Варта!Варта!

— Образа офіцера Варти під час виконання обов’язків і… аа, так. Опір арешту.

— Відповідно Розділу (VII) Акту про громадський порядок від 1457 року, — сказав Морква.

— Так, — урочисто сказав Ваймз. — Так. Так, гадаю, що саме так.

— Але вони не чинили сильного опору, сер, — зауважив Морква.

— Гаразд. Тоді спроба опиратися арешту. Думаю, ми можемо залишити їх біля стіни до нашого повернення. Припускаю, вони не захочуть кудись податися звідси.

— Ваша правда, сер.

— Не кривдь їх, добре? — мовив Ваймз. — Не можна кривдити заарештованих.

— Так, сер, — ревно сказав Морква. — Заарештовані мають Права відповідно до Акту про гідність (громадянські права) від 1341 року. Я постійно це кажу капралові Ноббі. Так і кажу йому: «У них є Права». Це означає, що не варто застосовувати копняки.

— Добре кажете, констеблю.

Морква глянув униз.

— Ви маєте право мовчати, — сказав він. — Ви маєте право не шкодити собі, падаючи зі сходів, що ведуть до камери. Ви маєте право не вистрибувати з вікон. Ви не повинні казати нічого і розуміти, що все, що ви скажете, може бути використано як доказ.

Він дістав нотатник і лизнув олівець. Ще більше нахилився до Ваймза.

— Перепрошую? — запитав Морква у капітана. — Як пишеться «стогін», сер?

— СТО-ГІН, гадаю.

— Дякую, сер.

— До речі, констеблю.

— Так, сер.

— Чому сокири?

— Вони ж були озброєні. Тож я узяв сокири у коваля на Ринку, сер. І сказав йому, що ви трохи пізніше за них заплатите.

— А той лемент?

— Ґномський військовий йодль, сер, — гордо сказав він.

— Дуже добрий, — сказав Ваймз, ретельно добираючи слова. — Та я буду вдячний, якщо наступного разу ви попередите про таке, гаразд?

— Звісно, сер.

— У письмовій формі, гадаю.

Бібліотекар гойдався. Він не надто просунувся у своїй справі, бо існували речі, які він недолюблював. Живі істоти еволюціонують, прагнучи заповнити усі ніші довкілля, а декотрі з них чудово сховалися у запилюженій безмежності Б-простору. Вони були значно незвичайніші, аніж звичайні незвичайні істоти. Переважно він міг почуватися у безпеці, спостерігаючи, як краби невинно пасуться у пилюці. А вже коли вони наближалися, треба було ховатися. Кілька разів він втискався в полиці, коли з них падав котрийсь тезаурус. Він терпляче зачекав, доки стадо Істот проповзло геть, випасаючись на змістовому наповненні вибраних книжок і лишаючи по собі купи малих тонких томів літературної критики. І там були й інші речі, ті, від яких він спішно тікав, намагаючись не витріщатися…

І за всяку ціну треба було уникати кліше.

Він доїв арахіс на верхівці драбинки й бездумно оглядав верхні полиці. Територія однозначно була йому знайома, чи принаймні він мав таке відчуття, що з часом вона буде йому знайомою. У Б-просторі по-іншому сприймається час.

Він відчував, що знає обриси окремих полиць. Заголовки книжок, хоч і нечитабельні, дражливо натякали на розбірливість. Навіть запилюжене повітря пахло чимось, що він впізнавав.

Він швидко прошкутильгав повз боковий прохід, завернув за ріг і, на мить втративши орієнтацію у просторі, потрапив у вимір, який люди, не знаючи нічого кращого, вважають нормальним.

Він відчув сильний жар, його хутро нашорошилося — поступово вивільнялася темпоральна енергія.

Він був у темряві.

Простягнув руку і помацав вигини книжок поблизу. Аа. Тепер він знав, де був.

Він був удома. Він був удома тиждень тому.

Було важливо не лишти по собі слідів. Та це не було проблемою. Він видерся на найближчу книжкову шафу і поспішив кудись під світлом зірок, що линуло з купола.

Люпін Вонс відвів погляд від стосів паперів на столі, його очі почервоніли від утоми. У місті ніхто нічого не знав про коронації. І він мусив усе залагодити самотужки. А зробити треба було чимало, він це знав.

— Так? — сказав він різко.

— До вас капітан Ваймз, — відповів секретар.

— Ваймз із Варти?

— Так, сер. Каже, що справа надзвичайно важлива.

Вонс поглянув на список справ, що також були надзвичайно важливими. По-перше, королівська коронація. Ієрархи п’ятдесяти трьох релігій зголосилися на цю почесну місію. Буде ще та сутичка. По-друге, королівські коштовності. Чи радше те, що вони не були коштовностями корони. Коштовності корони зникли за часів попередніх поколінь. Ювелір з вулиці Вправних ремісників з усіх сил намагався встигнути витворити щось зі скла і позолоти.

Ваймз міг зачекати.

— Скажіть йому, нехай приходить в інший день, — відказав Вонс.

— Тішимося, що ви нас приймаєте, — сказав Ваймз, з’являючись на порозі.

Вонс пильно подивився на нього.

— Коли ви вже тут… — почав він.

Ваймз кинув свій шолом на стіл, що, на думку секретаря, було вкрай неввічливо, і сів.

— Прошу сідати, — мовив Вонс.

— Ви вже снідали? — запитав Ваймз.

— Не певен… — почав було Вонс.

— Не турбуйтеся, — бадьоро сказав Ваймз. — Констебль Морква піде на кухню і пошукає щось. Цей дядько нехай покаже, де кухня.

Коли вони пішли, Вонс перехилився через купи паперів на столі.

— Сподіваюсь, у вас вагомі причини… — мовив він.

— Дракон повернувся, — сказав Ваймз.

Якусь хвильку Вонс на нього витріщався. А Ваймз витріщався у відповідь.

Вонсові відчуття повернулися з якихось кутків, в які вони відскочили.

— Ви ж напідпитку, правда? — запитав він.

— Ні. Дракон повернувся.

— Послухайте… — почав Вонс.

— Я його бачив, — твердо сказав Ваймз.

— Дракон? Ви впевнені?

Ваймз перехилився через стіл.

— Ні! Я, мабуть, жахливо помилився! — заверещав Ваймз. — То було щось геть інше із велетенськими кігтями, величезними шкіряними крилами і гарячим вогненним подихом! Є ж ще ціла купа подібних істот!

— Але ми усі бачили, що дракона убили!

— Я не знаю, що ми бачили! — сказав Ваймз. — Але знаю, що бачив я!

Він відхилився назад, його трясло. Раптом відчув шалену втому.

— Так чи інакше, — сказав він уже нормальним голосом. — Він спалив будинок на Мийній вулиці. Як і інші.

— Хтось врятувався?

Ваймз обхопив голову руками. Він подумав про те, коли він востаннє спав, ідеться про нормальний сон, ну знаєте, з простирадлами. Чи їв, наприклад. Це було вчора ввечері чи позавчора? І взагалі, якщо вдуматися, він спав у цьому житті чи ні? Не схоже на те. Руки Морфея засукали рукави й подавали його мозку правильні імпульси, та Ваймз пручався. «Хтось врятувався…»

— Хто хтось? — запитав він.

— Люди в будинку, звісно, — сказав Вонс. — Гадаю, що в будинку були люди. Вночі, я хочу сказати.

— А? А. Так. Це не був звичний будинок. Я думаю, це було щось на зразок штабу таємного товариства, — вів далі Ваймз. У голові у нього щось клацнуло, але він був надто втомлений, щоб з’ясовувати, що саме.

— Маєте на увазі магію?

— Не знаю, — відповів Ваймз. — Може бути. Хлопці в мантіях.

«Зараз він скаже мені, що я перевтомився, — подумав Ваймз. — І матиме рацію».

— Слухайте, — доброзичливо сказав Вонс. — Люди, які бабраються в магії і не вміють її контролювати, вони можуть підірвати себе і…

— Підірвати себе?

— А у вас були шалені дні, еге ж? — м’яко вів далі Вонс. — Якби мене збив із ніг дракон, а потім мало не спалив заживо, гадаю, мені б весь час марилися дракони.

Ваймз витріщався на нього із роззявленим ротом. Він не міг дібрати слів. Усі ці дні він тримався, наче всередині був пружний і еластичний вузол, та зараз він цілком ослаб.

— А ви не думаєте, що перевтомилися? — запитав Вонс.

«Ах, — подумав Ваймз. — Хороший жарт».

І повалився вперед.

Бібліотекар обережно нахилився над книжковою шафою і простягнув руку.

Ось вона.

Його тверді нігті намацали корінець книжки, обережно витягнули її з полички і підняли. Він акуратно присвітив ліхтарем.

Жодного сумніву. «Викликання драконів». Єдиний примірник, перше видання, ледь пожовкле і надзвичайно драконне. Він поставив ліхтар поруч і почав читати першу сторінку.

— Ммм? — сказав Ваймз, прокинувшись.

— Я приніс вам чудове горнятко чаю, капітане, — сказав сержант Колон. — І фіглянок.

Ваймз дивився з нерозумінням.

— Ви спали, — охоче пояснив сержант Колон. — Вас просто вирубило, і Морква приніс вас сюди.

Ваймз роззирнувся, тепер впізнаючи, що він у Ярді, і сказав:

— Ох.

— Ми з Ноббі дещо розслідували, — сказав Колон. — Отой будинок, що розплавився, знаєте? Так-от, там ніхто не живе. Це кімнати, які здають в оренду. Отож ми дізналися, хто їх орендував. Там є сторож, який щоночі виносить стільці і замикає приміщення. Він не знає, як все сталося. Ну ви знаєте, які ті сторожі.

Ноббі відступив трохи назад, чекаючи на овації.

— Чудова робота, — чемно сказав Ваймз, мачаючи фіглянок у чай.

— Його використовували три товариства, — сказав Колон і дістав свій записник. — Анк-Морпоркське товариство шанувальників мистецтва, гм‑гм, Морпоркський клуб народного танцю і пісні та Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево.

— А чому «гм-гм»? — запитав Ваймз.

— Ну, знаєте. Витончене мистецтво. Просто чоловіки малюють молодих голих жінок. Отаке всяке, — пояснив поціновувач Колон. — Мені сторож розповів. У деяких з них навіть фарби на пензлях немає, знаєте. Сором який.

«У цьому оголеному місті, мабуть, мільйони історій, — подумав Ваймз. — Але чому мені завжди трапляються саме такі?»

— Коли вони зустрічаються? — спитав він.

— Щопонеділка, о пів на восьму, вхід десять пенсів, — швидко відповів Колон. — А щодо народних танцюристів, то з цим жодних проблем. Пам’ятаєте, вам завжди було цікаво, що капрал Ноббс поробляє у свої вільні вечори?

Колонове обличчя розпливлося в усмішці від вуха до вуха.

— Ні! — не повірив Ваймз. — Тільки не Ноббі!

— Ага! — сказав Колон, задоволений результатом.

— Що, стрибає собі з дзвіночками і вимахує хустинкою?

— Він каже, що це важливо — зберігати давні народні традиції, — сказав Колон.

— Ноббі? Пан Заціди-сталевим-носаком-у-пах, Я-просто-перевіряв-клямку-і-вона-сама-відчинилася?

— Так, дивний старий світ, еге ж? Він дуже цього соромиться.

— Ну треба ж, — сказав Ваймз.

— Таке завжди виявиться, та ніколи не знаєш, як саме. Хай там як, сторож сказав, що Просвітлене братство постійно лишає по собі безлад. Видряпані крейдою позначки на підлозі, казав він. І ніколи не ставлять стільці на місце і не миють чайник. Останнім часом вони збиралися частіше, — додав Колон. — Минулого тижня малювальники голих жінок були змушені зустрічатися деінде.

— Що ти зробив з нашим підозрюваним? — запитав Ваймз.

— З ним? Ой, він накивав п’ятами, капітане, — присоромлено відповів сержант.

— Як так? Не схоже було, що він у стані втекти.

— Ну, коли ми сюди повернулися, то всадовили його біля вогню і вкутали, бо він і далі тремтів, — розповідав сержант Колон, поки Ваймз застібав свої обладунки.

— Сподіваюся, ви не з’їли його піцу.

— Еррол з’їв. Це через сир, бачте, він стає геть…

— Продовжуйте.

— Ну, — розповідав Колон недоладно, — він і далі типу тремтів і бідкався про драконів і всяке таке. Нам, чесно кажучи, стало його шкода. А тоді він раптом зривається і геть без причини вибігає в двері.

Ваймз кинув погляд на велике, відкрите й нечесне сержантове обличчя.

— Геть без причини? — перепитав він.

— Ну, ми вирішили перекусити, і я послав Ноббі в пекарню, бачте, і, ну, ми побилися об заклад, що ув’язнений має щось з’їсти…

— Так? — підбадьорливо сказав Ваймз.

— Ну, коли Ноббі спитав, чи не хоче він, щоб йому підсмажили фіглянок, він просто закричав і втік.

— Отак просто? — спитав Ваймз. — Ви йому ніяк не погрожували?

— Аж ніяк, капітане. Цілковита таємниця, як мене спитаєте. Він щось постійно торочив про якогось Верховного гросмейстера.

— Гм-м, — Ваймз виглянув у вікно. Сірий туман вкутав світ приглушеним світлом. — Котра година? — спитав він.

— П’ята, сер.

— Гаразд. Що ж, перш ніж стемніє…

Колон прокашлявся.

— Ранку, сер. Це вже завтра, сер.

— Ви дозволили мені спати цілий день?

— Рука не піднімалася вас будити, сер. Жодної драконячої активності, якщо ви про це. Насправді, все наче вимерло.

Ваймз зиркнув на нього і відчинив вікно.

Туман клубочився повільним водоспадом із жовтявими краями.

— Ми переконані, що він полетів собі, — почувся Колонів голос позаду.

Ваймз втупився у важкі темні хмари, що клубочилися вгорі.

— Сподіваюся, на час коронації випогодиться, — стурбовано продовжив Колон. — З вами все гаразд, сер?

«Він нікуди не полетів, — подумав Ваймз. — Нащо йому кудись летіти? Ми не можемо завдати йому шкоди, і в нього тут є все, що він хоче. Він десь там, угорі».

— З вами все гаразд, сер? — повторив Колон.

Він мусить бути десь там, угорі, в тумані. Там вдосталь всіляких веж.

— О котрій коронація, сержанте? — спитав він.

— Опівдні, сер. І пан Вонс передав для вас повідомлення про те, що ви у своїх найкращих обладунках маєте бути серед усіх міських керівників, сер.

— Так і сказав?

— І сержант Зашерет та денний загін вишикуються у почесній сторожі, сер.

— З чим? — непевно спитав Ваймз, уважно вглядаючись у небо.

— Пробачте, сер?

Ваймз примружився, щоб краще розгледіти дах.

