Варта!Варта!

Там лежать дракони.

Лежать вони собі… А як саме лежать?

Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують — адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?..

Мабуть, сплячка…

Хоч тут і просторо, але драконам все одно тісно. На кожному кубічному дюймі — або кіготь, або пазур, або пластина луски, або кінчик хвоста. Ніби на отих малюнках з оптичними ілюзіями. І ваші зіниці врешті-решт доносять до мозку, що насправді кожен просвіт між драконами — це ще один дракон.

Така собі бляшанка із сардинами, але величезними, вкритими грубою лускою, пихатими й гоноровими.

І можна припустити, що десь є ключ.

Дуже-дуже далеко, в Анк-Морпорку — найдревнішому, найвеличнішому і найзамурзанішому місті, — почало світати. З сірого неба щось дзюркнуло, поцяткувавши річковий туман, що клубочився вулицями. Щури найрізноманітніших порідь товклися у своїх нічних справах. Під вогким покривом темряви убивці вбивали, крадії крали, повії віялися. Словом, усе як треба. Захмелілий капітан Ваймз з Нічної сторожі, ледь тримаючись на ногах, проплентався вулицею, а тоді його прийняла в свої ніжні обійми стічна канава біля застави. Там він і лежав, а тимчасом над ним у передранковій мряці шипіло й мінилося світло, складаючись у літери…

Місто було… Цей-во… Як його сказати… Ну… Жінкою. Воно було жінкою. Галасливою і древньою, що прожила не одне століття. Із тих, що крутять динамо, варто вам цей… закохатися, от. А потім вони… цей… Затоплюють… Між зубів, аж до язика, по самі гланди. Ну, от. Цей, ну… Отак вона чинила. Вона була, ну, цей-во, тямите, собачкою. Щенявкою. Куріпкою. Курвою. І варто вам було зненавидіти її й подумати, ніби ви її вирвали з цієї… з душі, вона кидалася у ваші обійми, розкриваючи поїдене червоточинами гріха величезне серце, яке несамовито калатало. І перехоплювала вас на краю. Шельма. Отож. Так. Ви ніколи не знали, на яку ступити. І де впасти. Але точно знали, що відпустити її не можете. Адже… Адже навіть лежачи в її канавах, ви знали, що вона ваша і ви не маєте нічого іншого…

Волога пітьма огортала солідні будівлі Невидної академії, провідного навчального закладу для чаклунів. Зараз лише у крихітних віконцях нової Високоенергетичної чароспоруди блимало тьмяне октаринове світло. Там найгостріші уми штрикали тканину всесвіту — подобалося їй це чи ні.

І в Бібліотеці, звісно, теж світилося.

То було найбільше зібрання магічних текстів на весь мультивсесвіт. Тисячі томів із сокровенними вченнями статечно вишикувалися на полицях.

Казали, що магія в такій концентрації може суттєво викривити звичайний світ, і тому Бібліотека не підкоряється загальним нормам часопростору. Ще казали, що вона тут стоїть вічно. І що ви можете днями блукати між її полиць, що десь там загубилися племена аспірантів, що в занедбаних нішах зачаїлося щось химерне, а хижаки, які полюють на те «щось», набагато химерніші.[1]

У пошуках далеко розташованих книжок завбачливі студенти робили крейдою позначки на полицях, швендяючи у затхлій темряві, і просили, щоб друзі прийшли рятувати їх, якщо не дочекаються на вечерю.

Надійно тримати чари вкупі неможливо, тож книги тут містили дещо більше, ніж папір і змелену на тирсу деревину.

Крізь їхні корінці просочувалася неприборкана магія, безпечно заземлюючись у мідні перекладини, саме з цією метою прикручені до кожної полиці. Тьмяні відблиски блакитного полум’я зміїлися книжковими шафами. І лунали звуки. Шурхітливе перешіптування, як‑от, приміром, у зграї шпаків, що вмощується ночувати. У нічній тиші книжки перемовлялися.

І хтось похропував.

Сяйво, що линуло з полиць, не так підсвічувало, як увиразнювало темряву, але завдяки його бузковому блиманню, той, хто забрів би сюди, міг побачити невиразні контури старезного пошарпаного письмового стола, що стояв точнісінько під центральним куполом.

Похропування лунало саме з-під того стола. Шмат подертої ковдри заледве вкривав якусь гірку мішечків із піском. Але ні: насправді там лежав дорослий орангутан чоловічої статі.

Бібліотекар.

Зараз мало хто звертав увагу на його мавпячу подобу. Він зазнав перетворення внаслідок магічного нещасного випадку. Там, де зберігають стільки потужних книжок разом, завжди існує ризик. Взагалі-то вважали, що він легко відбувся, — врешті-решт бодай якесь тіло одержав. А ще йому дозволили й далі виконувати роботу (він мав до неї неабиякий хист). Втім, «дозволили» — не найвлучніше слово. Просто він вмів закопилити верхню губу й показати такі жовті зуби, якими не могла похвалитися жодна пащека в Раді академії, і тому якось так склалося, що збереження за ним робочого місця навіть не висували на обговорення.

Але пролунав іще один звук, якого не мало б тут бути: рипіння дверей. Потім кроки. Хтось зник у лабіринті полиць. Книжки обурено зашурхотіли, а деякі з великих гримуарів брязнули своїми ланцюжками.

Бібліотекар не прокинувся: його приспав тихий шелест дощу.

За півмилі від Бібліотеки, зручно лежачи в канаві, капітан Ваймз з нічної варти розтулив рота і заспівав.

Хтось вбраний у чорне прослизнув нічними вуличками, шмигаючи від дверей до дверей, і опинився біля воріт, що аж ніяк не здавалися гостинними. Втім, невимушений ефект залякування виник не лише завдяки входу. Скидалося, що архітектору дали спеціальні інструкції. «Ми хочемо чогось жаского, огорненого чорним, — пояснили замовники. — Тож вмости над воротами бридку ґоргулью. І нехай вони, зачиняючись, так грюкають, мовби велетень тупнув ногою. І нехай кожному дається втямки, що для них тут не дзеленчатиме дзвіночок».

Приходько застукотів пальцями по темній дерев’яній панелі, набиваючи якийсь складний код. Прочинилося крихітне заґратоване вічко, крізь яке позирнуло недовірливе око.

— Знаменна сова пугука вночі, — сказав відвідувач, намагаючись викрутити воду зі свого балахона.

— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує, — продекламували з того боку ґрат.

— Сестриниці старої панни слава, слава, — кинув у відповідь незнайомець, з якого скрапувала вода.

— Для ката рівні зростом всі здобувачі.

— Але воістину троянда в терні розквіта.

— Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина, — промовили з-за хвіртки.

Запала мовчанка. Лише дощ накрапував.

— Що? — перепитав нарешті відвідувач.

— Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина.

Ще довша тиша.

— А ви впевнені, що недбало збудована вежа не здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик? — врешті-решт запитав змоклий незнайомець.

— Ні. Квасолева юшка. Вибачте.

Невтомні потоки зливи, посвистуючи, акомпанували ніяковій мовчанці.

— Як щодо кита в клітці? — сказала мокра як хлющ людина з вулиці, намагаючись прихилитися до страхітливих воріт, аби бодай трохи сховатися від дощу.

— А що з ним?

— Він не повинен нічого знати про бездонні глибини — якщо ви в курсі.

— А, кит у клітці. Вам потрібне Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево. Четверті ворота далі.

— Ви ж тоді хто?

— Просвітлене й древнє братство Ее.

— Я собі гадав, що ви на Патоковій вулиці, — зауважив мокрий незнайомець, трохи помовчавши.

— Ну… Ви ж знаєте, як воно трапляється. По вівторках там збирався ще й клуб художньої різьби, і ми не поладнали.

— Он як? Що ж, дякую.

— Радий був допомогти.

І віконце з ляскотом зачинилося.

Незнайомець у балахоні якусь мить свердлив його поглядом, а тоді заплюскотів далі і справді знайшов іще одні ворота. Скидалося на те, що їх замовляли тому самому архітекторові.

Відкрилася заґратована прозурка.

— Чого вам?

— Слухайте, знаменна сова пугука вночі, правильно?

— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує.

— Сестриниці старої панни слава, слава, так?

— Для ката рівні зростом всі здобувачі.

— Але воістину троянда в терні розквіта. З мене юшить вода, в’їжджаєте?

— Так.

Тон людини, яка відповіла з-за ґраток, не дозволяв сумніватися: вона справді в’їжджає, але їй по шарабану.

— Кит у клітці не повинен нічого знати про бездонні глибини, — зітхнув незнайомець. — Ну, що, краще стало?

— Недбало збудована вежа здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик.

Вчепившись у ґратки, прохач підтягнувся до прозурки і прошипів:

— Впускай негайно, я геть змок.

Уже вкотре запала мовчанка, просякнута зливою.

— А ці бездонні… Як ви сказали? Глибини чи долини?

— Я сказав «глибини». «Бездонні глибини». Себто щось дуже глибоке. Розумієте? Це ж я, брат Загребун.

— Мені почулося слово «долини», — сторожко промовив невидимий придверник.

— Вам потрібна ця клята книжка чи ні? Я взагалі не повинен цим займатися. Я міг дома в ліжку лежати.

— Ви точно сказали «глибини»?

— Слухай, я добре знаю, які глибокі ці проклятущі глибини, — поквапом промовив брат Загребун. — І я знаю, які вони бездонні для послушника, який занапастився. А зараз відчиняй!

— Ну… гаразд.

Грюкнули засуви, а тоді з того боку попросили:

— Чи не могли б ви трохи підштовхнути? Двері-пізнання-крізь-які-не-можуть-пройти-ненавчені часом стають тугими, якщо намокнуть.

Брат Загребун привалився до них плечем, прорвався всередину, злісно зиркнув на Придверника і кинувся далі.

У Внутрішньому святилищі на нього вже чекали. Своїм недолугим виглядом ці люди виказували, що не звикли носити моторошні чорні балахони з каптурами. Верховний гросмейстер кивнув новоприбулому.

— Ти брат Загребун?

— Так, Верховний гросмейстере.

— Приніс те, по що тебе вирядили?

Брат Загребун витягнув з-під балахона пакунок.

— Знайшов там, де й очікував. Жодних проблем.

— Гарна робота, брате Загребуне.

— Дякую, Верховний гросмейстере.

Той постукав молоточком, вимагаючи уваги. Човгаючи ногами, люди в балахонах утворили щось схоже на коло.

— Закликаю до порядку Верховну ложу Просвітленого братства, — урочисто промовив він. — Двері пізнання надійно захищають нас від нечестивців і непросвіщенних?

— Стулки добряче заїло, бо сиро, — відповів брат Придверник. — Я наступного тижня принесу свій струганок, щойно його матиму.

— Гаразд, гаразд, — невдоволено промовив Верховний гросмейстер. — Ти міг обійтися простим «так». Чи правильно й надійно окреслене потрійне коло? Чи всі тут належать до посвячених? Адже якщо серед нас непросвіщенний, якого не повинно тут бути, його заберуть звідси, пошматують йому бігунець, розвіють його витяжні під чотири вітри, розірвуть гаками його опинку і встромлять шворінь йому у фіглянок… Ну, що таке?

— Вибачте, ви сказали «Просвітлене братство»?

— Так, — процідив Верховний гросмейстер, спопеляючи поглядом самотню постать із піднятою рукою. — Просвітлене братство, що береже священну мудрість з давніх-давен, яких не може осягнути людська пам’ять…

— З лютого, — послужливо підказав брат Придверник.

Верховний гросмейстер вкотре пересвідчився, що той не вміє вчасно припнути язика.

— Перепрошую. Перепрошую. Перепрошую, — затривожився незнайомець. — Боюся, що не туди потрапив. Мабуть, заблукав серед цих вуличок. Якщо дозволите, може, я просто піду собі…

— І встромлять шворінь йому у фіглянок, — із притиском повторив Верховний гросмейстер, намагаючись заглушити рипіння сирого дерева, адже брат Придверник намагався відчинити страхітливі ворота. — Ну, тепер уже все? Чи, може, ще якісь непросвіщенні випадково прибилися сюди, коли шукали іншого місця? — саркастично запитав він. — Добре. Чудово. Яка радість. Мабуть, не варто й запитувати, чи все гаразд із чотирма дозорними вежами? Прекрасно. А Священна Гача? Хтось подбав про сповідь? Що, справді? І зробили все належним чином? Я перевірю, ви ж знаєте… Ну, нехай. А віконниці, згідно стародавніх приписів, зав’язані Червоними мотузками інтелекту? Гаразд. Мабуть, можемо рухатися далі.

У Верховного гросмейстера трохи зіпсувався настрій, наче у свекрухи, яка провела пальцем по найвищій полиці невістчиної кухні і — попри всі свої сподівання — не знайшла ані порошинки. Але ритуал продовжувався.

«Ну й збіговисько», — подумав він. Купка недоумків. До жодного іншого таємного товариства їм би не дозволили наблизитися і на десятифутовий Скіпетр влади. Найпростіший секретний потиск руки — і вони собі пальці повиламують.

Однак разом із тим, ці ні до чого не придатні людці мали перспективи. Нехай інші організації беруть собі вправних і обдарованих, впевнених у собі, сповнених високих поривань. А він собі візьме знавіснілих і плаксивих, просякнутих злістю і жовчю, тих, хто знає, що може дати жару, якщо випаде нагода. Тих, в кому бурхливі потоки отрути і мстивості вирують за стінами нікчемності і млявої параної.

І дурості. «Усі вони виголосили присягу, — подумав він, — але хоч би один запитав, що таке «фіглянок»…»

— Браття, — сказав він, — сьогодні ми маємо обговорити надзвичайно важливі справи. Від нас залежить встановлення достойного уряду в Анк-Морпорку, ба більше — його майбутнє.

Вони підступили ближче, і Верховний гросмейстер відчув, як його починає проймати трепет від влади, як і колись. Вони ловили кожне слово. Заради цього варто було нап’ясти клятий дурнуватий балахон.

— Хіба ми не знаємо, що місто опинилося в ярмі розтлінних негідників, які жиріють на неправедно нажитих статках, поки достойні люди нидіють і мало не обернені в рабство?

— Атож, знаємо! — палко промовив брат Придверник, коли минуло достатньо часу, аби вони перетравили ці слова. — Буквально минулого тижня в пекарській гільдії я намагався звернути увагу майстра Крічлі на те, що…

Верховний гросмейстер не подивився у вічі братові Придверникові — адже він подбав про те, щоб каптури оповивали обличчя братів загадковою темрявою — натомість він спромігся так люто мовчати, що той знітився і урвав.

