Викривлений простір

ЗАПРОГРАМОВАНЕ ЩАСТЯ Триптих

— Послухай, Лі, не поспішай. Так нестерпно хочеться спати. Куди поспішаєш?

— Ходімо, так треба.

— Вічно ти зі своїм «треба». Хай би вже старий Мин казав.

— А я сьогодні просто щаслива, — сказала Лі. — Віриш?

— Вірю. Ти завжди щаслива. Звідки взагалі взяла, що треба іти цим переходом?

— Бо відкрили дверцята.

— Хто?

— Ти ще не прокинулась, Мі. Він відкрив.

— Він сам?

— Так.

— А чому вирішила, що мусимо йти?

— Бо відкрили дверцята, їх ніколи не відкривали раніше.

— Тож треба іти цим переходом? Хочу їсти.

— Нас там нагодують.

— Думаєш?

— Хіба пам’ятаєш хоч би день без їжі?

— Та ні…

— Тож ходімо швидше.

Вони пройшли коридором, відмежованим від навколишнього світу дротяним плетивом, від клітки до клітки. Наступні дверцята були також відчинені.

— Бачиш, нас чекають.

Лі поважно переступила поріг нової клітки, урочисто переставляючи кожну лапку. Мі зайшла за нею, сторожко озираючись, відразу кинулась до кормушки. Вона була порожньою.

— Лі, поглянь. Їжі… нема.

— Облиш.

Лі роздивлялась довкола, їй було цікаво на новому місці.

— Нам немає чого їсти.

— Буде, — мовила Лі. — Я відчуваю, сьогоднішній день принесе щось незвичне.

— А де всі вони? — запитала Мі. — Чому немає нікого з великих?

— Звідки можу знати, — посміхалася Лі.

Вчений-біолог Майкл Арм зі своїм біокібернетичним помічником Клітоцибером зайшли до лабораторії, як завжди, о сьомій годині ранку. Клітоцибер відкрив основний енергопровід, ні, дійшов до пультової, увімкнув лабораторну апаратуру.

— Можемо починати, — сказав тихо.

— Нікі вже є? — запитав Арм, гортаючи папери з вчорашніми телезаписами.

— Так, дві самички. Вони народилися одного дня і мають однакову вагу.

— Прекрасно, — Майкл Арм підійшов до клітки і роздивлявся двох нікі з довгими хвостиками, рожевими носиками і малими зеленкавими ґудзиками очей. — Одній із них введеш мікроелектрод в потрібну звивину мозку. Другій — в трете поле центральної звивини, в один з больових центрів. Так, як завжди. Я тим часом попрацюю.

Майкл Арм сів у м’яке крісло до робочого столу, перегорнув велику сторінку останнього реферативного тележурналу.

Клітоцибер, випробуваний біокібернетичний помічник, розпочав 197 науковий експеримент біолога Майкла Арма…

— Послухай, Лі. Нас так і не нагодували. Клітоцибер поклав її на спинку, вона кумедно перебирала ніжками, метеляючи ними в повітрі. Клітоцибер підніс до її рожевої мордочки гнучкий ашот, з котрого струменів невидимий газ. Мі дихала і сміялась:

— А мені зовсім не боляче. Зовсім не боляче. Чуєш, Лі? Мені так весело. Я вдячна, що ти повела мене зі старої клітки. Як мені добре. І зовсім не боляче, бо-о-о-ля-я-че-е-е… Який великий шмат ярі бачу я. Аж слинка потекла. Зараз його з’їм, Лі, як прекрасно!

А потім вона затихла, рожева мордочка ще посміхалася, гострі вушка ще напружено ловили звучання навколишнього, але вона вже мовчала, маленька Мі на долоні Клітоцибера. Біокібер відніс її до препараторного столу, і Лі не могла бачити, що він робив. Але все тривало лічені хвилини. Клітоцибер повернув сонну Мі до клітки, поклав на лівий бік біля порожньої кормушки, взяв на свою долоню Лі, вона також спершу сміялась і щось захоплено вигукувала.

Прокинулись одночасно.

Жолоб кормушки був виповнений вщерть запашним коріцом та шматками ярі. Нікі лежали на шорсткому дні. Розплющили очі і спершу сонно дивились одна на одну, усміхались після того веселого газу, нарешті непевно підвелися на ніжки.

— Ніби вічність минула, — зітхнула Лі.

— Мов біду пережила, — сказала Мі.

Обидві голосно розсміялись.

— Де ми були?

— Десь ми були.

— У якомусь казковому світі. Пригадую білих таїв з великими крилами, що губили сріблясте пір’я з піднебесся дзвінкого, високого.

— А я пригадую прозорий палац з блакитними стінами, і вода струменіла… Яка була музика, Лі! Але хочеться їсти.

— Справді, хочеться їсти.

Знову нестримно розсміялися, аж попадали на шорстке денце клітки. Насміявшись досхочу, обидві нікі, голодні ще від учора, схилились над жолобом кормушки. Вони вхопили по великому шматку ярі, натиснувши на замаскований важіль рефренатора. Замкнувся ланцюг телебіотонної імпульсації. Тої ж миті Лі відчула блаженну млість, що розлилась тілом, легкість і радість, а Мі відчула протилежне — гострий, болючий спалах обійняв її нестерпно і вєезатьмарююче.

Лі смакувала ярі та коріц, а Мі відсахнулась від кормушки.

— Що це? — скрикнула бридливо.

— Про що ти? — Лі апетитно плямкала.

Мі знову спробувала взяти шматок з кормушки, але знову з’явився гострий біль.

— О-о-о, — застогнала і безсило опустилась на денце клітки. — Тепер я розумію… Це вже колись було… Пам’ятаєш, Лі? Ми були ще зовсім малими. Він приніс нам біле ярі, але ми не змогли з’їсти… Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — Лі набила повний рот запашного коріца. — Ми тоді були зовсім молодими, ми тоді ще не знали життя. Чому не їси?

— Я не можу! — закричала Мі. — Це так боляче!

— Що боляче? — Краплини соку ярі стікали по губі вдоволеної Лі. — Тобі вже і їсти боляче? Як ти мені набридла. Просто не можу дивитися на твою квасну фізію.

Мі підвелася на ніжки і знову підійшла до кормушки. Але знов одержала сильний внутрішній поштовх. В розпачі впала на денце.

— Все повторюється, як тоді, в дитинстві! Тоді також було боляче. Але тоді все швидко минуло. Може, і зараз мине. Чому я така нещаслива? Тобі, Лі, завжди було легко у всьому. Дістань для мене шматок ярі. Чуєш?

— Ти лінива, як старий Мин. Може, я замість тебе і їстиму? — Розсміялася з власного дотепу, довго пирхала, недожоване ярі летіло на всі боки.

— Дістань для мене шматочок… Будь ласка… Тобі так легко це зробити, я ж бачу, як ти блаженно мружишся, схиляючись над кормушкою. В тебе інша природа, мабуть. Дістань для мене… Я хочу їсти, Лі, — благала.

— То їж.

— Дістань для мене.

— І не подумаю. Чому повинна тобі прислужувати? Бери сама.

— Я не можу! — закричала Мі. — Мені боляче!

— Як ти мені набридла, — старанно пережовувала коріц. — Коли вже ти навчишся жити?

Мі лежала непорушно на денці клітки і важко дихала. Лі, наївшись, позіхнула і проспівала:

— Який же сьогодні день прекрасний!

Пройшлась двічі по периметру клітки, поважно вимахуючи довгим хвостом, потім лягла і швидко заснула.

Мі лежала з розплющеними очима і намагалася не думати про голод. Вона дивилася на дротяну загорожу клітки, на блискучі форми вже звичних, і від того ніби зрозумілих, пристроїв навколо клітки, на різнокольорову миготняву малих вогників, дивилась на велетенську постать великого. Заплющила очі і спробувала заснути, як Лі. Але сон не йшов.

Підвелась на лапки. Побачила, що великий схилився над кліткою і уважно дивиться на неї. Хто вони, великі? Ті, хто кожного дня приносять їжу, відкривають часом дверцята, аби змусити кудись іти, або ж зачиняють їх перед самим носом. Чому так? Великий приніс їсти, а вона не може. Якби великий знав, він би допоміг.

Мі заплакала. Схлипувала спершу тихо, а потім спалахнула, як сухий хмиз від малого вогника, голосним риданням.

Те розбудило Лі. Вона розплющила очі, перевернулася з боку на бік і застогнала:

— О, як ти мені набридла.

Підвелася на лапки, підійшла до жолоба кормушки, спроквола витягла великий шматок ярі.

— Дай мені, — крізь сльози знову попросила Мі.

І раптом її опанувала нестримна хвиля ненависті, злоби до всього і, в першу чергу, до цієї самозакоханої Лі з масними від ярі губами. Вона не розуміла, чому так чинить. Вона просто не могла нічого з собою вдіяти. Кинулась на Лі, точним ударом всього тіла відкинула її аж у кут клітки, а сама схопила зубами шматок ярі. Навіть встигла надгризти. Але Лі підвелася і кинулась на неї.

— А-а-а, ось ти яка! Негідниця!

Лі вчепилась гострими зубами в плече Мі. Присмак крові розлютив її ще більше. Але Мі знайшла сили вирватись. Вона вирвалась і вперше за життя усвідомила свою силу, відчула потребу боротьби. Вона кинулась на Лі. Бачила перед собою її масні губи, її розлючений, але все ще самозакоханий погляд, вже уявляла, як зуби зануряться крізь тонку оболонку шкіри в шию Лі, вже відчувала присмак крові. Але що це? Раптом… Не могла збагнути, як це трапилось. Гострі зуби Лі вп’ялися в її шию. Невже вона так віддалась уявним образам уявної віддяки за голодні хвилини, за гіркоту образи, віддяки за масні губи? Невже справді прийшов кінець? Відчувала, як зуби Лі сходились на її шиї. Захрипіла. Тіло кілька хвилин ще судомно стріпувалось, але вона була вже мертвою.

— Тож мені видається, прийшов час підбити підсумки. Чи не так? — звернувся Майкл Арм до Клітоцибера. — Я слухаю тебе.

— П’ятдесят чотири відсотки нікі, котрим електрод через гірус цингулі вводиться до центру аферентного синтезу, перемогли в боротьбі за існування інших нікі, котрим електрод вводиться до больових центрів.

— Так, прекрасно. П’ятдесят чотири відсотки. Це значить, що більша половина щасливих нікі перемогла своїх нещасливих партнерів. Прекрасно. Підтвердження моєї теорії. Щасливі мусять перемагати. Безумовно. Тож варто ставити перед Центром питання про штучну стимуляцію парагіпокампальної звивини мозку добровольців. А потім побачимо. Гадаю, цей експеримент можна припинити. На завтра даю тобі день відпочинку. Готуйся, до нових робіт.

— Добре, професоре. Але чи вас не цїкавить моя думка щодо цього експерименту?

— Ні, не цікавить, — Майкл Арм зверхньо, самовдоволено посміхнувся.

— Але дозволите сказати?

— Чому б і не сказати, Клітоцибере. Скажи.

— Ви погано закінчите, професоре.

— Що маєш на увазі? — голосно розсміявся біолог.

— Я лише виконавець ваших планів, але коли думаю про сутність ваших досліджень, професоре, я відчуваю, як мною опановує щось таке… А коли кібер не може чогось пояснити, тоді він думає про коефіцієнт дельта Ір. Не запитуйте, професоре, що це таке. Я не знаю. Але ми, біокібери, назвали цей фактор коефіцієнтом дельта Ір. Це може бути передчуття якихось дій, що суперечать класичній логіці, Первинній програмі. Це може бути хворобливе бажання втрутитися в життя людей. Я працюю з вами не перший рік, професоре, і бажаю вам лише добра, але люди створили нас, біокіберів, аби ми постійно нагадували про…

— Облиш, Клітоцибере. Ти мені набрид. Нам обом треба добре відпочити. — Біолог масував правою рукою груди в області серця, що почало турбувати останнім часом, кілька разів глибоко вдихнув і продовжив по паузі. — Іди відпочивати. Не маю бажання слухати твої занудні повчання. Без тебе достатньо клопоту.

Клітоцибер стояв, схрестивши руки на грудях, дивився на професора з невимовним жалем, мов на нещасливу нікі, що лежала на денці клітки з прокушеним горлом.

