Війна світів. Фантастичні романи

XIV. У Порт-Стоу

Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непого-лений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він сунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентеженйй і розгублений, і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Клунок було залишено в сосняку за Брембльгерстом, згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, неспокій його

зростав. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.

Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.

— Гарний день,— сказав матрос.

Містер Марвел озирнувся навкруги мало не з жахом.

— Дуже,— підтвердив він.

— Погода саме на цю пору року,— провадив матрос незаперечним тоном.

— Цілком,— погодився містер Марвел.

Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, кілька хвилин орудував нею. Його очі тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки, що лежали поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в того забряжчали немовби гроші, і був вражений контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож матросові думки перекинулись до теми, яка цупйо полонила його уяву.

— Книжки? — зненацька запитав він, закінчивши орудувати зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на книги.

— Еге ж,— сказав він.— Еге ж,— книжки.

— В книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі,— сказав матрос.

— Звісне діло,— відповів містер Марвел.

— Але бувають незвичайні речі не тільки в книжках,— сказав матрос.

— Ваша правда,— сказав містер Марвел. Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.

— Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-пебудь незвичайне,— провадив матрос далі.

— Буває.

— Ось у цій газеті...— сказав матрос.

— А!— відповів містер Марвел.

— Є...— матрос втупив у містера Марвела пильний погляд.— Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривив рот, почухав собі щоку і відчув, що вуха у нього червоніють.

— Ну, а що вони ще пишуть? — насилу спромігся він.— І де це: в Австралії чи в Америці?

— Ні.там, ні там,— відказав матрос.—Тут.

— Боже! — здригнувся містер Марвел.

— Коли я кажу тут,— на превелику полегкість містера

Марвела пояснив матрос,— то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

— Невидима людина! — повторив містер Марвел.— І що ж вона робить?

— Все,— відповів матрос, допитливо вдивляючись в містера Марвела, і додав: — Усяке неподобство.

— Я вже чотири дні не бачив газет,— сказав Марвел.

— З’явився він уперше в Айпінзі.

— Ну?

— Відтіля й почав. А звідки він узявся — цього нібито ніхто не знає. Ось тут: «Надзвичайна пригода в Айпінзі». І в газеті сказано, що все це чиста правда!

— О боже! — вигукнув містер Марвел.

— Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно... Вірніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді «Карета й коні», і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і йому пощастило вислизнути, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут пишуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. От так штука, га? Наведено й прізвища, й усе інше.

— О боже! — сказав містер Марвел, нервово озираю; чись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом у нього в голові майнула нова досить дивна думка.— Надзвичайно чудна історія,— зауважив він.

— Авжеж! Просто незвичайно! Ніколи не чув я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що...

— Оце й усе, що він зробив? — спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

— А хіба цього мало?

— А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, і кінці в воду?

— Зник, та й усе,— відповів матрос,— Вам що, цього не досить?

— Цілком досить.

— Ще б пак,— сказав матрос.— Як на мене, то досить.

— А спільників у нього не було? Про це не пишуть? — збентежено запитав містер Марвел.

— Хіба вам мало одного такого? — спитав матрос.— Ні, хвалити бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі:

— Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вешта-еться десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Цебто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього! Подумайте ліпше, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напасти на вас? Уявіть собі — він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, преспокійно красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть легше! Бо в тих сліпих, кажуть, надзвичайно гострий слух. А коли б він наглянув десь винце, яке б йому припало до смаку...

— І справді, в його руках усі козирі,— сказав містер Марвел.— Але...

— Маєте рацію,— погодився матрос, — усі.

Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруги, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись вловити якісь непомітні рухи. Нарешті він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

— Бачите, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

— Ну? — здивувався матрос.—Ви?

— Так,— відповів містер Марвел.— Я.

— Ого! — гукнув матрос.— І дозвольте спитати...

— Ви будете вражені,— прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел.— Це — незвичайна річ.

— Правда?

— Бачите...—почав був Марвел конфіденціальним тоном.

І раптом вираз на його обличчі неначе якимсь дивом змінився. «Ой!» — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його . скривилося від болю.— «Ой-ой!» — скрикнув він знову.

— Що з вами? — здивувався матрос.

— Зуб розболівся,— пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха- і хапаючись за книжки,— Ну, мені, мабуть, треба йти,— сказав він, кумедно соваючись на лаві й відсуваючись від свого співбесідника.

— Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину,— запротестував матрос.

Містер Марвел нібито радився сам з собою.

— Брехня,— мовив Голос.

— Це брехня,— повторив містер Марвел.

— Так у газетах пишуть,— спробував заперечити матрос.

— Брехня однаково, — сказав містер Марвел.— Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!

— А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..

— Хочу,— твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього, тримаючи в руці газету. Містер Марвел судорожно крутив головою.

— Стривайте,— поволі мовив матрос, зводячись на ноги.— Ви хочете сказати...

— Так, хочу,— повторив містер Марвел.

— Тоді якого ж чорта верзли ви усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак пошилася в дурні перед вами, га?

Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.

— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбун, цей чортів син, не міг би хоч із чемності..;

— І чого ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.

— Лаюсь! Я тобі покажу...

— Ходім! — звелів Голос. Раптом щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь дивною, кривульчастою ходою...

— Отож-бо, забирайся відсіль...— сказав матрос.

— Це мені «забирайся»? — спитав містер Марвел. Він сунув якось боком, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.

— Ото блазень,— сказав матрос. Розставивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід.— Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Про це ж навіть в газеті пишуть!

Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, доки візок різника не примусив його відступитися. Тоді вій повернув до Порт-Стоу.

— Скільки тих дурнів на світі,— пробурмотів він до себе.— Ти бач, жарти знайшов... Глузувати з мене... Це ж е в газеті!

Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну подію, яка сталася зовсім уже недалеко від нього: про «повну жменю грошей», що сама собою посувалася понад стіною за рогом Сент-Майклс-лейн. Це дивовижне видовище спостерігав того ж таки ранку інший матрос. Він спробував схопити гроші, але тут-таки покотився на землю, а коли підвівся, то летючі гроші вже зникли. Наш матрос, як казав він сам, схильний був повірити всьому, але це вже було занадто. Згодом, проте, він поглянув на цю справу трохи інакше.

Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погода була сонячна, і двері всюди стояли відкритими навстіж), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками, підстрибували з своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємничий лет — хоч цього ніхто не бачив — вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт-Стоу.

Тільки через десять днів, коли бердоцькі події вже задавнилися, матрос співставив ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.

Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, в мезоніні будинку на пагорбі, що височить над Бердоком. Це була затишна кімнатка з трьома вікнами — на північ, захід і південь. У ній було багато полиць заставлених книжками та науковими журналами, і широкий письмовий стіл. Біля північного вікна стояв мікроскоп, лежали різні скельця, дрібні інструменти, кілька пробірок зі зразками бактерій і пляшки з реактивами. В кабінеті горіла вже лампа, хоч призахідне сонце ще ясно освітлювало небо. Штори на вікнах не були спущені, бо хто б наважився зазирати у вікна? Доктор Кемп був високий, стрункий юнак з лляного кольору волоссям і з світлими, майже зовсім білими, вусами. Робота, над якою він тепер працював, мала, на його думку, велике значення, і доктор Кемп сподівався, що завдяки їй його приймуть у члени Королівського наукового товариства.

Підвівши очі від роботи, він побачив, як за пагорбом палало небо. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула невеличка чорна постать, що бігла схилом у напрямі до його будинку. То був маленький чоловічок у циліндрі, й біг він так швидко, що ноги його тільки миготіли.

«Ще один з тих ослів,— подумав доктор Кемгі.— Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: «Невидимець!» Не можу зрозуміти, що це на них найшло? Ніби ми живемо в тринадцятому сторіччі!»

Доктор Кемп підвівся, наблизився до вікна й став дивитися на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.

«Видно, поспішає,— подумав доктор Кемп,— але щось пуття з цього мало. Він біжить такою важкою ходою, наче в кишенях його повно свинцю. Захекався, голубе...»

Через хвилину одна з вілл на тому боці пагорба сховала з очей постать. Але за мить її було видно знову, потім вона знову зникла; і так тричі, за кожним з трьох відрубних будинків, доки постать зовсім не зникла за суцільною лінією забудов.

— Осли! — сказав доктор Кепм, повернувся на підборах і підійшов до письмового стола.

Але ті, що були тоді на шляху і бачили па відкритій місцевості втікача зблизька та помітили вираз дикого жаху на його спітнілому обличчі, ті не поділяли докторової зневаги. Чоловічок біг щодуху і дзвенів так, наче то був набитий грішми гаман, який кидають то туди, то сюди. Він не озирався ні праворуч, ні ліворуч, а широко розплющеними очима дивився просто перед собою, туди, де під пагорбом уже починали запалювати ліхтарі й па вулицях юрмився люд. Його спотворена нижня щелепа звисла, губи були запінені, дихав він хрипко і гучно. Всі по дорозі зупинялись, поглядали на шлях і стурбовано розпитували одне одного, що б могло спричинити такий поспіх.

Тоді раптом на вершині пагорба собака, що саме грався на шляху, заскавулів і шмигнув під ворота, і доки перехожі здивовано роздивлялися, повз них промайнуло щось, шльопаючи ногами і важко дихаючи.

Знявся вереск, люди почали тікати з дороги, галасливо збігаючи пагорбом униз. Крики лунали уже й на вулиці, коли Марвел був ще далеко. Люди налякані чутками про Невидимця, з грюкотом зачиняли за собою двері, беручи їх на засуви. Марвел чув усе це й напружував останні сили. Страх випередив його, помчав наперед і вмить охопив ціле місто.

— Невидимець! Невидимець!

Заїзд «Веселі крикетисти» стоїть біля самого підніжжя пагорба, де починається трамвайна колія конки. Власник його, спершися товстими червоними руками на прилавок, балакав із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому вбранні їв сухарі з сиром, пив пиво і говорив про щось з вільним од служби полісменом. Він мав справжню американську вимову.

— Чого це вони галасують? — запитав сухорлявий візник, намагаючись поверх брудної жовтої завіски на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі. Хтось біг по вулиці. '

— Може, горить десь? — висловив здогад власник заїзду.

Кроки наближалися. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судорожно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, дозволяв зробити це тільки наполовину.

— Іде! — закричав він писклявим від жаху голосом.— Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте мене! Рятуйте!

— Зачиніть двері,— сказав полісмен.— Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері грюкнули. Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не випускаючи з рук книг.— Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік від нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!

— Тут вам буде безпечно,— заспокоїв його чорнобородий.— Двері зачинені. В чому справа?

— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно ве-рескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них квапливо застукали, гукаючи знадвору.

— Гей! — крикнув полісмен.— Хто там?

Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:

— Він мене вб’є! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..

— Ну, гаразд,— сказав господар,— заходьте сюди,— і він підняв дошку над проходом за прилавок.

Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.

— Не відчиняйте дверей! — репетував він,— Не відчи-пяйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?

— То це Невидимець? — спитав чорнобородий, заклавши руку за спину.— Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.

. Раптом віконце на вулицю розлетілося на друзки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на стілець, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля Дверей. Потім він зліз і, піднявши брови, сказав:

— Це таки він.

Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на розбите вікно й підійшов до своїх клієнтів.

Раптом усе стихло.

— Шкода, що я не маю при собі кийка,— промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей.— Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.

— Не дуже-то поспішайте з дверима,— занепокоєно сказав сухорлявий візник. _ч

— Одсуньте засуви,— порадив чорнобородий,— а коли він увійде.:.— і він показав револьвер, який був у нього в руці.

— Так не можна,— запротестував полісмен.— Це ж убивство.

— Я знаю, в якій країні я тепер,— відповів чорнобородий.— Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!

— Тільки не стійте з цією штукою позаду мене,— сказав господар, Дивлячись поверх завіски.

— Добре,— сказав чорнобородий і, нахилившися з револьвером напоготові, сам почав одсувати засуви.

Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.

— Заходьте,— стиха мовив чорнобородий, одступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері. Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розновісти про новини.

— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел,— Він пішов кругом... десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.

— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду.— А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте...— він безпорадно озирнувся навколо.

Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.

— Двері надвір і ще одні двері,— мовив він далі.— Двері надвір!..— і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках.— Двері надвір були відчинені,— сказав він, і його товста нижня губа відвисла.

— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.

— В усякому разі, не на кухні,— сказав господар.— Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен закуток оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б...

— А ви зачинили двері? — спитав перший візник.

— Та вже ж я не дитина,— відповів господар.

Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю

мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навсїіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чорнобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і скалки від нього з дзвоном упали на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, брязкіт посуду. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотяг-ли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшіїся протиснутись уперед, вбіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник раптом ухопив щось.

— Впіймав! — заволав він.

Червоні руки господаря також вп’ялися в невидиме.

— Ось він! — гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Біля порога зчинилася колотнеча. Тут уперше почули голос Невидимця — він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав і кулаки його почали лупцювати всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні нарешті помітили, що вони борються з повітрям.

— Куди він подівся? — кричав чорнобородий.— Невже втік?

— Сюди,— озвався полісмен, виходячи в' двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий. Над плечем у полісмена заблищала сталева цівка, і п’ять куль одна за одною полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

— П’ять набоїв,— сказав чорнобородий.— Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но хто-небудь ліхтар і ходімо шукати його тіло.

Доктор Кемп все писав у себе в кабінеті, аж доки звуки пострілів не привернули його уваги. «Пах-пах-пах»,— клацали вони один за одним.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став прислухатися.— Хто це стріляє з револьвера в Бер-доці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав вдивлятися в нічне місто,— в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорних дахів і дворів.

«Там паче натовп під пагорбом, біля «Веселих крике-тистів»,— подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Молодик висів над пагорбом на заході, а зорі сяяли майже по-тропічному.

Хвилин п’ять Кемп розмірковував про життя в майбутньому, і поступово його думки загубилися десь в безмірності часів. Потім він зітхнув, випростався, опустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник на парадному вході. Після тієї стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.

«Що за дивина?» — подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову за роботу, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та з’явилася в передпокої:

— Це не лист був?

— Ні, просто хтось випадково подзвонив, сер,— відповіла вона.

«Щось я неспокійний сьогодні»,— сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цього разу рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже з захопленням працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кола, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, він відчув, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по віскі та сифон з содовою водою.

Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидно, була підсвідома. Доктор

Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це напівзасохла кров.

— Він узяв в руки сифон та пляшку з віскі й знову став підійматися сходами, уважно озираючись на всі боки і силкуючись збагнути, звідки могла взятися ця кров. На площадці він спинився здивований: ручка дверей його спальні теж була в крові.

Доктор Кемп глянув на свою руку. Вона була зовсім чиста. Тоді він пригадав, що коли прийшов з кабінету до спальні, двері її були відчинені, і, значить, він не доторкався до ручки. Він спокійно увійшов у спальню, обличчя його було хіба що трохи рішучіше, ніж звичайно. Обвівши пильним поглядом кімнату, він подивився на ліжко. На укривалі темніла кров, а простирадло було розідране. Ввійшовши перший раз до спальні, він цього не помітив, бо підходив тоді просто до туалетного столика. Постіль з одного боку ліжка здавалась зім’ятою, неначе хтось тільки-но сидів на ній.

Тут йому невиразно почулось, ніби хтось стиха сказав:

— Боже мій! Кемп!

Але доктор Кемп не вірив у такі голоси.

Він здивовано розглядав зібгану постіль. Чи й справді то був чийсь голос! Він знову озирнувся, але побачив лише пом’яте та закривавлене ліжко. Потім він ясно почув якийсь рух біля рукомийника. Кожна людина, хоч би й яка освічена, зберігає в собі певні нахили до забобонності. Моторошне відчуття чогось падприродного охопило доктора Кемпа. Він зачинив двері спальні, підійшов до туалетного столика й поставив сифон і пляшку. Раптом він здригнувся: у повітрі, між ним і рукомийником, висів у формі бинта закривавлений клапоть полотняної матерії.

Доктор Кемп вражено втупив очі. То був порожній всередині бинт, обмотаний як слід круг чогось, але зовсім порожній всередині. Він хотів підійти та схопити пов’язку, але чийсь дотик спинив його, і поруч почувся голос:

— Кемпе!

— Що? — Кемп так і лишився з розкритим ротом.

— Не хвилюйтеся! — сказав Голос.— Я — Невидимець.

Кемп спершу не відповів нічого і тільки дивився на

бинт.

— Невидимець! — спромігся він нарешті.

— Невидимець,— повторив Голос.

Кемп ураз згадав історію, з якої так глузував ще сьогодні вранці. Але в цей момент він, здавалося, не дуже злякався й не дуже здивувався. Збагнув усе це тільки згодом.

— А я думав, що все це — брехня,— сказав він.— Ви забинтовані?

— Так,— відповів Невидимець.

— О! — вигукнув Кемп і встав,— Слухайте,— почав він.— Але ж це — безглуздя! Якийсь фокус!

Він раптом ступив наперед, і його простягнена рука | зустріла в повітрі невидимі пальці.

Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.

— Заспокойтеся, Кемпе, ради бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!

Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.

— Кемпе! — скрикнув Голос.— Кемпе, заспокой- ; тесь! — І невидима рука стиснула його ще міцніше.

Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестися, тільки Кем-нові руки були вільні, і він люто бив ними, куди попало.

— Будьте розважливі, чуєте? — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе штурхав його під боки.— Слово честі, мій терпець зараз урветься! Та лежіть же тихо, дурню! — прогарчав він у саме вухо Кемпові.

Ще трохи Кемп пручався, а тоді втихомирився.

— Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову,— сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота.— Я — невидима людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу . робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не будете поводити себе як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Я Гриффін, ми ж разом вчилися в університеті.

— Дайте мені підвестися,— попросив Кемп.— Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.

Він сів і помацав собі шию.

— Я — Гриффін, учився в університеті разом з вами.

Я сам зробив себе невидимим. Я — звичайнісінька людина, ми ж разом вчилися, тільки я зробився невидимим.

— Гриффін? — повторив Кемп.

— Гриффін,— відповів Голос.— Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще був нагороджений медаллю за роботу з хімії.

— У мене голова йде обертом,— сказав Кемп.— Нічого не второпаю. До чого тут Гриффін?

— Та це ж я — Гриффін.

Кемп поміркував.

— Це жахливо! — промовив він нарешті,— Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?

— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес.

— Це жахливо!—повторив Кемп.— Як же воно...

— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений... О боже, ви ж мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.

Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі протягнувся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець скрипів, і сидіння на ньому ввігнулося десь на чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав шию.

— Це краще за всякі привиди,— мовив він, дурнувато засміявшись.

— От і добре. А ви, дякувати богу, починаєте приходити до розуму.

— Або до дурості,— кліпнув очима Кемп.

— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.

— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?

Стілець заскрипів, і Кемп почув, що склянку взяли у нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.

— Але ж це... це, напевне, гіпноз. Ви, мабуть, навіяли мені, що ви невидимі.

— Дурниці! — сказав Голос.

— Але ж це божевілля!

— Послухайте...

— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимісті?...

— Плюньте на всі ці ваші доводи! — перепинив Голос.— Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини трохи холодна.

— Їсти?

Склянка з віскі нахилилась.

— Так,— сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив на.стіл.— І дістаньте мені халат.

Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до шафи й витяг звідти червоний халат.

— Підійде? — спитав він.

Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі гудзики й сів на стілець.

— Спідні, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі,— уривчасто сказав Невидимець.— І поїсти.

— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.

Він видобув з шухляд одежу, яку просив його гість, і пішов униз шукати їжу. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.

— Ножа не треба,— сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання.— Я завжди щось одягаю на себе перед тим, як починаю їсти,— пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати.— Чудна примха.

— Гадаю, що рукою ви можете рухати? — спитав Кемп.

— Та ніби,— відповів Невидимець..

— З усього незвичайного і дивного...

— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам згодитися на це. Неприємно, що натекло стільки крові, правда? — Ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий...

— Але як ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп.— Чортзна-що! Ця історія геть-чисто вся неприродна!

— Шкода, що ви такої думки. Усе цілком природно,— заперечив Невидимець.

Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як жадібно п’є його халат. Проміння від свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворювало світлий трикутник під лівими ребрами.

— Що то були за постріли? — спитав Кемп.— Через що це зчинилося?

— Там був один йолоп... так щось ніби мій спільник, хай він буде проклятий, який хотів украсти мої гроші! І вкрав.

— Теж невидимий?

— Ні.

— Ну й що?

— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.

Кемп устав.

— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.

— Ні, не я,— відповів гість.— Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там налякалося. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів бп ще поїсти, Кемпе.

— Піду подивлюся, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.

Поївши,— а попоїв він добре,— Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перш ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли тютюновий лист ззовні зідстав.

Дивно було бачити, як він курить і його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавались наче кільцями диму.

— Чудова річ тютюн! — сказав він, затягуючись.— Мені пощастило, що я опинився у вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лише, саме тепер я натрапив на вас! Зараз я у такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, мало не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!

Він налив собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.

— Все це неймовірно, але я, мабуть, теж вип’ю.

— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви — спокійні і методичні... Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.

— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп.— І як стали ви таким.

— Ради бога, дайте мені хвилинку спокійно покуритп, а тоді я почну розповідати.

Але тої ночі Невидимець не розповів нічого. У нього розболілася рука, його трусила пропасниця, віп був зовсім виснажений. Йому ввижалася погоня на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, судорожно затягувався, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти хоч що-небудь.

— Він боявся мене... Я бачив, що боявся,— кілька разів повторив Невидимець.— Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці... Та й дурепь же я був! А цей боягуз... Треба було вбити його...

— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.

Невидимець на мить замовк.

— Сьогодні я вам цього сказати не можу.

Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.

— Кемпе,— мовив він,— я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу.' Я мушу виспатись.

— То й добре. Оце моя кімната... Тут і вкладайтесь.

— Але як можу, я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!

— А як ваша рана? — спитав Кемп.

— Пусте,— подряпина і трохи крові. О боже, як я хочу спати!

— То чого ж пе лягаете?

Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.

— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене,— повільно відповів він.

Кемп здригнувся.

— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець.— Сам же й навів вас на цю думку!

Хоч і поранений був Невидимець, хоча і виснажений, але не повірив Кемпові, що тут він у безпеці. Він оглянув обидва вікна спальні, підняв штори і відсунув клямки, аби пересвідчитись, що в разі чого й справді можна втекти через вікно. Ніч була спокійна й тиха, над пагорбами світив молодик. Потім Невидимець перевірив замок на дверях спальні, двері до туалету і до ванни, впевнюючись, що при потребі він зможе й цим шляхом скористатися.

Нарешті він заявив, що кімната його цілком задовольняє. Стояв він біля каміна, і Кемп почув, як Невидимець позіхає.

— Шкода, що я не можу розповісти вам усього зараз же. Адже я зовсім знесилився. Це, звісно, диво неймовірне. Це жахливо. Але повірте, Кемпе, це цілком можливо, незважаючи на всі аргументи, що ви наводили вранці. Я зробив відкриття. Я хотів зберегти його тільки для себе, але це немислимо. Мені потрібен спільник. І ви... ми зможемо зробити таке... Але хай уже завтра. А зараз, Кемпе, я мушу заснути, або я помру.

Стоячи посеред кімнати, Кемп дивився на одяг, під яким не було голови.

— Я, певно, залишу вас,— сказав він.— Але це й справді неймовірно... Ще кілька таких фактів, які перевертають догори дном всі мої теорії, і я збожеволію. Але це таки дійсність!.. Чи не треба вам ще чого?

— Тільки почути «на добраніч»,— сказав Гриффін.

— Що ж, на добраніч,— промовив Кемп, потиснув невидиму руку і боком рушив до дверей.

Раптом халат швидко підійшов до нього.

— Ви зрозуміли мене?— спитав халат.— Жодних спроб перешкодити мені або затримати мене! Інакше...

Кемп трохи змінився на виду.

— Я, здається, дав вам слово,— сказав він.

Кемп тихо зачинив за собою двері, і враз у замку крутнувся ключ. Поки він стояв з виразом німого подиву на обличчі, почулися швидкі кроки до дверей туалетної кімнати, що теж були замкнені на ключ. Кемп ляснув себе рукою по лобі.

— Чи не сплю я? Це світ збожеволів чи я?

Він засміявся й поклав руку на замкнені двері.

— Якийсь привид вигнав мене з моєї власної кімнати!

Він вийшов на сходи, обернувся і іце раз глянув на

замкнені двері.

— Факт,— мовив він, доторкаючись пальцем до гулі на потилиці.— Факт незаперечний, але...

Кемп безнадійно похитав головою, повернувся і пішов униз.

В їдальні він засвітив лампу, вийняв сигару і почав походжати по кімнаті, час від часу то вигукуючи якісь слова, то немовби сперечаючись сам із собою.

— Невидимій! — сказав він.— Але хіба ж можлива невидима тварина! В морях — можлива. Там їх тисячі, мільйони! Всі маленькі, мікроскопічні істоти... нарешті, медузи... В морі невидимих істот більше, ніж видимих! Про це я ніколи не думав раніше... Та й у ставках теж. Всі ці крихітні організми, які живуть у ставках,— шматочки безбарвного, прозорого слизу. Але в повітрі... Ні! Цього не може бути! А чому зрештою не може? Навіть людину із скла і то було б видно...

Кемп глибоко замислився. Три сигари білим попелом розсипались по килиму перш ніж знову почувся його голос. Та й то Кемп тільки вигукнув. Тоді він перейшов до своєї приймальні і запалив газ. Кімната ця була невеличка. Оскільки доктор Кемп не практикував, в ній лежали газети. Валявся там і недбало розгорнутий останній ранковий номер. Кемп схопив його, перебіг очима і заходився читати про «Надзвичайну історію в Айпінзі», яку в Порт-Стоу так завзято переповідав Марвелові матрос.

— Закутаний! — вигукнув Кемп.— Перевдягнений! Переховується зі своєю таємницею! Ніхто, здається, не знає про нещастя, яке спіткало його. Що ж у нього, чорт забирай, на думці?

Кемп кинув газету й почав нишпорити очима.

— Ага? — сказав він і взяв нерозгорнену ще «Сент-Джемс газет».— Зараз дізнаємось про всю правду,— мовив доктор Кемп і розкрив газету. В очі йому впало кілька шпальт. «Ціле містечко в Сассексі збожеволіло!» — стояло в заголовку.

— Боже! — вигукнув Кемп, жадібно читаючи скептичну розповідь про відомі вже нам учорашні події в Айпінзі. Над цим звітом було передруковано й повідомлення з ранкової газети. -

Доктор Кемп перечитав його ще раз. «Біг по вулиці, завдаючи ударів на всі боки. Джеферс у непритомному стані, містер Гакстер дуже постраждав... І досі не може розповісти, що він бачив. Повибивані вікна. Уся ця незвичайна історія, можливо, й вигадана, але вона занадто цікава, щоб її можна було не надрукувати». Кемп жбурнув газету і безтямно втупився перед собою. «Мабуть, вигадка»,— подумав він.

Потім знову схопив газету й знову перечитав.

— Але до чого тут той зайда? Якого біса ганявся він за тим заблудою?

Кемп важко сів на хірургічне крісло.

— Він не тільки невидимий,— сказав доктор,— він ще й божевільний! Маніяк!

Коли бліде проміння світанку змішалося зі світлом лампи та сигарним димом, Кемп усе ще походжав по їдальні, намагаючись зрозуміти незбагненне.

Він був занадто збуджений, щоб спати. Коли сонні слуги зійшли вниз, вони застали господаря в їдальні і подумали, що це у нього від перевтоми. Він дав їм незвичайний, але виразний наказ подати в кабінет сніданок для двох, а потім сидіти собі внизу. А сам і далі все ходив по їдальні, доки не принесли ранкові газети. Понаписувано там було багато, тільки мало що заслуговувало на увагу: власне, тільки підтвердження вчорашнього і дуже невміло викладене повідомлення про події в Бердоці. Звідси Кемп довідався про тс, що трапилось у «Веселих крике-тистах» і дізнався про людину на ім’я Марвел. «Він примусив мене бути при ньому цілу добу»,— заявив Марвел. Було додано деякі подробиці до айпінзької історії, а саме про розірваний телеграфний дріт. Але все це зовсім не пояснювало, що спільного між Незидимцем і бродягою, бо містер Марвел пе сказав нічого ні про книжки, ні про гроші, якими були напхані його кишені. Скептичне ставлення до подій уже зникло, і ціла зграя репортерів і просто цікавих взялася за розслідування цієї справи.

Кемп уважно перечитав усі повідомлення до останнього рядка і послав покоївку купити всі ранкові газети, які тільки вона зможе дістати. Він жадібно прочитав і їх.

— Він невидимий! — сказав Кемп.— І, судячи з газет, гнів його стає манією. Чого тільки не зможе він накоїти! А зараз він тут, нагорі, вільний, мов вітер. Що його робити? Чи можна назвати зрадою, якщо я... Авжеж ні!

Кемп підійшов до маленького, захаращеного столика в кутку і почав писати записку. Не дописавши, він розірвав її і написав іншу. Тоді перечитав і задумався. Нарешті узяв конверт і написав адресу: «Порт-Бердок, полковникові Едаю».

Саме в цю мить прокинувся Невидимець. Прокинувся він у поганому настрої, і Кемп, пильно прислухаючись до кожного звуку, почув гупання ніг у спальні над головою. Потім чутно було, як перекинувся стілець і розбилася склянка з рукомийника. Кемп побіг нагору і енергійно постукав у двері.

XIX. Деякі основні закони

— Що сталося? — спитав Кемп, коли Невидимець пустив його в кімнату.

— Нічого.

— А грюкіт чому?

— Це просто роздратованість,— пояснив Невидимець.— Забув про свою руку, а вона болить.

— І таке у вас, видно, часто буває.

— Буває.

Кемп пройшовся по кімнаті й підняв з підлоги уламки скла.

— Всі ваші пригоди відомі тепер,— сказав Кемп, стоячи навпроти нього з розбитою склянкою в руці.— Всі: і айпінзькі, і тут під пагорбом. Світ знає вже свого невидимого громадянина. Але ніхто не знає, що ви тут.

Невидимець вилаявся.

— Ваша таємниця вже відома. Гадаю, то була таємниця. Я не знаю, які у вас плани, але, звичайно, хочу допомогти вам.

Невидимець сів на ліжко.

— Нам подано сніданок нагору,— повідомив Кемп, намагаючись говорити невимушено і з радістю побачивши, що його дивний гість охоче встав. Кемп повів його вузькими сходами в мезонін.

— Перше ніж ми почнемо робити щось,— сказав Кемп,— я повинен трохи більше обізнатися з причинами вашої невидимості.

Збуджено зиркнувши на вікно, Кемп сів з виглядом людини, на яку чекає поважна розмова. Сумніви щодо реальності всієї цієї пригоди знову охопили його, але зразу ж і зникли, тільки він глянув на Гриффіна, що сидів за столом, на цю безголову і безруку постать у халаті, що витирала губи серветкою, яка таємничим способом висіла у повітрі.

— Це досить просто і... досить імовірно,— промовив Гриффін, одкладаючи серветку набік.

— Для вас, певна річ,— засміявся Кемп.— Але...

— Спочатку, правда, воно й мені здавалося дивним. Але тепер... Ну, тепер ми таке з вами закрутимо! Вперше ця ідея виникла у мене в Чезілстоу.

— У Чезілстоу?

— Я перебрався туди з Лондона. Ви не знаєте, що я

кинув медицину й узявся до фізики? Ні? Так знайте. Мене захопила проблема світла.

— Ага...

— Оптична густість. Все це питання — суцільне плетиво загадок, крізь яке неясно проблискує можлива розв’язка. Мені було тоді лише двадцять два роки, і я був запальний, отже, й сказав собі: «Цій проблемі я віддам усе своє життя. Вона варта цього». Ви ж знаєте, які ми дурні у двадцять два роки?

— Невідомо ще — тоді чи пізніш,— зауважив Кемп.

— Немовби знання може задовольнити людину! Так, але я почав завзято працювати, думаючи тільки про свою роботу. І от через півроку в одному з вічок того плетива раптом блимнуло сяйво... сліпуче сяйво! Я знайшов загальний закон пігментації і заломлення світла — формулу, геометричний вираз для чотирьох вимірів. Неуки, звичайні люди, навіть звичайні математики — і гадки не мають, яке значення може мати загальна формула для того, хто вивчає молекулярну фізику. В книгах, які поцупив той бродяга, є дива, просто магічні цифри! Але то був ще не метод, а лише ідея, яка могла привести до методу. Метод же цей дав би змогу, не змінюючи жодної іншої властивості матерії — крім кольору подеколи,— знизити коефіцієнт світлозаломлення в деяких речовинах, твердих та рідких, до коефіцієнта світлозаломлення повітря... Тобто якраз те, що ми й маємо на меті.

Кемп присвиснув.

— Це дивно. Але все-таки я не зовсім... Я розумію, що в такий спосіб ви можете попсувати якийсь самоцвіт, але до невидимості людини — ще далеко.

— Правильно,— сказав Гриффін.— Але згадайте, що видимість залежить од впливу видимих тіл на світло. Дозвольте викласти вам елементарні положення так, нена-че б ви не знали їх. Це пояснить вам ідею. Ви дуже добре знаєте, що тіла або поглинають світло, або відбивають його, або заломлюють, або ж роблять усе це разом. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно само по собі видиме бути не може. Наприклад, непрозору червону скриньку ви бачите тому, що колір її поглинає одні світлові промені й відбиває інші — в даному разі, всі червоні. Якби вона не поглинала якоїсь частини світла, а відбивала його повністю, то це була б блискуча біла скринька. Або срібляста. Діамантова скринька — і не поглине багато світла, і не багато його відіб’є від загальної своєї поверхні, але подекуди, на певних ділянках поверхні, світло буде більше відбиватись і заломлюватись. Ви побачите блискуче павутиння відблисків та прозо-ростей, — щось ніби світляний скелет. Скляна скринька не блищатиме так і не буде так ясно видима, як скринька діамантова, бо скло менше відбиває і заломлює світло. Розумієте? З певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Деякі сорти скла більш видимі ніж інші; кришталева скринька, наприклад, блищить сильніше, ніж скринька із простого віконного скла. Скринька з дуже тонкого, звичайного скла була б ледь видна при поганому освітленні, бо вона майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б та відбивала його. А якщо шматок звичайного білого скла ви занурите в воду або ще краще — в якусь густішу, ніж вода, рідину, то він зникне з ваших очей майже зовсім, бо світло, переходячи з води в скло, лише трохи відбивається і заломлюється, майже не зазнаючи ніякого іншого впливу середовища. Такий шматок буде невидимий майже так само, як струмінь вуглекислоти або водню в повітрі. І з такої ж самої причини.

— Так,— сказав Кемп,— це все елементарні речі. Про це знає тепер кожен школяр.

— А ось іще факт, теж відомий кожному школяреві. Якщо розбити шматок скла і потовкти його па порох, то в повітрі скло стане куди видимішим і перетвориться на непрозорий білий порошок.. Це відбувається тому, що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а в скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Коли ж біле, потовчене скло покласти в воду, то в ній воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт заломлення, і світло, переходячи з води в скло, дуже мало відбивається та заломлюється.

Зануруючи скло в рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ви робите його невидимим. Всяка прозора річ стає невидимою, коли помістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І якщо ви поміркуєте хоч хвилинку, то побачите, що й скляний порошок можна змусити зникнути в повітрі, коли коефіцієнт заломлення його довести до коефіцієнта заломлення повітря. Бо тоді, переходячи із скла в повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.

— Все це так,— погодився Кемп,— але людина ж не скляний порошок.

— Ні, вона ще прозоріша,— сказав Гриффін.

— Нісенітниця!

— І це я чую від доктора! Як усе забувається. Невже ви за десять років устигли так забути фізику? Подумайте, скільки існує прозорих речей, які не здаються прозорими. Папір, наприклад, зроблений з прозорих волокон і здається нам білим та непрозорим з тої ж причини, з якої буває білим та непрозорим і потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами так, щоб відбивання та заломлення світла відбувалося тільки на поверхні, й папір стане прозорий, як скло. І не лише папір, а й волокна бавовни, льону, шерсті, дерева, а також — врахуйте це, Кемпе! — і кістки, і м’язи, і волосся, і нігті, й нерви. Власне, все тіло людини, крім червонокрівців та темного пігменту у волоссі, складається з прозорих, безбарвних тканин. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в живій істоті здебільшого такі прозорі, як вода.

— Звичайно, звичайно! — скрикнув Кемп.— Я от тільки сьогодні вночі думав про личинки морських істот і про медуз.

— Тепер ви мене зрозуміли. І все це я обміркував і знав уже через рік після мого від’їзду з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не казав про це. Працювати мені доводилося в страшенно несприятливих умовах. Гоббема, мій професор, був науковий бездара. Він крав чужі ідеї і завжди шпигував за мною. Ви ж знаєте ті шахрайські звичаї наукового світу. Я просто не хотів розголошувати свого відкриття й поділяти з ним свої успіхи. Я продовжував працювати і все більше наближався до перетворення своєї теоретичної формули в експеримент, тобто в дійсність. Я не говорив ні слова нікому, бо мені хотілось приголомшити світ блискучими наслідками своєї роботи і враз зажити слави. Я заходився заповнювати деякі прогалини в питанні про пігменти, і раптом — чисто випадково — зробив відкриття в галузі фізіології.

— Так?

— Ви знаєте червону речовину, яка забарвлює кров. Так от: вона може стати білою, безбарвною, не втрачаючи жодної з своїх функцій.

Кемп скрикнув від подиву і недовіри. Невидимець устав і почав ходити по кімнаті.

— Вам е чого скрикувати. Пригадую ту ніч... Було вже пізно; вдень мені заважали ці недолугі студенти, і я іноді засиджувався аж до світанку. Та ідея спала мені на думку несподівано, в усьому своєму блиску та закінченості. Я був сам, у лабораторії стояла тиша, і великі лампи горіли яскраво й німотно... «Можна зробити живу істоту... тканину... прозорою. Можна зробити її невидимою всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!» — сказав я і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я кинув своє фільтрування, підійшов до вікна й почав дивитись на зорі. «Я можу бути невидимим»,— усе повторював я.

Осягти таке — означало б перевершити всяку магію. І, не псуючи собі настрою сумнівами, я віддався розкішним мріям про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Зворотного боку медалі я тоді не бачив. Подумайте тільки! Я можу зробитись невидимим, я.— бідний асистент, що навчає дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби вам... Кожний, запевняю вас, вхопився б за ці дослідження! І я працював три роки, долаючи всі перешкоди, що стояли на моєму шляху. Безконечні дрібниці! А розпач! А той професор, провінційний професор, що весь час стежить за вами і обридає одним і тим самим запитанням: «Коли ж нарешті ви опублікуєте свою роботу?» А студенти, а злидні! Так мусив я жити три роки... І після трьох років потайності та хвилювань я переконався, що закінчити роботу мені неможливо... неможливо!

— Чому? — спитав Кемп.

— Гроші,— пояснив Невидимець і знову втупився у вікно. Тоді раптом обернувся.

— Я обікрав старого...— сказав він.— Свого батька. Гроші були не його, і він застрелився...

XX.В будинку на Грейт - Портленд - стріт

Якусь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину безголової постаті біля вікна. Потім, вражений якоюсь думкою, здригнувся, встав, узяв Невидимця за руку й відвів його на середину кімнати.

— Ви втомилися,— сказав Кемп,— Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам він сів між Гриффіном і найближчим вікном.

Посидівши трохи мовчки, Гриффін почав оповідати далі:

— Коли це трапилось, я кинув уже чезілстоуський коледж. Було це торік у грудні. Я найняв кімнату в Лондоні, простору невмебльовану кімнату у великому занедбаному будинку на Грейт-Портленд-стріт. У кімнаті незабаром набралося повно різного приладдя, що я накупляв на батькові гроші, і робота моя посувалась успішно, підходячи до кінця. Я почував себе людиною, що, видобувшись із хащів, несподівано опинилась перед лицем якоїсь безглуздої трагедії. Я поїхав ховати батька. Мій мозок був у полоні моїх дослідів, і я й пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію: Згадую похорон, дешевий катафалк, убогу церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього, ще з коледжу, батькового приятеля, який робив відправу, жалюгідний згорбатілий старий у чорному. І він усе шморгав носом.

Згадую, як повертався до порожнього будинку; раніш тут було село, а тепер, попсоване поганими архітекторами, воно стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на перетолочені поля й закінчувалась купами каміння та густими заростями бур’яну. Себе я згадую як худорляву, темну постать, що йде слизьким, блискучим тротуаром. Пам’ятаю, що вбога поважність і брудне крамарство містечка викликали в мені дивне почуття відлюдності...

Я анітрохи не шкодував за батьком. Мені він здавався жертвою власної дурної сентиментальності. Звичайне лицемірство вимагало моєї присутності на його похороні, але насправді все це мене зовсім не обходило.

Проте, йдучи головною вулицею, я на мить немов повернувся до колишнього свого життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Погляди наші зустрілись...

Щось змусило мене обернутись і озватися до неї. Вона виявилась дуже буденною особою.

Ці відвідини рідної оселі були немов сон. Я не відчував тоді, що самотній, що прийшов зі світу в пустелю. Я усвідомлював свою байдужість до всього, але вважав, що винна тут загалом.порожнеча життя. Коли я ввійшов у свою кімнату, мені здалось, ніби я віднайшов дійсність. Там були речі, які я знав і любив. Там стояли напоготові мої апарати і чекали на мене. Майже всі труднощі були вже позаду, залишилось тільки обміркувати деталі.

Колись я ще розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер нам нема чого вдаватися в подробиці. Окрім дечого, що я вважав за краще зберегти тільки в пам’яті, все інше записане шифром у книжках, які забрав той волоцюга. Треба впіймати його! Треба відібрати в нього ті книжки!.. Основне полягало в тому, щоб прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого мав бути знижений, помістити між двома випромінними центрами певної ефірної вібрації. Про неї я потім розповім вам докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи хто коли описав це моє проміння, але що воно існує,— це досить ясно. Використовував я дві маленькі динамо-машини, які пускав у рух з допомогою дешевого газового двигуна. Перший свій дослід я зробив з клаптем білої шерстяної матерії. Надзвичайно дивно було бачити, як ця м’яка біла тканина блякнула в іскрах розрядів, а потім розвіялась, неначе дим.