— Так було не завжди, — продовжив Верховний гросмейстер. — Колись був золотий вік: гідні влади і поваги люди отримували достойну винагороду. За тих часів Анк-Морпорк був не лише великим, але й величним містом. То була епоха лицарів. Тоді… Що таке, брате Дозорцю? — кинув він кремезному, огорненому балахоном здорованеві, який підняв руку.

— Ви про ті часи, коли ми мали королів?

— Саме так, брате, — відповів Верховний гросмейстер, трохи роздратований цим неочікуваним виявом розуму. — І от…

— Але це все закінчилося багато століть тому, — продовжив Дозорець. — Була якась велика битва чи щось таке, еге ж? І відтоді нами правлять лорди, як‑от Патрицій.

— Так, брате Дозорцю, дуже добре.

— Королів уже немає, ось до чого я веду, — приязно пояснив брат Дозорець.

— Як зазначив брат Дозорець, династія…

— Ви оце заговорили про лицарів, і це наштовхнуло мене на думку…

— Звісно, і…

— Лицарі і королі завжди разом, — жваво додав брат Дозорець. — І вони ще мали оці…

— Однак, — різко промовив Верховний гросмейстер, — цілком можливо, що династія анкських королів не пішла у небуття, як вважали раніше. Її паростки могли дожити аж до наших часів. На це вказують мої пошуки серед стародавніх сувоїв.

Він роззирнувся навколо, сподіваючись реакції, однак його слова, здавалося, не справили враження. «Мабуть, вони збагнули, що таке «піти у небуття», але не второпали, до чого тут «паростки». Не варто було вживати це слово».

Брат Дозорець знову підняв руку.

— Що?

— Ви хочете сказати, що десь неподалік тиняється спадкоємець трону?

— Так, це можливо.

— Атож. Вони так і роблять, — із розумінням справи сказав брат Дозорець. — Таке постійно трапляється. Про це пишуть. Їх називають нас-чадками. Вони переховуються десь у глушині, дуже довго нипають там, передаючи від батька до сина таємний меч, родиму пляму і всякі такі штуки. А потім, саме тоді, коли старе королівство їх потребує, вони приходять і дають копняка тим, хто незаконно захопив владу. І тоді всі радіють.

У Верховного магістра впала щелепа. Він навіть не сподівався, що вони так легко все зрозуміють.

— Ну, гаразд, — озвався інший вбраний у балахон чоловік (Верховний гросмейстер знав, що це брат Тинькар). — І що з того? От вигулькнув цей нас-чадок, прийшов до Патриція і каже: «Агов, я тут король, ось родима пляма встановленого зразка, котися звідси». І скільки він після того протягне? Мабуть, хвилини дві.

— Ти не вмієш слухати, — сказав брат Дозорець. — Нас-чадок приходить тоді, коли королівство у небезпеці, от що важливо — хіба ні? І тоді всім усе ясно, правда ж? І ось його на руках приносять до палацу, він когось там зцілює, проголошує скорочений робочий день, роздає трохи скарбів. Усе, щасливий кінець.

— Він ще має одружитися з принцесою, — сказав брат Придверник. — Адже він свинопас.

Усі позирнули на нього.

— Хто казав, ніби він свинопас? — запитав брат Дозорець. — Я про це ані слова не сказав. До чого тут свинопаси?

— Але він має рацію, — додав брат Тинькар. — Ці твої нас-чадки зазвичай свинарі чи лісничі. Вони всяким таким займаються, щоб створити цю… як її… алібу. Розумієш, має здаватися, ніби їх немає. Скромне походження, атож.

— У скромному походженні немає нічого особливого, — подав голос ще один із братів. Він був дуже низеньким і, здавалося, складається лише з коротенького, мовби дитячого, балахона й поганого запаху з рота. — У мене таке походження, що скромніше не придумаєш. У моїй сім’ї вважали, що свині пасти — це круто.

— Але в жилах твоєї сім’ї не тече королівська кров, брате Клозетнику, — зазначив брат Тинькар.

— Хтозна, — огризнувся той.

— Ну, гаразд, — без особливого ентузіазму погодився брат Дозорець. — Справді, чом би й ні. Але, бач, найважливіший момент — це коли справжній король скидає свій балахон і каже: «Гей!». І засліплює всіх своїм королівським блиском.

— А як саме? — запитав брат Придверник.

— Хтозна, як там воно щодо тієї королівської крові, — пробурмотів брат Клозетник. — Як його сказати? Може, й немає в мене тієї крові…

— Слухай, ну, засліплює та й по всьому. Зрозумієш, коли сам побачиш.

— Але спершу він рятує королівство, — сказав брат Тинькар.

— Ну, так, — глибокодумно погодився брат Дозорець. — Це найголовніше.

— А від чого він його рятує?

— …але я маю такі самі права, які має будь-хто інший, на те, щоб мати королівську кров…

— Від Патриція? — припустив брат Придверник.

Брат Дозорець, який раптом став експертом, похитав головою.

— Патрицій навряд чи такий уже небезпечний, — сказав він. — Хіба він справжній тиран? Ми мали й гірших. Ну, я це до того, що насправді він нас не пригнічує.

— Я весь час пригнічений, — втрутився брат Придверник. — Майстер Крічлі — це я в нього працюю — мене гнітить вранці, вдень і ввечері. Тобто постійно. Кричить. Попихає мною. І бабисько в овочевій крамниці теж постійно мене гнітить.

— Атож, — сказав брат Тинькар. — Хазяїн мого помешкання так мене гнітить, що страшне. Намагається вибити двері і розводиться про те, що я буцімто заборгував йому гроші за кімнату, а це нахабна брехня. І ще мене з вечора до ранку гнітять сусіди. Я їм пояснюю, що коли людина цілий день працює, їй вночі потрібно трохи часу для себе, щоб вчитися грати на трубі. Це справжня тиранія. Якщо я не жертва тиранії, то не знаю, хто жертва.

— Якщо вже про це мова, — повільно заговорив брат Дозорець, — гадаю, мене постійно пригнічує швагер. Він і конячку собі купив, і бричку настарав. А я ні. Де справедливість? Я впевнений, що король поклав би край цій тиранії, адже люди потерпають від гніту дружин, бо тим, бачте, хочеться «новий шарабан, як у нашого Родні»!

Верховний гросмейстер слухав усе це, і в нього трохи паморочилося в голові. Він почувався, мов людина, яка, звісно, знає про існування лавин, але аж ніяк не сподівалася, що, кинувши сніжку на верхівку гори, досягне такого приголомшливого результату. Їх навіть не довелося під’юджувати.

— Не сумніваюся, що король покладе край свавіллю квартирних господарів, — сказав брат Тинькар.

— І поставить поза межами закону людей, які хизуються екіпажами, до того ж, ймовірно, купленими на крадені гроші, — додав брат Дозорець.

— Гадаю, що мудрий король поставив би поза межами закону лише недостойних людей, які хизуються екіпажами, — заговорив Верховний гросмейстер, прагнучи трохи по-іншому спрямувати розмову.

Братство замовкло і поринуло в міркування, аби подумки розділити людство на достойних та недостойних і вигідно покласифікувати себе.

— Цілком справедливо, — повільно промовив брат Дозорець. — Але брат Тинькар має рацію. Я не уявляю собі, яким чином маніфести нас-чадка врятують від лихої долі брата Придверника, якому здається, що з нього збиткується якась тітка з овочевої крамниці. Брате, не ображайся.

— Вона ще й збіса недоважує, — сказав брат Придверник. — А крім того…

— Так, так, так, — втрутився Верховний гросмейстер. — Благонадійні мешканці Анк-Морпорка справді задихаються під гнітом тиранії. Але зазвичай, аби прийшов король, потрібні напруженіші обставини. Наприклад, війна.

Поки що все йшло добре. Попри весь їхній дубоголовий егоїзм, комусь мало вистачити розуму, щоб здогадатися, правда ж?

— Колись було якесь старе пророцтво чи щось таке, — задумливо почав брат Тинькар. — Мені дідусь розповідав, — у нього аж очі зблиснули: він намагався пригадати й ефектно виголосити ці слова. — Ось: «Постане король, і принесе Закон і Справедливість, і не знатиме нічого, крім Правди, і Захищатиме Народ, і Служитиме йому своїм Мечем». Чого повитріщалися? Це не моя вигадка.

— Та ми всі це чули й раніше. І таке щастя привалить, що хоч лопатою загрібай, еге ж, — сказав брат Придверник. — Як ви це уявляєте? Приїжджає він, значить, а з ним Закон, Справедливість і вся ця братія, мов чотири вершники Апокраліпсиса, так? «Здоровенькі були, — проскреготав він. — Я король, а осьо Правда коня напуває». Це все якось не тримається купи, згодні? От. Не можна вірити старим легендам.

— Чому? — невдоволено запитав брат Клозетник.

— Через їхню легендарність. Це основна ознака, — пояснив брат Придверник.

— Про сплячих принцес непогано, — озвався брат Тинькар. — Їх може розбудити лише король.

— Не будь йолопом, — обірвав його брат Дозорець. — Якщо ми не маємо короля, то звідки взятися принцесам? Думай головою.

— За старих часів, звісно, було легше, — радісно сказав брат Придверник.

— Чого це?

— Йому достатньо було убити дракона.

Склавши руки, Верховний гросмейстер подумки прочитав молитву: якийсь бог — немає значення, який, — все-таки зглянувся. Він недарма покладався на цих людей. Рано чи пізно їхні вбогі клепки все-таки сходилися так, як треба.

— Дуже цікава думка! — він аж відчув трепет.

— Нічого не вийде, — вперто заявив брат Дозорець. — Великих драконів не лишилося.

— Хтозна, — сказав Верховний гросмейстер і хруснув пальцями.

— Я правильно розчув? — перепитав брат Дозорець.

— Я сказав «хтозна». Може, й лишилися.

Із балахонових надрищ брата Дозорця пролунав нервовий смішок.

— Що, справжні? Крилаті, вкриті грубою лускою?

— Так.

— І дихають, мов пічка?

— Так.

— І мають ці гострі штуки на лапах?

— Пазури? Так, досхочу пазурів.

— Що означає «досхочу»?

— Я гадав, що це очевидно, брате Дозорцю. Якщо хочете драконів, матимете драконів. Можете доправити дракона сюди. До міста. Просто зараз.

— Хто, я?

— Ви всі. Тобто ми, — сказав Верховний гросмейстер.

— Мені здається, що ця ідея не дуже… — невпевнено почав брат Дозорець.

— І він виконуватиме будь-які ваші накази.

Ці слова одразу переломили їхній спротив. Об’єднали їх. Впали перед їхніми дрібними слизькими мізками, наче м’ясо у вольєрі серед бездомних псів.

— Повторіть, — повільно промовив брат Тинькар.

— Дракона можна контролювати. Він робитиме, що захочете.

— Невже? Справжній дракон?

Верховний гросмейстер закотив очі: під каптуром ніхто не бачив його обличчя.

— Так, справжній. Не якийсь приручений болотяний дракончик, а чистокровна дика особина.

— А я собі гадав, що вони цей… ну… мафи.

— Вони були міфами і водночас реальністю, — голосно промовив Верховний гросмейстер, нахилившись вперед. — Хвиля і частинка водночас.

— Щось я заплутався, — сказав брат Тинькар.

— Тоді я покажу. Книгу, будь ласка, брате Загребуне. Дякую. Браття, я маю розповісти вам, що коли був у науці в Таємних майстрів-анахоретів…

— Де ви були, Верховний гросмейстере? — перепитав брат Тинькар.

— Чому ти не слухаєш? Ти ніколи не слухаєш! Він казав, що був у Таємних майстрів! — пояснив брат Дозорець. — Ну, знаєш, це такі шановані мудреці. Живуть на якійсь горі і таємно смикають за всі мотузки. Вони передали йому свою мудрість і всяке таке. Можуть ходити по вогнищах. Він нам ще минулого тижня казав. І зараз він вчитиме нас, правда, Верховний гросмейстере? — улесливо запитав він.

— А, Таємні майстри, — сказав брат Тинькар. — Вибачте. Каптури, містика, я пам’ятаю. Вибачте. Це таємниця.

«Коли я управлятиму містом, цей балаган закінчиться, — сказав собі Верховний гросмейстер. — Я організую нове таємне товариство і візьму туди метких і розумних людей. Але, звісно, не занадто розумних. І ми розіб’ємо кригу тиранії, і настане епоха просвітлення, братерства та гуманізму, і Анк-Морпорк перетвориться на Утопію, а такі, як брат Тинькар, горітимуть у повільному вогні, якщо моє слово щось важитиме — а так і буде. І про його фіглянок не забудемо».[2]

— Отже, коли я був у науці в Таємних майстрів… — знову почав він.

— Вам тоді наказали ходити по рисовому папері, — жваво підхопив брат Дозорець. — Мені здавалося, що це страх як складно. У мене цими папірцями вистелені коробки для мигдалевого печива. Насмикав я собі того паперу, і що ви думаєте — я спокійнісінько можу ходити по них! Якщо вступити до правильного таємного товариства, відкриваються неймовірні здібності!

«Коли брат Тинькар смажитиметься на вогні, він матиме сусіда», — подумав Верховний гросмейстер.

— Нас всіх надихають твої кроки на шляху просвітлення, брате Дозорцю, — промовив він вголос. — Але дозвольте мені продовжити. Поміж багатьох таємниць….

— …із самого Серця Буття, — доброзичливо підказав брат Дозорець.

— …із самого Серця Буття, як зазначив брат Дозорець, я дізнався, зокрема, де зараз дракони. Думка, що вони нібито вимерли, не відповідає дійсності. Вони просто знайшли собі нову еволюційну нішу. І їх можна звідти викликати. У цій книжці, — і він урочисто підняв її вгору, — надано докладні інструкції.

— У простій собі книжці? — перепитав брат Тинькар

— Це не проста книжка, а єдина в своєму роді. Я багато років шукав її. Праця Трубала де Малахіта, видатного дослідника драконства. Оригінальний рукопис. Де Малахіт міг викликати драконів будь-якого розміру — і ви так само зможете.

Знову повисла тривала ніякова мовчанка.

— Гм, — озвався брат Придверник.

— Як на мене, це трохи схоже на… ну, ви розумієте… на магію, — знервовано сказав брат Дозорець тоном людини, що помітила, під якою чашкою схована горошина, але не хоче зізнаватися. — Я… Цей… Не хочу піддавати сумніву вашу неймовірну мудрованість, але… магія… Ну, цей-во…

Він знітився і замовк.

— Атож, — стривожено докинув брат Тинькар.

— З цими чарівниками та ще заковика… — підхопив брат Загребун. — Ви, мабуть, не в курсі, бо засіли на тій горі з вельмишановними анахворими, але в цих краях чарівники, якщо піймають вас на гарячому, то одразу підсмажать.