Ще вчора не повірив би, аби сказали, що сьогодні його, свідомість затьмарюватиметься пеленою не усвідомленого до кінця бажання втрутитися в людське життя.

Він був ще зовсім молодим біокібером, і навколишній світ був для нього продовженням зрозумілого і цікавого уроку в просторій аудиторії комбінату біокібернетики.

Він знав, що інколи приходять хвилини, коли кібер може відчувати себе людиною. Про те їм говорили на комбінаті. А вже старі біокібери нагадували про хвилини, коли з’являється раптове бажання бути вершителем чужих доль.

І ось ця хвилина прийшла до нього вперше.

Біокібер Гіднум стояв за скляною перегородкою, за котрою — люди навколо операційного столу. Операція тривала вже другу годину.

Три місяці тому Гіднум був направлений на роботу до Інканського дослідного центру проблем довголіття. Ці перші місяці в його обов’язки входило небагато — лише технічне забезпечення операцій. Його ще не допускали до експериментальних робіт, до участі в наукових розробках. Він був звичайним кібером-виконавцем, від котрого, проте, залежало багато — життя людей.

Гіднум дивився на того чоловіка, захованого за зеленими стерильними прістамц, за кольоровим плетивом дротів від датчиків, за сигнальними телекаріусами моніторів, за постатями хірургів, теж стерильно-зелених, схожих від того на древніх, казкових крокодилів.

Дивився на чоловіка, життя котрого залежало і від тих людей, чиї обриси спотворювало товсте скло перегородки, і від нього, біокібера Гіднума.

Він розумів: його стан, висловлюючись людськими термінами, — хворобливий. Але намагався збагнути, що ж спричинило до внутрішнього протесту.

Всіма силами прагнув прогнати від себе те відчуття, але йому видавалося, що чоловік, захований за зеленими прістами, повинен… померти. Кожна клітка його біокібернетичного єства болісно напружувалась у боротьбі з тим відчуттям, з тою страшною думкою, що чоловік за стерильними прістами не заслуговує на продовження життя. Якусь мить навіть сумнівався — може, його спонукує до цього збудження еманаційне поле когось із хірургів чи біокіберів операційної обслуги? Але ні… Ось Ніколіан Бер, голова Центру проблем довголіття, вже старий, сухорлявий, як ніжка тразона, але бідовий і затятий у своєму гніві і своїй доброті. Знав, що Ніколіан Бер — не янгол, але розумів найменші порухи його бажань, навіть інколи вгадував зародження химерних наукових прожектів у голові вченого. Жодного разу за останніх три місяці еманаційне поле Бера його не дратувало. Ось Тихін Раст схилився з блискучим ланцетом, напружений, як демпфер модулятора, вдивляючись в таке зрозуміле для нього людське начиння. Ліворуч — Антін Верес, молодий науковець. А за ним — перфузіолог Максим. Він їх знав не перший день. Але ж хто був причиною його болісного неспокою?

Гіднуму хотілося прочинити прозорі пластикові двері, підійти ближче до операційного столу, аби все зрозуміти. Але зробити того не міг. Мусив напружено слідкувати за показаннями датчиків, центрального монітора. І тому залишалося лише здогадуватись — яке зло вчинила ця людина, така маленька, безмовна і нерухома, в повній залежності від цих моніторів і газопроводів і ще безлічі всіляких пристроїв? Може, вона спричинила чиюсь смерть? Може, проводила досліди, позбавлені людяності?

Ніколіан Бер закінчував операцію заміни хворого серця на біокібернетичний протез. Навіть через товсте скло перегородки Гіднум чув його гортанні накази, а часом просто окрики. Отже, той чоловік мусить жити?

Гіднум знав, що ніколи, ні за яких обставин не вчинить нічого, що суперечить Первинній програмі. Ніякі внутрішні збудження, асоціації не сформуються у програму спонтанної дії. За будь-яких обставин він, як і належить біокіберу, виконуватиме всі настанови інструкції: підтримуватиме рівень кисневого обміну в межах п’яти літрів за хвилину, затримуватиме в руслі респіраторного блока не менше одного відсотка двоокису вуглецю, реагуватиме на найменший порух стрілки датчика гемодинаміки, слідкуватиме за йонною рівновагою. Він зробить все. Бо інакше вийде з ладу… На мить уявив: якби його знайшли нерухомого, як того чоловіка за зеленими прістами, терміново замінили б на іншого кібера і, може б, сердито лайнулися: «Ет, знову біокібернетики наефірували! Невчасно вийшов з ладу».

Але Гіднум був певен за себе. Він знав, що зробить все, аби засвідчити своє біокібернетичне здоров’я.

— Як справи, Гіднуме?

Відчув легкий доторк до плеча. Знав, що то Імела. Але не обернувся, нічого не відповів, бо в цей час змінився тиск у киснепроводі. Легким обертом праворуч блакитного диска збільшив потік газу.

— Як справи? — вона розсміялася. — Чому це ти мов новачок?

— Це ти, Імело?

— А то не признав.

— Що тобі потрібно?

— Нічого.

Він поволі обернувся, але не глянув їй у вічі. Боявся, що вона зрозуміє його страхітливе бажання. І запитав:

— Щось трапилось?

Вона тільки голосно розсміялася.

Імела прийшла до Центру проблем довголіття водночас із Гіднумом. Вона працювала секретаркою Тихона Раста. Вже давно могла іти в готельний комплекс «Біокібероза», відпрацювавши належні години. Невідомо, коли її керівник, Тихін Раст, звільниться після операції, та й певно ж, він не захоче, вийшовши втомленим, займатись паперами і програмами експериментальних досліджень. Але в Імели зникло бажання йти спочивати. Вона тихо підкралась до Гіднума, котрий залишався для неї в Центрі найближчим, найзрозумілішим біокібером, адже вони були створені майже одночасно. В них було дуже багато спільного.

— Що з тобою, Гіднуме? Я не пізнаю тебе, — вже стурбовано повторила.

Чорнява, з модерною короткою — під кірлі — зачіскою, вона намагалася збагнути його стан.

— Я тебе не бачила таким ніколи. Хіба що першого дня…

— Кожен день є першим, — занадто серйозно зауважив Гіднум.

— Ти говориш багатозначно, як люди, — знову розсміялась Імела.

— А чому б ні? Сьогодні я відчуваю себе людиною.

— Справді? — Імела злякано відсахнулася. — Тож старий Арміляр казав правду?

— Що казав старий Арміляр? — перепитав Гіднум.

— Що в житті кожного біокібера надходить хвилина, коли він відчуває себе людиною, відчуває потребу діяти за власною програмою.

— Так, Імело.

— Гіднуме, — прошепотіла ласкаво і утаємничено. — Гіднуме… — повторила і замовкла, не знаходячи слів. — Як я заздрю тобі!

— Дурна. — Він майже крикнув. — Я можу вийти з ладу.

— Розкажи мечі все.

Кібер помітив незначне падіння тиску в системі молібденового обміну і мусив вирішувати, тримаючи руку на рожевій клавіші, скільки треба ввести ленкіну, аби підняти його до належного рівня.

— Я ненавиджу себе в цю хвилину, я відчуваю…

І замовк, ніби зляканий власними словами, готовий розказати все, чого Імела ще не збагнула сама.

Але по довгій паузі промовив холодно:

— Я хочу побути на самоті.

— Я заважаю тобі?

— Так.

— Чому, Гіднуме? Тому, що ти відчуваєш себе людиною?

— Імело, а ти сама нічого зараз не відчуваєш?

— Нічого.

— Але ж ти також мусиш відчувати…

— Що?

— Не знаю. Добре, побудь зі мною… Ти мусиш зрозуміти сама, коли вже хочеш все знати.

Імела підійшла до товстого скла перегородки маніпуляційної. Вона завмерла, мов закам’яніла, як це можуть робити лише кібери. В ту мить Імела була віддана єдиній думці — збагнути основне. Оте, що хвилює зараз Гіднума. Вона перетворилась на маленьку, напружену, красиву машинку з короткою зачіскою під кірлі.

— Хтось із них… За перегородкою… вчинив зло. Я відчуваю: у мене закипає бажання щось негайно змінити, бодай попередити. Ти вже не заздриш мені?

Вчасно помітив: клюнула довгим носом стрілка оксиметра, і відразу збільшив оберти одного з насосів.

— Вже не заздрю, — прошепотіла. — Мені страшно. Хто цей чоловік?

— Вчений-біолог Майкл Арм.

— Гіднуме, я так боюсь, що він не прокинеться.

— Ти думаєш про коефіцієнт дельта Ір?

Зелений зайчик на екрані центрального монітора неждано почав вимальовувати хвилясту лінію. Гіднум простягнув правицю до блискучого важеля іонометра і натиснув на нього. За якусь мить зайчик стрепенувся, припинив химерні зигзаги. Гіднум полегшено зітхнув.

— Так, я думаю про коефіцієнт дельта Ір. Пробач мені, Гіднуме…

Безумовно, багато важить, що ти робиш. І — як. Але існує ще й залежність від коефіцієнта дельта Ір, як називають той фактор між собою біокібери. Люди з цього приводу кажуть, що в справу треба вкладати душу. Можна все зробити за звичними схемами, без душі, отже — заподіяти зло.

— І… не залишай мене, Імело. Тепер ти знаєш усе…

— Хочеш, щоб ми разом…

— Що?

— Щоб обоє були причетні?

— Ні, - заперечив Гіднум. — Але я не хочу… — І замовк, перемикаючи потрібні тумблери. — … Вже не хочу залишатися на самоті.

— Операція закінчується, — мовила Імела.

— Так.

Ніколіан Бер поважно, як і належало великому вченому, відійшов від операційного столу, зірвав з обличчя зелену маску, його тонкі вуста щось промовили, але так тихо, що жоден звук не пройшов крізь перегородку. Тихін Раст витер спітніле чоло. І всі відійшли від нього, від того чоловіка, захованого за зеленими прістами. Всі дивилися на біокібера Гіднума, ніби запитували поглядами — ну, як? Вони знали: він зробив усе, що міг, але запитували.

Гіднум стояв напружений. Його — теж запитальний — погляд був звернений до людей.

— Я зробив усе, що міг, — прошепотів.

Коефіцієнт дельта Ір. Він вищий за нього. До цього часу навіть славетний Олександр Сфагнум не пояснив своїм створінням, біокіберам, що ж то таке — фантастичний, нематеріальний коефіцієнт дельта Ір. В сфері людських емоцій ніби простіше. Люди не завжди прагнуть до повної ясності буття. Люди химерні, кожен з них трохи різний, як листя на дереві. Але кібери, як і люди, не знали — як пояснити існування коефіцієнта дельта Ір.

Люди… дивилися на кібера, він — на людей.

— Імело? — ніби запитав Гіднум, але вона розуміла, що йому немає про що запитувати і немає чого сказати їй у ту мить.

Майкл Арм після операції не прокинувся.

Майкл Арм був досить відомим на Інкані біологом, що входив до десятка вчених, котрі мали доступ до Всеінканського інформаційного центоу «Зета-люкс». Батько двох дітей — сина і дочки, його дружина, Вікторія Ленка — відома на Інкані співачка. Це давно знали Гіднум з Імелою. І про вибух минулого тижня в приміщенні інформаційного центру «Зета-люкс» вони також знали. Той вибух, такий незбагненний і невмотивований для свідомості людей і кіберів, якось випадково щасливо пошкодив лише 127 ченів пам’яті. Вчений-біолог Майкл Арм зголосився відновити втрачену інформацію. Він дуже швидко впорався з тією роботою. Щоправда, він забув імена трьох своїх попередників, залишившись таким чином єдиним засновником нового напрямку в біології — неодарізму. Але тої миті, коли він не прокинувся після операції, про те ще не знали ні Гіднум, ні Імела, ні славетний Ніколіан Бер — ніхто.

Смерть Майкла Арма була такою ж випадковою для загального сприйняття, як і вибух в приміщенні інформаційного центру «Зета-люкс».

На великому екрані телеінформатора плакала жінка. Передавали чергову постановку драматурга Жаліо. За столиками кав’ярні «Веселий довгожитель» сиділи переважно працівники Інканського дослідного центру проблем довголіття. Курили запашні сигарети, пили каву, дивилися на екран, голосно розмовляли і сміялися, аж часом не чути було, як плакала жінка, закриваючи обличчя долонями, а її довге руде волосся куйовдив вітер.

