Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля

i Нуменор

За здібностями та знаннями, як і щодо гордині та свавілля, серед ельдарів не було рівних Феанорові. Він виготовив Три Коштовності, Сильмарили, і наповнив їх сяйвом Двох Дерев — Тельперіона та Лауреліни[5], які освітлювали землю валарів. Тими Коштовностями жадав заволодіти Ворог Морґот, який викрав їх і, знищивши Дерева, забрав ці скарби до Середзем’я, де пильно стеріг їх у своїй могутній фортеці в Танґородрімі[6]. Зневаживши волю валарів, Феанор покинув Благословенний Край і пішов у вигнання до Середзем’я, ще й повів за собою більшість свого народу. Адже, осліплений пихою, він замислив силою відібрати Коштовності у Морґота. Тоді й було розпочато безнадійну війну ельдарів і едайнів проти Танґородріму — війну, в якій вони, зрештою, зазнали нищівної поразки. Союзниками ельдарів у боротьбі з Ворогом стали три народи людей — едайни (атани), котрі перші прибули на Захід Середзем’я та до берегів Великого Моря.

Відомо про три шлюбні союзи між ельдарами та едайнами: шлюби Берена та Лутієн, Ідріль і Туора, Арвен і Араґорна. Останній возз’єднав розрізнені тривалий час роди напівельфів, і їхню династію було відновлено.

Лутієн Тінувіель жила в Першу Епоху, і була вона донькою Короля Тінґола Сіроплащого з Доріату, а матір’ю її була Меліан, яка походила з валарських підданців. А Берен був сином Барагіра з Першого Дому Едайнів. Разом Берен і Лутієн вирвали сильмарил із Залізної Корони Морґота[7]. Лутієн стала смертною, відтак уже не належала до ельфійського народу. Вона народила Діора, чиєю донькою була Ельвінґ, і їй перейшов сильмарил.

Ідріль Келебріндаль була донькою Турґона, короля прихованого міста Ґондоліна[8]. А Туор був сином Гуора 3 Дому Гадора — Третього Дому Едайнів — саме того Дому, який здобув найбільшу славу під час воєн із Морґотом. Їхнім сином був Еарендилл Мореплавець.

Еарендил одружився з Ельвінґ і з допомогою сили сильмарила проминув Тіні[9] й дістався до Крайнього Заходу, ставши послом водночас і ельфів, і людей та прикликавши допомогу, завдяки якій Морґота було знищено. Еарендилові заборонили повертатися на смертні землі, а його корабель зі сильмарилом на борту піднявся на небеса, щоби линути ними як зоря та символ надії для мешканців Середзем’я, котрих гнобили Великий Ворог чи його прислужники[10]. Стародавнє світло Двох Дерев Валінору збереглось, уникнувши Морґотової скверни, тільки в сильмарилах; але два з них зникли наприкінці Першої Епохи. Детальну історію цих коштовностей і ще чимало цікавого про ельфів та людей викладено в «Сильмариліоні».

Еарендил мав двох синів: Ельроса й Ельронда — Передилів, або Напівельфів. Вони були єдиними нащадками звитяжних ватажків едайнів Першої Епохи; а після загибелі Ґіл-ґалада[11] тільки їхній рід продовжував спадкову лінію Високоельфійських Королів Середзем’я.

Наприкінці Першої Епохи валари надали Напівельфам право незворотно вибрати, до котрого з родів їм належати довіку. Ельронд вирішив залишитись ельфом і став хранителем премудрості. Відтак йому було подаровано не меншу ласку, ніж тим Високим ельфам, котрі продовжували мешкати в Середземні: стомившись од смертних земель, вони, зрештою, змогли зійти на корабель у Сірих Гаванях і відплисти до Крайнього Заходу; цього не було скасовано й опісля зміни світу. Проте Ельрондовим дітям теж запропонували вибір: піти разом із ним поза кола світу або, залишившись, стати смертними й закінчити свої дні в Середзем’ї. Тож хоч якими були би підсумки Війни за Перстень, Ельронда вони так чи так обтяжували смутком[12].

Тим часом Ельрос обрав рід людський і залишився з едайнами: єдине, що йому було подаровано, — це довгий вік, значно довший, аніж у звичайних людей.

Як винагороду за страждання під час борні з Морґотом валари — Охоронці Світу — подарували едайнам віддалений од небезпек Середзем’я край. Тому більшість едайнів рушила за Море та, пливучи вслід за Еарендиловою Зорею, дісталась урешті до великого острова Елени, найзахіднішого з усіх Смертних земель. Там едайни заснували королівство Нуменор.

Посеред того острова височіла гора Менельтарма, з вершини якої зіркі люди могли роздивитися білу вежу ельдарської Гавані на Ерессеа. Тамтешні ельфи навідувалися до едайнів і збагачували їх знаннями та численними дарунками; проте свободу нуменорців обмежувало одне-єдине табу — «Заборона Валарів»: їм не було дозволено відпливати так далеко, щоби береги їхнього острова зникали з очей, чи ступати на Невмирущі Землі. Бо хоч едайнам і було вділено довгого віку (попервах утричі довшого, ніж звичайним людям), але вони залишилися смертними, адже валари не мали права відняти в них Людський Дар (чи то, як назвали його пізніше, Судьбу Людей).

Першим королем Нуменору був Ельрос, згодом відомий як носій високоельфійського імені Тар-Міньятур. Нащадки його вікували довго, та, врешті-решт, таки помирали. Утім, через певний час, ставши могутніми, вони пожалкували, що їхній праотець зробив саме такий вибір, і зажадали стати безсмертними ще в межах світу, долучившись до долі ельдарів, тож і нарікали на Заборону. Через те і спалахнуло повстання нуменорців, наслідком якого — не без лихих Сауронових напучувань — стало Повалення Нуменору та знищення стародавнього світу, про що й розповідає «Акаллабет».

Ось перелік імен Королів і Королев Нуменору: Ельрос Тар-Міньятур, Вардамир, Тар-Амандилл, Тар-Елендил, Тар-Менельдур, Тар-Альдаріон, Тар-Анкаліме (перша Королева-Правителька), Тар-Анаріон, Тар-Суріон, Тар-Тельперієн (друга Королева), Тар-Мінастір, Тар-Кір’ятан, Тар-Атанамир Величний, Тар-Анкалімон, Тар-Телеммайте, Тар-Ванімельде (третя Королева), Тар-Алькарін, Тар-Кальмакіл, Тар-Ардамін.

Ардамінові наступники, переймаючи скіпетр, обирали нуменорські (адунайські) імена: Ар-Адунахор, Ар-Зімратон, Ар-Сакальтор, Ар-Ґімільзор, Ар-Інзіладун. Ін-зіладун покаявся за вчинки своїх попередників і прибрав собі ймення Тар-Палантир — «Далекозорий». Його донька повинна була зійти на престол як четверта Королева Тар-Міріель, однак скіпетр захопив Королів небіж, котрий став Ар-Фаразôном Золотим — останнім Королем Нуменору.

Перші кораблі нуменорців повернулися до Середзем’я у дні правління Тар-Елендила. Його найстаршою дитиною була донька Сильмарієн. Її сином був Валандил, перший із-поміж Володарів Андуніє на західних теренах, славних своєю дружбою з ельдарами. Його нащадки — Амандил, останній із Володарів, і Амандилів син Елендил Високий.

Шостий Король залишив по собі єдину дитину — доньку. Вона і стала першою Королевою; і саме тоді нуменорці ухвалили новий закон про успадкування титулу, згідно з яким скіпетр переходив до найстаршої дитини короля, байдуже, чи чоловік це, чи жінка.

Королівство Нуменор існувало до кінця Другої Епохи, примножуючи владу та розкіш; і до середини тієї Епохи дедалі зростали також мудрість і радість нуменорців. Перші ознаки тіні, якій судилось упасти на них, з’явились у дні Тар-Мінастіра, одинадцятого Короля. Саме він вирядив могутнє військо на допомогу Ґіл-ґаладові. Він любив ельдарів, але й заздрив їм. На ту пору нуменорці, дослідивши всі східні моря, стали видатними мореплавцями і прагнули поплисти на Захід, у заборонені води: і що щасливішим ставало їхнє життя, то сильніше жадали вони ельдарського безсмертя.

До того ж, опісля Мінастіра, Королів полонила жадоба багатства та влади. Спершу нуменорці прибували до Середзем’я як наставники і друзі звичайних людей, котрим дошкуляв Саурон; але згодом нуменорські гавані перетворилися на фортеці, які тримали в покорі великі прибережні території. Атанамир і його наступники обклали людей високими податками, а нуменорські кораблі поверталися додому, навантажені багатою здобиччю.

Саме Тар-Атанамир уперше відкрито оскаржив Заборону та заявив, що й він справедливо заслуговує поділяти ельдарське безсмертя. І тінь почала густішати, і думка про смерть очорнила серце цього народу. Тоді нуменорці розділилися: по один бік опинилися Королі й ті, хто їх підтримував, — вони відчужились од ельдарів і валарів; а по інший — нечисленні Вірні (так вони себе називали), котрі жили головно на заході країни.

Королі та їхні послідовники поступово відмовилися від ельдарських мов; і, зрештою, двадцятий Король прибрав собі королівське ім’я нуменорською, нарікшись Ар Адунахор — «Володар Заходу». Вірні сприйняли це за лихий знак, адже доти таким титулом годилося величати винятково когось із валарів або й самого Старшого Короля[13]. Власне, Ар-Адунахор і почав переслідувати Вірних, караючи тих, котрі відкрито послуговувались ельфійськими мовами; а ельдари вже не припливали до Нуменору.

Влада та багатство нуменорців дедалі множилися; проте тривалість їхнього життя скоротилась, а страх смерті посилився, відтак вони втратили радість. Тар-Палантир спробував виправити скоєне зло, та було вже занадто пізно: в Нуменорі спалахнули повстання і чвари. По смерті цього Короля скіпетр захопив його небіж, очільник повстання, і на престол зійшов Король Ар-Фаразôн. Ар-Фаразôн Золотий був найпихатішим і наймогутнішим із правителів і бажав здобути ні більше ні менше як титул короля світу.

Тож він вирішив кинути виклик одноосібному правлінню Саурона Величного в Середземні й по якомусь часі, відпливши з величезним флотом, висадився в Умбарі. Міць і пишнота нуменорців були такі приголомшливі, що Сауронові слуги покинули його; і Саурон принизився до того, що віддав шану Королю і вимолив у нього прощення. Тоді Ар-Фаразôн, засліплений гординею, повіз бранця до Нуменору. І вже зовсім скоро Саурон зачаклував Короля і запанував над його радниками, а відтак знову навернув серця всіх нуменорців — за винятком дещиці Вірних — до темряви.

Темний Володар збрехав Королю, сказавши, що вічне життя належить тому, хто володіє Невмирущими Землями, і що Заборону вигадано хіба для того, щоби Королі Людей ні в чому не перевершили валарів.

— Але ж великі Королі здобувають те, що належить їм за правом, — мовив Саурон.

І невдовзі Ар-Фаразôн прислухався до тієї поради, бо відчув, що дні його добігають кінця, а страх перед Смертю позбавив його розуму. Тож він зібрав якнайбільше озброєне військо — якого ще не бачив світ, — а коли все було готово, віддав наказ сурмити в сурми і рушив у путь; і, попливши виборювати війною у Володарів Заходу вічне життя, він порушив Заборону Валарів. І коли Ар-Фаразôн ступив на береги Благословенного Краю, валари зреклися своїх повноважень Охоронців і звернулися до Єдиного, і світ змінився. Нуменор запався, і його поглинуло Море, а Невмирущі Землі навіки зникли з кіл світу. Так канула в небуття слава Нуменору.

Останні ватажки Вірних: Елендил і його сини — врятувалися під час Повалення і попливли у безвісті, дев’ятьма кораблями, забравши зі собою пагін Німлота й Сім Видючих Каменів (подарунки ельдарів їхньому Дому)[14]; і штормовий вітер викинув їх на береги Середзем’я. Там, на північному заході, вони облаштували нуменорські володіння у вигнанні — Арнор і Ґондор[15]. Елендил став Верховним Королем і оселився на Півночі в Аннумінасі; а сини його, Ісільдур і Анаріон, правили на Півдні. Поміж Мінас-Ітілом і Мінас Анором[16], неподалік од кордонів Мордору, вони засну вали Осґіліат. Нуменорці вважали, що руїна, з якої вони видобулися, прислужилася добру бодай тим, що поховала під собою Саурона.

Та вони помилялися. Саурон і справді потрапив у колотнечу під час знищення Нуменору, й тілесна оболонка, в якій він перебував уже давно, загинула; проте сам він утік до Середзем’я — дух ненависті на крилах лихого вітру. Відтоді Саурон не міг прибрати подоби, яка здавалася б людям прекрасною, а став натомість чорним і жахливим, правлячи тільки з допомогою страху. Він знову подався до Мордору і на деякий час зачаївся там. Одначе, дізнавшись, що Елендил, якого він ненавидів найдужче, врятувався і тепер править сусіднім володінням, Темний Володар уже не стримував гніву.

Відтак згодом він виступив на війну супроти Вигнанців: хотів устигнути здолати їх іще до того, як вони пустять коріння в тій землі. Знову спалахнули вогні Ородруїну, й у Ґондорі ту гору почали називати Амон-Амарт — Судна Гора. Проте Саурон ударив надто рано, не до кінця відновивши власні сили; а от міць Ґілґалада за час Сауронової відсутності зросла. Тож завдяки Останньому Союзу, зібраному проти нього, Саурона було переможено й відібрано Єдиний Перстень. Так завершилася Друга Епоха.

іі Королівства у вигнанні

ііі Еріадор, Арнор та Ісільдурові спадкоємці

Королівство Півночі та дунедайни

Після Елендила й Ісільдура Арнором правило ще восьмеро Верховних Королів. Адже після Еарендура через незгоду між його синами їхнє володіння було поділено на три частини: Артедайн, Рудаур і Кардолан. Артедайн був на північному заході й охоплював території між Брендівинною та Люном, а також землю, що пролягла на північ од Великої Дороги аж до Погодних Пагорбів. Рудаур бум на північному сході між Еттенським Пустищем, Погодними Пагорбами й Імлистими Горами та охоплював іще і Стрілку поміж Сиводжерельною та Шумноводою. Кардолан розкинувся на півдні, й за кордони йому правили Брендівинна, Сіряниця та Велика Дорога.

В Артедайні династія Ісільдура збереглась і не переривалась, а от у Кардолані та Рудаурі невдовзі зникла. Ці королівства часто встрявали в міжусобиці, які й пришвидшили занепад дунедайнів. Основним предметом їхніх суперечок були Погодні Пагорби і територія на захід од Брі. І Рудаур, і Кардолан прагнули заволодіти Амон-Сулом (Вершиною Вітрів), що опинився на рубежі їхніх володінь, — адже Вежа Амон-Сулу була прихистком головного палантира Півночі, тоді як два інші перебували в Артедайні.

«Зло прийшло до Арнору на початку правління Мальвеґіла Артедайнського. У той час на Півночі по той бік Еттенського Пустища постало королівство Анґмар. Землі його простягалися обабіч од Гір, і там зібралося чимало лихих людей, орків та іншої нечисті. [Володарем тієї землі вважали Короля-Відьмака, і лише пізніше стало відомо, що насправді то ніхто інший, як ватажок Примар Персня, котрий прибув на північ, аби знищити дунедайнів Арнору, скориставшись розбратом у їхніх лавах, адже Ґондор на той час іще не ослабнув.]»

У дні Арґелеба, сина Мальвеґіла, королі Артедайну, зваживши на те, що в жодному з королівств не залишилося нащадків Ісільдура, знову заявили про свої права на володіння цілим Арнором. Рудаур відкинув їхні претензії. Дунедайнів там було небагато, тож влада перейшла до рук лихого володаря горян, котрий уклав таємну спілку з Анґмаром. Відтак Арґелеб укріпив Погодні Пагорби[21], проте сам він загинув у битві з Рудауром і Анґмаром.

Арвелеґові, сину Арґелеба, вдалося з допомогою Кардолану та Ліндону відтіснити ворогів од Пагорбів: і багато років Артедайн і Кардолан силою втримували кордон, що пролягав уздовж Погодних Пагорбів, Великої Дороги та низовин Сиводжерельної. Кажуть, саме в той час Рівенділ було взято в облогу.

1409 року з Анґмару вийшло численне військо та, переправившись через ріку, вступило в Кардолан і оточило Вершину Вітрів. Дунедайни зазнали поразки, Арвелеґ загинув. Вежу Амон-Сулу було спалено та зруйновано вщент; але палантир пощастило врятувати, й під час відступу його доправили до Форноста. Рудаур заполонили підвладні Анґмару лихолюдці[22], тож тамтешні дунедайни хто наклав головою, хто втік на захід. Кардолан було сплюндровано. Арафор, син Арвелеґа, ще не досяг зрілості, проте виявився звитяжцем і з допомогою Кірдана прогнав недругів із Форноста й Північних Схилів. Залишки вірних дунедайнів Кардолану також утримували Тирн-Ґортад (Курганні Пагорби) чи знайшли прихисток у Лісі позаду нього.

Мовлять, ніби Анґмар на певний час опинився під владою ельфійського народу з Ліндону, а також із Рівендолу, бо Ельронд, перейшовши Гори, привів підмогу з Лорієну. Саме в той час війни, страх перед Анґмаром, зубожіння земель і несприятливість клімату в Еріадорі — особливо у східній його частині, яка стала майже не придатною для життя, — змусили стурів, котрі мешкали на Стрілці (між Сиводжерельною та Шумноводою), тікати на захід і на південь. Декотрі з них повернулися до Дикого Краю та оселилися поблизу Ірисової Ріки, перетворившись на прирічковий рибальський народ.

У дні Арґелеба II в Еріадор із південного заходу нагрянула чума, й більшість населення Кардолану вимерла, особливо ж постраждав Мінгіріат. Гобіти й інші народи зазнали тяжких утрат, але мор, просуваючись на північ, поступово втрачав свою нищівну силу, тож північні області Артедайну постраждали мало. Саме в той час померли останні дунедайни Кардолану, й злі духи з Анґмару та Рудауру ввійшли в осиротілі кургани, оселившись там.

«Мовлять, що кургани Тирн-Ґортаду — так у давнину називали Курганні Пагорби — дуже древні, й чимало з них насипали у старосвітні часи Першої Епохи пращури едайнів — іще до того, як вони перетнули Сині Гори та вступили у Белеріанд, од якого нині залишився тільки Ліндон. А відтак, повернувшись, дунедайни вшанували ті пагорби: і багато їхніх королів та володарів поховано там. [Дехто стверджує, що курган, у якому ув’язнили Персненосця, був усипальницею останнього принца Кардолану, котрий поліг під час війни 1409 року.]»

«У 1974 році влада Анґмару знову зросла, і Король-Відьмак наприкінці зими напав на Артедайн. Він захопив Форност і витіснив більшість уцілілих дунедайнів на інший бік Люну: були серед них і сини короля. Сам же Король Арведуї до останнього обороняв Північні Схили, а згодом утік на північ із кількома охоронцями: їх урятували бистроногі коні.

Деякий час Арведуї переховувався в тунелях давніх ґномівських копалень біля дальнього краю Гір, але нарешті голод спонукав його шукати допомоги в лосотів — снігових людей із Форохелю[23]. Кількох представників цього народу він застав у таборі на узбережжі: проте вони не охочі були допомагати королю, бо він не мав, чим їм віддячити, — окрім небагатьох коштовностей, яких вони не цінували; до того ж снігові люди боялися Короля-Відьмака, котрий (мовлять) міг за власним бажанням викликати мороз чи відлигу. Та — почасти через жалість до виснаженого короля і його людей, а почасти через страх перед їхньою зброєю — вони дали їм трохи їжі й збудували для них снігові житла. Там Арведуї змушений був чекати і сподіватися на допомогу з півдня, бо коні його сконали.

Почувши від Аранарта, сина Арведуї, що король утік на північ, Кірдан одразу ж вирядив до Форохелю корабель на його пошуки. Після багатоденної (через зустрічні вітри) подорожі корабель нарешті прибув до місця призначення, і мореплавці звіддалік побачили маленьке вогнище зі сплавленої деревини, яке намагалися підтримувати зневірені люди. Але того року зима довго не розмикала своїх чіпких обіймів: і хоча тоді надворі був уже березень, крига щойно починала танути і простягалася далеко від берега.

Коли снігові люди побачили корабель, то дуже здивувались і злякалися, бо, скільки себе пам’ятали, такого корабля на морі їм бачити не доводилося; та на ту пору вони стали приязними до прибульців, отож, доволі ризикуючи, доправили короля й уцілілих його соратників на своїх візках-санчатах якнайдалі на кригу. Завдяки цьому спущена з корабля шлюпка змогла підібрати нещасних.

Але снігові люди тривожилися: кажуть, вони нюхом відчували небезпеку в повітрі. І вождь лосотів мовив до Арведуї:

— Не підіймайся на це морське чудовисько! Нехай моряки привезуть нам їжу й інші необхідні речі, якщо вони у них є, — і можеш залишитися тут, доки Король-Відьмак забереться додому. Бо влітку сила його меншає: тепер подих його смертельний, а холодна рука сягає дуже далеко.

Проте Арведуї не прислухався до цієї поради. Він подякував вождеві й на прощання подав йому перстень, мовивши:

— Тобі годі й уявити, якою є цінність оцієї речі — бодай із огляду на її старовинність. Вона не дарує влади, хіба що поглиблює шану тих, хто любить мій дім. Вона не допоможе тобі, та якщо ти коли-небудь потрапиш у скруту, мій рід викупить її, обдарувавши тебе щедро всім, чого ти бажатимеш[24].

Але лосоти — чи то випадково, чи щось передчуваючи, — таки дали йому добру пораду: не встиг корабель досягти відкритого моря, як раптом здійнявся буревій і пригнав із Півночі сліпучу заметіль, а судно помчав назад на кригу, де накрив льодами. За таких обставин навіть Кірданові мореплавці не могли зарадити нічим, тож уночі крига розтрощила корпус корабля й він затонув. Так загинув Арведуї, Останній Король, а разом із ним море поглинуло і палантири[25]. Минуло багато часу, перш ніж снігові люди передали звістку про кораблетрощу при Форохелі».

Народ Ширу вижив, хоча війна не оминула і його, тож більшість мешканців перечікувала напасті у криївках. На підмогу Королю вони вислали кількох лучників, котрі так ніколи й не повернулись; але ще й інші пішли на битву, під час якої Анґмар було переможено (про цю битву детально розповідають аннали Півдня). Згодом, у мирну пору, народ Ширу запровадив самоврядування і процвітав. Замість Короля вони обирали Ватага і були тим задоволені, хоча тривалий час багато хто все ще сподівався на повернення Короля. Та, зрештою, надія та канула в забуття, залишившись хіба що у приповідці «коли Король верне додому», яку вживали, маючи на меті означити добро, яке не можна здійснити, чи зло, яке годі виправити. Першим Ватагом Ширу був такий собі Бука з Мокви, від якого, як стверджують вони самі, ведуть свій рід Староцапи. Він став Ватагом у 379 році за нашим літочисленням (1979).

Після Арведуї Північне Королівство занепало, бо дунедайнів на ту пору залишилося небагато, до того ж усі інші народи Еріадору теж підупали на силі. Проте династію королів було продовжено завдяки Проводирям Дунедайнів, першим із котрих був Аранарт, син Арведуї. Сина ж його, Арагела, всиновили в Рівендолі, як усиновлювали згодом усіх синів проводирів. Там само зберігали й родинні реліквії їхнього дому: перстень Барагіра, уламки Нарсіла, зорю Елендила та скіпетр Аннумінаса[26].