— У них це зветься демаркацією, — додав брат Тинькар. — Ну, я не колупаюся у містичних прошарках причиново-наслідкових зв’язків, чи як це все зветься, а чарівники не пнуться до тинькування.

— Не бачу жодної проблеми, — сказав Верховний гросмейстер.

Насправді він аж надто ясно її бачив. Лишилася остання перепона. Щойно він допоможе їхнім крихітним мізкам подолати її, світ лежатиме в нього на долоні. Поки що їхній приголомшливий вузьколобий егоїзм не розчаровував гросмейстера, тож він покладався на нього і зараз…

Брати нервово переступали з ноги на ногу, аж тут заговорив брат Клозетник:

— Гм. Чарівники. Хіба вони тямлять у справжній роботі?

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. «Нарешті…» Він майже бачив, як густішають випари нікчемної озлобленості.

— Не тямлять, і це щира правда, — сказав брат Загребун. — Лише кирпу гнуть. На таких, як ми, навіть не глянуть — де там. Я, коли в Академії працював, надивився на них. Зади такі широкі, що на коні не об’їдеш. Бачили колись, щоб чарівник гарував над справжнім ремеслом?

— Таким, як крадійство? — діткнув брат Дозорець (він ніколи не відчував симпатії до брата Загребуна).

— Звісно, вони понарозказують, — правив далі той, навмисно не реагуючи на ці слова, — що не варто вам потикатися до магії, бо лише вони знають, як зберегти світову гармонію чи щось там іще. Як на мене, це все лабуда.

— Нууу, я не знаю, — протягнув брат Тинькар. — От замішав ти неправильний розчин — по коліна заболотишся тиньком, і все. Але якщо неправильно замішати чари, кажуть, зі столярки вилізуть всілякі потвори і одразу ж тебе пришиють.

— Але самі чарівники це й кажуть, — замислено промовив брат Дозорець. — По щирості, я теж їх терпіти не можу. Що як вони знайшли собі тепленьке місце і не хочуть, аби туди припхалися інші? Махаєш собі руками і щось виспівуєш — ото й всієї роботи.

Братство замислилося. Це прозвучало переконливо. Якби вони знайшли тепленьке місце, то аж ніяк не захотіли б ділити його з кимось іншим.

Верховний гросмейстер вирішив, що час говорити.

— То як, шановне братство? Чи ви згодні й готові до магічних практик?

— А, до практик? — полегшено зітхнув брат Тинькар. — Практикуватися я можу. Аби лише не довелося займатися магією по-справжньому…

Верховний гросмейстер вгатив кулаком по книжці.

— Йдеться про справжні закляття! Про те, щоб повернути місто на праведний шлях! Про те, щоб викликати дракона! — крикнув він.

Усі відступили на крок назад, а тоді брат Придверник обережно запитав:

— Якщо ми здобудемо цього дракона, одразу прийде справедливий король — і справу зроблено?

— Так! — сказав Верховний гросмейстер.

— Я розумію, — поквапився на допомогу брат Дозорець. — Усе резонно. Доля, гномічний фатум і всяке таке.

На мить завагавшись, усі згідливо закивали головами в каптурах. Лише брат Тинькар здавався якимось невеселим.

— Нууу… А ми точно зможемо його приборкати?

— Брате, запевняю, що ти можеш будь-якої миті відступитися, — швидко відповів Верховний гросмейстер.

— Ну… Гаразд, — неохоче промовив той. — Тоді викличемо його ненадовго. Він встигне спалити одну тиранічну овочеву крамницю?

«Ох…»

Але він переміг. Повернуться дракони. І король. І не такий, як королі за старих часів. Цей робитиме, що скажуть.

— Це залежить від того, — відповів Верховний гросмейстер, — чи багато ви принесете користі. Передусім нам потрібні всі магічні артефакти, які ви зможете дістати.

Мабуть, не варто було показувати їм, що друга половина книжки Малахіта перетворилася на згарок спресованих сторінок. Автор явно не впорався.

Верховний гросмейстер знав, що здатен на більше. І ні-хто в світі не міг його зупинити.

Розкотився грім…

Кажуть, що боги граються долями людей. Але що це за ігри, навіщо вони, кого беруть за пішаків, у чому полягає гра і які правила — хтозна?

Краще про це не думати.

Розкотився грім…

І випало шість.

А зараз ненадовго полишимо мряковиті вулиці Анк-Морпорка. В об’єктиві — ранковий туманець над Диском. Потім камера наближається до юнака, що прямує до міста з наївною щирістю і невинними помислами айсберга, який дрейфує до великого судноплавного шляху.

Молодого подорожнього звати Морква — не через волосся (яке його батько завжди коротко стриг з міркувань Охорони Здоров’я), а через будову тіла.

Такої конусоподібної форми юнакам надає пристойне життя, здорове харчування і чисте гірське повітря, від якого аж легені розпирає. Коли Морква намагається поворухнути м’язами плечей, то спершу мають посунутися інші м’язи, щоб звільнити місце.

А ще він має при собі меч, отриманий за таємничих обставин. За неймовірно таємничих обставин. Дивно, але нічого аж такого надзвичайного в цьому мечі немає. Він не чарівний. Не наділений іменем. І коли ви ним вимахуєте, то здобуваєте не почуття сили, а мозолі. Здається, його так часто використовували, що стесалося геть усе, крім первинної суті меча: лишився видовжений шмат металу з дуже гострими краями. І його поверхню не вкривали пророцтва.

Між іншим, такі речі нечасто трапляються.

Розкотився грім.

Канави тихенько заклекотіли. Потічки підхопили тих, кому цієї ночі не пощастило (дехто ще борсався, здобуваючись на кволий вигук).

Коли на заваді стало повалене тіло капітана Ваймза, вода розділилася на два струмки. Ваймз розплющив очі. Він пережив мить тупої рівноваги, а потім його, мов лопатою по голові, вдарило спогадами.

Для Сторожі день видався поганий. Перш за все, ховали Герберта Ґаскіна. Він порушив одне з фундаментальних правил служби. Правило належало до тих, які всіляким Ґаскінам не випадає порушити двічі. От його й зарили у розкислу від дощу землю, по труні барабанили краплі, і ні-хто не прийшов його оплакати, крім трьох вцілілих товаришів з Нічної сторожі — найбільш зневаженої спільноти в цілому місті.

Сержант Колон плакав. Бідолаха Ґаскін.

«Бідолаха Ваймз», — подумав Ваймз.

Бідолаха Ваймз. У канаві. Але тут він і починав.

Бідолаха Ваймз, лежить і дивиться, як повз нього драглистим потоком тягнеться вміст канави. «Мабуть, у бідолахи Ґаскіна і то перед очима щось краще», — подумав він.

Шо воно таке… Після похорону він напився. Ні, якесь інше слово, теж з «на». Нарізався, от. Річ у тім, що світ кривився і корчився, мовби крізь мутне скло, і все складалося докупи й прояснювалося, лише якщо дивитися крізь дно пляшки.

І ще щось… Що ж?

А, от! Ніч. Час варти. Але вже не для бідолахи Ґаскіна. Треба знайти нового хлопця. Втім, новий хлопець і так мав прийти, хіба ні? Якийсь селюк із прилук. Лист… Дубина з-під тину…

Ваймз припинив борсатися і знову впав у канаву, що й далі клекотала.

Вгорі іскрилися й блимали літери, зрошені дощем.

Морква так вибуяв не лише на свіжому гірському повітрі. Мабуть, йому допомогла ще й робота у ґномовій золотій шахті, де він по дванадцять годин на день витягував на поверхню вагонетки.

Він трохи сутулився. Ну, тут допомогла робота у золотій шахті на ґномів, які вважали, що п’ять футів — оптимальна висота склепіння.

Морква завжди знав, що не такий, як усі. Наприклад, частіше битий.

А потім одного дня прийшов батько і мав з ним розмову (втім, не так із ним, як із його поясом). Він сказав, що хоч Морква завжди вважав себе ґномом, насправді це не так. Коли тобі шістнадцять, і раптом виявляється, що ти не того виду, це страшно.

— Синку, ми не хотіли раніше тобі казати. Гадали, що ти переростеш.

— Що я мав перерости? — запитав Морква.

— Зростання. Але зараз твоя матір вважає… Ну, ми обоє вважаємо, що час тобі піти до твого народу. Нечесно тримати тебе тут, в темряві й тісняві, далеко від рівних тобі, — батько почав термосити розхитану заклепку шолома — певна ознака, що йому неспокійно. — Гм, — додав він.

— Але ви і є мій народ! — в розпачі сказав Морква.

— Правду мовлячи, так, — відповів батько. — Але мовлячи іншу правду — набагато правдивішу — ні. Розумієш, генетика і всяке таке. Отже, тобі було б дуже корисно піти й подивитися світ.

— Що, назавжди піти?

— Та ні! Ні. Звісно, ні. Навідуй нас, коли забажаєш. Але, ну, коли хлопчина твого віку застряг тут… Це неправильно. Ти знаєш. Про що я. Ти вже не малий. Тобі майже постійно доводиться повзати на колінах. Так не можна.

— А який народ мій? — запитав ошелешений Морква.

Старий ґном важко зітхнув.

— Ти людина, — відповів він.

— Що, як містер Варнеші? — Містер Варнеші щотижня видирався гірськими дорогами на запряженому волами возі й обмінював усілякий крам на золото. — Той один із Високого народу?

— Хлопче, твій зріст — шість футів шість дюймів. — А його — лише п’ять, — ґном знову смикнув заклепку. — Сам бачиш.

— Так, але… Може, я просто надто високий для свого зросту? — запитав Морква, відчайдушно шукаючи виходу. — Врешті-решт, якщо бувають низенькі люди, чому не може бути високих ґномів?

Батько заспокійливо поплескав його по ногах.

— Синку, ти маєш прийняти правду. На поверхні тобі буде набагато краще. Твоя кров кличе тебе туди. І дах там не такий низький.

«На небо ти головою не натикатимешся», — подумки додав він.

— Стривай, — і на ясне чоло Моркви лягла тінь розумових зусиль. — Ти ґном, правда? І мама теж. Тому і я маю бути ґномом. Від правди не втечеш.

Ґном зітхнув. Він сподівався поки що оминути цю тему і обережно підібратися до неї, можливо, за кілька місяців, але часу не лишилося.

— Сідай, хлопче, — сказав він.

Той сів.

— Річ у тім, — пригнічено розпочав ґном, коли велике щире обличчя хлопця було вже не так високо вгорі, — що ми знайшли тебе в лісі. Ти повзав край дороги… Гм, — рипнула розхитана заклепка. — Бач, — правив далі він, — там були вози. І вони, так би мовити, горіли. І там лежали мертві люди. Гм, так. Дуже мертві. Це все розбійники. Люта зима видалася, і хто тільки не вештався пагорбами… Ну, ми, звісно, взяли тебе під землю. А потім, ну, довго не приходило тепло, як я вже сказав. І твоя мама звикла до тебе, а ми, ну, так і не попросили Варнеші, аби він розпитав, чий ти міг бути. Такі справи.

Морква вислухав цю оповідь спокійно — передусім тому, що майже нічого не зрозумів. Крім того, він не бачив нічого незвичного в тому, щоб немовля знайшли в лісі. Наскільки він знав, діти саме так і з’являлися. До настання статевої зрілості[3] ґнома вважають надто юним, аби пояснювати йому[4] тонкощі процесу.

— Гаразд, тату, — сказав він, нахиляючись ближче до ґномового вуха. — Але знаєш, ми з Мінті Скелегупкою… Ну, Мінті дуже гарна, тату, і має таку м’яку бороду, ніби… Ніби щось дуже м’яке. І ми ладнаємо, і…

— Так, — холодно відповів ґном. — Знаю. Її батько перекинувся зі мною словом.

«І матір перекинулася словом з твоєю матір’ю. А потім зі мною, — подумки додав він. — Кидалися й кидалися словами».

— Річ не в тім, що ти їм не подобаєшся. Ти порядний хлопець і добре працюєш. З тебе був би гарний зять. Аж четверо гарних зятів. Саме в цьому проблема. Та й взагалі їй лише шістдесят. Це неправильно. Так не можна.

Ґном чув про дітей, вихованих вовчими зграями. Зараз він думав про те, чи доводилося ватажкам знаходити раду на такі мудровані ситуації. Може, вожак відводив це дитинча на тиху галявину й казав: «Слухай, синку, тобі, мабуть, цікаво, чому ти не такий пухнастий, як усі…».

Він радився про це з Варнеші, надійним добрим чоловіком. Звісно, він і батька його знав. І діда, якщо вже згадувати. Здавалося, люди якось швидко мруть — мабуть, виснажуються, бо доводиться надто високо качати кров.

— Королю[5], твоя правда. Це проблема, — сказав старий, коли вони випили по ковточку спиртного на лавці біля шахти № 2.

— Щоб ти знав, він порядний хлопець, — сказав король. — Має гарну вдачу. Чесний. Зірок з неба не хапає, але якщо кажеш йому щось зробити, він не спиниться, доки не зробить. Слухняний.

— Можна відтяти йому ноги, — запропонував Варнеші.

— Біда не у ногах, — похмуро сказав король.

— А. Ну, так. Тоді можна…

— Ні.

— Ні, — погодився Варнеші й замислився. — Гм. Ну, тоді скажи йому, щоб ненадовго пішов. Хай трохи побуде з людьми, — він відкинувся на спинку лавки. — Королю, у тебе тут каченя, — поважно сказав він.

— Мабуть, краще йому цього не знати — це вже занадто. Він навіть не хоче вірити, що він людина.

— Та ні! Я про те, що трапляється, коли каченя вирощують разом з курчатами. Усі фермери знають цю проблему. Виявляється, що каченя не може дзьобатися в землі і не вміє плавати, — король шанобливо слухав. Ґноми майже нічого не знають про сільське господарство. — Але якщо відправити його подивитися на інших качок і замочити лапки — він на курей уже й не гляне. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько.

Варнеші замовк, тішачись своєю промовою.

Коли ви протягом майже всього життя пораєтеся під землею, то починаєте мислити дуже буквально. Ґномам ні до чого метафори та порівняння. Скелі тверді, темрява темна. Якщо замість цих простих описів гратися словами, втрапиш у велику халепу — такий у них девіз. Однак король двісті років спілкувався з людьми і, так би мовити, настарав собі знарядь, які дозволяли сяк-так розуміти їх.

— Мій дядько Бйорн Міцнорук ніколи не бував в Анк-Морпорку, — повільно промовив він.

— Усе одно.