— Гм-м? — перепитав він.

— Я сказав, що вони вишикуються у почесній сторожі, сер, — повторив сержант Колон.

— Він там, угорі, сержанте, — сказав Ваймз. — Я практично чую його запах.

— Так, сер, — покірно відповів Колон.

— Він вирішує, що робити далі.

— Так, сер?

— Вони, знаєш, зовсім не дурні. Вони просто не думають так, як ми.

— Так, сер.

— Тому грець із тою почесною сторожею. Я хочу, щоб троє моїх людей були вгорі на дахах, зрозуміло?

— Так, се… Що?

— Вгорі на дахах. На самому верху. Коли він з’явиться, я хочу, щоб ми перші про це знали.

Колон своїм виразом спробував показати, що сам він не хотів.

— Ви гадаєте, це добра ідея, сер? — ризикнув він.

Ваймз кинув на нього порожній погляд.

— Так, сержанте, гадаю. Це моя ідея, — холодно відповів він. — А тепер ідіть і виконуйте.

Залишившись сам, Ваймз умився і поголився у холодній воді, а тоді довго нишпорив у похідній скрині, аж поки не видобув на світ свій церемоніальний нагрудник і червоний плащ. Що ж, плащ колись був червоним і подекуди досі таким лишився, хоча більше нагадував невеличку сітку, яку успішно могли використовували для ловитви молі. Там також був шолом, виклично без плюмажу, шар золота завтовшки з молекулу давним-давно з нього злущився.

Він якось почав відкладати на новий плащ. Але що сталося з грошима?

У кімнаті вартових нікого не було. Еррол лежав на уламках четвертого ящика фруктів, який для нього роздобув Ноббі. Решту вже було з’їдено чи перетравлено. У теплій тиші невпинне буркотіння його живота звучало особливо гучно. Час до часу він пхикав.

Ваймз неуважно почухав його за вухом.

— Що з тобою, малий?

Двері з тріском розчахнулися. Морква увійшов, помітив Ваймза, що сидів навпочіпки біля розтрощеного ящика, і відсалютував.

— Ми за нього трохи хвилюємося, — зголосився він. — Не з’їв своє вугілля. Просто лежить тут, труситься і весь час скавулить. Як гадаєте, може, з ним щось не те?

— Можливо, — сказав Ваймз. — Але щось не те — це цілком нормально для дракона. Вони завжди дають цьому раду. Так чи інакше.

Еррол скорботно глянув на нього і знову заплющив очі. Ваймз натягнув на нього клапоть укривала.

Почувся писк. Він понишпорив довкола тремтливого драконового тільця, витягнув маленького гумового бегемота, здивовано на нього витріщився і кілька разів для проби натиснув.

— Я подумав, він зможе з цим гратися, — трохи присоромлено сказав Морква.

— Ви купили йому іграшку?

— Так, сер.

— Яка добра думка.

Ваймз сподівався, що Морква не помітив пухнастого м’ячика, захованого позаду в коробці. Той був досить дорогим.

Він залишив їх удвох і вийшов назовні.

Зараз там було ще більше прапорів. Люди починали вишиковуватися вздовж основних вулиць, хоча лишалися ще години чекання. Атмосфера навколо досі гнітила.

Раптом він відчув апетит — такий, що його вгамує щось більше, ніж келих-другий. За давньою звичкою він попрямував поснідати до «Реберні Гарґи», і там його чекала ще одна неприємна несподіванка. Зазвичай єдиною оздобою там була камізелька Облуди Гарґи, а з їжі були добрі ситні страви на холодний ранок: самі калорії, і жир, і протеїни, і, може, вітамін, що тихенько плакав, бо був геть самотнім. А тепер кімнату перетинали вигадливо зроблені паперові стрічки серпантину, і на нього дивилося написане крейдою меню, в якому слова «курунація» і «курулівський» то тут, то там траплялися у кожному кривулястому рядку.

Ваймз втомлено тицьнув пальцем у заголовок меню.

— Це що? — спитав він.

Гарґа придивився до меню. У цьому кафе із засмальцьованими стінами вони були самі.

— Тут написано: «За курулівським призначенням», — капітане, — гордо відповів він.

— Що це значить?

Гарґа почухав голову черпаком.

— Це значить, — сказав він, — що якщо король сюди зайде, йому це сподобається.

— Чи в тебе є щось не надто аристократичне для мене? — кисло спитав Ваймз і замовив скибку плебейського підсмаженого хліба та пролетарський стейк, настільки недосмажений, що досі було чутно, як він мукав. Ваймз їв його за стійкою.

Невиразне шкрябання порушило його думки.

— Що ти робиш? — спитав він.

Гарґа винувато підвів погляд від свого заняття за стійкою.

— Нічого, капітане, — сказав той. Він спробував сховати докази за спиною, коли Ваймз заглянув через почикрижений ножами дерев’яний прилавок.

— Ну ж бо, Облудо. Можеш мені показати.

Гарґові м’язисті руки неохоче з’явилися на виду.

— Я лише зішкрібав старий жир зі сковорідки, — пробурмотів він.

— Ясно. І як давно ми знайомі, Облудо? — спитав Ваймз зі страхітливою лагідністю в голосі.

— Та вже багато років, капітане, — сказав Гарґа. — Ви приходили сюди чи не щодня, регулярно. Один із моїх найкращих клієнтів.

Ваймз перехилився через прилавок, аж поки його ніс не опинився на одному рівні з розплющеною рожевою штукою посередині Гарґового обличчя.

— І чи за весь цей час ти хоч хоч раз змінював жир? — вимогливо спитав він.

Гарґа спробував позадкувати.

— Ну…

— Він був мені як друг, той старий жир, — сказав Ваймз. — Там є маленькі чорні часточки, які я запізнав і полюбив. Це страва сама по собі. І ти вичистив кавник, правда ж? Я відчуваю різницю. Це кава «любов-у-каное»[20], якщо я коли-небудь таку пробував. Та інша кава мала присмак.

— Ну, я подумав, що вже час…

— Чому?

Гарґа випустив сковорідку зі своїх опецькуватих пальців.

— Ну, я подумав, якщо король раптом сюди навідається…

— Ти геть здурів!

— Але ж капітане…

Ваймзовий звинувачувальний палець на дві фаланги занурився у дорогу Гарґову камізельку.

— Ти навіть не знаєш імені того нещасного хлопчини, — вигукнув він.

Гарґа зібрався з думками.

— Я знаю, капітане, — промимрив він. — Ясне діло, знаю. Бачив його на декораціях і всьому такому. Його звати Рекс Віват.

Дуже делікатно, розпачливо хитаючи головою і плачучи в глибині душі над основоположною рабською улесливістю людства, Ваймз його відпустив.

В іншому часі та місці Бібліотекар завершив читати. Він дійшов до кінця тексту. Не до кінця книжки — її ще лишилося багато. Хоч і вигорілої майже до нерозбірливості.

Не те щоб ті останні невигорілі сторінки легко читалися. Рука автора тряслася, він писав поспіхом і наставив багато ляпок. Але Бібліотекар давав собі раду з багатьма жахними текстами у найгірших книжках, що їх коли-небудь було оправлено, зі словами, що намагалися прочитати вас, поки ви читаєте їх, зі словами, що звивалися на сторінці.

А ці слова хоча б такими не були. Це були просто слова наляканої за своє життя людини. Людини, що писала страхітливе застереження.

Сторінка трохи далі після вигорілої частини привернула Бібліотекареву увагу. Він сидів і якийсь час у неї вглядався.

Тоді поглянув у темряву.

Це була його темрява. Він десь там спав. Десь там до цього місця підкрадався злодій, щоб викрасти книгу. І тоді хтось її прочитає, прочитає ці слова, і зробить це в будь-якому разі.

Йому свербіли руки.

Все, що він мав зробити, це сховати книгу, чи впасти злодієві на голову і відкрутити її за вуха.

Він знову втупився у темряву…

Але це буде втручанням у хід історії. Можуть статися жахливі речі. Бібліотекар знав усе про такі справи, це було частиною того, що ви мали знати, перш ніж вас допустять до Б-простору.

Він бачив картинки у давніх книгах. Час може роздвоїтися, наче пара штанів. Ви можете опинитися у неправильній штанині, проживаючи життя, яке насправді відбувалося в іншій, розмовляючи з людьми, що були не у твоїй штанині, врізаючись у стіни, яких там уже не було. Життя у неправильній штанині Часу може бути жахливим.

Крім того, це було проти правил Бібліотеки[21]^*. Бібліотекарі Часу й Простору точно мали б що сказати на з’їзді, якби він став длубатися у причинному зв’язку.

Він обережно згорнув книгу і заштовхав її назад на поличку. Тоді легко перестрибав від однієї книжкової шафи до іншої, поки не дістався дверей. На момент він спинився і глянув униз на власне спляче тіло. Можливо, він на мить замислився, чи не розбудити себе, трішки поговорити, сказати собі, що в нього є друзі і йому не варто хвилюватися. Якщо й так, він, очевидно, вирішив цього не робити. Так можна потрапити не в одну халепу.

Натомість він вислизнув у двері, і зачаївся у тіні, і рушив слідом за злодієм у каптурі, коли той вийшов, притискаючи до себе книгу, і почекав під дощем біля жаского порталу, поки Просвітлене братство не зустрілося, і, коли останній з них пішов, рушив за ним до його дому, і бурмотів щось сам до себе у людиноподібному зачудуванні…

А тоді поспішив назад до своєї Бібліотеки та підступних манівців Б-простору.

До середини ранку вулиці були вщерть заповнені, Ваймз вирахував Ноббі його денну зарплатню за розмахування прапором, і над Ярдом, наче гігантська чорна хмара, в якій подекуди спалахували блискавки, нависла атмосфера їдкої зневіри.

— Підніміться на високе місце, — бурмотів Ноббі, — легко вам казати.

— Я сподівався шикуватися на вулиці, — сказав Колон. — У мене був би чудовий вид.

— Ще вчора ввечері ви розводилися про привілеї та права людини, — звинувачувальним тоном сказав Ноббі.

— Так, що ж, одним із привілеїв і прав цієї людини є отримання чудового виду, — сказав сержант. — Це все, що я можу сказати.

— Ще ніколи не бачив капітана у такому паскудному настрої, — сказав Ноббі. — Мені більше подобалося, коли він був напідпитку. Гадаю, він…

— Знаєте, я думаю, що Еррол геть хворий, — сказав Морква.

Вони повернулися до фруктового кошика.

— Він дуже гарячий. І його шкіра аж сяє.

— Яка нормальна температура для дракона? — спитав Колон.

— Ага. Як її поміряєш? — сказав Ноббі.

— Думаю, треба попросити леді Ремкін глянути на нього, — сказав Морква. — Вона знається на таких речах.

— Ні, вона готується до коронації. Нам не варто її турбувати, — сказав Колон. Він простягнув руку до Ерролових тремтливих боків. — У мене був собака, який… Ой! Він не просто гарячий, він кипить!

— Я давав йому багато води, але він її навіть не торкнувся. Що ти робиш із чайником, Ноббі?

Ноббі мав невинний вигляд.

— Ну, я подумав, що ми можемо зробити собі чаю, перш ніж підемо. Шкода було б втрачати…

— Забери його з Еррола!

Настав полудень. Туман не розвіявся, але трохи потоншав, пропускаючи бліду жовтувату імлу в тому місці, де мало б бути сонце.

Хоча хід років перетворив посаду капітана Варти на щось зовсім убоге, вона все ще означала, що Ваймзові належало місце на офіційних подіях. Ієрархія домінування пересунула його так, що тепер воно було на найнижчому ярусі на хитких трибунах між Майстром Братства жебраків та Головою Гільдії вчителів. Ваймз був не проти. Будь-що було кращим за верхній ряд, де сиділи найманці, злодії, торговці та всі решта, хто виплив до верхівки суспільства. Він ніколи не знав, про що говорити. У будь-якому разі, вчитель був спокійною компанією, оскільки нічого не робив, лише вряди-годи стискав і розтискав руки і скиглив.

— У вас щось із шиєю, капітане? — чемно спитав головний жебрак, поки вони чекали на прибуття карет.

— Що? — неуважно перепитав Ваймз.

— Ви постійно дивитеся вгору, — сказав жебрак.

— Гм-м? А, ні. Все в порядку, — сказав Ваймз.

Жебрак закутався в оксамитовий плащ.

— У вас часом не знайдеться… — він спинився, вираховуючи суму, відповідну своєму статусу, —…близько трьохсот доларів для міського банкету з дванадцяти страв?

— Ні.

— Ваша правда. Ваша правда, — люб’язно відповів головний жебрак. Він зітхнув. Бути головним жебраком було геть невдячною роботою. Вся справа у відмінностях. Жебраки нижчого рівня цілком могли зводити кінці з кінцями за копійки, але люди мали зовсім іншу думку, коли ви просили їх про будинок на шістнадцять спалень для ночівлі.

Ваймз відновив споглядання неба.

Вгорі на підвищенні Верховний жрець Сліпого Іо, який учора ввечері силою ретельної екуменічної аргументації та, зрештою, із допомогою дрючка, всіяного цвяхами, виграв право коронувати короля, метушився за приготуваннями. Біля невеличкого портативного вівтаря прив’язаний цап мирно жував жуйку і, можливо, думав, цапиною мовою: «Ну й везучий я цап — отримав такий чудовий вид на події. Буде що розповісти дітям».

Ваймз вивчав розмиті обриси найближчих будівель.

Віддалені вітальні вигуки свідчили, що церемоніальна процесія вже в дорозі.

Почулася метушня довкола помосту, коли Люпін Вонс розштовхав слуг, які розкочували вниз по східцях пурпуровий килим.

На іншому боці площі, у рядах анк-морпоркської збляклої аристократії підвела голову леді Ремкін.

Довкола трону, поспіхом змайстрованого з дерева та золотої фольги, зайняла свої позиції групка жерців нижчого рангу — дехто з легкими пораненнями на голові.

Ваймз посунувся на своєму місці, прислухаючись до власного серцебиття, і втупився в імлу над річкою.

…і побачив крила.

«Любі Мамо й Тату, — писав Морква у перервах між сумлінним видивлянням у тумані. —

Що ж, місту судилася коронація, значно складніша, ніж вдома, до того ж я тепер у денній сторожі. Шкода, бо я збирався дивитися коронацію з Ріт, але скаржитися не випадає. Мушу йти, бо ми от‑от чекаємо на дракона, якого, правда, не існує. Ваш люблячий син Морква.

P.S. Чи не чули ви останнім часом нічого про Мінті?»

— Ви ідіот!

— Пробачте, — сказав Ваймз, — пробачте.

Люди пробиралися назад до своїх місць, багато хто кидав на нього гнівний погляд. Вонс аж побілів від люті.

— Як можна бути таким дурнем? — скаженів він.

Ваймз розглядав власні пальці.

— Я подумав, що побачив… — почав він.