Коли королівство занепало, дунедайни перейшли в тінь і стали потайним кочовим народом, діяння і труди якого нечасто були предметом оспівування чи літописних згадок. Про дунедайнів із часу Ельрондового відбуття відомо мало. Попри те, що ще до завершення Сторожкого Миру лихі створіння почали знову нападати на Еріадор чи пробували завоювати його таємно, більшість проводирів прожила довгі життя. Араґорна І, мовлять, убили вовки, які відтоді завжди були небезпекою для Еріадору й не вимерли досі. У дні Арагада І орки, котрі тривалий час (це з’ясувалося згодом) переховувалися в укріпленнях в Імлистих Горах, зненацька дали про себе знати, щоби перекрити всі підступи до Еріадору. У 2509 році, коли Келебріан, дружина Ельронда, їхала до Лорієну, її вистежили на переході через Червоноріг: її супутників орки розпорошили несподіваним наскоком, а саму ельфійку схопили й віднесли невідь-куди. Еладан та Ельрогір кинулися навздогін і врятували матір, але зробити це їм удалось уже після того, як її тортурували і завдали їй отруйного поранення[27]. Келебріан повернулася до Імладріса, Ельронд зцілив її тілесно, та втіхи в Середземні для неї вже не було, тож наступного року вона поїхала до Гаваней і відпливла за Море. А згодом, у дні Арассуїла, орки, знову розплодившись в Імлистих Горах, занадилися спустошувати довколишні землі, — відтак дунедайни й Ельрондові сини стали з ними до боротьби. Саме в той час одна чимала зграя орків зайшла так далеко на захід, що дісталася Ширу, а Бандобрас Тук витурив їх геть[28].

До народження шістнадцятого (й останнього) Проводиря — Араґорна II, який став Королем Ґондору й Арнору, — було ще п’ятнадцять проводирів. «Наш Король», — так ми називаємо його; і коли він прибуває на північ, до свого відновленого дому в Аннумінасі, й на деякий час зупиняється біля Озера Вечірніх Сутінків, тоді всі в Ширі радіють. Але він, зв’язаний власноруч підписаним законом, згідно з яким нікому з Великого Народу не вільно перетинати цього кордону, не ступає на нашу землю. Проте Король у супроводі багатьох прекрасних людей часто доїжджає до Величного Мосту й на тім місці радо вітає своїх друзів і всіх тих, хто хоче його побачити: декотрі ж їдуть за ним і перебувають у його домі, скільки їм заманеться. Ватаг Переґрін бував там багато разів, як і пан голова Семвайз, чия донька — Еланор Світла — є однією з придворних дам Королеви Вечорової Зорі.

Незважаючи на змалілу владу та нечисленність народу, у Північній Династії з покоління в покоління переходила безперервна пряма спадкоємність — од батька до сина, — і це стало предметом гордості й подиву для всіх людей. Також, хоча тривалість життя дунедайнів у Середзем’ї дедалі скорочувалась і після загибелі королів Ґондор швидко занепадав, однак багато Проводирів Півночі все ще жило вдвічі довше за звичайних людей: їм було вділено значно більше часу, ніж навіть найстаршим із-поміж нас. Араґорн узагалі прожив двісті й десять літ — так довго не жив ніхто з його династії від часів Короля Арвеґіла: таким чином в Араґорні Елессарі було відроджено гідність королів давнини.

iv Ґондор та нащадки Анаріона

У Ґондорі після Анаріона, який поліг перед Барад-дŷром, правив тридцять один король. І хоча на кордонах їхнього краю ніколи не припинялася війна, дунедайни Півдня понад тисячу років жили в достатку та володарювали на суші й на морі аж до сходження на трон Атанатара II, званого Алькаріном — Славетним. Але ознаки майбутнього занепаду почали з’являтись уже о тій порі, адже вельможі Півдня одружувалися пізно й дітей у них було мало. Першим бездітним королем був Фаластур, а другим — Нармакіл І, син Атанатара Алькаріна.

Сьомий король, Остогер, відбудував Мінас-Анор, і згодом королі влітку радше мешкали там, аніж в Осґіліаті. У той час дикуни зі Сходу вперше напали на Ґондор. Але Тарозір, син Короля, завдав їм поразки і прогнав геть, а сам прибрав ім’я Ромендакіл — «Переможець Сходу». Проте пізніше й він загинув під час битви з новими зграями східнян. Син його, Турамбар, помстився за батька та захопив значні східні території.

З приходом до влади дванадцятого короля, Таранона, було започатковано династію Корабельних Королів, котрі будували флоти й поширювали вплив Ґондору вздовж узбереж на захід і південь од Гирла Андуїну. Щоби не було забуто його — Капітана Воїнств — перемог, Тараннон зійшов на трон під іменем Фаластура — «Володаря Узбереж».

Його племінник і наступник, Еарніл І, відбудував стародавню гавань Пеларґір і зібрав чималий флот. Під його орудою Умбар було оточено з моря та зі суходолу й захоплено, тож місце те перетворилося на величну гавань і фортецю під владою Ґондору[29].

Та Еарнілові не судилося довго насолоджуватися тріумфом: разом із багатьма кораблями та людьми він знай шов свою смерть під час бурі далеко від Умбара. Його син, Кір’яндил, продовжив будувати судна, та люди з Гараду під проводом вигнаних із Умбара володарів не зчисленним військом оточили ту твердиню, й Кір’яндил загинув під час битви з гарадваїтами.

Облога Умбара тривала багато років, але він не здався, бо на морі панував Ґондор. Кір’ягер, син Кір’яндил а, вичікував слушної нагоди й, нарешті, зібравши необхідну військову міць, розпочав наступ із півночі суходолом і морем, перетнув Ріку Гарнен, після чого його армії завдали остаточної поразки людям із Гараду, а їхні королі змушені були визнати верховну владу Ґондору (1050 р.). Кір’ягер прибрав тоді ймення Г’ярмендакіл — «Переможець Півдня».

Відтак до кінця днів його тривалого перебування на престолі жоден ворог не посмів кинути виклик могутності Г’ярмендакіла. Він королював сто тридцять чотири роки, і то був найдовший (за одним винятком) період правління в цілій історії Династії Анаріона. У час його володарювання Ґондор досяг зеніту величі. Королівство розширилося на півночі до лук Келебранту й до південних рубежів Морок-лісу; на заході — до Сіряниці; на сході — до внутрішнього Моря Рŷну; на півдні — до Ріки Гарнен, а звідти — вздовж узбережжя до півострова та гавані Умбар. Люди з Долин Андуїну визнали його верховенство; королі Гараду присягнули на вірність Ґондору, а їхні сини перебували заручниками при дворі Короля. Мордор було спустошено, та ще й за ним наглядали з могутньої фортеці, що стояла на сторожі підступів до нього.

Так завершилася династія Корабельних Королів. Атанатар Алькарін, син Г’ярмендакіла, жив у нечуваних розкошах, і люди казали, що в Ґондорі дорогоцінне каміння — як та галька, що нею бавляться діти. Проте Атанатар любив спокій і не робив нічого для зміцнення влади, яку він успадкував, а двоє його синів мали схожу вдачу. Занепад Ґондору почався ще до його смерті, й вороги, без сумніву, це помітили. Нагляд за Мордором було скасовано. Втім, перше велике лихо трапилось у Ґондорі аж у дні Валакара: громадянська війна, спричинена Родовими Чварами, під час якої королівство зазнало великих утрат і руйнації, після чого воно так ніколи повністю й не оговталося.

Міналькар, син Кальмакіла, був мужем вельми енергійним, і в 1240 році Нармакіл, аби позбутись усіх турбот, призначив його регентом свого володіння. Відтоді й надалі Міналькар керував Ґондором од імені королів, аж доки відійшов услід за своїм батьком. Найбільше клопоту йому завдавали північани.

Чисельність останніх помітно зросла в час миру, що панував завдяки владі Ґондору. Королі виявляли до північан ласку, бо ті були найближчими родичами дунедайнів з-поміж усіх звичайних людей (походили-бо головно від тих народів, від яких вели свій рід і едайни давнини): тож королі наділили їх розлогими землями по той бік Андуїну, на південь од Великого Зеленолісся, щоби цей народ правив їм за своєрідний захист од людей зі Сходу. Адже в минулі роки східняни нападали зазвичай із боку рівнини між Внутрішнім Морем і Попелястими Горами.

У дні Нармакіла І східняни поновили напади, хоча попервах їхні війська були нечисленні; але з часом регент довідався, що північани не завжди вірні Ґондору та що декотрі з них долучаються до армій східнян чи то через жадобу наживи, чи задля розширення феодів своїх принців. Тому Міналькар у 1248 році повів за собою велике військо й завдав поразки чималій армії східнян між Рованіоном і Внутрішнім Морем, знищивши всі їхні табори та поселення на схід од Моря. А потому прибрав собі ймення Ромендакіл.

На зворотному шляху Ромендакіл зміцнив західний берег Андуїну аж до того місця, де в нього впадала Лім’яра, й заборонив усім чужинцям переходити Ріку по той бік Емин-Муїлу. Саме він збудував при вході до Нен-Гітоелу колони Арґонат. Однак Ромендакіл потребував людей і прагнув зміцнити зв’язок між Ґондором та північанами, тож узяв до себе на службу багатьох із них, призначивши декотрих на високі армійські посади.

Особливу ж ласку Ромендакіл виявив до Відуґавії, який допоміг йому під час війни. Відуґавія нарікся Королем Рованіону і став наймогутнішим серед північних принців, хоча його власне володіння тулилося між Зеленоліссям і Рікою Кельдуїн[30]. У 1250 році Ромендакіл вирядив свого сина Валакара, щоби той пожив певний час у Відуґавії як посол та вивчив мову, поведінку і політику північан. Але Валакар навіть перевершив батькові задуми. Він прикипів душею до північних земель і тамтешнього народу й одружився з Відумаві — донькою Відуґавії. Сталося це за кілька літ до того, як Валакар повернувся додому. Власне, той шлюб і породив згодом Родинні Чвари.

«Вельможі Ґондору і раніше з недовірою ставилися до появи серед них північан; а щоби спадкоємець корони чи син Короля одружився з представницею нижчої та чужинської раси — то була річ нечувана. Тож коли Король Валакар постарів, у південних провінціях спалахнув бунт. Валакарова королева була чудовою та шляхетною володаркою, проте прожила недовго (адже так веліла доля звичайних людей), тому дунедайни побоювалися, що її нащадки успадкують од неї цю рису і не посядуть величі Королів Людей. А ще вони не бажали визнавати за свого володаря її сина, котрий хоч і звався Ельдакаром, усе ж народився в чужій країні й замолоду іменувався мовою материного народу — Вінітар’я.

Тому, коли Ельдакар заступив на престолі батька, в Ґондорі почалася війна. Проте виявилося, що Ельдакара не так легко позбавити спадку. До рис видатного ґондорця він додав іще й хоробрість духу північан. Ельдакар був привабливим та звитяжним, й у ньому годі було помітити ознаки передчасного старіння. Тому, коли проти нього повстали союзники на чолі з нащадками королів, Ельдакар захищався до останнього. Зрештою, його оточили в Осґіліаті, й та облога тривала дуже довго, доки голод і невпинне зростання сил повстанців змусили його вийти, покинувши охоплене вогнем місто. Осґіліат було знищено, а палантир потонув.

Але все-таки Ельдакарові пощастило втекти від ворогів і дістатися до Півночі, до свого рідного народу в Рованіоні. Чимало людей пристало до нього: й північан, котрі служили Ґондору, і дунедайнів, котрі мешкали в північних частинах королівства. Адже багато його співвітчизників пройнялося до нього повагою, а ще більше ненавиділо узурпатора — Кастамира, Калімехтарового внука, молодшого брата Ромендакіла II. Не він єдиний був кревно близький до спадкоємців корони, проте саме він зібрав найбільше прихильників серед повстанців; і як Корабельний Капітан заручився підтримкою народу узбережжя та великих портів — Пеларґіра й Умбара.

Сівши на престол, Кастамир став зверхнім і скупим володарем. А ще — жорстоким, що люди вперше помітили під час узяття Осґіліата. За його наказом, полоненого Орнендила, Ельдакарового сина, скарали на смерть, а вбивства та руйнації, вчинені в місті за його схвалення, були значно страшнішими, ніж того вимагала воєнна потреба. У Мінас-Анорі й Ітілієні пам’ятали про це; відтак Кастамира незлюбили ще сильніше, коли довідалися, що він не дбає про землю й опікується лише флотом, а до того ж має намір перенести королівський престол до Пеларґіра.

Добігав десятий рік Кастамирового правління, коли Ельдакар, дочекавшись слушної пори, надійшов із півночі, ведучи за собою чималу армію та юрби мешканців Каленардону, Анорієну й Ітілієну. У Лебеніні, поблизу Переправ через Еруї, відбулася запекла битва, під час якої було пролито багато найшляхетнішої крові Ґондору. Ельдакар у двобої вбив Кастамира й так помстився за Орнендила; проте Кастамирові сини врятувались і разом із іншими родичами та багатьма моряками довго протримались у Пеларґірі.

Зібравши якнайбільшу військову силу, вони відпливли геть (адже Ельдакар не мав кораблів, аби перекрити їм путь до відступу морем) і облаштувалися в Умбарі. Там повстанці заснували прихисток для ворогів короля та незалежне від корони володіння. Упродовж багатьох людських поколінь Умбар перебував у стані війни з Ґондором, був загрозою для прибережних земель і морської торгівлі загалом. Той край не вдавалось остаточно впокорити аж до Елессарових днів; а терени Південного Ґондору стали спірною територією, на яку претендували і корсари, і Королі».

«Втрата Умбара важко позначилася на Ґондорі не лише через те, що зменшила його володіння на півдні та послабила контроль над людьми з Гараду, а й тому, що саме в Умбарі висадився і принизив Сауронову владність Ар-Фаразôн Золотий — останній Король Нуменору. І хоча згодом у світі трапилося чимало лиха, проте навіть Елендилові послідовники з гордістю згадували про прибуття незчисленного воїнства Ар-Фаразôна з морських просторів до узбережжя, тож на найвищому пагорбі тієї частини суходолу, що заходила якнайдалі в море, над Гаванню було встановлено гінку білу колону як пам’ятний знак про ту подію. За вінець їй правив кулястий кристал, що збирав проміння Сонця та Місяця і сяяв, немов яскрава зоря, що її за ясної погоди було видно аж ген на берегах Ґондору та далеко-далеко у західному морі. І стояла та колона доти, доки після другого повстання Саурона (тоді воно щойно наближалося) Умбар потрапив під владу його прислужників і символ колишнього Сауронового приниження було зруйновано».

Після повернення Ельдакара кров королівського дому й інших домів дунедайнів іще більше перемішалася з кров’ю звичайних людей. Чимало вельмож загинуло під час Родових Чварів, але Ельдакар виявляв прихильність до північан, бо завдяки їхній допомозі він відвоював корону: відтак лави ґондорців поповнили чисельні рованіонці.

Спершу це змішання не підтвердило побоювань і не пришвидшило занепад дунедайнів, однак той занепад невпинно тривав, як і раніше. Без сумніву, понад усе на цей процес мали вплив саме Середзем’я, а також повільне віддалення того часу, коли нуменорцям після повалення Зоряної Землі було вручено дари. Ельдакар дожив до двохсот тридцяти п’ятирічного віку, а королював п’ятдесят вісім літ, десять із яких пробув у вигнанні.

Друге — і найбільше — лихо спіткало Ґондор під час правління двадцять шостого короля, Телемнара, чий батько Мінардил, син Ельдакара, загинув у Пеларґірі від рук корсарів Умбара (їх очолювали Анґамайте і Санґаг’яндо — правнуки Кастамира). Невдовзі після того на крилах темних вітрів зі Сходу примчав смертоносний мор. Король і всі його діти вимерли, як і безліч ґондорців, особливо мешканців Осґіліата. Тоді втома та нечисленність змусили людей на кордонах Мордору послабити пильність, і фортеця, що стояла на сторожі підступів туди, спорожніла.

Згодом люди помітили, що одночасно з усім згаданим Тінь, яка лягла на Зеленолісся, подовжилася і в тому краю з’являлося багато нових потвор, — то були ознаки, що Саурон готується знов заявити про себе у світі. Щоправда, вороги Ґондору також ослабли, — інакше вони б захопили його у дні слабкості; проте Саурон умів чекати, й, імовірно, він понад усе прагнув, аби ожив Мордор.

Коли Король Телемнар помер, Біле Дерево Мінас-Анора всохло і теж померло. Проте Тарондор, його небіж, який зійшов на трон після нього, висадив один саджанець у своїй цитаделі. Саме він переніс Королівський дім до Мінас-Анора на постійне перебування, бо Осґіліат на ту пору почасти знелюднів і почав руйнуватися. Дуже небагато тих, хто втік од чуми до Ітілієну чи до західних долин, бажали повернутися.

Тарондор, посівши престол замолоду, правив найдовше з усіх Королів Ґондору, та зумів хіба що переобладнувати своє королівство зсередини, повільно плекаючи його силу. Проте син його, Телумехтар, пам’ятаючи про смерть Мінардила і непокоячись через нахабність корсарів, котрі здійснювали набіги на його узбережжя навіть біля Анфаласу, зібрав військову міць і в 1810 році взяв Умбар приступом. Під час тієї війни загинули останні Кастамирові нащадки, й Умбар знову на короткий час було повернуто під королівську владу. І до свого імені Телумехтар додав титул Умбардакіл. Однак у розпал нових лих, які незабаром спіткали Ґондор, Умбар знову було втрачено: він перейшов до рук людей із Гараду.

А третім лихом став напад колісничників, який виснажив і без того змалілу силу Ґондору: війни з ними тривали майже сотню літ. Колісничники були народом (чи союзом багатьох народів), що прийшов зі Сходу: вони були міцнішими та краще озброєними, ніж усі ті, хто приходив раніше. Мандрували вони на великих підводах, а їхні вожді билися, їдучи в колісницях. Підбурені (як стало зрозуміло згодом) Сауроновими емісарами, вони зненацька напали на Ґондор, і Король Нармакіл II поліг під час битви з ними по той бік Андуїну в 1856 році. Народи східного та південного Рованіону було захоплено в рабство, а кордони Ґондору пересунулися до Андуїну й Емин-Муїлу. [Вважають, що в той самий час Примари Персня знову ввійшли до Мордору.]

Калімехтар, син Нармакіла II, скориставшись повстанням у Рованіоні, помстився за батька, здобувши тріумфальну перемогу над східнянами на Даґорладі в 1899 році, й на деякий час небезпеку вдалося відвернути. У дні правління Арафанта на Півночі й Ондогера, сина Калімехтара, — на Півдні обидва королівства знову, після тривалих мовчанки та відчуження зійшлися на спільну раду. Адже нарешті збагнули, що різноманітними нападами на рештки вцілілих нуменорців керують єдині влада та воля. У той час Арведуї, Арафантів нащадок, одружився із Фірієль, донькою Ондогера (1940 р.). Але королівства не могли надати одне одному допомогу, бо Анґмар поновив атаки на Артедайн, і в той самий час з’явилися численні армії колісничників.

Чимало колісничників у ту пору подалося на південь Мордору й уклало союз із людьми Ханду та Близького Гараду: під час цього навального наступу з півночі й півдня Ґондор опинився на межі знищення. У 1944 році Король Ондогер і обоє його синів: Артамир і Фарамир — полягли у битві на північ од Мораннону, й вороги ринули в Ітілієн. Однак Еарніл, Капітан Південної Армії, здобув величну перемогу в Південному Ітілієні, знищивши те військо Гараду, яке перетнуло Ріку Порос. Поспішивши на північ, він зібрав рештки Північної Армії, що відступала, й раптово атакував головний табір колісничників, котрі саме бенкетували та пиячили, вважаючи, що Ґондор переможено і що їм залишилося тільки захопити здобич. Еарніл розгромив їхній табір, підпалив підводи та змусив недругів покинути Ітілієн, рятуючись безладною втечею. Значна частина тих утікачів загинула в Мертвих Болотах.

«Після смерті Ондогера та його синів Арведуї з Північного Королівства заявив про свої права на корону Ґондору — адже він був прямим нащадком Ісільдура і чоловіком Фірієль, єдиної вцілілої Ондогерової дитини. Проте його претензії відхилили. І сталося це головно через Пелендура, Намісника Короля Ондогера.

Ось якою була відповідь Ради Ґондору:

— Корона та королівська влада в Ґондорі належать винятково спадкоємцям Менельдила, Анаріонового сина, котрому Ісільдур залишив це володіння. У Ґондорі спадкове право переходить лише від батька до сина, і, наскільки нам відомо, в Арнорі діють такі самі закони.

На це Арведуї відказав:

— Елендил мав двох синів, із котрих саме Ісільдур був старшим і прийняв батьків спадок. Нам відомо, що Елендилове ім’я донині стоїть на першому місці в родоводі Королів Ґондору, адже його вважали верховним королем усіх земель дунедайнів. Ще за життя Елендил наділив своїх синів також правом королювати на Півдні; коли ж Елендил загинув, Ісільдур прибув, аби посісти верховний батьків престол, і в такий самий спосіб передав управління Півднем синові свого брата. Проте він не зрікся повноважень короля Ґондору й аж ніяк не мав наміру навіки розполовинити володіння Елендила.

Що більше, в давнину в Нуменорі скіпетр переходив до найстаршої дитини короля, незалежно від її статі. Проте правдою є і те, що цього закону не дотримувались у землях вигнанців, котрі не знали спокою через війни; але таким був закон нашого народу — народу, до котрого ми нині звертаємося, знаючи, що сини Ондогера загинули, не залишивши по собі дітей[31].

Ґондор мовчав. На корону претендував іще й Еарніл — звитяжний капітан із королівського дому; тож зі згоди всіх дунедайнів Ґондору на престол посадили саме його. Він був сином Сіріондила, внуком Калімакіла, сина Аркір’яса, брата Нармакіла II. Арведуї не наполягав на своєму, адже не мав ані влади, ні бажання оскаржувати вибір дунедайнів Ґондору; проте нащадки не забули про його вимогу навіть тоді, коли минув час їхнього королювання. Бо в ту пору наближався занепад Північного Королівства.

Правду кажучи, саме Арведуї, як про те свідчить його ім’я, і був останнім королем. Мовлять, наче це ім’я дав йому при народженні Мальбет Видющий, сказавши його батькові таке:

— Ти наречеш хлопчика Арведуї, бо він стане останнім королем Артедайну. Утім, колись дунедайнам доведеться робити вибір і, якщо вони оберуть того, на котрого покладатимуть найменше надій, тоді твій син змінить імення і правуватиме величним королівством. Якщо ж ні — тоді трапиться чимало бід і проминуть життя багатьох людських поколінь, перш ніж дунедайни піднімуться та об’єднаються знову.

У Ґондорі після Еарніла також правив тільки один король. Можливо, якби корону та скіпетр було об’єднано, то вдалося б утвердити королівську владу та відвернути немало лиха. Утім, Еарніл був мудрий і не поводився зверхньо, хоча більшість ґондорців уважала королівство в Артедайні — навіть із усіма родоводами його володарів — чимось вельми незначущим.

Еарніл вирядив до Арведуї посланців, оголосивши, що, відповідно до законів і потреб Південного Королівства, корону Ґондору отримав він, Еарніл, але, мовляв, „я не забуваю про те, що Арнор належить до королівської родини, і не зрікаюся наших родинних зв’язків, і не бажаю, щоб Елендилові володіння відчужилися одне від одного. У години потреби я надаватиму вам допомогу, на яку тільки буду спроможний“.

Однак до тієї пори, коли Еарніл уже почувався досить упевнено та міг виконати свою обіцянку, збігло чимало води. Король Арафант чинив опір Анґмару з дедалі меншими силами, й Арведуї, змінивши його на престолі, діяв подібно, як він. Та от нарешті, восени 1973 року, до Ґондору прибули гінці з повідомленням, що Артедайн перебуває в жорстокій скруті й що Король-Відьмак готується завдати йому вирішального удару. Тоді Еарніл якнайшвидше вирядив на Північ свого сина Еарнура з флотиліями і такою кількістю воїнів, яку лише міг послати без шкоди для себе. Та вони запізнились. Арведуї загинув, і Король-Відьмак завоював Артедайн іще до того, як Еарнур досяг гаваней Ліндону.

Проте, коли Еарнур прибув до Сірих Гаваней, радість і подив людей та ельфів не мали меж. Кораблі королівського сина були такі величезні і їх було так багато, що для них не знайшлося місця в порту, бо і в Гарлонді, й у Форлонді яблуку ніде було впасти. З тих суден зійшла забезпечена спорядженням і провізією могутня армія, гідна воєн великих королів. Принаймні так здавалося людям Півночі, хоча до них прибула тільки невелика частина цілої військової потуги Ґондору. А найбільше захоплення викликали коні, чимало яких походило з Долин Андуїну, їхні рославі та гарні вершники і горді принци Рованіону.