Мені майже не вірилось, що я це зробив. Я простяг руку в порожнечу і відчув, що шерсть така ж, як і була. Торкнувши клапоть рукою, я якось мимохіть скинув його на підлогу. Довелося попошукати, поки я його знайшов! Потім я виконав ще один цікавий дослід. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном брудну, білу, худючу кішку. У мене майнула думка: «Все готове для тебе»,— сказав я. Підійшовши до вікна, я відчинив його і ласкаво покликав кішку. Муркаючи, вона ввійшла до кімнати. Бідолашна, вона була голодна, і я налив їй молока. Уся моя їжа стояла в буфеті, в кутку кімнати. Після того кішка почала все обнюхувати, очевидно, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала її... Подивилися б ви, як вона пирхнула на неї! Я зручно влаштував кішку на подушці на своєму розкладному ліжку і дав їй масла, щоб вона дозволила себе помити.

— І ви зробили дослід з нею?

— Зробив. Але напоїти кішку всіма тими трунками — не легка то була річ, Кемпе. І дослід не зовсім пройшов удало.

— Не зовсім?

— Принаймні у двох пунктах. Кішка ж має кігті й пігмент, як він називається... На задній стінці ока. Знаєте?

— Тареtum.

— Саме Тареtum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кішку рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над нею ще деякі маніпуляції, я дав їй опію й поклав разом з подушкою, де вона спала, на мій апарат. І коли все її тіло зблякло' й нарешті зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очах; таки залишилися.

— Дивно.

— Цього я пояснити не можу. Кішка, звичайно, була забинтована та прив’язана, і я не боявся, що вона втече. Але, прокинувшись, коли її тіло ще трохи було видимим, вона жалібно рознявчалась, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона завжди була п’яна і тільки цю кішку й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. «Я, здається, чула нявчання кішки. Чи не моя?» — спитала вона. Я чемно відповів, що ніякої кішки тут немає. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалася зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без завісок, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі — легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.

— Скільки часу відібрала у вас ця операція? —спитав Кемп.

— Кішка?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилля, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболопці.

Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено; нічого не було видно, крім кігтів та тьмяних очей. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомну кішку, розв’язав її і, вкрай стомлений, залишив її спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно думав про свій дослід, або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так близько другої години кішка почала нявчати. Я намагався її заспокоїти, розмовляючи з нею, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, її круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би їй молока, але його не було. Кішка не втихомирювалась, сіла під дверима й почала нявчати. Я пробував впіймати її, щоб викинути за вікно, але вона не давалась до рук і все нявчала по різних закутках. Нарешті я відчинив вікно й почав бігати по кімнаті. Мабуть, кішка стрибнула у вікно, бо я ніколи вже не бачив її і не чув.

Потім — бозна-чому — я знову почав думати про батьків похорон, про холодний вітер, який дув на схилі пагорба. Так тривало аж до ранку. Переконавшись, що таки не засну, я замкнув за собою двері і пішов блукати по тихих ранішніх вулицях.

— І ви гадаєте, що ця невидима кішка й досі живе? — спитав Кемп.

— Якщо її не вбили,— відповів Гриффін.— А чому б і ні?

— Чому б і ні? — повторив Кемп.— Але я не хотів перебивати вас.

— Дуже можливо, що її вбили,— сказав Невидимець.— Чотири дні після того вона, я знаю, була на Грейт-Тічфілд-стріт, бо бачив там натовп, який намагався дошукатися, звідки чути нявкіт.

Він помовчав, а тоді мовив далі:

— Я дуже виразно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-хілу, я сів на осонні, почуваючи себе вкрай погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що цієї зими були перед першим снігопадом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж його робити далі.

Мене здивувало, що тепер, коли я так наблизився до мети, вона для мене втратила інтерес. Я, правда, був знесилений, майже чотири роки безперервної праці виснажили всі мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал перших своїх дослідів, ту пристрасть до відкриттів, яка дала мені сили завдати такого удару моєму старому батькові. Ніщо, здавалось, не цікавило мене. Але я знав, що це від перевтоми та безсоння, і що ліки або відпочинок, можливо, повернуть мені бадьорість.

Цілком ясно я розумів тільки те, що справу треба довести до кінця — мене все ще долала настирлива ідея. Треба було поспішати, бо гроші у мене вже кінчалися. Я оглянувся, подивився на дітей, що грались навколо, на няньок, що їх доглядали, і спробував думати про ті неймовірні переваги, які мала б невидима людина. Потім доплентався додому, трохи поїв, ковтнув чималу дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку... Стрихнін, Кемпе, чудовий змінюючий засіб, який зганяє з людини кволість. ^/

— Це — диявольський засіб,— сказав Кемп.— Він повертає людину до дикунства.

— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Ви знаєте це?

— Та знаю...

— Аж тут хтось постукав до мене в двері. То був домовласник, старий польський єврей у довгій сірій свиті і стертих пантофлях. Він став допитуватись та загрожувати. Я, мовляв, мучив уночі кішку. Він був упевнений в цьому — язик старої таки попрацював. Він неодмінно хотів усе знати. Закони цієї країни — дуже, мовляв, суворі щодо вівісекції, і його можуть притягти до відповідальності. Я заперечував, що в мене була кішка. Крім цього, стугін газового двигуна, казав він, чути на весь будинок. Це, безперечно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь свої срібні окуляри, і раптом мене охопив страх, що він дізнається про мою таємницю. Я намагався стати між ним і апаратом, але це тільки збуджувало цікавість домовласника. Що я роблю? Чому я завжди сам, чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи вони безпечні? Я ж платив тільки за помешкання. Його будинок завжди мав добру репутацію... І раптом терпець мені урвався. Я сказав старому, щоб забирався геть. Він почав обурюватися, белькотів щось про своє право домовласника. Ще мить — і я схопив його за барки, щось тріснуло, і він стрімголов вилетів у коридор. Я замкпув двері і, тремтячи, сів на стілець.

Він ще трохи погаласував за дверима, але я не звертав уваги, і нарешті він пішов.

Потім настала криза. Я не знав, що він надумає чинити. Переїзд на нову квартиру означав би затримку в роботі, а грошей у мене залишилось тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг зволікати. Зникнути? Це ставало неминучим. Але тоді почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають.

Думка, що моя робота може набути розголосу або що її можуть перервати в той момент, коли вона майже закінчена, розлютила мене і додала мені завзяття. З трьома томами своїх записок і з чековою книжкою — вони тепер у того волоцюги — я вибіг, з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ «посилок та листів до запитання» на Урейт-Портленд-стріт. З дому я намагався вийти якнайтихіше. Але коли повертався туди, то побачив, що домовласник нишком підіймається- сходами до мене — він, певно, чув, як я зачиняв двері. Посміялися б ви, побачивши, як він на площадці відскочив убік, коли я метнувся за ним. Він люто зиркнув на мене, коли я проходив повз нього, а я грюкнув дверима так, що затрусився ввесь його будинок. Я чув, як він підкрався до моєї кімнати, постояв, вагаючись, біля дверей, а тоді зійшов униз. А я відразу почав готуватися. Все було зроблене протягом одного вечора й ночі. Коли я сидів, ще не зовсім очунявши від снотворної дії препарату, що знебарвлює кров, у двері постукали кілька разів. Потім стукіт припинився, від дверей відійшли, повернулись і заходились стукати знову. Тоді хтось спробував підсунути під двері якийсь синій папірець. Розлючений, я схопився з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх. «Ну?» — спитав я.

Там стояв домовласник з повісткою про моє виселення або щось таке. Він подав її мені, побачив, мабуть, щось дивне в моїх руках і глянув мені на обличчя.

Хвилину він стояв, роззявивши рота й вирячивши очі, потім у нього вихопилося щось незрозуміле, він випустив і свічку, і папірець і кинувся темним коридором до сходів.

Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер і я зрозумів його... моє обличчя було біле, мов крейда.

Все це й справді було жахливо. Я не сподівався таких страждань. Ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби; шкіра моя наче горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, як мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вила кішка, доки я не дав їй хлороформу. Добре, хоч я жив у кімнаті сам. Іноді я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався... Потім я знепритомнів. Прокинувся я ще поночі.

Біль пройшов. Я подумав, що вбиваю себе, але мені вже було байдуже. Ніколи не забуду того світанку і жаху, який охопив мене, коли я побачив, що руки мої — немов з тьмяного скла. А потім вони почали тоншати, ставати прозорішими, і нарешті, вдень я міг уже бачити крізь них безладдя у своїй кімнаті, хоч і заплющував прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки та судини бліднули і зникали; останніми зникли білясті нерви. Я скреготав зубами, але витримав до кінця... Нарешті, залишилися самі змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.

Насилу я встав. Деякий час я був безпорадний, мов сповите немовля, коли ступав ногами, яких сам не бачив. Я почував кволість і голод. Підійшов до дзеркала і глянув на ніщо... на ніщо коли не рахувати збляклого пігменту за сітчаткою очей, блідшого, ніж туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся лобом до дзеркала.

Неймовірним напруженням волі я примусив себе підійти знову до апарата й закінчити процес.

Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня мене розбудив стукіт у двері. Я знову відчував у собі силу. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Тоді схопився на ноги і якомога тихіше заходився розкладати свій апарат на деталі і розкидати їх по кімнаті — так, щоб ніхто не міг догадатись, як його збудовано. У двері знову загрюкали: чиїсь голоси почали кликати мене — спершу то був голос мого домовласника, потім чиїсь інші два. Аби виграти час, я щось відповідав їм. Мені потрапили під руки невидимі ганчірка та подушка; я відчинив вікно і викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, затріщали двері. Хтось намагався висадити їх, але цупкі засуви, що я пригвинтив кілька днів тому, не піддавалися. Однак це й налякало мене, і розсердило. Тремтячи від збудження, я метушився по кімнаті.

Склавши купою посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері важко гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім закрутив ріжок, виліз за вікно на ринву, тихенько спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене аж тіпало від гніву й нетерплячки. Я бачив, як вони розтрощили двері, зламали засуви і стали в проймі. То був хазяїн з двома своїми пасинками, Дужими хлопцями років двадцяти трьох — чотирьох. Позад них стояла та стара відьма, власниця кішки.

Можете уявити їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один із хлопців відразу підбіг до вікна, відчинив і зазирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з обвислою нижньою губою були за фут від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не затопити кулаком у його дурнувату пику.

Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші, що приєднались до нього. Старий зазирнув під ліж-

ко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечалися, мішаючи єврейську мову з жаргоном лондонських передмість, і зрештою дійшли висновку, що я не відповідав їм, що то їм здалося. Надзвичайне піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чо

тирма суб’єктами,— стара також увійшла в кімнату, озираючись підозріло, як кішка,— що намагалися розв’язати загадку мого існування.

Домовласник, наскільки я второпав з його суржику, погоджувався з старою, що я вівісектор. Сипи ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо-машину та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, вийшов саме па площадку. Його покликали сюди і набалакали цілу торбу різних нісенітниць.

Я подумав, що ця моя апаратура, потрапивши на очі спостережливій освіченій людині, може багато чого пояснити їй. Отож скориставшись з нагоди, я вліз через вікно в кімнату, обминувши стару, роз’єднав динамо-машину й потрощив обидва апарати. Як вони налякались. А поки вони силкувались якось пояснити цей погром, я вислизнув з кімнати й тихенько спустився сходами.

Увійшовши до вітальні, я почекав там, поки вони зійшли вниз, обговорюючи та обмірковуючи подію, трохи розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і трохи непевні, чи законно повелися зі мною. Як тільки вони зійшли на перший поверх, я взяв сірники і нишком піднявся назад до себе. Підпалив ту купу сміття, додавши до неї стільці та постіль, спрямував на вогонь газ з допомогою гумової трубки і...

— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.

— Підпалив. Це був єдиний засіб, щоб замести сліди, та й будинок напевне був застрахований... Тихенько відсунувши засуви на парадних дверях, я вийшов на вулицю. Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості давало це мені. В голові моїй аж роїлося від дивовижних і захоплюючих задумів, які я тепер міг вільно здійснювати.

■

Коли я вперше спускався сходами, виникли несподівані труднощі: ходити й не бачити своїх ніг — справа нелегка. Двічі я навіть спіткнувся, якось дивно й незручно було мені взятися за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.

Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почував себе так, як почував би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпих. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дивувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи — взагалі втішатися своєю надзвичайною перевагою.

Але тільки я вийшов на Грейт-Портленд-стріт (моє житло було поруч з великою мануфактурною крамницею на тій вулиці), як щось задзвеніло й боляче штовхнуло мене в спину. Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою і ошелешено дивився на свою ношу. Хоч удар був справді дошкульний, але кумедний подив того чоловіка змусив мене голосно засміятися. «В кошику сидить диявол»,— сказав я і вихопив кошик у нього з рук. Він не опирався, і я підняв кошика високо в повітря.

Аж тут якийсь ідіот візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягти руку до кошика, несподівано втрапив пальцями мені під вухо, завдавши страшного болю. Я кинув кошика з сифонами на голову візникові і, тільки почувши крики та тупотіння ніг коло себе і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, зрозумів, чого накоїв. Проклинаючи свою дурість, я притулився спиною до вітрини крамниці й чекав нагоди втекти. Ще мить — і мене втягли б у юрбу і неминуче виявили б. Я штовхнув хлопця з різниці,— добре, хоч він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо! — і прошмигнув за кеб. Не знаю, чим у них там закінчилося. Я поспішив перейти вулицю, на щастя, тоді порожню, і, ледве розуміючи, де блукаю,— такий страх перед можливим викриттям викликав у мене цей випадок,— пірнув у пополудневий натовп на Оксфорд-стріт.

Я намагався йти за течією, але вулиці були людні, і за хвилину мені почали наступати па ноги. Тоді я пішов рівчаком, по горбастому дну якого мені було боляче ступати босими ногами; незабаром ще голобля якоїсь карети вдарила мене під лопатку, нагадавши, що я вже був дістав раз доброго стусана. Мало не потрапивши під колеса кеба і конвульсійним рухом уникнувши сутички з дитячою коляскою, я опинився позад якогось екіпажа. Раптом у мене майнула рятівна думка, і я пішов за екіпажем (він їхав повільно). Дрож проймав мене не лише з переляку, а й з холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по тоненькому, майже замерзлому бруду, що вкривав дорогу. Хоч це була й дурість, але я тоді не усвідомив, що, прозорий чи не прозорий, а все ж таки відчуваю погоду.

І раптом мені спала ще одна думка. Я підбіг уперед і скочив в екіпаж. Тремтячи з холоду, переляканий, з першими симптомами застуди та нежиті, з синцями на спині, що вже давалися взнаки, я повільно їхав по Окс-форд-стріт і далі по Тотенгем-Корт-роуд. Настрій мій був зовсім не такий як десять хвилин тому, коли я виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене непокоїла тільки одна думка: як виплутатися з цієї халепи?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку Мюді. Тут якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в жовтих палітурках гукнула мій екіпаж. Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і мало не потрапив під вагон конки. Я подався до Блумсбері-скверу, щоб за Британським музеєм повернути на північ і дістатись до менш людного кварталу. Я страшенно замерз, і незвичайність мого становища так діяла на мене, що я аж схлипував на бігу. На західному розі площі з контори фармацевтичного товариства вибігло собача і, нюхаючи землю, кинулося за мною.

Раніш мені не спадало на думку, що ніс для собаки — що око для людини. Собака сприймає людський запах, як ми сприймаємо зовнішній вигляд людини. Тварина почала гавкати та стрибати, показуючи тим, як мені здавалося, що знає про мою присутність. Озираючись, я перетнув Грейт-Расел-стріт і пробіг ще трохи по Монтегю-стріт, і тут тільки помітив, що наближається до мене.

Я почув голосну музику і, глянувши вздовж вулиці, побачив юрбу, що прямувала від Расел-скверу, червоні куртки і прапор Армії порятунку попереду. Надії продертися крізь юрбу, що затопила тротуари, брук, не було, а йти назад і забитися десь у незнайомий район міста було страшно. Тоді я вмить вирішив, що робити, і вибіг на білі сходинки будинку навпроти огорожі музею перечекати, поки пройде юрба. На щастя, почувши оркестр, собака спинився, повагався й повернув назад.

Натовп наближався, співаючи якийсь гімн, що здався мені іронічним натяком: «Чи побачимо коли його обличчя?» Здавалося, кінця-краю не буде цьому потокові. «Бум, бум, бум!» — гучно вибивав барабан, і я не відразу помітив двох хлопчаків, які спинились біля загорожі недалеко від мене.

— Ти глянь,— здивовано сказав один з них.

— Що таке? — спитав другий.

— Та сліди ж... від босої ноги... так, наче хто ступав по багнюці.

Я глянув униз і побачив, як, широко розплющивши очі, вони дивляться на брудні сліди, що залишилися від моїх ніг на побілених східцях. Перехожі штовхали хлопчаків, але їхня клята цікавість була занадто збуджена. «Бум, бум, бум, чи ми, бум, побачимо, бум, коли, бум, його обличчя, бум, бум...»

— Хтось, певно, босоніж піднявся цими сходами,— сказав один.— І назад не вертався... і з ноги у нього текла кров.

Юрба вже майже пройшла.

— Дивись, Теде! — вражено вигукнув молодший з цих слідопитів і показав просто на мої ступні.

Я глянув і собі й одразу побачив, що від чіпкого бруду стали видимі неясні обриси моїх ніг. На мить я остовпів.

— Ото диво! — мовив старший.— Ну й чудасія! Наче привид якийсь, еге ж? — І, повагавшись трохи, він підійшов до мене, простягаючи вперед руку.

Якийсь чоловік зупинився глянути, що це вони ловлять, потім якась дівчина. Ще мить — і хлопчак доторкнувся б до мене. Я враз збагнув, що маю робити. Ступивши крок наперед,— хлопець з криком відсахнувся назад,— я мерщій перестрибнув через огорожу на ганок сусіднього будинку. Але менший хлопець помітив мій рух, і, перш ніж я встиг спуститись на брук, отямився від подиву, й почав репетувати, що ноги перестрибнули через огорожу.

Всі кинулись туди і вгледіли, як на нижніх східцях та на бруку

з’явилися нові сліди.

— Що таке? — спитав хтось.

.— Ноги! Дивіться! Ноги біжать!

Всі на вулиці, за винятком кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і потік людський став на заваді не тільки мені, але й їм. Звідусіль чулися здивовані вигуки і запитання. Зваливши на землю якогось юнака, майнув я по Расел-скверу, а шестеро чи семеро здивованих перехожих бігли моїм слідом. Добре, що їм ніколи було давати пояснення, а то б уся юрба погналася за мною.

Я двічі оббіг площу, тричі перетинав дорогу й повертав назад, і в міру того, як ноги мої ставали тепліші та сухіші, мокрих слідів я вже не залишав. Нарешті я зупинився на хвилину, витер ступні рукою і вже тепер був у безпеці. Останнє, що я бачив від тої погоні,— це чоловік з двадцятеро на Тевісток-сквері, що дивляться, вкрай ошелешенні, як поволі висихає мій слід — одинокий і незрозумілий для них, як. колись слід людської ноги для самотнього Робінзона Крузо.

Біганина трохи зігріла мене, і тепер мені було вже не так прикро заглиблюватись в лабіринт малолюдних вулиць. Спина моя задубіла, під вухом боліло від візникового удару, шия була подряпана його нігтями. Ноги гули від утоми, а одну було порізано, отож я ще й накульгував. Назустріч мені йшов якийсь сліпий, але я вчасно помітив його і відскочив убік, побоюючись його тонкої чутливості. Раз чи два я випадково стикався з перехожими, і люди зупинялися, здивовано чуючи лайку, що не знати звідки долинала до їхнього слуху. А потім на обличчі я відчув щось м’яке,— площу почав устеляти сніг. Я вже застудився і хоч-не-хоч мусив іноді чхати. А кожен собака, який починав обнюхувати мені ноги, викликав у мене невимовний жах.

Потім почали з криком бігти дорослі й діти. Десь сталася пожежа. Бігли вони в напрямі будинку, де я жив, і, оглянувшись уздовж вулиці, я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіла, я був певен, моя оселя — мій одяг, мої апарати, все моє майно, крім чекової книжки та трьох томів записок, які чекали на мене на Грейт-Портленд-стріт. Усе горіло! Я спалив свої кораблі — слово честі! Там усе палало...

Невидимець замовк і замислився. Кемй нервово позирав у вікно.

— Ну, а далі? — спитав він.

XXII. В універсальній крамниці

— Отож у січні, коли починалася завірюха,— а вкритий снігом, я був би видимий,— почав я своє нове приречене життя. Я був стомлений, замерзлий, з болем у всьому тілі, невимовно нещасний і тоді ще наполовину тільки певний у своїй невидимості. У мене не було притулку, не було засобів до існування, не було ні душі в цілому світі, на яку б я міг покластися.

Поділитися своєю таємницею — означало б утратити все, стати просто дивовижею, та й годі. А втім, я майже вирішив підійти до кого-небудь і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, який жах, яку нелюдську жорстокість викличе моє звернення. Проте зараз на вулиці мені було не до роздумів. Єдиним моїм бажанням було сховатись куди-небудь од світу, вкритися й зігрітись; тільки тоді можна було б думати про які-небудь плани. Але навіть для мене, невидимої людини, ряди лондонських будинків були зачинені на клямки, замкнені на засуви і неприступні.

Єдине, що я ясно відчував тоді, це холод, безпритульність і страждання в зимову ніч серед снігової хурделиці.

І раптом у моїй голові промайнула чудова думка. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стріт та Тотен-гем-Корт-роуд і опинився біля «Омніуму», величезної крамниці, де можна, ви знаєте, купити все — м’ясо, бакалію, білизну, меблі, одяг, навіть картини. Це — скоріше ціла система крамниць, а не одна крамниця. Я сподівався, що двері будуть відчинені, але помилився. На щастя, коли я стояв у просторому під’їзді, до нього під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, знаєте, з написом «Омніум» на кашкеті,— широко розчинив двері. Я мерщій проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки, рукавички тощо, опинився в іншому, більшому, де були кошики та плетені меблі.

Проте я не почував себе в безпеці, бо там безперестану снували люди, і почав блукати по крамниці, поки зрештою натрапив на верхньому поверсі на відділ, де стояло багато ліжок. Я забрався туди і знайшов собі притулок серед величезної купи згорнутих матраців. В приміщенні було тепло, вже горіло світло, і я вирішив ховатися поки не закриють крамницю, а тим часом не спускав ока з продавців і покупців, що були в цьому відділі. Тоді, думав я, зможу знайти собі харч та одяг, огляну крамницю з її запасами, може, посплю на якомусь ліжку. Цей задум видався мені прийнятним. Я хотів, діставши одежу, надати собі вигляду хоч і закутаної, але не надто ще підозрілої людини, роздобути грошей, одержати на пошті свої книжки та пакунки, найняти десь квартиру і вже тоді більш докладно зважити, як найповніше використати ті переваги, що їх — як я уявляв собі — дає мені над іншими людьми моя невидимість.

Час закривати крамницю настав досить швидко. Минуло не більше години відтоді, як я влаштувався серед матраців, коли почали спускати штори, і останніх відвідувачів спроваджували до виходу. Потім цілий гурт жвавих молодих людей швидко почав прибирати розкиданий по прилавках крам. Як тільки народу поменшало, я покинув своє лігво і обережно пройшов ближче до центральних відділів. Мене здивувало, як спритно ці хлопці й дівчата прибрали крам, що показували покупцям удень. Всі ті ящики з товаром, порозвішувані матерії, гірлянди мережив, коробки з ласощами в бакалійному відділі, різні речі, що лежали на прилавках — все прибиралося, згорталося, складалось у відповідні місця, а що не можна було прибрати, те вкривали, немов чохлами, якоюсь грубою матерією, ніби мішковиною. Нарешті всі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши свою роботу, ці хлопці та дівчата заквапились до виходу з таким радісним виглядом, якого доти я ніколи не помічав у продавців. Потім з’явилися підлітки з відрами та щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Блукаючи по темних спорожнілих відділах, я ще деякий час чув, як вони працюють своїми щітками. Кінець кінцем через годину після закриття крамниці грюкнули, зачиняючись, зовнішні двері. У приміщенні запанувала тиша, і тільки я один никав по лабіринту відділів, коридорів, кімнат моделей. Тихо було так, що, підійшовши до дверей на Тотенгем-Корт-роуд, я навіть чув кроки перехожих.

Насамперед подався я туди, де бачив шкарпетки та рукавички. Було темно, і я дуже довго нишпорив, поки не знайшов сірники в шухляді маленької конторки. Потім ще треба було дістати свічку. Довелося стягати чохли та ритись у купі ящиків та коробок, перш ніж я знайшов те, що шукав; на тому ящику був напис: «Шерстяні панталони і фуфайки». Потім я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов униз у відділ готового одягу і взяв там ще штани, куртку, пальто і широкополий капелюх на зразок тих, які носять священики. Я відчув себе знову людиною і тепер подумав про їжу.

Нагорі був буфет, і там я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась іще кава. Я запалив газ, розігрів її і взагалі влаштувався непогано. Далі, шукаючи собі ковдру (зрештою довелося задовольнитися купою пуховиків), я в бакалійному відділі натрапив на запаси шоколаду та цукатів — більше, звичайно, ніж було мені треба — і на кілька пляшок білого бургундського. Поруч був відділ іграшок, і мене осяяла чудова ідея. Я знайшов кілька штучних носів з картону — знаєте? — і подумав про темні окуляри. Але в «Омніумі» не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдавав мені клопоту. Я навіть думав пофарбувати його. Але ця знахідка наштовхнула мене на думку про перуки, маски тощо. Кінець кінцем я заснув у купі пуховиків, і було мені дуже тепло й зручно.

- Ще ні разу, з того часу як сталася ця незвичайна зміна, я не відчував себе так добре, як у той вечір, засинаючи. Ніякі тривожні думи, ніякі клопоти не мучили мене. Я сподівався, що ранком непомітно вислизну з крамниці, вдягнувшись і закутавши обличчя білим шарфом; далі куплю на вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу своє перевдягнення. Я поринув у безладні сни, де мені ввижались усі фантастичні події кількох останніх днів. Мені снився бридкий єврей-домовласник, що галасував у себе на квартирі; снилися два його здивовані пасинки і зморшкувате обличчя старої, що приходила питати про свою кішку. Я знову зазнав того дивного почуття, коли дивився, як ставав невидимим шматок матерії, а потім перед очима постала могила мого батька, над якою старий застуджений священик бурмотів молитву: «Порох єси й на порох обернешся».

«І ти теж»,— сказав чийсь голос, і мене потягли до ями. Я пручався, звертався до присутніх на похороні, але вони, немов закам’янівши, слухали відправу, а старий священик все далі гугнявив свої молитви, перериваючи їх тільки чханням. Я зрозумів, що мене не бачать і не чують і що я в руках могутніших за мене сил. Марно боровся я, мене кинули в яму, труна аж загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги, ніхто не знав про мою присутність. Я конвульсійно пручався, і нарешті прокинувся.

Займалась бліда лондонська зоря. Холодне сіре світло, пробиваючись над краями штор, заповнювало приміщення. Я підвівся і спершу не міг збагнути, що то за простора кімната з її прилавками, купами згорнутих тканин, ковдр та подушок і залізними стовпами. Коли я почав приходити до пам’яті, почулась розмова.

В сусідньому відділі, де підняли вже штори і де було більше світла, я побачив двох чоловіків, які наближалися до мене. Я схопився на ноги, шукаючи очима, куди тікати, і вони почули цей рух. Думаю, вони могли вгледіти тільки якусь постать, що швидко віддалялась од них.

— Хто там? — гукнув один.

— Стій! — закричав другий.

Я повернув за ріг і наштовхнувся,— не забувайте, я ж був без обличчя,— на худого хлопця років п’ятнадцяти. Він заверещав, я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув ще раз убік і, осяяний щасливою думкою, шаснув під прилавок. Через секунду я почув біганину й голоси: «Двері, двері!» Інші питали, що сталося, давали поради, як упіймати мене.

Я лежав на підлозі і почував, що від стрху зовсім розгубився. Як не дивно, але мені не спадало на думку скинути з себе одяг, що я мусив би зробити. Я ж перед тим вирішив вийти одягнений, і це, мабуть, керувало моїми вчинками. І раптом по довгому проходу між прилавками залунав крик: «Ось він!»

Я зірвався на ноги, схопив з прилавка стілець, жбурнув його в голову йолопові, що виказав мене, наткнувся на другого за рогом, щосили штовхнув його і метнувся сходами вгору. Але він утримався на ногах і з криком погнав слідом за мною. На верхній площадці сходів стояла купа отого розмальованого посуду... як його?

— Художні вази,— висловив гадку Кемп.

— Еге ж, вази. На верхній площадці я зупинився, обернувся назад, вхопив з купи одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідувача. Вся купа тих ваз завалилася, і я чув, як скрізь кричали й звідусіль бігли. Неначе божевільний, кинувся я в буфет; там був чоловік у білому, мабуть, кухар, який і собі погнався за мною. В розпачі я повернув за ріг щб раз і опинився серед ламп та залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки-но підбіг кухар, який був на чолі погоні, пожбурив у нього лампу. Він упав на підлогу, а я, зіщулившись за прилавком, заходився якомога швидше скидати з себе одяг. Пальто, куртка, штани, черевики — це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе шкіра. Я чув, як біжать ще люди; кухар мій лежав по той бік прилавка без пам’яті, а може, він замовк з переляку, і я знову почав тікати, наче заєць, якого вигнали з кущів.

— Сюди, полісмене! — почув я чийсь голос.

Тепер я знову був у меблевому відділі, у кінці цілої низки гардеробів. Я забився між ними, ліг на підлогу і, звиваючись, як вугор, нарешті скинув з себе светр й усе інше. Коли з-за рогу вибіг полісмен з трьома продавцями, я знову був вільною людиною хоч задихався і тремтів од страху. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопили штани.

— Він знімає з себе вкрадене,— сказав один з продавців.— Він мусить бути десь тут.

Але знайти мене їм все ж таки не пощастило.

Деякий час я стояв, дивлячись, як вони шукають мене, і кляв свою долю, бо я ж утратив одяг. Тоді пішов у буфет, випив трохи молока, що там знайшов, і сів навпроти каміна, обміркувати своє становище..

Невдовзі сюди ж прийшли двоє з обслуги крамниці і заходилися збуджено обговорювати цю подію. Звісно, що міркували вони по-дурному. Я чув перебільшене оповідання лро шкоду, якої я завдав, та здогади про те, куди я сховався. Потім я знову замислився. Винести що-небудь ' звідси після такого сполоху було тепер неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитися, чи не можна що запакувати й вислати пакунком, але не зрозумів системи їхніх чеків. Близько одинадцятої години, побачивши, що сніг розтанув і надворі тепліше, ніж учора, я, втративши надію розжитися чим в «Омніумі», вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці від невдачі і не мав якихось певних планів на майбутнє.

ХХІІІ. На Друрі-лейн

— Тепер,— сказав Невидимець,— ви уявляєте вже, в якій скруті я був. Я не мав ні притулку, ні одягу. Одягтися — означало б утратити всі свої переваги, зробитися чимось дивним і жахливим. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто наповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би потворно видимий.

— Я й не подумав про. це,— сказав Кемп.

— Та й я теж. А сніг указав мені ще й на інші небезпеки: Обсипаний снігом, я не міг ходити, бо одразу став би видимий. Дощ зробив би з мене водяний контур, блискучу поверхню людської постаті, якусь бульбашку. А туман.. У тумані я скидався б на ще більш невиразну бульбашку, мерехтливу постать людини. Крім того, ходячи по

вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на ступнях бруд, а на шкіру осідала б сажа та пил. Я не знав, через який час це зробило б мене видимим, але ясно бачив, що чекати довго не доведеться, бо знаходився у Лондоні. Я пішов до міських нетрів поблизу Грейт-Портленд-стріт і опинився на вуличці, де жив раніше. Далі я не пішов, бо перед будинком, що я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли. Перш за все мені потрібна була одежа. Тут, в одній з маленьких крамничок, в яких продають усяку всячину — газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси тощо,— я побачив у вітрині цілу колекцію масок та носів, і в мене майнула та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в «Омніумі». Я повернув назад і, тепер уже маючи певну мету, подався до глухих вулиць на північ од Стрен-да, уникаючи людних кварталів. Я пам’ятав, що десь там. є крамниці театральних костюмів.

День був холодний, пронизливий північний вітер гуляв на вулицях. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хто ззаду. Кожне перехрестя було небезпекою, за кожним переходом я мусив пильно стежити. На розі Бердфорд-стріт тільки я хотів одного проминути, як він несподівано повернув назад і штовхнув мене на брук, мало не під колеса екіпажа. Візники, які були поряд, вирішили, що це в нього запаморочилася голова. На мене ця зустріч так подіяла, що я пішов на ринок Ковент-Гарден і, ввесь тремтячи й ледве зводячи дух, присів на хвилинку в закутку біля лотка з фіалками. Я таки добре застудився і тому незабаром мусив піти далі, боячись, щоб через моє чхання не звернули на мене уваги.

Нарешті я знайшов те, чого шукав,— брудну, засиджену мухами крамничку в провулку поблизу Друрі-лейн. На вітрині лежало багато акторських костюмів, фальшивих коштовностей, перук, туфель, доміно і театральних фотографій. Крамниця була старовинна, низенька і темна; над нею височіли ще чотири поверхи похмурого, непривітного будинку. Я заглянув у вітрину і, не побачивши нікого, ввійшов у крамницю. Коли я відчиняв двері, брязнув дзвоник. Я залишив двері відчиненими, а сам, обійшовши круг порожньої вішалки, причаївся в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і в крамницю зайшов якийсь чоловік.

Плани мої тепер були цілком конкретні. Я хотів пробратись нагору, заховатися там, дочекатися слушної нагоди і, коли все стихне, розшукати собі перуку, маску, окуляри та костюм і вийти на вулицю у вигляді, може, трохи й незвичайному, але хоч більш-менш правдоподібному. Між іншим, я збирався вкрасти й гроші, якби вони навернулись мені на очі.

Чоловік, що ввійшов у крамницю, був маленький худий горбань з насупленим лобом, довгорукий, з куцими кривими ногами. Очевидно, мій прихід відірвав його від їжі. Він очікувально оглянув крамницю. Переконавшись, що там нікого нема, він спершу здивувався, а потім його взяла злість. «Кляті шибеники!» — вилаявся він і вийшов роздивитись на вулицю. Повернувшись назад через хвилину, він люто причинив двері ногою і, не перестаючи бурмотіти, подався до себе.

Я виліз, щоб іти слідом за ним, але коротун, почувши рух, враз зупинився. Зупинився і я, дивуючись, який у нього гострий слух. Двері нагору він зачинив перед самим моїм носом.

Я вагався. Раптом кроки його почулися знову, і двері прочинились. Він ще раз підозріло оглянув крамницю. Потім, усе мимрячи щось під ніс, подивився за прилавок, зазирнув в один, а потім у другий куток і ошелешено постояв. Внутрішні двері він залишив відчиненими, і я прослизнув у сусідню кімнату.

Чудна то була кімната, вмебльована вбого, а в кутку там валялася купа великих масок. На столі холонув його сніданок,— і знаєте, Кемпе, дуже важко було мені чути запах кави і дивитись, як коротун, повернувшись, сів знову до трапези. А його манера їсти просто дратувала мене. В тій кімнатці було троє дверей; одні з них вели нагору, інші — вниз, але всі зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там, не міг навіть поворухнутися, боячись його чутливості, а протяг дув мені в спину. Двічі я насилу стримався, щоб не чхнути.

Відчуття мої були незвичайні й цікаві, але я зголоднів, і мене охопила лють ще до того, як він скінчив їсти. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олов'яну тацю, де спершу стояв чайник, і, змівши з забрудненої гірчицею скатертини всі крихти, рушив з цим усім до виходу. Ноша не дозволила йому зачинити за собою двері,— а він би напевно це зробив (ніколи я не бачив людини, що так ретельно зачиняла б двері),— і я пройшов слідам за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав приємність дивитися, як він почав мити посуд, а далі, збагнувши, що розжитися тут, власне, нічим та й на кам’яній підлозі стигнуть мої босі ноги, я знову подався нагору й сів на стілець навпроти каміна. Вогонь тут ледве жеврів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля. Звук цей зараз же привернув увагу господаря. Увійшовши, він обнишпорив усю кімнату, мало не торкнувшись мене. Але цей огляд, здавалося, не зовсім задовольнив його, і, перше ніж вийти, він ще раз перебіг очима по кімнаті.

Я просидів у маленькій вітальні цілу вічність. Нарешті він пройшов і відчинив двері нагору. Скрадаючись, я пішов слідом за ним.

На сходах він зненацька спинився, і я мало не наштовхнувся на нього. Він обернувся, дивлячись мені просто в обличчя, і прислухався.

— Можу заприсягтися...— почав він. Довгою волосатою рукою він смикав себе за нижню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.

Він узявся вже за ручку дверей і знову зупинився з тим же виразом сердитого подиву на обличчі. Він чув слабкий шерхіт моїх рухів біля себе. У нього, очевидно, був надзвичайно гострий слух. Нараз він вибухнув гнівом.

— Ну, якщо в будинку хтось є!..— вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню. Не знайшовши там чого шукав, він, спотикаючись, побіг униз, а я сів на верхній сходинці й став чекати на нього.

Потім, усе ще бурмочучи, він повернувся, відчинив двері в кімнату і, перше ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і витратив на це трохи часу, бо ж і рухатись треба було якомога тихше. Будинок був старий, такий вогкий, що шпалери в мансарді повідставали від стін, і повний пацюків. Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся натискувати на них. Одні кімнати стояли невмебльовані, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи по його зовнішньому вигляду, з других рук. В якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я почав ритися в цій купі і так захопився, що знову забув про гострий слух господаря. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я саме вчасно підвів голову й побачив, що він пильно вдивляється в перетрушену купу одягу, тримаючи в руці старомодний револьвер. Я завмер на місці, поки він, розкривши рот, підозріло роздивлявся довкола.

— То, напевне, вона,— тихо сказав він.— Чорти б її побрали.

Він обережно зачинив двері і зараз же, я почув це, замкнув їх ключем. Кроки його віддалилися. Я раптом зрозумів, що мене зачинено в кімнаті, і з хвилину не знав, що робити. Я пройшов од дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Мене знову взяла злість, але я вирішив спершу все-таки переглянути всю одежу й стягнув якийсь клунок з верхньої полиці. Це змусило хазяїна повернутися,— вигляд його був інде похмуріший. Цього разу він таки доторкнувся до мене; вкрай вражений, він відскочив назад і зупинився посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. «Пацюки»,— сказав він упівголоса, приклавши пальці до губ, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула мостина. Тоді клятий коротун з револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі класти собі в кишеню. Коли я збагнув, що він має на думці, мене охопив гнів, і я насилу стримався, щоб не зчинити передчасно бешкету. Тепер я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді стукнув його бо голові.

— По голові? — перепитав Кемш.

— Еге ж! Приголомшив його, коли він спускався вниз. Ударив ззаду табуреткою, що стояла на площадці. Він покотився вниз, наче лантух із старими чобітьми.

— Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності...

— Все це дуже добре для звичайних людей! Адже ж обставини склалися так, що я мусив вийти з будинку перевдягнений, і так, щоб ніхто мене не бачив. Іншого способу я не міг придумати. А потім запхнув коротунові рот жилеткою в стилі Луї XIV і зав’язав його в простирадло.

— В простирадло?

— Зробив з нього такий клунок. Чудовий засіб налякати й примусити замовкнути того ідіота! Бо вилізти звідти чи навіть виткнути голову було б нелегко. Любий Кемпе, нічого дивитись на мене, мов на вбивцю. У нього ж був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти іншим...

— І все ж таки,— сказав Кемп,— в Англії, за наших часів... До тож ж він був у себе вдома, а ви... ви ж крали.

— Крав? А, чорт! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати оцих старих пісень. Ви ж розумієте моє становище!

- І його теж,— сказав Кемп.

Невидимець зірвався з місця.

— Що ви хочете цим сказати?

Кемпове обличчя стало суворим. Він хотів уже відповісти, але стримався.

— На мою думку,— промовив він, раптом змінившись на виду,— на мою думку, так воно й мало статись. Ви були в скруті. Тільки...

— Звичайно, я був у скруті, та ще й якій! Та й він розлютив мене, ганяючись за мною по всьому будинку, клеючи дурника зі своїм револьвером і відмикаючи та замикаючи двері. Я був просто в розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, правда? Правда ж?

— Я ніколи й нікого не засуджую,— відповів Кемп.— Це вийшло з моди. Ну, і що ж ви зробили потім?

— Я був голодний. Внизу я знайшов хлібину і трохи препоганого сиру; цього було досить, щоб утамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок,— він лежав непорушно,— повернувся в кімнату, де лежала стара одежа. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана завіска. Я визирнув у вікно. День стояв ясний, сліпуче ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я знаходився. На вулиці видно було жвавий рух — візки з фруктами, якийсь екіпаж, віз з купою ящиків,, візок риботоргбвця... Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Збудження моє уляглося, я почав усвідомлювати своє становище. У кімнаті відгонило бензином,— мабуть, тут чистили одяг.

Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип! Все, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого пластиру.

Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це мало свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, був потрібен скипидар, деякі інші засоби і досить багато часу. Зрештою я вибрав найкращої форми ніс,— трохи

кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас,— темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тимчасово я одягнув міткалевий плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Споряджений таким чином, я міг вирушати в світ.

Але тут мене знову пройняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який-небудь недогляд, але все нібито було гаразд. Хоч вигляд я мав кумедний, наче жебрак з якоїсь п’єси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те Дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе в трюмо.

Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки вибиратись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.

Невидимець замовк.

— А що з горбанем — вам було й байдуже? — спитав Кемп.

— Та не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.

Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.

— А що було, коли ви вийшли на Стренд?

— О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулися. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг — і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя,— тепер просто ніяково згадувати, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденак, я сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так пошитися в дурні?!

— Настільки — ні,— відповів Кемп.— Але уявити це я можу.

— Я був ладен перебити отих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайшов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Поснідавши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі — саме завірюха.

