Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля

Розділ 1 Мінас-Тіріт

іпін визирнув зі свого сховку між складок Ґандальфового плаща. Цікаво, чи прокинувся він, чи й досі перебуває в якомусь невловному сні, що огорнув його, відколи розпочалася ця страхітлива гонитва — подумав гобіт. Обабіч мигтів темний світ, у вухах голосно співав вітер. Піпін бачив лише, як зірки обертаються в небі, на тлі якого розлогими тінями ген праворуч відступали вдалину південні гори. Він спробував крізь сон пригадати тривалість і етапи своєї подорожі, та його пам’ять була ще сонна й непевна.

Спершу вони без зупинок мчали кудись на шаленій швидкості, а десь на світанку гобіт побачив тьмяне золоте мерехтіння: Тіньогрив приніс їх до мовчазного міста і до великої порожньої оселі на пагорбі. Щойно вони ступили під її дах, як угорі знову промайнула крилата тінь, і всіх аж замлоїло від страху. Проте Ґандальф заспокоїв Піпіна тихими словами, і гобіт заснув у куточку, стомлений, але напружений, невиразно чуючи, як заходять і виходять люди, і вловлюючи їхнє перемовляння та чарівникові накази. Потому знову була гонитва, тривала нічна гонитва. То була друга, ні — третя ніч, відколи гобіт заглянув у Камінь. Від того моторошного спомину Піпін остаточно прокинувся і здригнувся, бо в шумі вітру заклекотала безліч зловісних голосів.

У небі спалахнув вогонь — жовта заграва, подекуди перетнута темними пасмугами. Піпін злякався і знову на мить занурився у чарівниковий плащ, міркуючи, до якого жахливого краю везе його Ґандальф. Потому він протер очі й побачив, що то місяць викочується з мороку на сході, ще й майже повний. Тож ніч тільки-но розпочалася й у них із Ґандальфом попереду було ще багато годин мандрів у темряві. Гобіт поворухнувся й озвався.

— Де ми, Ґандальфе? — запитав.

— У королівстві Ґондор, — відповів чарівник. — Ми все ще їдемо теренами Анорієну.

На хвилину знову запала тиша. Потім Піпін раптом скрикнув, учепившись за Ґандальфів плащ:

— Що це? Глянь! Вогонь, червоний вогонь! Хіба тут живуть дракони? Глянь, онде ще один!

Але замість відповіді чарівник голосно гукнув коневі:

— Уперед, Тіньогриве! Мусимо поспішати. Часу обмаль. Бачиш? Палають сигнальні вогні Ґондору, кличуть на допомогу. Розпочалася війна. Бачиш! Онде вогонь на Амон-Діні та полум’я на Ейленасі. Вони швидко в’юняться на захід: Нардол, Ерелас, Мін-Ріммон, Каленгад і нарешті Галіфірієн на кордонах Рогану.

Але Тіньогрив сповільнив крок, перейшов на рись, а потім підвів голову і заіржав. У пітьмі теж заіржали коні, залунав цокіт копит, і троє вершників, вихопившись немовби нізвідки, промчали повз чарівника, як летючі примари, і зникли на Заході. Тоді Тіньогрив зібрався на силі й рвонув уперед, а понад ним, як ревучий вітер, шугала ніч.

Піпін знову задрімав і мало зважав на Ґандальфову розповідь про ґондорські звичаї та про те, як Володар Міста спорудив сигнальні вежі на вершинах довколишніх пагорбів, які оточували Мінас-Тіріт могутньою грядою, та облаштував застави, де завжди тримали напоготові прудких коней, ладних будь-якої миті примчати на собі гінців чи до Рогану на Півночі, чи до Бельфаласу на Півдні.

— Давно вже на сигнальних вежах Півночі не видно було вогню, — сказав чарівник, — а у прадавні часи Ґондор їх узагалі не потребував, бо мав Сім Каменів.

Піпін налякано завовтузився.

— Спи й не бійся! — додав Ґандальф. — Ти-бо не Фродо і їдеш не до Мордору, а до Мінас-Тіріта, де будеш у такій самій безпеці, як і будь-де в ці страхітливі дні. Якщо ж Ґондор упаде чи Ворог захопить Перстень, то навіть у Ширі порятунку не знайдеш.

— Ти вельми мене розрадив! — озвався гобіт, але його все одно зморив сон.

І останнє, що він мигцем побачив, перш ніж склепив повіки, — це високі білі вістря гір, які, мов острови, плинули понад хмарами, ловлячи останнє проміння спадного місяця. Піпін подумав про Фродо, про те, чи його друг уже добрався до Мордору, чи, може, загинув дорогою. Й малий мандрівник навіть не здогадувався, що Фродо тієї самої миті теж дивився здалеку на місяць, який сідав за Ґондором, звістуючи про настання світанку.

Піпіна розбудили голоси. Минули ще один день переховування та ще одна ніч мандрів. Сутеніло — знову займався холодний досвіток, і подорожніх огортали пронизливі сірі тумани. Тіньогрив стояв спітнілий, і шкіра його парувала, та кінь гордо вигнув шию, не бажаючи виявляти ознак утоми. Його оточили високі чоловіки у важких плащах, а позаду в імлі бовваніла кам’яна стіна. Її було почасти зруйновано, проте щойно ніч почала відступати, залунали звуки квапливої праці: удари молота, дзенькіт кельми, скрип коліс. Де-не-де в тумані тьмяно мигтіли смолоскипи та лампадки. А Ґандальф розмовляв із чоловіками, котрі заступили шлях його коневі, й Піпін, прислухавшись, збагнув, що вони говорять про нього.

— Так, ми справді знаємо тебе, Мітрандіре, — сказав очільник тих людей, — а ти знаєш пароль Семи Брам і можеш вільно йти далі. Проте, хто твій супутник, нам не відомо. Що він за один? Ґном із північних гір? Нам у нашій землі чужинці тепер не потрібні, хіба би вони були дужими воїнами, на чиї вірність і допомогу ми могли би покластися.

— Я поручуся за нього перед Денеторовим престолом, — відказав Ґандальф. — А щодо відваги, то її годі визначити за зростом. Мій супутник пережив більше боїв і небезпек, аніж ти, Інґольде, хоча ти й удвічі вищий за нього. Він оце саме повертається з Ісенґардської битви, про яку ми принесли вам вісті, й дуже втомився, інакше би я розбудив його. Це — Переґрін, вельми хоробрий муж.

— Муж? — засумнівався Інґольд, а решта чоловіків засміялася.

— Муж! — скрикнув Піпін, цілком прокинувшись. — Муж? Оце вже ні! Я гобіт, а не людина, і геть не відважний, — ну, може, інколи, якщо дуже потрібно. Не дозволяйте Ґандальфові вас дурити!

— Багато славетних лицарів могло би сказати те саме, — відповів Інґольд. — Але що таке гобіт?

— Півмірок, — пояснив Ґандальф. — Ні, не той, про котрого йдеться у вірші, — додав, помітивши здивування на обличчях людей. — Не той, однак із того самого роду.

— Так, а з тим я подорожував, — сказав Піпін. — А ще з нами був Боромир із вашого Міста, й він визволив мене з північних снігів, але врешті наклав головою, захищаючи мене від численних ворогів.

— Тихо! — цитьнув Ґандальф. — Новини про таке горе спершу повинен почути батько.

— Він здогадується про це, — сказав Інґольд, — бо віднедавна тут трапляються дивні знамення. Проходьте швидко! Володар Мінас-Тіріта охоче прийме кожного, хто принесе йому нові звістки про сина: чи то людину, чи...

— Гобіта, — підказав Піпін. — Я мало чим можу прислужитися вашому володареві, та зроблю все, на що мені стане духу, на згадку про Боромира Хороброго.

— Щасти вам! — відказав Інґольд, і його люди пропустили Тіньогрива.

Кінь увійшов у вузьку браму в стіні, а Інґольд гукнув йому навздогін:

— Бажаю, Мітрандіре, щоби ти дав добру пораду Денеторові, бо він у скруті, й ми всі — разом із ним! Але ти приїхав зі звістками про горе та про небезпеку, бо така, подейкують, у тебе вдача.

— Так мовлять, бо я приходжу лише зрідка, коли справді потрібна моя допомога, — відповів Ґандальф. — А якщо ви хочете моєї поради, то я скажу, що відбудовувати Пелленорську стіну вже надто пізно. Мужність — ось що найкраще захистить вас од бурі, яка нагряне вже незабаром, — мужність і надія, яку я вам і привіз. Адже не все, з чим я приїжджаю, — зло. Тож покиньте кельми й беріться гострити мечі!

— Ми завершимо роботи ще до вечора, — відказав Інґольд. — Це — остання ділянка стіни, яку слід було полагодити: атака з цього боку найменш імовірна, бо стіна тут обернена до наших друзів у Рогані. Може, тобі щось про них відомо? Гадаєш, вони відгукнуться, якщо ми їх покличемо?

— Так, роганці прийдуть. Але вони витримали чимало власних битв. Ані ця, ні жодна інша дорога не веде нині до безпечного місця. Не втрачайте пильності! Якби не Ґандальф Провісник Нещасть, то до вас із Анорієну приїхали би не Вершники Рогану, а ворожа армія. Утім, це й досі можливо. Тому щасти вам і будьте пильні!

Ґандальф виїхав на широкі землі поза Раммас-Ехором — так ґондорці називали зовнішній мур, який вони, доклавши багато зусиль, збудували після того, як Ітілієн поглинула тінь Ворога. Мур тягнувся більш як на шість миль од підніжжя гір і ще стільки само у зворотному напрямку, обступаючи колом Пелленорські поля — гарні й родючі приміські терени на довгих схилах і терасах, які спускались аж до глибоких понизь Андуїну. Від Головної Брами Міста в найдальшій точці на північному заході той мур був на відстані майже трьох миль. Він височів на кручі, яка нависала над розлогими прирічковими рівнинами, і був високий та міцний, бо саме з того боку до Міста вела обгороджена стінами насипна дорога від бродів і мостів Осґіліата, що потрапляла до Мінас-Тіріта крізь пильно стережену браму, біля якої вишикувалися вежі. У найближчій точці — з південного сходу — Раммас-Ехор приступав до Міста майже на п’ять верст. Там Андуїн широким півколом огинав пагорби Емин-Арнен у Південному Ітілієні та різко завертав на захід, тож зовнішній мур здіймався на самому краю Ріки, а внизу розкинулися причали і пристані Гарлонду, куди прибували судна, які пливли вгору за течією з південних вотчин.

Приміські терени були щедрі на розлогі ниви та численні сади, а при садибах стояли печі для просушування хмелю, хлібні комори, кошари для овець і корівники; серед зелені трав із гірських височин збігала до Андуїну безліч дзвінких струмочків. Одначе землеробів і скотарів тут жило мало, бо більшість ґондорського люду мешкала в межах семи кіл Міста чи на полонинах біля гірських рубежів, у Лоссарнаху, або ще далі на південь — у прекрасному Лебенніні, де бриніло п’ять бистрих потоків. Мужні краяни оселилися поміж горами та морем. Усіх тамтешніх мешканців називали ґондорцями, проте в них текла змішана кров і серед них траплялися невисокі та смагляві люди, чиї предки походили із забутого народу, що мешкав у тіні пагорбів іще за часів Темноліття до приходу королів. Однак за Ґондором, біля моря, у своїй могутній вотчині Бельфалас жив у замку Дол-Амрот принц Імрагіл. Він був високого роду, і його народ — теж: горді й рославі люди з очима кольору сірих морських хвиль.

Ґандальф уже якийсь час їхав полями, в небі зайнялося світло дня, а Піпін прокинувся і роззирався довкола. Ліворуч гойдалося море туману, що переходило в похмуру тінь на Сході; праворуч підносили голови могутні гори. Їхня гряда тяглася зі заходу, а потому несподівано та стрімко обривалася, так ніби Ріка, творячи цей краєвид, прорвалася крізь потужний бар’єр, вимивши в довколишній землі величезну долину, якій у майбутньому судилося стати ареною битв і суперечок. Як і обіцяв Ґандальф, там, де закінчувалися Білі Гори Еред Німрайс, Піпін побачив понуру велич гори Міндоллуїн — темно-багряну сутінь її високих полонин і вибілені світанковим світлом стрімкі скелі. На схилі, що виступав уперед, стояло Заповітне Місто зі сімома камінними стінами, такими міцними та давніми, що, здавалося, їх спорудили не люди, а велетні, вирізьбивши зі самих кісток землі.

Вражений, Піпін розглядався довкруж, а стіни тим часом зі землисто-сірих перетворилися на білі, з легким рум’янцем од вранішньої зорі; раптом понад східним мороком здійнялося сонце і кинуло ясний промінь просто на обличчя Міста. Гобіт голосно зойкнув, бо на тлі неба неочікувано для нього зблиснула Ектеліонова Вежа, що стояла високо-високо, оточена найвищою стіною. Гінка, витончена та струнка, вона мерехтіла, неначе зубець зі срібла і з перлів, а її вершина переливалася так, мовби її було зроблено з кришталю. На зубчастому мурі з’явились і замайоріли на ранковому бризі білі стяги, а ген у височині дзвінко залунали срібні сурми.

Тож на сході сонця Ґандальф і Переґрін під’їхали до Головної Брами ґондорців, і її залізні ворота розчинилися перед ними.

— Мітрандір! Мітрандір! — гукали люди. — Тепер нам достеменно відомо, що буря близько!

— Вона вже поряд, — відказав Ґандальф. — Я примчав на її крилах. Пропустіть! Я мушу зустрітися з Володарем Денетором, доки він іще намісник. Хай би що сталося згодом, але вже близько кінець того Ґондору, який ви знаєте. Пропустіть!

Його владний голос змусив людей відступити і припинити розпитування, хоча вони здивовано дивилися на гобіта і на коня, який ніс обох вершників. Мешканці міста лише зрідка використовували коней у роботі, а на вулицях цих тварин можна було побачити тільки тоді, коли гінці володаря мчали кудись верхи за його дорученням. І ґондорці сказали:

— Невже це один із могутніх скакунів Короля Рогану? Напевно, рогірими невдовзі приїдуть нам на допомогу.

А Тіньогрив гордо крокував угору довгою звивистою дорогою.

Мінас-Тіріт було збудовано на семи рівнях, кожен із яких врізався в пагорб і понад кожним угорі була стіна, а в кожній стіні — брама. Та брами розташовувалися не одним рядом: Головна Брама в Міській Стіні була у східній частині кола, наступна — трохи південніше, третя — трохи північніше, і так одна по одній аж ген угору: відтак брукована вулиця, що вела до Цитаделі, звертала спершу в один бік, а потім в інший і оповивала цілий пагорб. Щоразу, минаючи лінію Головної Брами, вона проходила крізь склепінчастий тунель, вирубаний у широкому скелястому простінку, велетенська основа якого виступала вперед і розділяла всі, крім одного, кола Міста навпіл. Почасти через первісну будову пагорба, почасти завдяки неперевершеним умінню та праці давніх людей із-за широкого двору поза Брамою поставав високий кам’яний бастіон із гострим, ніби кіль корабля, краєм, зверненим на схід. Угору він сягав аж до найвищого кола, і там його вінчала зубчаста стіна, — відтак той, хто був у Цитаделі, міг, неначе моряк на гігантському судні, подивитися з того вістря просто на Браму, що була майже на п’ятнадцять сажнів нижче. Вхід до Цитаделі, вирубаний у самій горі, також був зі східного боку: від нього осяяний світильниками схил збігав до сьомої брами. Так мандрівники нарешті дісталися до Високого Двору та до Майдану з Водограєм біля підніжжя Білої Вежі — високої й витонченої, що мала понад сорок сажнів у висоту від основи до вершини, на якій майже за дві тисячі п’ядей над рівниною майорів стяг Намісників.

То була справді могутня цитадель, неприступна для ворожого війська, доки за її стінами були ті, хто міг тримати в руках зброю, хіба би супротивник обійшов її з тилу та здолав нижні схили Міндоллуїну і так пробрався би до вузького перешийка, що з’єднував Вартовий Пагорб із гірською грядою. Проте той перешийок, здіймаючись на висоту п’ятої стіни, був оточений валом, який сягав ущелини, що зривалась униз біля західного краю: і на тому тихому клапті землі поміж горою та вежею були оселі й склепи королів і володарів, котрі вже давно пішли з життя.

Піпіна охоплював дедалі більший подив. Перед ним відкривалося кам’яне місто, величніше та гарніше навіть за ті, які являлися йому вві сні: більше та міцніше за Ісенґард і значно гарніше. Проте насправді це місто рік за роком занепадало і на ту пору в Мінас-Тіріті мешкало наполовину менше людей, аніж місто могло б умістити. На кожній вулиці мандрівники проминали великий дім чи двір, де на дверях і на склепінчастих брамах було викарбувано багато прегарних літер дивної стародавньої форми. Піпін здогадався, що то імена видатних мужів і родів, які колись мешкали тут, але зараз у тих оселях панувала тиша, на їхніх широких брукованих доріжках не відлунювали кроки, в залах не дзвеніли голоси, а у просвітах порожніх вікон і дверей не було видно ні душі.

Урешті-решт, чарівник і гобіт виїхали з тіні до сьомої брами (Фродо тим часом торував шлях рівнинами Ітілієну), де світло теплого сонця, що посилало проміння на протилежний берег ріки, виблискувало на гладеньких стінах, на врослих у землю колонах і на величній арці зі замковим каменем, вирізьбленим у вигляді корони та шляхетної голови. Ґандальф зліз із коня, бо ввійти в Цитадель можна було тільки пішки, а Тіньогрив, послухавшись лагідного слова свого господаря, дозволив відвести себе куди-інде.

Прибрамна Сторожа була вдягнена в чорне, мала шоломи дивної форми з високими гребенями та з довгими, що прилягали впритул до обличчя, захисними пластинами для щік, а вгорі було припасовано оздоби у вигляді білих крил морських птахів. Шоломи переливалися срібним полиском, бо насправді їх виготовили з мітрилу, а самі вони були успадкованими реліквіями — свідоцтвами прадавніх перемог. На чорних накидках було вишито білі квітучі, мовби вкриті снігом, дерева під срібними коронами та багатопроменевими зірками. То було вбрання Елендилових нащадків, і в Ґондорі його не носив тепер ніхто, крім Сторожі Цитаделі перед Двором із Водограєм, де колись росло Біле Дерево.

Гості вже, здається, збагнули, що чутка про їхнє прибуття лине поперед ними: Сторожа їх одразу ж пропустила — мовчки, без жодних запитань. Ґандальф квапливо перетнув викладений білою бруківкою двір. Солодкоголосий водограй виблискував у промінні ранкового сонця, довкола нього яскраво зеленів моріжок, а посередині, нахилившись над басейном, стояло мертве дерево, й у прозору воду сумно капала роса з його голих поламаних гілок.

Піпін, наздоганяючи Ґандальфа, мигцем зиркнув на дерево: мертва рослина виглядала скорботно, і гобітові стало цікаво, навіщо її залишили в цьому місці, де все було таке доглянуте.

Сім зірок, каменів сім і білодрево.

Слова, які пробурмотів був колись чарівник, тепер спали йому на гадку. І раптом гобіт опинився перед дверима могутньої зали попід мерехтливою вежею; слідом за Ґандальфом він проминув високих мовчазних вартових біля дверей і ввійшов у прохолодний лункий морок кам’яної оселі.

Вони йшли брукованим коридором, довгим та порожнім, і Ґандальф на ходу тихцем повчав Піпіна:

— Стеж за своїм язиком, пане Переґріне! Зараз не час для гобітської зухвалості. Теоден — добрий старець. А Денетор геть інакший, гордий і підступний, муж із дуже давнього роду, наділений неабиякою владою, хоча його й не називають королем. І говоритиме він здебільшого з тобою, прискіпливо допитуватиме саме тебе, бо ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Денетор дуже його любив — мабуть, навіть занадто, і головно тому, що вони були такі несхожі. Та, посилаючись на любов до сина, Намісник спробує вивідати в тебе — а не у мене — все, що його цікавить. Не розповідай йому більше, ніж потрібно, і гляди не бовкни нічого про Фродо та про його завдання. Про це я сам повідаю йому в слушний час. І про Араґорна теж не розповідай, хіба якщо це буде конче необхідно.

— А чому? Що негаразд із Бурлакою? — прошепотів Піпін. — Адже він мав прийти сюди, чи я помиляюся? І невдовзі, певно, таки прийде — попри все.

— Можливо, можливо, — відказав Ґандальф. — Утім, Араґорн прибуде до Мінас-Тіріта так, як того не очікує ніхто, навіть Денетор. І так буде найкраще. Принаймні ми не попереджатимемо про його прихід.

Ґандальф зупинився перед високими дверима з лискучого металу.

— Розумієш, добродію Піпіне, мені зараз ніколи навчати тебе історії Ґондору, тож тобі вартувало би довідатися бодай щось про цей край іще тоді, коли ти прикидався пташкою, мостячись на деревах, і лайдакував у ширських лісах. Роби, як я наказую! Хіба мудро, принісши могутньому володареві вісті про смерть його спадкоємця, без угаву патякати про того, хто, добравшись сюди, заявить про своє право бути королем? Затямив?

— Бути королем? — здивувався Піпін.

— Так, — відповів Ґандальф. — Якщо всі ці дні ти жив із затуленими вухами та зі сонним розумом, то йому саме час прокинутись!

І чарівник постукав у двері.

Двері відчинилися, проте за ними не було нікого, хто би міг їх відчинити. Піпін зазирнув до просторої зали. Світло проникало туди крізь великі вікна в широких бокових нефах за рядами гінких колон, які підтримували дах. Ті колони були монолітними брилами з чорного мармуру й угорі закінчувалися великими капітелями, на яких було вирізьблено численні фігури дивних звірів і листя, а понад ними в мороці тьмяно виблискувало розлоге золоте склепіння. Підлога була зі шліфованого каміння, мерехтливо-білого, викладеного різнобарвними візерунками. У тій довгій урочистій залі ніде не було ні завіс, ані гобеленів із легендарними сюжетами, жодної тканої чи дерев’яної речі, лише мовчазний гурт висічених із холодного каменю скульптур, що зібрався між колонами.

Раптом Піпін пригадав різьблені скелі Арґонату, і його охопив побожний трепет од самого тільки погляду на цей шерег давно померлих королів. У глибині зали на помості, до якого вело чимало східців, під мармуровим навісом у вигляді шолома, увінчаного короною, стояв високий трон. Позаду нього на стіні було викарбуване та прикрашене самоцвітами зображення квітучого дерева. Проте трон був порожній. Але біля підніжжя цього помосту, на широкій і міцній нижній сходинці, стояло чорне камінне крісло без оздоб, а на ньому сидів старець і пильно дивився на свої коліна. Він тримав у руках білий жезл і золоту булаву й навіть не поглянув на прибулих. А ті урочисто крокували довгою залою до старця і спинилися за три кроки від стільця для його ніг. Тоді Ґандальф заговорив:

— Вітаю, Володарю та Наміснику Мінас-Тіріта, Денеторе, Ектеліонів сину! Цієї темної години я прибув до тебе з порадою та з новинами.

Тоді старець нарешті підвів очі. І Піпін побачив його різко окреслене обличчя, його величні риси та шкіру кольору слонової кості, а ще довгий гачкуватий ніс між глибокими темними очима. Цей старий радше нагадував йому Араґорна, ніж Боромира.

— Година і справді темна, — озвався старець, — адже такий твій, Мітрандіре, жереб — приходити у скрутні часи. Та хоч усі знамення віщують близьку загибель Ґондору, ця темрява для мене не така темна, як моя власна. Мені доповіли, що з тобою приїхав той, хто бачив смерть мого сина. Це і є він?

— Так, він, — відповів Ґандальф. — Один із двох. Другий зараз із Теоденом Роганським і, можливо, прибуде згодом. Вони, як ти бачиш, півмірки, проте це не той, про кого йдеться у пророцтвах.

— Але він усе-таки півмірок, — похмуро зазначив Денетор, — а я не люблю цього слова, бо трикляте віщування, в якому його згадано, порушило наші наміри і погнало мого сина у безглузду виправу назустріч смерті. Мій Боромире! Ми потребуємо тебе як ніколи. Замість нього мав піти Фарамир.

— Він би й пішов, — відказав Ґандальф. — Нехай горе не робить тебе несправедливим! Боромир сам вирішив рушити в ту виправу і не дозволив би цього нікому іншому. Він був владний муж і отримував усе, що хотів. Я довго мандрував із ним і багато довідався про його вдачу. Але ти заговорив про Боромирову смерть. Ти отримав звістку про неї ще до нашої появи?

— Я отримав оце, — сказав Денетор і, відклавши жезл, підняв із колін ту річ, на яку так пильно дивився.

У кожній руці Намісник тримав тепер по половині могутнього рога, розколотого посередині, — покритого сріблом рога дикого бика.

— Цей ріг завжди був із Боромиром! — скрикнув Піпін.

— Авжеж, — сказав Денетор. — А до нього цей ріг був у мене й у кожного найстаршого сина нашого дому, і так велося з давніх-давен, іще коли королі процвітали, а Ворондил, Мардилів батько, вполював дику корову Арава у далеких полях Рŷну. Я чув приглушений голос цього рога на північних узграниччях тринадцять днів тому, а потому Ріка принесла його мені зламаного та розбитого, — він уже не озветься.

Намісник замовк, і запала важка тиша. Відтак несподівано він звернув свій чорний погляд на Піпіна.

— Що ти скажеш на це, півмірку?

— Тринадцять... тринадцять днів... — затнувся Піпін. — Так, гадаю, приблизно стільки. Так, я стояв поруч із Боромиром, коли він сурмив у цей ріг. Але допомога не прибула. Надбігло тільки ще більше орків.

— Отож, — сказав Денетор, буквально свердлячи очима гобітове обличчя, — ти був там? Розказуй далі! Чому не було допомоги? І чому ти врятувався, а мій син — такий могутній воїн — ні, якщо супроти нього були тільки орки?

Піпін зашарівся і забув про страх.

— Навіть наймогутнішого воїна може вбити одна-однісінька стріла, — сказав він, — а Боромира прошила безліч стріл. Коли я востаннє бачив його, він прихилився до дерева і виймав зі свого боку стрілу з чорним оперенням. Потому я знепритомнів і потрапив у полон. Відтоді я не бачив Боромира й нічого про нього не знав. Але я шаную його пам’ять, бо він був дуже хоробрий. Він помер, захищаючи нас: мого родича Меріадока і мене, — коли солдати Темного Володаря гналися за нами лісом; і, хоча Боромир зазнав невдачі й загинув, моя вдячність від того не зменшилася.

Сказавши це, Піпін поглянув старцеві в очі, бо в ньому якось дивно озвалася гордість, уражена зневагою та підозрою, які звучали в холодному Намісниковому голосі.

— О, так, гобіт, півмірок із північного Ширу, може мало чим прислужитися такому могутньому володареві людей, як ти, проте, хай який я вже є, всі мої знання й уміння віднині до твоїх послуг, аби хоч так я сплатив мій борг.

І відкинувши край сірого плаща, Піпін витяг свого маленького меча і поклав його до ніг Денетора.

Бліда посмішка, наче проблиск холодного сонця зимового вечора, промайнула на обличчі старого, і він, схиливши голову й відклавши розколотий ріг, простягнув руку до Піпіна й промовив:

— Дай мені свою зброю!

Гобіт підняв меча і подав його Денеторові руків’ям уперед.

— Звідки в тебе це? — запитав Намісник. — Цьому лезу вже не одна сотня років. Його-бо виготовив наш народ на Півночі в давно минулі дні, чи не так?

— Цей меч узято з курганів на кордонах мого краю, — відповів Піпін. — Але там нині мешкають лише зловісні духи, і з власної волі я про них не розповідатиму.

— Бачу, тебе обплутали таємничі історії, — промовив Денетор, — і це вкотре доводить, що зовнішність — оманлива, принаймні зовнішність півмірка. Я беру тебе до себе на службу. Бо тебе не залякати словами і ти красномовний, хоча мова твоя звучить дивно для мешканців Півдня. А нам у прийдешні дні потрібен буде кожен, хто знає вишукану мову, великий чи малий. Тож присягни мені!

— Візьмися за руків’я меча, — озвався Ґандальф, — і повторюй за Володарем, якщо ти впевнений у своєму рішенні.

— Я впевнений, — відказав Піпін.

Тоді старець поклав меча собі на коліна, Піпін узявся за його руків’я і повільно проказав за Денетором:

— Ось я присягаю вірою та правдою служити Ґондору, а також Володареві та Наміснику цього королівства, говорити і мовчати, діяти і не діяти, приходити й відходити, у злиднях і у багатстві, у часи війни та миру, за життя і за мить до смерті, віднині й довіку, доки мій володар звільнить мене од цієї клятви, або смерть забере мене, або ж загине світ. Так присягаю я, Переґрін, син Паладіна зі Ширу з роду півмірків.

— А приймає цю присягу Денетор, Ектеліонів син, Володар Ґондору, Намісник Верховного Короля, і не забуде її, і винагородить належно за кожну заслугу: любов’ю — за вірність, шаною — за мужність, помстою — за клятвовідступництво.

Потому Піпін отримав назад свого меча і заховав його до піхов.

— А зараз, — мовив Денетор, — вислухай мій перший наказ: говори і не мовчи! Розкажи свою історію від початку і до кінця. Та гляди: пригадай усе, що тобі відомо про Боромира, мого сина. Сідай і розпочинай!

Сказавши це, Намісник ударив у маленький срібний гонг, що стояв поблизу стільця для ніг, — і в залі відразу з’явилися слуги. Піпін збагнув, що, коли вони з Ґандальфом увійшли, ці люди стояли, невидимі, в нішах обабіч дверей.

— Принесіть вина та їжі, а також стільці для гостей, — наказав Денетор, — і подбайте, щоби ніхто не турбував нас цілу годину. Більше часу я не можу вам уділити, бо мені слід багато про що подбати, — звернувся він до Ґандальфа. — Про багато важливого, так би мовити, хоча для мене все воно не таке нагальне, як розповідь про синову загибель. Однак, можливо, наприкінці дня нам знову пощастить побесідувати.

— Будемо сподіватися, що це станеться раніше, — відповів Ґандальф. — Адже я приїхав сюди з Ісенґарда, здолавши сто миль зі швидкістю вітру, не лише для того, щоби привезти тобі одного маленького воїна, хай який він шанобливий. Невже для тебе нічого не важить те, що Теоден виграв велику битву, і що Ісенґард зазнав поразки, і що я зламав Саруманову патерицю?

— Це багато важить для мене. Проте я вже чимало знаю про ці події, щоби пов’язати їх зі своїми задумами щодо небезпеки, яка чигає на Сході.

Намісник звернув свої темні очі на Ґандальфа, й Піпін помітив, що двоє старців дуже схожі між собою, а ще відчув таке напруження між ними, ніби поміж їхніми очима простяглася вервечка жарин, ладних от-от зайнятися полум’ям.

Власне, Денетор більше нагадував видатного чарівника, ніж сам Ґандальф: Денетор був величний, вродливий, могутній і старший на вигляд. Але Піпін покладався й на інші свої чуття, не лише на зір, тому розумів, що Ґандальф має більше влади та глибинної мудрості, а також володіє прихованою могутністю. Його друг був старший — значно старший — за Денетора. «Цікаво, наскільки?» — раптом подумав гобіт, і сам здивувався, чому він не замислювався про це раніше. Деревобородий розповідав щось про чарівників, але навіть тоді Піпін не сприймав Ґандальфа за одного з них. Ким же був Ґандальф? У які правічні часи і в якій далекій місцині прийшов він у цей світ і коли полишить його? Тоді раптом потік гобітових думок урвався й він побачив, що Денетор і Ґандальф усе ще дивляться один одному в очі, ніби читають навзаєм думки. І першим відвів погляд Денетор.

— Так, — сказав він, — хоча Камені втрачено, проте, подейкують, володарі Ґондору однаково мають гостріший зір, аніж звичайні люди, і до них доходить багато послань. Прошу, сідайте!

Надійшли слуги і принесли крісло та низький стілець, а один із них — тацю зі срібною карафою, кубками та білими тістечками. Піпін сів, але не міг відвести погляду від старого володаря. Йому привиділося чи то було насправді: при згадці про Камені очі Денетора зблиснули і той зиркнув на Піпіна.

— Ну-бо, повідай мені свою історію, васале, — промовив Денетор із добротою і посмішкою в голосі. — Я щиро прагну почути слова того, з ким так заприязнився мій син.

Піпін до кінця свого життя пам’ятав оту годину в чудовій залі під пронизливим поглядом Володаря Ґондору, коли той раз у раз поціляв у нього гострими запитаннями, а Ґандальф тим часом сидів поруч, спостерігаючи та прислухаючись, і (так здавалося Піпінові) ледве стримував гнів та нетерплячість, які закипали в ньому. Коли година збігла і Денетор удруге вдарив у гонг, Піпін почувався вкрай виснаженим. «Зараз заледве дев’ята ранку, — подумав гобіт, — а я міг би з’їсти хоч і три сніданки одразу».

— Проведіть Володаря Мітрандіра до приготованих для нього апартаментів, — наказав Денетор, — його супутник, якщо бажає, теж може наразі замешкати з ним. Але знайте, що він присягнув на вірність мені, а звати його Переґрін, син Паладіна, і йому слід повідомити усі незначні паролі. Якомога швидше перекажіть капітанам, що я чекатиму на них тут після третьої години. І ти, Володарю Мітрандіре, приходь також, коли і як тобі забажається. Ніхто не перешкоджатиме твоїм відвідинам у будь-який час, окрім кількох коротких годин мого сну. Щойно вивітриться твій гнів на дурість старця, відразу приходь до мене — мені на радість!

— Дурість? — перепитав Ґандальф. — Е ні, володарю, коли ти здитинієш, то помреш. Ти навіть горем умієш прикриватися, мовби плащем. Чи ти гадаєш, ніби я не знаю, навіщо ти впродовж години допитував того, хто знає найменше, доки я просто сидів поряд?

— Що ж, насолоджуйся своїм знанням, коли так, — гаркнув у відповідь Денетор. — Погорда була би дурістю, що відкинула допомогу та пораду в годину скрути: однак ти роздаєш такі подарунки, керуючись лише власними задумами. Проте Володар Ґондору не буде інструментом для здійснення чужих планів, хай би який достойник їх уклав. Для нього з огляду на обставини немає у світі вищої мети, ніж добро Ґондору; а Ґондором правлю я, добродію, і ніхто інший, і так буде доти, доки повернеться король.

— Кажеш, доки повернеться король? — повторив Ґандальф. — Ну, шановний пане Наміснику, тоді це твоє завдання — зберегти бодай частину королівства до настання тієї події, на яку вже мало хто сподівається. І, щоби ти його виконав, тобі нададуть будь-яку допомогу, про яку ти зволиш попросити. А я скажу ось що. Я не правлю жодним королівством: ані Ґондором, ані будь-яким іншим, великим чи малим. Зате опікуюсь усіма вартісними речами цього світу, яким нині загрожує небезпека. І навіть якщо Ґондор загине, але після цієї ночі вціліє те, що згодом породить нову красу, новий цвіт і нові плоди, — то своє завдання я виконаю з найменшими втратами. Бо я теж намісник. Хіба ти не знав?

Потім він повернувся і рушив геть із зали, а Піпін подріботів побіч нього.

Доки вони йшли, Ґандальф не дивився на Піпіна й не озивався до нього. Їхній провідник вів їх од дверей зали, через Двір із Водограєм, до вулички між високими кам’яними спорудами. Кілька разів повернувши, вони добулися до будинку, що стояв біля самої фортечної стіни з її північного боку, неподалік од перешийка, що з’єднував пагорб із горою. Увійшовши в дім, слуга допровадив мандрівників широкими різьбленими сходами на другий поверх — до прегарного покою: світлого та просторого, з чудовим тьмяно-золотим драпіруванням без візерунків. Меблів у покої було небагато: невеликий стіл, два крісла і лавка. Проте на протилежних його кінцях були закриті пологами алькови з гарно прибраними ліжками, з посудинами і чашами для вмивання. Там були також три високі вузькі вікна, які виходили на північ, на розлогу дугу Андуїну, досі оповитого імлою, на Емин-Муїл і на Раурос у далекій далечі. Але щоби визирнути понад міцним кам’яним підвіконням, Піпінові довелося стати на лавку.

— Ти сердишся на мене, Ґандальфе? — запитав він, коли їхній провідник вийшов і зачинив за собою двері. — Я доклав усіх сил...

— Таки так! — відказав чарівник і раптом зайшовся сміхом, а потім підійшов до Піпіна, став поруч, обняв його за плечі й теж визирнув у вікно.

Гобіт трохи здивовано подивився в обличчя, що було тепер майже біля його власного, бо Ґандальфів сміх лунав весело і радісно. Проте на чарівниковому лиці він спершу побачив лише зморшки від тривог та печалей і, тільки придивившись уважніше, збагнув, що у глибині попід ними ховається велика радість — бризки веселощів, од яких розреготалося би ціле королівство, якби вони раптом вихлюпнулися назовні.

— Ти справді доклав усіх сил, — погодився чарівник, — і, сподіваюся, мине багато часу, перш ніж ти знову опинишся у глухому куті між двома такими жахливими старцями. Проте Володар Денетор дізнався від тебе більше, ніж ти підозрюєш, Піпіне. Ти не зміг приховати, що Боромир не провадив Загін із Морії, і що серед вас був муж високого роду, котрий збирається прийти до Мінас-Тіріта, і що він має славетного меча. Ґондорці багато розмірковують про давні історії, а Денетор, відколи Боромир пішов, уважно обдумав той вірш зі сну та слова «Вбивця Ісільдура»... Денетор не такий, як інші сьогочасні мужі, Піпіне, і хоч би якого роду він був, хоч би що передалося йому від батька, в ньому — волею чудернацького випадку, — може, і справді тече кров народу Вестернесу, як і в його молодшому синові — Фарамирі, — та не у Боромирі, його улюбленцеві. Денетор бачить багато всього. Він, якщо захоче і зосередить усю свою волю, може прочитати те, що відбувається в людських головах, навіть якщо вони перебувають далеко від нього. Його важко обдурити, і небезпечно навіть зазіхати на таке... Пам’ятай це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, звідкіля це рішення прийшло до твоєї голови чи до твого серця. Та воно мудре. Я не заважав тобі, адже ризикований учинок годі відвернути розважливою порадою. Ти зворушив серце Денетора і — дозволь сказати — поліпшив його настрій. Відтак можеш тепер вільно пересуватися Мінас-Тірітом — звісно, коли не будеш на службі. Ти мусиш коритися його наказам, і Намісник цього не забуде. Не втрачай пильності!

Ґандальф замовк і зітхнув.

— Гаразд, нічого думати-гадати, що принесе нам завтрашній день. Бо, по-перше, завтра майже напевно буде гірше, ніж сьогодні чи впродовж багатьох прийдешніх днів. А по-друге, я майже нічим не можу тут зарадити. Шахівницю розкладено, фігури розставлено. Й одну з них я палко прагну знайти — Фарамира, чинного Денеторового спадкоємця. Не думаю, що він у Місті, проте часу, щоби дізнатися новини, я не мав. Мені треба йти, Піпіне. Мушу потрапити на нараду місцевих володарів і дізнатись усе, що зможу. Проте зараз право ходу має Ворог, і він збирається відкрити свої козирі. І пішаки побачать їх зблизька, Переґріне, сину Паладіна, солдате Ґондору. Тож гостри меча!

Після цього Ґандальф підійшов до дверей і вже там повернувся.

— Я поспішаю, Піпіне, — сказав він. — Зроби мені ласку. Вийди з дому — навіть перш, ніж ляжеш відпочити, якщо не дуже стомився, — пошукай Тіньогрива та поглянь, чи добре про нього подбали. Ці люди добрі до тварин, адже належать до розважливого і мудрого народу, проте з кіньми поводяться не так управно, як інші.

З цими словами чарівник залишив покій, і, щойно він вийшов, на вежі Цитаделі чистим дзвінким голосом озвався дзвін. Тричі пролунали його удари, ніби срібло забриніло в повітрі, а потому стихли — минула третя година від сходу сонця.

За мить Піпін підійшов до дверей, спустився сходами і визирнув на вулицю. Сонце сяяло тепло і ясно, вежі й високі будівлі відкидали на захід довгі виразні тіні. Гора Міндоллуїн високо здіймала свої білий шолом і сніговий плащ. Озброєні чоловіки ходили туди-сюди вулицями Міста — напевно, тієї години відбувалася зміна вартових і сторожі.

— У нас у Ширі це була би дев’ята, — сказав Піпін сам собі, проте вголос. — Саме час смачно поснідати при відчиненому вікні у промінні весняного сонця. Ех, як би я хотів поснідати! Цікаво, ці люди коли-небудь снідають, чи в них пора сніданку вже минула? А коли ж вони обідають? І де?

Аж ось гобіт помітив чоловіка, котрий був одягнений у чорно-біле вбрання й ішов од центру Цитаделі в його бік. Піпін почувався самотнім, тож вирішив заговорити до ґондорця, коли той минатиме його, але в цьому не виявилося потреби: чоловік сам підійшов просто до гобіта.

— Це ти півмірок Переґрін? — запитав. — Мене повідомили, що ти присягнув на вірність Володареві Міста. Ласкаво просимо!

Й він подав руку Піпінові, а той потиснув її.

— Я Береґонд, син Баранора. Сьогодні вранці я не на варті, тож мене прислали до тебе, щоби я навчив тебе паролів, які тобі слід знати, і розповів кілька речей, про які ти, без сумніву, захочеш дізнатись. А я тим часом довідаюся щось про тебе. Бо ми ніколи раніше не зустрічали півмірків у нашій землі, й, хоч і чули поголос про них, навіть у відомих нам легендах про вас згадують нечасто. Крім того, ти друг Мітрандіра. Ти добре його знаєш?

— Ну, — відповів Піпін, — знайомий із ним, так би мовити, я ціле своє коротке життя, а віднедавна багато з ним подорожую. Та Мітрандір — наче грубезна книга, яку читати — не перечитати, тож я можу стверджувати, що бачив хіба сторінку чи дві. Та, мабуть, я знаю його досить добре, ліпше за мене цього чарівника знає мало хто. Гадаю, з нашого Загону лишень Араґорн насправді знав його.

— Араґорн? — здивувався Береґонд. — Хто це?

— Ой, — затнувся Піпін, — це чоловік, котрий був із нами. Напевно, зараз він у Рогані.

— Я чув, ти теж був у Рогані. Я багато про що хочу розпитати тебе стосовно тієї землі, бо ми покладаємо велику частину нашої незначної надії саме на тамтешній народ. Але я забув про справу, з якою прийшов до тебе: спершу я повинен відповісти на твої запитання. Тож, що би ти хотів дізнатися, пане Переґріне?

— Е-е-е, ну, якщо мені язик повернеться так висловитися, то наразі нагальним для мене питанням є таке: як тут у вас зі сніданком і з їжею загалом? Тобто о котрій годині ви їсте, якщо ти мене розумієш, і де їдальня, якщо у вас вона є? І чи маєте ви шинки? Я роздивлявся довкола, доки ми їхали, та ніде не побачив жодного, хоча мене постійно живила надія ковтнути елю, щойно ми дістанемося до осель мудрих і вишуканих людей.

Береґонд суворо поглянув на нього.

— То ти, бачу, стріляний горобець і часто буваєш у походах, — сказав. — Мовлять, що воїнів, котрих війна часто кличе в дорогу, завжди тішить надія гарно попоїсти і випити; та сам я мандрував небагато. Тож ти ще сьогодні не їв?

— Ну, їв, чемно кажучи, їв, — відповів Піпін. — Але хіба то була їжа: кубок вина й біле тістечко чи два — з ласки вашого володаря? За них він цілу годину катував мене запитаннями, а це така мука, яка збуджує апетит.

Береґонд засміявся.

— У нас є прислів’я: за столом навіть малий чоловік здатний на великі подвиги. Але ти, як ніхто інший, розговівся в Цитаделі з великими почестями. Це Місто тепер — фортеця і вартова вежа, що перебуває у стані війни. Ми встаємо зі сонцем, споживаємо легку їжу при сірому світлі й стаємо до виконання своїх обов’язків у першу годину ранку. Проте не впадай у відчай, — він знову засміявся, побачивши збентежене Піпінове обличчя. — Ті, чиї обов’язки важкі, можуть з’їсти й підобідок, аби зміцнити сили. Ще є підвечірок пополудні чи трохи пізніше — як дозволить робота. А на заході сонця люди збираються на вечерю і веселяться, як можуть у ці похмурі дні... Ходімо! Трохи пройдемось, а тоді сядемо попоїсти і випити на зубчастій стіні, звідки добре видно цей прегарний ранок.

— Зажди хвилину! — зашарівся Піпін. — Жадібність чи то пак голод, якщо висловлюватися так само чемно, як ти, збили мене з пантелику. Бо Ґандальф, себто Мітрандір, попросив мене наглянути за його конем — Тіньогривом, могутнім роганським скакуном, втіхою королівських очей, як мені розповідали, хоча Теоден подарував його Мітрандірові для досягнення його мети. Гадаю, новий господар любить свого коня дужче, ніж багатьох інших своїх знайомців, отож, коли добрі наміри чарівника щось важать для цього міста, ви подбаєте про Тіньогрива якомога ліпше та зі ще більшою добротою, ніж поставилися до цього гобіта, якщо це, звісно, можливо.

— Гобіта? — перепитав Береґонд.

— Так ми називаємо самі себе, — відповів Піпін.

— Радий, що дізнався про це, — сказав Береґонд, — адже тепер можу твердити, що дивна вимова не псує гарної мови, а гобіти вміють красно говорити. Ну ж бо, ходімо! Ти покажеш мені цього чудового коня. Я люблю тварин, але ми рідко бачимо їх у цьому кам’яному місті: мій народ походить із гірських долин, а туди він переселився з Ітілієну. Та не лякайся! Це буде короткий візит — просто вияв увічливості, — а звідти ми підемо до комор.

Піпін з’ясував, що про Тіньогрива таки добре подбали і зручно його розмістили. Бо в шостому колі Міста, за стінами Цитаделі, були чудові стайні, де тримали кількох прудких коней, зовсім близько біля осель Володаревих гінців — посланців, готових рушити в дорогу за першим наказом Денетора чи його верховних капітанів. Але зараз усі гінці та коні були деінде, виконуючи свою роботу.

Коли Піпін увійшов до стайні, Тіньогрив повернув до нього голову і форкнув.

— Доброго ранку! — привітався гобіт. — Ґандальф прийде, щойно зможе. Він трохи заклопотаний, але переказує тобі вітання, а я прийшов подивитися, чи в тебе все гаразд. Сподіваюся, ти добре відпочиваєш після довгої праці?

Тіньогрив гойднув у відповідь головою і тупнув. Але дозволив Береґондові лагідно погладити свою голову і могутні боки.

— З вигляду можна було б сказати, що цього коня бережуть для перегонів, а не що він тільки-но повернувся з далекої мандрівки, — зауважив ґондорець. — Який він сильний і гордий! А де його збруя? Мабуть, вона багата і прегарна.

— Для нього жодна збруя не буде належно багатою і гарною, — відказав Піпін. — І він її не терпітиме. Якщо цей кінь погодиться везти тебе на собі, то він повезе, а якщо ні, то ні вудила, ні вузда, ні батіг, ані шпора не впокорять його. Бувай, Тіньогриве! Відпочивай. Невдовзі буде битва.

Тіньогрив підняв голову і заіржав так, що аж стайня затрусилась, а його гості затулили вуха. І переконавшись, що їжі в годівниці вдосталь, вони пішли собі.

— А тепер подбаймо про наш хліб насущний, — сказав Береґонд і повів Піпіна назад до Цитаделі — точніше, до дверей у північній частині великої вежі.

Там вони спустилися довгими прохолодними сходами до широкої, освітленої лампадами вулиці. Збоку в стінах було багато люків, один із яких був відчинений.

— Це комора та гамазея мого вартового загону, — пояснив Береґонд і гукнув у той люк:

— Вітаю, Тарґоне! Я знаю, що ще рано, проте зі мною тут новобранець, котрого Володар узяв до себе на службу. Він їхав довго і здалеку, не маючи в роті ні ріски, а вранці ще й добряче попрацював, тому дуже голодний. Дай нам, що там у тебе є їстівного!

У Тарґона знайшлися хліб, масло, сир і яблука — останні зі зимових запасів, поморщені, зате все ще цілі та солодкі; а ще він дав прибулим шкіряну флягу зі свіжим елем, дерев’яні тарілки і кубки. Вони ж поскладали все це у плетений кошик і знову вибралися на сонце. Береґонд привів Піпіна до східного краю міцної зубчастої стіни, що виступала над скелею. Там була амбразура, яка мала попід проймою камінне сидіння, і звідти можна було роздивитися ранок, який саме мандрував світом.

Піпін і його провідник їли та пили, говорили про Ґондор, про його звичаї і традиції, а також про Шир і про ті дивні краї, які бачив гобіт. Що довше вони розмовляли, то більше дивувався Береґонд і з дедалі глибшим зачудуванням дивився на маленького оповідача, котрий, сидячи на камені, перебирав короткими ногами чи раз у раз ставав навшпиньки на сидінні, намагаючись визирнути крізь пройму, щоби роздивитися землі внизу.

— Не приховуватиму від тебе, пане Переґріне, — сказав Береґонд, — що нам ти здаєшся майже людським дитям — хлопчиком літ дев’яти. Одначе ти пережив стільки небезпек і побачив стільки див, що мало хто з наших сивобородих старців міг би зрівнятися з тобою. Спершу я подумав, що Володар узяв тебе на службу з примхи, бо хотів мати шляхетного пажа — за звичаєм, як подейкують, давніх королів. Але тепер розумію, що це не так, і прошу вибачення за свою дурість.

— Я тобі вибачаю, — відказав Піпін. — Хоча ти не дуже й помилився. За мірками свого народу, я теж іще тільки хлопчак і щойно за чотири роки досягну «зрілості», як люблять казати в Ширі. Та не хвилюйся через мене. Ліпше підійди-но сюди і розкажи мені, на що це я дивлюся.

Сонце підбилось угору, тумани в пониззях долини потроху танули. Останні їхні клапті пропливали просто над головами двох співрозмовників кучериками білої хмари, яку гнав кудись задушливий вітер зі Сходу, що в ту пору розтріпував стяги і ляскав ними, а також білими штандартами на Цитаделі. Аж ген на дні долини, приблизно за три милі від Міста, видно було Велику Ріку. Сіра та мерехтлива, вона текла з північного заходу і звертала, роблячи велику петлю, в південному напрямку, а тоді знову поверталася на захід і зникала з очей у блискучому мареві, за яким удалині (десь миль за тридцять) розкинулося Море.

Перед Піпіном немов на долоні лежав цілий Пелленор, поцяткований ген далеко садибами, невисокими мурами, фермами та корівниками, хоча ніде не було видно ні корів, ані інших тварин. Зелені поля перетинала безліч доріг і шляхів, на яких панував жвавий рух: одні вози валками рухались у напрямку до Головної Брами, а інші виїздили з неї. Часом з’являлися вершники, котрі хутко злазили з коней і мчали до Міста. Проте найжвавішим був рух на головному тракті, що вів на південь і, звертаючи перед Рікою, огинав пагорби й невдовзі зникав із очей. Тракт був широкий, дбайливо вимощений камінням: уздовж східного його краю тягнулася чимала зелена доріжка для верхівців, а вже за нею був мур. Вершники їхали в обидва боки, проте вулиця була заповнена великими критими возами, які рухалися на південь. Незабаром Піпін розгледів, що все там насправді було ретельно впорядковано. Вози їхали трьома рядами: найшвидших везли коні, в повільніші — великі фургони з гарними різнокольоровими навісами — було впряжено биків, а вздовж західного пругу дороги котилися маленькі візки, які натужно тягнули люди.