— То був ворон! Ви знаєте, хто такі ворони? У місті їх, мабуть, сотні!

— Бачте, у тумані розмір не так легко… — мимрив Ваймз.

— А бідолашний Майстер Ґречний, ви ж маєте знати, як на нього діють гучні звуки!

Голову Гільдії вчителів мусили вивести попід руки якісь добрі люди.

— Отак собі вигукувати! — Вонс не вгавав.

— Слухайте, я ж попросив вибачення! Це була помилка!

— Я мусив спинити процесію і все решта!

Ваймз не відповів. Він відчував на собі сотні задоволених та неспівчутливих очей.

— Що ж, — промимрив він, — мабуть, мені краще повернутися до Ярду…

Вонсові очі звузилися.

— Ні, — відрізав він, — але ви можете йти додому, якщо хочете. Чи куди заведуть вас ваші фантазії. Віддайте мені свій значок.

— Щ-що?

Вонс простягнув руку.

— Ваш значок, — повторив він.

— Мій значок?

— Саме так. Я хочу вберегти вас від неприємностей.

Ваймз подивовано на нього витріщився.

— Але це мій значок!

— І зараз ви віддасте його мені, — похмуро відказав Вонс. — За наказом короля.

— Що ви таке кажете? Він навіть про це не знає! — Ваймз відчув у своєму голосі плаксиві нотки.

Вонс нахмурився.

— Але він точно знатиме, — сказав він. — І я не чекаю, що він навіть перейметься тим, щоб призначити наступника.

Ваймз повільно відчепив позеленілий мідний диск, зважив його у руці, а тоді тицьнув його Вонсові, не сказавши ні слова.

На якусь мить він подумав було виправдовуватися, але щось у ньому проти цього повстало. Він розвернувся і рушив крізь натовп.

Оце й усе.

Отак просто. Після півжиття на службі. Більше ніякої Міської сторожі. Гм. Ваймз тупнув по бруківці. Тепер це буде якась Королівська варта.

Із плюмажами на їхніх клятих шоломах.

Що ж, з нього досить. Все одно життя у Варті не можна було назвати нормальним. Ви не зустрічали людей за найкращих обставин.

Мають бути тисячі інших справ, за які він би міг взятися, і якщо він би трохи подумав, то, мабуть, пригадав би, які саме. Псевдополь-Ярд був трохи осторонь від маршруту процесії, тож коли Ваймз дістався до Штабу сторожі, він міг чути над дахами віддалені вітальні вигуки. Над містом, десь у хмарах, лунали звуки гонгів.

Зараз вони б’ють у гонги, подумав Ваймз, але скоро вони… вони… вони не битимуть у гонги. Кепський вийшов афоризм, подумав Ваймз, але він над цим міг попрацювати. Тепер у нього був час.

Ваймз зауважив безлад.

Еррол знову почав їсти. Він з’їв майже весь стіл, решітку, відерце для вугілля, кілька ламп і писклявого гумового бегемотика. Тепер він знову лежав у своєму ящику, посмикуючи шкірою та скімлячи крізь сон.

— А ти нічогенький безлад влаштував, — загадково сказав Ваймз.

Все одно тепер йому хоча б не доведеться його прибирати.

Він відчинив шухляду письмового стола.

Хтось вже туди теж повгризався. Все, що залишилося, так це кілька уламків скла.

Сержант Колон видерся на парапет довкола храму Дрібних божеств.

Він вже надто старий для таких справ. Він би краще дзвонив у дзвоники, а не сидів десь на узвишші і чекав, щоб там його знайшов дракон.

Він перевів подих і втупився у туман.

— Є тут хто з людей? — прошепотів він.

Голос Моркви звучав неживим і пласким у цьому щільному повітрі.

— Я тут, сержанте, — відгукнувся він.

— Я просто перевіряв, чи ти все ще тут, — сказав Колон.

— Я все ще тут, сержанте, — слухняно сказав Морква.

Колон приєднався до нього.

— Просто перевіряю, що тебе не з’їли, — сказав він, намагаючись вишкіритися.

— Мене не з’їли, — сказав Морква.

— А, — сказав Колон. — Тоді добре, — він побарабанив пальцями по вологому камені з почуттям, що мусить чітко прояснити свою позицію.

— Просто перевіряю, — повторив він. — Це частина мого обов’язку, розумієш. Патрулювати, так би мовити. Не те щоб я боявся бути вгорі на даху на самоті, щоб ти розумів. Густий тут туман, еге ж?

— Так, сержанте.

— Все гаразд? — приглушений голос Ноббі пробрався крізь загусле повітря, а за ним швидко з’явився і його власник.

— Так, капрале, — сказав Морква.

— Що ти тут робиш? — спитав Колон.

— Я просто прийшов перевірити, чи з молодшим констеблем Морквою все гаразд, — невинно відказав Ноббі. — А що ви тут робите, сержанте?

— У нас тут все-все гаразд, — бадьоро сказав Морква. — Це добре, правда ж?

Двійко унтер-офіцерів ніяково переступали з ноги на ногу та уникали поглядів один одного. Довга дорога назад до їхніх постів пролягала через мокрі, захмарені і, передусім, відкриті дахи.

Колон прийняв адміністративне рішення.

— Та ну його, — сказав він і знайшов собі для сидіння уламок розбитої статуї.

Ноббі прихилився до парапету і вивудив вогкий недопалок зі своєї завушної попільнички.

— Чув, як пройшла процесія, — зауважив він.

Колон набив люльку і запалив сірника до каменя позаду.

— Якщо той дракон живий, — сказав він, випускаючи струмінь диму і перетворюючи невеличкий клапоть туману у смоґ, — то він має забратися звідси до дідька, кажу вам. Місто — для дракона не місце, — додав він тоном людини, яка довго намагалася себе переконати. — Він полетів собі кудись, де високо і багато їжі, згадаєте мої слова.

— Кудись, як у місто, маєте на увазі? — спитав Морква.

— Стули пельку, — хором відповіли йому решта двоє.

— Киньте нам сірники, сержанте, — сказав Ноббі.

Колон підштовхнув пачку лихих жовтоголових люциферів по даху. Ноббі взяв одного, та сірник тут же звіяло вітром. Клапті туману пропливли повз нього.

— Здіймається вітер, — зауважив він.

— Добре. Мені вже цей туман у печінках сидить, — відказав Колон. — То що я там говорив?

— Ви говорили, що дракон полетить за багато миль звідси, — підказав Ноббі.

— А, так. Ну що ж, це має сенс, правда ж? Я маю на увазі, що я не крутився б тут, якби міг полетіти геть. Якби я міг полетіти, я не сидів би собі на даху на якійсь старій загидженій статуї. Якби я міг полетіти, я б…

— Якій статуї? — спитав Ноббі, не донісши сигарету до губ.

— Оцій, — сказав Колон, стукаючи по каменю. — І не намагайся нагнати мені страху, Ноббі. Ти знаєш, що на Дрібних божествах сотні старих запліснявілих статуй.

— Ні, не знаю, — сказав Ноббі. — Що я знаю, так це те, що їх усіх зняли минулого місяця, коли тут міняли покрівлю. Тут тільки дах і купол, і все. На такі речі слід зважати, коли патрулюєш.

Запала глуха тиша, сержант Колон поглянув униз на камінь, на якому сидів. Той мав конусоподібне завершення, лускатий візерунок і якусь неозначувану хвостоподібну якість. Тоді він провів по ньому поглядом вгору, у туман, що швидко щезав. Дракон, який лежав на куполі Дрібних божеств, звів голову, позіхнув і розгорнув крила.

Розгорнути їх було непросто. Це тривало якийсь час, поки розсувався складний біологічний механізм із ребер та складок. Тоді, із розпростертими крилами, дракон позіхнув, зробив кілька кроків до краю даху і полетів.

За певний час над краєм парапету з’явилася рука. Вона якусь мить помацала навколо, поки не знайшла достатню опору. Почулося кректання. Морква виліз на дах і витягнув за собою двох інших. Вони лягли навзнак і віддихувалися. Морква зауважив глибокі подряпини в металі, які залишили драконові пазури. Таке складно не зауважити.

— Може, — захекано сказав він, — може, нам краще попередити людей?

Колон підсунувся так, щоб глянути на місто.

— Я думаю, не варто турбуватися, — сказав він. — Я думаю, вони скоро про це дізнаються.

Верховний жрець Сліпого Іо затинався під час промови. В Анк-Морпорку, наскільки він знав, ще ніколи не було офіційної коронації. Давні королі цілком добре давали собі раду зі словами на зразок: «Ми ймемо корону, як видати, і порішимо всякого нікчемника, що на неї посягне, во ім’я володаря Гаррі».

Окрім всього іншого, це було доволі стисло. Він витратив чимало часу, щоб написати трохи довшу і більш відповідну духові часу промову, і тепер із труднощами її пригадував.

Жерця також відволікав цап, який прихильно і зацікавлено за ним спостерігав.

— Закінчуйте з цим, — просичав Вонс зі свого місця позаду трону.

— Всьому свій час, — відсичав у відповідь жрець. — Це коронація, щоб ви знали. Спробуйте виявити трохи поваги.

— Звісно ж, я виявляю повагу! А тепер закін…

Почувся крик, звідкись справа. Вонс глянув у натовп.

— Це та леді Ремкін, — сказав він. — Що там із нею?

Люди довкола неї зараз схвильовано перемовлялися. Пальці вказували всі в один бік, наче маленький завалений лісок. То тут, то там лунали крики, і натовп рухався, мов приплив.

Вонс глянув у сторону широкої вулиці Дрібних божеств.

Там був не ворон. Не цього разу.

Дракон повільно летів за кілька метрів над землею, зграбно змахуючи крилами.

Прапорці, що перетинали вулицю, зачепилися й напнулися, як гігантська павутина, намотуючись на пластини на хребті створіння, і тріпотіли вздовж його хвоста. Він летів із витягнутою шиєю, наче його велетенське тіло тягли на буксирі, мов баржу. Люди на вулиці верещали і відштовхували одне одного в пошуках безпечного шляху. Дракон не звертав на них жодної уваги.

Він мав би ревіти, та єдиним звуком було потріскування крил і тріпотіння стягів.

Він мав би ревіти. А не рухатися повільно й обережно, даючи жаху час, щоб дозріти. Він мав би погрожувати. А не давати надію.

Він мав би ревіти, а не м’яко літати під акомпанемент стягів, що жваво майорять.

Ваймз висунув іншу шухляду свого стола і глянув на папери, які там таки були. Там насправді не було багато чогось такого, що він міг би назвати своїм. Клапоть пакетика з цукром нагадав йому, що він заборгував шість пенсів за чай. Дивно. Він досі не злився. Він буде злим пізніше, звісно. До вечора він буде лютим. П’яним і лютим. Але ще не зараз. Ще не зараз. До нього ще не дійшло, і він знав, що виконує якісь рухи, щоб запобігти думкам.

Еррол мляво покрутився у своїй коробці, підвів голову і заскавулів.

— Що сталося, малюче? — спитав, нахиляючись, Ваймз. — Проблеми зі шлунком?

Шкіра малого дракона рухалася, наче всередині працювала важка промисловість. У «Драконячих хворобах» про це нічого не згадувалося.

Набряклий живіт видавав звуки, немов від далекої і складної війни в зоні землетрусу.

Це точно не було нормальним. Сибіл Ремкін казала, що дієті дракона слід приділяти велику увагу, оскільки навіть незначні проблеми з травленням можуть прикрасити стіни й підлогу жалюгідними шматочками лускатої шкіри.

Але за останні кілька днів… ну, там була й холодна піца, і попіл від жахливих недопалків Ноббі, та й загалом Еррол їв практично все, що йому подобалося. Що, по суті, було всім чим завгодно, судячи з вигляду кімнати. Не згадуючи вже про вміст нижньої шухляди.

— Ми не дуже добре про тебе дбали, еге ж? — сказав Ваймз. — Ставилися до тебе, як до собаки, чесно кажучи.

Він замислився, який ефект на травлення мав писклявий гумовий бегемотик.

Помалу Ваймз усвідомив, що віддалені вітальні вигуки перетворилися в крики жаху.

Він непевно глянув на Еррола, тоді посміхнувся несамовито лихою посмішкою і підвівся.

Чулися панічні крики та звуки натовпу, що розбігався навсібіч.

Він натягнув на голову свій побитий шолом і жваво по ньому пристукнув. Тоді, мугикаючи якийсь безумний мотив, неспішно вийшов з будівлі.

Еррол певний час не рухався, а тоді, з надзвичайним зусиллям, напіввиповз, напіввикотився зі своєї коробки.

Він отримував дивні повідомлення від вагомої частини свого мозку, яка контролювала його травну систему. Вона вимагала певних речей, яким він не міг дати назви. На щастя, вона до дрібних деталей могла їх пояснити складним рецепторам його велетенських ніздрів. Ті затріпотіли, втягуючи повітря в кімнаті для ближчої перевірки. Його голова повернулася, скануючи простір.

Він проповз кімнатою і з явною насолодою почав їсти Морквину бляшанку з мастикою для обладунків.

* * *

Люди пробігали повз Ваймза, поки той підіймався вулицею Дрібних божеств. Із площі Розбитих місяців здіймався дим.

Дракон сидів посеред площі, на рештках помосту для коронації. У нього був самовдоволений вигляд.

Не лишилося жодного сліду від трону чи того, хто його займав, хоча, цілком можливо, що складна криміналістична експертиза невеличкої купки попелу на зруйнованій і обгорілій деревині могла б дати якусь підказку.

Ваймз вхопився за декорований фонтан, щоб втриматися на ногах, поки натовп кидався врізнобіч. Кожну вулицю довкола площі заповнили стражденні тіла. Але неголосні, як зауважив Ваймз. Люди більше не витрачали подих на крик. Відчувався лише непохитний, вбивчий намір бути деінде.

Дракон розправив крила і з насолодою ними змахнув. Люди у хвості натовпу сприйняли це як сигнал вибиратися на спини тим, хто був попереду, і бігти по головах до якогось укриття. За кілька секунд площа спорожніла від усіх дурників та летально приголомшених. Навіть серйозно затоптані жваво розповзалися до найближчих виходів.

Ваймз оглянувся. Довкола лежало багацько прапорів, деякі з них жував підстаркуватий цап, котрий не міг повірити своєму щастю. Здалеку Ваймз міг бачити Від-Душі-Відриваю, який навкарачки намагався позбирати вміст свого лотка.

Маленький хлопчик поруч із Ваймзом невпевнено помахав прапором і закричав: «Ура!».

Тоді настала цілковита тиша.

Ваймз нахилився.

— Думаю, тобі час додому, — сказав він.

Малий примружився і скоса зиркнув.

— Ви вартовий? — запитав хлопчик.

— І так, і ні, — відповів Ваймз.

— Що сталося з королем, вартовий?