— Лането, чи не час її втішити? Скільки вона буде плакати? — біокібер Камчуг підвівся з-за столика і підійшов до стойки.

Ланета слухняно натиснула рожеву клавішу, і зображення на екрані зникло.

— Зроби мені ще бокал «Інканського». Біокібер Ланета, професійно посміхаючись, виповнила бокал.

— Як настрій? — запитав Камчуг невимушено.

Вона не звикла бачити його таким. Науковий консультант професора Тихона Раста завжди був для неї взірцем стриманості та поважності.

— Дякую. Ти сьогодні такий веселий, як ніколи.

На обличчі Камчуга народилася посмішка. Зробив невеликий ковток.

— Що в світі новенького? Я тиждень не виходив з лабораторії.

— Новенького?

— Так, які нові плітки ви народили за цей тиждень?

— Вчора я чула, що пропав старий Пелун.

— Це той, що з центральної селекторної?

— Так. Подейкували, що його спіймали ті… — зробила жест, показавши пальцем догори. — Ті, з Дванадцятого антисвіту, і розібрали на запчастини.

— Лането, які дурниці! — презирливо скривився Камчуг. — Антисвіти і запчастини. Певно, знову напився боро і спить, старий пройдисвіт.

— Не знаю… Я просто краєм вуха чула.

Камчуг залпом допив «Інканське», поплескав Ланету по плечу.

— Сьогодні гарний день, чи не так?

— Сьогодні ти дуже дивний… Що ви бажаєте? — мовила до чоловіка, котрий підійшов.

— Бокал еклектону і тістечко.

— Напій, не гідний кібера, — голосно розсміявся Камчуг.

— А я не кібер, — тихо, але роздратовано мовив чоловік.

— Он як? — кинув Камчуг. — Ви працюєте в Центрі? Я вас уперше бачу.

— Я вас також. — Чоловік втомлено відсьорбнув з блакитного бокала.

Ланета нахилилася до Камчуга і злякано прошепотіла;

— Що з тобою? Це ж Антін Верес, заступник голови лабораторії серцевих досліджень.

— Он як! — зверхньо поглянув на чоловіка.

Камчуг і сам відчував, що його поведінка недостатньо синхронізована з наказами центрального директу, але то його не турбувало. Своїй поведінці він знаходив виправдання, котре видавалось таким вагомим, що приходив навіть подив — чому він не кричить на весь світ про таїну, що відкрилась йому?

Камчуг тиждень не виходив з лабораторії. Ти-хін Раст вимагав терміново опрацювати результати експерименту з новими культурами алоренальних структур. І от сьогодні, власне, годину тому… Камчуг добре запам’ятав ту мить. Він саме натиснув регістр «фільтр дельта-ритму» і навіть не встиг підвести погляд на екран магнітомонітора, аби переглянути останні записи датчиків, як прийшло осяяння. Спершу він нічого не міг збагнути. Лише відчув приємну млость. Потім відчув приємне збудження. І раптом зрозумів, що йому відкрилась велика таїна буття. А може, це — таїна безсмертя? Ті кілька слів, кілька формул, кілька багатозначних припущень, до яких століттями прагнули одинаки і цілі дослідні Центри, котрим присвятив своє життя славетний Ніколіан Бер, — відомі зараз біокіберу Камчугу. 7982 робочі години життя віддав біокібер Камчуг проблемам біологічного довголіття- віддавав свої руки і знання безкінечним експериментам професора Тихона Раста, днями просиджував в інформаційних теленакопичувачах. І от сьогодні, мов дяка за сумління, — осяяння.

— Пропоную по шклянці «Дипломату».

— Облиште мене.

— У вас неприємності чи ви просто народилися відлюдьком?

Антін Верес довго мовчав. Коли допив еклектон, пересиливши себе, запитав:

— Хто ви такий?

— Камчуг. Науковий консультант Тихона Раста. Дивно, що ви мене ще не знаєте.

— Я не кібер, аби знати все.

— Он як! У вашому голосі не багато поваги до кіберів. А вони, може, й заслуговують на неї.

— Заслуговують, — байдуже повторив Верес. — Що ви хочете від мене?

— Нічого. Просто не люблю бачити квасні обличчя.

— Камчуже, що з тобою?! — цього разу істерично скрикнула Ланета.

Кібер переможно посміхнувся.

— Годину тому я розгадав секрет безсмертя, Лането. Налий мені ще один бокал.

Якби Камчуг з самого початку був стриманішим і поважнішим, його слова не справили б такого враження. Але нахабство ніби виправдовувало його і тому підсилювало значення щойно сказаних слів. В погляді Камчуга було стільки божевільного блиску, радості, непідробного торжества, що ті слова були і для Вереса з Ланетою мов осяяння.

— Так, вам не вчулося.

— Пробачте, — лише й спромігся Верес. Довго дивилися один на одного.

— То розказуйте, — не втримався Антін Верес. — Ви переконані, що проблему вичерпано повністю?

— Абсолютно. Наш Центр можна розганяти, — голосно розсміявся. — Наша об’єднана діяльність втратила свою доцільність. Що таке проблема довголіття, коли розгадано секрет безсмертя?

— Де ключ до розуміння цієї проблеми? — Верес оговтався і запитав вже без хвилювання в голосі, поважно, як науковець науковця.

Камчуг також споважнів.

— Все виявилось елементарно просто. Деякий перегляд законів Бакса…

— Ви вже можете висловити свою думку в конкретних формулюваннях? — нетерпляче обірвав його Верес.

— Так, — ображено сказав Камчуг, а потім викрикнув:

— Я тиждень не виходив з лабораторії. Я працював. І я відкрив цю таїну всесвіту!!!

— Пробачте, — спокійно мовив Верес. — Розповідайте.

— Деякий перегляд законів Бакса. Слухайте. Матерія вічна. Але не вічні клітини, молекули і всі угрупування, котрі її утворюють. Чому так? — запитав сам себе і сам собі поважно відповів. — Вони не вічні тому, що сьома корелятивна алель постійно продукує фактор кадарин. В. цьому й полягає основна функція сьомої корелятивної алелі. Якщо вилучити її зі складу клітин, вони будуть жити вічно, постійно знаходячи нові резерви в продукції тилових субстратів. Клітина і організм зможуть самооновлюватись вічно.

— Але ж так звана сьома корелятивна алель існує лише в нашій уяві, гіпотетично. Як ви можете стверджувати? Як її можна вилучити зі складу клітин?

— Ви не можете, а я можу, — посміхнувся Камчуг. — Я тиждень не виходив з лабораторії! — знову крикнув на всю кав’ярню. — Працював! А ви тут перехиляєте в горлянки еклектони і боро! А я працював! Коли продукувати навколо клітини чи всього організму гравітаційне поле вище 27 герів, сьома корелятивна алель розпадається на елементарні складові і виводиться ренальними структурами.

— Але ж хто може продукувати поле такої інтенсивності? Це ще недосяжно. Жодна експериментальна установка не створила такого…

— Я можу продукувати таке поле, — різко перебив його біокібер. — Я тиждень не виходив з лабораторії! Я ще не знаю, за рахунок чого мені це вдається, але відчув — можу продукувати таке поле. Не забувайте, що я біокібер.

Голосна розмова привернула увагу оточуючих. До стойки, ніби зовсім випадково, підійшло кілька чоловік. Вони балакали між собою, але прислухались до слів Камчуга. Його добре знали в Центрі. Він був путящий біокібер, працелюб.

— А тепер мусите сказати, чому ви такі сумні сьогодні? — посміхнувся до Вереса. — Я розказав причину свого збудження. Але що засмутило вас? — В словах Камчуга заховалася зверхня іронія.

Верес пробачив біокіберу його тон, напружено подивився в очі і сказав:

— Ходімо зі мною. Якщо ви справді можете генерувати гравітаційне поле такої інтенсивності, ї якщо справді це поле руйнує сьому корелятивну алель, і якщо справді саме від цієї алелі залежить довголіття клітин — тоді ходімте зі мною. Ви можете мені допомогти. І, головне, зможете мене переконати.

Камчуг з Вересом, а за ними весь гурт людей, пішли повітряним віадуком до третього експериментального корпусу.

Коли підійшли до 16-ї барореторти, органокомплекс № 17/8 був практично нежиттєздатним. На екрані монітора писалась пряма лінія. Жоден датчик еманаційного поля не реагував на внутрішнє вітальне випромінювання. Під куполом 16-ї барореторти ніщо не свідчило про найменші ознаки життя.

Зупинилися, оточили малим півколом прозорий купол. Камчуг урочисто прочинив важкі пластикові двері і підійшов до маніпуляційного столу. Дивився поперед себе напружено і схвильовано. Став тої миті якийсь вирлоокий, не схожий сам на себе. Доторкнувся долонею до слизького субстрату ї зробив рух, котрий неможливо описати словом, ніби прийняв позу інканського нікі. Він аж тремтів від збудження. Потім зробив химерні паси над органокомплексом, якісь чаклунські рухи, позбавлені для оточуючих найменшого змісту.

Верес і весь гурт напружено вдивлялись в зелений зайчик, що виписував, як і раніше, струнку пряму на екрані. Жоден датчик не свідчив про найменші прояви життя. Але вони вірили. Бо ж як могли не повірити цим словам, цьому захопленому погляду, що випромінював навколо себе хвилю величезного осяяння? Вони не могли не повірити.

Пройшла хвилина, друга, можливо, ціла вічність. Але ніщо не змінилося. А сам біокібер Камчуг, теж напружено вдивляючись крізь прозорий купол барореторти в екран монітора, раптом здригнувся, його очі запали, а постать зіщулилась. Він першим зрозумів, що трапилось.

Повільно, мов поранений чи смертельно хворий, потворний центуріанський діліак, прочинив пластикові двері барореторти, вийшов до гурту. Тихо промовив:

— Пробачте. Я просто тиждень не виходив з лабораторії. Я перевтомився. Пробачте. Мені треба хоч трохи відпочити. Не віддавайте мене на демонтаж. Я відпочину, і все буде добре.

ПРИЙДУ ЗАВТРА

«Дуже специфічна у мене робота, делікатна.

Мабуть, перша ж помилка коштуватиме мені життя. Чи спробують відремонтувати? Швидше всього — без зайвих вагань відправлять на демонтаж-реконструкцію, після чого набуду якихось зовсім інших властивостей, здатностей, рис характеру. Одне слово, то вже буду не я, не біокібер Ферар. Жаль. Дуже звик до себе теперішнього і мушу сказати, що сам собі подобаюся, хоч і не молодий і міг би бути набагато кращим: універсальнішим та жвавішим. Але всі мої вади для мене самого — не біда, і навіть звичка часто розмовляти з собою не видається мені недоліком. Сьогодні для мене організували найприскіпливіший профілактичний огляд. Навряд чи зможу це швидко пробачити Анатолію Севастіановичу…

«Розблокуйте перший контур… Спасибі… Відключіть сьомий блок… Дякую… Ви часто розмовляєте самі з собою?»

«Я ніколи не розмовляю сам із собою».

«Чому?»

«Не знаходжу цікавої теми», — спробував я тоді пожартувати з майстром.

«Он як… — щиро здивувався той і довго незворушно дивився на мене, задумливо підкручуючи свого рудого вуса. — Я не радив би вам жартувати зї мною, — нарешті він мовив з притиском. — Поза стінами цього кабінету можете, скільки вам заманеться, самовдосконалюватись у жартах, відшліфовувати свою, так би мовити, гумористичну спроможність, але тут… Ви ніби не розумієте, що йдеться про серйозні речі. Серйозні для вас. Я відповідаю за безпомилковість вашого функціонування. От! А ви, шановний Фераре, не просто біокібер, я біокібер спеціального призначення, тож рівень моєї відповідальності також дуже… А про що ви переважно розмовляєте з собою? Які проблеми чи теми вас хвилюють?»

«Я ніколи не розмовляю сам із собою», — вперто повторив я.

Майстер довго дивився на мене. Він прекрасно розумів, що я кажу неправду. Будь-яка мисляча істота не може функціонувати без внутрішніх монологів. Вся справа у тому, про що ті монологи і скільки їх. Втім, багато говорити про дрібниці-подробиці я ніколи не любив. Та й головне — я відчуваю себе цілком нормальним біокібером. І навіщо зайві слова.