— Це дорога до долин Тумладен і Лоссарнах та до гірських селищ, а далі — до Лебенніну, — сказав Береґонд. — Ти дивишся на останні вози, які відвозять до криївок літніх людей, дітей і жінок. Усі вони повинні поїхати звідси й очистити шлях завдовжки милю ще до полудня — такий був наказ. Це — прикра необхідність, — зітхнув він. — Мало хто з тих, котрі нині розлучаються, зустрінуться знов. У нашому місті завжди було надто мало дітей, а тепер їх немає зовсім, хіба кілька хлопчиків, котрі залишилися тут і виконуватимуть якісь доручення. Серед них і мій син.

На якусь мить запала тиша. Піпін занепокоєно вдивлявся на схід, ніби звідти будь-якої миті могли сипонути через поля тисячі й тисячі орків.

— А що видно там? — запитав гобіт, вказуючи на середину розлогого закруту Андуїну. — Це інше місто чи що?

— Було місто, — відповів Береґонд, — головне місто Ґондору, від якого нині зосталася тільки ця фортеця. То — руїни Осґіліата, який стояв по обидва береги Андуїну і який наші вороги захопили й спалили вже дуже давно. Проте ми відвоювали його у дні Денеторової юності — не для того, щоби там жити, а щоби мати аванпост і відбудувати міст для проходження наших армій. А потім з’явилися Люті Вершники з Мінас-Морґула.

— Чорні Вершники? — перепитав Піпін, розплющивши очі, широкі й темні від давнього страху, що пробудився знову.

— Так, вони були чорні, — відказав Береґонд, — і, бачу, тобі щось про них відомо, хоча ти не згадував про цих Вершників у жодній зі своїх оповідей.

— Я знаю їх, — тихо промовив Піпін, — але не говоритиму про них нині, коли вони так близько, так близько...

Він раптом урвав мову, поглянув за Ріку, і йому здалося, що там не видно нічого, крім усеохопної загрозливої тіні. Можливо, то бовваніли край неба гори, чиї зубчасті вершини просто здавалися розмитими, бо до них було понад дванадцять миль імлистого простору; а можливо, то була тільки стіна хмар, за якою пролягав глибокий морок. Але Піпін незмигно дивився туди, і його очі зауважили ледь помітне наростання та густішання того мороку, який спроквола піднімався й піднімався в небеса, щоби задушити окраєць сонця.

— Так близько до Мордору? — й собі тихо запитав Береґонд. — Так, онде він. Ми нечасто згадуємо цю назву, та споконвіку жили неподалік од тієї тіні, — іноді вона здається зблідлою і віддаленою, а іноді наче наближається і темнішає. Зараз вона росте і тьмяніє — як наші страх і тривога. Менш як рік тому Люті Вершники знову відвоювали собі переправи — тоді загинуло багато наших найкращих людей. Саме Боромирові пощастило нарешті відтіснити ворогів од західного берега Ріки, і завдяки йому ближня частина Осґіліата досі наша. Бодай ненадовго. Невдовзі ми очікуємо нового нападу на ті руїни. Імовірно, то буде головний удар у майбутній війні.

— Коли? — запитав Піпін. — Ви здогадуєтеся? Бо дві ночі тому я бачив, як горять сигнальні вогні і мчать кудись гінці, а Ґандальф сказав, що це — знак і що війна вже розпочалася. Він дуже квапився. А тепер, здається, все сповільнилося.

— Це тому, що всі вже напоготові, — відповів Береґонд. — Це тільки глибокий вдих перед пірнанням.

— Але чому сигнальні вогні горіли дві ночі тому?

— Пізно посилати по допомогу, коли тебе вже оточено, — пояснив Береґонд. — Однак я не знаю намірів Володаря та його капітанів. У них багато способів збирати відомості. Та й Володар Денетор геть не схожий на інших людей: він далеко зорить. Дехто каже, що, сидячи вночі на самоті у своєму високому покої у Вежі, Денетор спрямовує туди й сюди свою думку і може почасти відгадувати майбутнє; і що інколи він навіть зазирає в розум Ворога, борючись із ним. Тому наш Володар старий і виснажений дочасно. Та правда це чи ні, а мій пан — Фарамир — поїхав на протилежний берег Ріки в якусь небезпечну виправу, тож, можливо, він передав якісь новини... Та якщо тобі цікаво, чому, на мою думку, запалили сигнальні вогні, то я скажу: через вісті, які того вечора надійшли з Лебенніну. До гирла Андуїну наближається великий флот корсарів із Умбара, що на півдні. Вони вже давно не бояться міці Ґондору й уклали союз із Ворогом, тож тепер завдадуть нам нищівного удару, виступивши на його боці. Їхня атака не дозволить нам отримати ту допомогу, якої ми сподівалися з Лебенніну та Бельфаласу, де народ мужній і чисельний. Тож думки наші дедалі частіше линули до Рогану, і ми з особливою радістю сприйняли ті новини про тамтешню перемогу, які ви принесли... Та все-таки... — Береґонд замовк, підвівся і роззирнувся довкола, подивившись на північ, на схід і на південь, — те, що сталося в Ісенґарді, мусить застерегти нас, що ми втрапили в гігантську павутину воєнних стратегій. Це вже не просто гризня біля бродів, наскоки з Ітілієну й Анорієну, засідки та пограбування. Це — справжня війна, яку довго плекали та готували, а ми в ній лише один зі шматочків, хай там що нашіптує нам гордість. Доповідають, що навіть на далекому сході, ген за Внутрішнім Морем, на півночі, в Морок-лісі, й за ним і на півдні, в Гараді, заворушилися страхітливі потвори. Тож тепер усі королівства постануть перед випробуванням: вистояти чи впасти, скорившись Тіні... Проте, пане Переґріне, нам випала споконвічна честь нести на собі тягар найлютішої ненависті Темного Володаря, бо коріння її сягає прадавніх давен і найглибших морських надр. Тут молот ударить найдужче. Тому Мітрандір так поспішав сюди. Бо, якщо впадемо ми, хто ж тоді встоїть? Але чи бачиш ти, пане Переґріне, надію на те, що ми таки вистоїмо?

Втім Піпін не відповів. Він дивився то на міцні стіни, на вежі та на чудові стяги, на сонце високо в небі, то на морок, що нависав зі Сходу, і думав про довгі пальці тієї Тіні: про орків у лісах і в горах, про зрадництво Ісенґарда, про птахів зі злими очима, про Чорних Вершників на вуличках Ширу і про крилатий жах — назґŷла. Гобіт здригнувся, і надія його зів’яла. Тієї миті сонце на мить зникло — щось затулило його, ніби темне крило майнуло повз нього. Не слухом, а радше якимось внутрішнім відчуттям Піпін уловив високо й далеко в небесах крик: ледь чутний, холодний і жорстокий крик, од якого завмирало серце. Гобіт побілів і сховався за стіною.

— Що то було? — запитав Береґонд. — Ти теж це відчув?

— Так, — пробурмотів Піпін. — Це знак того, що ми програємо: тінь лихої судьби, повітряний Лютий Вершник.

— Так, тінь судьби, — додав Береґонд. — Боюся, Мінас-Тіріт упаде. Настає ніч. Кров, яка тече в моєму тілі, майже схолола.

Якийсь час обоє сиділи, понуривши голови, і не розмовляли. Ураз Піпін звів погляд і побачив, що сонце все ще світить, а знамена майорять на вітрі. Й стрепенувся.

— Минулося, — сказав. — Ні, моє серце поки що не розпачатиме. Ґандальф упав у безодню, проте повернувся і тепер із нами. Ми можемо стояти хоч би й на одній нозі, а коли доведеться — то й на колінах!

— Гарно сказано! — скрикнув Береґонд, підвівшись і закрокувавши туди-сюди. — Ні, хоч усім судилося колись померти, Ґондор іще не загинув. Ні, доки безжалісні недруги здобудуть ці стіни, поклавши перед собою гори трупів. Є й інші твердині, є потаємні шляхи для втечі в гори. Надія та пам’ять довіку житимуть у заповітній долині, де зелена трава.

— Усе одно я хотів би, щоб усе вже закінчилося — погано чи добре, — сказав Піпін. — З мене кепський воїн, мені не подобається навіть думати про битву, проте постійно чекати, доки розпочнеться та, якої годі уникнути, — просто нестерпно. День здається надзвичайно довгим! Я почувався би ліпше, якби ми, замість стояти тут і спостерігати, щось робили б. Десь ударили першими. Гадаю, в Рогані теж ніхто не завдав би жодного удару, якби не Ґандальф.

— Ет, зараз ти багатьом наступив на болючий мозоль! — відказав Береґонд. — Одначе все може змінитися, коли повернеться Фарамир. Він хоробрий, значно хоробріший, ніж гадає більшість. У наші дні мало хто вірить, що капітан може бути водночас мудрий, здібний до наук і до пісень, як-от Фарамир, і відважний та рішучий на полі бою. Проте Фарамир може. Він не такий нерозважливий і запальний, як Боромир, але не менш твердий. Але чим він зарадить? Ми не можемо напасти на гори... того королівства. Межі, куди здатна сягнути наша військова міць, звузились, і ми не вдаримо, доки хтось із ворогів увійде в них. Тоді наша рука повинна бути важкою!

Й він ляснув по руків’ю меча.

Піпін поглянув на ґондорця: високий, гордий, шляхетний — як усі люди, котрих гобітові випадало дотепер бачити в цій землі: очі Береґонда аж сяяли, коли він думав про битву. «На жаль, мої руки майже такі самі легкі, як пір’я, — подумав у цю мить Піпін, але вголос не мовив ані слова. — Пішак, сказав Ґандальф? Можливо, проте не на тій шахівниці».

Так вони і пробалакали, доки сонце досягло зеніту, а потому раптом ударили обідні дзвони й у Цитаделі почався рух: усі, крім вартових, ішли на трапезу.

— Підеш зі мною? — запитав Береґонд. — Можеш сьогодні приєднатися до моїх людей. Я ще не знаю, до якого загону тебе приписати, а може, ти будеш у почті самого Володаря. Але тобі будуть раді. І добре було б, аби ти познайомився з якомога більшою кількістю людей, доки є ще час.

— Я радо піду з тобою, — відказав Піпін. — Правду кажучи, мені самотньо. Мій найкращий друг залишився в Рогані. Тож мені ні з ким поговорити чи пожартувати. Можливо, мені й справді варто долучитися до твого загону? Ти капітан? Коли так, то ти міг би взяти мене чи замовити за мене слівце.

— Ні, ні, — засміявся Береґонд, — я не капітан. Я не маю ні посади, ні звання, ні підлеглих — я звичайний воїн із Третього Загону Цитаделі. Проте, пане Переґріне, в Місті вважають за честь бути звичайним воїном у Варті Вежі Ґондору, — такі люди в пошані у цій землі.

— Тоді ти значно вищий від мене і за становищем теж, — проказав Піпін. — Відведи мене до моєї кімнати, і якщо там немає Ґандальфа, то я піду з тобою, куди захочеш, — як твій гість.

Ґандальфа у їхньому помешканні не було, й він не залишив жодного послання, тож Піпін пішов із Береґондом і познайомився з людьми з Третього Загону. І Береґондові за це перепала не менша честь, аніж його гостеві, бо ґондорці радо вітали Піпіна. У Цитаделі вже точилися розмови про Мітрандірового напарника та про його тривалу приватну бесіду з Володарем. Подейкували, що до Ґондору з Півночі прибув принц півмірків і запропонував Денеторові союзництво та п’ять тисяч мечів. А дехто навіть стверджував, що коли приїдуть вершники Рогану, то кожен привезе зі собою воїна-півмірка, — може, й малого, зате вправного.

Хоча Піпін мусив із прикрістю розвінчати цю обнадійливу байку, відкараскатися від титулу «принц» він так і не спромігся: ґондорці були переконані, що лише принц міг бути Боромировим другом і достойником, котрого вшанував увагою Володар Денетор. Вони подякували гобітові за те, що він прийшов до них, уважно вислухали кожне його слово й усі розповіді про чужинські краї, а також дали йому стільки їжі та елю, скільки він забажав. Відтак єдиною Піпіновою турботою було поводитись «обережно», як радив Ґандальф, і не розпускати язика, що часто трапляється з гобітами в колі друзів.

Через якийсь час Береґонд підвівся.

— Бувай наразі! — сказав він. — Я заступаю на варту до заходу сонця, — гадаю, як і всі присутні тут. Але якщо ти почуваєшся самотнім, то, може, тебе трохи розважить прогулянка Містом із веселим провідником. Мій син охоче погуляє з тобою. Дозволю собі сказати: він хороший хлопчик. Якщо це тобі буде приємно, то спустися до найнижчого кола і запитай, де є Старий Готель на Рат-Келердайні — вулиці Смолоскипників. Десь там він вовтузиться з іншими хлопцями, котрі залишились у Місті. Біля Головної Брами є чимало речей, на які варто подивитися, перш ніж її зачинять.

Береґонд вийшов, а невдовзі за ним подалась і решта ґондорців. День був погожий, хоча небо вже потроху затягувала паволока, і було надто гаряче, навіть як на південний березень. Піпіна хилило на сон, однак їхнє з Ґандальфом помешкання здалося йому надто невеселим, тож він вирішив погуляти і дослідити Місто. Він прихопив зі собою для Тіньогрива кілька ласих шматочків, які той милостиво з’їв, хоча йому нічого й не бракувало. А потому численними в’юнкими вуличками поплентався до нижнього кола.

Люди з подивом витріщалися на нього. Дивлячись Піпінові в обличчя, ґондорці шанобливо вітали його, за звичаєм свого краю схиляючи голову та схрещуючи руки на грудях. Але щойно він віддалявся, позаду лунали крики: ті, хто був на вулиці, кликали своїх знайомих, аби й вони виходили з осель і дивилися на Принца Півмірків, Мітрандірового напарника. Чимало людей розмовляло не спільною мовою, а своїми говірками, та Піпін незабаром зрозумів значення слів Ерніл і Періаннат, а також збагнув, що чутка про його титул випереджає його.

Нарешті гобіт, пройшовши склепінчастими вулицями, багатьма чудовими алеями та доріжками, спустився до найнижчого і найширшого кола Міста, де йому підказали, як дійти до вулиці Смолоскипників — просторого шляху, що вів до Головної Брами. А на ній він відшукав Старий Готель — велику будівлю зі сірого вивітреного каменю, що мала два звернені у протилежний від вулиці бік крила. Між ними прослався вузький моріжок, а трохи далі стояв дім із багатьма вікнами, передню стіну якого по всій довжині займав ґанок із колонадою, а від ґанку до трави збігало кілька сходинок. Поміж колон гралися хлопці — єдині діти, котрих Піпін побачив у Мінас-Тіріті, — тож він зупинився, щоби на них подивитись. Аж раптом один із хлопчаків помітив гобіта, підскочив і з криком кинувся через траву на вулицю. За ним побігло ще кілька дітей. Вони спинилися лише перед Піпіном, роздивляючись його з голови до п’ят.

— Привіт! — сказав хлопець. — Звідки ти? Ти-бо чужинець у нашому Місті.

— Був чужинцем, — відповів Піпін, — а тепер, здається, я став мужем із Ґондору.

— Не сміши! — відказав хлопчина. — Якщо так, тоді всі ми тут мужі. Скільки тобі років, і як тебе звати? Мені вже десять, і невдовзі я досягну восьми п’ядей на зріст. Я вищий за тебе. Та мій батько — він із Варти, один із найвищих там. А хто твій батько?

— На яке запитання відповідати спершу? — і собі запитав Піпін. — Мій батько господарює на землі поблизу Білої Криниці, що біля Туківців у Ширі. Мені майже двадцять дев’ять років, тож я старший за всіх вас тут, але заввишки я лише сім п’ядей, і якщо виросту ще, то хіба в ширину.

— Двадцять дев’ять! — повторив хлопчина і присвиснув. — Ого, то ти геть старий! Такий старий, як мій дядько Йорлас. І все-таки, — додав із надією, — б’юсь об заклад, що я зміг би перекинути тебе догори дриґом чи покласти на лопатки.

— Може, і зміг би, якби я тобі дозволив, — відказав Піпін, сміючись. — А може, я зробив би це з тобою, — мешканці моєї маленької країни теж трохи знаються на бійцівських штучках. І там, дозволь попередити, мене вважають надзвичайно великим і дужим, бо я ще нікому не дозволяв перевернути себе догори дриґом. Отож, якщо дійде до змагання і мені не пощастить переконати тебе якось інакше, то, певно, доведеться тебе вбити... Коли подорослішаєш, то знатимеш, що зовнішність буває оманлива, і, хоча ти сприйняв мене за лагідного чужинського хлопчака та за легку здобич, мушу застерегти тебе, що це не так: я півмірок міцний, хоробрий і підступний!

Й Піпін скорчив таку похмуру міну, що малий ґондорець відступив на крок, утім одразу ж повернувся на своє місце, стиснувши кулаки, а в очах його заяскрів запал битви.

— Ні! — засміявся Піпін. — Вірити тому, що розповідають про себе незнайомці, також не варто! Я не боєць. Та хай там як, а тому, хто викликає на бій, слід було би спершу відрекомендуватися самому.

Хлопчина гордо виструнчився.

— Я Берґіл, син Береґонда з Варти, — відповів.

— Так я і думав, — сказав Піпін, — бо ти схожий на батька. Я знаю його, і то він прислав мене до тебе.

— Чому ж ти відразу цього не сказав? — здивувався Берґіл, і раптом на його обличчі промайнуло збентеження. — Тільки не кажи, що батько змінив своє рішення і хоче вирядити мене з Міста разом із жінками та зі старими! Цього не може бути, бо останні вози вже поїхали.

— Його доручення тебе не принизить — воно навіть приємне, — заспокоїв його Піпін. — Береґонд сказав, що, замість перевертати мене догори дриґом, ти можеш скласти мені компанію і трохи показати Місто. Я ж натомість розповім тобі кілька історій про далекі краї.

Берґіл плеснув у долоні й засміявся з полегшею.

— Усе гаразд! — скрикнув він. — Гайда! Ми саме збиралися піти на вивідки до Брами. Тож не барімося!

— А що там відбувається?

— Перед заходом сонця з Південної Дороги очікують прибуття Чужоземних Капітанів. Ходімо з нами — і ти все побачиш.

Берґіл виявився хорошим супутником і співрозмовником — власне, найкращим для Піпіна, відколи той попрощався з Мері. Тож незабаром обоє вже сміялись і весело перемовлялись, ідучи вулицями та не зважаючи на погляди, які кидали в їхній бік ґондорці. Невдовзі вони змішалися з юрбою, що рухалася до Головної Брами. Там Піпінові випала нагода вивищитись у Берґілових очах, бо, коли гобіт назвав своє ім’я і вимовив пароль, вартовий не лише привітав і пропустив його, а й дозволив узяти зі собою товариша.

— Чудово! — озвався Берґіл. — Нам, хлопчакам, уже не можна виходити за Браму без супроводу дорослих. Але тепер ми ретельно все розвідаємо.

За Брамою вздовж дороги та на краю чималого вимощеного камінням майдану, до якого сходились усі шляхи, що вели до Мінас-Тіріта, зібрався натовп. Очі всіх присутніх було звернено на південь, і незабаром серед людей поширився поголос:

— Онде здійнялася курява! Вони наближаються!

Піпін і Берґіл проштовхалися наперед юрмища й стали чекати. Віддалік озвалися ріжки, і до них, мовби дедалі дужчий вітер, долинули вітальні окрики. Потому гучно заграли сурми, й усі люди довкола заволали.

— Форлонґ! Форлонґ! — кричали вони.

— Що це означає? — запитав Піпін.

— Приїхав Форлонґ, — відповів Берґіл, — старий Форлонґ Товстун, Володар Лоссарнаху. Там живуть мої діди. Слава! Ось він. Добрий старий Форлонґ!

На чолі строю ішов великий товстоногий кінь, а на ньому сидів кремезний пузань, старий і сивобородий, але в кольчузі, в чорному шоломі та з довгим важким списом у руці. Позаду нього крокував гордий шерег запилених чоловіків, добре озброєних і з великими бойовими сокирами: всі вони мали похмурі обличчя і були трохи нижчі та більше смагляві, ніж ті люди, котрих Піпін зустрічав у Ґондорі.

— Форлонґ! — гукали люди. — Вірне серце, вірний друг!

Та коли лоссарнахці пройшли, місцеві мешканці зашепотіли:

— Так мало! Що таке нині дві сотні воїнів? Ми сподівалися принаймні на вдесятеро більше число. Це все через новини про чорний флот. Форлонґ зумів уділити нам лише десяту частину своїх сил. Однак і така дещиця — це краще, ніж нічого.

Загони надходили, їх вітали, підбадьорювали, впускаючи через Браму, — людей із Чужозем’я, котрі прибули, щоби у лиху годину стати на захист Міста Ґондору. Та їх завжди було надто мало, завжди менше, ніж на те плекали надію чи вимагала скрута. Людей із долини Рінґло, котрі крокували слідом за сином свого володаря, Дерворіном, — три сотні. З верховин Мортонду, великої Долини Чорнокореня, прибули високий Дуїнгір зі синами Дуїліном і Деруфіном та з п’ятьма сотнями лучників. З Анфаласу — далекого Довгоберега — чималий стрій розмаїтого люду: мисливців і скотарів, мешканців маленьких селищ, сяк-так споряджених для битви, якщо не зважати на озброєння челядників Ґоласґіла, їхнього володаря. Кілька понурих горців із Ламедону без капітана. Рибалки з Етіру — понад сотня, — котрих відпустили з кораблів. Гірлуїн Прекрасний зі Зелених Пагорбів Піннат-Ґеліну з трьома сотнями ошатних, одягнених у зелене воїнів. Останнім прибув найвеличніший Імрагіл, Принц Дол-Амрота, родич самого Володаря, — на його позолочених знаменах було зображено символи Корабля та Срібного Лебедя: з ним їхав загін лицарів у повному спорядженні, на сірих конях, а за ними крокували співаючи сім сотень воїнів, статечних, як вельможі, сірооких і темноволосих.

І вони були останні, себто до Мінас-Тіріта купно прибуло менш як три тисячі воїнів. Інших чекати було нізвідки. Врешті вигуки й тупіт ніг затихли у глибині Міста. Роззяви ще трохи постояли мовчки. У повітрі висіла курява, бо вітер ущух і вечір був задушливий. Ось-ось мали зачинити Браму, червоне сонце заховалося за Міндоллуїном. На Місто лягли сутінки.

Піпін поглянув угору, і йому здалося, що небо стало попелясто-сірим, ніби над землею нависла безмежна хмара з пилу та з диму, і світло ледве пробивалося крізь неї. Проте на Заході сонце, відцвітаючи, запалило це марево вогнем, а відтак Міндоллуїн стояв чорний на тлі палахкотливої веремії, поцяткований останніми недотлілими жаринками.

— Тож погожий день завершується гнівом, — сказав гобіт, забувши про хлопчика.

— Він і справді ним завершиться, якщо я не повернуся до вечірніх дзвонів, — відказав Берґіл. — Ґайда! Уже грає сурма — зараз зачинять Браму.

Вони повернулися до Міста, тримаючись за руки, й останніми зайшли у Браму щойно перед тим, як її зачинили. А коли дісталися до вулиці Смолоскипників, усі дзвони на вежах урочисто бамкали. У багатьох вікнах засяяло світло, а з осель і військових сторожок уздовж стіни долинув спів.

— Бувай наразі! — сказав Берґіл. — Перекажи вітання моєму батькові й подякуй йому за таке цікаве для мене товариство. Прошу, приходь іще. І не барися. Я вже майже шкодую, що невдовзі буде війна: ми могли би трохи повеселитись удвох. Могли би податися до Лоссарнаху, до мого прабатьківського дому, — там особливо гарно навесні, коли в лісах і в полях повно цвіту. Проте, можливо, ми ще зможемо піти туди разом. Нашого Володаря ніхто й ніколи не переможе, а мій батько — дуже хоробрий. Бувай і повертайся!

Вони попрощались, і Піпін поквапився до Цитаделі. Дорога була неблизька, тож гобіт добряче спітнів і дуже зголоднів. Тим часом хутко запала темна ніч. На небі не було ні зірочки. Піпін запізнився на початок вечері Береґондового загону, та ґондорець радо привітав гобіта й посадив його біля себе, щоби послухати новини про сина. Після вечері Піпін іще трохи побув у товаристві людей, а тоді почимчикував до свого помешкання, бо його охопив дивний смуток і він дуже захотів знову побачити Ґандальфа.

— Зможеш сам знайти дорогу? — запитав Береґонд біля дверей маленької зали з північного боку Цитаделі, де вони сиділи. — Надворі чорна ніч, яка ще більше почорнішала через те, що Намісник наказав пригасити всі вогні в межах Міста й не запалювати їх на стінах. Узагалі! Розкажу я тобі ще щось: завтра вранці тебе викличуть до Володаря Денетора. Боюся, ти не потрапиш до Третього Загону. Проте сподіваймося, що нам поталанить побачитися знову. Прощавай і спи спокійно!

У Піпіновій оселі було темно, тільки на столі світився маленький ліхтарик. Ґандальфа не було. Смуток іще щільніше огорнув серце гобіта. Він виліз на лавку і спробував визирнути у вікно, проте на вулиці було темно хоч в око стрель. Піпін зліз, зачинив віконниці й уклався спати. Трохи полежав, дослухаючись, чи не почує Ґандальфових кроків, а потому поринув у тривожний сон.

Уночі його розбудило світло. Гобіт побачив Ґандальфа, який ходив туди-сюди за пологом алькову. На столі горіли свічки і лежали сувої пергаменту. До Піпіна долинуло чарівникове зітхання та бурмотіння: «Коли ж повернеться Фарамир?»

— Привіт! — подав голос Піпін, виткнувши голову з-за пологу. — Я думав, що ти геть забув про мене. Радий бачити, що ти повернувся. Довгий був день.

— А от ніч буде надто коротка, — відказав Ґандальф. — Я прийшов сюди, бо мушу трохи побути у спокої, на самоті. Спи в ліжку, доки маєш змогу. На світанку я знову поведу тебе до Володаря Денетора. Та ні — коли нас покличуть, а не на світанку. Пітьма вже запанувала. Світанку не буде.

Розділ 2 Сірий загін вирушає в дорогу

оли Ґандальф поїхав і цокіт Тіньогривових копит затих у ночі, Мері повернувся до Араґорна. Він мав лише невелику торбинку, до якої вкинув кілька корисних речей, знайдених на румовищі Ісенґарда, бо решту свого майна загубив десь на Парт-Ґалені. Газуфел уже був осідланий. А Леґолас і Ґімлі зі своїм конем стояли зовсім поряд.

— Тож нас у Загоні залишилося четверо, — сказав Араґорн. — Далі ми поїдемо разом. Але не самі, як я гадав. Король твердо вирішив їхати негайно. Після появи крилатої тіні він хоче повернутися до пагорбів ще під покровом ночі.

— А потім куди? — запитав Леґолас.

— Наразі не знаю, — відповів Араґорн. — Щодо короля, то він поїде на військовий збір в Едорасі, який сам скликав чотири ночі тому. Там, думаю, Теоден почує новини про війну, і Вершники Рогану поїдуть до Мінас-Тіріта. Проте переді мною і перед будь-ким, хто наважиться стати мені за супутника...

— Приміром, я! — скрикнув Леґолас.

— І Ґімлі з вами! — додав ґном.

— Отож, переді мною, — продовжив Араґорн, — лише темрява. Я також мушу їхати до Мінас-Тіріта, проте наразі не бачу свого шляху. Наближається давно сподівана година.

— Не кидайте мене! — озвався Мері. — Досі з мене було мало користі, проте я не хочу перебувати осторонь, як обоз, по який посилають, коли все вже закінчується. Ледве чи Вершники захочуть тепер опікуватися мною, хоча король, звісно, і сказав, що я сидітиму поруч нього, щойно ми прибудемо до його оселі, й розповідатиму йому про Шир.

— Так, — сказав Араґорн, — і твоя дорога, Мері, гадаю, збігається з його. Проте не чекай, що все завершиться веселощами. Боюся, доки Теоден знову спокійно осяде в Медусельді, мине ще багато часу. Чимало надій зів’яне цієї гіркої весни.

Невдовзі всі були готові рушати: двадцять чотири коні гризли вудила. Ґімлі сидів позаду Леґоласа, а Мері — перед Араґорном. Аж ось вони вже мчали крізь ніч. Та щойно вони проминули кургани на Ісенських Бродах, до Теодена із кінця строю під’їхав вершник.

— Володарю, — звернувся він до короля, — нас наздоганяють якісь верхівці. Я почув їх, іще коли ми переходили Броди. Тепер ми певні цього. Вони нас перехоплять, бо їдуть дуже швидко.

Теоден одразу дав знак зупинитися. Вершники розвернулись і потяглися до списів. Араґорн зліз із коня, зсадив Мері на землю й, оголивши меч, став біля королівського стремена. Еомер і його зброєносець поскакали в інший кінець строю. Мері як ніколи гостро почував свою непотрібність тут і розмірковував, що чинитиме, якби раптом розпочався бій. Припустімо, невеликий королівський почет потрапить у пастку і зазнає поразки, а йому пощастить урятуватись у темряві — що він робитиме сам-самісінький у диких полях Рогану, не маючи найменшого уявлення, куди йому йти в цьому безмежному просторі? «Нічого доброго з того не вийде!» — подумав гобіт. Потому вийняв меч і затягнув пасок.

Місяць, що хилився до заходу, закрила велика перелітна хмара, та зненацька він знову ясно засяяв на небі. Усі почули цокіт підків і тієї самої миті побачили темні постаті, котрі швидко наближалися стежкою від бродів. На вістрях їхніх списів час од часу поблискувало місячне світло. Вгадати кількість переслідувачів було годі, та, без сумніву, їх було не менше, ніж воїнів у почті.

Коли незнайомці були вже за п’ятдесят кроків, Еомер голосно крикнув:

— Стійте! Стійте! Хто їде Роганом?

Переслідувачі різко осадили своїх скакунів. Запала тиша, а потім у місячному світлі всі побачили, як один із верхівців зліз із коня і повільно рушив уперед. Він підняв угору білу руку, долонею назовні — на знак миру, втім люди короля схопилися за зброю. Тоді забринів дзвінкий голос незнайомця.

— Роган? Ти сказав: Роган? Це втішне слово. Ми вже давно шукаємо цю землю, їдучи здалеку і швидко.

— Ви знайшли її, — відказав Еомер. — Перетнувши оті броди, ви вступили на територію Рогану. Та це володіння Короля Теодена. Тут можна проїздити лише з його дозволу. Хто ви? І чому поспішаєте?

— Я Гальбард Дунадан, блукач із Півночі! — крикнув чоловік. — Ми шукаємо Араґорна, Араторнового сина, бо дізналися, що він у Рогані.

— І ви знайшли його! — скрикнув Араґорн і, передавши вузду Мері, побіг, аби обняти новоприбулого.

— Гальбарде! — сказав. — Такої радісної зустрічі я не очікував!

Мері зітхнув із полегкістю. Він було подумав, що це прощальні Саруманові витівки: напасти на короля, коли біля нього лише жменька вірних людей, — а виявляється, гобітові не доведеться помирати, захищаючи Теодена. Принаймні не цього разу. І він заховав меч до піхов.

— Усе гаразд! — сказав Араґорн, повернувшись до загону Вершників. — Це мої земляки з далекого краю, де я колись мешкав. Однак навіщо вони приїхали і скільки їх, про це нам розповість Гальбард.

— Зі мною тридцятеро людей, — відказав Гальбард.

— Це вся сила, яку нам пощастило зібрати негайно, але з нами поїхали ще і брати Елладан та Ельрогір, які прагнуть узяти участь у війні. Ми помчали сюди щодуху, як тільки ти нас покликав.

— Але я вас не кликав, — здивувався Араґорн, — хіба подумки. Думки мої часто линули до вас, а цієї ночі — найчастіше, проте я не посилав до вас жодної звістки. Проте ходімо! Усе це може зачекати. Ви наздогнали нас, коли ми мчали щодуху небезпечним шляхом, їдьте ж із нами, якщо дозволить король.

Теодена втішила така новина.

— Чудово! — сказав він. — Якщо твої земляки бодай трохи схожі на тебе, володарю Араґорне, то тридцятеро таких лицарів можуть багато що зробити.

Тоді Вершники знову рушили в путь. Араґорн певний час їхав разом із дунедайнами, і, коли вони обговорили вісті з Півночі та з Півдня, Ельрогір сказав йому:

— Я приніс тобі послання від мого батька: «Дні збігають. Якщо ти квапишся, то згадай про Стежки Мерців».

— Мені, здається, завжди бракувало часу, щоби досягти бажаного, — відповів Араґорн. — Але я наважуся стати на ту дорогу і справді лише тоді, коли страшенно поспішатиму.

— Побачимо, — відказав Ельрогір. — Однак найліпше нам не говорити про це на відкритому шляху!

Тоді Араґорн запитав Гальбарда:

— А що це ти везеш, земляче?

Він-бо побачив, що замість списа Гальбард тримав довгу палицю, щось на кшталт держака штандарта, довкола якої було тісно намотано чорну тканину, обв’язану багатьма ременями.

— Я привіз тобі подарунок від Володарки Рівендолу, — відповів Гальбард. — Вона виготовила його потайки, і робота її тривала довго. Вона також переказала тобі ось що: «Дні нині короткі. Або сповниться наша надія, або будь-яка надія загине. Тому я посилаю тобі те, що створили для тебе мої руки. Бережи себе, Ельфійський Самоцвіте!»

І Араґорн сказав:

— Тепер я знаю, що ти везеш. Прошу, провези його для мене ще трохи!

А потому він повернувся і поглянув ген на Північ попід великими зорями, замовкнув і вже не озивався до кінця нічних мандрів.

Ніч постаріла, на сході засірів світанок, а подорожні нарешті виїхали з Ярового Ізвору і прибули до Горнбурґа. Там вони трохи відпочили, готуючись до великої ради.

Мері спав, але його розбудили Леґолас і Ґімлі.

— Сонце вже високо, — сказав ельф. — Усі попрокидались і стали до роботи. Ну-бо, пане Лежню, ходімо на прогулянку містом, поки маємо таку нагоду!

— Три ночі тому тут прогриміла битва, — сказав Ґімлі, — а ще ми з Леґоласом бавилися тут у прецікаву гру, і я переміг, убивши на одного орка більше, ніж він. Ходімо й погляньмо, як тут тепер! А ще в Горнбурзі є печери, Мері, дивовижні печери! Як гадаєш, Леґоласе, може, навідаємося туди?

— Ні! Немає часу, — відказав ельф. — Не псуй диво поспіхом! Я пообіцяв повернутися сюди разом із тобою, коли настануть дні свободи та миру. Проте незабаром полудень. Ми поїмо і вирушимо далі — таке я чув.

Мері встав і позіхнув. Кількох годин сну для нього виявилося замало, він почувався втомленим і збентеженим. Гобіт сумував за Піпіном і вважав себе лише тягарем, бо всі довкола будували власні плани у справі, яку йому, вочевидь, розуміти було не обов’язково.

— А де Араґорн? — запитав Мері.

— У верховній палаті Бурґа, — відказав Леґолас. — Гадаю, він не відпочивав і не спав. Араґорн пішов туди кілька годин тому, сказавши, що йому слід подумати, й узяв зі собою лише свого земляка Гальбарда. Здається, нашого друга охопив страхітливий сумнів чи тривога.

— Дивний загін — оті новоприбулі, — докинув Ґімлі. — Вони поважні й гордовиті, Вершники Рогану поряд із ними здаються мало не хлопчаками. Вони понурі з лиця, здебільшого обвітрені, мовби скелі чи й сам Араґорн, і мовчазні.

— І такі самі люб’язні, як Араґорн, коли здобуваються на слово, — Додав Леґолас. — А ви звернули увагу на братів Елладана й Ельрогіра? Вони не такі похмурі зовні, натомість вишукані та вродливі, немов ельфійські вельможі. Та, зрештою, це й не дивно, адже вони сини Ельронда з Рівендолу.

— Навіщо вони приїхали? Ти щось чув? — запитав Мері.

Він уже вдягнувся і накинув на плечі свій сірий плащ, і всі троє покрокували в напрямку зруйнованої брами Бурґа.

— Вони відповіли на заклик, і це ти теж чув, — нагадав Ґімлі. — Кажуть, до Рівендолу прилетіла звістка: «Араґорн потребує своїх земляків. Нехай дунедайни мчать до нього в Роган!» Але звідки прийшло це послання, вони не знають. Я припускаю, що його автор — Ґандальф.

— Ні, Ґаладріель, — заперечив Леґолас. — Чи ти забув, як вона Ґандальфовими вустами говорила про Сірий Загін, що їде з Півночі?

— Авжеж, справді, — погодився Ґімлі. — Лісова Володарка! Вона розгадує багато сердець і прагнень. Ну, і чому ми з тобою, Леґоласе, не забажали, щоби до нас приїхали воїни наших народів?

Ельф стояв у цю мить уже перед брамою, звернувши ясний погляд на північний схід, і обличчя його було занепокоєне.

— Не думаю, що вони прибули б, — відповів він ґномові. — Навіщо їм іти на війну, якщо війна вже сама крокує їхніми землями?..

Троє приятелів ще трохи погуляли разом, балакаючи про перипетії тутешньої битви, а відтак спустилися від брами, минули кургани загиблих на зеленому моріжку край дороги і спинились аж на Гельмовій Греблі й подивилися звідти на Ізвір. Там уже виднівся Насип Смерті — чорний, високий і кам’янистий, а довкола можна було виразно розгледіти сліди гуорнів, які витоптали та дощенту випалили тут траву. Смурноземці й чимало людей із гарнізону Бурґа працювали біля Греблі й у полях, і довкруж розбитих стін по всіх усюдах було навдивовижу тихо: стомлена долина відпочивала після шаленої бурі. Невдовзі приятелі повернулися до міста й подались обідати до головної зали Бурґа.

Король уже був там і, щойно вони ввійшли, покликав до себе Мері й наказав, аби поруч із троном поставили крісло для гобіта.

— Тут не зовсім так, як я волів би, — сказав Теоден, — бо в Ґорнбурзі все не таке, як в Едорасі. І бракує твого друга, котрий теж повинен був бути з нами. Та збіжить чимало часу, перш ніж ми — ти і я — зможемо сісти за високим столом у Медусельді; коли я повернуся туди, нам буде не до бенкетів. Ну ж бо! Їж і пий! Погомонімо, доки є на те змога. А потім ти поїдеш зі мною.

— А можна? — перепитав Мері, приємно вражений. — Це було б чудово!

Він іще ніколи в житті не був такий вдячний за доброту, виражену словами.

— Боюся, я тільки плутаюся в усіх під ногами, — гобіт затнувся, — а я хотів би зробити бодай щось, розумієте?

— Не сумніваюся, — відповів король. — Я попросив, аби тобі підшукали хорошого гірського поні. Він понесе тебе так швидко, як жоден кінь, тими дорогами, якими нам доведеться їхати. Бо я вертатиму з Бурґа гірськими стежками, а не рівниною, і прибуду до Едораса через Смурне Капище, де на мене очікує Володарка Еовин. Ти будеш моїм зброєносцем, якщо хочеш. Еомере, чи є в цьому місці військові обладунки, які пасували би моєму зброєносцеві?

— Тут немає великих складів зброї, володарю, — відповів Еомер. — Можливо, поталанить знайти для нього легкий шолом, але не кольчугу чи меч, які пасували би до гобітського зросту.

— Я маю меч, — відказав Мері, підводячись і виймаючи з чорних піхов невелике блискуче лезо.

Гобіта раптом переповнила любов до цього старого короля, він став на одне коліно, взяв його руку і поцілував.

— Дозволь покласти меч Меріадока зі Ширу тобі на коліна, Королю Теодене! — скрикнув він. — Візьми мене до себе на службу, якщо твоя ласка!

— Я радо візьму тебе на службу, — мовив король і, поклавши довгі старечі долоні на каштанове волосся гобіта, благословив його. — Підведися, Меріадоку, зброєносцю Рогану з двору Медусельду! Візьми свого меча, і нехай тобі таланить!

— Ти будеш мені за батька, — промовив Мері.

— Але недовго... — відповів Теоден.

Вони сиділи і розмовляли за трапезою, аж раптом Еомер нагадав:

— Наближається година, коли ми постановили собі рушати в дорогу, володарю, — сказав він. — Наказати, нехай сурмлять у роги? Та де ж це Араґорн? Місце його було порожнє, він не сідав із нами до столу.

— Ми підготуємося до від’їзду, — відказав Теоден, — нехай Володареві Араґорну перекажуть, що невдовзі час вирушати.

Король із охоронцями та з Мері спустився від брами Бурґа до того місця, де на зеленій траві згуртувалися Вершники. Багато хто вже сидів у сідлах. Загін тут зібрався чималий, бо король залишав у місті лише нечисленний гарнізон, а всіх, кого можна було взяти зі собою, він повів на збройну муштру в Едорас. Утім, тисяча списів уже поїхала туди вночі, а ще понад п’ять сотень мали нині вирушати разом із королем, — здебільшого то були люди з полів і з рівнин Західної Сторони.

Трохи осторонь строєм сиділи на конях блукачі: мовчазні, озброєні списами, луками та мечами. Вони були одягнені в темно-сірі плащі, а голови та шоломи прикрили каптурами. Коні їхні були сильні, мали гордовиті постави і скуйовджені гриви, проте одному з них бракувало вершника — то був Араґорнів кінь, якого йому привели з Півночі, й звали його Рогерин. Ані на спорядженні, ні на збруї тих коней не видно було бодай крихітного зблиску самоцвітів чи золота, жодної оздоби, а їхні вершники не мали символів чи знаків, окрім срібної фібули у вигляді променистої зорі, що скріплювала плащ на лівому плечі.

Король сів на Снігогрива, а Мері — на свого поні, який стояв поряд. Його звали Гладун. Аж ось із брами вийшов Еомер, а з ним були Араґорн і Гальбард, який ніс чималий держак, щільно загорнутий у чорну тканину, і ще двоє мужів, не старих і не молодих. Ельрондові сини були такі схожі між собою, що мало хто міг їх розрізнити: темноволосі, сіроокі, вродливі, як усі ельфи, вдягнуті в однакові блискучі кольчуги, приховані срібно-сірими плащами. Позаду йшли Леґолас і Ґімлі. Проте Мері стежив очима лише за Араґорном, — у ньому відбулася така разюча зміна, ніби за одну ніч на чоло цього чоловіка лягло багато років. Обличчя його було землистого кольору, понуре і втомлене.

— Дух мій непокоїться, володарю, — сказав Араґорн, зупинившись біля королівського коня. — Я почув дивні слова і бачу вдалині нові небезпеки. Довго думи мої не знали спокою, і, боюся, мета моя мусить змінитися. Скажи мені, Теодене, вирушаючи нині до Смурного Капища, скільки часу мине, доки ти дістанешся туди?

— Зараз уже година пополудню, — відказав Еомер. — До ночі третього дня ми повинні вже бути у Схові. До того минуть дві ночі після повні, а збір, за наказом короля, розпочнеться наступного дня. Швидше ми їхати не можемо, якщо силам Рогану судилося зійтися докупи.

Араґорн якусь мить мовчав.

— Три дні, — врешті пробурмотів він, — і збір сил Рогану щойно розпочнеться. Проте плину часу не сповільниш.

Промовивши, Араґорн поглянув угору і, здавалось, щось вирішив, бо обличчя його було вже не таке стривожене.

— Відтак, із твого дозволу, володарю, я та мої земляки змінимо наші наміри. Ми мусимо їхати власним шляхом і вже не критися. Час таємниць для мене минув. Я поїду на схід найкоротшою дорогою — Стежками Мерців.

— Стежками Мерців! — скрикнув Теоден і здригнувся. — Чому ти згадав про них?

Еомер пильно поглянув на Араґорна, і Мері здалося, що обличчя Вершників, котрі почули слова його друга, зблідли.

— Якщо ті Стежки і справді існують, — сказав Теоден, — то брами до них десь у Смурному Капищі, а через них не пройде жодна жива душа.

— Шкода, Араґорне, мій друже! — додав Еомер. — Я сподівався, що ми разом поїдемо на війну, та якщо ти шукаєш Стежок Мерців, то настав час нашого прощання, і на те, що ми коли-небудь знову зустрінемося під Сонцем, надії мало.

— Так, я обрав саме ту дорогу, — відказав Араґорн. — Але ось що я скажу тобі, Еомере: ми ще зустрінемося під час битви, хай би й усі війська Мордору стали нам на заваді.

— Чини так, як велить доля, володарю Араґорне, — промовив тоді Теоден. — Це, мабуть, і є твій життєвий присуд: топтати стежки, до яких іншим зась. Розлука ця завдає мені горя та відбирає сили, проте зараз я повинен їхати гірськими дорогами, не гаючи жодної миті. Прощай!

— Прощай, володарю! — відказав Араґорн. — Їдь назустріч великій славі! Прощавай і ти, Мері! Залишаю тебе в гарному товаристві — кращому, ніж ми сподівалися, коли гналися за орками до Фанґорну. Леґолас і Ґімлі, гадаю, поїдуть зі мною і далі. Проте ми тебе не забудемо.

— До зустрічі! — відповів Мері.

Нічого іншого не спало йому на гадку. Він почувався дуже малим, його бентежили та пригнічували всі ті похмурі слова. Зараз йому понад усе бракувало невичерпної Піпінової життєрадісності. Вершники готові були рушати, коні нетерпляче гризли вудила, а гобіт хотів, аби вони нарешті поїхали геть і щоби з усім цим було покінчено.

І Теоден озвався до Еомера, і здійняв руку, і гучно крикнув, і за його знаком усі Вершники рушили в дорогу. Вони помчали через Греблю до Падолу, а потому, різко звернувши на схід, обрали стежку, що огинала пагорби на відстані приблизно півтори версти й, повернувши на південь, ховалася серед пагорбів і зникала з очей. А Араґорн поїхав до Греблі й дивився вслід королівським людям, доки ті заглибились уже далеко в Паділ. Тоді він повернувся до Гальбарда.

— От і від’їхали троє, котрих я дуже люблю, і найменшого з них — чи не найбільше, — сказав Араґорн. — Він не знає, куди та пощо вирушив, але, навіть якби знав, то все одно поїхав би.

— У Ширі народ не великий, однак вартий багатьох добрих слів, — одказав Гальбард. — Там мало відомо про те, скільки праці ми доклали, убезпечуючи їхні кордони, та я їх не звинувачую.

— І ось наші долі переплелися, — додав Араґорн. — Але тут, на жаль, нам довелося попрощатися. Що ж, я повинен трохи попоїсти, а потім і ми будемо збиратись у дорогу. Ходімо, Леґоласе та Ґімлі! Мушу поговорити з вами, доки їстиму.

Вони разом повернулися до Бурґа, проте Араґорн іще якийсь час сидів мовчки, а решта чекала, доки він озветься.

— Ну-бо! — нарешті не втримався Леґолас. — Поговори з нами, й утішся, і струси тінь! Що трапилося з тобою, відколи ми сірого ранку приїхали до цього грізного місця?

— Я відбув страхітливу битву — грізнішу за ту, що була при Горнбурзі, — відповів Араґорн. — Я, друзі мої, зазирнув у Камінь Ортанка.

— Ти зазирнув у той триклятий чаклунський камінь! — скрикнув Ґімлі, а на його обличчі відобразилися страх і подив. — Ти щось сказав... йому? Навіть Ґандальф не наважився на таке знайомство...

— Ти забув, із ким розмовляєш, — суворо мовив Араґорн, і очі його зблиснули. — Чого ти боїшся? Що я, по-твоєму, міг розповісти йому? Хіба я приховував свій титул перед дверима Едораса? Ні, Ґімлі, — сказав чоловік уже лагідніше, й похмура маска злетіла з його лиця, яке тепер виглядало так, ніби Араґорн важко й невтомно працював кілька безсонних ночей поспіль.

— Ні, друзі мої, я законний власник того Каменя, тож маю право та силу, щоби ним користатися, — принаймні я в цьому переконаний... Право моє безсумнівне. А от щодо сили — її ледве вистачило.

І він глибоко вдихнув.

— Боротьба була запекла, втома після неї минає надто повільно. Я не сказав Ворогові жодного слова й урешті підкорив Камінь своїй волі. З цим Сауронові буде важко змиритись. І він побачив мене. Так, пане Ґімлі, він побачив мене, проте в іншій подобі, ніж ти бачиш мене тут. Якщо це допоможе йому, тоді я вчинив неправильно. Проте я так не думаю. Дізнатися, що я живий і ходжу по цій землі, — гадаю, від такого удару навіть йому замлоїть серце, бо досі Ворог цього не знав. Очі в Ортанку не впізнали мене під роганськими обладунками, проте Саурон не забув про Ісільдура та про Елендилів меч. І ось у годину, коли мали здійснитися його великі задуми, з’явились Ісільдурів нащадок і Меч, — я-бо показав йому перековане лезо. Ворог іще не такий могутній, аби не почувати страху, — ні, сумнів безперервно гризе його.

— Хай там як, а він підкорив величезні володіння, — зауважив Ґімлі, — й тепер ударить швидко.

— Квапливий удар рідко влучає в ціль, — відповів Араґорн. — Мусимо тиснути на Ворога і не чекати, коли він зробить перший хід. Розумієте, друзі мої, коли я опанував Камінь, то дізнався про розмаїті речі. На Ґондор з півдня насувається ніким не ждана жахлива небезпека, що поглине багато військової сили, яка натомість мали би захищати Мінас-Тіріт. Якщо цю небезпеку не зупинити, то, гадаю, ми втратимо Місто менш як за десять днів.

— Тоді ми його таки втратимо, — сказав Ґімлі, — бо кого можна послати на допомогу Мінас-Тіріту і хто встигне туди вчасно?

— Я не маю війська, щоби посилати його на допомогу Місту, тож мушу їхати сам, — відповів Араґорн. — Є лишень одна дорога через гори, яка приведе мене туди раніше, ніж усе буде втрачено, — це Стежки Мерців.

— Стежки Мерців! — скрикнув Ґімлі. — Це лиховісна назва, і, бачу, роганцям вона геть не до вподоби. Чи може живий пройти тим шляхом і не згинути? А навіть якщо ти і пройдеш, то як жменька звитяжців зупинить атаки Мордору?

— Жодна жива душа не скористалася тією дорогою, відколи сюди прийшли рогірими, — заперечив Араґорн, — бо вона для них закрита. Проте у скрутну годину Ісільдурів спадкоємець може піти нею, якщо наважиться. Слухайте! Ось що Ельрондові сини з Рівендолу переказали мені від свого батька, наймудрішого з мудрих: «Нехай Араґорн згадає про слова провидця та про Стежки Мерців».

— А що то за слова провидця? — запитав Леґолас.

— Так провістив Мальбет-Провидець у дні Арведуї, останнього короля Форноста, — сказав Араґорн:

— Авжеж, це таємничі шляхи, — сказав Ґімлі, — проте для мене вони не більш таємничі, ніж це віршування.

— Якби ти краще розумів його, то я попросив би тебе піти зі мною, — відказав Араґорн, — бо саме тим шляхом я вирішив податися. Та йду я туди не радо — тільки скрута жене мене. Тож ти можеш піти зі мною, тільки якщо сам захочеш, адже в дорозі на нас чекають важка праця та великий жах, а може, навіть щось страшніше.

— Я піду за тобою навіть Стежками Мерців, хай би куди вони вели, — сказав на це Ґімлі.

— І я з вами, — додав Леґолас, — бо я не боюся Мерців.

— Сподіваюся, забуті люди не забули, як треба битися, — спробував пожартувати ґном, — інакше їх і турбувати не варто.