Відтак Кірдан скликав до себе з Ліндону й Арнору всіх, хто лише міг прийти, й після ретельних приготувань його військо перетнуло Люн і, карбуючи крок, рушило на Північ — мірятися силою з анґмарським Королем-Відьмаком. На ту пору він, як було мовлено, мешкав у Форності, заселивши його лихим народом, який захопив дім і правління королів. Через свою погорду Відьмак не очікував, поки вороги нападуть на твердиню, а вийшов їм назустріч, задумавши скинути їх — як і безліч інших до того — у води Люну.

Проте Воїнство Заходу зітнулося з ворожими силами, спустившись із Пагорбів Вечірніх Сутінків, і затята їхня битва відбулася на рівнині між Ненуялом та Північними Схилами. Війська Анґмару вже й так почали здаватись і відступали в напрямку до Форноста, коли, об’їхавши пагорби, на них із півночі налетіла основна кавалерія Заходу та завдала нищівного удару їхнім лавам. Тоді Король-Відьмак, зібравши серед безладу залишки своїх армій, утік на північ, прагнучи дістатися до власних земель в Анґмарі. Та він не встиг заховатись у Карн-Думі, бо його перехопили вершники Ґондору на чолі з Еарнуром. А в той самий час із Рівендолу виступило військо під проводом ельфійського володаря Ґлорфіндела. Так Анґмар було знищено остаточно, й на захід од Гір не залишилось ані людини, ні орка з того королівства.

Натомість, розповідають, що, коли вони всі вже за гинули, зненацька верхи на чорному коні з’явився сам Король-Відьмак, одягнений у чорні шати й маску. Тих, котрі бачили його, проймав страх; але глибина ненависті підказала Відьмакові, котрий з-посеред недругів — Капітан Ґондору, й він із жахливим кличем помчав просто на нього. Еарнур витримав би удар, але його кінь, злякавшись шаленого нападу, метнувся вбік і відніс його далеко-далеко, перш ніж він зумів упоратися з твариною.

Король-Відьмак засміявся, і кожен, хто чув той сміх, повік його не забуде. Але тоді на білому коні виїхав уперед Ґлорфіндел, і сміх, завмерши на півзвуці, стих, а Король-Відьмак кинувся навтьоки і шугнув у морок. На поле бою спустилася ніч, він зник, і ніхто не побачив куди.

Відтак над’їхав Еарнур, але, вглядаючись у дедалі густішу пітьму, Ґлорфіндел сказав:

— Не переслідуй його! На ці терени він уже не повернеться. Кінець його ще далеко, і не від руки мужа судилося йому загинути.

Слова ці запам’ятали, втім Еарнур гнівався, прагнучи помститися за своє приниження.

Так перестало існувати лихе королівство Анґмар, і відтоді Еарнура, Капітана Ґондору, безмірно зненавидів Король-Відьмак: проте збіжить чимало років, доки про це стане відомо».

Тож, як з’ясувалося згодом, саме в час правління Короля Еарніла до Мордору, втікши з Півночі, прибув Король-Відьмак і зібрав там інших Примар Персня, над котрими він панував. Але вони не покидали меж Мордору аж до 2000 року, коли, вийшовши через Прохід Кіріт-Унґол, узяли в облогу Мінас-Ітіл. 2002 року вони спромоглися його захопити і заволоділи палантиром, що був у вежі. Примари Персня мешкали там, доки тривала Третя Епоха, тож Мінас-Ітіл перетворився на страхітливе місце, яке перейменували на Мінас-Морґул. Немало мешканців Ітілієну полишило його в ту пору.

«Еарнур був схожий на батька своєю звитягою, а от мудрістю — ні. Він мав міцне тіло та запальний дух, але не бажав одружуватися, бо насолоду черпав лиш у битвах та у вправлянні зі зброєю. Еарнур був такий відважний, що ніхто не міг протистояти йому в отих його улюблених збройних змаганнях, але поводився він радше як переможець, а не як капітан чи король, хоч і зберіг тілесну силу та майстерність до більш похилого віку, ніж було звично в ту пору».

Коли у 2043 році Еарнура коронували, Король Мінас-Морґула викликав його на двобій, дражнячи тим, що той не насмілився зітнутися з ним під час битви на Півночі. Проте цього разу Намісник Мардил стримав гнів короля. І Мінас-Анор, ставши з часів Короля Телемнара основним містом королівства та резиденцією королів, набув тоді нової назви — Мінас-Тіріт: місто, що недремно стоїть на варті супроти зла Морґула.

Корона не пробула на голові Еарнура й семи літ, коли Володар Морґула повторив свій виклик, під’юджуючи короля тим, що до боязкого юнацького серця він тепер додав іще і слабкість похилого віку. Тепер уже Мардилові не вдалося погамувати Еарнура: Король у супроводі кількох лицарів під’їхав до брами Мінас-Морґула. Про жодного з тих сміливців потому вже ніхто нічого не чув. У Ґондорі вважали, що зрадливий ворог заманив короля в пастку та що той помер у муках у Мінас-Морґулі. Але тому, що ніхто не міг достеменно засвідчити його смерть, Мардил Удатний, Намісник, багато років правим Ґондором від його імені.

Тож королівських нащадків поменшало. Багато хто з них загинув під час Родових Чвар: відтоді королі стали заздрісними та обережними у ставленні до найближчих родичів. Часто ті, на кого падала підозра, тікали до Умбара і приставали до повстанців; іще інші зрікалися своїх родів і брали за дружин жінок, які не мали і краплі нуменорської крові.

Це і призвело до того, що настав день, коли не виявилося жодного чистокровного претендента на корону чи бодай такого, чиї права на неї ні в кого не викликали би застережень. Усіх лякав спомин про Родові Чвари, всі розуміли, що коли щось подібне трапиться знову, Ґондор загине. Відтак збігали роки, Ґондором продовжував правити Намісник, а Елендилова корона покоїлась у руках Короля Еарніла в Оселях Мертвих — там, де її залишив Еарнур.

Намісники

Дім Намісників називали Домом Гуріна: вони-бо походили від Намісника Короля Мінардила (1621-1634) — Гуріна з Емин-Арнену, мужа з високого нуменорського роду. Згодом королі завжди обирали своїх намісників із-поміж його нащадків; а після правління Пелендура титул Намісника почали передавати у спадок од батька до сина чи до найближчого родича, як і титул Короля.

Утім, кожен новий Намісник починав службу з обітниці «тримати жезл і правити іменем короля аж до його повернення». Та незабаром ці слова перетворилися на банальну данину традиції, тож на них мало зважали, адже Намісники перебрали на себе всі королівські повноваження. Проте чимало ґондорців і далі вірило, що король справді колись повернеться, а декотрі пригадували стародавню династію Півночі, яка, за чутками, все ще існувала десь, прихована від цікавих очей. Проте Намісники-Правителі не заохочували до таких роздумувань.

Але, попри все, Намісники ніколи не сідали на старовинний трон, не надягали корони та не брали до рук скіпетра. На знак своєї шляхетної служби вони мали тільки білий жезл, і їхній стяг також був білий, без жодних зображень, тоді як королівське знамено було чорне, з білим квітучим деревом і сімома зорями понад ним.

Після Мардила Воронве, якого визнали першим у династії, були ще двадцять чотири Намісники-Правителі Ґондору, а двадцять шостим, і останнім із них, став Денетор II. Попервах дні їхнього правління минали спокійно, бо саме настав час Сторожкого Миру, коли Саурон поступився силі Білої Ради, а Примари Персня переховувались у Долині Морґул. Але, починаючи з днів Денетора 1, усі зрозуміли, що цілковитому миру не бувати ніколи, і навіть якщо на кордонах Ґондору не відбувалося значних сутичок чи не тривала відкрита війна, над ними однаково тяжіла незмінна небезпека.

В останні роки правління Денетора І з Мордору вперше виступило плем’я уруків — надзвичайно сильних чорних орків, — і у 2475 році вони сплюндрували Ітілієп та захопили Осґіліат. Син Денетора, Боромир (на його честь згодом було наречено Боромира, одного з Дев’яти Мандрівників), завдав їм поразки та відвоював Ітілієн; однак Осґіліат було зруйновано остаточно, а його величний камінний міст запався. Жоден народ уже не жив там. Боромир був могутнім капітаном, котрого боявся сам Король-Відьмак. Він був шляхетний і гарний з лиця, воїн, сильний і духом, і тілом, але під час війни зазнай морґульської рани, яка вкоротила йому вік: біль ізсушив лицаря, й він помер через дванадцять років після батькової смерті.

Опісля почалося тривале правління Кіріона. Він бун пильний і обережний, але влада та можливості Ґондору змаліли, тож йому зоставалося хіба що захищати кордони королівства від ворогів (чи від тієї сили, що ними верховодила) та від їхніх ретельно спланованих нападів, яким годі було перешкодити. Корсари напосіли на його узбережжя, та найбільша небезпека загрожувала Кіріонові з півночі. На ту пору в розлогих землях Рованіону, між Морок-лісом і Бистрицею, замешкав лютий народ, що цілковито перебував під владою тіні Дол-Ґульдура. Ті люди часто, просуваючись лісом, здійснювали розбійницькі набіги, і долина Андуїну на південь од Ірисової Ріки зазнала великого спустошення. Цих бальхотів дедалі більшало — до них долучалися споріднені племена зі сходу, — а народ Каленардону занепадав. Але Кіріон твердо поклав собі втримати лінію Андуїну.

«Передбачаючи шалений наступ ворогів, Кіріон послав на північ по допомогу, та було вже надто пізно. Того року (2510) бальхоти, збудувавши багато великих човнів і плотів на східних берегах Андуїну, зібралися на Ріці й розбили захисників Ґондору. А ту армію, що надходила з півдня, відрізали від решти сил і змусили відступити на північ через Лім’яру, де на неї зненацька наскочила зграя орків із Гір і притисла її до берегів Андуїну. Тоді з півночі прийшла несподівана підмога: в Ґондорі вперше залунали сурми рогіримів. То наспів Еорл Юний зі своїми вершниками і розгромив недругів, знищивши всіх до останнього на полях Каленардону. За це Кіріон подарував ту землю Еорлові, а той натомість присягнув Кіріонові Клятвою Еорла, у якій ішлося про дружню підтримку Ґондору в разі скрути чи в разі вимоги його Володарів».

У дні Берена, дев’ятнадцятого Намісника, над Ґондором нависла ще грізніша небезпека. На його узбережжя насувалися могутньою силою три величезні довго споряджувані флоти з Умбару та Гараду: вороги висаджувались у багатьох місцях, починаючи аж із далекої півночі — десь поблизу гирла Ісену. У той самий час рогірими відбивали напад із заходу та сходу, проте їхню землю було захоплено, а самих їх витіснено в долини Білих Гір. Того року (2758) холодом і густими снігопадами, принесеними з Півночі та зі Сходу, розпочалася Довга Зима, яка тривала майже п’ять повних місяців. Під час тієї війни загинули Гельм із Рогану та обидва його сини; в Еріадорі й у Рогані панували злигодні та смерть. А от у Ґондорі, на південь од гір, ситуація була трохи ліпша, і ще до початку весни Береґонд, Беренів син, спромігся подолати завойовників і негайно спорядив поміч до Рогану. Береґонд був найвеличнішим капітаном Ґондору з часів Боромира, і, коли (2763) він посів батьків престол, Ґондор почав відновлювати колишню силу. Проте рани, яких зазнав Роган, загоювалися повільно. Тому Берен і виявив гостинність до Сарумана, віддавши йому ключі від Ортанка, і, починаючи з того року (2759), Саруман мешкав в Ісенґарді.

У Береґондові дні (2793-2799) в Імлистих Горах тривала Війна Гномів і Орків, однак про неї на півдні було відомо лише з чуток, доки орки, тікаючи з Нандугіріона, спробували перетнути Роган і облаштуватись у Білих Горах. Чимало літ у долинах точилася боротьба, перш ніж цю небезпеку було остаточно подолано.

Коли помер Белектор II, двадцять перший Намісник, то з ним померло й Біле Дерево Мінас-Тіріта, яке, проте, не спромігшись відшукати жодного його саджанця, залишили стояти «до повернення Короля».

У дні Туріна II вороги Ґондору знову заворушились; адже Саурон укотре зріс на силі й уже наближався день його повстання. Ціле населення Ітілієну — крім найбільш витривалих його мешканців, — рятуючись од навали мордорських орків, покинуло той край і перебралося через Андуїн на захід. Саме Турін збудував в Ітілієні таємні сховки для своїх солдатів, і його вартові найдовше протримались у Геннет-Аннуні. А ще, щоби захистити Анорієн, він укріпив острів Кайр-Андрос[32]. Однак основна небезпека загрожувала йому з півдня: гарадрими зайняли Південний Ґондор, а вздовж Поросу безугавно точилася боротьба. Коли Ітілієн захлинався від навали завойовників, Король Фольквайн Роганський дотримав Клятви Еорла і сплатив його борг за Береґондову допомогу, пославши чимало своїх людей до Ґондору. З їхньою допомогою Турін переміг при переправі через Порос; але в тій битві загинули обоє Фольквайнових синів. Вершники поховали їх згідно зі звичаями свого народу, поклавши загиблих в одну могилу, бо вони були близнюками. Довго простояв той курган — Гауд-ін-Ґванур — високо на березі ріки, й вороги Ґондору боялися проходити повз нього.

Туріна змінив на престолі Турґон, але про час його правління згадують головно лише те, що за два роки до його смерті знову з’явився Саурон, і показався відкрито, і вступив у Мордор, який довго готували до його появи. Тоді було наново зведено Барад-дŷр, і в Судній Горі спалахнув вогонь, і останні мешканці Ітілієну втекли звідти далеко-далеко. А після Турґонової смерті Саруман привласнив Ісенґард і укріпив його.

«Ектеліон II, син Турґона, був мудрим володарем. Скориставшись тією силою, яку залишив йому в спадок його попередник, він узявся зміцнювати своє володіння, щоби захиститися від нападу з боку Мордору. Намісник закликав усіх достойних підданців, близьких і далеких, ставати до нього на службу; а тим, хто показував себе як особливо гідний довіри, він дарував титули та нагороди. Чимало з того, що зробили в той час, було здійснено за порадою та при підтримці величного капітана, котрого Ектеліон любив понад усіх. Ґондорці називали капітана Торонґілом, Орлом зі Зорі, бо був то чоловік спритний і гострозорий: однак ніхто не знав ані його справжнього імені, ні того, в якому краю він народився. До Ектеліона він прийшов із Рогану, де раніше служив Королю Тенґелові, хоч і не належав до рогіримів. Капітан той був в очах людей неперевершеним командиром на суходолі та на морі, проте пішов у морок, із якого вийшов, перш ніж Ектеліонові дні добігли кінця.

Торонґіл часто переконував Ектеліона, що сила повстанців в Умбарі є значною загрозою для Ґондору та небезпекою для його південних феодів, яка може виявитися смертельною, якщо Саурон розпочне відкриту війну. Тож капітан, домігшись нарешті дозволу Намісника, зібрав невеликий флот і поночі, нежданий, дістався до Умбару, спалив там дуже багато корсарських кораблів і під час битви на причалах власноручно переміг Капітана Гавані, а потому повів свій флот назад, зазнавши якнайменших утрат. Однак після повернення до Пеларґіра Торонґіл, здивувавши та прикро вразивши своїх людей, не поїхав до Мінас-Тіріта, де на нього чекала би гучна слава.

Натомість він передав Ектеліонові прощальне послання, де було сказано: „Нині, володарю, кличуть мене до звитяги інші завдання, тож мине чимало часу та чимало небезпек буде подолано, перш ніж я повернуся до Ґондору, якщо так велітиме мені доля“. І хоча ніхто не знав, ані що за завдання постали перед ним, ані на чий поклик він відгукується, проте всі люди знали, куди пішов величний капітан. Бо він узяв човна і переправився через Андуїн, а там попрощався зі своїми соратниками й пішов далі сам-один; і коли Торонґіла бачили востаннє, обличчя його було звернено до Гір Тіні.

Відхід Намісникового радника спричинив збентеження в Місті, всі вважали це величезною втратою, і тільки Денетор — Ектеліонів син, котрий на ту пору досягнув уже цілком зрілого віку, щоби посісти престол Намісника, що він і зробив через чотири роки після батькової смерті, — вважав інакше.

Денетор II був мужем гордим, високим, відважним і нагадував короля більше, ніж будь-хто інший у Ґондорі за багато людських поколінь; а ще він був мудрим, далекоглядним і вельми вченим. Правду кажучи, Денетор так нагадував Торонґіла, наче був його близьким родичем, але все-таки в людських серцях і у батьковому ставленні він посідав лише друге місце, поступаючись чужинцеві. У той час багато хто думав, що Торонґіл пішов, аби той, хто був йому рівнею, не став його паном, хоча насправді сам Торонґіл ніколи не прагнув вивищитися над Денетором і вважав себе ніким іншим, як тільки слугою його батька. Лише в одному різнилися їхні поради Намісникові: Торонґіл часто застерігав Ектеліона не покладатися на Сарумана Білого в Ісенґарді, а натомість виявити гостинність до Ґандальфа Сірого. Та Денетор і Ґандальф не почували приязні один до одного й по завершенні Ектеліонових днів правління Сірого Пілігрима не вельми охоче вітали в Мінас-Тіріті. Тому згодом, коли все стало явним, багато хто припустив, що Денетор, маючи гострий розум і бачачи далі та глибше, ніж його сучасники, відгадав, ким насправді був отой чужинець Торонґіл, і підозрював, що він разом із Мітрандіром задумав скинути його з престолу.

Ставши Намісником (2984), Денетор проявив себе як правитель владолюбний тож усіма справами він керував сам. Мало говорив, вислуховував поради, та чинив по-своєму. Одружився пізно (2976), взявши за дружину Фіндуїлас, доньку Адрагіла з Дол-Амрота. То була панна незрівнянної вроди, з лагідним серцем: але не минуло і дванадцяти років їхнього подружнього життя, як вона померла. Денетор любив її — по-своєму, та сильніше, ніж будь-кого іншого, за винятком старшого сина, котрого вона йому народила. Проте людям здавалося, що Фіндуїлас зів’яла в місті, яке пильно охороняли, наче та квітка, зрощена на землі приморських долин і висаджена на голій скелі. Тінь зі сходу сповнювала її жахом, і вона щоразу звертала погляд на південь — до моря, за яким сумувала.

Після смерті дружини Денетор став іще похмурішим і більш мовчазним. Він довго сидів на самоті у своїй вежі, поринувши у глибоку задуму, переконаний, що наступ Мордору випаде на його долю. Згодом дехто припускав, що, потребуючи знання та водночас залишаючись гордим і покладаючись на силу власної волі, Денетор наважився зазирнути в палантир Білої Вежі. Жоден інший Намісник і навіть королі Еарніл та Еарнур не насмілювалися на таке після загибелі Мінас-Ітіла, коли Ісільдурів палантир потрапив до рук Ворога: бо Камінь Мінас-Тіріта — палантир Анаріона — перебував у гармонії з тим, яким заволодів Саурон.

Саме так здобув Денетор подиву гідне знання про те, що відбувається в його володінні та далеко поза його межами, і це знання вражало людей; але він купив його дорогою ціною, адже боротьба зі Сауроновою волею передчасно зістарила зухвальця. Відтак Денеторова гордість невпинно зростала, а разом із нею і відчай, тож згодом він почав убачати в усіх вчинках того часу тільки боротьбу між Володарем Білої Вежі та Володарем Барад-дŷра і перестав довіряти будь-кому, хто чинив опір Сауронові, та не перебував на службі в самого Денетора.

Наближався час Війни за Перстень, і Денеторові сини змужніли. Боромир, на п’ять років старший за свого брата, був батьковим улюбленцем, — і лицем, і гордістю він дуже нагадував батька, та в усьому іншому мав із ним мало спільного. Боромир найбільше успадкував од давньої породи Короля Еарнура: не бажав одружуватися, бо любив тільки зброю; був безстрашним і дужим, але до знань не прагнув, і цікавили його тільки легенди про давні битви. Фарамир, молодший, був схожий на брата ззовні, та не за духом. Він, як і батько, легко розгадував серця людей, однак те, що він відчитував там, спонукало його радше до жалю, ніж до зневаги. Цей юнак був лагідним у поводженні, тягнувся до знань і до музики, й через те на ту пору багато хто вважав, що хоробрістю він поступається Боромирові. Насправді ж брати різнилися хіба тим, що молодший не любив безпідставно зайвий раз ризикувати заради слави. Фарамир радо вітав Ґандальфа, коли тому випадало іноді бувати в Місті, а ще якомога старанніше вчився в нього мудрості: цим, як і багато чим іншим, він накликав на себе батькову неласку.

Попри те, брати щиро любили один одного, і так повелося ще з дитинства, коли Боромир був помічником і захисником Фарамира. Відтоді між ними не постало ні заздрості, ні суперництва — ні через батькову прихильність, ані через людську похвалу. Фарамирові здавалося, що жоден ґондорець не зрівняється з Боромиром, спадкоємцем Денетора, Капітаном Білої Вежі, й Боромир думав так само. Та випробування довели цілком інше. Але ж про те, що трапилося з ними трьома під час Війни за Перстень, чимало сказано деінде. Опісля Війни дні Правління Намісників добігли кінця, адже повернувся спадкоємець Ісільдура й Анаріона, династію королів було відновлено і стяг із Білим Деревом знову замайорів над Вежею Ектеліона».

v Тут наведено частину сказання про Араґорна й Арвен

«Арадор був прадідом Короля. Син його, Араторн, палко прагнув одружитися з Ґільрен Прекрасною, донькою Діргела, який сам був Аранартовим нащадком. Діргел виступив проти цього шлюбу, бо Ґільрен була ще юною та не досягла того віку, коли жінки дунедайнів зазвичай виходили заміж.

— Авжеж, — сказав він, — Араторн — чоловік суворий та зрілий і стане на чолі своїх людей раніше, ніж вони того сподіваються; проте, незважаючи на це, серце моє віщує, що житиме він недовго.

Однак Іворвен, його дружина, котра також була провидицею, відповіла:

— Тоді слід поквапитися! Дні темнішають перед бурею, величні події грядуть. Якщо ці двоє поберуться зараз, то для нашого народу, можливо, народиться надія, а якщо ні — то їй не судилося збутися, доки триватиме ця епоха.

І сталося так, що, коли Араторн і Ґільрен прожили у шлюбі тільки один рік, Арадора викрали гірські тролі з Холодногорів, що на північ од Рівендолу, й убили: тож Аратор став Проводирем Дунедайнів. Наступного року Ґільрен народила йому сина, і нарекли вони його Араґорном. Але Араґорнові виповнилося щойно два роки, коли Араторн разом із Ельрондовими синами виїхав на битву супроти орків і загинув од орківської стріли, яка поцілила йому в око: так збулося віщування, бо він і справді прожив недовго як на вік дунедайнів, адже мав тільки шістдесят літ.

Потім Араґорна, який був тепер Ісільдуровим Спадкоємцем, а також його матір забрали в дім Ельронда, й Ельронд замінив хлопчикові батька і полюбив його, наче рідного сина. От лише називали малого Естель, що означає „надія“, а справжні його ім’я та родовід тримали в таємниці — за Ельрондовим наказом: бо Мудрі вже тоді знали, що Ворог розшукує Ісільдурового Спадкоємця, якщо той іще топче ряст на землі.

Коли Естелеві виповнилося двадцять, одного разу він повернувся до Рівендолу після славетних діянь у товаристві Ельрондових синів, і Ельронд подивився на нього і звеселився, бо побачив, що юнак гарний і шляхетний і що змужніє він рано, хоча тілом та духом іще зростатиме і зростатиме. Відтак того дня Ельронд назвав його справжнім ім’ям, і розповів йому, хто він є та чий син, і показав йому родинні реліквії його дому.

— Ось перстень Барагіра, — сказав він, — давній знак наших родинних зв’язків; ось також уламки Нарсіла. Ним ти ще можеш здійснити чимало славетних діянь, я-бо передрікаю, що тривалість життя твого буде більшою за відміряну людям, якщо з тобою не трапиться лиха та якщо ти здолаєш випробування. Тільки випробовування те буде важке і довге. Скіпетр Аннумінаса залишиться у мене, бо тобі ще потрібно його заслужити.