Запала мовчанка. Ґном намагався ретельно все обміркувати.

— Отже, — врешті заговорив він, — ти радиш відправити Моркву світ за очі, щоб він жив каченям серед людей, бо мій дядько Бйорн Моцногарт ніколи не бував в Анк-Морпорку?

— Він гарний хлопчина. Великий здоровий молодик матиме багато можливостей.

— Я чув, що ґноми йдуть працювати до Великого Міста, — невпевнено сказав король. — Вони надсилають додому гроші. Це правильно і похвально.

— Ось тобі й рішення! Знайди йому роботу у… у… — Варнеші запнувся, шукаючи натхнення. — Наприклад, у Сторожі. Там служив мій прадід. Казав, що для дужого парубка це гарне місце.

— А що таке Сторожа?

— Ну… — Варнеші трохи розгубився, адже в його родині протягом останніх трьох поколінь ніхто не їздив далі, ніж за двадцять миль. — Там дбають, аби люди шанували закон і робили, що сказано.

— Добре придумано, — озвався король.

Зазвичай саме він казав, що робити, тож для нього дуже багато важило, аби сказане виконувалося.

— Звісно, туди не всіх беруть, — додав Варнеші, нишпорячи закапелками своєї пам’яті.

— Атож. Це дуже відповідальна робота. Я напишу їхньому королеві.

— По-моєму, у них там немає короля. Просто якийсь чоловік каже їм, що робити.

Для ґнома це нічого не змінювало, бо десь на дев’яносто сім відсотків збігалося з визначенням королівського правління.

Морква слухав усі ці новини так само спокійно, як накази відкрити заново шахту № 4 або нарубати деревини на підпорки.

Усі ґноми від природи сумлінні, серйозні, глибокодумні і слухняні. Вони мають одненький невеличкий недолік: схильні, варто лише трохи випити, кидатися на ворогів з криком «Арррррг!» і відтинати їм топірцями ноги десь під колінами.

Морква не бачив для себе причин поводитися по-іншому. Він піде до цього міста — хоч би що означало це слово — і хай з нього там зроблять чоловіка.

Варнеші сказав, що беруть лише найкращих: вправних воїнів із чистими помислами, словами та діями. Порпаючись у надрищах родинної історії, він пригощав його оповідками про гонитви по освітлених місяцем дахах і шалені сутички зі зловмисниками, яких його прадід, звісно, перемагав, попри їхню значну кількісну перевагу. Морква мав визнати, що це звучить заманливіше, ніж розмови про шахтарство.

Трішки поміркувавши, король написав правителеві Анк-Морпорку, уклінно просячи взяти Моркву у лави достойних охоронців порядку.

У цій шахті майже ніколи не писали листів. Увесь клан покинув роботу і сів навколо короля. Ніщо, крім рипіння пера на пергаменті, не порушувало шанобливої тиші. Його тітку вирядили до Варнеші — мовляв, даруй, що турбуємо, але чи не вділив би ти нам краплиночку воску? Сестру вирядили до села запитати у добродійки Часник — відьми, — як приборкати слово «рекомендація».

Минуло декілька місяців.

А потім надійшла відповідь — добряче пожмакана, бо у Вівцескелях листи зазвичай просто передавали тим, хто ішов у більш-менш потрібному тобі напрямку. І доволі коротка. Там лише було сказано, що клопотання прийнято і він може негайно розпочати виконання службових обов’язків.

— Отак просто? — здивувався Морква. — Я гадав, що будуть випробування і всяке таке. Ну, щоб побачити, чи я гідний.

— Ти мій син. Бач, я їм про це написав, — пояснив король. — Цілком логічно, що ти гідний цієї служби. Ймовірно, тебе зроблять офіцером.

Він видобув з-під трону мішок, пошарудів у ньому і подав Моркві шмат металу, схожий — якщо добряче придивитися — радше на пилу, аніж на меч.

— Це, мабуть, твоє по праву. Коли ми знайшли… вози, там нічого не вціліло, крім цього. Ти ж розумієш. Розбійники. Між нами кажучи, — він жестом попросив Моркву нахилитися до нього, — ми показували його відьмі — раптом він чарівний. Але ні. Вона сказала, що ніколи не бачила такого нечарівного меча. Хоч зазвичай вони містять трохи магії. Магія, магнітні явища — це щось споріднене. Але в руці лежить непогано.

І король подав йому меч.

Він ще пошукав у мішку.

— Це теж тобі, — сказав він, виймаючи сорочку. — Вона тебе захистить.

Морква обережно торкнувся її. Вона була виготовлена з вовни вівцескельних отар, теплої і м’якої, мов свиняча щетина. Одна з тих легендарних ґномських сорочок, які можна застібнути хіба що за допомогою шарнірів.

— Від чого захистить?

— Від застуди й такого іншого, — відповів король. — Матір каже, що ти повинен це носити. А, до речі… Ледь не забув. Містер Варнеші просив, аби ти зайшов до нього, коли спускатимешся з гори. Він щось хоче тобі віддати.

Батько і матір махали йому, поки він не зник з очей, а Мінті не вийшла його провести. Дивно. Здавалося, ніби останнім часом вона його уникає.

Він закинув меч за плече. У торбині мав бутерброди і чисте спіднє. Світ — принаймні значна його частина — розкинувся біля ніг. У кишені лежав славетний лист від Патриція, чоловіка, який правив великим світлим містом Анк-Морпорком.

Принаймні таким здавався цей лист його матері. Вгорі він справді був оздоблений пишним гербом, натомість підпис складався із якихось закарлючок, серед яких ледь читалося щось на кшталт «Люпін тільда, секр. в.о.».

Ну, нехай не сам Патрицій підписав цей лист. Але, поза сумнівом, його склав якийсь його підлеглий. Можливо, у тій будівлі, де працював Патрицій. Він міг принаймні знати про цей лист. У загальних рисах. Якщо не про цей конкретний лист, то про те, що листи в принципі існують.

Морква невтомно спускався гірськими стежками, розлякуючи джмелів. За якийсь час він дістав меч і почав вправлятися на пнях-зловмисниках і несанкціонованих зібраннях кропиви.

Варнеші сидів біля своєї хатини і нанизував сушені гриби на мотузку.

— Здоров, Моркво, — привітався він, проходячи всередину. — Чекаєш, коли вже потрапиш до міста?

— Ні, — відповів той, поміркувавши як слід.

— Передумав чи що?

— Ні. Просто йду собі і взагалі не дуже багато думаю, — щиро сказав хлопець.

— Тато передав тобі меч, правда? — запитав Варнеші, шукаючи щось на затхлій полиці.

— Так. І вовняну сорочку, щоб захищала мене від пропасниці.

— Он як. Атож, я чув, там унизу буває дуже вогко. Захист. Це дуже важливо, — озирнувшись, він пафосно продекламував: — Це належало моєму прадідові.

Йшлося про якусь дивну річ: за формою ніби півкуля, а навколо ремені.

— Праща? — поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши.

Варнеші пояснив, що ні.

— Це як риб’яча луска? — запитав хлопець, не знаючи, що й подумати.

— Ні. Це для битви, — промимрив Варнеші. — Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган.

Морква спробував його натягнути.

— Воно трохи замале, містере Варнеші.

— Бо його не на голові треба носити, — старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. — Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було.

— Що він цим хотів сказати?

Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота.

— Не знаю, — врешті-решт безпорадно зізнався він.

Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця.

Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти.

«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» — так називалася книжка.

— Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, — повчально сказав містер Варнеші.

Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером.

Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим».

Майже всю дорогу він читав.

А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк.

Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував.

На воротах стояв гвардієць. Його захищала кольчуга, а те, на що він спирався, було списом. Гвардієць, не інакше.

Морква привітався і подав йому листа. Той витріщився на папірець.

— Гм? — врешті-решт промовив він.

— Гадаю, мені потрібен Люпін Тільда Секр Ве-О.

— Що таке «Ве-О»? — недовірливо перепитав гвардієць.

Морква і сам про це думав.

— Може, «вельми оперативно»?

— Не знаю я ніяких Свекрів. Тобі до капітана Ваймза з Нічної сторожі.

— І де його штаб? — ввічливо запитав Морква.

— О цій порі він, мабуть, сидить у «Виноградному гроні» на Простецькій вулиці, — відповів гвардієць, озирнувши Моркву з голови до ніг. — Що, до Сторожі записуєшся?

— Так. Сподіваюся, мене визнають достойним.

Гвардієць подивився на нього поглядом, який можна описати як стародавній. Може, навіть викопний — десь доби неоліту.

— Що ти накоїв?

— Перепрошую?

— Ти мав щось зробити, — пояснив гвардієць.

— Мій батько написав листа, — гордо сказав Морква. — Я доброволець.

— Бодай би я згорів.

Знову настала ніч. А за моторошними воротами…

— Чи належним чином обертаються Колеса тортур? — запитав Верховний гросмейстер.

Просвітлене братство зачовгало ногами.

— Брате Дозорцю? — звернувся до нього гросмейстер.

— Не моя це справа, крутити Колеса тортур, — пробубонів брат Дозорець, — не я їх повинен крутити, а брат Тинькар.

— А от і ні, хай йому грець! — спалахнув Тинькар. — Я повинен змащувати лоєм вісь Всесвітнього лимона. Ти завжди казав, що це моя робота…

Верховний гросмейстер зітхнув під своїм каптуром. Розпочалася нова сварка. І з цього брухту він повинен був викувати епоху просвітлення?

— Ви можете замовкнути? — гаркнув він. — Насправді нам сьогодні не потрібні Колеса тортур. Припиніть негайно, ви двоє. Браття, чи принесли ви те, що вам було наказано?

Усі щось забурмотіли.

— Складайте у Заклинальне коло, — наказав Верховний гросмейстер.

Він наказував принести магічні артефакти, а вони назбирали якогось сміття. Хіба що брат Загребун приніс щось путнє — здається, вівтарну оздобу (краще було не запитувати, звідки він її узяв). Верховний гросмейстер підійшов ближче і перегорнув ногою якусь ламань із тієї купи.

— Що це таке?

— Амулет, — пробелькотів брат Клозетник. — Дуже потужний. Купив його в одного дядька. З гарантією. Захищає від крокодилячих укусів.

— Упевнений, що тобі самому він не знадобиться? — запитав Верховний гросмейстер.

Братство догідливо захихотіло.

— Ану тихіше! — зиркнув на них Верховний гросмейстер. — Я сказав принести магічні речі, а не дешеві брязкальця і сміття! Це місто аж розпирає від магії, а ви що притягнули?! — він нахилився над цим звалищем. — Хтось може мені пояснити, що це таке?

— Камені, — боязко сказав брат Тинькар.

— Сам бачу. Що в них магічного?

Брат Тинькар затрусився.

— Вони діркуваті, Верховний гросмейстере. Усі знають: якщо в камені дірка, він чарівний.

Верховний гросмейстер повернувся на своє місце і високо здійняв руки.

— Ну, гаразд. Воля ваша, — втомлено сказав він. — Як буде, так і буде. Хай прилітає дракон у шість дюймів завдовжки — ми всі знатимемо, чому так сталося. Адже ми знатимемо, правда, брате Тинькарю. Брате Тинькарю? Вибач, я не почув твоєї відповіді. Брате Тинькарю?

— Я сказав «так», Верховний гросмейстере, — прошепотів брат Тинькар.

— Чудово. Отже, ми це з’ясували, — Верховний гросмейстер узяв книжку. — А зараз, якщо ми всі готові…

— Ммм, — брат Дозорець боязко здійняв руку. — До чого ми готові, Верховний гросмейстере?

— До заклинання, звісно ж. Це ж треба! Мені здавалося…

— Але ви не пояснили нам, що саме треба робити, Верховний гросмейстере, — проскиглив брат Дозорець.

Гросмейстер замислився. Вони сказали правду, але він не хотів цього визнавати.

— Це ж очевидно, — сказав він. — Ви повинні зосередити свою увагу. Думати лише про драконів, — пояснив він. — Кожен із вас.

— І все? — запитав брат Придверник.

— Так.

— Хіба ми не повинні співати містичні струни абощо?

Верховний гросмейстер витріщився на нього. Брат Придверник намагався витримати його погляд, гордо кидаючи виклик пригніченню, — наскільки це було можливо для безіменної постаті в чорному балахоні. Він що, дарма вступив у таємне товариство? Невже йому не дозволять співати містичні руни?

— Якщо хочеш, співай, — сказав Верховний гросмейстер. — А зараз ви повинні… Ну, що там, брате Клозетнику?

Коротун опустив руку.

— А я не знаю жодних містичних струн, Верховний гросмейстере. І я не мастак співати…

— Гм!

І він розгорнув книжку.

Дивно, але після багатьох сторінок благочестивої маячні виявилося, що саме собою заклинання — це одне коротке речення. Не гімн, не коротка поезія, а просте нагромадження безглуздих складів. Де Малахіт писав, що вони спонукають до інтерференції між хвилями реальності, але старий пришелепуватий дурень, мабуть, сам все це й понавигадував. У цьому й полягала проблема чарівників: вони ставили собі за мету зробити так, аби все здавалося складним. Насправді ж потрібна була лише воля, а браття мали її донесхочу. Так, обмежену і злостиву, наскрізь отруєну жовчю, але все одно по-своєму сильну…

Цього разу вони не вдаватимуться ні до чого вигадливого. Нехай це буде щось звичайне…

Браття навколо співали те, що кожен із них — за мірою свого розуміння — вважав містичним. Загалом складалося непогане враження, якщо не дослухатися до слів.

Слова… А, справді…

Верховний гросмейстер глянув на сторінку і прочитав їх вголос. Нічого не змінилося. Він кліпнув очима.

Коли він їх розплющив, то опинився в якомусь темному закутку, не тямлячись від люті, а в череві вирувало полум’я.

Для Зеббо Муті, злодія третього класу, ця ніч була чи не найгіршою в житті, і йому не стало б анітрохи веселіше, якби він знав, що вона ще й остання. Ніхто не потикався надвір, бо дощило, і Зеббо не міг набрати свою квоту. Якби не це, він поводився б обережніше.

О нічній порі на вулицях Анк-Морпорка обережність життєво необхідна. Не існує такого поняття як звичайна обережність. Або ви дуже обережні — або мертві. Ви можете ще протягом якогось часу ходити й дихати, але все одно — мертвісінькі.

Він почув якесь шарудіння у ближньому провулку, вийняв з рукава обшитий шкірою дрючок і почекав, поки жертва вийде з-за рогу, а тоді стрибнув, скрикнув: «Ой, тряс…» — і помер.

Зеббо помер дуже незвично. У такий спосіб ні-хто не помирав уже багато сотень років.