— Ну, думаю, приліг відпочити, — відповів Ваймз.

— Моя тітка казала, що я не повинен говорити з вартовими, — сказав хлопчик.

— Тоді, може, тобі краще піти додому й розповісти їй, який ти був чемний? — запитав Ваймз.

— Тітка сказала, що якщо я буду неслухняним, вона посадить мене на дах і покличе дракона, — розповів хлопчик. — Тітка сказала, що він з’їсть мене цілком, але почне з ніг, щоб я усе бачив.

— Ось і рушай додому, пізніше скажеш тітоньці, що вона виховує тебе в кращих традиціях Анк-Морпорка, — сказав Ваймз. — Давай. Біжи.

— Він хрускатиме кожною кісточкою, — щасливо повідомив хлопчик. — І коли добереться до голови…

— Так ось він, угорі! — закричав Ваймз. — Страшезний величезний дракон, який тебе хрусне! Тож біжи додому!

Хлопчик подивився на створіння, що вмостилося на похилому помості.

— Я ще не бачив, щоб він кимось хрускав, — поскаржився він.

— Вшивайся, а то отримаєш на горіхи, — сказав Ваймз.

Схоже, це його задовольнило. Хлопчик із розумінням кивнув.

— Гаразд. Можна ще раз крикнути «ура»?

— Якщо хочеш, — сказав Ваймз.

— Ура!

«Так, підтримувати громадський порядок у цьому місті — нелегка справа», — подумав Ваймз. Він знову визирнув із‑за фонтана.

— Кажи, що хочеш, та на мою думку, це просто чудовий екземпляр, — прогримів голос згори.

Погляд Ваймза помандрував догори і зупинився на верхній чаші фонтана.

— Ти помітив, — сказала Сибіл Ремкін, яка сперлася на пошкоджену часом статую й звалилася прямо перед ним, — як кожного разу, коли ми зустрічаємося, з’являється дракон? — вона грайливо усміхнулася. — Це як дивна мелодія, що супроводжує кожну зустріч. Або щось у тому ж дусі.

— Він просто сидить там, — поспішно сказав Ваймз. — Озирається туди й сюди. Ніби чогось очікує.

Дракон кліпнув із доісторичним терпінням.

Дороги, які вели з площі, були переповнені людьми. Типовий анк-морпоркський інстинкт, думав Ваймз. Втекти подалі, а потім стати й дивитися, чи не станеться чогось цікавого з іншими людьми.

У купі уламків біля переднього кігтя дракона щось заворушилося, і верховний жрець Сліпого Іо, похитуючись, звівся на ноги, із його мантії каскадом осипалися порох і тріски. В одній руці він досі стискав запасну корону.

Ваймз спостеріг, як погляд старого зустрівся з парою яскраво-червоних очей на відстані кількох футів.

— Дракони вміють читати думки? — пошепки запитав Ваймз.

— Мої розуміють кожне слово, яке я їм кажу, — прошипіла леді Ремкін. — О ні! Старий дурень дає йому корону!

— Але хіба це не розумний крок? — здивувався Ваймз. — Дракони ж люблять золото. Це наче кинути палицю собаці.

— Ой леле, — сказала Сибіл Ремкін. — Насправді, ні. У драконів така чутлива паща.

Великий дракон закліпав, побачивши крихітний золотий предмет. Потім із надзвичайною делікатністю витягнув метровий кіготь й підчепив корону із тремких пальців жерця.

— Тобто чутлива? — запитав Ваймз, спостерігаючи, як пазур повільно рухається до видовженої, конеподібної морди.

— У них навдивовижу розвинуте почуття смаку. Воно, так би мовити, хімічно орієнтоване.

— Ти маєш на увазі, що він, ймовірно, може відчути золото на смак? — прошепотів Ваймз, дивлячись, як дракон ретельно облизує корону.

— Без сумніву. І навіть на нюх.

Ваймз замислився, наскільки висока ймовірність того, що корона виготовлена із золота. Не дуже висока, вирішив він. Ймовірно, це мідь, загорнена в золоту фольгу. Досить, щоб обдурити людей. Тоді він замислився, якою була б реакція людини, якій запропонували цукор, і вона, поклавши три ложки в каву, виявила, що це сіль.

Одним витонченим рухом дракон витягнув кіготь з рота й так сильно ударив жерця, який саме збирався втекти, що його аж швиргонуло в повітря. Пролетівши половину дуги, він закричав, величезна пащека наблизилася і…

— Леле! — скрикнула леді Ремкін.

З боку спостерігачів почувся стогін.

— Оце так температура! — скрикнув Ваймз. — Нічогісінько не залишилося! Тільки дим!

Серед завалів ворухнулося ще щось. Ще одна постать розпростерлася й збентежено сперлася на зламану балку.

Це був Люпін Вонс, вкритий сажею із ніг до голови.

Ваймз уважно дивився, як той поглянув на пару ніздрів, кожна розміром із каналізаційний люк.

Вонс кинувся бігти. Ваймз задумався, як це — втікати від чогось подібного, очікуючи, що будь-якої миті ваш хребет на дуже короткий момент досягне температури десь поза межами точки кипіння заліза. Однозначно не надто приємно.

Вонс подолав приблизно половину площі, коли дракон кинувся вперед із дивовижною для подібної туші спритністю і схопив утікача. Кіготь повільно повз догори, поки постать, що відчайдушно звивалася, не опинилася за кілька футів від драконячої морди.

Дракон деякий час оглядав Вонса, вертячи ним туди-сюди. Потім, пересуваючись на трьох ногах і час від часу б’ючи крилами, щоб зберегти рівновагу, він пробрів через площу й попрямував до того місця, що колись було палацом Патриція. Того, що колись було також королівським палацом.

Він ігнорував переляканих спостерігачів, які нажахано притискалися до стін. Він зніс арку головного входу із гнітючою легкістю.

Самі ж двері, високі, залізні й міцні, протрималися дивовижні десять секунд, перш ніж обвалитися купою тліючого попелу.

Дракон ступив усередину.

Леді Ремкін ахнула від здивування. Ваймз засміявся.

Його сміх набув маніакальної нотки, а на очах виступили сльози, але це однаково був сміх. Він реготав і реготав, поступово сповзаючи по краю фонтана, зрештою бухнувшись перед ним.

— Ура, ура, ура! — гиготів він, майже задихаючись.

— Що з тобою, чорт забирай? — запитала леді Ремкін.

— Вивісіть більше прапорів! Сурміть у сурми, бийте в цимбали! Ми коронували його! Нарешті в нас є король! Ура!

— Ти що, пив?

— Ще ні! — хихотів Ваймз. — Ще ні! Але буду!

Він продовжував сміятися, знаючи, що коли зупиниться, на нього, наче свинцеве суфле, навалиться чорна депресія. Але він чітко бачив майбутнє, що простягалося попереду…

…зрештою, дракон був дійсно благородний. Він не мав справи з грошима й не лихословив. Він однозначно міг щось зробити й для околиць міста. Наприклад, спалити їх до самого ґрунту.

«А ми ж дійсно це зробимо, — подумав він. — Це так по-анк-морпоркськи. Якщо не вдається перемогти або підкупити його, зробіть вигляд, що так і було задумано».

«Хай живе дракон».

Його очі знову помітили маленького хлопчика. Він ледь-ледь помахав своїм прапором і запитав:

— Можна знову вигукнути «ура»?

— Чому б і ні? — запитав Ваймз. — Незабаром усі закричать.

З палацу долинули приглушені звуки багаторівневого руйнування…

Еррол схопив ротом мітлу, потягнув її по підлозі і, схлипнувши від зусиль, надав їй вертикального положення. Після довшого схлипування та декількох фальстартів йому вдалося засунути її кінець між стіною і великою бляшанкою лампової олії. Якусь мить він не рухався, дихаючи, наче ковальські міхи, а тоді штовхнув.

Глек певний час ще стояв, раз чи двічі гойднувся вперед-назад, а потім упав і розбився об плитку. Необроблена, дуже погано очищена олія розтеклася чорною калюжкою.

Величезні ніздрі Еррола здригнулися. Десь у задній частині його мозку незнайомі синапси вистукували телеграфним ключем. Величезні інформаційні потоки затопили густий сполучний нерв, що вів до його носа, несучи незбагненні факти про потрійні зв’язки, алкани та геометричну ізомерію. Однак майже все це не потрапило до частинки мозку Еррола, яка відповідала за його особистість.

Він знав лише те, що йому раптово дуже, дуже сильно захотілося пити.

У палаці відбувалося щось дуже серйозне. То провалювалася підлога, то з гуркотом обвалювалася стеля…

У підземеллі, заповненому щурами, за дверима з більшою кількістю замків, ніж у найбільшій скарбниці світу, лежав, усміхаючись у темряві, Патрицій Анк-Морпорка.

На вулиці запалювали багаття.

Анк-Морпорк святкував. Ніхто не був упевнений, чому, однак вони налаштувалися на свято, відкрили бочки, насадили биків на рожна, кожній дитині видали паперовий капелюх та святкову чашку, — сумно ж, якщо всі зусилля коту під хвіст! У будь-якому разі, це був доволі цікавий день, а анк-морпоркці надавали великого значення всіляким розвагам.

— Особисто я думаю, — сказав один із гульвіс, прогризаючи величезний жирний шматок напівсирого м’яса, — король-дракон — не така вже й погана ідея. Якщо задуматися.

— Він мав такий величний вигляд, — зауважила жінка праворуч, ніби пробуючи ідею на смак. — Такий блискучий. Гарний і розумний. Охайний. Має в собі якусь гідність, — вона подивилася на кількох молодших хлопців, що сиділи далі за столом. — Проблема сучасного людства в тому, що воно не має гідності.

— Та ще й, звісно, зовнішня політика, — сказав третій, хапаючи реберце. — Якщо задуматися.

— Ти про що?

— Про дипломатію, — рівним голосом сказав любитель реберець.

Вони задумалися. Було видно, як вони прокручують цю ідею у своїх головах і думають про неї і так, і сяк, ввічливо намагаючись побачити, до чого він веде.

— Не знаю, — повільно сказав експерт у галузі монархії. — Цей дракон має, в основному, два способи ведення переговорів. Тобто він або засмажить вас живцем, або ні. Виправте мене, якщо я помиляюся, — додав він.

— У цьому й суть. Скажімо, прибуває посол із Хапонії, самі знаєте, які вони зарозумілі, і, припустимо, каже: ми хочемо це, ми хочемо те, і те ми теж хочемо. Ну, — сказав він, осяйно всміхнувшись, — ми на це говоримо: замовкни, а то повернешся додому в урні.

Вони подумки спробували цю ідею на смак. А щось у ній таки було.

— Але в Хапонії є великий флот, — невпевнено сказав монархіст. — Палити дипломатів може бути трохи ризиковано. Люди побачать, як на човні повертається купка попелу, і косо на нас дивитимуться.

— Ну тоді ми скажемо: «Гей ви, хапонійці, якщо не хочете перетворитися на калюжку бруду, краще вам поворушитися, вйо!».

— Ми дійсно можемо так сказати?

— Чому б і ні? А тоді ми скажемо, щоб посилали данину і щоб коштовності не забули!

— Я ніколи не любила хапонійців, — твердо сказала жінка. — Те, що вони їдять! Це просто огидно. І постійно бурмочуть щось на своєму варварському жаргоні…

У темряві спалахнув сірник.

Ваймз склав руки чашечкою навколо полум’я, закурив поганенький тютюн, кинув сірник у стічну канаву й побрів вниз вологим, всіяним калюжами провулком.

Якби й було щось у цьому світі, що пригнічувало його більше, ніж власний цинізм, так це те, що нерідко він не був настільки цинічним, як реальне життя.

«Ми ладнали з іншими багато століть, — думав він. — Практично в цьому й полягала вся наша зовнішня політика. Щойно ж я чув, як ми оголошуємо війну стародавній цивілізації, з якою ми завжди більш-менш ладнали, навіть попри їхню смішну говірку. Що далі — світова війна? Найгірше те, що ми, мабуть, переможемо».

Подібні думки, хоча з дещо іншою перспективою, спадали на думку громадським діячам Анк-Морпорка, коли наступного ранку кожен із них отримав коротку записку, що містила наказ з’явитися в палаці на діловий обід.

У ній не зазначалося, чий то був наказ. І, — як вони зауважили, — хто саме буде обідати. Тож тепер усі вони зібралися в передпокої. Там відбулися значні зміни. Це місце ніколи не можна було назвати особливо вишуканим. Патрицій вважав, якщо дати людям комфорт, вони, можливо, захочуть залишитися. З меблів там було лише кілька дуже старих стільців та портрети колишніх міських правителів на стінах, зі сувоями та іншими речами.

Стільці й досі були тут. Портрети зникли. Точніше, заплямовані й подерті полотна були звалені в куті, але позолочені рамки щезли.

Радники намагалися не дивитися один одному в обличчя й сиділи, постукуючи пальцями по колінах.

Нарешті пара дуже схвильованих слуг відчинила двері до головної зали. Крізь них, похитуючись, увійшов Люпін Вонс.

Більшість радників і так не спала всю ніч, намагаючись сформулювати політику поведінки щодо дракона, але Вонс мав такий вигляд, ніби не спав багато років. Його обличчя набуло барви прокислої ганчірки для посуду. Він ніколи не був особливо вгодованим, а тепер узагалі мав вигляд мумії, яку витягнули з піраміди.

— Ну, — промовив він. — Чудово. Усі тут? Тоді, мабуть, проходьте сюди, панове.

— Ем, — сказав голова Гільдії злодіїв, — у записці згадується про обід?

— Так?

— З драконом?

— О боги, ви ж не думаєте, що він вас з’їсть? — здивувався Вонс. — Що за ідейка!

— Ніколи не думали, — сказав голова Гільдії злодіїв із полегшенням, що вийшло з його вух, наче пара. — Така дурниця. Ха-ха.

— Ха-ха, — сказав голова Гільдії торговців.

— Хо-хо, — сказав голова Гільдії вбивць.

— Думаю, ви для нього занадто жилаві, — зауважив Вонс. — Ха-ха.

— Ха-ха.

— А-ха-ха.

— Хо-хо.

Температура знизилася на кілька градусів.

— То не були б ви такі люб’язні пройти за мною?

Велика зала змінилася. По-перше, вона стала набагато більшою. Кілька стін, що з’єднували її із сусідніми кімнатами, було вибито, стелю і пару верхніх поверхів повністю прибрали. Підлога була масою сміття, окрім середини кімнати — там лежала купа золота…

Ну, чогось золотавого. Схоже, хтось облазив палац і притягнув сюди все, що сяяло чи блищало. Там були і картинні рами, і золоті нитки з гобеленів, і срібло, і поодиноке коштовне каміння. З кухонь притягнули супниці, підсвічники, каструлі, уламки дзеркала. Словом, усе, що блищало.

