Викривлений простір

1.

День ще зрання видався сонячним. І, мабуть, саме тому в Антона Сухова був просвітлений, позначений карбом бентежної осені настрій. Сухов радо й бадьоро їхав на роботу, в клініку. Вправно і швидко прооперував. Операція видалася складною, але все пройшло нормально. Таке трапляється не часто.

Антон вийшов із клініки і неквапливо прошкував тротуаром вздовж магістралі, що вигиналася довкола яру правильною дугою. Обабіч дороги відсвічували черленим золотом клени, а на протилежному боці яру ще не вжухла зелень акацій та дубів.

З самого ранку того дня світило сонце після трьох днів безперервних дощів. Легкий вітерець перебирав його волосся з сивиною на скронях. Він посміхався сам до себе, радіючи погожому дню. Додому йти не хотілося.

Осінь. Сонце. Вдала операція. Натруджені мозок і тіло мимоволі шукають спочинку. А що може бути кращим за отакі хвилини? Відпочиваєш… І не хочеться ні про що згадувати.

«Вероніки ще немає вдома. Шкода: якийсь невидимий бар’єр проліг поміж нами, і той бар’єр важко зруйнувати, бо, власне, зараз немає бажання його руйнувати. Оті бар’єри дарують перепочинок, тож і за це їм дяка. А що водночас приходить самотність… можливо, то й не біда, бо на самоті ніхто тебе не принизить і не скривдить».

Колись він щиро кохав її. Це вже нині доводиться запитувати себе, що означає кохати щиро. А колись не запитував. Просто відчував кожною своєю клітиною, що йому завжди хочеться бути з нею.

Сонце. Осінь. Прекрасний день.

— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять… — почулося за спиною. Сухов озирнувся. Його наздоганяв анестезіолог Митрофан Степанюк. — … І дарувать комусь бентежне щастя… Нічогенький сьогодні деньок видався, Антоне. Еге? І лиш моя зоря ясна…

— Осінній подарунок галерникам.

— … упала з неба і погасла… Сьогодні можна ощасливити дружину. Повертаюся додому не серед ночі… Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

Поміж собою вони називали жартома один одного галерниками, колись були бранці-невільники, а вони, як кажуть, за покликом серця придбали собі вериги. Того всього можна було легко й позбутися, проте ніхто не поспішав цього робити, доки не випробовував себе до останку. Світячи іншим, згораєш сам. Але ж, видається, сам згориш не так скоро. Безсонні ночі, клопітні дні, хворі пацієнти, диспути, симпозіуми, пошуки нових напрямків і пошуки самого себе. Важко працювати в клініці, відомій на всю планету. Але й не соромно сказати, де ти працюєш. Інколи навіть похизуватись приємно. Важко працювати, але ж відчуваєш себе на вістрі наукового пошуку. І не залишається часу для хворобливого самодлубання і виношування «геніальних» прожектів. Власне, окрім невдоволення своїм сімейним життям, Сухова все цілком влаштовувало.

Осінь. Таке лагідне сонце. Операція пройшла вдало. І не хочеться йти додому так рано. І можна просто насолоджуватися пахощами осіннього світу.

— Візьмемо машину?

— Поспішаєш? — запитав Антон.

— Ні. Але в такий день гріх губити час. Аж не віриться, що сьогодні небо усміхнулося. Можна приїхати додому, а у вікна світило променить. Заберу дочку із садочка. Томка зараз така потішна. Саме той вік, що й не висвариш… А там і дружина прийде… Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

Кремезний Степанюк вайлувато міряв кроками тротуар. Антон ледь встигав за ним.

— То як, беремо машину? Чи я сам?

Замість відповіді Сухов зупинився біля одного з найближчих пультів магістрального селектора і натиснув зелену клавішу.

— … І дарувать комусь бентежне щастя… — наспівував Степанюк.

Машина зупинилася біля них хвилини через три. Прочинилися дверцята блакитного гелікомобіля. Митрофан пропустив Антона:

— Сідай, тобі їхати далі, а я в центрі зійду.

— Поспішаєте? — баритоном запитала машина.

— Ні, але й губити час… Гарний день сьогодні видався, правда?

— Мені всі дні однакові, — монотонно сказав гелікомобіль. — Погано тільки тоді, коли клієнтів чи пального немає. Куди їдемо?

Вони назвали адреси, і машина рушила з місця.

— Ми з тобою завтра не разом працюємо?

— Міг би й не нагадувати про завтра, — трохи роздратовано мовив Степанюк. — Завтра у мене Гирзанич оперує… Певне, такий день, як сьогодні, трапиться знову не скоро…

Жінку з дитиною на руках Антон помітив здалеку. Пригадалися маленький Вітасик і Вероніка… Які вони тоді були щасливі! Тішилися, мов діти, з кожної дрібниці. Але як сталося, що все зникло? Якось відразу. Раптово. І раніше траплялися нелади з Веронікою, навіть сварки, але Антон ні на мить не сумнівався, що то все не ти’мчасові складнощі, а смішні непорозуміння. В її очах бачив одсвіт отієї щирої любові. А нині почав думати, що все це йому колись приснилося… Але ж ніщо не зникає безслідно? Один дотепник прорік: якщо в душі оселилася ненависть, то, значить, були колись і зерна любові. Але й ненависті не було в душі Антона Сухова. Йому самому видавалося, що душа з якогось часу стала бездонною пусткою… Чому?

— Зупинимось! — несподівано самому собі наказав Сухов і звернувся до гелікомобіля. — Підвеземо ту жінку… Місце в салоні є…

Степанюк незадоволено пробуркотів:

— Вона нікуди не збирається їхати. Вродлива жінка, я тебе розумію, але ж вона нікуди їхати не збирається. Даремно ти лицарствуєш. Красуня просто гуляє зі своїм чадом.

— Ти ж бачиш, поблизу немає пульта магістрального селектора. А вона з дитиною на руках…

Мабуть, саме тому Сухов і звернув увагу, що жінка тримала дитину на руках. Щось незвичне було в її постаті. Струнка, світловолоса, в зеленкуватому легкому плащі, ніби з кольорового повітря зіткана, вона стояла спокійно, незворушно і водночас аж промінилася напругою, хвилюванням.

Машина зупинилася метрів за десять від неї. Сухов визирнув із салона і гукнув:

— Вас підвезти?

Якусь мить жінка стояла нерухомо, ніби не почула пропозиції. Потім повільно обернулася, запитально подивилася на Сухова, спершу ніби сторожко і злякано, як видалося Антонові, та нараз голосно відказала:

— Так, безумовно. Велике спасибі. — Приязно усміхнулася, саме приязно, а не вдячно, відзначив подумки Антон, і впевнено підійшла до машини.

Дитина на руках розплакалась. Голос малюка був неприємний, деренчливий. Сухов посунувся в глиб машини, і жінка зручно вмостилася поруч.

— Тихо, Серафимчику, тихо…

Пола її зеленкуватого плаща лягла на коліно Антона, а пасмо довгого золотавого волосся впало йому на плече, лоскотало щоку.

Гелікомобіль рушив, набрав швидкість.

— Куди вам їхати? — запитала машина.

Жінка подивилася довкола, якось дивно усміхнулася, ніби вибачливо, але й відчужено воднораз:

— Мені з вами по дорозі, - сказала впевнено, немов точно знала, куди їдуть Антон з Митрофаном. — Ну тихо, Серафимчику! Що це з тобою?!

А малий на руках не вгавав. Крізь плач він намагався щось сказати, але неможливо було зрозуміти бодай слово. Він роздратовано витирав кулачками сльози. В блакитному комбінезончику, повненький, рожевощокий.

— То куди ж вам їхати? — знову запитав гелікомобіль.

— Я скажу, де зупинитися, — ухильно відповіла жінка.

А малий репетував, аж у вухах лящало. Антон і Митрофан іронічно перезирнулися між собою.

— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

— Як тебе звати, малий? — голосно запитав Сухов. — Ти вже вмієш говорити? — Антон поглянув на маму.

Вродлива! Навіть погляд відвів.

— Мене звати Серафимом, — несподівано спокійно проказав хлопчик. — Ви чули, як мене кличе мама, а запитуєте… — І зарюмсав ще нестримніше.

— Скільки йому років?

— Два, — якось непевно відповіла жінка.

— Симпатичний хлопчик, а такий плаксій… — Антон взяв маля за вушко і злегка смикнув, імітуючи чоловіче розчулення, хоча Серафим, а особливо його деренчливий голос, дуже дратували Антона. — Я таких завжди забираю із собою. Ось у цьому великому портфелі… Чуєш, Серафимчику?

— Чую?! Так! Ти все одно не забереш мене! — вигукнув хлопчик і розкричався ще голосніше.

Жінка вибачливо подивилася на Антона і вдавано безтурботно проказала, карбуючи кожне слово:

— Так от, я зараз віддам тебе дяді. Мені не потрібен такий поганий, неслухняний хлопчик.

Антон враз нахмурив брови, розкрив чорний і справді чималий портфель.

— Зупиніть, будь ласка. Я зараз виходжу, — мовив Митрофан. — До завтра, Антоне. Бажаю тобі щонайкраще провести цей день, — багатозначно усміхнувся.

Степанюк вийшов з машини, за ним нечутно зачинилися дверцята. Гелікомобіль помчав далі, а малий репетував, час від часу переводячи подих.

— Ану, давай подивимось, вереднику, чи помістишся ти в моєму портфелі?

Сухов уже й не радий був, що розпочав цю гру. Міг би їхати собі спокійно, не встрявати у розмову. Кричить малий, але ж він на руках у матері, вона знає, що йому треба і чого не треба. І взагалі не було ніякої потреби зупинятися, лицарствувати, як сказав Митрофан. Але… Ось іще хвилина-друга… Ця жінка… Ця красива жінка вийде із салону, і Антон Сухов помчить прямісінько до себе додому.

— Бачиш, який у мене великий портфель? — повторив. — І сьогодні він майже порожній. Я ніби передчував, що зустріну такого плаксивого хлопчика.

— Забирайте його, — мовила жінка. — Раз не слухається, тож він не любить свою маму, — і ніби несамохіть поклала долоню Антонові на коліно, Сухова аж пересмикнуло від того.

Здавалося б, мав інакше зреагувати на дотик чарівної супутниці, але йому стало так боляче, ніби щось жорстоке і всеїдне доторкнулося до нього.

— Безумовно, я заберу… — затнувся Сухов, тамуючи біль.

Узяв хлопчика собі на коліна, внутрішньо приготувавшись до непередбаченого. Але нічого такого не сталося. Серафим спокійно перебрався на руки до Антона, не змінивши тональності свого плаксивого співу.

— Ось так, Серафимчику, — сказала жінка. — Ти не слухався своєї мами, живи тепер з чужим дядею. Зупиніть, будь ласка.

Гелікомобіль слухняно загальмував.

Антон Сухов не встиг нічого збагнути. Золотоволоска в зеленавому плащі вискочила з машини і швидко поцокотіла каблучками вздовж магістралі.

А Серафим відразу замовк, полегшено по-дорослому зітхнув, розважливо і умиротворено витираючи сльози. Сказав:

— Ну, нарешті….

Сухов аж ніяк не чекав такого повороту. Він сидів, намагаючись приховати свою розгубленість і безпорадність.

— Тобі зовсім не шкода розлучатися зі своєю мамою?!

Хлопчик подивився на нього пильно, зосереджено, якусь мить ніби вагався, підшукуючи слова, але так нічого й не сказав, тільки багатозначно усміхнувся.

Моторошна хвилина минула.

— Пробачте, зараз ми також вийдемо, — голосно мовив Сухов.

— Розумію вас, — відповіла машина. — Бажаю успіхів.

Сухов з дитиною на руках вийшов з салону і, максимально зосереджуючись, як під час роботи в операційній, поглянув довкола. Ніде не було помітно жінки в зеленкуватому плащі. Вона ніби розчинилася, випарувалась, ніби просто наснилася. Але ж дитина… Хлопчик на руках…

— Поставте мене на землю! — владно звелів малий. — Я вмію ходити не гірше за вас.

— І що ж ми будемо робити? — мовив Сухов. — Маєш ти, хлопче, відверто кажучи… Не знаю навіть, як сказати… Маєш ти не зельми розумну матусю…

— Нормальна мама, — сказав Серафим. — То ви її не знаєте. Вона дуже втомлюється…

— …

— Ходімо, — рушив тротуаром.

— Куди? — пішов поруч Сухов.

— Погуляємо.

— Де ти живеш?

— А хіба ми поїдемо не до вас?

— …

— Ось цією вуличкою ми скоро вийдемо до чудового парку. А ти молодець! Як тебе звати?

— Мене? — розгублено перепитав Сухов.

— Тебе.

— Антон… Антон Сухов.

— Ти мені відразу сподобався. Від тебе лікарнею пахне. Ти лікар?

— Лікар…

Антон ошелешено зупинився. Ну й деньок видався! Тепле проміння сонця. Золоті крони дерев. Чисте небо. Серафим…

— Тобі справді два роки?

— Тебе дивує, що я такий розумний? Вундеркінди всі такі.

Сухову раптом нестерпно забажалося побути на самоті.

І портфель став непомірно важким…

— Мені завтра дуже рано на роботу. Операції починаються о восьмій…

— До завтра ще дожити треба, як сказала б моя мама. Не хвилюйся. Все буде гаразд. Я тебе не підведу, — багатозначно прорік малий.

Хлопчик у блакитному комбінезончику дибцяв швидко. Антон ледь встигав за ним.

— В тебе є діти, Сухов?

— Двоє…

— Це добре. Я їх багато чому навчу. Хто вони — хлопчики чи дівчатка?

— Хлопчик і дівчинка.

— Ну, ти просто молодець! Цілковита гармонія… Але, бачу, ти не дуже радий нашій зустрічі, — малий глянув йому у вічі й зупинився.

Антон відчув: не слухаються ноги. Він, хірург, почувався, як на операційному столі. Він нічого не міг збагнути, навіть того, чи все це зараз відбувається насправді.

Нараз у нього з’явилося бажання якось відстати від Серафима. Власне, втекти. Вундеркінд не пропаде. Але Серафим ступив кроків два-три і, не обертаючись, голосно запитав:

— Що сталося? Чому ти зупинився? — Малий чекав, доки Сухов підійде.

Довелося знову йти поряд…

— Давай покатаємося он із тієї гірки.

— Мені… незручно, — буркнув Сухов. — Адже там самі діти.

— Байдуже. Діти теж люди. Ходімо.

Маленька кабіна пневматичного ліфта, кумедно сіпаючись, підняла їх на верхівку вежі, звідки починався до блиску відполірований дітлахами пластиконовий спуск. Він тягнувся аж до кінця парку. Сідай, відштовхуйся, і ось тебе вже понесло, закрутило у віражах, спіралях, крутих спусках і бентежних підйомах.

Коли вони (нарешті!) стали ногами на землю, Серафим уважно подивився на Антона і сказав:

— Ну, хіба було погано? Отож! Було чудово. Але, знаєш, у мене відірвався ґудзик… Подивися. — На малій долоні лежав блакитний ґудзик. — Я встиг його спіймати на льоту. Я молодець, правда ж, Сухов? У мене блискуча реакція.

— Так. Ти молодець, малий.

— Але мені зараз треба його пришити, — сказав Серафим. — У тебе часом немає голки з ниткою?

— Ні, немає. Поїхали вже до мене додому. Щось придумаємо, якось розшукаємо потім твою матусю… І голку з ниткою вдома знайдемо… В мого Вітасика канікули. А ввечері Вероніка, дружина моя, прийде, — мовив і відчув, як спиною пробігли мурашки.

— Я не можу з відірваним ґудзиком знайомитись із людьми. Давай зайдемо у будь-яку квартиру і попросимо голку з ниткою. Якщо не хочеш, то поїхали до найближчого магазину… Але краще і швидше попросити у когось. Ходімо! — Хлопчик рішуче попрямував до виходу з парку.

Антон ішов як загіпнотизований.

У під’їзді найближчого від парку будинку були сутінки. Під стелею тьмяно світила одна віолова лампа. Сухов підійшов до перших-ліпших дверей на першому поверсі, подзвонив. Але ніхто не відчинив. У сусідніх помешканнях також нікого не було вдома.

— Давай піднімемось вище, — запропонував Серафим.

Сухов слухняно підійшов до кабіни ліфта, натиснув кнопку виклику, і за мить двері прочинилися.

— На який поверх поїдемо? Давай на третій? — Сухов поглянув на малого.

— Байдуже. На будь-який поверх.

Сухов натиснув на кнопку, двері почали зачинятися, та раптом звідкись вигулькнув чоловік:

— Зачекайте мене! — крикнув і руками вхопився за стулки дверей.

Двері відразу пропустили його. Захеканий чоловік подякував:

— Спасибі. Мені на п’ятдесят восьмий поверх. — І раптом вигукнув: — Антоне! Привіт! Яким вітром?!

Сухов упізнав колишнього однокласника Василя Бора.

— Це твій малий? — запитав Василь. — Ти тут живеш?

— Ні, — усміхнувся Сухов, а що сказати далі — не знав. — Я не тут живу. І дитина це не моя. Син… моєї знайомої.

— У гості приїхав?

— Так… У гості, — мовив якомога впевненіше, боячись, що Серафим не витримає і бовкне щось недоречне.

— Тобі на який поверх?

— Мені? Мені на третій, — похопився відразу, сподіваючись, що вони з Серафимом вийдуть собі швиденько, а Василь поїде до свого п’ятдесят восьмого.

Бор натиснув кнопку.

— Як тобі живеться? Ти працюєш там же? В тій же славній концентраційній клініці? — Василь голосно розсміявся.

— Так.

Двері ліфта прочинилися на третьому поверсі. Антон простягнув руку попрощатися, але Василь вийшов разом з ними.

— Ти надовго до знайомої?

— Не знаю… — Сухов був украй розгублений.

Він розумів, що зараз викриється його обман. От ситуація… Василь Бор ніби зрозумів його і запропонував:

— Може, потім до мене заглянеш? Посидимо, погомонимо, згадаємо однокласників. Це вже стільки років ми з тобою не бачилися! Я живу в квартирі сто п’ятнадцять. Чуєш?

— Так, чую.

— То я чекатиму. Піднімешся потім до мене? Чи, може, не дуже поспішатимеш? — усміхнувся.

— Не знаю…

— Ти одружений?

Сухов зрадів цьому запитанню.

— Так. Вже давно. Сина маю, дочку. — І раптом згадав, що Василь був у нього на весіллі, і коли народився Вітасик, то Бор також приходив привітати.

Згадав і зрозумів, чому Василь про це запитав. Хотів спробувати щось вигадати, щось пояснити, але потерпав, що зараз обізветься Серафим, і тоді спробуй щось пояснити, принаймні ось так, похапцем.

А Бор не поспішав додому.

— Ти в яку квартиру зараз?

Сухов вирішив грати до кінця, навмання вказав поглядом, а Василь підійшов до дверей і подзвонив, йому було цікаво, до кого ж прийшов Антон.

Сухов аж очі заплющив, витер спітніле чоло задерев’янілою від хвилювання рукою і подумав: «Будь проклятий цей сонячний день!»

Двері прочинилися, і всі побачили стару жінку в сірому, а по ньому дрібні жовті квіточки, домашньому халаті. Худа, обличчя жовте, в глибоких зморшках. Жінка ширше відчинила двері й запитально дивилася на Антона.

— Добрий день, — мовив Сухов і облизав пересохлі губи.

Стара нічого не відповіла, але її тонкі губи ніби ворухнулися у привітанні.

— Галина вдома? — якомога безтурботніше спитав Сухов і витер спітніле чоло.

Жінка подивилася на нього зосередженіше, обличчя її ще більше зморщилося.

Потім вона перевела погляд на малого Серафима.

— Галина? — перепитала стара навдивовижу молодим і дзвінким голосом.

— Так… Галина тут живе? — Сухов назвав перше-ліпше ім’я, аби швидше почути, що трапилась помилка, прикра помилка, що Галина тут не живе і, безумовно, стара нічим не може допомогти, треба звернутися в довідкове бюро тощо…

І Василеві треба спробувати пояснити… Аби тільки Серафим не втрутився. Але, видавалося, вундеркінд розуміє ситуацію.

— Галина, — знову мовила стара. — Безумовно. Заходьте, будь ласка. Вона вже давно на вас чекає.

Антон Сухов приховав своє здивування, потиснув Василеві руку, пообіцяв забігти до нього, якщо буде час. Пропустив Серафима і слідом за ним нерішуче переступив поріг.

2.

Вероніка повернулася додому раніше звичайного. На роботі все негараздилось. Навіть старезний, досвідчений і досі безвідмовний помічник, інформаційний фільтратор «Буран» почав барахлити, Робота не клеїлась. І хоч Вероніка не почувалася хворою, все ж пішла з роботи на дві години раніше, переконавши себе, що сьогодні варто посидіти вдома.

Вона відчинила двері, почепила на пластиконову вішалку капелюшок, сіру ледрову торбинку, зайшла до вітальні. Вітасик з Оленкою сиділи за столом якісь втомлені й водночас поважні. Побачивши матір, Вітасик підхопився:

— Мамо, а ми сьогодні дуже добре попрацювали!

— Ви в мене молодці. Не голодні? Скоро закінчуються канікули, Вітасику… Ти сьогодні вчив математику?

— Так, мамо…

Вероніка підійшла до стінної шафи, зняла з себе і повісила білу мережану блузку, накинула на плечі рожевий домашній халат.

«Хвилин п’ять треба відпочити. А потім братися до якоїсь роботи. Недописана стаття чекає. Скоро звітувати на роботі. І дітьми треба зайнятися…»

Вероніка зручно вмостилася у глибоке м’яке крісло біля вікна, заплющила очі. Вітасик з Оленкою стиха розмовляли за столом.

— Коли наш клас водили на птахофабрику, я побачив справжніх курей. От цікаво! Я одну взяв у руки, а вона дивиться на мене так дивно — то одним оком, то другим. Ось так. Ну, думаю, якась ненормальна курка. Навісна. А потім півень прибіг…

— А півень схожий на папугу?

— На папугу? У півнів хвости красиві… Ти бачила півнячі хвости?

— Ніколи…

— Ти ще не бачила півня?!

— Ніколи… Але я вже бачила папугу. Справжнього. У дяді Гриші.

— А я — ні… Тільки на малюнку.

— Вітасику, півні літають?

— Не знаю. Той півень скакав…

— Як скакав?

— Ну як… Ну, ось так… І хвіст пишний-пишний!

— От би і йому хвоста відчикрижити! Правда?

— Авжеж. Без хвоста всі смішні.

Вероніка розплющила очі. Підвелася й підійшла до вікна. В кутку кімнати стояв — майже на півстіни — акваріум, підсвічений зсередини трьома кольоровими ліхтариками: рожевим, синім і зеленим. У світлі цих ліхтариків рибки були ще красивішими, видавались яскравими фантастичними істотами. Але… Вероніка ковзнула поглядом по кулястому акваріуму й раптом відзначила, що рибок немає. Всі у підводному гроті, викладеному з камінців? Вероніка підійшла до акваріума і подивилася уважніше. Ледь не зомліла: всі рибки лежать на дні… без хвостів. Аж зойкнула.

— Мамо, це ми сьогодні дуже добре попрацювали. Правда? Дуже смішно?

Вероніка стояла геть ошелешена.

— Вітасику…

— Знаєш, як важко було їх ловити? Бачиш, ми зовсім не розхлюпали води. Бачиш, мамо, які ми акуратні. Ми молодці, мамо, правда?

— Вітасику, як ти міг?

— Смішно вийшло, правда, мамо? Ми з Оленкою так пожартували.

— Вітасику… Які жорстокі і… дурні ваші жарти.

— А хіба жарти повинні бути розумними? Ти незадоволена? Але ж ти ніколи не казала, що рибкам не можна відрізати хвости.

До кімнати зайшов старий волохатий кіт Юпітер. Він зупинився на порозі, підійшов до акваріума і солодко позіхнув, аж очі заплющив, а потім раптом зиркнув збентежено на Вероніку і відразу підібгав під себе розкішного смугастого хвоста. Колись, як Юпітер був ще маленьким кошеням, Антон ненароком наступив йому на хвіст. Після цього кіт на тиждень зник. Всі думали — назавжди. Проте Юпітер з’явився, кілька днів тримався осторонь людей. Відтоді де б не лежав — постійно ховав під себе хвоста.

— Мамо! А ми сьогодні зробили відкриття! — бадьоро вигукнув син. — Ось поглянь, мамо, — Вітасик підійшов до Юпітера. — Якщо погладити кота ось тут, саме в цьому місці за вухом, то він заплющує очі і голосно муркоче. Чуєш? Бачиш? Цікаво, правда?

— Про всяк випадок, застерігаю: не можна відрізати котові хвоста. Бо скажете потім, що ви цього не знали.

— Чому… не можна? — вихопилось в Оленки.

Мати промовчала. А щоб не спитали вдруге, поспішила присоромити:

— Як ви могли? Я ніколи не думала, що в мене такі жорстокі діти!

Вероніка знову сіла в крісло. Вона була вражена і навіть не знала, як повестися. Сварити? Знайти якесь покарання? Просто поговорити?

«Про що говорити? Що розказувати? Про те, що рибки були живі і їм було боляче? Діти й без мене це знають. Набити? Щоб вони відчули, що таке боляче? І це знають… Такі були красиві рибки, їх так важко дістати. Антонові один вдячний хворий подарував… Яка безглуздість. Взяти й повідрізати… Ще й хваляться, що воду не розхлюпали. Може, ще й гадали, що я їх похвалю? Який химерний день сьогодні».

Вероніка відчула себе вкрай стомленою. Спробувала думати про щось приємне, але не могла зосередити думки на чомусь одному. Все зводилося до намагання уявити, якими були рибки раніше, як вони плавали у світлі різноколірних ліхтариків.

«Антон любив посидіти біля акваріума. Іван також…»

Вероніка згадала про Івана і відчула, що це принесло деяку втіху. Принаймні злість на дітей трохи вщухла.