Чим більше я думав, Кемпе, тим ясніше розумів, яке дике безглуздя — невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням свого божевільного експерименту я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але не дозволяла ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс у високому званні, коли не можеш і на очі нікому показатися? Яка втіха з жіночої любові, коли жінка конче виявиться Далілою? ⁶ Мене не прибавлюють ні політика, ані сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишалось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він замовк, погляд його наче блукав поза вікном. .

— А як ви опинилися в Айпінзі? — спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

— Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка... є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад... повернутися до попереднього вигляду... Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це головним чином я й хотів би розповісти вам.

— Ви поїхали зразу до Айпінга?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею... розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом — треба ж було вберегти його, щоб не змок!

— А під кінець,— перебив його Кемп,— позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи...

— Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

— Ні, він, кажуть, одужує.

— Його щастя, значить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?

— Помирати щось ніхто не збирається,— відповів Кемп.

— Про мого бродягу я цього ще не скажу,— злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець.— Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів! Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наштовхнутися на якогось вайлуватого ідіота. Дурні всіх гатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

— Ну, а що ж маємо ми робити зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно — так здавалось Кемпові — підіймалися на пагорб.

— Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?

— Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, з якими б труднощами це не зв’язано. А там я міг би залізницею вирушити до Іспанії чи й до Алжіру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і робити свою справу. Цього бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

— Ясно...

— А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки!

О, якби я впіймав його!..

— Краще було б спершу забрати від нього книги.

— Але де ж він? Ви знаєте?

— Він у поліції, в місті. І на його власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

— Мерзотник! — скрикнув Невидимець.

— Але це трохи затримує виконання ваших планів.

— Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене — питання життя або смерті.

— Звичайно,— погодився Кемп; він тривожно прислухався, чи не чути кроків надворі.— Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде неважко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.

— Авжеж,— сказав Невидимець і замислився.

Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову. >

— Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани,— сказав він.— Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось, незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості... Ви нікому не сказали, що я тут? — несподівано спитав він.

Кемп на мить завагався.

— Я ж дав слово,— відповів він.

— Нікому? — напосідав Гриффін.

— Ані душі.

— Ага! Тоді...— Невидимець підвівся і, руки в боки, став походжати по кабінету.— Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марно витрачаю сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Щось там вкрасти, когось там поранити... і край... Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Із спільником, маючи їжу та відпочинок,— відкриваються тисячі можливостей. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати і таке інше — це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки в двох випадках: коли тікаєш і коли підкрадаєшся ближче. Особливо, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти круг неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу, сховатись, як схочу, утекти, як схочу.

Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому видається, що хтось іде внизу?

— Ми повинні вбивати, Кемпе.

— Ми повинні вбивати...— повторив Кемп.— Я слухаю ваші плани, Гриффіне, але не згоден з вами, запам’ятайте це собі. Навіщо вбивати?

— Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони — так само, як і ми,— знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство терору. Так, так! Безперечно, вас це вражає, але саме це я й маю на увазі! Царство терору! Невидима людина мусить заволодіти якимось містом — вашим Бердоком, наприклад,— тероризувати його і скорити. Вона видаватиме накази. На це є тисячі способів,— скажімо, сунути клапоть паперу під двері. І всі, хто не коритиметься, загинуть; будуть вбиті й ті, Хто оборонятиме їх.

— Гм! — буркнув Кемп, прислухаючись не до Гриффі-нових слів, а до стуку відчинюваних дверей.— Здається мені, Гриффіне, вашому спільникові тоді не позаздриш,— мовив він, вдаючи, ніби уважно слухає співбесідника.

— Ніхто не знатиме, що він — мій спільник,— запально заперечив Гриффін.— Тс! Що там унизу! — спитав він.

— Нічого,— заспокоїв його Кемп і раптом почав говорити голосніше і швидко.— Я не згоден з цим, Гриффіне,— сказав він.— Не згоден, зрозумійте мене! Навіщо мріяти про боротьбу з людством? Як можете ви сподіватися здобути щастя? Не будьте якимось самітним вовком, Гриффіне. Опублікуйте наслідки ваших досліджень... довірте їх людству або принаймні вашій батьківщині. Подумайте, що зможете ви зробити, мавши мільйон помічників.

Невидимець перебив його, простягуючи вперед руку.

— Хтось підіймається по сходах,— сказав він.

— Не може бути,— відповів Кемп.

— Дайте-но я гляну,— сказав Невидимець і з простягненою вперед рукою пішов до дверей.

Далі події відбувались дуже швидко. Кемп якусь мить вагався, а потім кинувся навперейми Невидимцеві. Той, здригнувшись, зупинився.

— Зрадник! — вигукнув він, і халат його розстебнувся. Невидимець сів і почав роздягатися. Кемп поквапливо ступив кілька кроків до дверей, і Невидимець зараз же з криком зірвався на ноги, яких уже не було видно. Кемп навстіж одчинив двері. На сходах чулися кваплива хода і голоси.

Швидким рухом Кемп одіпхнув назад Невидимця, вистрибнув за двері й грюкнув ними. Ключа заздалегідь було встромлено ззовні. Ще секунда — і Гриффін був би замкнений у кабінеті, якби не одна дрібниця. Ключ у замкову шпарину вранці встромили похапцем, і коли Кемп грюкнув дверима, він упав на килим...

Кемп сполотнів. Він силкувався двома руками втримати двері. Через кілька секунд, проте, вони дюймів на шість прочинились, але йому пощастило зачинити їх знову. Вдруге двері шарпливо відчинились на фут, і в отвір почав протискуватися халат. Невидимі пальці схопили Кемпа за горло, і, захищаючись, він мусив пустити ручку. Його відтиснули назад, підставили йому ногу й кинули на площадку; халат накрив його згори.

Полковник Едай, начальник бердоцької поліції, якому писав Кемп, піднявся вже до середини сходів. Він з жахом дивився, як раптом на площадці з’явився Кемп, переслідуваний порожнім халатом, що висів у повітрі. Він бачив, як Кемп упав і намагався підвестись. Він бачив, як Кемп устав, кинувся вперед, поточився й знову важко вдав.

Раптом щось сильно штовхнуло його. Штовхнуло ніщо! Наче якийсь величезний тягар навалився на нього, чиїсь пальці схопили за горло, чиєсь коліно притисло живіт, і він сторчма покотився сходами. Потім невидима нога наступила йому на шию, шльопаючи, промчали внизу босі ноги; він чув, як у передпокої скрикнули й побігли обидва полісмени і як грюкнули парадні двері.

Полковник сів, здивовано озираючись. Сходами, похитуючись, спускався Кемп, скуйовджений, весь у поросі. Одна щока його була біла від удару, з губи текла кров, в руках він тримав червоний халат та інші частини туалету.

— Боже мій! —скрикнув він.— Все пропало! Він утік!

Перший час Кемпова мова була така нерозбірлива, що Едай не второпав з його оповідання нічого. Вони стояли на площадці, в руках у Кемпа все ще був Гриффінів одяг, і говорив він дуже квапливо. Нарешті Едай почав дещо розуміти.

— Він — божевільний, нелюд,— казав Кемп,— Це справжній егоїст. Він думає тільки про свої власні вигоди та про свою безпеку. Сьогодні я наслухався такого злостивого себелюбства... Він калічив людей. І він вбиватиме їх, якщо ми не станемо йому на перешкоді. Він викличе справжню паніку. Ніщо не може стримати його. А тепер він на волі, і він розлючений.

— Його обов’язково треба впіймати,— сказав Едай.— Це — ясно.

— Але як? — скрикнув Кемп, і раптом у голові його зародилося багато планів.— Ви повинні почати зараз же. Мусите поставити на ноги всіх, мусите не випустити його з цієї місцевості. Перебуваючи на волі, він пройде скрізь і скрізь вбиватиме, калічитиме людей. Він мріє про царство терору! Царство терору, розумієте? Мусите встановити нагляд за поїздами, шляхами, пароплавами. Вам повинен допомагати гарнізон. Телеграфуйте, щоб вам прислали підмогу. Єдине, що може затримати його тут, це надія знайти книжки з власними записами, які для нього дуже важливі. Я розповім вам про це згодом. У вас у поліції сидить такий собі Марвел...

— Знаю — перебив Едай,— знаю. Про книги — теж. Але той бродяга...

— Каже, що в нього їх нема. А Невидимець упевнений, ніби вони в бродяги. І треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати. День і ніч вся округа мусить пильнувати його: їжу треба замикати й охороняти — всю їжу,— щоб він мусив викрадати її. Будинки скрізь мають бути замкнуті. О, якби небо послало нам дощі та холодні ночі! Вся округа мусить ловити його і таки впіймати! Кажу вам, Едаю, Невидимець — це небезпека, це нещастя. Страх і подумати, що може скоїтись, доки його не впіймають і не знешкодять.

— Саме так потрібно діяти — сказав Едай,— Я зараз же піду й почну все .організовувати. А чому не піти б і вам? А й справді, ходім. Ми влаштуємо військову нараду, запросимо Гопса, залізничне начальство. Не можна втрачати й хвилини! Ходімо, дорогою ви розповісте мені все. А що нам ще зробити? Та киньте ви цей халат!

За мить вони — Едай попереду — спускалися вже сходами. Парадні двері були відчинені, біля них стояло двоє полісменів, з очима, все ще втупленими в порожнечу.

— Він утік, сер,— доповів один з них.

— Ми йдемо до центрального управління,— сказав Едай.— А один із вас нехай знайде візника й накаже йому наздогнати нас. Швиденько! Ну, що ще, Кемпе?

— Треба собак,— відповів Кемп.— Дістаньте собак. Вони не побачать його, зате вчують нюхом.

— Гаразд,— згодився Едай.— Це не всім відомо, але голстедські тюремники знають чоловіка, в якого є собаки-шукачі. Так, собаки. Далі що?

— Майте на увазі,— сказав Кемп,— що в нього, видно їжу, поки організм її ще засвоює. Отож, поївши, він мусить ховатись. Треба шукати скрізь — у кожному кутку, за кожним кущем. І ховати всю зброю, все, що він міг би застосувати як зброю. Довго носити її з собою він не зможе. Треба ховати все, чим він міг би вражати людей.

— Буде зроблено,— сказав Едай.— Ми його зловимо!

— А по дорогах...— почав був Кемп і завагався.

— Ну?

— Потовчене скло. Це, звісно, не по-людському. Але подумаймо, чого він може накоїти.

Едай присвиснув.

— У чесній грі так не роблять,— зауважив він.— Не знаю... Зрештою потовчене скло буде заготовлено на той випадок, якщо він зайде занадто далеко...

— Він якийсь нелюд, кажу ж я вам,— додав Кемп.— Як тільки він опам’ятається трохи після цієї втечі, він почне встановлювати царство терору, запевняю вас. Єдиний шанс у нас — випередити його. Він сам постав проти людства. Тож хай його кров упаде на його голову!

XXVI. Вбивство Вікстіда

З Кемпового будинку Невидимець вибіг, очевидно, в стані сліпої люті. Дитина, що гралася біля хвіртки, була з силою піднята_в повітря й кинута вбік, так що аж зламала ніжку. Потім кілька годин про Невидимця нічого не

було чути. Ніхто не знав, де він переховується і що робить. Проте легко уявити собі, як цього жаркого червневого дня біг він до пагорбів поза Порт-Бердоком, люто кленучи свою жахливу долю. Розігрівшись від бігу, зне-можений, він, мабуть, заховався в чагарнику біля Гінтон-діна, щоб там знову зважити свої невдалі заміри проти людства. Певно, й справді ці зарості стали йому притулком, бо саме там, близько третьої години дня, він знову виявив себе зловісно-трагічним чином.

Невідомо, який тоді був у нього настрій і які плани він плекав. Безперечно, його надзвичайно розлютила Кемпо-ва зрада. Хоч нам і неважко зрозуміти причини, які спонукали Кемпа до такого вчинку, але ми можемо також уявити — і навіть не без співчуття — гнів Невидимця. Може, він знову був приголомшений і здивований, як тоді на Оксфорд-стріт, бо, очевидно, сподівався на Кемпову допомогу у здійсненні свого жорстокого плану тероризувати світ. В усякому разі, під полудень він зник, і ніхто не знав, що робив до пів на третю. Для людства це, може, було щастя, але для нього така бездіяльність виявилась фатальною.

Тим часом багато людей в усій окрузі уже кинулась на пошуки. Вранці Невидимець був ще просто легендою, страховиськом. Після полудня ж, особливо завдяки небагатослівному, але промовистому зверненню Кемпа, він став уже реальним супротивником, що його треба було вбити або полонити,— словом, якось перемогти, і все населення почало з блискавичною швидкістю готуватися до боротьби. Навіть ще о другій годині Невидимець міг би вибратися з цієї округи, сівши на поїзд, але пізніше це вже стало неможливим. По всіх коліях на великому обширі між Саутгемптоном, Вінчестером, Брайтоном і Гор-шемом пасажирські поїзди ходили з зачиненими дверима, а вантажний рух майже зовсім припинився. На двадцять миль круг Порт-Бердока дорогами й полями нишпорили групи з трьох-чотирьох чоловіків з рушницями, дрючками та собаками.

Кінні полісмени об’їжджали села, зупинялись коло кожного будинку і казали зачиняти двері й не виходити з дому без зброї. О третій годині навчання в початкових школах було припинено, і налякані діти купками поспішали додому. Кемпове звернення, підписане, звичайно, Едаєм, на четверту чи п’яту годину дня було розліплене майже по всій окрузі. В ньому коротко, але ясно були

викладені основні засоби боротьби: треба не давати Неви-димцеві ні їсти, ні спати, повсякчас бути напоготові і бити на сполох, коли Невидимець десь з’явиться. Влада діяла так швидко й так рішуче, і всі були так упевнені в існуванні цієї дивяої істоти, що вже ввечері район у кількасот квадратних миль перейшов на стан облоги.

І того ж таки вечора вся насторожена, занепокоєна округа здригнулася від жаху: від уст до уст по цілому краю блискавично ширилась чутка про вбивство містера Вікс-тіда.

Якщо наш здогад про те, що Невидимець ховався в чагарнику біля Гінтондіна правильний, то ми повинні припустити, що після полудня він вийшов звідти, маючи намір роздобути де-небудь зброю. Для якої саме мети, ми не знаємо, але нема жодного сумніву, що вже перед зустріччю з Вікстідом в руках у нього був залізний прут.

Звичайно, ми не можемо знати подробиць їхньої сутички. Сталося це біля піскового кар’єру, менше ніж за двісті ярдів од воріт садиби лорда Бердока. Все вказує на запеклу боротьбу: потоптана земля, численні поранення на тілі містера Вікстіда, його потрощена тростинка. Але важко уявити собі причини цього нападу, якщо це не манія вбивства. Хоч-не-хоч доводиться повірити у божевілля Невидимця. Містер Вікстід, чоловік років сорока п’яти-шести, управитель Маєтку лорда Бердока, був лагідний на вдачу і менше ніж будь-хто здатний заводитись з таким страшним супротивником. Проти нього й ужив Невидимець залізного прута з поламаної огорожі. Він зупинив цього сумирного чоловіка, що спокійно йшов собі додому підкріпитися, напав на нього, здолав його слабенький опір, зламав йому руку, звалив свою жертву на землю й потрощив їй голову.

Цей прут Невидимець, звісно, мусив витягти десь із огорожі ще перед тим, як зустрівся з своєю жертвою,— на той час він уже мав його в руках. Крім сказаного вище, відомі тільки дві деталі, які трохи висвітлюють цю пригоду. По-перше, кар’єр був не на прямому шляху містера Вікстіда додому, а ярдів на двісті вбік. По-друге, одна дівчинка посвідчила, що, йдучи надвечір до школи, бачила Вікстіда, який, «дивно підстрибуючи», біг полем у напрямі до кар’єру. Його рухи, як вона їх передавала, наводили на думку, наче він за чимось гнався і час від часу тицяв уперед тростинкою. Дівчинка остання бачила містера Вікстіда живим. З-перед її очей він пішов на смерть, зникнувши у видолинку за буковим гайком.

Якщо врахувати все це,— принаймні як гадає автор цих рядків,— убивство містера Вікстіда було не зовсім безпричинне. Можна припустити, що Гриффін, маючи при собі прут як зброю, проте й не думав скористатися ним саме для вбивства. Може, Вікстід, проходячи неподалік, помітив прут, що в незрозумілий спосіб сам собою пересувався в повітрі. Він міг погнатися за прутом, навіть і не думаючи про невидиму людину, бо до Порт-Бердока було звідти миль із десять, і цілком імовірно, що Вікстід і не чув про неї. Далі легко уявити собі, що Невидимець, аби не бути викритим, вирішив тихенько відступити. Вікстід же, зацікавлений і збуджений виглядом неживої речі, що рухалась сама собою, став переслідувати її й, нарешті, вдарив по ній своєю тростинкою.

Безперечно, в звичайних обставинах Невидимцеві не важко було б утекти від свого підстаркуватого переслідувача, але, зважаючи на місце, де лежав труп, можна гадати, що Вікстід, на нещастя собі, загнав свого противника в куток між заростями кропиви і кар’єром. Хто знає надзвичайну дратівливість Невидимця, тому легко уявити собі наслідки цієї зустрічі.

Правда, все це — самі припущення... Єдині незаперечні факти,— бо на дитячі розповіді не завжди можна покладатися,— це тіло вбитого Вікстіда і знайдений у кропиві закривавлений залізний прут. Оскільки Гриффін викинув прут, можна гадати, що, збуджений пригодою, він забув про намір, з яким брав зброю,— якщо він мав такий намір,— або відмовився від нього. Певна річ, він був страшенний егоїст, людина без серця, але видовище жертви, його першої жертви, що лежала в нього біля ніг закривавленим і жалюгідним трупом, могло розбудити в ньому приспане сумління, і на якийсь час він міг відступити, зректися своїх лихих замірів.

Після вбивства містера Вікстіда Невидимець неначебто втік у напрямі пагорбів. Розповідали, що надвечір кілька чоловік у полі біля Ферн-Ботом чули чийсь голос, який то завивав, то сміявся, то плакав, то стогнав, а подеколи скрикував. Моторошно, мабуть, було це чути. Голос прокотився над полем конюшини і завмер удалині.

На цей час Невидимець мусив був переконатися, як швидко скористався Кемп його відвертістю. Будинки він знаходив під замком, а підкрадаючись до залізничних станцій та заїздів, мусив начитатися розвішаних там звернень і зрозуміти, яких заходів вжито проти нього. Смерком на полях з’явилися групи по три-чотири чоловіки з собаками. Ці ловці людини мали спеціальні вказівки, як допомагати один одному в разі зустрічі з Невидимцем. Але він уникав їх усіх. Ми можемо почасти зрозуміти його розпач, надто коли візьмемо до уваги, що це ж він сам дав своїм ворогам зброю до рук. Того дня принаймні він занепав духом. Його цькували майже цілу добу, якщо не рахувати зустрічі з Вікстідом. Вночі він, очевидно, десь поїв та поспав, бо на ранок знову був самим собою — діяльний, дужий, лютий і злостивий, готовий до останнього свого великого поєдинку з цілим світом.

XXVII. Облога Кемпового будинку

Кемп читав дивне послання, написане олівцем на засмальцьованому клапті паперу:

«Ви виявили напрочуд багато енергії та кмітливості, хоч я й не розумію, що це вам може дати. Ви проти мене. Цілий день ви ганялися за мною, силкувались не дати мені спокою й уночі. Але я дістав їжу всупереч вам, спав усупереч вам, і гра тільки починається. Гра тільки починається! Мені не залишається нічого іншого, як удатись до терору. Цей лист проголошує перший день терору. Порт-Бердок перебуває відтепер уже не під владою королеви,— перекажіть це вашому полковникові поліції та іншим,— а під моєю владою, під владою терору. Сьогодні перший день першого року нової доби — доби Невидим-ця. Я — Невидимець Перший. Спочатку влада моя буде милостива. Першого дня відбудеться лише одна страта задля прикладу: буде скарано людину на прізвище Кемп. Сьогодні його спіткає смерть. Хай він замикається, хай ховається, хай оточить себе сторожею, вдягне, коли хоче, панцир, смерть, невидима смерть, наближається до нього. Хай уживає застережних засобів — це якраз справить враження на мій народ. Смерть вирушить до нього сьогодні під полудень з поштової скриньки. Листа буде кинуто в скриньку перед самим приходом поштаря — і вперед! Гра починається. Смерть вирушає. Не допомагай йому, мій народе, інакше смерть спіткає й тебе. Сьогодні Кемп мусить умерти».

Кемп двічі перечитав листа.

— Це не містифікація,— сказав він.— Тон його: І він так і думає зробити.

Кемп перегорнув складений удвоє аркуш і на адресі побачив гінтондінський поштовий штемпель і прозаїчну приписку: «Доплатити два пенси».

Кемп повільно встав, не закінчивши полуднувати,— листа принесли о першій годині,— і пішов до себе в кабінет. Подзвонивши своїй економці, він наказав їй зараз же обійти весь будинок, оглянути всі клямки на вікнах і позачиняти всі віконниці. У кабінеті віконниці зачинив він сам. Із замкненої шухляди у спальні він витяг маленький револьвер, уважно оглянув його й поклав у кишеню куртки. Тоді написав кілька коротеньких записок, в тому числі й полковникові Едаю, і звелів служниці віднести їх адресатам, докладно пояснивши їй, як виходити з будинку.

— Небезпеки нема ніякої,— заспокоїв він її, а в думці додав: для вас.

Кілька хвилин він сидів у задумі, а потім повернувся до холодного полуденка.

їв він якось неуважно, раз у раз замислюючись.

— Ми таки впіймаємо його! — сказав він нарешті, стукнувши кулаком по столу.— І принадою буду я. Заженемо його на слизьке.

Він піднявся на мезонін, старанно замикаючи за собою всі двері.

— Це — гра, гра чудернацька,— мовив Кемп,— але шанси на моєму боці, містере Гриффіне, хоч ви й невидимі та зухвалі. Гриффін проти цілого світу... сам із своєю помстою.

Кемп стояв біля вікна й дивився на схил пагорба осяяний яскравим сонцем.

— Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наштовхнувся... Хотів би я, щоб ця наша спека змінилась на холоднечу й сльоту... А може, він в цю мить стежить за мною?

Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.

— Який я став нервовий! — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин.— Певно, горобець,— додав він.

На парадному вході подзвонили, і Кемп поспішив униз.

Він одсунув засуви, повернув ключ, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись сам, прочинив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.

— На вашу покоївку напали, Кемпе,— сказав він через двері.

— Що?! — вигукнув Кемп.

— Забрали в неї вашу записку. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.

Кемп одкинув ланцюжок, і Едай протиснувся крізь вузенький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною, полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.

— Вашу записку видерли у неї з руки. Налякали її страшенно. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що ви там написали?

Кемп вилаявся.

— Який я був дурень! — сказав він.— Міг би догадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Уже!

— Що вже? — спитав Едай.

— А ось дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав лист од Неви-димця. Едай прочитав і тихо свиснув.

— А ви? — спитав він.

— Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! — відповів Кемп.— І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.

Едай і собі круто вилаявся.

— Він утече,— сказав Едай.

— Аж ніяк! — заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка. Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав із Кемпо-вої кишені.

— Це — вікно в мезоніні,— зауважив Кемп і перший рушив сходами.

Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно битого скла, а на письмовому столі лежить великий камінь. Обоє зупинились у дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче вистрілили з револьвера, і розсипалася скалками по кімнаті.

— Навіщо це? — спитав Едай.

— Це — початок,— відповів Кемп.

— Чи є якась змога вдертися сюди?'

— Навіть кішці не вдасться це зробити.

— А віконниць нема?

— Тут нема. Внизу ж в усіх кімнатах... Ого!

Знизу долинув тріск дощок, в які гупали чимось важким.

— От клятий! — скрикнув Кемп.— Це, певно... авжеж... Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги.

Ще одна шибка розлетілеся на скалки. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.

— Я придумав,— сказав нарешті Едай.— Дайте мені палицю або щось таке. Я піду в поліцію й приведу собак-шукачій. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно спіткала доля попередніх.

— Револьвера у вас нема? — спитав Едай.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

— Нема, зайвого принаймні.

— Я принесу його назад,— пообіцяв Едай,— Ви ж тут у безпеці.

Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.

— А тепе.р ходім до дверей,— сказав Едай.

Поки вони розгублені стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

— Виходьте відразу,— сказав Кемп.

Через секунду Едай був уже на ганку, і двері за його спиною господар зачинив знову на засув. Якусь хвилину Едай вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися з ганку. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.

— А заждіть хвилинку,— промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвер.

— Ну? — спитав Едай, сполотнілий і похмурий. Кожен нерв у нього був напружений.

— Зробіть мені ласку, поверніться в будинок,— попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.

— Дуже шкодую, але не можу,— трохи хриплим голосом відповів Едай, облизуючи губи.

Голос, здалось йому, звучав ліворуч од нього, і Едаеві спало на думку: чи не вистрілити?

— Куди ви йдете? — спитав Голос.

Обоє зробили швидкі рухи, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця.

Але Едай відмовився від свого наміру й задумався.

— То вже моя справа, куди я йду,— відказав він повільно.

Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлис» коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарили в зуби, і з руки в нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитися за чиюсь слизьку ногу, спробував підвестися й упав знову навзнак.

— Прокляття! — вигукнув Едай.

Голос засміявся.

— Я вбив би вас, тільки шкода кулі,— сказав Голос.

Едай бачив у повітрі, футів за шість од себе, націлений

у нього револьвер.

— Ну? — сказав Едай, сідаючи.

— Вставайте! — звелів Голос.

Едай встав.

— Слухайте,— суворо сказав Голос,— тільки без фокусів. Пам’ятайте, що я вас бачу, а ви мене ні. Ви мусите повернутися в будинок.

— Кемп не впустить мене,— сказав Едай.

— Дуже шкода,— мовив Голос.— До вас я нічого не маю.

Едай знову облизав губи. Відвівши погляд від цівки револьвера, він побачив удалині море, темно-синє під полуденним сонцем, зелені пагорби, білу скелю над водою, багатолюдне місто і раптом відчув, яке життя прекрасне. Потім очі його повернулися до маленького металевого предмета, що висів у повітрі за шість футів від нього.

— Що ж мені робити? — спитав він.

— А що мені робити? — відповів Невидимець.— Вам-то допоможуть. Вам треба тільки повернутися назад. .

— Спробую. А якщо він пустить мене, чи обіцяєте ви не добиватись у двері?

— До вас я нічого не маю,— повторив Голос.

Тим часом Кемп, випустивши Едая з дому, поспішив нагору в кабінет, пройшов між битим склом і обережно визирнув з вікна. Едай, побачив він, стоїть і розмовляє з Невидимцем.

— Чому він не стріляє? — прошепотів Кемп.

Раптом ворухнувшись, револьвер зблиснув на сонці. Кемп прикрив рукою очі й намагався стежити за рухом сліпучого пучка променів.

— Так він віддав револьвер! — скрикнув Кемп.

— ...обіцяйте не добиватись у двері? — казав саме в цю мить Едай.— Не надто зловживайте своїми перевагами. Хоч трохи поступіться.

— Повертайтесь у будинок. Відверто кажу вам, що не обіцяю нічого.

Едай, здавалось, наважився. Він повільно рушив до будинку, заклавши руки за спину. Кемп ошелешено стежив за ним. Револьвер зник, блиснув, зник знову і знову ви-майнув, цей маленький блискучий предмет, що рухався слідом за Едаєм. Далі події відбувались блискавично: Едай стрибнув назад, круто обернувся, невдало спробував схопити револьвер, скинув руки вгору й упав ниць. Над спиною його пахнула у повітрі голуба хмарка диму, звуку від пострілу Кемп не чув. Едай конвульсійно шарпнувся, сперся на руку, знов упав і лежав уже непорушно.

Якийсь час Кемп стояв і дивився на спокійну й байдужу Едаєву позу. День був дуже гарячий і тихий. Здавалося, геть усе в світі завмерло, тільки два жовтих метелики ганялись одне за одним у кущах між будинком і хвірткою. Едай лежав на галявині біля хвіртки. Штори в усіх віллах по дорозі на пагорб були затягнуті, і тільки в одній маленькій альтанці видніла жива душа — якась постать у білому, немов дідусь задрімав. Кемп шукав очима, чи не блисне де револьвер, але він зник. Потім погляд його спинився на Едаєві. Починалась серйозна гра...

У парадні двері стали стукати й дзвонити дедалі голосніше, але челядь, виконуючи Кемпів наказ, позачинялась по своїх кімнатах. Потім запала тиша. Кемп посидів, прислухаючись, а тоді обережно визирнув по черзі у всі три вікна кабінету, вийшов на сходи і тривожно прислухався. Озброївшись кочергою із спальні, він ще раз пішов оглянути внутрішні засуви на віконницях першого поверху.

Все було надійне й певне. Кемп повернувся на мезонін. Едай усе ще лежав край посиланої рінню доріжки, там, де й упав. Дорогою, попід віллами, ішли двоє полісменів і Кемпова покоївка.

Все облягла мертва тиша. Три постаті наближались дуже повільно. Кемп питав себе, що робить тепер його супротивник?

Раптом він здригнувся. Внизу щось затріщало. Повагавшись трохи, Кемп зійшов униз. По всьому будинку лунали важкі удари й тріск розколюваних дощок. Він ясно чув, як дзвеніли залізні засуви на віконниці. Кемп повернув ключа і ввійшов у кухню. В цю мить у кімнату влетіли розколоті, потрощені віконниці. Кемп аж прикипів до місця. Віконна рама, крім одної поперечки, була ще ціла, але від скла залишилась тільки зубчаста облямівка. Віконниці були виважені сокирою, що вже трощила раму й залізні грати, які захищали вікно. Раптом сокира метнулась убік і зникла.

Кемп бачив, як підстрибнув револьвер, що лежав був на доріжці. Кемп відступив. Револьвер вистрелив запізно, уламок від одвірка пролетів у доктора над головою. Кемп грюкнув дверима, замкнув їх на ключ і почув Гриффінові вигуки й сміх. Потім сокира знову почала рубати й трощити.

Кемп стояв у коридорі й намагався обдумати становище. За хвилину Невидимець буде в кухні. Ці двері надовго його не затримають, і тоді...

На парадному вході знову подзвонили. Певне, полісмени. Кемп вибіг у передпокій, накинув ланцюжок, одсунув засуви. Він озвався до покоївки, і лише коли та відповіла, він скинув ланцюжок і одчинив двері. Всі троє вскочили в будинок, і Кемп знову замкнув вхід.

— Невидимець тут! — сказав він.— У нього револьвер і два набої. Він убив Едая. В усякому разі, поцілив. Ви бачили його коло хвіртки? Він там лежить.

— Хто? — спитав один з полісменів.

— Та Едай же.

— Ми підійшли з другого боку,— сказала покоївка.

— Що то за грюкіт? — поцікавився полісмен.

— Він у кухні... або зараз буде там. Він знайшов сокиру...— почав Кемп.

Раптом весь будинок загув від ударів у кухонні двері. Покоївка глянула на двері і відступила до їдальні. Тільки Кемп хотів закінчити фразу, як вони почули, що двері кухні піддались.

— Сюди! — енергійно скрикнув Кемп і штовхнув полісменів в їдальню.— Кочергу! — гукнув він і кинувся до грат каміна. Кочергу, яка була у нього в руках, він дав одному полісменові, а кочергу з їдальні — другому і раптом відсахнувся назад.

Один полісмен, щось вигукнувши, націлився і влучив кочергою в сокиру. Револьвер випустив передостанню кулю, що пробила цінну картину Сіднея Купера. Другий полісмен, немов одмахуючись від оси, ударив по револьверу своєю зброєю, і револьвер, брязнувши, упав на підлогу.

При першому ж ударі покоївка верескнула, з хвилину постояла біля каміна, а тоді кинулась одчиняти віконниці, певно, маючи намір утекти крізь розбите вікно.

Сокира відступила в передпокій і зависла на відстані двох футів від підлоги. Чути було важке дихання Неви-димця.

— Одійдіть ви обоє! — сказав він.— Мені потрібен Кемп.

— А нам потрібні ви,— відповів перший полісмен, а тоді ступив наперед і кочергою вдарив у напрямі голосу. Невидимець, очевидно, відскочив назад, і кочерга влучила в підставку для парасольок. Наносячи удар, полісмен поточився, а Невидимець стукнув його по касці сокирою, зім’яв каску, наче вона була з паперу, і полісмен покотився на поріг кухні.

Але тим часом другий полісмен, націлившись позад сокири, влучив кочергою у щось м’яке. Розлігся болісний зойк, і сокира впала на підлогу. Полісмен замахнувся ще раз у порожнечу. Та вже нікуди не влучив. Тоді він поставив ногу на сокиру, ударив знову і, тримаючи кочергу напоготові, став пильно дослухатись до найменшого по-руху.

Він чув, як хтось одчинив вікно в їдальні й швидко заходив по кімнаті. Товариш його повернувся на бік і сів. Між оком і вухом у нього струменіла кров.

— Де він? — спитав поранений з підлоги.

— Не знаю. Я вдарив його. Стоїть десь у передпокої, якщо не прослизнув повз нас. Докторе Кемпе! Сер!..

— Докторе Кемпе! — гукнув він удруге.

Другий полісмен почав через силу зводитись на ноги. Нарешті таки встав. Раптом на кухонних сходах ледве чутно зашльопали босі ноги.

— Г-ех! — скрикнув перший полісмен і запустив кочергу, яка влучила в маленький газовий ріжок.

Спершу він побіг переслідувати Невидимця, а потім передумав і ввійшов до їдальні.

— Докторе Кемпе! — почав він і враз спинився.— Доктор Кемп — герой,— промовив він до свого колеги і глянув через його плече.

Вікно їдальні стояло широко розчинене, і ні покоївки, ні доктора Кемпа в кімнаті не було.

Думку свою про Кемпа другий полісмен висловив стисло, але промовисто.

Містер Гілас, власник сусідньої вілли, спав у себе в альтанці, коли почалась облога Кемпового будинку. Містер Гілас належав до тієї стійкої меншості, яка відмовлялася вірити в «усі ці безглузді вигадки» про невидиму людину. Дружина ж його, як не раз вона йому пригадувала потім,— вірила. Проте він наполіг на своєму; погуляв у саду — так, немов ніде нічого не сталося, а вдень, за своїм звичаєм, ліг там поспати. Поки Невидимець трощив вікна, він спав і раптом прокинувся з дивною певністю, що десь щось негаразд. Містер Гілас глянув на будинок Кемпа, протер очі і глянув ще раз. Потім він спустив ноги на землю, сів і став дослухатися. Згадав чорта, але дивне видовище не зникало. Будинок виглядав так, ніби його покинули багато тижнів тому... і покинули після запеклого бою. Всі шибки були повибивані. Крім кабінету на мезоніні, геть усі внутрішні віконниці були позачинювані.

— Можу побожитися, що там,— містер Гілас глянув на годинника,— двадцять хвилин тому все було гаразд.

Він міркував над цією загадковою пригодою, а вдалині тим часом бряжчали шибки. Поки містер Гілас сидів, роззявивши рота, сталася ще дивніша річ. Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилася, і в отворі вікна замаячіла покоївка в капелюшку й пальті, квапливо силкуючись підняти віконну раму. Потім поруч з нею показався чоловік — доктор Кемп — і став допомагати їй. Через секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась уперед і зникла в кущах. Містер Гілас устав, запально вигукуючи якісь безладні слова з приводу цих предивних подій. Він бачив, як Кемп зліз на підвіконня, стрибнув униз і, якось ніби крадькома, пробіг доріжкою, що була обсаджена кущами. Потім він зник за кущем і знову з’явився. Тепер він дерся на паркан, що виходив на відкрите поле, вмить перехопився через нього і щодуху помчав схилом униз до вілли містера Гіласа.

— Боже! — скрикнув вражений страшною думкою містер Гілас.— Та це ж. та тварюка, Невидимець! Виходить, все це — правда!

Подумати таке означало для містера Гіласа — діяти, і його куховарка, що стежила за ним з горішнього вікна, здивовано побачила, як він із швидкістю дев’ять миль на годину побіг до будинку. Загрюкали двері, задзвонили дзвінки, і містер Гілас несамовито закричав:

— Зачиняйте двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець іде!

Одразу ж по всьому будинку розляглися вереск, накази й тупіт багатьох ніг. Містер Гілас сам побіг зачиняти вікна на веранду, і саме тоді над парканом виткнулась голова, плечі й коліна доктора Кемпа. Ще за мить Кемп перебіг через грядку спаржі і помчав тенісним майданчиком до будинку.

— Входити вам не можна,— попередив його містер Гілас, засуваючи засуви.— Я дуже вам співчуваю, розумію, що він женеться за вами, але входити вам не можна.

Кемпове обличчя, спотворене жахом, притислося до шибки, він почав шалено стукати й смикати за раму. Побачивши, що всі зусилля його марні, Кемп пробіг по веранді, перестрибнув через поручні й почав гатити молотком у бічні двері. Потім, вискочивши через бічну хвіртку, вибіг на шлях перед фасадом будинку. Наляканий містер Гілас дивився на нього з вікна, і тільки встиг Кемп зникнути, як грядку спаржі потолочили цього разу невидимі ноги. Тут Містер Гілас дременув нагору і погоні більше не бачив, але, пробігаючи повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.

Вибігши на шлях, Кемп, природно, подався вниз, тобто особисто відбув ті самі перегони, за якими чотири дні тому таким критичним поглядом стежив з вікна свого кабінету. Як для людини, що давно не вправлялася, він біг добре, і, хоч обличчя його було бліде й спітніле, розмірковував він цілком спокійно. Біг він широкими стрибками, і там, де дорога була нерівна, де лежали купи брукового каміння або блищало розбите скло, не звертав убік, даючи змогу босим ногам переслідувача вибирати іншу путь.

Вперше в житті Кемп виявив, що шлях той — надзвичайно довгий та безлюдний, а до передмістя, яке лежало під пагорбом,— страшенно далеко. Здавалося, ніколи не пересувався він так повільно і з такими муками, як тепер. Усі вілли, що спали під надвечірнім сонцем, були позачинювані й позамикані. Зроблено це з його власного наказу, але ж могли мешканці передбачити такі випадки, як цей! Вдалині почало зводитись місто, море зникло з очей; рухались люди. Ген унизу під’їхала конка. Якраз за нею знаходиться поліцейське управління. Чи не чує віп чиїхось кроків за своєю спиною? Ні, це просто війнув вітер.

Люди внизу дивились на нього; двоє чи троє метнулися геть. Кемпові вже забивало дух. Конка була тепер зовсім близько. У «Веселих крикетистах» галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску — там провадили дренажні роботи. Спершу Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, а потім вирішив бігти до поліції. За хвилину він проминув «Веселих крикетистів», добіг до кінця вулиці і опинився серед людей. Кучер конки з своїм помічником, вражені таким шаленим бігом, стояли поруч з розпряженими кіньми. Далі, з-за піщаних насипів, визирали здивовані обличчя землекопів.

Кемп трохи стишив ходу, але, почувши кроки свого переслідувача, припустив знову. «Невидимець!»—крикнув він землекопам, невиразним жестом показуючи на щось, і, натхнений щасливою думкою, перестрибнув траншею. Тепер між ним і Невидимцем був чималий гурт людей. Передумавши ховатись у поліції, Кемп звернув у маленьку бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами й побіг бульваром, що виходив на головну Гіл-стріт. Двоє чи троє дітлахів, що гралися на вулиці, зарепетували й кинулись урозтіч при його появі; стривожені матері, відчиняючи двері та вікна, щось із серцем кричали на нього. Він вибіг на Гіл-стріт, ярдів за триста від кінцевої зупинки конки, і побачив, що біжать, репетуючи, люди.

Кемп глянув вулицею в напрямі пагорба. Десь ярдів двадцять позаду він уздрів здоровенного землекопа, що біг, лаючись та вимахуючи своїм заступом, а за ним, стиснувши кулаки, мчав кондуктор. Далі з криком бігли інші і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп ясно бачив, як з одної крамниці вискочив чоловік з дрючком у руках.

— Оточуйте! Оточуйте! — кричав хтось. Кемп миттю збагнув, що становище змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся навколо.

— Він десь близько! — гукнув Кемп.— Станьте вряд, перетніть йому...

Тут його сильно вдарили по вуху, він поточився й спробував повернутись обличчям до свого невидимого супротивника. Насилу встоявши на ногах, Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав сам удар у підборіддя й покотився на землю. Через секунду чиєсь коліно надавило йому на груди і дві руки стисли горло, тільки одна з меншою силою, ніж друга. Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув зойк болю, побачив, як над головою його свиснув і глухо вдарив заступ землекопа. На обличчя йому капнуло щось мокре, пальці на його горлі раптом розтулилися. Конвульсійним рухом Кемп вивільнився зовсім, схопив ослабле плече і, крутнувшись, опинився зверху, притискуючи до землі невидимі лікті.

— Впіймав! — верескнув Кемп.— Допоможіть! Допоможіть же! Тримайте його! Він під мною! Тримайте його за ноги!

Через секунду на бойовище кинулись усі, і випадковий перехожий міг би подумати, що там відбувається якийсь дикий матч регбі. Після вигуку Кемпа голосів не було вже чути — тільки гупання ударів, тупіт ніг і важке дихання.

Неймовірним зусиллям Невидимець, хитаючись, звівся на ноги, Кемп вчепився в нього спереду, неначе собака в оленя, і десяток рук штовхав та дер невидиму істоту. Кондуктор конки вхопив її за шию й тягнув назад.

Купа тіл знову впала на землю. Без сумніву, били там люто. І раптом пролунав дикий крик: «Милосердя! Милосердя!» — і швидко завмер.

— Киньте його, дурні! — приглушеним голосом гукнув Кемп, і вся купа сплетених тіл подалася назад.— Він поранений, кажу я вам. Відійдіть!

Не зразу пощастило відтіснити розпалених боротьбою людей, а тоді все коло напружених од цікавості облич побачило, як доктор став навколішки, наче повиснувши в повітрі дюймів на п’ятнадцять од землі, і притиснув долі невидимі руки. Позад нього констебль стискав невидимі ноги.

— Не пускайте його! — кричав велетень землекоп із закривавленим заступом у руці.— Він прикидається.

— Ні, він не прикидається,— сказав доктор, обережно підіймаючи одне коліно.— Та я триматиму його.

Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже чорніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього, капала кров. Пустивши одну руку Невидимця, він обмацував йому обличчя.