Однак радники не були в стані приділити цьому багато уваги через те створіння, що нависало над їхніми головами.

Воно мало вигляд найбільшої і найгіршої самокрутки у Всесвіті, якби найбільші й найгірші самокрутки у Всесвіті мали звичку висіти догори ногами. Угорі проглядалися два кігті, що трималися за темні крокви.

На півдорозі між блискучою купою і дверима було сервіровано невеликий столик. Радники без особливого здивування зауважили, що стародавнє столове срібло зникло. На столику бути порцелянові тарілки та столове начиння — на вигляд, наче нещодавно вирізане зі шматочків дерева. Вонс зайняв місце на чолі столу й кивнув слугам.

— Прошу сідати, панове, — сказав він. — Мені шкода, що все трохи… змінилося, але король сподівається, що ви примиритеся з цим, поки ми все більш-менш не владнаємо.

— Ем, хто? — запитав голова Торгової гільдії.

— Король, — повторив Вонс. Його голос скидався на голос людини, яку від божевілля відділяє лише один крок.

— А. Король. Звичайно, — сказав голова Гільдії торговців. Зі свого місця він прекрасно бачив завислу тушу. Схоже, там щось заворушилося, наче тремтіння у великих складках, що її огортали. — Ну що ж, довгих літ йому життя, — швидко додав він.

На перше був суп із галушками. Вонс його не торкнувся. Решта їла у нажаханому мовчанні, що порушувалося лише глухим стуком дерева об порцеляну.

— Існують певні укази, які, на думку короля, потребують вашої згоди, — зрештою сказав Вонс. — Звичайно, це чиста формальність, і мені дуже шкода, що довелося потурбувати вас через таку дрібницю.

Нагорі, схоже, щось колихнулося.

— Без проблем, — пискнув голова Гільдії злодіїв.

— Король милостиво бажає сповістити вам, — сказав Вонс, — що був би радий отримати подарунки від усього населення. З нагоди коронації. Нічого особливого, звісно. Просто будь-які коштовні метали або камені, які в них є і яких вони з легкістю можуть позбутися. До речі, мушу підкреслити, це у жодному разі не примусово. Подібна щедрість, яку він упевнено очікує, має бути повністю добровільним актом.

Головний найманець сумно оглянув перстені на своїх пальцях і зітхнув. Голова Торгової гільдії уже сумирно знімав з шиї позолочений ланцюжок — символ своєї посади.

— Панове! — сказав Вонс. — Це так несподівано!

— Але ж, — сказав архіректор Невидної Академії. — Ви ж… точніше, король, я впевнений, усвідомлює, що Академія за традицією звільняється від всіх міських зборів і податків…

Він ледве втримався, щоб не позіхнути. Чарівники цілісіньку ніч спрямовували свої найкращі заклинання проти дракона. Це нагадувало биття туману кулаком.

— Мій любий пане, але ж це не мито, — заперечив Вонс. — Сподіваюся, я не сказав нічого, що б могло викликати подібні думки. О, ні! Будь-яка данина повинна бути, як я уже сказав, повністю добровільною. Я сподіваюся, що це абсолютно зрозуміло.

— Кришталево ясно, — сказав голова Гільдії вбивць, дивлячись на старого чарівника. — І ці повністю добровільні внески, які ми збираємося зробити, вони підуть…

— У скарбницю, — сказав Вонс.

— Ага.

— Хоча я впевнений, що люди міста будуть дуже щедрими, коли повністю зрозуміють ситуацію, — сказав голова Торгової гільдії, — я впевнений також, що король усвідомлює, що золота в Анк-Морпорку не так уже й багато.

— Влучне зауваження, — похвалив Вонс. — Однак король має намір здійснювати енергійну й динамічну зовнішню політику, яка допоможе вирішити проблему.

— Ага! — скрикнули радники хором, цього разу з набагато більшим ентузіазмом.

— Наприклад, — продовжив Вонс, — король вважає, що наші законні інтереси в Квірмі, Сто Латі, Псевдополісі та Цорті серйозно утискалися протягом останніх століть. Це буде швидко виправлено, і, панове, можу вас запевнити, що у місто потоком полинуть скарби від тих, хто прагнутиме отримати захист короля.

Голова Гільдії вбивць подивився на скарби. У його голові сформувалося дуже чітке уявлення про те, де зрештою опиняться всі ці скарби.

Слід було захоплюватися вмінням драконів змушувати когось до дій під тиском. У цьому вони практично не відрізнялися від людей.

— О, — лише сказав він.

— Звичайно, будуть й інші придбання — у формі землі, власності й тому подібного, і король бажає, щоб було цілком зрозуміло, що найвірніші Таємні радники будуть щедро нагороджені.

— І, ем, — почав голова Гільдії вбивць, який, схоже, уже усвідомив характер міркувань короля, — без сумніву…

— Таємні радники, — підказав Вонс.

— Без сумніву, вони відповідатимуть ще більшою щедрістю, у вигляді, припустимо, скарбів?

— Гадаю, такі міркування ще не осіняли голову короля, — сказав Вонс, — але це дуже влучна думка. Я так і думав.

Наступною стравою була жирна свинина, квасоля й картопля, панірована у борошні. Їжа, що сприяє набору ваги, як зауважили всі. Вонс обмежився склянкою води.

— Що підводить нас до подальшого делікатного питання, яке, я впевнений, такі досвідчені люди з широким світоглядом зможуть з легкістю вирішити, — сказав він. Рука зі склянкою дещо затремтіла.

— Сподіваюся, що це також зрозуміє більшість населення, враховуючи те, що король, безсумнівно, зможе неодноразово посприяти забезпеченню добробуту та оборони міста. Наприклад, упевнений, що люди спатимуть спокійніше, знаючи, що др… король невтомно захищає їх від можливої напасті. Хоча можуть виникнути сміховинні стародавні… забобони… які можна викорінити лише завдяки невтомній праці… з боку всіх людей доброї волі.

Він замовк і подивився на них. Пізніше голова Гільдії вбивць розповів, що він дивився в очі багатьох людей, очевидно, дуже близьких до смерті, але ніколи не зазирав в очі, у яких так ясно й безпомилково було видно, що ця людина споглядає його із глибин пекла. Він сподівався, що ніколи, ніколи більше не погляне в подібні очі.

— Я маю на увазі, — сказав Вонс, повільно вичавлюючи кожне слово, що нагадувало бульбашки, які прориваються крізь сипучі піски. — Питання… харчування… короля.

Запанувала жахлива тиша. Вони почули тихий шелест крил за ними, і тіні по кутах залу потемніли і, схоже, зімкнулися.

— Харчування, — пустим голосом промовив голова Гільдії злодіїв.

— Так, — відказав Вонс. На цей раз він майже пискнув. З його обличчя стікав піт. Якось голова Гільдії вбивць почув слово «гримаса», дивуючись, у яких випадках вираз обличчя можна описати подібним чином. Тепер він це знав. Ось що стало з обличчям Вонса: це була страшна гримаса людини, що намагається не чути слів, вимовлених власним ротом.

— Ми, цей, подумали, — дуже обережно промовив голова Гільдії вбивць, — що др… король, ну, мабуть, уже вирішив це питання за минулі тижні.

— Ага, їв, що попало, знаєте. Що попало. Бродяжок і тому подібне, — сказав Вонс, втупивши погляд у стільницю. — Очевидно, що тепер, коли він став королем, такі напівміри вже не підходять.

Мовчання зростало й набувало текстури. Радники серйозно задумалися, особливо про їжу, яку щойно з’їли. Концентрації їхніх думок лише посприяла поява величезного бісквіта, щедро политого вершками.

— Ем, — почав голова Гільдії вбивць, — і часто король буває голодний?

— Постійно, — відказав Вонс, — але їсть один раз на місяць. Це дійсно церемоніальна подія.

— Звичайно, — сказав голова Торгової гільдії. — Без сумніву.

— І, ем, — сказав голова Гільдії вбивць, — коли король востаннє, е-е, їв?

— Змушений повідомити, що, на жаль, він не їв як слід відтоді, як сюди прибув.

— Ой.

— Ви повинні зрозуміти, — сказав Вонс, відчайдушно крутячи в руках дерев’яну виделку, — що в тому, щоб підстерігати людей на вулицях, як якийсь пересічний вбивця…

— Послухай… — почав голова Гільдії вбивць.

— Маю на увазі, звичайний головоріз… у цьому немає задоволення. Уся суть харчування короля полягає в тому, що воно повинне бути собою… актом єднання між королем і підданими. Це… це жива алегорія. Посилення тісних зв’язків між короною та громадою, — додав він.

— А конкретний характер їжі… — почав голова Гільдії злодіїв, майже задихаючись від слів. — Йдеться про незайманих дівчат?

— Просте упередження, — сказав Вонс. — Вік несуттєвий. Сімейний стан, однак, відіграє важливу роль. І соціальний клас. Мабуть, якось впливає на смак, — він нахилився вперед і заговорив голосом, сповненим болю і невідкладністю і, як їм здалося, уперше своїм власним. — Будь ласка, обдумайте це! — прошипів він. — Адже це лише одна людина на місяць! В обмін на стільки речей! Сім’ї людей, що служать королю, Таємних радників, як ви самі, звичайно, навіть не будуть розглядатися. І якщо подумати про всі альтернативи…

Вони не задумувалися про всі альтернативи. Досить було подумати про одну з них.

Вонс заговорив, вони ж зосереджено мовчали. Радники уникали дивитися один одному в обличчя, боячись, що можуть побачити там відображення своїх думок. Кожен із них думав: «Хтось інший незабаром щось скаже, висловить протест, а я буркну щось на знак згоди, насправді нічого не кажучи, я ж не такий дурний, але буркну дуже твердо, так що в інших не залишиться сумнівів, що я абсолютно не згоден, тому що в подібний момент всім гідним людям належить майже встати й бути практично почутими…»

Але ніхто не сказав ні слова.

«От боягузи», — подумав кожен.

І ніхто не доторкнувся ні до пудингу, ні до шоколадних цукерок товщиною з цеглину, поданих пізніше. Почервонілі й похмурі, вони просто слухали монотонний голос Вонса, і коли він нарешті завершив, вирішили розійтися по черзі, щоб їм не довелося говорити один з одним.

За винятком голови Торгової гільдії. Так сталося, що він покинув палац із головним убивцею, і вони крокували пліч-о-пліч.

Головний купець намагався дивитися на світлу сторону; він був одним із тих людей, які організовують гулянку, коли все йде коту під хвіст.

— Ну, ну, — пробурмотів він. — То ми тепер таємні радники.

— Гм, — сказав вбивця.

— Цікаво, яка різниця між звичайними радниками та таємними радниками? — вголос поцікавився купець.

Вбивця кинув на нього сердитий погляд.

— Думаю, — сказав він, — якщо королю закортить відвідати таємну кімнату — ми змушені йти за ним.

Він знову втупився на ноги. У його голові досі крутилися останні слова Вонса, які він почув, потискаючи безвольну руку секретаря. Він задумався, чи почув їх хто-небудь інший. Малоймовірно… вони були радше формою, а не звуком. Вонс просто ворушив губами, не зводячи погляду із засмаглого від місячного сяйва обличчя вбивці.

«Допоможи. Мені».

Убивця здригнувся. Чому саме він? Наскільки він знав, існував лише один вид допомоги, яку він був здатен надавати кваліфіковано, і мало хто просив про неї для себе. Зазвичай платили купу грошей, щоб вручити такий подарунок іншим людям. Що ж трапилося з Вонсом, коли будь-яка альтернатива здавалася кращою?

Вонс сидів на самоті в темній, зруйнованій залі. Очікуючи.

Він міг спробувати втекти. Але дракон знову його знайде. Він завжди зможе його відшукати. Унюхати його думки.

Або спалити його. Це було гірше. Як тих братів. Мабуть, це була миттєва смерть, принаймні вона мала такий вигляд, але Вонс збував безсонні ночі, роздумуючи, чи ті останні мікросекунди могли розтягнутися до суб’єктивної, розжареної до білого вічності, в якій кожна частинка вашого тіла ставала просто мазком плазми, а ви, ще живі, посередині всього цього…

«Ні. Тебе я не спалю».

Це не була телепатія. Наскільки Вонс розумів, телепатія нагадувала голос у вашій голові.

Це ж було схоже на голос у тілі. Почувши дракона, уся Вонсова нервова система натягнулася, наче струна.

«Піднімися».

Вонс підскочив на ноги, перекинувши крісло й вдарившись ногою об стіл. Чуючи звук цього голосу, він контролював своє тіло так само, як вода гравітацію.

«Підійди».

Вонс, похитуючись, рушив уперед.

Крила почали повільно розгортатися, час від часу поскрипуючи, поки не заповнили собою залу від краю до краю.

Кінчик одного з них розбив вікно й висунувся на свіже повітря.

Дракон повільно й чуттєво витягнув шию і позіхнув. Закінчивши, він обернув голову — тепер вона була за декілька сантиметрів від обличчя Вонса.

«Що означає «добровільний»?»

— Це, е-е, це означає робити щось зі своєї власної волі, — сказав Вонс.

«Але в них немає власної волі! Вони примножать мої скарби, або я їх спалю!»

Вонс глибоко вдихнув.

— Так, — сказав він, — але ви не повинні…

Беззвучний рев люті обернув його на місці.

«Немає нічого такого, що я не повинен!»

— Ні, ні, ні! — пискнув Вонс, схопившись за голову. — Я не це мав на увазі! Повірте мені! Просто так краще звучить, і все! Краще й безпечніше!

«Ніхто не зможе мене перемогти!»

— У цьому немає сумнівів…

«Ніхто не може мене контролювати!»

Вонс примирливо здійняв руки з розчепіреними пальцями.

— Звичайно, звичайно, — сказав він. — Але, знаєте, є різні способи й шляхи. Шляхи й способи. Рев і полум’я, розумієте, зовсім не обов’язкові…

«Дурна мавпо! Як інакше вони підкорятимуться моїм наказам?»

Вонс заклав руки за спину.

— Вони зроблять це за власною волею, — сказав він. — А з часом навіть повірять, що самі таке вигадали. Це стара традиція. Повірте мені. Ми, люди, дуже швидко адаптовуємося.

Дракон довго дивився на нього порожнім поглядом.

— Насправді, — сказав Вонс, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — не мине багато часу, як хтось прийде й заявить, що король-дракон — це погано. То вони власноруч його й прикінчать.

Дракон моргнув.

Вперше з того часу, як Вонс його побачив, той здавався невпевненим.

— Розумієте, я знаю людей, — просто сказав Вонс.

Дракон продовжував свердлити його поглядом.

«Якщо ти брешеш», — зрештою подумав він.

— Ви знаєте, що я не можу. Не вам.

«І вони дійсно так чинять?»

— Так, звісно. Постійно. Це одна з вроджених людських рис.

Вонс знав, що дракон міг читати принаймні верхні рівні його свідомості. Усі вони резонували в гармонії жаху. За очима ж навпроти він бачив могутні думки.