«Іван теж буде засмучений. Він завжди цілує мене отут біля освітленого акваріума. Якась пустка всередині. І навіть зла немає. Ні на кого зла немає. Але немає й краплі любові. Ні до кого. Хіба що до дітей… Пустка… Чому? Хочеться лише спати. Лише спати. Колись так не було. Іван… Якби він прийшов зараз, було б добре. Принаймні спати не хотілося б. Така пустка в душі. Мертва тиша. Які жорстокі діти. Повідрізати рибкам хвости. Без хвостів усі смішні, кажуть, Антон і сьогодні, мабуть, прийде пізно… Колись чекала його з роботи… Антон вважає, що я ніколи не любила його по-справжньому… Не можу з ним не погодитись. Але колись все було інакше. Антон тоді не дратував мене. Я могла терпіти його занудства, його кострубаті розумування і хлопчачу впертість. Ми з ним ще не старі. Ще можна все змінити в житті. Але не хочеться нічого міняти. І від цього приходить страх, але й цей страх якийсь розфасований у поліетиленові мішечки, не спонукає до дії, до бурі, він пропонує себе спожити спокійно, проковтнути, як гіркуваті пігулки, необхідні для нормалізації обміну речовин… Щось трапилось зі мною… Але не збагну, що саме… Хочеться спати…»

… У перші роки після того, як вони побралися, Антон Сухов багато розповідав про Вероніку своєму братові Миколі, членові Вищої Ради Землі. Він любив її, тендітного молодшого економіста з науково-дослідного інституту енергетики. Вони познайомилися на концерті. Антон часто при нагоді переказував, як їм випало сидіти у сьомому ряду і як він одразу звернув увагу на дівчину. Микола Сухов кожного разу гамував дещо поблажливу посмішку. Особисте життя Сухова-старшого склалося так, що’ доводилось бути переважно в чоловічому колективі, а коли й траплялися жінки, то для нього вони були просто колегами. Ніколи Микола не вважав себе знавцем жіночої психології. Бо, власне, і не припускав існування якоїсь окремої жіночої психології, сприймав усе те за вигадки гуманітаріїв, був переконаний, що можна говорити лише про одне: про психологію людини. Інколи його обіймало почуття вини перед природою, навіть почуття сорому, але такі хвилини були дуже швидкоминучими. Переважали робота ї впевненість, що він потрібен планеті. І від тієї упевненості народжувалося відчуття морального задоволення. Безумовно, доводиться чимось жертвувати. Траплялися і в нього миті, коли він безтямно закохувався, але кожного разу те кохання залишалося не взаємним. Або, як він казав, на справжню любов не вистачало часу. Бадьорився, притлумлював одну за одною хвилі жаги. А потім взагалі навчився вміло пропускати їх мимо себе, як тореадор пропускає розлюченого червоним кольором бика. Тож, слухаючи розповіді Антона про «майже казкову істоту» — про Вероніку, — він лише поблажливо усміхався. Його брат — лікар, прекрасний хірург, талановитий терапевт. У нього часу не більше, ніж у його старшого брата — одного з керівників Вищої Ради Землі. А всі сентиментальні поривання — недовговічні, вони пригасають, як багаття без оберемку сухого хмизу. Або ж переростають у пожежу, з якою треба боротися. На жодне з них, гадав Микола, брат не піде, тож хай трохи пограється-потішиться, зіграє чужу роль, щоб краще зрозуміти свою. Академіка Сухова тішило, що брат з кожним роком ставав спокійнішим, поважнішим, статечнішим. Проте спокій Антона, ота несподівана толерантність і злякали одного разу. Тоді вже з’явилися деякі тривожні звістки від психіатрів планети про появу незрозумілого масового психозу. В одній із розмов — а зустрічалися брати доволі часто — Микола помітив раптові, досить химерні зміни у братовій вдачі… Йшлося тоді про братового пацієнта Івана Ровича, котрий бозна-звідки об’явився. Кілька років тому він звернувся до Антона, почувши про його новий метод терапії неврозів. За словами самого ж Антона, цей метод мав і має один недолік: неприємні, навіть больові відчуття у клієнтів під час процедури. Незважаючи на прекрасні результанти лікування, тривалий час Антон Сухов був як на роздоріжжі зі своїм медичним відкриттям: люди не поспішали звертатися до нього. І от саме Рович виявився тим пацієнтом, який приніс молодому лікарю популярність і славу. Іван Рович аж надто настійно рекламував усюди новий метод лікаря Сухова. Антон розповідав, що в нього відразу закралося упередження щодо несподівано сміливого хворого, у котрого Сухов, при всьому бажанні і при всіх наполегливих проханнях допомоги, не знаходив навіть натяку на якісь об’єктивні відхилення від норми.

«Це дивувало мене, ба навіть злякало, але я так і не наважився запитати Івана про мотиви його симуляції. Може, просто було приємно чути його захоплені вигуки на мою адресу? Але головне те, що після нього почали звертатися до мене дійсно хворі. А коли помітив, що Івана цікавить більше моя дружина, аніж мої методи лікування, то, скажу відверто, я зрадів, оскільки це відразу все пояснювало… — Антон тоді болісно і втомлено посміхнувся. — Не знаю, що зі мною трапилось останніми роками. Адже колись був не таким — ревнивим, вразливим. А нині, бачиш, я поблажливо розповідаю про коханця. моєї дружини. Спробував колись натякнути Вероніці, що для мене вже не є секретом її захоплення. А вона тоді багатозначно подивилася на мене і мовила: «Фізіологія — це дуже серйозно. Інколи вона диктує поведінку людини». А я лише подумав, що хай собі диктує».

Микола уважно, навіть злякано слухав брата, але спромігся тоді тільки здивовано запитати: «А чому так, Антоне?» — «Тому, що вона мене ніколи не любила». — «Ніколи?» Антон похнюпився. «У вас двоє дітей і ви прожили вже стільки років. Ти нею так захоплювався…» — «Я не знаю, що з нами коїться. Безумовно, колись вона, мабуть, любила мене… Може, любила». — «Ти перевтомився. Ти дуже багато працюєш. Ти ж сам лікар, не мені тебе вчити. Треба вміти відпочивати…»

3.

Антон Сухов обернувся, поглядом попрощався з Василем і переступив поріг, міцно тримаючи Серафима за руку.

Стара почекала, доки вони пройдуть далі, і метушливо зачинила за ними двері.

— Пробачте, — почав було Сухов, але відразу замовк, не знаючи, що сказати далі.

— Проходьте в кімнату, — бадьоро мовила стара, приязно простягнула руку для привітання: — Будьмо знайомі, мене звати Маргаритою Нікополівною. Прізвище — Біос. А вас як звати?

— Антон Сухов… Але, пробачте, трапилась помилка…

— Помилка? — здивовано звела очі стара. — Чому ви так думаєте? Яка помилка?

— Маргошко, приший мені ґудзика! — раптом втрутився Серафим. — Ось ґудзик, тримай, — і заходився знімати свій блакитний комбінезончик.

Сухов був ладен крізь землю провалитися.

— Сьогодні у мене взагалі дивний день. Розумієте, у ваше помешкання я потрапив цілком випадково…

Серафим зняв комбінезончик і кинув його в руки старій. Вона лагідно усміхнулася до дитини.

— Іди до кімнати, — торкнулася рукою чубчика. — Я зараз пришию.

Антону Сухову було вкрай соромно за все: і за свій прихід, і за невихованість чужої дитини, і за власну розгубленість.

— Пробачте… — Він хотів сказати, що це не його син, але відразу ж зрозумів: ці слова нічого не пояснять.

— Я зараз пришию, — повторила жінка. — Гайда до кімнати, бешкетнику.

Серафим, підстрибуючи на одній нозі, зник за дверима, навіть не озирнувшись на Антона.

— Тож до вас я потрапив цілком випадково і тому хочу вибачитись…

— Байдуже, не мучте себе, — сказала жінка. — Ходімо до вітальні. Безумовно, якщо ви хочете бачити Гіату, або, як ви сказали, Галину, її багато хто називає Галиною, але ж вона Гіата. Я ще не забула, як назвала свою дочку.

— Розумієте, все це дуже дивно, і сторонній людині…

Стара взяла Антона під руку і повела до кімнати.

— Ви мені можете не повірити, але я не знав, що…

— Заходьте, будь ласка. Я вас уважно слухаю. Що ви, кажете, не знали?

— Я не знав, що у цьом^помешканні живете ви і Галина… чи, як ви сказали, Гіата.

— Справді? Яка цікава випадковість…

Антон Сухов переступив поріг кімнати, зробив крок і раптом побачив у кріслі біля вікна ту золотокосу жінку, з якою вони їхали в машині. Вона була також у зеленкуватій сукні вільного крою, волосся ефектно спадало на плечі. Антон відчув, що двері за ним зачинилися. Озирнувся. Стара до кімнати не зайшла.

Сухова пройняв внутрішній трепет, що межував з панічним страхом. Що це? Як це? Божевілля? Жарти? Щось взагалі незбагненне? Але на обличчі і в рухах той острах не позначився. Лікар Сухов умів володіти собою.

Він зовні спокійно вивчав кімнату.

Вона була доволі великою. Біля вікна — стіл, два крісла, розкидані по столу папери, штатив з пробірками і три невеликі реторти, газова горілка, невеликі аналітичні ваги, ще один штатив з якимись реактивами, маленька друкарська машинка і прилад, схожий на кардіомонітор. Антонові все, що мало екран осцилографа, нагадувало кардіомонітори. Всі стіни в кімнаті були зайняті стелажами з книгами — старими, з паперовими аркушами і новими бібліоскопами.

— Ви Гіата? — Сухов не спромігся на щось інше, лише відчував, що пауза затягується.

— Так. Мене звати Гіатою. А ви — Антон Сухов, я чула, як ви знайомилися з моєю мамою. Заходьте. Сідайте, — вона показала поглядом на крісло навпроти.

Сухов повільно подійшов до столу, якусь мить напружено стояв.

— Як це все зрозуміти? Жінка тихо розсміялася.

— Що — розуміти? — дивилася лукаво.

— Ви хочете сказати, що я знав вашу адресу, а ви просто сиділи вдома і чекали на мене, чекали, доки я набавлюся з вашим Серафимом… Чи не так?

— Все справді не дуже складно. Безумовно, я прошу вибачити мене, але… — Жінка усміхнулася якось завчено лагідно. — Але до мого помешкання ви потрапили справді не зовсім випадково. Не хвилюйтесь. Ніхто з нас не божевільний. Принаймні ви, Антоне, в цьому можете на мене покластися, це я вам гарантую. Все гаразд, Антоне. Чи можна, я вас величатиму просто Антоном? Тобі погано гулялося з Серафимом?

— Гулялося прекрасно, — процідив Сухов, — але, можливо, ви все-таки поясните, навіщо цей спектакль?

— Це не спектакль. Сподіваюсь, що як лікар і просто як розумна сучасна людина без зайвих комплексів, ти не тільки все швидко зрозумієш і сприймеш, а й висловиш свою думку… Але не про все відразу. Гарний день сьогодні, чи не так? В тебе рано закінчились операції, ти поспішав додому. І раптом…

— Звідки ви знаєте, де я працюю і коли закінчились операції?

— О, це все дуже просто, Антоне. Я просто читаю твої думки. Але не поспішай з висновками. Хочеш кави?

— Дякую, не хочу.

— Даремно відмовляєшся…

Сухов мав одне-єдине бажання: підвестися й піти геть. Проте цікавість і химерність ситуації змушували сидіти.

— Чому — даремно?

— Кава — напій бадьорості! — патетично вигукнула Гіата. — Хіба не так написано в кав’ярні на Київській площі?

— Не пам’ятаю. Я дуже рідко буваю на Київській площі.

Гіата лукаво дивилася на Антона, і він одразу відчув приховану багатозначну іронію.

— Може, припинимо імітацію невимушеної розмови?

— Навіщо припиняти? Тобі не цікаво?

— Аніскілечки.

— Чому? — вона звабливо й ніби невимушено усміхнулася, але Сухову стало моторошно. — А що тобі цікаво, Антоне? Скажи мені чесно.

— Як я зрозумів, ти й сама повинна знати не лише час закінчення операцій, але й коло моїх інтересів, — сказав Сухов, карбуючи кожне слово і переходячи також на «ти».

— Не перебільшуй моїх можливостей, — Гіата блиснула низкою рівних білих зубів. — Я можу багато. Можу читати твої думки. Але це ще не все. Далеко не все.

— Хто ти?

— Гіата Біос.

— Я зараз підведуся й піду. Якщо я запитав тебе, хто ти, то щонайменше хотів ще раз почути твоє прізвище.

— А що ж ти хотів почути?

— Я, власне, нічого не хотів… Але коли вже опинився в твоєму помешканні, та ще й у такий дивний спосіб, то, можливо, ти сама хочеш мені щось повідомити?

Лукава усмішка не полишала її обличчя.

— Навіщо так поспішати? Хочеш кави?

— Так…

— Ну, це вже прекрасно. Кава — напій бадьорості. А поспішати ніколи не треба. До того ж сьогодні у тебе такий приємний день. Легкий день. Ти просто мусиш відпочивати сьогодні душею і тілом. Чому ти такий напружений?

Гіата говорила спроквола, спокійно, втаємничено.

— Чому ти зляканий? Власне, нічого ж не трапилось… І тобі не випадає ніяковіти в присутності молодої… дуже молодої жінки.

Сухов заплющив очі.

— Хіба мій настрій викликаний зараз присутністю молодої жінки?

— Галантного кавалера, бачу, з тебе не вийде, але не сумуй. Про наші роки зараз не будемо говорити. Добре? Серафимчику! — Двері до кімнати майже відразу прочинилися. — Принеси нам кави і трохи коньячку.

— Трохи — значить одну пляшку? — почулося запитання Серафима.

— Любите коньяк? — бовкнув Сухов.

— І коньяк люблю. Все люблю, що існує на цьому світі. Адже все на цьому світі існує саме для того, щоб його любити. Чи не так?

— Все?

— Так. Все. Я втішена, що ти саме на цьому слові загострив увагу. Мені приємно, що ти здатен так тонко відчувати.

У цей час прочинилися двері, і зайшов Серафим з невеликою тацею в руці. Він лукаво підморгнув Сухову, поставив тацю на стіл, зробив рух рукою, мов ілюзіоніст на сцені, — і з’явилася пляшка коньяку.

— Завтра підемо гуляти? Чуєш, Сухов? — малий знизу лукаво дивився на нього.

Сухов змовчав, навіть не зупинив погляду на Серафимові.

— Мовчанка — ознака згоди. Тож до завтра. Хоча, власне, ми ще й сьогодні побачимось. Адже ти не квапишся додому?

Серафим вийшов з кімнати, зачинив за собою двері.

— Чудове створіння! Чи не так? — запитала Гіата, закинувши рукою пасмо золотавого волосся за спину.

— Так… В тебе цікавий син…

— Син? — розсміялася Гіата.

— А хіба ні?

— Це цілих десять синів разом… Прекрасна кава. Молодець Серафим. Він з кожним днем стає все розумнішим. Антоне, а ти не хочеш і собі такого розумного хлопчика?

Сухову стало зовсім кепсько, він вже переконував себе, що поруч з ним — психічно хвора людина. Він сидів і якось приречено дивився на письмовий стіл, на реторти, пробірки, прилади, папери.

Пата ніби мимовільним рухом поправила спідницю, оголивши коліна.

— Здається, ти знаєш їм ціну, — досить зле кинув Антон.

— Чому я знаю ціну? — усмішка не зникала.

— Ціну своїм колінам.

— Принаймні мені видається, що вони у мене цілком пристойні. А хіба не так? Але чому ми почали розмову про мої коліна?

Сухов зрозумів свій програш, адже міг і не помітити того ніби мимовільного руху. Проте спрацювала вроджена безпосередність, яка, власне, ніколи Антонові не зраджувала. І тому він втішив себе, що все на краще, головне — завжди залишатися самим собою.

— Мені просто видалось, що цим рухом ти…

— Яким рухом?

Так можна було розмовляти вічно, і Антон Сухов знав не одного шанувальника подібних розмов, але сам він ніколи не відчував у собі навіть натяку на подібну здатність.

— Послухай, Гіато, мабуть, ти погано читаєш мої думки…

— Помиляєшся, Антоне, саме таким я тебе люблю.

Слово «люблю» прозвучало для Сухова наче постріл. Йому захотілося відразу підвестися й піти, залишивши цю божевільну разом з її ретортами, осцилографами, серафимами… Проте він усміхнувся й напівіронічно:

— Любов з першого погляду?

— Гадаю, не варто рахувати моїх поглядів, Антоне. Ми можемо збитися з лічби.

— Ти хочеш знову наголосити, що наша сьогоднішня зустріч — не випадкова?

— А хіба є щось випадкове в нашому світі? Все від чогось залежить і чомусь підпорядковується. Закони природи: біології, фізики, фізіології… Розумієш?

— Не важко зрозуміти.

— Тож і наша сьогоднішня зустріч теж кимось запрограмована.

— Тобою запрограмована?

Гіата задоволено примружилась. Сухов відчув, що його охоплює незбориме бажання брутально вилаятись, образити цю самовдоволену, несповна розуму красуню. Як видавалося Сухову, вона могла вічно вести безцільну розмову, щось запитувати, давати багатозначні відповіді.

— Антоне! — раптом гукнула Гіата, і з її обличчя відразу зникла маска привітності. — Ти поводиш себе як хлопчисько! Коли ти думаєш, що я з тобою просто легковажно теревеню, то ти помиляєшся. Я просто чекаю, коли вже ти трохи оговтаєшся. Сидиш напружений, злий… Відверто кажучи, я трохи розчарована. І не помічаю в твоєму погляді зацікавленості. Бачу лише напружене роздратування. Чому ти не п’єш каву? — Останні слова прозвучали майже як наказ.

Антон дивився на Гіату справді з неприхованим роздратуванням і неприязню.

— А чим, на твою думку, я повинен зацікавитись? Химерами моєї появи в цьому помешканні? Так повір, що я дуже вражений і приголомшений усім сьогоднішнім, але якщо ти чекаєш, що…

— Кава прохолоне, — мовила Гіата знову лагідно і миротворно. — Хочеш, я увімкну музику? Що ти полюбляєш?

— Нічого.

— Тобі погано зі мною? — запитала Гіата тихо й дещо розчаровано, таким тоном, ніби вони вже були знайомі багато років чи принаймні заприязнилися щойно на хвилі всепоглинаючої пристрасті. — Ти нудьгуєш… Ти роздратований. Це я тебе дратую? Антоне, скажи, якою ти мене хочеш бачити, і я стану такою… Ти скажи, що тобі в мені не подобається. І я спробую виправитись. Ти зрозумій мене, Антоне… Я химерна особа, це я знаю, але я насамперед людина, і я нікуди не втечу від людських недоліків.

— Ти давно була у психіатра?

— Спасибі за відвертість. Але психіатр мені не потрібен. А ти, Антоне, трохи задумайся — адже це саме ти прийшов до мене, я не кликала тебе, не запрошувала, але якийсь мудрий випадок звів нас разом.

— Ти розрахувала все…

— Смішний. Виявляється, ти зовсім не розумієш жартів. Я просто пожартувала з тобою. А щодо розрахунків, то… Я звичайнісінька жінка… Ну, трохи незвичайна, але… Кого нині здивуєш розумом, здатністю мислити? А нашим знайомством можеш завдячувати моєму Серафиму, він у мене великий жартівник, а я і не бороню йому в цьому. Веселіше жити. Я звичайна самотня жінка, Антоне…

Сухову тоскно згадалися діти, дружина. Він з радістю подумав про завтрашній день. Робочий день. Вже вкотре захотів підвестися і піти додому, але невідома сила все ще утримувала в м’якому кріслі.

4.

Антон Сухов вихопився на магістраль і зупинив гелікомобіль. Було вже за північ. Минулий день, що обіцяв бути приємним, майже ідилічним, але який перетворився на щось зовсім протилежне, нарешті закінчився. Від надлишку вражень душа була спустошена, з нею зникло все: думки, слова, бажання, сили. Спробував пригадати операцію, яка ніби так вдало і швидко завершилась. Проте зараз Антон вже не був певен, що з хворим справді все гаразд.

«Треба було подзвонити в клініку. Треба було запитати. Але ж хіба думалось про це під час розмови з цією божевільною Гіатою. Божевільною? Навряд… Вероніка, мабуть, вже спить. І діти вже сплять. Після операції, коли я вже йшов додому, хворий дихав самостійно. Врешті, вночі чергує кваліфікована бригада…»

Антон намагався думати про будь-що, тільки не про Гіату. Але… ніби відчував її присутність у кабіні машини.

Хотілося спати, але виснажене тіло не полишало хворобливе збудження. Антон заплющив очі і дрімав так, як часом на нічних чергуваннях, — сторожко, не втрачаючи здатності все чути. Дуже часто він спав так і вдома, не роздягаючись, у кріслі біля письмового столу. Такий сон був звичним. І лише тоді, коли був геть виснажений, як ось зараз, волів повного розслаблення, бажав провалитися на кілька годин у прірву цілковитого забуття.

— Ви лікар? — запитала машина.

— Так, — відразу відповів Антон, а перед його заплющеними очима стояла велика прозора камера наркозного апарата.

На тому прозорому ковпаку сиділа… Гіата, підібгавши під себе ноги, світила красивими коліньми, втаємничено усміхалася. Правою рукою вона весь час поправляла-розгладжувала на лівому плечі золотаве волосся, а лівицею притримувалась, аби не з’їхати з гладенького скляного купола наркозного апарата, біля якого чаклував анестезіолог Митрофан. Під ковпаком ритмічно скорочувався дихальний міх. Поруч, на пульті, блимали датчики газоаналізатора.

— Все гаразд? — запитав Сухов анестезіолога.

— Що? — здивовано мовила машина. — Що ви сказали?

Антон розплющив очі і відразу зрозумів, що він не в клініці, не в операційній, і відразу пригадав попереднє запитання машини.

— А чому ви подумали, що я лікар?

— Лікарнею пахнете. Так всі медики пахнуть, Я вже їх перевозив багато. Вивчив. А ви хірург?

— Так.

— З роботи їдете?

— Так… — відчепно мовив Антон і знову заплющив очі.

… Назустріч йому коридором, освітленим яскравими віоловими лампами, ішов професор Павич, нинішній керівник клініки. У лівій руці він тримав флакон консервованої крові, але той флакон чомусь було незакорковано, і від кожного кроку — а ходив Павич швидко, рвучко — з нього вихлюпувалось кілька крапель: на білий халат, жовту підлогу, матові стіни. Але Павич не помічав цього, квапився, насуплено думаючи про своє. Антон зупинився, якусь мить дивився йому вслід, потім дістав з кишені носовичок і вже заходився витирати забризкані кров’ю стіни, але вчасно подумав, що треба покликати санітара — той зробить це вправніше. Хотів гукнути і нараз побачив, що з сімнадцятої палати в кінці коридора валує густий білий дим, в повітрі все їдкіше пахло горілим і вчувався приглушений, вдоволений сміх Гіати. «Ну, це вже занадто, — подумав Сухов. — Врешті, все повинно мати якусь межу! Скільки можна терпіти ці божевільні витівки?!» Антон щосили побіг коридором, але, чомусь втрачаючи рівновагу, боляче вдарився об щось невидиме.

— Пробачте, — мовила машина. — Я не помітив, що ви задрімали. Різко загальмував. Вам не боляче?

— Все гаразд, — буркнув Сухов.

— Здається, у вашому будинку пожежа, — мовив гелікомобіль.

— Що?

Антон сам прочинив дверцята. Швидко вийшов із салону. Серед нічних сутінків Сухов спершу відчув запах пожежі, потім побачив, як із квартири на другому поверсі будинку, в якому він мешкає, валує дим. За темним склом час від часу схоплювались язички полум’я. У тій квартирі живе стара Наталя. Прізвища він не пам’ята, але добре знає ту жінку — самотню, без чоловіка і дітей, худорляву, завжди бадьору. Вікна затемнені — тож її, певне, немає вдома. Але, може, вона там? Може, потребує допомоги? Стояв у напрузі і не міг зважитись на щось рішуче.

«Такого дня в мене ще не було. Власне, годину тому почався новий день. Що ж робити? І чи треба взагалі щось робити? Двері Наталі, напевне, зачинені. Можна їх виламати. А може, їх уже виламали…»

Під вікнами будинку гомонів невеликий гурт людей.

Десь в глибині вулиці з’явилися пожежні машини. Виття сирен ставало моторошним. Ось уже зойкнули гальма. З кабін швидко вистрибували пожежники-біокібери. Антон подумав, що все це схоліє на кадри кінохроніки чи передачі телеінформатора. Він уперше в житті бачив справжню пожежу. Біокібери в сірих комбінезонах з відразою дивилися на дим, на язички полум’я, завчено вправно розмотували шланги, під’єднували їх до машин. До вікна на другому поверсі піднімалася телескопічна драбина, на вершечку котрої примостився пожежник з брандспойтом в руках. Через мить потужний струмінь рідини вдарив у шиби, і скло відразу брязнуло. Біокібер метеляв струменем, намагаючись хутко збити полум’я. Він став ногою на підвіконня, його постать зникла у густому диму.

Антон чомусь пригадав операційну, хвилини власної безпорадності, коли часом не здогадуєшся зробити щось елементарно просте, скажімо, відрегулювати світло рефлектора. Раптом санітар скаже турботливо чи з тамованим роздратуванням: «Треба лампу поправити, вона ж не туди світить…»

До першого пожежника піднявся другий — з великим ліхтарем.

Вируючий дим, схожий на білий туман, освітився зсередини.

— Халепа в когось, — промовила машина.

Антон обернувся. Гелікомобіль все ще стояв край дороги.

— Там була прекрасна бібліотека, — зітхнув Сухов.

— Ви знаєте, хто там живе?

— Стара жінка… Одинока.

— Одному погано, — сказала машина.

Нарешті полум’я вщухло. Все чіткішими ставали обриси пожежників. За якусь мить один із них крикнув уже з кімнати:

— «Швидку допомогу» викликали?

«Тож Наталя вдома, якщо запитують про «швидку». Жива?»

Антон нараз згадав, що він лікар, побіг до будинку.

Двері помешкання були відчинені. В коридорі Антон побачив пожежника з ліхтарем в руці. Сухов переступив поріг, не сказавши ні слова. Біокібер засліпив йому очі прожектором і загородив шлях своєю могутньою поставою:

— У чому справа?

— Я лікар. Живу в цьому будинку. Де вона?

Пожежник спрямував промінь в глибину кімнати і освітив обгоріле тіло.

— Лікар вже не потрібен, — мовив тихо.

Антон підійшов, за ним ступив пожежник, освітлюючи застигле в неприродній позі тіло.

Сухов відчув під ногами драглисту квашу. Поглянув на підлогу, аби не дивитися на те, що лишилося від старої Наталі. Він стояв на якійсь грубій шматині, просотаній вологою. Підвів погляд, побачив, що двері шафи відчинені, все, що в ній було, викинуто на підлогу і на стіл біля вікна.

Наталя, мабуть, намагалася гасити пожежу? Але чому ж вона сама лежить, ніби спала? І чому це все загорілося? Адже існує автоматична протипожежна система… Від старих книжок із аркушами, напевне, взагалі нічого не залишилось, А нові бібліоскопи також, мабуть, вийшли з ладу. Блоки пам’яті не витримують високої температури. В кімнаті — нудотний запах мокрого пожарища і горілого волосся. Що ж тут трапилось?

— В якій ви квартирі живете? — торкнувся його ліктя пожежник.

Антон відповів.

— Ви її добре знали? Розумієте, тут така справа… Все це дуже схоже на самогубство. Протипожежна система була свідомо заблокована. Власне, виведена з ладу…

Антон помовчав, потім попрямував до виходу, високо піднімаючи ноги, хоч вони все одно вже були геть мокрі. На порозі тихо повторив номер свого помешкання і додав по паузі:

— Це на п’ятому поверсі.

Пожежник спрямував світло ліхтаря, аби Сухов не перечепився в коридорі через перекинутий стілець.

— У вас часом немає запасної віолки? — запитав другий пожежник, коли Антон був уже на порозі. — Від високої температури всі лампи тут потріскались чи, може… хтось зумисне…

Сухову здалося, що він непритомніє. Навіть не задумуючись, чи є в нього вдома запасна віолова лампа, тяжко видихнув:

— Немає, — і поплентався до ліфта.

Зайшов до свого помешкання, довго, якось невміло роззувався. Проходячи повз дитячу кімнату, несподівано перечепився об волохатий килимок перед дверима, не втримав рівноваги і гримнувся. Розбудив сина чи, може, той ще не спав.

— Це ти, тату?