— Рот весь у крові,— сказав Кемп, а тоді скрикнув: — Боже милий!

Він схопився на ноги, а потім знову став навколішки біля Невидимця. Навколо штовхались і тислися ближче, чути було тупіт ніг новоприбулих, і натовп усе більшав. З будинків почали виходити люди. Двері «Веселих крике-тистів» раптом відчинилися навстіж. Кемп водив рукою, ніби мацав повітря.

— Він не дихає,— заявив він.— Я не чую його серця. Його бік... А-а-а!

Якась стара жінка, протиснувшись під рукою здоровенного землекопа, скрикнула різко:

— Дивіться! — показала вона зморшкуватим пальцем.

І глянувши туди, всі побачили обрис прозорої руки, що

безсило лежала на землі. Вона була наче скляна, на ній можна було розрізнити артерії, вени, нерви й кістки. У них на очах рука ставала темнішою й непрозорішою.

— Ого! — скрикнув констебль.— А ось і ноги видніють.

Отак поволі, починаючи від рук та ніг і далі до життєвих центрів організму, ішов цей процес набування тілом видимості. Подібне це було до того, як повільно шириться дія отрути. Спершу показувались маленькі білясті вени, що накреслювали сірий силует тої чи іншої частини тіла, потім тьмяні кістки та плетиво артерій, потім м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, а далі темніли й густішали. Можна було вже бачити його розбиті плечі та груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.

Коли ж нарешті юрба розступилась і Кемп зміг випростатись, перед ним на землі лежало голе, жалюгідне, побите й покалічене тіло чоловіка років тридцяти. Його волосся й брови були білі — не сиві од віку, а білі, як у альбіноса. Кулаки його були стиснуті, очі широко розплющені, на обличчі лежав вираз гніву та розпуки.

— Закрийте йому обличчя! — скрикнув якийсь чоловік.— Ради бога, закрийте йому обличчя!

Хтось приніс простирадло з «Веселих крикетистів». Вкривши ним тіло, його внесли до заїзду.

І там, на вбогому ліжку, в погано освітленій і без смаку вмебльованій спальні, оточений юрбою темного, збудженого люду, побитий і поранений, зраджений і безжально зацькований, лежав Гриффін — перший з людей, якому вдалося стати невидимим, Гриффін — найталановитіший фізик у світі. Так у безмежних муках скінчилось його дивне і жахливе життя.

Так закінчується історія цього дивного й згубного експерименту Невидимця. А якщо ви схочете дізнатися про нього більше, то завітайте до маленького заїзду поблизу Порт-Стоу й побалакайте з господарем. Замість вивіски над дверима заїзду прибито дошку, на якій намальовано капелюха та черевики, назва заїзду — та сама, що й назва цього роману. Власник заїзду — огрядний коротун з довгим округлим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі. Не поскупіться на питво, і він не відмовиться розповісти вам про все, що трапилося з ним після змальованих вище подій, і про те, як суд намагався «вициганити в нього» знайдені при ньому скарби. .

— Вони не могли встановити, кому належать ті гроші,— каже він.— Слово честі, вони дивилися на мене, як на скарб. А хіба я схожий на скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені по гінеї за те, що я щовечора розповідав цю історію в мюзик-холі.

Коли ви побажаєте перепинити потік його спогадів, вам завжди буде легко зробити це, спитавши, чи не було вплутано тут рукописні книги. Він відповість «так» і заходиться пояснювати, що всі думають, ніби вони в нього. Але, далебі, він їх не має. «Невидимець, мовляв, забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік од нього й прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп втовкмачував людям у голову, ніби вони в мене».

Потім він впадає в задуму, крадькома стежить за вами, нервово переставляє склянки і, нарешті, виходить з бару.

Він — неодружений, у нього завжди були холостяцькі звички і в будинку нема жодної жінки. Зовнішню частину свого одягу він застібає гудзиками — становище вимагає! — але, скажімо, шлейки та більш інтимніші деталі туалету він і досі скріплює шнурками. Винахідливістю він не відзначається, але дуже дбає про респектабель

ність. Рухи його повільні, і він усе любить розмірковувати. В містечку він має репутацію людини мудрої, його поважають за ощадність, а знанням доріг на півдні Англії він заткне за пояс хоч кого.

Щонеділі вранці, .коли його заклад зачинено для зовнішнього світу, і щовечора після десятої він іде до вітальні при заїзді й бере з собою склянку злегка розведеного водою джину. Поставивши склянку, він замикає двері, оглядає штори й навіть зазирає під стіл. Потім, упевнившись у своїй самотності, він відмикає буфет і шухляду в ньому, витягає звідти три томи в коричневих шкіря-них палітурках і врочисто кладе їх на середину стола. Палітурки побиті негодами й позеленілі від плісняви, бо їм довелось якось перебувати в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода. Власник заїзду сідає в крісло, повільно набиває тютюном довгу глиняну люльку й довго дивиться на книжки. Тоді присуває до себе одну з них і починає вивчати її, гортаючи сторінки то вперед, то назад.

Брови його насуплені, губи через силу ворушаться.

— Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась іще загогу-лина. Боже, що то був за розум!

Трохи згодом він дає спокій книжці, відкидається назад і дивиться крізь кільця диму на щось таке, чого ніхто б інший не побачив.

— Скільки тих таємниць! — каже він.— Предивних таємниць! Ото б коли розгадати їх!.. Я зробив би не так, як він, а... Ех! — і він затягається люлькою.

Так поринає він у мрію, невмирущу чудову мрію свого життя. І хоч як невтомно дошукувався Кемп, але, крім власника заїзду, ніхто в світі не знає, де ті книжки з їхньою таємницею невидимості та з багатьма іншими таємницями, що там позаписувано. І поки він живий, ніхто й не знатиме.

Моєму братові Френкові УЕЛЛСУ, що подав ідею цього роману

Переклав Дмитро Паламарчук.

Але хто живе в цих світах, якщо вони заселені? Ми чи вони — Володарі Світу?..

Та й хіба все створено тільки для людини?

Кеплер (цитовано в Бертоновій⁷ «Анатомії меланхолії»)

КНИГА ПЕРША ПРИБУТТЯ МАРСІЯН

В останні роки дев’ятнадцятого століття ніхто не повірив би, що за всіма людськими справами зосереджено й пильно стежать істоти більше розвинені, аніж людина, хоча й такі самі смертні, як і вона; що в той час, коли люди заклопотані своїми справами, їх досліджують і вивчають, може, так само уважно, як людина досліджує під мікроскопом хвилинне життя нижчих організмів, що плодяться й кишать у краплині води. З безмежною пихою снували люди туди й сюди по всій земній кулі, поглинуті своїми мізерними турботами, певні своєї влади над матерією. Мабуть, так поводяться під мікроскопом й інфузорії. Ніхто й гадки не мав, що старіші космічні світи криють у собі загрозу людському існуванню; сама думка про можливість життя на інших планетах здавалася неймовірною. Цікаво нагадати деякі поширені в той час погляди. Щонайбільше, думали земляни, на Марсі живуть люди, які поступаються перед нами своїм розвитком і завжди раді прийняти нас у свої гостинні обійми, як жаданих просвітників. А в цей час істоти, які своїм розвитком стоять від нас вище настільки, наскільки ми стоїмо вище від допотопних тварин, істоти з великим, холодним жорстоким розумом, дивилися заздрісними очима на Землю, повільно й впевнено плекаючи свої ворожі супроти нас плани. На світанку двадцятого сторіччя наші ілюзії були розбиті.

Планета Марс — навряд чи потрібно про це нагадувати читачеві — обертається навколо Сонця в середньому на відстані 140 000 000 миль, дістаючи від нього вполовину менше тепла й світла, ніж дістає Земля. Якщо вірити гіпотезі про туманність, то Марс — старіший за нашу планету, і життя на його поверхні мусило початися задовго до того, як затвердла Земля. А що маса його всемеро менша земної, то й охолонути він повинен був швидше до температури, за якої могло зародитися життя. На Марсі є повітря, вода й усе потрібне для розвитку органічної матерії.

Та людина така марнославна й так засліплена власного пихою, що ніхто з письменників аж до кінця дев’ятнадцятого сторіччя не висловив гадки про те, що цю планету можуть населяти істоти, які за своїм розвитком набагато перевищують землян. Так само нікому й на думку не спадало, що коли Марс старший за Землю, вчетверо менший поверхнею, знаходиться від Сонця на більшій відстані, то й життя на ньому, почавшись значно раніше, тепер набагато ближче до кінця.

Неминуче охолодження, яке має колись спіткати й нашу планету, безперечно, давно вже почалося в нашого сусіда. І хай фізичні властивості Марса — ще й досі велика для нас таємниця, одначе ми знаємо, що в його екваторіальній зоні тільки опівдні температура дещо наближається до температури, яка буває на Землі найхолоднішої зими. Його атмосфера набагато більше розріджена аніж земна; його океани, постійно висихаючи, уже вкривають лише третину поверхні; а що там чергування пір року, як на нашу міру, значно уповільнене, то на полюсах нагромаджується величезна кількість льоду, який, танучи, періодично затоплює помірні зони. Остання стадія виснаження планети — так неймовірно далека ще для нас — для марсіян стала проблемою сьогоднішнього дня. Під тиском доконечної потреби, розум їхній запрацював більш напружено, воля зміцнилася, серця сповнились холодної рішучості. І, дивлячись у космічні простори, озброєні приладами й знаннями, про які ми ледве можемо й мріяти, марсіяни побачили недалеко, за яких там 35 000 000 миль у напрямі до сонця, ранішню зірку надії — нашу затишну планету з її зеленою рослинністю, сріблястими водами, з її, туманною атмосферою,— що красномовно свідчить про плодючість,— планету з широкими просторами залюднених материків, які поблискують крізь пасма хмарин, і вузькими морями, по яких плаває сила-силенна суден.

Ми, люди,— істоти, які населяють Землю,— мусимо здаватись їм такими ж примітивними і чужими створіннями, якими видаються нам мавпи й лемури. Розум людський спізнав, що життя — це невпинна боротьба за існування; спізнали це, певно, і марсіяни. Їх планета давно вже охолоджується, а на Землі усе ще вирує життя, але то життя якихось низькоорганізованих істот. Завоювати новий, ближчий до Сонця світ — це єдиний був порятунок від загибелі, яка з кожним поколінням усе ближче насувалася на марсіян.

Перше ніж занадто суворо засуджувати їх, нагадаймо собі, як безжально, як немилосердно ми самі винищували не лише таку живність, як бізони чи додо, а й близькі нам раси людей. Адже ж тасманійців, хоч це були й люди, за п’ятдесят років геть усіх вигубили європейські іммігранти. Тож хіба ми самі такі апостоли милосердя, щоб обурюватися з марсіян, які чинять те ж саме?

Певно, марсіяни щонайточніше розрахували свій політ — їхні математичні знання, очевидно, сягнули далеко .вперед проти наших — і майже досконало до нього підготувалися. Якби нам дозволяли наші прилади, ми б помітили посилення небезпеки задовго до кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Такі вчені, як Скіапареллі*, стежили за червоною планетою (дивно, між іншим, що протягом багатьох сторіч Марс вважали зорею війни), та вони не могли пояснити періодично повторюваних спалахів, що їх так ретельно наносили на карти. А весь цей час марсіяни, мабуть, наполегливо готувалися.

Під час протистояння 1894 року на освітленім боці планети було видно яскраве сяйво, яке помітила спершу Лік-ська обсерваторія, а потім Перротен у Ніцці та інші астрономи. Англійський читач довідався про це із журналу «Нейчюр» за друге серпня. Я схиляюсь до думки, що це явище означало відливання в глибоких надрах планети тієї величезної гармати, з якої марсіяни стріляли в Землю. Якісь дивовижні явища, нерозгадані й досі, спостережено було поблизу того сяйва і під час двох подальших протистоянь.

Перший грім ударив над нами шість років тому. Коли Марс підійшов до протистояння, Лавел із Яви телеграфу-

¹ Джованні Скіапареллі (1835—1910) — італійський астроном. У 1877 році він відкрив існування на Марсі т. зв. «каналів».

вав астрономам про величезний вибух розжареного газу на тій планеті. Це сталося десь опівночі дванадцятого серпня, і спектроскоп, до якого він удався тоді, показав надзвичайно велику кількість газів (головним чином водню), що, палаючи, з нечуваною швидкістю линули в напрямку до Землі. Цей вогненний потік у чверть на першу зник із поля його зору. Лавел порівнював його з величезним спалахом, що вирвався з планети, «як вихоплюється вогонь із гармати». Таке порівняння виявилось надзвичайно влучним.

Проте наступного дня газети не дали про цю подію жодного повідомлення, коли не рахувати маленької нотатки в «Дейлі телеграф», і світ так нічого й не знав про одну з найбільших небезпек, які будь-коли загрожували людству. Певно, і я не знав би нічого про той вибух, якби не зустрівся в Отершоу з відомим астрономом Оджилві. Він був дуже занепокоєний звісткою Лавела і запропонував мені провести разом із ним ніч за спостереженням червоної планети.

Незважаючи на все, що довелося згодом пережити, я добре пам’ятаю ту ніч: чорне безгоміння обсерваторії, заслонений в кутку ліхтар, від якого падає на підлогу бліде світло, розмірене такання годинникового механізму, видовжений отвір у стелі, звідки видно всіяну зоряним пилом безодню неба. Біля приладу майже незримо рухався Оджилві. В телескоп видно було кружальце цієї синьої безодні, в якій плескатий диск планети з ледь помітними смугами здавався крихітною цяточкою. Вона була маленька, трохи більша за мачинку, й іскрилася ніжним сріблястим сяйвом. Здавалося, що вона дрижить, а насправді це вібрував телескоп під впливом годинникового механізму, який тримав у полі зору планету.

Коли я спостерігав її, мені здавалося, ніби вона то більшає, наближаючись, то меншає, віддаляючись,— але це вводило мене в оману стомлене око. Сорок мільйонів миль було між нами й тією зіркою,— сорок мільйонів миль порожнечі. Неможливо уявити собі увесь безмір тієї простороні, в якій плаває пил матеріального Всесвіту! Пам’ятаю, поблизу планети було видно три світляні крапки, три безмежно далекі телескопічні зірочки, а довкола них — невимовна темрява безмірної порожнечі. Ви знаєте, який вигляд має та безодня у морозну зоряну ніч? А в телескопі вона здається ще глибшою. І ось там, зовсім невидиме через велику віддаль і крихітну величину, швидко й неухильно прямуючи до Землі крізь незбагненно великий простір, щохвилини наближаючись на тисячі миль, мчало те, що було запущене до нас, те, що мало принести на Землю війну, страждання й смерть. Стежачи тоді за Марсом, я й гадки не мав про все це; і ніхто на цілій Землі не міг і подумати про це несхибно запущене ядро.

Тієї ночі знову спостережено було вибух на далекій планеті. Я бачив його на власні очі. Саме коли хронометр позначив північ, на планеті блиснув червонавий спалах, і помітно стало невеликий виступ на її поверхні. Я сказав про це Оджилві, й він одразу ж підійшов до телескопа. Ніч була душна, і мене мучила спрага. Незграбно ступаючи в темряві, я навпомацки рушив до столика, на якому стояв сифон, коли це Оджилві аж скрикнув, побачивши, що розжарений газовий потік летить просто на нас.

Цієї ночі марсіяни запустили на Землю нове незриме ядро. Воно вилетіло після першого рівно через двадцять чотири години з точністю до секунди. Пам’ятаю, сидів я на столі, в темряві; перед очима в мене розпливалися зелені й червоні кола. Мені хотілося курити, і я шукав огню, й гадки не маючи, що цей спалах насправді означає і до яких наслідків він призведе. Оджилві стежив за Марсом до першої години ночі. Потому засвітили ми ліхтаря і пішли до нього. Внизу темрява оповила Отершоу й Чер-тсі, де мирно спали сотні мешканців.

Довго сиділи ми вдвох, і Оджилві висловлював різні припущення щодо умов життя на Марсі та розводився про те, ніби його жителі подають нам якісь сигнали. Він гадав, що на планету або рясно посипалися метеорити, або там посилилась вулканічна діяльність. Оджилві доводив мені, яка мала ймовірність, щоб еволюція організмів на двох, хай і сусідніх, планетах відбувалася в одному напрямі.

— Один шанс проти мільйона за те, що Марс — заселений,— сказав він.

Сотні спостерігачів бачили полум’я і цієї ночі, і наступної, і так десять ночей підряд, і щоразу саме опівночі. Чому вибухи припинилися по десятій ночі — ніхто не брався пояснити. Може, гази від тих вибухів завдавали марсіянам якоїсь шкоди. Густі хмари диму чи пилу, що їх помітно було в найпотужніший земний телескоп, набравши вигляду невеликих сірих хвилястих плям, миготіли в ясній атмосфері планети й затінювали її знайомі обриси.

Нарешті навіть газети зацікавилися цими явищами. Стали повсюдно з’являтися популярні статейки про вибухи вулканів на Марсі. Пам’ятаю, гумористичний журнал «Панч» досить удало скористався з цього в одній політичній карикатурі. І ніхто й не підозрював, що тим часом ядра, запущені марсіанами на Землю, летячи крізь світові простори зі швидкістю кількох миль за секунду, наближалися щодень і щогодини. Тепер мені вдивовижу те, що люди перед лицем загибелі могли віддаватися своїм нікчемним справам. Пригадую, як несказанно тішився Марк-гем, діставши нову фотографію Марса для ілюстрованого журналу, який він тоді редагував. Люди цього, уже пізнішого часу, заледве уявляють собі рясноту й винахідливість журналів дев’ятнадцятого сторіччя. Щодо мене, то я саме тієї пори ревно вчився їздити велосипедом та забивав собі голову журналами, які обмірковували проблеми моралі у зв’язку з поступом цивілізації.

Одного вечора (перше запущене ядро було тоді за 10 000 000 миль від нас) вийшов я з дружиною на прогулянку. Було зоряно; я пояснював їй Зодіакові знаки і показав на Марс, на маленьку світляну цяточку, куди тепер було спрямовано таку силу телескопів. Вечір був теплий. Юрби людей, що вийшли погуляти із Чертсі та Айлворта, з піснями й музикою проходили повз нас, розтікаючись по домівках. В горішніх вікнах будинків світилося, люди лягали спати. Від залізничної станції чувся гуркіт маневрових поїздів; відстань пом’якшувала його, і він звучав майже мелодійно. Дружина звернула мою увагу на червоні, зелені й жовті сигнальні вогні, що, підняті на стовпах, світилися на тлі синього неба. Все виглядало так мирно, спокійно.

Потому настала ніч першої летючої зірки. її помітили вдосвіта, коли вона над Вінчестером летіла на схід, креслячи високо в небі вогненну лінію. Сотні людей, дивлячись на неї, вважали, що то звичайна собі летюча зірка. За твердженням Елбіна, вона залишала по собі зеленаву смугу, що світилася кілька секунд. Денінг, наш великий спеціаліст по метеоритах, запевняв, що її було видно вже з висоти дев’яноста або ста миль. Йому здалося, що вона впала на землю десь за сотню миль від нього.

На цей час я був удома і писав у своїм кабінеті. Але я нічого не помітив, дарма що моє французьке вікно виходило на Отершоу, і штору його було піднято (бо я любив тоді дивитися на нічне небо). Одначе цей метеорит, найнезвичайніший за всі, які будь-коли падали із світових просторів на землю, упав саме тоді, коли я сидів у кабінеті, і якби я тільки у слушну мить глянув на небо, то міг би його помітити. Дехто з тих, які бачили його літ, запевняли, що він рухався зі свистом, але сам я не чув цього. Чимало жителів Беркшира, Серрею та Мідлсекса бачили, як він падав, і були певні, що це новий метеорит. Проте, здається, нікого з них не зацікавило подивитися на нього.

Тільки сердешний Оджилві, який стежив за метеоритом і був певен, що він упав десь на вигоні між Горселом, Отершоу й Вокінгом, схопився спозаранку і пішов на розшуки. Коли розвиднілося, він нарешті таки знайшов те тіло неподалік піщаного кар’єру. Він побачив велику вирву, що утворилася від падіння цього тіла, і навкруги між, вересом височіли купи гравію та піску, видні ще за півтори милі. Зі східного боку вирви верес загорівся, і голубий димок від нього підіймався проти світанкового неба.

Падаючи, небесне тіло майже повністю зарилося в пісок і лежало між трісками розбитої ним сосни. Та його частина, яка виглядала з піску, була подібна до велетенського осмаленого циліндра, зовні вкритого грубим лускатим шаром нагару сіро-брунатної барви. Циліндр мав ярдів із тридцять у перерізі. Оджилві підійшов до цього громаддя, вражений його розмірами, а надто формою, бо звичайно метеорити більш-менш кулясті. Циліндр так розжарився, прилітаючи крізь атмосферу, що до нього й тепер не можна було підступити. Невиразний шум усередині циліндра Оджилві пояснював собі нерівномірним охолодженням його поверхні. Тоді він і гадки не мав, що циліндр може бути порожнистий.

Оджилві стояв на краю цієї свіжої ями, приголомшений чудернацькою формою й кольором неземного тіла, і починав поволі здогадуватись, яке справжнє його призначення. Ранок був напрочуд тихий, сонце вже трохи припікало, освітивши сосновий ліс поблизу Вейбриджа. Оджилві казав, що того ранку не чутно було ні пташиного співу, ані подиху вітру, тільки з укритого нагаром циліндра доносились якісь звуки. Оджилві був сам-один на вигоні.

Раптом він із подивом побачив, що шар сірого нагару, яким був покритий метеорит, став зверху обсипатися. Цей нагар падав на пісок так, наче це сніжинки або краплини дощу. Раптом відвалився і впав додолу цілий шмат. Серце Оджилві кинулось у п’яти.

Хвилинку поміркувавши над тим, що б це могло означати, він, незважаючи на розпечене повітря, зійшов у яму і наблизився до самого тіла, щоб краще його розгледіти. Він і досі думав, що нагар осипався від охолодження метеорита, хоча дивно було, чому це лише по верхній частині циліндра.

Раптом Оджилві побачив, що кругла вершина циліндра обертається. Це обертання було повільне, і він помітив його тільки по чорній плямі, яка п’ять хвилин тому була перед ним, а зараз опинилася з протилежного боку. І все-таки він не міг добрати, в чому річ, аж доки не почув приглушений скрегіт і не побачив, що та чорна цятка знову посунулася вперед майже на дюйм. Тільки тоді він збагнув, що це таке. Циліндр був штучним, порожнистий, з покришкою! Це хтось ізсередини відкручує покришку!

— Боже-світе! — вигукнув Оджилві.— То ж там усередині людина! Там люди! Вони ледве не спеклися! Вони хочуть вилізти звідтіль!

Вмить він пов’язав цей циліндр із спалахом на Марсі.

Думка про те, що в циліндрі закрито живих істот, так його налякала, що він навіть забув про жароту і підійшов зовсім упритул, щоб допомогти відкручувати покришку. На щастя, гаряче повітря, що ним пашів циліндр, вчасно зупинило його, і він не торкнувся руками до розжареного металу. Хвилинку він постояв, не знаючи, що робити, а потім видряпався з ями і щодуху кинувся до Вокінга. Було тоді десь близько шостої години. Дорогою Оджилві зустрів якогось візника і хотів розповісти йому, що трапилося, та розповідав він так недоладно і вигляд мав та^А кий дикий — капелюха він загубив у ямі,— що той чолов’яга мовчки поїхав собі далі. Так само плутаючи слова, звернувся він і до служника, що відмикав двері шинку біля Горсельського мосту. Той подумав, що це втік якийсь божевільний, і хотів затягти його до шинку. Це дещо охолодило астронома, і він, угледівши Гендерсона, лондонського журналіста, який саме порпався у своєму садку, гукнув до нього через паркан, силкуючись говорити зрозуміліше:

— Гендерсоне,— почав він,— чи бачили ви минулої ночі летючу зірку?

— А що таке? — запитав Гендерсон.

— Вона на горсельському вигоні.

— Господи боже! — вигукнув журналіст.— Упав метеорит! Оце так подія!

— Але то щось більше, ніж метеорит. То циліндр, штучний циліндр. Там усередині щось є.

Гендерсон випростався, тримаючи в руці лопату.

— Як ви сказали? — перепитав він, бо трохи недочував.

Тоді Оджилві розповів усе, що бачив. Хвилину Гендерсон роздумував. Потім кинув лопату, взяв піджака й вийшов на шлях. Вони обидва кинулись мерщій на вигін. Циліндр лежав на тому ж місці, але звуки стихли, і між покришкою та корпусом циліндра з’явилася блискуча смужка. Повітря зі свистом чи то проходило всередину, чи, може, виривалося назовні.

Вони прислухалися, постукали палицею по нагару, але, не діставщи ніякої відповіді, подумали, що людина чи кілька людей, закритих усередині, знепритомніли або й померли.

Звісно, самі вони не могли нічого зарадити. Гукнувши прибульцям кілька підбадьорливих слів, вони майнули до міста по допомогу. Страшенно збуджені, розхристані й обсипані піском, вони бігли по маленькій вуличці, залитій яскравим сонцем, саме о тій порі, коли крамарі відчиняли віконниці, а прості городяни відчиняли у спальнях вікна. Гендерсон кинувся на залізничну станцію, щоб якнайшвидше передати телеграфом новини до Лондона. Газетні статті вже підготували населення до цих незвичайних новин.

Близько восьмої години юрби хлопчаків та всякого люду вже мчали до вигону, бажаючи подивитися на «мертвих марсіян». Так починали розгортатися події. Вперше я почув про це від хлопця-газетяра без чверті дев’ять, коли вийшов купити «Дейлі кронікл». Звісна річ, я був надзвичайно вражений і, не гаючи марно часу, пішов через Отершоуський міст до піщаного кар’єру.

Біля великої вирви, в якій лежав циліндр, зібралося чоловік із двадцятеро. Я вже казав, який вигляд мало те велетенське тіло, що врилося в землю. Навколо, ніби від якогось вибуху, було обсмалено дерн і гравій. Мабуть, великий удар спричинив вибух вогню. Гендерсона і Оджилві там не було. Очевидно, вони вирішили, що зараз нічого не вдієш біля циліндра, і пішли до Гендерсона снідати.

Четверо чи п’ятеро хлоп’ят сиділи над ямою; вони метляли ногами й розважалися, кидаючи камінці у циліндр, доки я не нагримав на них. Тоді вони стали гратися у квача, туди-сюди шмигаючи поміж дорослими.

На цьому збіговиську були два велосипедисти, садів-ник-поденцик, якого я вряди-годи наймав, дівча з дитиною на руках, різник, Грег із своїм малим, кілька просто роззяв та ще хлопці, що бували на побігеньках у гравців у гольф або тинялися біля станції.

Розмовляли мало. Тоді англійський простолюд не дуже розумівся на астрономії. Більшість людей спокійно поглядала на рівну, мов стіл, покришку циліндра. Вона була в такому самому положенні, як її залишили Оджилві й Гендерсон. Мені здається, що глядачі розчарувалися, побачивши не обгорілі трупи, а цю непорушну брилу. Одні відходили геть, натомість підходили інші. Я спустився до ями, і мені здалося, ніби під ногами злегка двигтить земля. Покришка не рухалась.

Тільки підійшовши зовсім близько, я помітив усю химерність циліндра. З першого погляду він здавався не дивнішим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. А навіть — і менш дивним.

Він був схожий на іржаву газову цистерну, напівукопану в землю. Тільки маючи певні знання, можна було помітити, що сірий нагар — то не просто окис, що жовтаво-білий метал, блискучий на оголеній різьбі, мав якийсь незвичний відтінок. Слово «неземний» більшій частині глядачів не говорило нічого.

Тепер я впевнився, що ця штуковина впала з Марса, але вважав за неймовірне, щоб усередині в ній була якась жива істота. Я здогадувався, що покришка відкручувалась автоматично. Незважаючи на думки Оджилві, я вірив, що па Марсі живуть люди. І чого тільки не малювала мені фантазія! А може, в циліндрі є якийсь рукопис? І чи зможемо ми його витлумачити? Може, ми там знайдемо якісь монети або зразки марсіянських речей? Але ж циліндр, коли тільки задля цього,— занадто великий! Мені дуже кортіло заглянути, що воно там усередині. Близько одинадцятої, так і не дочекавшись нічого надзвичайного, я повернувся додому в Мейбері. Та я вже не міг знову взятися з,а свої абстрактні дослідження.

Пополудні вигін мав зовсім інший вигляд.

Ранні випуски вечірніх газет приголомшили весь Лондон Своїми сенсаційними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалі події у В о кін з і» і так далі.

До того ж телеграма, що Оджилві послав Астрономічному товариству, наробила великого переполоху по всіх британських обсерваторіях.

На шляху біля піщаного кар’єру стало з півдесятка екіпажів зі станції Вокінг, фаетон із Чобгема і навіть якась пишна карета. Тут же лежала ціла купа велосипедів. А багато людей прийшло пішки із Вокінга та Чертсі, незважаючи на велику спеку. Отже, зібрався таки великий натовп, серед якого було навіть кілька ошатно вбраних дам.

День був жаркий, ані хмаринки в небі, ані подуву вітру, і лише під кількома соснами, що росли поблизу,— клаптики тіні. Верес уже погас, але рівнина, скільки оком сягнути в напрямі Отершоу, геть уся почорніла, і над нею прямовисно здіймалися в небо пасма диму. Заповзятливий чобгемський бакалійник випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний візок свіжими яблуками та імбирним пивом.

Підступивши на край вирви, я побачив у ній групку людей, чоловік шість, серед яких були Гендерсон, Оджилві, високий білявий джентльмен,— це був, як я згодом довідався, Стент, королівський астроном,— та декілька робітників з лопатами й кайлами в руках. Стент давав робітникам якісь вказівки. Голос у нього був дзвінкий і рішучий. Він стояв на покришці циліндра, яка, мабуть, уже охолонула. Лице його паленіло, з чола котився піт; здавалося, він був чимось роздратований.

Більшу половину циліндра було вже відкопано, тільки нижня його частина залишалася в землі. Оджилві, побачивши мене в натовпі, підкликав ближче й попросив сходити до лорда Гілтона, якому належала ця ділянка землі.

— Юрба дедалі зростає,— скаржився він,— і заважає працювати, особливо хлопчаки. Тому потрібно поставити легеньку огорожу, одтиснувши цей натовп подалі від ями. Оджилві сказав мені, що зсередини циліндра чути якийсь шум, але робітники не можуть відкрутити покришку, бо нема за що взятися. Стінки циліндра, певне, занадто грубі, може, тому й чути такий невиразний шум.

Я був радий виконати його прохання, сподіваючись таким способом потрапити до числа привілейованих глядачів. Лорда Гілтона я не застав, але довідався, що він прибуде поїздом із Ватерлоо у шість годин. Було тільки чверть на шосту, тому я повернувся додому випити склянку чаю, а тоді пішов до станції назустріч лордові.

Сонце вже заходило, коли я повернувся на вигін. Із Вокінга прибували люди групами, а назад поверталися тільки одиниці. Юрба навколо ями невпинно росла, темніючи на цитриново-жовтому тлі неба. Тут уже було, мабуть, кількасот чоловік. Гомін дужчав, люди штовхадися над самою вирвою. Тривожні думки не давали мені спокою. Наближаючись, я почув Стентів голос:

— Назад! Посуньтеся назад!

Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.

— Воно відгвинчується, — гукнув він на ходу,— усе крутиться й крутиться. Це мені не подобається. Я забираюся звідсіля.

Я підійшов до юрби. На краю ями тислися сотні людей, штовхаючи одне одного,— не поступалися своїм завзяттям навіть кілька статечних дам.

— Він упав у яму! — закричав хтось.

— Назад, назад,— почулися голоси.

Юрба трошки відступила, і я протиснувся вперед. Всі були дуже збуджені. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.

— Благаю вас, зупиніть тих недоумів! — гукав Оджилві.— Адже ж ми не знаємо, що в цій проклятій штуковині!

Я бачив, як один молодик,— здається, вокінзький крамарчук,— стояв на циліндрі, силкуючись вибратися з ями, куди його зіпхнула юрба.

Покришка циліндра ізсередини відгвинчувалась. Вже було видно зо два фути блискучої різьби. Хтось ненавмисне штовхнув мене, і я мало не вдарився об ту нарізку. Я оглянувся, та в цю мить покришка зовсім відгвинтилась і з дзвоном упала на гравій. Впершися ліктем у заднього сусіда, я знову глянув на циліндр. На перший погляд круглий отвір здавався зовсім чорним. Призахідне сонце сліпило мені очі.

Всі мабуть, сподівалися, що звідти з’явиться людина, може, й не зовсім така, як ми, земні люди, та все-таки подібна до нас. Принаймні я думав саме так. Придивившись, я помітив щось сіре, хвилясте, повзуче; блиснули два кружала, наче очі. Потім щось ніби сіра гадюка, завтовшки з палицю, стало викільцьовуватись із циліндра і, похитуючись у повітрі, схилятися в мій бік. Спершу — одне, а там і друге.

Я похолонув. За спиною у мене пронизливо заверещала якась жінка. Напівобернувшись назад і не спускаючи пильного погляду з циліндра, в якому вже з’явилося й друге щупальце, я став відступати подалі від ями. Я бачив, як здивування на людських обличчях змінилося жахом. Зчинився лемент. Всі кинулися врозтіч. Крамарчук намагався видряпатись із ями. Тепер я стояв один і дивився, як люди, що стояли по той бік вирви, тікали геть, разом із ними й Стент. Я перевів погляд на циліндр, і нездоланний жах охопив мене. Наче скам’янівши, я все стояв і дивився.

Величезна сіра куляста маса, завбільшки, певно, з ведмедя, натужливо й повільно вилазила з циліндра. Вибравшись на світло, вона заблищала, як мокра шкіра. Двоє великих темних очей вдивлялися в мене. Ця куляста істота мала й обличчя, коли можна назвати його обличчям. Під очима був рот, безгубі краї його тремтіли й корчились, пускаючи слину. Воно важко дихало і конвульсійно здригалося. Одним щупальцем воно трималося за верх циліндра, а другим розмахувало в повітрі.

Хто не бачив живого марсіянина, навряд чи зможе уявити собі цю страхітливу потвору. її дивовижний рот нагадував літеру «V», верхня губа була клинувата, лоба не було так само, як і підборіддя; безупинне тремтіння рота, цілий клубок щупальців, наче в Горгони, шумливе дихання в незвичній атмосфері, очевидна безпорадність, скутість рухів під дією земного тяжіння й особливо великі пильні очі — все це було огидне до нудоти. Потвора мала брунатну, слизьку, як у гриба, маслянисту шкіру; незграбні, повільні її рухи викликали почуття невимовного жаху. Навіть з першої зустрічі, з першого погляду мене охопили огида й відраза.

Раптом страховище зникло. Воно перевалилося через пруг циліндра і впало в яму, гепнувшись, неначе великий шкіряний лантух. Я почув своєрідний приглушений крик, і слідом за першою істотою в темному отворі з’явилася друга.

Моє заціпеніння, яке викликав жах, спало. Я повернувся й щодуху кинувся до дерев,— ярдів, мабуть, за сотню від ями. Я біг якось боком і раз у раз спотикався, бо не міг відірвати погляду від того видовища.

Там, серед молодих сосон і кущів дроку, я зупинився, важко дихаючи, і став чекати, що воно буде. Вигін, довкола якого росли сосни, був усіяний людьми, що так само, як і я, напівскуті страхом, дивилися на цих істот чи, вірніше, на купи гравію біля ями, в якій вони лежали. Аж раптом — мене знову пройняв жах — я побачив, як щось кругле й темне смикається над самим краєм ями. Це була голова крамарчука, що звалився в яму. Та голова на тлі багряного заходу здавалася чорною. Ось він підніс плече й коліно вгору, але знову зсунувся на дно, тільки голова виднілася. Тоді зовсім зник, і до мене ніби долинув його кволий крик. Я мало не кинувся бігти йому на допомогу, але страх не дав мені рушити з місця.

Все зникло в глибокій ямі за купами розкиданого піску. Кожен, хто проходив із Чобгема або Вокінга, був би здивований таким видовищем,— велика людська юрба безладно розсипалась по канавах, сховалася за кущі, ворота й огорожі й, зрідка перекидаючись між собою словами,— та й то більше короткими збудженими вигуками,— пильно дивилась на купи піску. Барильце імбирного пива чорніло на тлі багряного неба, біля піщаного кар’єру стояли покинуті екіпажі, коні їли овес з підвішених торб і копитами били землю.

Вигляд марсіян, що виповзали з циліндра, в якому вони прибули на Землю із своєї планети, неначе якимись чарами прикував мене до місця. Я стояв по коліна у вересі й дивився на купи піску. В мені змагалися страх ї цікавість.

Я не наважувався підійти до ями, дарма що мені дуже кортіло зазирнути туди. Тому, не спускаючи ока з піщаного насипу, за яким крилися прибульці на Землю, я став віддалік обходити вирву, шукаючи кращого місця для спостереження. Одного разу з’явилися в сяйві призахідного сонця якісь три чорні кінцівки, подібні до щупалець восьминога, але тут же й сховалися. Згодом піднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорі, що, похитуючись, повільно повертався кругом. Що це вони там роблять?

Глядачі розпалися на дві групи: одна, менша, стояла з боку Вокінга, друга, більша,— з боку Чобгема. Мабуть, вони вагалися, як і я. Кілька чоловік стояли поблизу мене. Я підійшов до одного з них,— це був мій сусіда, але я не знав, як його звуть,— і привітався. Та для зайвих розмов у нього не було часу.

— Які огидні потвори,— тільки й вертілося у нього на язиці.— Господи боже, які огидні потвори! — повторював він знову й знову.

— Бачили ви людину в ямі? — запитав я, але він нічого не відповів. Ми стояли мовчки, певніше почуваючи себе один біля одного. Згодом, щоб краще було видно, я виліз на якийсь горбочок, мабуть, із ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що мій сусіда уже подався у напрямі Вокінга.

Сонце зайшло, на землю лягали сутінки, а довкола все було тихо. Юрба з боку Вокінга, здавалося, побільшала, і до мене сягав її приглушений гомін. Гурт людей з боку Чобгема поволі розійшовся. З ями не чути було ніякого руху.

Ця тиша підбадьорила людей. Можливо, що й нові прибульці з Вокінга також додали сміливості юрбі. В усякому разі, з настанням сутінок натовп почав повільно й нерішуче наближатися до ями. Чорні постаті по двоє, по троє рухалися вперед, зупинялись і знову рухалися, витягуючись тонким довгим півмісяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Я й собі рушив до ями.

Потім я побачив, як візники і ще дехто наважилися підійти аж до самої ями. У цю мить до мене долинув стукіт копит і скрип коліс. Син бакалійника потяг свій візок з яблуками. А далі, ярдів за тридцять від ями, з

боку Горсела підходила темна групка людей; попереду якийсь чоловік ніс білий прапор.

Це була делегація. В Горселі, нашвидку порадившись, населення вирішило, що марсіяни, хоч вони й відразливі зовнішністю, мусять бути істотами розумними, отже, треба дати їм знак, що й ми не якась там худобина.

Все ближче й ближче маяв на вітрі прапор; спершу — праворуч від мене, а потім, коли делегація пройшла далі,— ліворуч. Я був задалеко від тих людей, щоб когось з них розпізнати, але згодом довідався, що там були Оджилві, Стент і Гендерсон; вони мали на меті спробувати налагодити стосунки з марсіянами. Ця маленька групка немовби притягувала до себе майже зімкнуте людське кільцб, і багато невиразних постатей простували за нею на безпечній віддалі.

Раптом блиснув спалах, і клуби зеленуватого диму раз за разом тричі здійнялись у непорушному повітрі.

Той дим упереміш з полум’ям був такий яскравий, що темно-синє небо та повитий туманом бурий луг з боку Чертсі, на якому де-не-де бовваніли сосни, раптом здалися зовсім чорними і майже не просвітліли навіть тоді, коли дим зовсім розвіявся. Тієї ж миті почулось якесь глухе шипіння.

Біля ями, вишикувавшись клином, стояла та делегація з білим прапором. Вони аж заклякли з такого дива. Маленькі чорні постаті маячіли над їемною землею. На мить спалах зеленаво освітив їхні обличчя.

Шипіння перейшло спершу у свист, а потім — у довгий голосний гул. З ями повільно піднялась якась горбаста тінь, і з неї неначе вдарив промінь мерехтливого світла.

В ту ж мить яскраві язики полум’я, цей сліпучий вогонь, перекинулись на людей. Здавалося, ніби незримий струмінь ударив по юрбі і вибухнув білим спалахом. Люди запалали, наче смолоскипи.

При світлі полум’я, що пожирало людей, я бачив, як вони хиталися й падали, а ті, хто був далі, кидалися врізнобіч.

Я стояв і дивився, усе ще не збагнувши, що це ж смерть косить юрбу, перебігаючи від однієї жертви до іншої. Я тільки розумів, що сталося щось дивне. Майже безгучний сліпучий спалах — і людина падає ниць і лежить нерухомо, а незримий тепловий струмінь уже рине далі. Від його дотику сосни вибухають полум’ям, кущі

сухого дроку з тріском перетворюються на суцільну вогненну масу. Я бачив, як далеко, аж під Неп-хілом, вогонь охоплював дерева, паркани, дерев’яні будівлі.

Ця вогненна смерть, цей незримий, невблаганний тепловий меч завдавав швидких і влучних ударів. По кущах, які ось вибухнули полум’ям від його дотику, я зрозумів, що він підступає й до мене, але був такий вражений, такий приголомшений, що не мав сили бодай ворухнутися. Я чув, як гуготів огонь у піщаному кар’єрі, як ураз змовкло кінське іржання. Здавалося, ніби чийсь невидимий розжарений палець рухався півколом від марсіян до мене, і куди тільки він сягав, чорна земля диміла й тріщала. Десь далеко ліворуч, де дорога з вокінзької станції проходить через пустир, раптом щось із гуркотом повалилося. Невдовзі свист і гул припинилися, і щось темне, подібне до бані, повільно опустилося в яму.

Усе це сталося так швидко, що я стояв нерухомо, вражений і засліплений блиском огню. Коли б ця смерть описала повне коло, вона б неминуче знищила й мене. Але вона повернула назад, дарувавши мені життя, і навкруг знову залягла темрява ночі.