Найближча стіна стала вишнево-червоною від жару, який поступово згасав, розчиняючись у темряві.

Саме він найпершим в Анк-Морпорку побачив дракона. Навряд чи це могло його втішити — адже він помер.

— …ця, — промовив він.

Відділившись від тіла, він глянув униз на купку вугілля, знаючи з незвіданою досі певністю, що вилетів саме звідти. Дивне відчуття, коли бачиш власні тлінні рештки.

Це не видалось йому настільки жаским, наскільки він міг уявити, якщо б ви запитали його про це, приміром, десять хвилин тому. Дізнатися, що ти мертвий, не так травматично, якщо заразом дізнаєшся, що лишився якийсь ти, який може дізнатися, що ти мертвий.

У провулку знову стало порожньо.

— Просто неймовірно, — сказав Муті.

— СПРАВДІ ДУЖЕ НЕЗВИЧНИЙ ВИПАДОК.

— Ви теж бачили? Що це? — запитав Муті у незнайомця, що вийшов із темряви. — І хто ви? — боязко додав він.

— ВГАДАЙ.

Муті втупився у поставу під каптуром.

— Ой! Я думав, ви не приходите до таких, як я.

— Я ПРИХОДЖУ ДО ВСІХ.

— Я хотів сказати — особисто.

— ІНОДІ. ЗА ОСОБЛИВИХ НАГОД.

— Ну, звісно, це така особлива нагода, що далі нема куди! Хай йому грець, воно було схоже на дракона! Що робити, коли на тебе суне дракон? Хто міг знати, що з-за рогу вивалиться дракон?

— А ЗАРАЗ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ… — сказав Смерть, кладучи свою скелетну руку Муті на плече.

— Ворожка мені колись казала, що я помру у своєму ліжку і навколо побиватимуться мої онуки, — докинув Муті, плентаючись за поважною постаттю. — Що ви про це думаєте?

— Я ДУМАЮ, ВОНА ПОМИЛИЛАСЯ.

— Клятий дракон. Ще й вогнедишний. Я дуже страждав?

— НІ. ЦЕ БУЛО МАЙЖЕ МИТТЄВО.

— Добре. Мені б не хотілося думати, що я дуже страждав, — Муті роззирнувся навколо. — А що зараз?

Унизу під дощем купка чорного попелу розчинялася в калюжі.

Верховний гросмейстер розплющив очі. Він лежав на спині. Брат Клозетник нахилився над ним, щоб зробити штучне дихання. Навіть думки про це вистачило б, щоб кого завгодно висмикнути з непам’яті.

Він сів, намагаючись побороти відчуття, ніби вкритий лускою і важить декілька тонн.

— Ми це зробили, — прошепотів він. — Дракон! Він явився! Я відчув!

Браття перезирнулися.

— А ми нічого не бачили, — сказав брат Тинькар.

— Може, я щось бачив, — віддано промовив брат Дозорець.

— Та не тут! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Ви що, хотіли, щоб він матеріалізувався тут? Він був далеко, у місті, лише на кілька секунд… Погляньте! — махнув він рукою.

Браття знічено озирнулися, очікуючи полум’я розплати.

У середині кола магічні артефакти повільно перекидалися на попіл. Просто в них перед очима розсипався амулет брата Клозетника.

— Бодай би мене розірвало, — прошепотів брат Загребун. — Їх випалило!

— Цей амулет коштував три долари, — занив брат Клозетник.

— Але ж воно працює, — сказав Верховний гросмейстер. — Хіба не бачите? Нам вдалося! Ми можемо викликати драконів!

— Якщо перевести на магічні речі, може дорогувато вийти, — задумливо сказав брат Загребун.

— …три долари відвалив. Некисло.

— Влада не дається дешево, — рикнув Верховний гросмейстер.

— Щира правда, — кивнув брат Дозорець. — Недешево. Дійсно, — він знову глянув на купку зужитих магічних артефактів. — Це ж треба! Ми змогли-таки! Адже ми змогли? Отак зібралися й втнули магію!

— От бачиш? — встряв брат Загребун. — А я що казав? Нема чого дрейфити.

— Усі ви були на висоті, — підбадьорив їх Верховний гросмейстер.

— …він правив шість доларів, але сказав, що від душі відриває, віддаючи за три…

— Атож, — заговорив брат Дозорець. — Ми все втямили! Воно анітрохи не колеться. Ми справді втнули магію! І ти ж бачив, Тинькарю, що зі столярки не лізли жодні зубні феї.

Інші закивали. Справдешня магія, і нічого страшного. Треба лише не ловити ґав.

— Ой, стривайте, — сказав брат Тинькар. — Де цей дракон? Ну, ми його дійсно викликали чи ні?

— Питання в тебе дурнуваті, — непевно промовив брат Дозорець.

— Ми дійсно його викликали, — сказав Верховний гросмейстер, обтрушуючи порох зі свого містичного балахона. — І він явився. Але щойно магія закінчилася, він повернувся туди, звідки прийшов. Нам потрібно більше магії, щоб він лишався тут довше. Зрозуміло? Саме сюди ми повинні спрямувати зусилля.

— …три долари абиде не валяються.

— Замовкни!

«Любий тату! — писав Морква. —

Я вже в Анк-Морпорку. Тут не так, як вдома. Напевно, чимало змінилося, відколи тут був дідусь містера Варнеші. По-моєму, люди тут не розрізняють Справедливе і Несправедливе.

Капітана Ваймза я знайшов у простому шинку. Я пам’ятаю, як ти казав, що хороший ґном не повинен ходити до таких місць, але я даремно чекав на нього надворі, тож довелося зайти. Він сидів, поклавши голову на стіл. Коли я заговорив до нього, він сказав: «Мені ще одне, хлопче, воно добре валить». Мабуть, він говорив про випивку. Він наказав мені десь зупинитися, а ввечері зайти до сержанта Колона у штаб Нічної сторожі. Ще сказав, що всім, хто хоче служити у Сторожі, треба перевіряти голову. Мабуть, це роблять з міркувань Охорони Здоров’я.

Я пішов прогулятися. Тут багато людей. Я знайшов район, який називається Затінки. Там я побачив чоловіків, які намагалися пограбувати молоду леді. Я підійшов до них. Вони не вміли правильно битися, і один із них спробував мене вдарити у Життєво Важливий Орган, але я вдягнув Захисток, як мені й наказали, тож він травмував себе. Потім підійшла леді і запитала, чи не хочу я в ліжко. Я сказав, що хочу. Вона відвела мене туди, де живе. По-моєму, це називається пансіон. Ним опікується пані Долоня. Леді, в якої намагалися відібрати гаманець (її звати Ріт), сказала: якби ви його бачили. Він вклав аж трьох, він неймовірний. Пані Долоня сказала: заклад пригощає. Вона сказала: який великий Захисток. Я піднявся в номер і заснув, хоча тут дуже шумно. Ріт будила мене раз чи двічі і запитувала: ти нічого не хочеш? Але в них тут не було яблук. Вони тут кажуть, що я вийшов сухий із води, але я не розумію, про що вони — будь-яка дитина знає, що вийти сухим із води неможливо.

Тут на мене чекає багато роботи. Йдучи до сержанта, я натрапив на місце, яке називається «Гільдія злодіїв»! Я запитав у Пані Долоні, і вона сказала: звісно. Вона сказала, там збираються головні злодії міста. Я пішов у штаб Нічної сторожі до сержанта Колона, дуже огрядного чоловіка, і коли розповів йому про «Гільдію злодіїв», він сказав: не будь йолопом. Гадаю, він говорив несерйозно. Він сказав: не бери собі в голову Гільдію злодіїв, ти повинен робити лише одне — ходити вулицями вночі і опівночі кричати «Все гаразд». А я сказав: а якщо не все буде гаразд? І він сказав: трясця, пошукаєш іншу вулицю.

Хіба так ведуть за собою людей?

Мені дали кольчугу. Вона іржава і кепсько зроблена.

За службу платять 20 доларів на місяць. Коли я їх отримаю, то надішлю тобі.

Сподіваюся, у всіх вас усе добре і шахта номер 5 зараз відкрита. Ввечері я піду до цієї Гільдії злодіїв. Це просто ганьба. Якщо я зможу вдіяти щось, то буду на коні. Я вже починаю засвоювати місцеву говірку.

Твій люблячий син,

Морква.

P. S. Будь ласка, скажи Мінті, що я дуже її люблю і сумую за нею».

Лорд Ветінарі, анк-морпоркський Патрицій, прикрив очі долонею.

— Що він зробив?

— Протягнув мене вулицями міста, — сказав Урдо ван П’ю, нинішній голова Гільдії злодіїв, грабіжників та суміжних ремісників. — Посеред білого дня! Зі зв’язаними руками! — він на кілька кроків підступив до жорсткого крісла і посварився пальцем. — Ви чудово знаєте, що ми не вибивалися з бюджету. Отак принизити мене! Як звичайного злочинця! Я чекаю справдешнього вибачення. А інакше доведете до ще одного страйку. У нас не залишиться іншого вибору. Хоч ми й законослухняні громадяни, — додав він.

Палець. Даремно він сварився пальцем. Патрицій холодно витріщився на палець. Простеживши за цим поглядом, ван П’ю негайно опустив свій палець. Патрицій був не з тих, на кого сваряться пальцем, — інакше пальців у вас могло поменшати.

— І кажете, це була одна людина? — запитав лорд Ветінарі.

— Так! От, власне… — зам’явся ван П’ю.

Зараз, говорячи про це вголос, він і сам усвідомив, як це дико.

— Але вас там сотні, — м’яко зауважив Патрицій. — Ви обсіли місто, мов злодії, — даруйте на слові.

Ван П’ю декілька разів відкрив і закрив рота. Ось якою була б чесна відповідь: «Так». І якби до їхніх коридорів прокралися якісь нишпорки — хай би начувалися. Але цей приблуда замилив усім око, увійшовши з таким виглядом, ніби він тут хазяїн. А ще штовхався і казав усім, щоб шанувалися.

— Я цю справу миттю візьму до рук, — кивнув Патрицій.

Гарне формулювання. Люди зазвичай не розуміли, чи то він обіцяє швидко владнати справу, чи просто негайно взятися до неї. І ні-хто ніколи не насмілювався перепитувати.

Ван П’ю знітився.

— Справдешнє вибачення — от. У мене статус, — додав він.

— Дякую. Прикро було б вас затримувати, — сказав Патрицій, знову вдаючись до багатозначності.

— Так. Добре. Дякую вам. Чудово, — відповів злодій.

— Зрештою, у вас дуже багато роботи, — докинув Патрицій.

— Справді. Звісно.

Злодій зам’явся. Його вкололи ці слова, і він не знав, на що чекати далі.

— Гм, — промимрив він, сподіваючись якоїсь підказки.

— Ви ж ведете стільки справ.

Обличчя злодія перекривилося від страху. У голові заклекотіли всілякі провини. Йшлося не так про те, що він накоїв, як про те, що саме з цього стало відомо Патрицієві. Цей чоловік мав очі скрізь, але найбільше лякали, власне, оці льодовито-блакитні, якими він зараз дивився на ван П’ю.

— Я… еее… щось не розумію… — забелькотів крадій.

— Цікавий вибір об’єктів, — Патрицій узяв зі стола якийсь аркуш. — Кришталева куля ворожки із Сутої вулиці. Невелика вівтарна оздоба з храму крокодилобога Оффлера. І таке інше. Абищиці.

— По щирості, боюся, що не знаю…

— Жодних несанкціонованих крадіжок, правда?[6] — запитав Патрицій, подавшись вперед.

— Я негайно проведу розслідування! — заторохтів верховний крадій. — Можете на мене покластися!

— Не сумніваюся, — мило всміхнувся Патрицій. — Дякую, що навідали. Ідіть, не соромтеся.

Злодій почовгав до виходу. «І так завжди, — розпачливо подумав він. — Приходиш до нього з цілком притомною скаргою, але не встигаєш отямитися, а вже повзеш до дверей, розшаркуючись, кланяючись і радіючи, що взагалі вирвався». Хоч не хоч, варто було віддати Патрицієві належне. Якщо не віддати, він вирядить до тебе озброєних людей і вони заберуть.

Розпрощавшись із ван П’ю, лорд Ветінарі узяв бронзовий дзвіночок і викликав секретаря. Хоч би як він підписав листа до Моркви, насправді його звали Люпіном Вонсом. Він увійшов, тримаючи в руках акуратно вигострений олівець. Люпін Вонс і сам увесь такий був: акуратний. Завжди скидалося на те, ніби його щойно вивершили. Намащене волосся лежало так гладенько, що здавалося намальованим на черепі.

— Здається, у Сторожі якісь проблеми з Гільдією злодіїв, — сказав Патрицій. — Ван П’ю скаржився, що хтось зі Сторожі його заарештував.

— За що, сер?

— Очевидно, за крадіжки.

— Хтось зі Сторожі? — перепитав секретар.

— Знаю. Але просто владнайте це, гаразд?

Патрицій усміхнувся сам до себе.

Він мав неординарне почуття гумору, до якого важко було підібрати ключ, але зараз перед очима знову й знову поставав розлючений, буряково-червоний очільник злодіїв.

Одним із найбільших внесків Патриція у стабільне функціонування Анк-Морпорка полягало в тому, що він ще на початку правління легалізував древню Гільдію злодіїв. Міркував він так: злочинність існує віддавна, отже, вона нікуди не подінеться, тому варто принаймні зробити її організованою.

Гільдію заохотили вийти з тіні і побудувати собі хороми, приходити на міські офіційні прийоми і відкрити власне училище зі стаціонарною формою навчання. Місто і Гільдія давали дипломи випускникам. В обмін на поступову ліквідацію Сторожі злодіїв погодилися — намагаючись, щоб не бігали очі, — не допускати злочинності понад встановлені на рік межі. Лорд Ветінарі казав, що це дозволяє усім планувати заздалегідь — завдяки цьому в хаос (себто у життя) додали трохи певності.

А незабаром Патрицій знову викликав до себе головних злодіїв і сказав: «О, до речі, це ще не все. Що ж іще? А, ось…

Я знаю, хто ви такі. Де мешкаєте. На яких конях їздите. У яких перукарнях ваші дружини роблять зачіски. Знаю, де ваші милі дітки і як вони вже попідростали — це ж треба, як летить час. І де вони бавляться. Ви ж не забудете, про що ми домовилися?».

І він усміхнувся.

А вони усміхнулися у відповідь — якщо це можна так назвати.