— Про це ми дізнаємося, якщо нам поталанить добратися до Ереху, — сказав Араґорн. — Одначе клятва, яку ті люди порушили, полягала в тому, щоби боротися проти Саурона, відтак, аби дотримати її, їм таки доведеться битися. Бо в Ереху досі лежить чорний камінь, який, подейкують, Ісільдур привіз із Нуменору. Той камінь установили на пагорбі, й на ньому Гірський Король присягнув бути союзником Ісільдура, коли мій предок засновував королівство Ґондор. І коли Саурон повернувся і знову зріс на силі, Ісільдур покликав горян, аби вони дотримали клятви, проте ті не прийшли: в епоху Темноліття вони поклонялися Сауронові... Тоді Ісільдур сказав їхньому королеві: «Бути тобі останнім королем. І коли Захід стане могутнішим за Чорного Господаря, то на тебе та на твій народ спаде моє прокляття: не знатимете спочинку, аж доки дотримаєте клятви, яку ви дали. Адже війна ця триватиме незліченні роки, і до її завершення вас знову покличуть стати до бою». І вони втекли від Ісільдурового гніву, й не насмілилися вийти на війну на Сауроновому боці, й заховались у таємних місцинах серед гір, і не бачили інших людей, і поволі загинули серед безплідних пагорбів. Відтак жахливий дух Неприкаяних Мерців огорнув Погорби Ереху та всі довколишні землі, де мешкав той народ. Однак мій шлях веде мене туди, бо деінде годі знайти допомогу від живих.

Араґорн підвівся.

— Ходімо! — гукнув він і вихопив меча, і той спалахнув у сутінковому світлі Бурґа. — До Каменя Ереху! Я шукатиму Стежки Мерців. Ідіть же зі мною, хто не боїться!

Леґолас і Ґімлі не відповіли, натомість підвелись і разом із Араґорном вийшли зі зали. Мовчазні та незворушні, стояли вони на траві й чекали, поки надійшли загорнені у плащі блукачі. Тоді Леґолас і Ґімлі сіли на коня. Араґорн скочив на Рогерина. Гальбард підніс до вуст могутній ріг — і луна його голосу прокотилася Гельмовим Яром. Потому загін, мовби порив вітру, зірвався з місця і помчав Падолом, а всі, хто залишився на Греблі чи у Бурґу, приголомшено споглядали їхній від’їзд.

Доки Теоден поволі просувався гірськими стежками, Сірий Загін швидко промчав через рівнину і наступного дня пополудні прибув до Едораса, де зупинився лише ненадовго, а потому знову помчав у долину і з настанням темряви дістався до Смурного Капища.

Володарка Еовин привітала прибульців і зраділа їхньому приїзду, бо в житті не стрічала могутніших воїнів, аніж дунедайни та вродливі Ельрондові сини, проте очі її повсякчас були звернені до Араґорна. Тож коли господиня та її гості сіли до вечері й коли вона дізналася про все, що відбулося після Теоденового від’їзду (раніше-бо до неї доходили хіба уривчасті звістки), і про битву в Гельмовому Яру, про загибель великого числа їхніх ворогів та про наступ Теодена і його лицарів, то очі її засяяли.

Урешті вона мовила:

— Володарі, ви потомлені й повинні перепочити бодай трохи — попри те, що вельми поспішаєте. Завтра для вас підготують затишні покої.

Однак Араґорн відповів:

— Ні, володарко, не турбуйся про нас! Якщо нам дозволено буде поспати тут цієї ночі, а завтра — поснідати, то ліпшого годі й бажати. Бо виправа моя така нагальна, що завтра з першими сонячними променями ми поїдемо звідсіля.

Еовин усміхнулась і сказала:

— Тоді, володарю, доброта керувала тобою, якщо ти проїхав стільки верст, звернувши зі шляху, щоби тільки принести вісті Еовин і поговорити з нею, нещасною вигнанкою.

— Жоден муж не назвав би таку подорож марною, — відказав Араґорн, — одначе, володарко, я не приїхав би сюди, якби дорога, яка мені судилася, не вела мене до Смурного Капища.

Еовин відповіла так, що стало зрозуміло: його слова її засмутили:

— Тоді, володарю, ти заблукав, адже з Долини Капища на схід чи на південь доріг немає, тож краще тобі вертати туди, звідки ти приїхав.

— Ні, володарко, — відказав Араґорн, — я не заблукав, бо мандрував цією землею ще до того, як народилася ти, щоби прикрасити її. З цієї долини веде одна дорога, і нею я поїду. Завтра я стану на Стежки Мерців.

І Еовин втупилась у нього таким поглядом, ніби ця новина вибила їй землю з-під ніг: обличчя її побіліло, і вона довго не могла вимовити і слова, тож мовчали й усі інші.

— Але ж, Араґорне, хіба твоє завдання — це пошуки смерті? — нарешті озвалась Еовин. — Адже на тій дорозі ти не знайдеш нічого іншого. Живому там не дозволять пройти.

— Мені, можливо, дозволять, — сказав Араґорн, — хай там як, а я принаймні спробую здолати той шлях. З інших мені користі не буде.

— Це — безумство! — скрикнула вона. — Поряд із тобою сидять мужі славні та звитяжні, й ти повинен провадити їх не у морок, а на війну, де кожен воїн дорожчий од золота. Благаю тебе: залишайся, а згодом поїдеш разом із моїм братом, — тоді всі наші серця звеселяться й надія наша засяє ясніше.

— Це не безумство, володарко, — заперечив Араґорн, — я-бо прямую шляхом, який мені вказали. А ті, хто йде разом зі мною, роблять це добровільно. Якщо ж нині комусь із них закортить залишитись, аби поїхати з рогіримами, то він вільний так учинити. А я стану на Стежки Мерців — навіть одинцем, якщо доведеться.

Потім вони припинили розмови і їли мовчки, та погляд володарки Еовин був прикутий до Араґорна, й решта гостей бачила, що душа її страждає від невимовної муки. Після частунку гості підвелися, подякували Володарці й, попрощавшись, пішли спочивати.

Коли Араґорн дістався до намету, де мав заночувати разом із Леґоласом і з Ґімлі, а його приятелі ввійшли досередини, з’явилася Володарка Еовин і погукала його. Араґорн повернувся і побачив її — сяйво в нічній пітьмі, — бо вона була вдягнена у біле, а погляд її був звернений до вогню.

— Араґорне, — сказала Еовин, — навіщо тобі ставати на цю смертельну дорогу?

— Я мушу, — відповів Араґорн. — Тільки так я можу сподіватися зіграти відведену мені роль у війні проти Саурона. Я не зумисне вибираю небезпечні стежки, Еовин. Якби я міг піти туди, куди кличе мене серце, то вже був би на далекій Півночі — мандрував би в чудовій долині Рівендолу.

Якусь мить вона мовчала, ніби зважувала, що можуть означати ці слова. Аж раптом поклала руку йому на плече.

— Ти суворий і непохитний володар, — мовила, — і саме завдяки таким рисам воїни здобувають славу, — і знову замовкла. — Володарю, якщо ти справді мусиш їхати туди, то дозволь мені поїхати слідом. Я-бо втомилася від неробства серед цих пагорбів і хочу глянути в обличчя небезпеці та битвам.

— Твій обов’язок — бути зі своїм народом, — відповів Араґорн.

— Я надто часто чула про обов’язок! — скрикнула Еовин. — Але хіба я не з Еорлового Дому, хіба я нянька, а не Володарка Щита? Надто довго я ходила на хистких ногах. Але тепер вони вже не хисткі, то невже я не можу почати жити так, як бажаю?

— Мало кому це вдається зробити з честю, — зазначив Араґорн. — А щодо тебе, володарко, то ти прийняла виклик і погодилася правити своїм народом, доки повернеться король, чи не так? Якби замість тебе обрали якогось маршала чи капітана, то хіба він покинув би своїх людей, навіть коли б стомився від такої відповідальності?

— То чому завжди обирають мене? — сказала Еовин із гіркотою в голосі. — Чому мені завжди доводиться залишатись і дбати про дім, а Вершники тим часом їдуть назустріч славі, а коли вони повертаються, я маю готувати їм їжу та постіль?

— Невдовзі може статися так, — відказав Араґорн, — що ніхто з них не повернеться. Тоді Роган потребуватиме безславної мужності, бо ніхто не згадає про подвиги, що їх ви здійсните під час останнього захисту своїх домівок. Однак учинки ваші не стануть менш мужніми тільки через те, що їх буде нікому оспівати.

Еовин відповіла на це так:

— Твої слова означають лишень одне: «Ти жінка, і твоє місце там, де твій дім. Доки чоловіки з честю гинутимуть у бою, тобі належить гибіти в оселі, бо чоловікам вона вже не знадобиться». Та я з Еорлового Дому, а не якась там служниця. Я вправна вершниця, я вмію тримати в руках меч і не боюся ні болю, ні смерті.

— Чого ж ти боїшся, володарко? — запитав Араґорн.

— Клітки, — відказала Еовин. — Сидіти за ґратами доти, доки звичка та старість змусять мене з ними змиритися, доки найменша надія здійснити великі подвиги зникне з моєї пам’яті й з мого серця.

— А проте саме ти радила мені не ризикувати й не ставати на дорогу, яку я обрав, бо вона небезпечна?

— Так, одна людина може дораджувати іншій, — сказала Еовин. — Одначе я просила тебе не втікати від небезпеки, а їхати на битву, де меч твій здобуде славу та перемогу. Важко мені дивитися, як шляхетну і неповторну річ марнують без потреби.

— І мені важко, — погодився Араґорн. — Тому я кажу тобі, володарко: залишайся! Тобі нічого робити на Півдні.

— Як і тим іншим, котрі їдуть із тобою. Вони супроводжують тебе лише тому, що не можуть із тобою розлучитися... бо люблять.

З тими словами вона повернулась і зникла в пітьмі.

Коли ранкова зоря осяяла небо, а сонце ще не зійшло понад хребтами на сході, Араґорн був готовий рушати. Його загін уже осідлав коней, а сам він от-от мав скочити на Рогерина, — тоді прийшла Володарка Еовин і попрощалася з ними. Вона була вбрана як Вершник і підперезана мечем. У руках вона тримала кубок. І припала до нього вустами, й відпила ковток, побажавши гостям швидкого руху, а відтак передала кубок Араґорнові. Той теж випив і сказав:

— Прощавай, Володарко Рогану! П’ю за щасливу долю твого Дому, твого народу і твою власну. Перекажи братові: можливо, ми зустрінемося знову по той бік темряви!

Тоді Ґімлі та Леґоласові, які були поблизу, здалося, ніби Еовин заплакала, і сльози її були справді гіркі, адже проливала їх така сувора та горда володарка. Й вона мовила:

— Араґорне, ти поїдеш?

— Поїду, — відповів він.

— І не дозволиш мені поїхати з твоїм загоном, як я просила?

— Ні, володарко. На це я не маю права, бо не радився ні з королем, ані з твоїм братом, а вони повернуться сюди тільки завтра. Для мене ж кожна година, ба ні, — кожна мить безцінна. Прощавай!

Тоді Еовин упала навколішки і сказала:

— Благаю!

— Ні, володарко, — відказав Араґорн, і подав їй руку, і допоміг підвестися.

Потому поцілував ту руку, скочив у сідло й помчав геть, не озираючись. І лише той, хто добре знав його та був поряд, помітив, який нестерпний біль здушив йому серце.

А Еовин уклякла, ніби камінна статуя, стиснувши руки при боках, і дивилася їм услід, доки вершники заховались у мороці попід чорним Двіморберґом — Горою Привидів, де були Двері Мерців. Коли вершники зникли з очей, вона повернулася, спотикаючись, мов сліпа, і подалася до свого житла. Ніхто з її народу не бачив цього прощання, бо всі поховались і боялися вийти назовні, доки настане день і нерозважливі чужинці поїдуть геть.

Дехто навіть казав:

— То — ельфійські примари. Нехай забираються туди, де їхнє місце — в темні шпарини, — й ніколи не повертаються. Часи нині лихі й без них.

Довкола ще було сіро, бо сонце не визирнуло з-за чорних хребтів Гори Привидів, що височіла перед мандрівниками. Щойно вони проїхали поміж рядами стародавнього каміння й дісталися до Тьмавої Діброви, їх охопив жах. Там, у мороці серед чорних дерев, який важко витримував навіть Леґолас, вони знайшли западину, що відкривалася біля основи гори, а просто посеред їхнього шляху стояв єдиний могутній камінь — як перст судьби.

— У мене кров холоне в тілі, — сказав Ґімлі, та його супутники мовчали, і його голос затих між вогких ялинових голок у нього під ногами.

Коні не хотіли проходити повз грізний камінь, тож вершники злізли на землю і повели їх силоміць. Отак вони, врешті, заглибились у вузьку долину, де стояла стрімка скеляста стіна, а в тій стіні зяяли, немов паща ночі, Темні Двері. Над їхньою широкою аркою було викарбувано розмаїті знаки та постаті. Вони були надто затерті, щоби їх можна було відчитати, проте страх струменів од них, наче сіра пара.

Загін спинився, серця стрепенулися в усіх грудях, окрім Леґоласових, адже ельфи не відають страху перед людськими примарами.

— Це — лиховісні двері, — сказав Гальбард, — за ними я знайду свою смерть. Однак я все одно ввійду туди, а от коні — ні.

— Ми мусимо ввійти, тож і коні мусять, — відказав на те Араґорн. — Бо якщо пощастить вибратися з цієї темряви, то нам не доведеться долати безліч верст дороги: кожна година, яку ми втратимо, наближатиме Сауронів тріумф. За мною!

Тоді Араґорн пішов уперед, і сила його волі в ту мить була така, що всі дунедайни та їхні коні рушили за ним. Коні блукачів так любили вершників, котрих вони носили на собі, що погодилися навіть витримати жах Дверей, якщо серця їхніх господарів були спокійні, коли ті крокували поряд. Лише Арод — кінь із Рогану — відмовився йти тим шляхом. Він пітнів і тремтів од страху, і на нього було боляче дивитися. Тоді Леґолас поклав долоні йому на очі, проспівав кілька слів, які м’яко полинули в морок, і тварина, врешті, дозволила себе повести, й ельф увійшов у Двері. А перед ними залишився ґном Ґімлі, сам-самісінький.

У нього тремтіли коліна, і він гнівався сам на себе.

— Це нечувано! — сказав. — Щоб ельф наважився спуститися під землю, а ґном — ні?!

І теж ступив досередини. Та йому здалося, що він так повільно переставляє ноги через поріг, ніби вони налилися свинцем; і його вмить уразила сліпота — того самого Ґімлі, Ґлоїнового сина, котрий безстрашно мандрував у глибоких надрах світу.

Араґорн привіз смолоскипи зі Смурного Капища й тепер ішов попереду, високо піднявши одного з них; Елладан, тримаючи другого, крокував у кінці загону, а Ґімлі, спотикаючись, намагався його наздогнати. Ґном не бачив нічого, крім тьмяних пломенів смолоскипів, але, щойно Загін зупинявся, довкола розливалося нескінченне море шепотів, шурхотіння слів невідомої ґномові мови.

Ніхто не нападав на Загін і не перешкоджав його просуванню, проте що далі йшов ґном, то дужчий страх охоплював його. Насамперед тому, що він упевнився: дороги назад немає, всі шляхи до відступу заполонило невидиме військо, яке лине в темряві назирці за ними.

Так минуло невідь-скільки часу, аж ось Ґімлі побачив видовище, яке йому довіку було гидко згадувати. Дорога здавалася широкою, поки раптом Загін вийшов на розлогий порожній простір, і стіни зусібіч мовби зникли. Гномові було так лячно, що він ледве міг іти. Осторонь і ліворуч од них у мороці щось зблиснуло, коли до того місця наблизився Араґорнів смолоскип. Тоді Араґорн зупинився й пішов подивитися, що би то могло бути.

— Невже він не відає страху? — пробурмотів ґном. — У будь-якій іншій печері Ґімлі, син Ґлоїна, першим побіг би на блиск золота. Проте не тут! Нехай собі лежить!

Але він таки наблизився і побачив, що його друг став навколішки, а Елладан тримає над ним обидва смолоскипи. Біля Араґорна лежав кістяк якогось богатиря. Він був одягнений у панцир, увесь його обладунок був цілий і неушкоджений (адже повітря в печері було сухе та курне), а кольчуга виявилася позолоченою. Пояс на мерці був золото-гранатовий, і шолом на голому черепі, що лежав долілиць на підлозі, теж був щедро покритий золотом. З усього було видно, що цей воїн упав біля протилежної стіни печери, а перед ним стояли міцно зачинені кам’яні двері — кісточки його пальців досі чіплялися за тріщини в них. Біля мерця лежав надщерблений і зламаний меч, ніби він у пориві розпачу рубав скелю.

Араґорн не торкнувся до мерця, тільки певний час мовчки роздивлявся його, потому підвівся й зітхнув. «Тут квіти симбельмине не зацвітуть, допоки стоятиме світ, — пробурмотів. — Дев’ять курганів і ще сім нині вкрила зелена трава, й упродовж усіх цих років він лежав біля дверей, яких не зміг відімкнути. Куди вони ведуть? Чому він хотів пройти ними? Цього вже ніхто не дізнається!»

— Це не моє завдання! — раптом закричав він, розвернувшись і звертаючись до шепотливої темряви. — Бережіть свої скарбниці та свої таємниці при собі у Прокляті Роки! Ми прагнемо тільки швидкості. Пропустіть нас і йдіть слідом! Я-бо кличу вас до Каменя Ереху!

Відповіді не було — хіба що вважати відповіддю тишу, ще моторошнішу, ніж повсюдний шепіт. І раптом налетів холодний вітер, і полум’я смолоскипів гойднулося та погасло, і запалити їх іще раз було годі. Про те, що сталося протягом наступної години чи кількох, Ґімлі пам’ятає мало. Його побратими квапились уперед, а він постійно плентався останнім, і його переслідував липкий жах, який от-от мав би його схопити: позаду линув примарний шум, схожий на тіні безлічі кроків.

Несподівано десь зажебоніла вода — звук був неприємний і виразний, ніби камінь, упавши, потривожив сон темної тіні. Почало світлішати, й — о диво! — Загін пройшов через іще одну браму, широку, з високою аркою. Разом із товариством із неї вибіг струмочок, а поодаль, різко зриваючись донизу, дорога тяглася між стрімчаків, гострих, як вістря ножів, що стриміли на тлі неба, в якому мерехтіли крихітні зорі. Згодом Ґімлі довідався, що то було за дві години до заходу сонця того самого дня, коли вони вирушили зі Смурного Капища. Проте, якби ґнома запитали про час одразу після виходу з печери, він сказав би, що настали сутінки якогось іншого року чи й іншого світу.

Загін осідлав коней, і Ґімлі знову сидів біля Леґоласа. Їхали вервечкою, і наблизився вечір, і запали глибокі сині сутінки, а страх усе одно не відпускав подорожніх. Леґолас обернувся, щоби заговорити до Ґімлі, й тоді ґном нарешті побачив перед собою сяйво ясних ельфійських очей. За ними їхав Елладан — останній із Загону, та не останній серед тих, хто спускався гірською дорогою.

— Мерці рушили за нами, — сказав Леґолас. — Я бачу постаті людей і коней, тьмяні стяги, схожі на клапті хмар, списи, схожі на зимові хащі в імлистій ночі. Мерці рушили за нами.

— Так, Мерці їдуть позаду. Їх покликали, — озвався Елладан.

Аж ось Загін зненацька вибрався з ущелини, ніби вигулькнув зі шпарини у стіні, й опинився на верховині розлогої долини, і потік, що біг поряд, із холодним клекотом стрибнув униз, перетворившись на каскадний водоспад.

— Де це ми, хай йому грець? Невже досі в Середземні? — запитав Ґімлі.

— Ми спустилися з верхів’я Мортонду — довгої холодної ріки, що збігає врешті до моря й омиває стіни Дол-Амрота. Щоби ти не запитував опісля, я скажу, що люди називають її Чорнокоренем, — відповів Елладан.

Долина Чорнокореню була розлогим рівнинним тереном, що врізався у стрімкі південні схили гір. Круті схили поросли травою, проте в ту годину мандрівникам усе здавалося сірим: сонце вже сіло, й далеко внизу мерехтіли вогники людських домівок. Долина та була родюча, і там мешкало багато люду.

Потому, не повертаючись, Араґорн крикнув так голосно, щоби його почули всі:

— Друзі, забудьте про втому! Скачіть, скачіть щодуху! Ми мусимо дістатися до Каменя Ереху, доки скінчиться цей день, а дорога ще є не близька.

Тож подорожні, навіть не озирнувшись, промчали гірськими луками й прибули до мосту понад бурхливим потоком, де знайшли шлях, що вів до пониззя.

Коли над’їхали вершники, у хатинах невеличкого селища погасли вогні й зачинилися двері, а люди, котрі були надворі, з криками кинулися навтьоки, мов олені, яких женуть мисливці. У глибокій пітьмі раз у раз повторювався один і той самий крик:

— Король Мерців! Король Мерців наступає!

Десь удалині закалатали дзвони, і люди втікали, щойно побачивши Араґорна: та воїни Сірого Загону квапились і летіли, наче мисливці, доки їхні коні почали спотикатися від утоми. Зрештою, вже перед самою північчю, вершники дісталися до Ерехського Пагорба — в темряві такій чорній, якими бувають хіба глибокі гірські печери.

Той пагорб і пустельні луки довкола нього оповивав жах перед Мерцями. Адже на його вершині стояв чорний камінь, круглий, неначе велика сфера, заввишки з людину, хоч уже наполовину вгрузлий у землю. Він був геть не схожий на земне каміння, ніби впав із неба (дехто так і гадав); однак ті, хто ще не забув традиційних учень Вестернесу, стверджували, що його привезли зі зруйнованого Нуменору і що тут його встановив Ісільдур, коли висадився на цій землі. Ніхто з тих, хто мешкав у долині, не смів ані наближатися до нього, ні селитися поблизу, бо побутувала думка, що біля того каменя зустрічаються воїни-примари, котрі в особливо страшні часи юрмляться там і шепочуться між собою.

Тож саме до того Каменя глупої ночі й під’їхав Загін і зупинився. Тоді Ельрогір дав Араґорнові срібний ріг, і той засурмив у нього, і присутнім причулося, ніби десь далеко у відповідь теж засурмили ріжки — ніби відлуння у глибоких печерах. Потім усе стихло, та Загін відчував, що довкола нього на пагорбі, де стояв Камінь, зібралося велике військо. А з гір прилетів прохолодний вітер, що нагадував подих привидів. Тоді Араґорн зійшов із коня і приступив до Каменя, гукнувши могутнім голосом:

— Клятвопорушники, чому ви прийшли?

І серед ночі озвався голос, і відповів йому так, ніби долинав здалеку:

— Щоби дотримати нашої клятви й упокоїтися.

Тоді Араґорн сказав:

— Нарешті настав цей час. Я попливу Андуїном до Пеларґіра, а ви рушите за мною. І коли ця земля очиститься від Сауронових прислужників, я вважатиму вашу клятву дотриманою, ви здобудете спокій і підете звідсіля на віки вічні. Я-бо Еллесар, Ісільдурів спадкоємець із Ґондору.

Виголосивши це, він наказав Гальбардові розгорнути великий штандарт, який той тримав. І — о диво! — штандарт був цілковито чорний, а якщо й мав якісь оздоби, то їх приховувала темрява. Тоді запала тиша, не чути було ні шепоту, ні зітхання впродовж цілої ночі. Загін отаборився біля Каменя, проте побратими спали мало, бо страх перед Тінями, які обступили їх стіною, не минав.

Коли настало бліде та холодне світання, Араґорн, щойно підвівшись, попровадив Загін уперед — у подорож, під час якої всі так поспішали і так утомлювалися, що лише воля Араґорна, звичного і до поспіху, і до втоми, тримала їх на ногах. Ніхто зі смертних людей не зміг би витримати таких мандрів, окрім дунедайнів із Півночі, а також ґнома Ґімлі й ельфа Леґоласа.

Вони проминули Тарланґський Перешийок і потрапили до Ламедону, Військо Тіней рухалося за ними, а страх випереджав їх усіх. Так дісталися вони до Калембела на Кірілі, й криваве сонце закотилося за Піннат-Ґелін на далекому заході. Міські землі та броди на Кірілі були безлюдні, адже багато людей пішло на війну, а решта втекла й заховалася серед пагорбів, щойно почула вість про наближення Короля Мерців. Але наступного дня ніхто так і не діждався світанку, й Сірий Загін поринув у темряву Мордорської Бурі, зникнувши з очей смертних. А Мерці невідступно линули за ним.

Розділ 3 Роган іде на війну

ож усі дороги в ту пору бігли на Схід — назустріч майбутній війні та наступу Тіні. Й коли Піпін, стоячи біля Головної Брами Міста, побачив Принца Дол-Амрота, котрий зі знаменами в’їхав у Мінас-Тіріт, Король Рогану спустився з пагорбів.

День добігав до кінця. В останніх променях сонця Вершники відкидали довгі гострі тіні, які стелилися перед ними. З-під шурхітливих ялинників, які вкривали стрімкі гірські схили, вже виповзла темрява. Наприкінці втомливого дня король їхав поволі. Раптом стежка звернула за великий голий виступ скелі й занурилась у морок попід деревами, які тихо зітхали. Вершники довгою в’юнкою вервечкою їхали все вниз і вниз. Коли вони нарешті спустилися на дно ущелини, то у глибоких її закутках уже стемніло. Сонце зайшло. Водоспад оповили сутінки.

Протягом цілого дня, нижче від шляху, яким їхали Вершники, тік прудкий струмок, що збігав із високого перевалу ген позаду й різьбив свій тісний шлях між порослих соснами стін. Потому він виривався на волю крізь кам’янисту браму і витікав у розлогу долину. Вершники їхали тією самою дорогою, і от перед ними відкрилася Долина Капища, де ввечері було добре чутно гамірливий шум води. Там у Сніготоки впадали менші струмки, і вони, шумуючи, мчали камінням аж до Едораса, до зелених пагорбів і рівнин. Оддалік і праворуч на початку розлогої долини бовванів понад широкими, затягнутими хмарою підніжжями могутній Оголений Ріг. Його зубчасте вістря, вкрите вічними снігами, мерехтіло вгорі понад світом: сині тіні лягли на нього зі Сходу, призахідне сонце поцяткувало його червоним.

Мері з подивом роздивлявся цю дивну країну, про яку за час довгої дороги почув багато історій. У цьому світі не було неба, лише — скільки сягало око — проглядали між заплав тінявого повітря схили за схилами, величні камінні стіни — одна за одною — та грізні, затягнуті млою урвища. На якусь мить гобіт, заколисаний гомоном вод, шепотом темних дерев, скрипом каміння та всеохопною тишею, що огортала всі звуки й дедалі наростала, ніби поринув у сон. Гори йому подобалися, чи то йому подобалось уявляти, як вони здіймаються рядами на краях принесених здалеку оповідей; але тепер Мері аж зігнувся під вагою неозорого Середзем’я. Він прагнув замкнутися від цього безміру в затишній кімнаті біля вогню.

Гобіт дуже стомився: хоча вершники їхали повільно, проте відпочивали зовсім мало. Година за годиною впродовж майже трьох виснажливих днів його поні трюхикав угору-вниз перевалами і довгими долинами, через безліч потоків. Іноді, коли шлях ширшав, Мері їхав біля короля, не помічаючи, що багато хто з Вершників посміюється, дивлячись на цю дивну пару: гобіта на невеликому кошлатому сірому поні та Володаря Рогану на дужому білому скакуні. Тоді він говорив із Теоденом і розповідав йому про свій дім та про діяння ширського народу або слухав перекази про Марку і про її могутніх давніх володарів. Проте більшість часу, особливо того останнього дня, Мері їхав сам відразу за королем і ні до кого не озивався, намагаючись натомість зрозуміти повільну дзвінку роганську мову, що злітала з уст воїнів позаду нього. У тій мові, здавалося гобітові, було чимало знайомих йому слів, багатших і насиченіших за звучанням, аніж у Ширі, проте скласти їх докупи йому ніяк не вдавалось. Іноді виразний голос котрогось із Вершників переливався у зворушливу пісню, і Мері відчував, як у нього тенькає серце, хоча він і не знав, про що співав роганець.

І все-таки гобіт почувався самотнім, а зараз, наприкінці дня, самотнім як ніколи. Він роздумував, на який край цього дивного світу подався Піпін, що трапилося з Араґорном, із Леґоласом і з Ґімлі. Відтак зненацька, обпікши холодом ціле його нутро, зринула згадка про Фродо та про Сема.

— Я забуваю про них! — докірливо озвався сам до себе. — А вони важливіші за всіх нас, разом узятих. Я вирушив у мандри, щоби допомагати їм, але тепер вони, мабуть, за сотні верст звідси... якщо ще живі.

І Мері здригнувся.

— Долина Капища, нарешті! — сказав Еомер. — Наша подорож от-от завершиться.

Мандрівники зупинилися. Стежки стрімко вихоплювалися з вузької ущелини. У присмерку, наче крізь високе вікно, було видно лише клаптик просторої долини. Біля річки мерехтів один маленький вогник.

— Ця подорож, можливо, й завершується, — мовив Теоден, — однак мені ще далеко їхати. Дві ночі тому була повня, а вранці я поїду до Едораса на збір Марки.

— Якби ти захотів послухати моєї поради, — сказав Еомер, стишивши голос, — то розвернувся би тут і перечекав війну деінде — до перемоги чи до поразки.

Теоден усміхнувся.

— Е, ні, сину мій, — бо саме так я тебе називатиму — не нашіптуй підступних слів Змієязикого в мої старечі вуха!

І він випростав спину й озирнувся через плече на довгий стрій своїх воїнів, котрі губились у сутінках.

— За ці кілька днів, що ми їдемо на захід, я, здається, прожив багато років. Але віднині я вже ніколи не спиратимуся на ціпок. Якщо ми програємо війну, то навіщо мені ховатися серед пагорбів? А якщо переможемо — то чи варто оплакувати мою загибель після того, як я позбудусь останніх своїх сил? Утім, облишмо цю розмову. Сеї ночі я спатиму у Схові Смурного Капища. Ми маємо принаймні ще один спокійний вечір. Їдьмо вперед!

Сутінки густішали, Вершники спустились у долину. Сніготоки бігли тут поблизу західних стін долу, тож стежка невдовзі привела подорожніх до броду, де неглибока вода голосно дзюркотіла між камінням. Цей брід охороняли. Коли король наблизився до нього, з пітьми під скелями вискочило багато людей, котрі, побачивши Теодена, радісно закричали:

— Теоден Король! Теоден Король! Король Марки повертається!

Потім хтось протяжно засурмив у ріг. Клич відлунив у долині. Йому відповіли інші ріжки, і на протилежному березі річки замигтіло світло.

І раптом десь угорі гучним хором заграли сурми, що озвались у якомусь порожнистому місці, де їхні мелодії злилися в один голос, викотилися назовні й ударились об камінні стіни.

Так Король Марки переможно повернувся зі заходу до Смурного Капища біля підніжжя Білих Гір. Там уже зібралася, чекаючи на нього, вся його військова міць, адже, щойно про його приїзд стало відомо, капітани поїхали зустрічати короля біля броду, щоби переказати послання від Ґандальфа. Їх очолював Дунгір — ватажок народу з Долини Капища.

— Три дні тому, володарю, на світанку, — сказав він, — до Едораса зі заходу примчав, як вітер, Тіньогрив, і Ґандальф приніс нам вісті про твою перемогу, щоби звеселити наші серця. А ще він передав твій наказ прискорити збір Вершників. Потому з’явилася крилата Тінь.

— Крилата Тінь? — запитав Теоден. — Ми також її бачили, проте глупої ночі перед тим, як Ґандальф поїхав од нас.

— Можливо, володарю, — відказав Дунгір. — Чи то була та сама Тінь, чи вони були просто схожі між собою, не відаю. Тільки перелітна темрява у подобі страхітливого птаха промайнула над Едорасом того ранку, й усі люди мало не повмирали зі страху. Вона ширяла зовсім низько і ледь не торкнулася Медусельда, самого його фронтону, а потому закричала так, що в нас на мить похололи серця. Саме тоді Ґандальф порадив нам не збиратись у полі, а зустрічати тебе тут — у долині під горами. Він наказав не запалювати вогнів і світел більше, ніж того вимагає скромна потреба. Так ми і вчинили. Ґандальф говорив дуже владно. Ми повірили, що ти саме цього й хотів би. Раніше в Долині Капища ніколи не бачили таких лихих створінь.

— Ви добре вчинили, — сказав Теоден. — А зараз я поїду до Схову і там, перш ніж ляжу спочити, зустрінуся з маршалами та з капітанами. Нехай вони прийдуть до мене якомога швидше.

Дорога вела на схід просто через долину, яка в тому місці була завширшки тільки три чверті версти. Довкола розкинулися низини та луки з кошлатими й сірими в нічному світлі травами, та попереду, на дальньому боці долини, Мері побачив грізну стіну — останній виступ розлогих підніж Оголеного Рога, вирізаний рікою в минулі роки.

Там, де земля була рівна, скупчилося багато люду. Одні юрмилися біля дороги, вітаючи короля і Вершників зі заходу радісними криками, а інші розбрелися деінде: аж ген-ген губились у темряві довгі впорядковані ряди наметів і шатер, шереги прив’язаних коней і великі запаси зброї, а також складені докупи списи, наїжачені, мовби зарості молодих дерев. Усе це велике зібрання поволі оповивав морок, але, попри те, що нічний вітер приносив із верховин холод, ніде не засвічували ліхтарів і не розпалювали вогнищ. Загорнуті у грубі плащі, туди-сюди крокували вартові.

Мері намагався уявити, скільки загалом тут було Вершників. У дедалі густішій пітьмі їхню кількість годі було відгадати, проте гобітові здалося, що в цій місцині зібралася сильна багатотисячна армія. Доки він роззирався навсібіч, королівський почет під’їхав до кручі, яка бовваніла на східному боці долини. Стежка зненацька почала підніматись угору, і Мері здивовано зиркнув туди. Такої дороги він іще ніколи не бачив: то був величний витвір людських рук, що зберігся з часів, яких не сягають навіть пісні. Вона звивалася, в’юнилася, як змія, торуючи шлях стрімким схилом скелі. Крута, мов сходи, дорога петляла вперед і назад. Нею могли підніматися коні й навіть повільно котитися вози, та, якщо її захищали згори, жоден ворог не зміг би здолати цей шлях інакше, як налетівши з повітря. На кожному повороті дороги стояли камені, вирізьблені в подобі людей — гігантських, із незграбними руками та ногами, — вони сиділи, схрестивши ноги та обхопивши товсті животи короткими пухкими руками. У деяких статуй час геть знищив риси обличчя, й лише темні діри очей сумно дивилися на перехожих. Вершники ледве глянули на них. Вони називали ці статуї духами пітьми і мало на них зважали: від цих камінних постатей не віяло ні владністю, ні жахом. Натомість Мері витріщився на них із подивом і мало не шкодував цих скорботно похилених у пітьмі істот.

За якийсь час гобіт обернувся і побачив, що Вершники піднялись уже на кількасот сажнів над долиною, проте далеко внизу було видно тьмяну лінію Вершників, котрі перетинали брід і вервечкою піднімалися до підготованого для них табору. Тільки король і його охоронці їхали до Схову.

Нарешті королівський загін дістався до гострого пруга, і висхідна дорога заглибилась у просвіт між скелястими стінами, а відтак піднялася на невисокий схил і вивела мандрівників на широку верховину. Люди називали її Луками Фірієн: то була зелена полонина, поросла травами та вересом, що лежала на колінах могутніх гір понад глибоко вибитим ложем Сніготоків. З південного боку бовванів Оголений Ріг, із північного стриміли пилчасті зубці гряди Іренсаґи, поміж якими просто перед мандрівниками здіймалася зі стрімких схилів і з понурих сосен грізна чорна стіна Двіморберґу, Гори Привидів. Подвійний ряд безформних вертикальних каменів, які губились у сутінках і зникали між дерев, розділяв верховину на дві частини. Ті, хто наважився стати на цей шлях, невдовзі добувалися до чорної Тьмавої Діброви попід Двіморберґом, до зловісної камінної колони та до розверзтої темряви заборонених дверей.

Таким було Смурне Капище — витвір давно забутих людей. Як називався той народ, не згадували вже навіть ані пісні, ні легенди. Навіщо він спорудив усе це: чи то місто, чи таємничий храм, чи королівський могильник — ніхто в Рогані стверджувати не брався. Стародавні люди трудилися тут в епоху Темноліття, ще до того, як перші кораблі пристали до західних узбереж і перші дунедайни збудували Ґондор. Потому той давній народ сам канув у небуття, залишивши по собі лише духів пітьми, які сиділи на закрутах дороги.

Мері придивлявся до нерівних вервечок каменів, вивітрених і чорних. Деякі з них похилилися, деякі впали, деякі розламались і потріскались, а всі разом вони були схожі на ряди старих і голодних зубів. Гобітові було цікаво, для чого ці камені, проте він сподівався, що король не збирається їхати вздовж них аж до тієї темряви віддалік. Потому зауважив купки наметів і куренів обабіч кам’янистого шляху, та вони не ховалися під деревами, а радше тулилися до краю кручі, віддаляючись од них. Більшість їх розташувалася праворуч, де Луки Фірієн були найширші, а ліворуч роганці розбили менший, порівняно з попереднім, табір, посеред якого височіло шатро. З того боку дороги назустріч їм виїхав вершник, і мандрівники повернули до нього.

Коли вони наблизилися, Мері збагнув, що вершник — то жінка зі заплетеним у коси довгим волоссям, яке мерехтіло в сутінках, а проте вона мала на голові шолом і до пояса була одягнена як воїн, навіть підперезана мечем.

— Вітаю, Володарю Марки! — скрикнула вона. — Серце моє радіє, бо ти повернувся!

— А ти, Еовин, — запитав Теоден, — з тобою все гаразд?

— Усе, — відповіла вона, проте Мері відчув, що голос виказав її: йому навіть здалося, що Еовин плакала, хоча її надміру суворе обличчя це приховувало. — Все гаразд. Дорога була втомлива, бо людей зненацька вирвали з їхніх домівок. Доводилося чути міцні слівця, бо війна вже давно вигнала нас зі зелених полів, але зла ніхто не чинив. Усюди наведено лад, як бачиш. На тебе чекає місце, де ти зможеш перепочити, бо мені детально розповіли про ваші подвиги, і я знала час твого приїзду.

— Тож Араґорн був тут, — озвався Еомер. — Він уже поїхав?

— Так, поїхав, — одказала Еовин, відвернувшись і дивлячись на гори, які темніли зі сходу та з півдня.

— І куди він поїхав? — запитав Еомер.

— Не знаю, — відповіла його сестра. — Араґорн приїхав уночі й подався геть учора вранці, перш ніж Сонце піднялося над верхів’ями гір. Його немає.

— Ти засмучена, доню, — сказав Теоден. — Що трапилося? Повідай мені, він щось казав про ту дорогу? — і показав аж ген за потемніле каміння в напрямку Двіморберґу. — Про Стежки Мерців?

— Так, володарю, — відказала Еовин. — І зникнув у пітьмі, з якої ще ніхто не повертався. Я не зуміла його відрадити. Його немає.

— Відтак наші шляхи розійшлися, — промовив Еомер. — Він напевно загинув. Ми повинні їхати без нього, і наша надія слабне.

Вершники мовчали, поволі їдучи куцим вересом і високогірними травами, доки спинилися біля королівського шатра. Там Мері переконався, що їхнього приїзду справді чекали і про нього теж не забули — напнули невеликий намет поруч із Теоденовою оселею. Гобіт сидів там сам і дивився, як туди-сюди ходять люди і радяться з королем у шатрі. Настала ніч, і ледь помітні маківки гір на заході увінчали зорі, а на сході було темно та порожньо. Шереги каміння поволі зникали в пітьмі, проте за ними нависала велика згорблена тінь Двіморберґу, темніша за саму темряву.

— Стежки Мерців, — пробубонів Мері собі під носа. — Стежки Мерців? Що це все означає? Усі мене покинули. Усі подалися назустріч своїй судьбі: Ґандальф і Піпін — на війну на Сході; Сем і Фродо — до Мордору; Бурлака, Леґолас і Ґімлі — до Стежок Мерців. Сподіваюся, невдовзі я теж знайду свій шлях. Цікаво, про що роганці там розмовляють і що вирішив чинити король? Адже тепер мені доведеться іти туди, куди він.

Ці невеселі роздуми перервала несподівана думка про те, що Мері, власне, страшенно зголоднів, тож він підвівся і почимчикував з’ясувати, чи ще хтось у цьому таборі поділяє його бажання. Проте тієї самої миті озвалася сурма, і прийшов воїн, оголосивши, що гобіта, королівського зброєносця, чекають за столом у Теодена.

У внутрішній частині шатра був невеликий закуток, відокремлений від решти простору вишитим пологом і застелений шкурами: там за маленьким столом сиділи Теоден, Еомер та Еовин і Дунгір, володар Долини Капища. Тож Мері став біля королевого крісла, чекаючи, доки старий, виринувши з глибокої задуми, повернеться й усміхнеться до нього.

— Підходь, пане Меріадоку! — сказав король. — Ти не стоятимеш. Сидітимеш поряд зі мною, доки я перебуваю на своїй землі, та звеселятимеш моє серце оповідями.

Гобітові відвели місце ліворуч од Теодена, проте ніхто не прохав його щось розповідати. Присутні взагалі мало розмовляли, їли і пили здебільшого мовчки, доки, набравшись мужності, Мері поставив запитання, яке давно його мучило.

— Ось уже двічі, володарю, я чув про Стежки Мерців, — сказав гобіт. — Що воно таке? І де Бурлака, тобто Володар Араґорн, — куди він пішов?

Король зітхнув, але ніхто не відповідав, тож урешті озвався Еомер.

— Ми не відаємо, тому на серцях у нас важко. Та щодо Стежок Мерців, то ти сам проїхав їхнім початком. Ні, це не віщує нічого лихого! Дорога, якою ми сюди піднімалися, наближається до Дверей, ген у Тьмавій Діброві. Проте що там далі — того не знає ніхто.

— Не знає ніхто, — повторив король, — але стародавня легенда, яку тепер нечасто згадують, дещо нам розповідає. І якщо правду мовлять ті прадавні перекази, які переходять од батька до сина в Еорловому Домі, тоді Двері під Двіморберґом ведуть таємним шляхом попід горою до якогось невідомого місця. Проте ніхто не наважувався досліджувати його таємниць, відколи Бальдор, син Бреґо, ввійшов у ті Двері, й відтоді його більше не бачили серед живих. Осушивши ріг із трунком під час бенкету, який Бреґо влаштував, аби освятити новозбудований Медусельд, Бальдор дав необачну клятву здійснити цей похід і вже ніколи не піднявся на високий трон, який мав успадкувати... У народі подейкують, що цей таємний прохід стережуть Мерці з епохи Темноліття: вони не дозволять жодній живій душі потрапити до їхніх заповітних пагорбів, одначе самі інколи виходять із цих дверей і, наче привиди, спускаються кам’янистою дорогою. Тоді люди з Долини Капища міцно замикають двері, завішують вікна і бояться. Проте Мерці нечасто виходять у світ — лише в часи великого неспокою та наближення смерті.

— Але в Долині Капища ходять чутки, — сказала, стишивши голос Еовин, — що нещодавно безмісячної ночі тут пройшло чисельне військо в дивних обладунках. Звідкіля воно з’явилося — нікому не відомо, проте воїни ті подались угору камінною дорогою і зникли в горі, мов ішли на призначену зустріч.

— Тоді чому Араґорн пішов тим шляхом? — запитав Мері. — Невже він анічогісінько не пояснив вам?

— Хіба тобі як другові він сказав щось таке, про що ми не чули? — відказав Еомер. — Ніхто з живих у цій землі не розгадає його намірів.

— Мені здалося, що Араґорн дуже змінився, відколи я вперше побачила його в домі короля, — озвалася Еовин, — став похмурішим, старшим. Ніби втратив розум чи почув поклик Мерців.

— Можливо, його і покликали, — сказав Теоден, — і серце підказує мені, що я вже його не побачу. Та він муж величний, і велична судилася йому доля. Утішся цим, доню, бо бачу я: ти потребуєш утіхи, побиваючись за нашим гостем. Подейкують, що, коли еорлінґи пішли з півночі й невдовзі після того перетнули Сніготоки, шукаючи надійного місця, щоби прихиститись у скрутні часи, Бреґо та його син Бальдор піднялися Сходами Схову й дісталися до Дверей. На порозі там сидів старець, такий древній, що вік його неможливо було відгадати: він здавався високим і величним, але був зморщений, наче старий камінь. Власне, спершу батько та син і сприйняли того старця за камінь, бо він не рухався і не озивався, доки вони проминули його й уже ось-ось мали ввійти у Двері. Тоді старий подав голос — ніби щось заклекотіло з-під землі — й, на подив, заговорив він західною мовою: «Цю дорогу закрито».

Бреґо та Бальдор зупинилися, поглянули на нього і збагнули, що він живий: але старець на них не дивився. «Цю дорогу закрито, — знову пролунав його голос. — Її проклали ті, кого ви називаєте Мерцями, і Мерці охороняють її, доки настане певний час. Дорогу цю закрито».

«І коли настане той час?» — запитав Бальдор. Але так і не почув відповіді. Бо тієї миті старець помер і впав долілиць, і наш народ уже ніколи не дізнався нічого про тих стародавніх мешканців гір. Одначе нині, можливо, настав той давно провіщений час, і Араґорнові пощастить пройти.

— Проте, щоби дізнатися, настав той час чи ні, воїн повинен ризикнути й увійти у Двері, — сказав Еомер. — Але я не пішов би тим шляхом, навіть якби переді мною зібрались усі війська Мордору, а я був би сам і не мав де заховатися. Шкода, що мужа з таким величним серцем охопив шал саме в ту пору, коли він нам гак потрібен! Невже у світі мало всілякого лиха, щоби шукати його ще й під землею? Війна вже близько.

І він замовк, бо тієї миті назовні зчинився гамір: люди викрикували Теоденове ім’я, чути було й вигуки вартових.

Раптом капітан Варти відхилив завісу.

— Тут чоловік, володарю, — сказав, — гонець із Ґондору. Він хоче, щоби ти негайно прийняв його.

— Пропустіть гінця! — відказав Теоден.

До намету ввійшов високий чоловік, і Мері мало не скрикнув: на секунду йому здалося, що Боромир живий і оце повернувся до них. Потому гобіт збагнув, що помилився. Гонець був йому не знайомий, але такий схожий на Боромира, як може бути схожий хіба що родич: високий, зі сірими очима, гордовитий. Прибулець був одягнений у вершницький плащ із темно-зеленого сукна, який прикривав майстерно виготовлену кольчугу, а спереду на шоломі виблискувала маленька срібна зірка. У руці він тримав одну-єдину чорноперу стрілу зі сталевим наконечником, але вістря її було червоне.

Гонець опустився на одне коліно й подав стрілу Теоденові.

— Слава Володареві Рогіримів, другові Ґондору! — сказав воїн. — Я Гірґон, гонець Денетора, який передає вам це знамення війни. Ґондор у великій скруті. Рогірими часто допомагали нам, але нині Володар Денетор просить вивести на бій усі ваші сили, та ще і якомога швидше, доки Ґондор не впав.

— Червона Стріла! — промовив Теоден, тримаючи її так, наче отримав давно сподіваний заклик, який усе одно злякав його.

Рука короля здригнулася.

— За ціле моє життя Червоної Стріли не бачили в Рогані! Невже до цього і справді дійшло? І скільки, на думку Денетора, я маю сили, і з якою швидкістю ми повинні їхати?

— Це найліпше знати вам, — відказав Гірґон. — Однак невдовзі може статися так, що Мінас-Тіріт візьмуть в облогу. Тож якщо вам забракне воїнів, аби розбити могутніх обложників, Володар Денетор просив мене сказати, що міцна зброя рогіримів краще послужить йому в Місті, а не поза ним.

— Але ж він знає, що ми народ, звиклий битися верхи на скакунах і на відкритій місцевості, а також, що мешканці нашого краю живуть далеко одні від одних, тож, аби зібрати Вершників, потрібен час. Гірґоне, гадаю, Володар Мінас-Тіріта знає більше, ніж видно з його повідомлення, чи не так? Ми вже вийшли на війну — ти це бачив, бо застав нас майже готовими. Серед нас нещодавно був Ґандальф Сірий, тому ми вже скликали великий збір для походу на Схід.

— Що відомо Володареві Денетору чи про що він здогадується, того я знати не можу, — відповів Гірґон. — Але становище наше справді розпачливе. Мій володар нічого вам не наказував, лише просив згадати про давню дружбу та про давно проголошені клятви і задля вашого ж блага спробувати зробити все, що можливо. Нам доповіли, що багато східних королів приїхало на службу до Мордору. Від Півночі до полів Даґорладу трапляються дрібні сутички й чути відлуння війни. На Півдні заворушилися гарадрими, і страх охопив усі наші узбережжя, тож допомоги звідти нам чекати годі. Покваптеся! Бо доля нашого часу вирішуватиметься під стінами Мінас-Тіріта, і якщо темного потоку не зупинити там, то він розіллється всіма чудовими луками Рогану, і навіть у цьому Схові серед пагорбів ніхто не вціліє.

— Страшні вісті, — мовив Теоден, — але не всі вони несподівані. Перекажи Денеторові, що, навіть якби Рогану нічого не загрожувало, ми все одно приїхали би на допомогу. Проте народ мій зазнав тяжких втрат у битвах зі Саруманом Зрадником, і нам також слід подбати про власні кордони з півночі та зі сходу — це очевидно з повідомлення, що його передав нам Денетор. Така могутня армія, якою, здається, керує тепер Темний Володар, може заввиграшки зупинити нас у битві перед Містом і вдарити значною потугою на протилежному березі Ріки, далеко поза Брамою Королів... Та ми не говоритимемо довше про горді наміри. Вершники приїдуть. Наказ «до зброї» пролунає завтра. Щойно все владнаємо, відразу рушимо в дорогу. Десять тисяч списів міг би я вирядити на рівнинний бій, аби залякати ворогів. Тепер, боюся, нас буде менше, бо я не залишу свої твердині без захисту. Проте за мною поїдуть принаймні шість тисяч воїнів. Перекажи-бо Денеторові, що в цю годину Король Марки сам помчить до ґондорської землі, хоча, можливо, ніколи не повернеться звідтіля додому. Та дорога перед нами є не близька: люди і тварини мусять дістатися до мети, зберігши сили для бою. Тиждень може минути від завтрашнього ранку, доки ви почуєте клич Еорлових Синів, котрі їхатимуть із півночі.

— Тиждень! — зітхнув Гірґон. — Скільки треба, стільки треба. Проте за сім днів од сьогоднішнього ви вже можете застати самі руїни, якщо до нас не надійде якась несподівана допомога. Проте й тоді ви бодай зможете розігнати орків і смаглявців, котрі бенкетуватимуть у Білій Вежі.

— Ми зробимо бодай це, — відказав Теоден. — Однак я сам щойно повернувся сюди після битви та довгих мандрів і тепер спочиватиму. Затримайся тут на ніч. А вранці поглянеш на збір роганських військ і поїдеш до свого пана і з полегшеним серцем, бо побачиш нашу потугу, і швидше — бо відпочинеш. Ранок завжди мудріший за ніч, яка вміє змінювати думки.

З тими словами король підвівся, й усі встали слідом за ним.

— Тепер нехай кожен із вас іде спочивати, — сказав Теоден, — і спить солодко. І тебе, пане Меріадоку, я сьогодні вже не потребуватиму. Та будь готовий прийти на мій поклик, тільки-но встане Сонце.

— Я буду готовий, — відказав Мері, — навіть якщо ти накажеш мені їхати з тобою Стежками Мерців.

— Не згадуй лихого вголос! — мовив король. — Таку назву може мати не одна дорога. Проте я не сказав, що покличу тебе зі собою в котрусь із можливих доріг. На добраніч!

— Я не залишуся тут, аби чекати, доки всі повернуться і покличуть мене! — сказав Мері. — Я не залишуся, не залишуся.

І він без угаву повторював це сам собі, допоки, врешті-решт, заснув у наметі. А прокинувся від того, що його термосили.

— Вставай, вставай, пане гольбитло! — кричав йому якийсь чоловік, і Мері нарешті виринув із глибокого сну, сів і здивувався.

Довкола, здалося йому, було ще дуже темно.

