти в траву й заплакати. Один за одним друзі вирушали на фронт. У червні пішов найстарший брат Василь. Батько з матір'ю поїхали в соло під Києвом, щоб перевезти до себе заміжню дочку Ольгу, яка залишилася з малими дітьми. Після довгих умовлянь Якову вдалося вирядити в Харків Клару. Вдома залишалися Женя, Павло і він, Яків.

Будиночок спорожнів. Тиждень тому вручили повістку й Павлові. Вчора він, уже перевдягнений у військове, на хвилину забіг додому.

Провівши брата на вокзал, Яків погладив долонею його грубу шинель, потримав у руках пілотку із зірочкою, поторкав пальцями тугу шкіру патронних підсумків і гостро відчув власне безсилля.

Фронт підкочувався до міста, а він залишався осторонь усіх, осторонь боротьби, неспроможний довести, що в нього також є сила боротися: навіть найближчі люди, які завжди вірили в його розум, спритність, витривалість, ніби змовившись, твердили йому одне: «Виїжджай!»

Ні, Яків не збирався виїжджати кудись у тил. Старанно обмірковуючи кожне слово, він написав рапорт на ім'я військового комісара. Потім написав удруге. І ось йому відмовили. Залишилась єдина, нетривка надія…

Минувши свій двір, Яків завернув за ріг, попрямував вздовж парку і, вийшовши на центральну вулицю, пішов до двоповерхового будинку, повитого диким виноградом. На фасаді цього будинку червоніла скляна вивіска: «Ніжинський міський комітет КП(б)У». Намацавши в кишені комсомольський квиток, Яків Батюк рішуче штовхнув двері.

— … Прийняв мене того дня другий секретар міськкому партії. Він займався евакуацією міських установ, був заклопотаний, та все ж ми довго з ним розмовляли віч-на-віч. План створення в місті підпільної молодіжної організації він загалом схвалив, а коли мова зайшла про завдання підпільників, від моїх «прожектів» мало що лишилося. В порадах секретаря міськкому все було для мене нове: і методи конспірації, і шляхи залучення в організацію людей, і зміст усієї роботи. Різні там заочні вироки гітлерівцям та нічну стрілянину секретар нещадно відкинув, для початку запропонував мені терміново підібрати кілька чоловік — ядро майбутньої організації — і познайомити його з кожним, хоча б заочно, бо часу лишилося дуже мало. Вдруге я навідався у міськком дев'ятого вересня. Приніс список прізвищ хлопців і дівчат, з якими встиг переговорити… Секретар міськкому дав мені адресу одного товариша, через якого надалі я мав одержувати конкретні вказівки. Крім того, мені назвали пароль і явку в Києві, на випадок ускладнень чи непередбачених обставин. Тринадцятого вересня Ніжин захопили фашисти…

Капітан Коновалов слухав розповідь Батюка, зацікавлено розглядав співбесідника. Першого разу в хаті Лізи Пилипенко їхня зустріч була короткою. Батюк тоді завбачливо розмовляв із Коноваловим у темній кімнаті, представник партизанського штабу не розгледів його в обличчя. Тепер, прийшовши на запрошення Батюка до нього на квартиру, Коновалов з великим здивуванням довідався: його співбесідник — це той молодий адвокат у темних окулярах, якого він не раз зустрічав на вулицях міста ще напередодні війни.

Яків нечутно ступав по квітчастому килимку, на який крізь вікно падали промені сонця, і продовжував:

— Ще коли не відступили наші, я заздалегідь примітив для себе тихеньке місце. Знаєте, мабуть, артіль, де виготовляли вірьовки? З приходом німців артіль розпалася, довелося відновити виробництво. Нова влада раділа навіть таким кадрам, як я, — всміхнувся Батюк. — Мої помічники Сава Шварц та Павло Лавринець приступили до роботи. Де могли, діставали сирицю, коноплі, мотузки, інструменти. Нам допомагав мій батько, на той час він з матір'ю повернувся до Ніжина. «Підприємство» німці зразу взяли на замітку. З'явився якийсь офіцер-інтендант з перекладачем, заявив, що віднині артіль працюватиме виключно на потреби армії, брати інші замовлення забороняється. За порушення такого порядку — розстріл і все інше в їхньому стилі… Першу партію кінської упряжі наші лимарі виготовили на совість. Лавринець і Шварц запевняли мене, що продукцію хоч на виставку посилай.

В інтендантстві оцінили таку старанність. Наш «шеф», майор Кранц, зволив навіть потиснути мою руку. «Пану директору будемо видавати заробітну плату, хліб і махорку. Я обіцяю!» Тим часом Богдан та Афонін виготовили якусь скажену рідину, якщо крапля її потрапляла на руку, шкіра швидко червоніла і виникала виразка. З чого та рідина, я не знаю, то вже по їхній медичній лінії… Лавринець змочував рідиною упряж і просушував, потім ми відправляли вироби на інтендантський склад. Звідти хомути, шлеї, вуздечки німці відвантажували на фронт, у військові частини. Важко мені встановити, скільки було завдано шкоди окупантам. Ми знали лише, що шия коня від нашої упряжі за день-два вкривалася глибокими ранами, які довго не гоїлися. Майор Кранц прийняв від артілі близько чотирьохсот комплектів отруєної збруї. Поступово сировина вичерпалася, діставати її було все тяжче. Треба було зайнятися чимось іншим. Я вирішив розшукати товариша, про якого говорив мені секретар міськкому, й порадитися із ним. Але тут нас спіткала перша невдача. Розшуки нічого не дали. Пізніше з'ясувалося, що товариша схопили гестапівці. Звали його Федір Щітка. Орденоносець, здається, працював головою колгоспу. Напевно, загинув.

— Помиляєтесь, він не загинув, — перебив Коновалов. — З тюрми йому вдалося вирватися. Деякий час Щітка перебував у партизанському загоні, згодом вирушив за лінію фронту.

— Я цього не знав. Тільки довідались, що Щітка в тюрмі, — нова біда: заарештували Саву Шварца. Хтось доніс, що він єврей. Розстріляли його… Після розстрілу Шварца німці почали стежити за артіллю. Приставили до нас двох солдатів і поліцая. Та й працювати майже не було з чим. Сириця кінчалася, прядива не знайдеш. Я ще трохи покрутився і чкурнув з артілі. Прикинувся хворим. У нашій організації тоді нараховувалося щось із десять чоловік: Віктор Тищенко, Микола Шуст, Віктор Нелеп, моя сестра Женя, Рая Ороховатська, Панас Афонін, ще дехто із залізничників. Почали розклеювати листівки, малювали плакати-карикатури. В депо вивели з ладу два паровози. Дістали радіоприймач. Одно слово, робимо перші кроки. Одного разу Ороховатська, що була в армії медсестрою, приносить із базару листівку. Не наша! А перед тим згорів німецький склад на вулиці Московській. Тож ми і зрозуміли, що, крім нас, у місті діють також інші підпільники. Спробували зустрітися з ними, познайомитися. Не вдалося.

— То й добре, що не вдалося, — сказав Коновалов. — Засипалися ми тоді.

— Знаю, — кивнув Батюк. — У Ніжині було багато розмов про це. На площі вивісили списки розстріляних артистів театру; скрізь провадилися обшуки. З провалу ваших груп ми зробили для себе висновки. Я порадив товаришам влаштовуватися на роботу, хто де зможе, щоб не викликати підозри. Володя Черепанов і Володя Кузьменко пішли в депо, Вірі Смоленчук вдалося потрапити в німецький госпіталь, Нечай-Гумеи із допомогою Богдана влаштувався в поліклініку, Гриша Лопотецький працював на ремонтній шляховій дільниці. Пропхнули ми своїх людей і в міську управу, на біржу праці, а головне — на залізницю. Задумалися, як налагодити зв'язок з київськими підпільниками.

На мить Батюк замовкає, задумується, потім знову:

— Пароль та адресу київської явки знав тільки я. Отож і зібрався в дорогу. Наш товариш Тамощук, який працював провідником, посадив мене у поїзд, і я поїхав до Києва начебто лікувати очі. Два дні блукав вулицями міста, скрізь натрапляв на руїни, аж поки не розшукав на Подолі потрібну квартиру. «Чи не проживає у вас телеграфіст Сергій, високий такий, кульгає?» — «Телеграфіст звільнений, перебрався до тітки в Полтаву», — відповідає чоловічий голос, і я відразу ж упізнаю голос одного з інструкторів Ніжинського міськкому партії. Однак нічого втішного він мені не розповів. Якщо вірити йому, київські товариші, залишені в підпіллі, змушені були поміняти майже всі конспіративні квартири, бо почалися арешти. Допомогти нам він нічим не міг, сам збирався покинути місто, боявся, що за ним стежать. Тим моя поїздка до Києва й закінчилась. Уже по дорозі додому я зовсім випадково зустрів у Дарниці старого знайомого Івана Пилиповича Кочергу. Раніше він був викладачем Ровенського вчительського інституту, комуніст. Розговорилися. Кочерга поцікавився, що примусило мене подорожувати в такий час. Я візьми та й бовкни, що на думку спало: «Хотів побачитися в Києві з одним приятелем, телеграфістом». — «Це не з тим, що звільнений і поїхав до тітки в Полтаву?» — пошепки спитав Кочерга. Я вухам своїм не повірив. «Так, той самий, Сергій, кульгавий…» Виявляється, Кочерга також був залишений у Києві зі спеціальним завданням, знав ту явку на Подолі. Він тепер працював на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Організувалася в них там невеличка підпільна група з робітників та службовців, дещо роблять вони, але Кочерга вважає, що товаришам із заводу конче необхідно зв'язатися з чернігівськими партизанами, бо становище групи хистке, можливо, доведеться всім перебиратися до лісу.

— По дорозі до Ніжина я весь час думав, що ж робити далі, — вів розмову Яків. — Паші хлопці збирають відомості про пересування німецьких військових частин, ми заготовили чисті бланки німецьких документів різних зразків, зібрали дещо із зброї та боєприпасів, вистежили квартири кількох таємних агентів гестапо, встановили їхні прізвища. Здобуток небагатий, але його можна використати, тільки ж кому передати ці відомості? Відпочив я трохи вдома, покликав за поводиря Федора П'явку, начепив через плече торбу, і вирушили ми удвох у напрямку сіл та хуторів на розшуки партизанів. Пройшли кілька районів, перш ніж натрапили на потрібну стежку. Серед партизанів я зустрів секретаря Носівського райкому Михайла Івановича Стратилата. Він не приховував, що на Чернігівщині діє підпільний обком, що сотні комуністів та комсомольців воюють у партизанських загонах і що підпільники багато чим допомагають їм. Повернувшись додому, я твердо знав, що робити. Наші хлопці почали добувати документи для військовополонених, які втекли із таборів, допомагали бійцям та командирам вибратися з міста. Одна група веде облік вантажів та ешелонів на залізниці. Дівчата дістають медикаменти. Афонін, Богдан і Нечай-Гумен організували було видачу фіктивних довідок про хворобу багатьом ніжинцям, зокрема молоді, рятуючи людей від німецького рабства на підприємствах рейху. Такі довідки допомагали протягом літа й осені сорок другого року. Зараз справа ускладнилась. Німці не вірять уже місцевим лікарям. Медичним відбором займається полковник санітарної служби гітлерівців. Нещодавно почалася нова кампанія по набору робочої сили до Німеччини, з агітацією німці покінчили, просто хапають людей на вулицях…

— Так, їм перешкодила епідемія тифу. А то багато хто попрощався б із рідним краєм, — сказав Коновалов.

Батюк повернувся до нього лицем.

— А вам не здається дивною така обставина: в місті лютує тиф, і поки що — жодного смертельного випадку?.

— Справді… Коли врахувати, що медична допомога населенню майже відсутня…

— У тому й справа. Відкрию секрет: якщо довідаєтеся, що в хаті тиф, не бійтеся, заходьте сміливо, ви нічим не ризикуєте. Тиф — це для німців.