Антон почув голос сина і зайшов до кімнати.

— Так, це я.

— Ти знову пізно… Увімкни світло.

— Не треба, спи. Оленка прокинеться. Тобі давно пора спати.

— Тату, ти не брав дистанційний пульт від Антика?

— Ні, не брав. А ти сьогодні займався математикою?

— Так… Але без Антика дуже сумно. Ти не знаєш, де міг подітися пульт?

— Не знаю… Спи. І хай тобі сняться гарні сни. Хай тобі присниться, що ти літаєш.

— Не буду такого сну вибирати.

— Чому?

— Я не хочу уві сні літати. Я хочу по-справжньому.

— Колись будеш і по-справжньому, Вітасику.

— Буду. Я зроблю собі такі… Ну, знаєш… Ні, не крила…

«Колись і я майстрував собі повітряну кулю, щоб полетіти самому по-справжньому. Коли це було? Ніби вчора і ніби наснилося. Вчора наснилося. Посеред двору стояв дротяний каркас, і всі через нього перечіпалися…»

— Я зроблю собі такі акумулятори, що піднімають в небо.

— Акумулятори не піднімають в небо, Вітасику, але колись… Колись ти зробиш все, як мрієш. Спи…

— Навіщо ти зайшов до дитини?! Як тобі не соромно?! Сам живеш як перекотиполе, і дитину привчаєш, — почувся роздратований голос дружини.

— До чого привчаю, Вероніко? Вітасик не спав, — повернувся до неї.

— Ти просто негідник, — спокійно мовила дружина і позіхнула. — Твоя операція давно закінчилася. Я дзвонила в клініку. Ти просто негідник. Думаєш тільки про себе.

Сухов зціпив зуби.

— Спи, синку. Тобі треба рости.

Він знав, що Вероніка не запитає, де він був. Знав ще й те, що декілька днів вони взагалі не розмовлятимуть, імітуючи обопільне умиротворення і внутрішній спокій.

«Власне, чому — імітуючи? Кожен із нас і справді буде спокійним. Байдужість? Втома? Розчарування? Щось інше чи все відразу? Але як вона може ось так стояти на порозі кімнати, позіхати і при дитині називати мене…»

— Наталя згоріла, — сказав ледь чутно.

— Яка Наталя? — спокійно перепитала дружина, але зацікавлено звела брови.

— Стара Наталя з нашого під’їзду.

— Коли?

— Я щойно з її помешкання. Пропусти мене. Я смертельно втомлений. Хочу спати.

Сухов повільно зайшов до своєї кімнати, не дивлячись на дружину і не кажучи більше нічого.

Вітасик теж мовчав. Певне, вдавав, що спить.

5.

— Ну де ж він? — мовив Вітасик майже в розпачі, обнишпоривши кожен закуток. — Не може бути, щоб він просто так загубився.

«Не може бути, але може статися», — подумав Антик.

Вітасик, ніби відчувши ці непромовлені слова, визирнув з-під ліжка, поглянув на Антика й кинув сердито:

— Тобі добре. А мені? Сказали, щоб сьогодні з кімнати не виходив. Нудьга яка! — Хлопець довго дивився на Антика і раптом запитав: — А може, ти й без нього можеш?

Антик незворушно стояв на столі і дивився на Вітасика. В інструкції чітко написано, що іграшка «Космічний розвідник» працює тільки після під’єднання пульта дистанційного керування. Тож які можуть бути запитання? Хто, як не сам. Антик, повинен щонайсуворіше дотримуватись кожного пункту цієї інструкції? Врешті кожен має право на відпочинок. А комплект батарей майже виснажився. Добре, що вистачає енергії ось так стояти на столі, дивитися, міркувати. Заміна джерела живлення не передбачена. Батареї намертво впаяні, їх повинно б вистачити на рік безперервної роботи. І ось цей час вже минає.

— То не можеш? — Вітасик сів на стілець, дивився на Антика, а в очах — сльози.

Але Антику не було його шкода. Антик дуже добре пам’ятав, як ще позавчора хлопець змусив його знову стрибати в духовку калориферної печі, уявляючи, що посилає розвідника до кратера діючого вулкана. З Антиком, безумовно, нічого не трапилось. Але вже вкотре лізти в духовку калориферної печі, намагаючись не осмалити красивий комбінезон, було справою не тільки неприємною, але й принизливою. Антик стояв на столі, спиною прихилившись до прохолодної стіни, і поволі усвідомлював, що нарешті може відпочити.

«Відпочити! Спасибі коту Юпітерові! Довго довелися його умовляти, власне, знаходити можливість порозумітися».

Кіт не відразу здогадався, що від нього хочуть. Антик допоміг йому висмикнути з гнізда дріт, і Юпітер потягнув кудись пульт дистанційного керування. Де він його подів? Антик зараз і сам не знає. А з Юпітером по-справжньому не порозмовляєш. Може, це й на краще.

— Антику, ну скажи, де він може бути… Адже один… Ти знаєш… Тільки підморгни, я здогадаюся… Серед книжок? На кухні? На балконі?

«Відпочивати, відпочивати. Які можуть бути підказки. Космічний розвідник уже все розвідав, що міг. Ось так, хлопче. Яке це щастя — просто стояти, про будь-що думати і не поспішати виконувати чиїсь забаганки. За вікном — сонце на безхмарному небі, виблискує дніпрова затока з-за шереги будинків, аж ген швидкі машини летять магістраллю. Красиво! І — спокійно!»

— Антику, будь ласка, підкажи… Ти ж знаєш, я тебе люблю. Я хочу саме з тобою гратися.

«Ці слова тішать самолюбство в останні місяці чи навіть дні існування. З кожною хвилиною зменшується напруга живлення, змушуючи думати про логічне завершення… Як мені було приємно бачити Вітасикове захоплення іграми зі мною, коли я був молодий! Я тоді був безмірно щасливий. А нині… Краще б ти мене менше любив, Вітасику. Краще б ти мене взагалі не любив. Поставив би мене десь у закутку і згадував про мене на свята… Я геть вистежений твоєю любов’ю, Вітасику…»

Хлопець сидів на стільці біля столу, дивився на Антика і вголос бідкався:

— Канікули! Зачинили вдома. І все через ту математику. Батько і сам її терпіти не може, а від мене вимагає, щоб я любив її. Телеінформатор вимкнули, мене зачинили — мовляв, учи математику. Антику, скажи, де заховали пульт керування. Я шукати не буду… Чуєш? Бо раптом знайду, то ще й висварять. Але я просто хочу знати.

Антик, безумовно, нічого не відповів, проте на якусь мить йому стало шкода хлопця. Але відразу ж пригадалася духовка калориферної печі, і жалість до хлопця де й поділася. Останнього разу Антик трохи підсмалив рукав свого блакитного комбінезона, спіткнувся і потрапив просто в полум’я. Йому те дуже зіпсувало настрій. Щоправда, Антик усвідомлював і свою провину в тому, що Вітасик послав його у «кратер діючого вулкана». Хлопець знав Антикову неприязнь до нутрощів калориферної печі. Але того дня космічний розвідник сказав (він і сам не знав, чому) таке: «Твій батько, Вітасику, нагадує мені мислячу ляльку. Він такий слухняний. Слухняніший за мене». А Вітасик образився:

«Навіщо ти так говориш про мого батька? Сам ‘ти лялька! Ходімо гратися!»

І тоді він послав Антика у кратер діючого вулкана.

Але сьогодні все інакше. Немає пульта і разом з ним немає та й бути не може наказів. Нині спокійно. Відпочинок. І усвідомлення щастя від власного існування.

«А чому я тоді справді назвав Вітасикового батька мислячою лялькою? Про що я тоді думав? Даремно витрачаю час на пригадування, але… Якщо і не думати, не згадувати нічого, то навіщо взагалі існувати? Фініш?! Мені, власне, й пригадувати нічого не треба, бо справа не в якомусь окремому випадку. Справа в щоденних спостереженнях, які лишають по собі висновок — він слухняна лялька!»

Проте Антик змусив себе не думати ні про шо. Він втомився. Він хоче відпочити. Треба берегти енергію.

6.

… Вони помітили загадкове космічне тіло цілком випадково. Власне, помітили не тіло, а порушення на одній із спектрограм. Спершу навіть не звернули належної уваги, подумали просто, що це дефект зображення. Але. професорові Віктору Гару спало на думку зробити декілька контрольних знімків, і відразу стало зрозуміло — служба Довколосонячного Простору матиме роботу.

Сухов-старший мерщій зв’язався з Козубом — заступником голови Європейського філіалу Вищої Ради Землі. Вислухавши його, той відразу ж вилетів до третьої лабораторії.

Вони довго з професором Гаром роздивлялися знімки, радились, дискутували. Микола прислухався до їхньої розмови лише краєм вуха, бо займався розрахунками траєкторії руху виявленого тіла.

Нарешті Козуб, ніби підсумовуючи розмову, сказав:

— Вашій пильності, ретельності, як завжди, можна позаздрити, професоре. А як довго цей об’єкт перебуває на земній орбіті? — запитав, дивлячись на Сухова.

— Цілком вірогідно, що об’єкт з’явився порівняно недавно…

— Не певен, колего, зовсім не певен… І маю на це підстави. Але про це потім, мені ще треба дещо з’ясувати. Ретельніше прозондуйте всі квадри простору, якнайточніше розрахуйте траєкторію руху об’єкта, а зараз викличте машину — спробуємо вийти на контакт. Якщо, безумовно, все саме так, як уявляє собі шановний професор Гар.

Микола Сухов відразу вклав перфокарту до третього блока, передаючи наказ.

Козуб сів у глибоке крісло, правицею пригладив пасмо сивого волосся, що спадало на чоло:

— Наш вельмишановний Віктор Никифорович певен, що маємо справу з гостями із далеких світів, які досі чомусь ховаються від нас…

— Ви самі бачили знімки, — тихо мовив Гар. — Йдеться про викривлення простору, а воно може бути, якщо не думати про якісь там фантастичні варіанти, лише штучного походження. Об’єкт рухається по навколоземній орбіті…

— Мене, професоре, непокоїть, що наші гості маскуються! А ви знову — вже вкотре! — починаєте переконувати, що це не артефакт, не космічний міраж, не антиречовина! Як на мене, то краще б це була звичайнісінька холодна каменюка. І тоді — ніякого викривлення простору і ніякої небезпеки. Розумієте, професоре? З добрими намірами не треба ховатися!

— Але погодьтесь, вони наших намірів також не знають, — усміхнувся Віктор Гар. — Пам’ятаєте, як було з центуріанами, які були добре інформовані про земне життя і не повинні були нічого боятись? Чи вони просто потерпали, що земляни можуть їм свідомо віддячити за колишню центуріанську негостинність? — Професор хрипко засміявся. — Пригадуєте, які вони були до кумедності обережні?

— Так, пам’ятаю. І, власне, все розумію. Але не люблю оцих дитячих ігор з маскуванням, викривленням простору. Це дратує мене… Мабуть, старію. Коли людина втрачає любов до ігор, вола вже стара. Так говорять? — Козуб дістав сигарету і клацнув запальничкою. — А до всього, я просто не маю права заспокоювати самого себе.

Через дванадцять хвилин вони стартували з першого майданчика термінової спецлінії. Заступник голови Вищої Ради стомлено мовчав. Професор Віктор Гар ледь помітно усміхався, передчуваючи зустріч з представниками чужої цивілізації. Певно, він намагався уявити: хто вони? Які? Звідки?

Козуб масажував собі надбрів’я.

— Майже не спав цієї ночі. Не повірите — зачитався. Збирався кілька сторінок прочитати, а схаменувся о п’ятій ранку. Спогади про Редина… Підлітаємо! Увага! — Козуб напружено вдивлявся в екран зовнішньої панорами.

За якусь мить запрацювали гальмівні системи.

— Он! Попереду! — вигукнув професор. — Я їх бачу! — вказував пальцем на екран, де в одному місці зображення було нестійким, драглистим, хоча недосвідчене око не змогло б там побачити нічого особливого. — Пропоную на малій швидкості підійти до них якомога ближче і подивитися, як вони зреагують на це.

— Професоре, потім саме так і зробимо. А спершу пройдемо з максимальним наближенням на великій швидкості. Зробимо вигляд, що ми їх не помітили, — сказав Козуб, вимикаючи систему автоматичного керування польотом.

Шматочок драглистого простору на екрані швидко зменшувався позаду.

— Ніякої реакції, професоре, правда? Зараз промчимо ще ближче до них. Потім — зовсім близько. Пограємось трохи в аварійність ситуації.

Машину їхню досить сильно струсонуло. Козуб не зміг приховати багатозначної посмішки. Він озирнувся, пильно подивився назад на круговий екран:

— Гляньте, вони змінюють траєкторію, переходять на іншу орбіту, професоре!

Козуб знову зробив крутий віраж, ліг на зворотний курс і вже зі значно меншою швидкістю наближався до таємничого об’єкта, що волів залишатися невидимим під пеленою викривленого простору.

— Я спробую посигналити, — мовив професор, — сподіваючись на вашу згоду… — Напружена рука Віктора Гара лягла на пульт.

— Не заперечую, — згодився Козуб, — Але, знаєте, я чомусь не чекаю нічого хорошого. Передчуття… А точніше, є деякі факти, які не можна було нічим пояснити, ні з чим пов’язати. Але ось зараз, гадаю, з’являється саме така можливість.

— Побачимо, — кинув квапливо професор. — Тож я спробую… — Він почав подавати періодичні світлові сигнали, за кілька хвилин перейшов на сигнали когерентним променем, потім пройшовся по всіх каналах радіодіапазону.

І знову починав усе спочатку.

Тривало це досить довго. Але професорові очі блищали збуджено, він, мабуть, уявляв, як з хвилини на хвилину гості вимкнуть захисне поле, і перед очима землян постане чужий корабель. Який він? Якої конструкції? Звідки прилетів?

Минав час, але на їхні сигнали не реагували ніяк.

Вони повільно робили оберт за обертом довкола драглистої кулі.

І раптом космічний об’єкт ожив, довкола нього запульсували омахи блакитного сяйва, а за мить; нестримно набираючи швидкість, він узяв курс у відкритий космос. Хвилин десять земляни наздоганяли таємничих пришельців, йшли паралельним курсом. Нарешті Козуб сердито кинув:

— Безглуздя. Вони тікатимуть доти, доки ми від них не відчепимось. Треба буде підняти всі машини нашої служби. Нема сумніву, що «гості» скоро повернуться. Але якщо ми їх знову помітимо — а в цьому я майже не сумніваюся — і якщо вони знову відмовляться вийти на контакт…

— Не гарячкуйте, — перебив його професор. — Адже нам ще нічого не відомо.

— Не хвилюйтесь, Вікторе Никифоровичу, є речі, на яких я непогано розуміюся, — офіційним тоном промовив Козуб, припиняючи розмову.

Ось такою була перша зустріч землян з маргонами.

7.

Антон Сухов натиснув на кнопку дзвінка, чомусь думаючи, що, як і минулого разу, двері відчинить стара із зморшкуватим обличчям. Але на порозі стала Гіата. Вона мило посміхнулася.

Гіата була в робочому комбінезоні з ледровим фартухом, обляпаним якоюсь рожевою рідиною.

— Ти працюєш? — запитав Сухов.

— Я завжди працюю. І завжди можу не працювати. А чому ти про це запитуєш? А-а-а, ти побачив мій одяг…

— А де мати, твій син Серафим? — запитав Антон.

— Ти хочеш їх бачити? Серафимчик вже спить. Я його з півгодини тому поклала. І мама відпочиває. Я можу розбудити…

— Не треба. Я просто…

— Ото який ти. Запитуєш просто так. Ти любиш поговорити, — лукаво дивилась на нього, — аби трохи розважитись?.. Але ж у тебе ніби не така вдача.

— Гіато, ти мене запрошувала — і я прийшов. Якщо ти працюєш, я не буду заважати, — хотів піти до виходу.

— Не гарячкуй. Проходь до кабінету.

Лише цього разу Сухов роздивився, що двері були з красивими різьбленими ручками. Багато чого тут було виготовлено під дуб. Безумовно, синтетична плівка, але дуже майстерно зроблена. Помешкання мало ошатний вигляд.

— Заходь. Я дуже хочу, аби тебе зараз ніщо не шокувало, — усміхнулася Гіата. — Але ти лікар. Ти вже стільки бачив у своєму житті. Ми з тобою майже колеги, адже я біолог. Пам’ятаєш, я тобі трохи розповідала про свою роботу… Сідай, будь ласка. Ось в те крісло, де ти сидів минулого разу. Мені видається, що ти з тих людей, які дуже швидко звикають до незвичайних речей і ситуацій… Тож сідай саме в те крісло.

— А де традиційна кава? — бадьорився Антон.

— Зараз я сама принесу. Серафим уже спить. Мама трохи нездужає, мені незручно її просити.

Гіата квапливо вийшла.

Антон залишився сидіти в кріслі, роззирався довкола. Він заплющив очі, подумав: «І навіщо я прийшов?» Десь в глибині душі ловив себе на думці, що завітав тільки тому, що Гіата дуже вродлива жінка…

— Не нудьгуєш? — прочинилися двері, і з’явилася Гіата з невеликою тацею в руці.

— А коньяк?

— Буде. Не хвилюйся. А ти любиш цей трунок? — раптом серйозно запитала Гіата, дивлячись Сухову просто в очі.

— Чи люблю коньяк? — здивовано перепитав Антон і раптом пригадав учорашні слова Гіати. — Безумовно. Я люблю все, що існує в цьому світі. Адже все існує на цьому світі тільки для того, щоб його любити.

— О, ти швидко перейнявся моєю філософією, — розсміялася Гіата.

— Я не стільки перейнявся, як погодився, що набагато краще все на світі любити, ніж усе на світі ненавидіти… Мені видається, що ти також міркуєш саме так. Правда?

— Не зовсім… Але все це дуже близько… Ти мені подобаєшся, Антоне. Пий каву. Ось коньяк, — вона нахилилася, дістала з шухляди столу пляшку, поставила її на стіл. — А відкоркуєш сам. Адже ти мужчина?

— Принаймні вважав себе мужчиною до останнього часу. З кожною хвилиною все більше упевнююсь, Гіато, що ти не божевільна.

Гіата знову розсміялася.

— Але досі я не уявляв собі існування таких… людей.

— Таких жінок?

— Я гадаю, що такими, як ти, можуть бути й чоловіки.

— О-о, звідки це знаєш, Антоне? Ти не помиляєшся. Справді, такими можуть бути й чоловіки. І я дуже б хотіла, щоб ми з тобою добре порозумілися, навіть без слів… І знаєш, Антоне, відверто кажучи, я сумнівалася, що ти прийдеш до мене сьогодні. Чекала, але не вірила. Ти молодець. Я тут затіваю одну роботу. Допоможеш? Адже ти медик. Врешті-решт, ми знайдемо спільну мову.

— Побачимо, Гіато.

— Сідай, будь ласка, ближче до столу. А я займуся своїми справами. Ти придивляйся. Спершу просто дивися, що я роблю… Експеримент, Дуже цікавий експеримент.

— У чому він полягає?

— Це нелегко переповісти кількома словами. Іноді краще взагалі змовчати, ніж говорити про дуже складні речі примітивно. Правда ж? Я тобі з часом усе розповім. — Вона пройшлася по кімнаті. — Науковий експеримент. Я одержала вже досить цікаві результати.

У стіні над письмовим столом були невеликі дверцята. Вона прочинила їх, підставила жолобок, і звідти сторожко вибігла одна нікі — сіренька істота, схожа на велику мишу. Гіата вправно підхопила її за всі чотири лапки, попестила за вушком і піднесла до її мордочки гнучкий ашот від рожевого балона. Сухов зауважив, що під столом стоять три балони, пофарбовані в рожевий, чорний і сірий кольори. Умовність барв була знайома Сухову по операційній: циклопропан, вуглекислий газ, закис, азоту.

Нікі дуже швидко затихла, а Гіата подивилась на Сухова, пояснила.

— Присипляю, щоб не пручалася. Кров розбризкують. — І завважила: — А ти, бачу, нудьгуєш. Міг би й допомогти. Це ж твій фах.

— Не сказав би, — буркнув Сухов.

— Ти чимось незадоволений?

Гіата поклала сонну нікі на препараторську дошку, якусь мить розглядала її. Потім взяла до рук великий ампутаційний ніж.

Сухов навіть не помітив, коли тільце й голова нікі вже лежали окремо. Тулуб Гіата недбало кинула до великого кошика зі сміттям, що стояв поряд з письмовим столом. Кілька зовсім крихітних крапель крові потрапило на ледровий фартух, і Гіата витерла ті краплини зеленою хусткою, але витерла недбало — на фартусі лишилися рожеві розводи. Сухова здивувало, що Гіата все це робить просто за письмовим столом у тій кімнаті, де вона, мабуть; і спить. Прочитавши Антонові думки, жінка сказала:

— Треба буде окрему кімнату для лабораторії… Я чула, що саме в тому будинку, де ти живеш, звільнилося одне помешкання. Це правда?

— Яке… — хотів перепитати Сухов, але всім єством відразу збагнув, що йдеться про помешкання старої Наталі.

— Невелика кімната. Там жила одна жінка…

— І згоріла…

— Так. Але не це важливо. Я відразу подумала, що треба попросити саме ту кімнату для моєї лабораторії.

— А чому ти не працюєш в інституті?

— В якому інституті? — усміхнено перепитала Гіата, прочинила дверцята в стіні і чекала, доки вибіжить ще одна нікі.

— Ти ж десь працюєш?

— Вдома, Антоне. І ні з яким інститутом свою долю і творчу енергію пов’язувати не бажаю. Звикла завжди відчувати себе вільною. У всьому!

— Ти, може, і вчилася вдома, за особливою програмою?

— Саме так, — мовила Гіата і підхопила другу нікі за ніжки, піднесла до її мордочки гнучкий ашот, з якого струменів наркотизуючий газ. — Ти дуже здогадливий, Антоне. Я справді вчилася самотужки. Маю вже кілька наукових відкриттів у царині біології та кібернетики…

Гіата поклала нікі на масивну препараторську дошку, взяла в руки ампутаційний ніж.

— Тож, може, будемо сусідами, якщо мені виділять лабораторію в твоєму будиночку… Вона була стара?

Голівка нікі відокремилась від тулуба.

— Хто?

— Ота жінка, що жила і чомусь згоріла. Тільце нікі полетіло до кошика зі сміттям.

— Так, вона була стара, — Антона пересіпнуло від бридливості.

— А чому вона згоріла?

— Не знаю, може, заснула з сигаретою?

— А-а-а, вона палила. Вгостити сигаретою, Антоне?

Гіата взяла до рук невелику ложечку і почала досить недбало вибирати мозок з голівки першої нікі.

— Ні, я не курю. Колись балувався, а потім кинув. — Сухов одвернувся до вікна, бо відчув, як до горла підкочується нудота.

— А чому ти кинув?

— А ти палиш? — глибоко вдихнув повітря.

— Ні, — мовила Гіата, постукуючи ложечкою об вінце металевого кухлика, стріпуючи залишки мозку. — Я не палю. Не подобається. Але інколи можу. Інколи дуже подобається.

Вона ще раз зачерпнула ложечкрю. Сухов одійшов до вікна.

— Ти радий, що ми будемо сусідами?

Сухов змовчав, лише подивився здивовано на Гіату.

— Красиві ці істоти, правда? — запитала зворушено і, не чекаючи від Сухова відповіді, продовжила: — Вони такі лагідні, такі чистьохи. І мозок у них дуже приємний на дотик. Ось попробуй, — вона простягнула Антонові виповнену мозком ложечку.

Антон відсахнувся.

— Не, треба. Навіщо тобі все це?

— Довго розповідати. І ще не час. Ти ще не зможеш всього зрозуміти. Одне слово, я використовую цей мозок для виготовлення одного препарату.

— Зрозуміло… — сказав, аби щось сказати.

— В тебе красива дружина?

— Що?

— Питаю, чи твоя дружина красива?

Гіата спорожнила голівку однієї нікі і взяла до рук другу.

— Ти її любиш?

Сухов відчув, що краплини поту струмками стікають по його обличчю. Він дістав хустинку і витер чоло, щоки.

— Саме час поговорити про мою дружину…

— А чому б і не поговорити? Мені цікаво… Ти любиш дітей?

— Так, — скупо мовив Сухов, ще раз витер чоло і пошкодував, що прийшов до Гіати.

— Дітей взагалі чи тільки своїх?

— На твою думку, це дуже важливий розподіл? — відбувся запитанням.

— Важливий, — сказала Гіата. — Мені страшенно цікаво, що в тобі переважає — індивідуальне чи громадське.

— Я не знаю, Гіато, що в мені переважає. І не знаю, навіщо це тобі потрібно.

— Мені зараз нічого не потрібно, окрім нікі. Окрім моїх дорогих, милих, симпатичних нікі. Неповторні створіння! Правда ж, Антоне? — Струсила мозок у металевий кухлик. — Вони такі лагідні, ти просто не знаєш, ти просто сухар, цивілізований сухар. Я ж бачу, що ти не здатен сприймати красиве, насолоджуватись життям… А воно ж — прекрасне.

Гіата якусь мить зазирала в нутрощі малого черепочка, щось там видивлялась і раптом запитала:

— Антоне, ти щасливий?

— Чому ти не відповідаєш? — Вона усміхнулася так безпосередньо, так мило і зворушливо, але Сухов нараз відчув, що його знову нудить.

— Так, безумовно, я дуже щасливий… Але, знаєш, як я міг забути? З одним товаришем домовились про зустріч… Це все ти винна, Гіато, — спробував щиро усміхнутися, і це йому вдалося. — Дивлячись на твоє золоте волосся, я про все забув.

«Що я кажу? І навіщо я це кажу? Я божеволію… Ні, я просто боюсь її. Мушу швидше втекти. Втекти?! Так!»

— Ти хочеш піти?

«Втекти і більше ніколи не приходити. Але ж вона сама прийде. Ми будемо сусідами».

— Так, на мене чекають… Ти вже пробач, Гіато.

Коли вона зачинила за ним двері, якусь мить стояла непорушно. Потім повернулася до кімнати, підійшла до столу, взяла до рук металевий кухлик, у який вона вибирала мозок нікі, і жадібно перехилила його до рота.

8.

Сухов лежав і не міг заснути. Чим більше він себе переконував, що йому треба заснути хоча б тому, що завтра напружений операційний день, тим далі сон тікав від нього, кидаючи Антона у бездонну прірву глухого отупіння, коли голова ніби відокремлюється від стомленого тіла, існує сама собою, ігноруючи всі писані і неписані закони існування. Рахував до тисячі. Випив три пігулки транквілізатора. Вдаватися до засобів більш дійових не хотів.

«Ось іще хвилина-друга, і я засну. Адже колись я таки мушу заснути».

Антон Сухов умовляв себе, але марно. Перед очима, як зображення на воді, мінилися риси обличчя Гіати Біос — риси красивого жіночого обличчя, на яке він дивився з приємністю і тамованим страхом водночас. Сухов не міг пояснити словами причини свого страху, але той страх жив, не питаючи ніякого права на своє існування, не вимагаючи ніякого пояснення.