— Що трапилося? — запитав гобіт.

— Тебе кличе король.

— Але Сонце ще не встало, чи не так?

— Не встало і не встане сьогодні, пане гольбитло. А може, й ніколи не встане, якщо поглянути на ці хмари. Проте час не стоїть на місці, навіть якщо Сонце зникло. Поквапся!

Сяк-так одягнувшись, Мері визирнув назовні. Світ поринав у темряву. Навіть повітря здавалося брунатним, а всі речі довкола були чорні чи сірі й не відкидали тіней; усюди панувала страхітлива тиша. Обрисів хмари не було видно, хіба десь далеко на заході, де найдовші щупальці непроникної пітьми продовжували сунути вперед, а крізь них прослизало мляве світло. Угорі завис важкий покров, похмурий і безформний, тож світло попід ним радше згасало, ніж наростало.

Мері побачив чимало людей, котрі стояли, дивилися догори і щось бурмотіли; обличчя їхні були сірі й сумні чи налякані. Тож гобіт подався до короля з понурим серцем. Гірґон, гонець із Ґондору, випередив його, а крім них, там був іще якийсь чоловік, схожий на Гірґона і так само вдягнутий, але нижчий і кремезніший за посланця. Коли Мері ввійшов, той саме бесідував із Теоденом.

— Цей морок суне з Мордору, володарю, — сказав чоловік. — Він з’явився минулого вечора, щойно зайшло сонце. З пагорбів, що у Східній Стороні твого королівства, я побачив, як морок піднімається і виповзає на небо, й цілу ніч, доки я їхав, він сунув позаду, ковтаючи зорі. Тепер ця велика хмара нависла понад усіма землями звідси аж до Гір Тіні, й вона дедалі темнішає. Війна вже розпочалася.

Якусь часину король сидів мовчки. І нарешті озвався:

— Тож ми таки дожили до цього — до величної битви нашого часу, в якій загине безліч усього доброго. Та принаймні вже не потрібно ховатися. Ми помчимо прямим шляхом, відкритою дорогою, що є духу. Збір розпочнемо негайно і не чекатимемо на тих, хто затримався. Чи достатньо запасів у Мінас-Тіріті? Бо якщо нам слід їхати якомога швидше, то в дорогу зі собою ми візьмемо зовсім небагато: лише стільки води та їжі, щоби мати сили для битви.

— У нас є величезні запаси, які ми віддавна поповнювали, — відповів Гірґон. — Тож можете мчати якомога швидше і майже порожнем!

— Отож, гукай герольдів, Еомере! — наказав Теоден. — Хай Вершники шикуються!

Еомер вийшов, і відразу ж у Схові заграли сурми, і з понизь їм відповіла безліч інших, але голоси їхні вже не здавалися Мері такими дзвінкими й хоробрими, як напередодні. У важкому повітрі вони звучали глухо та різко, звучали зловісно.

Тоді король звернувся до Мері.

— Я їду на війну, пане Меріадоку. Вже незабаром стану на ту дорогу. Тож звільняю тебе від служби, проте не від дружби. Ти житимеш тут і, якщо захочеш, служитимеш Володарці Еовин, яка правитиме народом замість мене.

— Але... але, володарю... — Мері затнувся. — Я запропонував тобі свій меч. Я не хочу розлучатися з тобою так, Королю Теодене. Усі мої друзі подалися на битву, і я не хочу осоромитися, залишившись тут.

— Ми їдемо на конях, високих і прудких, — відказав Теоден, — і, хоча серце в тебе велике, ти не впораєшся з такою твариною.

— Тоді прив’яжи мене до спини котрогось зі скакунів чи підвісь до стремена абощо... — наполіг Мері. — Доведеться довго бігти — то я бігтиму, якщо не зможу їхати верхи, навіть якщо дощенту зітру собі ноги і доберуся до Мінас-Тіріта за багато тижнів після вас.

Теоден усміхнувся.

— Що ж, коли так, то краще я вже везтиму тебе на Снігогриві, — мовив він. — Принаймні до Едораса, щоби поглянути на Медусельд, — бо саме туди я прямую. Але доти і Гладун цілком може везти тебе, бо справжні перегони розпочнуться, коли ми спустимося на рівнини.

Тоді підвелась Еовин.

— Ходімо, пане Меріадоку! — мовила вона. — Я покажу спорядження, яке я приготувала для тебе.

І обоє вийшли зі шатра.

— Араґорн, від’їжджаючи, попрохав мене лише про одне, — пояснила Еовин, коли вони йшли між наметів, — аби я озброїла тебе для битви. Я пообіцяла йому виконати це, як зумію. Серце підказує мені, що військове спорядження стане тобі у пригоді.

Тож Еовин повела Мері до одного з куренів у тому кутку, де мешкали королівські вартові. Зброяр виніс їм невеликий шолом, круглий щит і решту спорядження.

— Ми не знайшли панцира, що пасував би тобі, — мовила панна, — і нам забракло часу викувати для тебе кольчугу, проте ось — візьми цей міцний шкіряний камзол, пояс і ніж. Меча ти маєш.

Мері вклонився, а Еовин показала йому щит, схожий на той, який отримав Ґімлі, зі зображенням білого коня.

— Візьми ці речі, — сказала Еовин, — і нехай вони принесуть тобі успіх! Бувай наразі, пане Меріадоку! Проте, можливо, ми ще зустрінемося: ти і я.

Отак і лучилося, що пітьма дедалі густішала, а Король Марки готувався вести своїх Вершників дорогою на Схід. На серцях у них було тяжко, а багато хто в темряві аж тремтів од страху. Проте то був суворий народ, вірний своєму володареві, тож тільки дехто наважився плакати чи нарікати уголос, навіть у Схові, де прихистилися біженці з Едораса: жінки, діти і старці. Над ними нависла судьба, та вони зустріли її мовчанням.

Швидко збігло дві години, й ось король уже сидів на своєму білому скакуні, шерсть якого аж мерехтіла в напівтемряві. Теоден здавався рославим і гордовитим, хоча волосся, що струменіло з-під його високого шолома, було біле, як сніг. І багатьох людей дивував його вигляд, і дух їхній підносився, бо король уже не був згорбленим і боязким.

Там, на широких пониззях гомінкої ріки, вишикувались у бойовому порядку кільканадцять загонів Вершників — добрих п’ять сотень і ще п’ятдесят воїнів при повному озброєнні та ще не одна сотня людей зі запасними кіньми і з легким спорядженням. Озвалася єдина сурма. Король здійняв руку — і військо Марки мовчки виступило в путь. Першими рухалися дванадцять уславлених Вершників із королівського дому. Опісля їхали король і Еомер — праворуч од нього. Він щойно попрощався зі сестрою, вгорі у Схові, і його гнітив спогад про це, все ж усі Еомерові думки линули вперед — випереджаючи дорогу, що прослалася перед ними. За королем їхав Мері на Гладуні, а поряд — ґондорські гінці та ще дванадцятеро королівських придворних. Усі проїздили повз довгі ряди людей, котрі зі суворими обличчями завмерли в очікуванні. А наприкінці ряду один із них звів очі й кинув на гобіта пронизливий погляд. Коли ж Мері глянув на воїна у відповідь, то йому здалося, що той юнак був нижчий і стрункіший за інших. Гобіт помітив блиск його сірих ясних очей і раптом здригнувся, бо збагнув, що це обличчя людини, котра втратила надію і вирушає на пошуки смерті.

Військо спускалося сірою дорогою вздовж Сніготоків, що несли свої гомінкі води камінням, минаючи маленькі села Нижнього Капища та Верхнього Потоку, а з численних темних дверей на воїнів дивилося чимало сумних жіночих очей. Отак — без ріжків, без арф і без мелодики людських голосів — розпочався великий похід на Схід, оспіваний у роганських піснях, що їх складали різні покоління людей, котрі жили опісля.

І справді, король приїхав до Едораса, коли згустилася пітьма, хоча був щойно полудень. Там він зупинився лише ненадовго, щоби до війська могли долучитися ті шістдесят Вершників, котрі спізнилися на збір. І, пообідавши, Теоден наказав знову ладнатись у путь, і ласкаво попрощався зі своїм зброєносцем. А Мері востаннє попрохав дозволу не розлучатися з ним.

— Твій Гладун не витримає нашої подорожі, — я вже казав тобі про це, — мовив Теоден. — І що робитимеш ти, пане Меріадоку, під час страхітливої битви, яку нам доведеться дати на полях Ґондору? Хоча ти і мій мечоносець, і серце у тебе велике, проте — не вельми високий зріст.

— Цього ніхто не знає, — відказав Мері. — Та навіщо, володарю, ти взяв мене за свого мечоносця, якщо не збирався залишити при собі? Я не хочу, щоби про мене тільки і згадували в піснях як про гобіта, котрого ніколи нікуди не брали!

— Я взяв тебе, щоби зберегти тобі життя, — відповів Теоден, — і щоби ти вчинив так, як я накажу. Жоден із Вершників не може тебе везти, бо ти будеш зайвим тягарем для нього. Якби та битва відбувалася перед моїми брамами, тоді, можливо, менестрелі оспівали би твої подвиги, та звідси до Мундбурґа, де править Денетор, шістдесят миль і ще дві. Край порожнім балачкам!

Мері вклонився і, нещасний, пішов геть, оглядаючи лави Вершників. Загони вже готувалися від’їжджати: чоловіки затягували пояси, оглядали сідла, гладили коней, а дехто з тривогою вдивлявся в низьке небо. Й ніхто не помітив, як один із Вершників підійшов до гобіта і тихо прошепотів йому на вухо:

— Хоч нема охоти, та буде робота, — так у нас кажуть. І це мені допомогло.

Тоді Мері звів очі й побачив того самого Вершника, на котрого він звернув увагу ще вранці.

— Ти прагнеш їхати туди, куди вирушає Володар Марки, — це написано в тебе на обличчі.

— Так, — відказав Мері.

— Тоді ти поїдеш зі мною, — мовив Вершник. — Я посаджу тебе перед собою і прикриватиму плащем доти, доки ми опинимося далеко в полі, де ця пітьма стане ще темнішою. Думаю, що від такої пропозиції ти не відмовишся. Не озивайся ні до кого, ходімо!

— Красно дякую! — сказав Мері. — Дуже дякую тобі, пане, хоч і не знаю твого ймення.

— Не знаєш? — лагідно запитав Вершник. — Тоді називай мене Дернгельмом.

Отож, коли король вирушив на битву, перед Вершником Дернгельмом сидів гобіт Меріадок, і дужий сірий скакун Вітролов ніс їх на собі, майже не відчуваючи понадмірного тягаря: бо й сам Дернгельм був легший за багатьох чоловіків, але водночас був гнучкий і мав гарну поставу.

Так вони їхали вперед назустріч пітьмі. Потому розклали на ніч табір у вербових заростях, де Сніготоки впадали в Ентаву, — за вісім миль на схід од Едораса. Тоді знову продовжили путь через Східну Сторону та Болотисті Узграниччя, де праворуч од Вершників розлогі дубові ліси піднімалися на підніжжя пагорбів попід тінями похмурого Галіфірієну на кордонах Ґондору; а віддалік і ліворуч над багновищами, які живилися водою з устя Ентави, лежали тумани. Тим часом до їхнього війська долинула чутка про війну на Півночі. Поодинокі люди, втікаючи світ за очі, переказували звістки про недругів, котрі нападали на східні кордони Рогану, чи про армії орків, які маршем переходили Роганський Пустир.

— Уперед! Уперед! — кричав Еомер. — Пізно відступати. Твані Ентави прикривають нас із флангу. Нам слід поспішати. Вперед!

Так Король Теоден покинув своє королівство і тепер верста за верстою долав довгу звивисту путь, проминаючи один по одному сигнальні пагорби: Каленгад, Мін-Ріммон, Ерелас, Нардол. Але їхні вогні вичахли. Усі довколишні землі були сірі та завмерлі, попереду дедалі густішала тінь, і в кожному серці дедалі меншало надії.

Розділ 4 Облога Ґондору

іпіна розбудив Ґандальф. У їхній кімнаті палахкотіли свічки, бо крізь вікна всередину пробивалося тільки тьмяне світло; повітря було важке, ніби перед грозою.

— Котра година? — запитав Піпін, позіхнувши.

— Уже по другій, — відказав Ґандальф. — Час встати і причепуритися. Тебе покликав до себе Володар Міста, щоби повідомити твої нові обов’язки.

— А поснідати в нього можна буде?

— Ні! Я дам тобі поснідати — і до обіду ти вже нічого не отримаєш. Скупу їжу нині розподіляють лишень у належний час.

І Піпін сумно зиркнув на невелику скибку хліба і геть замалий для неї (на його думку) шматок масла, що чекали на нього біля кухлика водянистого молока.

— Навіщо ти мене сюди привіз? — запитав гобіт у чарівника.

— Це тобі дуже добре відомо, — відповів той. — Аби ти не встругнув якоїсь дурниці; а якщо тобі тут не подобається, то попрошу пригадати, що призвідця цієї мандрівки — ти сам.

Піпін лиш промовчав у відповідь.

Невдовзі він уже знову йшов поряд із Ґандальфом холодним коридором до Вежової Зали. Там у похмурій напівтемряві сидів Денетор, схожий на старого терплячого павука (так здалося Піпінові), котрий, напевно, відучора й не ворухнувся. Денетор знаком вказав Ґандальфові на стілець, а гобіт певний час стояв, залишений без уваги. Аж раптом старий звернувся до нього:

— Ну, пане Переґріне, сподіваюся, вчорашній день ти провів із користю і так, як тобі до вподоби? Утім, харчують у цьому місті, напевно, гірше, ніж ти сподівався.

Піпіна охопило незатишне враження, ніби Володар Міста якимсь робом дізнався про все, що гобіт казав чи робив. Та й тепер він, як видається, здогадувався про більшість Піпінових думок. Тож гобіт нічого не відповів.

— І чим же ти можеш мені прислужитися?

— Я гадав, пане, що ти розповіси мені про мої обов’язки.

— Розповім, коли з’ясую, на що ти здатний, — відповів Денетор. — Але найшвидше я довідаюся про це, либонь, тоді, коли ти будеш біля мене. Зброєносець із моєї зали попрохав дозволу піти в зовнішній гарнізон, тож ти тимчасово заміниш його. Чекатимеш на мене, виконуватимеш мої доручення і бесідуватимеш зі мною, якщо війна та наради залишать мені бодай часину дозвілля. Ти вмієш співати?

— Так, — сказав Піпін. — І навіть непогано — як для свого народу. Проте, володарю, ми не маємо пісень, які би гарно звучали у величних залах за лихих часів. Ми рідко співаємо про щось страшніше, ніж вітер чи дощ. Здебільшого мої пісні про те, що може розсмішити, ну, і про їжу та питво, звісно ж.

— І чому ж ці пісні не годяться для моїх залів у таку пору, як оця? Ми тут довго жили під покровом Тіні, то хіба не можемо послухати бодай відлуння з тих країв, яких вона ніколи не торкалася? Тоді ми принаймні переконаємося, що наша пильність була недаремна, хоча за неї ніхто й не подякував.

Піпінові тенькнуло серце. Він був не в захваті від того, що йому доведеться співати ширські пісеньки перед Володарем Мінас-Тіріта, особливо ж — ті кумедні співанки, які він знав найліпше: вони були надто... сільські, сказати б, для такої оказії. Та наразі йому відлягло: гобітові не наказали співати негайно. Денетор повернувся до Ґандальфа й узявся розпитувати його про рогіримів, про їхню політику, про становище королевого небожа Еомера. І Піпін дивувався, скільки всього Володар знає про народ, який живе дуже далеко, хоча сам Денетор, напевно, вже чимало років не покидав стін свого Міста.

Раптом Намісник махнув Піпінові й на часину знову відіслав його куди-інде.

— Іди до зброярень Цитаделі, — сказав він, — і візьми собі там стрій та зброю служника Вежі. Їх уже підготували. За моїм учорашнім наказом. Повертайся, коли переодягнешся!

Усе було так, як і сказав Денетор, тож Піпін незабаром уже переодягнувся в дивне вбрання, всуціль чорно-срібне. На ньому була коротка кольчуга зі сталевих кілець, які, проте, були чорні, як гагат; і шолом із високим гребенем та з маленькими воронячими крилами обабіч, а всередині кола на передній його частині виблискувала срібна зірка. На кольчугу було накинуто коротку чорну мантію, на якій спереду сріблом було вишито символ Дерева. Старе гобітове вбрання склали і кудись забрали, та йому дозволили залишити сірий лорієнський плащ, хоча його й не можна було вдягати, доки Піпін був на службі. Тепер він і справді мав вигляд Ерніл і Феріаннат — Принца Півмірків, як його називали люди (тільки гобіт про це не знав): але йому було якось незатишно. У цій пітьмі Піпін уже почав занепадати духом.

День був темний і похмурий. Зранку не зійшло сонце, а потім аж до вечора грізна темрява лише густішала, тож усі серця в Місті відчували її гніт. Високо вгорі з Чорної Землі повільно повзла на Захід велетенська хмара і, линучи за вітром війни, пожирала рештки світла. Унизу повітря було важке та нерухоме, мовби ціла долина Андуїну очікувала наступу нищівної бурі.

Приблизно об одинадцятій годині, звільнившись на часину від служби, Піпін вийшов на вулицю і подався шукати собі їжі та питва, щоби звеселити понуре серце і полегшити тягар чекання. При спільному столі він знову зустрів Береґонда, який щойно повернувся з вилазки через Пеленнорські поля до Веж Дозорців на Насипній Дорозі. Разом вони прогулялися до стін, бо гобіт почувався в цьому Місті бранцем і задихався навіть у гінкій Цитаделі. Тож Піпін і ґондорець сіли пліч-о-пліч на амбразурі, що виходила на схід, де вони їли та бесідували напередодні.

О тій порі саме мало б сідати сонце, проте неозора пелена простягалась уже далеко-далеко на захід, і, лише поринаючи в Море, денне світило спромоглося послати короткий прощальний полиск перед ніччю. І саме тоді його побачив Фродо, який був біля Роздоріжжя і торкнувся голови поваленої фігури короля. Проте до Пеленнорських полів у тіні Міндоллуїну той полиск не долинув — вони залишилися коричневими та жахливими.

Піпінові вже почало здаватися, наче минули роки, відколи він сидів тут попереднього разу, в той призабутий час, коли ще був гобітом — безжурним мандрівником, котрого мало обходили небезпеки, які він долав. Тепер він був тільки одним із незначних солдатів у місті, що готувалося до страхітливої атаки, вдягнутий, як і всі воїни величної, проте похмурої Вартової Вежі.

В інший час і в іншому місці Піпіна, можливо, тішив би його новий одяг, але гобіт уже збагнув, що став частиною того, що язик не повертався назвати грою: він і справді був вірним слугою похмурого господаря, котрому загрожувала страшна небезпека. Кольчуга обтяжувала гобіта, шолом стискав йому голову. Плащ він поклав під себе й сів на нього. Потім відвів стомлений погляд од темних полів унизу, позіхнув і зітхнув.

— Цей день зморив тебе, так? — запитав Береґонд.

— Так, — відказав Піпін, — дуже: я стомився ледарювати і чекати. Я клацав підборами біля дверей покою свого пана не одну повільну годину, доки він сперечався з Ґандальфом, із Принцом і з рештою поважних осіб. А я, пане Береґонде, не звик голодним чекати на інших, тих, котрі сидять собі та їдять. Це — вкрай тяжке випробування для гобіта. Ти, певна річ, скажеш, що мені слід бути вдячним і за таку честь. Однак яка з тої честі користь? Утім, яка користь навіть із їжі та з напоїв, коли на нас насувається ця тінь? Що це все означає? Вже й повітря здається густим і коричневим! І часто у вас тут така пітьма, коли вітер дме зі сходу?

— Ні, — сказав Береґонд, — це не вибрики погоди нашого світу, це — творіння Його злоби, роздмуханий дим із Гори Вогню, який він жене понад землею, щоб очорнити серця та наміри. І це відбувається насправді. Я дуже хотів би, щоби повернувся Володар Фарамир. Він би не злякався. Але тепер хтозна, чи повернеться він узагалі з протилежного берега Ріки, з Темряви?

— Так, — погодився Піпін, — Ґандальфа теж це хвилює. Він, здається, був розчарований, коли не застав Фарамира тут. А куди подався сам Ґандальф? Він полишив Володареву нараду ще перед обідом, і то не в доброму гуморі. Мабуть, передчуває якісь погані вісті.

Раптом розмова урвалась: обоє співрозмовників замовкли і завмерли, тільки слухали. Піпін припав до землі, затиснувши вуха руками, а Береґонд, який, розповідаючи про Фарамира, саме визирнув крізь амбразуру, так і не зрушив із місця — закляк, витріщивши здивовано очі. Піпін упізнав моторошний крик, який він уже чув колись давно в ширській Мокві, проте нині той крик був сильніший, аніж тоді: в ньому було більше ненависті, яка пронизувала серце отруйним відчаєм.

Нарешті Береґонд ледве спромігся на слово:

— Вони вже тут! Наберися мужності й поглянь! Там, унизу, з’явилися потвори.

Піпін спроквола видряпався на те місце, де він до того сидів, і визирнув за стіну. Під ними стелився тьмяний Пеленнор, що губився в темряві при майже невидимій лінії Великої Ріки. І у пітьмі передчасної ночі гобіт розгледів, як понад полями на середній висоті прудко кружляють, неначе тіні, п’ять птахоподібних силуетів: огидні, як стерв’ятники, більші за орлів, жорстокі, як смерть. Вони то підлітали зовсім близько до стін, майже на відстань пострілу з лука, то, роблячи кола, відлітали геть.

— Чорні Вершники! — пробурмотів Піпін. — Чорні Вершники в повітрі! Поглянь, Береґонде! — скрикнув він. — Вони щось шукають, чи не так? Дивися, як вони кружляють і падають униз, далеко-далеко вниз — онде до того місця! Ти бачиш, там щось наче рухається по землі? Маленькі темні фігурки. Так, то люди на конях — четверо чи п’ятеро. Ой! Я цього не витримаю! Ґандальфе! Ґандальфе, порятуй нас!

Ось ще один протяжний вереск розлігся в повітрі й стих, а гобіт упав зі стіни до Береґонда, дихаючи, як загнана тварина. Крізь той моторошний крик ледве чутно, ніби дуже здаля, долинув, здіймаючись із пониззя, поклик сурми й урвався на довгій високій ноті.

— Фарамир! Володар Фарамир! Це його клич! — скрикнув Береґонд. — О, хоробре серце! Та чи добереться він до Брами, якщо ці бридкі пекельні яструби мають зброю, а не лише наганяють страх? Але ж глянь! Вони тримаються. Вони домчать до Брами. Ні! Коні сахнулися. Глянь! Люди впали, біжать на своїх двох. Ні, один іще верхи, та він повертається до інших. Це Капітан: він згуртує і тварин, і людей. Ой! Одна потвора кинулася до нього. Допоможіть! Допоможіть! Невже ніхто не вийде до нього? Фарамире!

З тими словами Береґонд рвонув із місця і розтанув у пітьмі. Соромлячись власного страху — адже Береґонд із Варти насамперед подумав про свого улюбленого капітана, — Піпін підвівся і визирнув на поля. Тієї миті він побачив, як на півночі промайнула срібно-біла блискавиця і, наче маленька зірка, впала на сутінковий Пеленнор. Вона рухалася зі швидкістю стріли й росла, швидко зливаючись із чотирма людьми, котрі мчали до Брами. Піпінові здалося, що їх усіх накрило бліде світло, і страхітливі тіні відступили перед ним; а потому, коли світло наблизилося, гобітові причувся могутній голос, який, мовби луна, відбився від стін.

— Ґандальф! — скрикнув він. — Ґандальф! Цей чарівник завжди з’являється там, де найчорніша біда. Уперед! Уперед, Білий Вершнику! Ґандальфе, Ґандальфе!

Піпін волав несамовито, як глядач на важливих змаганнях, котрий хоче підбадьорити бігуна, хоч і знає, що той його не почує.

Аж ось темні тіні-нападники відчули появу нового гравця. Одна, кружляючи, кинулася до нього, та Піпінові здалося, що Ґандальф підняв руку — і з його патериці вгору бухнув стовп білого світла. Назґŷл протяжно завив і ледве ухилився від нього, потім й інші четверо нерішуче завмерли, а тоді плавними спіралями знялись у небо й полетіли на схід, зникнувши в низькій хмарі. Унизу, на Пеленнорі, певний час іще ряхтіло рятівне світло.

Піпін спостерігав, як врятований верхівець і Білий Вершник зустрілись і зупинились, очікуючи піших. Назустріч їм із Міста висипали люди, й невдовзі всі вони зникнули з очей за зовнішніми стінами, — гобіт знав, що за ними от-от зачиниться Брама. Здогадавшись, що врятовані відразу підуть до Вежі, до Намісника, він поквапився до входу в Цитадель. Там до нього долучилося ще чимало глядачів, котрі стежили з високих стін за переслідуванням та порятунком.

А незабаром на вулицях, які вели до зовнішніх кіл Міста, розляглися гамір і гучні вітання на честь Фарамира та Мітрандіра. І Піпін одразу побачив смолоскипи та двох вершників, а за ними — юрбу людей. Обоє прибульців їхали повільно: один був білий, але вже не сяяв, а тільки ледь мерехтів у присмерку, мовби його вогонь вичах чи його затулили; другий був темний, і голова впала йому на груди. Вони спішились, і, щойно конюхи забрали Тіньогрива й іншого скакуна, пішли просто до вартового при брамі: Ґандальф — розмірено, відкинувши назад сірого плаща, з вогняним приском у погляді; а той інший, одягнений у все зелене, — повільно та похитуючись, ніби втомлений чи поранений.

Піпін протиснувся наперед, коли ті двоє проходили під світильником в арці брами, і затамував подих, побачивши Фарамирове обличчя. То було обличчя мужа, котрий звідав неймовірний страх чи муку, проте зумів це перебороти і був спокійний. Величний і суворий був Фарамир, коли стояв коротку мить, розмовляючи зі сторожею. І гобіт пильно придивився до нього і помітив, як сильно він нагадує свого брата Боромира, якого Піпін уподобав од самого початку, бо йому припало до душі гордовите, проте ласкаве поводження великого воїна. Та раптом гобітове серце відгукнулося до Фарамира таким почуттям, якого раніше в ньому не було. Перед ним стояв чоловік, оточений ореолом високої шляхетності — такої, яка часом проявлялася в Араґорні, хоча, напевно, не настільки високої, незмірної та віддаленої, — один із Королів Людей, народжених надто пізно, проте позначений мудрістю і сумом Старшої Раси. Й Піпін збагнув, чому Береґонд вимовляв його ім’я з такою любов’ю. Фарамир був тим капітаном, за котрим воїни підуть навіть під тінь чорних крил.

— Фарамир! — гукнув гобіт уголос разом із усіма. — Фарамир!

І Фарамир, почувши його дивний голос серед загального галасу міщан, повернувся, глянув на нього і завмер, уражений.

— Звідки ти взявся? — запитав ґондорець. — Півмірок... у строї Вежі! Звідки?..

Тієї миті до нього підступив Ґандальф і мовив:

— Він приїхав разом зі мною з країни півмірків. Він приїхав зі мною. Не варто нам стовбичити тут. Ще багато слід сказати і зробити, а ти стомлений. Він піде з нами. Власне, він мусить піти з нами, бо, якщо тільки не забув про свої нові обов’язки ще швидше, ніж я, о цій годині повинен знову навідати свого пана. Ходімо, Піпіне, йди за нами!

Тож невдовзі вони дісталися до особистих покоїв Володаря Міста. Довкола жарівниці з вугіллям стояли глибокі крісла, слуги принесли вино. Піпін, якого було ледве видно з-поза Денеторового трону, майже забув про втому — так пильно дослухався до всього, про що тут мовилося.

Узявши скибку білого хліба і ковтнувши вина, Фарамир сів на низький стілець ліворуч од батька. Трохи осторонь і праворуч сидів Ґандальф — у кріслі з різьбленого дерева, — і спершу могло здатися, що він спить. Фарамир почав розмову з розповіді про завдання, на виконання якого поїхав десять днів тому, і переказав вісті про Ітілієн та про пересування Ворога і його союзників, а також згадав про бій на дорозі, під час якого було переможено людей із Гараду та їхнього могутнього звіра. Капітан розповідав своєму панові про такі події, про які тут чули не вперше: про дрібні випадки прикордонної війни, які тепер здавалися марними та непотрібними, не вартими слави.

Та раптом Фарамир зиркнув на Піпіна.

— І от ми дійшли до найдивнішого, — сказав він. — Адже це не перший півмірок, якого я бачив, — не перший, котрий прийшов із північних легенд на Південні Землі.

При цих словах Ґандальф стиснув бильця крісла, проте промовчав і поглядом спинив скрик, ладний зірватися з Піпінових уст. А Денетор поглянув на їхні обличчя й хитнув головою, ніби давши зрозуміти, що прочитав там значно більше, ніж було сказано, і значно раніше. Повільно, доки інші мовчки сиділи і слухали, Фарамир переповів свою історію, здебільшого стежачи очима за Ґандальфом, хоча раз у раз погляд його перебігав на Піпіна, мовби для того, щоб освіжити спогад про тих півмірків, яких він бачив давніше.

Фарамир розповідав про зустріч із Фродо та його служкою і про події біля Геннет-Аннуну, а Піпін тим часом помітив, що Ґандальфові руки ледь дрижать, стискаючи різьблене дерево. Зараз вони здавалися білими й дуже старими, і, дивлячись на них, Піпін аж затремтів од страху, усвідомивши, що Ґандальф, сам Ґандальф, вельми непокоївся і навіть боявся. Повітря в кімнаті було задушливе та нерухоме. Нарешті Фарамир заговорив про прощання з мандрівниками і про їхнє рішення йти до Кіріт-Унґолу. Тоді його голос стих, він похитав головою і зітхнув. А Ґандальф зірвався на ноги.

— Кіріт-Унґол? Морґульська Долина? — перепитав він. — Час, Фарамире, час? Коли ти з ними попрощався? Коли вони мали б дістатися до тієї триклятої долини?

— Я попрощався з ними вранці два дні тому, — відповів Фарамир. — Звідти до долини Морґульдуїну десять миль, якщо вони пішли просто на південь, і відтак до проклятої Вежі їм іще три милі ходу на захід. Найшвидше вони дійдуть туди сьогодні, хоча досі, напевно, не добулися до Вежі. Я розумію твій страх. Але темрява розповзається не через нерозважний учинок двох гобітів. Вона з’явилася напередодні ввечері, й за ніч цілий Ітілієн накрила тінь. Очевидно, Ворог давно спланував напад на нас, і час його було визначено ще тоді, коли маленькі мандрівники були при мені.

Ґандальф крокував долівкою.

— Вранці два дні тому... приблизно три дні подорожі! Чи далеко те місце, де ви розійшлися?

— Приблизно шістнадцять миль звідси за летом птаха, — відповів Фарамир. — Та я не міг приїхати раніше. Учора я розташувався на Кайр-Андросі — довгому острові на Ріці, північніше від Міста, який досі належить нам, і коней ми тримаємо там на ближньому березі. Коли насунулася темрява, я зрозумів, що потрібно квапитися, тож поїхав звідти, взявши ще трьох людей, для котрих вистачило коней. Решту свого загону я вирядив як підкріплення гарнізону на бродах Осґіліата. Сподіваюся, я вчинив правильно?

І він поглянув на батька.

— Правильно? — скрикнув Денетор, і його очі раптом спалахнули. — Чому ти запитуєш? Ти командував тими людьми. Чи ти хочеш, аби я оцінив усі твої вчинки? Ти принижуєшся в моїй присутності, проте вже давно йдеш власним шляхом і не дослухаєшся до моїх порад. Розумієш, ти говорив уміло, як завжди, та я добре бачив, що ти не зводиш очей із Мітрандіра, ніби звіряєшся, чи правильно кажеш і чи не бовкнув, бува, зайвого. Твоє серце давно вже належить йому... Та, сину мій, твій батько старий, але не здитинілий. Я вмію бачити і чути, бо такий мені випав жереб, тож мало того, що ти лише привідкрив чи й узагалі замовчав, приховано від мене. Я знаю відповідь на багато загадок. О горе, горе, мій Боромире!

— Якщо мої вчинки завдають вам прикрощів, батьку, — відказав Фарамир тихо, — то краще би ви заздалегідь мені дорадили, ніж гнітити мене тепер таким присудом.

— Невже це змінило би твоє рішення? — запитав Денетор. — Гадаю, ти все одно діяв би так само. Я добре тебе знаю. Ти постійно хочеш здаватися величним і щедрим, наче стародавній король, милостивий і лагідний. Це, можливо, пасує представникові високого роду, та лише тоді, коли він має владу і править у спокої. Проте в години розпачу за лагідність одна відплата — смерть.

— Нехай буде так, — сказав Фарамир.

— Нехай буде так! — скрикнув Денетор. — Але смерть не лише твоя, Володарю Фарамире, смерть також і твого батька, й цілого твого народу, який ти мав захищати замість Боромира, якого вже немає з нами.

— А ви, отже, хотіли б, — мовив Фарамир, — аби я з ним помінявся місцями?

— Так, дуже хотів би, — відповів Денетор. — Боромир був вірний мені, а не служив на побігеньках у чарівника. Він би не забув про батькову скруту і не проґавив би того, що подарувала доля. Він би приніс мені величний подарунок.

На мить Фарамир не стримався.

— Тоді я попрошу вас, батьку мій, пригадати, чому саме я, а не він був тепер в Ітілієні. Я прислухався щонайменше до однієї вашої поради — нещодавно. Саме Володар Міста відрядив Боромира на ту виправу.

— Не розворушуй трутизни в чаші, що її я сам зготував для себе, — відказав Денетор. — Чи ж я не відчував, як вона щоночі обпікає мені язика, звістуючи, що найгіркішим буде осад на дні? Так воно і сталося. Хай би було інакше! Хай би та річ потрапила мені до рук!

— Тоді вгамуйся! — втрутився Ґандальф. — Адже Боромир за жодних обставин не приніс би її тобі. Він помер, загинув у бою, тож нехай спочиває з миром! Але ти обманюєш себе. Якби Боромир простягнув руку поту річ і взяв її, то зазнав би поразки. Він залишив би її собі, й після повернення ти не впізнав би свого сина.

Денеторове обличчя зробилося жорстоким і холодним.

— Ти таки не зміг приручити Боромира, чи не так? — проказав тихо. — Та я, котрий був його батьком, кажу тобі: Боромир приніс би її мені. Можливо, ти і мудрий, Мітрандіре, проте хоч би скількома розмаїтими підступами ти володів, а не осягнеш усієї мудрості. Трапляються поради, які не є ні тенетами чарівників, ані квапливістю дурнів. У мене в таких справах більше знання та мудрості, ніж ти вважаєш.

— І в чому ж твоя мудрість? — запитав Ґандальф.

— Її вистачило, щоби збагнути: слід уникати двох дурниць. Не користуватися тією річчю, бо вона небезпечна. Проте й не відсилати її в таку годину, давши до рук нерозважному півміркові, в землю самого Ворога, як учинили ти й оцей мій син, бо це — сущий безум.

— А що би зробив Володар Денетор?

— Ні те, ні інше. Та, найпевніше, він у жодному разі не ризикував би цією річчю, маючи лише таку примарну надію, яка втішила хіба би дурня. І не накликав би остаточної нашої руїни, яку годі відвернути, якщо Ворог знайде те, що шукав. Ні, ту річ слід було зберегти і заховати — заховати далеко та глибоко. Не користуватися нею — тільки якщо, кажу я, настала би для того невблаганна потреба, — але затаїти в недосяжному для Ворога місці аж до його безповоротної перемоги, коли нас уже нічого не хвилювало б, адже ми були б мертві.

— Ти, володарю, як і наказує тобі обов’язок, дбаєш лише про Ґондор, — сказав Ґандальф. — Однак є й інші народи, інші життя, і час на тому не обірвався б. Особисто я шкодую навіть рабів Ворога.

— І звідки ж ті інші люди сподіватимуться допомоги, якщо Ґондор упаде? — й собі запитав Денетор. — Якби ця річ лежала нині у глибоких підземеллях моєї Цитаделі, то ми б не трусилися від жаху в цьому мороці, боячись найгіршого, і наміри наші не похитнулися б. Якщо ти не дозволив мені пройти таке випробування, то ти ще мене не знаєш.

— А проте я тобі таки не довіряю, — відказав Ґандальф. — Бо якби довіряв, то прислав би ту річ сюди, тобі на зберігання, а не прирікав себе й інших на жорстокі муки. І тепер, вислухавши твої слова, довіряю ще менше — власне, не більше, ніж довіряв Боромирові. Е, ні, стримай свій гнів! Бо я і собі не довіряю в цьому питанні й відмовився від тієї речі навіть тоді, коли мені пропонували її як добровільний дарунок. Ти сильний і в певних справах усе ще сам собі господар, Денеторе, та, якби вона потрапила до тебе, ти програв би їй. Навіть похована під основами Міндоллуїну, та річ пекла би твій мозок зараз, доки густішає темрява, після якої на нас невдовзі насуне щось жахливіше.

На мить очі Денетора знову засяяли: він дивився Ґандальфові в обличчя, й Піпін знову відчув напружену боротьбу між двома старцями. Та цього разу їхні погляди були майже як леза, що мерехтіли, вдаряючись одне об одне. Піпін аж тремтів, боячись якогось моторошного потрясіння. Та Денетор зненацька поступився і знову напустив на себе холодність, байдуже стенувши плечима.

— Якби я мав її! Якби ти мав її! — мовив. — Такі слова й усі ці «якби» тепер марні. Ця річ поринула в Тінь, і тільки час покаже, яка судьба чекає і на неї, й на нас. Ждати вже не довго. І доти нехай усі, хто бореться супроти Ворога, будуть заодно, нехай плекають надію до останнього, а потому нехай їм вистачить мужності померти вільними, — а тоді, повернувшись до Фарамира, запитав: — Якої ти думки про гарнізон в Осґіліаті?

— Там бракує воїнів, — одказав Фарамир. — Як я вже повідомляв, я відіслав туди підкріплення — загін із Ітілієну.

— Гадаю, цього замало, — мовив Денетор. — На Осґіліат упаде перший удар. Там потрібен буде несхитний капітан.

— Там і в інших місцях — усюди, — сказав Фарамир і зітхнув. — Шкода, що з нами немає брата, котрого я так любив! — він підвівся. — Дозвольте мені піти, батьку.

Враз Фарамир похитнувся і сперся на батькове крісло.

— Я бачу, ти втомлений, — сказав Денетор. — Ти їхав швидко і здалеку, попід лихою тінню в повітрі, — так мені доповіли.

— Не говорімо про це! — попрохав Фарамир.

— Як хочеш, — відказав Денетор. — Іди й відпочинь, якщо зможеш. Завтра скрута буде ще суворіша.

І от усі попрощалися з Володарем Міста і подалися перепочити, доки мали на те змогу. Коли Ґандальф із Піпіном, який ніс невеликий смолоскип, простували до своєї оселі, надворі вже панувала беззоряна темрява. Вони не розмовляли, аж поки опинилися за зачиненими дверима. Тоді нарешті Піпін узяв Ґандальфа за руку.

— Скажи мені, — попрохав гобіт, — чи існує бодай дещиця надії? Для Фродо. Власне для Фродо?

Й Ґандальф, поклавши свою руку на руку Піпіна, відповів:

— Надії завжди було мало. Тільки дурня вона могла би тішити, як нам сказали. Та коли я почув про Кіріт-Унґол...

Враз чарівник замовкнув і підійшов до вікна, мовби його очі могли пронизати темряву на сході.

— Кіріт-Унґол! — бурмотів він. — Цікаво, чому цей шлях? — запитав Ґандальф, знову повернувшись до гобіта. — Навіть зараз, Піпіне, почувши цю назву, серце моє ледь не спинилося. Проте я все-таки вірю, що в новинах, які приніс Фарамир, таки є надія. Щось мені підказує, що Ворог урешті розпочав війну і зробив свій перший хід, іще до того, як Фродо затримали Фарамирові люди. Тож тепер упродовж багатьох днів око Ворога буде звернено куди завгодно, тільки не на власну землю. І ще, Піпіне, я здалеку відчуваю його страх, і його поспіх. Він розпочав усе швидше, ніж планував. Сталося щось таке, що стривожило Ворога.

Ґандальф якусь мить постояв у задумі.

— Можливо, — прошепотів він, — можливо, цьому посприяла навіть твоя нерозважність, мій хлопче. Поміркуймо: якихось п’ять днів тому Ворог дізнався, що ми перемогли Сарумана і забрали Камінь. Але що з того? Ми не змогли би скористатися ним для власного зиску так, аби він про це не знав. Стривай, стривай! Цікаво... Араґорн? Його час наближається. Він сильний і суворий у глибині душі, Піпіне, відважний, несхитний, здатний ухвалювати власні рішення і йти на великий ризик, якщо потрібно. Можливо, це... Може, Араґорн скористався Каменем і викрив себе перед Ворогом, кинувши йому виклик, — саме для того, щоби відвернути його увагу... Ну, цього ми не довідаємося достеменно, доки прибудуть Вершники Рогану, якщо, звісно, вони не приїдуть запізно. Попереду страхітливі дні. Тож ходімо спати, доки ще можна!

— Але... — нерішуче додав Піпін.

— Але що? — запитав Ґандальф. — Сьогодні я дозволяю тільки одне «але».

— Ґолум, — мовив Піпін. — Навіщо, хай їм грець, вони йдуть із Ґолумом, чи то пак за ним? І ще я зрозумів, що Фарамирові не подобається те місце, куди йому слід вирушати. Та й тобі — теж. У чому річ?

— Зараз я не можу тобі відповісти, — відказав чарівник. — Одначе серце моє віщувало, що Фродо та Ґолум зустрінуться, перш ніж усе завершиться. На добро чи на лихо. Тільки про Кіріт-Унґол я сьогодні не говоритиму. Зрадництва, зрадництва боюся я, зрадництва тієї жалюгідної істоти. Але буде так, як має бути. Пам’ятаймо, що зрадник може зрадити також самого себе і зробити добро, якого не передбачав. Таке буває... іноді. На добраніч!

Наступного дня світанок був уже схожий на брунатний присмерк, і серця людей, котрих трохи окрилило було Фарамирове повернення, знову занурились у відчай. Крилаті Тіні не показувалися, проте високо понад містом раз у раз чути було приглушений крик, і ті, хто чув його, вклякали, прибиті миттєвим жахом як громом, а менш хоробрі відверто лякались і плакали.

І от Фарамир знову поїхав.

— Йому не дають відпочити, — нарікав дехто. — Володар надто напосідає на свого сина, котрий нині мусить виконувати подвійний обов’язок: за себе і за того, хто не повернувся.

А ще люди ненастанно дивилися на північ і запитували:

— Де ж Вершники Рогану?

Щиро кажучи, Фарамир їхав із Міста не з власної волі. Бо ж Володар Мінас-Тіріта був господарем на Раді й того дня не мав бажання розкланюватися перед іншими. Раду скликали рано-вранці. Усі капітани постановили, що з огляду на загрозу з Півдня в них надто мало сил, аби завдати Ворогові самостійного удару, хіба якби раптом приїхали Вершники Рогану. А доти їм належить виставити воїнів на стінах і чекати.

— І все-таки, — озвався Денетор, — ми не повинні так легко здавати зовнішню оборону — Раммас, відбудований такою важкою працею. За перехід через Ріку Ворог має заплатити дорого. Щоби напасти на Місто цілою потугою, він не зможе влаштувати переправу ні на півночі від Кайр-Андросу, бо там усюди болота, ні з півдня з боку Лебенніну, бо там Ріка дуже широка, тому для переправи знадобиться багато човнів. Тож найважчого удару слід сподіватися в Осґіліаті, де Боромир уже колись зупинив був його.

— Тоді було тільки випробування сили, — сказав на це Фарамир. — А сьогодні ми можемо змусити Ворога десятикратно заплатити за наші втрати при переправі, та все одно жалкуватимемо про це. Бо йому втрата цілого війська завдасть менше шкоди, ніж нам — загибель одного загону. І тим, хто відступатиме полями, якщо Ворогові таки пощастить узяти броди, загрожуватиме велика небезпека.

— А як щодо Кайр-Андросу? — запитав Принц Дол-Амроту. — Якщо захищати Осґіліат, то і його слід убезпечити. Не забуваймо про небезпеку ліворуч. Рогірими можуть приїхати, а можуть — і ні. А Фарамир розповів нам про чималу військову потугу, що стікалася до Чорної Брами. Тож звідти тепер може вийти не одна армія, вдаривши не лише по одній переправі.

— Війна — це повсякчасний ризик, — відказав Денетор. — На Кайр-Андросі є наші люди, а більше ми наразі не можемо нікого туди відрядити. Проте я не здам Ріки та Пеленнору без бою — ні, якщо серед вас знайдеться капітан, котрому стане мужності виконати наказ його володаря.

Усі замовкли. Та невдовзі озвався Фарамир:

— Я не суперечу вашій волі, пане. Ви втратили Боромира, тож я піду і зроблю все, що зможу, замість нього — якщо ви накажете.

— Я наказую, — мовив Денетор.

— Тоді прощавайте! — відказав Фарамир. — Але якщо я повернуся, думайте про мене краще.

— Це залежить від того, як саме ти повернешся, — відповів Денетор.

І Ґандальф був останнім, хто розмовляв із Фарамиром, перш ніж той поїхав на схід.

— Не зрікайся свого життя в поспіху чи через гіркоту на душі, — сказав чарівник. — Ти ще будеш потрібен тут, і не лише для воєнних справ. Батько любить тебе, Фарамире, й він іще згадає про це. Прощавай!

Отож, Володар Фарамир знову виїхав із Міста, взявши зі собою стільки вояків, скільки захотіло до нього долучитись і скільки можна було йому надати без шкоди для захисту Мінас-Тіріта. Люди дивилися зі стін крізь пітьму в напрямку зруйнованого Осґіліата і думали, що чекає там на цей загін, бо вдалині нічого не було видно. Інші ж, як завжди, зиркали на північ і рахували милі до Теодена в Рогані.

— Чи приїде він? Чи згадає про давній союз? — питали ґондорці.

— Так, він приїде, — наполягав Ґандальф, — навіть якщо буде вже надто пізно. Та подумайте! Червона Стріла прибула до Теодена щонайшвидше два дні тому, а з Едораса до нас чимало довгих верст.

Коли надійшли новини, вже знову споночіло. Від бродів примчав воїн і повідомив, що з Мінас-Морґула виступило військо й уже наближається до Осґіліата, а до нього долучаються полки з Півдня — жорстокі та високі гарадрими.

— І ще ми довідалися, — сказав посланець, — що їх очолює Чорний Капітан, і страх лине перед ним через Ріку.

Тими лиховісними словами завершився третій день, що минув після Піпінового прибуття до Мінас-Тіріта. Мало хто міг спати, бо надії на те, що навіть Фарамирові пощастить довго втримувати броди, майже не було.

Наступного дня, хоча темрява остаточно згустилася й уже не чорніла — вона ще важче навалилася на серця людей, і їх охопив нездоланний жах. Невдовзі знову надійшли погані вісті. Ворог здобув переправу на Андуїні. Фарамир відступав до Пеленнорської стіни, стягуючи своїх солдатів до Фортів на Насипній Дорозі, та недругів було вдесятеро більше.

— Якщо Фарамирові взагалі поталанить перетнути Пеленнор, то вороги наступатимуть йому на п’яти, — повідомив посланець. — Вони дорого заплатили за переправу, проте не так дорого, як ми сподівались. Усе було добре сплановано. Лише тепер виявилося, що вони заздалегідь потайки будували численні плоти і баржі у Східному Осґіліаті. Вороги роїлися довкола, ніби жуки. Проте поразки нам завдав Чорний Капітан. Мало хто може стерпіти й витримати бодай поголос про його наближення. Навіть власні солдати бояться його і ладні повбивати себе за його наказом.

— Тоді там я потрібен дужче, ніж тут, — мовив Ґандальф і відразу ж поїхав, а його мерехтлива постать незабаром зникла з очей.

Цілу ту ніч Піпін, самотній і безсонний, стояв на стіні й пильно вдивлявся на схід.

Щойно вдарили дзвони дня — блюзнірський спомин у темряві без світла, — гобіт помітив, як удалині зблиснув вогонь, десь там, у тьмяних просторах, де стояли стіни Пеленнору. Вартові голосно закричали, й усі люди в Місті стали до зброї. Відтоді в небі раз у раз спалахували червоні заграви, а крізь важке повітря долинав глухий гуркіт грому.

— Стіну взято! — волали воїни. — У ній пробивають діри! Вони йдуть сюди!

— Де Фарамир? — налякано кричав Береґонд. — Тільки не кажіть, що він загинув!

Перші новини приніс Ґандальф. Він разом зі жменькою вершників приїхав пізно вранці, супроводжуючи валку возів, куди поскладали всіх поранених, котрих пощастило врятувати з румовища біля Фортів на Насипній Дорозі. Чарівник одразу подався до Денетора. Володар Міста сидів у високому покої понад Залою Білої Вежі. Біля нього був Піпін. Денетор видивлявся темними очима крізь тьмяні вікна на північ, на південь і на схід, ніби бажаючи пронизати морок зловісної долі, що оточував його зусібіч. Найчастіше він дивився на Північ і на мить завмирав, прислухаючись, мовби його вуха завдяки якомусь споконвічному вмінню могли почути цокіт копит на далеких рівнинах.

— Фарамир приїхав? — запитав Намісник.

— Ні, — відказав Ґандальф. — Але він був іще живий, коли я покидав його. Та капітан вирішив залишитися з ар’єргардом, аби відступ Пеленнором не перетворився на бійню. Можливо, він зуміє досить довго втримувати своїх людей разом, однак я не певен. Фарамир зітнувся з надто могутнім ворогом. З тим, кого я сам боявся.

— Невже з Темним Володарем? — скрикнув Піпін, забувши від страху про належне йому місце.

Денетор гірко засміявся.

— Ні, ще ні, пане Переґріне! Він вийде лише для того, щоби поглумитися з мене, коли вже все буде втрачено. Він використовує інших як свою зброю. Так чинять усі великі володарі, якщо їм не бракує мудрості, пане півмірку. Інакше чому би я сидів тут, у своїй вежі, міркуючи, спостерігаючи та вичікуючи, не пощадивши навіть власних синів? Адже я і сам усе ще можу тримати булаву.

Він підвівся, відкинув свого довгого чорного плаща, і — о диво! — Денетор був одягнений у лати й підперезаний довгим мечем: із великим руків’ям і у срібно-чорних піхвах.

— Так я ходив і так ось уже багато років спав, — сказав він, — аби з віком тіло не стало м’яким і боязким.

— А проте нині один із найжахливіших капітанів Барад-дŷра вже захопив твої зовнішні стіни, — дорікнув Ґандальф. — Король прадавнього Анґмара, Чорнокнижник, Примара Персня, Володар Назґŷлів, спис жахіття в Сауроновій руці, тінь відчаю.

— Тоді, Мітрандіре, ти маєш ворога, рівного собі, — сказав Денетор. — Щодо мене, то мені вже давно відомо, хто є головним капітаном Темної Вежі. Це все, з чим ти приїхав до мене? Чи, може, ти відступив, бо зустрів сильнішого за себе?

Піпін аж здригнувся, боячись, що Ґандальф вибухне раптовим гнівом, одначе страх гобіта був безпідставний.

— Може, й відступив би, — тихо відказав чарівник. — Але нам іще не час мірятися силою. І якщо сказане в давнину — правда, то анґмарський король загине не від руки мужа, бо судьба, що чекає на нього, прихована від Мудрих. Утім можливе й таке, що Капітан Відчаю ще заощаджує свій запал. Він керує своїми військами згідно з тією мудрістю, про яку щойно згадував ти: з тилу, женучи уперед ошалілих од страху рабів... Що ж до мене, то я приїхав радше для того, щоби подбати про зцілення поранених, адже Раммас розбито від краю до краю, і невдовзі морґульські війська продеруться крізь нього в різних місцях. І я прийшов головно для того, щоби повідомити про це. Незабаром на полях розпочнеться битва. Треба підготувати бойову вилазку. І нехай то будуть люди на конях. Вони стануть нашою короткою надією, бо ворогам наразі бракує хіба єдиного — вершників.