«Якщо ви ніколи не розмовляєте самі з собою, то це…»

«… також є свідченням деяких зрушень, — продовжив я слова майстра доволі різко. — Але в мене не вистачає часу на розмови із самим собою! — майже вигукнув я. — Адже я біокібер спеціального призначення, у мене вистачає роботи! В мене розписана кожна хвилина! А ви вимагаєте від мене відповіді на ваші, даруйте, не дуже розумні запитання!»

Майстер зверхньо посміхнувся. Формально він уже мав підстави віддати мене якщо й не на демонтаж, то в руки серйозної комісії, адже я, власне, образив його. З майстрових вуст уже злітало страшне (для мене) і таке буденне (для нього)слово, але я перебив його, ні на крихту не сумніваючись: моє буде зверху!

«Ви дасте відповідь перед Центром за кожну секунду, мого перебування у вашому кабінеті. А рапорт Анатолія Севастіановича можете використати… як вам видасться за потрібне. Він ще дуже молодий диспетчер, аби мати право так вільно забирати мій час, і ваш, до речі, також, через свої підозри. Ви знаєте, майстре, де я зараз маю бути? Контролювати проходження сімнадцятого ваговоза. Якщо вам це нічого не говорить, то з’єднайтесь із Центром, і раджу зробити це якнайшвидше, бо вам перепаде за кожну, секунду моєї затримки!»

Майстер лише пильно подивився на мене. Він зрозумів мій хід, проте не відважився навіть на якесь слово, бодай іронічне. Все ж я біокібер спеціального призначення і можу дещо не традиційно відстояти свої права на існування.

«Не буду вас затримувати, — сухо мовив майстер. — Але щиро вам раджу…»

Я вийшов з кабінету демонстративно швидко, не чекаючи на його поради. Почував себе кепсько: «Навіщо було розбалакувати із Анатолієм Севастіановичем про свої внутрішні монологи?!» Усвідомлюю, що вони справді забирають у мене забагато внутрішньої енергії, яку потім треба поновлювати набагато частіше, ніж це роблять інші біокібери, проте я чітко відчуваю внутрішню гармонію. А це — головне.

Якби не розмова з майстром, якби не моя категорична заява щодо відповідальності за проходження сімнадцятого ваговоза, то навряд би я оце пішов до Центру після профілактичного огляду. «Елефант» ще достатньо молодий і надійний кіберон, працює бездоганно, і можу йому цілком довіряти: проведе сімнадцятий найоптимальніше. Власне, за будь-яких умов тримаю з «Елефантом» постійний радіозв’язок, моя безпосередня присутність у Центрі може бути необхідною лише в разі якихось екстремальних ситуацій, не просто аварійних, а надзвичайно специфічних — пов’язаних із загрозою для людини. В цьому моє спеціальне призначення в Центрі транспортного забезпечення. Можу не втручатися в розрахунки, графіки проходження доти, доки не виникне небезпека для життя людини. Лише я маю право зупинити рух на будь-якій магістралі міста і навіть на всіх відразу, якщо в тому буде потреба. Приємне і відповідальне це право, і трохи страшне, бо якщо я помилюся і з якихось причин постраждає людина, тоді мене просто не стане, з’явиться хтось інший, він буде схожий на мене, але то буду не я.

«Не буду вас затримувати. Але щиро вам раджу…»

Дивно, що ці слова мене роздратували. Може, і справді в мене зараз не все гаразд? Адже майстер щиро турбується про мій стан, про мою здатність нормально, функціонувати, а я ображаюсь і його ображаю… Не чекав від Анатолія Севастіановича такого. Звернувся б він сам до лікаря: піт струменить, коли стоїть біля пульта. Хлопчисько. Досвіду ще ніякого. А вдома молода дружина. Я переконаний, що він кожної хвилини думає про неї і чекає тої миті, коли закінчиться зміна. Я так і сказав йому жартома, а потім ці слова видались дещо фамільярними, і, щоб трохи виправдатись, додав, що й сам постійно думаю про всяку всячину, розмовляю сам із собою, коли стою біля пульта. А він виявився вкрай обережним. Ще не забув лекції професора Тріша: «Якщо процеси уявного моделювання та аналізу переважають над процесами активного функціонування, то це свідчить про органічне пошкодження в системі центральної групи сьомого тразонного перетворювача…» Хлопчисько, він думає, що в житті все так логічно і просто, як на лекціях професора Тріша. Але, врешті, то просто його обов’язок: потурбуватися, аби з Фераром все було в нормі. Турботливий…»

— Я радий вас бачити, Фераре. Все гаразд?

— Так. Безумовно, Анатолію Севастіановичу. Хіба у вас були якісь сумніви?

Диспетчер вловив у голосі біокібера приховану образу.

— Мене дещо турбує сімнадцятий ваговоз, Фераре. За півгодини він увійде в третій сектор з північного тунелю, але щойно прийшов наказ терміново пропустити через третій сектор спеціальний транспорт. А сімнадцятий ваговоз, як ви знаєте, Фераре, також затримувати не можна.

— Гадаєте, «Елефант» не знайде правильного рішення?

— Сподіваюся. Але…

Ферар підійшов ближче до центрального екрана і довго дивився на мереживо магістралей, на рухливі ланцюжки зеленкуватих вогників.

«Безумовно, нічого серйозного. Ситуація навіть буденна. Але чому я хвилююсь? Боюся, що може щось трапитись? Після цього профілактичного огляду я чомусь розбалансувався. Треба все зважити, навіть порахувати. Північний тунель має пропускну здатність…»

Ферар дістав із кишені портативний комп’ютер і почав квапливо програмувати. За хвилину він уже мав результати. Вони його втішили. Навіть подумки покепкував із себе: навіщо ця арифметика? «Елефант» усе це робить за частки секунди, і немає підстав йому не довіряти.

— Справа ще в тому, Фераре, що прийшло повідомлення про пошкодження стабілізації, швидкість спецтранспорту дещо відмінна від розрахункової і, головне, не постійна, отже, ми практично не можемо бути впевненими в діях «Елефанта», оскільки керування рухом іде переважно за принципом зворотного зв’язку, а звідси і відставання сигналу майже на сім секунд.

— Чому ви не сказали про це одразу, Анатолію Севастіановичу?! Навіщо було починати з турбот про сімнадцятий ваговоз?

— Сімнадцятий під вашою персональною опікою…

Біокібер Ферар з роздратуванням і обуренням дивився, як черговий диспетчер витирає вилицювате спітніле обличчя хустинкою.

«Хлопчисько. Нервує. Ніколи не сподівався від нього такої підступності: не сказавши мені й слова, подати рапорт в бюро технічного контролю. Чи, може, він гадає, що коли я біокібер, то позбавлений радості існування, і зі мною можна поводитись, ніби з… Ет, прикро. І все це лише тому, що я дозволив собі покепкувати з нього. Якщо справді буде хоч натяк на небезпеку в проходженні сімнадцятого, мені загрожуватиме демонтаж: цей новоспечений диспетчер, відчуваю, намагатиметься всіх переконати, що я також винен, а він, мовляв, першим помітив у моїй поведінці ознаки патологічних змін. Чи, може, я перебільшую? Але що ж робити? Відставання сигналу на сім секунд… Швидкість спецтранспорту нестабільна…»

Ферар зосередився, прислухаючись до радіопозивних «Елефанта». Настроєна на частоту того блока, який проводив корекцію маршруту сімнадцятого ваговоза, капсула тихо, з ритмічними перервами дзуміла в лівому вусі. Дзуміла нормально. Ніщо не віщувало біди.

«Але якщо «Елефант» помилиться? Таке ж може трапитись? Що тоді? «Елефанту», власне, нічого не буде — неодухотворене двоповерхове громило. Анатолію Севастіановичу загрожує зміна роботи. А мені — фініш?! Так? Мушу застрахуватися на всі сто відсотків! І можливість така лише… Так. Вихід один. Без варіантів!»

Ферар заклопотано ходив біля пульта, стурбовано позирав на екран, час від часу діставав з кишені портативний комп’ютер, рахував. Довго стояв замислений, потім знову нервово ходив біля пульта. Ніхто не міг би помітити, що його поведінка була чистісінькою імітацією діяльності, він вдавав, що шукає вихід із ситуації, проте вихід цей він уже знайшов, залишилося тільки виправдати його в очах диспетчера.

— Сімнадцятий іде з випередженням на тридцять дві мілісекунди, — нарешті голосно мовив Ферар.

— Мілісекунди — то дріб’язок, — сказав диспетчер, не відриваючи погляду від екрана великого довідкового бібліоскопа.

— Ви так гадаєте? — з ледь помітним викликом мовив Ферар. — Чи не знадто ви спокійні, шановний Анатолію Севастіановичу?

Той одвів погляд від екрана і здивовано подивився на біокібера.

— Тридцять дві мілісекунди випередження за умови нестабільності руху спеціального… можуть призвести… до зустрічі ось на цьому коліні, — Ферар яскравим зайчиком світлової указки тицьнув на згин восьмої магістралі. — А цей поворот траси, як мені відомо, ослаблений ґрунтовим зсувом, потребує ремонту. Зустріч двох транспортних засобів, та ще таких великих, на цій ділянці просто недопустима. А вона повинна відбутися.

— Треба збільшити або зменшити швидкість сімнадцятого, аби вони зустрілися в іншому місці, — якось непевно мовив диспетчер.

— Цього робити не можна ні в якому разі, тому що тридцять другий поштовий, який іде за сімнадцятим, буде позбавлений змоги… — І далі Ферар так запально, так чітко і переконливо почав доводити всю загрозливість ситуації, натхненно імпровізуючи в розрахунках, вдаючись навіть до мови жестів, що коли він вигукнув: «Ситуація вкрай загрозлива для життя людини!» — диспетчер лише ствердно кивнув головою. Безумовно, це велика неприємність: порушаться графіки руху і постачання, буде витрачено невиправдано багато дорогоцінної енергії, за яку доведеться звітувати, але ж…

— Що може бути дорожчим за життя людини? Чи не так, Анатолію Севастіановичу.

— Так, безумовно, Фераре. Спасибі вам.

Біокібер поважно підійшов до пульта, поклав правицю на важіль реверса. За якусь мить на великому оглядовому екрані два зелені пунктири восьмої та одинадцятої магістралей засвітилися. червоним — рух запинено!

«Так. Це єдиний вихід. Лише повна зупинка руху на магістралях гарантуватиме стовідсоткову певність, що нічого несподіваного не трапиться. Я прийду завтра, коли чергуватиме вже Антуан Вікторович. Ми з ним. завжди знаходили спільну мову. Я увімкну рух на восьмій та одинадцятій магістралі. «Елефант» досвідчений кіберон, він кваліфіковано проведе транспорт, а якщо і виникнуть якісь проблеми, то ми з Антуаном Вікторовичем порозуміємось… Хай повчиться… Хай повчиться, як по» розумітися можна з іншими мислячими істотами…» Ферар дістав з кишені свій номерний срібний жетон, підійшов до блока спеціального призначення, опустив жетон у щілину, набрав код, відомий тільки йому, біокіберу Ферару. Тепер до завтра ніхто не зможе дозволити рух на магістралях. Ніхто. Навіть директор Центру. А завтра наполегливий пошук оптимального варіанта щасливо закінчиться.

— Ось так, шановний Анатолію Севастіановичу. Могла трапитись неприємність, якби я затримався бодай на кілька хвилин після профілактичного огляду, куди ви так люб’язно мене направили. Спасибі, що турбуєтесь про мій стан. Але, як бачите, в цьому ще немає великої потреби, я функціоную нормально. Принаймні всі ситуації, що можуть призвести до небезпеки для життя людини, я відчуваю, передчуваю, сказати б, усім єством. Добре, що я сьогодні не затримався…

— Спасибі вам, Фераре. Я дуже вдячний. Чому замовкли?

— Хочу вам порадити: до кінця чергування зробіть звіт для Центру, поясніть причину вимушеної і такої тривалої зупинки руху на двох магістралях відразу, не забудьте наголосити на необхідності ремонту восьмої магістралі, там знають про це, але чомусь не поспішають.

— Фераре, ви сказали, що зупинка руху буде тривалою? Так?