— Тобто… як це?

— Наші товариші зробили в місті масові прививки, що викликають за зовнішніми ознаками симптоми сипняку. Цими днями в міській управі відбулася нарада всіх медичних працівників міста. Афонін був там, розповідав — комендант страшенно лютує.

— Все-таки ви з цим обережніше, Якове. Один необдуманий крок — і пиши пропало.

— Це правильно, — погодився Яків. — Боротьба є боротьба… Перекажіть товаришам у лісі, що в нас усе йде, як було намічено. Частіше присилайте людей за медикаментами. Наші хлопці, які з медициною пов'язані, в лікарні та в аптеці № 2 цілий склад медикаментів створили. Зброї також зібрали чимало. Одного не розумію: кажете, вам потрібні навіть невеликі авіабомби. Для чого? Ну, гранати, це ясно…

Капітан усміхнувся.

— З таких бомб ми в лісі тол витоплюємо. Вибухівки в нас малувато, а німецьких ешелонів удосталь. Бомбу-п'ятисотку ви ж нам не притягнете, а ті, що дрібніші, підбирайте, знадобляться.

— Будуть і бомби. А щодо головного: скажіть командуванню загону, людей розставлено і вони роблять своє діло.

Небо навколо Ніжина майже щоночі спалахувало червоними загравами. Вітер доносив грозові громи. Петро Іванович Батюк, батько Якова, довго простоював на подвір'ї, прислухався. То не громи гуркотіли — партизанські загони, що ходили від Бахмача до берегів Дніпра, заводили в темряві грізну музику, спопеляючи мости, перекидаючи ешелони, громлячи гнізда окупантів.

Петро Іванович вдоволено ловив вухом ці далекі звуки і весь насторожувався, як тільки скрипне в сусіда хвіртка або почуються в темряві чужі голоси. Ті ж хлопці та дівчатка, котрі в дні мирного життя весело юрмилися в Батюків, співали пісень і затівали спірки про нові кінофільми, тепер збиралися в квартирі на вулиці Рози Люксембург таємно, вирішували якісь свої, тільки їм відомі діла. В такі години старий Батюк звично займав свій «пост» біля паркана і залишався на сторожі, аж доки не згасав у кімнаті за затуленими вікнами бликунець. Ні про що не розпитував молодих, бо розумів: друзі сина та доньки не жартують; якщо Яків у них за старшого, то їхня таємна робота потрібна людям, Радянській владі, яка — Петро Іванович не сумнівався — рано чи пізно повернеться в місто. Старий як міг підсобляв молоді. Знадобилася їм друкарська машинка — роздобув. Удвох з Яковом обладнали схованку в повітці, радіоприймач поставили там, антену непомітно для ока попід дахом на горище вивели. Все, що мав у хаті — хліба окраєць, миску картоплі чи огірків квашених, — наказував дружині виставляти на стіл, як тільки приходили до Якова та Жені гості й засиджувалися допізна. Не все знав старий, та багато про що догадувався. Однак не підозрював він, що між нічними загравами та появою в його домі отих хлопців і дівчат існує прямий і тісний зв'язок. Існує вже давно, з того часу, як повернувся Яків з полотняною торбою через плече з кількаденних мандрів по селах та хуторах.

Люди, котрих доводилося бачити в своїй квартирі старому Батюку, складали лише невелику частку підпільної організації, яку очолював його син. Яків Батюк залучив до активної боротьби проти гітлерівців багатьох патріотів. Поліцаї не встигали здирати зі стін та парканів десятки листівок. Підпільники виряджали з міста в партизанські ліси радянських бійців та командирів, які потрапили в полон та в оточення. З Ніжина на партизанські бази підводами вивозили роздобуті підпільниками гвинтівки, гранати, патрони, підібрані в покинутих окопах і траншеях снаряди, авіабомби. Із розташованого під містом підсобного господарства німецької комендатури Михайло Колодій із групою підпільників вивіз уночі до партизанів кілька десятків відгодованих свиней. У ліс відправляли одяг, білизну, печений хліб, мішечки з дорогоцінною сіллю, яку пучками виносили з німецьких їдалень, з квартир, де мешкали гітлерівські солдати та офіцери. Навіть шапки шили в місті для партизанів. У лікарні та амбулаторії, де працювали Фанасій Афонін та Володимир Нечай-Гумен, накопичувалися медикаменти. «Перекачували» їх туди здебільшого з німецького госпіталю за допомогою Віри Смоленчук, дружини політрука, яка влаштувалася в госпіталь прибиральницею. Далі медикаменти потрапляли до Олександра Богдана в аптеку № 2, куди добре знали дорогу партизанські зв'язкові.

Але, крім усіх цих турбот, Яків і його товариші взяли на себе ще одну нелегку ношу. Вона й була тим головним, на що натякнув сліпий юрист при зустрічі з посланцем партизанського штабу капітаном Коноваловим. Для виконання цього головного Батюк залучив найсміливіших. Сестра Женя, Рая Ороховатська, Микола Кузьменко, Віктор Нелеп ішли тепер щоденно туди, де найчастіше чулася німецька мова, відвідували закутки міста, більше ніж інші заповнені ворожими солдатами, машинами. Особлива увага приділялася залізничній станції. Таке ж завдання виконував і Микола Фісюн, який працював провідником вагонів, але поле його діяльності поширювалося від Ніжина до Дарниці й далі за Дніпро, до Києва з його потужним залізничним вузлом. Люди Батюка тримали під наглядом залізницю і на інших напрямках — Бахмацькому, Чернігівському.

Ця діяльність організації зберігалася в найсуворішій таємниці. Тому що робота, доручена Батюком вузькому колу друзів, сягала далеко за межі Ніжина і навіть Чернігівщини.

Спершу розвідувальні дані, що їх передавав Батюк з рук у руки партизанським зв'язковим, служили допоміжним матеріалом при розробці операцій народними месниками. Відомості про наближення до міста каральних частин, їх чисельність і боєздатність, дані про формування підрозділів з поліції та жандармерії надавали можливість партизанському командуванню вчасно маневрувати, пересувати загони, виводити їх з-під удару або ж, розрахувавши сили, самим атакувати гітлерівців.

Пізніше, коли у партизанів з'єднання «За Батьківщину!», з якими найчастіше вступав у зв'язок Батюк, з'явилися радіостанції, підпільники отримали нове важливе завдання. Десь у лісах поміж Десною й Прип'яттю в тилу ворога приземлилися радянські парашутисти. Очолював їх полковник Кім. То були розвідники Генштабу Червоної Армії. Зустрівшись із партизанами, вони одну свою рацію перекинули ближче до Ніжина, і звідти в ефір линув потік шифрограм, Радіостанцію, що працювала під прикриттям партизанів, забезпечували розвідувальними матеріалами підпільники Якова Батюка. Відомості про ворога надходили у фронтові штаби. Яків добився того, в чому йому не міг допомогти змучений безсонними ночами воєнком.

Гестапівці довго, уперто винюхували сліди підпілля. Кілька разів їм майже вдавалося вхопитися за ниточку, по якій вони мали надію розмотати весь клубок. Першим заарештували Михайла Ткачова, колишньою військового з аеродромної обслуги, який утік з полону і працював на міському базарі бляхарем. У його халабуді серед шматків залізяччя та різного мотлоху гестапівці під час обшуку натрапили на розібрані гвинтівки. Ткачов не встиг передати зброю зв'язковому партизанів. Бляхаря жорстоко катували. Він мовчав. І мовчки помор під тортурами.

Згодом схопили Григорія Лопотецького. В його обов'язки входило тримати в порядку кілька кілометрів профільованого шляху Ніжин — Бахмач. Після нерясного дощу дорога раптом просіла в кількох місцях, закривши шлях німецьким грузовикам, що курсували з військовими вантажами до Бахмацького залізничного вузла. Викликаний гітлерівцями спеціаліст-інженер із військово-будівельної організації Тодта встановив: дорогу було пошкоджено навмисне, воду підвели вміло і досить хитро.

Батюк наполягав, щоб Лопотецький негайно перебрався в ліс, але той затримався в місті. І потрапив у гестапо. На допитах йому ламали руки, рвали волосся. Потім розстріляли. Після загибелі Ткачова і Лопотецького нікого із членів підпільної організації гітлерівці не чіпали, бо таємна поліція не одержала від закатованих жодних відомостей. Підпілля продовжувало діяти.

Чомусь ми іноді обходимо мовчанкою імена зрадників. А даремно. Люди повинні знати, чия підлість призводила До загибелі відважних патріотів. Два негідники зробили свою чорну справу і в Ніжині. Їх ніхто не катував. Вони самі прийшли в гестапо й виказали підпільників у дні, коли вже наближався гуркіт фронтової канонади. Один був лікар Єгоров, другий — якийсь Емануїлов, котрого звали Сашком. Вони знали багатьох підпільників. Знали і Якова Батюка.

Почались арешти.

Рая Ороховатська, Микола Шуст, Іван Шумай, Володя Черепанов, Микола Кузьменко та ще декотрі встигли залишити місто й дісталися до партизанів. Устиг і Віктор Нелеп. А Зіна, його дружина, вибиралася з Ніжина іншою дорогою, тікала з п'ятимісячною донькою на руках. За нею погналися, стріляли. Вже за містом вона упала, втратила Свідомість. Поблизу проїздив кіньми якийсь селянин, він поклав жінку на підводу, прикрив сіном. Розлютовані поліцаї, не розуміючи, куди поділася втікачка, видерли з рук селянина немовля й задушили ремінякою від гвинтівки…

У ті години, коли на ноги було піднято гестапо й СД, Яків Батюк із сестрою Євгенією, не знаючи про небезпеку, йшли Пролетарською вулицею, поверталися від кравця, котрий готував партизанам шапки. Хтось із товаришів перестрів їх і попередив, що до їхнього дому приходили гестапівці. Батько й мати Якова, на щастя, поїхали до старшої дочки, квартира стояла на замку. Гестапівці, видно, щоб не сполохати мешканців дому, потопталися біля порога й зникли. Женя вирішила пробратися на вулицю Рози Люксембург. Рідні мали от-от повернутися, вона хотіла перехопити їх, сказати, щоб не заходили до квартири. Яків чекав на сестру на Інтернаціональній, 16, в домі свого давнього знайомого Василя Мини. Та він її так і не діждався. Женю схопили неподалік від їхнього будинку.

Василь Мина довго умовляв Якова, пропонував свою поміч, хотів вивести його з міста. Яків відмовився. Сказав, що буде чекати до вечора, мусить з'ясувати, хто з підпільників уцілів, з ким доведеться продовжувати роботу.

Поряд із хатиною Мини жив помічник начальника тюрми Боярський. Напевно, він помітив Якова, коли той завернув у подвір'я на Інтернаціональній. Разом із гестапівцями тюремщик прикотив туди на легковій машині.

Побачивши у вікно машину, Василь Мина розпачливо проговорив:

— Десять хвилин тому ми ще могли б встигнути…

— Ні, я не мав права тікати, зрозумій, — м'яко відповів Яків. — Мій обов'язок — бути разом з товаришами, їх чекають тяжкі дні. Спробую взяти на себе все. Кажи німцям, що ти мене вперше бачиш, що я забрів до тебе випадково. Прощай!

Коли увійшли гестапівці, Яків стояв біля вікна. Офіцер вгледів темні окуляри, загорлав:

— Батюк? Ти — Батюк?

— Не треба нервувати, — спокійно сказав Яків. — Так, я — Батюк…

Йому не судилося бачити сонце й обличчя тих, з ким він ішов поряд у суворий час випробувань, але пітьми перед ним не було. Його очима було гаряче серце і друзі, з якими він розділив боротьбу й останні хвилини життя. Він і зараз з ними поряд, у Ніжині, на широкому майдані, в граніті пам'ятника. Їх розстріляли фашисти за дев'ять днів до приходу Червоної Армії.

Ось їх імена:

Навпроти імені Якова Батюка в граніті викарбуваиа Зірка Героя.