— У нас їх теж мало. Зараз найбільш доречним було би прибуття Вершників Рогану, — сказав Денетор.

— Спершу нам, либонь, доведеться стрічати інших новоприбулих, — відказав Ґандальф. — Утікачі з Кайр-Андросу вже близько. Острів програно. Ще одна армія вийшла з Чорної Брами й переправилася на північному сході.

— Дехто прокляв би тебе, Мітрандіре, за те, що ти радо приносиш погані новини, — сказав Денетор, — але для мене те, що ти кажеш, уже не новина: я знав про це ще вчора ввечері. Що ж до вилазки, то і я думав про це. Зійдімо вниз.

Час минав. Невдовзі сторожа на стінах уже могла бачити відступ зовнішніх загонів. Попервах невеликі гурти стомлених, часто — поранених людей рухалися майже хаотично, а дехто мчав стрімголов, утікаючи від переслідувачів. Ген на сході мигтіли далекі вогні, які, здавалося, потроху насувалися на рівнину. То горіли оселі та садиби. Потому з різних точок потекли прудкі річечки червоного полум’я і, звиваючись у пітьмі, злилися біля лінії дороги, що вела від Міської Брами до Осґіліата.

— Вороги... — бурмотіли люди. — Греблю зірвано. Онде вони наступають, роячись у проламах! І несуть смолоскипи, здається. А де ж наші воїни?

Наближалася вечірня пора, світло так потьмяніло, що навіть далекозорі вояки на Цитаделі могли мало що роздивитись у полях, окрім хіба що пожеж, яких дедалі більшало, та вогняних потоків, чимраз довших і швидших. Нарешті менш як за півтори версти від Міста їм упали в око бодай трохи організовані гурти воїнів, котрі крокували, а не бігли і трималися купи.

Спостерігачі затамували подих.

— Фарамир повинен бути серед них, — казали вони. — Він може керувати людьми та звірами. Він зуміє.

І от більшість тих, хто відступав, була вже на відстані півверсти од Міста. З пітьми позаду людей вихопився невеликий загін вершників — усе, що залишилося від ар’єргарду. Вони знову мусили завертати в останній момент, бо зітнулися з вогняними смугами, які насувалися на них. Потім раптом зчинився гамір, залунали несамовиті крики. Наскочили ворожі вершники. Смуги вогню перетворилися на потоки: то ряд за рядом ішли орки, несучи полум’я, і дикі південці з червоними стягами, котрі кричали хрипкими голосами, дедалі щільніше сходячись і намагаючись перепинити тих, хто відступав. А з понурих небес, пронизливо закричавши, упали крилаті тіні: назґŷли кидалися долі, щоб убивати.

Відступ обернувся на шалену втечу. Очманілі люди неслися хто куди, бігли світ за очі, кидали зброю, волали від страху та падали на землю.

І тоді на Цитаделі озвалася сурма, і Денетор нарешті вирядив воїнів у вилазку. Зібравшись під прикриттям Брами під грізними зовнішніми стінами, вони тільки й чекали його сигналу — всі вершники, котрі були в Місті. Й ґондорці кинулись уперед чітким строєм, погнали коней учвал і з гучним кличем напали на ворогів. А зі стін покотився клич у відповідь, адже першими на поле виїхали лицарі-лебеді з Дол-Амрота з Принцом і його блакитним стягом попереду.

— Амрот за Ґондор! — гукали люди. — Амрот за Фарамира!

Неначе грім, ударили вони ворогів із обох флангів, прикриваючи тих, хто відступав, але один вершник випередив їх усіх, прудкий, наче вітер, що лине між трав. Тіньогрив ніс його, сяйливого, бо він удруге відкрився, і з піднятої його руки струменіло світло.

Назґŷли верескнули і полетіли геть, бо їхній Капітан іще не прибув, аби кинути виклик білому вогню свого супротивника. Морґульські війська, зосереджені на своїх жертвах, було захоплено зненацька у швидкому русі, тож лави їхні порушились, і вони розлетілися, мов іскри від буревію. Загони втікачів із переможним криком розвернулись і вдарили по нападниках. Переслідувачі самі стали переслідуваними. Відступ перетворився на наступ. Поле було всіяно збитими з ніг орками та людьми; від смолоскипів, які люто шипіли, гаснучи та пускаючи кільця диму, йшов сморід. Кавалерія рвалася вперед.

Але Денетор не дозволив їй від’їхати надто далеко. Хоча ворога зупинили і навіть почали відтісняти назад, зі Сходу до супротивника прибували нові сили. Ґондорська кавалерія спинилася. Захищені нею, неначе щитом, загони втікачів перегрупувались і розміреним маршем рушили назад. Вони дійшли до Брами й увійшли до Мінас-Тіріта, гордо карбуючи крок, і мешканці Міста радісно їх зустрічали, возносячи їм хвалу. Проте серця всіх перебували в неспокої, бо чисельність цих загонів помітно зменшилася: Фарамир утратив третину своїх людей. А де ж бо він сам?

Фарамир прибув останнім. Його люди ввійшли в Місто. Повернулися кінні лицарі, в ар’єргарді яких несли стяг Дол-Амрота, повернувся і Принц. А перед ним — на його скакуні й у його руках — лежало тіло його родича, Фарамира, Денеторового сина, котрого знайшли на полі битви.

— Фарамире! Фарамире! — побивалися люди, плачучи на вулицях.

Але він не озивався, і його понесли звивистою дорогою вгору до Цитаделі, до батька. Щойно назґŷл ухилився від наступу Білого Вершника, смертоносний дротик уразив Фарамира, коли той завзято боровся з кінним витязем Гараду, і ґондорець упав на землю. Тільки атака Дол-Амрота врятувала Фарамира від того, щоби червоні мечі південців порубали його, лежачого, на шматки.

Принц Імрагіл приніс Фарамира до Білої Вежі й мовив:

— Ваш син повернувся, володарю, здійснивши величні подвиги, — і розповів про все, що бачив.

Але Денетор підвівся, зазирнув синові в обличчя і не сказав ані слова. Потому зажадав, аби слуги постелили ложе в покої, поклали на нього Фарамира, а самі забралися геть. Натомість сам одинцем піднявся в потаємну кімнату на вершині Вежі, — багато людей, подивившись у той час нагору, побачило, як у вузьких вікнах там якусь часину коливалось і миготіло тьмяне світло, а потім враз спалахнуло і згасло. А коли Денетор спустився, то прийшов до Фарамира й сів біля нього, не мовивши жодного слова, проте обличчя володаря було сіре і здавалося ще більш мертвотним, аніж у його сина.

Урешті, недруги взяли Місто в облогу, замкнувши зловісне кільце. Раммас було розбито, а цілий Пеленнор опинився в руках Ворога. Останні новини з-за зовнішніх стін принесли люди, котрі втекли до Мінас-Тіріта північною дорогою ще до закриття Брами. То були залишки сторожі, яка стояла в тому місці, де шлях із Анорієну та Рогану перетинався з міськими околицями. Сторожу очолював Інґольд — той самий, котрий пропустив Ґандальфа та Піпіна менш ніж п’ять днів тому, коли над обрієм іще вставало сонце, а ранок приносив надію.

— Звісток про рогіримів ми не маємо, — сказав він. — Роган нині не прибуде. А якщо й прибуде, то нам із того користі мало. Подейкують, першим сюди з-за ріки Андрос дістанеться нове вороже військо, про яке ми трохи знаємо, і новини ті невтішні: там батальйони дужих орків Ока та незліченні загони людей нової породи, якої ми раніше не знали, — невисоких, зате кремезних і похмурих, із бородами, як у ґномів, і з величезними сокирами. Вони, гадаємо, прийшли з дикої землі десь на неозорому Сході. Рухаються північною дорогою, багато їх уже ввійшло до Анорієну. Рогірими сюди не дістануться.

Браму було зачинено. Цілу ніч сторожа на стінах чула, як зовні вовтузилися вороги: палили поля та дерева, рубали кожного, хто потрапляв під руку, живого чи мертвого. Тих легіонів, які вже переправилися через Ріку, не можна було розгледіти в темряві, проте, коли ранок — а радше його тьмяна подоба — тихцем зійшов понад рівниною, стало зрозуміло, що навіть нічний страх не надто збільшив їхнє число. Рівнина чорніла від ворожих лав на марші, і, скільки сягало око, довкола обложеного Міста дедалі ширше розповзалися, мов огидна пліснява, великі табори з наметами червоного і темно-червоного кольорів.

Метушливі, наче мурахи, орки без упину колупали землю, риючи глибокі траншеї, які утворювали велетенські кола на відстані пострілу з лука від стін. Щойно траншея була готова, її заповняли вогнем, хоча як його запалювали і чим живили — майстерністю чи чарами, — того ніхто не бачив. Орки вовтузилися так цілісінький день, а люди з Мінас-Тіріта дивилися на їхню роботу, не маючи змоги її перервати. Щойно всі ряди траншей було вирито, з’явилися великі вози. І невдовзі ще більше ворожих загонів, кожен під прикриттям траншеї, взялися встановлювати гігантські механізми для метання ядер. На стінах Міста не було жодної катапульти, такої великої чи далекобійної, щоби покласти край тому жахіттю.

Спершу люди сміялись і не особливо боялися цих механізмів. Адже головний мур Міста був дуже високий і надзвичайно товстий (його спорудили раніше, ніж уміння нуменорців у вигнанні зійшли нанівець), а зовнішня поверхня того муру нагадувала Вежу Ортанк: була така сама міцна, чорна та гладка, непробивна для сталі чи для вогню, її неможливо було зрушити, бо для того мусила б здригнутися до самих основ земля, на якій стояв той мур.

— Ні, — казали люди, — навіть якщо Безіменний особисто виступить проти нас, то й він не зайде сюди, доки ми живі.

Та дехто сумнівався:

— Доки ми живі? Чи це надовго? Він має таку зброю, що зрівняла зі землею вже не одну твердиню, відколи існує світ. Голод. Дороги перекрито. Роганці не приїдуть.

Але механізми не стріляли навмання в непохитний мур. Наступом на найзатятішого ворога Володаря Мордору керував не розбійник і не орківський ватажок. Ним командувала влада підступного духа. Щойно гігантські катапульти було встановлено — з великим галасом, зі скрипом линв і лебідок, — орки почали метати ядра у висоту, й ті, пролітаючи над зубчастою стіною, з гуркотом падали в перше коло Міста, де завдяки таємничим чарам чимало з них, ударившись об землю, вибухало вогнем.

У першому колі Міста от-от могла зайнятися пожежа, тому всі, хто не мав іншої роботи, гасили полум’я, що розгоралось у різних кутках. А тим часом на голови захисників, окрім великих ядер, посипався ще й інший град, не такий руйнівний, але ще жахливіший. Він падав усюди: на вулицях і у провулках за Брамою — невеликі круглі снаряди, які не горіли. Та коли люди побігли поглянути, що воно таке, то враз закричали і заплакали. Вороги обстрілювали Місто головами всіх тих, хто загинув під час боїв в Осґіліаті, на Раммасі чи на полях. На ті голови страшно було дивитися, бо одні були розтрощені та безформні, а другі жорстоко порубані, проте на деяких обличчях іще можна було розгледіти певні риси, і видно було, що всі ці люди померли в муках і всіх їх було тавровано знаком Ока-без-повік. Голови було спаплюжено та зневажено, і майже в усіх ґондорці впізнавали знайомих, котрі раніше гордо виступали в обладунках, або обробляли поля, або приїздили до Міста на вихідні зі зелених долин між пагорбів.

Даремно люди трясли кулаками у бік безжалісних ворогів, котрі роїлися перед Брамою: ті не зважали на лайки і не розуміли говірок західних людей, а лише хрипко покрикували, як звірі чи птахи-трупоїди. Натомість у Мінас-Тіріті невдовзі багатьом захисникам забракло сміливості, щоби вистояти чи тим паче кинути виклик мордорським військам. Адже Володар Темної Вежі мав зброю, що діяла швидше, ніж голод, — страх і відчай.

Знову з’явилися назґŷли: їхній Темний Володар зріс на силі й повів армії на війну, тож їхні голоси, котрі несли тільки його волю та лють, стали ще більш лихими і моторошними, ніж до того. Потвори без упину кружляли над Містом, ніби стерв’ятники, які тільки й чекають, аби напхати своє воло плоттю приречених людей. Їх не було видно, до них не можна було дострелити, проте їхня присутність постійно давалася взнаки, а їхні смертоносні голоси розтинали повітря. З кожним новим скриком ці голоси дедалі важче — не легше! — було зносити. Урешті, навіть найвідважніші воїни падали на землю, щойно над ними пролітала прихована крилата загроза, а ті, котрі втримувалися на ногах, упускали з тремтячих рук зброю, бо їхній мозок затуманювала чорнота, і вони вже думали не про війну, і навіть не про те, як заховатися, відповзти кудись якнайдалі — вони думали про смерть.

Упродовж того скорботного дня Фарамир лежав на постелі в одному з покоїв Білої Вежі, його мучила страхітлива гарячка, і хтось припустив, що він «помирає», а незабаром оте «помирає» вже переказували з уст в уста люди на стінах і на вулицях. Біля Фарамира сидів його батько, мовчав, спостерігав за сином і геть занедбав захист Міста.

Піпін уперше в житті зіткнувся з таким лихом — навіть у лапах урукгаїв було не так жахливо. Його обов’язком було стояти і чекати при своєму Володарі, й він стояв і чекав, забутий, при дверях неосвітленого покою, намагаючись опанувати власні страхи. Гобітові здавалося, ніби Денетор старіє в нього на очах, ніби щось зламало його непоступливу волю, і суворий його дух скорився долі. Можливо, до цього спричинилося горе чи каяття? Піпін бачив сльози на обличчі, яке раніше ніколи не знало сліз, і це було витримати важче, ніж гнів.

— Не плачте, пане, — звернувся до Намісника гобіт, затинаючись. — Може, він іще одужає. Ви Ґандальфа про це не запитували?

— Не згадуй при мені чарівників! — відказав Денетор. — Уже загинула навіть примарна надія. Ворог знайшов його, і тепер його влада зростає, він бачить усі наші думки, й усе, що ми робимо, нас самих і знищує... Я марно вирядив свого сина назустріч небезпеці, без удячності, без благословення — й ось він лежить, і отрута розтікається його тілом. Ні, ні, хоч би що сталося далі в цій війні, мій рід обривається, занепадає Дім Намісників. Убогий народець правитиме останніми залишками роду Королів Людей, котрі переховуватимуться серед пагорбів, доки їх виб’ють усіх до ноги.

У ту мить до дверей підійшов чоловік і гукнув Володаря Міста.

— Ні, я не зійду до вас! — відказав той. — Я повинен бути поряд зі сином. Він іще може подати голос перед смертю. А вона вже близько. Нехай вас веде хто завгодно, хоч би й той Сірий Дурень, але і його надія зійшла на пси. Я залишаюся тут.

Отак Ґандальф став на чолі вирішальної оборони Міста Ґондору. І там, де він з’являвся, серця людей знову підносились, а крилаті тіні зникали зі споминів. Чарівник невтомно їздив од Цитаделі до Брами, з півночі на південь уздовж муру, і його постійно супроводжував Принц Дол-Амрота у блискучому обладунку. Бо він і його лицарі досі трималися як вельможі істинно нуменорської крові. Ґондорці, котрі бачили їх, пошепки говорили:

— Напевно, старовинні легенди не збрехали: той народ і справді ельфійської крові, бо колись давно в тій землі мешкав народ Німродель.

І тоді хтось у тому страхітливому мороці виводив кілька куплетів «Пісні про Німродель» чи іншої пісні з Долини Андуїну — з тих, що їх співали в минулі роки.

Проте, щойно Ґандальф і Принц від’їздили, довкола людей знову змикалася пітьма, серця їхні холонули і звитяга Ґондору вичахала на попіл. І так поволі минув тьмяний день страхів і настала темрява сповненої відчаю ночі. У першому колі Міста лютував ніким не стримуваний вогонь, і гарнізону, що стояв на зовнішньому мурі, у багатьох місцях уже було відрізано шлях до відступу. Та вірних воїнів, котрі залишилися на своїх постах, було мало: більшість утекла за другу браму.

На протилежному краю поля бою ворог поспіхом споруджував мости через Ріку, доправляючи дедалі більше військових знарядь і солдатів під стіни Міста. І от опівночі нарешті розпочався наступ. Авангард мордорських армій пройшов через вогняні траншеї численними обхідними стежками, прокладеними заздалегідь. Чорні вояки рухалися великими групами, цілими юрмищами і не зважали на втрати, яких їм завдавали лучники з муру. Втім, стрільців і справді було надто мало, щоб істотно зашкодити ворогові: проте відсвіти вогню вихоплювали багато мішеней для стріл тих управних лучників, котрими колись пишався Ґондор. Тоді, збагнувши, що хоробрих Міста ще не впокорено, прихований Капітан повів свою потугу вперед. Й у темряві поволі котилися до мети велетенські обложні вежі, споруджені в Осґіліаті.

До покою в Білій Вежі знову прибули посланці, й Піпін пустив їх, бо вони мали термінові новини. А Денетор спроквола відвернувся від Фарамирового обличчя і мовчки зиркнув на них.

— Володарю, горить перше коло Міста, — повідомили посланці. — Що ви нам накажете? Ви й досі наш Володар і Намісник. Не всі ґондорці підуть за Мітрандіром. Люди втікають зі стін і залишають їх без захисту.

— Навіщо? Навіщо ці дурні втікають? — запитав Денетор. — Краще згоріти раніше, ніж пізніше, бо ми все одно згоримо. Повертайтеся до своїх багать! Що ж до мене?.. Я ще нині зійду на своє поховальне вогнище. На своє поховальне вогнище! Немає могили для Денетора і для Фарамира. Немає могили! Повільний та незнищенний сон смерті — не для нас. Ми горітимемо, неначе поганські королі в ту пору, коли сюди дістався перший корабель зі Заходу. Захід програв. Ідіть собі й горіть!

Посланці розвернулися не відповівши і не вклонившись.

А Денетор підвівся й відпустив розпалену гарячкою Фарамирову руку, яку до того тримав.

— Він горить, уже горить, — сумовито сказав Намісник. — Домівка його духу обсипається.

Потому м’яко підійшов до Піпіна й опустив до нього очі.

— Прощавай! — мовив. — Прощай, Переґріне, сину Паладіна! Короткою була твоя служба, і вона вже добігає кінця. Я звільняю тебе від твоїх обов’язків на той час, який у тебе залишився. Іди ж і помри так, як уважатимеш за належне для себе. І поруч із тим, хто тобі близький, хоча би й із тим другом, чия нерозважливість довела тебе до цієї смерті. Поклич моїх слуг, а тоді йди. Прощавай!

— Я не прощатимуся, мій пане, — сказав Піпін, ставши навколішки.

А тоді в ньому раптом знову прокинувся гобіт, і він підвівся, і подивився просто в очі старому.

— Я піду, бо і справді дуже хочу побачити Ґандальфа. Та він не дурень, і я не думатиму про смерть, доки він не втратить надію на життя. Проте від свого слова та від служби вам я не звільнюся, доки ви живі. І якщо вороги дістануться-таки до Цитаделі, то я сподіваюся бути тут і стояти поруч із вами, щоби довести, що гідний тієї зброї, яку ви мені подарували.

— Чини, як знаєш, пане півмірку, — відповів Денетор. — Моє життя закінчилося. Поклич моїх слуг!

І він знову повернувся до Фарамира.

Піпін залишив його, гукнув слуг, і ті прийшли: шестеро чоловіків із челяді, дужих і вродливих; однак і вони здригнулися, коли їх покликали. Та Денетор спокійним голосом наказав їм накрити Фарамира теплими ковдрами й забрати його. Слуги так і вчинили, підняли ноші й понесли їх геть із покою. Ступали повільно, щоби якомога менше тривожити змученого лихоманкою воїна, і Денетор, уже спираючись на костур, ішов за ними; останнім крокував Піпін.

Вони вийшли з Білої Вежі, ніби поховальний кортеж, у темряву, де навислу над світом хмару освітлювали зісподу темно-червоні спалахи. Безшумно пройшли через велике подвір’я і, за Денеторовим наказом, зупинилися біля Зачахлого Дерева.

Усюди було тихо, тільки з Міста внизу долинав відголос війни, і чути було, як вода сумно крапає з мертвих гілок у темне плесо. Потому кортеж минув браму Цитаделі, де вартові з подивом і зі страхом проводжали його поглядами. Звернувши на захід, Денетор зі слугами та з гобітом невдовзі дістався до дверей у задній стіні шостого кола. Ті двері називалися Фен-Голлен, бо завжди були зачинені, й тільки Володар Міста міг скористатися тим шляхом у час похорону. Або ж ті, хто мав на собі знак могили й доглядав за оселями мертвих. За дверима була звивиста дорога, що, раз у раз петляючи, спускалася до вузького клаптика землі під тінню прямовисних скель Міндоллуїну, де розташувались усипальниці мертвих королів і їхніх намісників.

У маленькій хатині біля шляху сидів воротар, котрий зі страхом в очах і з ліхтарем у руці вийшов назустріч кортежу. За наказом Володаря, відімкнув двері, й вони безшумно відчинились, а прибулі ввійшли досередини, взявши з воротаревих рук ліхтар. Довкола було темно, дорога збігала додолу між стародавніми мурами та багатоколонними балюстрадами, що їх хистке ліхтарне світло вихоплювало з пітьми. Повільна хода кортежу відлунювала — вниз, униз, униз, — доки вони спустилися до Мовчазної Вулиці, Рат-Дінен, поміж темних бань і порожніх залів та статуй давно померлих людей. Слуги ввійшли до Усипальниці Намісників і опустили свою ношу.

Тоді Піпін, занепокоєно роззираючись навкруги, побачив, що він потрапив до широкого склепінчастого покою, огорненого саваном великих тіней, які маленький ліхтарик відкидав на прикрашені тканинами стіни. Він ледве розгледів багато рядів вирізаних із мармуру столів, на кожному з яких лежала подоба сплячого зі складеними руками та з головою, що покоїлася на камінній подушці. Один стіл стояв зовсім поруч, широкий і порожній. На нього слуги, за Денеторовим знаком, поклали Фарамира пліч-о-пліч із батьком і накрили їх єдиним покривалом, а тоді стали, схиливши голови, ніби плакальники при смертному одрі. Потому Денетор подав кволий голос:

— Отут ми чекатимемо. Та не посилайте по бальзамувальників. Натомість принесіть деревини, що швидко горітиме, і розкладіть її круг нас та під нами й полийте олією. А коли я накажу — киньте смолоскип. Виконуйте наказ і не озивайтесь уже до мене. Прощавайте!

— З вашого дозволу, володарю! — пробелькотів Піпін і з жахом кинувся навтьоки з цієї оселі смерті. «Бідолашний Фарамир! — думав він. — Я мушу знайти Ґандальфа. Бідолашний Фарамир! Здається, йому потрібні радше ліки, ніж сльози. Ох, де ж мені знайти Ґандальфа? Гадаю, там, де найбільша колотнеча... Та він ледве чи матиме зайву хвилину для воїна при смерті й для старого шаленця».

У дверях гобіт звернувся до одного зі слуг, котрий залишився тут на варті:

— Ваш господар не при своєму розумі. Тому не кваптеся! Не приносьте до усипальниці вогню, доки Фарамир живий! Не робіть нічого до Ґандальфового приходу!

— А хто править Мінас-Тірітом? — відповів слуга.

— Володар Денетор чи Сірий Мандрівник?

— Сірий Мандрівник або ніхто — тепер це, певно, саме так, — сказав Піпін і помчав назад, звивистим шляхом угору, так швидко, як тільки могли нести його ноги, повз приголомшеного воротаря, крізь двері й далі, доки дістався майже до самої брами Цитаделі.

Вартові привітали його, коли гобіт пробігав повз них, і він упізнав голос Береґонда.

— Куди це ти квапишся, пане Переґріне? — гукнув той.

— На пошуки Мітрандіра, — відповів Піпін.

— Доручення Володаря слід виконувати негайно, і мені негоже затримувати тебе, — промовив Береґонд, — але скажи мені бодай коротко, якщо можеш: що відбувається? Куди подався мій Володар? Я щойно заступив на варту і почув, ніби він пішов до Зачинених Дверей, а перед ним слуги понесли Фарамира.

— Так, — відповів Піпін, — він на Мовчазній Byлиці.

Береґонд похилив голову, щоби приховати сльози.

— Усі казали, що Фарамир помирає, — зітхнув, — от він і помер.

— Ні, — відказав Піпін, — наразі ні. Його смерті ще можна запобігти, гадаю. Та Володар Міста, Береґонде, скорився долі раніше, ніж вороги захопили його вотчину. Він втратив розум і став небезпечним.

І Піпін коротко розповів Береґондові про дивні Денеторові слова та вчинки.

— Ти мусиш негайно знайти Ґандальфа.

— Знаю. Володар відпустив мене. Проте, Береґонде, якщо можеш, не допусти непоправного жахіття.

— Володар заборонив тим, хто носить чорно-срібне вбрання, покидати свої пости за будь-яких обставин, і тільки його власний наказ може це змінити.

— Ну, тоді тобі доведеться обирати між послухом і Фарамировим життям, — скрикнув Піпін. — А щодо наказів, то їх, здається, віддає вже не володар, а шаленець. Мушу бігти. Повернуся, якщо зможу.

І він побіг, усе вниз і вниз, до зовнішнього міста. Його проминали люди, котрі втікали від пожежі, й дехто з них, помітивши чорно-срібний стрій, щось гукав йому навздогін, але гобіт на них не зважав. Нарешті він промчав крізь другу браму, за якою між мурами розгулялося велике полум’я. Проте всюди було навдивовижу тихо. Не чути було ні галасу, ні шуму битви, ні брязкоту зброї. А тоді раптом розлігся моторошний крик, земля задвигтіла від страхітливого поштовху й від лункого удару. Долаючи напад відрази і страху, що пройняв його до самих кісток, гобіт примусив себе рухатися далі, завернув за кут і вийшов на широке відкрите місце за Міською Брамою. І став як укопаний. Піпін знайшов Ґандальфа, проте метнувся назад і зіщулився в мороці.

Потужний наступ, що розпочався опівночі, досі тривав. Гуркотіли барабани. Вороги загін за загоном наближалися до мурів із півдня та з півночі. Йшли в атаку велетенські звірі, схожі в хисткому червоному світлі на рухомі будинки, — Гараду, що тягли за собою через проходи між вогнем гігантські вежі та механізми. Але мордорський Капітан мало дбав про те, що вони робили чи скількох із них могли вбити: звірі покликані були випробувати силу оборонців і зусібіч відволікти на себе увагу ґондорців. Найважчий удар було призначено для Брами Мінас-Тіріта. Вона була дуже міцна, викувана зі сталі та з заліза, її обороняли вежі й бастіони з непробивного каменю, проте водночас вона була ключем — найслабшим місцем у цілому високому та неприступному мурі.

Барабани загуркотіли гучніше. У небо здійнявся вогонь. Велетенські машини повзли полем, а посередині між ними був здоровенний таран завдовжки зі шістдесятиліктеве лісове дерево, що погойдувався на могутніх ланцюгах, — довго його кували в темних кузнях Мордору. Гігантське навершя, відлите з чорної сталі, за формою нагадувало хижого вовка і було закляте нищівною силою. Цей таран назвали Ґрондом — на згадку про прадавній Підземний Молот. Його тягли величезні звірі, оточували орки, а позаду крокували гірські тролі, котрі єдині могли його втримати.

Проте ґондорські воїни чинили біля Брами запеклий опір: там стояли напоготові лицарі Дол-Амрота і наймужніші воїни з гарнізону. Ядра та дротики летіли густими хмарами, а обложні вежі розтріскувалися чи зненацька спалахували, наче смолоскипи. Перед мурами обабіч Брами землю вкривали уламки механізмів і трупи загиблих, але шал гнав уперед усе нових і нових ворожих солдатів.

Ґронд насувався. Вогонь не міг уразити його корпус; і хоч іноді котрийсь із величезних звірів, які тягнули таран, здичавівши від страху, топтав і нищив незліченних орків, котрі його охороняли, їхні трупи відкидали зі шляху, а спорожніле місце займали інші вояки.

Ґронд насувався. Барабани знавісніло гриміли. Понад горами вбитих з’явилася страхітлива подоба — вершник: високий, у каптурі й у чорному плащі. Він повільно їхав уперед, топчучи тих, хто впав, і вже не зважав на дротики. Потім спинився, здійняв довгого темного меча. І відразу ж непоборний страх охопив усіх захисників і їхніх супротивників: люди безвільно опустили руки, не тенькнув жоден лук. На мить усе стихло.

Потім барабани знову заторохтіли та захрипіли. Дужі руки замашисто гойднули Ґронд. І він досягнув Брами. Вона задрижала. Глибинний гуркіт прокотився Містом, неначе грім у хмарах. Але двері зі заліза та стояки зі сталі витримали цей удар.

Тоді Чорний Капітан піднявся у стременах і голосно викрикнув щось жахливим голосом, відтворивши забутою мовою слова влади та страху, що розколювали і камінь, і серця.

Так він викрикував тричі. І тричі вдаряв у двері величезний таран. Аж раптом за третім ударом Брама Ґондору піддалася й, ніби поцілена якимось пробивним закляттям, розкололася: спершу спалахнуло палюче світло, а тоді двері розлетілися на друзки, що розсипалися по землі.

Так Володар Назґŷлів в’їхав у Місто. Його могутня чорна постать бовваніла на тлі пожеж: він наче виріс, перетворившись на розлогу загрозу, що сіє довкола відчай. Володар Назґŷлів в’їхав у Місто крізь аркаду, попід якою не проїздив іще жоден ворог, і всі, побачивши його, кинулись урозтіч.

Усі, крім одного. На майданчику перед Брамою мовчазний і нерухомий сидів на Тіньогриві Ґандальф. Єдиний із-поміж усіх вільних земних коней цей жах був здатен витримати Тіньогрив, завмерлий, непохитний, мов ті камінні скульптури на Рат-Дінені.

— Ти не зможеш сюди увійти, — мовив Ґандальф, і велетенська тінь зупинилася. — Повертайся назад у приготовану для тебе безодню! Повертайся! Падай у ніщо! Така-бо доля чекає на тебе і на твого господаря! Забирайся!

Та Чорний Вершник відкинув каптура, й — о жах! — на ньому була корона, проте не було видимої голови. Між нею та вкритими плащем плечима, широкими і темними, лиш горіли червоні вогні. А з невидного рота залунав убивчий сміх.

— Старий дурню! — сказав Вершник. — Старий дурню! Настав мій час. Невже ти не впізнаєш Смерті, навіть зустрівши її? Помри ж негайно з марними прокляттями на вустах!

За тими словами він високо здійняв свого меча, лезом якого струменіло полум’я.

Але Ґандальф навіть не ворухнувся. І тієї миті десь далеко на одному з подвір’їв Міста заспівав півень. Він кукурікав пронизливо та дзвінко, бо, нічого не тямлячи в чарах і у війні, вітав ранок, який усе ж займався світанковою зорею високо в небі понад смертоносним мороком.

І ніби у відповідь на голос птаха звіддалік долинув інший звук. Ріжки, ріжки, ріжки. Вони приглушено відлунили від темних боків Міндоллуїну. Гучно та виклично сурмили славетні роги Півночі.

Розділ 5 Марш Рогіримів

уло темно. Мері лежав на землі, по вуха загорнувшись у коцик, і не бачив анічогісінько. Ніч не повітря мовби застигло, і не було відчутно ні найлегшого повіву, проте невидимі дерева навколо наче тихо зітхали. Гобіт підвів голову. І вкотре почув щось на кшталт бою далеких барабанів на заліснених пагорбах і на гірських схилах. Гуркіт зненацька стихав, а потім долинав уже з іншого місця, то ближче, то далі. Й Мері подумав, а чи почули його вартові.

Він не бачив їх, але знав, що неподалік розташувалися загони рогіримів. Гобіт відчував у темряві запах коней, чув, як вони ворушаться та м’яко ступають усипаним глицею ґрунтом. Військо стало на привал у соснових лісах, що з’юрмилися навколо сигнального пагорба Ейленах — високого самотнього пагорба, який виступав із довгого пасма Лісу Друадан, що тягнувся вздовж путівця у Східному Анорієні.

Мері дуже стомився, та заснути не міг. Він був у дорозі вже чотири дні поспіль, і пітьма, що дедалі густішала, поволі гнітила його серце. Гобіт дивувався сам зі себе: навіщо він так палко прагнув піти в похід, якщо мав поважне виправдання, ба навіть наказ свого володаря залишитись у тилу? А ще його цікавило, чи довідався старий Король про цей непослух і чи гнівається на нього. Мабуть, ні. Дернгельм і Ельфгельм, який командував тим еоредом, у якому вони були, здається, добре порозумілися. Ні командир, ані його люди не зважали на Мері, вдаючи, що не чують, коли той, траплялося, розмовляв уголос. Гобіт міг бути просто ще одним Дернгельмовим клунком. Та й зі самого Дернгельма втіхи було мало: той ні до кого не озивався. Мері почувався непомітним, непотрібним і самотнім. І от настала тривожна пора, військо було в небезпеці. До зовнішніх мурів Мінас-Тіріта, які обступили міські околиці, залишився менше ніж день ходу. Рогірими вислали розвідників. Дехто з них так і не повернувся. Інші з’явилися швидко і доповіли, що дорогу вже захопили недруги. На ній був розміщений ворожий табір — більш як за сім верст на захід од Амон-Діну, — і деякі людські війська вже просувалися дорогою вперед і були менш ніж за дві милі від роганців. Між пагорбів і в лісах на узбіччі вештались орки. Тож король і Еомер скликали раду о порі нічної варти.

Мері захотів із кимось побалакати і згадав про Піпіна. Та це лише посилило його неспокій. Бідолашний Піпін зараз ув’язнений у великому кам’яному місті, самотній і наляканий. Мері хотів би бути рославим Вершником, таким як Еомер, і сурмити в ріг чи у щось іще, і мчати на порятунок свого друга. Й він сів, прислухаючись до барабанів, що гриміли вже зовсім близько. Аж раптом почув низькі голоси і побачив тьмяні, прикриті чимось ліхтарі поміж дерев. Поряд у темряві якось непевно рухалися люди.

У цю мить над гобітом нависла якась висока постать і перечепилася через нього, лаючи коріння дерева. Він упізнав голос маршала Ельфгельма.

— Я не корінь дерева, пане, — озвався Мері, — і не клунок, а гобіт, котрого ти вдарив. Проте замість перепрошувати розкажи мені, що це рухається поблизу.

— Щось, здатне рухатись у цьому бісовому мороці, — відповів Ельфгельм. — Але володар переказує, щоби ми всі були напоготові: можемо вирушити будь-якої миті.

— Тобто надходять вороги? — стурбовано запитав Мері. — І це їхні барабани б’ють удалині? Я вже було подумав, що це мені вчувається, бо ніхто інший, здається, не звертає на них уваги.

— Ні, ні, — відказав Ельфгельм, — ворог на дорозі, а не на пагорбах. Ти чуєш дикунів, диких людей із Лісів: так вони перемовляються одні з одними на відстані. Подейкують, вони досі мешкають у Лісі Друадан. Це — залишки давнього народу, їх мало, й живуть вони розкидано, дикі та обережні, мовби звірі. Дикуни не підтримують у війні Ґондор чи Марку, проте їх стривожили темрява та прихід орків: вони бояться, що знову настане Темноліття, і це цілком можливо. Будьмо вдячні й за те, що дикі люди нас не переслідують, бо, кажуть, вони користуються отруйними стрілами і досконало знають ліс. Дикуни запропонували Теоденові свою допомогу. Оце щойно одного з їхніх ватажків провели до короля. Бачиш вогні, ген там? Це все, що я чув. А зараз мушу виконувати накази мого володаря. Збирайся, пане Клунку!

Й Ельфгельм зник у мороці.

Мері не сподобалася розмова про дикунів і про отруєні стріли, проте тягар нездоланного жаху ліг на нього не через це. Нестерпним було саме чекання. Гобіт прагнув дізнатися, що діється. Він підвівся і невдовзі обережно подався назирці за останнім ліхтарем, перш ніж той зникнув серед дерев.

І от Мері дістався до відкритої місцини, де під крислатим деревом напнули невеликий намет для короля. З гілки звисав прикритий згори чималий ліхтар, що відкидав додолу коло блідого світла. Там сиділи Теоден і Еомер, а перед ними просто на землі примостився навпочіпки чоловік, зашкарублий, наче старий камінь, а щетина його куцої бороди виглядала так, ніби була причеплена до його округлого підборіддя, як той сухий мох. Незнайомець мав короткі ноги й товсті руки, а сам був приземкуватий і гладкий, одягнений лишень у трав’яну пов’язку довкола стегон. Мері здалося, що він уже бачив його десь. І раптом гобіт пригадав Духів Пітьми зі Смурного Капища. Ось вам одна з тих старовинних скульптур, що раптом ожила, чи, можливо, істота, котра через незліченну низку років зберегла неперервним рід тих, хто правив давно забутому майстрові за модель для цих скульптур.

Коли Мері підповз ближче, було тихо, та за мить дикун озвався, ніби відповідаючи на запитання. Голос його був глибокий і гортанний, однак, немало здивувавши Мері, говорив він спільною мовою, хоч і затинався та пересипав її незрозумілими словами.

— Ні, батьку людей, котрі їздять на конях, — сказав дикун, — ми не б’ємося. Тільки полюємо. Убиваємо у лісах, ненавидимо орків. Ти теж ненавидіти ґорґунів. Ми допомагати, як могти. Дикі люди далеко чути і далеко бачити, знати всі стежки. Дикі люди жити тут перед Кам’яними Домами, перед тим, як Високі Люди припливли по Воді.

— Але нам потрібна допомога у битві, — зазначив Еомер. — Як ти і твій народ нам допоможете?

— Приносити новини, — відказав гість. — Ми стежити з пагорбів. Ми вилазити на велику гору і дивитися вниз. Кам’яне місто закрите. Біля нього горить вогонь, і всередині вже теж. Вам треба туди? Тоді мусите їхати швидко. Але ґорґуни і люди здалека, — він махнув короткою кривою рукою в бік сходу, — сидять на кінській дорозі. Їх дуже багато, більше, ніж Вершників.

— Звідки ти це знаєш? — запитав Еомер.

Майже пласке обличчя і темні очі старого нічого не виражали, та голос його став понурим і невдоволеним.

— Дикі люди дикі, вільні, але не діти, — відповів. — Я великий вождь, Ґâн-бурі-Ґâн. Я рахувати багато речей: зорі в небі, листки на дереві, людей у темряві. У вас воїнів я порахував десять і ще п’ять разів по двадцять. У них — більше. Великий бій, і хто виграє? А довкола стін Камінних Осель їх блукає ще більше.

— На жаль, цей дикун говорить справді дуже розважливо, — мовив Теоден. — І наші розвідники доповідають, що вздовж дороги вирито канави та наставлено паль, тож ми не здолаємо ворогів одним несподіваним наскоком.

— А проте ми мусимо дуже поспішати, — сказав Еомер. — Мундбурґ у вогні!

— Ґâн-бурі-Ґâну не закінчити! — втрутився дикун. — Він знає не одну дорогу. Він поведе вас дорогою, де немає ям, не ходять ґорґуни, а тільки дикі люди і звірі. Коли народ із Камінних Осель був сильніший, він збудував багато шляхів. Порізав пагорби, як мисливець ріже тіло здобичі. Дикі люди думали, що він їсть камінь замість м’яса. Той народ ходив через Друадан до Раммасу з великими возами. Уже не ходить. Дорогу забуто, але дикуни її пам’ятають. Через пагорб і попід пагорбом вона веде, схована травою і деревами, поза Ріммоном до Діну й назад на вершницьку дорогу. Дикі люди покажуть вам той шлях. Тоді ви уб’єте ґорґунів і відженете погану темряву своїм блискучим залізом, а дикі люди зможуть спокійно спати у своїх диких лісах.

Еомер і король якийсь час перемовлялися своєю мовою. І нарешті Теоден знову звернувся до дикуна.

— Ми пристаємо на твою пропозицію, — сказав король. — Бо, навіть коли ми обійдемо вороже військо, це мало важитиме, якщо Камінне Місто впаде. Тоді нам не буде вороття. А якщо ми його врятуємо, тоді орківському війську буде відрізано відступ. Якщо ти будеш вірний нам, Ґâн-бурі-Ґâне, то ми дамо тобі щедру винагороду і ти навіки станеш другом Марки.

— Мерці не дружать із живими людьми і не дарують їм подарунків, — відказав дикун. — Але якщо ви переживете Темряву, тоді облиште диких людей у спокої в їхніх лісах і не переслідуйте їх, як диких тварин. Ґâн-бурі-Ґâн не заведе вас у пастку. Він сам піде з батьком людей, котрі їздять на конях, і, якщо він поведе вас неправильно, ви вб’єте його.

— Нехай буде так! — сказав Теоден.

— Скільки часу ми витратимо, щоб обійти ворога і знову повернутися на дорогу? — запитав Еомер. — Якщо ти попровадиш нас, то нам доведеться їхати в темпі пішої людини, і шлях той — не широкий, — у цьому я не сумніваюся.

— Дикі люди пішки ходять швидко, — сказав Ґâн і махнув рукою кудись на південь. — У Долині Камінних Возів місця на шляху вистачить для чотирьох коней вряд, але він вузький на початку і в кінці. Дикі люди можуть дійти звідси до Діну за час від сходу сонця до його зеніту.

— Тоді перші вершники здолають його щонайменше за сім годин, — підрахував Еомер, — але всі вони дійдуть до кінця шляху приблизно за десять годин. Нас може затримати щось непередбачуване, і навіть коли ціле наше військо витягнеться в колону, то мине щонайменше година, доки ми вишикуємо його, зійшовши з пагорбів. Котра зараз година?

— Хтозна, — відказав Теоден. — Тепер панує суцільна ніч.

— Усе темне, так, але зараз не суцільна ніч, — заперечив Ґâн. — Коли сходить Сонце, ми його відчувати. А воно вже піднімається понад Східними Горами. На небесних луках народжується день.

— Тоді нам слід вирушати не зволікаючи, — мовив Еомер. — І все одно надія на те, що ми зможемо допомогти Ґондору вже сьогодні, тільки ледве жевріє.

Мері довше не слухав, а тихцем вислизнув звідти і побіг збирати речі, щоби рушати маршем далі. Це був останній етап перед битвою. Гобіт був майже певен, що багато хто з них її не переживе. Але потім згадав про Піпіна та про охоплений вогнем Мінас-Тіріт і відкинув свої страхи.

Того дня все було добре, роганці не бачили і не чули жодних ознак присутності ворогів чи того, що дорогою на них чекають засідки. Дикі люди виставили непомітний захист із ланцюга мисливців, тож ні орк, ані випадковий шпигун не дізнався би про похід до пагорбів. Що ближче рогірими підходили до обложеного міста, то тьмянішим і тьмянішим ставало світло, але Вершники — темні силуети людей і коней — все їхали вперед довгою вервечкою. Кожен загін провадив дикий лісовик, а Ґâн крокував біля короля. Вершники затрималися довше, ніж сподівались, і просувалися повільніше, ведучи коней та шукаючи прохідні стежки через густо зарослі лісом хребти поза табором до потаємної Долини Камінних Возів. Лише пізно пополудні перші роганці дісталися до розлогих сірих хащ, які простягалися за зверненим на схід краєм Амон-Діну й маскували чималий вільний простір у гряді пагорбів, що від Нардолу до Діну розбігалися на схід і на захід. Через те межигір’я колись давно стелився забутий путівець, який згодом знову завертав на кінну дорогу з Міста, що йшла через Анорієн: але тут уже впродовж багатьох людських поколінь панували дерева, тож путівець зник, розбитий і похований під багатолітнім покровом листя. Проте хащі подарували Вершникам останню надію на сховок, перш ніж вони відкрито вступлять у бій: позаду них лежали дорога та рівнини Андуїну, тоді як зі сходу та з півдня схили були голі й кам’янисті, а вивітрені пагорби збігалися докупи і вивищувалися, круча за кручею, доки перетворювалися на велетенські брили та виступи Міндоллуїну.

Перший загін зупинився, і, коли решта Вершників вервечкою вийшла зі западини Долини Камінних Возів, усі воїни роззосередились і подалися до таборів, розкладених під сірими деревами. Тоді король скликав на раду капітанів, а Еомер захотів вирядити розвідників, аби можна було наглядати за дорогою, проте старий Ґâн похитав головою.

— Не посилай Вершників, — сказав він. — Дикі люди вже побачити усе, що можна побачити в цьому поганому повітрі. Невдовзі вони прийдуть і будуть говорити тут зі мною.

Надійшли роганські капітани, й тоді з-поміж дерев нишком виступили інші постаті «духів», таких схожих на самого Ґâна, що Мері ледве міг відрізнити їх одних від одних. Вони звернулися до свого ватажка дивною горловою мовою.

І ось Ґâн озвався до короля:

— Дикі люди розповідати різне. Насамперед: будь обачний! У таборі по той бік Діну за годину ходи звідси є ще багато людей, — він махнув рукою на захід, у напрямку чорного сигнального пагорба. — Та між нами й новими стінами камінного народу немає нікого. Вороги дуже заклопотані. Стіни вже не стоять: ґорґуни розтрощили їх земним громом і булавами з чорного заліза. Вони необережні й не дивляться круг себе. Вони думати, що їхні друзі стережуть усі дороги!

І в горлі в Ґâна щось чудернацько заклекотіло — певно, він так сміявся.

— Це — добрі вісті! — скрикнув Еомер. — Навіть у цій пітьмі для нас зблиснула надія! Підступність Ворога часто грає нам на руку. Ця триклята темрява правила нам за покров. Але, жадаючи знищити Ґондор, розібрати його по камінчику, орки розвіяли мій найбільший страх. Якби вони захопили зовнішній мур, то могли би довго стримувати нас. А тепер ми умлівіч прорвемося до Міста — якщо дістанемося до його мурів.

— І знову я дякую тобі, лісовий Ґâн-бурі-Ґâне, — мовив Теоден. — Ти приносиш нам добрі вісті й добре нас провадиш!

— Убийте ґорґунів! Убийте орків! Слова не радувати диких людей, — відповів Ґâн. — Розженіть погане повітря і темряву блискучим залізом!

— Ми приїхали сюди з далекої далини саме для того, щоби зробити це, — сказав король, — і докладемо всіх сил, аби звершити задумане. Та чи поталанить нам, покаже тільки завтрашній день.

Ґâн-бурі-Ґâн сів навпочіпки й торкнувся землі своїм горбкуватим чолом на знак прощання. А потім підвівся, ніби хотів уже йти. Проте раптом виструнчився, мов насторожена лісова тварина, яка зачула дивний запах. Очі його аж засяяли.

— Вітер змінюється! — скрикнув дикун, і раптом і він, і його одноплемінці розчинились у пітьмі, й жоден Вершник Рогану ніколи вже їх не бачив.

Невдовзі далеко на сході знову залунав приглушений барабанний бій. І кожен рогірим у війську серцем відчув, що дикі люди не можуть бути зрадливими, хоча зовнішність їхня й була дивна і неприваблива: тому ніхто вже їх не боявся.

— Далі нам провідники не потрібні, — сказав Ельфгельм, — бо серед наших Вершників є такі, котрі бували в Мундбурзі у дні миру. Навіть я. Коли дістанемося до дороги, вона зверне на південь, і звідти нам доведеться подолати ще чотири з половиною милі до муру, який оточує міські землі. Обабіч дороги майже вздовж цілого шляху ростуть густі трави. На тому проміжку гінці Ґондору зазвичай розвивали найбільшу швидкість. Тож і ми зможемо проїхати там дуже швидко та без зайвого галасу.

— Опісля на нас чекатимуть нещадні бої, коли знадобляться всі наші сили, — сказав Еомер, — і я вважаю, що зараз воїнам треба відпочити, а вирушити звідсіля вночі, так розрахувавши час, аби добутися до полів, коли завтрашній день буде найсвітліший або ж коли наш володар подасть нам сигнал.

Король погодився з цією думкою, і капітани розійшлися. Та незабаром Ельфгельм навідався знову.

— Повернулися розвідники, володарю, і вони не знайшли поза Сірим Лісом нічого, крім двох людей: двох мертвих людей і двох мертвих коней.

— Ну? — запитав Еомер. — І що з того?

— А от що, володарю: то були ґондорські гінці, один із котрих — це, напевно, Гірґон, — він і досі стискає в руці Червону Стрілу, та йому відтяли голову. Й ось іще що: судячи зі знаків, вони втікали на захід, коли загинули. Тому, як на мене, коли ці гінці повернулися, вони застали ворогів уже на зовнішньому мурі чи під час його взяття, — це було дві ночі тому, якщо гінці, дотримуючись звичаю, брали з постів свіжих коней. Вони не потрапили до Міста й повернули назад.

— О горе! — скрикнув Теоден. — Отже, Денетор не дізнався про наш приїзд і вже втратив надію нас дочекатися.

— Біда не жде, та краще пізно, ніж ніколи, — зауважив Еомер. — І, можливо, саме зараз ця старовинна приказка є найбільш правдивою за весь той час, відколи люди навчилися розмовляти.

Була ніч. Двома краями дороги тихо рухалося військо Рогану. Й от дорога, минувши околиці Міндоллуїну, звернула на південь. Удалині й майже прямо перед Вершниками під чорним небом палали червоні заграви, і на їхньому тлі грізно височіли боки велетенської гори. Роганці наближалися до пеленнорського Раммаса, та день іще не настав.

Король їхав серед передового загону, в якому були і його придворні. Еоред Ельфгельма їхав слідом за королівським: аж раптом Мері помітив, що Дернгельм покинув своє місце й почав у темряві потроху просуватись уперед, поки опинився відразу за королівською охороною. Всі зупинилися. Мері почув, як попереду хтось тихо перемовляється. То повернулися дозорці, котрі наважилися доїхати майже до муру. Вони наблизилися до короля.

— Володарю, там лютують пожежі, — сказав один.

— Ціле Місто оточене вогнем, а на полях повно ворогів. Але всі вони готуються до наступу. Ми оглянули все довкола і побачили, що на зовнішньому мурі ворогів мало й вони втратили пильність, бо надто заклопотані нищенням.

— Володарю, чи пригадуєш ти, що сказав дикун? — запитав другий. — У дні миру я жив на відкритому Пустирі, звуть мене Відфара, і я також багато можу дізнатися з повітря. Вітер уже змінюється. У ньому чути подих Півдня, запах моря, хоч і дуже примарний. Ранок принесе нам новини. Коли ти проминеш мур, понад запоною диму встане світанок.

— Якщо ти кажеш правду, Відфаро, то бажаю тобі пережити цей день і ще довгі роки благоденствувати! — мовив Теоден і звернувся до своїх придворних, котрі були поблизу.

Він говорив дзвінким голосом, тож багато вершників із першого еореду теж почуло його:

— Ось і настала наша година, Вершники Марки, Еорлові сини! Перед вами вороги та пожежі, а домівки ваші — далеко позаду. Та, хоч і битиметеся ви на чужому полі, слава, яку ви пожнете, належатиме вам довіку. Колись ви присягнули на вірність володареві, землі та дружньому союзу, — тож нині настав час виконувати клятви!

Воїни лиш вдарили списами об щити у відповідь.

— Еомере, сину мій! Ти поведеш перший еоред, — сказав Теоден, — і піде він посередині, за королівським стягом. Ельфгельме, веди свій загін праворуч, коли ми проминемо мур. А Ґрімбольд поведе свій ліворуч. Нехай решта загонів їде за цими трьома передовими так, як їм буде найзручніше. Бийте там, де збереться ворог. Іншого ми запланувати не можемо, бо не знаємо, що на нас чекає в полі. Уперед, і не бійтеся темряви!