Дракон був нажаханий.

— Мені шкода, — слабко сказав Вонс. — Але такі вже ми є. Думаю, це все пов’язано з виживанням.

«І не буде могутніх воїнів, спраглих мене вбити?» — майже жалібно подумав дракон.

— Сумніваюся.

«Немає героїв?»

— Більше ні. Вони потребують занадто багато витрат.

«Але ж я жертиму людей!»

Вонс пхикнув.

Він відчув, як дракон порпається в його думках, намагаючись знайти ключ до розгадки. Вонс наполовину побачив, наполовину відчув мерехтіння випадкових зображень драконів, міфічного віку рептилій і — ось тут він відчув щире здивування дракона — деяких із менш похвальних областей людської історії (тобто більшості з них). Після здивування прийшов спантеличений гнів. Дракон не міг зробити людям практично нічого такого, що вони рано чи пізно не випробували одне на одному, часто з великим ентузіазмом.

«Ви мали зухвалість вдавати із себе слабаків, — подумав він. — Але ми дракони. Ми повинні бути жорстокими, хитрими, бездушними й страхітливими. Та одне можу сказати тобі, мавпо, — величезна морда присунулася ще ближче, так що тепер Вонс дивився прямо в безжалісні глибини його очей, — ми ніколи не спалювали, не катували й не розривали одне одного на частинки, називаючи це мораллю».

Дракон знову раз чи двічі розправив крила, а потім важко кинувся на купу середньовартісних коштовних речей. Пазури пошкребли по купі. Дракон глузливо всміхнувся.

«Навіть трилапа ящірка не назвала би це скарбами», — подумав він.

— Будуть набагато кращі речі, — прошепотів Вонс, відчувши тимчасове полегшення від зміни напрямку розмови.

«Краще так тому і бути».

— Чи можу я… — Вонс завагався, — чи можу я поставити вам питання?

«Питай».

— Ви ж не маєте життєвої потреби їсти людей? Гадаю, на їхню думку лише це становить проблему, — додав він, прискорюючись до бурмотіння. — Скарби й тому подібне, це не проблема, але якщо справа лише в, ну, білку, то, можливо, такий потужний інтелект, як ваш, уже придумав щось менш суперечливе, наприклад, їсти корів…

Дракон видихнув горизонтальну смугу полум’я, що спопелило стіну навпроти.

«Потреба? Потреба? — проревів він, коли шум знищеної стіни нарешті стих. — Про яку потребу ти мені говориш? Хіба це не ваша традиція — віддавати найкрасивішу з усіх жінок драконові, щоб забезпечити мир і достаток?»

— Але, розумієте, ми завжди мали помірний мир і розумний достаток…

«І ТИ ХОЧЕШ, ЩОБ ТАКИЙ СТАН СПРАВ ЗБЕРІГАВСЯ?»

Сила думки повалила Вонса на коліна.

— Звичайно, — спромігся пробурмотіти він.

Дракон ніби мимохідь потягнувся кігтями.

«Тоді потреба не в мене, а у вас, — подумав він. — А тепер геть із моїх очей!»

Вонс осів, коли дракон покинув його розум.

Дракон зіслизнув із купи дешевих коштовностей, стрибнув на підвіконня одного з найбільших вікон зали й розбив головою вітраж. Різнокольорове зображення засновника міста посипалося до купи мотлоху внизу.

Довга шия витягнулася в передвечірньому повітрі й покрутилася, наче стрілка компаса. По всьому місту запалювалися вогні. Чувся глибокий гул — звук життя мільйона людей. Дракон глибоко й радісно вдихнув.

Потім він втягнув решту тіла на підвіконня, вичавив рештки віконної рами й злетів у небо.

— Що це таке? — запитав Ноббі.

Предмет мав незрозуміло-округлу форму, дерев’яну текстуру, і при ударі видавав звук, наче лінійка, якою постукали по краю столу. Сержант Колон знову ним постукав.

— Здаюся, — сказав він.

Морква гордо видобув той предмет з пом’ятої упаковки.

— Це пиріг, — сказав він, підсовуючи обидві руки під предмет і піднімаючи його з певними труднощами. — Від моєї матері, — йому вдалося покласти його на стіл, не придавивши пальці.

— І його можна їсти? — поцікавився Ноббі. — Посилка йшла кілька місяців. Мабуть, він давно зачерствів.

— О ні, це спеціальний ґномський рецепт, — сказав Морква. — Ґномські пироги не черствіють.

Сержант Колон ще раз сильно стукнув по ньому.

— Мабуть, ні, — погодився він.

— Вони неймовірно стійкі, — сказав Морква. — Практично чарівні. Таємний рецепт століттями передавали від ґнома до ґнома. Один маленький шматочок, і ви не захочете нічого їсти протягом цілого дня.

— Серйозно?

— Ґном може пройти сотні кілометрів з таким пирогом, — продовжив Морква.

— Б’юся об заклад, може, — похмуро сказав Колон. — Напевно, увесь цей час він думатиме: «Чорт забирай, сподіваюся, що невдовзі знайду якусь їжу, інакше знову доведеться жерти цей клятий пиріг».

Морква, для якого іронія була не більш ніж одним із багатьох незрозумілих слів, підняв свою піку й після пари вражаючих рикошетів спромігся розрізати пиріг приблизно на чотири частинки.

— Ну ось, — весело промовив він. — По одній для кожного з нас і одна для капітана, — усвідомивши, що він сказав, Морква пробурмотів: — Ой. Вибачте.

— Ага, — рівним голосом сказав Колон.

Якусь мить вони сиділи в тиші.

— А мені він подобався, — зізнався Морква. — Шкода, що його більше немає з нами.

Запала ще одна мовчанка, дуже схожа на попередню, але ще глибша й більш обтяжена сумом.

— Думаю, тепер тебе зроблять капітаном, — сказав Морква.

Колон здивувався.

— Мене? Я не хочу бути капітаном! Я не вмію думати. Це все мислення не варте якихось додаткових дев’яти доларів на місяць.

Він постукав кісточками пальців по столу.

— Це все, що він отримував? — здивувався Ноббі. — Я думав, офіцери купаються в грошах.

— Дев’ять доларів на місяць, — сказав Колон. — Я один раз бачив шкалу окладів. Дев’ять доларів на місяць і два долари на плюмаж. Тільки він ніколи їх не вимагав. Смішно, правда?

— Він не був плюмажного типу, — сказав Ноббі.

— Маєш рацію, — погодився Колон. — Із капітаном, знаєш, ось у чому справа… якось я прочитав одну книгу… знаєш, що в організмі кожного з нас є алкоголь… натуральний алкоголь? Навіть якщо ви в житті й краплі до рота не брали, ваше тіло однаково виготовляє його… але капітан, розумієш, він один із тих, чиє тіло від природи цього не робить. Типу, народився з двома склянками нижче норми.

— Оце так, — здивувався Морква.

— Ага… тому коли він тверезий, він насправді тверезий. Вони називають це отверезінням. Знаєш це відчуття, коли прокидаєшся після загульної ночі, Ноббі? Так-от, він постійно таке відчуває.

— Бідолаха, — сказав Ноббі. — Нізащо б не подумав. Не дивно, що він завжди такий похмурий.

— Тому він завжди намагається привести себе в нормальну кондицію. Але часом перебирає з дозуванням. І, звичайно… — Колон поглянув на Моркву, — його стоптала під ноги жінка. Май на увазі, його практично все здатне стоптати.

— Що ж нам тепер робити, сержанте? — запитав Ноббі.

— Як думаєш, він буде проти, якщо ми з’їмо його пиріг? — задумливо запитав Морква. — Буде шкода, якщо він таки зачерствіє.

Колон знизав плечима.

Старші чоловіки в жалюгідній тиші спостерігали, як Морква прогризає пиріг, наче роторний подрібнювач — крейдяний кар’єр. Навіть якби це було найніжніше суфле на світі, апетит у них би не з’явився.

Вони обдумували, яким буде життя без капітана. Однозначно похмурим, навіть без драконів. Про капітана Ваймза можна було говорити, що завгодно, але стиль у нього був. Цинічний, із брудними нігтями, але він його мав, а вони — ні. Він умів читати довгі слова й додавати. Це був теж свого роду стиль. Навіть напивався він стильно.

Вони намагалися розтягнути хвилини, якось продовжити час. Але ніч однаково прийшла.

Ніякої надії для них не залишилося.

Їм доведеться вийти на вулиці.

Була шоста година. І щось було не так.

— Я і за Ерролом сумую, — сказав Морква.

— А він же належав капітану, — сказав Ноббі. — У будь-якому разі, тепер про нього потурбується леді Ремкін.

— Та це не означає, що тепер ми можемо розкидати речі, — сказав Колон. — Навіть лампову олію. Він випив навіть лампову олію.

— І з’їв нафталінові кульки, — сказав Ноббі. — Цілу коробку нафталінових кульок. Навіщо комусь їсти нафталінові кульки? І чайник. І цукор. Від цукру він просто шаленів.

— Хоча він був милий, — сказав Морква. — Приязний.

— Ой, я вас прошу, — сказав Колон. — Але це якось неправильно, мати домашнього улюбленця, при гикавці якого щоразу доводиться ховатися під стіл.

— Я сумуватиму за його мордочкою, — сказав Морква.

Ноббі голосно висякав носа.

Наче луна, прозвучали удари у двері. Голова Колона смикнулася. Морква встав і відчинив.

За ними зі зарозумілим нетерпінням чекала пара гвардійців з палацу. Побачивши Моркву, що трохи пригнувся, щоб не вдаритися головою, вони позадкували. Погані новини про таких, як він, поширюються швидко.

— Ми принесли вам оголошення, — сказав один із них. — Ви мусите…

— А що це за свіжа фарба на нагрудних латах? — ввічливо запитав Морква.

Ноббі з сержантом переглянулися.

— Це дракон, — сказав молодший із вартових.

— Король дракон, — виправив начальник.

— А я тебе знаю, — скрикнув Ноббі. — Ти Череп Червонодерев. Жив на Фаршовій вулиці. Твоя мама робила льодяники від кашлю, якось впала в суміш і померла, правда? Льодяників я не пробував, але твою маму чудово пам’ятаю.

— Привіт, Ноббі, — без особливого ентузіазму привітався гвардієць.

— Б’юся об заклад, твоя мамуся пишалася б тобою, з драконом на латах! — сказав Ноббі.

Гвардієць окинув його поглядом, сповненим ненависті та збентеження.

— І з новим плюмажем на капелюсі, — люб’язно додав Ноббі.

— Ось оголошення, яке ви зобов’язані прочитати, — голосно сказав вартовий. — І розклеїти на кожному розі вулиці. Згідно з наказом.

— Чиїм? — поцікавився Ноббі.

Сержант Колон схопив сувій шинкоподібним кулаком.

— Беручи до уваги, — повільно зачитав він, ведучи по буквах нерішучим пальцем, — що Де-Ри-Ка-Он — дракон, Ко-Рл— король королів і А-Бе-Си-Лер, — на широкому рожевому чолі сержанта виступили крапельки поту, — абсолютний, е-е-е, Про-Ву-Тель, правитель побажав… — він поринув у болісне академічне мовчання, водячи тремтячим пальцем по пергаменту.

— Ні, — зрештою сказав він. — Це ж неправда? Він же не збирається когось зжерти?

— Спожити, — сказав старший гвардієць.

— Усе це — частина соціального… соціального контракту, — без емоцій повідомив його помічник. — Невелика ціна, гадаю, ви погодитеся, за безпеку й захист міста.

— Від чого? — здивувався Ноббі. — Ми ніколи не мали ворога, якого б не могли позбутися підкупом або корупцією.

— Дотепер, — похмуро сказав Колон.

— Ви схоплюєте на льоту, — похвалив гвардієць. — Отже, вам потрібно сповістити всіх. Під загрозою покарання.

Морква зазирнув через плече Колона.

— Що значить незаймана? — поцікавився він.

— Незаміжня дівчина, — швидко відказав Колон.

— Як моя подружка Ріт? — нажахано запитав Морква.

— Ну, не зовсім, — сказав Колон.

— Ти ж знаєш, вона незаміжня. Усі дівчата пані Долоні незаміжні.

— А, ну так, точно, — підтвердив Колон.

— Ну, тоді, — сказав Морква, ніби підводячи фінальну риску. — Сподіваюся, що ми до такого не доведемо.

— Люди не погодяться, — сказав Колон. — Пригадаєш мої слова.

Гвардійці позадкували, рятуючись від гніву Моркви, що стрімко зростав.

— Це вже їхня справа, — сказав старший гвардієць. — Але якщо ви не поширюватимете оголошення, будете пояснювати все Його Величності.

Вони поспішили геть.

Ноббі кинувся на вулицю.

— Ти, з драконом на латах! — крикнув він. — Якби твоя бідна матуся знала, що ти розгулюєш з драконом на латах, вона б перевернулася у своєму чані!

Колон повернувся до столу й розклав сувій.

— Кепські справи, — пробурмотів він.

— Він уже вбивав людей, — сказав Морква. — Порушивши десь із шістнадцять окремих актів Ради.

— Без сумніву. Але це сталося, ну, ти знаєш, в суцільному хаосі, — сказав Колон. Не те щоб це не було погано, але коли люди беруть у цьому участь, просто вручають дракону першу-ліпшу дівчину й стоять, спостерігаючи, ніби це все правильно й законно, — це набагато гірше.

— Думаю, усе залежить від точки зору, — задумливо сказав Ноббі.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, з точки зору того, кого спалюють живцем, це, мабуть, не має великого значення, — по-філософськи зауважив Ноббі.

— Я сказав, що люди цього не допустять, — сказав Колон, ігноруючи його слова. — Ти ще побачиш. Вони прийдуть під палац, і що тоді зробить дракон, га?

— Спалить їх усіх, — негайно відказав Ноббі.

Колон збентежився.

— Він же не зробить це насправді? — запитав він.

— Не бачу, що може цьому завадити, — сказав Ноббі. Він визирнув за двері. — Непоганий був хлопчина, той гвардієць. Часто виконував доручення мого дідуся. Хто б міг подумати, що він буде розгулювати з драконом на грудях.

— Що ми будемо робити, сержанте? — запитав Морква.

— Я не хочу, щоб мене спалили живцем, — сказав сержант Колон. — Моя дружина мене вб’є. Отже, вважаю, треба, цей, оголосити це. Але не хвилюйся, друже, — сказав він, поплескуючи Моркву по м’язистій руці й повторюючи, ніби запевняючи себе самого, — ми до такого не доведемо. Люди не погодяться.

Леді Ремкін обмацала Ерролову шкіру.

— Щоб я провалилася, якщо знаю, що з ним відбувається, — скрикнула вона. Дракон спробував лизнути її лице. — Що він їв останнім часом?