СЕРЦЕ ПАРТИЗАНА

Серед відзначених урядовими нагородами на честь 50-ї річниці Великого Жовтня учасників громадянської війни зустрілося мені знайоме прізвище — Хахуда Омелян Петрович. І я мимовільно розгорнув свої старі журналістські блокноти…

Ще годину тому вони аж спотикалися від утоми.

Костюченко заснув одразу, притулившись спиною до теплої лежанки, але не випускав із рук гвинтівки. Жора Воловик і Сашко Шевирьов лежали поряд на соломі, з насолодою випроставши ноги. Симоненко поглядав на хлопців, боровся із важкою млявістю, що хилила на груди неслухняну, ніби чужу голову.

Ніч розпливлася туманом. Клята, холодна, зрадлива ніч, що тяглася нескінченною вервечкою верст, поки дісталися вони до села Червоні Партизани. Лісом, ярами та глухими байраками скрадалися вони повз темні, неначе мертві села і хутори. Шлях до рідного Миколиного села висотав із них усі сили, неблизький шлях по землі, де нишпорили тепер окупанти. А все заради кулемета «максима». І ризикували, і змокли до останньої нитки, і в животі бурчало від голоду. Кулемет стояв у клуні зв'язкового Клима Скотаря. Не раз збиралися вони забрати «максима» до лісу, та есесівські облави не давали й дихнути останнім часом. Гітлерівці блокували лісовий партизанський острів, перетяли всі дороги, що вели до нього. Але в своєму Носівському районі Микола Симоненко і старий Костюченко знали кожну стежку, кожен вибалок. І прослизнули-таки повз застави карателів.

До села дісталися, коли вже на сході засіріло небо. Хочеш — не хочеш, а мусили пересидіти десь до вечора. Симоненко привів їх до своєї двоюрідної сестри Ярини, самотньої горбатенької жінки. Вона нагодувала їх, стиха поплакала, дивлячись, як вони, зарослі й обідрані, жадібно давилися печеною картоплею, потім замкнула знадвору хату, а сама пішла попередити Скотаря, щоб, як смеркне, чекав на гостей.

Троє спали. Четвертий, чорнобровий юнак у старій ватянці, під якою смугастів матроський тільник, сидів біля Симоненка на лаві і не відводив очей од вікна, за яким вздовж тинів в'юнився вузенький провулок. Прізвища цього хлопця ніхто не знав, у загоні звали Гришею Моряком. Здавалося, лише Гришу не підкосив пічний перехід. Він неквапно жував сушені вишні, поблискував білими, як морська піна, зубами.

Серце Миколи Симоненка заходилося від туги. Думки спліталися, давили, ятрили мозок. Наче той камінь звалився на Миколу в рідному селі. Тут він гасав ще босоногим хлоп'ям, пас корів, ходив до школи. Все навколо було близьке, пам'ятне. І хоч Миколине напівсирітське дитинство склалося не так уже й радісно, але ті давні роки згадувалися тепер по-новому, випливали в куточків пам'яті світлими, чистими картинами, далекими, назавжди втраченими.

Рано пішов Микола на самостійний хліб — тяжко було матері прогодувати сім'ю. Прийняли його до себе радгоспівці, згодом пригріли залізничники. На станції Ніжин, де перегукувалися паровози і дзенькали буферами вагони, він потрапив до замурзаного племені ремонтників. Починав учнем, закінчив залізничну службу з бригадирським званням. З піснями під гармошку провела бригада Миколу до Червоної Армії, в знамениту Кремлівську дивізію.

… Симоненко трусонув головою, потер кулаками очі. Удосвіта його мати Катерина Трохимівна приносила йому сюди маленьку його доньку. Він посадив її на коліна, довго вдивлявся в усміхнене пухленьке личко, в нерозумні ще оченята-васильки. Пальчики дитини гладили зашкарублу шкірянку, тяглися до поголених щік, бавилися ремінцем маузера. Донька побула а ним недовго — мати забрала онуку, витираючи сльози краєчком злинялої хустки. Микола провів їх до порога, і щось гаряче підступило до горла. Дивився на дитину, а перед очима стояло обличчя дружини. В Ніжині, в місті, де вперше стрілися вони, її тепер мучили в гестапівському застінку. Схопили дружину окупанти за те, що чоловік її був у партизанах, били страшно, доскіпувалися: «Де переховується твій комуніст? Веди, показуй!..»

Гриша Моряк підвівся з лави, майже силоміць примусив Симоненка лягти на солому поряд із хлопцями. Микола мовчки заплющив очі. Й одразу ж скочив на ноги, підштовхнутий тривожним окриком:

— Братва, полундра! Нас застукали!

Кинувся до вікна. Сіро-зелені шинелі миготіли за тином. Німці неквапом наближалися до хати, з острахом зорили довкруж. Позаду рідкого цепу йшов офіцер з автоматом упоперек грудей, махав рукою, підганяючи солдатів. Поміж шинелей і пілоток деінде чорніли пальта й шапки. Поліцайня. Симоненко затримав погляд на одному. Він ішов якось боком, щомиті озираючись, довга чумарка плуталась між ногами. Симоненко упізнав його. Години дві тому цей, у чумарці, зіскочив біля воріт із велосипеда, довго слинив цигарку, спідлоба позираючи на хату Ярини.

Вони ще мали кілька рятівних хвилин, ще можна було вистрибнути у вікно, що на причілку, й тікати городами, поки німці не оточили садибу. Симоненко подумав про це і, спіймавши себе на такій мислі, зціпив зуби. Тікати?.. Скільки ж можна утікати від них, чути, як за спиною свистять їхні кулі? Скільки можна?! Він схопив зі столу свій автомат.

Костюченко став біля вікна. Старий партизан-щорсівець клацнув затвором, зручніше вмостив на підвіконні трьохлінійку. Шевирьов тримав у руках по гранаті. Гриша Моряк витяг з кишені сірий потертий наган.

У замкнені сінешні двері вже гамселили чимось важким. Кричали:

— Ей, Симоненко, чуєш? Знаємо, що ти тут, байстрюче! Здавайся, або живцем засмажимо, більшовицьке сім'я! Виходь, с-сучий сину!

Двері затріщали. В пролом з гарчанням рвонулася руда вівчарка, скалячи зуби, стрибнула із сіней у кімнату. Костюченкова трьохлінійка обпекла пострілом вишкірену пащеку. Дряпаючи й кусаючи глиняну долівку, пес заскавчав, посунувся під припічок. Тої ж. миті упали двері, зірвані з петель. Симоненко повів стволом ППД. Черга відкинула назад з'юрмлені біля порога сіро-зелені шинелі. Крик і стогін німців, лайка поліцаїв потонули в гуркотняві пострілів.

Старий Костюченко стріляв крізь вікно, а на підлозі перед ним розпливалася кривава калюжа. Біля другого вікна гримів карабін Воловика. Кулі карателів довбали стіни хатини, клювали розмальований синькою комин. Пригнувшись, відіпхнувши Гришу Моряка й Симоненка, Сашко Шевирьов жбурнув із сіней надвір дві «лимонки». Від вибухів зойкнули, сполохано задзенькотіли й посипалися шибки.

— Біжіть, хлопці! — хрипко мовив Костюченко. — Вони втікають, бачите, втікають… — Він повільно сповз на підлогу, випустив гвинтівку. Та нараз підвівся, тримаючись за лаву, витяг із-за халяви фінку.

— Та ви що, Іване Даниловичу? Проб'ємося!..

Симоненко хотів схопити його за руку і не встиг. Костюченко ударив себе ножем у груди, прошепотів, падаючи:

— Ноги мої прострелено… Прощайте, хлопці…

З хлипом вдихнувши згіркле від пороху повітря, Симоненко проминув сіни, переступив через забитих, вискочив на подвір'я, віялом розсипаючи кулі з тремтячого автомата.

Усе, що діялося потім, він бачив, як крізь мутний туман. Німців, які стрибали через тини, поліцаїв, що бігли до сусідніх хат, Гришу Моряка, котрий обома руками виривав автомат у офіцера і, присідаючи, бив його в обличчя головою… Щось кричав Жора Воловик, замахуючись на бігу гранатою; Шевирьов стріляв із коліна, а високий підстаркуватий німець в окулярах з підіткнутими під пояс полами шинелі, стріляв з гвинтівки від колодязя, цілячись у Шевирьова… Струснувши повітря, гримнув вибух — майже під ногами в Симоненка бризнула фонтаном земля. Приглушений і засліплений, він спіткнувся, чиїсь руки підхопили його.

— Тебе поранено?

Він покрутив головою, знову натиснув на спуск автомата.

Як опинилися вони за селом, Симоненко вже не пам'ятав. Близькою стіною темнів ліс. У селі гахкали поодинокі постріли. Гриша Моряк, заліплений багнюкою, з залитим кров'ю обличчям, мацав посічену осколками шкірянку Симоненка, тихо лаявся. Кульгаючи, позаду йшов Сашко Шевирьов. Жора Воловик випльовував на долоню покришені зуби.

Їх залишилося четверо. П'ятий остався там, на глиняній долівці, притрушений прив'ялим чебрецем.

На хуторі Сулак вони постукали у віконце до Груні Якименко, давньої Миколиної знайомої. Над землею нависла ніч, темна, без зір. Десь глухо, ліньки подавав голос собака, йому вторили неподалік інші. Десь на іншому кутку п'яно горлали пісню. Груия відчинила двері й сплеснула руками.

— Світла не запалюй, — сказав Симоненко. — Водички дай нам, горить усе всередині.

Кухлик із водою впав до Груниних ніг.

— Ой Миколечко, прости мені за погану вість, — тихо затужила вона. — Нема вже твоєї жони на світі, повісили вчора фашисти твою жону в Ніжині… в тюрмі…

У чорний куток відступив Симоненко. Стояв, не ворухнувшись. А пісня безжурно й хмільно вривалася знадвору в маленьку, огорнену пітьмою хату, тривожачи німотну скорботу тиші.

— Хто співає? — запитав Микола крижаним голосом.

— То в поліцая. Гості в нього: староста із Червоних Партизанів та ще якісь із гвинтівками… Ой Миколо, куди ж ти? Не треба, їх там багато, вб'ють же!

Тремтячі руки Груні обхопили шорстку шкірянку. Симоненко мовчки відсторонив жінку. Не зронивши й слова, партизани мовчки вийшли за ним услід.

Дім поліцая світився квадратами вікон. Симоненко притулився обличчям до шибки. Мліючи від самогонки й задухи, навколо столу сиділо кілька чоловіків. У кочергах стояли гвинтівки. Дебела молодиця у вишиваній сорочці усміхалася гостям, розставляючи перед ними миски з холодцем. Вусатий голомозий дядько в накинутому на плечі чорному френчі, певно, господар, притискав до живота обплетену лозинням сулію. Спітнілі, розхристані гості врізнобій голосили про те, як козак Сагайдачний проміняв жінку на тютюн та люльку. Сизим клоччям плавав по кімнаті тютюновий дим.

Симоненко тицьнув автомат Воловикові, з розгону вдарив плечем по віконній рамі. В хаті несамовито заверещала молодиця — невисокий молодий чоловік у подертій шкірянці й смушковій папасі стрибнув з підвіконня на стіл. Вусатий поліцай впустив сулію, упав на підлогу, по-собачому, на чотирьох, швидко метнувся до гвинтівок у кочергах. Куля наздогнала його біля порога. Грім пострілів гойднув почеплену до стелі лампу, на стінах затанцювали тіні. Розчавлюючи на столі миски з холодцем і чарки, Симоненко бив чоботом у червоні змертвілі пики, маузер у його руці плювався вогнем…

У землянці від вологого тепла змокріли стіни. Металева бочка стугоніла й викидала іскри. Партизани сиділи навколо бочки, тулилися один до одного, багряні відблиски вогню падали на змарнілі обличчя.