Передові загони щодуху помчали вперед, але ще було дуже темно, хай би що віщував Відфара. Мері їхав із Дернгельмом, тримаючись за нього лівою рукою, бо правою намагався вивільнити з піхов свого меча. Тепер йому вповні відкрилася гірка правда королевих слів: Що ти робитимеш під час такої битви, Меріадоку? «Тільки одне, — подумав гобіт, — буду тягарем для вершника і плекатиму надію не вилетіти зі сідла, щоби мене не затоптали на смерть ці прудкі коні!»

До зовнішніх мурів було кілька миль їзди, але Вершники швидко дісталися до них. Аж надто швидко, подумав Мері. Залунали розпачливі крики, почулося брязчання зброї, та це тривало тільки мить. Орків, котрі метушилися біля мурів, було мало, і поява Вершників їх приголомшила, тож вони або загинули, або втекли вглиб Міста. Перед знищеною північною брамою Раммаса король знову спинився. Перший еоред обступив його ззаду та обабіч. Дернгельм тримався близько біля короля, хоч Ельфгельмів загін був трохи праворуч. Ґрімбольдові люди звернули вбік і поїхали до великої пробоїни у стіні, що зяяла ген далі на схід.

Мері визирнув із-за Дернгельмової спини. Віддалік, більш як за п’ятнадцять верст од них, було величезне пожарище, а між ним і Вершниками широким півмісяцем палахкотіли смуги вогню: до найближчої з яких було менш як миля. Нічого іншого на цьому темному полі гобіт не бачив, як не бачив він і жодної надії на світанок і не відчував вітру, зміненого чи незмінного.

І от воїнство Рогану мовчки рушило вглиб ґондорського поля, просуваючись повільно, проте впевнено, мов потік, що, прибуваючи, проривається крізь діри у греблі, яку вважали раніше непробивною. Та дух і воля Чорного Капітана цілком зосередилися на знищенні міста, і до нього не дійшло ще жодних звісток про те, що його задуми порушено.

По якомусь часі король повів своїх людей трохи на схід, аби пройти між вогнями облоги та зовнішніми полями. Ніхто досі не кинув виклику роганцям, і Теоден не давав знаку рушати в наступ. Урешті він знову спинився. Місто було вже близько. У повітрі тхнуло згарищем і витала тінь смерті. Коні непокоїлись. Але король непорушно сидів на своєму Снігогриві й дивився на агонію Мінас-Тіріта: мовби його раптом уразили мука чи жах. Король ніби змалів, пригноблений віком. Мері й сам відчув, що на нього ліг нездоланний тягар страху та сумніву. Його серцебиття сповільнилося. Час наче завмер у нерішучості. Вони спізнились! І тієї миті гобіт був майже переконаний, що ліпше було не приїздити взагалі, ніж отак запізнитися! Напевно, Теоден злякається, схилить свою старечу голову, розвернеться і нишком чкурне до схованки між пагорбів.

Втім зненацька Мері відчув зміну — так, сумнівів не було: щось таки змінилося. Йому в обличчя дмухав вітер! Замерехтіло світло. Далеко, дуже далеко на півдні викотилися хмари — тьмяні і невиразні сірі привиди, — які клубочились і пливли небом, а за ними вже займався ранок...

Тієї миті щось спалахнуло, і ніби з-під землі, на якій стояло Місто, вистрибнула блискавка. Сяйво тривало тільки одну вогнисту секунду, здаля освітивши чорно-білим спалахом найвищу міську вежу, схожу на блискучу голку, а потім, коли темрява знову зімкнулася, полями прокотився страхітливий гуркіт.

Коли здійнявся той гамір, постать короля раптом випросталася. Він знову був високий та гордий і, піднявшись у стременах, гучно закричав таким дзвінким голосом, якого ніхто й ніколи ще не чув од смертного мужа:

Потому Теоден вихопив чималий ріг із рук Ґутлафа, свого прапороносця, і так засурмив у нього, що ріг аж розколовся навпіл. По хвилі всі військові ріжки рогіримів злились у єдину мелодію, і їхні голоси нагадували у той час ревіння буревію на рівнинах чи грім у горах.

Несподівано король гукнув до Снігогрива, і кінь рвонув уперед. За Теоденом тріпотів на вітрі його стяг — білий кінь на зеленому тлі, — та король випередив навіть вітер. А за Теоденом мчали лицарі з Королівського Дому, та король незмінно був попереду. Еомер летів учвал, і білий кінський хвіст на його шоломі розвівався від швидкого лету, і передні лави першого еореду шуміли, наче хвиля прибою, що налітає на берег, але Теодена неможливо було наздогнати. Він мов ошалів: бойова лють його праотців запалила його новим вогнем. Снігогрив ніс уже на собі стародавнього бога, а не людину — ніс самого Ороме Великого у битву за валарів, коли світ іще був молодий. Теоден виставив перед собою золотого щита, і той — о диво! — сяяв, наче подоба Сонця, і трава зелено горіла під білими ногами королівського скакуна. Настав-бо ранок. Ранок. І вітер линув од моря, і темрява відступала, і війська Мордору волали, бо їх охопив жах, і тікали, і гинули, і копита гніву втоптували їх у землю. І тоді ціле роганське військо в один голос затягнуло пісню, і співало її, вбиваючи ворогів, адже рогіримів поглинув запал битви, а відлуння їхнього співу — прекрасного та жахливого водночас — було чути аж у Місті.

Розділ 6 Битва на Пеленнорських полях

ле не орківський ватажок і не якийсь там розбійник керували нападом на Ґондор. Темрява почала відступати надто швидко, раніше, ніж те призначив їй Господар: фортуна зрадила його в той час, і світ повернувся проти нього. Перемога вислизала з його пальців саме тоді, коли він простягнув руку, щоби її схопити. Та рука в нього була довга. Він досі стояв на чолі великої військової потуги. Король Примар Персня, Володар Назґŷлів — він мав іще багато зброї. Він лиш відступив од Брами і зникнув.

А Теоден, Король Марки, вже дістався до дороги, що вела від Брами до Ріки, і повернув у напрямку Міста, до якого було вже тільки близько версти. Король трохи сповільнив коня, шукаючи нових ворогів, і його оточили роганські лицарі, серед котрих був і Дернгельм. Попереду, біля мурів, Ельфгельмові люди вже порядкували коло механізмів: рубали, вбивали, заганяли ворогів у ями з вогнем. Майже ціла північна частина Пеленнору підкорилася роганцям, — табори повсюдно горіли, орки втікали до Ріки, наче зграї тварин од мисливців, а рогірими їхали туди, куди хотіли. Та вони ще ні не розбили обложників, ані не відвоювали Браму. Перед нею ще стояла безліч ворогів, а ген далі на рівнині шикувались інші війська, які потрібно було здолати. На півдні по той бік дороги розташувались основні сили гарадримів: там, біля штандарту вождя, зібралися їхні вершники. І вождь роззирнувся довкруж, і в дедалі яснішому світлі побачив королівський стяг, а також те, що король Рогану був далеко від осердя битви та що біля нього було мало воїнів. Чільника гарадримів переповнила чорна лють, і він наказав розгорнути свій штандарт — чорну змію на малиновому тлі, — й із чисельним загоном своїх людей помчав до білого коня на зеленому полі: і ятагани південців, наближаючись, мерехтіли, мов зорі.

У цю мить Теоден помітив південного вождя, і не забажав чекати, доки той нападе, — натомість, гукнувши до Снігогрива, стрімголов помчав йому навперейми. І вони зударилися, мовби дві блискавиці. Проте біла лють північан запалала палким вогнем, а їхні лицарі спритно орудували довгими та гострими списами. Їх було менше, та вони розбили лави південців так, як вогненний залп прокладає собі дорогу між дерев у лісі. Теоден, Тенґелів син, розітнув тлум ворогів, і спис його аж здригнувся, коли він збив їхнього вождя. І, вихопивши меча, Теоден метнувся до штандарту, і розсік держак разом із прапороносцем, і чорна змія впала додолу. Тоді всі, хто вцілів із ворожої кавалерії, розвернулися й утекли світ за очі.

Однак — о жах! — щойно король зібрався святкувати перемогу, його золотий щит потьмянів. Новий ранок було стерто з неба. Усюди знову запанувала темрява. Коні здибились і розпачливо заіржали. Люди попадали із сідел і плазували по землі.

— До мене! До мене! — кричав Теоден. — Підводьтесь, еорлінґи! Не бійтеся темряви!

Та Снігогрив, знавіснівши від страху, став дибки, б’ючи передніми копитами повітря, а потім, пронизливо заіржавши, завалився на бік — його прошила чорна стріла. Й король опинився під ним.

У ту мить розлога, наче хмара, тінь опустилася на землю. І — о моторошна дивовижа! — то була подібна на птаха крилата потвора, проте неймовірно великого і голого птаха: ні пуху, ні пір’я не було на ній, а широкі крила мали шкіряні перетинки, такі самі були й між кігтистими пальцями, а ще від неї несамовито тхнуло. То могла бути якась істота з прадавнього світу, чий рід, загубившись десь у забутих горах попід холодним Місяцем, пережив свій час, і огидне вершинне гніздо породило цього останнього виплодка, від природи схильного до зла. А Темний Володар підібрав його і годував отруйним м’ясом, аж доки потвора виросла більшою за всіх летючих істот, а потому віддав своєму слузі замість скакуна. Й ця почвара спускалася дедалі нижче, а тоді, згорнувши перетинчасті крила, хрипко каркнула й сіла на труп Снігогрива, шматуючи його кігтями, а тоді нахилила довгу голу шию.

Верхи на потворі сиділа велетенська постать, одягнена в чорний плащ, так, велетенська і зловісна. А на голові у неї була сталева корона, проте між колом вінця й одягом не було видно нічого, крім смертоносного блиску очей, — то був Володар Назґŷлів, котрий наче розчинився в повітрі, гукнувши свого скакуна, перш ніж темрява відступила, а тепер повернувся знову, несучи зі собою знищення, обертаючи надію на відчай, а перемогу — на погибель. У руках у нього була величезна булава.

Однак Теоден не був на самоті. Хоча його лицарі вже трупом лежали довкола нього або ж мчали врізнобіч на переляканих конях, але один із них ще був поряд — юний Дернгельм, чия вірність була сильнішою навіть за страх. Він плакав, бо любив свого володаря, як батька. А Мері, сидячи за його спиною, також, цілий і неушкоджений, прорвався крізь саму гущу бою. Та коли надлетіла Тінь, нажаханий Вітролов скинув їх обох, і помчав, нестямний, рівниною вдалину. Мері став на всіх чотирьох, як оглушена тварина, і такий страх охопив його, що гобіт аж осліпнув і знемагав од млості.

— Ти слуга короля! Слуга короля! — волало серце в нього у грудях. — Твоє місце біля нього. Ти казав, що він буде тобі за батька.

Проте його воля не слухала поклику серця, а тіло тремтіло. Гобіт навіть не смів розплющити очей чи глянути вгору.

І раптом крізь чорноту в голові до Мері пробився голос Дернгельма — дивний і чужий, який, одначе, нагадував інший голос, що його він колись знав.

— Забирайся, огидний виплодку чорних чарів, володарю трупоїдів! Дай спокій мертвим!

А холодний голос відповів на те:

— Не ставай поміж назґŷлом і його жертвою! Бо коли прийде твій час, він не вб’є тебе, а понесе до осель плачу, що по той бік пітьми, де плоть твою зжеруть, а мізерний і нагий дух твій постане перед Оком-без-повік.

Та ось задзвенів, звільняючись од піхов, меч.

— Роби, що завгодно, та я тебе зупиню, якщо зможу.

— Зупиниш мене? Дурню! Жоден смертний чоловік не може мене зупинити!

Тоді Мері здалося, що він почув найнеочікуваніший у цю годину звук — Дернгельм засміявся, і його чистий голос задзвенів, як сталь.

— Та я не смертний чоловік! Перед тобою жінка. Я Еовин, Еомундова донька. Ти стоїш поміж мною та моїм володарем і родичем. Забирайся, якщо ти не безсмертний! Чи ти живий, чи заклятий мрець — я порішу тебе, якщо ти бодай торкнешся до нього!

Крилата потвора заверещала на Еовин, але Примара Персня не озивалася, мовчала, ніби її охопив раптовий сумнів. І непереборний подив на мить переміг страх Мері. Він розплющив очі, й темрява відступила з-перед них. За кілька кроків од гобіта сиділа здоровенна потвора, довкола якої все було всуціль чорне, а на ній височів, наче тінь відчаю, Володар Назґŷлів. Трохи осторонь і ліворуч стояла перед ним та, котру Мері називав Дернгельмом. Але шолом її таємничості злетів, і ясно-золоті коси, вивільнившись із пут, мерехтливим золотом розсипалися по її плечах. Очі Еовин, сірі, як море, були суворі та люті, проте щокою котилася сльоза... У руках вона тримала меч, а щитом затулялася від моторошних очей свого ворога.

То була таки Еовин, але й Дернгельм. Бо в пам’яті Мері раптом зринув образ обличчя, яке він бачив, коли від’їжджав зі Смурного Капища: обличчя того, хто шукає смерті, втративши надію. Жаль переповнив його серце, а ще — великий подив, і це нарешті збудило в гобіті тиху мужність його народу. І він стиснув кулаки. Еовин не може померти, така вродлива, така відчайдушна! Принаймні вона не повинна померти сама, без друга поряд.

Лице ворога було повернуте не до Мері, та гобіт усе одно ледве наважився поворушитися, боячись, що смертельний погляд таки упаде на нього. Дуже, дуже повільно гобіт відповз убік, але Чорний Капітан, зосередившись у сумніві й у люті на жінці, котра стояла перед ним, зважав на Мері не більше, ніж на черва у грязюці.

Раптом велетенська потвора забила страхітливими крилами, й від них повіяло смородом. Вона знову зірвалась у повітря, а тоді каменем упала на Еовин, дзьобаючи, деручи кігтями та ревучи.

Втім, Еовин не відступила: рогіримська діва, дитина королів, гнучка, ніби сталеве лезо, вродлива та жахлива водночас. І завдала швидкого удару, влучного і смертельного. Еовин рубонула навідліг витягнуту шию потвори, і голова її впала додолу. Еомундова донька встигла відскочити, а велетенська потвора повалилася на землю, розкинувши широкі крила, і сконала. Відразу ж після її падіння морок відступив. Еовин осяяло світло, і волосся її заграло у променях східного сонця.

Та над трупом свого скакуна здійнявся Чорний Вершник. Високий і грізний, він постав перед Еовин і з криком ненависті, що, мовби страхітлива отрута, вливався в усі вуха, які його чули, завдав удару булавою. Щит Еовин розлетівся на друзки, зламавши їй руку, діва похитнулася й упала навколішки. Назґŷл навис над нею, ніби хмара, й очі його блищали, і він здійняв свою булаву, щоби вбити роганську панну.

Аж раптом він перечепився, поточився вперед, скрикнувши од гострого болю, і не влучив, і булава його вгрузла у землю. То меч Мері вжалив Чорного Вершника ззаду, протнувши чорну мантію, ковзнувши попід лати і розсікши сухожилля під могутнім коліном.

— Еовин! Еовин! — закричав Мері.

А вона, заточуючись, ледве переступаючи ногами, з останніх сил увігнала свій меч між короною та мантією, коли велетенські плечі схилилися перед нею. Меч, викресавши іскри, розсипався на друзки. Корона брязнула й покотилася геть. Еовин упала на переможеного ворога. Проте — о диво! — мантія та обладунки були порожні. Вони безформно лежали на землі, пошматовані й зім’яті, а у дрижке повітря злетів крик і розтанув, перетворившись на пронизливе виття минущого вітру, — тонкий безтілесний голос, що завмер, затих угорі, й ніколи його вже не чули в ту епоху білого світу.

І гобіт Меріадок стояв серед убитих і мружився, як сова, від денного світла, бо його засліпили сльози: крізь їхню пелену він кинув погляд на гарну голову Еовин, що лежала й не ворушилася, потім глянув на обличчя старого короля, котрий загинув у мить слави. Снігогрив, б’ючись у передсмертній агонії, відкотився вбік, але саме він став убивцею свого хазяїна.

Мері нахилився, взяв руку короля і поцілував її. І Теоден, на диво, розплющив очі, й вони були ясні, й він, зібравшись із духом, озвався до Мері тихим голосом:

— Прощавай, пане гольбитло! Тіло моє понівечене. Я відходжу до праотців. І мені в їхньому славетному товаристві не буде соромно за себе. Я здолав чорну змію. Похмурий ранок, радісний день, золотий захід сонця!

Мері не зміг вимовити й слово, тільки знову заплакав.

— Пробач мені, володарю, — сказав він нарешті, — бо я порушив твій наказ і не спромігся ні на що, крім як плакати оце в годину прощання.

Старий король усміхнувся.

— Не сумуй! Я пробачив тобі. Щирому серцю неможливо відмовити у прощенні. Живи щасливо! І, коли спокійно собі сидітимеш і пахкатимеш люлькою, згадай про мене! Бо мені вже не судилося посидіти з тобою в Медусельді, як я обіцяв, чи послухати про травознавство гобітів, — Теоден заплющив очі, Мері схилився до нього.

Раптом король озвався знову:

— Де Еомер? Очі мені заступає темрява, та я хотів би побачити його, перш ніж відійду. Він мусить стати наступним королем. І ще я хотів переказати щось Еовин. Вона... вона не хотіла, щоби я залишав її, а тепер я вже її не побачу, ту, котра була мені дорожча за рідну доньку.

— Володарю, володарю, — почав було Мері, — вона...

Та тієї миті довкола них зчинилася страхітлива колотнеча, всюди залунали ріжки і сурми. Мері роззирнувся: він забув про війну та про весь навколишній світ, йому здавалося, що минуло вже багато годин, відколи король помчав назустріч своїй загибелі, хоча насправді збігла тільки коротка часина. Тепер гобіт побачив, що вони ризикують опинитись у самому осерді битви, яка невдовзі знову мала спалахнути.

Нові ворожі сили поспішали дорогою від Ріки, з-під мурів виступали морґульські легіони, з південних полів надходили піші воїни Гараду, перед якими їхали кіннотники, а позаду здіймалися велетенські спини мŷмаків, які несли на собі бойові вежі. Проте на півночі за білим гребенем Еомерового шолому рухалися широким флангом рогірими, котрих Еомер знову згуртував і очолив. А тим часом із Міста вийшли строєм усі люди, котрі там залишилися, і попереду, відганяючи супротивника від Брами, майорів срібний лебідь Дол-Амрота.

У голові Мері на секунду зринула думка: «Де Ґандальф? Невже його тут немає? Може, він би врятував короля й Еовин?» Але саме тоді поквапом над’їхав Еомер, а з ним ті лицарі з королівського дому, котрим пощастило вціліти й відшукати своїх коней. Вони приголомшено зиркали на тіло лютого звіра, що лежав на землі, а їхні скакуни не наважувалися підступати близько. Еомер спішився, горе та збентеження охопили його, коли він підійшов до короля і мовчки став біля нього.

Потім один із лицарів узяв королівський стяг із руки мертвого прапороносця Ґутлафа й підняв його. Теоден поволі розплющив очі. Побачивши стяг, він дав знак передати його Еомерові.

— Слава Королю Марки! — сказав. — Їдь уперед, до перемоги! Попрощайся за мене з Еовин!

І Теоден помер, так і не дізнавшись, що Еовин лежала поряд. І рогірими, котрі стояли поблизу, заплакали, вигукнувши:

— Теоден Король! Теоден Король!

А Еомер промовив:

Проте й сам він заплакав, промовляючи.

— Королівські лицарі залишаться тут, — мовив за мить, — і з великою шаною заберуть його тіло з поля бою, щоби Теодена не розчавили в запалі битви! Так, і всіх інших людей короля, котрі тут полягли.

І він почав оглядати загиблих, пригадуючи їхні імена. І раптом помітив свою сестру Еовин, яка лежала неподалік, і впізнав її. Якусь мить стояв остовпівши, ніби гостра стріла прошила його серце саме тоді, коли він збирався закричати. Потім обличчя маршала смертельно зблідло, до горла підкотилася холодна лють, і йому відняло дар мови. Еомер неначе знавіснів.

— Еовин, Еовин! — заволав урешті. — Еовин, як ти потрапила сюди? Це безумство чи чорні чари? Смерть, смерть, смерть! Смерть забере нас усіх!

Тоді, ні з ким не радячись і не чекаючи наближення людей із Міста, він стрімголов помчав до передових позицій великого війська, і засурмив у ріг, і голосно крикнув, подаючи сигнал до наступу. Голос його дзвенів над полями, волаючи:

— Смерть! Їдьмо, їдьмо назустріч нашій загибелі і кінцю світу!

І рогірими почали атаку. Та вже не співали. «Смерть!» — кричали вони одностайно, голосно та жахливо, і, набираючи швидкість, їхні лави, наче могутній приплив, обминули полеглого короля і з ревінням покотилися далі на південь.

А гобіт Меріадок стояв на місці й мружився. Сльози затуманили йому очі, ніхто не озвався до нього і, здається, навіть узагалі не помітив. Він змахнув сльози і нахилився, щоби підібрати зелений щит, який дала йому Еовин, і закинув його на спину. Потім узявся шукати меча, якого впустив, бо, щойно він ударив Чорного Вершника, рука гобіта заніміла, тож тепер Мері міг ворушити лише лівицею. Його зброя лежала неподалік, але — о диво! — лезо диміло, ніби суха гілляка, яку кинули у вогонь, і на очах у Мері вичахло, зсохлось і розсипалося на порох.

Так зник із цього світу меч із Курганних Пагорбів, творіння Вестернесу. Та радів би той майстер, котрий поволі виготовив його ще в сиву давнину — в Північному Королівстві, коли дунедайни були молоді, а їхнім головним ворогом було жахливе королівство Анґмар і його король-чаклун, — якби знав, яка доля чекає його творіння. Жодне інше лезо, хай би його тримала й сильніша рука, не завдало би тому ворогові такої лютої рани, не прошило би його невмирущу плоть і не розірвало би чарів, які зв’язували невидимі його сухожилля і темну волю.

Й от одні роганці підняли короля і, постеливши плащі на древка списів, зробили для нього ноші й понесли до Міста, а другі лагідно підхопили Еовин і понесли її вслід за королем. Однак воїнів із королівського дому годі було забрати з поля: семеро лицарів полягло там, і серед них Деорвайн, їхній очільник. Тож їх поклали окремо від ворогів і від огидної потвори, обгородивши списами. А згодом, упоравшись із усім, роганці повернулися, розвели багаття і спалили труп потвори, а для Снігогрива викопали могилу і поставили надгробний камінь, де мовами Ґондору та Марки викарбували таке:

Зелена й висока виросла трава на Пагорку Снігогрива, а та земля, де спалили потвору, назавжди залишилася чорна і гола.

Мері повільно й сумно ішов поряд із ношами, він уже не зважав на битву. Гобіт утомився, все тіло його боліло, а кінцівки тремтіли від холоду. З Моря принесло сильний дощ, який залив усі пожежі в Місті сірими сльозами — здавалось, що усе довкола оплакує Теодена й Еовин. Крізь цю імлу гобіт раптом побачив, що до них наближається ґондорський авангард. Імрагіл, Принц Дол-Амрота, під’їхав і спинився біля них.

— Який тягар ви несете, люди Рогану? — гукнув принц.

— Ми несемо Короля Теодена, — відповіли йому. — Теоден помер. А Король Еомер веде бій: онде він, із білим гребенем, що тріпоче на вітрі.

Тоді принц зліз із коня і став навколішки біля нош, віддаючи шану королю та його переможному наступу, і заплакав. А підвівшись, поглянув на Еовин і вельми здивувався.

— Невже це жінка? — запитав Імрагіл. — І невже навіть жінки рогіримів за потреби йдуть на війну?

— Ні! Тільки одна, — відповіли йому знову. — Це — Володарка Еовин, Еомерова сестра, проте ми й самі тільки щойно довідалися про те, що вона була тут, і оплакуємо її гірко.

Тоді принц, подивований вродою Еовин, хоча її обличчя було бліде та холодне, торкнувся жіночої руки і нахилився, щоби придивитися пильніше, і раптом скрикнув:

— Люди Рогану! Чи немає серед вас знахаря? Вона поранена — може, і смертельно, — та поки що жива.

Потому підніс свою начищену до блиску нарукавну пластину до її холодних уст, і — о диво з див! — на ній з’явилася ледь помітна хмарка вологи.

— Слід поспішати, — сказав Імрагіл і послав одного вершника назад до Міста по допомогу. А сам, низько вклонившись загиблому, попрощався з роганцями, скочив на коня і кинувся у бій.

А бій на Пеленнорських полях ставав дедалі запеклішим: чимраз гучнішав брязкіт зброї, зливаючись із криками людей та з іржанням коней. Сурмили ріжки, грали сурми, трубили мŷмаки, коли їх гнали в атаку. Під південними мурами Міста піші ґондорці стали супроти морґульських легіонів, які зібралися там, іще численні та дужі. Проте для підтримки Еомера зі сходу над’їхали вершники: Гурін Високий, Ключник, і Володар Лоссарнаху, і Гірлуїн із Зелених Пагорбів, і його світлість Принц Імрагіл в оточенні своїх лицарів.

І допомога ця прибула саме вчасно, бо фортуна відвернулася від Еомера, власна лють завела його в пастку. Гнів і потуга його наступу вщент розбили передові загони ворогів, могутні клини Вершників розсікали лави південців, збиваючи їхніх верхівців і топчучи піших солдатів. Але туди, де були мŷмаки, коні не хотіли йти, лякались і сахались убік: тож тих здоровенних чудовиськ годі було здолати, вони стояли, немов захисні вежі, й гарадрими аж роїлися довкола них. І якщо від самого початку гарадрими були втричі чисельніші за рогіримів, то невдовзі становище останніх іще погіршилося, бо з Осґіліата на поле бою стікались усе нові й нові ворожі сили. Там вони зібралися, щоби розграбувати Місто і сплюндрувати Ґондор, там чекали поклику Капітана, котрий загинув. І натомість уже Ґотмоґ, морґульський лейтенант, погнав вояків на бій: східнян зі сокирами, варягів із Ханду, південців, одягнених у багрянець, і чорних людей із Далекого Гараду, котрі нагадували напівтролів, із білими очима та з червоними язиками. Дехто з них погнався за рогіримами, інші втримували зі заходу війська Ґондору і не давали їм з’єднатися з роганцями.

І от, коли цей день почав обертатися проти Ґондору і надія його похитнулася, з Міста долинув новий клич. Бо доходило вже до полудня, і був сильний вітер, який гнав дощ на північ, і ясно світило сонце. І у чистому повітрі дозорці на мурах побачили вдалині нове жахіття й утратили останню надію.

Бо Андуїн од закруту при Гарлонді плинув так, що люди з Міста могли роздивитися цілу його довжину на кілька миль, і гострозорі люди помічали на його водах будь-який корабель, що наближався до Ґондору. Та, поглянувши туди, дозорці налякано скрикнули, адже побачили флот — чорний на тлі блискотливого потоку, — гнаний до них вітром: галери та величезні кораблі з багатьма веслами і з чорними вітрилами, що їх надимав бриз.

— Корсари з Умбара! — закричали люди. — Корсари з Умбара! Дивіться! Корсари з Умбара пливуть! Отже, Бельфалас і Етір узято, а Лебенніну не стало. Корсари невдовзі будуть тут! Це останній удар судьби!

І декотрі безладно — бо в Місті не залишилося нікого, хто міг би ними командувати, — побігли до дзвонів і взялися бити тривогу; а декотрі засурмили в сурми сигнали відступу.

— Назад до стін! — кричали вони. — Назад до стін! Повертайтеся до Міста, поки живі!

Проте вітер, який підганяв кораблі, відносив цей шум геть.

Утім, рогіримам не потрібно було звісток, ані сигналів тривоги. Вони й самі надто добре бачили чорні вітрила. Бо Еомер був тепер менш як за півтори версти від Гарлонда, і лише юрмище ворогів одділяло його від гавані, а тим часом нові сили супротивника налетіли на нього ззаду, відрізавши від війська принца. І Еомер поглянув на Ріку, і надія померла в його серці, й вітер, який він раніше благословляв, король назвав проклятим. А мордорські війська збадьорились і, сповнені нової жадоби та люті, з криками кинулися в атаку.

Та до Еомера повернулася рішучість, і дух його прояснів. Він наказав сурмити в ріжки, щоби зібрати під своє знамено всіх рогіримів, котрі могли до нього дістатися, бо задумав утворити могутню стіну останнього захисту і стояти, бодай на своїх двох, доки всі його воїни поляжуть од ворожої зброї: щоби їхні діяння на Пеленнорських полях оспівали в піснях, навіть якщо на Заході не залишиться нікого, хто пам’ятав би останнього Короля Марки. Тож Еомер під’їхав до зеленого пагорка й установив там свій стяг, і Білий Кінь, стрепенувшись, замайорів на вітрі.

Ці рядки проспівав Еомер, і сміявся, коли їх виводив. Адже його знову охопила жадоба битви: він іще не мав поранень і був молодий, а ще був королем — володарем нещадного народу. І — на подив усім! — з відчайдушною усмішкою на губах Еомер знову поглянув на чорні судна і здійняв меча, кидаючи їм виклик.

І раптом, приголомшений, невимовно зрадів, і підкинув меча у пронизане сонячним світлом проміння, і заспівав, упіймавши зброю. Погляди всіх його воїнів також звернулися туди, куди дивився Еомер, і — о диво з див! — на передньому кораблі з’явився великий штандарт, і вітер розгорнув його, коли судно повертало до Гарлонда. І на тому штандарті квітувало Біле Дерево Ґондору, а довкола нього були Сім Зірок і висока корона — символи Елендила, яких уже нескінченно довго не піднімав жоден володар. Зорі спалахнули на сонці, бо їх виготовила з коштовного каміння Арвен, донька Ельронда; і корона переливалась у променях ранку, бо її зробили з мітрила та золота.

Так Араґорн, син Араторна, Елессар, спадкоємець Ісільдура, повернувся до королівства Ґондор зі Стежок Мерців на крилах вітру з Моря; і радість рогіримів розлилася потоками сміху та зблисками мечів, а втіха і здивування Міста відлунили в мелодіях сурм та в ударах дзвонів. Натомість мордорські війська охопило замішання, і витвором могутніх чарів здалося їм те, що їхні власні судна заповнили вороги, і чорний жах заполонив їх, бо вони збагнули, що течії долі помчали проти них і що невдовзі здійсниться їхня судьба.

А зі сходу атакували лицарі Дол-Амрота, женучи перед собою недругів; напівлюдей-напівтролів, варягів і орків, котрі боялися сонячного світла. З півдня наступав Еомер, і солдати Темного Володаря кидалися від нього врозтіч, потрапляючи в пастку між молотом і наковальнею. Бо воїни зі суден вистрибували на причали Гарлонда і, мов буревій, мчали на північ. Усі вони летіли-бігли: Леґолас і зі сокирою ґном Ґімлі, й Гальбард, який тримав у руках штандарт, і Елладан і Ельрогір зі зорями на шоломах, і несхибні дунедайни, охоронці Півночі, котрі вели за собою чисельний народ із Лебенніну та з Ламедону, з південних феодів. А першим, випередивши всіх на ходу, мчав Араґорн із Полум’ям Заходу — Андурілом, у якому запалали вже нові вогні, з перекованим Нарсілом, що повернув собі давню силу, — а на шоломі в Араґорна сяяла ясна Зоря Елендила.

Тож невдовзі Еомер і Араґорн зустрілись у вирі битви, й опустили мечі, й поглянули один на одного, і зраділи.

— От ми й зустрілися знову, хоча між нами стояло ціле мордорське військо, — сказав Араґорн. — Хіба ж не це я передбачив у Горнбурзі?

— Так, ти це передбачив, — відказав Еомер, — але надія часто буває оманлива, і тоді я ще не знав, що ти є той, чию появу провіщали давні легенди. Та за несподівану допомогу ми вдячні подвійно, а зустріч друзів ніколи ще не була така радісна.

Вони потиснули руки.

— І дуже вчасна, — додав Еомер, — адже ти мало не спізнився, друже мій. Багато втрат і горя вже спіткало нас.

— Тоді спершу ми помстимося за них, а тоді вже поговоримо! — сказав Араґорн, і вони пліч-о-пліч кинулись у бій.

На них чекали запекла битва і важкі труди, бо південці були хоробрі, грізні й люті в мить відчаю, а східняни були дужі та загартовані війнами і не просили пощади. Тож то тут, то там, біля спаленої садиби чи ферми, на пагорбку чи на кургані, під муром чи в полі, вони знову збиралися гуртом, шикувались і ставали до бою, а день тим часом добігав до кінця.

Урешті-решт, Сонце сховалося за Міндоллуїном і на небі зайнялася заграва, та така, що пагорби й гори стояли, ніби закривавлені, в Ріці палахкотів вогонь, а трава Пеленнору почервоніла у присмерку. О тій порі завершилася славетна Битва на полях Ґондору, й у колі Раммаса не залишилося жодного живого ворога. Усіх їх убили, крім тих, котрі втекли, щоби зустріти смерть де-інде чи втонути в червоній піні Ріки. На схід: до Морґула чи до Мордору — їх вернулася тільки жменька, а до землі гарадримів долинула тільки далека чутка, відгомін гніву й жаху Ґондору.

Араґорн, Еомер та Імрагіл поверталися верхи до Брами Міста і були такі стомлені, що не відчували вже пі радості, ні скорботи. Усі троє були неушкоджені — завдяки фортуні, власній майстерності й моці зброї. Бо і справді, мало хто наважувався протистояти їм чи бодай поглянути в їхні обличчя в годину гніву. Та на полях було безліч поранених, скалічених і загиблих. Сокирами було порубано Форлонґа, коли той бився піший і самотній; Дуїліна та його брата затоптав до смерті мŷмак, коли вони напали на тих чудовиськ, підвівши своїх лучників майже впритул, аби поціляти тваринам в очі. Не повернувся до Піннат-Ґеліну прегарний Гірлуїн, ані Ґрімбольд до Похмурої Галявини, ні Гальбард до Північних Земель, несхибний слідопит. Чимало воїнів полягло там, уславлених і безіменних, капітанів і звичайних солдатів, бо то була велична битва й уповні її не описала ще жодна легенда. Проте багато-багато років опісля один роганський поет так розповів про це в пісні про Кургани Мундбурґа:

Розділ 7 Похоронне вогнище Денетора

оли темна тінь відступила від Брами, Ґандальф усе одно не зрушив із місця. Та Піпін скочив на ноги так прудко, ніби з нього скинули важезний тягар, і прислухався до цокоту копит: йому здалося, що від радості в нього розірветься серце. Відтоді й довіку, коли гобіт чув десь далекий голос ріжка, йому на очі наверталися сльози. Та ось він пригадав, за чим прибіг сюди, і помчав уперед. Тієї миті Ґандальф стрепенувся, й гукнув Тіньогрива, й уже збирався в’їхати в Браму.

— Ґандальфе, Ґандальфе! — закричав Піпін, і Тіньогрив зупинився.

— Що ти тут робиш? — запитав Ґандальф. — Невже скасували закон цього Міста, що велить тому, хто носить чорно-срібний стрій, залишатись у Цитаделі, якщо його не відпустив сам володар?

— Він якраз і відпустив мене, — відказав Піпін. — Відрядив геть. Але я боюся. Там, нагорі, може скоїтися щось жахливе. Гадаю, володар позбувся розуму. Я боюся, що він уб’є себе, і Фарамира — також. Ти можеш чимось зарадити?

Ґандальф глянув крізь відчинену Браму й почув на полях дедалі гучніший шум битви. І стиснув кулаки.

— Я мушу їхати, — сказав чарівник. — Чорний Вершник десь неподалік, він здатен усіх нас знищити. Я не маю часу.

— А як же Фарамир? — скрикнув Піпін. — Він іще не помер, але його спалять живцем, якщо ніхто цього не зупинить.

— Спалять живцем? — перепитав Ґандальф. — Що це за історія? Розказуй швидко!

— Денетор подався до Могильників, — пояснив Піпін, — і взяв зі собою Фарамира. Каже, що всім нам судилося згоріти, тому він не чекатиме. І наказав своїм слугам скласти поховальне багаття та спалити на ньому і його, і Фарамира. Послав людей по деревину та по олію. Я розповів про це Береґондові, проте боюся, що він не наважиться покинути свій пост: він на варті. Та і що він удіє? — поки розповідаючи, гобіт підійшов до Ґандальфа і торкнувся тремтячими руками його коліна. — Ти зможеш урятувати Фарамира?

— Напевно, зможу, — відповів чарівник, — але поки я так рятуватиму його, то, боюся, загине багато інших людей. Ну, та я мушу їхати до нього, бо ж ніхто, крім мене, йому не допоможе. Проте це ще окошиться нам лихом і скорботою. Ворог-бо має силу, щоб уразити нас навіть у серці нашої твердині, адже це його воля творить зло.

Вирішивши це, Ґандальф діяв блискавично: підхопивши Піпіна та посадивши його перед собою, чарівник словом повернув Тіньогрива. І копита коня голосно задзвеніли висхідними вулицями Мінас-Тіріта, а за ними буремно ревіла війна. З усіх усюд повставали люди, котрі, відкинувши відчай і жах, хапалися за зброю і гукали один одному:

— Роган прибув!

Кричали капітани, шикувалися загони, й чимало Гондорців уже спускалося маршем до Брами.

Чарівник і гобіт зустріли Принца Імрагіла, й він крикнув:

— Куди ти оце, Мітрандіре? Рогірими б’ються на полях Ґондору! Ми мусимо зібрати всі сили, які ще залишилися.

— Тобі потрібен буде кожен воїн, і навіть більше, — відказав Ґандальф. — Покваптеся. Я приїду, щойно впораюся. Бо маю справу до Намісника Денетора, і вона дуже нагальна. Командуй усіма замість Володаря!

Тіньогрив мчав далі, а коли Ґандальф і гобіт наблизилися до Цитаделі, їм в обличчя дмухнув вітер, і вони мигцем угледіли мерехтіння далекого світанку — світла, що дедалі яснішало в південному небі. Та це не додало їм надії, бо ніхто з них не відав, чи не спіткає їх в усипальницях лихо чи не приїдуть вони надто пізно.

— Темрява відступає, — сказав Ґандальф, — але вона досі все ще тисне каменем на Місто.

Біля брами Цитаделі варти не було.

— Тож Береґонд таки пішов, — сказав Піпін із надією в голосі.

Тіньогрив повернув, і вони поспішили дорогою до Зачинених Дверей, які, втім, було відчинено навстіж, а воротар лежав поряд. Його вбили і забрали ключі.

— Вража робота! — озвався Ґандальф. — Він любить такі підступи: друг воює з другом, вірність у серці поступається місцем бентезі.

І от чарівник спішився і наказав Тіньогривові повертатися до стайні.

— Ну, друже мій, — мовив він, — ми вже давно повинні були виїхати на бій, але мене затримали інші клопоти. Не барися ж, коли я тебе покличу!

Раптом тишу розітнули крики та брязкіт мечів десь унизу — таких звуків не чули у святилищі з часу побудови Міста. Нарешті чарівник і гобіт дісталися до Рат-Дінен і заквапились у напрямку Усипальниці Намісників, велетенський купол якої височів у мороці.

— Стривайте! Стривайте! — закричав Ґандальф, вискакуючи на кам’яні сходи перед дверима. — Припиніть це шаленство!

Там були Денеторові слуги з мечами та зі смолоскипами в руках, а на найвищій сходинці ґанку стояв одинцем Береґонд, одягнений у чорно-срібний стрій Варти, і не пускав їх до дверей. Двоє служників уже загинули від його меча і заплямували Святилище своєю кров’ю; інші проклинали його, називаючи розбійником і зрадником свого пана.

Кинувшись уперед, Ґандальф і Піпін почули зі середини оселі мертвих Денеторів голос, що кричав:

— Хутко, хутко! Робіть, що я наказав! Убийте мені цього відступника! Чи я мушу вбити його сам?

Тієї ж миті двері, які Береґонд утримував лівицею, розчахнулись, і позаду нього постав Володар Міста, високий і лютий, — у його очах блискотіло полум’я, а в руці він тримав оголений меч.

Тоді Ґандальф вистрибнув на сходи, і люди сахнулися від нього, прикриваючи очі, бо його поява нагадувала спалах білого світла в темному закутку й він був дуже розгніваний. Чарівник здійняв руку, і Денеторів меч від самого його дотику підлетів угору й упав позаду Намісника десь у мороці будівлі; а вражений Денетор відступив перед Ґандальфом.

— Що це, володарю? — сказав чарівник. — Оселі мертвих — не місце для живих. І чому твої люди б’ються тут, у Святилищі, якщо війна лютує перед Брамою Міста? Невже наш Ворог дістався навіть до Рат-Дінен?

— Відколи це Володар Ґондору мусить звітувати перед вами? — запитав Денетор. — Чи я не можу командувати своїми людьми?

— Можеш, — відказав Ґандальф. — Однак інші можуть суперечити твоїй волі, якщо вона шалена і лиха. Де твій син Фарамир?

— Він усередині, — відповів Денетор, — і вже горить, уже горить. У його тілі зайнявся вогонь. Одначе невдовзі тут горітиме все. Захід програв. Усе тут піде за густим димом і припинить своє існування. Попіл! Попіл і дим, що розвіється з вітром!

Ґандальф збагнув, що Денетор геть утратив розум, і злякався, чи не скоїв він уже чогось страхітливого, і метнувся вперед, а Береґонд та Піпін рушили за ним. Денетор же відступав, доки вперся в один зі столів усередині. А на тому столі чарівник і його супутники побачили Фарамира, який і досі марив у гарячці. Попід столом та довкола нього високими купами лежав хмиз, просочений олією, навіть Фарамирові одяг і покривала теж усотали її. Та багаття ще не розпалили. Тоді Ґандальф виявив приховану в ньому силу — так сіризна його плаща прикривала світло його могутності. Він вискочив на фашини і, легко підхопивши недужого, зістрибнув униз, понісши його до дверей. Аж ось Фарамир застогнав і крізь пелену марення покликав батька.

Денетор стрепенувся, ніби опритомнівши після запаморочення, і вогонь у його очах погас, він заплакаи і сказав:

— Не забирайте від мене сина! Він кличе мене.

— Він кличе, — погодився Ґандальф, — однак ти ще не можеш до нього добутися. Йому належить шукати зцілення, бо він стоїть на порозі смерті, й Фарамир, можливо, не знайде його. А ти повинен виступити на битву за своє Місто, де на тебе, можливо, чекає смерть. Ти і сам почуваєш це серцем.

— Він уже не прокинеться, — відказав Денетор. — Битва ця даремна. Чому я повинен хотіти жити довше? Чому ми зі сином не можемо зустріти смерть пліч-о-пліч?

— Бо тобі, Намісникові Ґондору, не дано влади визначати годину своєї смерті, — відповів Ґандальф. — І тільки поганські королі під владою Темної Сили чинили так, убиваючи себе через пиху чи через відчай, убиваючи свій рід, аби полегшити власну смерть.

Відтак, вийшовши за двері, він виніс Фарамира з оселі смерті й поклав його на ті ноші, на яких його сюди принесли і які тепер стояли на ґанку. А Денетор пішов слідом за чарівником, і стояв, тремтячи, і з тугою дивився на синове обличчя. Тож на мить, коли все стихло і завмерло, Ґандальф, бачачи Денеторові муки, завагався.

— Ходімо! — сказав він. — Нас потребують. Ти ще багато можеш зробити.

Проте Денетор зненацька засміявся. Він випростався, знову високий і гордий, і, швидко відступивши назад до столу, підняв подушку, яку приготував для свого ложа. Потім, наблизившись до дверей, зняв покривало, і — о жах! — у нього в руках був палантир. Денетор відкинув покривало, і тим, хто поглянув на сферу, здалося, ніби вона зайнялася внутрішнім вогнем. Вихудле обличчя Володаря осяяло червоне полум’я, і те обличчя стало наче викарбуване з твердого каменю, з гострими чорними тінями, шляхетне, величне та жахливе. Очі його блищали.

— Пиха та відчай! — скрикнув він. — Невже ти гадаєш, що очі Білої Вежі осліпли? Ні, я бачив більше, ніж ти знаєш, Старий Дурню. Бо твоя надія — у невігластві. Тож іди і зціляй кого завгодно! Іди та бийся! Марнота... На полі ти тріумфуватимеш якусь коротку часину — може, день. Але жодна твоя перемога не скине Силу, що повстає на сході. До цього Міста дотягся лише один її палець. Цілий Схід здвигнувся. І навіть зараз вітер надії дурить тебе, бо жене вгору Андуїном флот із чорними вітрилами. Захід зазнав поразки. Час усім, хто не бажає перетворитися на рабів, рятуватися смертю.

— Такі поради і справді зроблять перемогу Ворога невідворотною, — кинув у відповідь Ґандальф.

— Надійся, якщо це тобі до снаги, — засміявся Денетор. — Хіба я не знаю тебе, Мітрандіре? Ти сподіваєшся правити замість мене, стояти за кожним троном на півночі, на півдні та на заході. Я розгадав твій дух і його наміри. Чи я не знаю, що ти наказав цьому півміркові мовчати? Що його привезли сюди, аби він став шпигуном у моєму покої? Та все-таки під час нашої спільної бесіди я дізнався імена та наміри всіх твоїх соратників. Отож-бо!.. Лівицею ти ненадовго використав би мене як щит супроти Мордору, а правицею привів би цього блукача з Півночі до мого престолу... Та ось що я скажу тобі, Ґандальфе Мітрандіре: я не буду твоїм знаряддям! Я Намісник Анаріонового Дому. Я не принижуся до того, щоби стати недоумкуватим челядником якогось вискочки. Навіть якби мені довели справедливість його претензій, він усе одно був би тільки нащадком Ісільдурової династії. Я не вклонюся такому — останньому виплодкові злиденного дому, давно позбавленого влади та гідності.

— А чого би ти хотів, — запитав Ґандальф, — якби міг учинити по-своєму?

— Я хотів би, щоб усе було так, як у всі дні мого життя, — відповів Денетор, — і у дні моїх праотців до мене: бути Володарем цього Міста, правити в мирі й передати свій трон синові, котрий був би сам собі паном, а не підмайстром якогось чарівника. Та якщо доля відмовила мені в цьому, то краще я не матиму нічого: ні занепадницького життя, ні половинчастої любові, ні приниженої честі.

— На мою думку, Намісник, котрий після вірної служби передає трон законному власникові, аж ніяк не позбувається любові та честі, — сказав Ґандальф. — Але ти щонайменше не можеш позбавити вибору власного сина, доки його смерть іще під сумнівом.

Після цих слів очі Денетора знову спалахнули, і, взявши Камінь попід руку, він витяг ножа і ступив до нош. Але Береґонд скочив уперед і закрив собою Фарамира.

— Невже! — скрикнув Денетор. — Ти вже вкрав у мене половину любові мого сина. Тепер крадеш іще й серця моїх лицарів, аби вони, врешті, зовсім забрали у мене сина?! Та в цьому ти принаймні не зневажиш моєї волі: я сам виберу собі смерть... Ходіть сюди! — гукнув своїх слуг. — Ходіть сюди, якщо ви не всі відступники!

Тоді двоє чоловіків підбігло до нього по сходах. Денетор умлівіч вихопив смолоскип із рук одного з них і вскочив до назад до склепу. Перш ніж Ґандальф зумів його спинити, Намісник пожбурив вогонь на паливо, й хмиз одразу зайнявся, бухнувши полум’ям.

Тоді Денетор вистрибнув на стіл і, стоячи там у клубах вогню та диму, схопив намісницький посох, що лежав біля його ніг, і переламав його об коліно. Потім укинув уламки в полум’я і простягнувся на столі, обіруч стискаючи на грудях палантир. І згодом розповідали, що кожному, хто би лише подивився в той Камінь — якщо, звісно, він не мав такої навдивовижу сильної волі, щоби підкорити палантир собі, — Камінь показував тільки дві старечі руки, які згорали у вогні.

Ґандальф од горя й огиди відвернув обличчя від вогнища і зачинив двері. І постояв трохи на порозі в мовчазній задумі, прислухаючись до жадібного ревіння полум’я всередині. В цю мить Денетор голосно заволав і вже не озивався, й ніхто зі смертних уже більше його не бачив.

— Так відійшов Денетор, Ектеліонів син, — мовив Ґандальф.

А потім повернувся до Береґонда та до володаревих слуг, котрі стояли біля усипальниці ніби громом прибиті.

— І так збігають дні Ґондору, який ви знали, незалежно від того, лихий чи добрий буде його кінець. Страхітливі вчинки заповідалися тут, але забудьмо про ворожнечу, яка вас розділяла, бо її задумав Ворог і вона слугувала його меті. Ви потрапили в тенета суперечливих обов’язків, хоча не ви плели цю сіть. Але подумайте, ви, слуги Володаря, сліпі у своїй покорі, що якби не Береґондова зрада, Фарамир, Капітан Білої Вежі, зараз уже згорів би... Заберіть звідси своїх нещасних загиблих товаришів. А ми понесемо Фарамира, Намісника Ґондору, до того місця, де він зможе спочити в мирі чи померти, якщо така його доля.

Потім Ґандальф і Береґонд, піднявши ноші, рушили з ними до Осель Зцілення, а за ними плентався, понуривши голову, Піпін. Володареві слуги стояли і, приголомшені, витріщалися на склеп, а коли Ґандальф дійшов до кінця Рат-Дінен, щось задвигтіло. Чарівник і його супутники озирнулися й побачили, що купол склепу тріснув, із нього вихопився дим, а потому купол із шумом і з гуркотом каміння впав у вогняний буревій. Однак полум’я не зменшилось і далі танцювало та мерехтіло на румовищі. Тоді нажахані слуги кинулися наздоганяти Ґандальфа.

Невдовзі вони повернулися до Намісницьких Дверей, і Береґонд із гіркотою поглянув на воротаря.

— Про цей учинок я шкодуватиму довіку, — сказав він, — але я шалено поспішав, а він не хотів нічого слухати і здійняв на мене меча.

Тоді, взявши ключа, якого він виборов у вбитого, Береґонд зачинив двері й замкнув їх.

— А це тепер слід віддати Володареві Фарамиру, — сказав.

— За відсутності Володаря всім командує Принц Дол-Амрота, — відказав Ґандальф, — але його тут немає, тож я візьму це на себе. Я наказую тобі взяти мій ключ і охороняти його, доки в Місті знову настане лад.

І от вони нарешті ввійшли в кола Міста й у ранковому світлі здолали шлях до Осель Зцілення — чудових будівель, які стояли цілком відокремлено і в яких турбувалися про важкохворих, але нині їх облаштували для догляду за пораненими у битві та для опіки за тими, хто помирав. Оселі розташувалися неподалік од Брами Цитаделі, в шостому колі, поблизу його південної стіни, а довкола них розкинулися сад і моріжок із деревами — то був єдиний такий куточок у Місті. Там мешкало кілька жінок, котрим дозволили залишитись у Мінас-Тіріті, бо вони зналися на цілительстві чи вміло прислуговували знахарям.

Але щойно Ґандальф і його супутники, несучи ноші, підійшли до головних дверей Осель, до них долинув страхітливий крик, що здійнявся над полем перед Брамою. Хрипкий і пронизливий, він злетів у небо і стихнув, однесений вітром. Той крик був такий жахливий, що всі на мить завмерли, а коли він припинився, їхні серця сповнилися такою надією, якої не знали, відколи зі Сходу насунулася темрява: їм здалося, що світло стало ясним як ніколи, а з-за хмар визирнуло сонце.

Проте Ґандальфове обличчя було сумне та суворе, тож, попрохавши Береґонда й Піпіна доправити Фарамира до Осель Зцілення, він піднявся на ближні мури і стояв там, неначе біла статуя у промінні нового сонця, і дивився вдалину. І зором, яким його було наділено, він побачив усе, що сталось; і, коли Еомер вирвався із виру битви, й поїхав, і спинився біля тих, хто лежав на полі, чарівник зітхнув, загорнувся у плащ і зійшов зі стін. А коли Береґонд і Піпін вийшли з Осель, то застали його в задумі біля їхніх дверей.