Горбистий вигін здавався зовсім чорним, тільки смужка шосейної дороги сіріла під темно-синім вечірнім небом. Людей не стало. Вгорі висівалися зорі, а в призахідному небі ще світилася бліда зеленава смуга. Верхів’я сосон і горсельські дахи чітко окреслювались на тлі призахідного неба. Не видно було ні марсіян, ні їхньої вежі, лише на тонкому стрижні кружляло те саме дзеркало-диск. Де-не-де дотлівали темні кущі, диміли рештки дерев, і над будинками біля станції Вокінг у непорушному вечірньому повітрі підіймалися стовпи полум’я.

Все виглядало так, ніби тут ніколи й не було тих жахливих потвор. Купку темних постатей із білим прапором було знищено, але здавалось, ніби вечірня тиша й не порушувалася.

І тільки зараз я зрозумів, що стою отут на темному пустирі зовсім самітний, безборонний. Раптом пойняв мене невимовний страх. Я насилу повернувся й стрімголов кинувся геть, плутаючись у вересі.

Страх, що охопив мене, був не просто страх, це був панічний жах — не лише перед марсіянами, а й перед тією темрявою й безгомінням, що причаїлися довкола. Я втратив усяку мужність і втікав, хлипаючи, мов дитина, і боячись навіть озирнутися назад.

Пам’ятаю, в мене було таке відчуття, ніби моїм життям хтось бавиться, що ось навіть тепер, коли я вже далеко від небезпеки, таємнича смерть, прудка, як вогняний спалах, може зненацька вистрибнути з ями, в якій лежить циліндр, і тут-таки мене вразити.

VI. Тепловий промінь на Чобгемському шляху

Залишається й досі загадкою — яким чином могли марсіяни так швидко й безгучно нищити людей. Багато хто гадає, що вони конденсували інтенсивну теплоту в якихось особливих термоізоляційних камерах. Цю надзвичайної сили згущену теплоту за допомогою відшліфованого параболічного дзеркала з невідомої речовини вони спрямовували рівнобіжними променями на обраний об’єкт,— це подібне до того, як відбиває проміння параболічне -дзеркало маяка. Проте ніхто цього переконливо не довів. Ясно тільки те, що в основі їхньої зброї лежала теплова енергія. Від найменшого дотику цього струменя все, що могло горіти, вибухало полум’ям, олово розпливалось, як вода, залізо — розм’якшувалося, скло — тріскалось й текло, а вода перетворювалася на пару.

Тієї ночі близько сорока чоловік, до невпізнання спотворені й обвуглені, лежали навколо ями, а над пустельним вигоном між Горселом та Мейбері палала заграва.

Звістка про катастрофу дійшла, мабуть, одночаспо до Чобгема, Вокінга та Отершоу. Коли сталися ці трагічні події, вокінзькі крамниці були вже зачинені, й численні групки крамарів та іншого люду, зацікавлені дивними _ч розповідями, снували Горсельським мостом і далі дорогою поміж парканів — мало не до самого вигону. Молодь, закінчивши роботу, скористалася з цих новин, щоб майнути на гулянки. Не важко уявити собі той людський гомін, що стояв на шляху в вечірню годину...

У Вокінзі майже ніхто не знав, що циліндр відкрився, хоча нещасний Гендерсон послав на велосипеді посильного до поштової контори, щоб відправити спеціальну телеграму для вечірньої газети.

Коли всі ці люди, прогулюючись, по двоє-троє виходили на відкриту місцевість, то бачили там і там купки глядачів, які гарячково сперечалися, спостерігаючи за

дзеркалом, що невпинно кружляло над піщаним ка-р’єром; збудженість, безперечно, передавалась і новоприбулим.

Десь о пів на дев’яту, коли було знищено делегацію, на вигоні зібралося чоловік із триста, не рахуючи тих, які звернули зі шляху, щоб підійти ближче до марсіян. Там було й три полісмени, один із них кінний; вони, згідно з вказівками Стента, силкувалися стримати юрбу і не допускати її близько до циліндра. В гурті, як звичайно, об’явилося й кілька заводіяк, котрим усяке збіговисько — це тільки нагода для бешкету й гучних забав.

Коли марсіяни показалися з циліндра, Стент і Оджилві, передбачаючи можливість сутички, телеграфували із Горсела в казарми, прохаючи роту солдат, щоб оборонити цих химерних істот від будь-якого насильства. Після того вони повернулися на чолі тієї бідолашної делегації. Очевидці, яким пощастило врятуватися, пізніше розповідали про їхню смерть. Ці розповіді збігаються і з моїми спостереженнями: три стовпи зеленого диму, приглушений гул і спалах полум’я.

Юрбі загрожувала більша небезпека, ніж мені. Але частину теплового проміння затримав піщаний пагорок, порослий вересом. Якби параболічне дзеркало було підняте на кілька ярдів вище, не залишилося б жодного живого свідка. З-за пагорка вони бачили, як спалахував огонь, як падали люди, як невидима рука підпалювала кущі і в вечірніх сутінках швидко наближалася до них. Потім пролунав такий гучний свист, що покрив гул із ями,— це над їхніми головами ковзнув промінь. Вмить спалахнули верхівки буків обабіч шляху, а в найближчому до вигону будинку посипалася цегла, повилітали шибки, запалали віконні рами й завалилася частина даху.

Коли в полум’ї затріщали дерева, скутий жахом натовп якусь мить стояв, не знаючи, що діяти. На шлях сипалися іскри, падало охоплене полум’ям гілля. Листя літало, як вогненні бульбашки. Вогонь підбирався до капелюхів, до одежі. Із вигону линули розпачливі крики, зливаючись у суцільний зойк і лемент. Кінний полісмен, схопившись руками за голову, з криком промчав крізь очманілий натовп.

— Вони йдуть! — заверещала якась жінка, і люди, штовхаючись, кинулися в бік Вокінга. Юрба летіла стрімголов, неначе отара овець. Між високими валами, де дорога була зовсім вузька й темна, люди давили одне одного. Не всі

вийшли з тієї тисняви: троє розчавлених і затоптаних — дві жінки й хлопчик — залишилися помирати в обіймах темряви й жаху.

VII. Як я дістався додому

Що ж до мене, то я лише пам’ятаю, як зосліпу натикався на дерева, плутався поміж вересу. Мене проймав жах перед марсіянами. Безжальний тепловий меч, здавалося, розмахувався в мене над головою, щохвилини готовий обірвати моє життя. Вибравшись на дорогу між перехрестям та Горселом, я побіг до перехрестя.

Врешті-решт я зовсім знесилився. Стомившись від бігу й хвилювання, я похитнувся і впав край дороги недалеко від мосту через канал, що проходить біля самого газового заводу. Я лежав нерухомо.

Пройшло, мабуть, чимало часу, доки я отямився. Сівши, я з хвилину не міг зрозуміти, яким чином опинився тут. Недавнього жаху я позбувся, немов одежі. Капелюх мій десь загубився, комірець злетів зі шпонки. Ще кілька хвилин тому переді мною були тільки безмежжя ночі, простору й природи, власна кволість, відчай та невідступна смерть. І нараз усе змінилося, непомітно опанували мене зовсім інші настрої, і я знову став таким, яким був завжди — звичайною врівноваженою людиною. Безгомінний пустир, моя втеча, летючий промінь — все це тепер скидалося на сон. Я запитував себе, чи було воно насправді? І не міг у те повірити.

Я встав і, важко ступаючи, пішов крутим схилом до мосту. В голові була порожнеча. М’язи й нерви ослабли. Я хитався мов п’яний. З-за арки мосту спочатку з’явилася голова, а потім вигулькнула і вся постать робітника, що ніс на плечах кошик. Поруч дріботіло хлоп’я. Проходячи повз мене, робітник привітався. Я вже хотів був озватися до нього, але не зміг. Буркнувши щось на його привітання, я пішов далі через міст.

За поворотом на Мейбері поїзд — хвиляста смуга іскристого диму й довга низка освітлених вікон — пролетів на південь: клат-клат, так-так,— і зник. Невиразний у темряві гурт людей гомонів біля воріт одного з будинків так званої «Східної тераси». Все це було реальне, таке знайоме. І поруч з тим — те, на пустирі! Якесь божевілля, химера! «Ні,— подумав я,— цього не могло бути».

А може, я просто не такий, як усі, і не можу збагнути того, що сталося на вигоні? Інколи я відчуваю якесь дивне почуття відокремленості од себе й навколишнього світу. Тоді я спостерігаю все якось іззовні, десь із недосяжної далини, поза часом і простором, поза всілякими буденними знегодами й трагедіями. Саме таке почуття опанувало мене тієї ночі. Так ото, може, все це — тільки марення?..

Але ж який контраст між цією безтурботністю і тією блискавичною смертю, що ген там, за якісь дві милі звідси! Як і завжди, мирно працював газовий завод, яскраво горіли ліхтарі. Я зупинився біля гурту людей.

— Що нового на вигоні? — запитав я.

Коло воріт стояли двоє чоловіків і жінка.

— Га? — озвався чоловік.

— Чи не чули, що там на вигоні?

— А хіба ж ви там не були? — запитав чоловік.

— Справді, люди ніби зовсім показилися на тому вигоні!— мовила жінка з-за воріт.— І що вони тільки там побачили?

— Невже ви нічого не чули про людей з Марса? — запитав я.— Про істот з Марса?

— Наслухались донесхочу,— відповіла жінка.— Крас-ненько дякуємо.— І всі троє засміялися.

Я зрозумів, що це з мене, і спалахнув гнівом. Спробував розповісти їм про все, що я бачив, та нічого в мене не виходило. Вони тільки сміялися з моєї плутаної мови.

— Постривайте, ви ще почуєте про це! — гукнув я і пішов додому.

Вигляд у мене був такий, що дружина, зустрівши мене на порозі, аж злякалась. Я зайшов до їдальні, сів, підкріпився вином і, зібравшись з силами, почав оповідати все, що бачив. Подали на стіл давно вже холодний обід, та ми на нього й не глянули. Я все говорив про марсіян.

— Одне добре,— сказав я, аби лише заспокоїти налякану дружину.— Вони найменш рухливі істоти з усіх, що я будь-коли бачив. Вони можуть рухатися в ямі й нищити звідти людей, які підійдуть близько до них, та вони не зможуть вилізти... Але що то за страховиська!

— Досить, любий,— мовила дружина, нахмуривши брови й кладучи свою руку на мою.

— Бідолашний Оджилві,— сказав я.— Тільки подумати, що він тепер лежить там мертвий!

Принаймні дружина мені повірила. Я помітив, що вона поблідла, й перестав говорити про марсіян.

— Вони можуть прийти й сюди,— знову й знову казала вона.

Я наполіг, щоб вона випила вина, і намагався заспокоїти її.’

— Та вони ледве рухаються,— сказав я.

Я почав заспокоювати її й себе самого, повторюючи все, що казав мені Оджилві про неможливість пристосування марсіян до земних умов. Особливо підкреслював я труднощі, яких зазнають прибульці через велику різницю тяжіння. На земній поверхні сила тяжіння втричі більша, ніж на поверхні Марса, тому марсіянин повинен важити на Землі втричі більше, ніж на Марсі, тоді як сила його м’язів залишиться незмінною. Тіло його буде ніби оловом налите. Така була загальна думка. І «Тайме», і «Дейлі телеграф» писали про це наступного ранку, проте обидва оглядачі, так само, як і я, не взяли до уваги дві можливі обставини.

Як відомо, земна атмосфера має набагато більше кисню й набагато менше аргону, ніж марсіянська. Стимуляційна дія великої кількості кисню на марсіян, безперечно, стала значною противагою збільшеній вазі їхнього тіла. Крім того, ми не врахували, що марсіяни за допомогою своєї високорозвиненої техніки можуть обійтися й без м’язової сили.

Але тоді я не задумувався над цим, і мої докази проти можливостей нападника здавалися непохитними. Під впливом вина та їжі, почуваючи себе цілком упевнено за власним столом і силкуючись заспокоїти дружину, я й сам потроху осмілів і відчув себе в безпеці.

— Вони вчинили дурість,— сказав я, постукуючи нігтем по чарці.— Вони небезпечні, бо зовсім збожеволіли зі страху. Мабуть, вони й гадки не мали зустріти тут живих істот, тим паче розумних істот... А коли вже на те пішло, то один снаряд по ямі,— додав я,— та й усе.

Велике збудження після всього пережитого, мабуть, загострило моє сприймання. Я й зараз дуже добре пам’ятаю той обід. Любе занепокоєне обличчя дружини, що поглядає на мене з-за рожевого абажура, біла скатертина, срібло та кришталь,— у ті дні навіть письменники-філософи могли дозволити собі маленьку розкіш — темно-пурпурове вино в склянці,— все залишилось у мене в пам’яті. Я сидів за столам, курив цигарку, щоб заспокоїти нерви, шкодував, що так нерозважливо загинув Оджилві, й засуджував безглузду поведінку марсіян.

Я був достоту схожий на отого поважного птаха додо із острова Св. Маврикія, що чудово почуває себе у власному гнізді й легковажно ставиться до прибуття безжалісних зголоднілих матросів.

— Вранці, люба моя, від них залишиться тільки мокре місце!

Не мав я тоді й гадки, що це останній мій обід у культурній обстановці і що далі настануть жахливі дні.

З усього дивного і незвичайного, що сталося ввечері перед суботою, найнезвичайнішою видалась мені цілковита неузгодженість наших суспільних звичаїв із початком цілої низки тих подій, що мали їх змінити. Якби того вечора накреслили навкруги вокінзького кар’єру коло радіусом миль на п’ять, то я сумніваюся, чи, крім родичів тих, що лежали мертві на вигоні (Стент, кілька велосипедистів та лондонців), знайшлися за межами цього кола .люди, настрої яких порушила б поява космічних прибульців. Багато людей чули про циліндр і знічев’я розмовляли про всі ці події, але новина не викликала такої сенсації, яку міг би викликати, скажімо, ультиматум, поставлений Німеччині.

Отриману тієї ночі телеграму бідолашного Гендерсона про те, що циліндр відкручується, сприйняли в Лондоні, як вигадку, і вечірня газета зажадала від нього підтвердження, але, не діставши його,— Гендерсон уже був мертвий,— вирішила зовсім не давати спеціального випуску.

Та навіть і всередині згаданого кола більшість населення залишалася байдужою до прибуття марсіян. Я вже писав, як поставилися до цієї новини кілька чоловіків та жінка, з якими випало мені розмовляти. Всі собі тихомирно обідали та вечеряли, робітники порались у своїх садочках, вкладали спати дітвору, молодь гуляла вузькими алеями, учні сиділи за книгами.

Може, про ці новини й гомоніли десь на вулиці чи в шинках; та ще який-небудь посильний або очевидець останніх подій викликав метушню, занепокоєння й галас, однак більшість людей жила собі за давнім звичаєм: працювали, їли, пили та спали, так ніби в небі не існувало

ніякого Марса. Навіть на Вокінзькій станції, в Горселі та Чобгемі не помітно було ніяких змін.

На Вокінзькій вузловій станції аж до пізньої години поїзди прибували й відходили, або їх переводжено було на запасні колії; пасажири виходили з поїздів або чекали прибуття їх,— все йшло, як завжди. Міський хлопчина, порушуючи монополію місцевого газетяра Сміта, продавав вечірні газети. Стукіт буферів якогось товарного поїзда, сигнальні свистки паровоза лунали впереміш із хлопцевими вигуками: «Люди з Марса!» Близько дев’ятої години на станцію почали прибувати збуджені очевидці, але їхні незвичайні новини справили не більше враження, аніж базікання п’яних. Пасажири, що їхали до Лондона, дивлячись у темряву з вікон вагонів, бачили, як десь у напрямі Горсела підіймалися й поволі зникали іскри, як миготів червоний відблиск, як легка димова завіса ховала зорі, і думали, що то просто загорівся верес. Лише край' вигону було помітно якусь метушню. На околиці Вокінга горіло з півдесятка будинків. У трьох навколишніх селах світилися вікна, і люди не спали всю ніч.

На Чобгемському й Горсельському мостах юрба не зменшувалась: одні відходили, натомість підходили інші. Кілька сміливців, як це виявилося Згодом, спробували в темряві підповзти зовсім близько до марсіян; але вони так і не повернулися, бо над вигоном час від часу шастав світляний промінь, немов із прожектора військового судна, а зараз же за ним проходив і тепловий струмінь. Широкий масив вигону був тихий і пустельний, тільки під зоряним небом лежали непідібрані обгорілі трупи. З ями чувся металевий брязкіт.

Таке становище було в п’ятницю ввечері. Немов отруйна стріла, вп’явся цей циліндр у тіло нашої старої планети. Отрута тільки ще починала діяти. Широко розлягся безгомінний пустир, на якому валялися темні, ледь помітні скорчені тіла. Де-не-де ще тліло; то там, то там видні-лися обгорілі кущі та дерева. Довкола лежала вузька смуга збентеження, поза яку вогонь ще не сягав. Зате решта світу йшла своїм з давніх-давен заведеним життям. Лихоманка війни, що невдовзі мала закупорити йому вени й артерії, умертвити нерви й зруйнувати мозок, тільки-но починалась.

Марсіяни невтомно метушилися всю ніч, вони безперестану щось там клепали, ладнаючи свої машини, і

стовп зеленаво-білого диму підіймався до зоряного неба.

Десь, мабуть, уже близько одинадцятої години через Горсел пройшла сотня солдат; розкинувшись по одному, вони стали охоплювати вигін. Невдовзі через Чобгем пройшла інша сотня й обступила вигін із півночі. Кілька офіцерів з Інкерманських казарм ще раніше прибули па вигін, і один з них, майор Ідей, пропав безвісти. Опівночі командир полку підходив до Чобгемського мосту і там розпитував натовп. Представники військової влади, очевидно, побоювалися серйозної небезпеки. Близько одинадцятої, як наступного дня повідомляли газети, гусарський ескадрон та чотириста солдатів Кардиганського полку із двома кулеметами виступили з Олдершота.

Відразу після півночі юрба, що була на дорозі до Черт-сі близько Вокінга, побачила, як десь у сосновому лісі на північний захід від них упав метеорит. Летячи, він залишив за собою зеленавий слід. Це був другий циліндр.

Субота залишила в моїй пам’яті тривожні спомини. Це був гнітючий день; стояла спека й задуха, барометр, як мені казали, весь час коливався. Я майже не спав— дружині, правда, пощастило заснути — і встав спозарана. Ще до сніданку я вийшов у садок і прислухався, але з вигону чути було тільки співи жайворонків.

Молочар прийшов, як звичайно. Я почув скрип його візка й підійшов до хвіртки дізнатися про новини. Він сказав, що вночі військо оточило марсіян, чекаючи прибуття важкої артилерії. Раптом долинув десь із Вокінзь-кої станнії такий знайомий заспокійливий гуркіт поїзда.

— Їх не вбиватимуть,— сказав молочар,— якщо в цьому не буде конечної потреби. „

Потім я побачив сусіду-садівника і до сніданку розмовляв із ним. Ранок був звичайний. Сусіда запевняв, що війська за один день захоплять марсіян у полон або й зовсім їх знищать.

— Шкода, що не можна з ними якось по-доброму,— сказав він,— а то цікаво було б дізнатися, як живуть на іншій планеті. Може, ми б щось і перейняли від них.

Він підступив до огорожі й простягнув мені пригорщу суниць — сусіда був заповзятливий садівник та й щирий нівроку. Водночас він розповідав про пожежу в сосняку, до якого прилягає байфлітське поле для гольфу.

— Кажуть, що там упала така сама штуковина, вже друга. Тільки, на мою думку, з нас і однієї досить. Всі ці руїни страховим компаніям виллються в добрячий-таки гріш,— сказав він, добродушно усміхаючись.— Ліси й досі палають,— додав він, показуючи на димову завісу,— а що земля вкрита грубим шаром торфу та глиці, то вони горітимуть ще не один день.— Споважнівши, сусіда згадав про «сердешного Оджилві».

Після сніданку я вже не міг працювати й пішов на вигін. Поблизу залізничного мосту я побачив групу солдат, це, здається, були сапери — розхристані, в маленьких круглих шапках, в брудних червоних уніформах, із-під яких виднілися голубі сорочки, в чорних штанях і простих чоботях. Вони сказали, що за канал не пропускають нікого. Глянувши на дорогу до мосту, я побачив там солдатів Кардиганського полку, які стояли на варті. Розбалакавшись із ними, я розповів їм про вчорашню свою зустріч із марсіянами. Вони ще не бачили марсіян, мали про них дуже невиразне уявлення, тому й почали з цікавістю розпитувати. Потім сказали, що вони й самі не знають, хто дав команду вивести війська. Ходили чутки, ніби серед кінної гвардії дійшло навіть до непослуху. Сапери, освіченіші за простих солдатів, упевнено обмірковували незвичну тактику можливих боїв. Коли я розповів їм про тепловий промінь, між ними зав’язалася суперечка.

— А я вам кажу, треба прикритися, підповзти до них близько та й кинутись в атаку,— сказав один.

— Еге ж! Надумав,— відповів інший,— а чим же ти прикриєшся від отого вогню? Хіба хмизом, щоб більше підсмажитись? Підійти б оце до них якомога ближче та й вирити окопи — он що!

— Які там у лиха окопи! Ти, крім них, нічого й не знаєш. Родитися б тобі, Сніппі, кроликом.

— То в них, виходить, зовсім нема шиї? — затягуючись цигаркою, несподівано озвався замріяний, смуглявий солдатик.

Я ще раз описав марсіян.

— Та це щось таке, ніби восьминоги,— вирішив він.— Виходить, будемо воювати з рибами.

— Воно й не гріх убити таку тварину,— знову озвався перший солдат.

— А чому б не пустити в них снаряда та одним махом і не покінчити з усіма? — вигукнув той самий солдатик.— А то, гляди, вони ще накоять лиха.

— Де ті ще снаряди! — мовив перший.— А час не жде. Я певен, що їх треба атакувати, і негайно.

Так сперечалися солдати. Невдовзі я їх залишив і пішов на станцію по ранкові газети.

Я не хочу втомлювати читача описом цього довгого ранку і ще довшого дня. Мені не пощастило й глянути на вигін, бо навіть дзвіниці в Горселі й Чобгемі були у віданні військових властей. Солдати, до яких я звертався, самі нічого не знали, а офіцери були дуже заклопотані й таємниче мовчали. Населення за спиною війська почувало себе спокійно. Від Маршалла, власника тютюнової крамниці, я почув, що його син загинув на вигоні. Військова влада звеліла населенню з околиці Горсела замкнути й залишити свої будинки.

Близько другої години, зовсім стомлений, бо стояла страшенна спека й духота, я повернувся додому полуднувати. Щоб трохи освіжитися, я помився під холодним душем, а пізніше (вже о пів на п’яту) пішов на залізничну станцію по вечірні газети,— в ранкових містився лише неточний опис загибелі Стента, Гендерсона, Оджилві та інших. Вечірні газети, однак, не повідомили нічого нового.

Марсіяни не показувались. Очевидно, вони були чимось заклопотані в своїй ямі. Звідти чувся металевий стукіт і майже безперестану струмував дим. Видно, вони готувалися до бою. «Нові спроби встановити за допомогою сигналів якийсь контакт виявилися марними»,— стереотипно повідомляли газети. Один сапер казав мені, що якийсь солдат підняв із окопів на довгому дрючку прапор. Але марсіяни звернули на те не більше уваги, ніж ми б на коров’яче мукання.

Мушу зізнатися, що вся ця військова підготовка, вся ця облога дуже збуджувала мене. Моя уява розходилась, і я почав вигадувати всілякі способи розгрому нападників. Ніби той школяр, марив я про битви й незвичайні подвиги. Тоді мені здавалося, що в нас є деяка перевага: адже ж марсіяни в тій ямі мали зовсім безпорадний вигляд.

О третій годині з боку Чертсі чи Адлстона пролунали гарматні вибухи. Мені сказали, що то обстрілюють сосновий ліс, куди впав другий циліндр. Наміри були розбити його, не давши відкритися. Але важка гармата для обстрілу першого циліндра прибула до Чобгема тільки о п’ятій годині.

Увечері, десь уже о шостій, коли ми з дружиною сиділи за чаєм в альтанці, жваво розмовляючи про наступ на марсіян, несподівано десь із вигону долинув приглушений вибух, і тут же запалав огонь. Одразу ж поблизу прокотився такий гуркіт, аж земля задрижала. Вискочивши з альтанки, я побачив, що дим і червоне полум’я охопили верхів’я дерев навколо Східного коледжу, а дзвіниця сусідньої церковки валиться на землю. Вежа у мусульманському стилі — зникла, дах коледжу мав такий вигляд, ніби по ньому стріляла стотонна гармата. Димар нашого будинку розсипався, ніби від удару снаряду, уламки цегли зі стукотом покотилися по черепиці, й перед вікном мого кабінету виросла купа червоного череп’я. .

Ми з дружиною стояли мов укопані. Ясно було, що коли тепловий промінь пройшовся по будинках коледжу, то весь Мейбері-хіл опинився тепер у зоні його дії.

Вхопивши дружину за руку, я мерщій потяг її на вулицю. Потім я покликав і служницю, пообіцявши збігати на мансарду по її скриньку, за якою вона так побивалася.

— Тут залишатися не можна! — Ледве встиг я це сказати, як із вигону загуло знову.

— Куди ж нам іти? — розпачливо запитала дружина.

Я й сам був розгублений, та раптом згадав про жінчиних родичів, що жили в Лезергеді.

— Лезергед! — вигукнув я, покриваючи гул.

Дружина глянула на схил пагорба. З будинків вибігали

здивовані люди.

— Але як же ми дістанемося туди? — запитала вона.

Біля пагорка я побачив загін гусарів, що їхали верхи

під залізничним мостом; троє вершників заїхало у відкриті ворота Східного коледжу; двоє злізло з коней і пішло по хатах. Сонце, прозираючи крізь Дим над коронами дерев, здавалося криваво-червоним і відкидало лиховісний відблиск навкруги.

— Стій тут! — гукнув я.— Тут безпечніше.

Я кинувся до заїзду «Мурий пес», бо знав, що в господаря є кінь і візок. Я квапився, бувши певен, що за якусь хвилину все населення по цей бік пагорба почне втікати. Господаря я застав у барі. Він зовсім і не чув, що діється навколо. З ним розмовляв якийсь добродій, стоячи спиною до мене.

— Не менше фунта,— казав господар,— але ж і везти нікому.

— Я даю два,— кинув я через плече незнайомця.

—. За що?

— І до півночі поверну,— додав я.

— Господи боже! — дивувався господар.— І куди ті люди квапляться? А я собі продаю засмажену свинину... То, кажете, два фунти і до півночі повернете? Що воно діється на світі? _

Я хапливо пояснив йому, що мушу негайно їхати, і, таким чином, найняв візок. Тоді й на думку мені не спало, що сам господар заїзду теж мусить вибратися з домівки. Я сів у візок і бруківкою погнав до свого дому. Залишивши візок на дружину й служницю, я заскочив до хати

і нашвидкуруч зібрав щонайцінніше — столове срібло й таке інше. Букові дерева біля будинку були всі в полум’ї, залізна огорожа від дороги почервоніла. Коли я складав речі, до нас заскочив піший гусар. Він бігав із хати в хату й попереджував, щоб населення негайно вибиралося. Він уже квапився далі, коли я переступив поріг, несучи свої пожитки, зв’язані в скатертину. Я гукнув йому навздогін:

— Які там новини?

Він обернувся, глянув на мене й гукнув щось таке ніби: «Вилазять наче в якихось мисках»,— і побіг до сусіднього будинку на пагорбі. Раптом вихор чорного диму перетяв дорогу і на якусь мить сховав гусара. Я підбіг до дверей свого сусіда й постукав, щоб переконатися, чи він уже виїхав з дружиною до Лондона і чи замкнув двері. Потім, згадавши обіцянку, дану служниці, знову повернувся додому, виніс її скриньку й прив’язав у задку візка. Нарешті я вхопив віжки і, стрибнувши всередину, сів поруч з дружиною. За хвилину гуркіт і дим залишилися позаду, а ми щодуху мчали схилом Мейбері-хілу до Олд-Вокінга.

Перед нами лежав залитий сонцем мирний краєвид,— обабіч дороги — лани пшениці, а далі, збоку, мейберій-ський заїзд із вивіскою, що похитувалася під вітерцем. Перед нами їхав бричкою лікар. Спустившись по схилу вниз, я обернувся, цікавлячись, що там діється ззаду. Густі хмари чорного диму, пронизані червоними язиками полум’я, здіймалися в тихому повітрі, кидаючи на зелені верхів’я дерев свої важкі тіні. Тепер уже дим слався далеко на захід і на схід від Вокінга аж до байфлітських соснових лісів. На дорозі було повно втікачів. У гарячому повітрі -пролунав глухий, але виразний стукіт кулемета; нараз він обірвався, й озвалися рушничні постріли. Очевидно, марсіяни палили все, що тільки лежало на шляху теплового променя.

Візник із мене нікудишній, отож усю увагу я зосереджував на коневі. Озирнувшися знову, я побачив, що й другий горб також укритий чорним димом. Попустивши віжки, я хльостав коня, аж доки Вокінг та Сенд закрили нас від того розпачу та жаху. Лікаря обігнав я між Во-кінгом і Сендом.

Від Мейбері-хілу до Лезергеда — близько двадцяти миль. В повітрі стояли пахощі сіна, що сушилося на буйних лугах за Пірфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий і духмяний живопліт із кущів шипшини. Стрілянина, що ми її чули, їдучи з Мейбері-хілу, припинилася так само несподівано, як і почалася. На землю спускався вечір, тихий і спокійний. О дев’ятій годині ми щасливо дісталися до Лезергеда. Кінь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичів і попросив їх дати притулок моїй дружині.

Дружина всю дорогу мовчала і, здавалося, була пригнічена, ніби передчуваючи якесь лихо. Я намагався заспокоїти її, запевняючи, що марсіяни прикуті до ями власною вагою і що вони зможуть відповзти од своєї схованки ледве на кілька кроків. Але дружина майже не відповідала. Якби не слово, що я дав власникові заїзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночі в дорогу.

О, якби ж то!.. Коли ми прощалися, вона була дуже бліда.

Щодо мене, то я цілий день ходив, ніби в гарячці. В моїй крові вирувало щось подібне до тієї військової лихоманки, яка інколи вражає ціле цивілізоване суспільство. Мене зовсім не лякала ця нічна поїздка до Мейбері. Мені навіть було якось сумно, що вже припинилася стрілянина: я боявся, що це означає крах марсіян-ських завойовників, а мені ж дуже хотілося бути очевидцем їхнього розгрому,

Близько одинадцятої я вирушив назад. Ніч була темна. Коли я вийшов із освітленого передпокою, вона видалась мені й зовсім чорного. Було парко, як і вдень. Хмари над головою летіли швидко, хоча в кущах не було ані шелесту. Служник родичів засвітив обидва ліхтарі. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освітлених дверях, доки я сів у візок, а тоді хутко обернулася й пішла в дім. Родичі, що стояли на ганку, побажали мені щасливої дороги.

Гнітючий настрій жінки передався був і мені, та невдовзі марсіяни знову заволоділи моїми думками. Тоді я ще нічого не знав про результати вечірнього наступу. Мені невідомі були навіть причини, які призвели до сутички.

Проїжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд і Олд-Вокінг), я побачив на заході криваво-червону заграву, що дедалі вище підіймалася в небо. Насувалися грозові хмари і змішувалися з багряно-чорними стовпами диму.

Ріплі-стріт була безлюдна. Як не рахувати кількох освітлених вікон, тут не було жодних ознак життя. Там, де дорога повертає на Пірфорд, я мало не наїхав на гурт людей, що стояли спиною до мене. Коли я промйнав їх, вони навіть не озвалися. Я не знаю, чи було їм відомо, що діється за горбом; так само не знаю, чи спали мирно в тих оселях, що повз них я проїздив,— чи були вони покинуті й порожні, а чи їхні мешканці з тривогою стежили за страшними подіями цієї ночі.

Від Ріплі до Пірфорда я їхав долиною Вей, і мені не видно було червоної заграви. А коли виїхав на невеличкий горб за пірфордською церквою, заграва з’явилася знову, і дерева уздовж дороги зашуміли, віщуючи наближення бурі. На пірфордській церкві оддзвонили північ, і попереду на тлі червоного неба замаячіли чорні верхівки дерев і дахи Мейбері-хілу.

Раптом лиховісний зелений блиск освітив переді мною дорогу і ліс у напрямі Адлстона. Я відчув, що віжки натяглися. Смуга зеленого вогню раптом пронизала темну хмару і впала десь у полі, ліворуч від дороги. Третя летюча зірка!

Слідом за нею сліпуче вдарила фіолетова блискавка навислої грози, і загримів грім. Кінь закусив вудила й помчав навскач.

Я нісся пологим схилом до підніжжя Мейбері-хілу,

Блискавиці одна за одною краяли небо. Безперервно гуркотів грім, і чути було якийсь дивний тріск, що нагадував більше роботу величезної електричної машини, аніж звичайну грозу. Миготіння яскравого світла сліпило мені очі, а дрібний град дошкульно сік по обличчю.

Спочатку я дивився тільки на шлях, а потім увагу мою привернула якась дивна химера, що швидко спускалася з протилежного схилу Мейбері-хілу. Спершу мені здалося, ніби то мокрий дах якогось будинку, та коли спалахнула одна, а за нею й друга блискавка, я помітив, що химера пересуваеться. Дивовижне це було видіння! На мить запала моторошна темрява, а там знову — сліпучий спалах, від якого стало видно немов удень. Червоний будинок сирітського притулку на узвишші, зелені верхівки сосон і ця загадкова штука — все було видно ясно й чітко.

І що то була за химера! Як її змалювати?! Страхітлива тринога, вища за будинки, що, ламаючи дерева, продирається молодим сосняком; крокуюча машина з блискучого металу, яка ступає по вересу. З вершини її опущено якісь сталеві суглобисті линви; гуркіт її ходи зливається з ударами грому. Мигнула блискавка — і знову з темряви вигулькнула тринога. Вона стояла на одній нозі, а дві зависли в повітрі. Зникнувши в мороці, вона знову з’явилася при світлі блискавки вже на сотню ярдів ближче. Можете уявити собі складаного стільця, що, нахилившись, швидко простує вперед? Отаке видовище показували короткі спалахи блискавиць. Тільки уявіть собі замість стільця встановлену на високій тринозі якусь величезну машину.

Сосни переді мною зненацька розступилися, як розступається гнучкий очерет, коли крізь нього продирається людина. Вони тріщали й валилися, а за хвилину з’явилася друга велетенська тринога, що крокувала немовби просто на мене. А я мчав їй назустріч! Коли я побачив це друге страхіття, нерви мої не витримали. Не зважуючись глянути на нього ще раз, я щосили смикнув праву віжку. В ту ж мить кінь упав, візок перекинувся, голоблі з Тріском переломилися, а я відлетів убік і важко плюхнувся в калюжу.

Я хутенько, відповз убік і, зіщулившись, причаївся за кущами дроку, ногами усе ще в воді. Кінь лежав нерухомо — сердешна тварина скрутила собі в’язи. При світлі блискавки я побачив чорну поверхню перекинутого візка і колесо, яке й досі крутилося. За секунду велетенський механізм пройшов повз мене і став підійматися до Пірфорда.

Зблизька ця штука виглядала ще дивовижніше; очевидно, це був не звичайний собі механізм, здатний пересуватись у визначеному напрямі;— це була машина з металевою дзвінкою ходою, із гнучкими, довгими і блискучими суглобами (одним вона вхопилася за молоду сосну), що гойдалися й гуркотіли, вдаряючись об сталевий тулуб. Тринога, обираючи собі дорогу, посувалася вперед; бронзовий- її ковпак, ніби людська голова, повертався то в один бік, то в другий. Ззаду до тулуба машини було приладнано якусь клітку із білого металу, що скидалася на величезний рибальський кіш. Коли ця потвора проходила повз мене, я побачив, що з її суглобів виривалися струмені зеленого диму. За хвилину вона вже була далеко.

Ото й усе, що я міг невиразно розгледіти при миготінні блискавиць, серед сліпучих спалахів та глухої темряви.

Раз тринога, заглушуючи гуркіт грому, переможно заревла: «Елу! Елу!», а за хвилину вже приєдналася до іншої, що схилилася над чимось посеред поля на півмилі далі. Я певен, що там був третій циліндр із десяти, що їх було запущено до нас із Марса.

Кілька хвилин я лежав під дощем, у темряві, й спостерігав при світлі блискавиць, як рухалися в далечині оті страхітливі металеві істоти. Сипонув дрібний град, і силуети їхні то крилися в імлі, то виринали знову, освітлені спалахами.

Згори сік мене град, знизу — підмочувала калюжа, і я промок до рубчика. Пройшло чимало часу, доки я оговтався, вибрався з калюжі та подумав про власну безпеку.

Близько від мене на картопляному полі стояла дерев’яна сторожева халупа. Я підвівся і, нахилившись, якомога непомітніше, побіг туди. На мій стукіт ніхто не відповів (може, там нікого й не було), і тому я, криючись од тих страхітливих машин, поплазував канавою до Мейберій-ського лісу; там уже, ховаючись у сосняку, мокрий і закляклий, став скрадатися до свого дому. Я блукав поміж деревами, неспроможний у темному лісі натрапити на будь-яку стежку; блискавки спалахували рідше, зате град сипав крізь віття, немовби з мішка.

Якби я збагнув усе, що діялося навколо, то відразу повернув би через Байфліт і Стріт-Кобгем до Лезергеда.

Та під впливом цього нічного мороку, страшенної втоми, химерності всіх цих подій — я вже не міг думати; тіло моє нило, я був наскрізь мокрий, засліплений і оглухлий від грози.

Тепер у мене залишилося едине бажання — щонайшвидше дістатися додому. Спотикаючись між деревами, я впав у яму і побив коліна; нарешті таки вибрьохався на стежку, що вела до військового коледжу. Я сказав «вибрьохався», бо піщаним схилом ринув справжній каламутний потік. Раптом якийсь чоловік у темряві налетів на мене і мало не звалив із ніг. Він скрикнув зі страху, метнувся вбік і зник раніше, ніж я встиг отямитись і озватися до нього.

Буря так лютувала, що я на превелику силу видряпався на горб. Я йшов із лівого боку дороги, тримаючись ближче до загорожі. Уже майже на вершині горба я спіткнувся об щось м’яке і. при світлі блискавки побачив під ногами купу темної одежі й пару черевиків. Блискавка швидко мигнула, і я не встиг розгледіти, хто це був. Я почекав нового спалаху. Тоді я побачив, що це кремезний чоловік у простенькій, ще не старій одежі. Він лежав якось незвично, уткнувшись у штахети і навалившись власним тілом на голову, так наче на огорожу він налетів зосліпу.

Переборюючи відразу (це булб цілком природно, бо я ніколи в житті не торкався трупа), я поклав чоловіка горілиць — перевірити, чи б'ється серце. Він був мертвий. Певно, він скрутив собі в’язи. Мигнула ще раз блискавка й освітила йому лице. Я аж здригнувся: це був господар «Мурого пса», той самий, в якого я найняв візок.

Обережно переступивши труп, я пішов горбом далі. Потім, пробираючись додому, я проминув поліцейську дільницю і військовий коледж. На схилі горба вогню не було, хоча з вигону поблискувало червоне полум’я і крізь заслону граду пробивалися руді стовпи диму.

Більшість будинків, наскільки можна було розгледіти при світлі блискавки, залишилися неушкоджені. На шляху біля військового коледжу лежало якесь темне груддя. Недалеко від Мейберійського мосту з дороги чулися чиїсь голоси, хтось там ходив, але мені забракло духу гукнути до них або підійти ближче. Я ввійшов у свій будинок, замкнув двері, а потім іще накинув гачок і, хитаючись, тут же біля східців звалився на підлогу. У мене перед

очима стояли металеві страховиська й те тіло, що врізалося в огорожу. Притулившись спиною до стіни, зіщулившись, тремтячи,— так я й сидів.

Я вже казав, що мої душевні бурі швидко улягаються. Невдовзі я відчув, що весь мокрий і що мені холодно. На килимку біля моїх ніг розлилася ціла баюра. Майже механічно я підвівся, зайшов до їдальні й випив трошки віскі,, а тоді пішов переодягнутися.

Після цього я піднявся до свого кабінету— сам не знаю, чому саме туди. З вікна було видно дерева й залізничну колію, що проходила повз горсельський вигін. Ми з таким поспіхом вибиралися, що забули й вікно зачинити. В коридорі було темно, а супроти світлого краєвиду в отворі вікна кімната теж видавалася темною. Я зупинився на порозі.

Буря вщухла. Вежі Східного коледжу й сосни навколо нього зникли, а там, далеко на вигоні, в червоному сяйві виднівся піщаний кар’єр. На тлі заграви заклопотано метушилися чорні тіні, велетенські й химерні.

Здавалося, ніби й справді вся околиця у вогні. Широким схилом пагорба танцювали язики полум’я. Тріпотливі й виткі під поривами вітру, вони кидали червоні відблиски на хмари, що мчали по небу. Дим від близької пожежі час від часу затягував моє вікно і ховав марсіян. Що вони роблять, я не міг розгледіти. Постаті їхні окреслювались дуже невиразно, так само важко було побачити, що то за чорний предмет, біля якого, вони метушаться. Не видно мені було й пожежі, відблиски якої танцювали на стіні й на стелі кабінету. У повітрі стояв різкий запах горілої смоли.

Я тихенько причинив двері і підкрався до вікна. Переді мною відкрився ширший краєвид — від будинків на станції Вокінг до обгорілих Байфлітських лісів. Щось палало внизу біля залізниці, недалеко від арки. По Мейберій-ському шляху та на пристанційних вулицях догорали руїни кількох будинків. Спочатку я ніяк не міг розібрати, що саме скоїлося біля залізничної колії; там яскраво палахкотів огонь, лежала якась чорна брила, а праворуч від неї — якісь жовті довгасті предмети. Потім я здогадався, що там сталася залізнична катастрофа. Передні вагони були розтрощені й палали, а задні ще стояли на рейках.