Наступного дня о порі заходу сонця Араґорн сам-один походжав лісом, і серце його піднеслось, і він співав, бо його переповнювала надія, а світ здавався йому прекрасним. Аж раптом, співаючи, юнак помітив діву, котра ступала зеленим моріжком поміж білих стовбурів беріз; і спинився, вражений, гадаючи, що він забрів у сон чи, може, отримав дар ельфійських менестрелів, котрі вміли влаштувати так, аби те, про що вони співали, поставло перед очима слухачів.

Бо співав Араґорн ту частину „Балади про Лутієн“, у якій розповідається про зустріч Лутієн і Берена в лісі Нельдорет. І — о диво! — ось Лутієн ішла перед його очима в Рівендолі, вбрана у срібно-блакитний плащ, прекрасна, мов сутінки в Ельфійському Домі: волосся її розкуйовдив раптовий вітер, а чоло прикрашали коштовності, які сяяли, неначе зорі.

Якусь мить Араґорн мовчки придивлявся до неї, а потому, злякавшись, що вона промине його й він уже ніколи її не побачить, окликнув діву, гукнувши: „Тінувіель! Тінувіель!“ — як і Берен колись у Прадавні Часи.

Тоді вона обернулася, й усміхнулась, і сказала:

— Хто ти? І чому кличеш мене цим ім’ям?

І він відповів:

— Бо я вважаю, що ти справді Лутієн Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, то дуже на неї подібна.

— Так багато хто каже, — поважно відповіла діва. — Проте це її ім’я, а не моє. Утім, можливо, судьба моя та її судьба не такі вже й різні. Але хто ж ти?

— Естелем називали мене, — відказав він, — але насправді я Араґорн, Араторнів син, Ісільдурів Спадкоємець, Володар Дунедайнів, — і, кажучи це, юнак відчув, що високий його рід, належністю до якого так пишалося його серце, мало важив і не означав нічого порівняно з її гідністю і привабою.

Та діва всміхнулася весело і сказала:

— Тоді ми доводимось одне одному далекою родиною. Адже я Арвен, Ельрондова донька, а ще мене називають Ундоміель.

— Нерідко буває так, — мовив Араґорн, — що в часи небезпек люди ховають найбільші скарби. І все-таки Ельронд і твої брати здивували мене, бо, хоч я і жив у цім домі з дитинства, про тебе не чув ані слова. Як же це так, що раніше ми не зустрічались? Адже батько не тримав тебе замкненою в королівській скарбниці?

— Ні, — відказала вона і звела погляд на Гори, що височіли на сході. — Тривалий час я мешкала у краю материного роду, в далекому Лотлорієні, й лише нещодавно повернулася, щоби знову навідати батька. Уже багато літ не гуляла я Імладрісом.

Тоді Араґорн здивувався, бо вона здалася йому лише трохи старшою за нього, а він прожив у Середземні не дуже багато років. Але Арвен зазирнула в його очі й сказала:

— Не дивуйся! Адже Ельрондових дітей наділено життям ельдарів.

Араґорн був приголомшений: він-бо угледів у її очах ельфійське світло та правічну мудрість і відтоді покохав Арвен Ундоміель, доньку Ельронда.

Наступними днями Араґорн був вельми неговіркий, і мати його збагнула, що з ним коїться щось дивне, й, урешті, він поступився перед зливою її запитань і розповів про ту зустріч у сутінках поміж дерев.

— Сину мій, — мовила Ґільрен, — висока мета твоя навіть як для нащадка багатьох королів. Адже панна ця — найшляхетніша та найвродливіша з усіх, котрі нині ходять по землі. А смертному не годиться брати шлюб із ельфородною.

— Та ж і в мені тече трохи ельфійської крові, — сказав Араґорн, — якщо правдивим є той переказ про моїх прабатьків, якого мене навчали.

— Переказ правдивий, — відповіла Ґільрен, — однак те, про що в ньому йдеться, відбувалося дуже давно, в іншу епоху цього світу, коли рід наш іще не занепав. Тому я боюсь, адже без прихильності Господаря Ельронда Ісільдурові Нащадки згинуть. А в цій справі, гадаю, доброї Ельрондової волі тобі не здобути.

— Тоді гіркими будуть дні мої, одинцем блукатиму я в нетрях, — сказав Араґорн.

— Атож, такою буде доля твоя, — мовила Ґільрен; і, хоча вона й володіла певним даром передбачення, властивим її народові, не сказала синові нічого з того, що передбачила, та ні з ким не говорила про те, що він розповів їй.

Однак Ельронд бачив багато речей і читав у багатьох серцях. Отож, одного дня на схилі року він закликав Араґорна до свого покою та мовив:

— Араґорне, Араторнів сину, Володарю Дунедайнів, послухай мене! Тебе чекає велична судьба: ти або вознесешся понад висоти, яких досягав будь-хто з твоїх прабатьків із часів Елендила, або ж зірвешся в темряву, забравши зі собою все, що залишилося від роду твого. Перед тобою стелиться багато літ випробувань. Ти не знайдеш дружини і жодної жінки не прив’яжеш до себе обітницею, поки не доведеш, що ти цього гідний.

Після цих слів Араґорн стривожився і сказав:

— Невже моя матір щось розповіла тобі?

— Ні, звісно, — відказав Ельронд. — Очі твої зрадили тебе. Та йдеться не лише про мою доньку. До певного часу ти не заручишся з жодним людським дитям. А щодо Арвен Прекрасної, Володарки Імладріса та Лорієну, Вечорової Зорі її народу, то рід її величніший, аніж твій, і вона вже так довго прожила на світі, що ти поруч із нею тільки гінкий паросток поряд із юною березою, яка бачила багато літ. Вона надто високо стоїть над тобою. Так, гадаю, здається і їй самій. Але навіть якби було інакше і серце моєї доньки потяглося до тебе, то мене однаково гнітила би відведена нам судьба.

— Що ж то за судьба? — запитав Араґорн.

— Ось яка вона: доки я мешкатиму тут, Арвен житиме юна, як усі ельдари, — відповів Ельронд, — а коли я відпливу, моя донька попливе зі мною, якщо таким буде її вибір.

— Розумію, — сказав Араґорн, — я-бо звернув погляд на скарб не менш дорогий, аніж Тінґолів, що його колись зажадав собі Берен. Така моя доля.

Тоді раптом на нього зійшло прозріння, властиве його народові, й він мовив:

— Але ж Господарю Ельронде! Роки вашого перебування тут уже добігають кінця, і невдовзі діти ваші постануть перед вибором: попрощатись або з вами, або зі Середзем’ям.

— Правда твоя, — сказав Ельронд. — Невдовзі — за нашим часовідліком, хоча людських років збіжить за той період чимало, — так і буде. Та перед Арвен, моєю улюбленицею, вибір не стоятиме, якщо ти, Араґорне, Араторнів сину, не станеш між нами і не спричиниш для одного з нас: для мене чи для себе — гіркої розлуки поза межею світу. Наразі ти ще не відаєш, чого прагнеш од мене.

Він зітхнув і по короткій миті, печально глянувши на юнака, продовжив:

— Роки принесуть те, що мають принести. Ми не згадуватимемо про це, доки чимало їх збіжить. Дні темнішають, і багато зла жде нас попереду.

Тоді Араґорн по-синівському попрощався з Ельрондом, а наступного дня поклонився матері та розпрощався з цілим Ельрондовим домом і з Арвен, а сам подався у нетрі. Майже тридцять років трудився він там, додаючи свою лепту до борні зі Сауроном; потоваришував із Ґандальфом Мудрим і перебрав од нього багато знань. Разом із Ґандальфом здійснив він не одну небезпечну подорож, але з плином років Араґорн дедалі частіше мандрував сам. Важкими та довгими були його шляхи, він став похмурим на вигляд, і лише зрідка на його вустах з’являлася посмішка; проте людям Араґорн здавався гідним пошани, як король у вигнанні, коли не приховував своєї справжньої натури. А мандрував він, ховаючись під різними масками, і здобув славу під різними іменами. Служив він у війську рогіримів і бився на боці Володаря Ґондору на суходолі та на морі. Проте якось у час перемоги Араґорн зник, і люди Заходу не знали про нього нічого, бо пішов він одинцем далеко на Схід і глибоко на Південь, досліджуючи серця людей — лихих і добрих — та розкриваючи змови й підступи Сауронових поплічників.

Отак спадкоємець Ісільдура став, зрештою, найвитривалішим серед сущих людей, вправним у всіх їхніх ремеслах і просвіченим у знаннях, але був значніший за них, адже володів ельфійською мудрістю, а в очах його пломеніло світло, яке, коли воно вже запалювалося, мало хто міг витримати. Араґорнове обличчя було сумним і суворим, бо на ньому лежав відбиток судьби, та у глибинах його серця завжди жевріла надія, що іноді породжувала веселощі, як-от камінь породжує джерело.

І коли Араґорнові було сорок і дев’ять років, він від вернувся від небезпек на темних підступах до Мордору, де тепер знову господарював Саурон, плодячи зло. Ісільдурів спадкоємець втомився і хотів піти до Рівендолу, щоби перепочити там бодай трохи перед мандрівкою в далекі країни; і на шляху туди він наблизився до кордонів Лорієну, й Володарка Ґаладріель пустила його на терени заповітної землі.

Араґорн не знав, що Арвен теж була там, знову на певний час оселившись із материним народом. Вона ледве чи й змінилася, бо смертні роки обминали її, проте обличчя її посуворішало, а сміх ельфійської діви чули тепер нечасто. Тим часом Араґорн саме досяг розквіту розуму й тіла, і Ґаладріель наказала йому скинути зношений одяг, і вбрала його у срібно-білі шати й у плащ сірої ельфійської барви, і дала діадему зі сяйливою коштовністю на чоло. Тоді він постав кращим за будь-якого людського короля і радше нагадував ельфійського володаря з Островів Заходу. І ото вперше Арвен угледіла його після довгої розлуки, і, коли він ішов, наближаючись до неї, попід деревами Карас-Ґаладона, увитий золотими квітками, вона зробила свій вибір, і судьбу її було визначено.

Згодом вони аж чверть року гуляли разом луками Лотлорієну, доки настав час йому вирушати в дорогу. Тож увечері Середліття Араґорн, Араторнів син, і Арвен, донька Ельронда, піднялися на прегарний пагорб Керін-Амрот, що стояв посеред тієї землі, й ішли вони босі по невмирущих травах, і до ніг їм хилилися еланор та ніфредил. Там, на тому пагорбі, вони подивилися на схід — на Тінь, і на захід — на Сутінки, і промовили клятву, і звеселились.

І Арвен сказала:

— Тінь темна, проте серце моє радіє, бо тобі, Естелю, судилося бути серед великих, чия відвага знищить її.

Та Араґорн відповів:

— На жаль! Я не можу передбачити цього, і те, як воно відбудеться, теж приховано від мене. Проте надія твоя дає і мені надію. І Тінь я цілком відкидаю. Та, панно, і Сутінки не для мене, адже я смертний; тож якщо ти, Вечорова Зоре, пристанеш до мене, муситимеш також зректися Сутінків.

І стояла вона непорушно, мов біле дерево, дивлячись на Захід, і нарешті мовила:

— Я пристану до тебе, Дунадане, й відвернуся від Сутінків. А все-таки там лежить земля мого народу, там сподіваний дім усіх моїх родичів.

Адже Арвен дуже любила батька.

Коли Ельронд дізнався про вибір своєї доньки, він промовчав, хоча серце його тужило і нелегко було йому прийняти судьбу, яка віддавна його лякала. Та коли Араґорн знову прийшов до Рівендолу, Ельронд покликав його до себе і сказав:

— Сину мій, надходять роки, коли надія змарніє, а що буде після них — я не можу побачити. Тепер між нами пролягла тінь. Можливо, так було призначено, щоби через мою втрату відновилося королювання людей. Тому, хоч я і люблю тебе, кажу тобі: Арвен Ундоміель не знехтує гідністю свого життя заради меншої цілі. Вона не стане нареченою жодного чоловіка, нижчого за становищем, аніж Король Ґондору й Арнору. Бо тоді мені навіть наша перемога принесе лише смуток і розлуку, а тобі — радість надії лиш на певний час. На жаль, сину мій! Боюся я, що Судьба Людей, урешті-решт, може здатись Арвен занадто важкою.

Опісля ця розмова ніби продовжувала розділяти Ельронда й Араґорна, хоча вони вже не говорили про майбуття; а згодом Араґорн знову повернувся до небезпек і трудів. А тим часом, поки світ темнів і страх спадав на Середзем’я, бо Саурон зростав на силі й Барад-дŷр дедалі вищав і міцнішав, Арвен залишалась у Рівендолі й, коли Араґорн блукав світами, стежила за ним подумки: плекаючи надію, вона виготовила для нього величний і гідний короля штандарт — такий, якого не побоїться розгорнути лише той, хто заявляє про своє право влади над нуменорцями та право на спадок Елендила.

Збігло кілька літ, Ґільрен попрощалася з Ельрондом, і повернулася до свого народу в Еріадорі, й жила там самотньо: нечасто випадало їй знову побачити сина, бо він багато років провів у далеких краях. Але одного разу, коли Араґорн повернувся на Північ, він прийшов до матері, й у час чергового розставання вона сказала йому:

— Це — останнє наше прощання, Естелю, сину мій. Турботи зістарили мене, як і будь-кого з нижчих людей: і тепер, коли темрява нашого часу, що збирається над Середзем’ям, підступає чимраз ближче, я не маю снаги зустрітися з нею. Невдовзі я звідси піду.

Араґорн спробував її розрадити, сказавши:

— Однак по той бік темряви може бути світло, і якщо це так, то я хотів би, щоби ти його побачила і зраділа.

Та Ґільрен відповіла тільки таким лінодом:

Онен і-Естель Едайн, у-хебін естель анім[33].

І Араґорн пішов геть із важким серцем. А Ґільрен померла перед наступною весною.

Тож наближалися роки Війни за Перстень, про яку більше розказано деінде: як було відкрито світові несподівані засоби для знищення Саурона та як сподівання без надії таки збулось. І сталося так, що в годину поразки Араґорн надійшов із моря, розгорнувши штандарт Арвен під час битви на Пеленнорських полях, і того дня його вперше вітали як короля. Тож урешті, коли з усім уже було покінчено, Араґорн посів спадок своїх прабатьків, отримав корону Ґондору та скіпетр Арнору й у час Середліття року Падіння Саурона взяв за руку Арвен Ундоміель і одружився з нею в місті Королів.

Відтак Третя Епоха завершилася перемогою та надією; проте чи не найболючішим із усіх страждань тієї Епохи було розставання Ельронда й Арвен, адже їх розділяли Море та судьба, незмінна навіть після кінця світу. Коли Величного Персня не стало, а Три Персні втратили свою силу, тоді Ельронд нарешті стомився і покинув Середзем’я, щоби ніколи вже не повернутись. Арвен же перетворилася на смертну жінку, та жереб її був таким, що померти їй судилося тільки тоді, коли вона втратить усе, що здобула.

Як Королева Ельфів і Людей, прожила вона з Араґорном сто двадцять років у славі великій та у блаженстві; проте врешті її Король відчув, що наближається старість і що тривалість днів його життя добігає кінця, хоч і якими довгими вони були. Тоді Араґорн сказав Арвен:

— Ось, нарешті, Володарко, моя Вечорова Зоре, найпрекрасніша у світі й найкоханіша, світ мій згасає. О, так! Ми набували, і ми витрачали, а тепер надходить пора розплати.

Арвен добре знала, до чого він хилить, і давно передбачила це, та все одно горе здолало її.

— Невже ти, Володарю, хочеш дочасно покинути твій народ, що живе за словом твоїм? — спитала вона.

— Не дочасно, — відказав він. — Адже якщо я не відійду тепер, то незабаром змушений буду відійти всупереч власній волі. Та й син наш, Ельдаріон, уже цілком готовий стати королем.

Відтак, діставшись до Усипальниці Королів на Мовчазній Вулиці, Араґорн уклався на довге ложе, давно приготоване для нього. На ньому він попрощався з Ельдаріоном і віддав у його руки крилату корону Ґондору та скіпетр Арнору, і тоді всі вийшли, крім Арвен, і вона стояла біля ложа його, самотня. І, попри мудрість свою та шляхетний родовід, вона не стрималась і благала його залишитися хоч на трохи. Дні життя ще не втомили її, тож Арвен пила тепер гіркоту смертності, яку вона обрала для себе.

— Володарко Ундоміель, — сказав Араґорн, — година ця справді тяжка, проте зачато її було ще того дня, коли ми зустрілися під білими березами в Ельрондовім саду, де нині вже ніхто не гуляє. А на пагорбі Керін-Амрот ми, відкинувши й Тінь, і Сутінки, прийняли цю судьбу. Порадься зі собою, кохана, і запитай себе, чи дійсно хотіла би ти, щоби я дочекався, поки всохну й упаду з високого свого трону немічним і недоумкуватим. Ні, володарко, я-бо останній із нуменорців і останній Король Прадавніх Часів, і мені не лише дарували життя, втричі довше за життя людей Середзем’я, але й, зласкавившись, дозволили піти, коли я того забажаю, і повернути дар. Отож, тепер я спатиму.

І кажу я все це не для того, щоб утішити тебе, бо біль такий годі вгамувати в колах світу. Останній вибір — за тобою: розкаятись і піти до Гаваней, понісши на Захід спогади про дні наші, проведені разом, які тоді будуть не більше, ніж вічнозеленими спогадами, або ж витримати до кінця Судьбу Людей.

— Ні, любий володарю, — відказала Арвен, — вибір зроблено давно. Немає такого корабля, який би відніс мене туди, я мушу витримати до кінця Судьбу Людей, байдуже, хочу того чи ні: втрату і тишу. Та ось що скажу я тобі, Королю Нуменорців: досі я не розуміла історії твого народу та його падіння. Я зневажала тих людей як підступних дурнів, а тепер нарешті жаль охопив мене. Бо якщо це і справді, як мовлять ельдари, дар Єдиного людям, то гірко приймати його.

— Так і мені здається, — сказав він. — Але не здаваймося й у час остаточного випробування: ми-бо віддавна зреклися Тіні та Персня. Печальними належить іти нам, але не у розпачі. Гляди-но! Ми не прив’язані до кіл світу, а поза ними існують не тільки спогади. Прощавай!

— Естелю! Естелю! — вигукнула Арвен, але, взявши руку коханої та поцілувавши її, він поринув у сон.

І тоді розкрилась у нім небачена краса, й усі, хто приходив опісля, дивилися на нього і дивувалися, бо бачили, що ніжність юності його, відвага зрілості й мудрість і велич схилу літ з’єдналися разом. І довго Араґорн пролежав отак — образ величі людських королів у немеркнучій славі — аж доки змінився світ.

Арвен же вийшла з Усипальниці, і світло в її очах згасло, і здалося її народові, що вона стала холодною та сірою, наче глибока зимова ніч, коли немає на небі жодної зірки. Потім Арвен попрощалася з Ельдаріоном, і з доньками, і з усіма, кого вона любила, і вийшла з міста Мінас-Тіріт, і рушила в землю Лорієн, і жила там самотою попід в’янучими деревами, доки настала зима. Ґаладріель відпливла на Захід, і Келеборна не стало, тож земля та була мовчазна.

Урешті, там, коли облітало листя з малорна, а весна ще не прийшла[34], Арвен лягла відпочити на Керін-Амроті, й там буде її зелена могила, доки не зміниться світ, а всі дні її життя цілком забули ті, хто прийшов опісля, й еланор, і ніфредил не квітнуть уже на схід од Моря.

Так закінчується сказання, що дійшло до нас з Півдня: і в книзі вже нічого не мовиться про давні дні, що настали після відходу Вечорової Зорі».

Еорл Юний був володарем людей із Еотеоду. Земля та лежить поблизу джерел Андуїну, між найдальшою грядою Імлистих Гір і найпівнічнішими частинами Морок-лісу. Еотеоди перебралися на ці терени в часи короля Еарніла II зі земель у долинах Андуїну, між Віз-каменем та Ірисовою Рікою, і народ той був близько споріднений із беорнінґами й людьми, котрі мешкали під західними склепіннями Морок-лісу. Еорлові прабатьки називали себе нащадками королів Рованіону, чиє володіння до нападу Примарних Вершників лежало по той бік Морок-лісу, тож вони вважали себе родичами тих королів Ґондору, котрі походили від Ельдакара. Найбільше їм були до вподоби рівнини, вони любили коней і зналися на всіх тонкощах конярства, проте в середній долині Андуїну мешкало в ті дні багато людей, до того ж тінь Дол-Ґульдура дедалі довшала; тож коли Еорлів народ почув про перемогу над Королем-Відьмаком, то рушив на пошуки просторих місць на Півночі, повівши за собою до східного боку Гір й рештки народу з Анґмару. У дні Леода, батька Еорла, народ отой розрісся і йому забракло місця в тім краю, де він жив.

У дві тисячі п’ятсот десятому році Третьої Епохи нова небезпека нависла над Ґондором. Велике військо диких людей із північного сходу, з Бурих Земель, пройшло Рованіоном і перетнуло Андуїн на плотах. Водночас, випадково чи зумисне, орки (вони до своєї війни з ґномами були дуже сильні) саме тоді зійшли з Гір. Нападники захопили Каленардон, тож Кіріон, Намісник Ґондору, послав на північ по допомогу, бо між людьми з Долини Андуїну та народом Ґондору була давня дружба. Проте на той час у долині Ріки людей було мало, та і ті були розпорошені й неохоче погоджувалися надавати навіть таку допомогу, на яку були спроможні. Нарешті до Еорла дійшли звістки про те, що Ґондор у скруті, й, хоча було вже, напевно, запізно, він вирушив туди з численним військом вершників.

І нагодився Еорл саме під час битви на луці Келебранту — так називалася зелена земля, що лежала між Срібножилою та Лім’ярою. Там над північною армією Ґондору нависла загроза знищення. Армія зазнала поразки на Пустирі, її було відрізано з півдня, а коли її відтісняли за Лім’яру, на неї ще й зненацька напало орківське військо, притиснувши ґондорців до берегів Андуїну. Обложені втратили будь-яку надію, аж ось із півночі несподівано над’їхали Вершники й ударили у гущу ворога. Тоді терези бойової удачі схилилися на інший бік, і ворогів, добиваючи, прогнали за Лім’яру. Еорл повів своїх людей навздогін за втікачами, і страх, що мчав попереду північних вершників, був такий великий, що нападники з Пустиря також у паніці кинулися навтьоки, і вершники далі переслідували їх на рівнинах Каленардону.

Народ, що жив на тих теренах, був нечисленним, відколи там пройшла Чума, а більшість із тих, хто вцілів після мору, повбивали дикуни-східняни. Відтак Кіріон, віддячуючись за допомогу, віддав Каленардон, що лежав поміж Андуїном та Ісеном, Еорлу і його народу; і вони послали гінців на північ, аби ті привезли їхніх жінок, дітей і майно, й осіли на тій землі, й дали їй нову назву — Марка Вершників, — а себе почали називати еорлінґами; проте в Ґондорі землю їхню називали Роганом, а народ її — рогіримами (себто володарями коней). Так Еорл став першим Королем Марки, й він обрав собі за житло зелений пагорб перед узніжжям Білих Гір, які утворювали південну межу його землі. Відтоді рогірими жили там як вільні люди зі своїми власними королями та законами, підтримуючи, проте, постійний союз із Ґондором.

Про багатьох володарів і воїнів, про багатьох прекрасних і відважних жінок згадують пісні Рогану, і тих пісень досі не забули на Півночі. Фрумґар — ось як, повідають, звали одного з ватажків, котрий очолював народ еотеодів. Про сина його, Фрама, розповідають, що то він убив Скату — великого дракона з Еред-Мітріну, й відтоді тамтешня земля на тривалий час звільнилася від довгочервів. Так Фрам здобув величезне багатство, проте посварився з Гномами, котрі також собі претендували на скарб Скати. Фрам не відступив їм жодної монетки, пославши натомість зуб Скати, вправлений у намисто, зі словами: «Ці коштовності не пасують для ваших скарбниць, бо таке важко здобути». Дехто стверджує, що за цю образу ґноми вбили Фрама. Між еотеодами та Гномами було мало любові.

Леодом звали Еорлового батька. Він приручав диких коней, адже їх тоді було в цій землі багато. Якось Леод упіймав білого жеребця, і той швидко виріс на дужого, красивого та гордого коня. Жодна людина не могла його приручити. Коли Леод ризикнув сісти на нього верхи, кінь поніс його і нарешті скинув, і Леод ударився головою об камінь і так знайшов свою смерть. Тоді йому виповнилося було тільки сорок і два роки, а син його був лишень шістнадцятилітнім юнаком.