«Хто вона, ця химерна жінка? Невже просто хвора? Але ж ніби ні. Що їй треба від мене? А немає ж сумнівів, що я її чимось зацікавив. Наше дивне знайомство, коли Серафим, вундеркінд з пелюшкою під рукою, змусив — саме змусив! — якимось чином бути гостем Гіати… Низка химерних подій. І чому я потім не бачив Серафима? Та й сама Гіата дивно до нього ставиться — син чи не син?»

В його уяві риси Серафимового обличчя чомусь почали поступово видовжуватись, спотворюючи образ, і нараз утворили подобу людиноподібного щеняти, незарослого вовною, з розумними, допитливими очима. Сухов аж здригнувся від такого несподіваного видіння, а воно не тільки не зникало, а навпаки- обростало деталями. З Серафимового рота за якусь мить вибився довгий собачий язик, почулося часте собаче дихання. На обличчі Серафима з’явилася переможна посмішка.

«Ну, Сухов, ти ось так зможеш? — і склав язика трубочкою. — А ось так? — Щеня почало енергійно махати великими вухами. — І взагалі, нічого путнього ти, Сухов, не можеш!»

Серафим голосно розсміявся, аж зайшовся від сміху.

«Дурень ти, Сухов! — раптом пролунав голос Гіати. — Мені видавалося, що ти мудріший. А ти не розумніший за стару Наталю, твою колишню сусідку».

«Вона швидко згоріла, — поважно промовив Серафим, нараз набираючи майже людської подоби. — Вона майже не мучилась».

Мурашки пробігли спиною Сухова. І пригадалися йому слова пожежників тої страхітливої ночі — система протипожежного захисту була заблокована, виведена з ладу. А сама Наталя лежала на канапі… Всі речі викидані з шафи… Щось шукала? Коли почалася пожежа чи ще до цього? Самогубство? Антонові не вірилось. Він добре знав стару Наталю, час від часу вони навіть заходили один до одного в гості — Наталя інколи консультувалася в Сухова як у лікаря, Антон часом просив дозволу послугуватися прекрасною бібліотекою сусідки.

Ніколи Сухов не бачив Наталю бодай просто засмученою, вона випромінювала бадьорість, власне, якусь дивну енергію, поруч з нею було приємно стояти, про щось, навіть незначне, розмовляти зі старою, довкола неї витали промені життєдайної енергії.

Хоча і не міг не думати Антон Сухов про те, що все прожите старою ніби й не сприяло такій, як він називав, хронічній радості існування.

Батьки Наталі трагічно загинули в автомобільній катастрофі, коли їй було лише сімнадцять років. Чоловік її — космодослідник — не повернувся разом з експедицією Федора Драголюба з планети Центурія. Вони тоді майже всі пішли свідомо в рукотворний всесвіт, у чорну діру, з якої для них не було вороття. Колись про ту експедицію багато писали, виходили окремі книги, ставилися спектаклі. Наталя розповідала, що майже відразу після звістки про «загибель» чоловіка до неї приходив якийсь письменник, як до дружини героя космосу. Він хотів усе розпитати про чоловіка, але Наталя відмовилася будь-що говорити, пояснивши коротко: «Я чекаю дитину. Мені не можна хвилюватися. Я не буду нічого згадувати».

Дочка народилася мертвою. Після цього вона два роки приходила до тями в психіатричній лікарні. Інтенсивне стаціонарне лікування.

«А вже потім я стала невиправною оптимісткою, — сміялася Наталя, оповідаючи Сухову деякі подробиці свого життя. — Мене підлікували, виписали з лікарні… І нічого мені не залишалося, як радіти всьому тому, що я два роки ненавиділа. Я не хотіла жити оті два роки. Мені все було осоружно. А потім я сміялася сама з себе. Адже жити набагато краще, ніж… Чи не так?»

Скільки Сухов знав стару Наталю, вона була енергійною і сповненою всілякими планами й ідеями. Вона перекладала з багатьох мов всесвіту, віршувала, виступала з лекціями від товариства «Прогрес».

Одне слово, Сухову не вірилось, що Наталя пішла з життя добровільно… Але й не міг, навіть для самого себе, щось стверджувати однозначно.

А Серафим знову сміявся і махав великими вухами: «Наталя також невміла ворушити вухами. Вона швидко згоріла. Вона майже не мучилась. Правда ж, Гіато?»

«Правда, Серафиме. Такі, як вона, ніколи не мучаться. Вони всьому радіють», — сказала Гіата і раптом істерично зареготала.

9.

«Сьогодні четвертий день мого відпочинку. Відпочинку? Не уявляв навіть, що так швидко все стане невеселим і безрадісним. І не думалось, що так яскраво зринатимуть спогади. Спогади… Спогади…»

… Незнайомець, Антик тоді побачив його уперше, зайшов до кімнати і сказав бадьоро:

— Привіт!

З’явився несподівано. І голос у нього був незвичайного тембру.

Проте Антик не міг пояснити, в чому ж полягала та незвичність, бо голос як голос. До того ж, чіткий, басовитий. Гарна дикція. Але щось відразу здивува. ло Антика. Зацікавило.

— Привіт, — відповів стиха.

Антик стояв на столі біля книжкової полиці без шолома і навіть без комбінезона. Незнайомець підійшов і простягнув руку для привітання. В його рухах, у виразі обличчя, у голосі відчувалася впевненість у собі. І, може, саме це насторожило Антика. Коли людина дуже добре знає, що і як їй треба робити, це вже привертає увагу і насторожує. Антик відразу чомусь подумав: це — біокібер.

— Ви до мене? — запитав Антик і поправив штекер від пульта керування, що погано сидів у гнізді. — В чому справа?

На вустах незнайомця на якусь мить з’явилася усмішка, проте відразу зникла. І це також не сподобалося Антику.

— Я до тебе, Антику.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Я вас уперше бачу.

— Мені Вероніка сказала, — мовив незнайомець. — Ми з нею колись працювали…

— Ви біокібер? Ваше ім’я?

На ці слова незнайомець раптом спохмурнів і сказав:

— Звати мене Іваном. Я не біокібер. Я давній приятель Вероніки Олександрівни. А до тебе, Антику, я ось у якій справі, — неквапно поліз до внутрішньої кишені піджака і витягнув звідти точнісінько такого, як Антик, космічного розвідника. Антику не сподобалось, що його дублікату було відведено місце в кишені, проте він нічого не сказав, лише подивився трохи здивовано, а незнайомець продовжував: — Я колись придбав цю іграшку, вона цікава, але, на жаль, я бездітний… Атоль, так його звати, сумує. А мені його шкода. Вероніка якось призналася, що в її сина точнісінько такий космічний розвідник. Тож я і подумав, що Атоль буде радий хоч інколи розважитися з тобою, Антику, і Вітасиком.

Антик слухав його з деяким здивуванням. І раптом спіймав себе на думці, що… не вірить незнайомцеві.

— Ви говорите правду?

Іван довго не відповідав, потім усміхнувся і, дивлячись мимо Антика, сказав:

— А що ти знаєш про правду, шановна лялько? Тільки те, чим тебе начинили на комбінаті. А я тобі скажу: неправда буває всякою, якою тільки захочеш, — красивою чи незграбною, приємною чи неприємною, розумною чи дурною, корисною чи шкідливою, серйозною чи наївною. А правда завжди однакова. І вона жорстока, однозначна, як смерть. На дозвіллі можеш про це подумати, шановний Антику. А зараз не будемо гаяти часу. Мій Атоль вже зовсім знудився. Години дві тобі вистачить на сьогодні, Атолю? — звернувся до свого розвідника.

Той одразу ожив, кліпнув очима і бадьоро мовив:

— Так, цілком вистачить. — І завчено додав по паузі: — Велике спасибі.

«А мене навіть не запитує, чи мені приємне товариство його Атоля. Безумовно, я все одно не можу нікому заперечити, доки штекер пульта керування сидить у гнізді. А він сидітиме там, доки я функціоную. Але існують же якісь правила доброго тону…»

— Подякуй Антикові, — сказав Іван і підвівся з крісла. — Шкода, що сьогодні Вітасика немає, він у театрі, ви б славно погралися разом… Тож я зайду до вас через дві години.

Він вийшов, зачинив за собою двері, і не просто, а на ключ. Антик чомусь подумав: «А що ж вони робитимуть з Веронікою дві години?»

Антик точно знав, що Вероніка вдома.

Атоль відразу спробував захопити ініціативу в свої руки:

— Я скажу тобі лиш одне: ми-представники різних цивілізацій. Ми розвідники різних цивілізацій. Ми зустрілися на одній із невідомих нам планет…

— Ми зустрілися в одній із кімнат, де живуть Антон та Вероніка Сухови, — трохи роздратовано мовив Антик.

Атоль дивився на нього іронічно і зверхньо:

— Навіщо така прямолінійність?

— Давай просто поговоримо. Воно тобі треба — ота невідома планета, де все відоме?

— Просто поговоримо? — здивовано перепитав Атоль.

— Так.

— Про що поговоримо?

— І сам не знаю… Про наше з тобою існування. Згадаємо, що було цікавого і приємного у тебе і в мене…

— Навіщо? — різко запитав Атоль. — Ти, бачу, дивак.

— Чому дивак?

— Тому, що ми з тобою створені для гри, а не для спогадів. Якщо не хочеш гратися в розвідників різних цивілізацій на невідомій планеті, то…

— Я взагалі не хочу гратися, — розсердився Антик.

— Чому? Я тебе не розумію! — крикнув Атоль, і Антику нараз видалось, що той хоче його вдарити.

Різко відсахнувся.

— Ти ще й боягуз.

Ці слова не образили Антика, але остаточно розізлили.

— Граємося! — вигукнув він у запалі. — Але по-справжньому!

— Як це по-справжньому? — спокійно запитав Атоль.

— А ось побачиш!

— Побачу.

— Тож — невідома планета, а ми з тобою — представники різних цивілізацій. Так?

— Так.

— І оскільки інших мов ми не знаємо, то будемо говорити так, як говоримо, але вважатимемо, що ми розмовляємо на різних мовах. Кожен своєю. Домовились?

— Прекрасно. Дуже цікава умова. Давай розійдемося, щоб спершу не бачити один одного. Починаємо.

І вони розійшлися у різні кутки кімнати. Антик став за Вітасиків портфель, Атоль заховався за коричневою шторою. Антику загалом все це не подобалось. Може, просто тому, що відчував: заряд батарей з кожною хвилиною вичерпується. А що цікавого у цій грі в розвідників на невідомій планеті?

Якби ще з Вітасиком — інша річ. Антик відчував потребу служити Вітасику.

«Але з цим Атолем так безглуздо витрачати енергію… Проте накази людей не варто піддавати сумніву. Тож починаємо…»

Антик поволі вийшов з-за портфеля, поглянув довкола.

«Це стілець? Але ж я не знаю, що це стілець, бо знаходжуся зараз на невідомій планеті. Проте ця конфігурація дуже нагадує мені стілець».

Антик обійшов довкола ніжки, тягнучи за собою м’який дріт від пульта керування.

«Які дурниці! Дивуюся сам собі, що так легко погодився на ці безглузді ігри. Це якби за пультом сидів Вітасик… Тоді все було б інакше».

Атоль випурхнув із-за штори з когератом в руці. Але не спрямував зброю на Антика, а стояв, ховаючи когерат за спиною.

— Хто ти? — скрикнув Атоль.

— А ти хто? — запитав Антик і відразу пригадав, що сам запрограмував розмовляти на різних мовах.

— Хто ти? — повторив Атоль.

— Я тебе не розумію.

— Я тебе теж, — сказав Атоль.

— Ото халепа. Підійди ближче!

— Що ти говориш? Я тебе не розумію.

— Я зараз сам підійду ближче.

Атоль вже тримав когерат напоготові.

Антик поволі дістав і свій когерат, простягнув його Атолю.

— Ми дуже схожі один на одного. І ми, здається, можемо зрозуміти один одного. Візьми мою зброю. І поклади свою зброю. І давай спробуємо порозумітися. Давай спробуємо вивчити мову одне одного…

Атоль напружився, ударом ноги вибив когерат із рук Антика.

— Хто ти? Звідки? Що хочеш?

— Я прилетів із планети Земля. А ти?

— Я не розумію тебе. Хто ти?

— Але ж і я тебе не розумію.

Атоль спрямував цівку когерата просто в груди Антикові.

— Дурень! — не втримався той.

— Що? — напружився Атоль.

— Кажу, що ти дурень! Несусвітний дурень! Адже я не проявляю ознак агресивності. Чому ж ти злишся?

Атоль якусь мить вагався, адже за домовленістю він не повинен був розуміти значення слів, сказаних Антиком, проте так чи інакше він їх розумів і після миттєвого вагання вдарив Антика прикладом когерата по голові.

— Сам ти дурень!

Антик упав — удар був сильний. Він упав і не поспішав підводитись, лише контролював усіма рецепторами, чи Атоль не збирається продовжувати напад. Атоль дивився зверхньо. Власне, він мав для того всі підстави. Антик віддав йому свою зброю, а сам безпомічно лежав на підлозі, та ще й не поспішав підводитись до бою. Боягуз! Іржава лялька, яку потрібно викинути на смітник…

— Вставай!

Антик спостерігав за ним з-під примружених повік. Зорові аналізатори останнім часом почали зраджувати, бо понизився заряд на клемах…

«Цікаво, а що роблять зараз Іван з Веронікою? Чому двері зачинені? Аби ніхто з нас не вийшов? А якщо ми тут повбиваємо один одного?!»

— Вставай!

«Який дурень цей Атоль. Він агресивний. Дивно, що я не був таким навіть замолоду. Чим це пояснити? Безліччю варіантів центрального аналізатора?..»

— Ну, підводься!

— Що ти белькочеш? Я тебе не розумію, дурню. І розуміти не хочу таких невихованих косморозвідників.

— Що ти белькочеш?

— Що з такими дурнями не граюсь!

Атоль, вже ні секунди не вагаючись, спробував знову вдарити свого антипода по голові, проте Антик був уже напоготові. Він майстерно ухилився від удару і, схопивши Атоля за ногу, позбавив його рівноваги. Той незграбно повалився на підлогу, Антик відразу зорієнтувався, схопився правицею за штекер дистанційного управління і крикнув:

— Якщо будеш пручатися, штекер залишиться в моїх руках!

— Що?! — перепитав Атоль, напружено завмерши.

— Кажу, що я висмикну штекер.

— Я тебе не розумію. Який штекер? — злякано мовив Атоль, відчуваючи як натягується в нього на спині м’який дріт.

— Зрозумієш!

10.

… Страшної ночі після того, коли вона поховала відразу і маму, і батька, їй приснився химерний сон.

— Маргарито! Мар-га-ри-то! — ніби голос батька.

— Марга-а-а-рито-о-оо! — ніби голос мами.

— Маргарито! — ніби голос…

Але чий?

Він такий знайомий. Хоча вона була певна, що чує цей голос уперше. Проте він народжував у її душі дивне, бентежне тепло, воно розпливалося по тілу, виповнюючи його відчуттям спокою і певності у собі.

Спокій. Неспокій. Вічний спокій. Дивишся зблизька — хрестиком вишито. Мама так любила вишивати хрестиком. Дивишся здалеку — троянди палахкотять. Спокій. Неспокій. Вічний спокій. На пелюстках троянд роса прозоріша за твої сльози… Вічний спокій, розпачливіший за крик душі.

Чий це голос? Такий бентежний…

— Мамо?! Тиша.

— Тату?! Тиша.

— Маргарито!

Чий це голос? І де я зараз? Сплю? Ні. Така зелена трава, яскраво-зелена, аж очі болять. І квіти. Поодинокі, але такі великі. Не знані раніше. Чийсь обережний дотик до плеча. І тихий голос біля вуха:

— Маргарито…

Рвучко обернулася. Чоловік непевного віку в сірому костюмі і сірій сорочці з обличчям землистого кольору стояв позаду і кволо усміхався.

— Хто ви?

Чоловік розгублено знизав плечима.

— Ми просто ходимо осіннім степом і збираємо квіти, — промовив утаємничено, ніби повідомляв величезний секрет. — Але не знаємо, хто посадив ці квіти. І не ми посадили їх. Хоча дивимось, як над нами пролітають птахи. Але не знаємо, куди вони летять. І ви не знаєте, Маргарито?

— Не знаю… Вони летять кудись далеко…

Чоловік раптом голосно розсміявся:

— І хай собі летять. А в нас замість крил — коріння. Вдень і вночі воно проростає все глибше в землю.

І тут Маргарита помітила, що ноги незнайомця неприродно стрункі, сірі черевики, ледь помітні в густій траві, — мов прикипіли до землі, зрослися з нею.

— Ви жартуєте?

— Ні, я ніколи не жартую. У нас замість крил справді коріння. Але ви не зможете його побачити отак відразу. Для вас воно невидиме.

— Але ж як вам тоді вдається…

— Ви мислите дуже прямолінійно і спрощено, — перебив її незнайомець. — Коріння не заважає нам ходити й літати, навпаки, саме завдяки нашому корінню ми й можемо ходити і літати.

— Ви можете… літати?!

— Атож, — незнайомець повільно піднявся у повітря, на кілька хвилин завис.

— А коріння ваше, кажете, невидиме…

— Атож, — ствердив чоловік і опустився ногами на землю.

— Як вас звати?

— Називайте мене поки що просто маргоном.

— Дивне ім’я у вас. Ніколи такого не чула. Хоч воно звучить як Маргарита.

— Це, власне, не моє ім’я… Звати мене Маром. Так мене кличуть інші маргони. Розумієте?

— Трохи… ніби розумію… Ви здалеку?

— Дуже здалеку, — поважно мовив маргон. — Прийміть наші щирі співчуття з приводу смерті ваших батьків.

— Звідки ви знаєте, що вони… Що сьогодні…

— Я все знаю. Все, що мені треба знати. А ваших. батьків знав особисто. Дуже прикро, що я прилетів до вас із певним запізненням. Можливо, я зміг би допомогти, і цього не сталося б. Дуже прикро. Зайвий раз перекопуюсь, що в житті треба завжди поспішати, — чоловік в сірому костюмі багатозначно усміхнувся.

— Я навіть не знаю, що із ними трапилось. Зателефонували мені на роботу: прилітай, померли батьки! Примчала. Мені кажуть: заснули і не прокинулись. Сусіди зайшли вранці, вони завжди до моїх заходили, а батьки сплять. Ніби сплять…

— Ну, тримайтесь. Не треба плакати. Вже нічим зарадити неможливо.

— Неможливо.

— Який безкінечний степ, Маргарито. І трава така м’яка…

— Як доторки маминих долонь…

— Не треба плакати. Я не думав, що ви настільки сентиментальні. У вас ніжна душа, Маргарито. Який безкінечний степ. Красивий. І таке чисте повітря. Правда? І хочеться йти, йти… Ген до обрію. А він утікає. А ти його наздоганяєш. А степ ніби вливається у крайнебо… Він безкінечний…

— Як для білки колесо.

— Звідки ви про це знаєте, Маргарито?

— Про що?

— Аналогія з білчиним колесом розчулила мене і насторожила. — Маргон дивився на жінку запитально і розгублено водночас.

— Я нічого не знаю. Я просто відчуваю.

— О-о, Маргарито, заздрю вам.

— Чому?

— Навіть не знаю, як сказати. Просто заздрю і все. Погляньте.

— На що?

— Он… перед вами…

— Могила моїх батьків? Чому так? Звідки вона тут?

Маргарита кинулась бігти, зашпорталась у високій траві, ледь не впала. Маргон підтримав її.

— Чому ви так схвилювалися? Я гадав, що вам саме зараз буде приємно побачити могилу батьків.

— Приємно? Саме зараз? В цьому безкінечному степу?

— Так. Але можливо… — маргон загадково дивився на неї і раптом виструнчився, звівши правицю до неба… — Будь ласка, — маргон опустив руку і застиг, схиливши голову. — Будь ласка…

Маргарита поглянула довкола — степ покрився невеликими обелісками. Побігла до найближчого. Короткий напис на металевій пластині: «Нікополь та Марта Біос…» А далі не змогла прочитати, хоч і знала все напам’ять. Розплакалась.

— Вони народилися і померли в один і той же рік, один і той же день. Вони були щасливі. Правда, Маргарито? І ось цієї миті весь степ — ваш! Він усіяний могилами ваших щасливих батьків.

Вона тихо плакала.

— Це сльози щастя, — сказав маргон. — Я багато можу зробити для вас. Але не все відразу. Хочу вам розкрити маленьку таємницю. Загалом, я маю трохи інший вигляд. Одне слово, зараз ви сприймаєте мене дещо інакшим, ніж я є насправді. Ось погляньте…

Маргон виструнчився… За якусь мить його тіло почало втрачати чіткість обрисів, стало драглистим, поволі зібралося в пульсуючу, із зеленастим відтінком кулю, з якої повільно почали випинатися відростки, як у живої амеби під мікроскопом. Вони росли і ставали схожими на мацаки спрута. Три дебелі відростки — при самій землі, три — на верхівці драглистої кулі. Довгі, та ще й з присосками. Вони незграбно ворушилися. А на самій кулі поволі окреслювалися величезні очі і величезний рот зі стиснутими вустами. Химерна істота, але Маргариті чомусь не було ні страшно, ні дивно. Вона все сприймала як належне. І навіть спіймала себе на думці: «Який він красивий, цей маргон. Мар. Яке в нього красиве тіло. Воно, мабуть, таке м’яке на дотик. І такого приємного кольору з рожевим відсвітом…» Як тільки вона це подумала, маргон відразу перетворився на чоловіка, знову стояв перед нею в густій, високій траві — стрункий, у сірому костюмі, усміхнене обличчя землистого кольору.

— Спасибі. Мені приємно, що я вам сподобався.

— Ви читаєте мої думки?

— Не хвилюйтесь.

— Я не хвилююсь. Просто цікаво.

— Я заздрю вам, Маргарито.

— Мені? Ви такий могутній… Ви мені заздрите? Я не вірю.

— Я заздрю, що для вас іще лишилось щось цікаве у світі. А не вірите ви мені даремно. Я завжди кажу правду. — Мар подивився багатозначно. — Точніше, що б я не сказав, рано чи пізно стає правдою. Розумієте?

— Здається, розумію…

— Ви б хотіли мати сина чи дочку? — несподівано запитав чоловік, і це запитання не видалось Маргариті дивним.

— Дочку, — тихо мовила, майже не роздумуючи. — Безумовно, дочку.

— Добре, — відповів маргон. — Ми потурбуємось. Прохання — назвіть її Гіатою Біос — дуже приємно звучить. Правда ж?

11.

Термінове засідання Вищої Ради Землі відбулося в Блакитній залі, призначеній для багатолюдних зібрань. Проте запрошених було тільки одинадцять. Всі вільно розмістилися за окремим круглим столом. Сиділи дещо здивовані перед великим порожнім залом, чекаючи на прихід Ірвіна — голови Вищої Ради. Ніхто не міг зрозуміти, чому він вирішив зібрати їх саме тут, а не в своєму кабінеті.

— Дорогі друзі, шановні колеги, науковці! — звернувся до присутніх, зайнявши чільне місце за столом, Ірвін. — Я розумію, що сказане мною викличе у вас велике здивування. Проте закликаю до найсерйознішого сприймання інформації. Мій європейський заступник товариш Козуб звернув увагу на досить дивовижні явища, котрі останнім часом почали поширюватися на Землі. Йдеться про численні випадки психозів, а також про масові появи на планеті не просто вундеркіндів, а дітей з фантастично прискореним рівнем обміну і швидкістю розвитку. Все це не може нас не турбувати. Гадаю, що про це більш грунтовно і вичерпно розповість сам академік Козуб.

Юрій Георгійович Козуб підвівся:

— Шановні колеги! Кілька днів тому ми помітили на довколоземній орбіті об’єкт, замаскований викривленням простору. Погляньте на фотографії, спектрограми та гравітограми одного й того ж квадрата. Ось гравітограми, зроблені з борту «Роляра». Думаю, в жодного з нас нема сумніву, що об’єкт штучного походження, — Юрій Георгійович повільно обводив стрілкою світлової указки найважливіші місця на великому екрані, куди проектувалося зображення. — Можна, безумовно, припустити щось фантастичне, якийсь геть невідомий фактор, що призводить до подібного викривлення простору, але треба рішуче відкинути подібну думку, бо після кількох наших спроб вийти на контакт невідомий об’єкт спершу перейшов на більш віддалену від Землі орбіту, а потім, зрозумівши, очевидно, що ми його помітили, чимдуж подався у відкритий космос. Це може бути тільки свідомою, продуманою діяльністю мислячих. Не маючи ніякого бажання безпідставно звинувачувати у чомусь представників невідомої нам цивілізації, хочу завважити, що з добрими намірами не треба ховатися, хоча в цьому, як кажуть, можуть бути варіанти, але… Я переконаний, що, навіть припустивши цілком добропорядні наміри невідомої цивілізації, можна пов’язати масові психози і появу вундеркіндів саме з перебуванням на орбіті невідомого космічного об’єкта. А якщо це свідома підступність пришельців? Хто вони? Які вони? Як саме їхнє перебування на орбіті впливає на психіку людей? За останній тиждень я відвідав кількох психіатрів, ознайомився з історіями хвороб хворих. Маю на увазі ті психози останніх років, які в різних хворих клінічно схожі, як дві краплі води. Особисто розмовляв з багатьма пацієнтами стаціонарів. Чимало цікавого розповіли мені психіатри. І, признатися, в тих розповідях є… загадковість. Ось послухайте один із фонозаписів. Це розмова лікаря з молодим інженером, котрий звернувся за допомогою, — Козуб натиснув на пульті клавішу.

З кількох гучномовців під стелею пролунали голоси:

«Скільки вам років?»

«Двадцять вісім буде через три місяці».

«А вигляд у вас вісімнадцятилітнього».

«Це не дуже тішить мене, лікарю. Я хочу з вами порадитись. Можна мати вигляд вісімнадцятилітнього і зійти з рейок. А мені чомусь не хочеться».

«Ви гуморист. Це прекрасно. Працюєте?»

«Інженер на «Тразоні». Сьомий цех».

«Важко?»

«Дурниці, лікарю. Вдома важко. Особливо вночі. А на роботі я відпочиваю».

«Ви певні, що справді відпочиваєте на роботі? Я трохи знаю ваш «Тразон». І сьомий цех знаю. Ви у зміні Буркала?»

«Ні, ми разом із Селінжером. Теж порядок любить, своє діло знає».

«Напружена у вас робота. І відповідальна. Зовні видається, що нічого особливого, а нерви у постійній напрузі».

«Я вас розумію, лікарю, але повірте мені, що після того, що відбувається зі мною майже кожної ночі, робота видається мені відпочинком».

«Ви одружені?»

«Ще ні. Ми з Луїзою думали минулого року поселитися разом, але після того, як зі мною почалося… Я сам зволікаю. Боюсь. Не знаю, чим усе це закінчиться».

«А що каже Луїза з приводу… Ви, власне, ще не розповіли мені, в чому ж полягає те, що з вами коїться, але дивлюся на вас і переконуюсь, що ви цілком здорова людина».

«Не треба мене втішати, лікарю. До вас я не прийшов би, якби… А Луїзі я нічого не кажу, вигадую, що на думку спаде, зволікаю, доки сам якось розберуся… Та бачу, що сам не розберусь».

«Я слухаю».