Поміж цими трьома головними джерелами світла — будинками, поїздом та пожежею на околиці Чобгема — слалися чорні смуги землі, де-не-де покраяні латками охопленого вогнем і задимленого грунту. Виглядав увесь цей чорний, сплюндрований вогнем простір — так наче гончарня вночі. Людей спершу я не помітив, хоч і дивився досить уважно. Потім розрізнив на станції кілька темних постатей, що одна за одною перетинали залізничну колію.

І оцей вогненний хаос — це той маленький світ, в якому жив я безтурботно стільки років! Я не знав, що трапилося за останні сім годин, але починав уже підозрювати якийсь зв’язок між цими металевими велетнями й тими неквапливими потворами, які в мене на очах вивалювалися з циліндра. З дивним почуттям стороннього глядача я підсунув до вікна крісло, сів і почав оглядати цей почорнілий краєвид. Найбільше цікавили мене три велетенські чорні постаті, що ходили туди й сюди біля піщаного кар’єру.

Вони неначе були чимось заклопотані. Я запитував себе — що вони там роблять? Невже це розумні механізми? Ні, це ж неймовірно! А може, в кожній отій ходячій вежі сидить марсіянин і рухає її, керує нею, так само як людський мозок керує тілом? Я став порівнювати їх до наших машин і вперше в житті задумався над тим, як виглядав би наш бронепоїзд чи паровоз в очах розумної (хоч і менше, ніж людина) істоти.

Буря зовсім ущухла, небо знову прояснилось, і над димом пожарищ було видно, як хилиться до заходу крихітна цяточка Марса.

Якась людина підходила до мого саду. Почувши шарудіння біля огорожі, я, раптом скинувши з себе тягар думок, глянув униз і побачив солдата, що ліз через огорожу. При вигляді людської істоти остовпіння моє пройшло, і я миттю висунувся з вікна.

— Цс! — прошепотів я.

Солдат, завагавшись, сів на огорожу. Потім таки стрибнув у садок, пригнувся й тихенько пройшов через галявину до рогу будинку.

— Хто там? — пошепки запитав він, зупинившись під вікном і дивлячись угору.

*— Куди ви йдете? — запитав я.

— Та хто його знає.

Шукаєте, де сховатися?

— Еге ж.

— Заходьте в будинок,— запропонував я.

Я зійшов униз, відчинив двері і, впустивши прибульця, знову замкнув їх. Солдатового обличчя мені не було видно. Він був простоволосий, уніформа на ньому — розстебнута.

— Боже-світе! — вирвалося у нього з уст, коли він переступив поріг.

— Що сталося? — поцікавився я.

— І не питайте! — Хоч було темно, я помітив, що він розпачливо махнув рукою.

— Вони стерли нас, просто стерли,— повторював він.

Майже механічно солдат пішов за мною до їдальні.

— Випийте віскі,— запропонував я, наливаючи йому добру чарку.

Він випив. Потому важко сів на стілець перед столом, поклав голову на руки й раптом розплакався, схлипуючи, як дитина. Забувши власний недавній розпач, я стояв поруч і здивовано дивився на нього.

Пройшло чимало часу, доки він заспокоївся і зміг відповідати на мої запитання. Розповідь його була плутана й безладна. Він був їздовий в артилерії, вступив до бою тільки десь близько сьомої години. На цей час вигін уже обстрілювали. Казали, ніби перша партія марсіян, прикрившись панцирним щитом, повільно посувається - до другого циліндра.

А потім цей щит піднявся на триногу і став тією першою руйнівною машиною, котру бачив я, повертаючись із Лезергеда.

Гармату, яку обслуговував мій співрозмовник, було встановлено поблизу Горсела для обстрілу піщаного кар’єру. Її прибуття прискорило події. Коли він з передком від’їздив убік, кінь, потрапивши ногою в якусь нору, впав і скинув його у вибоїну. В ту ж мить гармату рознесло на шматки, стали рватися снаряди, все навколо запалало, а сам він опинився під купою обвуглених людських і кінських трупів.

— Я лежав тихо,— розповідав він,— очманілий зі страху, а на мене навалилася передня частина кінського тулуба. Вони стерли нас! А запах — господи боже! Ну чисто як припалене м’ясо! Падаючи з коня, я обідрав спину і лежав так, аж доки не стало трохи легше. Хвилину тому вигляд у нас був, як на параді,— а тут маєш — розбиті, знищені, розчавлені... Вони стерли нас!

Довго він ховався під кінським трупом, крадькома поглядаючи на вигін. Кардиганський полк пробував кинутись із багнетами на яму, але його одразу ж було знищено. Тоді страховисько звелося на ноги й стало спокійно ходити туди-сюди по вигону між небагатьох уцілілих, які стрімголов тікали геть. Його ковпак, що повертався навкруги, скидався на людську голову в каптурі, подоба руки тримала якусь незвичайну металеву скриньку, з котрої вихоплювалося іскристе зелене полум’я, а з невеликого патрубка бив тепловий промінь.

За кілька хвилин на вигоні, скільки солдат міг бачити, не залишилося жодної живої душі; вогонь жер ті дерева й кущі, що не стали ще обвугленим ломаччям. Гусари стояли на дорозі в неглибокому видолинку, і солдатові їх було не видне; він лише чув, як зацокотіли кулемети, а потім усе змовкло. Велетень довго не чіпав Вокінзької станції й кількох околишніх будинків, але потім він навів і туди свій тепловий промінь, і за одну хвилину містечко обернулося на купу вогненних руїн. Тоді тепловий промінь раптом погас, і велетень, повернувшись до артилериста спиною, посунув до обгорілого лісу, де лежав другий циліндр.

У цю мить із ями звівся ще один металево-блискучий титан. Це страховисько пішло слідом за першим, і солдат почав тоді обережно повзти по гарячому вересовому попелу у напрямі Горсела. Йому пощастило втрапити в рівчак, що тягся вздовж дороги, і таким чином він дістався до Вокінга. Тут голос оповідача змінився майже на суцільні оклики. Через Вокінг пройти було неможливо. Ті його мешканці, що уникли смерті, ніби зовсім позбулися глузду, а решта попеклася або згоріла живцем. Він обминув пожарища, заховався поміж обгорілих руїн і тут побачив, що один велетень повертається до ями. Потвора помітила якогось утікача, вхопила його своїм сталевим щупальцем і вдарила головою об сосновий стовбур. Коли нарешті настала ніч, артилерист побіг далі й дістався до залізничного насипу. Звідси він крадькома пішов на Мей-бері, у бік Лондона, сподіваючись десь там знайти порятунок.

Люди ховалися в ровах і в льохах, а багато з тих, що залишилися живі, повтікали до Вокінга й Сенда. Артилерист страждав од спраги, доки не побачив поблизу залізничного мосту розбитий водогін, з якого фонтаном струмувала вода

Оце й усе, що я зміг від нього добитися. Розповівши про свої поневіряння, артилерист ніби трохи заспокоївся. Ще до своєї розповіді він сказав мені, що від полудня нічого не їв. Я знайшов у буфеті трошки баранини й хліба і приніс йому, щоб він підкріпився. Боячись викрити себе, ми навіть не світили лампи і раз за разом торкалися руками, коли намацували їжу. Доки він розповідав, обриси речей навколо стали проступати в темряві, а за вікном уже можна було розрізнити поламані дерева і трояндові кущі. Було таке враження, ніби галявиною пройшла ціла юрба людей чи зграя тварин. Тепер я вже міг розгледіти й обличчя солдата, бліде й брудне; певно, й моє було таке саме.

Поївши, ми тихо зійшли нагору до мого кабінету, і я знову виглянув із вікна. За одну ніч наша долина обернулася на долину попелу. Полум’я уже пригасало. Де вогонь відпалав, тепер тільки диміло. Рештки розбитих і спалених будинків, повалені й обвуглені дерева — все це заховане від ока нічною темрявою, виразно постало у світлі суворого ранку. Тільки де-не-де щось уціліло: там бовванів білий семафор, тут стояла оранжерея, прозора й чиста серед почорнілих недогарків. Ніколи ще в історії воєн не бувало такого немилосердного загального нищення!

Виблискуючи в ранковому світлі, три металеві велетні стояли поблизу ями, і їхні ковпаки поверталися на всі боки, ніби вони втішалися спустошенням — результатом свого розбою. Мені здалося, що яма поширшала. Клуби зеленого диму раз у раз вибухали назустріч світанкові, вони здіймалися вихором, розсіювалися й зникали.

Біля Чобгема стояли вогненні стовпи. Перші промені сонця перетворювали їх на стовпи кривавого диму.

Коли зовсім розвидніло, ми одступили од вікна і тихенько зійшли вниз.

Артилерист згодився зі мною, що тут залишатися небезпечно. Він мав намір іти в напрямі Лондона і там приєднатися до своєї частини, дванадцятої кінної батареї. А я вирішив повернутися до Лезергеда. Я був такий приголомшений могутністю марсіян, що вирішив перевезти дружину до Ньюгевена, а звідти якнайшвидше виїхати за кордон. Мені було ясно, що околиці Лондона неминуче стануть ареною спустошливої війни раніше, ніж пощастить знищити отих страховиськ.

Між нами й Лезергедом лежав третій циліндр, який оберігали велетні. Коли б я був сам, то, певне, майнув би навпростець. Та артилерист стримав мене.

— Не велика втіха буде вашій дружині,— сказав він,— коли ви зробите її вдовою.

Кінець кінцем я погодився йти разом із ним під захистом лісу на північ до Стріт-Кобгема. Там ми мали розлучитися, і я, збільшивши собі дорогу, уже через Епсом дістався б до Лезергеда.

Я хотів одразу ж і рушати, але мій товариш був досвідченіший, отож він примусив мене спорядитися на дорогу. Обшукавши весь дім, я знайшов флягу, яку ми наповнили віскі, а кишені ми понабивали собі сухарями та шматочками м’яса. Вийшовши з дому, ми побігли донизу тією ж дорогою, якою підіймався я минулої ночі. Будинки були порожні. На шляху лежали три обвуглені трупи, скошені тепловим променем. Усюди валялися покинуті речі — тут годинник, там капець, срібна ложка і таке інше. На розі біля пошти лежав перекинутий, із поламаним колесом віз, вантажений меблями та якимись ящиками; коня не було. Серед руїн валялася і похапцем розбита залізна каса.

Горіла тут тільки сторожка сирітського притулку, і решту будинків було мало пошкоджено. Тепловий промінь змів лише димарі й пройшов далі. А проте Мейбері-хіл спорожнів — крім нас, тут не було ані живої душі. Більшість мешканців подалась, мабуть, на Олд-Вокінг,— тією дорогою, що я добирався до Лезергеда,— або ж поховалася десь.

Сходячи дорогою донизу, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досі лежав тут, намочений дощем. Далі ми вступили до лісу і дійшли до залізничної колії, так нікого і не зустрівши. Ліс потойбіч залізниці був ріденький, обгорілий, дерева здебільшого лежали на землі, тільки де-не-де стирчав понурий стовбур із кількома темно-бурими листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчі до залізниці дерева, а далі не встиг поширитися. В одному місці, мабуть, в суботу ще працювали лісоруби. На галявині недалеко від парового тартака лежали між купами тирси зрубані й свіжообтесані дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халупа. Ранок був спокійний, безвітряний, навколо панувала тиша. Навіть пташки принишкли. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки і щохвилини оглядалися. Кілька разів ми зупинялись і прислухалися.

Невдовзі ми підійшли до дороги і почули стукіт копит, а потім побачили трьох вершників, що повільно їхали до Вокінга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, і ми підійшли ближче. Це був лейтенант і двоє рядових із восьмого гусарського полку; вони везли якийсь прилад, подібний до теодоліта; артилерист пояснив мені, що то геліограф '.

— Ви перші, кого ми за весь ранок зустріли на цій дорозі,— сказав лейтенант.— Що тут діється?

Він був занепокоєний. Солдати, що стояли позаду нього, з цікавістю поглядали на нас. Мій супутник скочив із насипу на дорогу й віддав честь.

— Нашу гармату розірвало минулої ночі, сер. Я ховаюся. Наздоганяю свою батарею. Проїхавши півмилі цією дорогою, ви, я гадаю, побачите марсіян.

— Які вони в диявола, ті марсіяни? — запитав лейтенант.

— Велетні в панцирах, сер. Футів сто зростом. На трьох ногах, тіло ніби з алюмінію, а згори здоровенна голова під ковпаком, сер.

— І вигадаєш отаке! — сказав лейтенант.— Якась нісенітниця.

— Самі побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.

— То це ніби якась гармата?

— Ні, сер.— І артилерист заходився жваво розповідати про тепловий промінь. Лейтенант наполовині обірвав його розповідь і подивився на мене. Я стояв на насипу край дороги.

— А ви бачили марсіян?

— Все це — чистісінька правда,— відповів я.

— Ну що ж,— сказав лейтенант,— я гадаю, що й мені доведеться глянути на них. Слухай-но, — звернувся він до артилериста,— нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти з’явись до бригадного генерала Марвіна,— доповіси про все, що бачив. Він у Вейбриджі. Дорогу знаєш?

¹ Геліограф — світлосигнальний прилад, побудований із дзеркал, що відбивають сонячне проміння на великі відстані.

— Я знаю,— відповів я.

Лейтенант повернув коня, щоб їхати далі на південь.

— Кажете, півмилі? — запитав він.

— Не більше,— відповів я і показав на верхів’я дерев у південному напрямі.

Лейтенант подякував мені і рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.

Потім ми ще помітили трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький ручний візок брудні вузли й старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.

Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із сосняка. Лагідно світило ранкове сонце, навколо був мир і спокій. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду свої пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж колії на Вокінг,— була б звичайна собі неділя.

Кілька підвід і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Адлстон. Раптом крізь ворота ми побачили на лужку шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій віддалі й націлених на Вокінг. Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики із снарядами. Солдати виструнчились так, наче перед бойовим оглядом.

— Оце до діла! — сказав я,— Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!

Мій супутник, вагаючись, потоптався під ворітьми.

— Піду я далі,— вирішив він.

Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, багато солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за яким було встановлено ще гармати.

— Це однаково, що лук і стріли проти блискавиці,— сказав артилерист.— Не бачили вони вогненного променя!

Офіцери, що не працювали на валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.

У Байфліті був справжній переполох, люди пакували речі, зо два десятки гусарів, хто верхи, а хто пішки, підганяли жителів. На вулиці серед усілякого транспорту вантажили кілька чорних санітарних карет із хрестами в білих кружках і якийсь старий омнібус. Тут були десятки цивільних, і багато поміж ними таких, що, шануючи неділю, повбиралися в святкову одежу. Солдатам нелегко було втокмачити населенню, яка серйозна небезпека йому загрожує. Ми бачили тут якогось засушеного дідка із великою скринею, він сердито сперечався з капралом, що не дозволяв йому брати з собою десятків два або й більше горщиків з орхідеями. Я підійшов до них і смикнув старого за лікоть.

— Ви знаєте, що там діється? — запитав я, показуючи на верхів’я дерев, за якими були марсіяни.

— Га? — запитав старий, обернувшись.— Я їм пояснюю, що ці горщики — велика цінність.

— Смерть! — вигукнув я.— Смерть іде! Смерть, розумієте?

Я залишив його роздумувати над цими словами, а сам кинувся за артилеристом. На повороті я оглянувся. Капрал дав старому спокій, і він стояв один біля своєї скрині та горщиків з орхідеями, розгублено позираючи на дерева, за якими ховалася небезпека.

У Вейбриджі ніхто не міг нам сказати, де міститься штаб. Тут панувало таке безладдя, якого я ще не бачив. Підводи, карети, де не ступиш — найдивовижніша мішанина всіляких возів і коней. Статечні жителі містечка чоловіки в спортивних костюмах, чепурно повдягані жінки — всі похапцем пакували свої речі; навіть ті, що завжди били байдики, і вони заповзятливо допомагали іншим; галасували дітлахи, вдоволені з такої неділі. А над усією цією метушнею розлягалося калатання дзвонів: це достойний вікарій хоробро правив ранню службу.

Ми з артилеристом присіли на сходинці біля криниці й нашвидку підкріпилися харчами, що захопили з собою. Військові патрулі — вже не гусари, а гренадери в білих мундирах,— попереджували цивільне населення, щоб воно швидше або вибиралося, або ховалося по льохах, як тільки почнеться обстріл. Проходячи залізничним мостом, ми бачили великі юрби людей, що купчилися на станції й навколо неї: платформи були забиті різними валізами й клунками. Звичайний розклад поїздів було порушено,— певно, тому, що підвозили до Чертсі війська й гармати. Кажуть, що пізніше дійшло навіть до жорстокої бійки за місця в додаткових поїздах, які було пущено пополудні.

Тільки після обіду ми вийшли з Вейбриджа і дісталися до шеппертонського шлюзу, де зливаються Вей і Темза.

Тут ми допомогли двом бабусям навантажити маленький візок. Гирло річки Вей має три рукави; через неї ходив пором, і можна було найняти човен. На тому боці річки був заїзд, перед ним галявина, а далі за деревами височіла дзвіниця шеппертонської церкви (тепер на її місці стирчить шпиль).

Біля перевозу ми застали збуджену й галасливу юрбу втікачів. Паніки ще не було, але людей зібралося набагато більше, аніж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись під тягарем великих клунків. Якесь подружжя, використавши двері з клуні замість носилок, несло на них своє добро. Один добродій сказав нам, що має намір виїхати поїздом із Шеппертонської станції.

Всі голосно розмовляли, якийсь веселун навіть жартував. Багатьом здавалося, що марсіяни — це просто собі велетенські істоти, здатні налетіти на місто й пограбувати його, але що їх кінець кінцем буде-таки знищено. Щохвилини люди збентежено поглядали на річку, на луки в напрямі Чертсі, але там усе було спокійно.

За Темзою, коли не зважати на те місце, де приставали човни, також було тихо — помітний контраст із Серреєм. Люди висідали з човнів і підіймалися дорогою вгору. Великий пором щойно відчалив. Кілька солдатів стояли на галявині перед заїздом, дивилися на втікачів і глузували з них, навіть і не пробуючи допомогти їм. Заїзд, як і годилося в неділю, був зачинений.

— Що це? — вигукнув один із веслярів, почувши раптом вибух.

— Та замовч ти, навіжений! — хтось поряд зі мною гримнув на собаку, який почав вити. Знову розлігся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсі,— то стріляла гармата.

Бій почався. На тому боці річки, невидимі через дерева, майже одна за одною заревли гармати. Якась жінка скрикнула. Всі раптом наче окам'яніли, обернувшись у бік близької, але незримої битви. На широкому лузі не було нікого, тільки мирно паслася череда і під гарячим промінням стояли непорушні сріблясті верби.

— Солдати їх зупинять,— якось непереконливо промовила одна жінка.

Над верхів’ями дерев звівся якийсь димок. Потім ми побачили й десь далеко вверх по річці клуб диму, що метнувся догори і завис у повітрі. У цю ж мить під ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повітря, у вікнах сусідніх будинків розлетілися шибки, і ми всі заціпеніли з,подиву.

— Он вони! — вигукнув чоловік у синій в’язанці,— Ген там! Бачите, онде! Ген там!

Раптово один за одним з’явилися в металевих панцирах марсіяни — перший, другий, третій, четвертий; вони звелися шеренгою далеко за лугом, над молодим лісом біля Чертсі, й швидко прямували до річки. Спочатку їхні постаті під ковпаками здавалися маленькими; сунули вони ніби на коліщатах, але із швидкістю птахів.

Тоді, рухаючись навскіс до нас, з’явився і п’ятий марсіянин. їхні панцирні тіла виблискували під сонцем. Чим ближче вони підходили, тим ставали більші й більші. Крайній ліворуч, який був найдалі від нас, розмахував високо в повітрі великим ящиком, і жахливий тепловий промінь, що я вже бачив його вночі під суботу, майнув над Чертсі й почав косити будинки.

Угледівши ці дивні, прудконогі й жахливі створіння, юрба над річкою, здавалося, завмерла від жаху. Ні вигуків, ні гомону — могильна тиша. Потім захриплий шепіт і тупіт ніг, чалапання по воді. Якийсь чоловік, занадто переляканий, щоб скинути з плечей ношу, повертаючись, ударив мене ріжком своєї валізи, аж я заточився. Якась жінка штовхнула мене рукою і кинулася бігти. Я обернувся і також побіг разом з юрбою, хоча страх не затьмарив мені розуму. Єдине — жахливий тепловий промінь був у мене на думці. Сховатись у воду! Це порятунок!

— Стрибайте у річку! — закричав я, хоч ніхто мене й не слухав, і побіг просто назустріч марсіянинові, що наближався до нас. Збігши схилом до річки, я кинувся в воду. Те саме робили й інші. Човен, переповнений людьми, що тільки-но відчалив, пристав назад до берега. Каміння під ногами вкривав слизький бруд, а річка була така мілка, що я пробіг кроків із двадцять, доки вода сягнула пояса. Коли марсіянин уже височів над головою у мене ярдів за двісті, я пірнув під воду. Люди стрибали з човна в річку, і плескіт води лящав мені у вухах. Інші квапливо вилазили з човнів на берег. Але марсіянин звертав на людей уваги не більше, аніж людина на мурашок, ступивши ногою в мурашник. Коли, задихаючись, я висунув із води голову, ковпак марсіянина був обернений у бік батарей, що невпинно обстрілювали річку. Велетень крутнув якоюсь коробкою,— певне, генератором теплового проміння.

Через хвилину він підійшов до берега і ступив на середину річки; коліно його виставленої вперед ноги уже впиралося в протилежний берег; ще мить, і страхіття звелося на повний зріст близько самого Шеппертона. Аж тут шість гармат на правому березі, про які ніхто й не підозрював, бо вони були замасковані край села,— відкрили вогонь. Від раптового цього струсу у мене закалатало серце. Страховисько вже наводило тепловий промінь, коли перший снаряд розірвався ярдів за шість над його ковпаком.

З несподіванки я скрикнув. Інших чотирьох марсіян я не бачив і не думав про них — всю мою увагу поглинув цей найближчий. Слідом за першим снарядом у повітрі біля самого тіла велетня розірвалися одночасно ще два; ковпак спритно ухилився від них, але четвертого снаряда він уже не уник — снаряд влучив просто в металеву вежу.

Ковпак розтрощило, вибухнуло полум’я, і разом з уламками блискучого металу полетіли шматки червоного м’яса.

— Ур-ра! — радісно і водночас майже істерично закричав я.

Мій крик підхопили люди, що стояли навкруг у воді. Від захоплення я мало не вискочив на берег.

Колос із відтятою головою заточився, немов п’яний, але не впав. Якимось чудом він зберіг рівновагу і, не випускаючи камери з тепловим струменем, швидко, але похитуючись, попрямував Шеппертоном. Його живий мозок — марсіянин у сталевій вежі — був розірваний на шматки, і велетенська химера йшла тепер вперед наосліп, спустошуючи все на своєму шляху. Тринога прямувала по прямій, нездатна вже керувати своїми рухами. Наскочивши на дзвіницю шеппертонської церкви, що розвалилася, наче від удару тарана, машина хитнулась і з страшенним гуркотом упала в річку.

Розлігся неймовірний вибух, і смерч води, пари, намулу й металевих уламків метнувся в небо. Як тільки камера теплового променя занурилась у річку, вода відразу перетворилася на пару. Ще мить, і величезна болотяна хвиля, бурхливо киплячи, ринула проти течії. Я бачив, як люди борсалися, намагаючись вибратися на берег, і чув пронизливі крики й зойки, що їх покривав клекіт води, нагрітої від падіння марсіянина.

На хвилину я зовсім забув про небезпеку і не відчував, яка гаряча була вода. Відштовхнувши якогось чоловіка в чорному, я брьохався у воді, доки дійшов до повороту річки. З півдесятка спорожнілих човнів безпорадно гойдалися на хвилях, а нижче за течією поперек річки лежав майже весь занурений у воду підбитий марсіянин.

Над марсіянином здіймалися густі хмари пари; крізь їх завихрені пасма я міг вряди-годи розгледіти невиразні велетенські кінцівки тієї потвори, що й досі вовтузилась у воді, збиваючи в повітря фонтани бруду й піни. Металеві суглоби махали над водою, билися, ніби живі руки, і, коли б не безладність тих рухів, можливо було б подумати, що це серед хвиль якась поранена жива істота змагається за життя. Із машини з голосним сичанням бив догори величезний струмінь рудуватої рідини.

Від цього видовища відірвав мою увагу якийсь біснуватий рев, подібний до заводської сирени. Один чоловік, стоячи по коліна в воді біля поромної линви, ледь чутно щось гукав до мене, показуючи рукою. Я оглянувся й побачив двох марсіян, які швидко прямували від Чертсі просто на нас. Гармати з Шеппертона відкрили по них огонь, але на цей раз без успіху.

Я відразу ж пірнув у воду і, задихаючись, усе рвався вперед, скільки було духу. Вода наді мною вирувала і швидко нагрівалася.

На мить вистромившись із води, щоб передихнути і відкинути з очей волосся, я побачив, як білою хмарою здіймається пара, ховаючи постаті марсіян. Гуркіт стояв просто оглушливий. Тоді я помітив велетенські сірі постаті, що крізь імлу видавалися ще більшими. Вони пройшли повз мене, і двоє з них зупинилося над пінистими уламками свого товариша, що безсило борсався у воді. Третій і четвертий також зупинилися над річкою, один ярдів за двісті від мене, а другий трохи далі — з боку Лейлгема. Генератори теплового струму похитувалися вгорі, й нищівне проміння зі свистом било на всі боки.

В повітрі стояв хаос оглушливих звуків: пронизливий гул марсіян, гуркіт будинків, що валилися в огні, тріск охоплених полум’ям дерев, хряск хлівів, парканів, гудіння й свист огненної стихії. Густий чорний дим підіймався догори й мішався з парою, що валувала над рікою. Тепловий промінь ковзав туди й сюди по Вейбриджу, і кожен його дотик викликав білі спалахи, після яких починався вогненно-димовий танець. Ближчі, ще не ушкоджені будинки, примарні, бліді й похмурі, стояли повиті парою, чекаючи на свою долю, а за ними шаленів огонь.

Мабуть, із хвилину стояв я по груди в воді, гарячій, майже як окріп. Я розгубився і втратив всяку надію на порятунок. Крізь стовпи пари я бачив, як люди, що були також у річці, вибиралися на берег, чіпляючись за очерет,— наче жабенята, що тікають поміж травою, коли підходить людина. Інші панічно метушилися на березі. Спалахи теплового променя раптом ковзнули в мій бік. Від його дотику будинки розсипалися й падали, пройняті вогнем, гули охоплені полум’ям дерева. Метнувшися по стежці, що йшла від берега, промінь злизав людей, а потім наблизився до самої води, ярдів за п’ятдесят від мене. Він перекинувся на другий берег, у бік Шепперто-на, і, де він проходив, вода збурювалася хвилями пари. Я повернув до берега,

Ще мить, і мене накрила величезна хвиля, гаряча, немов окріп. Я закричав не своїм голосом і, ошпарений, напівсліпий, страждаючи від нестерпного болю, кинувся до берега. Якби я послизнувся, То неминуче загинув би. Я безсило впав на широкій, вкритій рінню обмілині на очах у марсіян, там, де Вей зливається з Темзою. Я вже нічого не сподівався, крім смерті.

Немов крізь туман пригадую, як нога марсіянина ступила ярдів за двадцять від моєї голови, глибоко вгрузнувши, і піднялася, розтрушуючи рінь далеко навкруги. Потім — довгий час гнітючого чекання, а там я побачив, як четверо марсіян несуть свого пошматованого товариша, їхні кроки, спершу ясно чутні, поволі завмирали десь у димах, по той бік річки, серед широких лук. І тільки тоді я став дуже повільно усвідомлювати, що якимось дивом уник смерті.

Відчувши несподівану силу земної зброї, марсіяни відступили до своїх вихідних позицій на горсельському вигоні. Вони квапилися перенести останки свого пошматованого товариша і тому зовсім не зважали на такі нікчемні жертви, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далі, то, крім кількох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустріли б ніякого опору і, звичайно, досягли б столиці раніше, аніж дійшла б туди звістка про їх наближення. Той напад був такий несподіваний, жахливий і нищівний, як землетрус, що сто років тому зруйнував Лісабон.

Проте вони не квапилися. Через кожні двадцять чотири години з міжпланетного простору циліндр за цилійдром надходила марсіянам допомога. А тим часом командування війська й флоту, усвідомивши страшну силу нападника, стало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позиції прибували нові гармати. Уже надвечір у неділю в кожному гайку, в кожній приміській дачі на схилах горбів під Кінгстоном і Річмондом крилися чорні націлені жерла замаскованих гармат. А скрізь по обгорілих, спустошених полях на площі двадцяти квадратових миль навколо марсіянського табору на горсельському вигоні, по спустошених селах, між купами чорних обвуглених недогарків сосняка — підкрадалися сміливці з геліографами, маючи завдання повідомляти артилерію про наближення марсіян. Але марсіяни відчули силу нашої артилерії і небезпеку в наближенні людей, і всякого, хто б тепер насмілився наблизитись за милю до циліндра, спіткала б смерть.

Очевидно, марсіянські велетні затратили післяполудневий час, переносячи все з другого й третього циліндрів (другий упав на гольфовому майданчику під Адлстоном, третій — поблизу Пірфорда) до своєї ями на горсельському вигоні. Після цього один марсіянин став на варті серед почорнілого вересу й зруйнованих будинків, а решта залишила свої бойові машини і спустилася до ями. До пізньої ночі вони завзято працювали, і над ямою здіймалися стовпи густого зеленого диму, який €уло видно з горбів Мерроу і навіть, як казали, із Бенстеда й Епсома.

Коли марсіяни позаду мене готувалися до нового наступу, а переді мною люди збирали сили для відсічі, я з невимовними труднощами крізь огонь і дим палаючого Вейбриджа пробивався в Лондон.

Помітивши порожній човен, який несла течія, я скинув з себе мало не всю промоклу одежу, підплив до нього і на човні вибрався з цього пекла. В човні весел не було, але я примудрився гребти просто руками, наскільки то можливо, маючи ошпарені руки. Так повільно і втомно плив я за водою в напрямі Голіфорда й Уолтона, щоразу, з цілком зрозумілих причин, оглядаючись назад. Я тримався річки, бо у воді найкраще було рятуватися, якби ті велетні поновили наступ.

Разом зі мною текла й гаряча вода, що нагрілася від затопленого марсіянина, і я десь чи не цілу милю через туман не міг розрізнити берегів. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що луками тікали від Вейбриджа. Голіфорд, здавалося, зовсім спорожнів; над берегом горіло кілька будинків. Дивно було бачити, як серед білого дня під блакитним небом палало безгомінне покинуте місто, оповите димом та полум’ям,— ніколи ще в своєму житті не бачив я пожежі без метушливої юрби. Трохи далі, на обмілині, димів і брався вогнем очерет, а хвиля полум’я котилася від нього ще далі на поле, де лежало сухе сіно.

Я так знесилився після всього пережитого, а вода в річці була така гаряча, що довго плив, просто поклавшись на волю течії. Потім знову прокинувся страх, і я заходився гребти руками. Сонце палило мені голу спину. Нарешті, коли з-за повороту річки я побачив Волтонський міст, втома й гарячка взяли гору над страхом. Я причалив до мідлсекського берега і ледь живий упав на густу траву. Була вже десь, мабуть, четверта-п’ята година. Я трохи спочив, а тоді схопився на ноги й пройшов, певно, з пів-милі, не зустрівши ані душі; потім знову приліг у затінку під живоплотом. Пригадую, що дорогою я ніби марив, щось кажучи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, і я дуже шкодував, що не напився більше з річки води. Дивна річ, але я чомусь сердився на дружину,— мене дратувало, що я не міг дістатися Лезергеда.

Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю тільки, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали баранці; прозорі й легкі, як пір’їни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечірній позолоті літнього сонця.

Я підвівся і сів. Цей мій рух привернув його увагу, і він хутко глянув на мене.

— Чи нема у вас води? — запитав я.

Він похитав головою.

— Уже цілу годину ви просите води,— сказав він.

Хвилину ми дивилися мовчки один на одного. Напевно,

мій вигляд здався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки — ото й уся моя одежа, тіло попечене, лице й спина — чорні від диму. Його ж лице було ~ мляве, підборіддя спокійне, майже біле кучеряве волосся

спадало на низьке чоло, великі ясно-блакитні очі невидюще втуплені у далечінь. Говорив він, наче рубав, і все порожньо поглядав кудись убік.

— Що воно діється? — мовив він,— Що все це означає?

Я глянув на нього й нічого не відповів.

Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:

— Як це могло статися? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я трохи прогулятися, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Чистий содом і гомор-ра! Вся наша праця пішла на вітер, вся праця... І хто вони т^кі, оті марсіяни?

— А ми хто такі? — насилу промимрив я.

Він обхопив руками коліна і перевів на мене погляд. Кілька секунд він дивився мовчки.

— Пішов я трохи прогулятися...— повторив він.— Аж тут раптом — вогонь, землетрус, смерть!

Він замовк, підборіддям майже уткнувшись у коліна. А тоді почав знову, махаючи рукою:

— Вся праця... всі недільні школи... За які гріхи? Чим завинив Вейбридж? Все пішло з димом, усе зруйновано. А церква! Тільки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й сліду нема! За віщо?

І через деякий час додав, неначе божевільний:

— Дим від її згарища буде здійматися до неба во віки й віки!

Очі його заблищали, своїм худим пальцем він тицьнув у бік Вейбриджа.

Аж тепер я почав розуміти, в якому він стані. Страшна трагедія, що й він був її учасником,— очевидно, священик був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа,— мало не позбавила його розуму.

— Чи далеко звідси до Санбері?

— Ще сьогодні вранці я правив службу божу...

— Відтоді багато що змінилося,— сказав я спокійно. — Не впадайте в паніку. Ще є надія.

— Надія!

— Так, велика надія, незважаючи на всі ці руїни!

Я почав пояснювати йому, як дивлюся на наше становище. Спершу він слухав, але скоро йому набридло, і порожній погляд метнувся кудись убік.

Це — початок кінця,— сказав він, не дослухавши моєї мови.— Та й усе! День страшного суду! Коли люди волатимуть до гір і скель, аби впали на них і заховали їх від лиця Того, Хто сидить на престолі!

Ще більше впевнившись у своїх підозрах, я підійшов до нього і поклав руку йому на плече.

— Будьте мужні,— сказав я.— Ви втратили розум від жаху. Що ж то за віра, коли вона безпорадна перед нещастям? Згадайте-но, скільки люди пережили землетрусів, потопів, воєн, виверЯїень вулканів! Чому ж бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже бог — не страховий агент!

Священик сидів і мовчки слухав.

— Як же нам урятуватись? — несподівано озвався він.— Вони ж непереможні, вони безжалісні...

— Ані одне, ані, можливо, й друге,— відповів я.— Чим могутніші вони, тим мудріші й розважніші мусимо бути ми. Адже три години тому було ж он там одного з них убито!

— Убито! — вигукнув він, оглянувшись довкола.— Хіба можна вбити посланця божого?

— Я сам бачив,— провадив я. — Оце ми з вами потрапили до самого пекла. Та й тільки.

— Що там блимає на небі? — раптом запитав він.

Я пояснив йому, що то сигнали геліографа — знаки людей, які допомагають нищити нападників.

— Ми в самому центрі подій. І хоча тепер тихо,— сказав я,— але те миготіння в небі віщує близьку бурю. Мені здається, що марсіяни — ген там, а з боку Лондона, де височать річмондські й кінгстонські горби, під прикриттям дерев люди риють окопи, встановлюють гармати. Марсіяни не забаряться знову рушити цим шляхом...

Не встиг я кінчити, як він раптом схопився на ноги й зупинив мене жестом.

— Слухайте! — сказав він.

З-поза низьких горбів, що тяглися по той бік річки, долинули глухий гарматний гуркіт і далекі моторошні крики людей. А тоді знову запала тиша. Повз нас пролетів через пліт хрущ. На заході, над хмарами диму, що піднімалися з вейбриджських і шеппертонських руїн, на тлі пишного надвечірнього неба висів ледь помітний окраєць місяця.

— Нам треба іти цією стежкою,— сказав я, — просто на північ.

*

Коли марсіяни приземлились під Вокінгом, мій молодший брат був у Лондоні. Він студіював медицину й саме готувався до іспитів. Про марсіян він нічого ще не чув до суботнього ранку. Та ось ранкові газети на доповнення до довгих спеціальних статей про Марс, про життя на ньому й таке інше, вмістили коротеньке, не зовсім доладне повідомлення, що якраз стислістю і вражало.

У ньому говорилося, що марсіяни, злякавшись наближення Людського натовпу, вбили кількох чоловік із якоїсь скорострільної гармати. Повідомлення кінчалося словами: «Незважаючи на свою могутність, марсіяни ще не вилізли з ями, в яку впали, і, очевидно, й неспроможні цього зробити. Імовірно — внаслідок більшої сили земного тяжіння». Якраз ці останні слова й були тією соломинкою, за яку хапалися оглядачі у своїх передових статтях.

Звичайно, всіх студентів, що готувалися до іспитів з біології в лабораторії, куди цього дня пішов і мій брат, дуже зацікавило це повідомлення; проте на вулицях не помітно було особливого занепокоєння. Вечірні газети ви-йшли з сенсаційними заголовками. Повідомлялося про відтягування військ до горсельського вигону, про лісові пожежі між Вокінгом та Вейбриджем. «Септ-Джеме газет» у спеціальному випуску близько восьмої години вечора писала, що телеграфний зв’язок перервано. Всі гадали, що це спричинила пожежа. Але, крім цього, тієї ночі, коли я їздив до Лезергеда й назад, у Лондоні ще нічого не знали про бої з марсіянами.

Брат не дуже непокоївся, довідавшись із газет, що циліндр упав за добрих дві милі від нашого дому. Він тільки мав намір того ж вечора поїхати до нас, щоб, як сам потім казав, подивитися на тих марсіян, доки їх не знищили. Годині о четвертій він дав мені телеграму, якої я не отримав, а ввечері пішов до мюзик-холу.

Над Лондоном вночі під неділю також пронеслася буря, і мій брат, щоб дістатися до Ватерлоо, найняв візника. На платформі, з якої мав відходити нічний поїзд, він після довгого чекання довідався, що цієї ночі через якийсь там випадок поїзди не доходять до Вокінга. А що воно за випадок, він так і не вияснив: залізнична адміністрація й сама нічого до ладу не знала. На станції не дуже хвилювалися з того.— начальство вважало, що сталась якась аварія між Байфлітом і вузловою станцією Вокінг. Нічні поїзди, що звичайно проходили через Вокінг, тепер ішли об’їздом через Вірджінія-Вотер або через Гілдфорд. Адміністрація була заклопотана зміною маршруту екскурсій саутгемптонської та портсмутської Недільної ліги. Репортер вечірньої газети, помилково прийнявши мого брата за начальника руху, на якого брат був трохи схожий, намагався взяти в нього інтерв’ю. Крім залізничників, мало хто вбачав зв’язок між порушенням нормального руху й появою марсіян.

Пізніше я читав у якійсь замітці, ніби ще в неділю вранці «весь Лондон стривожило повідомлення з Вокін-га». Насправді було зовсім не так. Більшість лондонців нічого й не чула про марсіян, аж доки в понеділок уранці не почалася страшенна паніка: недільні газети у Лондоні не дуже читають, а ті, хто таки проглянув нашвидкуруч складені телеграми, нічого з них не втямив.

До того ж лондонці так глибоко впевнені у власній безпеці, а сенсаційна писанина — таке звичне в газетах явище, що нікого й не схвилювало оце повідомлення: «Вчора близько сьомої години вечора марсіяни вийшли з циліндра і, просуваючись під захистом панцирних, щитів, дощенту зруйнували станцію Вокінг та прилеглі до неї будинки і знищили цілий батальйон Кардиганського полку. Докладні обставини подій ще не відомі. Кулемети виявились зовсім непридатні проти їхніх панцирів; польові гармати розбито. Загін гусарів скеровано до Чертсі. Марсіяни, очевидно, повільно наступають на Чертсі або Віндзор. Страшна тривога опанувала Вест-Серрей. Будуються земляні укріплення, щоб відтяти доступ до Лондона».

Таке повідомлення подала газета «Санді сан», а якийсь спритний дотепник у «Рефері» порівнював ці події до паніки, що її може викликати в селі ненароком випущений на волю мандрівний звіринець.

Ніхто в Лондоні до ладу не знав, що воно таке оті панцировані марсіяни, і чомусь усі були певні, що страховиська ті дуже мляві. «Повзають», «ледве пересуваються» — такі вирази можна було зустріти майже у всіх перших повідомленнях. Не було жодної телеграми, яку б склав очевидець самих подій. Недільні газети давали позачергові випуски, як тільки надходили свіжі новини, а то навіть і тоді, коли цих новин не було. Але населення не могло з тих випусків нічого второпати, аж доки ввечері пресові агентства не отримали урядового повідомлення про евакуацію в Лондон жителів Волтона, Вейбриджа й усієї округи. Інших відомостей не подавалось.

В неділю вранці мій брат, так і не знаючи про події минулої ночі, пішов до церкви, що належала приютсько-му шпиталеві. Тут він почув у проповіді натяк на якусь ворожу навалу; з цієї нагоди прочитано було молитву о мирі. Ідучи з церкви, брат купив свіжий номер «Рефері». Занепокоєний новинами, він знову пішов на станцію Ватерлоо довідатися, чи вже поновлено сполучення з Вокінгом. По вулицях снували омнібуси, карети, велосипедисти, гуляли юрби святково вдягненої публіки, що, здавалося, зовсім не була вражена незвичними звістками, про які вигукували галасливі газетярі. Люди були дуже зацікавлені, це правда, але хвилювалися хіба що за тих, котрі жили в районі приземлення марсіян. На вокзалі брат уперше почув, що залізничне сполучення з Віндзо-ром і Чертсі перерване. Носії йому сказали, що вранці надійшли якісь важливі телеграми зі станцій Байфліт і Чертсі, але зараз телеграфний зв’язок із ними припинився. Докладніших відомостей брат не домігся від них. «Під Вейбриджем ідуть бої» — ото й усе, що вони могли сказати.

Залізничний рух був паралізований. На вокзалі великий натовп чекав на родичів та знайомих, які мали прибути з південно-західного напрямку. Якийсь сивий джентльмен поскаржився моєму братові на безладдя у Південно-Західній компанії.

— Їх давно треба вивести на чисту воду! — сказав він.