Еорл заприсягся помститися за батька. Він довго вистежував того коня і нарешті побачив його, й Еорлові супутники сподівалися, що він спробує підійти на відстань пострілу з лука і вбити тварину. Та коли вони наблизилися до коня, Еорл підвівся і викрикнув гучним голосом:

— Ходи-но сюди, Чоловіковбивце, й отримай нове ім’я!

На подив товаришів, кінь поглянув на Еорла, і підійшов, і став перед ним, і Еорл мовив:

— Феларофом я нарікаю тебе. Ти любив свободу, і за це я тебе не звинувачую. Але ти заборгував мені велику виру, тож позбудешся свободи та служитимеш мені, доки твого життя.

Після цього Еорл сів на коня верхи, і Фелароф підкорився: Еорл поїхав на ньому додому без стремен і вудила — так він і їздив на тому коні відтоді й довіку. Кінь розумів усе, що говорили люди, хоч і не дозволяв нікому, крім Еорла, їздити на собі. Саме на Феларофі поїхав Еорл на луку Келебранту, бо той кінь і його нащадки були довгожителями: жили стільки само, скільки живуть люди. Цих тварин називали меарасами, вони носили на собі тільки Короля Марки та його синів, і так було аж до часів Тіньогрива. Люди казали про них, що Бема (ельдари називали його Ороме) привів цю породу з-за моря, зі Заходу.

Серед королів, котрі правили Маркою між Еорлом і Теоденом, найвідомішим є Гельм Молоторукий. То був похмурий воїн неймовірної сили. І жив у той самий час чоловік на ім’я Фрека, який заявив, ніби є нащадком Короля Фреавайна, хоча, як розповідають люди, в ньому текло багато смурноземської крові, ще й волосся він мав темне. І став той чоловік багатим та впливовим, бо воло дів розлогими землями обабіч Адорну[35]. Поблизу джерела цієї ріки він спорудив собі укріплення і мало зважав на короля. Гельм не довіряв Фреці, проте кликав його до себе на наради; і той приходив — тоді, коли це приносило йому втіху.

І от на одну із нарад Фрека приїхав у гурті багатьох своїх людей і попросив руки Гельмової доньки для свого сина Вульфа. Та Гельм сказав:

— Ти, бачу, став великим, відколи востаннє бував тут, але, гадаю, здебільшого тому, що розтовстів.

І присутніх розсмішили його слова, бо Фрека таки був широким у попереку.

Тоді Фрека розлютився, і зневажив короля, і сказав насамкінець:

— Старі королі, котрі відмовляються від міцної патериці, можуть упасти навколішки.

А Гельм відповів на це:

— Ходімо! Шлюб твого сина — це дрібниця. Гельм і Фрека поговорять про нього згодом. Тим часом король і його радники мають вирішити нагальні справи.

Коли нарада завершилася, Гельм підвівся і поклав свою дужу руку Фреці на плече зі словами:

— Король не допустить гризні у своєму домі, та й надворі людина почувається вільніше, — і примусив Фреку вийти поперед нього з Едораса в поле.

А людям Фреки, котрі надійшли, він сказав:

— Ідіть собі! Нам не потрібні слухачі. Ми балакатимемо тільки про особисте. Поговоріть собі тим часом із моїми людьми!

І ті роззирнулись і побачили, що люди короля та його друзі значно численніші за них, і відступили.

— Слухай, смурноземцю, — мовив тоді король, — ти матимеш до діла тільки з Гельмом, до того ж — беззбройним. Але ти вже сказав забагато, тож настала моя черга говорити. Фреко, твоя дурість зрівнялася за величиною з твоїм животом. Кажеш мені про патерицю? Однак якщо Гельмові не до вподоби кручена патериця, якою у нього поціляють, то він ламає її. Отак!

І король завдав Фреці такого удару кулаком, що той без тями упав на спину й невдовзі помер.

Відтак Гельм оголосив Фрекового сина та його найближчих родичів королівськими ворогами, й вони утекли, бо Гельм одразу вирядив до західних кордонів багатьох вершників.

Через чотири роки (2758) Роган спіткало велике лихо, а з Ґондору годі було чекати допомоги, бо і його атакували три корсарські флотилії, тож на всіх узбережжях тривала війна. У той самий час на Роган знову напали зі Сходу, і смурноземці, скориставшись нагодою, переправилися через Ісен і спустилися з боку Ісенґарда. Незабаром стало зрозуміло, що їх очолює Вульф. І військова міць їхня була надзвичайно велика, бо до смурноземців долучилися вороги Ґондору, котрі висадились у гирлах Лефнуї та Ісену.

Рогірими зазнали поразки, і землю їхню було спустошено: ті, кого не вбили та не перетворили на рабів, утекли до гірських долин. Гельма змусили відступити від Переправ на Ісені зі значними втратами, й він заховався за стінами Горнбурґа та в ущелині позад нього (її згодом назвуть Гельмовим Яром). Там супротивники взяли його в облогу. Вульф захопив Едорас і, сівши в Медусельді, на рік себе королем. Там Галет, Гельмів син, останній із усіх, поліг, захищаючи двері хоромів.

Незабаром настала Довга Зима, і Роган майже на п’яті, місяців укрили сніги (листопад-березень 2758-2759). І рогірими, і їхні вороги вельми потерпали від лютої холоднечі та від нестачі їжі, адже все це тривало довше, ніж зазвичай. У Гельмовому Яру після Різдвяна почався великий голод, і гнаний відчаєм і всупереч королівській пораді, Гама — молодший син Гельма — вивів людей із Яру на пошуки харчу, проте бідолахи загубились у снігах. Гельм знавіснів і змарнів од голоду та від горя: і сам лише страх перед ним заміняв собою силу багатьох солдатів під час захисту Горнбурґа. Він сам-один, загорнувшись у біле, робив вилазки в табори ворогів і боровся з ними, наче сніговий троль, і багатьох убив голіруч. Адже люди вірили: якщо сам він був беззбройний, то й жодна зброя не могла його вразити. Смурноземці казали, ніби Гельм, якщо не знаходив ніякої поживи, поїдав людей. Ця легенда довго жила у Смурнозем’ї. Гельм мав велику сурму, і невдовзі всі збагнули, що то він перед виходом за стіни фортеці так сурмив у неї, що аж її луна відбилась у Яру: і тоді ворогів його охоплював непереборний переляк, і замість того, щоби зібратися гуртом, упіймати його та вбити, вони втікали до Падолу.

Але одного вечора люди почули сурму, проте Гельм не повернувся. Вранці на небі зблиснуло сонце, вперше за довгі дні, й вони побачили білу постать, що непорушно стояла на Греблі, але жоден зі смурноземців не наважився підійти близько. То стояв Гельм, мертвий, мов камінь, але коліна його не підігнулися. Й люди казали, що і згодом іноді чули, як сурмить його сурма, та що привид Гельма блукав між ворогів Рогану, залякуючи їх до смерті.

Невдовзі зима відступила. Тоді Фреалаф, син Гільди, Гельмової сестри, вийшов зі Смурного Капища, куди втекло багато людей, і з невеликим загоном відчайдухів зненацька захопив у Медусельді Вульфа й убив його, і став правити в Едорасі. Зійшли сніги і настали великі повені, й долина Ентави перетворилася на розлогу твань. Східні завойовники повмирали або ж відступили, та й із Ґондору нарешті наспіла допомога — дорогами зі сходу й зі заходу від гір. Й ще до закінчення року (2759) смурноземців прогнали геть із тієї землі, навіть із Ісенґарда; і Фреалаф став королем.

Гельма доправили з Горнбурґа й поклали на вічний спочинок у дев’ятому кургані. Білий симбельмине відтоді завжди квітнув там рясно-рясно, тож курган був ніби огорнутий сніговим покривалом. Коли ж помер Фреалаф, то його могила розпочала новий ряд курганів.

Війна, голод, брак свійської худоби та коней — усе це критично зменшило чисельність рогіримів, тож їм пощастило, що впродовж багатьох років над ними не нависала жодна серйозна небезпека, бо відновили вони свою колишню міць аж за часів Короля Фольквайна.

У дні королювання Фреалафа в Рогані з’явився Саруман, із дарунками та пишними вихваляннями відваги рогіримів. Усі вважали його бажаним гостем. Незабаром він оселився в Ісенґарді. На це Берен, Намісник Ґондору, дав йому дозвіл, адже Ґондор і надалі вважав фортецю Ісенґард частиною свого володіння, а не територією Рогану. Берен також віддав Саруманові на збереження ключі від Ортанка. У ту вежу не здатен був увійти, як і зашкодити їй, жоден ворог.

Отак Саруман і почав поводитися як володар людей: бо попервах він правував Ісенґардом як заступник Намісника та сторож вежі. Проте і Фреалаф не менше за Берена радів із цього, бо був упевнений, що Ісенґард — у руках вірного друга. Саруман довго вдавав зі себе приятеля, втім, можливо, спершу і справді був ним. То вже згодом у людей не залишилося сумнівів, що Саруман прийшов до Ісенґарда лише з надією знайти там Камінь і з намірами утвердити свою владу. Безперечно, з часу останньої Білої Ради (2953) його задуми щодо Рогану були лихими, хоча він і приховував їх. Отже, Саруман за володів Ісенґардом і взявся перетворювати його на місце прихованої сили і страху — на таке місце, яке могло би зрівнятися з Барад-дŷром. Друзів і слуг він вибирав із-поміж усіх тих, хто ненавидів Ґондор та Роган, не гребуючи ні людьми, ні істотами значно гіршими за них.

Королі Марки

3018

12 Ґандальф прибуває до Гобітова.

20 Саурон атакує Осґіліат. Приблизно в цей самий час здійснено напад на Трандуїла й утік Ґолум.

Ґандальф зустрічається з Радаґастом.

4 Боромир виїздить із Мінас-Тіріта.

10 Ґандальфа ув’язнено в Ортанку.

Усі Ґолумові сліди зникають. Заведено вважати, що саме в цей час, рятуючись од переслідувань і ельфів, і Сауронових слуг, він шукає прихистку в Морії; та коли, нарешті, знаходить шлях до Західної брами, то вже не може з Морії вибратися.

18 Ранкової пори Ґандальф утікає з Ортанка. Чорні Вершники перетинають Ісенські Броди.

19 Ґандальф приходить до Едораса як жебрак, і його не впускають туди.

20 Ґандальф домагається дозволу ввійти. Теоден наказує йому забиратися геть: «Бери будь-якого коня, тільки зникни звідси раніше, ніж постаріє завтрашній день!»

21 Ґандальф зустрічає Тіньогрива, але кінь не підпускає його до себе. Ґандальф іде за Тіньогривом далеко в поля.

22 Чорні Вершники ввечері дістаються до Сарн-Броду; вони відтісняють оборону блукачів. Ґандальф приборкує Тіньогрива.

23 Перед світанком чотири Вершники в’їжджають у Шир. Інші переслідують блукачів у східному напрямку, а опісля повертаються, щоби наглядати за Зеленшляхом. Поночі один Чорний Вершник приїздить до Гобітова. Фродо покидає Торбин Кут. Ґандальф, приборкавши Тіньогрива, їде з Рогану.

24 Ґандальф переправляється через Ісен.

26 Праліс. Фродо приходить до Бомбадила.

27 Ґандальф перетинає Сіряницю. Друга ніч із Бомбадилом.

28 Могильний Дух полонить гобітів. Ґандальф дістається до Сарн-Броду.

29 Фродо вночі дістається до Брі.

30 Струмкову Улоговину та Заїзд у Брі під ранок захоплено. Фродо покидає Брі. Ґандальф приїжджає до Струмкової Улоговини й уночі дістається до Брі.

1 Ґандальф покидає Брі.

З Уночі на нього нападають на Вершині Вітрів.

6 Табір попід Вершиною Вітрів зазнає нічного нападу. Фродо поранено.

9 Ґлорфіндел покидає Рівенділ.

11 Він відводить Вершників якнайдалі від Мосту через Мітейтель.

13 Фродо перетинає Міст.

18 У сутінках Ґлорфіндел знаходить Фродо. Ґандальф дістається до Рівендолу.

20 Утеча через Брід на Бруїнені.

24 Фродо видужує і приходить до тями. Боромир уночі прибуває до Рівендолу.

25 Рада в Ельронда.

25 Загін Персня в сутінках покидає Рівенділ.

3019

8 Загін дістається до Краю Гостролиста.

11,12 Сніг на Карадрасі.

13 Напад вовків у досвітній час. Загін дістається до Західної брами Морії, щойно западає ніч. Ґолум починає вистежувати Персненосця.

14 Ніч у Двадцять першій залі.

15 Міст Кгазад-дŷму та падіння Ґандальфа. Загін пізно вночі дістається до Німроделу.

17 Увечері Загін приходить до Карас-Ґаладону.

23 Ґандальф переслідує Бальроґа до вершини Зіракзі-ґілу.

25 Він скидає Бальроґа вниз і покидає цей світ. Його тіло лежить на вершині.

15 Дзеркало Ґаладріель. Ґандальф повертається до життя і перебуває в нестямі.

16 Прощання з Лорієном. Ґолум зі своєї схованки на західному березі спостерігає за від’їздом Загону.

17 Ґвайгір відносить Ґандальфа до Лорієну.

23 Уночі поблизу Сарн-Ґебіру на човни здійснено напад.

25 Загін минає Арґонат і стає табором у Парт-Ґалені. Перша Битва за Ісенські Броди; вбито Теодреда, сина Теодена.

26 Розпад Братства. Боромирова смерть; його ріг чують у Мінас-Тіріті. Меріадока та Переґріна взято в полон. Фродо та Семвайз заходять на терени східного Емин-Муїлу. Ввечері Араґорн розпочинає гонитву за орками. Еомер чує, як орківський загін спускається з Емин-Муїлу.

27 На сході сонця Араґорн дістається до західної скелі. Еомер, усупереч Теоденовим наказам десь опівночі вирушає зі Східної Сторони на гонитву за орками.

28 Еомер перехоплює орків одразу за лісом Фанґорн.

29 Меріадок і Піпін рятуються втечею та зустрічають Деревобородого. На сході сонця рогірими атакують і знищують орків. Фродо спускається з Емин-Муїлу та зустрічає Ґолума. Фарамир бачить Боромирів поховальний човен.

30 Починається Ентівське Віче. Еомер, повертаючись до Едораса, зустрічає Араґорн а.

1 На світанку Фродо починає перехід через Мертві Болота. Триває Ентівське Віче. Араґорн зустрічає Ґандальфа Білого. Вони вирушають до Едораса. Фарамир покидає Мінас-Тіріт і вирушає до Ітілієну.

2 Фродо дістається до кінця Боліт. Ґандальф при ходить до Едораса та зцілює Теодена. Рогірими їдуть на захід, аби виступити проти Сарумана. Друга Битва за Ісенські Броди. Еркенбранд зазнає поразки. Пополудні закінчується Ентівське Віче. Енти крокують до Ісенґарда й дістаються туди вночі.

3 Теоден відступає до Гельмового Яру. Починається Битва за Горнбурґ. Енти завершують знищення Ісенґарда.

4 Теоден і Ґандальф вирушають із Гельмового Яру до Ісенґарда. Фродо дістається до шлакових пагорбів на краю Мораннонської Пустки.

5 Опівдні Теоден дістається до Ісенґарда. Перемовини зі Саруманом в Ортанку. Крилатий назґŷл пролітає над табором у Дол-Барані. Ґандальф і Переґрін вирушають до Мінас-Тіріта. Фродо ховається неподалік од Мораннону та продовжує шлях у сутінках.

6 Уранці Араґорна знаходять дунедайни. Теоден вирушає з Горнбурґа до Курганового Долу. Араґорн вирушає в дорогу дещо пізніше.

7 Фарамир веде Фродо до Геннет-Аннуна. Араґорн прибуває до Курганового Долу з настанням ночі.

8 Займається день, і Араґорн ступає на «Стежки Мерців»; опівночі він дістається до Ереху. Фродо покидає Геннет-Аннун.

9 Ґандальф дістається до Мінас-Тіріта. Фарамир залишає Геннет-Аннун. Араґорн покидає Ерех і йде до Калембелу. З настанням сутінків Фродо дістається до Морґульської Дороги. Теоден прибуває в Курганів Діл. З Мордору починає розтікатися темрява.

10 День без дня. Збір Рогану: рогірими виїжджають із Курганового Долу. Ґандальф рятує Фарамира поза брамами Міста. Араґорн переправляється через Рінґло. Армія Мораннону захоплює Кайр-Андрос і вступає до Анорієну. Фродо минає Роздоріжжя і бачить, як виступає морґульське військо.

11 Ґолум навідує Павучиху, та бачить сонного Фродо і майже розкаюється. Денетор посилає Фарамира в Осґіліат. Араґорн дістається до Лінгіру та прямує в Лебенін. Східний Роган захоплено з півночі. Перший напад на Лорієн.

12 Ґолум веде Фродо до лігва Павучихи. Фарамир відступає до Фортів біля Гаті. Теоден стає табором під Мін-Ріммоном. Араґорн відтісняє ворога в напрямку до Пеларґіра. Енти завдають поразки загарбникам Рогану.

13 Фродо впіймали орки з Кіріт-Унґолу. Пеленнор захоплено. Фарамира поранено. Араґорн дістається до Пеларґіра та захоплює флот. Теоден у Лісі Друадан.

14 Семвайз знаходить Фродо у Вежі. Мінас-Тіріт узято в облогу. Рогірими під проводом диких людей приходять у Сірий Ліс.

15 На світанку Король-Відьмак розбиває Брами Міста. Денетор спалює себе на поховальному вогнищі. Уранці чути сурми рогіримів. Пеленнорська Битва. Теодена вбито. Араґорн піднімає штандарт Арвен. Фродо та Семвайз утікають і починають подорож на північ уздовж Морґаю. Битва під деревами Морок-лісу; Трандуїл відбиває наступ військ Дол-Ґульдура. Другий напад на Лорієн.

16 Суперечка командирів. З Морґаю Фродо дивиться понад табором на Судну Гору.

17 Битва за Діл. Король Бранд і Король Даїн Сталестоп гинуть. Багато ґномів і людей знаходять прихисток в Ереборі, та їх беруть в облогу. Шаґрат приносить плащ, кольчугу та меч Фродо до Барад-дŷра.

18 Воїнство Заходу виступає з Мінас-Тіріта. Фродо наближається до Залізної Пащі; його підбирають орки на дорозі від Дуртанґа до Удŷна.

19 Воїнство наближається до Морґульської Долини. Фродо та Семвайз утікають від орків і починають рухатись уздовж дороги до Барад-дŷра.

22 Западає жахлива ніч. Фродо та Семвайз сходять із дороги і звертають на південь до Судної Гори. Третій напад на Лорієн.

23 Воїнство виходить із Ітілієну. Араґорн відпускає тих, хто має в серці страх. Фродо та Семвайз кидають обладунки і зброю.

24 Фродо та Семвайз здійснюють останню подорож до підніжжя Судної Гори. Воїнство стає табором у Мораннонській Пустці.

25 Воїнство оточено на Шлакових Пагорбах. Фродо та Семвайз дістаються до Саммат-Науру. Ґолум хапає Перстень і падає в Розколини Судьби. Повалення Барад-дŷра та зникнення Саурона.

Після падіння Темної Вежі та знищення Саурона зі сердець усіх тих, хто протистояв йому, зникла Тінь, натомість страх і відчай охопили його слуг та союзників. Лорієн тричі було атаковано з Дол-Ґульдура, та, крім відваги ельфійського народу тієї землі, там була й інша сила, надто велична, щоби її можна було здолати, хіба якби Саурон сам прийшов туди. Хоча прекрасним лісам на кордонах тих теренів було завдано страхітливої шкоди, Лорієн таки вистояв; і, коли Саурон зник, Келеборн рушив у дорогу, переправивши на багатьох човнах лорієнське військо через Андуїн. Воно здобуло Дол-Ґульдур, і Ґаладріель зруйнувала його стіни й зітерла з лиця землі підземні тюрми, і ліс той було очищено.

На Півночі теж була війна та було зло. Трандуїлові володіння заполонили чужинці, попід деревами його лісу довго точилася боротьба та горів нищівний вогонь; але врешті Трандуїл здобув перемогу. І в день ельфійського Новоріччя Келеборн і Трандуїл зустрілися посеред лісу, і дали Морок-лісу нову назву: Ерин-Ласґален, Ліс Зеленлистя. Трандуїлові дісталася вся північна територія — аж до гір, які здіймались у тому лісі; а Келеборн отримав у володіння південну частину лісу — під Гірськими Штреками, і назвав її Східний Лорієн; решту розлогих просторів між їхніми королівствами віддано було беорнінґам і лісовикам. Однак через кілька років після того, як не стало Ґаладріель, Келеборн затужив у власному краю і пішов до Імладріса, щоби жити там із Ельрондовими синами. Пралісні ельфи і далі спокійно мешкали в Зеленоліссі, та в Лорієні, на жаль, майже не залишилося нікого з колишніх його народів, і не було вже ні світла, ні пісень у Карас-Ґаладоні.

У той самий час, коли величезні полчища взяли в облогу Мінас-Тіріт, війська союзників Саурона, які довго загрожували кордонам Короля Бранда, переправилися через Ріку Карнен і відтіснили Бранда до Долу. Там до нього надійшла допомога від ґномів Еребору, й біля підніжжя Гори відбулася велика битва. Тривала вона три дні, та врешті Король Бранд і Король Даїн Сталестоп загинули, а східняни перемогли. Проте Брама їм не піддалася, тож багато ґномів і людей знайшло прихисток в Ереборі, де і тримало облогу.

Коли надійшли новини про величні перемоги на Півдні, північні Сауронові армії сповнив страх; тоді ті, хто перебував в облозі, виступили вперед і розгромили їх, а рештки вцілілих нечестивців утекли на Схід і вже не докучали Долу. Тоді Бард II, Брандів син, став Королем Долу, а Торін III Камінний Шолом, Даїнів син, — Королем під Горою. Вони вирядили своїх послів на коронацію Короля Елессара, і королівства їхні відтоді й довіку підтримували дружбу з Ґондором; і перебували вони всі під короною та захистом Короля Заходу.

3019 Ш.Л. 1419

27 Бард II і Торін III Камінний Шолом вигнали ворога з Долу.

28 Келеборн переправився через Андуїн; початок знищення Дол-Ґульдура.

6 Зустріч Келеборна і Трандуїла.

8 Персненосців вшановують на Кормалленській луці.

1 Коронація Короля Елессара; Ельронд і Арвен вирушають із Рівендолу.

8 Еомер і Еовин їдуть у Роган разом із Ельрондовими синами.

20 Ельронд і Арвен прибувають до Лорієну.

27 Супровід Арвен покидає Лорієн.

14 Ельрондові сини зустрічають супровід і провадять Арвен до Едораса.

16 Вони вирушають до Ґондору.

25 Король Елессар знаходить паросток Білого Дерева.

1 літня Арвен прибуває до Міста.

День Середріччя Весілля Елессара й Арвен.

18 Еомер повертається до Мінас-Тіріта.

22 Поховальний ескорт Короля Теодена вирушає в останню путь.

7 Ескорт прибуває до Едораса.

10 Похорон Короля Теодена.

14 Гості прощаються з Королем Еомером.

15 Деревобородий звільняє Сарумана.

18 Прихід до Гельмового Яру.

22 Прибуття до Ісенґарда та прощання з Королем Заходу на заході сонця.

28 Зустріч зі Саруманом, Саруман повертає до Ширу.

6 Зупинка неподалік од Гір Морії.

13 Келеборн і Ґаладріель відпливають, інші ельфи вирушають до Рівендолу.

21 Повернення до Рівендолу.

22 Сто двадцять дев’ятий день народження Більбо. Саруман приходить до Ширу.

5 Ґандальф і гобіти покидають Рівенділ.

6 Переправа через Брід на Бруїнені; Фродо вперше відчуває, що біль повертається.

28 Прихід у Брі з настанням ночі.

30 Відхід із Брі. «Мандрівники» затемна дістаються до Моста через Брендівинну.

1 Їх заарештовують у Жаболотині.

2 Вони приходять до Поріччя та піднімають ширський народ.