— На жаль. Я не зовсім впевнений, що вдасться швидко щось придумати. Але безвихідних ситуацій не буває, шановний Анатолію Севастіановичу. Правда? — біокібер стримано посміхнувся. — Ми з «Елефантом» щось обов’язково придумаємо. Зараз піду до своєї кімнати. Прошу не турбувати мене. Я вийду сам, коли народиться розумне рішення. Не хвилюйтеся. Повірте, ми з «Елефантом» не будемо гаяти ні хвилини. Не забудьте про звіт. Якщо виникнуть ускладнення, звертайтесь до мене, з радістю допоможу усе пояснити якомога переконливіше, але не сьогодні. Треба докласти максимум зусиль, аби швидше віднайти ключик…

— Безумовно, дорогий Фераре. Спасибі вам.

Біокібер квапливо пішов до виходу. Якийсь час кроки лунали коридором.

Зайшовши до своєї кімнати, Ферар надійно зачинив двері, потім сів у крісло біля вікна і кілька хвилин дивився на кружеляння лапатих сніжинок надворі, на небо, закрите сірими клаптями хмар, дивився з висоти на плетива магістралей і високі обеліски будинків. Потім заплющив очі і впокорено слухав тишу, яку порушувало тільки мелодійне дзуміння радіокапсули.

МАЛЕНЬКА ІСТОРІЯ

Всі сумні історії починаються дуже весело. Так говорила інколи моя мама. Колись і я малим був, і, пригорнувшись до матусі, допитувався: а як же починаються веселі історії? А мама усміхалася і майже пошепки запевняла, що веселі історії починаються всяко, а сумні тільки весело. А я дивувався і нічого не міг збагнути. Навіть гадав, що мама кепкує з мене. Але вона казала втаємничено і довірчо: «Ось підростеш і сам переконаєшся. Зрозумієш мене. Всі сумні історії повинні починатися тільки весело, інакше вони вже не будуть сумними».

Але тоді я так нічого й не зрозумів.

Я ревно виконував усе, що від мене вимагалося. Ходив на задніх лапках, гавкав на кожного, хто вперше заходив до помешкання, лизав ноги господарю, зрозумівши, шо це йому приємно, порвав дві спідниці господині, зрозумівши, що вона мене за це не висварить, слухняно бігав на піски з дітьми, тільки двічі без дозволу взяв зі столу шматки м’яса… Цього ніхто не бачив, тож і провини моєї нема. Те м’ясо потім довго шукали, але нікому й на думку не спало, що я міг — зі своїм зростом — вилізти на кухонний стіл.

Починалося все так… Коли я трохи підріс ї вже міг слідкувати сам за собою, батьки урочисто повели мене до павільйону. Кого тільки там не було?! І собак, і людей. Ми з мамою жили в професора біології на третьому поверсі всім відомого будинку з аркою, що на Хорошому шосе, а тато мій мешкав навпроти, на п’ятому поверсі у дільничного лікаря. Мама казала мені того дня, як ми виходили з дому, щоб я не поспішав виявляти симпатію до найпершого, хто мене приголубить. Можливо, саме в цьому і полягає моя помилка. Я не замислився серйозно над словами моєї матінки. А поклався на роздуми татуся: «Ніколи не вгадаєш… Хай малий сам зорієнтується, з ким йому буде краще».

Хлопчик усміхнувся до мене так приязно, відкрито, лагідно. Я сидів на м’якому дзиґлику, поруч зі мною гнула кирпу на такому ж дзиґлику білява кучерява потвора, я й зараз чомусь не люблю кучерявих. І Антосик, це вже я тепер знаю, що його кличуть Антосиком, дивився на мене так бентежно і, нарешті, вигукнув: «Мамо, ти поглянь, який він симпатичний! Хай живе у нас. Добре?» Господар того дня був не в гуморі, буркнув щось на зразок: він не для того прийшов на виставку, щоб когось брати, а лише показати синові тварин; а погавкати, мовляв, він і сам зможе, якщо його попросять. Проте по деякій паузі він примирливо сказав, що не заперечує проти мого існування, але й не обіцяє бодай палець об палець вдарити заради нової істоти, яка з’явиться в домі. Надалі я зрозумів, що всі вони того дня говорили неправду. Господар відразу полюбив мене, і це — незважаючи на те, що я тихцем гриз його черевики. А що, хіба молоде щеня нечмає на те права? Господар тільки для годиться сварився. Я від щастя повискував, особливо у ті хвилини, коли робив невелику шкоду. «Коли знаходиш сили пробачити, ото і є справжня любов», — казала моя мама. «Або цілковита байдужість», — похмуро додавав мій тато.

Як давно те було.

Антосик першим скоро охолов до мене, хоча саме його лагідними словами і приязним поглядом я спокусився свого часу. Ромашка дивилася на мене спокійно, хіба що підігравала часто Антосикові, а особливо господині в імітації любові до мене. Безумовно, любов до тварин так облагороджує. Шкода тільки, що я ні на крихту не облагородився від стосунків з людьми.

Господар почав мене бити погризеними устілками й понівечиними капцями. Всі поспішають. Робота, школа, дитячий садочок, прибіг, побіг, уроки, розмови…

А навіщо я? Щоб сидіти, підібгавши хвоста, під шафою? В мене вже геть зіпсувався характер. Мій старший брат колись випадково випав з вікна на асфальт із четвертого поверху. Після цього в нього дуже зіпсувався характер. Але в мене? Немає ж ніякої вагомої причини. Але я став зовсім іншим… Навіщо ви мене брали? Я так хотів догодити усім вам. Але кому я потрібен? І навіщо робити з мене дурня?

Пригадую, одного вечора, як і кожної п’ятниці, увімкнули сильний вітер. Ми з Антосиком поверталися з дитячого садка. Антосик тримав Ромашку заруку, а я біг попереду. Сильний порив нараз розчинив великі залізні ворота, роз’єднавши ненадійну защіпку. Ворота зарипіли у нас за спиною, широко розчахнулися стулки, мало не зірвалися із петель. Я розгавкався, зупинив Антосика і Ромашку, бо вони спершу взагалі не звернули уваги на жалібне постогнування важких воріт. Я нестямно гавкав, намагаючись примусити зрозуміти, що ворота нівечаться, що їх треба зачинити. Страхітливе скрипіння просто душу виймало. Діти зупинилися. Вони дивилися на мене і сміялися, під’юджували погавкати якнайдовше. Коли вітер вщухав, то вони самі розгойдували стулки воріт, гримкотіли ними. Цього вже я не міг стерпіти. Вони вважали мене недоумком? Замість того, щоб зачинити ворота, вони розважалися, тішились моїм лементом. Я ображено замовк і побіг додому сам.

А згодом діти взагалі перестали брати мене з собою. Я обтяжував їх, хоча й намагався поводитись якнайчемніше.

І от я наважився поставити останню крапку в цій сумній історії. Я втікаю до мами й тата. Соромно усвідомлювати, що життя не склалося, але… Мама поспівчуває мовчки. А тато, мабуть, буркне: «Може, ти й сам винен?.. До речі, не бачу ніяких трагедій. Я особисто вже третій рік тільки радію, коли на мене уваги не звертають. Аби лиш голод не проймав, а розваги й самому знайти можна». Ми посідаємо біля теплої трансформаторної будки на маминому подвір’ї. Тато, як завжди, час від часу позиратиме на вікна свого господаря. «Погано, що його зараз не випускають із хати. Так наш Кудланчик геть переведеться», — скаже мама. А тато зітхне: «Атож… Самому погано…»

Я втікаю. Ось вже третій день безпритульно тиняюсь величезним містом, намагаючись не потрапити під колеса машин і віднайти правильний шлях до мами. Третій день. Спершу я намагався якомога менше привертати до себе увагу. Але швидко переконався, що мене ніхто не помічає, ні в кого просто часу немає мене помітити — всі біжать, їдуть, летять, кричать, мовчать… І ніхто тебе не шукатиме, ні в кого не запитаєш дороги, і ніхто тобі не допоможе. Хіба що хтось подумає про розпрокляту тварину, яка мусить благотворно впливати на дітей, а вона втекла.

З кожним днем втрачається надія, що я зможу знайти маму. Я вже геть охляв… Хочеться їсти, але не хочеться красти. Та й немає ані найменшої можливості щось украсти — сміттєпроводи герметично зачиняються, до магазинів без хазяїна не проникнеш. Поскавуліти біля чужих дверей можна дозволити собі тільки остаточно втративши останню надію. Бачу, що це станеться дуже скоро.

… Арсен повертався додому пізно, провівши гостей, що затримались у нього майже до півночі. Завтра увечері йому вилітати на Землю. Черговий транспортний рейс «Орбітон-Планета». Арсен вже сьомий рік працює на дев’ятнадцятій машині відповідальним за енергетику. Власне, він відповідав за двигун і за все, що той вимагав для своєї роботи.

Колись Арсен прагнув літати далеко, за найдальші межі людської уяви. Але, кажуть, не судилося. Проте мав можливість переконатися, що все йде на краще. Довколоземний орбітон ніби те ж саме, що й Земля. Кілька годин польоту, і умови життя — прекрасні. Мешкав Арсен саме на орбітоні — проспект Героїв, перший поверх, третій ряд, сьомий сектор, тридцятий корпус, двісті тринадцятий відсік, помешкання сімсот тридцять п’яте. Коли він був справді молодим, був годен співати гімни людській всеможності. А нині зрозумів — аби бути щасливим, замало розуміння того, що ти майже все задумане можеш здійснити у житті. Здійснене тобою може виявитись цілком непридатним для твого ж власного існування.

Степан Степанович, перший пілот трансгалактичних, колись сказав: «Яке прекрасне паскудство — створене нами. Ми можемо все — і нічого». Арсен здивовано усміхався: «Звідки такий скепсис у космічного вовка?» — «Це я просто так жартую. Космічні жарти космічного вовка».

В Арсена сім’ї не було. І нікому не міг він пояснити у свої тридцять вісім років, чим зумовлене оте «ще не час». «Н’е знайшов себе, і мене ще не знайшли». В Степана трійко дітей, бруньок, як він каже. Арсен йому заздрив, але він не міг відважитися на рішучий крок. Степана тижнями-місяцями не бувало вдома, а Юлія спокійно і якось приречено поралася з дітьми. І навіть називала себе щасливою. Одного разу, вони зустрічали Новий рік разом. Юлія нестримно розплакалась, проте швидко притамувала свої сльози, притиснувшись до нього у танці; «Я справді щаслива, бо в мене є діти… А Степан і дітей не бачить місяцями». — «Але він не може без польотів. І він літає. Тож і він щасливий. Правда ж, Юліє?» А вона промовила тиха. «Всі ми щасливі, коли нас не позбавляють того, що вкорочує нам віку».

На Землі Арсен бував часто. На Землі жили його батьки, але саме батьків Арсен бачив не часто. Від транспортного космопорту їхати далеко. А часу завжди обмаль. І кожного разу хотілося по-справжньому відпочити після рейсу. Хай навіть просто посидіти з друзями у кав’ярні.

Але саме під час останнього свого прильоту він викликав таксі й поїхав до батьків. Посиділи вечір, погомоніли. На ранок батько раптом сказав: «Арсене, сіна хочеш взяти? Справжнього!» — «То все я його мучу, — сказала винувато мама. — Кажу, дістань і дістань сіна. Пам’ятаєш, як твій дід косив… А як же воно. пахне!..» Арсен навіть тоді покепкував із батьків, але несподівано йому і справді закортіло привезти на орбітон трохи, земного сіна. Натоптали в полістирольний лантушок. Батько з благоговінням зачинив двері міської кладовки, вдихаючи на повні груди п’янкий аромат сухої скошеної трави.

Вдома, на орбітоні, Арсен акуратно склав невелику копичку просто на хіднику двісті тринадцятого відсіку. Дехто із сусідів подивився на нього здивовано, але в тій копичці сіна було щось таке бентежне, що навіть найзатятіші прагматики, урбаністи, технократи не могли проходити повз неї без хвилювання.

Арсену здалося, що копичка рухається. Він раз у раз навіть зупинявся і уважно вдивлявся в сіно, освітлене кволим світлом нічного ліхтаря. Що за мана?! З копичкою справді щось діялося.

Арсен обережно пішов до неї. Чулося шарудіння і якийсь химерний, мов потойбічний сміх. Порівнявшись нарешті із купкою сіна на сірих квадратах хідника під вікнами свого помешкання, він зупинився зачудований.