Кілька поїздів прибуло із Річмонда, Путні та Кінгстона. Це поверталися лондонці, які виїжджали в неділю покататися на човнах. Вони сказали, що шлюзи закрито й повсюди неспокій. Один чоловік у синьо-білій спортивній куртці, розбалакавшись з моїм братом, розповів багато дивовижних новин.

— Цілий людський потік рине до Кінгстона — хто на возах, на бричках, хто пішки; везуть скрині, набиті своїм добром, тягнуть усяку всячину. Тікають з Молсі, Вейбриджа, Волтона; кажуть, ніби під Чертсі вже чути гарматний гуркіт. Кавалеристи веліли населенню хутчій вибиратися, бо наступають марсіяни. Кажуть, нібито гарматні постріли чули й на станції Гемптон-Корт, але подумали, що то грім. Що воно за чортовиння? Невже марсіяни вилізли з своєї ями?

Мій брат не міг нічого на те відповісти.

Скоро він помітив, що якась невиразна тривога опановує й пасажирів підземної залізниці; недільні екскурсанти раніше звичайного часу поверталися з усіх південно-західних околиць — із Бернса, Вімблдона, Річмонд-парку, К’ю та інших місць. Проте ніхто не міг сказати чогось певного. Всі, що прибували з кінцевої станції, були, здавалося, чимось роздратовані.

Близько п’ятої години натовп, який збився на станції, був надзвичайно здивований, що почався рух на майже завжди закритій лінії між південно-східними й північно-західними станціями. З’явилися військові ешелони та платформи з важкими гарматами. Вони прибули з Вулві-ча й Четгема і призначалися для оборони Кінгстона. Публіка й солдати перекидалися жартами: «Вас там живцем з’їдять», «Будемо приборкувати звірів» — і таке інше. Трохи згодом на станцію прибув загін поліції і почав розганяти людей з платформи. Отже, й мій брат знову пішов на вулицю.

Дзвонили до вечерні, і дівочий загін Армії порятунку зі співом пройшов по Ватерлоо-роуд. Багато цікавих дивилося з мосту на якусь дивну руду піну, що клаптями плила за течією. Сідало сонце. Вежа з годинником — Біг-Бен — і парламентський будинок окреслювалися на тлі спокійного золотавого неба із смугами фіалково-пурпуро-вих хмарин. Казали, ніби річкою проплив труп. Якийсь чоловік — він назвався резервістом — сказав братові, що помітив на західній частині неба сигнали геліографа.

На Велінгтон-стріт брат здибав кількох жвавих хлопчаків, які щойно вибігли з Фліт-стріт, несучи паки свіжих газет із сенсаційними заголовками.

— Жахлива катастрофа! — вигукували вони один за одним, пробігаючи тротуаром.

— Бій під Вейбриджем! Докладний опис!

— Наступ марсіян відбито! Лондон у небезпеці.

Братові довелося заплатити аж три пенси за газету. Тільки тепер він збагнув усю силу й небезпеку цих страховиськ. Він дізнався, що це не якась там жменька млявих, неповоротких створінь, а розумні, озброєні велетенськими машинами, істоти, здатні швидко рухатися, змітаючи з дороги навіть важкі гармати.

Їх змальовували як «величезні павукоподібні машини майже сто футів заввишки, що пересуваються із швидкістю експреса і стріляють тепловим промінням».

Замасковані батареї, здебільшого з польових гармат, було встановлено навколо горсельського вигону й особли-. во між Вокінгом та Лондоном. Бачили, як п’ять марсіян-ських лїаінин ішли в бік Темзи; завдяки щасливому випадку одну з них було розбито. А взагалі снаряди не могли завдати якоїсь відчутної шкоди марсіянам, тепловий промінь тут же знищував батареї. Згадувалося й про великі втрати війська, але у цілому в повідомленнях відчувався бадьорий тон.

Наступ марсіян відбито,— отже, не такі вони вже й невразливі. Вони відступили до трикутника, утвореного трьома циліндрами, що впали під Вокінгом. їх оточили розвідники з геліографами. Звідусіль — із Віндзора, Портсмута, Олдершота, Вулвіча, навіть із півночі швидко підтягуються гармати. Між іншим, із Вулвіча — далекобійні, дев’яностоп’ятитонні. На позиціях або на півдорозі до позицій уже понад сто шістнадцять гармат головним чином для оборони Лондона. Таким темпом і в такому обсязі Англія ще ніколи не концентрувала військових сил.

Сподівалися, що коли б іще падали на землю циліндри, то їх одразу ж буде знищено спеціальними розривними снарядами, виробництво і розподіл яких швидко налагоджується.

Безперечно,— підкреслювалось у повідомленні,— становище дуже серйозне, проте населення не повинно підда-.ватися паніці. Марсіяни, звісна річ, жахливі й украй жорстокі, але ж їх, у всякому разі, не більше двадцяти, тоді як нас — мільйони.

Зважаючи на розмір циліндрів, влада мала підстави вважати, що.в кожному циліндрі не більше п’яти марсіян, отже, всіх їх п’ятнадцятеро. Принаймні одного з них, а може, й більше, уже знищено. Жителі будуть завчасно попереджені про наближення небезпеки; уже вживаються рішучі заходи для оборони населення південно-західних районів на випадок якоїсь загрози. Неодноразово запевнялося, що Лондон у безпеці, а під кінець було висловлено сподівання, що влада дасть собі раду з усіма труднощами.

Цю звістку надрукували великими літерами і без жодних коментарів — так, видно, поспішали; папір ще пахнув свіжою фарбою. Цікаво було бачити, розповідав брат, як немилосердно скоротили інші газетні матеріали, аби втиснути таке важливе повідомлення.

На всій Веллінгтон-стріт збуджена юрба гарячково купувала газети; Стренд також відразу наповнився вигуками цілої армії газетярів. За тими газетами люди вистрибували навіть з омнібусів. Звичайно, новини страшенно приголомшили людей і від попередньої байдужості не лишилося й сліду. На Стренді в крамниці, де продавали карти, відчинилися віконниці і — так розповідав мій брат — якийсь по-святковому вдягнений добродій в цитриново-жовтих рукавичках став квапливо приліплювати до скла вітрини карту Серрея.

Проходячи з газетою в руці по Стренду до Трафальгар-скверу, брат бачив утікачів із Вест-Серрея. Якийсь чоловік їхав візком, таким, як у зеленярів буває; зверху, на купі всякого добра, сиділа жінка та двоє хлоп’ят. Візок їхав десь від Вестмінстерського мосту, а вслід за ним стукотіла гарба, в якій умостилися між валізками й лантухами п’ять-шість пристойно вбраних чоловіків. У них були змучені обличчя, що разюче контрастували зі святковим виглядом лондонців, які проїжджали в омнібусах. З кебів на них поглядала публіка в модних костюмах. Перед майданом біженці зупинилися, не знаючи, куди їхати далі, кінець кінцем повернули по Стрепду на схід. За ними на старомодному триколісному велосипеді з маленьким переднім колесом їхав чоловік у робочій одежі. Він був блідий і весь заляпаний грязюкою.

Брат завернув до Вікторія-стріт і тут побачив уже багато таких втікачів. У нього промайнула думка, що, може, він зустріне й мене. Він помітив незвично велику кількість полісменів, що регулювали вуличний рух. Деякі втікачі розмовляли з пасажирами омнібусів. Один запевняв, ніби він бачив марсіян.— «Я ж вам кажу — це парові казани на дибах, а ходять точнісінько, як люди». Більшість утікачів були схвильовані й збуджені всім тим, що вони пережили.

Кав’ярні на Вікторія-стріт ледве встигали обслуговувати новоприбулих. На всіх перехрестях люди читали газети, жваво розмовляли, приглядалися до цих незвичних недільних гостей. А втікачів ставало дедалі більше й більше, і підвечір на вулицях була така штовханина, казав брат, як на Гай-стріт в Епсомі під час кінських перегонів. Брат пробував зав’язати розмову з деякими із втікачів, але марно. За винятком лише одного чоловіка, ніхто не мав якихось певних відомостей про Вокінг. А той один запевняв, нібито Вокінг повністю знищено ще минулої ночі.

— Я з Байфліта,— сказав він.— Рано-вранці якийсь чолов’яга приїхав велосипедом, ходив із хати в хату і всім радив тікати. А невдовзі прийшли й солдати. От ми вийшли подивитися, що воно діється. Дивимось, а з полудня — тільки й видно, що дим, і ні душі навкруги. А тоді почули, як десь під Чертсі почали гатити з гармат і побачили, що з Вейбриджа повалив народ. Я мерщій двері на замок, а сам гайда.

Юрба на вулиці обурювалась із безпорадності уряду, який не міг одразу впоратися з нападниками.

Під восьму годину на півдні Лондона почулися важкі вибухи. Серед гамору, центральних вулиць брат спочатку їх не розчув, але коли він спускався тихими завулками до річки, то міг уже досить ясно розрізнити гарматний гул.

Через дві години він повернувся від Вестмінстера до свого помешкання біля Ріджент-парку. Він тепер не на жарт занепокоївся моєю долею та й взагалі починав добре усвідомлювати розміри катастрофи. Його почала опановувати — так само, як і мене в суботу,— військова лихоманка. Він думав про мовчазні гармати, що чекали на ворога, про цілий край, що так несподівано став кочів-ним; він пробував уявити собі «парові казани на дибах» у сто футів заввишки...

Ще кілька возів з утікачами брат побачив на Оксфорд-стріт, а потім і на Мерілебон-роуд. Проте тривожні новини поширювалися надзвичайно повільно, тому на Ріджент-стріт, на Портленд-роуд, як звичайно недільними вечорами, спокійно гуляла публіка, хоч де-не-де й збиралися гурти людей, щоб поділитися новинами. На бічних стежках Ріджент-парку, де газових ліхтарів було мало, прогулювалося стільки ж мовчазних парочок, як і завжди. Ніч була тиха, тепла й трошки душна. Вряди-годи долинали гарматні вибухи; коли повернуло за північ, у південній частині неба промайнуло щось подібне до блискавиці.

Мій брат читав і перечитував газету, боячись, що мене, може, й у живих уже нема. Стривожений, він не знаходив собі місця і, повечерявши, знову вийшов на вулицю. Повернувшись, він сів за свої конспекти, але марно, і опівночі уклався спати. Гнітючі сни снилися йому цієї ночі. Вранці розбудив його стукіт дверного молоточка, тупіт ніг на тротуарах, барабанний бій, калатання дзвонів. Червоні відблиски танцювали на стелі. Хвилину він лежав, нічого не розуміючи. Він не міг сказати, чи настав уже день, чи це люди просто показилися. Потім скочив із ліжка і кинувся до вікна.

Братова кімната містилася на мансарді. Він розкрив вікно; з обох боків вулиці линув галас, із вікон висувалися потривожені, заспані люди. Всі щось гукали, розпитували одне одного.

— Вони йдуть! — кричав полісмен, стукаючи в якісь двері.— Марсіяни йдуть! — і біг до інших дверей.

Було чути, як на Олбені-стріт біля казарм гриміли барабани й захлиналися сурми. По всіх церквах дзвони безладно били на сполох. Скрізь грюкали дверима, у вікнах будинків навпроти спалахувало жовте світло.

З-за рогу вулиці промчала закрита карета; гучно заторохтівши під вікном, вона зникла вдалині. Слідом за нею майнули два кеби, а далі — ціла валка екіпажів, що хутко неслися здебільшого до вокзалу Чок-Фарм (замість того, щоб їхати на Юстон), де спеціальні поїзди Північно-Західної залізниці вивозили населення.

Вражений цими подіями, мій брат довго визирав із вікна, а тим часом від порога до порога бігали полісмени і, гупаючи в двері, сповіщали цю незбагненну новину. Раптом за братовою спиною відчинилися двері, і до кімнати ввійшов сусіда. Він був у самій сорочці, в штанях, на ногах — пантофлі, підтяжки вільно теліпалися, чуприна скуйовджена — видно, що тільки з ліжка.

— Що за чортівня? Горить де? Що за чортова колотнеча?

Вони обидва висунули голови з вікна, намагаючись почути, що гукають полісмени. З бічних вулиць валом валив люд і зупинявся групками на кожному перехресті.

— Що за чортівня це все? — знову запитав сусіда в мого брата.

Брат щось там' йому відповів і став одягатися, підбігаючи з кожною одежиною до вікна, щоб нічого не прогавити з дедалі більшої метушні надворі. Раптом, горланячи на всю вулицю, з’явилися газетярі із незвично раннім випуском газет.

— Лондон під загрозою знищення! Оборону під Кінгстоном і Річмондом прорвано! Страшні жертви в долині Темзи!

І повсюдно навколо — в квартирах на нижньому поверсі, в будинках по той бік і вздовж вулиці, позаду, в Парк-Терасіс. на сотнях інших вулиць цієї частини Мерілбона, в районі Вестбурн-парку, у Сент-Панкресі, на заході й півночі — в Кілберні, Сент-Джонс-вуді, Гемпстеді, на сході — в ІНордічі, Гайбері, Гаггерстоні й Гокстоні, зрештою, на всьому обширі Лондона від Ілінга до Іст-Гема — скрізь люди протирали очі, відчиняли вікна, визирали на вулицю, закидали одне одного запитаннями і поспіхом одягалися. Починалася страшна паніка, і перший подих цієї жахливої бурі вже пронісся вулицями. Лондон, із спокійною байдужістю вклавшися спати в неділю ввечері, прокинувся вранці в понеділок з гострим усвідомленням страшної небезпеки.

Переконавшись, що з вікна нічого так і не дізнатися, брат спустився і вийшов на вулицю. Небо між парапетами будинків зарожевіло перед сходом сонця. Юрба втікачів, що йшли пішки і їхали в екіпажах, щохвилини зростала.

— Чорний дим! — гукали навкруги.— Чорний дим!

Важко було не піддатися цій загальній паніці. Не знаючи, що діяти, брат стояв біля парадних дверей. Помітивши ще одного продавця газет, кін підійшов і купив газету. Хлопчик метнувся далі, продаючи на ходу газети вже по шилінгові,— дивне поєднання жадоби зиску з панікою.

З цієї газети й довідався брат про моторошне повідомлення головнокомандуючого:

«Марсіяни за допомогою ракет пускають величезні хмари чорних отруйних газів. Вони знищили нашу артилерію, зруйнували Річмонд, Кінгстон та Вімблдон. Зараз вони повільно підходять до Лондона, змітаючи все на своєму шляху. Зупинити їх неможливо. Від чорного диму нема ніякого порятунку, крім утечі!»

Оце й усе, але й цього було досить. Все населення великого шестимільйонного міста заметушилося, забігало й кинулося врозтіч. Людський потік рпнув на північ.

— Чорний дим! — лунали вигуки. — Вогонь!

На дзвіниці найближчої церкви шалено забили на сполох. Візок якогось роззяви серед крику й лайки звалився в канаву. Де-не-де у вікнах будинків тремтіло жовтаве світло. В деяких кебах ще горіли нічні ліхтарі. А вгорі все яснішою ставала досвітня зоря, чиста, яскрава, спокійна.

Брат чув біганину по кімнатах, чув, як підіймалися й вбігали по східцях. Братова господиня також вийшла на

двір, поспіхом накинувши халат і закутавшися шаллю; за нею йшов її чоловік, щось вигукуючи.

Коли брат нарешті збагнув, що до чого, він хутко метнувся до своєї кімнати, захопив у кишеню всі свої гроші — близько десяти фунтів — і вибіг знову на вулицю.

Саме тоді, коли священик, сидячи під тином у полі недалеко Голіфорда, дратував мене своєю божевільною маячнею, а брат споглядав потоки втікачів, що ринули через Вестмінстерський міст, марсіяни розпочали новий наступ. Наскільки можна вірити суперечливим розповідям, більшість марсіян залишалося до дев’ятої вечора в ямі на горсельському вигоні, заклопотана якоюсь терміновою роботою; звідти у цей час вихоплювалися цілі хмари зеленуватого диму.

Але троє марсіян, як було встановлено, вийшли з ями ще десь о восьмій годині і, помалу та обережно посуваючись через Байфліт і Пірфорд до Ріплі й Вейбриджа, раптом постали на тлі вечірнього неба перед самими батареями. Марсіяни йшли не гуртом, а поодинці, на відстані півтори милі один від одного. Вони перегукувалися пронизливими голосами, які нагадували рев сирен і мали всю гаму звуків, від високих до низьких.

Цей рев і гарматні вибухи з-під Ріплі та Сент-Джордж-хілу чули й ми, проходячи поблизу Апер-Голіфорда. Артилеристи з-під Ріплі — недосвідчені добровольці, яких не ' слід було ставити на таку позицію,— необдумано всього лише раз вистрілили навмання з гармат, а там — хто верхи, хто пішки кинулися спорожнілим селищем урозтіч. Марсіянин любісінько йшов собі між гарматами, навіть не вдаючись до свого теплового проміння. Переступивши через них, він несподівано наскочив на батареї Пейнсхіл-парку і всі їх знищив.

Але на Сент-Джордж-хілі артилеристи мали кращу до-лю, а може, просто інакшу вдачу. їхніх гармат, схованих у сосняку, марсіянин не помітив і підійшов дуже близько. Спокійно навівши гармати, так наче то було на параді, вони відкрили вогонь з відстані десь у тисячу ярдів.

Снаряди розривалися навколо марсіянина. Він ступив ще кілька кроків, заточився й упав. Всі водночас радісно закричали і швидко перезарядили гармати. Повалений марсіянин зайшовся довгим виттям, і тут же інший блискучий велетень, відгукнувшись до нього, з’явився над деревами з півдня. Очевидно, снаряд розбив ногу ходячої вежі. Другий залп батареї був невдалий, снаряди пролетіли досить далеко від поваленого марсіянина. Два його товариші разом спрямували свої камери теплового проміння на батарею. Почали рватися ящики із снарядами, сосни навколо взялися вогнем. З усіх солдатів урятувалося кілька чоловік, що встигли перемахнути через гребінь пагорба.

Потім троє марсіян зупинилося — чи не на раду. Наші розвідники повідомили, що вони стояли нерухомо цілих півгодини. З-під свого ковпака важко виповз марсіянин — невеличка брунатна постать, що здаля нагадувала грибний наріст на дереві,— і, очевидно, заходився ремонтувати ногу своєї ходячої вежі. Близько дев’ятої він закінчив роботу, і металевий ковпак знову з’явився над лісом.

Було кілька хвилин на десяту, коли до цих трьох вартових приєдналося ще четверо марсіян, озброєних великими чорними трубами. Такі самі труби дістали від них і троє перших марсіян, і всі семеро, ставши на однаковій віддалі один від одного, розтяглися цепом по кривій між Сент-Джордж-хілом, Вейбриджем та селищем Сенд, на .південний захід від Ріплі.

Як тільки марсіяни почали рухатися, з горбів метнулися в небо ракети, попереджуючи батареї, установлені під Діттоном та Ешером. Саме в цей час ще чотири бойові машини марсіян, також озброєні трубами, перебрели ріку, і дві з них, чорніючи на тлі західного неба, з’явилися переді мною і священиком, коли ми стомлені, насилу переводячи ноги, ішли шляхом на північ від Голіфорда. Поля були вкриті сивою млою, що сягала третини зросту нападників, і здавалося, що вони дибають не по землі, а просто по хмарах.

Побачивши марсіян, священик закричав не своїм голосом і кинувся бігти; але я знав, що від них не можна втікати, тому метнувся вбік і крізь росисту кропиву, поміж кущами ведмежини шаснув у широкий рів узбіч дороги. Священик озирнувся, побачив, що я роблю, і собі побрався за мною.

Двоє марсіян зупинилося. Той, що ближче до нас, повернувся в напрямі Санбері. Другий стовбичив сірим і невиразним силуетом на тлі вечірньої зорі з боку Стейнса,

Марсіяни вже не перегукувалися; в цілковитій тиші всі вони поставали на свої місця, утворивши разом величезне півколо, діаметром, мабуть, миль на двадцять. Воно охоплювало всю територію, на якій лежали їхні циліндри. Ніколи ще відтоді, як винайдено порох, не починалася битва в такій могильній тиші. На нас та, певно, й на глядачів поблизу Ріплі, це справляло однакове враження: марсіяни, здавалося, були єдиними господарями цієї темної ночі, освітленої тільки блідим місяцем, зорями, відблисками заходу сонця та загравами пожежі Сент-Джордж-хілу і Пейнсгільських лісів.

А проте усюди — під Стейнсом, Гаунслоу, Діттоном, Ешером, Окгемом, за горбами й лісами, що ген простягли-ся з південного боку річки, за широкими лугами на північ від неї, де росли соковиті трави, за кожним деревом і будинком — стояли гармати, націлені на те півколо марсі-янських машин. Сигнальні ракети, спалахуючи, розсипалися іскрами у вечірньому небі, і всі ці незримі батареї німіли в тривожному чеканні. Коли б тільки марсіяни підійшли до лінії вогню, як ці принишклі темні людські постаті, ці гармати, що хмуро поблискували в темряві ночі,— усе б спалахнуло блискавицею люті, бойового шаленства.

Безперечно, тисячі цих насторожених людей так само, як і я, задумувались над тим, чи розуміють нас марсіяни. Чи знають вони, що нас мільйони, що ми зорганізовані, дисципліновані й діємо спільно? Чи вони дивляться на нашу стрілянину, на ці несподівані жала наших снарядів, на нашу вперту облогу їхнього табору так, як дивимося ми на дружний лютий напад роздратованого рою бджіл? Чи, може, вони думають, що можуть винищити нас усіх? (Тоді ніхто ще не знав, чим вони живляться). Сотні таких запитань непокоїли мене, коли я стежив за високою постаттю марсіянина, що стояв на варті. А десь у глибині свідомості тішила мене думка, що на підступах до Лондоні повсюди чигають на ворога приховані сили нашого війська. Але чи накопали там окопів? Чи додумалися з порохових заводів у Гаунслоу зробити пастки на марсіян? Чи вистачить лондонцям хоробрості й спокою, щоб обернути своє місто на нову, ще більшу Москву?

Нам здавалося, що страшенно довго ми просиділи вдвох під живоплотом, зіщулившись і тільки вряди-годи зважуючись вистромити голову. Аж раптом десь віддалік пролунав гарматний постріл. Потім другий, трошки ближче, а там — третій. Тоді марсіянин, що стояв недалеко від нас, високо підняв свою трубу і вистрелив, як із гармати. Розлігся такий гуркіт, аж земля задрижала. Біля Стейнса другий марсіянин зробив те саме. Не було ні спалаху, ні диму — тільки вибух.

Цей гуркіт,— від одного пострілу, а потім від другого,— так мене приголомшив, що я зовсім забув про власну безпеку, про свої ошпарені руки і поліз на живопліт, щоб поглянути в бік Санбері. Доки я дивився, знову розлігся постріл, і величезне ядро пролетіло над нашими головами до Гаунслоу. Я сподівався там побачити дим, вогонь чи будь-які інші сліди його дії. Але вгорі було тільки темно-синє небо, на якому блимала самотня зірка, а долі стелився білий туман. І жодного вибуху, жодного пострілу у відповідь марсіянам. Мертва тиша. Хвилина минула, друга, третя...

— Що сталося? — запитав священик, стаючи опліч мене.

— Хто його знає,— відповів я.

Промайнув кажан і зник. Здалеку долинув і тут же завмер якийсь невиразний крик. Я глянув на марсіянина; він швидко простував — мовби котився — берегом річки на схід.

Я сподівався, що ось-ось вдарить по ньому вогонь якої-небудь прихованої батареї, але вечірньої тиші не порушувало ніщо. Постать марсіянина дедалі меншала і нарешті зовсім розтанула в тумані та густих сутінках вечора, що помалу переходив у ніч. Спонукувані цікавістю, ми залізли на самий верх живоплоту. Збоку Санбері з’явилося щось темне, ніби там несподівано насипали якусь високу могилу, яка закрила весь краєвид. Ще один такий самий пагорб помітили ми за рікою біля Волтона. Ці пагорби, схожі на копиці сіна, осідали й розповзалися у нас на очах.

Раптом щось мене наче підштовхнуло — я глянув на північ і побачив там третій темнохмарний пагорб.

Довкола запала незвична тиша. Тільки десь далеко на південному сході чути було, як у цій тиші перегукувалися марсіяни. Потім знову здригнулося повітря від далекого гуркоту їхніх гармат. Але земна артилерія не відповідала.

У той час ми не могли зрозуміти, в чому річ; тільки згодом дізнався я, що воно таке, оті лиховісні могили, які виростали в темряві. Кожен із марсіян, що стояв у тому великому півколі, про яке згадувалося попереду, за якимось сигналом стріляв із своєї труби-гармати по кожному пагорку й гайку, по будинках, по всьому, що тільки могло правити за прикриття для нашої артилерії. Хто з марсіян вистрелив тільки раз, хто — два, як, наприклад, той, що ми його бачили. А марсіянин під Ріплі, казали, вистрелив разів п’ять, не менше. їхні ядра, вдарившись об землю, розколювалися (а не розривались), і тут-таки здіймалися цілі хмари важкого чорного диму. Влягаючись, ці хмари утворювали високі газові могили, що поволі розтікалися по землі. Один лише дотик до цього отруйного газу, вдихання найменшої його дози несе неминучу загибель всьому живому.

Цей газ був важкий, важчий від найгустішого диму. Через це, злетівши вгору, він осідав і розпливався по землі, мов рідина, що стікає з горбів у рівчаки, долини, русла річок; кажуть, ніби так розпливається вуглекислота, виходячи із розколини вулкана. Коли газ попадав на воду, відбувалася якась хімічна реакція, й поверхню води відразу вкривав порошний накип, що дуже повільно осідав на дно. Але він зовсім не розчинявся у воді, тому, як не дивно, цю воду, відцідивши накип, можна було пити без найменшої шкоди здоров’ю. Цей газ, на відміну від інших, майже не розсіювався в повітрі. Він висів великими брилами, повільно спливав по схилах, уперто змагався з вітром і, нарешті, разом із туманом та дощем у вигляді дрібненького пилу осідав на землю. З чого складався цей газ — нам невідомо; знаємо лише, що до нього входить один елемент, який дає чотири лінії в блакитній частині спектра. Газовий пагорб, який утворювався після вибуху, одразу ж починав осідати, і так щільно газ тримався долі, що на висоті п’яти-десяти футів — на дахах, на горішніх поверхах будинків, на високих деревах — від нього можна було врятуватися. Це було доведено тієї ж ночі в Стріт-Кобгемі й Діттоні.

Чоловік, який врятувався в Стріт-Кобгемі, розповідав дивні речі про густі потоки цього диму. Сховавшись на церковній дзвіниці, він бачив,, як сільські будинки, неначе примари, зводилися з чорної порожнечі. Він просидів там

півтори доби, страждаючи від страху, голоду та спеки. Земля під блакитним небом, мальовничі горби вдалині — все було ніби застелене чорним оксамитом, із якого витикалися чорні покрівлі, зелені верхів’я дерев, а далі — під чорним покривалом — кущі, ворота, клуні, комори, мури, — і все залите сонячним сяйвом.

Так було в Стріт-Кобгемі, де чорний газ без усяких перешкод повністю осів на землю. А здебільшого марсіяни, коли газ уже зробив своє діло, ще до того, як він увесь осів, очищали повітря струменем пари.

Саме в такий спосіб вони змели клуби газу, що розпливалися поблизу нас. Зоряної ночі ми спостерігали за цією роботою з вікна полишеного будинку в Апер-Голіфорді, куди ми повернулися. Ми бачили звідти, як уздовж і вшир по Річмонд-хілу та Кінгстон-хілу ковзали прожектори. Близько одинадцятої годинн задрижали віконні шибки, і ми почули, як стріляли встановлені там облогові гармати. Із невеличкими перервами хвилин п’ятнадцять тривала та стрілянина, наосліп ведена по марсіянських позиціях під Гемптоном та Діттоном. А тоді проміння електричного світла згасло, і натомість знялася вгору червона заграва.

Невдовзі прилетів четвертий циліндр — цей яскраво-зелений метеор, як я вже згодом дізнався, упав у Беші-парку. Ще до гарматної канонади з річмондських та кінг-стонських горбів було чути безладну стрілянину десь із південного заходу: мабуть, гармати стріляли навмання, аж доки чорний газ не знищив артилеристів.

Так, діючи методично, як люди, що викурюють осине гніздо, марсіяни розливали цей страшний задушливий газ в околицях Лондона. Кінці півкола повільно випростались, і марсіяни стрункою шеренгою рушили від Гонвела до Кумба й Молдена. Цілу ніч простували вперед смертоносні труби. Після того, як під Сент-Джордж-хілом було підбито одну марсіянську триногу, нашій артилерії не вдалося знищити жодної вежі. Марсіяни пускали чорні гази всюди, де тільки могли критися наші батареї. Неза-масковані гармати вони знищували тепловим променем.

Десь опівночі полум’я дерев на схилах Річмонд-парку і заграва над Кінгстон-хілом освітили клуби чорного газу, що слалися по всій долині Темзи й далі навсібіч, скільки сягало око. А посеред усього цього повільно ходили дві триноги і змивали газ, спрямовуючи на нього потужні струмені пари.

Тієї ночі марсіяни берегли тепловий промінь,— може, тому, що в них були обмежені запаси сировини для нього, а може, й тому, що не хотіли спустошувати країну, а тільки придушити опір і нагнати страху на землян. І цього вони, безперечно, досягли: у неділю вночі було остаточно зламано організований опір їхньому наступу. Всяке змагання здавалося таким марним, що тепер уже ніхто б не зважився стати проти них. Навіть екіпажі торпедних човнів і оснащених скорострільними гарматами міноносців, що піднялися Темзою проти течії, відмовились залишатися там, збунтувалися й відійшли в море. Після цієї ночі люди зважувалися хіба що підкладати міни та копати вовчі ями, але й то гарячково, кваплячись.

Можна уявити собі долю тих батарей з-під Ешера, що в темряві ночі напружено чекали на команду. І всі вони були знищені. Уявіть собі цю картину: батарея готова до бою, офіцери пильно стежать, артилеристи також не дрімають, ящики сцарядів складено під руками, їздові біля коней, купки цивільних глядачів, яким хочеться підійти поближче, вечірнє безгоміння, санітарні й шпитальні намети з обпеченими й пораненими під Вейбриджем. А потім глухі постріли марсіян і незграбне ядро, що, вихором пролетівши над будинками й деревами, впало на сусідньому полі.

Можна уявити собі самопочуття людей, коли вони побачили ці швидко розмотувані сувої чорної летючої хмари, яка перетворює сутінки в таку густу темряву, що її хоч руками мацай; коли цей химерний, страшний, примарний ворог скрадається до своєї жертви і поволі обвиває людей і коней, коли, зблизька уздрівши його, люди залишають гармати, з жахливим криком кидаються врозтіч, задихаються, падають, корчаться долі, а хмара чорного диму осідає, розпливається ширше й ширше. А там — ніч, і смерть, і нічого більше, тільки непроникний димовий саван на трупах.

До світанку чорний газ розплився вулицями Річмонда. Розбитий організм уряду останнім своїм подихом оголосив населенню Лондона, щоб тікало з міста.

Отже, вам тепер зрозуміла та шалена хвиля паніки, що в понеділок уранці прокотилася найбільшим містом світу. Струмок утікачів швидко зростав, перетворюючись на бурхливу річку, яка з диким ревом вирувала на вокзалах, шалено бурунилась біля суден на Темзі й усіма можливими шляхами ринула на північ та на схід.

На десяту годину деморалізована поліція вже була ні на що не здатна; до полудня й на залізницях запанував безлад. -Всі, хто мали оберігати громадський порядок, розчинилися в юрбі і мчали разом з іншими уламками суспільного організму, що розпадався з катастрофічною швидкістю.

Усе населення біля залізничної магістралі на північ від Темзи і всіх мешканців південно-східної частини міста — від Кеннон-стріт — було попереджено ще опівночі, а вже

О другій годині ночі поїзди були переповнені, люди несамовито билися за місця у вагонах. Близько третьої години. утікачів зібралося стільки, що люди штовхалися й душили одне одного аж на Бішопсгейт-стріт. За кількасот ярдів од вокзалу, на Ліверпул-стріт, пролунали револьверні постріли. Дійшло до ножів, і поліція, втративши будь-яку надію навести лад, стомлена й розлючена, замість того щоб захищати людей, почала трощити їм голови.

Коли невдовзі машиністи й кочегари відмовилися повернутись до Лондона, людська повінь одхлинула од вокзалів і затопила всі шляхи на північ.

Опівдні над Барнсом побачили марсіянина. Хмара чорного газу, швидко осідаючи', пливла долиною Темзи й Ламбетською низовиною, відтинаючи відступ через мости. Друга хмара посунула Ілінгом і оточила маленький гурт людей, що врятувалися на Кесльському пагорбі. Газ не подушив їх, але вибратися звідти вони не могли.

Марно спробувавши сісти на північно-західний поїзд у Чок-Фармі,— поїзд, який був переповнений біженцями ще на товарній платформі, врізувався просто в натовп,

1 кілька здорованів на превелику силу відбивалися від безтямної юрби, що хотіла розтрощити машиністові голову,— мій брат вибрався на Чок-Фарм-роуд, спритно перейшов поміж екіпажами дорогу і саме вчасно натрапив на пограбування велосипедної крамниці. Захопивши й собі велосипеда,— правда, передню шину він пробив, витягуючи його через вікно, та ще й руку собі подряпав,— брат таки щасливо сів і поїхав. Крутий схил Гаверсток-хілу був захаращений перекинутими екіпажами, тому брат по-вернув на Белсайз-роуд.

Таким чином вибрався він із цього натовпу, охопленого панікою, й близько сьомої години вже дістався околиць Еджвера, і хоч був стомлений та голодний, зате випередив валку втікачів. Уздовж дороги стояли місцеві жителі, здивовані й зацікавлені новинами. Брата обігнало кілька велосипедистів та вершників і два автомобілі. Ще за милю до Еджвера зламався обід колеса, їхати велосипедом стало неможливо. Брат покинув його на узбіччі дороги і пішов далі пішки. На головній вулиці села було відчинено крамниці, місцеве населення юрмилося на бруківці, біля дверей та вікон, у подиві приглядаючись до натовпу втікачів. У заїзді братові пощастило нашвидкуруч попоїсти.

Якийсь час він блукав Еджвером, не знаючи, що робити. Втікачі все прибували й прибували. Багатьом із них, як і братові, не хотілося йти далі. Про наступ марсіян ніяких новин не було.

Юрми людей сунули шляхом, але тиск ще був не дуже великий. Більшість їхала на велосипедах, поряд рухалися автомобілі, кеби, двоколісні екіпажі; все те шалено рвалося вперед, і хмари важкої куряви стояли на шляху аж до Сент-Олбенса.

Певно, братові спало на думку завернути до Челмс-форда, де жили його друзі, і він вийшов на дорогу, що тяглася на схід. Незабаром він підійшов до перелазу, перебрався через нього і попростував стежкою на північний схід. Він проминув кілька фермерських будинків і якісь хутірці, що він і не знав, як вони називаються. Тут уже мало траплялося втікачів. Але далі, на порослій травою вуличці, що вела до Гай-Бернета, він зустрівся з двома жінками, які потім стали його попутницями. Надійшов він саме вчасно, щоб вирятувати їх із біди.

Ще здалеку він почув чиїсь крики і, вибігши з-за рогу, побачив, як двоє чоловіків силкувалися зіпхнути жінок з невеликої коляски, а третій силою тримав за вуздечку наполоханого поні. Одна жінка, низька на зріст, одягнена в білу сукню, весь час кликала на допомогу, друга ж, струнка брюнетка, била батогом чоловіка, що схопив її за руку.

Мій брат, вмить зорієнтувавшись, з криком кинувся на допомогу. Один з нападників облишив жінок і обернувся до нього. Мій брат, непоганий боксер, побачивши з обличчя супротивника, що бійки не минути, напав першим і звалив його під колеса.

Для гри в лицарство не було часу, і брат, стусаном забивши памороки лежачому, схопився з тим, що тримав за руку чорняву жінку. Раптом він почув кінський тупіт, по обличчю його шмагонуло батогом, третій нападник сильно вдарив брата у перенісся, а той, що був у нього в руках, вислизнув і метнувся тікати назад.

Приголомшений ударом, брат опинився віч-на-віч із чоловіком, котрий щойно тримав поні. Коляска, похитуючись із боку на бік, покотила дорогою; жінки занепокоєно оглядалися. Той здоровань, що стояв перед братом, хотів ударити вдруге, але брат випередив його, затопивши йому в щелепи. Потім, побачивши, що його залишають одного, брат ухилився від нового удару, обернувся й побіг за коляскою. Слідом за ним біг здоровань. Другий грабіжник, що був утік, тепер приєднався до товариша й також гнався за братом.

Раптом брат спіткнувся й упав. Ближчий переслідувач був за кілька кроків. Брат схопився на ноги й знову етав лице в лице — уже з двома нападниками. З обома впоратися було мало надії, якби та струнка леді не зупинила поні й не побігла сміливо йому на допомогу. Виявилось, вона мала револьвер, але він лежав під сидінням, коли на них напали. З відстані шести ярдів вона вистрілила, мало не влучивши в мого брата. Найлякливіший із грабіжників одразу накивав п’ятами, а здоровань чкурнув за ним, кле-нучи боягуза. Зупинилися вони аж там, де на дорозі нерухомо лежав третій їхній товариш.

— Візьміть! — мовила струнка леді й подала братові свій револьвер.

— Вертайтеся до коляску,— сказав брат, витираючи кров із розбитої губи.

Вона повернула назад, нічого не відповівши. Захекані, вони обоє підійшли до жінки в білому, що насилу стримувала наполоханого поні.

Грабіжники, очевидно, вгамувалися. Коли брат оглянувся, вони вже були далеко.

— Я поїду з вами, коли дозволите,— сказав брат і сів на вільне місце спереду. Струнка леді глянула на нього.

— Дайте мені віжки,— сказала вона і стьобнула поні.

Через хвилину за поворотам дороги зникли постаті' трьох грабіжників.

Отак зовсім несподівано мій брат, захеканий, з розбитою губою, з синцем на підборідді й закривавленими пальцями, опинився в товаристві цих двох жінок, що їхали в невідомому напрямі.

Скоро він дізнався, що одна з них — дружина, а друга — молодша сестра стенморського хірурга, який, пізно вночі повертаючись із Піннера від важкохворого, на залізничній станції почув про наближення марсіян. Він швидко забіг додому, розбудив жінок,— служниця за два дні до цього залишила їх,— зібрав на дорогу харчів, засунув (на щастя для мого брата) під сидіння свій револьвер і наказав їм негайно їхати на Еджвер, сподіваючись, що там можна буде сісти на поїзд. Сам він зостався попередити сусідів, а після цього, як вони домовилися, мав догнати їх так десь о пів на п’яту ранку. Зараз уже майже дев’ята, а його нема.

В Еджвері зібралося стільки втікачів, що там жінки не змогли зупинитися, отож і подалися цим шляхом.

Ось про все це вони встигли уривками розповісти моєму братові до зупинки поблизу Нью-Барнета. Брат пообіцяв залишитися з ними, аж доки вони не вирішать, що їм робити, або доки не наздожене їх лікар. Аби тільки заспокоїти жінок, брат, який ніколи й у руках не тримав зброї, запевняв їх, що він — чудовий стрілець.

Тут, на узбіччі шляху, вони й отаборилися. Поні дуже зручно почував себе під живоплотом. Брат розповів жінкам про свою втечу з Лондона і все, що він знав про марсіян та їхні дії. Сонце котилося вище й вище, і незабаром їхня жвава розмова змінилася на важке очікування. Дорогою пройшло кілька втікачів, від яких брат спробував довідатися про новини. Кожна уривчаста відповідь тих людей підтверджувала братову думку, що людству загрожує величезна катастрофа, і ще більше впевнювала в потребі тікати далі. Він сказав про це своїм супутницям.

— Ми маємо гроші...— промовила смуглява жінка й раптом затнулась.

Її погляд зустрівся з братовим поглядом, і вона заспокоїлась.

— І я маю,— відповів брат.

Вона пояснила, що в них є тридцять фунтів золотом та ще один п’ятифунтовий банкнот; вона гадала, що з цими грішми вони зможуть в Сент-Олбенсі або в Нью-Барнеті сісти на поїзд. Брат, бачивши, як лондонська юрба хижо навалювалася на поїзди, вважав марними ці сподівання й запропонував пробиватися через Ессекс на Гарвіч, а вже звідти взагалі виїхати з Англії.

Місіс Елфінстон — так звали жінку в білому — нічого не слухала і тільки повторювала: «Джордж, Джордж». Але струнка леді була на диво спокійна й розважлива, і кінець кінцем обидві жінки пристали на братову пропозицію. Отож вони поїхали до Барпета, маючи на думці перетяти Великий північний шлях. Брат весь час вів поні за вуздечку, щоб тварина швидко не стомилася.

Сонце підіймалося вище, і день ставав нестерпуче жаркий. Білий пісок під ногами страшенно розжарився й сліпив очі. Посувалися вони дуже повільно. Живопліт аж посірів од пилюки. Під’їжджаючи до Барнета, вони чули дедалі дужчий гомін людського натовпу.

На дорозі втікачів щораз більшало. Це переважно були понурі, знесилені, брудні люди, що тупо дивилися перед собою й белькотіли щось незрозуміле. Якийсь чоловік у вечірньому костюмі пройшов повз них, опустивши додолу очі. Вони чули його голос, а оглянувшись, побачили, що однією рукою він схопив себе за чуприну, другою ж бив когось незримого. Коли цей напад шаленства пройшов, він, не озираючись, попростував далі.

Під’їжджаючи до перехрестя з південного боку Барпета, мій брат і його супутниці побачили зліва у полі жінку, що йшла до дороги. На руках у неї була дитина, ще двоє дітей тяглися збоку; трохи далі йшов якийсь чоловік у брудній темній одежі з грубим ціпком в одній руці й валізою в другій. Потім за поворотом дороги з-поміж вілл, що відділяли путівець од шосе, з’явився запряжений у маленький візок, весь змилений, чорний поні. Поганяв його блідий хлопчина в циліндрі, сірому від пилюки. На візку сиділо троє дівчат, видно, фабричні робітниці з Іст-Енда, та двоє малих дітей.

— Як проїхати на Еджвер? — запитав блідий, з переляканими очима візник.