З Битва біля Поріччя та Саруманове зникнення. Завершення Війни за Перстень.

3020 Ш.Л. 1420: Рік Великого Достатку

13 Фродо занедужав (у річницю, відколи його отруїла Павучиха).

6 Квіти малорну на Полі для Вечірок.

1 Семвайз одружується з Ружею.

Фродо відмовляється бути головою, і на цій посаді поновлено Віла Білостопа.

22 Сто тридцятий день народження Більбо.

6 Фродо знову нездужає.

3021 Ш. Л. 1421: Останній рік Третьої Епохи

13 Фродо знову нездужає.

25 Народження Еланор Світлої[60], доньки Семвайза. Цього дня, за ґондорським літочисленням, розпочалася Четверта Епоха.

21 Фродо та Семвайз вирушають із Гобітова.

22 Зустріч Останнього Виїзду Хранителів Перснів у Лісовому Куті.

29 Почет прибуває до Сірих Гаваней. Фродо та Більбо відпливають за Море разом із Трьома Хранителями. Закінчення Третьої Епохи.

6 Семвайз повертається до Торбиного Кута.

Вестрон, або спільну мову, повністю передано українськими відповідниками. Тож усі гобітські імена та специфічні слова слід передавати згідно з правилами цієї мови: наприклад, прізвище Bolger українською звучатиме Виприн, а слово mathom перегукується з fathom, де th передається українською як т — метом.

При транскрибуванні стародавніх написів прагнулося з педантичною точністю відтворити оригінальні звуки (наскільки їх вдалося визначити) і водночас створити слова та назви, які зручно було б писати сучасними літерами. Високоельфійська квенья, наскільки це дозволяють притаманні їй звуки, за вимовою максимально наближена до латинської. З цієї причини в обох ельдарських мовах літера с має перевагу перед k[71].

А тим, кого зацікавили такі філологічні деталі, пропонуємо переглянути наведені нижче положення.

Приголосні

С завжди вживається як k, навіть перед е та і, а відтак передається українським к: celeb — «срібло» — слід вимовляти як келеб.

CH вживається тільки на позначення звука, який чуємо у слові bach (у німецькій чи валійській мовах), а не в англійському church, тому українською його слід вимовляти як х, а не як ч. У мові Ґондору цей звук — за винятком прикінцевої позиції та позиції перед t — став слабким і наблизився до h (г українською). Цю зміну можна простежити в кількох назвах, як-от Rohan, Rohirrim — Рогам, рогірими (Імрагіл є нуменорським іменем).

DH позначає дзвінкий (пом’якшений) th, як в англійському these clothes (близьким в українській мові є звук д). Як правило, за звучанням він споріднений із d, як у синдарському galadh — «дерево», що можна порівняти з квенійським alda; проте іноді є похідним од n+r, як у слові Caradhras — «Червоноріг»: од caran-rass.

F переважно позначає f(і передається українським ф).

G звучить лише як g в англійському give, get, а відтак позначається українським ґ; gil — «зірка» — в таких назвах, як Gildor, Gilraen, Osgiliath, також передається як g в англійському слові gild (себто ґ, а не дж), а тому слід вимовляти Ґільдор, Ґільрен, Осґіліат.

Н якщо не входить до складу звукосполучень із іншими приголосними, то звучить як h в англійських house, behold і українською передається як г. Квенійське звукосполучення ht звучить як cht, подібно до німецького echt, acht (і передається українським хт): наприклад, Telumehtar — Телумехтар — «Оріон»[72]. Див. також: СН, DH, L, R, TH, W, Y.

I на початку слова перед іншим голосним передається приголосним звуком у (й українською), як в англійських you, yore, винятково в синдарській мові: Ioreth, Iarwain — Йорет, Ярвайн. Див. Y.

К вживається у власних назвах, які походять не з ельфійських мов, і передається так само, як с (українською к); відтак kh вживається на позначення того самого звука, що й ch (укр. х) в орківському імені Grishnakh (Ґрішнах) чи в адунайському (нуменорському) Adûnakhôr (Адŷнахôр). Щодо ґномівської (кгуздульської) мови дивись примітку нижче.

L більш-менш відповідає звичайному англійському І (українською л) на початку слова, як у let. Проте в позиції між е, і та приголосним або вкінці слова після е, і цей звук дещо «палаталізується» (ельдари, ймовірно, транскрибували б англійські bell, fill як beol, fiol). Приглушений варіант І передається звукосполученням LH (воно зазвичай походить від початкового sl-). У мові квенья (архаїчній) це звукосполучення передавали на письмі як hl, але у Третю Епоху вже зазвичай вимовляли як I[73].

NG передає два звуки (нґ українською), як в англійському finger, окрім прикінцевої позиції, де вимовляється, як в англійському sing (н носовий). Останній звук також первісно побутував в мові квенья, та його транскрибували як п (у Noldo — нольдо) — відповідно до правил вимови, які існували у Третю Епоху.

РН звучить так само, як англійське f(а відтак і ф українське). Вживається: а) якщо літера f стоїть наприкінці слова, як у alph — альф («лебідь»); б) якщо звук f споріднений чи походить од р, як у i-Pheriannath (perian) — і-феріаннат (періани — «півмірки»); б) у середині кількох слів, де він репрезентує довге ff (похідне від рр), як в Ephel — ефель («зовнішня огорожа»); і г) в адŷнайській мові й у вестроні, як у Ar-Pharazôn — Ар-Фаразôн (pharaz — «золотий»).

QU вживалося на позначення дуже поширеного в мові квенья звукосполучення cw (українською кв), якого немає в синдарській.

R у всіх позиціях передає вібрантне r (р українською); цей звук не асимілювався перед приголосними (як в англійському part). Припускають, що орки та деякі ґноми вживали задній чи увулярний r — звук, який ельдари вважали огидним. RH передає глухий r (зазвичай він походить од давнішого початкового sr-). У мові квенья це звукосполучення на письмі передавали як hr. Порівняй L.

S завжди глухий, як в англійському so, geese (передається українським с); звука z (українською з) у сучасних квенійській і синдарській мовах немає. SH, з’являючись у вестроні, у ґномівській і в орківській мовах, передає звук, подібний до англійського sh (ш українською).

ТН передає глухий th, як в англійському thin cloth (українською транслітерується як т). В усній квеньї цей звук перетворився на s, хоча на письмі його продовжують передавати різними літерами: квенійське Isil — Ісіл, синдарське Ithil — Ітіл («Місяць»).

TY передає звук, який, імовірно, подібний до t (українською т) в англійському tune. Він походив головно від с або від t+y. Зазвичай саме цим звуком носії мови вестрон заміняли англійський звук ch, поширений у їхній мові. Порівняй HY в гаслі Y.

V звучить як англійське v (українською в), але не вживається наприкінці слова.

W звучить як англійське w (українською в). HW позначає приглушений варіант w, як в англійському white (у північній вимові). У мові квенья цей звук нерідко трапляється на початку слів, хоч у цій книзі, здається, таких прикладів немає. При транскрибуванні квенійських слів використано і v, і w, незважаючи на те, що в латинській, до якої за вимовою подібна квенья, вони асимілювалися, — бо обидва ці різні за походженням звуки таки існували в мові квенья.

Y у мові квенья позначає приголосний у (українською й), як в англійському you. У синдарській мові у — голосний звук (дивись нижче). HY споріднений із у, так само як HW — з w, і вимовляється подібно до того звука, що його ми часто чуємо в англійських hew, huge; h у квенійських eht, iht теж передає цей звук. Носії мови вестрон часто заміняли ним звук sh (ш українською), поширений у спільній мові. Порівняй TY вище. HY зазвичай походив од sy- та від khy-; в обох випадках споріднені синдарські слова мають початкову літеру h, як у квенійському Hyarmen — г’ярмен («південь»), у синдарському Harad — гарад.

Варто зазначити, що двічі повторені на письмі приголосні (наприклад, tt, ll, ss, пп, а отже, відповідно, тт, лл, сс, нн та інші українською) позначають довгі, «здвоєні», звуки. Вкінці слів, які мають більш ніж один склад, вони зазвичай скорочувалися: Rohan (Роган) од Rochann (Роханн) — архаїчне Rochand (Роханд).

У синдарській мові звукосполучення ng, nd, mb, які набули особливого поширення на ранній стадії розвитку ельдарських мов, згодом зазнали різноманітних змін. Mb перетворилося нашу всіх випадках, хоча цей звук продовжували вважати довгим приголосним із міркувань наголошення (дивись нижче), а відтак писали як тт у випадках слів зі сумнівним наголосом[74]. Звукосполучення ng залишилося незмінним усюди, крім початкової та кінцевої позицій, у яких перетворилося на простий носовий звук (як в англійському sing). Nd здебільшого змінилося на пп, як в Ennor — Еннор («Середзем’я») (Endore — Ендор квенійською); проте залишилося nd наприкінці повнонаголошених односкладових слів, як-от thond — тонд («корінь») (порівняй: Morthond — Мортонд («Чорнокорінь»), а також перед г, як в Andros — Андрос («довгопінний»). Оце nd трапляється також у деяких старих назвах, які збереглися з давніх часів: Nargothrond (Нарґотронд), Gondolin (Ґондолін), Beleriand (Белеріанд). У Третю Епоху кінцеве nd у довгих словах перетворилося на п, що походить од пп, як в Ithilien (Ітілієн), Rohan (Роган), Anorien (Анорієн).

Голосні

На позначення голосних звуків уживаються літери і, е, а, о, и та y (лишень у синдарській) — і відповідні українські, з ї та ю включно. Наскільки можна визначити, передавані цими літерами звуки (крім у) були нормою для цих мов, хоча, без сумніву, чимало місцевих варіацій просто не вдалося зафіксувати. Отож, вони наближаються до і, е, а, о, и в англійських machine, were, father, for, brute (тобто до українських і, е, а, о, у) незалежно від їхньої довготи.

У синдарській мові довгі е, а, о — це порівняно недавні похідні від коротких звуків, які практично дорівнювали їм за довготою (давні é, á, ó зазнали змін). У мові квенья довгі é та ó були напруженішими та «замкненішими», ніж короткі голосні, якщо їх правильно вимовляли на ельдарський манір[75].

Серед новітніх мов лише синдарській був притаманний «видозмінений», тобто передній и, більш-менш подібний до французького и в слові Іипе (що українською можна приблизно відтворити як люн). Почасти він був наслідком модифікації о та и, почасти походив од давніших дифтонгів еи, iu. На позначення цього звука вживали у (як і у стародавній англійській мові): як у lŷg — «змія», квенійські Іеиса чи етуп (множина від атоп — «пагорб»). У Ґондорі це у зазвичай вимовляли як і.

Довгі голосні зазвичай позначено знаком наголосу, як, наприклад, у деяких різновидах Феанорового письма. У синдарській мові односкладові слова мають над подовженою голосною циркумфлекс і вимовляються особливо подовжено[76]; таке спостерігаємо у слові dûn порівняно з Dúnadan. В інших мовах, як-от в адунайській чи у ґномівській, циркумфлекс нічого спеціального не позначає та вживається, просто щоби виокремити ці мови як чужинські (подібну ситуацію маємо і з практикою вживання k).

Кінцевий е не є німим і не вживається, як в англійській мові, лише на позначення довжини. Відтак оцей кінцевий є часто (проте не всюди) передається на письмі як ë (є — українською).

Звукосполучення er, ir, ur (наприкінці слова чи перед приголосним) вимовляються не як в англійських словах fern, fir чи fur, а як у звукосполученнях air, eer, oor; тобто українською — еар, ір, ур.

У мові квенья звукосполучення иі, оі, аі та іи, еи, аи є дифтонгами (вимовляються як один склад: у, о, а та і, е, а відповідно). Решта пар голосних — двоскладові. Це часто відображено на письмі: ëа (Еä), ëо, оë (еа (Еа), ео, ое — українською).

У синдарській мові дифтонги позначаються ае, аі, еі, ое, иі та аи. Інші звукосполучення не є дифтонгами. Кінцевий аи пишеться як aw відповідно до англійської традиції, та цей дифтонг не чужий для Феанорової орфографії.

Усі ці дифтонги[77] були «спадні», себто наголос у них падав на перший елемент, і складалися вони з поєднання простих голосних. Відтак аі, еі, оі, иі слід вимовляти як відповідні голосні в англійському rye (не в ray), grey, boy, ruin (українською це звучатиме як ай, ей, ой, уї); а аи (aw) — як у loud, how, а не в laud, haw (ay та ав українською).

Англійською мовою важко цілком адекватно відтворити ае, ое, еи; проте українською ае, ое можна вимовляти як аї, ої.

Наголос

Місце наголосу (чи «акценту») в словах не позначено, бо в ельдарських мовах це місце визначала форма слова. У двоскладових словах практично в усіх випадках наголошеним є перший склад. У довших словах наголос падає на передостанній склад, якщо він містить довгий голосний, дифтонг або голосний, за яким ідуть два (чи більше) приголосні. Якщо ж за коротким голосним у передостанньому складі (як це буває часто) йде лише один чи немає жодного приголосного, наголос падає на попередній, тобто третій від кінця, склад. Саме така форма слова переважає в ельдарських мовах, особливо у квеньї.

У поданих нижче прикладах наголошений голосний виділено великою літерою: islldur, Orome, erEssëa, fËanor, ancAlima, elentÁri, dEnethor, periAnnath, ecthElion, pelArgir, sillvren (ісільдур, Ороме, epEccea, фЕанор, анкАліма, елентАрі, дЕнетор, періАннат, ектЕліон, пелАрґір, сіліврен). Слова на кшталт elentÁri — елентАрі («королева-зоря»), де голосними є é, á, ó, рідко трапляються в мові квенья, хіба (як у цьому випадку) якщо вони є складними словами; звичнішими для квеньї є голосні í, ú, як в andÚne — андУне («захід сонця», «захід»). Натомість цих звуків немає в синдарській мові, хіба що лишень у складних словах. Слід зазначити, що синдарські dh, th, ch передають один приголосний і в первісних шрифтах їх позначали єдиною літерою.

Примітка

У назвах, які походять із відмінних од ельдарських мов, літери зберігають перелічені вище особливості, якщо іншого не було зазначено. Винятком є лише ґномівська мова. Їй не притаманні звуки, які передаються на письмі з допомогою th і ch (kh), бо th і kh є придиховими, тобто за звуками t і к чути h[78], приблизно як в англійських словах backhand, outhouse.

Z у тих випадках, де він таки трапляється, нагадує англійський z. Gh у чорномові й у мові орків передає «задній спірант» (споріднений із g так само, як dh — із d): як у ghâsh та agh — ґгâш, аґг.

«Зовнішні» чи «олюднені» ґномівські назви набули північних форм, але властивості літер залишилися незмінними. Це стосується й роганських власних назв і топонімів (у тих випадках, коли їх не осучаснили), з тією лише відмінністю, що тут éа та éо є дифтонгами, які можна передати через звукосполучення еа в англійському bear і ео — в Theobald (еа та ео українською); у переважно є видозміною звука и. Осучаснені форми легко вирізнити, і їх слід вимовляти як українські. Це здебільшого топоніми: Смурне Капище (бо Dúnharg); винятками є лише імена Тіньогрив і Змієязикий.

Усі шрифти й літери, що їх використовували у Третю Епоху, мали в основі ельдарське коріння та були на той час уже дуже давніми. Вони досягли стадії цілковитого абеткового розвитку, та в ужитку побутували і ще старіші форми шрифтів, у яких лише приголосні позначали повноцінними літерами.

Абетки були двох основних і незалежних за походженням типів: текґвари, або тûви, що доречно перекладати як «літери»; та кертари, або керти, що варто перекладати як «руни». Тенґвари було призначено для писання пензлем чи пером, а прямокутні форми написів при їхньому використанні завдячували своєю появою рукописним формам. Кертари було призначено та використовувано головно для видряпування чи викарбовування написів.

Тенґвари — давніші; їх розробили нольдори — найвправніший у таких справах ельдарський рід — іще задовго до свого вигнання. Найдавнішими ельдарськими літерами — тенґварами Руміла — в Середземні не послуговувалися. Пізніші літери — тенґвари Феанора — були здебільшого його власним винаходом, хоча де в чому він таки скористався Руміловими літерами. Вигнанці-нольдори принесли їх у Середзем’я, завдяки чому з ними познайомилися едайни та нуменорці. У Третю Епоху ареал поширення цих літер майже збігався з тією територією, де побутувала і спільна мова.

Керти вперше у Белеріанді винайшли синдари, тривалий час використовуючи їх лише для написання імен або стислих хронік на деревині чи на камені. Таке походження зумовило їхню кутасту форму, що дуже нагадувала форму рун, відомих у наш час, хоча відрізнялася від останніх деталями, а літери мали цілком інакше розташування. Простіша та давніша форма кертів у Другу Епоху поширилась у східному напрямку і стала надбанням багатьох народів: людей і Гномів, навіть орків, — кожен із яких змінив її відповідно до своїх потреб і згідно зі своїми уміннями чи їхньою відсутністю. Одну з таких простих форм продовжували використовувати люди з Долу, а подібну до неї — рогірими.

Проте у Белеріанді ще до закінчення Першої Епохи керти — почасти під впливом нольдорських тенґварів — було перероблено й удосконалено. Найбагатша та найбільш упорядкована форма керт була відома як Деронова абетка, бо, згідно з ельфійським переказом, вважали, що їх винайшов Дерон — менестрель і хранитель премудрості при Королі Тінґолі з Доріату. Ельдари не розробили справжніх скорописних шрифтів для Деронової абетки, бо на письмі вживали Феанорові літери. Ельфи Заходу здебільшого взагалі відмовилися від використання рун. Однак у краю Ереґіон Деронова абетка прижилась і звідти потрапила до Морії, де стала найулюбленішим алфавітом ґномів. Відтоді вони постійно послуговувалися ним, і разом із ними він потрапив на Північ. Тож опісля його частенько називали Анґертас Морія, або Довгорунні ряди Морії. На письмі Гноми користувались усіма відомими шрифтами, і багато представників цього народу дуже вправно писало Феаноровими літерами; та для власної мови вони обрали керти, розробивши для них рукописні форми.

і Феанорові літери

Нижче в таблиці наведено офіційний книжний варіант усіх літер, які побутували на Західних землях у Третю Епоху. Порядок літер — найбільш поширений у той час і такий, у якому зазвичай літери читали вголос.

Шрифт цей не був за природою «абетковим», тобто низкою випадкових літер, кожній із яких надано певне значення та які слід читати в усталеному порядку, незважаючи ні на їхні форми, ні на функції[79]. Він був радше набором приголосних знаків, подібних за формою та за стилем, які за вибором чи за домовленістю можна було застосовувати на позначення звуків тих мов, що їх досліджували (чи створювали) ельдари. Жодному з цих знаків не були притаманні визначені властивості; проте поступово між літерами почали проступати певні зв’язки.

Феанорова система містила двадцять чотири первісні літери (1-24), розміщені чотирма темарами (рядами), кожен із яких мав шість тьеллерів (ступенів). Окрім того, були ще й «додаткові літери», прикладами яких є наведені в таблиці номери 25-36. З них лише 27 і 29 є в повному сенсі окремими літерами, а решта — це видозміни інших знаків. Існувала також певна кількість техтарів (знаків) різноманітного призначення. У таблиці їх не наведено[80].

Усі первісні літери утворювалися з допомогою телко (основи) та луви (дуги). Форми, які ми бачимо під номерами 1-4, вважали стандартними. Основа могла бути підвищеною, як у 9-16, чи вкороченою, як у 17-24. Дуга ж могла бути розімкнутою, як у І та у III рядах, або зімкнутою, як у II та у IV; і в кожному з випадків вона могла подвоюватись, як у 5-8.

Теоретична свобода вжитку літер у Третю Епоху зазнала змін і перетворилася на звичай, за яким І ряд, як правило, використовували на позначення дентальної серії звуків, або ж m-серії (тинкотема), а II — лабіальної, або ж п-серії (парматема). Межі застосування III та IV рядів змінювалися залежно від потреб різних мов.

У мовах на кшталт вестрону, де схожі на наші ч, дж, ш приголосні[81] були часто вживаними, для їх позначення зазвичай послуговувалися III рядом; і тоді IV ряд використовували для передання на письмі стандартної к-серії (кальматема). У квеньї, якій, окрім кальматеми, були притаманні й палатальна (тьєльпетема), і лабіальна (квессетема) серії, палатальні звуки передавали Феаноровим діакритичним знаком, що означав «наступний й» (зазвичай це була підбуквена крапка), тоді як IV ряд застосовували на позначення кв-серії.

У межах цих узагальнених правил ужитку літер можна було також виокремити кілька основних співвідношень. Стандартні літери зі ступеня 1 застосовувано для позначення «проривних приголосних звуків»: т, п, к тощо. Подвоєння дуги вказувало на участь «голосу»: відтак якщо 1, 2, 3, 4 = т, п, ч, к (або т, п, к, кв), тоді 5, 6, 7, 8 = д, б, дж, ґ (або д, б, ґ, ґв). Підвищення основи вказувало на те, що приголосний перетворювався на «спірант»: отже, зважаючи на згадані вище характеристики ступеня, 1 ступінь 3 (9-12) = т, ф, ш, ч (або т, ф, кг, кгв/гв), а ступінь 4 (13-16) = д, в, ж, ґг (або б, б, ґг, ґгв/в).

Первісна Феанорова система також мала ступінь із подовженими основами, і подовження те можна було позначати або вгорі, або внизу. Такі основи вживали зазвичай на позначення придихових приголосних (наприклад, т+г, п+г, к+г), але за потреби вони могли репрезентувати й інші варіанти звуків. У тих мовах Третьої Епохи, які послуговувалися цим шрифтом, вони не були потрібні; та форми подовжених основ були вельми поширеними варіаціями (найвиразніше це помітно щодо ступеня 1) ступенів 3 і 4.

Ступінь 5 (17-20) зазвичай застосовували на позначення назальних приголосних: зокрема, 17 і 18 найчастіше позначали відповідно н та м. Згідно з означеним вище принципом, ступінь 6 повинен був передавати оглушені носові звуки; але тому що такі звуки (для прикладу їх можна прирівняти до валійського nh чи до давньоанглійського hn) у мовах, про які нам ідеться, траплялися дуже рідко, ступінь 6 (21-24) вживали на позначення найслабших, або «напівголосних», приголосних у кожній зі серій. Він складався з найменших і найпростіших форм первісних літер. Відтак 21 доволі часто вживали на позначення слабкого (невібрантного) р, що первісно був поширений у квеньї та в системі тієї мови вважався найслабшим приголосним серед тинкотем; 22 широко вживали на позначення в; коли III ряд використовували на позначення приголосних палатальної серії, то 23 зазвичай уживали на позначення й[82].Тому що деякі приголосні зі ступеня 4 мали тенденцію вимовлятися як слабкі та наближатися чи зливатися з відповідними приголосними ступеня 6 (як про це йшлося вище), багато з цих літер утратило свою чітку функцію в ельдарських мовах; і саме з них здебільшого походять ті літери, які згодом почали вживати на позначення голосних.

Заувага

Стандартне передання на письмі мови квенья відрізняється від описаного вище. Ступінь 2 застосовували для позначення нд, мб, нґ, нґв, і всі ці звуки були часто вживаними, адже б, ґ, ґв існували тільки в такому поєднанні, тоді як на позначення рд, лд вживали спеціальні літери 26, 28 (для позначення лв, а не лŷ багато мовців, особливо ельфів, уживало лб — на письмі це передавали з допомогою комбінації 27+6, бо поєднання лмб було неможливим). Подібно до цього ступінь 4 вживали на позначення надзвичайно поширених звукосполучень нт, мп, нк, нкв, адже в мові квенья не було д, ґг, ґгв, а на позначення в застосовували літеру 22. Дивись назви квенійських літер тут: ч. З, с. 661-664.

Додаткові літери. № 27 був універсальним знаком на позначення л. № 25 (за походженням — видозміна 21) позначав «повний» вібрантний р. №№ 26,28 були їхніми видозмінами. Їх досить часто вживали на позначення приглушених варіантів р (рг) і л (лг) відповідно. А от у квеньї їх використовували на позначення рд і лд. 29 відтворював с, а 31 (із подвійним завитком) — з у тих мовах, де цей звук був необхідним. Інвертовані форми, 31 і 32, хоча їх і могли вживати як окремі знаки, для зручності написання використовували тільки як варіації 29 і 31, тобто здебільшого їх писали разом із накладеним техтаром.