Врешті-решт виграли всі, з якого боку не глянь. Головні злодії дуже швидко почали гладшати, замовляти собі герби і проводити зібрання в охайній будівлі, а не у чадному кублі, в якому ні-хто не почувався затишно. Складна система розписок та письмових зобов’язань гарантувала, що Гільдія нікому не відмовить у наданні своїх послуг. На всіх випадало десь порівну, і це дуже подобалося — принаймні тим громадянам, які могли собі дозволити порівняно невисокі преміум-внески, які Гільдія правила в обмін на те, що давала їм спокій. Для цього існувало чудернацьке іноземне ймення: страх-у-ванні. Ні-хто не знав, що воно таке, але в Анк-Морпорку засвоїли це поняття.

Сторожу це не тішило, але правда полягала в тому, що їм навіть не снився такий ефективний контроль над злочинністю, якого домоглися злодії. Як-не-як, Сторожа мала подвоїти зусилля, аби бодай трохи приборкати злочинність, — натомість Гільдії достатньо було працювати менше.

Місто розквітало, а ні до чого не придатний доважок Сторожі занепадав, перетворюючись на купку невдах, яких ні-хто при здоровому глузді не став би сприймати серйозно.

Аж ніяк не передбачалося, що в голову їм вдарить боротися зі злочинністю. Але Патрицій розумів, що якщо вони зачепили головного злодія, варто все зʼясувати.

Капітан Ваймз постукав — дуже делікатно, бо кожен удар відлунював у черепі.

— Заходьте.

Стягнувши з голови шолом, Ваймз запхав його під пахву і штовхнув двері. Вони рипнули — пила врізалась йому в чоло іржавими зубцями.

Поряд із Люпіном Вонсом він завжди почувався незручно.

Якщо вже говорити про це, то й у присутності лорда Ветінарі він почувався незручно, але там спрацьовувало інше — порода. І, звісно ж, банальний страх. Що ж до Вонса, Ваймз його знав іще з тих часів, коли вони разом зростали у Затінках. І перед малим уже тоді розкинулося велике майбутнє. Ватажком він ніколи не був. Ніколи. Не мав для цього чи то сили, чи снаги. Та й навіщо ставати ватажком? Під кожним із них пнуться нагору зо два «ад’ютанти». Не можна сказати, ніби ватажок банди — кар’єра з надійними перспективами. Натомість у кожній банді тримають блідого хлоп’ягу. Не можуть прогнати, бо саме він будує всі розумні плани (зазвичай ідеться про стареньких жіночок та незамкнені крамниці). Вонс природним чином посів у світобудові саме таке місце.

Ваймз належав до середньої ланки — тобто холопів, які могли криками висловлювати згоду. Він пам’ятав, як Вонс повсякчас тинявся з ними у чужих поношених штанах. Цей кістлявий малий навчився якось по-чудернацькому, з підстрибом бігати, щоб встигати за старшими хлопцями. І він постійно щось вигадував, аби вони не мали часу його відлупцювати (такою була їхня звична розвага, якщо не траплялося нічого цікавішого). Він дуже вдало пройшов чудову школу, готуючись до безжального дорослого світу.

Так, вони вдвох починали в канаві. Але Вонс виборсався нагору. Натомість Ваймз — і він визнав би це першим — лише плив за течією. Щойно відкривалися якісь перспективи, він висловлював свою думку. Або говорив щось недоречне. Зазвичай це збігалося.

Саме тому поряд із Вонсом він почувався незручно. Він дослухався до того, як працює великий годинниковий механізм амбіцій.

Ваймз ніколи не вмів керувати амбіціями. Це було ніби щось з іншого життя.

— А, Ваймзе.

— Сер, — дерев’яним голосом відповів той.

Він навіть не намагався відсалютувати, бо знав про небезпеку впасти. Зараз він думав про те, що варто було пообідати — тобто випити чогось.

Вонс копирсався у папірцях, що лежали на столі.

— Якась дивина та й годі, Ваймзе. Боюся, у вас великі проблеми.

Вонс не носив окулярів. А якби носив, зиркнув би зараз на капітана з-понад скелець.

— Сер?

— …з вашими людьми у Сторожі. Здається, один із них заарештував голову Гільдії злодіїв.

Ваймз похитнувся, збираючи всі сили, щоб зосередитися. Усе це заскочило його зненацька.

— Перепрошую, сер. Я не можу вловити…

— Ваймзе, я кажу, що один із ваших людей заарештував голову Гільдії злодіїв.

— Один із моїх людей?

— Так.

Розшарпані мозкові клітини Ваймза мужньо спробували відновити бойові лави.

— З нашої Сторожі? — перепитав він.

— Зв’язав йому руки і притягнув під палац, — гірко усміхнувся Вонс. — Боюся, тут щось нечисто. Десь був рапорт… ага… ось: «Я, Морква Рудокопсон, звинувачую цього чоловіка в умисному скоєнні карного злочину згідно розділу 14 (ххх) Загального кримінального кодексу, 1678».

— «Чотирнадцять ха‑ха-ха»? — скоса зиркнув на секретаря Ваймз.

— Тут так написано.

— Що це означає?

— Навіть гадки не маю, — сухо відповів Вонс. — І хто такий цей… Морква?

— Ми ж так не працюємо! — спохопився Ваймз. — Не можна просто ходити й заарештовувати злодіїв із Гільдії. Ми б навіть за цілий день не впоралися!

— А цей Морква, очевидно, іншої думки.

Капітан хитнув головою і одразу ж скривився від болю.

— Морква? Навіть не можу пригадати, що це за один.

Туманна переконаність в його тоні одразу приголомшила навіть Вонса.

— Він був доволі… — секретар помовчав, шукаючи слів. — Морква, Морква. Десь я вже чув це ім’я. Бачив написаним на папері, — його обличчя втратило будь-який вираз. — Доброволець! Пам’ятаєте, я показував?

Ваймз витріщився на нього.

— Лист від якогось… ґнома?..

— Атож. Він розводився про служіння спільноті і збереження порядку на вулицях. Благав, щоб його синові не відмовили у місці скромного вартового.

Секретар зашурхотів папірцями.

— Що він накоїв? — запитав Ваймз.

— Нічого. Анічогісінько. Саме це й дивно.

Ваймз наморщив чоло. Розум силкувався засвоїти нову думку.

— Доброволець? — запитав він.

— Так.

— Його не змушували служити?

— Він сам захотів. А ви сказали, що це, мабуть, жарт, і я відповів, що ми повинні залучати етнічні меншини. Пригадуєте?

Капітан спробував. Задача виявилася непростою. Збереглися якісь розмиті спогади, нібито він пив, щоб забутися. Усе це не мало сенсу, бо він уже не пам’ятав, що йому треба забути, і врешті-решт пив, намагаючись забути про пиятику. Він не знайшов жодного ключика у тій безладній мішанині, яку язик не повертався назвати високим словом «пам’ять».

— Чи я пригадую? — безпорадно перепитав він.

Склавши руки на столі, Вонс нахилився вперед.

— Послухайте: його світлість вимагає пояснень. Я не хочу, аби довелося розповісти йому, що капітан Нічної сторожі не має гадки про те, куди несе людей, якими він — якщо можна так висловитися — командує. І ви цього не хочете, правда ж? Ну?

— Так, сер, — пробурмотів Ваймз.

У закапелках розуму винувато борсався тьмяний спогад про якусь щиру розмову у «Виноградному гроні». Але не ґнома ж він там зустрів? Ну, хіба що визначення рас дуже змінилися.

— Звісно, ніхто цього не хоче, — підхопив Вонс. — Заради старої дружби, і так далі. Тож я придумаю, що йому сказати, а ви, капітане, розберетеся з тим, що там коїться, і покладете цьому край. Дайте цьому ґномові коротенький урок, щоб знав, що таке служити вартовим, гаразд?

— Ха-ха, — послужливо докинув Ваймз.

— Перепрошую?

— Ой. Думав, це у вас жарт на расову тему. Сер.

— Ваймзе, послухайте: я дуже терплячий, зважаючи на обставини. А зараз ви маєте забратися звідси і все владнати. Ясно?

Ваймз відсалютував.

Чорна туга, що завжди чатувала на нього у тверезі миті, вхопилася за кінчик язика.

— Так, вельмишановний секретарю. Я подбаю про те, аби він затямив, що арешт злодія — незаконна справа.

Він одразу пошкодував про ці слова. Якби не такі вибрики, він міг досягнути набагато більшого і стати великою людиною — капітаном гвардійців у палаці. Коли Патрицій віддав йому під оруду Сторожу, це був такий собі невеличкий жарт. Утім, Вонс уже занурився в інші свої папірці. Якщо він і помітив сарказм, то не виказав цього.

— От і добре, — сказав він.

«Люба матінко! — писав Морква. —

Сьогодні набагато кращий день. Я пішов до Гільдії злодіїв, заарештував головного зловмисника і притягнув його під палац Патриція. Мабуть, надалі з ним не буде клопоту. А пані Долоня каже, що я можу й далі жити на горищі, бо добре, коли в домі є чоловік. Це тому, що вночі тут були гості, які даремно так багато випили. І вони здійняли колотнечу в кімнаті у дівчини. Мені довелося піти поговорити з ними, а вони чинили опір, і один спробував вдарити мене коліном, але на мені був Захисток, і пані Долоня сказала, що цей чоловік зламав собі чашечку, але мені не треба купувати нову.

Деякі обов’язки Сторожі незрозумілі. Я маю напарника. Його звати Ноббі. Він говорить, що я надто ревний. І що мені ще вчитися й вчитися. Мабуть, це правда, бо я лише на 326-й сторінці «Законів і постанов міст Анк і Морпорк». Обіймаю вас усіх.

Твій син,

Морква.

P. S. Перекажи Мінті, що я її люблю».

Його не просто затягувала самота — він опинився на споді життя. Принаймні Ваймзові думалося саме так.

Нічна сторожа прокидалася, коли весь світ лягав спати, і відходила до сну, коли над міськими краєвидами займався світанок.

До скону вештатися мокрими темними вулицями, у сутінковому світі… До Нічної сторожі прибивалися люди, які з тих чи інших причин мали схильність до такого способу життя.

Він підійшов до штабу Сторожі — древньої і на диво великої будівлі. Справа і зліва здіймалися дубильня і кравецька майстерня, де виготовляли якісь сумнівні шкіряні вироби. Напевно, колись штаб мав солідний вигляд, але зараз поринув у занепад, і тут засідали хіба що сови й щури. Час, бруд і лишайник майже стерли девіз, вирізьблений над дверима, однак все-таки можна було прочитати слова стародавньої міської говірки:

FABRICATI DIEM, PVNC

Сержант Колон, який мав себе за великого знавця мов, бо служив колись у далеких краях, стверджував, що це означає «Захищати й служити».

Так. Очевидно, приналежність до сторожі щось колись важила.

«Сержант Колон… — подумав Ваймз, ввалившись у затхлу пітьму. — Що ж, він любить темряву». Сержант Колон тридцять років прожив у щасливому шлюбі завдяки тому, що місіс Колон працювала цілий день, а він — цілу ніч. Вони спілкувалися, обмінюючись записками. Він готував їй чай, перш ніж вийти на зміну, а вона вранці лишала йому в печі смачний гарячий сніданок. Подружжя мало трьох дорослих дітей. Ваймз припускав, що вони народилися внаслідок надзвичайно переконливого листування.

А ще ж капрал Ноббс… Що ж, цілком можна було зрозуміти, чому такий, як Ноббі, не бажає, аби його бачили люди. Тут не крилося жодних загадок. Єдина причина, з якої ви не могли зарахувати Ноббі до царства тварин, полягала в тому, що царство тварин одразу б підхопилося і втекло.

І, звісно ж, він сам. Кістлява неголена жменька проспиртованих шкідливих звичок. От і вся Нічна сторожа. Їхня трійця. Колись були десятки, сотні людей. А зараз — лише троє.

Ваймз видерся нагору сходами, навпомацки знайшов шлях у кабінет і впав у древнє шкіряне крісло, з якого аж вивалювався наповнювач. Покопирсавшись у нижній шухляді, знайшов пляшку, зубами витягнув корок, виплюнув його, зробив ковток.

День розпочався.

Світ зібрався докупи.

Життя — звичайнісінька хімія. Там крапелька, там росиночка — і от уже все змінилося. Ковтнеш трохи прокислих соків — і раптом стаєш готовий прожити ще декілька годин.

У давнину, коли це був пристойний район, оптимістичний власник таверни, що по той бік вулиці, чимало заплатив чарівникові, аби той підсвітив усі літери вивіски різними кольорами. Зараз вони лише хаотично блимали, а часом ставалося коротке замикання від сирості. «Е» стала вирви-око-рожевою. Вона то згасала, то світилася, як їй заманеться.

Ваймз уже давно звик — це здавалося йому частиною життя.

Він втупився у миготливу гру світла на розтрісканому тиньку, а тоді підняв взуту в сандалю ногу і двічі лунко тупнув об підлогу.

За кілька хвилин зі сходів долинуло хрипіння: сержант Колон дерся вгору.

Ваймз подумки рахував. Колон завжди на шість секунд зупинявся, аби трохи віддихатися.

На сьомій секунді двері прочинилися. Сержантове обличчя виринуло з-за них, ніби повний місяць.

Ось приблизний опис Колона: він належав до людей, які, розпочавши військову кар’єру, неодмінно бронзовіють у званні сержанта. Не можна було уявити його капралом. Або, якщо вже про це мова, капітаном. Якби він не записався на службу, то став би ковбасником чи м’ясником: здавалося, він створений для такої роботи, де майже обов’язково мати велике червоне обличчя і пітніти навіть у морози. Він відсалютував і дуже обережно поклав і розгладив на столі у Ваймза пожмаканий папірець.

— Добривечір, капітане. Оце звіт з учорашньої зміни. А ще ви винні чотири пенси чайному клубу.

— Колоне, що там із цим ґномом? — кинув Ваймз.

— З яким ґномом? — наморщив лоба сержант.

— Тим, який щойно приєднався до Сторожі. Цим… Морквою чи як його там.

— Та ну? — У Колона відпала щелепа. — Він що, ґном? Я завжди казав, що не можна довіряти цим поганцям-недоросткам! Надурив мене, малий негідник! Мабуть, збрехав про свій зріст!

Колон був зростистом — принаймні, коли йшлося про нижчих за нього.

— Ви знаєте, що він сьогодні вранці заарештував голову Гільдії злодіїв?

— За що?

— Здається, за те, що він голова Гільдії злодіїв.

— А хіба це злочин? — ошелешено запитав сержант.

— Варто мені перекинутися словом із цим Морквою.

— Сер, хіба ви не бачилися? Він казав, що приходив до вас із рапортом.

— Гм… Мабуть, я тоді був зайнятий. Доводиться багато міркувати про різне.

— Так, сер, — делікатно сказав Колон.