Застуджений голос Омеляна Хахуди долинав до Симоненка наче з підземелля. Омелян Петрович, не поспішаючи, вів свою оповідь:

— От, значить, виїхали ми з Уночі. Товарняк ледь-ледь сунеться, зупиняється на коліном у перегоні, вугілля немає, паровоз крекче на дрівцях. Пройдемо з кільканадцять верст — і знову ні тпру, ні ну, скінчилося, значить, паливо… Микола Олександрович першим стрибає на насип. «За мною, кіннота! — кричить нам. — Вперед, дрова добувать!..» Рубали сушняк, бурелом, а то й старі шпали цупили до поїзда. Потихеньку, та все ж просувалися. І з кожним дном — до Москви ближче. Нарешті, ось вона — Москва… Всюди на вулицях сірі шинелі, солдатські папахи, багнети, довжелезні черги за восьмушкою хліба. Дивимося на них — і серце щемить: німці з України хліб ешелонами вивозять, а тут свої люди за скоринку денно і нощно нидіють попід стінами… Зупинилися ми в якійсь казармі. Ввечері Щорс приніс перепустки в Кремль. Ми з Гарасимом Луганцем і не повірили. Невже сам Володимир Ілліч говорити з нами бажає? «Обов'язково говоритиме, — запевняє Микола Олександрович Щорс. — Завтра ранком і зустрінемося з Леніним, прийме нас о восьмій. Уже все домовлене».

Хахуда поворушив шомполом вогонь, дрова в бочці спалахнули, на мить освітивши притихлих людей із гвинтівками. Симоненко підвівся на парах, щоб краще чутно було.

— Удосвіта ми поголилися, погріли животи окропом з воблою вприкуску і — до Кремля. Приводять нас у приймальну Леніна. Навіть сісти не встигли, дивимось — він, Володимир Ілліч, на порозі свого кабінету, значить, стоїть. Усміхається. До Щорса підходить, запитує: «Товариші з України, не помиляюся?» Може, й не так, іншими словами запитав, ручатися не буду, бо розгубився я тоді дуже, шапку мну в руках, очей з Володимира Ілліча не зводжу. А Щорс виструнчився, відповідає, як годиться по-військовому: «Так точно, товаришу Ленін! З України ми. Представники червоних партизанів Чернігівщини!»

Вже в кабінеті Ілліча ми з Герасимом Луганцем трохи до тями прийшли, посміливішали. Ленін поряд із нами у крісло сів, злегка голову схилив до плеча й уважно, пильно поглядає на нас — очі стомлені, але веселі, якось так хитрувато примружені. Довго розпитував нас Ілліч, усім цікавився: як людові нашому українському живеться, чи селянство з бідою мириться, що робітники на думці мають, скільки вже партизанських загонів на Чернігівщині створено та чим озброєні вони, як дістають боєприпаси… Щорс візьми та й вкажи на мене: «Ось товариш Хахуда недавно з Києва, з підпілля прибув до нас, він про робітників більше скаже». Володимир Ілліч і почав питати мене про настрої київського пролетаріату. Розповів я Леніну, як підіймали ми повстання на заводі «Арсенал» та як билися наші робітничі дружини із січовиками, як налітали на кайзерівських солдатів…

Всі слухали Омеляна Петровича, не перебиваючи й словом. Слухав усе те й Микола Симоненко. Він знав, що в комісара загону Омеляна Хахуди за плечима життя неабияке. В партію вступив ще в сімнадцятому. Коли повстали арсенальці, командував робітничою дружиною. Працював у більшовицькому підпіллі. Й тут, на Чернігівщині, під Носівкою, партизанив у загоні Крапив'янського. Служив у Богунському полку. Разом із Щорсом витурював петлюрівців із Києва. Ганявся за бандами Зеленого, воював проти денікінців, білополяків, Махна… Багато цікавого знав про свого комісара Микола Симоненко. А про те, як він із Миколою Щорсом їздив до Москви, до самого Леніна, про це Симоненко вперше почув лише в цій партизанській землянці.

Голос комісара, як і до того, глухувато заповнював землянку:

— Бойовий був командир Микола Щорс. Знала його вся Україна. А як починав? Із жменькою кінних партизанів громив кайзерівські обози. Прийшов я до щорсівців, і до душі припала мені їхня тактика. Наскочимо, стрілянину зчинимо, німці — врозтіч, паніка страшенна серед них. Ото, значить, я трохи похвалився усім цим. Ленін примружився й запитує Щорса: а як він гадає, як оцінює такі дії? Микола Олександрович відповідає Іллічу: почали, мовляв, з невеликого загону, а тепер уже полк формуємо, щоб не жалити, а залізним кулаком бити ворога. Підвівся Володимир Ілліч, заходив по кабінету. Не зможу я точно повторити все, що сказав Ленін тоді нам, не зумію дослівно. Але зрозумів я добре Ілліча. Особиста хоробрість — свята справа, боєць революції й повинен бути відважним. Та лише однією відвагою ворогів не здолати. Народ підіймати треба, запалити в його серці ненависть, розгортати збройну боротьбу. І так розгорнути, щоб не десятки, не сотні взялися за гвинтівки, а тисячі…

Опівночі Симоненко застебнув шкірянку і пірнув із землянки в чорнильну прірву ночі. Хахуда йшов поряд із ним. Нічні пости вони завжди перевіряли вдвох.

— Ви розказували ввечері дій мене, Омеляне Петровичу, — тихо кинув Симоненко. — Я розумію.

— Для всіх розказував, — відповів комісар. — Ну, а якщо ти зрозумів усе, то продовжимо розмову. Не пояснюй, Миколо Дмитровичу, я тож людина. Горе в тебе невимовне. Та хіба в тебе одного? Скільки людей наших кругом стікає кров'ю! Скільки матерів наших, жінок, діток страчено! Почнеш рахувати — волосся сторч стане на голові. Батька мого що у вісімнадцятому німці повели на шибеницю. Теж у Ніжині. За те, що я партизанив. Тоді й я, як оце ти тепер, до нестями доходив. І якби не зустріч із Леніним… Ти — комуніст, командир загону, тебе партія залишила в тилу ворога не для того, щоб у вікна до запроданців ломився й мстився за своє лихо. Глибше міркуй, далі дивись, Миколо Дмитровичу. Зараз не вісімнадцятий рік, але те, що нам говорив Ленін тоді, й сьогоднішніх днів стосується однаковою мірою.

В ніч на 1 Травня 1943 року весняно небо розквітло червоними букетами. Гуркіт вибухів і стукіт кулеметів розбудили людей. Жителі Носівки, Плоского, Коробчан, Кропивної, Сулака, багатьох сіл і хуторів мовчки виходили з хат, спостерігали, як розливалися на всю широчінь виднокраю близькі й далекі заграви. Аж до ранку відлунював грім вибухів, чулася глуха стрілянина, не затухали пожежі. Коли настав день, всюди з'явилися машини, переповнені жандармами, заторохкотіли мотоцикли, замиготіли німецькі шинелі. Картина, що відкрилася поглядам гітлерівців, приголомшила їх: там, де ще вчора висіли мости, тепер виднілися лише скалічений, зім'ятий метал і обвуглене дерево…

За наказом коменданта гарнізону в Ніжині того дня було розстріляно перед строєм двох унтер-офіцерів угорського підрозділу, що охороняв міст через Остер. П'ят-десятиметровий міст біля самого міста був скинутий у ріку, лиш бики самотньо стирчали з води. Рух на дорогах припинився на кілька діб. Тупики залізничних станцій були забиті військовими ешелонами, що прямували на Східний фронт. Німці поспіхом підвозили саперні частини і військово-будівельні команди.

Якийсь Артур Дітц, штурмбанфюрер СС, у донесенні своєму начальству писав:

Згадуючи в донесенні про знищені мости, штурмбанфюрер СС свідомо зменшив результати партизанської операції. Народні месники першотравневої ночі підняли в повітря й спалили набагато більше мостів, ніж про це заявляв штурмбанфюрер Дітц. Бо Микола Симоненко і його друзі діяли в одній, «відведеній» для них зоні, а, крім них, напередодні Першотравня в кількох районах одночасно нанесли удар по мостах що два партизанські загони, якими командували сержант-кавалерист Олександр Шевирьов та юнак із села Кобижча Михайло Дешко.

Та все ж, навіть напустивши добрячого туману в своїй інформації, Дітц мав підстави бити на сполох. І стривожився б ще більше, якби йому стало відомо й про те, чого він не знав. Саме в ті дні у тил ворога в районі Носівки прибув посланець ЦК КП(б)У Яків Овдієнко. З його допомогою комуністи Носівського району розгорнули роботу по об'єднанню розрізнених збройних груп і загонів. Під Ніжином народжувалося партизанське з'єднання «За Батьківщину!», штаб якого намічав здійснити найближчим часом ряд бойових операцій проти ворожих гарнізонів на комунікаціях, на залізничних станціях Ніжина, Бобровиці, Бахмача і навіть Києва.

Три загони молодого з'єднання, поповнюючись бійцями, що прибували з міст і сіл Чернігівщини, Київщини, зі степової Полтавщини, перетворювалися на міцно спаяні дисципліною, створені за армійським зразком батальйони.

Командиром одного із батальйонів було призначено Миколу Симоненка.

З'єднання «За Батьківщину!» діяло на бідній лісами, напівстеповій частині Чернігівщини, густо посіченій дорогами, насиченій населеними пунктами, залізничними станціями. Відчувши неабияку небезпеку, окупанти вирішили кинути в партизанський район спеціальні каральні частини. Вночі, крадькома, на станціях Ніжин і Бобровиця висадилися з ешелонів війська в складі кількох полків вермахту, полку фінських шуцкоровців і мотомеханізованого загону есесівців.

Під натиском карателів, що наступали у взаємодії з авіацією, танками й артилерією, партизани з боями відходили до лісової пустотні між Десною й Дніпром. Відбиваючись од гітлерівців, стріляли саморобними патронами. Снаряди переробляли на міни. Витоплювали тол з авіабомб.

Батальйони народних месників обростали пораненими. Медикаментів не було. Не було й продовольства. І не було зв'язку з Великою землею.

Капітана Пушкова вдосвіта викликали до генерала. Начальник УШПР стояв біля карти, що займала півстіни. Пушков простежив поглядом за рукою генерал-майора Строкача, яка, ковзнувши по карті, завмерла біля невеликого кружальця з написом «Ніжин». Тимофій Амвросійович Строкач коротко пояснив капітанові, в чому справа. З розвідувального управління Генштабу армії годину тому передали шифровку, яку армійські радисти прийняли з Чернігівщини. Послала шифровку в ефір рація офіцера-розвідника, який уже кілька місяців виконував завдання в тилу гітлерівців. Шифровка сповіщала, що крупне з'єднання радянських партизанів, яке налічує у своїх загонах кілька тисяч бійців і носить ім'я «За Батьківщину!», вже багато днів веде тяжкі, виснажливі бої з каральними військами фашистів. У партизанів не вистачає зброї, кінчаються боєприпаси, поранені вмирають, бо немає медикаментів. З'єднання прохає допомогти.

В Українському штабі партизанського руху про з'єднання «За Батьківщину!» чули вперше. Ускладнювалося все ще й тому, що, згідно відомостей військової розвідки, офіцер, який передав шифровку, начебто загинув за тиждень до того, як було одержано цю радіодепешу…

— Не виключено, що радіограма — провокація гітлерівців, — сказав генерал Строкач. — Таке може бути, не вам, капітане, це пояснювати. Ну, а якщо справді з'єднання «За Батьківщину!» існує, бореться, стікає кров'ю? Загалом ситуація досить неясна. Тому наказувати вам летіти я не маю права. І все ж летіти треба… Вирішуйте, але повторюю: може, доведеться летіти на вірну загибель.

— Я полечу, — сказав Пушков. — Не вперше.