№ 33 за походженням був різновидом літери, що позначала іншу (слабшу) форму 11; у Третю Епоху його найчастіше використовували на позначення г. 34 вживали (якщо вживали взагалі) головно на позначення приглушеного варіанта в (гв). 35 і 36, якщо їх вживали на позначення приголосних, зазвичай передавали й та в відповідно.

Голосні звуки здебільшого передавали техтарами, які розташовували вгорі над приголосним. У таких мовах, як квенья, де більшість слів закінчувалася на голосний, техту ставили над попереднім приголосним; у мовах на кшталт синдарської, де більшість слів закінчувалася приголосним, її ставили над наступним приголосним. Якщо у слові не було приголосного в належній позиції, то техту ставили над «коротким носієм», що найчастіше мав вигляд безкрапкового і. Справжніх техтарів, які в різних мовах уживали як знаки на позначення голосних, безліч. Найбільш поширені, які зазвичай використовували для передання е, і, а, о, у (різноманітних), показано в наведених прикладах. Три крапки, що їх найчастіше використовували для позначення а у формальному письмі, у скорописах набували різних стилів, часто вживали щось на кшталт циркумфлекса[83]. Одна крапка й «акут» часто позначали і та е (втім, у певних видах письма вони ж позначали е та і). Завитки вживали для позначення о та у. У написі на Персні завиток, розімкнутий праворуч, передає у; на титульній сторінці він же позначає о, а завиток, розімкнутий ліворуч, — у. Перевагу надавали завитку, розімкнутому праворуч, а його вжиток залежав од потреб мови: у чорномові, наприклад, звук о був рідкісним.

Довгі голосні зазвичай позначали, розташовуючи техту на «довгому носії», який найчастіше мав вигляд безкрапкового j. Але довготу звука могла позначати і подвоєна техта. Рідше її передавали також із допомогою завитків чи подеколи й «акута». Дві крапки найчастіше вживали на позначення наступного й.

Напис на Західній брамі Морії є прикладом так званого «повного письма», де голосні звуки передано окремими літерами. У ньому показано всі літери, що їх уживали на позначення голосних у синдарській мові. Слід наголосити на вживанні № 30 для позначення голосного і, а також передання дифтонгів через техту для позначення наступного й понад голосною літерою. У цьому варіанті знаками для передання наступного в (потрібного для позначення звукосполучень ау, ав) були у-завиток чи його видозміна ~. Та дифтонги досить часто писали повністю, ніби у транскрипції. У такому разі довжину голосного позначали «акутом», який називали андайт — «довгий знак».

Як уже було зазначено, крім техтарів, були ще й інші знаки, покликані скоротити процес письма, і вони головно передавали найпоширеніші комбінації приголосних, що відкидало потребу писати їх повністю. Приміром, такт (знак, схожий на іспанську тильду) в позиції над приголосним часто вказував на те, що йому передують носові звуки того самого ряду (як у нт, мп чи нк); одначе той самий знак під приголосним здебільшого вказував на те, що цей приголосний довгий або подвоєний. Приєднаний до дуги гачок, спрямований униз, уживали на позначення наступного с, особливо в комбінаціях тс, нс, кс, яким надавали перевагу в мові квенья.

Звісно, про адекватний «вид письма» для відтворення української не може бути й мови. Проте певний фонетичний еквівалент можна було би розробити, ґрунтуючись на Феаноровій системі. Короткий приклад на титульній сторінці не є спробою унаочнити це. Він радше демонструє можливий результат творчого процесу когось із ґондорців, котрий вагався між значеннями літер, прийнятими в його «виді письма», і традиційним українським правописом. Легко помітити, що крапку внизу (один із методів позначення слабкого редукованого голосного) вжито тут для передання ненаголошеного і (в англомовному варіанті її ж використано у слові here на позначення німого кінцевого е; при переданні англомовних написів, the, of і of the виражається скороченнями: подовжені dh та v, а також літера з нижньою рискою).

Назви літер. У всіх видах письма кожна літера та кожен знак мали свої назви; та назви ці було допасовано до фонетичного вжитку (чи вони описували фонетичний узус) конкретного знака в кожному окремому виді письма. Проте часто, особливо під час опису літер в інших способах письма, виникала потреба дати літері назву саме як літері — зважаючи на її форму. З цією метою у квеньї зазвичай послуговувалися «повними назвами» літер, навіть якщо йшлося суто про їхній ужиток у самій квеньї. Кожна «повна назва» була словом, яке реально існувало в цій мові й містило потрібну літеру. По змозі вона повинна була передавати перший звук цього слова; якщо ж звук чи звукосполучення в такій позиції були неможливі, то вони мусили йти відразу за початковим голосним. Ось назви поданих у таблиці літер: 1) тинко — «метал», парма — «книжка», кальма — «світоч», квессе — «батько»; 2) андо — «брама», умбар — «доля», анґа — «залізо», анґве — «павутиння»; 3) шуле (суле) — «дух», формен — «північ», гарма — «скарб» (або ж ага — «лють»), гвесша — «легіт»; 4) анто — «рот», ампа — «гак», анка — «щелепи», унке — «порожнина»; 5) нумен — «захід», Мальта — «золото», нольдо (давніше — нґольдо) — один із родів нольдорів, нвальме (давніше — нґвальме) — «мýка»; 6) оре — «серце» (внутрішній розум), вала — «божественна сила», анна — «дарунок», вілья — «повітря», «небо» (давніше — в’їлья); ромен — «схід», арда — «простір», «територія», ламбе — «язик», альда — «дерево»; сильме — «зоряне світло», сильме нукверна (обернене с), аре — «сонячне світло» (або ессе — «ім’я»), аре нукверна; г’ярмен — «південь», гвеста синдаринва, янта — «міст», уре — «спека». Певні варіації згаданих назв виникли у зв’язку з тим, що існували й інші, раніші, назви, які побутували у квеньї до того, як вона зазнала змін у вимові Вигнанців. Зокрема, літера № 11 називалася гарма, коли передавала спірант х у всіх позиціях, але коли цей звук став приглушеним варіантом г[84] у початковій позиції (хоча залишився х у середній), щодо нього було вжито назву ага. Аре первісно була азе, проте, коли з злився із 21, цей знак почали використовувати на позначення дуже поширеного у квеньї сс і назвали його ессе. Гвеста синдаринва, або «сіроельфійське гв», названо так тому, що у квеньї 12-та літера позначала звукосполучення гв, а окремих знаків для передання хв і гв ця мова не потребувала. Найбільш знаними й уживаними були назви літер 17 — н, 33 — г’я, 25 — р, 10 — ф: нумен, г’ярмен, ромен, формен = «захід», «південь», «схід», «північ» (порівняй: синдарські дŷн чи аннŷн, гарад, рŷн чи амрŷн, фород). Ці літери вказували на напрямки: Зх., Пд., Сх., Пн. — навіть у тих мовах, які послуговувались іншою термінологією. У Західних землях їх називали саме в такому порядку, починаючи з і стоячи обличчям до заходу; г’ярмен та формен узагалі означали «територія ліворуч» і «територія праворуч» (протилежно до позначення такого розташування у багатьох людських мовах).

ii Керти

Кертас Дерон первісно було призначено лише для передання звуків синдарської мови. Найстарішими кертами були №№ 1, 2, 5, 6; 8, 9, 12; 18, 19, 22; 29, 31; 35, 36; 39, 42, 46, 50; і керта, що варіювала між 13 і 15. Значення надавали літерам не систематично. №№ 39, 42, 46, 50 були голосними та залишилися ними в усіх подальших доопрацюваннях. №№ 13,15 вживали на позначення г або с, а 35, відповідно, позначав с або г. Цю тенденцію — вагання щодо надання літері значення с чи г — спостерігаємо й у пізніших комплектах шрифтів. У тих символах, які складалися з «основи» та «гілки», 1-31, якщо додавали ще одну (лишень одну) гілку, то її розміщували праворуч. Обернений варіант теж траплявся досить часто, проте не мав фонетичного значення.

Давні форми цього вдосконаленого та розширеного кертасу набули назви Анґертас Дерон, адже поправив і реорганізував старі керти, як вважають, Дерон. Однак головні нововведення: запровадження двох нових рядів 13-17 і 23-28 — найімовірніше, винайшли нольдори з Ереґіону, бо ці знаки вживали на позначення звуків, непритаманних синдарській мові.

У реорганізації Анґертасу вдається помітити кілька основних (вочевидь, натхненних Феаноровою системою) принципів: 1) додавання риски до гілки вказувало на участь голосу; 2) обернена керта вказувала на появу «спіранта»; 3) розміщення двох гілок обабіч основи вказувало на участь голосу та назальність. Принципів цих дотримувалися послідовно, з єдиним винятком. Синдарська (архаїчна) мова потребувала знака для передання спірантам (або носового в), а тому що цього найлегше було досягти, використавши обернений знак для м, то оберненому № 6 надали значення м, а от № 5 — значення гв.

№ 36, який, теоретично, означав з, вживали в синдарському чи квенійському правописах на позначення сс, — порівняй: Феаноровий 31. № 39 вживали на позначення і або й; 34 і 35 вживали на позначення с; а 38 — на позначення поширеної послідовності нд, хоча між ним і дентальними звуками не було очевидної формальної спорідненості.

У «Таблиці значень» ті символи, які розташовані ліворуч і розділені з допомогою знака, набувають значення давнішого Анґертасу. А ті, які розташовані праворуч, передають значення ґномівського Анґертас Морія[85]. Відомо, що ґноми Морії запровадили кілька несистематичних змін значень, а також кілька нових керт: 37, 40, 41, 53, 55, 56. Зміни у просторовому розташуванні літер переважно були зумовлені двома причинами: 1) зміною значень 34, 35, 54 відповідно до г, г’ (чистий або гортанний початок слова з голосного, що виник у кгуздульській мові) та с; 2) вихід із ужитку №№ 14, 16, які ґноми заміняли на 29 і 30. Також можна простежити послідовний ужиток 12 для р, винайдення 53 для н (і переплутування цього знака з № 22); вживання 17 для з, його узгодження з 54 у значенні с, послідовний ужиток 36 для довгого носового н і появу нової керти 37 для нґ. Нові символи 55, 56 за походженням були половинчастими формами № 46, і їх вживали на позначення голосних на кшталт подовженого а та короткого е, які були поширені у ґномівській мові й у вестроні. Слабкі та непомітні, вони часто редукувалися до простої риски без основи. Такий варіант Анґертас Морія репрезентують надмогильні написи.

Ґноми з Еребору послуговувалися подальшими видозмінами цієї системи, відомими як вид письма Еребору та наведеними у Книзі Мазарбула. Основними його рисами були: вживання 43 як з; 17 — як кс; винайдення двох нових керт, 57 і 58, для пс і тс. Вони відновили в ужитку 14,16 на позначення й, ж; проте вживали 29, 30 для ґ, ґг чи просто як варіанти 19, 21. Цих особливостей не показано в таблиці — за винятком специфічних ереборських керт 57, 58.

Мова, яку в цій історії передано українською, — це вестрон, або «спільна мова» Західних земель Середзем’я в період Третьої Епохи. Упродовж того часового проміжку вона стала рідною мовою практично для всіх народів, які вміли розмовляти (крім ельфів) і мешкали на теренах давніх королівств Арнору та Ґондору — себто вздовж усіх узбереж од Умбара й на північ до Затоки Форохель і вглиб континенту аж до Імлистих Гір та Ефель-Дуату. Вона побутувала також і на півночі, вгору за течією Андуїну, охопивши території на захід од Ріки та на схід од гір аж до Ірисових Луків.

У період Війни за Перстень наприкінці епохи ареал її поширення як природної мови не змінився, хоча значну частину Еріадору на той час уже було спустошено, а на берегах Андуїну між Ірисовою Рікою та Рауросом мешкало зовсім мало людей.

У Лісі Друадан в Анорієні все ще переховувалися нечисленні стародавні дикуни; а між пагорбів Смурних Земель можна було натрапити на рештки давнього народу — колишніх мешканців просторих теренів Ґондору. І ті, й інші незмінно послуговувалися власними мовами; тим часом на рівнинах Рогану в ту пору жив північний народ — рогірими, котрі прийшли на цю землю приблизно п’ять сотень років тому. Проте навіть ті народи, які не відступились од власних мов, для спілкування з іншими послуговувалися вестроном як другою мовою. Це стосувалося й ельфів, причому не лише тих, котрі мешкали в Арнорі та Ґондорі, але й усюди в долинах Андуїну та на схід, аж до дальніх меж Морок-лісу. Навіть серед дикунів і смурноземців, котрі уникали чужинців, траплялися такі, що розмовляли вестроном, хоч і неоковирно.

Про ельфів

Колись давно, у Прадавні Часи, ельфи розділилися на дві основні групи: Західні ельфи (ельдари) та Східні ельфи. До останньої належала більшість ельфійських мешканців Морок-лісу та Лорієну; однак їхніх мов у цій історії не відтворено, бо всі ельфійські назви та слова в ній ужито в ельдарській формі[86].

З ельдарських мов у цій книзі фігурують дві: високоельфійська, або квенья, та сіроельфійська, або синдарська. Високоельфійська — це стародавня мова Ельдамару, що розкинувся по той бік Моря, й перша відтворена на письмі. Вона перестала бути тією мовою, котру, як то кажуть, усмоктують із молоком матері, й перетворилася на щось на кшталт «ельфійської латини», бо не втратила свого значення як мова церемоній і сховище могутніх знань та пісень для Високих ельфів, котрі пішли у вигнання, повернувшись до Середзем’я наприкінці Першої Епохи.

Сіроельфійська мова за походженням близька до квеньї, адже вона теж була мовою тих ельдарів, котрі, діставшись до берегів Середзем’я, не переправилися через Море, а оселилися на узбережжях країни під назвою Белеріанд. І правив ними Король Тінґол Сірий Плащ із Доріату, й у тривалих сутінках мова їхня змінилася під впливом мінливості смертних земель і відчужилася від мови ельдарів із-поза Моря.

Вигнанці, котрі мешкали в оточенні значно чисельніших за себе Сірих ельфів, призвичаїлися вживати на щодень синдарську мову; відтак саме вона є мовою тих ельфів і ельфійських володарів, котрі ввійшли в цю історію. Адже всі вони ельдарського племені, навіть якщо народи, якими вони правили, належали до нижчих ельфійських родів. Найшляхетнішою серед ельфійських вельмож була Володарка Ґаладріель із королівського дому Фінарфіна, сестра Фінрода Фелаґунда, Короля Нарґотронду. У серцях Вигнанців туга за Морем звучала вічним неспокоєм, який годі було заглушити; в серцях Сірих ельфів вона дрімала, та коли прокидалася, то вгамувати її вже було неможливо.

Про людей

Вестрон був людською мовою, що збагатилась і пом’якшала завдяки ельфійському впливу. За походженням це була мова тих людей, котрих ельфи називали атани чи едайни, «Отці Людей», і до котрих належали головно три Доми Ельфодрузів, які потрапили на захід од Белеріанду в Першу Епоху та допомагали ельдарам під час Війни за Величні Коштовності супроти Темної Сили Півночі.

Після знищення Темної Сили, під час якого значні території Белеріанду було затоплено або зруйновано, ельфодрузів винагородили, дозволивши їм разом із ельдарами відплисти за Море на захід. Але тому що їм не вільно було ступати на терени Невмирущого Краю, для едайнів створили окремий острів, розташований найдалі на заході із усіх смертних земель. І назвали той острів Нуменор (Вестернес). Отож, більшість ельфодрузів одпливла й оселилася в Нуменорі, й досягла там величі та могутності, і стали нуменорці славетними мореплавцями і володарями численних кораблів. Прекрасні були вони з лиця та високі, а життя їхнє було втричі довшим за життя людей зі Середзем’я. Такими були вони, Королі Людей, котрих ельфи називали дунедайнами.

З-поміж усіх людських родів лише дунедайни знали та розмовляли ельфійською мовою: адже батьки їхні вивчили синдарську і передали її в спадок своїм дітям як частину традиції, що ледве чи й змінилася з плином років. Мудреці їхні вивчили також і високоельфійську квенью й цінували її понад решту мов, саме з її слів утворивши назви багатьох місць слави та шаноби й імена багатьох осіб королівської крові та великої ваги[87].

Проте здебільшого рідною мовою нуменорців була їхня предковічна людська мова — адунайська, до якої згодом, у дні погорди, повернулися королі та володарі, відмовившись од ельфійської, якою натомість продовжувала послуговуватися жменька людей, котрі не зрадили давньої дружби з ельдарами. У період розквіту нуменорці заснували чимало фортів і гаваней на західних узбережжях Середзем’я, куди допливали своїми кораблями. Однією з основних їхніх гаваней був Пеларґір поблизу гирла Андуїну. Там розмовляли адунайською, і, змішавшись із безліччю слів із мов нижчих людських родів, вона перетворилася на спільну мову, яка звідтіля поширилась уздовж узбереж серед усіх, хто мав хоч якісь зв’язки з Вестернесом.

Після Повалення Нуменору Елендил допровадив уцілілих ельфодрузів назад, на північно-західні береги Середзем’я. Там уже мешкало чимало людей, у тілі яких текла цілком або почасти нуменорська кров; але небагато з-поміж них пам’ятало ельфійську мову. Відтак усі стверджували, що дунедайнів од самого початку було значно менше, ніж людей нижчого роду, серед котрих жили та котрими правили ці могутні й мудрі володарі-довгожителі. У стосунках із іншими народами й у власних просторих королівствах вони послуговувалися спільною мовою, проте розвивали та збагачували її, запозичуючи слова з ельфійських мов.

У дні нуменорських королів такий ошляхетнений вестрон поширився цілим світом, його знали навіть їхні вороги; проте й дунедайни дедалі частіше розмовляли саме цією мовою. Тож у період Війни за Перстень ельфійську мову знала тільки дещиця мешканців Ґондору, й кількість їхня з дня на день зменшувалася. Знавці цих мов жили головно в Мінас-Тіріті й у сусідніх містах, а також на підпорядкованій території вельмож Дол-Амрота. Проте майже всі власні назви й топоніми у Ґондорі були ельфійськими за формою й значенням. Походження деяких огортала таємниця, але вони, без сумніву, дійшли з тих часів, коли кораблі нуменорців іще не підкорили Море: приміром, Умбар, Арнах і Ерех, а також назви гір Ейленах та Ріммон. Форлокґ теж належить до цього типу назв.

Більшість людей із північних околиць Західних Земель походила від едайнів Першої Епохи чи від споріднених із ними груп. Відтак мови їхні були близькі до а дунайської, а деякі зберегли подібність до спільної мови. Такими були й народи, які мешкали у верхніх долинах Андуїну, — беорнінґи та лісовики зі Західного Морок-лісу; і далі на північ і на схід — люди з Довгого Озера та з Долу. З теренів, які простяглися між Ірисовою Рікою та Візкаменем, походив народ, відомий як рогірими, Повелителі Коней. Вони розмовляли своєю предковічною мовою та, послуговуючись нею, дали нові назви майже всім місцям своєї нової країни; себе вони іменували еорлінґами, або Людьми з Вершницької Марки. Та володарі того народу добре знали спільну мову і говорили нею шляхетно — на кшталт своїх союзників у Ґондорі: бо вестрону в Ґондорі, звідки, власне, він і поширився, все ще був притаманний вишуканий і старовинний стиль.

Цілком відмінною мовою послуговувалися дикуни з Лісу Друадан. Інакшою чи хіба що віддалено спорідненою з вестроном була й мова смурноземців. То були рештки тих народів, котрі в минулі епохи мешкали в долинах Білих Гір. Мерці зі Смурного Капища належали до них. Але в період Темноліття інші народи переселилися до південних долин Імлистих Гір; а вже звідти декотрі з них перебралися на пустельні землі аж до Курганних Пагорбів на півночі. Це і були родоначальники людей із Брі: проте відбулося це задовго до того, як вони стали підданцями Північного Королівства Арнору та перейняли вестрон. Тільки у Смурних Землях люди цього роду не покинули власної давньої мови та звичаїв — загадковий народ, що ворогував із дунедайнами і ненавидів рогіримів.

З їхніх мов у цій книзі фігурує одне-єдине слово форґойли — так вони називали рогіримів (кажуть, це означало «соломоголові»). Натомість рогірими називали терени цих людей і їхніх мешканців Смурними Землями і смурноземцями, бо представники тих народів були смагляві й темноволосі: зв’язку між складником дун (смурно) в цих назвах і сіроельфійським словом Дŷн — «захід» — немає.

Про гобітів

Гобіти зі Ширу та з Брі на той час, імовірно, перейняли спільну мову вже понад тисячу років тому. Проте вживали її по-своєму, вільно та недбало, хоч окремі, більше освічені за інших, усе ще вміли, коли випадала така оказія, застосувати переваги нормативного варіанту цієї мови.

Писемних згадок про мову, рідну саме для гобітів, немає. У прадавні дні вони, здається, завжди пристосовували до своїх потреб мови людей, біля чи серед котрих мешкали. Тож, потрапивши до Еріадору, гобіти швидко перейняли спільну мову і до того часу, коли вони оселились у Брі, вже почали потроху забувати ту, якою користувалися раніше. А раніше гобіти, найімовірніше, послуговувалися мовою людей із верхів’їв Андуїну, спорідненою з мовою рогіримів; утім, південні стури, схоже, до того, як перебралися на північ до Ширу, розмовляли мовою, спорідненою з мовою смурноземців[88].

Усі ці переміщення в часи Фродо все ще можна було відстежити за певними слідами, які гобіти залишили в місцевих словах і в назвах, чимало з яких дуже нагадували ті, що побутували в мовах Долу чи Рогану. Найбільш вартими уваги в цьому аспекті були назви днів, місяців і пір року; кілька слів такого самого штибу (як-от метом та сміал) і надалі перебували в загальному вжитку, та більшість збереглася тільки в топонімах Брі та Ширу. Імена самих гобітів теж показові в цьому сенсі й походили з далекого минулого.

Гобітами називали себе й усіх своїх родичів мешканці Ширу. Тим часом люди називали їх півмірками, а ельфи — періаннатами. Звідки взялося слово гобіт, не пригадує майже ніхто. Здається, проте, що первісно блідошкіри називали так власостопів і стурів, а ще то була спрощена форма слова, повний варіант якого найкраще зберігся в Рогані: гольбитла — «норорий».

Про інші раси

Енти. Найдавнішою расою, що продовжувала існувати у Третю Епоху, були онодрими, або ениди. Ентами їх називали мовою Рогану. Ельдари познайомилися з ними ще у прадавні часи, і саме завдяки ельдарам енти здобули якщо не власну мову, то принаймні прагнення говорити. Мовлення їхнє було не схоже на жодне інше: повільне, дзвінке, густе, з безліччю повторів, загалом — велемовне, сформоване такою багатогранністю звучання голосних і тонових відмінностей, що навіть ельдарські хранителі премудрості не наважувалися відтворити цю мову на письмі. Енти спілкувалися нею лише між собою, та потреби втаємничувати її не виникало: ніхто інший просто не міг її вивчити.

Самі ж енти прекрасно відчували різні мови, швидко їх вивчали та ніколи не забували. Проте вони надавали перевагу ельдарським мовам, а найбільше любили стародавню високоельфійську. Відтак дивні слова та назви, що їх гобіти задокументували як почуті з уст Деревобородого й інших ентів, насправді є або просто ельфійськими, або фрагментами ельфійського мовлення, нанизаними докупи на ентівський манір[89]. Декотрі з цих слів — квенійські, як-от Тауреліломеа-тумбалеморна Тумбалетауреа Ломеанор, що можна дослівно відтворити як «Лісобагатотінно-глибокодолиночорне Глибокодолинолісозаросле Похмуроземелля», — говорячи це, Деревобородий мав на увазі приблизно таке: «У глибоких видолинках лісу запала чорна тінь». А декотрі з цих слів — синдарські, як-от Фанґорн («борода дерева») чи Фімбретіль («тонкий бук»).

Орки та чорномова. Орк — саме цей варіант назви роганською мовою інші народи вживали щодо цих огидних істот. Синдарською вона звучала орх. Без сумніву, чорномовське слово урук споріднене зі словом орк, хоча перше зазвичай означувало тільки кремезних орків-солдатів, котрі в час, про який ідеться в нашій розповіді, виступили з Мордору й Ісенґарда. Орків нижчого рангу передовсім самі урук-гаї називали снага — «раб».