Тихенько повискуючи, на сухій скошеній траві катався невеликий кудлатий песик, сам чорний, але з білою грудкою, білими вушками, захлинаючись від незрозумілої для нього радості; він заривався у сіно, виборсувався з нього, сопів, чмихав носом, знову заривався, оббігав довкола копички і знову кидався стрімголов у неї.

Арсен не відразу помітив ще й дівчину. Вона лежала, розкинувши руки, в темному комбінезоні, темне довге волосся, розплющені очі зоріли мов дві росинки. Видавалося, що дівчина спить з розплющеними очима. Це злякало Арсена, він кинувся до неї, намагаючись збагнути, що ж із нею трапилось. Проте дівчина, побачивши його, граційно підвелася і запитала:

— Що це за чудо? Добрий вечір.

— Власне, вже ніч… — усміхнувся Арсен. — А це чудо зветься сіном. Чи про яке ви говорите?

— Про оце, — дівчина вхопила обома руками невеликий оберемок трави, притисла його до грудей.

— Це я від батьків привіз. Справжнє сіно. Із Землі.

— Це ви привезли? Сіно? А що таке сіно?

— Скошена трава, що висохла під сонцем.

— Яка вона прекрасна, трава скошена, яка потім висохла під сонцем!

— Скільки вам років? І, взагалі, пробачте, хто ви?

— Скільки мені років? Вже багато… Вже було сімнадцять… А хто я, навіщо вам знати?

— Пробачте, я загалом не дуже допитливий. Але як звати вас?

— Марією мене звати. Ви пробачте, що я тут так… Я взагалі не знала, що це сіно, і що привезено воно вами аж із Землі. Але воно таке духмяне! І ось цей песик… Це ваш песик? Він так радів цьому сіну. Я спершу просто дивилася, а потім і сама… Пробачте.

— Це не мій собака, Маріє. Який кудлатий і симпатичний. Щоправда, ніби охлялий. Правда? А ви не поспішаєте додому, Маріє? Вже пізня година…

— Ні, я не поспішаю. Я пішла з дому… А ви часто буваєте на Землі?

— Часто. Я відповідальний за енергетику на дев’ятнадцятій машині «Орбітон-Планета». Я на Землі буду завтра увечері. Але як розуміти, що ви пішли з дому?

Дівчина винувато потупилась:

— Я не повинна була вам цього казати. Я розумію… Але зараз ночі стали такими прохолодними, і так буває сумно і самотньо, що я вже інколи… Я не знаю, що говорю… Я не знаю, що треба говорити… Я вже третій день не їла.

Кудлатий песик лизнув Арсенів черевик. Арсен нахилився і взяв волохате створіння на руки.

— Як ви сказали? Третій день не їли?

— Пробачте. Я погано сказала… Я просто не хочу повертатися додому.

Арсен несподівано для самого себе розсміявся:

— Ходімте. Я тут живу. Он мої вікна. Сподіваюсь, ви не боїтеся мене?

— А чому я вас маю боятися?

— Навіщо ви пішли з дому?

— А з ким мені там бути? Мати — геолог, батько — косморозвідник. Вони вдома бувають раз на кілька років. Спершу зі мною бабуня панькалась. А зараз усі кажуть, що я вже доросла. А я не можу сама в порожній величезній квартирі. Я божеволію…

— А де бабуня?

— Немає. Вже другий рік.

Вони повільно йшли до Арсенового помешкання, кудлатий песик сумирно припав до Арсенових грудей, час від часу вдячно лизав його руки.

— Ви навчаєтесь?

— Вчилася. І працювала. Втекла… Ви справді часто буваєте на Землі?

— Справді. А куди ж ви тікаєте, маючи власний дах над головою?

— Не знаю. Виходить так, що я тікала до вас… — І раптом вона затремтіла мов у лихоманці. — Пробачте, я сама не усвідомлюю, що кажу. Але… Так холодно… І людині неможливо жити самій, навіть якщо довкола неї наймудріші автомати. Пробачте. Це для вас, мабуть, дуже сумна історія. Але, якщо дозволите, я чекатиму на вас… Адже, якщо ви на Землі буваєте часто, то й вдома, на орбітоні, також буваєте. Правда? А це запашне чудо я ніколи не кинула б ось під цими вікнами… Я занесла б його до кімнати. І згадувала про вас. Кожного дня, кожної миті. Про вас думала. Але кого зараз чекати? Батьків? Ви пробачте мене, будь ласка. Сама не розумію, що я зараз говорю. Так холодно увечері! Ви не гніваєтесь на мене?

Кудлатий песик раптом запручався, заборсався на руках, зістрибнув на землю, на шорсткі сірі квадрати хідника, побіг до копички сіна, зарився в неї, заскавулів тихенько, мов розсміявся, перекрутився кілька разів і прожогом побіг до Арсена.

— Спасибі вам, — тихо мовила Марія, переступаючи поріг. — Але все це сумна історія, на жаль… Правда?

МІСЯЦЯ СРІБНИЙ РІЖОК

Як тільки молоденька, струнка, зі смаком підфарбована стюардеса дозволила виходити, Микола Цвіркун кинувся від літака до приміщення аеропорту, точніше — до шереги телефонних будок, що вишикувались під сірою стіною. Позаду — відпустка, а попереду — звичні робочі клопоти: штовхати, як кажуть, науку вперед, розуміючи, що потім вона може підштовхнути і тебе.

Микола зайшов до вільної кабіни, квапливо набрав номер. Нарешті на тому кінці дроту підняли трубку. Цвіркун відрекомендувався, плутано пояснив, що телефонує з аеропорту дізнатися, що новенького в інституті, і просить з’єднати його з директором. Секретарка стиха назвала його несусвітним дурнем, і нарешті Микола почув голос Макса Берна:

— Я вас вітаю, колего. Як відпочивалося? Це ви телефонуєте просто з аеропорту? Хочете якомога швидше почути приємну новину? Чи так засвідчуєте свою запопадливість до роботи?

— Про яку приємну новину ви говорите, товаришу директор?

— Несподівано для нас усіх розрахувався голова пошукової лабораторії…

— Фідель Ворич?

— Так… Ми порадились… Вирішили, що ваша кандидатура….

— Спасибі, товаришу директор. А чи є ще претенденти на цю посаду?.. Вже немає? Спасибі, дуже вдячний, товаришу директор.

Поміж Миколою Цвіркуном та директором Максом Берном віддавна встановилися стосунки ділового взаєморозуміння й довіри. Цвіркуна директор майже відразу полюбив за відданість. Щоправда, не міг Макс Берн однозначно визначитись — за відданість науці, колективу, просто цікавій роботі чи йому особисто? Але відданих людей директор любив. Принаймні він добре знав, як з ними працювати. А що від керівника вимагається вміння працювати з людьми, цього ніхто не заперечить. Ще як Цвіркун був звичайним лаборантом із вищою освітою, директор доволі часто дозволяв собі зайти увечері в лабораторію, де працював Микола Цвіркун, аби перемовитись кількома словами. Інколи невимушені розмови затягувались до півночі. Директор любив працівників, які затримувались на роботі допізна. Він сам таким був із студентських років. Хіба що не ночував на кафедрах та в бібліотеці. Тому запопадливість молодого лаборанта припала Максові Берну до душі.

Варто сказати, що Микола Цвіркун та Макс Бери були людьми дуже відмінними, майже ні в чому не схожими, проте Микола мав одну щасливу здатність — відчувати товариша-ворога шкірою. Відчувати й відповідно реагувати. Миколине життєве кредо було розважливе: прогнівити легко, а помиритися — важко. А жити всім треба в мирі. «Слабосилі цвіркуни не люблять жорстокості, вони бояться боротьби», — в’їдливо сказала йому колись одна подруга, Галина, і відтоді вони не бачились. «Хочете, щоб перед вами павичевий хвіст розпускали. Хочете, щоб перед вами навприсядки чудеса героїзму демонстрували, а самі…»

Наука цікавила Миколу насамперед як прекрасний засіб усамітнення й самоствердження. Мріяв, що стане колись доктором наук, матиме власний великий кабінет, секретарку, керуватиме лабораторією, а може, й цілим інститутом. Далі керування інститутом мрії не сягали. Пригадувалися батькові слова: «Горе тому, хто переоцінює власні сили».

Його батько все життя пропрацював офіціантом у найкращому ресторані міста, май удома все, чого душа бажала, але роботу свою не любив. І прикладав максимум зусиль, щоб прилаштувати сина до ВЕЛИКОЇ НАУКИ. А Микола з дитинства був слухняним хлопчиком.

«Шановний колего, що змусило вас затриматись так допізна, коли жодним науковим працівником, як кажуть, в лабораторії і не пахне?»

«Я вивчаю лабораторію. Я зовсім недавно у вас працюю», — відповів Микола того вечора, коли директор вперше зустрівся з ним уже майже поночі на робочому місці.

«Хвалю за ентузіазм. Знати гарно лабораторію — справа вельми потрібна. Особливо для лаборанта».

«Я не хотів би довго зоставатися лаборантом. Але, гадаю, добре знати свою лабораторію не завадить і науковому працівникові».

«Маєте рацію, колего. Мене радує ваш підхід до роботи і ваша впевненість у дні завтрашньому». — Директор сів до лабораторного столу, подумки відзначивши, що він вимитий майже до стерильної чистоти, однак нічого не сказав, побоявся перехвалити вчорашнього студента, навіть подумав дещо зле: «А може, він нічого і не вміє до пуття, лише ось так майстерно витирати столи та здмухувати куряву».

«Ви закінчували наш політехнічний?»

«Так».

«Сподіваюся, з відзнакою?» — не приховуючи іронії, запитав директор.

«Безумовно, — цілком серйозно відповів лаборант. — Якщо вже закінчувати інститут, то тільки з відзнакою. Мій батько сказав би, що навіть не дуже вдало зварений борщ варто розливати в красиві тарілки, від того борщ стає смачнішим».

«Ваш тато гуморист?»

«Ні, він просто знає діло».

«Даруйте, а хто ваш тато за фахом?»

«Він працює в сфері громадського харчування», — ухильно відповів Микола.

Макс Берн не став уточнювати.

«Вас вабить до себе наука?»

«Так», — однозначно відповів Микола.

«А вас не лякає, що з кожним десятиліттям, з кожним роком і навіть з кожним днем зменшується для кожного науковця шанс потрясти світ небувалим відкриттям. Довколишній світ уже непогано досліджено, таємниць майже не залишилося або ж вони дуже далеко від нас. Залишається переважно буденна робота, копітка, виснажлива, невдячна. Вас це не лякає?»

«А чому робота повинна лякати? Робота — не життя. Цікава робота — цікаве життя. Дешева рибка — погана юшка».

Директор усміхнувся.

«А щодо відкриттів… — продовжив Микола по тривалій паузі, ніби вагаючись, говорити чи ні. — Щодо відкриттів, мені здається, що… Одне слово, якщо комусь потрібне відкриття, то його завжди можна зробити…» — колишній студент винувато потупився.

Макс Берн зверхньо, але щиро п голосно розсміявся:

«Ви справді так гадаєте?»

«Справді, — вже без ніяковості мовив колишній студент. — Мій батько казав, що можна відчинити будь-які двері й зробити двері там, де вони потрібні. Гадаю, мій батько не помиляється?»

Минуло хвилин десять, доки директор заспокоївся. Він сміявся, реготав, витирав хустинкою сльози. Нарешті зміг сказати:

«І звідки ви такий з’явилися на цьому світі? Просто диво… Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?»

«Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював… А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Директор нарешті остаточно заспокоївся і багатозначно прорік:

«Цікавості ради, хочу побачити ваше перше відкриття. Коли воно буде?»

«А яке відкриття вам потрібно? — спокійно запитав Микола, дивлячись просто в очі директорові. — Можете познайомитись із ним хоч би й завтра».

«Навіть так?» — скептично звів брови директор, така самовпевненість і хлопчача бравада йому відверто не подобались.

«Навіть так», — винувато схилив голову лаборант.

«Ну, що ж, немає нічого простішого, ніж давати замовлення на відкриття, колего. Повірте, що набагато складніше їх робити… Ви, даруйте, знайомі з напрямком особисто моїх праць, моїх наукових пошуків?»

«Так, безумовно. Адже я працюю саме у вашому інституті».