— Одно можу обіцяти тобі, капітане, — Строкач поклав долоню на плече Пушкова, — коли зв'язок налагодиш із ними й повернешся, свій орден Червоного Прапора пристебну тобі…

Наступної ночі над лісом, що розкинувся побіля Десни, загув мотор літака. Розпустилися в чорнильному небі й попливли вниз куполи парашутів. Пушков і радист приземлилися вдало. Та не встигли вони поскидати автомати й рацію — їх оточили. Капітан розгледів у темряві німецькі мундири, смикнув з кобури пістолет. Озброєні люди кинулися до них, схопили і… почали підкидати вгору. Приглушене «ура!» прогриміло лісом і стихло. І Пушков зрозумів, що він — серед своїх, що німецькі шинелі то трофейний партизанський одяг. Люди, які обіймали його та радиста, сміялися й плакали.

Через кілька днів на аеродром, обладнаний партизанами з'єднання «За Батьківщину!», прибули перші транспортні літаки.

Генерал-майор Строкач дотримав слова. До нагород капітана Пушкова приєднався ще одип бойовий орден. Звістку про це він отримав по рації. В тій же шифровці начальник УШПР поздоровляв і партизанського комбата Миколу Симоненка, його тож було нагороджено орденом Червоного Прапора.

Ще перед тим, як прибув до партизанів Пушков, Микола Симоненко з групою бійців здійснив на залізниці Ніжин — Носівка операцію, про яку згодом через повідомлення ТАРС дізналися всі радянські люди… Він підстеріг фашистський бронепоїзд «Адольф Гітлср», збудований у Німеччині й переправлений по магістралях у район дій з'єднання «За Батьківщину!». Потужний сухопутний панцирник, оснащений артилерією, крупнокаліберними кулеметами, мінометами, курсував по залізниці, засипаючи навколишні села кулями й снарядами. Партизани заклали під рейки кільки авіабомб, і паровоз перетворився на купу металу. Сталева фортеця з пекельним гуркотом сповзла з насипу, розпорюючи землю й шпали, ламаючи, мов тріски, рейки. Гітлерівці з обслуги «Адольфа Гітлера», що лишилися живі, оборонялися довго й уперто. Падали під кулями партизани. Симоненко і командир підривників Микола Пісоцький повели бійців в останню атаку й заволоділи бронепоїздом. З нього зняли гармати, вивантажили боєприпаси, гранатами й вогнем знищили все, що можна було…

А ще раніше захопив Микола Симоненко з кількома партизанами состав із пасажирських вагонів. Стріляючи з маузера, комбат вскочив у купе. На підлозі лежав забитий оберст. Кілька автоматників, що охороняли його, відстрілювалися з тамбура. Їх прикінчили гранатами. Біля мертвого офіцера підібрали важкий шкіряний портфель. Той портфель було відправлено за лінію фронту з першим літаком, що приземлився на партизанському аеродромі. Капітан Пушков згадав, що в радіограмі, одержаній після тієї операції, генерал Строкач просив негайно повідомити прізвище партизанського командира, який очолив операцію по знищенню бронепоїзда «Адольф Гітлер», а також водив бойову групу на розгром состава, де було захоплено портфель з документами.

… Довго перебували Пушков та його радист у партизанів з'єднання «За Батьківщину!». Роботи в них вистачало. Падали під укіс ворожі ешелони, горіли на дорогах німецькі машини, палали склади, злітали в повітря мости. Одне донесення за другим посилала рація капітана на Велику землю. І щоразу згадувалося в тих донесеннях ім'я Миколи Симоненка.

Глухо стукотіли колеса, дзенькав метал, покрикували на коней їздові. Батальйони рухалися закуреним розбитим шляхом, витягуючись довгою звивистою стрічкою. Далеко попереду голова колони втопала у вечірніх сутінках, ніби розчинялася в сіруватій імлі.

Кінь під комісаром нетерпляче переступав ногами. Стримуючи Сірого, Хахуда спостерігав із пагорбка біля вітряка за рухом батальйонів, зрідка кидав з-під окулярів погляд у бік Симоненка. Звівшись у сідлі, той дивився на дорогу, на людей, обвішаних зброєю, на вози з кулеметами, на знайомі, обвітрені й засмаглі, наче дублені, лиця.

Ось крокує взвод підривників. Попереду — осанистий Михайло Іванов, їхній командир. Тепер цим хлопцям легше. Ось вона, вибухівка, на повозці, вкритій брезентом. А скільки довелося Михайлові та його друзям своїми руками переробити снарядів, скільки авіабомб, у яких чаїлася смерть, «підсмажували» вони на багаттях, добуваючи дорогоцінні кілограми толу… За підривниками йдуть партизанські ветерани — політрук Володимир Вовкогон, Микола Худолій, Клим Скотар, Микола Ярмоленко. І ще багато йде їх, тих, хто починав ще в сорок першому. Скрутно тоді було. Рідних, близьких розстрілювали, страчували гітлерівці, щоб зломити ніжинських, посівських, браницьких, кобижчанських, плосківських, бобровицьких, коробчанських партизанів, примусити кинути зброю. А вони продовжували свою тяжку справу. І лише назирці втирали скупу сльозу, коли випадало провідати могили й чорні попелища. Стали вони партизанськими командирами, політпрацівниками, сотні бійців ідуть за ними тепер. Заради цього варто було й голодувати, і вошей годувати в землянках, і страждати від пекучих ран.

Веде свій батальйон і Микола Пісоцький. Теж хильнув лиха вдосталь. У Дарницькому підпіллі, в Києві. Цей робітник із Дарницького фанерного заводу привів до Симоненка сміливих хлопців, яким уже не випадало залишатися в місті — гестапо свої щупальці простягало до них. Не один ешелон ворога залишився лежати під насипом, там, де проходив Пісоцький зі своїми партизанами.

Йдуть, тримаючись за полудрабок, Віктор і Зінаїда Нелепи, Рая Ороховатська. Вони завжди разом відтоді, як прийшли з Ніжина, з підпільної організації Якова Батюка.

Микола Симоненко зовні спокійний. Та Омелян Хахуда добре бачив: хвилюється. Тому, що найважчий екзамен чекає й на нього, і на всіх цих людей попереду. Думки командира 2-го партизанського полку з'єднання «За Батьківщину!» Миколи Симоненка, як і його, комісара Омеляна Хахуди, зайняті одним — радіограмою, що надійшла від Центральною Комітету Комуністичної партії України та Українського штабу партизанського руху. І хоч змісту шифровки в батальйонах і ротах не розголошували, всі партизани здогадувалися: полк розпочав цей похід не випадково. Поглядаючи на Симоненка, комісар мимоволі вгадував минулі дні. Багато води збігло відтоді, як глухої осінньої ночі розповідав він партизанам про зустріч із Леніним, як говорили вони з Симоненком наодинці, йдучи перевіряти пости. Жменька їх була тоді, в одній сирій землянці всі тіснилися. А тепер…

Випереджаючи піших, промчав обіч шляху кавалерійський ескадрон. Похитуючи стволами гармат, проїздить повз вітряк партизанська артбатарея. В хмарі куряви, налягаючи на педалі, промчав взвод велосипедистів.

Тепер вони вже зовсім не ті, якими були два роки тому!

— Рушаймо і ми, командире! — Хахуда ледь усміхнувся і відпустив повід.

Насунувши на лоба папаху, Симоненко махнув нагаєм. Копі з місця взяли риссю, торкаючись один одного гарячими боками.

Полк поспішав на схід, назустріч притамованому, як дихання землі, відлунню далекої канонади. А кілометрів за вісім північніше, в тому ж напрямку, рухалась ще одна партизанська колона. То вів свої батальйони командир 1-го полку з'єднання «За Батьківщину!» двадцятип'ятирічний краснодонський шахтар Олександр Шевирьов.

Обидва полки, виконуючи наказ Великої землі, прийнятий радистами, поспішали до німецьких передових позицій, щоб захопити з тилу переправи гітлерівців на Дніпрі, Десні та Прип'яті, захопити й будь-що утримувати ці переправи через водні рубежі доти, поки підійдуть війська Воронезького фронту.

Операція на переправах трьох рік, удари, нанесені партизанськими частинами регулярним німецьким військам, що мали танки, самохідні гармати, бронетранспортери, річкові бойові кораблі, бомбардувальну й штурмову авіацію, ще чекає на своїх літописців і воєнних дослідників. Командування німецьких дивізій добре усвідомлювало, що таке Дніпро, Десна та Прип'ять із стратегічної точки зору на одній з найважливіших ділянок фронту. До того ж у період розгорнутого навального наступу військ генерала Ватутіна. Під потрійним прикриттям водних перешкод фашисти готувалися до тривалої оборони. І коли в руках радянських партизанів опинилося більше десяти переправ з великим селом на Дніпрі — Сорокашичами, німці, схаменувшись, викликали з найближчих своїх аеродромів літаки-пікірувальники. Дніпровська вода завирувала й запінилася від вибухів бомб. Угору по річці рушили катери-панцирники, кроплячи берег зливою куль, шрапнеллю й осколками. Силкуючись відбити втрачені переправи, фашисти щогодини підіймали в атаку піхоту, тужилися зіпхнути партизанські полки в дніпрові хвилі. Здіймалося полум'я над Сорокашичами, горіли підпалені німецькою артилерією й літаками сусідні села…

Але вже підходили до Дніпра прискореним маршем радянські дивізії. Не затримуючись, форсували ріку, розширювали плацдарм, що його утримували партизани на Правобережжі, й могутньою лавиною ринули на захід.

У ті грізні дні витримав свій найтяжчий екзамен і 2-й полк партизанського з'єднання «За Батьківщину!».

Так записано в Грамоті Героя, яку разом з орденом Леніна й Золотою Зіркою було вручено Миколі Дмитровичу Симоненку.

ПОЛКОВНИК ПЕТЕР

Понад сорок років тому пізньої осені в нашій пресі промайнуло коротке повідомлення: через кордон на радянську землю з боєм відійшла група західноукраїнських революціонерів-підпільників. Ні в газетах, що надрукували цю інформацію, ні по радіо не повідомлялося деталей цієї пригоди. Наводився лише факт, який із часом згубився у вирі подій тієї складної, передгрозяної доби.

А було це так.

Шістьох волинських комуністів кілька діб переслідували жандарми-пілсудчики. На межі східної Ровенщини, в Синяві, Курозвонах, Симоніві, селяни переховували втікачів на своїх горищах, у клунях чи стогах сіна, проводили їх із хутора на хутір, із хати в хату. Та кільце все тугіше змикалося — до жандармів приєднався батальйон прикордонної варти. Повсюди чинилися обшуки, прочісувалися ліси й переліски, по полях підпалювалися скирти, на дорогах і стежках чатували засідки. Для сміливців наближалася критична хвилина. Відстрілюючись, вони все ж пробилися до ріки Горинь. Командиром був у них невисокий мовчазний хлопець літ двадцяти трьох, член Ровенського окружкому партії, відомий у колі товаришів по імені Ятель. Перед тим ці люди здійснили напад на кримінал у містечку Гоща, де був ув'язнений секретар Гощанського райкому КПЗУ Григорій Гапончук та кілька гощанських комуністів-підпільників. Звільненим товаришам вдалося зникнути, а за групою Ятеля жандарми кинулися навздогінці. Їм перетяли шлях до Горині, притиснули до кордону, виставили по довколишніх селах спеціальні групи озброєних пілсудчиків.

Ятель поглянув на знесилених супутників, порахував патрони і суворо сказав:

— Залишилося нам, хлопці, або загинути, або ж прорватися на радянську землю.

Вона, та вимріяна земля, розкинулася поряд, за смугастими стовпами, що розмежували два світи. Земля ця вабила до себе, сповнювала серце надією, здавалося, що до неї можна дістатися рукою. Та якими ж тяжкими були оті декілька сотень заповітних кроків — останній рубіж, за яким кінчалася ніч і починалося сонце…

З того часу проминуло більше трьох десятиліть. Ми сидимо з Терентієм Федоровичем Новаком у його кабінеті в невеликому будиночку, що потопає в зелені затишної львівської вулиці. Господар подає мені щойно розкритий пакет. Там короткий лист і якийсь аж жовтий від часу аркуш паперу, заповнений нерівними великими друкованими літерами. Цей пакет щойно прибув з Рівного, з міста, до минула тривожна молодість Ятеля. Надіслала його Ольга Солимчук, або Пташка, як її колись називали.