Капітан знайшов у собі достатньо гідності, щоб відвернутися і зашурхотіти покладами папірців на столі.

— Треба негайно прибрати його з вулиці, — пробурмотів він, — бо ми й не змигнемо, а він притягне сюди ватажка Гільдії убивць, бо той, бачте, людей убиває! Де цей Морква?

— Я вирядив його з капралом Ноббсом, щоб той, так би мовити, розтлумачив, що й до чого.

— Ви відправили зеленого новачка з Ноббі? — знесилено запитав Ваймз.

— Сер, я подумав, що капрал Ноббс зі своїм досвідом міг би багато чому його навчити, — перелякано заторохтів Колон.

— Лишається сподіватися, що новенький повільно вчиться, — сказав Ваймз, натягуючи на голову поруділий шолом. — Рушаймо.

Коли вони вийшли зі штабу, то побачили драбину, прихилену до стіни таверни. Огрядний чоловік на верхній сходинці тихо лаявся, длубаючись у світляних літерах.

— Там «Е» покоцане, — крикнув Ваймз.

— Що?

— «Е». Погано працює. І «Т» блимає, коли дощ. Саме час привести все до ладу.

— Привести до ладу? А. Так. Звісно. Саме це я й роблю. Приводжу все до ладу.

Вартові захлюпали по калюжах. Брат Дозорець повільно похитав головою і знову зосередився на викрутці.

Таких, як капрал Ноббс, можна знайти у будь-якому збройному формуванні. Попри типову для них енциклопедичну обізнаність у Приписах, вони дуже дбають про те, щоб не просуватися далі, скажімо, капрала. Ноббі мав звичку розмовляти кутиком рота. Він невпинно курив, але Морква помітив дивну річ: у вустах Ноббі кожна цигарка миттю перетворювалася на недопалок, проте далі він міг курити його цілу вічність або сховати за вухо, де утворилося таке собі нікотинове кладовище. За рідкісних нагод виймаючи цигарку з рота, Ноббс обережно прикривав її складеною човником долонею.

Він був низькорослим чоловічком з кривими ногами і трохи скидався на шимпанзе, якого ніколи не запрошують на чаювання.

Його вік лишався загадкою. Однак за рівнем цинізму і загальної втоми від світу (таке собі вуглецеве датування людської особистості) йому було приблизно сім тисяч років.

— Сюдою безпечно, — сказав Ноббі, коли вони увійшли на вогку вулицю у торговому кварталі. Він смикнув за ручку дверей — виявилося, що вони замкнені. — Далеко не відходь, — додав він, — я наглядатиму за тобою. Перевіряй двері по той бік вулиці.

— О, ясно, капрале. Ми дивитимемося, чи всі крамниці зачинені.

— На льоту все хапаєш, синку.

— Сподіваюся, що піймаю зловмисника на гарячому, — Морква рвався до бою.

— Звісно, — непевно промовив Ноббі.

— Але якщо виявиться, що двері незамкнені, мабуть, треба буде покликати власника, — правив далі Морква. — І одному з нас доведеться лишитися надворі, щоб тримати все під контролем, правда ж?

— Он як? — повеселішав капрал. — Це зроблю я, можеш на мене покластися. А ти підеш всередину шукати жертву. Себто власника.

Він смикнув іншу дверну ручку. Вона крутнулася.

— Коли в моїх рідних горах ловили злодія, його вішали на…

Морква урвав, знічев’я крутячи ручку.

Ноббі закляк.

— …на?.. — врешті перепитав він із жахом і зачудуванням.

— Не можу пригадати, як саме — відповів Морква. — Мама казала, що це ще надто поблажливо. Красти неправильно.

Ноббі пережив численні відомі різанини у простий спосіб: він їх уникав. Відпустивши ручку дверей, він вдячно по ній поплескав.

— А! — крикнув Морква.

Ноббі аж підстрибнув.

— Що — «а»? — гукнув він у відповідь.

— Згадав, як ми їх підвішували.

— Ну… — мляво промовив Ноббі. — І як?

— На фортечну стіну. Часом вони по декілька днів там висіли. Можете мені повірити, вони після того вже не крали. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько.

Ноббі прихилив до стіни свою піку і видобув із завушних надрищ недопалок. Він вирішив, що треба негайно дещо з’ясувати.

— Що тебе змусило піти у Сторожу, хлопче?

— Усі постійно про це запитують… Ніщо не змусило. Я сам хотів. Це зробить із мене чоловіка.

Ноббі здивовано витріщився на праве вухо Моркви — він ніколи нікому не дивився в очі.

— Тобто ти не в бігах?

— Від чого б я бігав?

Ноббі трохи розгубився.

— Ну, завжди щось та й є. Може… Може, тебе несправедливо звинуватили в чомусь. Наприклад, — і він широко усміхнувся, — у крамницях раптом позакінчувалися різні товари, а людям чомусь здалося, ніби ти до цього причетний. Або у твоїй торбині знайшли щось чуже, хоч ти навіть гадки не мав, як воно там опинилося. Таке… Можеш розповісти старому Ноббі. А моʼ, — і він штрикнув Моркву ліктем, — трапилося щось інше? Шерше ля фам? Дівку скривдив?

— Я… — заговорив Морква, аж тут схаменувся і згадав, що треба завжди говорити правду, навіть таким дивакам, як Ноббі, які, здається, взагалі не знають, що таке правда. А вона полягала в тому, що Морква завжди створював Мінті проблеми — хоча досі не розумів, чому і як. Коли він навідував її у печері Скелегупів, на неї потім щоразу гримали батько з матір’ю. Із самим Морквою вони завжди розмовляли дуже привітно, але для Мінті чомусь виходило на лихе, навіть коли вони просто бачилися.

— Так, — сказав він.

— Що ж, таке часто трапляється, — розважливо промовив Ноббі.

— Постійно траплялося. Кривдив і кривдив її. Мало не щовечора.

— Отакої! — на Ноббі це справило враження, і він глянув на захисний обладунок. — І тому ти повинен оце носити?

— Перепрошую?

— Нічого, нічого. У кожного свої маленькі секрети. Або великі. Навіть у капітана. Він тут лише тому, що його стоптала під ноги жінка. Сержант так і каже — стоптала під ноги.

— От лихо!

Це здавалося дуже болючим.

— Гадаю, так воно й було, адже він завжди що думає, те й говорить. Я чув, що він надто часто говорив Патрицію те, що думав. Наприклад, що Гільдія злодіїв — це просто збіговисько злодіїв абощо. Тому він тут. Ну, не знаю, — Ноббі задумливо позирнув на бруківку. — А де ти оселився, хлопче?

— Є одна леді, її називають пані Долоня, — почав Морква.

Ноббі аж похлинувся, бо дим пішов не в те горло.

— У Затінках? — просипів він. — Ти там буваєш?

— Ну, так.

— Щовечора?

— Радше щодня, але так.

— І ти сюди прийшов, щоб із тебе зробили чоловіка?

— Так!

— Мабуть, мені б не сподобалося в тих краях, звідки ти родом.

— Слухайте, — заговорив геть розгублений Морква, — я прийшов, бо містер Варнеші сказав, ніби це найкраща робота у світі. Захищати закон і так далі. Хіба ні?

— Нууу… Щодо цього… Захист закону… Бач, колись, так, ну, тобто до Гільдій і усього цього… закон, така штука, не дуже… Ну, тобто зараз усе стало більш… Слухай, не знаю я. Загалом просто собі дзеленчиш у дзвіночок і не рипаєшся.

Ноббі зітхнув, а тоді щось пробурчав, відчепив від пояса клепсидру і витріщився на рештки піску, які от‑от мали остаточно пересипатися вниз. Повернувши її на пояс, він зняв із дзвіночка шкіряну заглушку і раз чи два тихенько дзеленькнув.

— Північ, — промимрив Ноббі, — і все гаразд.

— Оце й усе? — здивувався Морква, коли вляглося слабеньке відлуння.

— Так. Загалом так.

І Ноббі похапцем затягнувся недопалком.

— Та ну? А переслідування злочинців освітленими місячним сяйвом дахами? А фехтування канделябрами? Нічого такого?

— По-моєму, ні, — жваво сказав Ноббі. — Я ніколи нічого такого не робив. Ні-хто ніколи ні про що таке не казав, — він пихнув димком. — Хто гасає по дахах, того може спіткати нагла смерть або застуда. Якщо ти не проти, я обираю старий добрий дзвіночок.

— А можна мені?

Ноббі розгубився. Інакше годі пояснити, чому він припустився помилки і мовчки віддав Моркві дзвіночок. Той покрутив його в руках, а тоді підняв над головою і щосили задзеленчав.

— Північ! — волав він. — І все гараааааазд!

Між стінами закрутилося відлуння, яке нарешті придушила важка моторошна тиша. Удалині гавкнули кілька собак. Заплакало немовля.

— Шшшш! — прошипів Ноббі.

— Але ж усе гаразд, хіба ні?

— Це ненадовго, якщо ти й далі калататимеш. Віддай цей клятий дзвін.

— Не розумію! Послухайте, у мене тут книжка, яку дав містер Варнеші…

І він вийняв «Закони і постанови».

— Вперше бачу, — знизав плечима Ноббі. — А зараз припини цей рейвах. Не можна здіймати гармидер. Хтозна, кого він сполохає. Сюди!

Він схопив Моркву за плече і потягнув у провулок.

— А кого? — перепитав Морква, опираючись, поки Ноббі наполегливо штовхав його далі.

— Негідників, — промимрив капрал.

— Але ж ми — Сторожа!

— Атож! І нащо нам сутички?! Пам’ятай, що трапилося з Ґаскіном!

— Я не пам’ятаю! — остаточно розгубився Морква. — Хто такий Ґаскін?

— Це було ще до тебе, — буркнув Ноббі. Він трохи збавив крок, бо втомився. — Бідолаха. Таке могло спіткати кого завгодно, — він зиркнув на Моркву. — Припини, ясно? На нерви діє. Переслідування у місячному сяйві, це ж треба! Здохнути й не жити!

Він сторожко подріботів вулицею. Ноббі й так завжди чимчикував боком, а коли зараз ще й скрадався, то став схожий на кульгавого краба.

— Але ж… У цій книжці…

— Не забивай мені баки своєю книжкою, — гаркнув капрал.

— Але закон… — геть посмутнів Морква.

Договорити він не встиг: сокира, що вилетіла з низеньких дверцят, свиснула в повітрі й відскочила від протилежної стіни. Всередині затріщало дерево і забряжчало скло.

— Ноббі, там бійка! — скинувся Морква.

Той зиркнув на двері.

— Ще б пак. Це ґном’яча кнайпа. Гірше й не придумати. Не потикайся туди, хлопче. Якщо потрапиш в лапи до цих малих поганців, тебе потовчуть на порох. Тримайся за Ноббі, і тоді…

Він схопив Моркву за міцне, мов стовбур дерева, плече. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця будівлю.

Морква пополотнів.

— Ґноми п’ють? І затівають бійки?

— Атож. Тільки те й роблять. Та ще й говорять такими словами, якими я б навіть до своєї матусі не звернувся. Краще триматися подалі від цього паскудного збіговиська… Куди лізеш?!

Ні-хто не знає, чому ґноми, потрапивши до великого міста, геть забувають про тихе і розмірене гірське життя. Навіть найбезневиннішим рудокопам щось вдаряє в голову, спонукаючи весь час носити кольчугу і сокиру, перейменовуватися на всіляких Буцатих Галабурд і впиватися до безпросвітного забуття. Може, річ у тім, що вдома вони живуть надто вже тихо і правильно. Відгарувавши сімдесят років на свого батька у шахтному колодязі і потрапивши нарешті до великого міста, юний ґном, мабуть, понад усе хоче добряче хильнути, а потім когось віддухопелити.

Цього разу точилася не просто бійка, а прекрасна ґном’яча битва, в якій зійшлося приблизно сто учасників, поділених на сто п’ятдесят коаліцій. Лунали крики й прокляття, сокири черкали по металевих шоломах під акомпанемент пісні про золото, яку виконувала купка захмелілих ґномів біля вогнища (ще одна їхня народна традиція).

Ноббі налетів на спину Моркви: побачивши все це, той заціпенів від жаху.

— Та тут щовечора так. Послухай старого капрала, не втручайся. Це їхні етнічні обряди абощо. Етнічні обряди треба шанувати.

— Але… Але… — Морква аж затинатися почав. — Це ж мій народ. Певною мірою. Хіба так можна? Що люди подумають?

— Ми думаємо, що це паршиві недоростки. Годі, забираймося!

Але Морква кинувся в самісіньку гущу.

Приклавши долоні до рота, він щось прокричав незнайомою Ноббі мовою. До цієї категорії належали мало не всі мови (зокрема і його рідна), але цього разу йшлося про ґномську.

— Ґр-дузк! Ґр-дузк! ааК’зт езем ке бур’к це цім?[7]

Бійка вщухла. Сотня бороданів роздратовано й ошелешено витріщилися на згорбленого Моркву.

Від його нагрудника відскочив кинутий кимось пощерблений пивний кухоль. Морква нахилився і легко, мов пір’їнку, підняв зухвальця.

— Йєук, юдтруц-т’руд-езтуза, гудр’зд дезек дрез’гук, гузу-крук’т б’тдуз г’ке’к ме’ек б’тдуз т’бе’тк ксе’дратк ке’гкт’в. ааДб’фук?[8]

Ґноми ніколи не чули, щоб хтось, вищий за чотири фути, промовив стільки слів старою говіркою.

Моркві на очі навернулися сльози. Він поставив нападника на підлогу.

— Ви — ґноми! Шануйтеся! Гляньте на себе. Вам не соромно?

Миттю впало сто важких, ніби з каменю витесаних щелеп.

— Та гляньте ж на себе! — повторив Морква, хитаючи головою. — Згадайте своїх нещасних, сивобородих старих матінок, які знемагають від важкої праці на рудниках! У них серце болить за синків! Що вони сказали б, якби зараз побачили вас? Матусі, які навчили вас вправлятися з кайлом…

До ошелешеного і переляканого Ноббі, що вкляк біля дверей, звідусіль долинали придушені ридання. Ґноми дедалі гучніше прочищали носи.

— Мабуть, вони зараз думають, що ви собі спокійно граєте в доміно абощо… — продовжив Морква.

Найближчий ґном у шоломі, оздобленому шестидюймовими шпичаками, тихо заплакав. Сльози скрапували у пиво.

— І я впевнений, що вони дуже давно не мають від вас звісточки, хоч ви й обіцяли писати щотижня…

Ноббі неуважно вийняв засалену хустку і передав ґномові, який, здригаючись від ридань, прихилився до стіни.