«Логічно, — буркнув директор і вийняв записник із бічної кишені піджака, знайшов потрібну сторінку, перечитав її, ствердно кивнув головою, вирвав і простягнув Миколі. — Саме так… Якщо ви обізнані з моїми працями, ця сторінка буде вам цілком зрозумілою… І де я хотів би прорубати двері, сподіваюсь, також буде ясно… — Директор поблажливо усміхнувся. — Не заперечуєте, шановний колего?»

Микола спокійно взяв аркуш і з благоговінням у голосі промовив:

«Спасибі… Я дуже вдячний вам… Коли ми завтра зустрінемось?»

Макса Берна не могла не спантеличити ота серйозність і вдячність у словах лаборанта. Але на блаженного Микола Цвіркун не був схожий.

«Я кожного дня на роботі. Вам не важко буде мене знайти», — сказав Берн спокійно вголос, а подумкн відкарбував: «Знайти, щоб вибачитись переді мною, колего!»

Проте наступного ранку Микола Цвіркун чекав директора біля дверей його кабінету. Як видалось Максові Берну, чекав ще з ночі. З тою ж винуватою усмішкою сидів у м’якому кріслі в приймальні, тримав на колінах новісінький учнівський зошит. Привітавшись, він простягнув зошит директорові й тихо проказав:

«Ось, будь ласка, ви будете задоволені… Це не остаточне вирішення проблеми просторового континууму, але відкриття є… Подивіться…»

Макс Берн якомога спокійніше взяв до рук зошит, списаний майже наполовину, і свідомо утримався від будь-якої реакції, від будь-якої репліки.

«Добре, колего. Зайдіть до мене. Зараз і подивимось…»

Розкривши зошит, Макс Берн тамував у собі неабияку злість, роздратування: «Хлопчисько, самовпевнений дилетант, невіглас, все життя будеш столи витирати та мити лабораторний посуд…» Проте, заглибившись у перші ж рядки тексту і формул, директор був змушений визнати, що рядки ті написані вправною рукою далеко не дилетанта. Щоправда, й відгонило від тих сторінок школярською академічною багатозначністю загальників, які смакують тільки школярам, але, догортавши зошит до кінця, Берн раптово збагнув, аж зойкнув, мов сів на гаряче, — відкриття є! Справді новий, оригінальний, несподіваний підхід, прорубані двері там, де їх треба прорубати. Ще невідомо, що ж там, за новим порогом, але вже є цей поріг, за яким відкривається широке поле діяльності.

Директор того ранку спромігся лише на кілька слів:

«Ви унікальний товариш… Даруйте, ви — справжній науковець! Ви таки з неба до мене впали…»

… Ревище авіаційних двигунів лишалося позаду. Микола мчав магістраллю відразу на роботу. Ідучи у відпустку, він залишив свого пошарпаного зовні, але оновленого зсередини «Дракона» на стоянці аеропорту, і тепер знуджена місячною бездіяльністю машина вдоволено вуркотіла.

Миколу радувала новина. Він буде очолювати пошукову лабораторію. А лише три роки тому він прийшов на роботу звичайним лаборантом.

«Щасливчиком» прозивали його вже другий рік. На нього почали задивлятися дівчата, відверто загравати й годити в дрібницях, сподіваючись колись, якщо буде зоря, не доступитися чимось набагато важливішим. Проте Микола ніби й не помічав їхніх чарів, їхньої досконалої жіночої гри. Сам себе запитував часом, чому він такий, а не інший. Відповісти навіть самому собі було важко. Лише звучало у вухах давне, майже вигадане, але таке реальне: «Слабосилі цвіркуни бояться боротьби». І він усміхався по думки, жоден м’яз обличчя не оживав, але в душі перекочувалась химерна хвиля вдоволення: «Живіть собі, леви з левицями, а цвіркуни теж не пропадуть…» Навіть самому собі дивувався, коли цвіркунячі пророцтва справджувались — леви й левиці, тигри і тигриці сходились під традиційну прекрасну ніжну мелодію Лактаріуса, а розбігалися із гарчанням та погрозами. А Цвіркун лише усміхнувся, мов свою зверхність відчував. Проте не міг і не розуміти, що його існування далеке від досконалості. Втішався тим, що ніколи не дурив самого себе. А жертвувати доводилось хіба що так званою жіночою увагою й любов’ю, яка для Цвіркуна з кожним роком видавалася все смішнішою й безглуздішою грою. Часом млоїло Цвіркуна те, що в нього немає дітей, але коли виходив на магістралі міста, коли потрапляв у мурашник людського виру, вдоволено думав: «Все прекрасно. Вистачить на цьому світі людей і без моєї участі».

Він зупинив «Дракона» біля станції метрополітену. Добиратися далі своїм ходом було вкрай нерозумно — дорогі були час і пальне. Залишив машину на стоянці, з’їхав ескалатором (одна хвилина і тридцять шість секунд), вскочив до зеленого вагона, за ним гучно зачинилися стулки дверей, проте не до кінця. Він озирнувся. Руде дівчисько-підліток розгнівано смикало за якусь паличку, притиснуту дверима. Микола не відразу роздивився, що то древко святкового прапорця. Сам прапорець залишився по той бік дверей. Дівчисько обурено смикало за круглу синтетичну деревину, копнуло двері носаком модельних черевичків, мовляв, відчиняй, що це за неподобство. І двері справді на якусь мить, вже на ходу поїзда, злегка прочинилися. Дівчисько вдоволено усміхнулося, висмикнуло прапорець.

«А яке ж сьогодні свято, — подумав Цвіркун, — окрім мого повернення з відпустки?»

— А яке сьогодні свято? — тихенько запитав Цвіркун.

Дівча поглянуло на нього так, ніби він відірвав її від щонайсерйознішої справи, нарешті прорекло;

— Сьогодні у нашій школі репетиція свята.

Цвіркун розсміявся.

Рідний науково-дослідний зустрів Миколу звичною академічною стриманістю. Вусатий черговий при вході кивнув головою, працівники на ходу вітали з новою посадою, гадаючи, що Цвіркун ще не знає про це, і відверто засмучувались, що Микола, як і завжди, прекрасно у всьому інформований. В коридорі біля кабінету директора його перестрів Іван Литвак і відразу, схопивши за ґудзик, почав знайомити із станом справ:

— Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов’язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка.

— Що це таке?

— Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи… Вчена рада, як бачиш, уже підписала.

Цвіркун здивовано звів брови:

— Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом через вчену раду? Може, вистачить з неї і магазинної горілки?

Литвак стримано усміхнувся:

— Даруйте, ви ще не знаєте по-справжньому нашої лабораторії. — Якусь мить він переступав з ноги на погу і, перейшовши знову на «ти», продовжив: — Ти просто не знаєш, кого ми називаємо тьотею Стефою. Це паша стара ЕОМ «Стеф-ТІТ», вона без спирту не працює… На жаль… А півтора літра — це межа для неї. Тепер ти голова, і треба подумати, щоб якось збільшити норму для тьоті Стефи. Якби ти тільки бачив, які перли вона видавала, коли норма була два літри. А колись вона працювала на двох з половиною. Це було феноменально. Чуєш? Про не варто подумати. Але зараз підпишися під цими традиційними краплями. Ти ще не знаєш нашої тьоті Стефи. Для неї спирт — це життя. Без нього в неї контакти відразу окислюються. Така вже особистість. А яка робота з окисленими контактами, сам знаєш.

Микола Цвіркун потягнув носом, вже з гідністю завідуючого лабораторією поглянув на свого підлеглого. Мовляв, буде час, розберемося і з вашою, тепер вже нашою, тьотею Стефою, дістав з кишені самописку.

Чомусь пригадалося море, безкрайнє блакитне море і висока прозорінь неба над ним, два дні справжнісінького шторму, пишногруда кокетлива Діана, що мешкала в сусідньому номері будинку відпочинку… Зітхнув і залишив свій підпис на аркуші цупкого паперу.

З деяким упередженням переступив поріг нового кабінету — як то воно вестиметься тут, на новому місці? Але швидко оглянувши велику і загалом звичну, бо скільки разів бував тут раніше, кімнату, заспокоївся. «Справа не в кімнаті, а лише в мені самому», — подумалось. І тому він спокійно і умиротворено роззирався довкола — великий стіл, блискучий, потертий ліктями його попередників. Від часу створення цієї лабораторії він став сьомим завідуючим. Рожеві штори на великих вікнах. Маленький телевізор треба буде поміняти на великий, найсучасніший. Микола Цвіркун не любив зменшених постатей, краєвидів, він волів бачити їх максимально великими, виповненими барвами й відтінками кольорів. Квіти на підвіконні — дві королівські бегонії та червона герань. Під морений дуб оздоблені панелі. Велика стінна шафа, переповнена книгами, він знав майже кожну з них, бо не раз бував у Фіделя Ворича. І ворухнулося в душі співчутливе запитання: «А чому ж Фідель так раптово пішов з інституту? Старий? Безумовно, що вже не молодий. Але… Зморився? Не зміг забезпечувати рівень пошукових розробок лабораторії? Мабуть, саме так. Він був душе грамотним, але… не пошуковцем, не «криницею ідей», як казав і каже Макс Берн. Це правда. Цікаво, куди ж він пішов? Невже просто на пенсію?»

Він сів за стіл, довго сидів непорушно, звикаючи до нового місця, і десь хвилин через п’ятнадцять йому здалося, що він сидів тут вічно.

І він вільно відкинувся у кріслі, перекопавши себе, що все на краще, що він з усім цілком упорається.

Проте невеличкі хробачки сумнівів все ж підточували зсередини. Він був ще дуже молодий, недосвідчений для такої посади. Микола Цвіркун це прекрасно усвідомлював. Але…

Він підсунув ногою ближче до столу свій великий портфель, нахилився над ним, не підводячись з крісла, дістав дві теки з паперами, які возив із собою повсюдно, розклав аркуші на великому, вже (і ще) не захаращеному столі, гортав їх.

«Треба почати із чогось фантастично несподіваного. Врешті я нині очолюю пошукову лабораторію… І мій науковий пошук має бути на вістрі найсучасніших поглядів…»

І нараз пригадалися слова Макса Берна: «Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?» І пригадалася власна відповідь: «Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював. А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».

Він сидів у великому кріслі, мимовільно зібравшись у клубочок, намагався збагнути, чому йому пригадалися ці слова, бо знав, що донині йому ніколи нічого не пригадувалось просто так. Тож, мабуть, і зараз у цих словах чаїться якийсь підтекст, якась мудра думка, затримана підкірною, щоб видати її тоді, коли цього потребуватимуть обставини.

Світ… Антисвіт… Анігіляція… Антиречовина як джерело енергії… Анігіляція… Цікаво… Хтось прилітає на Землю з антисвіту для того, щоб захопити побільше нашої звичайної матерії. Це може бути грунт, скелі, вода, начиння міських смітників» машини, люди… Все це для них — запаси величезної енергії! Все це може бути дуже делікатний втручанням…

Пригадалося знову море. Пригадався 303-й номер пансіонату і несподіване зникнення трьох пар брудних шкарпеток і старих капців…

Знайти винуватця йому не вдалося. Власне, він і не шукав його, але не міг збагнути, куди ж воно все поділося з номера… І раптом така прекрасна химерна гіпотеза. Чим погана? Безумовно, згадка про шкарпетки звучатиме недоречно і брутально, але ж суть… На вістрі найсучасніших поглядів.

Микола Цвіркун задоволено вмостився у кріслі.

«Хтось прилітає на Землю, щоб запастися енергією. Для когось ми — антиречовина».

Він уявляв і пояснював відразу сам собі і всім, що це цілком можливий варіант. Прилітають далекі могутні (і хай навіть найгуманніші) гості, викрадають якісь частки нашої речовини… Було б добре знайти лише наш непотріб, наше сміття. Врешті, їм байдуже, яку антиречовину використовувати. Хоча, якщо вдуматися, наше сміття нам також потрібне. Бо якщо віддавати його просто так, то за кілька десятиліть від нас і сліду не залишиться. Наше сміття нас же потім і формує, змушує думати, змушує діяти, змушує його перетравлювати, змушує народжувати сміття вищого порядку. От! Саме так! Нам потрібне наше сміття! І ми його нікому не віддамо! Ні грама нашого сміття навіть найгуманнішій цивілізації! Хай шукають власні резерви! Але… Можна подумати про обмін сміттям. Наше сміття для них — джерело енергії, а їхнє — для пас. Про це треба серйозно подумати.