«… Недавно в селі, в старій хаті Максима Костюрця, перекривали дах, — пише колишня підпільниця. — Коли почали розбирати стріху, натрапили на якісь папери. Розгорнули, а то — листівки КПЗУ… Симонівські колгоспники привезли знахідку в Рівне, просили передати в Історичний музей, де директорує наш Гринь Гапончук. А я вирішила надіслати одну листівку тобі. Адже ж це ті самі, що ви з Гринем удвох друкували! Пам'ятаєш? Аж не віриться, скільки часу пролежали в стрісі, а як збереглися. Коли я взяла листівку в руки, сльози самі покотилися з очей. Ти пам'ятаєш…»

Немолодий вже бритоголовий чоловік з люлькою в зубах обережно розправляє пожовклий напір. І здалося мені, що здригнулася його рука, очі стали задумливі. «Ти пам'ятаєш?..» Хіба ж таке забувається!

… Жовтень 1936 року. Ятель зустрівся з Гринем Гапончуком на конспіративній квартирі на хуторі поблизу Гощі. За вікном — осінній вечір, кімната виповнена сутінками.

Гапончук вийняв із кишені жмуток злотих.

— Ось гроші. Нам потрібна друкарня. Допоможи в цій справі. У тебе в Рівному є знайомства…

— Знайомства, звичайно, є, — кивнув Ятель. — І в окружкомі обіцяли щось придумати, але ж сам знаєш: нині окружкомівцям і без нас клопоту вдосталь. Доведеться нам самотужки справу ладнати.

В той неспокійний період пілсудчики вели повсюди арешти, кинули за грати багатьох комуністів Західної України, особливо червоної Волині. Польська реакція намагалася масовим терором задушити сили революційного підпілля. Треба було показати, що, незважаючи на жорстокі репресії, комуністи живуть і борються, що їх не залякати арештами й тортурами. Листівки з полум'яним словом до народу в такий час були потрібні як ніколи. Гощанська партійна організація прийняла ухвалу про видання нелегальної газети «Поклик», вирішила поновити випуск листівок. Комуністи, комсомольці, а з ними і члени МОДРу[24] провели збір коштів. Ось вони, гроші, на столі. Але де ж дістати друкарський верстат, фарбу, папір? Хто ж продасть підпільникам ці небезпечні речі, за які можна заплатити в'язницею, а то й головою? Повсюди повно шпигунів, у містах і селах нишпорять агенти дефензиви.

Треба було добре подумати, перш ніж обіцяти щось товаришеві.

Тієї ж ночі Ятель розпрощався з Гапончуком. А на ранок уже був у Рівному. Обминаючи пожвавлені квартали, попрямував до свого давнього знайомого комуніста Лернера, з яким колись разом сиділи у тюремній камері. Ще до арешту Лернер займався друкуванням листівок за завданням партійної організації міста, отож Ятель хотів порадитися з ним. Лернер мешкав в районі залізничної станції, у закіптявілому старому будинку. Довідавшись, що саме привело до нього товариша, він мовчки почав одягатися. Майстерня, де виготовляли печатки та штемпелі, містилася у тісному завулку неподалік базару. Господар майстерні, сивий старий у ярмулці, очікуючи, поглядав на занадто ранніх відвідувачів.

— Пане майстер, у вас можна придбати гумовий шрифт? — запитав Лернер.

— А чому б ні, прошу пана? Вибирайте, що вам до вподоби.

— Нам потрібен ось такий шрифт. П'ятдесят комплектів. Скільки це буде коштувати?

Скинувши окуляри, старий пильно поглянув на клієнтів, заперечно похитав головою. Ні, таке замовлення він прийняти не може. Один комплект, ну, два — ще сяк-так, а щоб п'ятдесят…

— Молодий чоловіче, у мене є діти. Так ви гадаєте, що їм буде приємно залишитися сиротами?

Лернер вийняв і поклав на прилавок жмут злотих. Старий кахикнув і завагався. Та грошей все ж не взяв. Сказав, що на таке велике замовлення «панство» мусить подати офіційний папір. Без документа він не має права виготовляти більше одного комплекту шрифту: це суворо заборонено.

Залишивши Рівне, Ятель закрокував у село Симонів. Там розшукав секретаря комсомольської організації Голюка. Кмітливий хлопець одразу зрозумів, у чім річ, і запевнив, що все буде гаразд.

Десь опівночі три постаті наблизилися до симонівської молочарні, невеликої фабрики-маслобійки. Сіяв нудний холодний дощ. Сторож, закутавшись у кожух, дрімав на прохідній.

Голюк прийшов з двома хлопцями. Залишивши одного стежити за шляхом, другому доручив «опікати» сторожа. Сам тихцем пробрався на подвір'я. Виставив скло з вікна фабричної канцелярії. Печатка лежала в шухляді столу. Хлопець кілька разів притиснув її до чистих аркушів паперу і поклав на місце. Акуратно вставив шибку. І три постаті миттю зникли, розчинилися в темряві.

Знову простяглася до виднокраю розбаюрена дорога. Благенький плащ не гріє, Ятель щулиться від холоду. Чавкає під чобітьми грязюка. Позаду зосталися кілометри, а вогнів міста все ще не видно. Скільки було вже відміряно тих верст, ось так, пішки, як цієї ночі, скільки шляхів сходжено, і осінніх, і зимових; скільки сікли в лице дощі і колючий сніг, і ноги дерев'яніли на пекучому морозі — вся земля волинська вздовж і впоперек, від тихої Горині до Пінських боліт, зміряна його кроками. Замість постелі — стіжок сіна або скирта соломи, замість миски борщу — черствий окраєць хліба, замість власного імені, котре дали тобі батько та мати, — тільки друзям відома кличка-псевдонім. Це чорнова робота рядового партії, його щоденний труд, звична праця.

Десь понад годину кружляв Ягель навколо знайомої вже майстерні. Начебто все спокійно, а втім… Пересвідчившись, що за ним не стежать, штовхнув скляні двері.

Прочитавши папір із печаткою, до було написано, що симонівська фабрика-майстерня замовляє 50 комплектів гумового шрифту, старий посміхнувся. Тепер справа інша. Для нього це документ, а решта його не стосується.

Через кілька днів Ятель приніс із Рівного шрифт, фарбу, гуміарабік і папір. У селі Синів зустрівся з Гапончуком. На подвір'ї Семена Бояра вони розібрали шрифт літера до літери. Ятель узяв гладенько виструганий шматок дошки, полив гуміарабіком.

— Диктуй, Гриню!

Гапончук з недовір'ям дивився на «друкарню». Почав диктувати:

— Пролетарі всіх країн, єднайтеся!…

Ятель наклеював шрифт на дошку. Повільно з'являлися рядки. Щоб скласти текст першої листівки, вони просиділи в клуні кілька годин. Нарешті все було готове. Гумові літери змащено чорною фарбою. На них ліг аркуш паперу. Ятель провів зверху саморобним валиком — на превелике здивування Гапончука, котрий усе ще скептично поглядав на маніпуляції друга, листівка вдалася на славу! Відбиток був чіткий, літери ясно виступали на папері.

Того дня вони віддрукували понад чотириста листівок. Зв'язкові приходили до них, забирали листівки і несли в навколишні села. Майже тиждень всюди було спокійно, «друкарня» працювала з ранку до вечора. Та якось удосвіта, збираючись продовжити роботу, друзі почули кроки стривоженого Семена Бояра.

— Біда! Поліціянти!

Ятель кинувся до дверей, глянув у шпарину. Два поліцаї прямували до оселі від Старого села. Не дійшовши до двору, раптом завернули в сусідні ворота. Незабаром звідти почувся дитячий плач, крик.

— Зникай, Семене, і якскоріше! — сказав Гапончук, запихаючи шрифт і папір у мішок.

І ледве господар оселі встиг вислизнути з клуні, як поліцаї, тримаючи в руках гвинтівки, вийшли з двору сусіди. Виносити мішок було уже пізно. Ятель витяг з-за пояса пістолет, Гапончук схопив вила-трійчаки, став поряд.

Видно, Семен Бояр, тікаючи в дому, встиг почепити на двері хати замок. Потоптавшись попідвіконню, поліцаї підійшли до клуні. Ятель міцніше стиснув пістолет. Наче відчувши подих смерті, обидва зненацька зупинилися, закурили. Один сказав по-польськи:

— Нікого немає… Кляте бидло, куди вони розбіглися? Та на біса вони тобі, — протяг другий. — Все одно штовхаємося без користі, в котрій вже хаті все догори дном перевернули, і дарма. Хтось набрехав про тютюн, а пан капітан повірив…

Двоє в клуні чули кожне слово. Тютюн… Он що привело синьомундирників! Тютюн-самосад на Волині було оголошено «поза законом», польські власті суворо карали селян за підрив державної монополії. Постоявши ще кілька хвилин під клунею, поліцаї закинули гвинтівки за спини й попленталися з двору.

… Терентій Федорович згадує друзів, товаришів по боротьбі, перебирає старі фотографії.

— У найтяжчі хвилини ми знали, що в Радянській країні співчувають нашій боротьбі, що ми можемо розраховувати на підтримку і поміч братів на Сході. Велике це діло, коли відчуваєш, що ти в біді не одинокий. Ось і тоді, у тридцять шостому, пішли ми через радянський кордон, бо інакше — погибель. Ступили на радянську землю, і все, що позаду залишилося — поліцаї, тюрми, допити, злигодні, — здавалося страшним сном…

На Радянській Україні перед Ятелем і його товаришами відкрився звабливий світ, про який вони мріяли, писали в листівках, розповідали людям на мітингах, на маївках, за який мучишся в сирих казематах в'язниць. Дуже хотілося Ятелю вчитися, бо не мав такої можливості в себе вдома. У його батьків, селян з Гощі, було восьмеро дітей. Про яке там навчання могли думати волиняни, біднота українська за панської Польщі. Іншу школу проходив Ятель — нелегальні зібрання, конспіративні явки, партійні доручення. А тут, на вільній радянській стороні, гостинно розчинилися перед ним двері інститутів, технікумів, курсів. Що там казати, кортіло йому, ой як кортіло сісти на студентську лаву, взяти в руки книжки, конспекти і працювати без віддиху, надолужувати прогаяне…

Але по той бік Горині, як і раніше, господарювали пани. Там задихалися його земляки, бідувала рідна Волинь. Там друзі не складали зброю. Чи міг він залишитися осторонь. Ні, ще не настав для нього час змінити кличку Ятель на звичайне ім'я Терентій Новак.

… Літній поліцай, який походжав вулицями містечка Кременець, насторожено зиркав з-під чола, помітивши незнайомого чорноокого парубка, котрий розглядав вітрини магазинів. Поліцаєві, мабуть, здалося підозрілим, що той злегка тягне ногу, нібито щось заважає його ході. Проте юнак сам наблизився до «стража порядку» й чистою польською мовою ввічливо запитав:

— Прошу пана поліціянта, як мені дістатися до духовної консисторії?

Той показав дорогу. А молодий чоловік, проминувши кілька кварталів, круто завернув у протилежний бік. Терентія Новака менш за все цікавили справи духовні. Турбувало його інше. Повернення в рідні місця не обійшлося без прикрощів. На кордоні його обстріляла польська прикордонна варта, куля зачепила ногу. Поранення було несерйозне, однак мусив остерігатися, поліція уміє вгадувати рани від куль.

Він ішов містами й селами Волині. Поновлював обірвані зв'язки, зустрічався з товаришами по партії. Тепер, після тримісячного перебування в Радянському Союзі, ще дужче впадала у вічі навколишня бідність, ще убогішими здавалися обдерті хати, злиденними латками лежали повсюди на його шляху шматочки розкраяної землі.