— Востаннє, гадаю, це був чайник, — сказав Ваймз.

— Чайник чого?

— Ні. Просто чайник. Чорний предмет із ручкою і носиком. Він дуже довго його обнюхував, а тоді зʼїв.

Еррол слабко всміхнувся йому і відригнув. Обоє — леді Ремкін і Ваймз — пригнулися.

— О, а тоді ми застали його за поїданням сажі з каміна, — продовжив Ваймз, коли вони знову підняли голови над загорожею.

Вони нахилилися над укріпленим бункером, одним із тих, які леді Ремкін використовувала для хворих. Їх доводилося додатково посилювати. Зазвичай одним із перших симптомів хвороби дракона була втрата контролю над процесами травлення.

— Але на вигляд він не хворий, — сказала вона. — Радше повненький.

— Він постійно скиглить. І видно, що в нього під шкірою щось рухається. Знаєте, що я думаю? Ви казали, що вони можуть перебудовувати свою травну систему?

— А, так. Усі шлунки та панкреатичні залози можуть під’єднуватися різними способами. Щоб скористатися з…

— З того, що вони розшукають для виготовлення полум’я, — сказав Ваймз. — Ага. Думаю, він намагається зробити якийсь дуже гарячий вид полум’я. Він хоче позмагатися з великим драконом. Кожного разу, коли той підіймається в повітря, він починає скиглити.

— І не вибухає?

— Ми ніби не помічали. Я впевнений, якщо б таке сталося, то ми б зауважили.

— І він їсть усе підряд?

— Важко точно сказати. Він нюхає все й переважно все з’їдає. Наприклад, два галони лампової олії. У будь-якому разі, я не можу залишити його там. Ми не здатні доглядати за ним належним чином. До того ж більше не треба шукати дракона, — гірко додав він.

— Думаю, ти трохи гарячкуєш, — сказала вона, повертаючись до будинку.

— Гарячкую? Мене звільнили на очах усіх тих людей!

— Звичайно, але я впевнена, що це непорозуміння.

— Особисто я все правильно зрозумів!

— Гадаю, ти просто засмучений, бо безсилий.

Очі Ваймза округлилися.

— Що-о-о? — обурився він.

— Проти дракона, — досить безтурботно продовжила леді Ремкін. — Ти нічого не здатен із ним вдіяти.

— Схоже, що це кляте місто й дракон заслуговують одне одного, — сказав Ваймз.

— Люди налякані. Не можна чекати від людей казна-чого, коли вони настільки налякані, — вона ніжно торкнулася його руки. З боку це видовище нагадало промислового робота, керованого експертом з метою акуратно схопити яйце. — Не всі такі сміливі, як ти, — боязко додала вона.

— Я?

— Минулого тижня. Ти зупинив їх і не дав убити моїх драконів.

— А, це. Це не була сміливість. У будь-якому разі, тоді це були просто люди. З людьми простіше. Одне я точно скажу: більше драконові в очі я не дивитимуся. Від цих думок не можу заснути.

— О-о, — схоже, вона трохи знітилася. — Ну, якщо ти впевнений… Знаєш, у мене багато друзів. Якщо тобі потрібна допомога, варто лише сказати. Чула, що герцог Стогелітський шукає капітана варти. Я напишу рекомендаційного листа. Вони тобі сподобаються, дуже мила молода пара.

— Я ще не знаю, що робитиму далі, — сказав Ваймз, більш грубо, ніж хотів. — Я досі розглядаю одну-дві пропозиції.

— Ну, звичайно. Впевнена, ти сам усе краще знаєш.

Ваймз кивнув.

Леді Ремкін продовжувала крутити в руках носовичок.

— Ну, тоді, — промовила вона.

— Ну, — сказав Ваймз.

— Я, е-е, гадаю, ти вже кудись поспішаєш.

— Так, думаю, мені вже пора.

Запала мовчанка. Тоді обидвоє заговорили нараз.

— Це було дуже…

— Я просто хотіла сказати…

— Вибачте.

— Вибач.

— Ні, ви казали.

— Ні, вибач, що ти казав?

— Ой, — Ваймз завагався. — Тоді я піду.

— Ой. Так, — леді Ремкін утомлено посміхнулася. — Мабуть, всі ці пропозиції дійсно невідкладні, — сказала вона.

Вона простягнула руку. Ваймз обережно її потиснув.

— Тоді я пішов, — сказав він.

— Заходь якось, — холодніше промовила леді Ремкін. — Якщо коли-небудь будеш у наших краях. Упевнена, Еррол буде радий тебе бачити.

— Так. Ну. Тоді, бувайте.

— Бувай, капітане Ваймз.

Він вистрибнув за двері й квапливо спустився темною, зарослою стежкою. Ваймз відчував її погляд на своїй потилиці — або принаймні йому здавалося, що відчуває. Мабуть, вона стоїть у дверях і майже повністю їх перекриває. Просто дивлячись на нього. «Але я не озиратимуся, — думав він. Це було б дійсно нерозумно. Вона прекрасна людина, у неї багато здорового глузду й величезна… особистість, але дійсно… Я не озиратимуся, навіть якщо вона стоятиме там, поки я не дійду до кінця вулиці. Іноді потрібно бути жорстокими, щоб бути добрими».

Тому почувши, як грюкнули двері, коли він не пройшов ще й півшляху, Ваймз раптом відчув лють, сильну лють, ніби його щойно пограбували.

Він стояв на місці, стискаючи й розтискаючи в темряві кулаки. Він більше не капітан Ваймз, а громадянин Ваймз, що означало, що тепер має право на те, про що раніше й не мріяв. Можливо, варто піти й розбити кілька вікон.

Ні, це погана ідея. Він хотів більшого. Позбутися цього клятого дракона, повернути роботу, щоб у його руки потрапив той, хто за всім цим стоїть, забутися бодай на один раз і бити цього когось до виснаження.

Він витріщився в пустоту. Місто внизу було оповите димом і парою. Але він думав не про це.

Він думав про чоловіка, що утікав. І, занурившись глибше в п’янкі тумани свого життя, про хлопчика, що біг, щоб не відставати від решти.

Тихенько прошепотів:

— Хтось із них врятувався?

Сержант Колон закінчив промову й оглянув недоброзичливий натовп.

— Не звинувачуйте мене, — сказав він. — Я просто зачитав наказ. Я його не придумав.

— Але ж це людське жертвоприношення, — сказав хтось.

— Немає нічого страшного в людському жертвоприношенні, — відказав якийсь священик.

— У самій суті — нічого, — швидко погодився перший мовець. — Коли на те є вагомі релігійні причини. І коли в жертву приносять засуджених злочинців і подібних негідників.[22] Але зовсім інша справа — кидати когось драконові тільки тому, що той трішки зголоднів!

— Оце так позиція! — похвалив сержант Колон.

— Високі податки — це одне, але жерти людей — зовсім інше.

— Добре сказано!

— Якщо ми всі скажемо, що не будемо з цим миритися, що зробить дракон?

Ноббі розтулив рота. Колон швидко затиснув його рукою й тріумфально підняв кулак.

— Це саме те, про що я говорив із самого початку, — сказав він. — Коли ми разом, нас нізащо не спалять!

Пролунали поодинокі оплески.

— Зажди, — повільно сказав крихітний чоловічок. — Наскільки нам відомо, драконові добре вдається лише одна справа. Він літає містом, підпалюючи людей. Щось не зовсім до кінця розумію, як ви пропонуєте це зупинити.

— Так, але якщо ми всі будемо проти… — почав перший оратор, однак його голос звучав невпевнено.

— Він не може спалити всіх, — сказав Колон. Вирішивши знову походити козирною картою, додав із гордістю: — Коли ми разом, нас нізащо не спалять!

На цей раз оплесків пролунало значно менше. Люди зберігали свою енергію для того, щоб бідкатися.

— Не розумію, чому це неможливо. Чому він не може спалити всіх і полетіти в якесь інше місто?

— Тому що…

— Скарби, — сказав Колон. — Хтось повинен приносити йому скарби.

— Ага.

— Ну добре, але скільки?

— Чого скільки?

— Скільки саме людей? З усього міста? Можливо, він не захоче спалювати все місто, а лише якусь частину. Хіба нам відомо яку?

— Слухайте, це заходить надто далеко, — сказав перший оратор. — Якщо ми так і будемо ходити довкола проблеми, то ніколи нічого не зробимо.

— Я лише хочу сказати, що варто спершу все обдумати. Наприклад, що нам дасть перемога над драконом?

— Ти серйозно?! — запитав сержант Колон.

— Ні, серйозно. Що це нам дасть?

— Тисячі людських життів, для початку!

— Я вас прошу, — сказав крихітний чоловічок. — Гадаю, одна людина на місяць — досить непогано, порівняно з деякими правителями, яких ми мали. Пригадуєте Нерша Лунатика? Або Смінса Хихотуна та його підземелля «Животики надірвеш»?

Почулося бурмотіння, в якому вчувалися різні варіації на тему «а він має рацію».

— Але ж їх скинули! — зауважив Колон.

— Ні-ні. Їх убили.

— Різниця невелика, — відрубав Колон. — Послухайте, вбити дракона не так уже й просто. Вам знадобиться значно більше, ніж темна ніч і гострий ніж, щоб його позбутися.

«Тепер бачу, що мав на увазі капітан, — подумав він. — Не дивно, що він завжди напивається, усе обміркувавши. Ми програємо, не встигнувши почати. Дайте будь-якому анк-морпоркцю велику палицю, і все закінчиться тим, що він заб’є себе до смерті».

— Слухай сюди, ти, пишномовне хамло, — почав перший оратор, піднімаючи коротуна за комір і стискаючи вільну руку в кулак, — у мене три доньки, і так сталося, що я не хочу, щоб жодну із них зжерли, дякую.

— Так, і коли ми разом… нас… ніколи… не…

Голос Колона здригнувся. Він зрозумів, що решта натовпу дивиться вгору.

«От гад, — подумав він, відчуваючи, що його потроху покидає здоровий глузд. — У нього що, фланелеві стопи?»

Дракон зручно всівся на гребні найближчого дому, раз чи двічі махнув крилами, позіхнув, а потім скерував голову прямо на вулицю.

Чоловік, благословенний дочками, так і стояв із піднятим кулаком у центрі кола пустої бруківки, що збільшувалося з неймовірною швидкістю. Коротун вирвався з його закляклої руки й кинувся в тінь.

Цей батько раптово виявився найбільш самотньою людиною на Диску. Ніхто не мав так мало друзів, як він.

— Усе ясно, — тихо промовив він і, нахмурившись, поглянув на допитливу рептилію. Насправді вона не здавалася особливо войовничою. Дракон розглядав його з інтересом.

— Мені байдуже! — прокричав він, і його голос відбився луною від стіни до стіни у цілковитій тиші. — Ми кидаємо тобі виклик! Якщо ти вб’єш мене, то можеш убити й нас усіх!

З боку людей у натовпі, для яких це твердження не було абсолютно самоочевидним, пролунало незручне шаркання ніг.

— Знаєш, ми здатні опиратися! — ревнув чоловік. — Усі ми! Як було в тому гаслі про єдність, сержанте?

— Е-е-е, — протягнув Колон, відчуваючи, як його хребет вкривається сиротами.

— Застерігаю тебе, драконе, людський дух — це…

Вони ніколи так і не дізналися, що таке людський дух, або принаймні чим це було на його думку. Хоча, можливо, у темні безсонні ночі деякі з них згадували те, що сталося далі.

Це допомогло їм чітко усвідомити один факт про людський дух, яким нерідко нехтують: благородний, хоробрий і дивовижний за сприятливих обставин, здебільшого він все ж залишається людським.

Полум’я дракона вдарило чоловіка в груди. Якусь мить він мав вигляд розжареного до білого контуру, а тоді акуратні чорні рештки потекли спіралькою й утворили калюжку в розплавленій бруківці.

Полум’я зникло.

Натовп завмер, немов статуї, не знаючи, що приверне більше уваги: втеча чи непорушність.

Дракон глипав униз із інтересом — що ж вони робитимуть далі?

Колон подумав, що він як єдиний офіційний представник громади повинен узяти ситуацію в свої руки. Він кашлянув.

— Ну, тоді, — сказав він, намагаючись стримувати писк жаху, що виривався з горла. — Можете розходитися, пані та панове. Рухайтеся, давайте. Ідіть собі. Ну ж бо, тут більше нема на що дивитися.

Він почав незрозуміло розмахувати руками, демонструючи свій авторитет, і люди нервово потягнулися геть. Краєм ока він побачив червоні полум’я за дахами й червоні іскри, що спіраллю підіймалися в небо.

— Повертайтеся додому! — прохрипів він. — Якщо він у вас ще залишився.

Бібліотекар, вистукуючи кісточками пальців, увійшов у бібліотеку в стані «тут і тепер». Кожна шерстинка на його тілі дибилася від люті.

Він розчахнув двері й вистрибнув у постраждале від пожежі місто.

Хтось тут незабаром дізнається, що їхній найстрашніший кошмар — божевільний бібліотекар.

Зі значком.

Дракон розслаблено плинув над нічним містом, ледве помахуючи крилами. У цьому не було потреби. За необхідності його підтримували потоки розпеченого повітря.

Увесь Анк-Морпорк палав. Між річкою та різними будівлями, охопленими полум’ям, сформувалося так багато ланцюжків із відрами, що вони постійно потрапляли не туди й не в ті руки. Хоча набрати каламутної води з річки Анк можна було й без відра — досить звичайної сітки.

Внизу за течією гарячково трудилися купки людей, вкритих сажею, намагаючись перекрити величезний, поїдений іржею шлюз під Латунним мостом. Він був останньою обороною Анк-Морпорка від вогню, оскільки Анк, позбавлений виходів, поступово просочувався, заповнюючи простір між міськими стінами. За таких умов легко задихнутися.

Працівники ж на мосту не могли або не хотіли бігти з міста. Та інші — вислизали крізь міські ворота й прямували через холодні, туманні рівнини.

Однак ішли вони недовго. Дракон, витончено вигинаючись і звиваючись над зруйнованим містом, перелетів стіни. Через кілька секунд вартові побачили, як актинічний вогонь пронизав тумани. Людські хвилі потекли назад, а дракон завис над ними, спрямовуючи їх, наче вівчарка худобу. Пожежі зруйнованого міста освітлювали червоним нижню частину його крил.

— Є якісь пропозиції щодо наших подальших дій, сержанте? — запитав Ноббі.

Колон не відповів. «От би капітан Ваймз був тут», — подумав він. Він би також не знав, що робити, але зумів би приховати це набагато ширшим словниковим запасом.

Деякі пожежі почали затихати — води, що піднімалися, і неврівноважена робота ланцюжків із відрами зробили свою справу. Не було схоже, що дракон збирався підпалювати щось іще. Найголовніше він уже сказав.

— Цікаво, хто це буде, — сказав Ноббі.