Микола Цвіркун задоволено примружився. Йому сподобалась власна вигадка. Щось у ній було привабливе, навіть бентежне… Одне слово — пошукове.

Він поглянув на вікно і побачив серед небесної осінньої блакиті срібний ріжок місяця, вузенький ріжок молодика, мов кимось акуратно обгризеного.

«Отож, і Місяць також! Його простіше споживати непомітно. Він, врешті, може просто зникнути, згоріти в анігіляційних топках пришельців… Не відразу, мине тривалий час, але ж це серйозна проблема… Можливість зникнення Місяця…»

Він вдоволено усміхався з власної вигадки. Нарешті підняв телефонну трубку і набрав номер директора.

— Максиме Петровичу, турбує Цвіркун.

— Ви вже на місці?

— Так.

— Подобається новин антураж? Освоюєтесь?

— Так. Дуже вдячний… Максе Петровичу, маю одну ідею, хочу поділишся з вами… Щоб для початку…

— Відразу хапаєте бика за роги? Пізнаю вас, колего. І щиро радий за вас… А що сказав би з приводу вашої ідеї ваш батько? — Макс Берн голосно розсміявся. — Даруйте, колего, але справді цікаво.

— Мій батько сказав би, що всі кулінарні рецепти дуже розпливчасті, Беручи до рук рецептурну книгу, кожен кулінар знає, що для того, аби страва по-справжньому вдалася, до кожного друкованого рецепту треба додавати власного хисту і розуміння… І якщо доручити біокіберові зварити справжній суп, то доведеться звичні слова щоденного вжитку визначати за допомогою функцій приналежності, звертаючись до теорії нечітких алгоритмів…

— Пізнаю вас, друже. Ви у прекрасній формі. Як вам відпочивалося? Радий чути ваш голос. Зайдіть до мене через півгодини. Зараз у мене люди. Даруйте. Чекаю вас із своєю повою ідеєю в себе через півгодини.

Микола Цвіркун поклав трубку. Заплющив очі. Довго сидів непорушно. Врешті підвівся і підійшов до вікна. Срібний ріжок місяця ледь висвічувався у осінній блакиті чистого сонячного неба. Червонолисті клени губили своє вбрання.

За півгодини Микола Цвіркун сидів у кабінеті директора. Почали розмову здалеку — про море і про морські прогулянки, про техніку підводного плавання і про красивих жінок, про нові кінофільми і про новітні методи самонавіювання уві сні. Врешті Цвіркун дуже тактовно перевів розмову в русло пухнастих множин з розмитими функціями приналежності, і Макс Берн не зміг стримати усмішки:

— Переконуюсь, що ми не помилилися у вашій кандидатурі. Тож уважно слухаю вас. Ви сказали, що маєте цікаву ідею…

Цвіркун почав розповідати дуже обережно, аби вчасно відчути, що варто зупинитися і не давати волю нестримному фантазуванню. Проте директор слухав уважно, і не було на його обличчі й тіні іронії. Коли Микола закінчив, про всяк випадок винувато потупившись. Макс Берн, багатодумно збриживши чоло, спроквола проказав:

— Цікаво… Дуже оригінальний підхід. І дуже сміливо. Та й цілком вірогідно, що головне. Наша матерія є прекрасним джерелом енергії для цивілізації з антисвіту, а відповідно їхня матерія може бути джерелом для нас. Колись ми навчимося до пуття працювати з антиречовиною… Щодо Місяця також… — Макс Берн заплющив очі і довго сидів непорушно.

— Я розумію, — тихо мовив Цвіркун, — що ця ідея дуже далека від… Маю на увазі, що практичного застосування… Буде дуже нелегко…

— Помовчіть, — буркнув Берн. — Ви вже все сказали. А тепер треба подумати.

Цвіркун слухняно замовк, уважно дивлячись на директора. Він не сподівався, що його химерна ідея настільки зацікавить Макса Берна. Врешті той мовив бадьоро і збуджено:

— Даремно ви вважаєте цю ідею чисто теоретичною. Слухайте мене. Насамперед дуже перспективна сама хвиля чергового захоплення-зацікавлення антиречовиною. Ми мусимо навчитися працювати з нею. По-друге: варто спробувати виявити представників антицивілізацій. Принаймні якісь сліди їхньої діяльності… Ваша ідея настільки мене захопила, що я просто не хочу й думати, що ніяка цивілізація не використовує нас… Гарно ви придумали з цим обміном сміттям, покидьками… Щодо Місяця — зробимо там філіал нашого інституту, створимо дослідну базу… Певен, що саме на Місяці й відбудеться наша перша зустріч з представниками антисвіту… — Макс Берн лукаво примружився. — І на Землі також роботи вистачить. Прекрасна тема для пошукової лабораторії. Перспективна, з поглядом у далеке майбутнє… Я радий за вас, друже.

Додому Микола Цвіркун повернувся украй збуджений. Він переступив поріг свого холостяцького помешкання, поставив на підлогу портфель, гарячково забіг до ванної, вмився холодною водою, сів за робочий стіл, намалювавши на запилюженій полірованій поверхні два хрестики і три нулики, підхопився і почав наводити порядок, власне, просто витирати порохняву, бо порядок і так у кімнаті був ідеальний. Вимкнувши пилосос, Цвіркун задоволено примружився, засмикнув щільніше штори на вікні й клацнув вимикачем, бо надворі вже сіріло. Кімнату виповнило приємне блакитняве світло. Микола сів у м’яке крісло, намагався заспокоїтись, в голові роїлися думки-ідеї, все тіло було напруженим, а руки не знаходили собі місця. Він прагнув діяльності.

Нараз почув незвичне сюрчання. Воно народжувалось десь у його помешканні. Ніби на кухні. Рвучко підвівся і майже вибіг з кімнати. Коли грюкнув дверима на кухні, сюрчання припинилося. Але за якусь мить зазвучало знову. Микола розрізнив два голоси.

Він аж розсміявся. Це ж цвіркуни! Його однофамільці з маленької літери. Звідки вони з’явилися за час його відпустки?

Микола підійшов до вікна, дивився з височини на вогні вечірнього міста і намагався визначитись — подобається йому їхнє сюрчання чи дратує? Воно було мелодійним, нагадувало чимось пташиний спів, так принаймні здавалось Миколі, коли цвіркуни перегукувались між собою. Один сидів десь під кухонною шафою, а другий немов за холодильником. Сюрчання було доволі одноманітним, заспокоюючим, умиротворюючим. Микола сів до столу, уважно, ніби важливе повідомлення, слухав цвіркунів, намагався уявити, які вони на вигляд. Вийшов до кімнати, взяв том енциклопедії і знову повернувся на кухню. Читав і перечитував, роздивлявся кольоровий малюнок. Зовнішнім виглядом своїх однофамільців Микола залишився невдоволений — схожі на тарганів і водночас на трав’яних коників. Закрив грубий том, заплющив очі і слухав, відчував, як зникає-розчиняється напруження, як душею заволодіває млосне упокорення і навіть якесь блаженство.

Двоє цвіркунів про щось розмовляли між собою. Мабуть, Він і Вона, подумалось. Він і Вона. Аж замлоїло щось під серцем. І захотілося щось пригадати із власного життя. Але пригадувати було нічого. Він і Вона. За час його відпустки у помешканні поселилася цвіркуняча сімейка?

Микола довго сидів і слухав, але нараз усвідомив, що те сюрчання наче паралізує його думку. Він не міг ні про що думати, ні на чому зосередитись. Він чув і сприймав лише сюрчання цвіркунів, наче розчинявся в ньому.

— Прокляття! — вигукнув він. — Це до добра не доведе!

Микола підхопився, намагаючись повернутися в той стан робочого збудження, в якому перебував досі, Проте все виявилось марним. Він чув тільки цвіркунів. До всього — з’явилося непереборне бажання побачити, які ж вони в житті, а не на малюнку?

— Я так не можу вдома працювати. — Вів стріпнув головою, як мокрий пес. — Це просто знущання. Треба щось придумати.

Він повзав навколішки і уважно прислухався, намагався точно визначити, де сидять цвіркуни. Він повідсовував від стін усі кухонні меблі. Нараз відзначив, що голоси лунають уже з іншого місця.

— Як же це? Не міг же я не помітити, якби котрийсь перебіг кімнату?

І раптом здогадався — цвіркуни сидять за плінтусами і можуть бігати там по периметру кухні.

— Прекрасно, є дуже гуманний спосіб попросити вас звідти, вдало поєднавши приємне і корисне.

Микола приніс із комірчини банку білої емалі та малярний пензель.

— Ремонт! Буде маленький ремонт, шановне товариство!

Микола вирішив освіжити панелі на кухні, заливаючи фарбу у щілини між плінтусами і стіною. Він рачкував підлогою, і раптом з-під плінтуса спроквола виліз цвіркун, точнісінько такий, як на малюнку, не вельми приємне створіння, лівий бік був білий від емалі.

Цвіркун дивився на Цвіркуна якось збентежено, докірливо, злякано, потім повільно й невпевнено попростував до дверей в коридор, хитаючись з боку в бік. За ним з-під плінтуса виліз трохи менший цвіркун і досить бадьоро побіг за першим. Він ще не був вимазаний у фарбу. Вже на порозі цвіркун з білою ознакою зупинився, озирнувся і, Миколі так здалося, покрутив правою передньою кінцівкою біля скроні. Микола підвівся й прочинив кватирку. Від запаху нітроемалі наморочилося в голові.

А цвіркуни повільно собі подибцяли до виходу з помешкання, Миколі здавалося, що вони пішли, взявшись за руки-лапки. Зупинилися перед дверима. Миколі на якусь мить спала думка, що можна просто наступити на оцих ніпівтарганів-напівкоників, але відразу й присоромив самого себе. Хай живуть. Він і Вона. Хай живуть. Відчинив двері, і цвіркуни, ніби все розуміючи, весело перескочили поріг, почимчикували до сміттєпроводу.

Нашвидку закінчивши на кухні ремонт, Микола вирішив гарно виспатись перед напруженим робочим днем.

Але вночі йому приснився сон…

Ніби прилетіли до нього гості з антисвіту, і були вони схожі на великих цвіркунів, обмінювались сміттям і «покидьками цивілізації». Микола великодушно віддав цвіркунам свого сусіда-п’яничку. а представники антисвіту позбулися тлустого Нукрізця, який зловживав водою, не курив І цим остаточно підірвав свою психіку… І раптом…

Микола навіть уві сні збагнув усю глибину помилки, Він прокинувся спітнілий від хвилювання. Як же він не подумав відразу, що ті двоє цвіркунів можуть виявитись представниками антисвіту? Як же він не подумав? А були ж усі підстави запідозрити… Сама їхня несподівана поява за час його відпустки вже б мусила насторожити. І оте покручування лапкою біля скроні. Теж мені розумники знайшлися… І безсловесне прохання випустити з помешкання. Треба ж знати, які двері куди ведуть… 1 побігли вони до сміттєпроводу…

Цілком можливо — то якісь механічні розвідники з антисвіту, які не анігілюють при контактах зі звичайною земною матерією. А може бути, що й самі антисвітяни уміють якимось чином оточувати себе захисним полем?

Цвіркун вистрибнув з ліжка і в самих плавках вибіг на ліфтовий майданчик, роззирався довкола, у кволому нічному освітленні віолової лампочки під стелею хотів побачити двох. маленьких цвіркунів. Він би покликав їх. Але як їх покликати? Підбіг до сміттєпроводу. Немає. Безумовно, нікого немає. Хоч плач. А міг же додуматись, затримати, принести в інститут і ретельно дослідити.

Повернувся до помешкання. Вийшов на балкон. Тепла ніч ранньої осені. Монотонне тихе рокотання великого міста. Безхмарне і зоряне небо. Срібний ріжок місяця над головою.

Він і Вона з далекого антисвіту. Вони йшли до дверей, тримаючись міцно за руки-лапки. Мабуть, їм гарно разом. Цвіркун підвів погляд, до сліз вдивлявся у срібний ріжок місяця, і було йому, чи не вперше в житті, дуже незатишно, безпросвітно сумно і самотньо.

А над ним кружляли в повітрі дві маленькі істоти, їхні тіла сріблилися під місячним світлом, вони майже не махали прозорими крильцями, але кружляли в повітрі, піднімаючись все вище і вище, вони трималися за руки-лапки, вони весело сюрчали, вони сміялися. Вони були щасливі.