— Що ж, — добродушно сказав Морква. — Не хочу на вас тиснути, але відтепер я щовечора приходитиму сюди і сподіваюся бачити пристойну ґномську поведінку. Я розумію, як воно, жити далеко від дому, але такі речі неприйнятні, — він торкнувся шолома. — Ґ’грук, т’ук.[9]

Широко всміхнувшись їм і зігнувшись навпіл, Морква виліз із кнайпи. Коли він опинився надворі, Ноббі поплескав його по плечі.

— Навіть не думай знову щось таке утнути, — злісно кинув він. — Ти у Міській сторожі! Щоб я більше не чув цієї балаканини про закони!

— Це дуже важливо, — серйозно відповів Морква, поспішаючи за Ноббі, який скрадався провулком.

— Важливіше, щоб тебе не порубали на кавалки. Ґномські кнайпи! Синку, якщо маєш клепку, заходь сюди і тримай язика на припоні.

Морква поглянув на будівлю, до якої вони підійшли. Вона стояла трохи віддалік від вуличної грязюки. Зсередини долинали звуки бучної пиятики. Над дверима висіла покоцана вивіска, на якій був намальований барабан.

— Таверна? — задумливо спитав Морква. — Відчинена о цій порі?

— Чом би й ні, — сказав Ноббі, штовхаючи двері. — Саме те, що треба. «Латаний барабан».

— Тут теж алкоголь? — уточнив Морква, швидко гортаючи сторінки книжки.

— Сподіваюся, що так, — сказав Ноббі. — Він кивнув тролю, який працював у «Барабані» витурайлом[10]. — Добривечір, Щебеню. Я тут показую новачкові, що й до чого.

Троль щось рикнув і махнув потрісканою рукою.

Інтер’єр «Латаного барабана» уже став легендою. Цей заклад прославився як найсумнівніший в усьому Дискосвіті. Він був такою визначною пам’яткою Анк-Морпорка, що після неуникного косметичного ремонту новий власник мусив кілька днів відтворювати оригінальну патину бруду, кіптяви та інших, набагато загадковіших субстанцій. Крім того, довелося імпортувати кілька тонн зогнилого очерету, щоб вистелити підлогу. Тут, як завжди, сиділа компанія героїв, найманих убивць, торговців, зухвальців і злочинців. Лише під мікроскопом можна було б їх розрізнити. Під стелею пасмами вився густий дим — мабуть, боявся торкнутися стін.

Коли увійшли двоє вартових, розмова трохи стихла, а потім знову здійнявся галас. Двійко підозрілих з вигляду друзяк помахали Ноббі.

А той помітив, що Морква знайшов собі справу.

— Що там у тебе? — запитав капрал. — Про матусь не розводься тут, гаразд?

— Я нотатки роблю, — похмуро сказав Морква. — У нотатнику.

— Те, що треба, — сказав Ноббі. — Тобі тут сподобається. Я завжди тут вечеряю.

— «Протизаконний» — разом чи окремо? — і Морква перекинув сторінку. — Ви б як написали?

— Я б такого не написав, — відповів Ноббі, розштовхуючи відвідувачів. До його душі завітала рідкісна гостя — щедрість. — Що питимеш?

— Гадаю, пити зараз недоречно. Та й взагалі міцний алкоголь підступний.

І тут Морква відчув, що в потилицю йому уважно дивляться. Озирнувшись, він побачив тихого і сумирного велетня-орангутана, який сидів за барною стійкою з кухлем пива і мискою арахісу.

Орангутан дружньо підняв келих, а потім шумно сьорбнув пива, скрутивши нижню губу трубочкою. Звук був такий, наче спускали воду в каналі.

Морква підштовхув Ноббі ліктем.

— Тут мав…

— Не кажи цього! — квапливо перервав Ноббі. — Не вимовляй цього слова! Це бібліотекар. Він працює в Академії. Завжди приходить сюди вихилити кухлик на ніч.

— А люди не заперечують?

— Чого б вони заперечували? — перепитав Ноббі. — Він за свою випивку завжди платить, як і всі тут.

Морква знову озирнувся на орангутана. В голові юрмилося безліч запитань. Наприклад: де цей відвідувач носить гроші? Бібліотекар неправильно зрозумів цей уважний погляд і люб’язно підштовхнув до Моркви миску з арахісом.

Вартовий випростався у весь свій чималий зріст і розгорнув нотатник. Недарма він сьогодні цілий день читав «Закони і постанови».

— Хто утримувач, власник, орендатор чи хазяїн цього приміщення? — запитав він у Ноббі.

— Шо-шо? — не зрозумів коротун. — Утримувач? По-моєму, сьогодні тут Чарлі наглядає за порядком. А що?

Він тицьнув пальцем у дебелого кремезного чолов’ягу з посіченим шрамами обличчям. Той на мить відірвався від свого заняття — він саме намагався мокрою ганчіркою рівніше розмазати бруд по склянках — і по-змовницьки підморгнув Моркві.

— Чарлі, це Морква, — сказав Ноббі. — Він вчащає до Розі Долоні.

— Невже щовечора? — здивувався Чарлі.

— Якщо ви тут за старшого, мушу повідомити про ваш арешт, — речитативом проказав він.

— Про яку це ти решту, друже? — перепитав Чарлі, далі протираючи склянки.

— Арешт, — повторив Морква. — За обвинуваченням у тому, що ви 1) (i) («один-і з крапкою») у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці а) продавали алкогольні напої або б) сприяли продажу алкогольних напоїв після 12 (дванадцятої) години ночі, що суперечить положенням Акту про пивниці (Акту про години роботи пивниць) від 1678 року, а також 1) (ii) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви продавали алкогольні напої або сприяли продажу алкогольних напоїв у посуді, ємність і розміри якого не відповідають положенням згаданого вище Акту; 2) (i) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви дозволяли відвідувачам носити вийняту з піхов зброю, довжина якої перевищувала 7 (сім) дюймів, що суперечить третьому розділу згаданого вище Акту, а крім того, 2) (ii) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви продавали алкогольні напої у приміщенні, яке вочевидь не має ліцензії для продажу та/або споживання таких напоїв, що суперечить третьому розділу згаданого вище Акту.

Запала мертва тиша, а Морква перегорнув іще одну сторінку і продовжив:

— Крім того, зобов’язаний поінформувати вас про свій намір представити правосуддю докази на підтвердження обвинувачень відповідно до Акту про збори у місцях громадського користування (азартні ігри) від 1567 року, Актів про ліцензування закладів (охорону здоров’я) від 1433, 1456, 1463, 1465 і з 1470 до 1690, а також… — Морква скоса глянув на Бібліотекаря, який завжди розумів, коли в нього починалися проблеми. От і цього разу він поквапився допити пиво. —…відповідно до Акту про домашніх та приручених тварин (піклування і догляд) від 1673 року.

Запала тиша. Та рідкісна тиша, коли всі, хто зібрався, затамували подих і чекають, що буде далі.

Чарлі обережно поставив склянку, по якій бездоганно розподілив бруд. Він поглянув на Ноббі. Той щосили намагався вдавати, ніби прийшов сюди сам і анітрохи не пов’язаний з тим, хто стоїть поряд і чомусь вдягнений у таку саму форму.

— Яке ще правосуддя? — сказав Ноббі до Чарлі. — У нас катма правосуддя, — й перелякано знизав плечима.

— Це новачок? — запитав Чарлі.

— Спокійно, спокійно, — втрутився Морква.

— Тут нічого особистого, — пояснив Чарлі, звертаючись до Ноббі. — Просто… Цей-во. Днями тут до нас чаклун заходив і говорив про це. Така собі освітня штукенція, розумієш? — він на мить замислився. — Криве научування. Так. Це криве научування. Щебеню, тягни сюди свій закам’янілий зад.

Приблизно о цій порі хтось у «Латаному барабані» жбурляє склянку. Саме це зараз і сталося.

Капітан Ваймз біг Короткою вулицею — найдовшою в місті (втілення славетного морпоркського почуття гумору), — а за ним шкандибав сержант Колон і сипав наріканнями.

Ноббі тупцював біля входу у «Барабан». У моменти небезпеки він переміщувався з місця на місце так, що й непомітно було, як він долає простір. Перед цією здатністю блякли всі звичайні способи транспортування матерії.

— Всередині бійка! — заторохтів він, хапаючи капітана за плече.

— Він сам б’ється? — запитав той.

— Ні, з усіма! — крикнув Ноббі, перестрибуючи з ноги на ногу.

— Он як…

Сумління казало: «Вас тут троє. Він носить вашу форму. Він один із твоїх людей. Пам’ятай старого бідолаху Ґаскіна».

Інша частина його мозку, ненависна і жалюгідна, хоча саме завдяки їй він виживав у Варті протягом цих десяти років, підказувала: «Вдиратися туди було б нечемно. Почекаймо завершення, а потім запитаймо, чи не потребує він допомоги».

До того ж втручання у бійки суперечить етиці Варти. Набагато легше увійти, коли вже по всьому, і заарештувати всіх, хто лежить.

Хруснуло скло — зсередини вибили вікно, — і на протилежний бік вулиці вилетіло чиєсь оглушене тіло.

— Гадаю, ми мусимо негайно вжити заходів, — обережно почав капітан.

— Це точно, — сказав сержант Колон. — Якщо далі тут стояти, можна отримати травму.

Вони тихо прокралися трохи далі вулицею, старанно уникаючи поглядів один одного. Тут уже не закладало вуха від того, як трощать дерево і скло.

Іноді зсередини долинав зойк, а час від часу ще й загадковий подзвін, мовби хтось бив коліном у гонг.

Ніякова мовчанка обсіла їх, наче хмара.

— Сержанте, ви цього року вже брали відпустку? — врешті запитав капітан Ваймз, погойдуючись із п’ятки на носок.

— Так, сер. Того місяця відправив дружину у Квірм, щоб вона тітоньку навідала.

— Кажуть, о цій порі року там дуже гарно.

— Так, сер.

— Повно герані і всякого іншого цвіту.

З горішнього поверху щось вивалилося — і на бруківку впало скорчене тіло.

— І ще в них там квітковий годинник, якщо не помиляюся? — в розпачі промовив капітан.

— Так, сер. Дуже гарно, сер. Безліч квіточок, сер.

Залунали такі звуки, ніби хтось когось періщить важким дерев’яним предметом. Ваймз скривився.

— Сер, здається, йому у Варті буде недобре, — доброзичливо зазначив сержант.

У «Латаному барабані» дуже часто вибивали двері під час заворушень, тож нещодавно допасували спеціально загартовані петлі — і марно витратили купу грошей: це стало очевидно, коли новим шаленим ударом двері просто винесло разом із лутками. Посеред пролому хтось силкувався зіп’ястися на лікті, але зі стогоном знову впав.

— Здається, все вже… — почав капітан.

— Це ж той окаянний троль! — перервав його Ноббі.

— Що? — не повірив Ваймз.

— Троль! Той, якого вони біля дверей тримають!

Вони дуже-дуже обережно підійшли ближче.

Серед уламків справді лежав витурайло Щебінь.

Дуже важко травмувати створіння, яке — хоч із якого боку поглянь — просто рухомий камінь. Однак здавалося, хтось на це спромігся. Повержене тіло стогнало, і лунав такий звук, ніби хтось дробить дві цеглини.

— Знаменний поворот в оповіді, — невпевнено сказав сержант.

Усі троє озирнулися і втупилися в яскраво підсвічений прямокутник, де щойно стояли двері. Поза сумнівом, усередині стало трохи тихіше.

— Не можна припустити, що він їх здолає, правда ж? — запитав сержант.

— Наш обов’язок перед колегою і соратником-офіцером — з’ясувати це, — проголосив капітан, випнувши нижню щелепу.

Ззаду залунало пхинькання. Озирнувшись, Колон із Ваймзом побачили Ноббі, який стрибав на одній нозі, схопившись за ступню іншої.

— Що таке, старий? — запитав Ваймз.

У відповідь Ноббі лише застогнав від болю.

Сержант Колон почав здогадуватися. Діяльність Варти визначала обачлива улесливість, проте кожен у цьому підрозділі все одно хоч раз та потрапляв Щебеню під гарячу руку. Ноббі лише спробував відігратися: поліція скрізь і завжди плекає цю шляхетну традицію.

— Він копнув його ногою по ядрах, сер, — сказав Колон.

— Це ганебно, — невпевнено промовив капітан, а тоді замислився. — Тролі що, справді мають ядра?

— Можете мені повірити, сер.

— Отакої. Що й казати, шляхи пані Природи незбагненні.

— Саме так, сер, — слухняно підтакнув сержант.

— А тепер уперед! — наказав капітан, виймаючи меч.

— Так, сер.

— І ви теж, сержанте, — наголосив капітан.

— Так, сер.

Мабуть, це був найобачливіший наступ за всю історію воєнних маневрів. Крайня нижня точка шкали, якщо за найвищу брати атаку легкої кінноти у Кримській кампанії 1854 року.

Вони сторожко зазирнули у розкурочений отвір дверей.

На столах — чи тому, що від них залишилося, — валялося безліч розметаних тіл. Дехто лишився при тямі, але, здавалося, аж ніяк цьому не радів.

Посеред зали стояв Морква, в розірваній іржавій кольчузі, без шолома, ледь тримаючись на ногах. Одне око вже почало напухати, але Морква впізнав капітана, впустив жертву (місцевого відвідувача, який уже ледь борсався) і відсалютував.

— Сер, прошу дозволу доповісти про тридцять один випадок порушення громадського порядку, п’ятдесят шість випадків бунтівної поведінки, сорок один випадок опору офіцерові Варти під час виконання ним службових обов’язків, тринадцять нападів із застосуванням смертельно небезпечної зброї, шість випадків перебування тут із мотивами, що викликають підозру, а ще… Капрал Ноббі так і не показав мені, що до чого…

І Морква повалився на спину, розтрощивши стіл.

Капітан Ваймз прокашлявся. Він гадки не мав, що робити далі. Наскільки він знав, Варта ніколи досі не опинялася в такій ситуації.

— Сержанте, гадаю, йому треба випити, — сказав він.

— Так, сер.

— І мені.

— Так, сер.

— І самі випийте, чого вже там.

— Так, сер.

— Капрале, а ви, будь ласка… Стривайте, що ви робите?

— Обшукуютіласер, — випалив Ноббі, розігнувшись. — Ну, цей, з метою знайти докази злочину.

— У їхніх капшуках?

Ноббі сховав руки за спиною.

— Сер, потрібно перевірити геть усе.

У звалищі уламків сержант знайшов дивом вцілілу повну пляшку і влив чимало алкоголю до рота Моркві.

— Що робитимемо з цим народом? — запитав він, глянувши через плече на Ваймза.