Вони дивилися на чарівника, а той усе мовчав. Аж нарешті озвався і сказав:

— Друзі мої, а також ви, люди цього Міста й усіх Західних земель! Нині сталися речі дуже страшні, але і преславні. Радіти нам чи ридати? Капітан наших ворогів загинув і вже ніколи не з’явиться на цій землі — ви-бо чули відлуння його останнього розпачу. Проте смерть Чорного Вершника коштувала нам горя й утрат. І якби не Денеторове шаленство, я зміг би відвернути це. На лихо, рука Темного Володаря сягнула надто далеко! Але тепер я знаю, як його дух спромігся проникнути в саме серце Міста... Хоча Намісники вважали, що це — таємниця, відома лише їм, я вже давно здогадався, що тут, у Білій Вежі, зберігають щонайменше один зі Семи Видючих Каменів. У дні мудрості Денетор не наважувався використати його, щоби кинути виклик Сауронові, бо знав межі своєї сили. Та згодом мудрість зрадила його, тож, боюся, коли його королівству почала загрожувати дедалі більша небезпека, він зазирнув у Камінь, і його обдурили. Думаю, після Боромирової смерті він зазирав у Камінь не раз. Денетор був надто могутній, аби воля Темної Сили могла підкорити його собі, проте він бачив тільки те, на що та Сила дозволяла йому дивитися. Знання, здобуті з Каменя, без сумніву, часто ставали йому в пригоді, та видиво неймовірної потуги Мордору, яке являлося Намісникові, живило його відчай, доки, врешті-решт, опанувало глузд.

— Тепер я збагнув те, що здавалося мені дивним! — сказав Піпін, здригнувшись од спогадів, хоча Ґандальф іще не договорив. — Володар вийшов із кімнати, де лежав Фарамир, а коли повернувся, то я вперше подумав, що він змінився: став старим і надламаним.

— Щойно Фарамира принесли до Вежі, багато хто помітив незвичайне світло в найвищому покої, — додав Береґонд. — Але ми вже й раніше бачили те світло, — Містом давно ширилася чутка, що Володар іноді подумки бореться з Ворогом.

— Це означає, що я, на жаль, не помилився у своїх здогадах, — сказав Ґандальф. — Так Сауронів дух увійшов до Мінас-Тіріта, і так мене тут затримали. Тож тут я і повинен бути, бо невдовзі мені доведеться опікуватися не лише Фарамиром... А зараз я мушу спуститись і зустріти тих, хто надходитиме. На полі я побачив видовище, яке вкрай засмутило моє серце, а попереду чигає, можливо, ще більше горе. Ходімо зі мною, Піпіне! А ти, Береґонде, повинен повернутися до Цитаделі й розповісти начальникові Варти про все, що відбулося; та скажи йому, що коли би він захотів прислухатися до моєї поради, то я попрохав би його відрядити тебе до Осель Зцілення, щоби бути охоронцем і слугою свого капітана та щоби бути поряд, коли він прокинеться — якщо цьому судилося статися. Бо це ти врятував його від спалення. Іди-бо! Невдовзі я повернуся.

Потому чарівник повернувся і рушив разом із Піпіном до нижнього міста. І, коли вони вдвох поспішали вниз, вітер приніс сизий дощ, і всі пожежі згасли, і перед ними прослався густий дим.

Розділ 8 Оселі зцілення

чі Мері заслала пелена сліз і втоми, коли він та роганці наблизилися до зруйнованої Брами Мінас-Тіріта. Гобіт мало зважав на уламки та на тіла, що лежали скрізь. Вогонь, дим і сморід були в повітрі, бо чимало механізмів згоріло чи попадало у вогняні ями, як і безліч убитих, а подекуди лежали трупи багатьох Сауронових чудовиськ: напівобгорілі, потрощені камінням чи з простреленими відважними лучниками Мортонду очима. Нетривалий дощ уже вщух, і вгорі світило сонце, проте нижнє місто досі огортав ядучий дим.

Ґондорці розчищали шляхи, прибираючи завали та мотлох після битви; й от від Брами прийшли воїни з ношами. Вони обережно поклали Еовин на м’які подушки, а тіло короля прикрили великим золотим покривалом. А обабіч від них крокували люди зі смолоскипами, і полум’я, тьмяне в сонячному світлі, мигтіло на вітрі.

Отак Теоден і Еовин увійшли до Міста Ґондор, і всі, хто бачив їх, схиляли голови й уклонялись; і воїни, проминувши попелища та дими спаленого кола, пішли далі — вгору кам’яними вулицями. Мері здавалося, що цей підйом ніколи не завершиться — ці даремні мандри крізь мерзенне сновидіння до мети, якої він ніяк не міг пригадати.

Світло смолоскипів попереду ледь мерехтіло і, зрештою, поволі згасло, тож він ішов у темряві й думав: «Це тунель, що веде до могили, де ми залишимося назавжди». Та раптом його сон перервав живий голос.

— Ой, Мері! Дякувати небесам, я тебе знайшов! Мері підвів погляд, і туман перед його очима трохи розвіявся. Піпін! Вони зіткнулися лицем до лиця на вузенькій вуличці, й, окрім них, тут нікого не було. Гобіт протер очі.

— Де король? — запитав Мері. — Й Еовин?

Та потім заточився, сів на сходинку і знову заплакав.

— Вони піднялися до Цитаделі, — відказав Піпін.

— Певно, ти задрімав навстоячки і повернув не туди. Коли виявилося, що тебе немає серед інших, Ґандальф послав мене на пошуки. Мій бідолашний старий Мері! Який я радий бачити тебе! Втім, ти виснажений, і я не докучатиму тобі балачками. Тільки скажи: тобі десь болить? Ти поранений?

— Ні, — відповів Мері. — Ні, здається, ні. Та в мене відняло праву руку, Піпіне, коли я його проштрикнув. І мій меч згорів дощенту, неначе шматок деревини.

На Піпіновому обличчі виразно проступила тривога.

— Ну, то ліпше тобі піти зі мною, і то швидко, — сказав він. — Якби ж я міг тебе понести! Ти вже не годен і кроку ступити. Тобі взагалі не варто було йти самому, але ти повинен пробачити своїм супутникам. У Місті трапилося стільки всього жахливого, Мері, що одного горопашного гобіта, котрий вертає з битви, дуже легко було недогледіти.

— Інколи не так уже й погано, коли тебе недогледять, — відказав Мері. — Мене оце щойно недогледів... Ні, ні, я не можу про це говорити. Допоможи мені, Піпіне! Усе довкола знову темніє, і моя рука така холодна!

— Обіприся на мене, любий Мері! — сказав Піпін. — Ну ж бо! Крок, іще крок... Отак... Тут недалеко.

— Ти хочеш мене поховати? — запитав Мері.

— Ні, звісно ж, ні! — скрикнув Піпін, намагаючись вдавати радість, хоча його серце аж кипіло від страху та жалю. — Ні, ми йдемо до Осель Зцілення.

Вони звернули з вулички, що бігла між високими будинками та зовнішнім муром четвертого кола, на головну вулицю, яка піднімалася до Цитаделі. Обидва ледве йшли, бо Мері хитався і бурмотів щось, ніби вві сні.

«Я ніколи не доведу його туди, — подумав Піпін. — Невже ніхто мені не допоможе? Я не можу його тут покинути». І щойно він це подумав, як до них несподівано підбіг хлопчик, і, вже коли він проминав їх, гобіт упізнав Берґіла, Береґондового сина.

— Привіт, Берґіле! — гукнув Піпін. — Що ти робиш? Радий бачити тебе знову — живим!

— Я виконую доручення цілителів, — відповів Берґіл. — І не можу зволікати.

— Ну й не треба! — сказав Піпін. — Але перекажи їм там, нагорі, що в мене тут недужий гобіт — періан, інакше кажучи, — котрий повернувся з поля бою. Здається, він не дійде до Цитаделі самотужки. Якщо Мітрандір там, ця звістка його втішить.

Й Берґіл побіг далі.

«Найкраще буде зачекати тут», — подумав Піпін і відпустив Мері, й той поволі осів на бруківку, а Піпін примостився поряд і поклав голову друга собі на коліна. Він легенько погладив руки Мері, а потім узяв його долоні у свої. Правиця друга була аж крижаною на дотик.

Невдовзі по них прийшов сам Ґандальф. Він нахилився над Мері, провів рукою по його чолі, а потім обережно підняв гобіта.

— Його слід було б принести до міста з великими почестями, — сказав чарівник. — Мері сторицею віддячив мені за довіру до нього, бо, якби Ельронд не поступився моїм умовлянням, жоден із вас не вирушив би в цю мандрівку, і тоді нам у ці дні довелося би пережити значно гірші жахіття, — зітхнув. — Але ось у мене на руках іще один клопіт, а терези битви тим часом хитаються то в той, то в інший бік.

Тож урешті Фарамира, Еовин і Меріадока поклали на постелях в Оселях Зцілення і добре за ними доглядали. Бо, хоч усі знання порівняно з минулими днями на ту пору занепали, мистецтво лікування в Ґондорі досі було в руках мудрих знахарів, управних у зціленні ран, хвороб і всіляких недуг, які могли вразити смертних людей на схід од Моря. Усього, окрім старості. Від цієї недуги цілителі не відали ліків; бо і справді тривалість життя ґондорців тепер не набагато перевищувала тривалість життя інших людей, а ті з-поміж них, хто проживав п’ять раз по дванадцять літ і зберігав при цьому силу та жвавість, натомість втрачали розум. Такого не траплялося, тільки якщо вони належали до чистокровних родів. Але під час цієї війни, попри всі свої знання й уміння, цілителі часто опинялись у глухому куті, бо було багато хворих, котрих уразила невиліковна недуга, звана Чорною Тінню, адже її породили назґŷли. Ті, кого вона торкалася, западали в дедалі глибший сон, затихали, ставали смертельно холодними і так помирали. І доглядальникам здалося, що саме ця хвороба мучила півмірка та роганську Володарку. Та все ж, коли ранок переходив у день, хворі ще інколи бурмотіли щось уві сні, а наглядачі прислухалися до всього, що вони говорили, сподіваючись почути бодай слово, яке допомогло би їм зрозуміти, куди та як їх поранено. Незабаром обоє хворих почали провалюватись у темряву, і, коли сонце повертало на захід, на їхні обличчя лягла сіра тінь. А Фарамир горів у лихоманці, що ніяк не відступала.

Ґандальф, занепокоєний і турботливий, переходив від одного до іншого, йому розповідали все, що таланило почути наглядачам. Так минув день, а битва за мурами Міста тривала, схиляючи терези надії то в один, то в другий бік. Надходили дивні вісті, проте Ґандальф чекав, і зважував, і не виступав поза стіни, доки, врешті, червоний захід сонця криваво забарвив небо і світло його, пробившись крізь вікна, лягло на сірі обличчя хворих. Тоді тим, хто стояв поруч, здалося, що від заграви лиця недужих запалив ніжний рум’янець — ніби до них повернулося здоров’я. Але то була тільки оманлива надія.

Літня ґондорка, Йорет, — найстарша серед жінок, котрі служили в тій оселі, — поглянувши у Фарамирове обличчя, заплакала, бо весь народ любив його. І сказала:

— Гірко буде нам, якщо він помре! Якби в Ґондорі нині були королі, як колись у давнину, то все було б інакше! Адже у стародавніх ученнях сказано: Руки короля — це руки цілителя. Так віддавна впізнавали істинного короля.

І Ґандальф, який стояв поруч, мовив:

— Люди довіку пам’ятатимуть твої слова, Йорет! Бо в них — наша надія. Можливо, король і справді повернувся до Ґондору. Невже ти не чула дивних звісток, які надходили до Міста?

— Я була надто заклопотана то тим, то іншим, аби зважати на всі крики та на галас, — відповіла вона. — Сподіваюся тільки, що вся та убивча нечисть не прийде до цієї Оселі й не потривожить хворих.

Тоді Ґандальф поспіхом вийшов із покою. Вогонь у небі вже догорав, розпалені пагорби згасали, і на поля виповзав попелясто-сірий вечір.

І от, коли сонце зайшло, Араґорн, Еомер та Імрагіл наблизилися до Міста разом зі своїми капітанами і лицарями, і вже перед брамою Араґорн сказав:

— Погляньте на сонце, що сідає у страхітливій пожежі! Це знак кінця та занепаду багатьох речей, це знак зміни в течіях світу. Проте це Місто і це королівство багато довгих років перебували під опікою Намісників, тож, боюся, якщо я ввійду до Мінас-Тіріта без запрошення, у багатьох виникне сумнів, можуть початися суперечки, геть зайві, доки триває війна. Я не ввійду туди і не заявлятиму про свої права, доки ще не з’ясовано, хто переможе: ми чи Мордор. Люди напнуть мої намети в полі, де я очікуватиму на привітання від Володаря Міста.

Проте Еомер заперечив йому:

— Ти вже розгорнув стяг королів і явив усім символи Елендилового Дому. Невже припускаєш, що їм кинуть виклик?

— Ні, — відказав Араґорн. — Але я переконаний, що зараз іще не пора входити в Місто. Я не маю наміру битися ні з ким, окрім Ворога та його прислужників.

Тоді до розмови долучився Принц Імрагіл:

— Мудрі слова ваші, володарю, якщо вам може дораджувати в таких справах родич Володаря Денетора. Він вольовий і гордий, але старий, і дивно поводився, відколи вбили його сина. І я не хотів би також, аби ви залишалися тут, немовби якийсь прохач перед дверима.

— Не прохач, — сказав Араґорн. — А, приміром, капітан блукачів, котрі не звикли до міст і до камінних осель.

І він наказав згорнути штандарт, і зняв із чола Зорю Північного Королівства, і передав її для безпеки Ельрондовим синам.

Потому Принц Імрагіл і Еомер Роганський залишили його, і проїхали через Місто і через юрби народу, й піднялися до Цитаделі, й увійшли до Вежової Зали, шукаючи Намісника. Одначе трон його був порожній, а перед помостом спочивав на розкішному ложі Теоден, Король Марки: дванадцять смолоскипів палали довкола, і дванадцять стояло лицарів із Рогану та з Ґондору. Покривала на ложі були зелено-білі, короля до самих грудей укривав золотий покров, на якому лежав його оголений меч, а щит спочивав біля ніг. Світло смолоскипів мерехтіло на білому волоссі короля, наче сонце у бризках водограю, проте обличчя його виглядало вродливим та молодим, хоч і позначене було спокоєм, якого не відає молодість, — здавалося, наче Теоден спить.

Обоє вельмож постояли мовчки біля короля, а потім Імрагіл запитав:

— Де Намісник? І де також Мітрандір?

І один із вартових відповів:

— Намісник Ґондору зараз в Оселях Зцілення.

А Еомер і собі запитав:

— Де Володарка Еовин, моя сестра? Адже вона повинна була лежати поруч із королем і в не менших розкошах. Де ж її поклали?

Йому відповів Імрагіл:

— Але ж Володарка Еовин була ще жива, коли її принесли сюди. Хіба ви не знали?

Несподівана надія зненацька вразила Еомерове серце новим приливом турботи і страху, тож він, не кажучи ані слова, розвернувся й швидко вийшов із зали, а Принц подався за ним. Коли вони вийшли надвір, уже запав вечір і в небі сяяло безліч зірок. І тоді надійшов Ґандальф, піший, а з ним був іще хтось, загорнутий у сірий плащ. Усі зустрілися перед дверима Осель Зцілення. Принц і роганець привітали Ґандальфа й запитали:

— Ми шукаємо Намісника, і люди кажуть, що він у цій Оселі. Невже він захворів чи поранений? А Володарка Еовин, де вона?

Ґандальф відповів:

— Вона лежить тут, не мертва, проте близька до смерті. А Володаря Фарамира поранила отруйна стріла, як вам відомо, і нині Намісник він, бо Денетор покинув цей світ, і дім його спопелів.

Прибулі дуже засмутились і здивувалися з того, що розповів чарівник.

Відтак Імрагіл сказав:

— Отож, перемога наша позбавлена радості, здобуто її дорогою ціною, якщо і Ґондор, і Роган за один день утратили своїх володарів. Еомер владарює над рогіримами. Хто ж тим часом правитиме Містом? Може, нам уже варто послати по Володаря Араґорна?

Тоді озвався чоловік у плащі, сказавши:

— Він тут.

І, коли він ступив у світло ліхтаря біля дверей, усі побачили, що це — Араґорн, закутаний у сірий лорієнський плащ, який приховував обладунки. І він не мав на собі інших оздоб, окрім зеленого самоцвіту Ґаладріель.

— Я прийшов, бо Ґандальф попрохав мене, — сказав Араґорн. — Але наразі я лише Капітан Дунедайнів із Арнору, і Володар Дол-Амрота правитиме цим містом, доки прокинеться Фарамир. Одначе я радив би нам усім скорятися Ґандальфові у прийдешні дні й у наших справах із Ворогом.

Усі погодилися.

Тоді Ґандальф сказав:

— Не слід нам гаятися біля дверей, адже час не жде. Заходьмо! Бо лишень Араґорнів прихід дає дещицю надії хворим, котрі лежать у цій Оселі. Так сказала Йорет, мудра жінка з Ґондору: Руки короля — це руки цілителя. Так віддавна впізнавали істинного короля.

Араґорн увійшов до Оселі перший, а решта — слідом за ним. При дверях стояло двоє вартових у строях Цитаделі: один високий, а другий заввишки як хлопчик, і коли він побачив тих, хто щойно ввійшов, то голосно скрикнув од подиву та радості.

— Бурлака! Оце дивина! А знаєш, я здогадався, що то ти був на чорних кораблях. Але всі довкола кричали: Корсари! — й нізащо мене не послухали б. Як це тобі вдалося?

Араґорн засміявся й узяв гобіта за руку.

— Я щиро радію, що ми зустрілися! — сказав він. — Однак зараз іще не час для подорожніх оповідок.

А Імрагіл мовив до Еомера:

— Чи так ми звертаємося до наших королів? Але, можливо, він прийме корону під якимсь іншим ім’ям?..

І Араґорн, почувши його слова, обернувся і сказав:

— Істинно так, бо високою мовою давнини мене зовуть Елессар, Ельфійський Самоцвіт, і Енвіньятар, Відновник, — і він сягнув до грудей і витяг із-за пазухи камінь. — Але рід свій, якщо він колись зародиться, я називатиму Бурлаками. Високою мовою це звучатиме не так грубо: будуть Тельконтарами і я, і всі мої нащадки.

Нарешті прибульці зайшли до Оселі, й, доки прямували до покоїв, де доглядали за хворими, Ґандальф розповів про вчинки Еовин і Меріадока.

— Бо, — повідав чарівник, — я довго стояв біля них, а вони попервах багато говорили вві сні, перш ніж провалились у смертельну темряву. А ще мені даровано здатність бачити багато далеких речей.

Араґорн спершу зайшов до Фарамира, опісля — до Володарки Еовин і врешті — до Мері. Коли він бачив обличчя недужих і їхні рани, то зітхав.

— Зараз я мушу докласти всіх сил і вмінь, які мені дано, — сказав Араґорн. — От якби Ельронд був тут, — він-бо найстарший із нашої раси і має найбільшу силу.

А Еомер, помітивши, який Араґорн скорботний і втомлений, запропонував:

— Найперше тобі, напевно, слід відпочити чи принаймні трохи поїсти.

Та Араґорн відповів:

— Ні, для цих трьох час збігає, а для Фарамира — найшвидше. Потрібно квапитися.

Потім він гукнув Йорет і запитав у неї:

— Чи є в цій Оселі запаси цілющих трав?

— Так, володарю, — відповіла Йорет, — але для всіх, кому вони будуть потрібні, їх, гадаю, не вистачить. І ще я переконана, що поповнити запаси нам нізвідки, бо в ці жахливі дні все пішло шкереберть: і через пожежі та вогонь, і тому, що хлопчаків-посильних нині дуже мало, і тому, що дороги перекрито. До того ж минуло вже безліч днів, відколи до нас на ринок прибував візник із Лоссарнаху! Проте тут, у цій Оселі, ми докладаємо неабияких зусиль, аби рятувати недужих, і ваша величність у цьому переконається.

— Про це я судитиму, коли побачу все, — сказав Араґорн. — Часу на балачки в нас теж немає. Чи є у вас ателас?

— Щиро кажучи, володарю, я не знаю такої рослини, — відповіла Йорет, — принаймні ця назва мені не відома. Піду й запитаю знавця трав, котрий знає всі давні назви.

— Її ще називають королівський лист, — сказав Араґорн, — можливо, тобі відома така назва, бо так ґондорці називали цю рослину в пізніші дні?

— А, це!.. — відказала Йорет. — Ну, якби ваша величність одразу сказали так, то я би вам відповіла. Ні, в нас тут немає ні листочка, я певна. Та яка в тім біда? Я ніколи не чула, щоби ця рослина мала велику цінність. Власне, я частенько казала своїм сестрам, коли ми натрапляли на неї в лісах: «Королівський лист, — казала я, — дивна назва, — хтозна, чому цей бур’ян називається так, бо якби я була королем, то в моєму саду росло би пишніше зело». Проте він має приємний запах, коли зім’яти його листочки, чи не так? Утім, «приємний» — неточне слово, ліпше сказати «благотворний».

— Атож, благотворний, — погодився Араґорн. — А зараз, добродійко, якщо ти любиш Фарамира, то біжи і знайди мені королівський лист, коли хоч одна рослина вціліла десь у Місті, і нехай твої ноги будуть такі ж швидкі, як твій язик.

— А якщо її тут немає, — сказав Ґандальф, — то я поїду до Лоссарнаху, посадивши Йорет позаду себе, і вона відведе мене до тих лісів — але не до своїх сестер! І Тіньогрив покаже їй, що таке швидкість.

Коли Йорет пішла, Араґорн наказав іншим жінкам підігріти воду. Тоді взяв Фарамирову руку, а свою поклав на чоло хворого. Воно було мокре від поту, проте Фарамир не поворухнувся і навіть не здригнувся, тільки ледве дихав.

— Він майже вичах, — сказав Араґорн, звертаючись до Ґандальфа. — Проте не від поранення. Бачиш, рана гоїться! Якби його прошила стріла котрогось із назґŷлів, як ти гадав, то він помер би ще вночі. Цю рану завдала стріла південців, я би сказав. Хто витягнув її? Чи можна на неї глянути?

— Я витягнув її, — відказав Імрагіл, — і перев’язав рану. Та стріли не зберіг, адже мав багато інших клопотів. То була, пригадую, така стріла, як у південців. Але, здається, вона впала на Фарамира з горішнього Мороку, бо інакше чим можна пояснити його лихоманку та хворобу, бо рана була не глибока і не смертельна. Як ви тлумачите цей випадок?

— Утома, печаль через батькове ставлення, рана, та понад усе — Чорний Подих, — сказав Араґорн. — Фарамир — воїн із твердою волею, бо підступав упритул до Тіні, перш ніж виїхав на битву за зовнішні мури. Темінь, либонь, наповзала на нього спроквола, ще коли він боровся, намагаючись утримати свій аванпост. Якби ж я дістався сюди раніше!

Тієї миті ввійшов знавець трав.

— Ваша величність просили роздобути королівський лист, як його називають селяни, — сказав він, — чи то пак ателас шляхетною мовою, чи, для тих, хто бодай трохи знає валінорську...

— Я знаю, — відказав Араґорн, — і мені байдуже, скажеш ти зараз асеа араніон чи королівський лист, аби він у тебе був.

— Пробачте мені, володарю, — сказав той чоловік. — Бачу, ви знаєтеся на всіляких ученнях і є не просто військовим капітаном. Але, на жаль, пане, ми не тримаємо цієї рослини в Оселях Зцілення, де доглядають лише за важкопораненими чи хворими. Бо, як нам відомо, вона не має цілющих властивостей, окрім хіба що здатності вбивати сморід у повітрі чи проганяти звичайну втому. Та, може, ви зважаєте на давні вірші, які наші добрі жінки, як-от Йорет, досі повторюють, нічого з них не розуміючи.

Та це лише безглуздий віршик, який, боюся, спотворила пам’ять старих жінок. Про його зміст, якщо він є, судіть самі. Проте літні люди досі застосовують настоянку з ателасу, коли болить голова.

— Тоді — іменем короля — я наказую тобі піти і знайти старця, котрий знає менше, проте мудріший за тебе і тримає вдома цю рослину! — крикнув Ґандальф.

І от Араґорн став навколішки біля Фарамира, не забираючи руки з його чола. Ті, хто бачив це, розуміли, що в покої відбувається страхітлива боротьба. Лице Араґорна посіріло від утоми, він раз у раз вигукував Фарамирове ім’я, дедалі тихіше для слуху присутніх, ніби Араґорн і сам віддалявся, ніби йшов далеко в якусь темну долину, кличучи того, хто там заблукав.

Нарешті до покою забіг Берґіл і приніс загорнуті у тканину шість листочків.

— Це королівський лист, пане, — сказав хлопчик, — одначе, боюся, він уже не свіжий. Його зірвали щонайменше два тижні тому. Сподіваюся, він вам при дасться, пане?

І, поглянувши на Фарамира, Берґіл заплакав.

А от Араґорн усміхнувся.

— Придасться, — сказав він. — Найгірше вже позаду. Залишися тут і втішся!

Потому, взявши два листочки, він поклав їх собі на долоні, похукав на них, розтер, і в кімнаті відразу запахло живлющою свіжістю, ніби саме повітря прокинулось і забриніло, заіскрилося радістю. Тоді Араґорн вкинув листочки до чаш із окропом, які йому піднесли, й одразу всім полегшало на серці. Бо аромат, який долинув до кожного, нагадав усім про росяні ранки та про незатьмарене сонце в якомусь краю, порівняно з якими барвиста весна цього світу здається лише перелітним спогадом. Араґорн же підвівся, мовби відновив сили, й очі його посміхались, а сам він тим часом тримав чашу перед обличчям Фарамира, який довго марив.

— От тобі й маєш! Хто би міг подумати? — сказала Йорет жінці, котра стояла поряд. — Ця трава більш помічна, ніж я думала. А запах нагадує мені про троянди в Імлот-Мелуї, де я була служницею, — кращих за них не міг би жадати жоден король.

Раптом Фарамир поворушився, розплющив очі й поглянув на Араґорна, який схилився над ним. У погляді пораненого ясніло світло знання та любові, й він тихо озвався.

— Володарю, ти кликав мене. І я прийшов. Що накаже мені король?

— Не забрідай уже в морок, а прокидайся! — сказав Араґорн. — Ти стомлений. Перепочинь трохи, поїж і будь напоготові, коли я повернуся.

— Буду, володарю, — відказав Фарамир. — Хто ж лежатиме без діла, якщо повернувся король?

— Тоді бувай, але не надовго! — додав Араґорн. — Я мушу йти до тих, хто мене потребує.

І він вийшов із покою разом із Імрагілом і з Ґандальфом, а Береґонд і його син залишились і не могли стримати радості. Зачинивши двері та наздоганяючи Ґандальфа, Піпін почув, як Йорет вигукнула:

— Король! Ви таке чули? А що я казала? Руки цілителя, як я й казала.

І невдовзі ці слова випурхнули з Оселі — про те, що справжній король прибув до Ґондору і що після війни він приносить зцілення, — і облетіли усе Місто.

А коли Араґорн прийшов до Еовин, то сказав:

— У неї серйозні поранення, їй завдано важкого удару. Руку, що була зламана, доглядали з належним умінням, і з часом вона загоїться, якщо Володарці стане снаги вижити. Хоча найбільше скалічена рука, що тримала щит, утім головне зло недуги поширюється від руки, що тримала меч. Ця рука безживна, хоч і не поранена... Лихо! Еовин зітнулася зі супротивником, який був надто сильний для її тіла та духа. Той, хто стає супроти такого ворога зі зброєю в руках, мусить бути твердішим за сталь, аби його не знищило саме лише потрясіння від ворожого вигляду. Лиха судьба поставила її на цю стезю. Бо Еовин — діва вродлива, найвродливіша панна з королівського роду. Та я не відаю, як повинен розмовляти з нею. Коли я вперше глянув на неї і збагнув, що вона нещасна, мені здалося, ніби я побачив білу квітку, що стоїть випростано й гордо, тендітну, як лілея, проте незламну, мовби ельфи-умільці викували її зі сталі. Та, можливо, то мороз перетворив її соки на кригу, і вона стояла так, гірко-прекрасна, гарна з виду, проте прибита холодом — квітка, якій судилося невдовзі впасти й померти? Хвороба її почалася задовго до цього дня, чи не так, Еомере?

— Дивуюся, що ти запитуєш про це у мене, володарю, — відповів той. — Я не звинувачую тебе ні в чому — ні щодо Еовин, ані щодо інших речей, однак я ніколи не помічав, аби сестру мою Еовин торкала якась паморозь, доки вона вперше поглянула на тебе. Тривог і жаху спізнала вона, й ділилася ними зі мною в часи Змієязикого і турбот про зачарованого короля, за чию долю вона дедалі більше боялася. Проте не це привело її на ту стезю!

— Друже мій, — мовив Ґандальф, — у тебе були коні, подвиги зі зброєю в руках і вільні поля, а Еовин, яка прийшла в цей світ у дівочому тілі, мала дух і мужність щонайменше такі самі, як і твої. Проте була приречена чекати біля старця, котрого любила, неначе рідного батька, і дивитися, як він скніє, обертаючись на підлого слабоумця. Її доля здавалася їй гіршою, ніж доля патериці, на яку він спирався... Невже ти думаєш, що Змієязикий мав отруту лише для Теоденових вух? Безумцю! Еорлів Дім — це тільки купка садиб зі солом’яними дахами, де розбійники пиячать у смороді, а їхні байстрята качаються по підлозі разом зі собаками. Невже ти не чув цього раніше? Ці слова виголосив Саруман, учитель Змієязикого. Хоча Змієязикий, без сумніву, передавав удома їхнє значення значно підступнішими способами. Володарю, якби любов до тебе та воля до виконання свого обов’язку не зімкнули її вуст, ти почув би таке, що тобі й не снилося. Хтозна, про що вона розповідала темряві, самотня, у страхітливі нічні години, коли її життя неначе маліло, а стіни дому стискалися довкруж неї, ніби пастка довкіл якогось дикого звірятка?

Еомер мовчки дивився на свою сестру, мовби обмірковуючи всі дні їхнього спільного життя, які постали перед ним у геть інакшому світлі. Тоді Араґорн мовив:

— Я теж бачив те, що й ти, Еомере. Серед усіх прикрощів цього світу мало є таких болючих і гірких для серця мужа, як неможливість відповісти взаємністю на кохання жінки, вродливої та хороброї. Жаль і скорбота переслідували мене, відколи я покинув її в розпачі у Смурному Капищі, а сам став на Стежки Мерців; я майже не боявся того, що може спіткати мене на тому шляху, зате дуже вболівав через те, що може статися з нею. І все-таки, Еомере, я скажу тобі, що тебе Еовин любить вірніше, ніж мене, бо тебе вона любить і знає, а в мені вона любить лише тінь і гадку — надію на славу, величні подвиги та землі далеко за межами роганських лук... Можливо, я і маю силу зцілити її тіло і викликати її саму з темної долини. Та що чекатиме на неї, коли вона прокинеться: надія, чи забуття, чи відчай, — того я не знаю. Якщо відчай, то вона помре або ж знайде таке зцілення, якого я не годен їй запропонувати — на жаль, бо вчинки її перетворили її на славетну королеву.

Відтак Араґорн схилився, поглянув у лице Володарки — й було воно справді біле, мов лілея, холодне, неначе паморозь, і непорушне, мов різьблений камінь. Тоді він пригнувся, і поцілував її в чоло, і покликав лагідно, кажучи:

— Еовин, Еомундова донько, прокинься! Ворог твій уже загинув!

Еовин не ворухнулася, зате почала дихати глибоко, і її груди рівно здіймалися й опускалися під білим полотном простирадла. І знов Араґорн розтер ателас, і вкинув його в гарячу воду, й омив нею чоло Еовин і правицю, що лежала, холодна та нечула, на покривалі.

Потому — чи то Араґорн і справді володів забутими вміннями народу з Вестернесу, чи то так вплинули на присутніх його слова про Володарку Еовин — кімнату поволі заповнив солодкий дух зела, й усім, хто стояв там, здалося, що через вікно залетів дивовижний вітер, який нічим не пахнув, але був свіжий, чистий і молодий, ніби його не вдихала ще жодна жива істота й він, щойно народжений, злинув зі сніжних гір високо попід зоряним куполом чи з далеких срібних берегів, які омивають пінисті моря.

— Прокинься, Еовин, Володарко Рогану! — повторив Араґорн, узяв її правицю в свою руку й відчув, що вона потепліла, бо до неї поверталося життя. — Прокинься! Тіні немає, а темрява цілком відступила звідси!

Тоді Араґорн переклав правицю Еовин до рук Еомера і зробив крок назад.

— Поклич її! — сказав він і тихцем вийшов із покою.

— Еовин, Еовин! — скрикнув Еомер крізь сльози.

Еовин же розплющила очі й мовила:

— Еомере! Оце радість! Мені-бо казали, що ти загинув. Ні, то були тільки понурі голоси з мого сну. Чи довго я спала?

— Недовго, сестро, — відказав Еомер. — Але годі, не згадуй про те!

— Я дуже стомлена, — сказала вона. — Мушу трохи перепочити. Але повідай мені, де Володар Марки? О горе! Не кажи мені, що то був сон, бо я знаю: це не так. Він загинув, як і передбачав.

— Він загинув, — підтвердив Еомер, — але попросив мене попрощатися з Еовин, яка для нього була дорожчою за рідну доньку. Нині він у великій пошані лежить у Цитаделі Ґондору.

— Гірко це чути, — відказала Еовин, — але я не сподівалась і на таке добро в ті чорні дні, коли мені здавалося, що Еорлів Дім зневажено так, як не зневажають навіть пастушу повітку. А що з королівським зброєносцем, із півмірком? Еомере, ти мусиш зробити його лицарем Вершницької Марки, бо він справді хоробрий!

— Він лежить у цій Оселі поблизу, і я йду до нього, — втрутився Ґандальф. — Еомер трохи побуде з тобою. Тільки не говоріть між собою про війну чи горе, принаймні доки ти зцілишся. Дуже вже я радію, що ти знову здобула здоров’я та надію, хоробра панно!

— Здоров’я? — повторила Еовин. — Так, можливо. Тобто якщо котрийсь із роганських вершників загине, то я можу сісти в його спорожніле сідло й багато чого зробити. Але надію? Не знаю...

Ґандальф і Піпін зайшли до покою Мері й побачили, що Араґорн уже стоїть біля його постелі.

— Бідолашний старий Мері! — скрикнув Піпін і підбіг до ліжка, бо йому здалося, що його друг виглядає гірше, ніж раніше: обличчя його посіріло так, ніби на ньому проступила вся вагота скорботних років; і гобіт раптом злякався, що Мері помре.

— Не бійся, — сказав Араґорн. — Я вчасно прийшов і викликав його назад. Він утомлений, згорьований і має таке саме поранення, як Володарка Еовин, бо наважився вразити смертоносного ворога. Та цим бідам можна зарадити, адже в ньому живе незламний і веселий дух. Мері не забуде про своє горе, та воно не затьмарить його серця, а додасть мудрості.

Потім Араґорн поклав руку на голову Мері й, лагідно провівши нею по каштанових кучерях, торкнувся повік гобіта і покликав його на ім’я. А коли запах ателасу поволі наповнив кімнату ароматом садів і вересу, освітленого сонцем і обліпленого бджолами, Мері зненацька прокинувся і сказав:

— Я голодний. Котра година?

— Час вечері вже минув, — відповів Піпін, — але я, напевно, зможу розшукати щось для тебе, якщо мені дозволять.

— Звісно ж, дозволять, — відказав Ґандальф. — І їжу, і будь-що інше, якщо воно тільки є в Мінас-Тіріті, відразу принесуть цьому Вершникові Рогану, котрого тут поважають.

— Чудово! — зрадів Мері. — Тоді спершу я хочу повечеряти, а опісля — закурити... — та враз його обличчя спохмурніло. — Ні, не закурити. Гадаю, я вже ніколи не куритиму.

— Чому це? — запитав Піпін.

— Ну... — мляво відповів Мері. — Він загинув. Я все пригадав. Він сказав, що шкодує, бо йому так і не випало нагоди побесідувати зі мною про травознавство. Це були майже останні його слова. Кожного разу, взявши до рук люльку, я згадуватиму про нього та про той день, Піпіне, коли він приїхав до Ісенґарда і був такий чемний із нами.

— Ну, тоді кури і думай про нього! — порадив Араґорн. — Бо Теоден мав лагідне серце і був великим королем. Він дотримував своїх клятв і повстав зі сутінків назустріч останньому прегарному світанку. Хоча ти недовго служив йому, проте повинен берегти цей радісний і почесний спогад до кінця твоїх днів.

Мері всміхнувся.

— Ну, гаразд. Якщо Бурлака дістане мені все, що для цього потрібно, то я куритиму і думатиму. Я мав у торбині ще дрібку найліпшого Саруманового зілля, та що з нею сталося під час битви, того я достеменно не знаю.

— Пане Меріадоку, — сказав тоді Араґорн, — якщо ти думаєш, що я пройшов через гори та королівство Ґондор із вогнем і мечем лише для того, щоби добути якогось-то зілля недбалому солдатові, котрий розкидається своїми манатками, то ти помилився. Якщо твоєї торби не знайшли, тоді варто послати по знавця трав цієї Оселі. Він скаже тобі, що не знав, що зілля, яке тобі потрібне, має яку-небудь цінність, але воно називається західницькою рослиною серед простолюду чи ґаленасом по-шляхетному, а в інших мовах має ще більш учені назви. Відтак, виголосивши кілька напівзабутих віршиків, яких не розуміє, він повідомить, що такої трави, на жаль, немає в Оселі й залишить тебе ті самоті розмірковувати про історію мов. І те саме тепер мушу зробити я. Бо не спав у такому, як ти оце, ліжку, відколи виїхав зі Смурного Капища, і не їв іще від мороку перед світанком.

Мері схопив його за руку і поцілував її.

— Мені страшенно прикро! — сказав він. — Іди негайно! Відколи ми зустрілися з тобою тієї ночі у Брі, завдаємо тобі тільки клопотів. Такий уже звичай у мого народу: ми весело базікаємо навіть у скрутні часи і говоримо менше важливого, ніж вартувало б. Ми боїмося набалакати забагато. Тому просто втрачаємо дар мови, коли вважаємо, що жарт не пасуватиме до ситуації.

— Мені добре про це відомо, інакше я не повівся би з тобою так само, — відказав Араґорн. — Многії та благії літа Ширу!

Відтак він поцілував Мері й вийшов, а Ґандальф подався за ним.

А Піпін залишився.

— Ніколи не зустрічав таких, як він, — сказав другові. — Ну, ще хіба Ґандальф. Гадаю, вони родичі. Любий мій бовдуре, твоя торба лежить біля ліжка, а коли я зустрів тебе, то вона висіла в тебе за плечима. Араґорн, звісно, постійно бачив її. Ну ж бо! Це — довгодільський лист. Натоптуй люльку, доки я знайду хоч щось попоїсти. Ой, світоньку милий! Ми, Туки та Брендіцапи, не створені для того, щоби жити на межі своїх сил.

— Таки ні, — погодився Мері. — Я — точно ні. Принаймні поки що. Але тепер ми бодай знаємо, як воно, і можемо шанувати тих, хто це робить. Найліпше починати з любові до того, до чого ти звик, гадаю. Треба ж від чогось відштовхуватися, мати якесь коріння, а шар родючого ґрунту в Ширі доволі глибокий. Але є речі глибші та шляхетніші, й жоден наш предок не спромігся би спокійно доглянути свій сад, якби не вони — незалежно від того, знає він про це чи ні. Я радий, що мені про них відомо бодай трохи. Та не розумію, чому це я так розбалакався. Де ж той листок? І дістань-но мені з торбини люльку, якщо вона не зламалась.

Араґорн і Ґандальф пішли до Наглядача Осель Зцілення і наказали йому, щоби Фарамира й Еовин залишили там і турботливо доглядали ще багато днів.

— Володарка Еовин, — мовив Араґорн, — невдовзі пориватиметься встати й піти звідси, проте цьому слід завадити всіма можливими способами й утримувати її тут щонайменше десять днів.

— А щодо Фарамира, — сказав Ґандальф, — то незабаром йому доведеться дізнатися, що його батько помер. Однак повністю почути цю історію — зокрема про те, що Денетор утратив розум, — він повинен лише тоді, коли цілком видужає і стане до своїх обов’язків. Наглядайте, щоби Береґонд і періан, котрі були при тому, не вибовкали йому нічого!

— А що з іншим періаном, Меріадоком, який перебуває під моєю опікою, що з ним? — запитав Наглядач.

— Здається, він уже завтра буде спроможний стати на ноги, хоч не надовго, — відповів Араґорн. — Дозвольте йому це. Він може трохи прогулятися разом із приятелями.

— Це дивовижна раса, — зазначив Наглядач, похитуючи головою. — Напевно, вони дуже сильні духом...

Чимало людей зібралося біля дверей Осель, аби по бачити Араґорна й піти слідом за ним, а коли той нарешті повечеряв, багато хто підходив і благав, аби Араґорн зцілив його родичів чи друзів, чиї життя висіли на волосині через поранення чи недугу або тому, що їх накрила Чорна Тінь. І Араґорн підвівся, і вийшов, і послав по Ельрондових синів, і разом вони трудилися до глибокої ночі. А Містом ширився поголос:

— Король повернувся, істинний король.

І його нарекли Ельфійським Самоцвітом, адже він мав при собі зелений смарагд, і таке ім’я, роковане йому ще при народженні, дав Араґорнові його власний народ.

І коли він уже не міг довше клопотатися про людей, то загорнувся у свій плащ, і нишком вислизнув із Міста, і подався до свого намету, і задрімав на часину перед світанком. А вранці знамено Дол-Амрота — білий корабель у подобі лебедя на блакитних водах — замайорів на Вежі, й люди подивились угору і засумнівалися, чи не був прихід Короля тільки їхнім сном.

Розділ 9 Остання нарада

астав ранок після дня битви. Було погідно, в небі пропливали білі хмарини, дмухав західний вітер. Леґолас і Ґімлі прокинулись удосвіта й попрохали дозволу піднятися до Цитаделі, бо дуже хотіли зустрітися з Мері та з Піпіном.

— Радісно було дізнатися, що вони таки живі, — сказав Ґімлі, — бо ми добряче попрацювали, ганяючись за ними в Рогані, тож я не хотів би, щоб усі ті зусилля були марні.

Ельф і ґном разом увійшли до Мінас-Тіріта, і людей, котрі їх бачили, дивували такі незвичайні супутники, адже Леґолас був із лиця вродливіший за будь-кого з Другородних та ще й співав дзвінким голосом ельфійську пісню, крокуючи в сяйві ранку; а поряд із ним чимчикував Ґімлі, погладжуючи бороду та роззираючись навсібіч.

— Де-не-де тутешні каменярі добре потрудилися, — визнав ґном, оглянувши стіни, — а де-не-де виконали свою роботу абияк, бо вулиці можна було би розпланувати зручніше. Коли Араґорн зійде на трон, я запропоную йому скористатися послугами каменярів із Гори, і ми зробимо так, аби цим містом можна було пишатися.

— Місто потребує якнайбільше садів, — одказав Леґолас. — Будинки — мертві, а того, що росте і радіє життю, тут дуже мало. Коли Араґорн посяде трон, народ із Лісу подарує йому співочих пташок і невмирущі дерева.

Невдовзі вони натрапили на Принца Імрагіла, і Леґолас поглянув на нього й низько вклонився: він збагнув, що перед ним справді той, у чиєму тілі нуртує ельфійська кров.

— Вітаю, володарю! — сказав ельф. — Давно вже народ Німродель не покидав лісистих земель Лорієну, та, здається, не всі його представники відпливли з Амротової гавані на захід через моря.

— Так сказано в легендах мого краю, — відказав Принц, — одначе минула вже безліч років, відколи туї востаннє бачили когось зі світлого народу. Тож мені дивно стріти вас нині, в час війни та скорботи. Що ви шукаєте?

— Я один із Дев’ятьох Побратимів, котрі вирушили слідом за Мітрандіром із Імладрісу, — сказав Леґолас, — і з оцим ґномом, моїм другом, ми прийшли сюди разом із Володарем Араґорном. А тепер хочемо побачити наших приятелів: Меріадока та Переґріна, — які, як нам повідомили, перебувають під вашою опікою.

— Ви зустрінете їх в Оселях Зцілення, і я вас туди проведу, — відказав Імрагіл.

— Ви можете просто дати нам провідника, володарю, — мовив Леґолас. — Араґорн переказав для вас послання. Наразі він не бажає вдруге заходити до Міста. Проте капітанам потрібно негайно зійтися на нараду, тож він просить вас, а також Еомера Роганського прийти до його наметів, щойно зможете. Мітрандір уже там.

— Ми прийдемо, — відповів Імрагіл, і вони урочисто попрощалися.

— Це — справедливий володар і могутній капітан людей, — сказав Леґолас. — Якщо такі люди служать Ґондору в дні занепаду, то на зорі часів Ґондор і справді був навдивовижу могутнім.

— Либонь, і майстерне каменярство належить до часів первісної забудови, — додав Ґімлі. — З людськими зачинами завжди так: то мороз навесні, то задуха влітку — вони вкрай рідко виправдовують очікування.

— Зате їхнє насіння дуже тривке, — заперечив Леґолас. — Воно лежить у куряві та гниє, щоби навесні знову відродитись у несподіваний час і в несподіваних місцях. Діяння людей перетривають нас, Ґімлі.

— Та, врешті, гадаю, перетворяться лише на тіні того, що з них заповідалося, — наполіг ґном.

— На це ельф не знає, як відповісти, — відказав Леґолас.

Аж тут надійшов слуга Принца і повів їх до Осель Зцілення, і там вони знайшли своїх приятелів у саду, і веселою була їхня зустріч. Якусь часину четверо друзів гуляли та розмовляли, насолоджуючись перелітною миттю спокою, і відпочивали під ранковим сонцем високо у вітряних колах Міста. Потому Мері стомився, й усі вмостилися на стіні, що оточувала зелений моріжок Осель Зцілення, а попереду, на південь од них, мерехтів у сяйливому промінні Андуїн, линучи вдалину та зникаючи навіть із Леґоласових очей серед широких рівнин і зеленуватого марева Лебенніну й Південного Ітілієну.

І от Леґолас замовк, хоч інші не припиняли балачок, і поглянув на сонце, і, пильно придивившись, побачив білих морських пташок, які мчали вгорі за Рікою.

— Дивіться! — скрикнув він. — Чайки! Вони летять углиб краю. Ці птахи для мене — диво. І тривога для серця. Я бачив їх тільки одного разу: коли ми прибули до Пеларґіра. Там я, їдучи на битву кораблів, почув, як вони кричать. І завмер, забувши про війну в Середзем’ї, бо їхнє ячання розповіло мені про Море. Море! На жаль, я ще ніколи не бачив його. Але туга за ним живе глибоко в серці цілого мого народу і її небезпечно розбурхувати. Шкода, що я побачив цих чайок, бо тепер не буде мені спокою ні під буком, ні під в’язом.

— Не кажи так! — скрикнув Ґімлі. — У Середзем’ї безліч речей, які варто побачити, на нас чекає ще багато подвигів. Але якщо весь світлий народ подасться до Гаваней, то для тих, хто приречений тут залишитися, барви світу потьмяніють.

— Авжеж, потьмяніють і вичахнуть! — сказав Мері. — Ти не повинен іти до Гаваней, Леґоласе. Тут ніколи не переведуться малі чи великі істоти — і навіть кілька мудрих Гномів, як-от Ґімлі, — котрим ти будеш потрібен. Я принаймні на це сподіваюся, хоч і передчуваю, що найгірший період цієї війни ще попереду. От якби все вже закінчилось, і закінчилося добре!

— Не будь такий похмурий! — скрикнув Піпін. — Світить сонце, і ми тут усі разом — на день чи на два. Я хочу якомога більше дізнатися про вас усіх. Ну ж бо, Ґімлі! Ти і Леґолас згадували про ваші дивні мандри з Бурлакою вже разів зо двадцять цього ранку. Проте так нічого й не розповіли до пуття.

— Тут сонце, може, і світить, — відповів Ґімлі, — проте деякі спогади про ту дорогу я не хочу видобувати з темряви забуття. Якби я знав, що там на мене чекатиме, то не подався би на Стежки Мерців навіть заради дружби.

— Стежки Мерців? — перепитав Піпін. — Я чув, як Араґорн згадував ту назву, і мені було цікаво, що це означає. Може, таки розповіси нам про них бодай трохи?

— Лише неохоче, — відказав Ґімлі. — Бо на тій дорозі мене спіткав сором. Мене, Ґімлі, Ґлоїнового сина, котрий вважав себе твердішим за людей і затятішим за будь-якого ельфа. А опинився ні в сих ні в тих. Я рухався вперед лише завдяки Араґорновій волі.

— І любові до нього — теж, — додав Леґолас. — Бо всі, хто з ним знайомий, по-своєму люблять його, навіть холодна панна рогіримів. Рано-вранці того дня, коли ви, Мері, приїхали сюди, ми залишили Смурне Капище, і тамтешній народ відчував такий страх, що ніхто не хотів бодай глянути на нас, коли ми від’їздили, крім Володарки Еовин, яка лежить тепер недужа отам, в Оселі. Гірке то було прощання, і мені гірко було на все те дивитися.

— А от моє серце вболівало тільки за мене самого, — сказав Ґімлі. — Ні! Я не розповідатиму про ті мандри.

Він замовк, але Мері та Піпін так гаряче впрошували їх, що Леґолас нарешті не витримав і мовив:

— Я розкажу вам те, чого для вас буде цілком досить, бо я не відчував жаху і не боявся людських примар, котрих вважав безсилими і хирлявими.

Далі він стисло розповів гобітам про заселену привидами дорогу попід горами, про понуре місце зустрічі біля Ереху та про великий — тривалістю шістдесят дві милі — похід звідти до Пеларґіра на Андуїні.

— Чотири дні й чотири ночі та ще майже цілу п’яту ніч їхали ми від Чорного Каменя, — правив ельф. — І — о диво! — мордорська темрява додавала мені надії, бо в тій пітьмі Примарне Військо ставало дедалі сильнішим і жахливішим на вигляд. Дехто з воїнів ішов, дехто їхав, але всі вони рухалися з однаковою, неймовірною для нас, швидкістю. Просувалися безшумно, втім очі їхні світилися. На верховинах Ламедону примари перегнали наших коней, випередили нас і були би промчали собі далі, якби Араґорн не зупинив їх... За його наказом, вони відступили назад. «Навіть тіні людей підкоряються йому, — подумав я. — Вони і справді допоможуть Араґорнові у скруті!..» Один день ми їхали засвітла, а потому настав день без світання, та ми не припиняли рух і переправилися через Кіріл та Рінґло. Третього дня ми прибули до Лінгіру понад гирлом Ґільрайну. Там ламедонці боролися за броди з лихими мешканцями Умбара та Гараду, котрі пливли вгору рікою. Проте і захисники, і нападники покидали зброю і втекли, коли побачили нас, — вони волали, що їх атакує Король Мерців. Тільки Анґборові, Володарю Ламедону, вистачило сміливості зустрітися з нами, тож Араґорн наказав йому збирати свій народ і рушати навздогін за нами, якщо стане снаги, коли пройде Сіре Військо... «Ісільдурів Спадкоємець потребуватиме тебе в Пеларґірі», — сказав він... Отак ми переправилися через Ґільрайн, а мордорські посіпаки безладно втекли від нас, і тоді ми трохи перепочили. Та невдовзі Араґорн підвівся зі словами: «Послухайте мене! На Мінас-Тіріт уже напали. Боюся, його захоплять, доки ми над’їдемо». Тож усі знову скочили в сідла, хоч іще не закінчилася ніч, і помчали рівнинами Лебенніну так швидко, як тільки могли розігнатися наші коні.