— Прошу? — запитав Морква.

— Я про жертвоприношення.

— Але сержант сказав, що люди не збираються з цим миритися, — стоїчно сказав Морква.

— Ага. Подивімося на це так: якщо запитати людей, що б вони обрали — або згорить їхній будинок, або з’їдять якусь дівчину, яку вони, ймовірно, ніколи до того не зустрічали, — тут вони все ж можуть трохи призадуматися. Людська природа, знаєш.

— Я впевнений, що герой з’явиться вчасно, — сказав Морква. — З якоюсь новою зброєю чи чимось подібним. І вдарить у його разливе місце.

Запала тиша раптової напруженої уваги.

— Це куди саме? — запитав Ноббі.

— Ну в місце. Таке, разливе. Мій дідусь часто розповідав різноманітні історії. Вдар дракона в його разливості, казав він, і ти його вб’єш.

— Це наче дати копняка, ну, в них…? — із зацікавленням запитав Ноббі.

— Не знаю. Напевно. Хоча, Ноббі, я тобі вже казав, це неправильно…

— І де це місце?

— О, у кожного дракона по-різному. Чекаєш, поки він не пролетить у тебе над головою, тоді бачиш — ось воно, разливе місце, і тоді його вбиваєш, — сказав Морква. — Якось так.

Сержант Колон відсутнім поглядом втупився в простір.

— Гм, — сказав Ноббі.

Якийсь час вони мовчки спостерігали за панорамою, сповненою паніки й метушні. Тоді сержант Колон запитав:

— Ти певен щодо разливостей?

— Так. Цілком.

— Шкода, друже, дуже шкода.

Вони знову подивилися на місто, охоплене жахом.

— Пригадуєте, — сказав Ноббі, — ви завжди розповідали мені, що отримували призи за стрільбу з лука в армії, сержанте. Ви казали, що маєте щасливу стрілу, яку неодмінно мусили забрати назад, що…

— Гаразд! Гаразд! Але це не те саме! У будь-якому разі, я не герой. Та й чому я повинен це робити?

— Капітан Ваймз платить нам тридцять доларів на місяць, — сказав Морква.

— Так, — сказав Ноббі, посміхаючись, — а ви отримуєте надбавку в п’ять доларів за відповідальність.

— Але капітана Ваймза з нами більше немає, — нещасно промовив Колон.

Морква суворо на нього подивився.

— Упевнений, — сказав він, — якби він був тут, він би першим…

Колон махнув рукою, змушуючи його замовкнути.

— Це все чудово, — сказав він. — Але що, якщо я не влучу?

— Є й позитив, — сказав Ноббі. — Напевно, ви про це ніколи не довідаєтеся.

Вираз обличчя сержанта Колона перетворився на злу, відчайдушну посмішку.

— Тобто ми про це ніколи не довідаємося, — сказав він.

— Що?

— Якщо ти думаєш, що я стоятиму на якомусь даху сам, очікуючи смерті, то подумай краще. Я наказую тобі супроводжувати мене. У будь-якому разі, — додав він, — ти також отримуєш надбавку за відповідальність. Один долар.

Обличчя Ноббі засмикалося в паніці.

— Нічого подібного! Капітан Ваймз сказав, що віднімає її на п’ять років за те, що я ганьблю свій рід.

— Ну, то я тобі її повертаю. У будь-якому разі, тобі відомо все про разливі місця. Я бачив, як ти б’єшся.

Морква жваво відсалютував.

— Прошу дозволу виступити добровольцем, сер, — сказав він. — І хоч я отримую лише двадцять доларів на місяць, оскільки ще досі вчуся, це неважливо, сер.

Сержант Колон відкашлявся. Тоді поправив нагрудні лати — одні з тих, що вражали дивовижними вирізьбленими грудними м’язами. Його груди й живіт ідеально в них поміщалися — як желе в кулінарній формочці.

Що б на його місці зробив капітан Ваймз? Ну, мабуть, випив. Але якщо забути про випивку, що б він зробив?

— Нам необхідний, — повільно промовив він, — план.

Звучало непогано. За саме тільки висловлювання було варто заплатити. Якщо у вас був план, півсправи вже зроблено.

Йому відразу уявилися радісні крики натовпу. Люди заполонили вулиці, кидали квіти, тріумфально несучи його через вдячне місто. Один недолік — його несли в урні.

Люпін Вонс прямував коридорами, де гуляли протяги, до спальні Патриція. Навіть у найкращі часи її не можна було назвати розкішною: у ній не було нічого, окрім вузенького ліжка й кількох побитих життям шаф. Тепер, за відсутності однієї стіни, усе мало ще гірший вигляд. Один необережний крок спросоння — і ви полетите просто у величезну печеру, що колись була Великою залою.

Попри це, він усе ж зачинив за собою двері, створюючи видимість приватності. Тоді, обережно й постійно нервово зиркаючи на прірву вдалині, він опустився на коліна посередині кімнати й підняв одну з дощок.

Вонс витягнув на світ божий довгу чорну мантію. Тоді просунув руку далі в запилений простір й пошукав. Він продовжував порпатися, тоді ліг на підлогу, засунув обидві руки в дірку й відчайдушно замахав руками.

Крізь усю кімнату пролетіла книга, вдаривши його в потилицю.

— Це шукаєш? — поцікавився Ваймз.

Він вийшов із тіні.

Вонс стояв на колінах, стуляючи й розтуляючи рота.

Ваймз задумався, що ж він йому скаже. Мабуть: «Я знаю, на що це схоже», або «Як ти сюди потрапив», або, можливо, «Слухай, я можу все пояснити». Шкода, що в мене просто зараз немає зарядженого дракона.

Вонс сказав:

— Прекрасно. Молодець, що здогадався.

«Звичайно, такий варіант також передбачався», — подумки додав Ваймз.

— Під дошками, — сказав він вголос. — Усі завжди шукатимуть саме тут. Досить нерозумно з твого боку.

— Знаю. Але гадаю, він не очікував, що тут узагалі хтось буде щось шукати, — сказав Вонс, підвівшись і обтрусивши пил із колін.

— Прошу? — ввічливо перепитав Ваймз.

— Ветінарі. Ти ж знаєш, як він любив інтриги та всілякі оборудки. Він був втягнений у більшість змов проти самого себе, у цьому й полягало його правління. Він цим насолоджувався. Очевидно, він викликав дракона й не зміг його контролювати. Той виявився хитрішим, ніж він сам.

— То що ти тут робив? — запитав Ваймз.

— Я гадав, чи не можна було б перемінити дію заклинання. Чи, можливо, викликати іншого дракона. Щоб вони билися.

— Щоб збалансувати жахіття? — перепитав Ваймз.

— Спробувати варто, — серйозно заявив Вонс. Він наблизився на кілька кроків. — Послухай, щодо твоєї роботи, я знаю, що ми обидва тоді трохи перевтомилися, так що, звичайно, якщо ти хочеш повернутися…

— Мабуть, це було жахливо, — сказав Ваймз. — Уяви, що він пережив. Він викликав його, а тоді усвідомив, що це не просто якийсь бездушний інструмент, а живе створіння з власним розумом. Таким самим, як у нього, але без будь-яких гальм. Знаєш, я б побився об заклад, що на самому початку він дійсно думав, що робить усе на благо. Мабуть, він збожеволів. Рано чи пізно це мало статися.

— Так, — хрипко повторив Вонс. — Мабуть, це було жахливо.

— От би він потрапив мені в руки! Знати людину стільки років і ніколи не усвідомлювати…

Вонс промовчав.

— Біжи, — тихо наказав Ваймз.

— Що?

— Біжи. Я хочу подивитися, як ти бігаєш.

— Я не розумію…

— У ніч, коли дракон спалив той будинок, я бачив, як хтось тікав. Пригадую, мені здалося, що він рухався дуже кумедно, ніби підстрибуючи. А наступного дня я бачив, як ти втікаєш від дракона. «Цей чоловік біжить дуже схоже», — подумав я. Майже підстрибцем. Так бігають, щоб від когось не відстати. Хто-небудь із них врятувався, Вонсе?

Вонс безтурботно — як йому здалося — помахав рукою.

— Це сміховинно, це нічого не доводить, — сказав він.

— Я помітив, що ти тут спав, — сказав Ваймз. — Припускаю, що король любить тримати тебе під рукою?

— У тебе немає жодних доказів, — прошепотів Вонс.

— Звичайно, немає. Манера бігу. Енергійний голос. Це все. Але це не має значення. Навіть якби в мене були докази, це було б неважливо — сказав Ваймз. — Оскільки немає кому їх надати. І роботу ти мені повернути не можеш.

— Я можу! — скрикнув Вонс. — Можу, і тобі необов’язково залишатися простим капітаном…

— Ти не можеш повернути мені роботу, — повторив Ваймз. — Вона ніколи твоєю й не була. Я ніколи не охороняв ні місто, ні короля, ні Патриція. Я служив закону. Хоч і пошкодженому та спаплюженому, але свого роду закону. Зараз лишився хіба один закон: «Будь обачним, інакше згориш живцем». Місця для мене тут не залишилося.

Вонс кинувся вперед і схопив його за руку.

— Але ти можеш мені допомогти! — сказав він. — Можливо, є спосіб знищити дракона, принаймні ми можемо допомогти людям перенаправити збитки, пом’якшити найгірше, якось домовитися…

Від сильного ляпасу Вонс аж крутнувся на місці.

— Дракон тут, — гаркнув він. — Ти не зможеш перенаправити його, переконати або домовитися з ним. Дракони не розуміють, що таке перемир’я. Ти притягнув його сюди, і ми тут застрягли, сволото!

Вонс перестав погладжувати яскраво-білу пляму від ляпасу.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він.

Ваймз не знав. Він подумав про десяток варіантів, але єдиний дійсно прийнятний — вбивство Вонса. Та він не міг це зробити, дивлячись йому прямо в лице.

— Проблема з такими людьми, як ти, — сказав Вонс, встаючи. — Ви завжди проти спроб зробити щось на благо людства, але самі ніколи не маєте годящого плану. Варта! Варта!

Він маніакально усміхнувся.

— Не чекав? — запитав він. — Знаєш, тут ще залишилися гвардійці. Не так багато, звичайно. Мало хто готовий сюди заходити.

У зовнішньому коридорі пролунали кроки, і досередини ввійшло четверо гвардійців, витягнувши мечі.

— На твоєму місці я б не боронився, — продовжив Вонс. — Вони — відчайдушні й нещасливі чоловіки. Але їм дуже добре платять.

Ваймз промовчав. Вонс любив позловтішатися. Проти таких легко вистояти. Старий Патрицій ніколи не зловтішався, у цьому його не можна було звинуватити. Якщо він засудив вас до смерті, ви б ніколи про це не довідалися.

Із людьми, що зловтішаються, важливо грати за їхніми правилами.

— Тобі не вдасться вічно уникати покарання, — сказав він.

— Ти маєш рацію. Цілковиту рацію. Але «ніколи» — це дуже довгий час, — сказав Вонс. — Рано чи пізно покарання наздожене кожного з нас.

— Матимеш трохи часу, щоб над цим пороздумувати, — сказав він і кивнув охоронцям. — Киньте його в спеціальне підземелля. А потім починайте інше завдання.

— М-м, — почав головний гвардієць і замовк.

— Що таке, друже?

— Ти, ем, хочеш, щоб ми напали на нього? — жалібно запитав він. Якими б недоумкуватими не були гвардійці, вони знали умовності не гірше за інших. І коли охорону викликають, щоб у напружений момент розібратися з однією людиною, не варто чекати, що все закінчиться добре. «Цей хлопець точно буде геройствувати», — подумав він. Йому аж ніяк не подобалася перспектива потенційної смерті.

— Звичайно, ідіоте!

— Але ж він лише один, — сказав гвардієць.

— І він посміхається, — сказав чоловік позаду нього.

— Стопудово зараз почне кидатися свічниками, — зауважив один із його колег. — І стіл перекине.

— Він же навіть не озброєний! — скрикнув Вонс.

— Це найгірший тип, — сказав один з охоронців із глибоким стоїцизмом. — От як підстрибне й схопить один із декоративних мечів за щитом над каміном…

— Так, — підозріло підтвердив інший. — А тоді швиргоне у вас стілець.

— Тут немає ніяких камінів! Ніяких мечів! Тут тільки він! Тож схопіть його! — прокричав Вонс.

Пара гвардійців обережно схопила Ваймза за плечі.

— Ти ж не збираєшся робити щось героїчне? — прошепотів один із них.

— Не знаю, з чого почати, — відповів він.

— А. Чудово.

Поки Ваймза витягували, він почув, як Вонс божевільно захихотів. Типово для любителів позловтішатися.

Але він мав рацію в одному. У Ваймза не було плану. Він особливо не замислювався про те, що станеться далі. Ваймз відзначив собі, що по-дурному було думати, що після сутички настане кінець.

Також він розмірковував, у чому ж полягало те інше завдання.

Охоронці палацу нічого не сказали і, дивлячись прямо вперед, провели його вниз, через зруйновану залу й через залишки іншого коридору до зловісних дверей. Вони відчинили їх, швиргонули його всередину й покрокували геть.

І ніхто, абсолютно ніхто не помітив тонкого, схожого на лист предмета, що плавно спускався з тіні під дахом, знову й знову перевертаючись у повітрі, як насінинка платану. Тоді він приземлився на неакуратну купу скарбів.

Це було арахісове лушпиння.

Леді Ремкін розбудила тиша. Її спальня виходила на драконячі загони, і вона звикла спати під шелест лусочок, випадкове ревіння дракона, що випускає полум’я уві сні, і голосіння вагітних самок. Відсутність будь-яких звуків подіяла на неї, немов будильник.

Перед сном вона трохи поплакала, але недовго, оскільки в нюнях і пригніченні немає сенсу. Вона запалила лампу, взула гумові чоботи, схопила палицю — усе, що стояло між нею і теоретичною втратою цнотливості, й поспішила вниз. Перетинаючи вологу галявину на шляху до розплідників, вона мимохідь задумалася, що в місті щось відбувається, але відкинула цю думку як неактуальну. Дракони були важливіші.

Вона відчинила двері.

Ну, вони ще були там. Знайомий сморід болотяних драконів — ставковий бруд впереміш із хімічним вибухом — поринув у нічне небо.

Кожен дракон балансував на задніх лапах у центрі свого загону й, вигинаючи шию, люто дивився на дах.

— Ага, — сказала вона. — Знову літає там угорі? Вимахується. Не хвилюйтеся, дітлахи. Мамуся тут.

Вона поставила лампу на високу полицю і поспішила до загону Еррола.

— Ну-ну, мій хлопчику, — почала вона й замовкла.

Еррол простягнувся, лежачи на боці. З його рота тоненькими цівками струмував сірий дим, а його живіт здіймався і опадав, наче ковальські міхи. Його шкіра, починаючи від шиї, майже цілковито побіліла.