«Вперше він прийшов до мене десь років півтора тому. Я не пам’ятаю точно, але, думаю, це не так важливо. Я тоді, власне, зовсім не злякався. Сон, та й годі. Страшний сон. Але чого не насниться? Прокинешся, на другий бік повернешся, та й далі вже інший сон дивишся. Але наступної ночі він знову прийшов. І сказав точнісінько те саме…»

«Що саме?»

«Він сказав: «Привіт! Ти мене дебре чуєш?»

«А яким він був зовні, ваш нічний гість?»

«Худорлявий чоловік у респектабельному костюмі якогось непевного кольору, землисте зморшкувате обличчя. Я другої ночі теж не злякався, тільки пам’ятаю, що уві сні здивувався, знову почувши оті слова: «Ти мене добре чуєш?». Це ж треба, думаю, щоб сни отак повторювались. Нічого не відповів тому худому. Прокинувся, сигарету випалив. А наступної ночі — знову він. Так ніби я степом ішов, а він з густої трави назустріч. І знову: «Привіт! Ти мене добре чуєш?» А мене ніби якийсь ґедзь укусив, крикнув йому, мовляв, якого біса ти до мене причепився. А той посміхнувся: «Нарешті ти заговорив. А я вже подумав, що ти справді мене не чуєш». Я зрозумів: мені сниться, але здається, що це насправді. «Бачу, ти з характером. Важко з тобою буде. Але, як у вас кажуть: погана рибка — погана юшка. А з тебе юшка буде добра. — Той худий силувано засміявся, поклав руку мені на плече і запитав: — Як тобі живеться?» — «Спасибі, — відповів. — Хто ви такі?» — «Твої друзі. Запам’ятай це раз і назавжди. Усвідом, що ми бажаємо тобі лише добра, бо інакше ти погано скінчиш, хлопче». Я тоді розсміявся, пам’ятаю, якось істерично, мов розплакався…»

«Наступної ночі він знову прийшов?»

«Так».

«Той чоловік схожий на когось із ваших родичів?»

«Ні».

«А чи не нагадує когось із співробітників?»

«Ні! Ні! Він ні на кого не схожий. І взагалі схожий не на живу людину, а на вправно виготовлений манекен».

«Зрозуміло. Розповідайте далі».

«Розумієте, лікарю, не знаю, про що розповідати. Це триває вже півтора року. І чи треба знати вам все слово в слово?»

«Помиляєтесь, ваші уявні образи, конкретні дії можуть мені багато про що сказати. Як ви почуваєтесь удень?»

«Чудово. Поспішаю на роботу, як на свято. Але з жахом думаю про наближення ночі».

«Він приходить щоночі?»

«Ні. Але від того не легшає. Я все одно вже чекаю його…»

«З Луїзою ви часто зустрічаєтесь?»

«Загалом, часто… Але тут така справа, лікарю: десь через місяць той дивний чоловік назвався… маргоном».

«Так… Бачу, що у вас, друже, все це дуже схоже на модну нині болячку. Що ж, все тече, все змінюється, натомість з’являється нове, і нові хвороби… Але повірте мені, друже, з досвіду вже знаю, що все це не дуже серйозно. Розповідайте далі, будь ласка. Ви сказали, що десь через місяць…»

«Так, десь через місяць той чоловік…»

«Називайте його маргоном, мені буде зрозуміліше».

«……….»

«Що з вами? Пробачте, чому ви так на мене дивитесь?»

«Він теж мене просив називати його маргоном, лікарю. Але я його маргоном не назвав ні разу. І не назву!»

«Он як».

«Той чоловік сам почав зі мною розмову про Луїзу. Я запитав його, звідки він знає про мою дружбу з Луїзою. А той чоловік лише усміхнувся, ніби вишкірився, і виймає з кишені фотографії: «Ось, подивися на свою Луїзу». Я розумію, що все це лише сон, але я не хотів би розповідати, що було на тих знімках… А потім каже: «До речі, вона хвора на спарасис». — «Вона мені ніколи не казала про це». «Скаже, не хвилюйся, вона тобі скаже про це, коли вже не зможе приховувати». Я, певно ж, відповідав йому щось невправне, а сам, розуміючи, що це сон, лише чекав, коли ж, нарешті, прокинуся… Далі той чоловік продовжує: «Я прекрасно розумію, що тобі треба від життя. Облиш свою Луїзу. Ми, добродії великого космосу, зробимо для тебе все, що належить. Без Луїзи… Ти матимеш сина чи дочку, як забажаєш. Вони будуть твоїм безпосереднім продовженням… Скажи тільки нам, що ти полюбиш. Їх і зможеш утримувати сам, без Луїзи, і вже завтра вранці щасливим батьком будеш. Не хвилюйся, про деталі ми подумаємо самі, ні в кого не виникне навіть запитання, звідки у тебе з’явилися… з’явилося немовля…»

Юрій Георгійович зупинив фонозапис.

— Це невеликий уривок. Але достатньо промовистий. І що характерно для всіх дивних психозів: уявний чоловік невизначеного віку, худорлявий, називає себе маргоном і так чи інакше пропонує «взяти на виховання», «усиновити», «народити», «знайти» дитинку. Хочу зауважити, що кожного разу маргони грали на відвертих людських почуттях. Зараз наведу декілька сторінок-копій з однієї, не випадкової, історії хвороби. За минулий тиждень я познайомився з безліччю людей, переглянув і прослухав сотні відео- та фонозаписів і зараз для вас демонструю тільки найхарактерніші, які, на мою думку, найкраще підтверджують мою версію. Зверніть увагу на ці рядки.

На великому екрані з’явилося зображення:

«Санітарною машиною РАФ-16-д-5 вона була привезена в стаціонар. Збуджена, негативістична, робила дуже багато зайвих рухів, марила, про себе нічого конкретного розповісти не змогла, але багато розумувала на загальні теми, хворою себе не вважала, від огляду категорично відмовилась.

При подальшому обстеженні соматичних відхилень не виявлено. Хвора багато часу проводить у ліжку. Неспокійна, часто збуджується, нервово озирається і підозріливо оглядає тих, хто її оточує. В перший день лежала спокійно і шепотіла щось нерозбірливе, потім раптом підхопилася з ліжка, дала ляпаса сусідці і після цього умиротворено повернулася на своє місце. Вона правильно називала дату, коли її привезли до нас, проте довго не могла зрозуміти, куди її привезли, називала лікарню інститутом, школою, храмом, музеєм, навіть театром.

Кожного разу від обстеження відмовляється, непідробно, щиро соромиться, проте без будь-якої ніяковості і навіть із задоволенням завжди стоїть гола перед групами студентів. На всі запитання відповідає багатозначними натяками. Скажімо, коли її запитали, де вона раніше жила, вона сказала: «Жила? Життя є дуже абстрактним поняттям». Коли студент запитав, де вона вичитала таку мудрість, хвора сказала: «В сімнадцятому столітті, в сімнадцятому щоденнику, сімнадцятий рядок згори». Ставлення до лікарів упереджене, злякане.

За словами самої хворої, вона може «викликати» для розмови будь-яку людину на планеті, може «лікувати гіпнозом на відстані», може передбачити майбутнє тощо. Часом хвора до чогось прислухається, щось шепоче. Сама себе вважає надзвичайно обдарованою індивідуальністю, майже генієм, але, на жаль, не може врятувати планету від катастрофи, що насувається. Загибель близька. На запитання: яку це катастрофу має на увазі, — відповідає: «Побачите самі. Все одно змінити вже нічого не можна. Ми програли. Все, що я можу вам сказати, тільки прискорить смерть». Неодноразово хвора скаржилася, що на неї впливають якимись хвилями, і вона повинна їх постійно відганяти, і тому в неї тремтять руки. Хвора часто сидить, закинувши долоні на потилицю, бо саме так їй найкраще «захищатися від хвиль, що пронизують її тіло». Тримається незалежно, говорить здебільшого в наказовій формі, часом стає відверто цинічною, еротичною… На другому місяці хвороби вона імітувала пологи: приймала характерні пози породіль, вимагала, щоб увесь персонал приготувався і кричала: «Я мушу народити маргона!»

Юрій Георгійович вимкнув проектор, екран погас.

— Якби не остання фраза про маргона, ці рядки можна було б сприймати за виписку із звичайної історії хвороби: шизофренія. Але спогад про маргона… І навіть не це головне. Я розмовляв з лікарем. Це унікальна випадковість, що серед сотень історій хвороб, доволі однотипних, я наштовхнувся саме на цю, і чомусь інтуїтивно зацікавився особою хворої. Скажу відразу, це — Луїза Хенкель. Так, саме та Луїза, про яку згадувалось в попередньому фонозаписі. Санітарну машину до Луїзи Хенкель викликали випадкові люди, котрих здивувала поведінка молодої жінки, яка стояла на березі річки і кричала: «Алло! Алло! Говоріть голосніше! Я вас погано чую!» Коли Луїзу Хенкель силоміць привезли до лікарні, в неї знайшли невеликий записничок, а в ньому — щось на зразок щоденника. Ті записи для лікарів були зайвим підтвердженням її хвороби, але для мене… Ось погляньте тільки на одну сторінку:

«… він знову приходив. Я вже боюся засинати. Інколи видається, що божеволію. Боюся зустрічатися з Ігорем. Ще минулого року ми збиралися побратися, але я свідомо зволікаю, чекаю, як же воно скінчиться… Минулої ночі він мені говорив: «Скажи Ігорю, що ти хвора на спарасис. Адже треба якось перевірити його почуття. Якщо він злякається, то яка ж це любов». Я не могла не погодитися з ним уві сні… Який це жах: я вже не знаю, де реальне, а де уявне…»

— Ось такий запис, — продовжив Юрій Георгійович. — Особисто для мене це поставило крапку в суперечці про природу невідомих психозів. Безглуздо шукати фізичний, хімічний чи будь-який інший чинник. Маємо справу з підступним раціональним втручанням. Майже кожен хворий називає слово «маргон» чи «маргони», а в конкретному випадку з Ігорем та Луїзою спостерігаємо типову провокаційну гру. Сподіваюсь, немає потреби щось пояснювати або в чомусь переконувати?

Юрій Георгійович замовк, обвів поглядом присутніх.

— І ще одне. Часті появи на світ вундеркіндів за останні роки також треба пов’язати з перебуванням на земній орбіті невідомого об’єкта. Гадаю, заперечень також не буде. Особами вундеркіндів ми повинні зацікавитись щонаисериозніше, активно, але якомога тихіше, з максимальною рішучістю. І взагалі, треба розгадати мету їхньої агресивності. Варто посилити патрулювання по всій Сонячній системі і потрібно терміново створити спеціальну Комісію безпеки… В мене все. Хто хоче висловити власні міркування?..

12.

— Тобі не здається, що ми вкрай розледачіли? — Дірар позіхнув і поволі підвівся з крісла.

— Відпочивати не тільки приємно, але й необхідно. Відпочинок — це є продовження роботи. Та й, відверто кажучи, я з кожним роком все менше надій покладаю на успіх.

— Все дуже добре задумано.

— Але надто повільно розвивається. На цій планеті нам не щастить. Особисто мені це вже набридло. Кляті гомо сапієнси!

— Тобі викликати заміну? Ти втомився?

— Від чого я міг стомитися? Від п’ятирічного неробства? — Мар безтурботно закинув третю верхню кінцівку за другу і чомусь голосно, довго і нестримно зареготав, аж його завжди блідо-зелене тіло порожевіло, і всі три ока заплющив. — Ти гуморист!

— А ти дивак! Я ж не сказав нічого смішного.

— Безумовно, — погодився Мар і відразу заспокоївся. — Але ж я й не сміявся б, якби ти сказав щось дотепне. Чого сміятися, коли смішно? Тоді все одно смішні). Сміятися треба тоді, коли якийсь Дірар хоче остаточно зіпсувати тобі настрій. Чи не так, любий колего?

— Ти справді перевтомився, — скрушно зітхнув Дірар.

— Якщо викличеш для мене заміну, я тобі все повідкручую. Зрозумів? То буде твоя заміна! Я скажу, що ти не витримав надлишку позитивних емоцій.

Вони занадто добре знали одне одного, щоб ображатися.

— Погодься, Маре, що наш експеримент проходить досить вдало.

— Ти кого хочеш переконати? Мене чи себе? Я вже пухну тут від наших невдач і прорахунків.

— Ніяких невдач. Просто дуже довго все тягнеться… Із землянами важко працювати.

— З ними просто неможливо працювати! — раптом істерично закричав Мар. — Я після кожного перевтілення, після кожного виходу до них втрачаю контроль над власними вчинками! Більшість із них якимось чином вже навчилася читати мої думки. Це мене просто обеззброює. Я вже не знаю, хто на кого більше впливає — вони на нас чи ми на них?

— Облиш, ти, як завжди, схильний перебільшувати. Ніхто із землян поняття не має про наше з тобою перебування на орбіті.

— П’ять земних років! — закричав Мар. — Нічогеньке собі перебування!

— Не горлопань!

— Тупаком тебе треба було назвати, а не Діраром! Ніби ти на власній шкурі нічого не відчуваєш. Швидкої та блискучої перемоги не відбулося. Наших карів не беруть, принаймні у тих кількостях, які можуть забезпечити нам успіх. Мене вивертає після кожного перевтілення, а ти ще хочеш, любий колего, щоб земляни дізналися про наше перебування? Ще не знаю, чи все минулося. Адже немає сумніву, що нас помітили, хотіли вийти на контакт. Тепер вони будуть дуже уважно контролювати. І, можливо, будуть…

— Ні, вони не будуть атакувати. Адже ми не проявляємо ніякої агресивності. — Маргон зловтішно розсміявся. — Ніякісінької! Треба комусь із нас вийти і ретельно прозондувати, що вони про нас — невидимих — подумали…

— Четвертий у Гіати ще не визначився?

— Здається, ще ні. Міцний горішок. А Гіата — мудрий вилупок. Вона його приручить.

— Так говориш, ніби отой міцний горішок… щось кардинально вирішує. Але я остаточно не впевнений, що нас чекає успіх, а вже щоб вийти на його брата, котрий у Вищій Раді, то й нашого життя не вистачить.

— Замовкни, телепню! Я доповім Чарові, що ти остаточно деградував.

— Спробуй. Хочу я потім на тебе подивитися. Ми обоє вкрай розледачіли…

— В цьому нашої вини немає. Після того, як нас помітили, ми просто мусили побити байдики.

— Але, видається, ми трохи легковажимо. Перед цілою планетою ми практично беззбройні.

— Не думаю. Врешті, якщо не буде іншого виходу, ми зможемо навіть вийти на контакт. Не турбуйся. Але зараз для нас єдиним законом існування є накази нашого Чара. А він однозначно вимагає зберігати в цілковитій таємниці наше перебування на орбіті.

— Не думаю, що це для них таємниця. А ота гонитва за нами?

— Дійсно, Чар далеко, ми, на жаль, мусимо розраховувати тільки на власні сили.

— Безумовно, шкода, що земляни на високому ступені розвитку. Не було б ніяких проблем, якби вони були дикунами. Але що зробиш… Ми трохи запізнилися у наших пошуках.

— Та й кари з’явилися у нас порівняно недавно. А без них не легко колонізувати планети, навіть населені дикунами. А з карами ми впораємось і тут. Мине ще рік-другий, ось побачиш, все буде так, як колись на Діраузі, — тихо розширяться володіння Чара, наші володіння.

— Якщо ми вдало виконаємо програму, до кінця своїх днів ні в чому не знатимемо нестатку.

— Доки не поналітають наші. Бо вже як вони освояться, то й тут доведеться обмежитись заслуженим Бункером щастя, в сузір’ї…

— Можна податися ще далі — відкривати нові світи, розширювати володіння Чара. Бо поки щось шукаєш, доти і щасливий.

— Ми вже старі з тобою. Аби встигли тут коріння пустити.

— Дарма так міркуєш. Але про. що це ми з тобою базікаємо? Мусимо найближчим часом зустрітися з Гіатою і Ровичем. Та й усім іншим більше уваги треба приділяти. І це після нашого вимушеного байдикування. До Гіати, мабуть, я вийду, найближчим часом. Чи, може, ти?

— Деградуємо… Розлінувалися… Занадто вжилися в земний образ, земний антураж. Скоро самі землянами станемо! З вогнем граємось!

Дірар розсміявся, відштовхнувся відразу трьома кінцівками і під самою стелею зробив красивий розворот:

— Треба ще трохи зменшити гравітацію, ти не заперечуєш? — запитав з-під стелі. — Ти ж знаєш, я люблю стан вільного падіння.

— Кинь! — закричав Мар. — Я терпіти не можу, коли моє тіло майже нічого не важить, коли не відчуваю його ваги. Тоді я себе просто не поважаю.

13.

Вона була в простому квітчастому халаті, розхристаному на грудях, усміхнена, щось дожовувала, коли Сухов відчинив двері.

— Смачного, — мовив Антон замість привітання, здивовано роздивляючись по-домашньому вбрану Гіату.

— Спасибі. Привіт! Як бачиш, ми вже сусіди. Чому не запрошуєш до кімнати?

— Так, безумовно, заходь.

— Дружина. вдома?

— Нікого немає.

— Шкода. Мені було б цікаво побачити твою дружину. Ось, візьми для дітей, — Гіата тицьнула Сухову два батончики «Мрія». — А діти твої де?

— Пішли до театру. У Вітасика канікули… А я відсипаюся після нічного чергування.

— То я тебе розбудила. Пробач. — Довго застібала одного ґудзика на грудях, ще два лишились розстебнутими. — Але ж я не знала, що ти відпочиваєш. Ходімо, подивишся мою лабораторію. Я вже все привела до пуття і, врешті, дуже задоволена.

— Гіато…

— Ти ніби сахаєшся мене. — Вона розсміялася так чарівно, що Сухов і себе змусив усміхнутись, аби витримати бодай якісь норми гостинності.

— Я дуже втомлений, Гіато. Хочу спати.

— Ніколи не думала, що ти такий сонько. Не поспав одну ніч і вже розкис. Ходімо. Мені потрібна твоя допомога.

Антон з відразою до самого себе усвідомив, що все його єство протестує проти такого безцеремонного втручання-вторгнення цієї жінки, проте він слухняно підкоряється її забаганкам.

— Я зараз, — буркнув якось приречено. — Лише перевдягнуся.

— Навіщо? Які можуть бути формальності? Відчувай себе зі мною цілком вільно. До речі, це — на майбутнє… Хай тебе не дивує безліч пропозицій з мого боку. Скажімо, я можу запитати тебе: чи не хочеться тобі зі мною переспати, або поміняти роботу, або… Власне, будь-що… Сприймай це як звичайні запитання. Вибачай, такий у мене характер. Я дуже імпульсивна і безпосередня натура. Якщо мене раптом щось зацікавить чи якась думка народиться — я не можу чекати ані хвилини, щоб задовольнити свою цікавість. Тож хай тебе нічого не дивує. Домовились? — Гіата лукаво усміхнулася.

Сухов не поспішав з відповіддю. Нарешті вимовив:

— Домовились.

І спромігся на усмішку.

Кімнати старої Наталі він не упізнав. Насамперед впала в око велика кількість картин на стінах. Сухов поглянув і з подивом відзначив, що на кожній із них зображено одну й ту ж потвору — зелену, з довгими щупальцями. Гіата перехопила його зацікавлений погляд і пояснила:

— Я малювала. Це маргон.

— Маргон?

— Так. Він часто приходить до мене уві сні. Ніби страшний, а насправді такий добродій. Я його дуже люблю. І чекаю кожного вечора, щоб заснути і побачити його. Але він не кожного вечора приходить.

— А навіщо так багато однакових картин?

— Однакових? Ну, що ти, Антоне, він на кожній картині різний. Не дивись на мене, як на божевільну… Хочеш, я йому скажу, він і до тебе прийде?

— Ні. Дякую. Не хочу, — відповів Сухов цілком серйозно. — А де Наталчина бібліотека?

— Що?

— Куди ти поділа всі ті книжки, що тут були?

— То вже мотлох, а не книжки. Все згоріло. А бібліоскопи, сам знаєш, не витримують високої температури.

— Так, це я знаю. На жаль…

— Що — на жаль?

— Шкода, кажу, що сучасні бібліоскопи не витримують високої температури…

— Антоне, та мені не шкода, бо тепер ми сусіди. — Гіата на мить стала не схожою сама на себе, навіть волосся набуло незвичного брунатного забарвлення. — Мені запам’яталися слова… Колись один чоловік на старому кладовищі сказав, дивлячись на древні, з каменю тесані, хрести: «Нас не буде, а цей камінь стоятиме». А потім підійшли до могили його матері. Сучасний мініатюрний надгробок. Я запитала: «А чому ж ви не поставили мармурової плити своїй матері, щоб стояла тисячу років?» Він прорік: «Навіщо? Нас не буде, а камінь буде? То що, ми гірші від каменя? Хай і його не буде після нас». Я запитала: «А пам’ять?» Він подивився на мене зверхньо: «А пам’ять — вічна». І мені спершу стало страшно. А потім — легко-легко. І я до цього часу не можу збагнути, що ж трапилося зі мною тої миті… Але щось таки трапилось, Антоне. По-моєму, саме після тої хвилини я стала такою, як ось тепер. А яка я зараз, Антоне? Яка? Скажи відверто.

— Що я можу сказати?!

Гіата від його слів неначе пробудилася зі сну, кумедно мотнула головою, поправила рукою волосся, а в очах засвітилися звичні для Антона холодний вогонь і удавана лагідність.

— Яка дивна, безглузда смерть старої Наталі, — мовив Сухов, пронизуючи Гіату поглядом.

— Тобі її шкода? Стару і вже нікому не потрібну Наталю шкода? Дивак. Якщо так до всього ставитись, то, врешті, житимеш на купі сміття, на купі старого мотлоху. Вже давно їй пора було… відійти, — спокійно просторікувала Гіата. — А в мене тепер тут справжня лабораторія. І так близько від тебе…

— Житлорада знає про твоє переселення?

Гіата дуже спокійно мовила:

— Безумовно, знає.

Сухов не міг пояснити собі причини недовіри, але й не міг змусити себе повірити бодай одному слову цієї жінки.

«Треба сьогодні ж подзвонити, а краще самому зайти до житлової ради. Там принаймні скажуть мені, хто ця жінка. Біолог. Божевільна чи справді науковець? Сьогодні ж треба поговорити. Чи, може, спершу порадитись із Миколою?»

— Про що думаєш, Антоне? І чому ти запитав мене про житлораду? — Гіата дивилася на нього лукаво і зосереджено, а Сухову раптом стало дуже незатишно, він був переконаний, що Гіата прочитала його думки.

— Ти ж прекрасно знаєш, про що я думаю…

Гіата розсміялася.

— Антоне, мені потрібна твоя допомога. Чуєш?

— Так.

— Дуже прошу тебе, відріж голову ось цій симпатичній нікі, — Гіата показала поглядом на стіл, де лапками догори лежало сіре створіннячко. — І вибери мозок у той срібний кухлик, що стоїть поруч. Добре? А я зараз швиденько приготую нам щось поїсти. Придумаю щось смачненьке. Що ти любиш, Антоне? Гостре чи прісне? Холодне чи тепле?

«Погань!» Сухов навіть губи міцно склепив, щоб не зірвалося це слово. Проте Гіата враз завмерла, на мить закам’яніла і тихо мовила по паузі, карбуючи кожне слово:

— Здається, я нічим не завинила перед тобою. Я не нав’язую тобі своїх життєвих принципів. Перш ніж засуджувати когось, оціни власне життя. Мені прикро, Антоне, що ти виявився лайном, — несподівано для Сухова Гіата раптом дуже привітно усміхнулася. — Лайно ти, Антоне. Але підійди і поцілуй мене. Ти мене дуже образив. Шкода, що я, мабуть, помилилася в тобі…

14.

Антон Сухов переступив поріг братового помешкання і хворобливо усміхнувся.

— Привіт. Ти вже, мабуть, збирався спати?

— Та ні, я ж завжди пізно лягаю. Не можу рано заснути, читаю перед сном, доки не відключуся. Роздягайся. У тебе щось трапилось?

— Та ні. Люблю погомоніти з хорошою людиною. Ти вже вибачай.

— Ти стурбований чимось? — Микола обняв брата, потім увімкнув світильники, але Антон злякано примружився:

— Не треба такого яскравого світла. Аж очі ріже.

Сіли за стіл.

— Я в тебе переночую. Добре? Не хочеться їхати додому, завтра дуже рано починається операція, унікальний експеримент, а від тебе до клініки рукою подати. Добре?

— Про що запитуєш? Певно, добре… Вероніці сказав, що будеш у мене?

— Вероніці? — відчужено перепитав Антон, зустрівся з братом поглядом і довго дивився, мов нічого не розуміючи. — Я можу їй подзвонити від тебе. Але вона не чекає. Коли операція затягується, я, буває, залишаюся ночувати в клініці. І часто забуваю подзвонити. Все гаразд…

— Ти щойно з роботи?

— Ні. Знаєш, останнім часом… Я так втомлююсь… Ти ж чув, напевне, що зараз діється?

Микола якомога природніше звів брови у здивуванні.

— Що ти маєш на увазі?

— Позавчора викликали машину «швидкої допомоги» і забрали просто від операційного столу нашого анестезіолога. Психоз… Останнім часом трапляється багато таких випадків. Ти ж не міг не чути про це.

— Так, дещо чув, — ухильно мовив Микола. — А що з вашим анестезіологом? Розкажи.

— Все це дуже сумно і дуже нецікаво, Миколо. Митрофан раптом почав кричати: «Ні! Ні! Я на роботі! Ви можете дати мені спокій?!» Кричав і сміявся водночас на всю операційну, потім брутально лаявся і реготав: «Ну, дають газу, пройди! Ну, дають!» А потім кинувся зі сміхом на одного з хірургів, лоскотав його і вигукував: «Я тебе виведу на чисту воду, маргончик! Мене не обдуриш! Я тебе давно упізнав!» Ми кинулись на нього, скрутити хотіли, але він порозкидав нас, як дитинчат, з високо піднятою головою вийшов з операційної і, звертаючись до того хірурга, голосно сказав: «Приходь до мене вночі, як завжди, потеревенимо, а то причепився під час операції, нахаба!» Ми зачинили його, коли він зайшов до роздягальні, і викликали машину. Я його дуже добре знав. Ми з ним часто стояли разом на операціях, товаришували. Миколо, що це таке? Останнім часом… Що це за «маргони», що в багатьох на вустах?

— Ми привидами не займаємось, — безтурботно розсміявся Микола. Йому стало моторошно, але він ані подихом не виказав свого стану. На якусь мить виникло бажання розповісти братові про невідомий космічний об’єкт, помічений на орбіті довкола Землі, але утримався, оскільки у рішенні Вищої Ради говорилося: «Діяти виключно силами Ради, без розголосу, аби не викликати непотрібної паніки й непорозумінь серед населення». — До тебе ж вони не приходять ночами? — поплескав Антона по плечу.

— До мене ще ні. Але до моєї знайомої… В неї вся стіна завішана картинами про маргонів.

— Твоя знайома зараз, мабуть, в психіатричній клініці, а тобі, Антоне… — почав глибокодумно Микола, але брат перебив його:

— Моя знайома зараз живе за адресою: Фібули, 16, помешкання 18, — і займається науковою діяльністю, якщо все те можна назвати науковою діяльністю…

Микола запам’ятав адресу і подумки повторив двічі, щоб не забути.

— Як її звати, твою знайому?