На той час у Новака визрівав план, котрий незабаром здійснили комуністи-підпільники. Вони закликали людей розпочати бойкот волинських ярмарків. Відгукнувшись на заклик, тисячі волинян протестували в такий спосіб проти грабіжницьких дій поміщиків та польських осадників, які засіли у фільварках. Селянський бойкот увійшов в історію революційної боротьби на Західній Україні як «антиярмаркова акція», що вилилася у масові виступи хліборобської бідноти.

«Червона Волинь», як називали нескорений край пілсудчики, відзначала двадцяту річницю Жовтневої соціалістичної революції бурхливими мітингами, демонстраціями. В секретних донесеннях «дефи» відтоді все частіше згадувався Ятель. На нього точили зуби поліція і таємні агенти. Для Новака настали ще тривожніші дні. У нього не було домівки, він не мав сім'ї, постійно перебував на нелегальному становищі. Та уникнути арешту не вдалося.

Якось узимку в Рівному, біля казарм військового містечка, зчинилася паніка. Кілька взводів польських солдатів, серед яких було чимало і західноукраїнських селян, одягнених у мундири жовнірів, топталися на плацу, чекаючи шикування. Раптом над головами жовнірів з брязкотом розлетілося скло. На другому поверсі буднику, до містилася штабна канцелярія, на підвіконні з'явився закривавлений, в одній білизні чоловік. Розбивши вікно, він закричав:

— Солдати! До вас звертається комуніст, один із тих, котрими вас страхає папське офіцерство. Ми, комуністи, боремося за те, щоб вас не гнали під кулі пової війни, щоб людям краще жилося на нашій землі. За це мене ось вже кілька днів мордують тут, у підвалі військової контррозвідки. Погляньте на мої руки. Мене приковували ланцюгом до стіни, розжареним залізом припікали ноги, щодня моїх товаришів катують на допитах. Так знущаються польські фашисти над революціонерами. Подумайте, солдати, кому ви служите, кого начищаєте своєю зброєю! З вас готують братовбивців. Нам накажуть стріляти в робітників та селян! Не коріться панам! Поверніть гвинтівки проти поміщиків та капіталістів, проти буржуїв і пілсудчиків, вони пригноблюють і польський, і український, й інші народи! Чуєте, солдати? З вами говорить комуніст! Хай живе вільна соціалістична Польща!

Жовніри, занімівши від несподіванки, слухали закривавленого агітатора. На плацу заметушилися, заволали офіцери, розганяли солдатів, відтісняли їх від казарм. Чоловіка, який стояв на вікні, схопили за ноги, силкувалися втяті у кімнату. Він відбивався і кричав:

— Їм не задушити нас, народ неможливо задушити! Думайте, товариші! Думайте, солдати! Не давайте задурманити себе…

Тридцять один рік тюремного ув'язнення — такий вирок винесли «судді» панської Польщі комуністові Новаку. Хто зна, як склалася б дальша доля в'язня люблінської фортеці. Можливо, товариші влаштували б йому втечу і Ягель повернувся б у ряди підпільників, а могло статися, що в кам'яних казематах і карцерах так і згоріло б життя комуніста.

Як всі мужні, сильні волею люди, Терентій Новак не звик покірно схилятися перед долею. Чутки про напад фашистської Німеччини на Польщу, про наближення гітлерівців до Любліна просочилися крізь граніт кріпосних мурів. Новак та інші політв'язні підняли заколот, висадили фортечну браму, а за воротами тюрми почули грім канонади. То поспішали воїни Червоної Армії, щоб взяти під захист своїх єдинокровних братів, західних українців та білорусів.

Рідна Новакова Гоща вітала їх червоними знаменами. Волиняни обіймали визволителів, простих радянських хлопців у гімнастерках, з мозолястими робочими руками. Але ще немало довелося потрудитися Ятелю, перш ніж здійснилася, нарешті, його мрія сісти за книги. Він ділив поміщицькі угіддя, створював сільські Ради, організовував владу народну. Його бачили на робітничих зібраннях у Рівному, на сільських мітингах, у маєтках, що передавалися під клуби та школи.

В ті дні Терентій Федорович вперше побував у Києві. На Народних зборах, що відбулися у Львові в 1939 році, його і його друзів земляки уповноважили передати просьбу Верховній Раді УРСР прийняти їх, західноукраїнських трудівників, у радянську сім'ю. Повернувшись додому, він тепер вже міг подумати і про навчання. Його прийняли у педагогічний інститут. Та не судилося збутися давній мрії. Почалася війна.

В дерев'яному будинку, що й понині стоїть на околиці Новограда-Волинського, Терентій Новак передав свій партійний квиток, посвідку депутата Ровенської міськради та інші особисті документи секретареві Ровенського обкому Василю Андрійовичу Бегмі. Вони обнялися на прощання. Обком від'їздив на схід, а Новак повертався в Рівне, де вже кілька днів хазяйнували гітлерівці. Він ішов туди зі спеціальним завданням партії, з тією ж підпільною кличкою Ятель, котру носив раніше, з тим же пістолетом у кишені, що вірно служив йому у минулому. Було йому тоді двадцять дев'ять років.

… Двері кабінету розчинилися без стуку. На пором стояли гестапівці з автоматами напоготові. Молодий офіцер, стрельнувши швидким поглядом по кімнаті, запитав:

— Ви єсть Новак?

— Ні, пане лейтенант, ви помилилися, — спокійно відповів Терентій Федорович. — Он там, у кінці двору, будинок стоїть, бачите? — Він показав рукою у вікно. — Підійметесь на другий поверх, ліворуч будуть двері. То і є кабінет директора фабрики Новака.

Ні про що більше не розпитуючи, гестапівці поспіхом вийшли в коридор. Офіцер на ходу розстебнув кобуру. Будівля, до якої Новак спровадив гестапівців, не мала нічого спільного з фабрикою валянків. Там якісь новоспечені «підприємці» варили із меляси мармелад. У розпорядженні Новака залишалися лічені хвилини. Він вихопив із шухляди дві гранати «лимонки», запхнув у кишеню і швидким кроком попрямував на фабричне подвір'я. На його щастя, біля паркана стояв чийсь велосипед — скочив на нього, виїхав за ворога і щосили натиснув на педалі. Він знав у місті кожен дім, кожну вулицю. Ще підлітком працював у Рівному «тормінатором» — учнем лимаря в майстерні поляка Василевського, де виготовляли сідла та кінську збрую. Потім — комсомол… Партія… Явки і паролі… Слизькі стіни камери одиночки… Нічні допити, гумові палиці, холодний карцер…

Під боком у імперського комісара гауляйтера Еріха Коха, у заповненому гестапівцями, солдатами й офіцерами вермахту місті, розгортала бойову діяльність підпільна комуністична організація, створена Ягелем. Штаб підпілля містився на вулиці Хмільній, у приміщенні фабрики валянків, гребінців та щіток, куди зумів влаштуватися директором Новак. Він і його друзі, комуністи й комсомольці, згуртовували патріотичні ланки на підприємствах, в установах, а також у селах Гощанського, Клеванського, Корецького, Тучинського та інших районів.

Коли гестапівці увірвалися на фабрику з наміром заарештувати Новака, вони й гадки не мали, що він — керівник одного із загонів підпілля. Причиною «візиту» гестапо була випадковість: таємна поліція отримала відомості про те, що сестра Новака допомагала військовополоненим перебиратися в ліс до партизанів. Однак Терентій Федорович розумів: справа не обмежиться розшуками його сестри. Він передбачав, що прийдуть і за ним. Проте не думав, що прийдуть так скоро, і навідався на фабрику востаннє, аби знищити деякі папери. Витримка не зрадила його і тої миті, як побачив на порозі кабінету зловісні постаті в чорних мундирах.

Вислизнувши з рук гестапівців, Ятель щез у лабіринті ровенських вулиць. З фабрикою валянків було покінчено, Новак перейшов на нелегальне становище.

В окупованому Рівному знову зійшлися шляхи давніх товаришів по боротьбі, депутатів Народних зборів у Львові, Терентія Новака, Ольги Солимчук, Федора Кравчука, колишнього політв'язня люблінської фортеці Івана Луця, його мужньої подруги Настки Кудеші, Прокопа Кульбенка, Олександра Гуца. До них приєдналися командири й політпрацівники Червоної Армії — Микола Поцілуєв, Віталій Поплавський, Федір Шкурко, Володимир Соловйов. Ця група складала ядро підпільної організації, законспірований центр, що спрямовував і координував дії бійців невидимого фронту.

На вулиці Першого травня стояла збита з дощок невелика хижа, в якій раніше продавали печений хліб. З приходом фашистів хліб зник, хижа запустіла. Ось у цій «дачі», як називали підпільники халабуду, Новак і знайшов притулок на перший час. Звідси йшли в райони зв'язкові, сюди доставлялась інформація і добуті відомості про ворога, тут при тьмяному світлі каганця обговорювалися операції, які здійснювалися потім підпільниками.

… Якось уночі ровенчани почули грім вибуху, стрілянину, що долинала з боку військового містечка, де колись стояли польські жовніри, а під час фашистської окупації там розташувався один із тилових штабів гітлерівців, замаскований під вивіску «Рістунгінспекціон-Україне». Як потім стало відомо, підпільники простежили, що в двоповерховому будинку, який стояв скраю військового містечка, де кілька років тому закривавлений Новак в вікна промовляв до солдатів у конфедератках, щовечора збиралися німецькі офіцери і допізна засиджувалися над величезною картою.

Новак і керівник розвідки підпільної організації Федір Шкурко вивчили підходи до будинку, спланували, з якого боку завдати несподіваного удару. Наступної ночі Микола Поцілуєв пострілом з пістолета прикінчив вартового. Олександр Яремчук, який працював у місті шофером, жбурнув у вікно другого поверху протитанкову гранату…

Ще не стихли у місті розмови про цей випадок, як нова подія стривожила окупантів. У поїзді, що йшов маршрутом із Рівного в Польщу, стався вибух і спалахнула пожежа в поштовому вагоні. Вагон був напханий посилками, які відправляли у фатерланд фашистські вояки. Служба СД з'ясувала: у двох чи трьох посилках містилася вибухівка. Результати розслідування нагнали страху на чиновників міського поштамту. Там щодня накопичувалося безліч ящиків із награбованим добром, і в кожному з них гітлерівцям уже ввижалася «пекельна машинка». Відправку посилок гестапо припинило, кожен ящик розкривали, шукали міну уповільненої дії. По відомству зв'язку було віддано суворий наказ не приймати посилок ні від кого, перш ніж буде перевірено вкладання. Потік награбованого у Німеччину різко загальмувався. «Гостинці» із годинниковим механізмом, здані підпільниками на пошту в посилках на вигадані адреси в Німеччині, зробили свою справу.

В той час, коли Ятель був для всіх у місті, окрім найближчих друзів, «паном директором фабрики», довелося йому якось побувати на параді у крайового комісара Беєра. Звичайно, і сам оберштурмбанфюрер СА доктор Вернер Беєр, і його заступник Бот далекі були від думки, що на таємній нараді присутня людина, за арешт якої шеф ровенського гестапо обіцяв своїм підлеглим залізні хрести й позачергові звання. А тому крайовий комісар, заклопотаний проблемою поновлення роботи міських промислових підприємств, викладав свої міркування цілком відверто. Так Ятелю наперед стало відомо, що Веєр домовився з есесівцями, аби використати військовополонених радянських бійців і командирів як безкоштовну робочу силу на місцевих заводах і фабриках. Йшлося про людей з певним фахом. Як тільки у ровенський табір для військовополонених завітали вербовщики, «спеціалістів» виявилося чимало: підпільна група табору, попереджена заздалегідь, робила все необхідно, щоб якомога більше полонених вирвати з-за колючого дроту. І пізніше, коли сотні врятованих опинилися на підприємствах, коли підпільники почали виводити їх групами у партизанський ліс, так ніхто з них і не взнав, кому само мусить завдячувати своїм життям.