Леґолас замовк і зітхнув, а потім, звернувши погляд на південь, тихо заспівав:

— Ті поля в піснях мого народу зелені, а тоді ми застали їх потемнілими — сірими пустками, які зникали в чорноті попереду. І широкими тими теренами, байдуже топчучи копитами трави та квіти, ми переслідували наших ворогів день і ніч, аж доки, врешті-решт, дісталися до Великої Ріки... Тоді серце моє затріпотіло, бо мені здалося, що ми наблизилися до Моря: вода просторилася ген у темряві, а на березі квилила безліч морських птахів. О, горе мені, що я почув квиління чайок! Хіба Володарка не застерігала мене від цього? Тепер я їх не забуду.

— А я от на них не зважив, — сказав Ґімлі, — бо тоді ми нарешті дали запеклий бій. Там, у Пеларґірі, стояв головний умбарський флот — п’ятдесят могутніх кораблів і чимало менших суден. Багато хто з тих, кого ми переслідували, дістався до гаваней раніше за нас і приніс зі собою страх; тож декотрі судна відчалили, намагаючись утекти, і спускалися за течією Ріки чи приставали до протилежного берега, а деякі менші човни охопило полум’я. Проте гарадрими, котрим уже нікуди було відступати, розвернулись і приготувалися дати нам відсіч: розпач додав їм люті, й вони, поглянувши на нас, засміялися, бо армія їхня все ще була велика... Араґорн же спинився і закричав гучним голосом: «Нумо, вперед! Чорним Каменем я заклинаю вас!» І зненацька Примарне Воїнство, що доти трималось осторонь, налетіло, мовби сірий потік, змітаючи все на своєму шляху. Я чув приглушені крики, тихе сурміння ріжків і шепіт безлічі далеких голосів — ніби відлуння давно забутої битви за часів Темноліття. Воїни оголили тьмяні мечі, та чи були ті леза гострими через стільки років, того я не знаю, бо Мерцям уже не потрібна була інша зброя, крім страху. Ніхто не міг устояти перед ними... Вони пробралися на кожен корабель, що тікав Рікою, а далі полинули понад водою до тих, які стояли на якорях; і всі моряки, охоплені шалом та жахом, стрибали за борт, окрім хіба що прикутих до весел рабів. Ми безпечно врізались у лави ворогів, котрі втікали від нас, і гнали їх, неначе вітер листя, доки дісталися до узбережжя. Тоді на кожен із великих кораблів, які там залишились, Араґорн послав когось із дунедайнів, і вони втішали бранців, котрі були на борту, і наказували їм відкинути страх та звільнитися... Ще до кінця того темного дня супротивник припинив опір: усі чи то потонули, чи повтікали на південь, сподіваючись пішки дістатися до своїх країв. Чудним і дивовижним здалося мені те, що мордорські задуми порушили примари темряви і страху. Ворога вразили його ж таки зброєю!

— І справді, дивно, — погодився Леґолас. — У ту годину я поглянув на Араґорна й подумав, яким величним і жахливим Володарем він міг би стати, маючи таку силу волі, якби вирішив забрати Перстень собі. Мордор недарма боїться його. Проте шляхетність Араґорнового духа годі осягнути Сауронові, бо Араґорн — один із нащадків Лутієн. І рід його ніколи не перерветься, хоч би скільки довгих років минуло.

— Очі ґномів не такі далекозорі, — сказав Ґімлі. — Втім, Араґорн й справді був надзвичайно могутній того дня. Атож, цілий чорний флот був у його руках, і він вибрав собі найбільший корабель, і зійшов на нього. Тоді, за наказом нашого капітана, засурмили всі ті численні сурми, які ми відібрали у ворогів, і Примарне Воїнство відступило на берег і завмерло, мовчазне та ледь помітне: видно було тільки червоні вогники в їхніх очах і заграви суден, що палали. І Араґорн звернувся до Мерців, крикнувши могутнім голосом: «Почуйте слово Ісільдурового Спадкоємця! Ви виконали свою клятву. Повертайтеся й уже ніколи не тривожте цих долин! Линьте додому і спочивайте з миром!..» І тоді Король Мерців став перед своїм військом, і зламав свій спис, і кинув його долі. Потім низько вклонився Араґорнові й відвернувся, а ціле сіре військо миттю знялось і зникло, мов імла, яку відносить несподіваний порив вітру. І мені здалося, ніби я пробудився зі сну... Тієї ночі ми перепочивали, та інші тим часом працювали. Бо на волю випустили багатьох бранців і звільнили багатьох рабів, котрі належали до ґондорського народу й котрих захопили під час набігів; невдовзі біля нас зібралося чимало людей із Лебенніну та з Етіру, прибув також Анґбор із Ламедону разом із усіма вершниками, котрих він спромігся скликати. Страх перед Мерцями вже не дошкуляв людям, тому вони прийшли нам допомогти і поглянути на Ісільдурового Спадкоємця, бо поголос про нього ширився скрізь, мовби вогонь у темряві... І це — майже кінець нашої історії. Упродовж того вечора й тієї ночі люди полагодили багато суден, на які набрали команди, а вранці флот вирушив у путь. Тепер мені здається, що все це відбулося давно-давно, хоча насправді то було тільки передучора вранці — на шостий день, відколи ми виїхали зі Смурного Капища. Втім, Араґорна квапив острах, що його військо може спізнитися... «Від Пеларґіра до пристаней у Гарлонді двадцять миль і ще сім, — сказав він. — Але до Гарлонду ми мусимо дістатися завтра, бо інакше нас спіткає остаточна поразка...» На веслах тепер сиділи вільні люди, і мужньо вони трудилися, та ми все одно повільно піднімалися вгору Великою Рікою, бо змагалися з її течією. І хоча на півдні вона не дуже прудка, вітер не допомагав нам. Важко було би мені на серці, попри всі наші перемоги в гаванях, якби Леґолас раптом не засміявся... «Не хнюп свою бороду, Дарінів сину! — сказав він. — Адже мовлять: що скрута страшніша, то надія сильніша». Про те, яку надію мій друг роздивився в далечі, розповісти він не захотів. Коли запала ніч, темрява стала ще густіша, ніж раніше, і наші серця роз’ятрилися, бо ген на Півночі ми побачили попід хмарою червону заграву, й Араґорн мовив: «Мінас-Тіріт у вогні»... Однак опівночі надія і справді відродилася. Майстерні в морській справі етірці, пильно вдивляючись на південь, повідомили, що свіжий вітер із Моря несе до нас зміни. Ще задовго до світанку на щоглах наших кораблів затріпотіли вітрила, і швидкість наша зростала, доки ранок забілив піною прови суден. А далі вже було те, про що вам відомо: попутний вітер підганяв нас, у небі визирнуло Сонце і, коли минули три ранкові години, ми прибули до Гарлонду і розгорнули парадний бойовий штандарт. Хай що трапиться згодом, а то був таки великий день і урочий час!

— Хай яким є майбутнє, величні вчинки не втрачають своєї ваги, — сказав Леґолас. — Похід Стежками Мерців був величним діянням. І величним буде, хоч би в Ґондорі й не залишилося нікого, хто би міг його оспівати у прийдешні часи.

— А таке може статися, — спохмурнів Ґімлі. — Бо Араґорнове та Ґандальфове обличчя були понурі. Мені дуже цікаво, що вони вирішать там, унизу, в наметах. Адже особисто я — так само, як і Мері — волів би, щоби та наша перемога поклала край війні. Проте, хоч би що судилося нам іще зробити, я прагну брати в тому участь, аби уславити народ зі Самотньої Гори.

— А я — щоб уславити народ із Великого Лісу, — додав Леґолас, — і з любові до Володаря Білого Дерева.

Потому всі мовчки сиділи на стіні, занурившись кожен у свої роздуми, а тим часом між капітанами тривала суперечка.

Коли Принц Імрагіл попрощався з Леґоласом і з Ґімлі, він одразу послав по Еомера і разом із ним вийшов із Міста, попрямувавши до Араґорнових наметів, напнутих у полі неподалік од того місця, де загинув Король Теоден. І там вони тримали раду: Принц Імрагіл, Еомер, Ґандальф, Араґорн і Ельрондові сини.

— Панове, — почав Ґандальф, — вислухайте слова, що їх сказав перед смертю Намісник Ґондору: «Ти можеш тріумфувати на Пеленнорських полях один день, але жодна твоя перемога не скине Силу, яка повстає на сході». Я прошу вас не впадати, як він, у відчай, а тільки поміркувати над правдою, що є в цих словах... Видючі Камені не брешуть. До цього їх не змусить навіть Володар Барад-дŷра. Можливо, він і зумів би, та навіщо? Адже це його воля обирає, що повинні побачити слабші за нього духом, чи змушує їх помилятись у тлумаченні того, що вони бачать. Хай там як, а в тому, що Денетор побачив правду, коли угледів могутні війська, які Мордор виставив супроти нього, й ті, які щойно шикувались у бойові порядки, сумніватися годі... Нашої потуги ледве вистачило для того, щоби відбити перший великий наступ. Другий буде ще страхітливіший. Тож ми маємо мало надії на остаточну перемогу в цій війні, й Денетор знав про це. Зброя не допоможе нам перемогти, ні якщо ми сидітимемо тут і спробуємо перечікувати облогу за облогою, ні якщо виступимо на бій, аби нас здолали на протилежному березі Ріки. Вибирати треба менше з двох лих; і здоровий глузд підказує, що слід зміцнити ті твердині, які досі нам належать, і чекати нападу, — так, можливо, нам пощастить бодай ненадовго віддалити час кінця.

— Отже, ви волієте, щоби ми відступили до Мінас-Тіріта чи Дол-Амрота, чи до Смурного Капища і сиділи там, як дітлашня біля піскових замків, очікуючи на приплив? — запитав Імрагіл.

— Така порада була би для тебе не новою, — сказав Ґандальф. — Хіба впродовж цілого Денеторового правління ти робив щось інше? Ні! Я ж лише сказав, що це було би розважливо. Проте я не раджу бути розважливими. Я сказав, що ми не здобудемо перемоги з допомогою зброї. Я сподіваюся на перемогу, та не збройну. Хоч би що вирішили ми тут, а в центрі всього перебуває Перстень Влади, він є основою Барад-дŷра та Сауроновою надією... Про цю річ, панове, ви всі нині вже знаєте достатньо, щоби зрозуміти і наше скрутне становище, і Сауронове. Якщо він поверне Перстень собі, тоді ваша відвага марна, бо його перемога буде швидкою та цілковитою — такою цілковитою, що ніхто, доки триватиме цей світ, не зможе передбачити, чим вона закінчиться. Якщо Перстень знищать, тоді Саурон упаде. І впаде він так низько, що ніхто не зможе передбачити, чи підніметься колись. Адже разом із Перснем Темний Володар втратить більшу частину тієї своєї сили, яка була в нього від початку, й усе, що породила чи створила та сила, піде прахом, а сам Саурон довіку залишиться калікою, стане просто лютим духом, котрий поїдатиме сам себе в пітьмі й ніколи вже не зможе вирости і прибрати тілесну подобу. Так зійде нанівець могутнє зло цього світу... Так, є інші втілення зла, які можуть з’явитися замість нього, бо і Саурон — лише прислужник чи емісар. Одначе нам не судилось опанувати всі течії світу — ми повинні лише віддати свої внутрішні сили заради того, щоби покращити ту епоху, в якій нам доводиться жити, щоби викорінити зло на відомих нам полях, аби ті, хто прийде після нас, бралися до обробітку чистої землі. А яка тоді буде погода — на те ми вплинути не владні... Саурон також знає все це, а ще знає, що коштовна річ, яку він загубив, знову знайшлася, проте він іще не відає, де вона, — на це ми принаймні сподіваємося. Тож зараз його долають страхітливі сумніви. Бо якщо ми знайшли її, то серед нас є немало сильних духом, аби заволодіти нею. Це він теж знає. Адже я не помилюсь, Араґорне, якщо скажу, що ти показав себе Сауронові в Камені Ортанка?

— Так, перш ніж виїхати з Горнбурґа, — відповів Араґорн. — Я вважав, що вже час і що Камінь потрапив до наших рук саме з тією метою. Тоді минуло десять днів, відколи Персненосець подався на схід од Рауросу, тож я гадав, що Око Саурона слід відволікти від його земель. Після повернення до Вежі Темному Володареві нечасто кидали виклик. Однак, якби я завбачив, який блискавичний надійде удар у відповідь, то, можливо, і не наважився би постати перед ним. Мізерний час дали мені, щоби встигнути вам на допомогу.

— Як же це? — запитав Еомер. — Ти кажеш, що все буде марно, якщо Саурон отримає Перстень. А чому він не завдає нам удару, якщо думає, що Перстень у наших руках?

— Наразі він іще не впевнений у цьому, — сказав Ґандальф, — і він ще не вибудував свою потугу, а тому й вичікує допоки ми ще в безпеці, як це робимо й ми. А ще ми могли би не встигнути навчитись уповні володіти Перснем за один день. Утім, Перстень може належати лишень одному господареві, а не багатьом, тож Саурон вичікуватиме, коли ми почнемо гризтися між собою, коли один із могутніх стане тим господарем і підкорить собі решту. Тоді Перстень зможе допомогти Ворогові, якщо той діятиме раптово... Він спостерігає. Він багато бачить і багато чує. Його назґŷли досі тут поблизу. Вони промайнули над цим полем перед сходом сонця, хоча мало хто зі стомлених і сплячих звернув на них увагу. Саурон вивчає знаки: Меч, який позбавив його скарбу, перековано; вітри долі повернули на нашу користь; несподівана поразка першого нападу; загибель його Капітана... Ми бесідуємо тут, а тим часом його сумнів зростає. Око Саурона прикипіло до нас і не бачить нічого, що рухається. Тож нехай так і буде надалі. У цьому наша надія. І ось що я раджу. Ми не маємо Персня. Мудрий чи нерозважний то був учинок, але ми відправили його на знищення, щоби він не знищив нас. Без Персня ми не зможемо силою подолати силу Ворога. Проте ми мусимо будь-якою ціною відвертати Око від справжньої небезпеки. Ми не здобудемо перемоги зброєю, та наша зброї дасть Персненосцеві єдиний, нехай і примарний, шанс... Ми мусимо продовжити те, що розпочав Араґорн. Мусимо підштовхнути Саурона до останнього удару. Ми повинні викликати на себе його приховану військову потугу, щоби його земля спорожніла. Ми мусимо стати наживкою, щоби його щелепи зімкнулися довкола нас. І він, піддавшись надії та жадобі, заковтне наживку, бо угледить у такому поспіху пиху нового Персневласника. І Ворог скаже: «Ну й ну! Він вистромив свою шию надто швидко і надто далеко. Нехай наближається, а я спостерігатиму, а тоді впіймаю його в пастку, з якої він уже не втече. Я розчавлю його, і те, що він так зухвало забрав у мене, навіки буде моїм»... Ми мусимо цілком свідомо впійматись у ту пастку — мужньо, проте майже без надії визволитися. Бо, любі панове, може статися так, що ми безповоротно загинемо в чорній битві далеко від живих земель, і навіть якщо Барад-дŷр буде повалено, ми не доживемо до того, щоби побачити нову епоху. Та це, гадаю, і є наш обов’язок. І краще вже загинути так, аніж просто загинути, — бо ми все одно загинемо, навіть якщо сидітимемо тут, — і, помираючи, знати, що нова епоха вже не настане ніколи.

На якийсь час запанувала тиша. Але згодом озвався Араґорн.

— Як я почав, так і продовжу. Ми дісталися до самісінького краю, де годі розрізнити надію та відчай. Зволікати — означає програти. Зараз ніхто з тих, чиї тривалі труди задля Сауронової поразки врешті наразилися на випробування, не має права ослухатися порад Ґандальфа. Якби не він, то все було би втрачено вже дуже давно. Та, попри все, я не збираюся нікого ні до чого змушувати. Нехай інші вирішують що робити на власний розсуд.

Тоді заговорив Ельрогір:

— Ми прибули сюди з півночі саме для цього, й від Ельронда, нашого батька, принесли таку саму пораду. Ми не звернемо з цього шляху.

— Щодо мене, — озвався Еомер, — то я мало знаю про такі таємничі справи, проте глибших знань мені й не потрібно. Зате я знаю ось що, і цього з мене досить: друг мій, Араґорн, допоміг мені та моєму народові, тож я піду за ним туди, куди він покличе. Я йду.

— Особисто я, — сказав Імрагіл, — вважаю Володаря Араґорна своїм сувереном, заявляв він про це своє право чи ні. Його воля для мене — закон. Я також піду. Та на короткий час я замінив Намісника Ґондору, і тепер мій обов’язок — спершу подбати про його народ. Слід бодай трохи зважати на обачність. Ми мусимо підготуватися до всіляких випадковостей, і добрих, і поганих. Адже ще є шанс, що ми переможемо, і, доки на це є надія, Ґондор потрібно захищати. Я не хотів би, щоби ми тріумфально повернулися до зруйнованого Міста і на сплюндровану землю. Адже від рогіримів нам відомо, що з північного флангу від нас є армія, яка ще не вступала у бій.

— Це правда, — відказав Ґандальф. — Однак я і не прошу вас залишати Місто беззахисним. Власне, військо, яке ми поведемо на схід, не мусить бути надто чисельним, адже ми не маємо наміру справді нападати на Мордор. Воно лише мусить бути чисельним настільки, аби викликати на бій мордорських солдатів. І ще воно має швидко пересуватися. Тож я запитую Капітанів: скільки воїнів ми зможемо зібрати й повести за собою щонайдовше за два дні? То повинні бути люди несхитні, котрі підуть добровільно, знаючи, на яку небезпеку наражаються.

— Усі стомлені, а багато хто має поранення, легші чи важчі, — відказав Еомер, — і коней ми багато втратили, а це нелегко пережити. Якщо нам потрібно виїжджати невдовзі, то я сподіваюся повести за собою щонайбільше дві тисячі Вершників, а ще стільки само залишити для оборони Міста.

— Ми маємо враховувати не лише тих, хто боровся разом із нами на цих полях, — мовив Араґорн. — З південних феодів повинні от-от надійти нові сили, адже тепер узбережжями можна пересуватися вільно. Два дні тому я вирядив сюди з Пеларґіра через Лоссарнах чотири тисячі воїнів, очолених безстрашним Анґбором. Якщо ми виступатимемо за два дні, то вони майже дійдуть сюди. Крім того, я наказав багатьом людям плисти за мною вгору Рікою на будь-яких суднах, які їм поталанить здобути, а з таким вітром вони вже незабаром будуть поблизу. Втім, декілька кораблів уже прибуло до Гарлонда. Я стверджую, що ми зможемо вивести сім тисяч кінних і піших воїнів та залишити в Місті більше оборонців, аніж було тут, коли розпочався напад.

— Браму розтрощено, — зазначив Імрагіл, — а де нам тепер узяти таких майстрів, котрі змогли би її відбудувати і встановити заново?

— В Ереборі в Королівстві Даїна є такі майстри, — відповів Араґорн, — і якщо всі наші надії не зійдуть нанівець, тоді в належний час я виряджу Ґімлі, Ґлоїнового сина, по ремісників із-під Гори. Та люди — це краще, ніж брами, бо жодна брама не встоїть супроти нашого Ворога, якщо люди покинуть її.

Отак і завершилася нарада володарів, і вони домовилися вирушати в дорогу вже наступного ранку зі сімома тисячами воїнів, якщо стільки пощастить зібрати. І більшість тих воїнів мала бути піша, бо прямували вони до страхітливих земель. Араґорн повинен був обрати дві тисячі з-поміж тих, кого привів із Півдня; Імрагіл мав знайти три з половиною тисячі; Еомер мусив надати п’ятсот рогіримів, котрі не мали коней, але були боєздатні, а сам він мав очолити ще п’ять сотень найкращих кінних Вершників; також слід було сформувати ще один загін із п’яти сотень верхівців, серед котрих мали бути Ельрондові сини з дунедайнами та лицарі з Дол-Амрота — разом шість тисяч піхотинців і тисяча кіннотників. Але головні сили рогіримів — понад три тисячі воїнів під орудою Ельфгельма — повинні були влаштувати засідку на Західній Дорозі, щоби затримати ворогів, котрі були в Анорієні. Найпрудкіших вершників негайно вирядили на північ — зібрати останні новини — й на схід від Осґіліата і дороги до Мінас-Морґула.

І, коли було перелічено всі їхні сили та обдумано, куди і якою дорогою їм слід рухатися, Імрагіл раптом голосно засміявся.

— Без сумніву, — скрикнув він, — це найбільший жарт за цілу історію Ґондору: ми повинні зі сімома тисячами воїнів (а у дні слави цього королівства навіть його авангард був чисельніший!) напасти на гори та на непроникну браму Чорної Землі! Це все одно, що дитина погрожувала би луком із волосіні та з вербової галузки лицареві в обладунках! Якщо Темному Володареві відомо все, про що ви кажете, Мітрандіре, то він, мабуть, радше всміхнеться, ніж злякається, і розчавить нас своїм мізинцем, ніби комаху, що задумала його вжалити!

— Ні, він спробує впіймати комаху і вирвати в неї жало, — відказав Ґандальф. — А дехто з нас має таке ймення, яке одне вартує більше, ніж ціла тисяча лицарів в обладунках. Ні, він не всміхатиметься.

— І ми — теж, — докинув Араґорн. — Якщо це жарт, то він надто гіркий, аби сміятися. Ні, це останній хід у великій партії, і для котроїсь зі сторін гра неодмінно завершиться, — й він видобув Андуріла, і меч зблиснув на сонці. — Я не заховаю тебе до піхов аж до завершення останньої битви.

Розділ 10 Чорна брама відчиняється

ерез два дні ціла Західна армія вишикувалася на Пеленнорських полях. Військо орків і східнян звернуло туди з Анорієну, та зненацька мордорські вояки, котрих заскочили та розпорошили рогірими, похитнулись і майже без бою втекли до Кайр-Андросу. Тож цю загрозу було відвернуто, з Півдня до звитяжців надходили нові сили, й Місто було захищено якнайкраще. Розвідники доповідали, що на східних дорогах ворогів не видно ніде, аж до Роздоріжжя Скинутого Короля. Відтак усе було готово для останнього удару.

Леґолас і Ґімлі знову їхали разом у загоні Ґандальфа й Араґорна, які перебували в авангарді з дунедайнами та з Ельрондовими синами. Проте, на прикрість, Мері вони зі собою не взяли.

— Ти не пристосований до такої подорожі, — сказав Араґорн. — І тут нічого соромитися. Навіть якщо ти під час цієї війни вже не спроможешся на подвиг, твої попередні діяння уславлять тебе навіки. Переґрін поїде на битву, щоби представляти ширський народ. І не заздри йому, бо, хоча він і виконував свої обов’язки так добре, як те йому дозволяла фортуна, до твого вчинку Піпінові ще тягнутись і тягнутися. Щиро кажучи, всі ми зараз в однаковій небезпеці. Так, можливо, нам судилося знайти свою смерть перед Мордорською Брамою, та, якщо ми і справді там загинемо, тоді й на тебе чекатиме останній бій. Байдуже, тут чи деінде — там, де захопить тебе чорний потік. Прощавай!

Тож Мері понуро стежив за останніми приготуваннями армії. Поряд стояв Берґіл, який теж був пригнічений: його батько очолював загін мешканців Ґондору, бо не міг долучитися до Варти, доки його вчинок не розсудить Володар Міста. Піпін мав іти в тім самім загоні як солдат Ґондору. Мері бачив його неподалік — невисоку виструнчену постать серед рославих чоловіків Мінас-Тіріта.

Нарешті заграли сурми, й військо рушило. Підрозділ за підрозділом, загін за загоном розвертались і прямували на схід. Вони вже давно зникли з очей, просуваючись великою дорогою до Насипу, а Мері ще довго не йшов звідтіля. Ранкове сонце востаннє зблиснуло на списах і на шоломах, а гобіт стояв із похиленою головою та з важким серцем, самотній і осиротілий. Усі, до кого він був небайдужий, подались у морок, що висів у далекому небі понад сходом; а в його душі залишилася хіба дрібка надії ще раз зустріти хоча б когось із них.

Ніби викликаний до життя розпачливим настроєм, у його руці знову озвався біль. Мері почувався старим і слабким, а сонячне світло не зігрівало його. Та Берґілів дотик пробудив гобіта.

— Ходімо, пане періане! — сказав хлопець. — Бачу, вам досі боляче. Я допоможу вам добратися до цілителів. Але не бійтеся! Вони повернуться. Людей із Мінас-Тіріта ще ніхто не перемагав. А тепер у них до того ж є Володар Ельфійський Самоцвіт і Береґонд із Варти також.

Перед полуднем армія дісталася до Осґіліата. Там метушливо працювали ремісники та майстри, котрі наразі не брали участі у боях. Одні зміцнювали пороми та кладки, які ворог, утікаючи, частково зруйнував; інші збирали запаси і трофеї; ще інші нашвидкуруч будували захисні споруди зі східного боку Ріки.

Авангард проминув руїни Старого Ґондору та широку Ріку, а тоді поїхав далі довгою прямою дорогою, що у дні розквіту того королівства бігла від чудової Вежі Сонця до високої Вежі Місяця, яка згодом у тій моторошній долині перетворилася на Мінас-Морґул. Через вісім миль після Осґіліата військо зупинилося: завершився перший день маршу.

Зате кіннотники поскакали вперед і ще перед настанням вечора дісталися до Роздоріжжя та до великого кола дерев, де панувала тиша. Ніде не було помітно ні сліду ворогів, не чутно було перегуків чи крику, жодна стріла не протнула повітря від скелі чи від хащ, доки воїни їхали тим шляхом, але вони дедалі виразніше відчували настороженість тієї землі. Дерево та камінь, стеблина та листок — усе довкола прислуховувалося. Темрява розсіялась, і ген на заході понад Долиною Андуїну сідало сонце, й у блакитному повітрі білі вістря гір зайшлися рум’янцем, та над Ефель-Дуатом й далі клубочився морок.

Тоді Араґорн вирядив сурмачів на кожну з чотирьох доріг, що збігалися до кола дерев, і під фанфари герольди голосно сповістили:

— Володарі Ґондору повернулись, і вони знову вступають у володіння цією землею, що споконвіку належала їм.

Огидну орківську голову, яку вороги помістили на камінній статуї, скинули, і вона розбилася на друзки, а голову старого короля підняли й установили на належне їй місце, — ту голову й досі вінчали білі та золотисті квіти, а люди ретельно змили і зчистили всі жахливі орківські каракулі, якими було загиджено камінь.

І от серед воїнів розпочалася суперечка, бо дехто з очільників радив напасти спершу на Мінас-Морґул і, якщо їм поталанить захопити його, зруйнувати те місце дощенту.

— До того ж, — сказав Імрагіл, — дорогою, що веде звідти до високого переходу, нам буде легше підібратися до Темного Володаря, аніж з боку північної брами.

Та проти цього рішуче виступив Ґандальф, адже в тій долині мешкало зло, від якого душі живих охоплювали жах і шаленство, а ще через новини, які повідав йому Фарамир. Бо якщо Персненосець і справді наважився йти тим шляхом, то їм передусім слід було подбати, щоб Око Мордору не зиркнуло туди. Тож наступного дня, коли надійшло головне військо, на Роздоріжжі поставили чималу варту — на той випадок, якщо Мордор вирішить вирядити війська Морґульським Переходом, аби викликати підкріплення з півдня. До варти було відібрано головно лучників, котрі добре знали стежки Ітілієну: вони мали залягти у сховках лісів і схилів — там, де сходилися дороги. А Ґандальф і Араґорн разом із авангардом поїхали до входу в Морґульську Долину, щоби подивитися на лиховісне місто.

Воно було темне та безживне, бо орки і дрібні мордорські потвори, котрі жили там, усі загинули у битві, а назґŷли літали деінде. Проте повітря долини здавалося важким од страху та ворожості. Тоді люди зруйнували страхітливий міст, підпалили віддавна сухі поля і поїхали геть.

Наступного дня, тобто на третій день після від’їзду з Мінас-Тіріта, армія почала марш дорогою на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону треба було здолати понад сто п’ятдесят верст шляху, і що могло спіткати їх в таких далеких мандрах, не знав ніхто. Військо рухалося відкрито, проте обережно: попереду дорогою їхали кінні дозорці, обабіч дороги просувалися піші розвідники, особливо пильнуючи східний бік, де розкинулися темні хащі та горбиста земля зі скелястими урвищами і бескидами, за якими здіймались у небо довгі понурі схили Ефель-Дуату. Довкола все ще було погідно, зі заходу дув вітер, але ніщо не могло розвіяти морок і сумну імлу, які огортали Гори Тіні: іноді за ними раптом здіймалися густі дими, розлітаючись на верхніх вітрах.

Ґандальф раз у раз наказував грати в сурми, і тоді герольди кричали:

— Ідуть Володарі Ґондору! Покиньте ці землі або підкоріться їм!

Але Імрагіл сказав:

— Гукайте не Володарі Ґондору, а Король Елессар. Адже це правда, хай він іще й не зійшов на трон. І якщо герольди вигукуватимуть це ймення, то Ворог швидше зважить на нас.

Відтоді герольди тричі на день звістували прихід Короля Елессара, та ніхто не відповідав на цей заклик.

Одначе, попри те, що військо просувалось уперед без зайвих турбот, серця всіх воїнів — од найвищого до найнижчого — були пригнічені, і з кожною верстою руху на північ передчуття біди дедалі важче тиснуло на них. Наприкінці другого дня маршу після від’їзду від Роздоріжжя їм уперше випала нагода для битви. Чисельне військо орків і східнян, улаштувавши засідку, спробувало захопити їхні передові загони саме в тому місці, де Фарамир атакував гарадримів і де дорога йшла у глибокому тунелі через відроги східних пагорбів. Але розвідники — майстри своєї справи з Геннет-Аннуну під орудою Маблунґа — завчасно повідомили про це Капітанів Заходу, тож ворог сам потрапив у засідку. Кіннотники об’їхали їх далеко зі заходу й, ударивши з флангу та з тилу, розбили загони супротивника, а їхні залишки відігнали на схід до пагорбів.

Але ця перемога не вельми збадьорила Капітанів.

— Вони лише відвертали нашу увагу, — сказав Араґорн, — хотіли, щоби ми тішились оманливим припущенням про слабкість Ворога, а самі не мали наміру нам зашкодити. Ще ні.

Того вечора з’явилися назґŷли й узялися пильно стежити за кожним рухом армії. Вони літали високо, й, окрім Леґоласа, їх ніхто не бачив, але Їхня присутність уже давалася взнаки: тіні глибшали, а сонце тьмяніло. І хоча Примари Персня поки що не нападали на свого супротивника і мовчали, не видавши жодного крику, люди все одно не могли звільнитися від навіяного ними жаху.

Так збігав час безнадійного походу. На четвертий день шляху від Роздоріжжя та на шостий після виступу з Мінас-Тіріта військо нарешті добралося до кінця живих земель і поступово перейшло на пустища, які розкинулися перед брамами Перевалу на Кіріт-Ґорґорі, звідкіля можна було вже побачити болота і пустелю, що простягалися зі заходу та з півночі до Емин-Муїлу. Ця місцина була така пустельна, а воїнів охопив такий нездоланний страх, що дехто геть занепав духом і вже не міг ані йти, ні їхати далі на північ.

Араґорн поглянув на них, і в його очах читався радше жаль, аніж гнів, бо то були молоді люди з Рогану та з далекої Західної Сторони, а ще землероби з Лоссарнаху, для котрих назва «Мордор» змалечку була зловісною, проте несправжньою легендою, що не мала нічого спільного з їхнім простим життям. Отож, тепер вони йшли, мов у моторошному сні, не розуміючи ні цієї війни, ні того, чому доля привела їх на такі стежки.

— Повертайтеся! — мовив Араґорн. — Але збережіть рештки гордості й не кидайтеся навтьоки! Є завдання, яке може бути вам до снаги, щоби ви не зазнали великої неслави. Рушайте на південний захід до Кайр-Андросу, і, якщо його, як я гадаю, досі утримують вороги, то відвоюйте острів, коли зможете, й утримуйте до останнього задля захисту Ґондору та Рогану!

Тоді одні, присоромлені його милістю, подолали свій страх і пішли далі, а інші вхопилися за цю надію та, дізнавшись про можливість здійснити мужній учинок, що був їм до снаги, відступили. Тож через те, а також тому, що чимало людей було залишено на Роздоріжжі, Капітани Заходу, врешті-решт, прибули кинути виклик Чорній Брамі та потузі Мордору менш як із шістьма тисячами воїнів.

Тепер вони просувалися повільно, бо щогодини могли отримати відповідь на свій заклик, і згуртовано, бо відокремлювати від основного війська розвідників чи невеликі загони — це означало даремно втрачати людей. З настанням ночі п’ятого дня маршу від Морґульської Долини звитяжці влаштували свій останній табір і розклали довкола нього багаття з усього того, що поталанило знайти: зі сухої деревини та з вересу. Цілу ніч ніхто не зімкнув очей, усі відчували присутність ледве видимих істот, котрі ходили та плазували всюди, і чули вовче виття. Вітер стих, повітря здавалося безшелесним. Люди майже нічого не бачили: хоча ніч була безхмарна, а молодий місяць сходив чотири ночі поспіль, зі землі постійно вихоплювалися дими та пара, тож білий місячний серпик огортали мордорські тумани.

Похолоднішало. Уранці знову заворушився вітер, але він уже дув із півночі й невдовзі перетворився на буревій, що дедалі сильнішав. Усі нічні почвари зникли, і земля, здавалося, спорожніла. На півночі серед смердючих ям зависочіли перші великі кучугури та пагорби зі шлаку, з потрощеного каміння, з вивернутого назовні ґрунту — блювотиння мордорських підземних хробаків; а на півдні, вже зовсім поряд, бовванів могутній бастіон Кіріт-Ґорґор із Чорною Брамою посередині та з високими й темними Вежами-Зубцями обабіч. Під час останнього маршу Капітани звернули зі старої дороги, що вела на схід, — аби уникнути небезпечних таємничих пагорбів, — а відтак надходили до Мораннону з північного заходу: як і Фродо раніше.

Двоє широких залізних стулок дверей Чорної Бра ми, під грізною аркою, були міцно зачинені. На зубчастій стіні не було видно нікого. Довкола панувала сторожка тиша. Їхня розпачлива подорож сягнула апогею: в сірому світлі ранку жалюгідні та померзлі Капітани Заходу стояли перед вежами і мурами, яких їхня армія не могла й сподіватися здолати, навіть якби вони привезли зі собою найпотужніші катапульти, а Ворог мав стільки вояків, що їх вистачило би лише для того, щоби розставити на мурі та при брамі. Проте люди знали, що всі пагорби та скелі довкола Мораннону зайняли невидимі вороги, а в тінистій, просвердленій і пронизаній тунелями ущелині далі за ними кишіли виплодки зловісних потвор. А ще люди помітили, що всі назґŷли зібралися разом і ширяють понад Вежами-Зубцями, наче шуліки, і зрозуміли, що за ними стежать. Але Ворог не квапився.

Капітани Заходу не мали іншого вибору, крім догравати свою роль до кінця. Тож Араґорн так вишикував своє військо, щоби ним було якнайзручніше керувати: його воїни піднялися на два великі пагорби з роздовбаного каміння та із землі, — ці пагорби орки нагромадили за роки важкої праці. Перед ними в напрямку Мордору лежало, неначе рів, величезне болото зі смердючою грязюкою та зі затхлими плесами. Коли все було готово до бою, Капітани поїхали до Чорної Брами з чисельною кінною охороною, зі стягом, з герольдами та сурмачами. То їхали Ґандальф — як головний герольд, і Араґорн із Ельрондовими синами, й Еомер Роганський та Імрагіл, і Леґолас та Ґімлі; Переґрінові теж наказали їхати, щоби кожен ворог Мордору мав свого свідка. І от вони під’їхали до Мораннону на відстань крику, і розгорнули стяг, і заграли в сурми, і герольди виструнчились, і їхні дзвінкі голоси полинули вгору, до зубчастої стіни Мордору.

— Виходьте! — гукали вони. — Нехай Володар Чорної Землі вийде до нас! І нехай здійсниться правосуддя. Він-бо розпочав несправедливу війну з Ґондором і захопив його землі. Відтак Король Ґондору вимагає, щоби він відповів за скоєне лихо і щез навіки. Виходьте!

Довгою була тиша: ні з муру, ні від брами не долинало ні крику, ні звуку у відповідь. Але Саурон уже добре спланував свої дії, постановивши спершу жорстоко побавитися з цими мишами, а вже опісля їх убити. Так і сталося: щойно Капітани почали розвертатись, аби їхати геть, як тишу зненацька було порушено. Розлігся довгий розкотистий бій велетенських барабанів, схожий на грім у горах, далі пронизливо заграли ріжки, й від того звуку здригнулося каміння, а люди затулили вуха, бо їм стало боляче. І тієї самої миті двері Чорної Брами раптом відчинилися з голосним брязкотом, і з них виїхало посольство від Темної Вежі.

Попереду їхала висока зловісна подоба верхи на коні, якщо то, звісно, був кінь — велетенський і страхітливий звір, чия морда нагадувала огидну маску, більше схожу на череп, аніж на живу голову, а в його очницях і ніздрях палахкотіло полум’я. Вершник був одягнений у чорне, і його високий шолом теж був чорний, але то була не Примара Персня, а якась жива істота. То був Лейтенант Вежі Барад-дŷр, чийого імені не пригадує жодна легенда, бо і сам він його забув. І він сказав:

— Я Глашатай Саурона.

Оповідають, що то був відступник із роду тих, кого нарекли Чорними Нуменорцями, — вони заснували свої поселення в Середземні за часів правління Саурона й ушановували його, бо їх зачарували його зловісні знання. А цей Посланець перейшов на службу Темній Вежі, щойно вона вперше здійнялася після повалення, і, будучи дуже підступним, зумів здобути найвищу ласку свого Володаря, і вивчив усілякі чари, і збагнув багато прагнень Сауронового духа, і був жорстокіший за будь-якого орка.

І саме він виїхав тепер із Брами, а при ньому був лише нечисельний загін солдатів у чорних обладунках і єдиний стяг — чорне поле з червоним знаком Лихого Ока на ньому. Відтак, зупинившись за кілька кроків перед Капітанами Заходу, Лейтенант зміряв їх зверхнім поглядом і засміявся.

— Чи є хтось серед цієї черні, кому дано владу говорити зі мною? — запитав він. — Або кому вистачить клепки мене зрозуміти? Певно, що не тобі! — насміхався посланець, зневажливо звертаючись до Араґорна. — Щоби стати королем, потрібно мати більше, ніж друзку ельфійського скла чи цей набрід! Авжеж, будь-який розбійник на цих пагорбах може похизуватися кращим почтом!

Араґорн не відповідав нічого, тільки дивився супротивникові в очі, не відводячи погляду, тож вони кілька секунд змагалися так один із одним, а потому, хоч Араґорн і не поворухнувся чи не сягнув рукою до зброї, його суперник здригнувся й поточився, ніби ухиляючись од удару.

— Я герольд і посол, на мене не можна нападати! — скрикнув він.

— Там, де цього правила дотримуються, — озвався Ґандальф, — посли зазвичай не поводяться так нахабно. Проте тобі ніхто не погрожував. Тобі нічого нас боятися, доки виконуєш своє доручення. Та якщо твій господар останнім часом не помудрішав, то тебе не порятують і всі його прислужники.

— Отже, — відказав Посланець, — це ти тут за промовця, сивобородий старцю? Чи це не про тебе, бува, нам інколи доводилося чути, і про твої мандри, під час яких ти плів свої вічні змови та здійснював їх чужими руками? Цього разу ти надто далеко запхав свого носа, пане Ґандальфе, — тому побачиш, що спіткає того, хто необачно чіпляє свою павутину до ніг Саурона Могутнього. Я маю подарунки, які мені наказано показати — тобі зокрема.

Він подав знак одному з охоронців, той підійшов і підніс йому щось, загорнуте у чорні шмати.

Посланець зірвав їх і, на подив та жах усіх Капітанів, спершу показав їм короткий меч, який належав Семові, тоді — сірий плащ із ельфійською прикрасою, а насамкінець — кольчугу з мітрилу, що її носив Фродо, загорнуту в його рам’я. Темрява заслала очі всім Лейтенантовим супротивникам, і в мить зловісної тиші їм здалося, ніби світ іще стоїть, як стояв, але серця їхні зупинились і померли, а остання надія зникла. Й Піпін, який стояв за Принцом Імрагілом, рвонувся було вперед, зойкнувши від горя.

— Цить! — кинув йому Ґандальф суворо й відіпхнув гобіта назад, а Посланець голосно засміявся.

— То ти маєш при собі ще одного такого бешкетника! — скрикнув він. — Яка тобі з них користь — того я вгадати не можу, та вирядити їх шпигунами до Мордору — тут ти перевершив свою звичну глупоту! Проте все одно я йому вдячний, бо тепер стало очевидно, що цей розбишака уже бачив раніше ці подарунки, і ти цього не заперечиш.

— Я не маю наміру цього заперечувати, — відказав Ґандальф. — Я справді знаю їх усіх і всю їхню історію, а ти, підступний Глашатаю Саурона, незважаючи на твої кпини, не зможеш похвалитися тим самим. Але навіщо ти приніс мені ці речі?

— Ґномівська кольчуга, ельфійський плащ, лезо переможеного Заходу та шпигун зі щурячого народу Ширу — ні, не заперечуй! Нам дуже добре все це відомо — ось і ознаки змови. Ну-бо, можливо, істота, котра все це носила, нічого для тебе не важила і ти не оплакуватимеш її як утрату, а може, й навпаки — вона була тобі дорога? Якщо так, то покопирсайся хутенько в рештках своїх мізків. Саурон не любить шпигунів, і якою буде доля цього — залежить од твого вибору.

Ніхто не відповів йому, та Посланець бачив їхні посірілі від страху обличчя і сповнені жахом очі, тому засміявся знову, бо вважав, що здійснив удалий хід.

— Гаразд, гаразд! — не вгавав Посланець. — Бачу, він таки був дорогий тобі. Чи, може, ти доручив йому таке завдання, яке він мусив не провалити? Проте провалив. І тепер зазнає пожиттєвої муки — такої довгої та повільної, яку лише здатні створити чари Великої Вежі: він ніколи не звільниться, хіба що зламається і стане геть інакшим, і тоді він прийде до тебе, аби ти побачив, що ти накоїв. Так, безперечно, і буде, якщо ти не пристанеш на умови мого Володаря.

— Оголоси їх, — відказав Ґандальф упевнено, проте ті, хто був поруч, прочитали муку на його обличчі: тепер він й справді здавався старим і вичахлим, розчавленим, переможеним остаточно.

І вони не сумнівалися, що чарівник погодиться на все.

— Ось тобі умови, — відповів Посланець і всміхнувся, оглядаючи всіх, одного за одним. — Ґондорський набрід і його обдурені союзники негайно відійдуть за Андуїн, заздалегідь присягнувши ніколи не виступати супроти Саурона Могутнього зі зброєю в руках, відкрито чи приховано. Усі землі на схід од Андуїну довіку належатимуть лише Сауронові. Землі на захід од Андуїну аж до Імлистих Гір і Роганської Ущелини будуть данниками Мордору, і люди там не матимуть зброї, проте їм дозволять керувати власними справами. Натомість вони допоможуть відбудувати Ісенґард, який так нерозважливо зруйнували, й він також належатиме Сауронові, і там мешкатиме його намісник, але не Саруман, а хтось більше вартий довіри.

Зазирнувши в очі Посланцеві, Капітани прочитали його думки. Він і прагнув бути тим намісником і зібрати все, що залишилося від Заходу, під своєю владою: він мав стати їхнім тираном, а вони — його рабами.

Та Ґандальф промовив:

— Це — надмірна плата за позбавлення від мук одного служки. Твій пан хоче миттю отримати те, за що йому довелося б поборотися не в одній війні! Невже ґондорські поля настільки знищили його воєнні надії, що він принизився до торгів із нами? Проте, якщо ми і справді так високо цінуємо цього бранця, звідки нам знати, чи Саурон, цей Верховний Майстер Зрадництва, дотримає свого слова? Де той бранець? Нехай його приведуть і віддадуть нам, а вже згодом ми обміркуємо ці умови.

Відтак Ґандальфові — зосередженому й уважному, котрий розпочав суперечку зі смертельним ворогом, — здалося, що Посланець, перевівши подих, на мить розгубився, та незабаром уже сміявся знову.

— Не будь зухвальцем і не кидайся намарно словами: ти-бо розмовляєш із Глашатаєм Саурона! — скрикнув він. — Звісно, ти благатимеш! Але Саурон не дасть нічого. Якщо ти просиш милості, то повинен спершу виконати його наказ. Такі умови. Або ти приймаєш їх, або відхиляєш!

— Ми зробимо ось що! — несподівано сказав Ґандальф.

Й він відкинув свій плащ, і біле світло, разюче, мов меч, заструменіло в тій чорній місцині. Посланець із жахом відсахнувся від здійнятої вгору Ґандальфової руки, а той, під’їхавши, схопив і видер у нього з рук усі «подарунки»: кольчугу, плащ і меч.

— Це ми візьмемо на згадку про свого друга! — скрикнув чарівник. — А щодо ваших умов, то їх ми відкидаємо раз і назавжди! Забирайся, бо час твого посольства збіг, а час смерті — наближається. Ми приїхали сюди не для того, щоби марнувати слова на домовленості зі Сауроном, зрадливим і проклятущим, а тим паче — з одним із його рабів. Їдь геть!

Тепер Посланець Мордору вже не сміявся. Обличчя його перекривилося від подиву та від гніву і стало схожим на морду дикого звіра, якого боляче хльоснули прутом, коли він уже збирався було скочити на свою жертву. Він аж закипів од ненависті, почав пускати ротом слину, а з його горла виривався невиразний задушливий клекіт люті. Проте Лейтенант подивився в понурі обличчя Капітанів і в їхні жорстокі очі — й лють його поступилася місцем страху. Він голосно заволав, розвернувся, скочив на свого скакуна і разом із своїм загоном стрімголов помчав назад до Кіріт-Ґорґору. Його солдати на бігу засурмили в ріжки заздалегідь домовлений сигнал — і, перш ніж вони дісталися до брами, Саурон замкнув свою пастку.

Загуркотіли барабани, запалали багаття. Величезні двері Чорної Брами знову широко відчинились. І звідти враз могутнім потоком, як бурхлива вода зі щойно піднятого шлюзу, викотилася могутня армія.

Капітани скочили на коней і помчали назад, а мордорське військо голосно верещало їм навздогін. У повітрі вирувала задушлива курява — то крокувала неподалік армія східнян, яка чекала на сигнал у мороці Еред-Літуї за дальньою Вежею. З пагорбів обабіч Мораннону посунули незліченні зграї орків. Воїни зі Заходу потрапили в пастку, бо вже от-от довкола сірих пагорбів, де вони стояли, мало зімкнутися кільцем море ворогів, котрі вдесятеро чи й у більше разів переважали їх кількісно. Саурон стиснув запропоновану йому наживку сталевими щелепами.

Араґорнові залишилося зовсім мало часу, щоби підготуватися до битви. Він стояв на одному з пагорбів поряд із Ґандальфом, а біля них майорів чудовий і приречений стяг із Деревом і з Зірками. Зовсім поряд, на сусідньому пагорбі, стояли знамена Рогану та Дол-Амрота — Білий Кінь і Срібний Лебідь. Довкола кожного пагорба воїни утворили кільце, навсібіч наїжачене списами та мечами. Проте з боку Мордору, звідки мав нагрянути перший лютий наступ, ліворуч стояли Ельрондові сини, оточені дунедайнами, а праворуч — Принц Імрагіл із високими та вродливими людьми з Дол-Амрота і з вибраними мужами Вартової Вежі.

Подув вітер, заграли сурми, засвистіли стріли, а Сонце, яке поволі піднімалось у південному напрямку, заволокли мордорські випари, й воно мерехтіло крізь загрозливу імлу, віддалене і тьмяно-червоне, ніби наприкінці дня, чи, можливо, й наприкінці самого світу світла. Раптом із мороку, який гуснув на очах, вилетіли назґŷли, викрикуючи холодними голосами смертоносні слова; і тоді надія зникла остаточно.

Піпін схилився, прибитий жахом, коли почув, що Ґандальф відмовився від Сауронових умов і прирік Фродо на тортури у Вежі, проте гобіт опанував себе і згодом уже стояв поряд із Береґондом у передовій шерензі Ґондору серед Імрагілових людей. Йому здавалося, що найкраще тепер для нього — якнайхутчіше загинути, обірвати гірку історію свого життя, бо ж усе й так незабаром буде зруйновано.

— От якби Мері був тут, — почув він власний голос, і в його голові миттю промайнули розмаїті думки. — Ну й ну, зараз я, здається, починаю розуміти горопаху Денетора. Ми могли б померти разом, Мері та я, адже нам однаково судилося померти, то чом би й не разом? Але його тут немає, і я сподіваюся, що він бодай знайде легку смерть. Я ж нині мушу боротися з усіх сил.

Тож гобіт вихопив свого меча і подивився на нього — на перевиті червінні та золоті оздоби: плавні нуменорські літери вогненно спалахнули на лезі. «Його виготовили саме для такої години, — подумав Піпін. — Якби мені поталанило проштрикнути ним того гидкого Посланця, тоді я б майже зрівнявся у звитязі зі старим Мері. Ну, та перед загибеллю я все одно протну своїм мечем котрусь із цих огидних потвор. Та як би я хотів знову побачити спокійне сонячне світло та зелену траву!»

Щойно він устиг так подумати, як на них накотилася перша хвиля ворожого наступу. Орки, стримувані трясовинами, що розкинулися перед пагорбами, спинились і випустили хмари стріл у захисні ряди. Поміж підрозділів нападників рухався чисельний загін гірських тролів із Ґорґороту, і вони ревіли, як ті звірі. Тролі були вищі та кремезніші за людей і мали на собі тільки щільно прилеглі до тіл кольчуги з рогових лусок — а може, то була їхня страхітлива шкіра: у зморшкуватих руках вони тримали велетенські круглі чорні щити і важкі молоти. Й тролі, не задумуючись, стрибали у багно та, ревучи, перебрідали стави. Неначе буря, налетіли вони на стрій ґондорців, ударяючи їх по шоломах і по головах, по руках і по щитах — так ковалі б’ють по гарячому гнучкому залізу. Береґонда, який стояв біля Піпіна, оглушило ударом, і він, знепритомнівши, повалився додолу, а здоровенний ватажок тролів, котрий його збив, уже нахилився було над чоловіком, простягаючи до нього свою загребущу лапу, — ці підлі потвори залюбки роздирали зубами горла поранених жертв.

Але в цю мить Піпін штрикнув мечем угору, й оздоблене письменами лезо Вестернесу пробило шкуру і глибоко ввійшло в нутрощі троля, і чорна його кров потоком хлинула назовні. Троль повалився вперед, важко гепнувшись долі, мовби камінна брила, поховавши під собою тих, хто був унизу. Чорнота, сморід і нестерпний біль охопили гобіта, і його дух провалився в непроникну пітьму.

«Усе закінчилося так, як я і гадав», — промайнула в його голові тріпотлива думка й ніби тихо засміялась усередині, відлітаючи: вона здалася йому майже веселою, бо всі сумніви, турботи і страхи нарешті відступили. Та раптом — щойно та думка зібралася пурхнути в небуття — залунали голоси, які в забутому горішньому світі кричали:

— Орли летять! Орли летять!

Й гобітова думка ще мить затрималася у просторі. «Більбо! — сказала вона. — Та ж ні! Це було в його історії, давно-предавно. А ця історія — моя, і вона вже закінчилася. Прощавайте!» І полетіла дуже далеко, а Піпінові очі не бачили вже нічого.