— Гіата Біос. І, до речі, вона ніколи не потрапить до психіатричної клініки. Якщо вона божевільна, то це її нормальний стан.

— Он як? — Микола розхвилювався, але намагався приховати це від Антона. — Ти давно знаєш Гіату Біос? Розкажи мені. Можливо, я зможу тобі щось порадити.

— Чи давно я її знаю? Ні, зовсім недавно, і познайомилися ми з нею за дивних обставин. Якось їхали з Митрофаном у машині, до речі, з тим анестезіологом, котрого позавчора забрали в психіатричку, а жінка з дитиною на руках стояла на троту. арі. Мені чомусь закортіло її підвезти, а Митрофан ще сміявся з мене, мовляв, даремно я лицарствую. Але ми зупинилися, і вона сіла в салон. А потім почалися химери. Дитя верещало в неї на руках, в мене того дня настрій був дуже гарний, я почав якось розважати малого, сказав, що заберу його до себе, якщо буде плакати, ну, сам знаєш ці прохідні жарти: на портфель йому показую, мовляв, сюди тебе покладу, бачиш, який великий портфель. А жінка теж почала підспівувати мені: не треба такого вередуна, забирайте його до себе. Взяв я малого на руки, а Гіата попросила машину зупинитися, вискочила з салону і, доки я очима лупнути встиг, вона зникла. Отак ми з нею познайомились. Власне, познайомилися ми з нею того ж дня, трохи згодом. Ми з малим, його Серафимом звати, відразу також вийшли з салону. Але наздогнати жінку не змогли. Вона мов крізь землю провалилася. Серафим повів мене до парку, на прогулянку. А потім він сам привів мене до Гіати, але так, ніби то я сам прийшов: давай, каже, зайдемо в будь-яку квартиру, попросимо голку з ниткою, бо в мене ґудзик відірвався. І я сам подзвонив до першої-ліпшої квартири, а в тій першій-ліпшій квартирі жила… Гіата Біос. Уявляєш? Отак ми познайомилися.

— А хто вона?

— Каже: біолог. Але ніде не вчилася. Домашнє виховання. І зараз ніде не працює. Запевняє, що не хоче зв’язувати свободу своєї наукової творчості з жодним інститутом. Експериментує з нікі, голови їм відрізає…

— Скільки їй років?

— Десь мого віку, трохи ніби молодша. Миколо, вона не божевільна, але… Все. це дуже страшно, і За цим щось приховано. Я так відчуваю. І цей Серафим, вундеркінд…

— А на стінах, кажеш, намальовані картини? Маргони? — Микола все ще нагамався утримувати на обличчі хоч натяк на усмішку. — А які вони, маргони?

— Зелені, стерви, з відростками якоїсь непевної форми… Схожі на мацаки. Маразм, ге ж, Миколо? Жахливий масовий маразм.

— Ти перевтомився, Антоне, але… Я просив би тебе, коли ще буватимеш у цієї Гіати, спробуй розпитати її про маргонів, про її Серафима. Можуть бути цікавими і корисними найменші подробиці.

— Ви займаєтесь цим?

— Психози, які справді можна назвати… — почав Микола, але відразу й замовк. — Не хвилюйся. Я певен, що дуже скоро вдасться докопатися до істини…

— Миколо, розкажи мені все, що ти знаєш. Я мовчатиму. Врешті, я твій брат. І повинен хоч щось знати напевно. Бо інакше, здається, я сам збожеволію. Розкажи.

Микола подивився на брата втомлено і співчутливо:

— Я нічого не знаю, Антоне. На жаль…

15.

— У чому справа, Діраре? Ти чуєш, як вони плачуть?

— Виють. Голодні.

— А що трапилось, Діраре?

— Ти більше спав би на центральному пульті!

— Міг розбудити. Не створюй зайвих проблем. Що трапилось? Чому кари так плачуть? Вони голодні?

— Так. Пошкодження автоматичної кухні. І в цьому ти винен.

— Серйозне?

— Біс його знає. Беларар ремонтує. Але всі вони сконають, якщо ремонт затягнеться.

— Треба спробувати нагодувати.

— Цікаво, як ти це собі уявляєш? Життя набридло?

— А хіба не можна нічого придумати?

— Придумай.

— Загалом, мене давно непокоїла ця витівка нашого Чара. Навіщо було закладати в генетичну програму потребу шматувати зубами кожного, хто захоче нагодувати кара?

— Нагодувати — значить, приручити. А звідси і все інше. Чар у таких, як ти, розуму не позичає.

— Він зараз тебе все одно не чує, тож можеш заткнутися.

— Чар все чує і все бачить. Але навіть якби він нічого не чув, я все-таки скажу, що Чар від тебе порад не чекає. Він добре знає, що робить. Нагодувати — означає приручити. А що то за перевертень, якого можна приручити? Якщо треба, він і сам приручиться…

— Хай Чар все чує і все бачить, але я також хочу нормально існувати. Він далеко, а земляни — близько! І вони мене розкладають! Кожна зустріч із ними для мене — як капля отрути. А нас лише двоє. І це мене бісить!

— Вгамуйся. Припини істерику.

— А що з цими гемонами робити, якщо Беларар вчасно не відремонтує систему автоматичного годування?

— Не знаю. Мабуть, знищити. Або чекати, доки самі поздихають. Що ж тут придумаєш розумного?

— А потім знову виховувати нових вилупків?! Ці вже майже доросли до запуску на Землю.

— Сам казав — нам немає куди поспішати. Виховаєм нових анциболотів, ще кращих за цих.

— Всі вони однакові.

— А годувати їх я не піду!

— Тебе ніхто і не змушує годувати їх. Але… Можна попросити Беларара якось зімітувати автоматичне годування. Бо шкода втрачати цю групу карів. Вони ж нам непогано вдалися.

— Як жалісно плачуть. Вони молоді і не звикли голодувати. Ще тільки розвиваються. І ще тижнів зо два ми не зможемо вживити їм універсальні енергоблоки. Отже, тижнів зо два їх треба годувати стаціонарно.

— Ходімо до Беларара. Він може допомогти. Він розумний робот.

— Увімкни світло. Терпіти не можу сутінок.

— Розбестився за ці роки.

— Сорок сім тобі на третій щупалець!

— Можеш обійтися і без лайки. Навіть подумки. Бо сам знаєш, я тобі зроблю колись тридцять два на тридцять два, якщо не припиниш мене кривдити.

— Пішли до карів.

— Почекай, я увімкну світло, бо цей віадук такий захаращений, що справді можна нахромитися.

— Як вони виють! Це вже занадто. Я зараз…

— Обережно! Не поспішай заходити в зал. Треба викликати Беларара і про все домовитись тут. Хай ті куцаки нічого не чують. Бо ще молоді й дурні, вони можуть нас неправильно зрозуміти.

— Сто сьомий! Наказую сто сьомому вийти в тамбур сектора номер три! Сто сьомий! Наказую вийти в тамбур третього сектора!

— Натискай сильніше, нам уже давно пора зайнятися поточним ремонтом. На нашій базі багато що вже геть розклеїлось.

— Сто сьомий! Наказую вийти!

— Викликай сто восьмого! І не поспішай сам заходити. У мене якесь передчуття.

— Сто восьмий! Негайно вийти в тамбур третього сектора!

— Мабуть, там щось трапилось.

— Не поспішай з висновками.

— Не маю сумніву… Беларар вийшов би відразу після виклику. Ти ж сам знаєш.

— Сто восьмого викликали?

— Так, Брунаре. Що там із сто сьомим? Чому він не виходить?

— Дуже прикрий випадок, маргони. Я ще не встиг повідомити. Це трапилось щойно. Власне, коли ви мене покликали, я витягував його, сто сьомого, і покинув. Мабуть, від нього вже нічого не залишилось. Сто сьомого розірвали кари. Він мав необережність імітувати автоматичне годування. З ними не можна легковажити, а Беларар був занадто вразливим роботом. Я йому не раз казав, що такі своєю смертю не вмирають. І от я виявився правим. Що накажете робити?

— А що тут наказувати? За скільки ти зможеш полагодити систему автоматичного харчування?

— Не знаю точно. Це дуже важко сказати. Беларара вже немає. Такого майстра не стало!

— Зрозуміло. Тож усіх карів треба негайно знищити.

— Послухайте сто восьмого!

— Що ти хочеш сказати?

— Розумію, що я звичайний робот, але… Здається, не варто знищувати цих карів. Шкода енергії на їхню анігіляцію. А якщо не анігілювати — смердітимуть. Пропоную заслати цю групу карів на Землю недозрілими. Вони зараз дуже схожі на земних собак, і нікому нічого підозріливого не спаде на думку. Шкода, що вони не зможуть стати справжніми карами. Врешті, на це можна дивитися, як на експеримент. Можливо, дехто з них зможе дозріти вже на Землі. Це в тому випадку, коли вдало перейдуть на режим самостійного годування.

— Ти путній робот, Брунаре. Спасибі за гарну думку. Енергію нам справді треба економити. А якщо не анігілювати — смороду буде на всю базу. Молодець, Брунаре. Дуже цікавий експеримент. Хай там на Землі поламають голови, чому із собак… люди виростають. Паніка буде. Якщо хоч кілька виживуть. Більшість, безумовно, поздихає. Треба доповісти Чару. Гадаю, це йому сподобається.

16.

Сухову снилося, що він опинився на вулиці і якийсь час ішов майже безцільно, чекаючи, доки’ надійде конкретне рішення. Ніби спека… Біля автоматів з єклектонами — черга. Якби було менше людей, Сухов залюбки перехопив би гальбу прохолодного напою, але не хотілося зупинятись, то було б нестерпно, мозок вимагав, аби тіло рухалось, хай навіть без певної мети.

Останні дні Антон Сухов почував себе кепсько. Внутрішня напруга межувала з виснаженням. Робота, Гіата, непорозуміння з Веронікою (хоча до нього ніби давно звик). Проте останнім часом його все дратувало, обеззброювало і виповнювало жахливим, ще не знаним досі страхом існування.

Змусив себе сісти на лавочку в сквері.

Гамірна тиша. Шум від машин. Голоси перехожих зливаються, проте мозок вихоплює з того хаосу звуків окремі речення:

— … І ти на все це так спокійно дивишся?

— … спека, як за часів моєї юності…

— … а що ж мені залишається робити?

— … а він не хоче злітати. Що йому зробиш?! Я геть усі тельбухи йому новими тразонами замінив, а літати не хоче…

— … ха-ха-ха… Сам ти не вмивався..

Раптом Сухов відчуває слабкий дотик до лівого черевика. Різко відсмикнув ногу. Поглянув. Великий і кудлатий пес сидів і дивився на Антона. На мить Сухову видалось, що пес усміхається, висолопивши червоного язика. Потім пес поклав морду на Антонів черевик.

Антон нахилився, щоб погладити кудлатого, і зустрівся з ним поглядом. І йому стало не просто страшно, а моторошно, йому видалось, що він зустрівся поглядом з Гіатою. Відчув, як усе тіло виповнилось розплавленим свинцем, який витоплював залишки сил і думок. І водночас народилася хвиля непереборного зла: до самого себе, до Гіати, до незрозумілих химер життя. Захотілося щосили копнути пса черевиком. А пес раптом напружився, звівся на лапи і хижо вишкірився, мов прочитав Антонові думки. Зараз ухопить зубами його ногу. Проте кудлатий повільно відійшов, раз-у-раз озираючись і дивлячись не просто люто, а зверхньо і презирливо.

Антон Сухов відчув, що його очі зволожніли. Кілька сльозин скотилося по щоках. Було тоскно і страшно. Він жив у світі, який він чомусь перестав розуміти. Але й не було бажання зрозуміти щось більше, бо ніби внутрішній голос підказував: те розуміння тільки підсилить якесь фантастичне страхіття. Сухов плакав. Уві сні плакав…

17.

Він сказав, що прийде о сьомій вечора, а з’явився вже о п’ятій і сам пошкодував, що невчасно. Чи варто бачити все те, що ти відчуваєш кожною клітиною свого єства? Відчуваєш, але… Коли Антон поторгав ручку вхідних дверей і зрозумів, що вони зачинені, то вже тоді йому подумалось: міг би ще погуляти, є справи на роботі, посидів би з друзями чи навіть до Гіати зайшов… Щоправда, від згадки про Гіату Сухова пересмикнуло.

Подзвонив до помешкання, а не відкрив двері ключем, передчуваючи, що це буде ліпше. Ключі завжди були в кишені. За дверима довго панувала тиша. Сухов навіть подумав, що Вероніки справді ще немає вдома. Але не встиг він дістати ключі з бічної кишені літника — клацнув замок.

— Це ти, Антоне? Привіт! Це прекрасно, що ти прийшов так рано. А ми тут нудьгуємо.

— З ким це ви нудьгуєте?

— Іван зайшов. Він зміг дістати рибок. Які жорстокі діти, правда, Антоне? Взяти і повідрізати нещасним створінням хвости. Який жах!

Сухов змовчав, переступив поріг.

— В тебе немає нічого випити? — тихо запитала дружина. — Бо аж незручно. Хоч би пляшка «Колі».

— Обійдемось. Привіт, Іване. Як життя?

— Привіт. Клопітно, але все гаразд. Ось дістав нових рибок. Довелося побігати, Антоне. Але це дрібниці. Поглянь, які красені. Теж натуральні, як і ті, що в тебе повиздихали.

— Що з мене належить? — галантно усміхнувся Сухов, стримуючи себе. Йому не подобалось в Іванові все: і обличчя, і голос. Але…

«Стриманість — запорука мудрості. Хто це сказав? Чув або десь вичитав. Стриманість…»

— Що ти, Антоне?! Коли ти лікував мене, я ж не думав про те, чим буду тобі зобов’язаний.

«Я лікував його. Це справді було. Але ж я тоді розумів, що лікую цілком здорову людину. Тоді я радів кожному пацієнтові, а Іван… Яке гидке обличчя. Тонкі вусики, як два хробаки під носом. Іван, власне, зробив мені кар’єру. І за це я повинен платити стриманістю? Як хочеться сказати щось брутальне, навіть вдарити навідліг. Чи це в мені говорить архаїк? Ми просто вже давно чужі з Веронікою, і тому мені стало байдуже, з ким вона… Як там уСандра? «І все одно ніколи вже не буде до божевілля дивного й простого, тремтливого бажання таїни і трепету від доторків звичайних. Ніколи. Вже ніколи. Хоч з ярликами наймодерніших із фірм. Ніяка імітація турботи, інтелігентності, розважливості не оживить того старого фото, на котрому ви стоїте красиві й молоді, і ніби можна вам повірить, і ніби можна вам довірить той вогник трепетний, що, наче свічка, горів-горів між нами і загас…» Що від моєї любові залишилось? І кому потрібна моя ревність?»

— А зараз ти чомусь говориш про зобов’язаність, Антоне, — Іван невимушено усміхнувся. — Це я твій вічний боржник. Ти зробив мене здоровою людиною.

— Пусте, — відмахнувся Сухов.

«Він мені бридкий, як маргон… Чи не маргон він?»- стрельнула підступна хвороблива думка.

— Ти стомився, Антоне? Складні операції? — скільки співчуття в голосі.

— Складні, — спроквола ствердив Сухов і сів у крісло навпроти акваріума.

— Тобі подобаються нові рибки? — Вероніка поклала йому руку на плече, і Сухов здригнувся, йому захотілося відсторонитися. Проте навіть вигляду не подав.

«Навіщо показувати характер? Вони лише сміятимуться в душі наді мною. Вероніка якось сказала: «А хіба відвідини Івана якось позначаються на наших з тобою стосунках?» І то правда. У покійників глибокий сон. Краще сидіти, відпочивати І подумки згадувати вірші Сандра. «І пролітають літаки, далекі білі свистуни, а ми, мов чаклуни горбаті, за вікнами своєї хати сміємось, плачемо, і так, мов непомітно, пролітає маленьких чаклунів життя. Над нами — небо й літаки, над літаками — виснуть зорі, а над зірками вже — нікого, а над нічим-то знову ми посвистуєм, як літаки, і руки зводимо, як крила, щоб бути схожими на них, далеких, білих!..»

— Гарні рибки. Правда, Антоне?

— Так.

— А ось у цієї такий славний хвіст. Розкішний. Спасибі, Іване. Я… Ми тобі дуже вдячні.

18.

Голова житлової ради підвів погляд і довго дивився просто в очі Сухова-старшого, ніби прагнучи віднайти там щось недомовлене, приховане. Видавалось, Платон Миколайович має до вченого деяке упередження.

— Здається, я можу зрозуміти вас, ваше здивування і вашу цікавість. Справа в тому, що я знайомий з Гіатою.

— Ви давно її знаєте? — запитав Сухов.

— Порівняно недавно. Але, погодьтесь, для того, аби по-справжньому взнати людину… Одне слово, хочу сказати, що пуд солі не обов’язково їсти все життя. Чи не так?

— Отже, ви згодні зі мною?

— Пробачте, що ви маєте на увазі?

Сухова дивувала надмірна обережність Платона Миколайовича. Той ніби чогось боявся, щось передчував, від чогось хотів максимально застрахуватись.

— Ви погоджуєтесь зі мною, що Гіата Біос — людина дуже…

— Дуже химерна, хочете сказати, — рішуче перебив його Платон Миколайович. — З цим я просто не можу не погодитись. Але, врешті, у вас більші можливості, — втомлено мовив голова житлоради. — Тож у вас, будемо сподіватися, більше підстав твердити — хвора вона чи здорова. А я, пробачте, на вундеркіндах не дуже розуміюся.

Карбуючи кожне слово, Сухов-старший процідив:

— Ні, вона не хвора, бо хворих людей не бояться голови житлорад.

Платон Миколайович підвів погляд, проте дивився кудись удалину, ніби крізь Сухова. За якусь мить примирливо усміхнувся.

— Ви помиляєтесь. Я не боюсь її. Але мені справді важко однозначно сказати вам про моє ставлення до Гіати Біос.

— Чому?

А що міг відповісти Платон Миколайович? Розповісти, як Гіата колись прийшла до нього вперше? Прийшла до нього додому. Розповісти, як він зачудовано дивився на її золотаве волосся, що розтікалося струмками по плечах? А п’янкий запах її тіла. А її магнітні погляди…

— Розумієте, мене життя навчило, що не варто бути дуже категоричним у своїх твердженнях. Принаймні, не варто поспішати зі своєю категоричністю.

— Даруйте, я прийшов до вас не зопалу. Сподіваюсь, ви це розумієте.

— Так. Але зрозумійте й мене — я не боюсь її. Все це складніше, вона дуже цікава, навіть приваблива жінка.

Микола Сухов несподівано для самого себе розсміявся… Він не чекав, що розмова хоч якоюсь мірою торкнеться делікатної теми стосунків поміж чоловіками й жінками.

— Даруйте, мені як представникові влади досить важко зараз…

— А від вас цього ніхто й не вимагає! — вигукнув Сухов. — І вам не потрібно багато говорити! І мені аж ніяк не цікаво, як ви знаєте Гіату Біос. Я прийшов не особисто до вас, а до голови житлової ради, і вимагаю серйозної розмови.

— Ви даремно гарячкуєте. Вас дивують її експерименти?.

— Так. І вся її поведінка, мені брат багато розповідав. І те, що вона швидко вселилася в помешкання трагічно загиблої старої жінки. Не без вашої допомоги, виявляється. І маю підстави підозрювати, що смерть тої жінки не була випадковою. Скажіть меніккому потрібні Гіатині «наукові експерименти»? Яку вони становлять цінність для науки? Ви можете мені це пояснити?

— Людина хоче мати кабінет для наукової діяльності. А вона, Гіата Біос, для мене вже не просто житель нашого міста, вона як акселерат-вундеркінд вимагає від мене більше уваги, їй же тільки три з половиною роки від народження. Самі уявляєте, які дива! То що ви хочете від мене? Три роки, а вона вже не тільки доросла й красива жінка, але й особистість, яка прагне наукового пошуку. Я розумію, що вся ця акселерація може закінчитися досить сумно, але я не бачив і не бачу ніяких підстав заперечувати їй у бажанні мати власну лабораторію, А поцікавитися, мабуть, і справді варто… Давайте створимо кваліфіковану комісію. І хай вона займається серйозним аналізом діяльності Гіати.

Пауза була дуже довгою. Сухову стало соромно. Він не знав, що не тільки Гіатин Серафим, а й вона сама — акселерат-вундеркінд.

19.

Антон Сухов почув якийсь звук. Йому здалося, що хтось подзвонив до помешкання, проте він продовжував читати монографію «Особливості біохімічних реакцій у хірургічних хворих при тривалому режимі штучного дихання». Цю працю він читав уже не вперше, знаходячи кожного разу щось цікаве для себе, а коли й не знаходив, то, бувало, просто втішав себе тим, що він дуже хоче знайти ще щось нове у новітньому і дуже серйозному науковому дослідженні. Але відчуття, що хтось хоче подзвонити до його помешкання, відчуття, що хтось стоїть за дверима його квартири, було настільки матеріальним, набридливо непереборним, що Антон врешті підійшов до вхідних дверей, проте не поспішав їх відчиняти.

Він з поблажливістю поглянув у дзеркало на самого себе. Ніч. Пізня ніч. Діти і дружина сплять. Вже всі нормальні люди сплять. Нормальним людям нічого не видається. Він доволі довго стояв, ніби просто думав про щось своє, науково-медичне. Проте за якусь мить Антон сторожко прочинив двері і визирнув. Нікого. Ну, певно ж, нікого. І хіба могло бути інакше? Треба відпочивати. Треба взагалі якось інакше жити. Перевтома.

Він уже зачиняв двері, коли почулося тихе скавуління. Поглянув на підлогу в коридорі — цуценя. Мале, руде цуценя. Безпомічна жива істота.

Сухов трохи вагався — навіщо їм цуценя? Зайвий клопіт. Діти не будуть доглядати, їм же тільки гратися. А в нього з Веронікою немає часу.

Цуценя знову заскавуліло — жалібно, настирливо.

Антон, вже ні про що не думаючи, нахилився і взяв на руки малий волохатий клубочок. Цуценя підняло до нього мордочку, плямкнуло малим рожевим язичком.

— Звідки ти таке?

Щеня якось не по-собачому писнуло.

— Як тебе назвати? Рудим чи як? Чи просто Приблудою?

— Тяв-ав!

— О, ти вже з характером, — Антон посміхнувся.

Він заніс щеня до своєї кімнати, простелив на підлозі в куточку свій старий літник, поставив поруч мисочку, накришив хліба і полив учорашнім бульйоном.

— Спати, друже, спати! Завтра в мене напружений операційний день. А що з тобою робити завтра, просто не знаю. Але щось придумаємо. Правда ж, Рудько? Правда ж, Приблудо? — погладив цуцика за вухом. — Спати. Кажуть, що ранок мудріший за вечір.

Цуценя слухалось Антона у всьому, ніби розуміло кожне його слово. Воно віддано піднімало мордочку, дивилося уважно і було готове коритися будь-якому наказу.

— Хочеш їсти?

Приблудько підповз ближче до мисочки, глитнув трохи, потім звів погляд і ніби питав, чи ще їсти, чи вже не можна, Сухов дивився на нього усміхнено. Потім знайшов старий тюбик з пастою «Уні». Цуценяті паста сподобалась.

— Смішний ти, Приблудо. Такий кумедний. Спати.

— Тяв-ав! Ав!

А вранці Антон Сухов з подивом відзначив, що цуценя помітно підросло за одну ніч. І впало у вічі, що колір шерсті став набагато світлішим, вже не рудим, а солом’яно-жовтим. Таким і Антон був колись в дитинстві. Мама розповідала. І видовжені риси собачої мордочки ніби округлилися. Проте першого ранку Сухов тільки подивувався, пояснивши все перевтомою і своєю буйною фантазією.

Він поміняв воду в мисочці, попросив Вероніку, яка виходила на роботу завжди трохи пізніше нього, щоб вона не гнівалася, що взяв Приблуду до хати. Шкода, мовляв, жива істота, та й дітям буде радість. Вероніка, на диво, не обурилась і сприйняла появу Приблуди просвітленим, лагідним поглядом.

— Такий милий песик. Він нудьгуватиме, доки нас нікого не буде вдома. Але ми щось придумаємо. Правда, Антоне?

У погляді Вероніки було дивне тепло і лагідність. Як і колись раніше. Щоправда, зараз її погляд був звернений не на нього, Антона, а на цуцика, проте щось давнє зринало в пам’яті і бентежило. Аж млосно стало. І все ж Сухов буркнув:

— Мені треба бігти. А ти не ображай Приблуду. Хай поживе. в нас. Я спробую сьогодні поверну» тися якомога раніше. Якщо мені це вдасться.

Вероніка мов не чула його слів. Схилилась над рудим цуценям, пестила його. Аж Антонові самому захотілося стати таким рудим, волохатим і бездомним. Увечері Сухов переконався — собача справді росте дуже швидко. І не просто росте. У Приблуди мінявся колір шерсті, мордочка.

— Що з тебе виросте, Приблудо?

— Тяв-ав-ав!

Юпітер приволік пульт дистанційного керування, витягнувши його із тільки йому відомої криївки. Він поклав пульт посередині кімнати, сам сів біля ніжки столу, підібгавши під себе хвіст, задоволено мурчав, заплющивши очі.

Антик побачив пульт, як тільки Юпітер з’явився на порозі кімнати. Неймовірна радість виповнила його. Він ще буде діяти. Функціонуватиме! Хай зовсім трохи, може, навіть кілька хвилин, але ж… рухатиметься! Розмовлятиме!

А потім прийде вічна темрява.

Але не було ні краплини страху, навпаки, тільки радість. Ось зараз пульт помітить Вітасик. Він також зрадіє. Вже скоро. Ще трохи почекати…

— Я вітаю вас! — вигукнув Антик щосили і розсміявся, та раптом відчув, що бракне сил: важко навіть підвести руку у привітанні, неможливо спромогтися ще хоч на одне слово.

Антон, заплющивши очі, сидів у кріслі. Не спав. Навіть не дрімав. Тіло виповнювалося химерним відчуттям моторошного страху і водночас якогось жорстокого внутрішнього оновлення. У ньому щось пульсувало в пошуках шляху для звільнення, вимагало гучного бунту, самоствердження. І це лякало Сухова. А ще він гостро відчув млосну хвилю огиди до самого себе.

Антон Сухов не почув радісного вигуку Антиказ «Я вітаю вас!» Але він розплющив очі і рвучко підвівся з крісла.

Вітасик плакав, схилившись над Антиком, який непорушно лежав на килимку посеред кімнати.

— Що трапилося, синку?

— Він… Він уже не діє… Він помер.

— Хто?

— Антик. Ти ж бачиш. Антик помер.

— Не плач. Ми візьмемо тобі другого, — тихо мовив Сухов і, як сновида, підійшов до вікна.

Серце калатало в грудях. Хотілося почати життя спочатку. Хотілося зрозуміти щось незбагненне. А перед очима стояли обличчя Гіати й Серафима.

Осінні, ще ошатні клени за вікном губили жовтогаряче листя.

Приблуда тицявся в його ногу носиком. Антон глянув. І на мить зовсім закам’янів од хвилювання — погляд цуцика нагадав йому погляд Гіати Біос. Він аж очі заплющив, витер холодний піт з чола.

… Наступного ранку Сухов наскоро одягнувся і побіг на роботу, ніби тікав з дому.

Вітасик з Оленкою підійшли до маленького песика, гладили його за вухом.