Уперше орків виплодила Темна Сила Півночі ще у Прадавні Часи. Переказують, що власної мови вони не мали, проте вибирали певні слова та фрази з інших мов і перекручували їх на свій розсуд; вони, однак, спромоглися створити лише вульгарні жаргони, яких ледве вистачало для того, щоби задовольнити їхні потреби, якщо не йшлося про прокльони та лайку. Ці істоти, сповнені злоби та ненависті навіть до собі подібних, швидко утворили стільки варварських діалектів, скільки було груп чи племінних поселень, відтак орківська мова мало допомагала при спілкуванні між різними племенами.

Отак і сталося, що у Третю Епоху роди орків спільну мову знаходили між собою з допомогою вестрону; а чимало їхніх давніших племен, як, приміром, ті, котрі й далі мешкали на Півночі та в Імлистих Горах, узагалі віддавна послуговувалися вестроном як рідною мовою, хоча спотворили його так, що він ледве чи й відрізнявся за огидністю від орківської. Зокрема, в цьому жаргоні слово тарк — «людина з Ґондору» — було скороченою формою від таркіл — квенійського слова, яке у вестроні позначало нащадка нуменорців; дивись тут: ч. З, с. 280.

Вважають, що чорномову винайшов Саурон за часів Темноліття і що він прагнув зробити її спільною для всіх тих, хто йому служив, але не досяг цього. Проте саме з чорномови походить чимало слів, які у Третю Епоху були дуже поширені серед орків (наприклад, ґгâш — «вогонь»), але після першої поразки Саурона стародавню форму цієї мови забули всі, крім назґŷлів. Коли ж Саурон постав знову, чорномова вдруге стала мовою Барад-дŷра та мордорських капітанів. Напис на Персні було виконано саме стародавньою чорномовою, тоді як прокляття мордорських орків у ч. 2, с. 65 подано більш сучасним її варіантом, яким розмовляли солдати Темної Вежі, над котрими капітаном був Ґрішнах. Шаркŷ тією мовою означало старець.

Тролі. Слово троль уживали як переклад синдарського тороґ. Попервах, у далекій сутіні Прадавніх Часів, то були тупі та незграбні істоти, чия мова мало відрізнялася від мови звірів. Але Саурон замислив використати їх і тому навчив тієї дрібки знань, яку вони могли осягнути, а їхньому благому розуму додав підлості. Відтак тролі, наскільки могли, опанували орківську мову; а в Західних землях кам’яні тролі розмовляли спрощеною спільною мовою.

Та наприкінці Третьої Епохи трольське поріддя, якого досі там не стрічали, з’явилось у південному Морок-лісі та на гірських кордонах із Мордором. Чорномовою їх називали олоґ-гаями. Те, що саме Саурон розплодив їх, ні в кого не викликало сумнівів, але ніхто не знав, як їх вивели. Дехто вважав, що то були не тролі, а велетенські орки, втім, олоґ-гаї за будовою тіла та складом розуму геть відрізнялися навіть од найбільших представників орківського роду, котрих вони значно перевершували зростом і силою. То були-таки тролі, та їх переповнювала лиха воля їхнього господаря — підле плем’я, міцне, злостиве, люте і хитре, твердіше за камінь. На відміну від раси періоду Сутінків, ці тролі могли перебувати під сонцем доти, доки Саурон мав на них вплив. Розмовляли вони мало, а єдиною мовою, яку знали, була чорномова Барад-дŷра.

Ґноми. Ґноми — це окремий народ. Про їхнє незвичайне походження та про те, чому вони водночас схожі й не схожі на ельфів і людей, розповідає «Сильмариліон»; але цієї розповіді не знали нижчі ельфи зі Середзем’я, тоді як оповіді людей, котрі жили в пізніші часи, змішано зі спогадами інших рас.

Ґноми — міцна, здебільшого непоступлива раса, потайна, працелюбна; вони добре пам’ятають образи (а також і зроблене їм добро), а камінь, коштовності й інші речі, які набувають гарної форми у вправних руках майстра, люблять більше, ніж живих істот. Але від природи вони не злі, й мало хто з ґномів служив Ворогові з власної волі, хоч би що говорили про те людські оповіді. Адже люди віддавна були пожадливими до ґномівського багатства та до витворів їхніх рук, тому обидві раси розділяла безперервна ворожнеча.

Однак у Третю Епоху в багатьох місцях усе ще можна було натрапити на щиру дружбу між людьми та Гномами; а природа ґномів посприяла тому, що, подорожуючи, працюючи і торгуючи в різних землях — як повелося між ними після зруйнування їхніх давніх осель, — вони навчалися мови тих людей, серед котрих жили. Проте потайки (і завісу цієї таємничості вони, на відміну від ельфів, вельми неохоче привідкривали навіть перед друзями) користувалися власного дивною мовою, яка мало змінилася з роками. Адже то була не просто мова, яку чуєш від народження, а мова традиційних знань, що її ґноми плекали й охороняли як скарб із минулого. Мало кому з інших народів таланило її вивчити. У цій книзі її представлено лише тими топонімами, які Ґімлі розкриває своїм соратникам, та ще бойовим кличем, що його він вигукує під час облоги Горнбурґа. Це принаймні не було таємницею. І чули його на полях битви, відколи світ був молодий: Барук Кгазâд! Кгазâд ай-мêну! — «Сокири ґномів! Ґноми йдуть на вас!»

Проте ім’я самого Ґімлі й імена цілого його роду мають північне (людське) походження. Суто ґномівських, потаємних і «внутрішніх» імен — своїх справжніх імен — вони не відкрили жодному чужинцеві з іншого народу і навіть не писали їх на могилах.

Викладаючи зміст «Червоної книги» у вигляді історії, яка надавалася би для читання сучасному книголюбові, перекладач, наскільки це було можливо, відтворив її лінгвістичний матеріал мовою наших часів. Лише мови, відмінні від спільної, збереглися в оригінальному варіанті; проте ними передано головно власні назви осіб і місць.

Спільну мову як мову гобітів і їхніх оповідей було відтворено сучасною українською. Під час роботи над перекладом різницю між різними говірками, відчутними у вестроні, було практично нівельовано. Попри кілька спроб відтворити ці відмінності шляхом використання різних за стилями висловів української мови, треба розуміти, що різниця у вимові та сталих виразах Ширу і вестрону в устах ельфів та шляхетних людей Ґондору була значно більшою, ніж те можна було продемонструвати в цій книзі. Гобіти взагалі розмовляли переважно сільським діалектом, натомість у Ґондорі та Рогані побутувала давня мова, доволі офіційна та піднесена.

Проте один пункт щодо цих відмінностей тут таки варто згадати, бо він дуже важливий. У вестроні займенники, які позначали другу особу (а часто також і третю), поділялися незалежно від граматичного числа на «шанобливі» та «панібратські». Втім, однією з особливостей ширського вестрону було те, що шанобливі форми практично зникли з розмовного вжитку. Вони продовжували існувати лишень у мові селян, особливо зі Західної Чверті, котрі використовували їх як пестливі форми звертань. Саме про це йшлося тоді, коли народ Ґондору говорив про незвичність мови гобітів. Переґрін Тук, приміром, у перші кілька днів перебування в Мінас-Тіріті послуговувався панібратськими займенниками в розмовах із людьми всіх рангів, включно зі самим Володарем Денетором. Це могло розважати постарілого намісника, та, без сумніву, вражало його слуг. Очевидно, такий вільний ужиток панібратських займенникових форм посприяв поширенню популярних чуток про те, що Переґрін у себе на батьківщині обіймав дуже високе становище[90].

Читач помітить, що гобіти, як-от Фродо, й інші особи, як-от Ґандальф і Араґорн, періодично змінюють стиль мовлення. Більше учені та здібні з-поміж гобітів трохи знали «книжну мову», як її називали в Ширі, тож вони швидко помічали та переймали стиль мовлення тих, із ким зустрічалися. Так чи так, а для тих, хто багато подорожує, цілком природно певною мірою підлаштовуватися до мови тих, із ким їх зводить доля, особливо якщо вони, як-от Араґорн, часто змушені приховувати своє походження і те, що роблять. До того ж у ті часи всі вороги Ворога шанували стародавність: і мови, й багато чого іншого, — тому насолоджувалися нею, наскільки те дозволяли їхні знання. Ельдари, котрі були понад усе майстрами слова, могли послуговуватися багатьма мовними стилями, хоча найбільш природною для них була вимова, найближча до їхньої власної мови, значно старовиннішої за мову Ґондору. Гноми теж досить легко опановували мови, тож вони без труднощів пристосовувалися до товариства, в якому перебували, проте вимова їхня здавалася декому надто жорсткою та гортанною. А от тролі й орки розмовляли так, як їм удавалося, без любові до слів чи речей; і мова їхня була насправді ще більш спотвореною та огидною, ніж зображено тут. Заледве чи кому-небудь захочеться відтворити її вповні, хоча взірців не довелося би довго шукати. Балачку такого штибу нерідко чуємо з уст тих, у кого орківський розум: жахлива через невитравні ненависть і презирство, надто довго відмежована від добра, вона зберегла якусь дещицю словесної сили лише для слуху тих, для кого тільки огидне звучить переконливо.

Переклад на кшталт цього є практикою звичною, бо є неуникною в будь-якій розповіді, що має до діла з минулим і рідко сягає чогось більшого. Та перекладач спромігся піти далі, адже передав також і всі вестронські назви відповідно до їхніх значень. Коли в тексті цієї книги з’являються українські імена чи назви, це вказує на те, що в той час імена чи назви спільною мовою були вживані або на рівні, або замість імен і назв іншими (зазвичай ельфійськими) мовами.

Переважно вестронські назви були перекладами давніших назв: як-от Рівенділ, Сиводжерельна, Срібножила, Довгоберег, Ворог, Темна Вежа. Декотрі трохи відрізнялися за значенням: наприклад, Судна Гора й Ородруїн — «Палаюча гора» чи Морок-ліс і Таур-е-Ндаеделос — «Ліс нездоланного страху». Кілька були видозміненими ельфійськими назвами, як-от Люн і Брендівинна, які походять од ельфійських Лŷн і Барандуїн.

Такий підхід, імовірно, потребує виправдання через пояснення. Перекладачеві здалося, що передання оригінальної форми всіх назв завадить відтворенню такого невід’ємного від цієї розповіді поняття, як час, яким його сприймали гобіти (зберегти їхні погляди — справді важливо) — контраст між загальнопоширеними мовами, такими самими звичайними та звичними для них, як українська — для нас, і вцілілими пережитками значно давніших та шляхетніших мов. Якби просто транскрибувати всі назви, вони здалися би сучасному читачеві однаково далекими: наприклад, якби й ельфійська назва Імладріс, і вестронський її переклад Карнікгул разом залишилися без змін. Говорити про Рівенділ як про Імладріс було б усе одно, що називати нинішній Вінчестер Камелотом — із тією лише різницею, що в першому випадку ця тотожність не викликає сумнівів і в Рівендолі незмінно мешкав преславний володар, значно старший за Артура, навіть якби той і нині королював у Вінчестері.

Відтак назву Шир (Сŷза) й усі інші гобітські топоніми було українізовано. Найчастіше це не становило жодних труднощів, адже такі назви зазвичай складалися з елементів, присутніх і в наших простих українських топонімах: це й нині вживані слова, як-от пагорб чи поле, і трохи застарілі, як-от град, що побутує разом зі словом місто. Проте деякі назви, як уже було зазначено, походять од давніх гобітських слів, що вийшли з ужитку, тому їх було відтворено подібними українськими відповідниками: міх чи ботл — «оселя», міхель — «великий».

Однак стосовно осіб гобітські варіанти їхніх імен були в ті часи цілком самобутні, особливо зважаючи на традицію, що виникла та поширилася за кілька століть до того, — передавати прізвище у спадок. Більшість таких прізвищ має очевидні значення (тогочасна мова «витягла» їх із промовистих прізвиськ чи топонімів, або — особливо у Брі — з назв рослин і дерев). Перекладати такі назви було зовсім не складно: та залишились одне чи два найдавніші імена зі забутим значенням — їх тут українізовано лише за написанням: Тук замість Гук, Бофин замість Бофін.

З гобітськими іменами перекладач, наскільки те було можливо, чинив так само. Своїх доньок гобіти зазвичай іменували назвами квітів чи коштовностей. А хлопчикам узагалі давали імена, які не мали жодного значення в буденній мові: зрештою, такі імена мали і деякі жінки. Приклади цих імен — Більбо, Бунґо, Поло, Лото, Танта та ін. Між ними та відомими нам або ж поширеними у нас іменами може бути неуникна, проте випадкова подібність: як-от Ото, Ніна, Дроґо, Дора, Кора та ін. Ці імена збережено, хоча й українізовано їх зі змінами закінчень, бо в гобітських іменах закінчення а вважалося чоловічим, а о та е — жіночими.

У декотрих давніх родинах, особливо блідошкірів за походженням, як-от Туки та Виприни, було заведено давати дітям пишнозвучні імена. Тому що більшість із них узяті, здається, з тих легенд про минулі часи, які стосувались і людей, і гобітів, і чимало з цих імен, хоча й були беззмістовними для самих гобітів, дуже нагадували імена людей із Долини Андуїну, чи Долу, чи Марки, то перекладач перетворив їх на ті старовинні ймення, надавши їм франкського чи ґотського звучання — адже в такій формі ми досі вживаємо їх або натрапляємо на них в історичній літературі. У такий спосіб було зроблено спробу зберегти часто дуже кумедну невідповідність між іменами та прізвищами, яку й самі гобіти прекрасно усвідомлювали. Імена «класичного» походження перекладач використовував рідко, бо найближчим еквівалентом латини та греки для ширської говірки були ельфійські мови, а їх гобіти зрідка використовували для називання. Адже мало хто з них узагалі знав «мови королів», як вони їх називали.

Та імена цапокрайців відрізнялися від решти власних назв Ширу. Мешканці Мокви та їхні земляки обабіч Брендівинної були, як уже зазначалося, з багатьох поглядів дуже особливими. Без сумніву, саме з колишньої мови південних стурів перейшла до них у спадок більшість цих дуже дивних назв. Їх зазвичай залишено без змін, бо, хоча вони тепер здаються нам незвичними, й у ті дні вони були незвичними теж. Їх передано так, що за стилем — принаймні так може здатися — вони віддалено нагадують кельтські.

Тому що вцілілі пережитки давньої мови стурів і брійців чимось нагадували кельтські елементи в англійській культурі, перекладач подеколи імітував це. Відтак Брі, Архет і Хет-ліс створено за взірцем британського називання, і цей вибір ґрунтувався на сенсі слів: брі — «пагорб», хет — «ліс». Але з імен лишень одне змінено відповідно до цього принципу. Ім’я Меріадок обрано навмисне, щоби допасувати його до пестливого ймення цього персонажа — «Мері», тобто «радісний, веселий» вестронською, хоча насправді воно мало би бути «Калі» — скороченням цапокрайського імені Калімак, значення якого тепер годі з’ясувати.

У своїх перетвореннях перекладач не використовував імен гебрейського походження чи подібних до них. Жоден елемент гобітських назв не зіставний із цим елементом знайомих нам імен. Короткі ймення, як-от Сем, Том, Тім, Мет, були поширеними скороченнями суто гобітських імен на кшталт Томба, Тольма, Мата й інших. А от Сема та його батька Гема насправді звали Бан і Ран. Повні ж варіанти їхніх імен звучали ось як: Баназгр і Рануґад — первісно то були прізвиська, які означали «недоумкуватий, простакуватий» і «домар»; але, попри те, що ці слова вийшли зі щоденного вжитку, вони збереглися як традиційні ймення в деяких родинах. Тому тут і є спроба зберегти цю їхню властивість, вживаючи імена Семвайз і Гемфаст — осучаснені версії давніх імен Samwís і Hámfcest, які мають практично те саме значення.

Зайшовши аж так далеко в намаганнях осучаснити і зробити зрозумілими мову й імена гобітів, перекладач збагнув, що не може на цьому спинитися. Йому здалося, що людські мови, споріднені з вестроном, варто передавати наближеними до українських відповідниками. Відтак роганську мову було уподібнено до призабутої нами давньої говірки, бо вона була споріднена й із спільною мовою (віддалено), й із колишньою мовою північних гобітів (дуже близько), її можна порівняти з архаїчним вестроном. У кількох місцях «Червоної книги» зазначено, що коли гобіти чули роганську говірку, то вловлювали багато знайомих слів і відчували, що мова ця наближена до їхньої власної, тож було би нерозважно надавати задокументованим іменам і словам рогіримів цілком інакшого звучання.

У декількох випадках перекладач осучаснив форму та написання роганських топонімів, як-от Смурне Капище, Сніготоки; проте, наслідуючи гобітів, не робив цього за певною системою. Гобіти ж змінювали ці назви, якщо відчували в їхніх складниках подібність до відомих їм слів чи якщо ці назви нагадували топоніми Ширу; та багато чого вони залишали незмінним, як залишено й тут, як-от Едорас — «двори». Керуючись цією спонукою, перекладач осучаснив також і кілька власних імен, як-от Тіньогрив і Змієязикий[91].

Таке уподібнення дало змогу вигідно показати особливі локальні гобітські слова північного походження, їм надано такої форми, якої могли би набути й давні слова, якби вони дійшли до наших днів. Зокрема, слово метом мало би викликати в пам’яті давнє mathm, а гобітське слово kast («метати, кидати»), отже, демонструвати спорідненість із суто рогіримським відповідником kastu. Подібно smial (чи smile) — «нора» — є спорідненою формою для слів, похідних від smygel і добре унаочнює стосунок гобітського tran («критися») до рогіримського trahan («криївка»). Імена Смеаґол і Деаґол постали таким самим робом і є відповідниками імен Трагальд («той, що закопується, заривається») та Нагальд («потайний»), на які натрапляємо в північних говірках.

Ще північнішу мову Долу в цій книзі представлено лише іменами ґномів, котрі походили з того краю, а отже, послуговувалися мовою тамтешніх людей, прибираючи собі «зовнішні» імена тією мовою. Можна помітити, що в цій книзі, як і в «Гобіті», вживано форму ґноми, хоча словники кажуть нам, що правильно це слово пишеться гноми. Та ми вже не говоримо про ґномів так само часто, як говоримо про людей, а людські спогади виявилися не достатньо чіпкими для того, щоби втримати окреме слово для позначення раси, яку нині згадують хіба що в народних казках, де збереглася бодай тінь правди, чи щонайбільше в позбавлених будь-якого сенсу оповідках, де цих істот перетворено на об’єкт для насмішок. Однак у Третю Епоху де-не-де все ще можна було догледіти спалахи їхніх давніх характеру та сили, пригаслі хіба зовсім трохи; адже це — нащадки науґримів Прадавніх Часів, у чиїх серцях досі палає віковічний вогонь Ауле Коваля, жевріє попіл тривалого протиборства з ельфами та в чиїх руках досі живе неперевершене вміння працювати з каменем.

Щоби наголосити на цьому, перекладач і наважився вживати форму гноми, а ще, мабуть, аби хоч трохи відмежувати їх од безглуздих казочок пізніших часів. Похідне від цієї форми слово використано в назві Ґномівський Чертог, аби відтворити назву Морія спільною мовою: Фурунарґіан. Це слово означало «ґномівська копальня», проте було вже застарілим. Але «Морія» — слово ельфійське, до того ж дане без любові: адже ельдари, хоч і могли за потреби, під час запеклих війн із Темною Силою та його прислужниками, будувати собі підземні фортеці, проте ніколи не мешкали б у таких оселях із власної волі. Вони любили зелену землю та небесні світила, тож Морія їхньою мовою означає «Чорна Безодня». А от самі ґноми називали її — і принаймні цю назву не тримали в таємниці — Кгазад-дŷм, Дім Кгазадів: такою назвою ґноми величали свій народ, і такою вона була, відколи Ауле дав її тим, кого створив у глибинах часу.

Слово ельфи було вжито як переклад назв квенди, «ті, що говорять», — високоельфійська назва цілого їхнього роду, й ельдари — назва Трьох Родів, які пішли на пошуки Невмирущого Краю та добулися туди на початку Днів (за винятком синдарів). Давнє це слово було насправді єдиним можливим і водночас гарно пасувало до тих спогадів про цей народ, які збереглися серед людей, або ж до витворів людського розуму, що виявилися не такими вже й далекими від істини. Проте слово це «змаліло», і тепер для багатьох воно позначає собою щось гарненьке чи неповажне, настільки не схоже на квендів давнини, наскільки метелики не схожі на меткого сокола, попри те, що жоден із квендів ніколи не мав на тілі крил, адже то було би так само неприродно для них, як і для людей. То був високий і прекрасний народ, старші Діти світу, й ельдари поміж них були королями, котрим тепер не залишилося місця на землі: Народ Великої Мандрівки, Зоряний Народ. Ельфи були рославими, мали світлу шкіру та сірі очі, хоча волосся на їхніх головах було чорне, якщо не брати до уваги золоточолого дому Фінарфіна[92]; а в голосах їхніх уміщалося більше мелодій, аніж у всіх смертних голосах, які лунають зараз. Вони були відважні, проте історія тих, хто повернувся у вигнання на терени Середзем’я, печальна; і хоч у давно відшумілі дні їхні шляхи перетнулися зі шляхами Отців Людей, долі їхні не тотожні. Час правління ельфів давно минув, і нині вони мешкають поза колами світу й ніколи не повернуться.

Заувага щодо трьох назв: «гобіт», «Грунич» та «Брендівинна»

Слово гобіт — авторський винахід. У вестроні, коли згадували про цей народ, якщо згадували взагалі, вживали слово банакіл — «півмірок». Але населення Ширу та Брі послуговувалося словом кудук, яке годі відшукати деінде. Меріадок, однак, засвідчує, що Король Рогану дійсно вживав слово кŷд-дŷкан — «той, що живе в норі». Тому що, як уже було зазначено, гобіти колись розмовляли близькоспорідненою з рогіримською мовою, й видається можливим, що слово кудук було спрощеною формою кŷд-дŷкан. Це останнє перекладач, із огляду на вже розтлумачені міркування, передав як гольбитла, а гобіт — слово, що цілком може слугувати спрощеною формою гольбитла, якби таке слово існувало в нашій стародавній мові.

Грунич. Згідно з родинною традицією, описаною в «Червоній книзі», прізвище Ґалбасі (чи Ґалпсі у скороченому варіанті) походить зі селища Ґалабас, назву якого, за поширеною думкою, можна виводити від ґалаб — «гра» та давнього елемента бас-, більш-менш тотожного з українським -вич. Тому Грунич (це вимовляли як Грунвич) здалося влучним перекладом. Однак, скоротивши Грунвич до Грунич, аби нагадати і про Ґалпсі, перекладач не мав на увазі вказати на зв’язок Семвайза з родиною Домоселів, хоча такий жарт був би цілком у дусі гобітів, якби щось подібне існувало в їхній мові.

Власне, Домій є перекладом слова Глотран — вельми поширеної назви поселення в Ширі, що походить од слів глот — двокімнатне помешкання чи нора — та ран(у) — невелика група таких помешкань на схилі пагорба. Як прізвище воно може бути зміненим варіантом слова глотрам(а) — «селянин». Глотрам — ім’я, що його відтворено як Домосіл, належало прадідові фермера Домія.

Брендівинна. Гобітські назви цієї ріки були видозмінами ельфійської — Барандуїн (з наголосом на анд), що натомість походила від баран — «золотаво-коричневе» та дуїн — «(велика) ріка». З погляду сьогодення, Брендівинна здається цілком закономірним перекрученням слова Барандуїн. Але насправді давньою гобітською назвою цієї ріки була Бранда-нîн — «межова вода», що найбільш точно варто було б перекласти як Прикордонна; та завдяки дуже поширеному на той час жарту і з огляду на її колір, цю річку зазвичай називали Бральда-гîм — «пінявий ель».

Однак слід зазначити, що коли Староцапи (Зараґамба) змінили своє прізвище на Брендіцапи (Брандґамба), то перший елемент у цьому слові означав «прикордонна територія», відтак найточнішим перекладом їхнього прізвища було би Межоцапи. Та лише дуже хоробрий гобіт наважився би назвати господаря Цапокраю Бралдаґамба в його присутності.