На тій же параді почув Терентій Новак ще дещо. Стояв у місті завод, котрий раніше не привертав до себе уваги підпільників, — в цехах там різали якісь цурки. Беєр оголосив, що бере цей завод під особистий нагляд, бо підприємство дає продукцію для армії. Виявилося, що дерев'яні цурки мали для транспортної служби гітлерівців вагу золота. Брак бензину змусив фашистів перевести значну частину військового автопарку на газогенераторні двигуни. Завод у Рівному став базою пального. Нікчемних, здавалося б, цурок військове інтендантство вимагало в необмеженій кількості.

Фабрика спалахнула вночі, як сірник. Велетенське багаття освітило довколишні вулиці, здійнялося до хмар. Через дві-три години на тому місці, де ще увечері височіли фабричні будівлі і стоси деревини, підготовленої для переробки, залишилася купа чорного попелу. Михайло Анохін, якому було доручено здійснити цю операцію, з групою підпільників залишив місто і перебрався на «зелений маяк». Так підпільники називали садибу, що загубилася в гущавині передлісся біля села Городок. Господар її, Йосип Чиберак, у минулому — червоногвардієць, учасник громадянської війни, в дні господарювання пілсудчиків на Західній Україні вступив у Комуністичну партію Польщі і весь час залишався активним її бійцем. В його домі ровенські підпільники зустрічалися з партизанами полковника Дмитра Медведєва, коли він привів свій загін в Цуманські ліси.

З появою під Рівним партизанів-медведєвців організація Терентія Новака запрацювала ще енергійніше. Командування загону і підпільний центр вели боротьбу проти гітлерівців у тісній взаємодії. З міста до лісу надходила цінна інформація, яку партизанські рації негайно пересилали в Москву. Друзі Новака виводили з Рівного десятки військовополонених, вони поповнювали бойові підрозділи медведєвців. Полковник Медведєв і комісар Стехов у свою чергу в боргу не залишалися: зв'язкові приносили з лісу у місто радянські газети, вибухівку, міни уповільненої дії, боєприпаси. Силами партизанів і підпільників йшла посилена підготовка до операції по знищенню фашистського ката Еріха Коха. На цього коричневого виродка полював невловимий Микола Кузнецов. Розставляли свої сіті на гауляйтера і ровенські підпільники. Залізниця, що розтинала місто навпіл і якою міг скористатися Кох у своєму бронепоїзді, за наказом Новака була замінована. До німецького військового аеродрому під селом Тинне, де завжди стояв напоготові особистий літак гауляйтера, пролягало шосе. Там також заклали вибухівку. Підпільники Поцілуєв, Шкурко і Соловйов з гранатами в кишенях чатували машину Коха на вулиці.

Та Еріх Кох обрав зовсім несподіваний транспорт: він утік з Рівного уночі на автожирі, що випурхнув з міського стадіону. Налякані наступом Радянської Армії, залишали місто й інші високопоставлені фашистські чиновники. У Рівному з'являлося все більше армійських частин, підрозділів СС, тут і там розташовувалися штаби. З наближенням лінії фронту робота підпілля ускладнилась. Почалися масові арешти, розстріли. Фашисти схопили й стратили Івана Луця, Федора Шкурка, Марію Жарську, політрука Миколу Поцілуєва. Під кулями оунівців полягли Прокіп Кульбенко, Федір Кравчук. Не в змозі схопити керівника підпілля, гітлерівці кинули в ровенську тюрму, а потім розстріляли Терентієвого батька — старого Федора. Жорстока боротьба не припинялась.

Василя Андрійовича Бегму партія теж послала в тил ворога, на окуповану Ровенщину. Він очолив підпільний обком і обласний партизанський штаб. Знаючи, як неймовірно тяжко підпільникам у прифронтовому місті, секретар обкому радив Новакові, не відкладаючи, виводити своїх людей в ліс і там чекати приходу наших військ. Обминувши застави гітлерівців, Ятель пробрався за Горинь, до партизанів. Та тільки за тим, щоб поповнити запас вибухівки. А потім знову повернувся в Рівне.

В одному з будинків, у самому центрі Рівного, німці відкрили їдальню. Там обідали штабники, есесівці, десятки гітлерівських офіцерів, вони приїздили прямо з передової. На другому поверсі цього ж будинку німецькі інтенданти обладнали готель, до також завжди було повно фашистів. Підпільниці Галина Гніденко і Ліза Гельфонд влаштувалися в їдальню офіціантками. Лите таким шляхом можна було здійснити ризиковану операцію.

Вночі в квартирі Галини Гніденко Ятель приступив до діла. У дві бляшанки з-під джему вклав по шість толових шашок, по три протитанкові гранати, додав у кожну бляшанку по кілька гранат Ф-1. Детонаторами мусили служити магнітні міни уповільненої дії з годинниковим механізмом. Очевидно, у напівтьмі Новак переплутав запали. Один чомусь не входив у протитанкову гранату. Ятель хотів вийняти його і замінити на інший. І тут вогневий спалах засліпив його. Десятки дрібних осколків ударили в обличчя, в руки — запал вибухнув. На щастя, не вибухнула граната.

Перебинтований, з обпаленими долонями й обличчям, він закінчив розпочате. Бляшанки із смертоносним начинням Галина і Ліза віднесли вдосвіта в офіцерську їдальню. Новак налаштував годинниковий механізм на 14.00, в цей час приміщення заповнюють гітлерівці на обід.

Міни не підвели. Розкотистий вибух пролунав над містом. Дім, де була німецька їдальня, вихлюпнув з вікон полум'я, шибки, дерев'яні рами й цеглу. Два вершники есесівці, що проїздили мимо, попадали на бруківку разом з кіньми. Згодом з'ясувалося, що від вибуху в залі провалилася у підвал підлога їдальні. Згори на голови гітлерівців упала стеля. Паркет, шматки дощок і цеглу впереміш з офіцерськими мундирами німецькі сапери вигрібали кілька годин із руїн.

… Похмурі Свентокшижські гори, на схилах — дуби й сосни. Гудіння німецьких літаків. Гуркіт бомб. Татакання кулеметів. Загони Армії Людової, розриваючи кільце оточення, вже кілька днів ведуть тяжкі бої з есесівцями та з кількома полками вермахту. Полковник Петер, молодий офіцер у довгополій шинелі і конфедератці, з біноклем на грудях, схилився над картою. На карті село Грушка — маленька крапка на польській землі, а в житті — це море вогню й диму, посвист осколків, вируючі пожежі, німецькі танки, що наступають, спалахи вогнеметів, скрегіт бронетранспортерів. Крізь це пекло, через бойові порядки гітлерівців треба будь-що пробиватися.

Палав ліс. Палали хати. Як смолоскипи, горіли машини. Сотнями ворожих трупів було всіяне мало кому відоме польське село…

Безмовним пам'ятником доблесті відважним стоїть тепер у Келецькому воєводстві біля села Грушка високий гранітний обеліск. Слова, викарбувані на камені, говорять: тут пліч-о-пліч з польськими воїнами Армії Людової на смерть стояли бійці-інтербригадівці під командуванням полковника Петера.

… Кілька років тому про полковника Петера я вперше почув у Варшаві. Проводжаючи мене, польські друзі просили передати йому вітання. Я знітився: якому полковникові?

— Полковник Петер — це ж Терентій Федорович Новак, — пояснили мені, — і живете ви з ним в одному місті.

Так я узнав ще про одну сторінку бойової біографії Ятеля. Потім мені багато розповідав про «келецький» період з його життя Василь Андрійович Бегма.

— Зустрілися ми з Терентієм через кілька днів після того, як наші війська і партизани визволили Рівне від фашистів. Пам'ятаю, сидів я в кабінеті, з якого ще дух гауляйтера Коха як слід не вивітрився. Вікна побиті, фанерою затулені, вітер гуляє, сніг мете. Відчиняються двері, на порозі — він, Терешко, на шиї замість шарфа рушник намотаний, обличчя в пухирях, обпалено. Обнялися ми й стоїмо, слів знайти не можемо… Послали ми його працювати в облвиконком. Був уже сорок четвертий рік, війна ще гриміла. Наші друзі, польські комуністи, звернулися з проханням допомогти їм. Польща тоді ще залишалася тилом гітлерівських армій на сході. Партизанам-полякам, загонам Армії Людової, скрутно доводилося. Потрібні були зброя, боєприпаси, а особливо — досвідчені командири, які вже пороху понюхали. До того ж на території «генерал-губернаторства», як нарекли Польщу гітлерівці, воювало чимало партизанів із числа радянських армійців, які із фашистських таборів вирвалися. Виникла необхідність об'єднати їх, координувати їхні дії з членами бойових підрозділів Польської робітничої партії. Адже й наші, і поляки билися за одну справу. Коротше кажучи, подумав я про Терентія. Завагався тільки спочатку: чи не занадто великий тягар на одні плечі, чи ж справедливо знову посилати у вогонь людину, яка щойно з полум'я вийшла? Але все залежало від нього самого, на таке йдуть добровільно. Запросив до себе, хотів здалеку почати: «Складна річ, Терентію, бути комуністом, ти це знаєш…» А він посміхається: «Нове завдання? Я, — каже, — по ваших очах бачу. Давайте відверто: куди?»

Так Ятель став полковником Петером. Він спустився на парашуті в ліс Сікерно-Ратає, що в Келецькому воєводстві. З ним були два радисти і його новий друг поляк Олександр Долецький. Вони приземлилися в районі розташування загонів Армії Людової, якими командував польський комуніст Мечислав Мочар, відомий у той час по імені Міток. Скоро полковник Петер став членом штабу партизанського обводу-округу і його призначили командиром з'єднання інтернаціональних бригад АЛ «Вольносць» і «Звіцєнство». То були загартовані в боях частини, що на своїх знаменах несли горді слова «За вашу і нашу свободу!». Батальйони бригад складалися з поляків, росіян, українців, білорусів, казахів, з ними поряд йшли чехи, французи, німці — сини й брати тих, кого вісім років тому в далекій Іспанії називали «кращими людьми землі». То були волонтери свободи, ненависть до фашизму зріднила їх. Слава бригад «Вольносць» і «Звіценство» та їхнього командира полковника Петера гриміла за Віслою і навіки залишилася там в обелісках та пам'ятниках.

… Листи, фотографії, ордени, медалі. Якимось дивом збереглося дві котушки фотоплівки того суворого часу, що хвилюють серце. Ось бійці-інтербригадівці над свіжою братською могилою, над своєю полеглою в бою четвертою ротою. Ось вони стоять у строю, спокійні люди з трофейними автоматами, у ватянках, конфедератках, пілотках — солдати і капрали, двадцятирічні поручники і капітани, юнаки із Кракова і Ленінграда, з Черкас і Любліна… Ось імпровізована трибуна в лісі, на галявині, і вони, ті ж самі люди, сидять на пеньках, на повалених деревах. Це інтербригадівці далеко від рідного дому святкують двадцять сьому річницю Жовтня… А ось бідна хатина. Стоїть біля неї стара полячка, скорботно дивиться услід молодим хлопцям, що йдуть кудись, стискаючи зброю. То партизанська мати Катажина Обель проводжає синів своїх, котрі залишили свої домівки в різних країнах, щоб грудьми прикрити від ворога її рідну землю…

Ще одно фото. Широкий майдан у Сандомежі. Військові грузовики. На них — воїни у польських мундирах. Махають пілотками, зі сльозами на очах прощаються з тим, з ким пройдені суворі партизанські дороги. І багато хто з них так і не знав тоді справжнього імені «полковника Петера», бо війна ще не скінчилася, шлях на Берлін був ще не близький і не всім судилося його здолати. Вони, його бойові побратими, від'їжджають на захід. А він? Куди проляжуть дороги полковника Петера? Про те і йому невідомо. В кишені кітеля лежить щойно одержана телеграма від Георгія Димитрова. Що криється за цим викликом? А може… Все може бути. Бо довкола гриміла війна…