— Який ти кумедний. Як добре, що до нас приблудився. Мені з тобою майже так, як із Антиком. Навіть краще, бо ти живий, хоч і не вмієш розмовляти.

— Тяв! Гав!

«Я від народження знав їхню мову. Але я боявся, що мені так і не випаде щастя пожити… Напівпродукт, і єдине, що в мені закладено повною мірою, — це бажання жити. І я ще живу. І, може, мені також вдасться стати справжнім каром — схожим у всьому на людей і водночас у всьому відмінним. Яке це щастя — знати, ким ти повинен бути завтра, позавтра, знати-відчувати своє призначення і свій великий розум зрілої істоти в маленькому тільці щеняти…»

— Ти просто чудо. Як же тебе назвати? Тато назвав тебе Приблудою, а нам не подобається.

— Гав!

— І тобі не подобається? А як же тебе назвати?

«Я відчуваю, як обсипається моя шерсть під їхніми маленькими долонями. Відчуваю, як росту з кожною хвилиною, як змінюються обриси мого тіла…»

— Мені треба бігти, песику. Оленку в садочок треба відвести, а потім перед школою мене товариш чекає. Завтра у нас контрольна з математики. Ти вже пробач.

— Ми ввечері з тобою пограємось.

«І я знаю, яким стану завтра. Обсипається моя шерсть, моя руда вовна. Тільки ніхто не додумається зібрати її… Прекрасно! Хай лежить. Сміття. Для них то буде просто сміття… Я стаю собою».

Повернувшись увечері додому, Вероніка не відразу збагнула, звідки взялися волохаті руді пасма на підлозі, на столі.

— Вітасику! — гукнула вона. — Оленко!

Але дітей не було вдома. Вероніка, не роздягаючись, взяла із стінної шафи пилосос, увімкнула його і нараз зрозуміла, що це шерсть Приблуди. Поспішила заглянути в кімнату до Антона, де на старому літнику мусив лежати цуцик. Але щеняти там не було.

— Дивно, — мовила вголос сама до себе і відразу пригадала рибок з відрізаними хвостами в акваіріумі.

Знову діти щось утнули? Чи, може, Приблуда з Юпітером щось не поділили? Але ж не міг Юпітер так обскубти його. Відзначила, що й кота не вид-но. А він же завжди виходив поважно до дверей, коли Вероніка поверталася додому. Таки щось трапилось?

— Юпітере! Кс-кс-кс… Юпітере! Киць-киць-киць…

Приблуду Вероніка знайшла випадково на шафі десь через кілька хвилин. Песик спав. Хоча песиком назвати його було неможливо. Вероніка злякано сахнулася і бридливо скривилась. Вона стояла на стільці, тримаючи шланг від пилососа, і спантеличено дивилася на голе, без шерсті, створіння. Воно спало. Ребра під рожевою шкірою ритмічно піднімалися і опускалися від дихання.

Якось не відразу, а поволі в душу закрадався панічний страх. Вероніка випустила щітку пилососа. Стояла бліда, закам’яніла. Потім доторкнулася до потворної істоти. Приблуда здригнувся, розплющив очі і рвучко, як це часом робив Антон, сів. Саме сів, а не звівся на лапи, передні кінцівки звісив уздовж тулуба.

— А-а-ав, — сонно подав голос.

— Що… трапилось? — не пізнаючи власного голосу, хрипко вимовила Вероніка.

І здивувалася: зверталася до себе чи до пса?

Приблуда зістрибнув на підлогу, приземлився на всі чотири кінцівки, і це трохи втішило Вероніку.

— Авава! — сказав Приблуда.

Вероніці здалося, що той усміхається.

— Що? Що ти хочеш? Що з тобою трапилось? Як це все розуміти? — белькотіла Вероніка.

— Ававав. Вава.

Моторошне дзуміння народжувалось десь усередині голови, вона відчувала, як до горла підкочується нудота.

Потворна істота підійшла до пилососа і правою лапою… Вероніці нараз видалось, що правою рукою, лапа Приблуди чимось нагадувала людську руку… Правою лапою істота натиснула на клавішу.

Моторошне дзуміння в голові урвалося. Вероніка зрозуміла, що то просто працював пилосос. Нудота від горла поступово почала відступати.

Намагаючись не дивитись на Приблуду, Вероніка взяла пилосос і вийшла з помешкання до сміттєпроводу і, гидливо кривлячись, викинула величезний жмут рудої вовни.

Коли Вероніка повернулась, Приблуда сидів на килимі серед кімнати, сидів застигло, схрестивши «ноги», його морда вже майже не була схожа на собачу.

Вероніці здалося, що вона геть втрачає відчуття реальності. Галюцинації? Так подумалось.

Але Приблуда махнув правою лапкою, схожою на людську руку і сказав людським голосом:

— Вавар-р-р-р. Вевер-р-рон. Вевер-р-р-р.

Він знову посміхнувся, розтягнув свою потворну пащеку.

І раптом обм’як, повалився на лівий бік і заплющив очі. Вероніка полегшено зітхнула: може, помер? Але Приблуда дихав. Рівно, глибоко дихав. Він заснув.

Вероніка взяла його на руки. Одночасне відчуття жалю, огиди і величезного здивування не залишали її. Вероніка віднесла Приблуду в кабінет до Антона, поклала в кутку на старий літник.

Пізно ввечері принесли мертвого Юпітера. Антона ще не було з роботи. Вероніка відчинила двері, сподіваючись побачити чоловіка, і вже навіть рота розкрила сказати щось байдуже-традиційне, скажімо: «Де ти був? Я дзвонила в клініку. Операція давно закінчилась», — хоч, безумовно, нікуди вона не дзвонила і насправді їй було байдужісінько, де буває Антон після операцій, навіть раділа часом, що він не поспішає додому, але саме того вечора, того пізнього вечора, коли Приблуда налякав її, Вероніка справді чекала Антона і в душі щиро на нього гнівалась.

— Пробачте, це ваш кіт, — похмуро мовив русявий хлопчик. — Я знаю, що це ваш кіт, Юпітер. — І раптом хлопчик заговорив швидко-швидко: — Ми знайшли його за трансформаторною будкою. Ми випадково знайшли його. Ми не винні. Ми не знаємо, що з ним трапилось. Ми всі любили Юпітера. Він був дуже розумним котом. Ми не винні. Ми знайшли його за трансформаторною будкою. Він мертвий. Ось він.

Юпітер бездиханно, як волохата ганчірка, лежав у хлопця на руках.

З кімнати вибігли Вітасик і Оленка.

— Візьми, Вітасику, Юпітера. Ми не винні. Він мертвий.

Оленка побігла до ванної, стримуючи ридання.

— Вітеку, ти віриш, що ми не винні? — запитав хлопець.

Вітасик нічого не сказав, але ствердно кивнув головою.

В Юпітера було прокушене горло. Маленька, ледь помітна ранка на волохатій шиї.

Антон Сухов повернувся додому пізно. Дружина і діти вже спали. Він тихо зайшов до своєї кімнати, увімкнув світло, причинив за собою двері і остовпів.

За його робочим столом сидів… Серафим.

Сухов витер спітніле чоло, відчуваючи, як знову до нього повертається той химерний, страшний стан, коли він познайомився з Гіатою.

— Ти як опинився у мене?

— Як я опинився у тебе?

— Так.

— А ти не пам’ятаєш? Ти сам заніс мене до цієї кімнати. Ти назвав мене Приблудою. Я просто трохи виріс за цей час.

Темні кола попливли перед очима Сухова. Він намагався щось зрозуміти.

— Ти не Серафим?

— Не знаю. Ти хочеш назвати мене Серафимом? Я буду Серафимом. Спасибі тобі, що взяв до своєї кімнати. Я загинув би від голоду, якби ще з годину полежав під дверима. Спасибі.

— Хто ти? — прошепотів Сухов пересохлими губами, сів на бильце дивана. — Як ти… Якщо ти справді… Оте руде щеня… Як ти потрапив до моїх дверей?

Антону Сухову було не просто страшно, а панічно моторошно.

— Як я потрапив? Не знаю. Але щось ніби пригадується. Я все пригадаю. Завтра. Чи трохи пізніше. Я відчуваю, що все пригадаю. А зараз давай спати. Але я хотів би лягти з тобою. Можна? Мені не хочеться спати в кутку на твоєму літнику.

— Зі мною?

— Так. Можна?

— Гм-км… Я зараз постелю. Зачекай трохи.

Антон Сухов вийшов з кімнати повільно, навіть поважно, проте, коли причинив за собою двері, майже бігцем кинувся до кімнати Вероніки, не вмикаючи світла, торкнувся її плеча під тонкою ковдрою. Вона прокинулась відразу.

— Антоне? Нарешті ти прийшов. Ти завжди так пізно приходиш. Чому? — В її голосі, на величезний подив Сухова, не було роздратування чи образи, і знову ж напівзабуті, але такі знайомі нотки прозвучали. Як за пори їхньої молодості. Це здивувало Сухова не менше, ніж поява в його кабінеті Приблуди-Серафима. Принаймні, почувши на диво лагідний голос Вероніки, все його хвилювання щодо Серафима ніби рукою зняло. — Антоне, ти знаєш… Тут у нас таке трапилось. Я навіть не знаю, як тобі розповісти. Ти не повіриш, подумаєш: збожеволіла, — Вероніка збуджено сіла в ліжку. — Ти вже заходив до своєї кімнати?

— Так.

— Ти бачив Приблуду?

— Так.

— Злякався?

— Розкажи мені спершу, що тут трапилось.

— Я прийшла з роботи. Перше, що помітила, — це пасма рудої шерсті по всій квартирі.

І Вероніка розповіла йому все. І про Юпітера, якого знайшли діти з прокушеним горлом і невеличкою діркою в черепі за вухом, ніби хтось мозок висмоктував.

— Ти давно його бачила?

— Кого?

— Приблуду.

— Я ж кажу, що він заснув, і я поклала його в твоїй кімнаті. Це було ввечері, годині о шостій.

— І після того ти не заходила до кімнати? Не цікавилась?

— Я боялась, Антоне. Дуже боялась. Я навіть двері до твоєї кімнати зачинила на замок. І дітям заборонила заходити. Все це так химерно, Антоне. І так мені страшно.

— Ходімо, подивишся на нього, — Сухов хворобливо усміхнувся.

Вероніка довго не могла втрапити ногами у волохаті капці, що стояли на підлозі біля дивана.

Ручка дверей видалась незвично холодною.

Серафим сидів за Антоновим столом і бавився олівцем, власне, щось малював на одному із аркушів, що лежали.

— Хто це?

Вероніка вклякла на порозі, зблідла. Та ще блідо-рожева нічна сорочка…

— Не бійся, Вероніко, — озвався малий і обернувся.

Сухову здалося, що за ці кілька хвилин Серафим ще підріс, змужнів.

— Це він? — ледь ворухнула губами Вероніка.

Сухов ствердно кинув.

— Як же це, Антоне? Як же це?

І раптом Вероніка, охоплена хвилею жаху, божевільно закричала, захлинулася власним криком, кинулася бігти, але відразу зашпорталась у довгій нічній сорочці і впала в коридорі, не намагаючись підвестися. Вона здригалася всім тілом, ніби плакала, проте очі її були сухі. Коли Антон підбіг до неї, вона страшно закричала, і Сухов був змушений затулити її рота долонею.

— Дітей розбудиш.

А вона дивилася на нього божевільними очима, і коли він відпустив її, вона лише безтямно повторювала:

— Як же це, Антоне?! Як же це?!

— Я розумію не більше від тебе, — Сухов намагався утримувати маску безтурботного спокою. — Я теж нічого не розумію. Але ти заспокойся. Рано чи пізно ми у всьому розберемось. Інші розберуться. Заспокойся.

Прочинилися двері, і виткнулись заспані, злякані личка Вітасика і Оленки.

— Що з мамою?

— Нічого. Спіть, діти. Треба спати. Мама просто дуже злякалася.

— Це я її налякав! — раптом пролунав дзвінкий голос Серафима. — Власне, я нікого не лякав, але сама моя присутність… Пробачте мені… Ви не дали загинути з голоду, холоду, і як там ще у вас кажуть. Спасибі. І особисто вам, Вероніко. Давайте знайомитись. — Серафим звернувся до дітей, що, як горобенята, пороззявляли роти на порозі дитячої кімнати. — Ваш чоловік, Вероніко, а ваш тато, діти, вирішив мене назвати Серафимом. Тож я Серафим! — він простягнув руку для привітання спершу Вероніці, яка сиділа на підлозі і дивилася довкола затуманеним поглядом, потім Вітасику і Оленці. — До речі, Вітасику, чи не знайдеться в тебе якоїсь сорочечки, штанців? Ти ж бачиш, що я зовсім голий, — Серафим поплескав себе лунко по животу і дзвінко засміявся. — Але зараз треба спати. Вже пізня година. Ходімо, Антоне. Ти обіцяв спати зі мною. Чи я обіцяв спати з тобою? Одне слово, ми обіцяли один одному спати разом.

Вероніка нарешті спробувала підвестися з підлоги. Сухов допоміг їй встати, але ноги її погано тримали.

— Антоне, нам треба поговорити. Допоможи мені дійти до ліжка. Мені погано.

На ліжко Вероніка просто впала.

— Ти назвав його Серафимом?

— Так.

— Взяв і назвав. Ти навіть не здивувався, не злякався. Як це зрозуміти? — Вероніка дихала часто, збуджено, хлипала. — Чи ти знав, що так буде? Ти знав?! — Вона раптом знову закричала: — Ти робиш з мене ідіотку!

— Я нічого не знав. Даремно ти… Я теж дуже злякався спершу. Але… Цей, як його і назвати, дуже нагадав мені одного хлопчика, одного химерного вундеркінда. А його звати Серафимом. І я, коли тільки зайшов до кімнати, навіть подумав, що це той самий Серафим прийшов до мене. Розумієш? Я назвав його так, а він і каже, що якщо хочете, то я буду зватися Серафимом. От і все… І даремно ти…

— Я збожеволію, Антоне. Весь цей рік для мене якийсь викривлений. Я більше не можу. Я думала, що все якось нормалізується. Я ж колись любила тебе. Все це було. Мені страшно, Антоне. Юпітера це він загриз! — раптом вигукнула Вероніка і сама собі закрила рота долонею, продовжила пошепки: — Я відчуваю, що це він його загриз. Твій Серафим.

— Облиш…

— Я не міг без справжньої їжі гуляти цілий день. Я росту, — Серафим стояв на порозі кімнати, склавши руки на грудях, малий, але по-дорослому скроєний хлопець, голісінький, але те якось і не впадало у вічі. — Я росту. І мені багато чого потрібно. Якби я… Одне слово, іншого виходу в мене просто не було. А Юпітер був дуже старим котом, стара кров, старий мозок. Я не знаю, за чим так побиватися. Ніщо не вічне в цьому світі. Зате ми маємо зараз щасливу можливість спілкуватися. І повірте, ви ще подякуєте долі. Я ось трохи підросту і зможу бути вам дуже корисним. Ви ось побачите, як славно заживемо. Безумовно, якщо… не будемо поспішати.

— Мамо, — почувся благальний голос Вітасика з сусідньої кімнати. — Мамо, можна ми з Оленкою прийдемо до тебе спати? Ми за тобою так скучили…

Серафим рішуче підійшов до Антона:

— Ходімо і ми спати. Нам з тобою ще треба трохи побалакати. А вони хай заспокояться.

— Вероніко, кинь хвилюватися. Врешті, все стане на свої місця. Все колись стане зрозумілим. Будь-які химери завжди мають під собою цілком реальне пояснення. Спробуй заснути. Я справді ляжу з Серафимом. Навіщо його залишати одного? Правда?

— Іди! Іди до Серафима! Мені з тобою ще страшніше! — прошипіла Вероніка, але Антон не образився і ніяк не зреагував на її злість.

Він сам ледь тримався, аби не закричати, як щойно Вероніка, аби не забитися в пароксизмі панічного страху.

Коли вони з Серафимом зайшли в кабінет, малий по-діловому кинув:

— Зачини двері. Я певен, що нас будуть підслуховувати.

Сухов зачинив двері, намагаючись тримати себе в руках.

— Вероніка не буде… Вона перелякана…

— Вероніка не буде, — швидко погодився Серафим. — А діти будуть підслуховувати. Можеш мені повірити.

Сухов підійшов до стінної шафи, дістав постіль, його рухи були спокійними, розважливими, і саме тому, хто знав Антона, міг здогадатися, що він дуже хвилюється. Серафим спостерігав за ним, сидячи на стільці за столом.

І раптом він вигукнув:

— Хоч ти можеш заспокоїтись?! Чого боїшся? Твоя Вероніка взагалі… — Серафим так точно скопіював вираз обличчя Вероніки, що Сухов щиро посміхнувся. — А ти теж, бачу, тільки бадьоришся. Я дуже вдячний тобі за все. І наголошую — швидше заспокойся. Візьми себе в руки. Немає нічого страшного. Звикай.

— То розкажи, хто ж ти такий і як потрапив до мене?

— Спершу ти повинен заспокоїтись.

— Я цілком спокійний.

— Не обманюй себе. А мене тобі просто ніколи не вдасться обдурити. Я читаю твої думки і відчуваю твій стан. Розумієш? Мене дуже радує, що це не лякає тебе, Антоне. Хоча нині тобі ще просто немає чого приховувати від мене.

— Розкажи, як ти потрапив сюди.

— Відверто кажучи, я не знаю. Але я дуже багато відчуваю і пам’ятаю… Так, як ти пам’ятаєш цікавий сон. Розумієш?

Сухов зітхнув. Завтра у нього мав бути важкий операційний день, складна реконструктивна операція. Але поспати цієї ночі, мабуть, не вдасться.

— Не хвилюйся, Антоне, ти матимеш час виспатись і відпочити, — сказав Серафим, усміхаючись. — Хочеш знати, як я потрапив до тебе? Слухай. Я пам’ятаю ніч, глибоку, темну, як колодязь. На дні колодязя лежить моє ім’я. І легкий подих зоряних мелодій колиску мою в просторі гойдав. Я пам’ятаю ніч. Найпершу ніч амеби, що народилася від погляду творця. І пам’ятаю доторки залізних рук бентежні до органічного дитячого лиця… Ну, як я імпровізую? Правда, я дуже талановитий? Я — вундеркінд. Хочеш, я буду продовжувати?.. Я пам’ятаю все, хоча не знаю нічого, я пам’ятаю ніч, що увібрала в себе день. І голод, спрагу, страх найпершого порога — я не забуду їх ніколи і ніде. Але я вижив у космічній пустці, рука творця мене принесла до людей…

— Серафиме, завтра ми з тобою встанемо якомога раніше, — перебив його Сухов. — Зранку, ще навіть до початку моєї операції, ми з тобою завітаємо до одного товариша, він сам біолог, професор, видатний вчений, йому буде цікаво познайомитись з таким вундеркіндом, як ти… Можливо, ти навіть залишишся з ним… В їхньому інституті прекрасне обладнання, прекрасні спеціалісти. Ти повинен пройти обстеження.

— А ось цього я тобі і не радив би робити.

— Чому?

— Я не радив би тобі намагатися спекатися мене. Це не в твоїх інтересах насамперед. Буде дуже шкода, якщо ти зрозумієш це запізно. Юпітер тобі міг би дещо розповісти, якби він взагалі вмів розмовляти і якби він був живий. Але, на жаль, чи на щастя, ті, на кого гнівається Серафим, уже не хочуть нічого розповідати, не хочуть ділитися своєю мудрістю. Ти мене розумієш?

— Лягаємо спати! — зле кинув Сухов.

— Ти справді нічого не розумієш? — мовив Серафим і, несподівано, раптово підвівшись на стільці, стрибнув легко і красиво майже через всю кімнату.

Він опинився спершу на плечі в Антона, але відразу ж осідлав його, вкусивши за потилицю. Сидів, звісивши ноги.

— Тепер ти зрозумів? Але сьогодні не бійся нічого. І взагалі ніколи нічого не бійся, якщо ми будемо друзями. Справжніми друзями. Домовились? А про себе я розповім тобі завтра. Добре? Сьогодні і справді вже варто заснути. В тебе завтра складна операція, — мовив співчутливо.

Вимкнули світло й лягли. Але заснути Сухов безумовно не міг. Він лежав нерухомо, глибоко і рівно дихав із заплющеними очима, він відчував мале тільце Серафима, що притулився до нього. Сухов намагався вгамувати тремтіння всього тіла, воно народжувалось у глибинах єства і прагнуло вирватись, звільнитись у пароксизмах істеричних судом. Навіював спокій, упокореність… Але все марно. Серце калатало. В голові ніби працював потужний трансформатор. Серафим кілька разів за ніч тихо запитував:

— Чому ти не спиш?

Але Сухов нічого не відповідав, лежав з заплющеними очима і глибоко, і рівно дихав.

— Не хочеш зі мною балакати? І спати не хочеш? Ну, як знаєш, Сухов.

Вранці, виборсуючись з-під тонкої ковдри, Серафим запитав:

— Мені видається, що ти погодився зі мною. Правда? Мені не варто проходити ніякого медичного обстеження? Залиш мені щось поїсти, і побільше, а сам іди на роботу. Я тебе чекатиму. І будь розумним! — сказав повчально, навіть пальчик підняв у засторозі.

Антонові нестерпно захотілося навідліг ударити вундеркінда, ще й копнути ногою, як шкідливе цуценя. Але він не зробив цього. Він поглянув скоса, аби лиш зрозуміти, чи відчув це його бажання Серафим, чи його здатність читати думки не безмежна. Сухову здалося, що Серафим нічого не помітив. Це його трохи втішило.

— Добре, — сказав він. — Поїсти знайдеш сам у холодильнику. Та й на плиті Вероніка завжди щось залишає. Ти, бачу, такий, що не пропадеш. До вечора.

20.

Під час операції Сухову стало погано. Перед очима попливли фіалкові кола, а за ними червоні, а потім повільно почала опускатися сіра пелена забуття. Сухов устиг відійти від операційного столу, сів на стілець і знепритомнів. Колегам довго не вдавалось привести його до тями. Вони злякалися за Сухова, а потім за того хворого, що залишився на столі, — доки знайшли хірурга, котрий зміг би належно замінити Сухова, минуло хвилин десять. Але все обійшлося.

Після третього заштрику суміші Грасса Антон Сухов, нарешті, кліпнув очима.

— Пробачте, хлопці… І як це зі мною трапилось?

— Як ти себе зараз почуваєш? Відвезти тебе додому чи полежиш трохи в рідній клініці?

Лягати в палату Сухов не хотів, але й повертатися додому…

— Я трохи посиджу тут. А потім видно буде. Гаразд?

Він вагався: може, розказати зараз комусь про дивне перетворення цуцика? Але підсвідомо розумів, що треба не просто комусь розказувати, а повідомити компетентних людей. Насамперед, потрібно зателефонувати братові, хай він вирішує, які служби піднімати на ноги. Вища Рада Землі повинна про це знати. Але водночас Сухову було дуже страшно. І за себе, і за дітей. Він ніби відчував дотик зубів Серафима на своїй потилиці. Він переконував себе, що можна ще зачекати, що варто трохи подивитися, зорієнтуватися, як розвиватимуться події. Може, самі собою якось зникнуть усі страхи і проблеми? І водночас зникне огида до самого себе? Але ж знав, що саме собою нічого не відбудеться. «Чому я зараз такий? — запитував сам себе. — Як слухняна лялька. Я — слухняна лялька. Юпітера знайшли за трансформаторною будкою. День сонячний. Як у кривих дзеркалах. Важко дихати. А вдома Серафим. Треба подзвонити Миколі. Негайно. Паморочиться в голові. Почекати. Страшно…»

— Я поїду додому, хлопці. Пробачте. Все буде добре.

— Ти перевтомився, друже. Посидь кілька днів удома, відпочинь. Не будь таким запопадливим до роботи, а то завжди хапаєшся за все, як голодний до ложки.

Дорогою додому в машині-таксі у Сухова пішла носом кров.

«Якби це трапилось на кілька хвилин раніше, хлопці не відпустили б мене, госпіталізували, — подумалось Сухову. — І, може, так було б краще? Вдома Серафим. Він росте. Який він зараз? Без нагляду… Страшно…»

Зупинившись перед дверима власного помешкань ня, Антон довго стояв у нерішучості, він боявся заходити, боявся побачити щось таке, що й уявити важко.

Проте нічого не трапилось. І Серафим майже не змінився, хоч і помітно підріс, але ніякої метаморфози не відбулось.

Серафим вийшов до Сухова з його ж таки кабінету, одягнений в старий Вітасиків костюмчик з книжкою в руках.

— Молодець, Антоне. Ти сьогодні не пізно. А я читаю. Зацікавився «Діалектикою існування». В тебе непогана бібліотека. Мені подобається з тобою.

— Ти щось їв?

— Так. Спасибі. Я прекрасно поснідав. Я з’їв твою Вероніку.

— …

— Ну який ти тонкошкірий. Я пожартував. Просто пожартував. Все гаразд із твоєю Веронікою. Вітасик у школі. Оленку я сам у садочок відвів…

— Ти відвів?

— А чому ти такий здивований? Чи не задоволений? Міг би й сам відвести дочку в садок зранку, — мовив Серафим із інтонаціями, точнісінько, як у Вероніки, коли вона в доброму гуморі.

— А як Вероніка сприйняла це?

— Вероніка? Вона вже не боїться мене. Вона вже полюбила мене. З Веронікою ми вже порозумілися. Не хвилюйся. Ходімо до тебе в кабінет, нам треба серйозно поговорити. Що це в тебе? Ось, тут, на щоці, кров?

— А-а-а… Під час операції… Забув витерти.

Серафим голосно розреготався:

— Ну, даєш ти, Сухов! Хірург-кровопивця! І на губі он кров. Витри. Молодець, Сухов. І прийшов ти сьогодні рано. Я тобою дуже задоволений.

Серафим взяв Антона за руку і повів до кімнати.

— Сідай, Антоне. Ти вчора хотів почути, звідки я узявся на твою голову. Зараз я все розповім. Але уважно слухай, не поспішай з висновками. І вір кожному моєму слову, бо інакше все втратить будь-який глузд.

— Продовжиш читати поему? — доволі грубо перебив його Сухов. — Я пам’ятаю ніч, колиску і колодязь… Еге?

— Даремно іронізуєш, — карбуючи кожне слово, проказав Серафим. — Це тільки зайвий раз підтверджує думку, що земляни перебувають ще на низькому щаблі розвитку. Ось так, Сухов. Сподіваюсь, ти вже зрозумів з моїх слів, що я істота не земна. Але я створений за земною подобою.

Сухов сів на стілець до столу і подумки відзначив, що, коли він сказав вундеркіндові про кров на щоці, яка лишилася ніби після операції, то Серафим не запідозрив обману.

— Ти не слухаєш мене? — здивовано перепитав малий. — Чому?

— Зморився дуже, — якомога спокійніше кинув Сухов.

— Складна була операція?

— Так. Дуже складна… — Він уявляв собі операційну, навіював сам собі спокій. Сам себе примушував повірити у власну брехню.

«Якщо я не хвилюватимусь, якщо я подумки не формуватиму думки у слова… До дідька всі внутрішні монологи. Серафим не повинен здогадуватись, про що я думаю…»

Певно, що ці слова також не прозвучали в голові Сухова, хоча думав він саме так. Власне, він змушував себе не думати про це. І йому легко вдавалося розуміти самого себе без слів. Здалося, що він п’є воду не ковтаючи, вода ллється до рота, хочеться ковтнути, але він знає, що цього робити не можна, вода ллється, стікає у шлунок, приємно холодить.

— То слухай мене, Сухов. Ти навіть не здогадуєшся, наскільки все це серйозно для тебе. Якби ти тільки знав, то не сидів би зараз, як мокра курка. Чому такий блідий, Сухов? Ти погано себе почуваєш?

— Втомився дуже.

— То, може, відпочинеш?

— Ні. Все гаразд. Розповідай, Серафиме. Зупинився ти на тому, що є істотою не земного походження, хоча і створений за земною подобою…

— Так, Антоне. Я справді пам’ятаю ту ніч, коли мене створили. Принаймні мені видається, що я пам’ятаю себе навіть одноклітинним. Довкола — якась яскрава темрява, жива темрява, — Серафим заплющив очі і говорив притишено, втаємничено. — І я відчував, розумів ту темряву усім тілом. Вона була доброю, та ніч, та мудра ніч мого народження. Клітина розділилася, і спершу мені видалося, що я почав існувати в двох особах, але дуже швидко відчув, що ми настільки зв’язані один з другим, що становимо неподільну цільність. А потім і ці клітини поділилися, а потім наступні… Я дуже швидко звик до власної множини. Антоне, дай мені, будь ласка, аркуш паперу і олівець… Спасибі… Я поступово ріс. І от одного дня, однієї миті ніч вибухнула — я прозрів. Відверто скажу, що не був від цього в захопленні, а кожна клітина боліла, все протестувало. Але я мусив розвиватися далі. — Серафим говорив і водночас щось малював на аркуші. — Знаєш, Антоне, як смішно і неприємно бачити власну потворність, недолугість. Величезна голова, хвіст… Якби я не знав, не відчував, яким повинен бути за кілька місяців, то, мабуть, змирився б з усім, ще й переконував би себе, що досконаліших істот придумати важко. І часто заплющував очі, надовго заплющував, аби не бачити себе — потворного. А потім насолоджувався тими змінами, що відбувалися за кілька годин… Ось, глянь, Сухов, чи тобі подобаються такі істоти? — і Серафим простягнув аркуш, на якому намалював щось подібне до спрута чи кальмара: три мацаки знизу, скільки ж зверху.

— Дуже миле створіннячко… Це ти таким був?

— Ні. Я таким не був. Але скажи відверто, що б ти подумав, якби зустрівся з таким ось, тільки живим?

— А як же твоя здатність читати мої думки?

— Я хочу, щоб ти сказав уголос. Читання твоїх думок вимагає від мене багато енергії.

— Я ж і кажу тобі: дуже миле створіннячко. — Сухов витер спітніле чоло, він прекрасно усвідомлював, що все це не сон, не хворобливі видіння, але й сприймати серйозно Серафима і його розмови також не міг.

— Одне слово, Сухов, ось так виглядають істоти, що створили мене. Загалом, вони можуть бути всякими, можуть набувати будь-яких форм, але насправді вони саме такі, як я намалював. Вони — вершина досконалості. Мені треба гарно поїсти, а потім. ми продовжимо розмову. Скажу тільки: вони називають себе маргонами. Вони прилетіли дуже здалеку. І дуже розумні, мудрі створіння. Вони хочуть осісти на Землі. Вони хочуть підняти землян на вищий ступінь розвитку. І ти, Сухов, повинен мені допомогти! Допомогти маргонам. Ходімо їсти!

Серафим жадібно глитав, не розжовуючи, шматки м’яса, продукцію хімкомбінату харчових продуктів. Він їв і не міг наїстися. Шматував зубами, як дикий звір. І ледь помітно усміхався. Страшно усміхався.

— Спасибі, Сухов! — вигукнув нарешті. — Тож продовжимо. Маргони — це далека розумна цивілізація, яка хоче допомогти землянам у їхньому розвитку.

— Пробач, Серафиме, мені смішно і дико, але… Я просто змушений розмовляти з тобою, як з дорослою, розумною істотою. Скажи мені, чому ці маргони, добродії з великої дороги, ведуть переговори з землянами через таких, як ти? І, взагалі, хто є ти? Я ще нічого не можу втямити. І якщо ти хочеш, щоб я до пуття щось збагнув, то мусиш говорити конкретніше і ясніше.

— Що конкретніше і ясніше? — Серафим двозначно усміхнувся. — Ти такий дивний чоловік. Навіть думки твої читати важко.

— Це тому, що читати немає чого, — буркнув Сухов, і знову ніби випив води не ковтаючи. — Коли хтось бреше, я й сам дуже легко відчуваю. Стан людини відчуваю. Але давай не будемо розводитись… І хай тебе не дивує, що ти опинився саме перед моїми дверима. Я, може, знаю про маргонів не менше від тебе, — сказав і подивився на Серафима уважно, чекаючи на його реакцію.

Серафим, як і сподівався Сухов, насторожився.

— Не розумію тебе, — сказав.

Антон втішно подумав, що не такий страшний чорт, якщо ініціатива в твоїх руках.

— А що, власне, ти не розумієш? Я сказав цілком зрозуміло, без якихось натяків.

— Що ти знаєш про маргонів?

Сухов пригадував усі свої розмови з Гіатою Біос, її картини на стінах.

— Ти хочеш, щоб я розповів тобі про маргонів? — запитав Сухов іронічно. — Слухай! Вони… зелені. За формою такі, як ти намалював. — Антон відверто знущався з Серафима і сам дивувався, як це йому вдається.

— Так, вони справді зелені, — пробелькотів у відповідь вундеркінд.

— Але часом їхнє забарвлення дещо змінюється.

— З’являються рожеві відтінки, — було видно, що Серафим боїться, аби Сухов не запідозрив його в некомпетентності.

— Ну, от бачиш, і я дещо знаю. Знаю, що ти не маргон, — сказав Сухов, вдивляючись зосереджено в обличчя вундеркінда, водночас боячись помилитися.

Серафим відвів знічений погляд.

— Так. Я не маргон. Я — кар. Я — дитя розуму маргонів. Я — робітник. Я — виконавець. — І раптом Серафим розплакався. — Ти не знаєш, Антоне, як було страшно мені ще тиждень тому. Голод! Ти знаєш, що таке голод?! Я знаю!

Вони стояли посеред кухні. Серафим притулився до Сухова і плакав. Антонові здавалось, що тільки якийсь мент відділяє його від божевілля. Але він відчував свою силу, свою вищість у цьому химерному діалозі. І це його тішило.

— Я міг вмерти. Я міг заснути, загинути… Але спасибі…

— Мені спасибі, — тихо мовив Сухов, відчуваючи щирість Серафимових сліз і тому продовжуючи гру сміливо і відчайдушно.

— Так, тобі спасибі, Антоне.

Серафим ще міцніше обхопив коліна Сухова, його тільце здригалося в риданнях.

— Я не знав. Я не міг знати. Що я міг знати? Мені просто снилося, що я щось знаю. В мене закладено якісь знання…

— Якась програма, — перебив його Сухов.

— Ти — маргон! — з урочистою зляканістю тихо мовив Серафим.

Сухов багатозначно насупив брови і дивився на вундеркінда суворо, мов на якогось свого пацієнта:

— Пробач, здається, це ти мені хотів щось розповісти про далеких пришельців і їхнє бажання допомогти людям у розвитку. Чи не так?

— Пробач… Пробач. Я вже нічого… Спасибі… Не дай мені загинути. Я хочу жити. Якби ти тільки знав, як це страшно помирати з голоду, помирати, не виконавши своєї програми, свого призначення. Мене викинули за борт, красиво викинули… Вони боялись, що я буду смердіти, — Серафим закусив губу.

«Що я кажу?! Я шукаю свою загибель! Він же маргон! А я не можу навіть розмовляти. Що це зі мною?! І я зовсім не знаю, що мені робити. Я розгубився… Сухов — маргон…»

— Заспокойся, Серафиме. Все буде гаразд.

— Не вбивай мене.

— Заспокойся, Серафиме. Розкажи мені ще щось.

— Що хочеш почути, Сухов? Я все скажу.

— Ти знаєш Гіату Біос?

— Не знаю. Правда. Я не знаю її. Хто вона?

— Яке твоє особисте призначення на Землі? — суворо запитав Антон. — Мені здається, ти багато чого забув і ведеш себе дуже безтурботно.

— Моє призначення? Як і в кожного кара.

— Невже? — Сухов змусив себе зверхньо посміхнутися. — Доведеться перевірити, що ти взагалі знаєш, окрім імпровізації про ніч, колодязь і колиску. Я слухаю тебе.

— Що ти хочеш почути, Антоне?

— Земне призначення кожного кара. Повтори мені слово в слово. Мені видається, що в тебе не голова, а решето, Серафиме.

— Слово в слово? — перепитав малий, і Сухов на мить злякався, що передав куті меду, сказав щось не те.

Але відразу втішив сам себе: ініціатива в його руках, зник страх, а натомість з’явилася бентежна відвага, в нього вистачить снаги забити памороки цьому дитяті розуму маргонів.

— Так, слово в слово. Маю на увазі — чітко й однозначно.

— Кожен кар, відповідно до ситуації, приймаючи ту чи іншу подобу, повинен розділяти всіх землян на дві категорії: на тих, що зможуть працювати на маргонів, і на тих, які на маргонів працювати не зможуть. Перші залишаються жити під постійним наглядом і контролем карів, другі — знищуються, відповідно до ситуації, їхні мозок і кров використовуються для харчування молодих карів.

— Так. Все правильно, — мовив Сухов, з останніх сил стримуючи тремтіння в голосі. — А твоє конкретне завдання?

Серафим довго, зосереджено мовчав, дивився на Сухова.

— Пригадуй. Бо інакше я не гарантую тобі, що все закінчиться для тебе нормально.

— Моє завдання?

— Так. Чим ти відрізняєшся від інших карів?

— Чим я відрізняюсь? Ти й про це знаєш? Чим… Чим… — безтямно повторював Серафим і раптом знову розплакався. — Не вбивай мене… Я хочу жити. Хіба я винен, шо в мені дефект? Я намагався — і не можу. Дай ще поїсти. Але, Сухов, придумай щось справжнє, ти ж знаєш, мені треба мозок і кров. І тоді я стану каром. Ось побачиш! Я стану! Сухов, ще одного Юпітера. Хоча б… Мабуть, я тільки цим і відрізняюсь. Я не можу приймати енергію маргонів. Не можу! Мені треба мозок і кров. Червона земна кров. Пожалій мене. Допоможи.

— Ходімо до мене в кабінет. Я зроблю тебе справжнім каром.

Сухов боявся лише одного — раптом наркотичний засіб, який він постійно брав з операційної для господарських потреб (переважно, щоб мити пензлі та пульверизатор після Веронічиних фарбувальних авралів) виявиться недійовим. Хто знає, який організм у цього кара? І з кімнати не вийдеш… Він про все здогадається. І не подзвониш нікуди. Спробувати фізично подолати свого ніби вутлого супротивника Сухов не відважувався. Уявлялися двобої з отруйними зміями, хижими звірами. Антон любив дивитися подібні передачі. Вдатися до наркотичного засобу — найрозумніш. Для нього і для Серафима… Ото тільки чи подіє «засіб для відмивання малярних щіток»?

— Ходімо. Вже пора, — багатозначно промовив Сухов. — За кілька хвилин ти станеш справжнім каром. Невеличка процедура, і ти зможеш одержувати енергію від самих маргонів. Ходімо.

У кабінеті Сухов відкоркував пляшечку фторотану, хлюпнув рідину на вату і простягнув Серафимові.

— На, вдихни трохи. Лягай ось тут і вдихай. І розмовляй зі мною. Весь час розмовляй. Розповідай про все, що відчуватимеш.

Серафим слухняно взяв у руки вату і підніс до свого носа.

— Неприємно пахне, — сказав, але вдихнув глибоко. — Що це таке?

— Я потім тобі розповім… Навіщо марнувати час? Тут і мозок і кров — усе, що тобі потрібно. Скоро ти станеш справжнім каром, і тоді ми поговоримо. Домовились?

— Так. Спасибі тобі. Я знав, я відчував, що Дірар казав мені правду. А він казав: «Не турбуйся, малий, все буде гаразд. Ми подбаємо про тебе… Шкода, що змушені викидати тебе за борт. Але все буде гаразд. Ось побачиш».

— Дихай. Глибоко дихай.

— Так. Я дихаю. Цікаве відчуття. Я ніби відриваюсь від усього, зависаю в повітрі. Я лечу…

Антон підійшов з пляшечкою і хлюпнув на вату ще трохи фторотану.

— Розмовляй, весь час розмовляй зі мною. Чуєш?

— Чую. Як тебе звати насправді, Сухов? Ти давно на Землі?

— Я давно на Землі. А як мене звати, це для тебе зараз… Дихай глибоко. Зараз не це для тебе важливо. Дихай.

Серафим заплющив очі, усміхнувся.

«Це моє щастя, що фторотан подіяв. Мине ще кілька хвилин, він засне. Я подзвоню… І це страхіття закінчиться».

— Я лечу. Я провалююсь у чорний колодязь. Я народжуюсь вдруге, знаходжу наймення своє. — Серафим голосно сміявся, розплющив очі, а Сухов ще хлюпнув із пляшечки фторотану.

«Ну, ще трохи. Дихай глибоко. Пройде стадія збудження… Дихай глибоко. Давай, Серафимчику».

— Я лечу. Спасибі тобі. Я хочу жити. І зараз я навіть не думаю про маргонів. Я живу, я лечу. Я вільний птах. У найвищім піднебессі. Як тебе звати, Сухов? Ха-ха-а-а… Спасибі. Лебеді летять у глибоку криницю без дна. Летять. Спасибі. Ніч, що увібрала в себе день. Лечу. Позаду голод! Позаду страх! Усе позаду!

— Ти прокинешся справжнім каром.

Але Серафим не заплющував очей, не засинав. Лежав усміхнений.

Антон Сухов був на грані, де кінчається реальність і починається невідоме.

І раптом він відчув знову легке запаморочення… Темні плями попливли перед очима. Сухов торкнувся обличчя долонею і побачив на долоні кров. Він спробував відвернутися, витерти кров непомітно. Але Серафим раптом кинувся:

— Маргоне?! Що я бачу? Червона кров? І білі лебеді… Ти ошукав мене, Антоне?!

У ненародженій пам’яті Серафима з’явилися ненароджені асоціації.

«Він не маргон. Він мене ошукав. Він мене знищить. Червона кров. У маргонів зелена кров. Я лечу. Білі лебеді у чорну криницю… Я співаю. Він прийде. А хто? Останній шанс! Чи вистачить сили висмоктать його мозок? У нього червона кров. А я лечу. Він мене ошукав! Чи стане сил?»

Серафим схопився, правицею відкинув з обличчя вату, пошпурив її через усю кімнату. Але його рухи були погано координовані, він заточився і знову впав на диван, а Сухов з пляшечкою фторотану в руках навалився на нього всім тілом, відчайдушно притиснув і лив фторотан просто на обличчя, намагаючись якомога економніше його витрачати. Серафим з усіх сил пручався, фторотан розхлюпувався, затікав у очі, в ніс. Серафим кричав, кашляв, кліпав очима і крутив головою, але з кожною миттю ставав кволішим, заспокоювався, і коли, нарешті, він обм’як, Сухов відчув, як смертельно втомився.

Серафим виявився дуже сильним.

Ще якусь хвилину Антон лежав і хлюпав фторотан Серафимові на обличчя. Боявся, що передозує, але ще більше боявся, що той раптом прокинеться і перегризе йому горло. Хай навіть цього разу «хворий» не прокинеться. Коли йому здалось, що Серафим взагалі перестав дихати, Сухов підхопився і метнувся в комірчину: на верхній поличці лежав пристойний моток капронової мотузки. Антон ледь не впав зі стільця, дістаючи її. Він кинувся до кімнати. Серафим лежав, як і раніше.

Антон почав ретельно його зв’язувати, туго окручувати мале тільце.

Серафим ледь дихав.

Сухов нарешті впорався. Він зав’язав останній вузол і, схопивши Серафима, кинувся до відеофона. Кинувши вундеркінда на підлогу, квапливо набирав номер центральної довідкової служби:

— Пробачте, як зв’язатися з Вищою Радою планети?

— Вам який відділ потрібен?

— Не знаю. Дайте будь-який номер…

Дівчина люб’язно назвала йому номер і водночас запитала:

— Якої конструкції у вас апарат?

— Сорок другий Ве-Де-Ер. А чому ви запитуєте?

— Натисніть рожеву клавішу на центральній панелі.

— Дякую. Я не знав… Забув..

Антон Сухов натиснув рожеву клавішу. Майже відразу на екрані з’явилося обличчя худорлявого чоловіка:

— Європейська філія Вищої Ради слухає.

Сухов втупився в екран і не міг промовити ні слова.

— Слухаю вас.

— Приїздіть. Негайно приїздіть! — белькотів Антон і скоромовкою назвав адресу. — Мій брат Микола Сухов… Скажіть йому…

Серафим на підлозі злегка заворушився.

— Що у вас трапилось?

— Я не знаю. Я нічого не можу збагнути, але приїздіть… Озброєні! Миколі скажіть! Розшукайте його!

— Он як?! — звели брови на екрані.

Доки вимкнувся зв’язок, Сухов ще встигнув почути: «Сьома спеціальна бригада — терміновий виліт!»

Серафим розплющив очі, втупився в Сухова бездумним поглядом, але вже за мить він став осмисленим, злим, а потім хижа посмішка спливла на обличчі:

— Ну, то що, Сухов? Ти, певно, думаєш, що спіймав мене?

Антон мовчав.

«Цікаво, чи чув Серафим, що я дзвонив?»

— Але я не все тобі сказав. Дуже прикро, що ми не стали друзями. Шкода. Але ж я тебе попереджував…

Сухов кинувся в кабінет, взяв ще пляшечку фторотану, не дуже кваплячись розкоркував її. Руки тремтіли, губи застигли у зляканій, але переможній усмішці.

Коли він повернувся в коридор до Серафима, той уже звільнився правою рукою від пут. Сухов з жахом побачив, що тіло Серафима стало довшим і тоншим, голова видовжилась, стала подібною до голови ящірки.

Доки він стояв і ошелешено дивився, Серафим звільнив і другу руку. Пляшка фторотану випала, але не розбилася, фторотан тонкою цівкою витікав на підлогу, виповнюючи все довкола специфічним солодкуватим запахом.

Сухов не знав, що робити. Відчував, що губить дорогоцінні хвилини і не знав, як повестися.

… Сьома спеціальна бригада приїхала через п’ять хвилин.

Двері помешкання були відчинені.

Антон Сухов лежав у коридорі. На шиї і на потилиці в нього були невеликі ранки, з яких сочилася кров. Повітря було виповнене випарами фторотану.

Нікого більше в кімнаті не було.

… У скверику перед будинком у кабіні оранжевого пластиконового гелікомобіля сидів хлопчик років шести і намугикував пісеньку: «Як добре нам живеться у полі серед трав…»

Коли до роззявленої пащеки багажника великої машини вклали тіло Антона Сухова, той хлопчик підійшов разом із іншими дітьми й запитав:

— Що це з дядею Антоном?

Йому ніхто нічого не відповів.

21.

Служба Довколосонячного Простору нарешті знову помітила зону викривлення. Всі пункти спостереження перебували у стані цілковитої готовності. Помітити на відстані сотень кілометрів від. Землі невидимий об’єкт — справа нелегка.

Таємничі пришельці були зафіксовані відразу трьома патрульними машинами. Кілька днів тому на розширеному зібранні Ради дійшли одностайного рішення: при виявленні зони викривлення простору і в разі відмови невідомих вступити в контакт, — без вагання використати всі засоби, що ведуть до знешкодження об’єкта.

Машини Вищої Ради оточили кульку драглистого простору, найрізноманітнішими сигналами вимагали контакту, але невідоме тіло не відповідало.

Мар з Діраром були украй пригнічені. Вони знали про останнє рішення Вищої Ради і сподівалися тільки на те, що їх не вдасться виявити, принаймні так швидко, вони постійно переходили з орбіти на орбіту, міняли швидкість і траєкторію. І от доводилось терміново вирішувати — як повестися? Просити і чекати допомоги чи бодай поради від Чара не випадало: часу обмаль, та й що їм могли порадити на віддалі п’яти світлових років. Вступати в нерівний бій? Погоджуватись на контакт? Безглуздя. Адже вони вже знали, що земляни здогадувались про походження вундеркіндів, про причини масових психозів. Вийти на контакт означало за найщасливішого випадку, як сказав Дірар, стати живими експонатами одного із земних музеїв.

— На Діраузі було веселіше, — похмуро мовив Дірар.

— Не згадуй… І ми були набагато молодші. Я в розпачі: що нам робити зараз?

— Спробувати втекти? Назавжди втекти!»

— Звівши нанівець справу кількох років? Хто нам це пробачить? Ми ж не самогубці.

— Втекти треба звідси. Я ж не кажу тікати додому. Чар нам такого не подарує.

— Не в нашому віці тікати від самих себе.

— Не панікуй, нам ще вистачить енергії на багато років.

— Це нашому горіху вистачить енергії, щоб летіти і нас годувати. А де взяти нам енергію, щоб жити? Я ж не зможу просто їсти, пити і спати! Живе тільки той, хто прагне перемогти! Он вони живуть! — хижо дивився на екран зовнішнього огляду. — І житимуть! Такі скрізь і завжди житимуть.

— А що ж нам придумати? — белькотів Дірар.

— Є один прекрасний вихід. — Мар підхопився з місця і підійшов до центрального пульта. — Красивий, ефектний вихід і дуже…

— Шо ти робиш?! — заволав Дірар. — Не маєш права! Не маєш права розпоряджатися і моїм життям! Я заперечую. Я хочу жити!

— Простий і ефектний вихід… — Мар не звертав уваги на крики Дірара.

На очах у всіх кулька драглистого простору яскраво спалахнула блакитним сяйвом, яке на коротку мить виповнило собою все довкола. На екранах зовнішнього огляду усіх машин з’явилися контури велетенського розколотого горіха: безліч дрібних часток розліталося врізнобіч. Більше двох годин «Роляри» виловлювали всі ті предмети, тим часом інші машини готували «розколотий горіх» до спуску на Землю.

Ще під час попереднього огляду чужого корабля було виявлено велику кількість апаратури незрозумілого призначення, а також багато істот, котрих за будовою тіла можна було поділити на три самостійні групи: дві м’якотілі істоти з трьома нижніми та трьома верхніми кінцівками у формі щупалець сіро-зеленого кольору, дев’ять істот, дуже схожих на перших, але помітно менших і твердотілих, дев’яносто сім м’якотілих істот найрізноманітнішої будови, але всі вони були дуже схожі на форми земного життя — рибоподібні, собакоподібні, птахоподібні і людиноподібні.

Після зникнення невідомого космічного об’єкта Земля вражено гомоніла про страхітливу низку фантастичних смертей: люди раптово вмирали у найнесподіваніших місцях і позах, всихаючи на очах. Загалом таких випадків було зареєстровано 139779. То гинули кари, позбавлені постійної енергетичної підтримки з космосу. Як стало відомо після всебічного вивчення залишків контуру велетенського розколотого горіха, кожен кар мав уживлений в біологічне тіло універсальний енергетичнний блок, що живив організм кара енергією випромінювання певної частоти від генератора, що знаходився на борту бази маргонів. Той блок міг використовувати будь-який вид енергії, скажімо, сонячної. Але маргонам було важливо тримати всіх карів залежними, власноручно забезпечувати їхню життєдіяльність за будь-яких умов. Акселерати-вундеркінди, швидко розвиваючись самі ї беручи на виховання нових карів, мали сформувати цілком залежне від маргонів ядро могутніх і жорстоких нащадків.

… Платон Миколайович, голова житлової ради, подзвонив до помешкання, але ніхто не озивався. Поторгав ручку дверей. Вони виявились відчиненими.

Члени комісії по черзі зайшли, сторожко озираючись.

Те, що вони побачили, виходило за межі розуміння. Перше, що впало у вічі, — мала дитина. Хлопчик років шести лежав ниць на підлозі. Максим Чередай, професор біології, взяв на руки хлопчика, і всі вражено застигли, поглянувши на обличчя дитини: воно було схоже на гумову кулю, з якої випустили повітря.

Гіата сиділа на стільці, схилившись обличчям на стіл. Мовби заснула. Коли до неї доторкнулися, її тіло гойднулось і впало на підлогу. Власне, не впало, а шурхітливо опустилося. Ніби зеленувату сукню Гіати Біос кинули на підлогу.

Вона лежала горілиць, і було страшно дивитися на її обличчя, зморшкувате і висохле.

Сухов-старший, змарнілий, жовтий, із чорною жалобною стрічкою на правому вилозі літника, також входив до складу комісії.

— Ви мали рацію, — тихо мовив Платон Миколайович. — Треба було раніше втрутитися…

Сухов нічого не відповів, зупинився над тілом Гіати, дістав з кишені телекамеру. Максим Чередай збентежено щось буркотів сам до себе.

Микола Сухов повільно фіксував у телезаписнику все, що видавалося вартим уваги, пройшовся камерою і по стіні, на якій справді, як і розповідав Антон, висіло десятків зо два химерних картин.

Анжей Фолькс та Гріт Барбітуров щонайретельніше дослідили шухляди, полички, шафу і з подивом відзначили, що серед хімічних реактивів переважають сіль, цукор, крохмаль. Безліч графіків на робочому столі справляли враження акуратно виконаних, але цілком випадкових лекальних кривих, пов’язаних одна з одною хіба що законами орнаментовки.

Коли тіло Гіати взяли на руки, щоб перенести до машини, здалося, що воно зіткане з повітря — таким легким було.

22.

Минулого місяця Сухову виповнився сто один рік. Ця симетрична цифра, особливо якщо нуль вивести довгастішим, а одинички змістити донизу, нагадувала йому форму колишніх «Ролярів», швидкісних патрульних машин.

Останнім часом Микола Сухов ловив себе на тому, що часто, сидячи за столом у своєму невеликому холостяцькому кабінеті, мимовільно вимальовує на якомусь аркуші, а то й просто пальцем на припиленій темній поліровці довгастий бублик в обрамленні коротких одиничок: спогад про сто один прожитий рік, про швидкі «Роляри», спогад про брата.

З кожним роком спогади обсідали Миколу Сухова і катували німим докором… Ніби приходив брат і мовчки довго дивився йому просто в очі, без осуду і навіть без прохання допомогти, але з тою тугою в погляді, яку вже ніхто й нікели не розвіє. На братові сірий строгий костюм, Антон майже завжди ходив у сірих костюмах. Світла жовта сорочка. Він ніби хоче сказати: «А ти ж міг допомогти. Я твій брат. Я правильно зрозумів би тебе. Але вже пізно, Миколо. Хіба що напиши про все, що трапилось. Сьогодні вже про те можна говорити, як про давноминуле. З певними домислами». Академікові Сухову видається, що брат хоче сказати саме це. А ще він хоче почути слова: «Я розумію тебе, Миколо, і не гнівайся: не ображаюсь… Просто все так безглуздо склалося…»

Але брат мовчить, його постать міниться, розпливається, немов барви призахідного сонця.