Брат сказав йому, що треба повернути ліворуч, і той, навіть не подякувавши, знову оперіщив поні.

Тут мій брат побачив, що з будинків попереду здіймався сизий димок, подібний до імли, і мов серпанком огортав білий фасад тераси, яка виглядала з-за вілл потойбіч дороги. Міс Елфінстон від несподіванки скрикнула; над тими будинками шугнули в блакитне небо язики червоного полум’я. Невиразний далекий гомін розпався тепер на безладну мішанину людських голосів, гуркоту тисяч коліс, скрипу возів та стукоту копит. Ярдів за п’ятдесят від перехрестя путівець круто повертав.

— Боже милий! — вигукнула міс Елфінстон.— І куди це ви нас везете?

Брат зупинив поні.

Великий шлях був подібний до бурхливого людського потоку, що нестямно рвався на північ. Величезна хмара білої пилюки іскрилася в сонячному сяйві і, підіймаючись на футів двадцять угору, повивала геть усе в безбарвну сіряву заслону. Той шлях товкло безліч людських і кінських ніг, колеса всіляких екіпажів і возів, тому курява ніяк не могла осісти.

— Дорогу! Дайте дорогу! — тільки й чулося довкола.

Коли вони наближалися до перехрестя, їм видалося, ніби вони вступають в пекельний вогонь і дим; юрба гуготіла, неначе полум'я, пилюка пекла й душила. До того ж недалеко від шосе й справді палала якась вілла, і чорний дим стелився впоперек дороги, збільшуючи загальний хаос.

Пройшло двоє чоловіків. Потім — якась заплакана жінка в брудній одежі і з важким клунком в руках. Одбив-шись од господаря, мисливський пес, висолопивши язик, наляканий і жалюгідний покрутився біля коляски й кинувся геть, коли брат тюкнув на нього.

Лондонський шлях на всю далечінь, скільки око бачить, котив затиснену між двома рядами вілл ріку рухли-вЬго забрудненого люду. На поворотах виринали окремі темні голови, окремі силуети, але дони швидко пливли далі й незабаром зникали, знову тонучи в густій куряві.

— Проходь, проходь! — линули голоси.— Дорогу! Дорогу!

Задні впиралися в спини передніх. Брат весь час вів за вуздечку поні. Підхоплений цим непереможним потоком, він крок за кроком просувався вперед.

В Еджвері вже панував безлад. Чок-Фарм був у паніці, але тут творилося щось далеко більше — усе населення висипало на дорогу. Важко навіть уявити собі той натовп. Це було щось безлике. Воно з’являлося з-за рогу і зникало далі на шляху. Обабіч дороги йшли піші втікачі, яким раз у раз загрожували колеса екіпажів; вони спотикалися, штовхали одне одного, падали в рівчак.

Підводи й екіпажі тяглися впритул одне за одним. Більш спритні й нетерплячі їздці при кожній нагоді вихоплювалися вперед, змушуючи пішоходів тиснутися до самих тинів та воріт понад дорогою.

— Швидше! — чути було вигуки.— Швидше! Вони йдуть!

На одному возі стояв сліпий чоловік в уніформі Армії порятунку і, розмахуючи рукою із скоцюрбленими пальцями, щосили гукав: «Вічність. Вічність». Він так горланив, аж захрип, і мій брат чув той голос ще довго після того, як постать та зникла у хмарах куряви, Деякі їздці очманіло шмагали своїх коней і сварилися з іншими візниками; хто сидів нерухомо, втупившись просто себе спустошеними очима, хто від спраги смоктав собі пальці, або лежав, розпачливо простягтись на дні воза. Кінські очі налилися кров’ю, на вудилах висіли клапті піни.

Були тут всілякі кеби, шарабани, коляски, фургони, вози, була поштова карета, візок для сміття з написом: «Рйзниця св. Панкратія», довгий віз (ним звичайно возять ліс, а зараз у нього набилося повно біженців), підвода броваря, двоє передніх коліс якої були забризкані свіжою кров’ю...

— Дорогу! — не вгавали голоси.— Дорогу!

— Віч-ність! Віч-ність! — відлунювалося десь іздалеку на шляху/

Були тут жінки, стомлені й зажурені, гарно одягнені, з дітками, які, спотикаючись і пхикаючи, насилу перебирали ноженятами; їхня святкова одежа — зім’ята й запорошена, личка — змучені й заплакані. Опліч багатьох жінок ішли їхні чоловіки; одні, допомагаючи їм, інші — лиш то кленучи усе на світі. Тут же, ліктями прокладаючи собі дорогу, плентався й якийсь волоцюга в чорному по-линялому лахмітті; очі його були витріщені від жаху, а сам він брутально лаявся. Тут же пробивали собі дорогу кремезні дужі робітники, а за ними, силкуючись і собі не відстати, пхалися якісь нещасні, миршаві люди,— судячи з одежі, клерки або прикажчики; брат ще помітив пораненого солдата, носія в залізничній формі і якесь жалюгідне створіння в пальті, накинутім на нічну сорочку.

Та хоч яка строката була ця юрба, всі мали щось спільне: переляк і страждання на обличчях та невимовний жах за плечима. Де тільки ставалась яка затримка чи виникала сварка за місце на возі — увесь цей потік одразу ж починав рухатися ще з більшою швидкістю. Навіть люди, які були уже так стомлені й вимучені, аж коліна у них підгиналися,— навіть і вони раптом оживали на часинку й завзято напирали вперед. Спека й курява добре вже далися взнаки: у людей поопікалася шкіра, почорніли й потріскалися губи. Всі страждали від спраги, втоми, довгої ходи. І в цьому гомоні чути було суперечки, докори, стогін із розпачу й муки. Голоси здебільшого кволі, захриплі. І над усім котилося, як приспів:

— Дорогу! Дорогу! Марсіяни ідуть!

Були й такі, що зупинялися й виходили з цього потоку. Путівець, що навскіс наближався до шосе, здавалося, вів із Лондона. Проте дехто звертав сюди: насилу виборсавшись із головної течії, слабіші зупинялись тут хвилину-другу перепочити, а тоді майже всі знову кидались у потік. Трохи далі на путівці лежав якийсь чоловік з підкоченою штаниною, нога його була обмотана закривавленою ганчіркою. Над 'ним схилилося дві постаті. Щасливець — він ще мав друзів.

Маленький дідок із сивими, по-військовому підстриженими вусиками, в брудному чорному сюртуці, вибрався, шкутильгаючи, із людського натовпу, сів на землю, стягнув череинк — шкарпетка була в крові,— витрусив жорству, взувся й пошкандибав далі. Дівча років восьми-дев’яти, зовсім самітне, впало під живоплотом недалеко від мого брата й заплакало:

— Я не можу йти далі! Не можу!

Брат, що наче очманів від усієї цієї метушні, нараз стрепенувся, ласкаво озвався до дівчини і, взявши її на руки, відніс до міс Елфінстон. Ледве брат торкнувся дитини, вона й принишкла, наче від страху.

— Елен! — слізно загукала з юрби якась жінка. — Елен!

Дівчинка раптом вирвалася від брата з криком: «Мамо!»

— Вони йдуть,— сказав один чоловік, що був верхи на коні.

— Гей, ви, з дороги, — гукав якийсь кучер, зводячись на ноги.

Брат побачив закриту карету, що завертала на путівець. Люди штовхали одне одного, щоб не потрапити під колеса. Брат здав поні назад, і коляска наблизилась задком до тину. Карета проїхала мимо й зупинилася на самому повороті. В карету замість двох коней запряжено було тільки одного,

Крізь хмару куряви брат невиразно розгледів, як двоє чоловіків винесли когось на білих ношах і поклали на траву під живоплотом.

Один із них підійшов до брата й запитав:

— Де б тут дістати води? Він помирає, просить пити... Це лорд Гаррик.

— Лорд Гаррик? — здивувався брат, — Верховний суддя?

— Де тут вода? — повторив той своє запитання.

— Може, в якому з тих будинків і є водогін. А у нас води нема,— відповів брат. — І я не можу залишити своїх.

Чоловік став проштовхуватися крізь юрбу до воріт будинку на розі.

— Дорогу! — гукала юрба, тиснучи на нього.— Вони йдуть. Швидше, швидше!

Тут брат помітив якогось бороданя з яструбиним носом. Маленький саквояжик, що він тримав у руці, несподівано розкрився, і на землю під ноги коням і людям посипалися дзвінкі соверени. Чоловік зупинився, очманіло вирячившись на це золоте джерело, коли раптом дишло кеба вдарило його в плече; він поточився, закричав і відскочив убік, мало не попавши під колесо.

— Дорогу! — кричали довкола нього.— Дай дорогу!

Тільки-но проїхав кеб, бородань одним стрибком кинувся до золота, простяг над ним руки та й ну загрібати його і жменями пхати в кишені. Раптом над ним звівся кінь, і чоловік шарпнувся, щоб підвестись, але тут же опинився під копитами.

— Стійте! — закричав брат і відштовхнув з дороги якусь жінку, силкуючись втримати коня за вуздечку. Та не встиг він того зробити, як почув з-під коліс зойк і побачив, що обід колеса пройшов по спині того сердеги. Брата, який побіг ззаду за каретою, візник шмагонув батогом. Рев юрби спантеличив брата. "Чоловік корчився в пилюці над своїм скарбом, безсилий підвестися — колесо переломило йому хребет, і у нього віднялися ноги. Брат хотів зупинити наступний екіпаж, і якийсь вершник на вороному коні зголосився допомогти йому.

— Відтягніть його з дороги! — гукнув він.

Брат ухопив сердегу за комір і почав тягти вбік, але бородань усе ще пожадливо хапав гроші: хижо глянувши на брата, він став бити його по руці кулаком, усе не випускаючи з руки золота.

— Геть, ви! Ідіть, ідіть! — люто ревла юрба.— Дорогу!

Раптом дишло карети встромилося в той екіпаж, що його зупинив вершник на вороному коні. Брат оглянувся, а бородань тим часом швидко повернув голову і вкусив його за руку, якою він тримав нещасного за комір. Вороний кінь, наполоханий тріскотнею, сахнувся вбік, а кінь, запряжений в екіпаж, промчав мимо, ледве не наступивши братові на ногу.

Брат випустив комір й відскочив убік, але встиг помітити, як лють на обличчі того нещасного, що корчився долі, змінилася на жах. Ще мить — і він зник у куряві, а брат, відкинутий потоком, насилу вибрався назад на путівець.

Міс Елфінстон сиділа, заплющивши очі. Маленький хлопчик з якоюсь по-дитячому байдужою цікавістю дивився широко відкритими очима на темне запорошене людське тіло, що його товкли колеса.

— Їдьмо назад! — гукнув брат і, взявши боні за вуздечку, став помалу розвертатися. — Нам не пробитися Крізь це пекло.

Вони від’їхали ярдів сто назад, аж доки збудженої юрби не стало вже видно. На повороті дороги під тином помирав якийсь чоловік. Лице його було мертвотно сполотніле, вкрите потом. Обидві братові супутниці сиділи мовчки, здригаючись від жаху.

Трохи далі за поворотом вони зупинилися. Міс Елфінстон була страшенно бліда, а її невістка розплакалась, забувши навіть кликати свого Джорджа. Та й брат був теж приголомшений і розгублений. І хоч вони повернули з шосе, братові було ясно, що їм таки конче треба пробиватися через той потік. Раптом він обернувся до міс Елфінстон.

— Ми мусимо перебратися через ту дорогу, нічого не поробиш, — сказав він і повернув поні знову назад.

І тоді вдруге за цей день дівчина виявила неабияку мужність. Щоб пробитися через людський потік, брат кинувся на юрбу і здав назад коня, запряженого в кеб, а міс Елфінстон тим часом проїхала з поні вперед. Якийсь фургон зачепився колесом за їхню коляску й відломив шматок обшивки. Ще мить — і потік підхопив їх і поніс у своєму руслі. Брат із смугами на обличчі й руках від ударів батога, що дістав їх від кучера, який правив кебом, скочив до коляски і взявся поганяти.

— Цільтесь у того візника ззаду,— звернувся він до міс Елфінстон, подаючи їй револьвер, — якщо він буде занадто напирати. Або ні, в його коня.

Брат почав дивитися, як би його перебратися на правий бік дороги, та зробити це було неможливо, — загальний потік невблаганно тяг їх із собою у хмарі куряви. Захоплені течією, вони проминули Чіппінг-Барнет і вже аж за милю від центру міста таки пробилися на другий бік дороги. Штовханина й гамір і за містом були неймовірні, але тут дорога кілька разів розгалужувалась, отже, їхати стало, вільніше.

Вони простували через Гелді на схід. Обабіч дороги, як і скрізь, куди не кинеш оком, були величезні юрби людей, що рвалися до річки, а опинившись біля води, тамували спрагу просто руками. Далі, з горба під Іст-Барнетом, видно було, як два поїзди — не тільки вагони, а й паровози обліплені пасажирами — тихо, без гудків, посувалися на північ. Брат гадав, що поїзди набрали пасажирів десь поза Лондоном, бо в самій столиці через паніку не було ніякої змоги сісти на поїзд.

Біля того місця наші втікачі зупинилися перепочити,— всі троє були до краю змучені сьогоднішніми переживаннями. Вони відчували лютий голод, вечір видався холодний, ніхто з них не зважувався заснути. Повз них проходили юрби людей, які, втікаючи від невідомої небезпеки, простували в той бік, звідки приїхав брат.

Якби марсіяни мали за мету тільки руйнування, вони б могли винищити геть усе лондонське населення ще в понеділок, коли воно, зібравшись у величезний натовп, повільно розпливалося по навколишніх графствах. Потоки втікачів сунули не тільки через Барнет, але й через Едж-вер, і через Волтгем-Еббі, і дорогами на схід до Саусенда, Шуберінеса, і на південь від Темзи — до Діла й Бродсте-ра. Коли б хто-небудь того червневого ранку піднявся на повітряній кулі в чисту блакить і подивився звідти на Лондон, то він побачив би, що всі північні й східні шляхи, які розходяться від безмежного плетива вулиць, подібні до річищ чорного строкатого піску, а кожна ота піщинка — то людина, гнана смертельним страхом та розпукою.

В попередньому розділі я переказав розповідь мого брата про все, що діялося на шляху до Чіппінг-Барнета, щоб читач міг уявити собі, який вигляд мало метушіння оцих чорних цяток в очах однієї з них. Ніколи ще в історії людства не приходило в рух одночасно такої сили людей, гнаних спільною небезпекою. Легендарні переселення готів і гуннів, незчисленні орди азіатів здавалися б лише краплиною в цьому потоці. Це був не організований відступ, а панічна втеча, величезна й жахлива, позбавлена будь-якого ладу й певної мети; шість мільйонів людей, беззбройних, без жодних припасів, утікали хтозна-куди... Це був початок краху цивілізації, загибелі людства.

Повітроплавець міг би побачити під собою мережу довгих широких вулиць, будинки, церкви, майдани, перехрестя, сади — і все стоїть пусткою, простерте, як величезна карта, зачорнена в південних районах міста. Там, де Ілінг, Річмонд, Вімблдон, ніби чиєсь страхітливе перо понасадило чорних плям і кожна та пляма невпинно розширювалась, розпливалась струмками на всі боки, перехлюпувала через пагорки й заповнювала кожен вибалок, — так розпливається на вимочці чорнильна пляма.

А ззаду, за блакитними горбами, що височіли на південь від річки, походжали туди-сюди блискучі марсіян-ські вежі, далі й далі спокійно і методично випускаючи хмари отруйних газів. Потім вони змивали те чорне покривало сильними струменями пари, відчуваючи себе господарями на захопленій території. Вони, мабуть-таки, не ставили собі за мету геть усе чисто знищити, а намагалися тільки внести цілковиту деморалізацію і зламати всякий опір. Вони висаджували в повітря порохові склади, обривали телеграфні дроти, де-не-де руйнували залізничні колії. Вони просто перетинали людству підколінне сухожилля. Очевидно, марсіяни також не квапилися загарбати побільше території і в той день, захопивши центральну частину Лондона, далі не йшли. Мабуть, велика частина лондонців залишалася в своїх домах і в понеділок вранці. Пізніше було встановлено, що багато з них загинуло від чорного газу.

Від ранку й до полудня дивовижну картину являв собою лондонський порт. Там тислося багато найрізноманітніших суден, власники яких спокусилися великими грішми, що їх пропонували втікачі. Як розповідають, чимало людей стрибало у воду, щоб уплав дістатися на борт, їх відштовхували баграми, і вони йшли на дно. Опівдні над арками Блекфраєрського мосту з’явилися смуги чорного газу. І раптом весь порт став ареною безтямної паніки, сутичок, озвірілої боротьби. На човнах та баржах, що густо збилися перед північною аркою Тауерського мосту, матроси й вантажники несамовито відбивались від людей, які з усіх боків дерлися на борт. Були навіть такі, що спускалися по опорах мосту...

Коли ж через годину з-за Клок-Тауера з’явився марсіянин, ідучи за течією Темзи, біля - Лаймгауза плавали самі уламки від суден.

Я вже казав, що на землю прибув п’ятий циліндр. Шостий упав під Вімблдоном. Брат, оберігаючи жінок, які спали в колясці на лужку, бачив за горами зелений його спалах. У вівторок, сподіваючись усе ще виїхати морем, вони й далі з юрбами втікачів пробивалися на Кол-честер. Чутки, ніби марсіяни захопили Лондон, підтвердилися. Пришельців бачили під Гайгетом і навіть, як казали, біля Нісдона. Але брат побачив їх тільки на другий день.

Втікачам не вистачало харчів, і чужа власність перестала бути недоторканною. Фермери мусили зброєю захищати свої комори, худобу, пашню. Багато людей, так само, як мій брат, прямували на схід, а найвідчайдушніші з них повертали у бік Лондона, аби тільки де-небудь роздобути харчів. Це були здебільшого жителі північних околиць столиці, які про чорний газ знали тільки з чужих слів.

До мого брата доходили чутки, що половина членів уряду зібралася в Бірмінгемі і що нібито заготовлено дуже багато вибухових речовин, щоб закладати автоматичні міни у Мідлендських графствах. Казали, що Мідлендська залізнична компанія відремонтувала дорогу, пошкоджену у перший день паніки, поновила перерване сполучення і тепер із Сент-Олбенса, щоб там не скупчувалось занадто вже багато людей, поїзди йдуть на північ. У Чіппінг-Онгарі оповістили, що в північних містах є вдосталь борошна, яке мають розподіляти між головними втікачами. Одначе це не могло змінити братових намірів. Він та його супутниці увесь день посувалися на схід, але так і не бачили, щоб десь роздавали обіцяний хліб. Та й ніхто його не бачив.

Вночі біля Примроз-хілу впав сьомий циліндр. Помітила це міс Елфінстон, що якраз чатувала тоді, ділячи цей обов’язок з братом.

В середу троє втікачів — переночували вони в полі, заховавшись у невижатій ще пшениці, — дісталися до Челмс-форда. Тут якісь люди, що називалися «-Комітетом громадського харчування», конфіскували в них поні на м’ясо, замість відшкодування пообіцявши видати їм наступного дня їхню пайку м’яса.

Казали, ніби марсіяни вже під Еллінгом. Ходили чутки й про те, що порохові заводи у Волтгем-Еббі були зруйновані невдалою спробою підірвати одного з марсіян. Тутешні мешканці за марсіянами стежили із дзвіниць.

Брат, на щастя, прагнув швидше пробитися до моря, ніж сидіти й чекати тієї пайки, дарма що всі троє були дуже голодні. Близько полудня вони перетяли Тілінгем; місто геть-чисто спорожніло, лише кілька втікачів нишпорило по хатах, шукаючи їжі. За Тілінгемом вони несподівано побачили море і величезне скупчення всіляких суден на рейді.

Не маючи змоги піднятися по Темзі, судна ці підійшли до побережжя Ессекса, до Гарвіча, Волтона, Клектона, а там до Фаулнеса й Шубері, всюди підбираючи втікачів. Судна стояли у великій півкруглій затоці, береги якої губилися в тумані десь аж під Нейзом. Біля берега було багато рибальських шхун — англійських, шотландських, французьких, голландських, шведських; парові баркаси з Темзи, яхти, моторки. Трохи далі стояли великі судна — вугільні, торговельні, пасажирські, нафтоналивні і всякі інші, навіть чепурні біло-сірі лайнери, що курсували між Саутгемптоном та Гамбургом. Вздовж голубого берега під Блеквотером брат міг розрізнити скупчення човнів, — човнярі торгувалися з пасажирами, які стояли на суходолі. Втікачів тут збилося стільки, що вони загатили весь берег від Блеквотера мало не до Молдона.

За дві милі від берега стояло панцирне судно, майже зовсім занурене в воду, як здалося братові. Це був міноносець «Дитя грому». Інших військових суден не видно було близько, тільки ген там, праворуч, на спокійній гладіні моря — у той час був мертвий штиль — здіймався чорний димок від міноносців ла-маншської флотилії; вони, вишикувавшись у довгу шеренгу проти гирла Темзи, стояли під парами, готові до бою, і стежили за наступом завойовників, безсилі зупинити їх.

Коли місіс Елфінстон побачила море, її охопив панічний жах, і хоч як її підбадьорювала родичка — все було марно. Вона ніколи не виїздила з Англії; краще вже померти на рідній землі, аніж їхати кудись на чужину, і все таке інше. Сердешній жінці, видно, і французи здавалися мало не такими самими марсіянами. Ці два дні мандрів були для неї повні страждання, відчаю й сліз. Вона тільки й думала про те, щоб повернутися до Стен-мора. У Стенморі їй було завжди добре. В Стенморі вони зустрінуть її Джорджа...

Насилу умовили жінку спуститися на берег, де братові пощастило привернути увагу кількох матросів невеличкого колісного пароплава з Темзи. Вони вислали човен й сторгувалися за тридцять шість фунтів перевезти всіх трьох. їхнє судно, казали вони, йде на Остенде.

Було вже близько другої години, коли брат і його супутниці, заплативши на трапах за свій проїзд, ступили на борт судна. А що тут була можливість, хай і за великі гроші, щось перекусити, то вони вирішили спершу підкріпитись на палубі.

На борту вже набралось десь пасажирів сорок, багато з них віддали все до останнього пенса, аби тільки виїхати. Судно стояло біля Блеквотера аж до п’ятої години, доки пасажири не заповнили геть усієї палуби. Певне, воно залишалося б там і ще довше, якби десь із півдня не долинули гарматні вибухи. Ніби відповідаючи на них, міноносець пальнув з невеликої гармати і щось просигналізував прапорцями. Із його труб виривалися стовпи диму.

Деякі пасажири запевняли, що стрілянина та доноситься із Шуберінеса, аж доки не помітили, що канонада наближається. Саме в цей час далеко на південному сході почали з моря підноситись одна за одною щогли трьох панцирників, над якими звивався чорний дим. Але братову увагу привернули якісь вибухи на півдні. Йому здалося, ніби в далекій сизій імлі підіймається димова хмара.

Маленьке суденце, прямуючи на схід, вибралося з-поза човнів та пароплавів, що величезною підковою стояли на рейді. Низький берег Ессекса вже почала огортати синя імла, коли з’явився перший марсіянин. Малий і невиразний здалеку, він наближався вздовж ледве помітного берега від Фаулнеса. Переляканий капітан люто лаявся на весь голос, бідкаючись, що так довго забарився, і лопаті коліс неначе перейнялися його страхом. Пасажири тиснулися біля борту, ставали на лави, вдивляючись у цю химерну постать, яка височіла над деревами й церквами, і, ніби перекривляючи людську ходу, повільно сунула вперед.

Брат оце вперше бачив марсіянина і, скоріше здивований, аніж наляканий, стежив за тим велетнем, що обережно підступав до суден, бредучи водою все далі й далі від берега. Потім десь аж із-за Крауча, простуючи ліском, вийшов другий марсіянин, а ще далі за ним — і третій; він неначе йшов убрід через мерехтливу драговину, що, здавалося, висіла між небом та землею. І ці двоє марсіян теж прямували до моря, ніби втрьох мали намір перетнути шлях тому скупченню суден, що збилися між Фаулне-сом та Нейзом.

Машина чмихала, налягаючи з останніх сил, під колесами нуртувала й пінилася вода, а проте суденце страшенно помалу тікало від наближення жахливої небезпеки. Глянувши на північний захід, брат помітив, що величезна підкова суден розпалась у паніці, судна безладно розверталися, перекриваючи одне одному дорогу, ревіли сирени пароплавів, із труб валував дим, швидко підіймали вітрила, кожне металося на всі боки. Так захопило брата це видовище, так опанували ним думки про небезпеку, що він і не дивився у бік моря. Раптом різкий рух судна (воно круто повернуло, щоб не зіткнутися з іншим) скинув брата з лави, на якій він стояв. Довкола відразу збуджено закричали, затупотіли ногами, прокотилося лунке «ура». Тут судно дало крен, і брат упав. Схопившись на ноги, він помітив за якихось сотню ярдів від їхнього суденця, що безпорадно гойдалося на хвилях, могутнє панцирне тіло, яке, ніби леміш, врізалося у воду, відкидаючи на два боки величезні спінені хвилі; під ударами цих хвиль суденце то кренилося мало не до ватерлінії, то жалюгідно махало в повітрі лопатями коліс.

Ціла злива бризок хлюпонула на брата й на мить зовсім засліпила. Коли він протер очі, величезне страховисько вже промайнуло далі й летіло до берега. Над водою виднів закутий у метал корпус судна, а з двох труб виривалися струменем дим і полум’я. Це був міноносець «Дитя грому», що спішив рятувати судна, яким загрожувала небезпека.

Міцно вхопившись за поруччя, брат перевів погляд від цього летючого левіафана на марсіян. Вони зійшлися і стояли втрьох так далеко в морі, що їхні триноги були майже сховані у воді. Глибоко занурені, вони здавалися на великій відстані не такими страхітливими у порівнянні зі сталевим велетнем, в кільватері якого безпорадно похитувалось суденце. Здавалося, марсіяни здивовано розглядають нового супротивника. Може, їм видалося, що цей гігант подібний до них? «Дитя грому» швидко наближалося до них без жодного пострілу. Певне, це й дало змогу так близько підійти до ворога. Марсіяни не знали, як до нього поставитись. Один тільки снаряд — і вони враз пустили б його на дно своїм тепловим променем.

Міноносець мчав з такою швидкістю, що за хвилину покрив половину відстані між суденцем наших утікачів та марсіянами; він маячив темною плямою, що дедалі меншала на тлі довгої смужечки ессекського берега.

Раптом передній марсіянин опустив свою трубу й метнув на міноносця один балон чорного газу. Лівий борт судна почорнів, ніби на нього хлюпнули чорнилом; темпі клуби покотилися морем, але міноносець проскочив через них. Нашим утікачам — їх же суденце сиділо низько у воді, і сонце било їм просто в вічі — здавалося, що «Дитя грому» уже серед марсіян. Потім їхні велетенські постаті, розходячись, стали відступати до берега. Один із них вхопив генератор теплового променя, спрямовуючи його навскоси донизу, і ціла хмара пари піднялася над морем, коли промінь торкнувся води. Крізь сталеву обшивку міноносця він, певне, пройшов, як розжарений до білого стержень проходить крізь аркуш паперу.

Раптом вогненний струмінь пронизав клуби пари, марсіянин здригнувся й заточився. За мить другий постріл таки звалив його, і стовп води та пари метнувся високо вгору. Раз у раз гриміли гармати оповитого парою міноносця. Одне ядро впало поблизу суденця, піднявши цілу хмару води; рикошетом воно відлетіло до інших суден і розбило на друзки якусь рибальську шхуну, але ніхто не надав тому особливої ваги.

Побачивши загибель марсіянина, капітан на містку щось вигукнув, і всі пасажири на кормі голосно закричали. Мить — і юрба знову загаласувала; збурюючи хвилі, за хмарами білої пари неслося щось довге й чорне, охоплене полум’ям: із вентиляторів і труб бив вогонь.

Міноносець був ще живий: стерно, очевидно, було неушкоджене, машини працювали. Він мчав просто на другого марсіянина і вже був ярдів за сто від нього, коли той спрямував тепловий промінь на панцирну фортецю. Почувся оглушливий вибух, блиснув сліпучий спалах, палуба й труби злетіли вгору. Від того страшного вибуху навіть марсіянин похитнувся, а за мить вогненні рештки судна, що за інерцією нестримно летіли й далі вперед, наскочили на марсіянина й зім’яли його, неначе картонну іграшку. Брат мимохіть скрикнув. І знову все покрили стовпи пари.

— Два! — вигукнув капітан.

Всі галасували. Маленький пароплав від носа до корми дрижав від шаленого радісного крику, підхопленого спершу на одному, другому, а далі й на всіх суднах і човнах, що вийшли в море.

Кілька хвилин над водою стояла пара, ховаючи від очей третього марсіянина й далекий берег. Суденце наполегливо працювало лопатями, далі й далі відходячи від бойовища. Коли врешті пара осіла, натомість розплився такий чорний газ, що крізь його заслону годі було розгледіти міноносця чи третього марсіянина. Панцирники з моря підійшли ближче й зупинилися між берегом та суденцем.

Судно все йшло у відкрите море, а панцирники повільно наближалися до берега, і досі не видного за мармуровою завісою пари й чорного газу, що, змішуючись, утворювали дивовижні візерунки. Ціла флотилія суден, рятуючись, відходила на північний схід; між панцирниками та суденцем плавало кілька рибальських човнів. Не дійшовши до поземної смуги газу й пари, які вже стали осідати, військові судна повернули на північ і швидко зникли у вечірніх сутінках. Берег розпливався, втрачав свої обриси, ховаючись у хмарах, що збиралися низько над західним обрієм.

Несподівано з цієї золотавої імли долинули гарматні постріли й виплили якісь чорні рухливі тіні. Пасажири метнулися до борту, вдивляючись у сліпуче сяйво заходу, але не могли нічого розгледіти. Піднялася хмара диму й заступила сонце. Суденце торувало свій шлях у безкраїй непевності.

Сонце поринуло в сірі хмари, небо стало багряно-чорне, вгорі замерехтіла вечірня зоря. Було вже зовсім темно, коли раптом капітан щось вигукнув, показуючи рукою в далечінь. Брат став напружено придивлятися. На заході із сірої сутіні щось навскоси вимайнуло в небо, в ясну чисту просторінь над хмарами: щось плескате, широке, величезне; воно описало велику дугу і, повільно спускаючись, зникло в таємничому мороці ночі. Над землею залягла густа темрява.

КНИГА ДРУГА

ЗЕМЛЯ В МАРСІЯНСЬКОМУ ЯРМІ

У першій книзі, розповідаючи про братові блукання, я занадто ухилився від своїх власних пригод. Протягом подій, що про них ішлося в останніх розділах, ми з священиком ховалися від чорного газу в покинутому будинку в Голіфорді. З цього моменту я й поведу далі свою розповідь.

Ніч перед понеділком і весь наступний день — день паніки — ми просиділи на маленькому острівці денного світла, відтяті від усього світу чорним газом, не здатні нічого робити, а тільки чекали в гнітючій бездіяльності.

Я дуже хвилювався за дружину. Тепер вона десь там у Лезергеді,— уявлялось мені,— налякана страшною небезпекою, вже оплакує мою смерть. Я ходив по кімнатах, готовий кричати від болю, якого завдавала мені сама лише думка, що може там статися з дружиною, коли мене не буде. Я знав, що мій двоюрідний брат — не полохливої вдачі, але він був не з тих, які швидко усвідомлюють небезпеку і негайно діють. А саме за цих обставин потрібна кмітливість, а не хоробрість. Єдина думка втішала ме-‘ не, що марсіяни посуваються на Лондон, тобто віддаляються від Лезергеда. Але все-таки я був у непевності, і це страшенно пригнічувало. Я був дуже змучений, і мене дратувало безнастанне скиглення священика, його себелюбний відчай. Після кількох марних спроб угамувати його я перейшов до кімнати, в якій лежали глобуси, різні моделі та зошити, — певно, це була класна кімната. Коли й він прийшов сюди, я виліз на горище й зачинився там у якійсь комірчині, аби лише побути наодинці із своїм горем.

Цього дня й уранці наступного через отой чорний дим ми були безнадійно відірвані від світу. В неділю ввечері ми помітили людей в сусідньому будинку — за вікном майнуло чиєсь обличчя, блимнуло світло, грюкнули двері. Я так і не знаю, що то були за люди і що з ними далі сталося. Наступного дня ми вже їх не бачили. В понеділок рано газ поволі опускався в напрямі річки, щораз ближче добираючись до нас, і нарешті поповз дорогою мимо нашого сховища.

Близько полудня полем пройшов марсіянин, пускаючи струмінь гарячої пари, що із свистом летіла на стіни, розбивала шибки і навіть ошпарила священикові руку, коли він тікав із кімнати, яка виходила вікнами на вулицю. Коли згодом ми повернулися до мокрих від пари кімнат і виглянули на вулицю, вся земля на північ була запорошена ніби чорним снігом. Кинувши погляд на річку, ми дуже здивувалися: почорнілий луг виблискував якимось червонавим відтінком.

Якийсь час ми не бачили, що це змінює в нашому становищі, крім хіба того, що загроза чорного гаау минула. Потім, я збагнув, що ми ж тепер вільні й можемо йти далі. Я вирішив знову тікати. Але священик був якийсь збайдужілий до всього.

— Нам і тут безпечно, — повторював він, — цілком безпечно

Я вирішив залишити його, — ох, якби ж то я й зробив це! Пам’ятаючи артилеристове напучення, я подбав про харчі й питво на дорогу. Я знайшов олію й якусь ганчірку, щоб перев’язувати попечені руки, у спальні підібрав капелюх і фланелеву куртку. Коли священик зрозумів, що я таки піду один, він також схопився. Було десь близько п’ятої, коли ми вирушили почорнілою дорогою на Санбері. Довкола було тихо.

І в Санбері, і по дорозі до міста — скрізь валялося багато скорчених трупів, кінських і людських, скрізь перекинуті вози, розкидані речі; і все вкрите чорним порохом. Цей саван із чорної сажі нагадав мені те, що я читав про загибель Помпеї. До Гемптон-Корта ми дійшли без пригод, нас тільки вражало незвичайне спустошення. Лише в Гемптон-Корті очі наші трохи спочили на клаптику зелені, якого не зачепив задушливий потік. Ми пройшли через Баші-парк з його оленями, що вільно паслися між каштанів. Кілька чоловік і жінок поспішали ланами на Гемнтон,— це вперше зустрілися нам люди. Нарешті дісталися ми до Твікенгема.

По той бік дороги, поза Гемом та Пітерсгемом, і досі горіли ліси. До Твікенгема не сягали теплове проміння та чорний газ, і тут більше людей, але ніхто не міг розповісти нам ніяких новин. Здебільшого вони, як і ми, користуючись спокійною хвилиною, втікали далі. У мене склалося враження, що в окремих будинках залишалися ще мешканці, — занадто перелякані, навіть щоб утікати. Тут, на шляху, також були сліди квапливої втечі. Мені добре запам’яталися три поламані велосипеди, що лежали вдавлені в землю колесами возів та екіпажів.

О пів на дев’яту ми перейшли Річмондський міст. Звісно, ми поспішили перебратися через річку, та все-таки я встиг розгледіти якісь великі червоні туші кілька футів завширшки, що пливли за водою. Я не знав, що то було, — час був не такий, щоб роздивлятися,— та, проте, дав йому страшне пояснення, хоч і не мав для того ніяких підстав. У Серрею також лежала сажа, яка недавно ще була чорним газом; тут валялися й трупи, особливо багато біля станції. Марсіян ми не бачили, аж доки не підійшли до Барнса.

В почорнілій далині ми помітили трьох чоловік, що завулком збігали до річки, але, крім цього, усе навколо здавалося спорожнілим. На узвишші палав Річмонд; далі за містом ніяких слідів чорного газу не видно було.

Підходячи до К’ю, ми перестріли купку людей, що чимдуж утікали від марсіян, а над будинками — ярдів за сто від нас — побачили верхню частину марсіянської машини. Ми так і заклякли від жаху: глянув би марсіянин донизу — і ми пропали! Пройняті страхом, ми не зважилися йти далі, а звернули з дороги і шаснули в якусь повітку в садку. Священик забився в куток і тихенько хлипав; він відмовлявся йти далі.

Але я вирішив будь-що дістатися Лезергеда і, тільки посутеніло, рушив знов. Я проліз крізь кущі, проминув високий будинок і вийшов на дорогу до К’ю. Священика я залишив у повітці, але він поспіхом кинувся за мною.

Дуже нерозважливо вчинив я, пустившись зараз у дорогу, бо ж навколо нас марсіяни, це було цілком ясно. Щойно догнав мене священик, як ми знову побачили вдалині бойову машину, що йшла лугом з боку К’ю-Лодж; може, це була та сама тринога, яку ми бачили перед цим, а може, й інша, — не знаю. Чотири чи п’ять маленьких темних постатей втікали від неї зеленаво-сірим полем. Видно, марсіянин гнався за ними. Ступивши три кроки, він наздогнав їх. Вони порснули у нього з-під ніг урізнобіч, але він не скосив їх тепловим променем, а підібрав поодинці і вкинув до великої металевої скриньки, що висіла в нього за спиною, наче сумка з робочим знаряддям у робітника.

Тільки зараз я вперше подумав, що, може, марсіяни мають якісь інші наміри щодо людства, аніж просто знищити його. Одну мить стояли ми мов скам’янілі, а потім повернули назад і кинулися тікати. через якусь хвіртку ми вскочили в садок, обгороджений муром, влетіли в якийсь рівчак; і там так і сиділи, ледве насмілюючись шепотіти, аж доки на небі не висіялись зорі.

Було, мабуть, близько одинадцятої години, коли ми зважилися вирушити далі і пішли вже не шляхом, а полями, боязко тримаючись кущів і гостро вдивляючись у темряву,— я ліворуч, а священик праворуч,— чи не з’являться де марсіяни, що, здавалося, стояли навкруги нас. Раз ми натрапили на обгорілу чорну місцину, вже охоло-лу й укриту попелом. На ній було багато обвуглених, спотворених людських тіл, уціліли тільки ноги й черевики. Тут-таки лежали кінські трупи,— футів, певно, за п’ятдесят від чотирьох розірваних гармат із розбитими лафетами.

Селище Шін неначе уникло зруйнування, але було порожнє й безгомінне. Трупів ми тут не бачили,— та це й не дивно, бо ніч видалася така темна, що неможливо було розгледіти навіть узбіччя дороги. У цьому селищі мій супутник почав скаржитися на втому, і ми вирішили зайти до якого-небудь житла.

Перший будинок, до якого ми, трохи поморочившись, таки залізли вікном, був невеличкою напіввідокремленою віллою, в якій я не міг знайти нічого їстівного, крім шматка цвілого сиру. Зате тут була вода. Я ще знайшов тут сокиру, що могла б нам згодитися для іншого будинку.

Ми вийшли на дорогу в тому місці, де вона повертає на Мортлейк. Тут, у садку, обгородженому парканом, стояв білий будинок. В комірчині знайшовся запас харчів — дві буханки хліба, шматок сирого м’яса та півстегна шинки. Я перераховую все так докладно, бо цим добром довелося нам живитися цілих два тижні. Під полицею стояли пляшки з пивом, пара мішків квасолі та кілька пучків зів’ялого салату. Двері з цієї комірчини виходили на кухню, де лежала купа дров і стояв буфет, в якому ми знайшли десяток пляшок бургундського, суп і рибу в консервах та дві бляшанки бісквітів.

Поночі, боячись запалювати світло, ми сиділи в кухні і їли хліб із шинкою, запиваючи пивом з однієї пляшки. Священик, ще й досі наляканий і стривожений, так чомусь рвався тікати звідси, що я насилу умовив його поїсти перед дорогою. Але тут несподівано трапилася пригода, через яку ми стали бранцями.

— Ще півночі, мабуть, нема...— тільки встиг я сказати, коли раптом блиснуло сліпуче зелене сяйво. Кухню на мить осяяло зеленим світлом. А потім будинок так струсонуло, як я ще ніколи не чув — ні перед тим, ні опісля. Десь зовсім близько задзенькотіло скло, посипалася з гуркотом цегла, просто нам на голови обвалився тиньк. Мене скинуло на підлогу, ударивши ще об пічку. Я втратив свідомість і лежав якийсь час зовсім нерухомо. Священик казав потім, що я довго був без пам’яті. Коли я отямився, довкола знову було темно, і священик кропив мене водою. Обличчя його змокріло від крові, — як я згодом дізнався, він поранив собі лоба.

Кілька хвилин я не міг збагнути, що сталося. Тоді потроху в голові у мене почало прояснюватись. Я відчув на скроні в себе синець.

— Вам легше? — пошепки запитав священик.

Відповів я йому не одразу. А тоді підвівся й сів.

— Не ворушіться,— сказав священик.— 3 буфета полетів посуд, і вся підлога в черепках. Ворухнувшись, ви знімете шум, а вони, здається, ось тут, за стіною.

Ми сиділи так тихо, що могли чути один в одного стукіт серця Панувала могильна тиша, тільки раз десь поруч упав шматок тиньку чи цегли і розсипався по підлозі. Знадвору зовсім близько почувся металевий брязкіт.

— Чуєте? — запитав священик, як тільки забрязкотіло вдруге.

— Чую,— відповів я.— Але що то може бути?

— Марсіяни,— прошепотів священик.

Я напружив слух.

— Щось подібне до теплового променя, — сказав я і подумав, чи це не наштовхнулася часом на будинок марсі-янська машина, як ото одна з них була налетіла на дзвіницю церкви у Шеппертоні.

Наше становище було таке непевне, що ми сиділи нерухомо якихось три-чотири години, аж доки не зазоріло.

Нарешті до кухні почало цідитися світло, але не через вікно, й досі темне, а через трикутну дірку в стіні між балкою та купою битої цегли. Тільки тепер у сірій сутіні ми змогли розгледіти кухню.

Вікно було засипане високою купою свіжої землі; грудки валялися й на столі, за яким ми вечеряли, і в нас під ногами. Біля верхнього краю віконної рами з-під землі стирчала обірвана ринва. На підлозі було повно різних уламків. Частина кухні, ближча до інших кімнат, осіла.

Коли розвиднілося, ми переконалися, що майже весь будинок завалився. Цілковитим контрастом до цих руїн видавався чепурненький буфетик, пофарбований в блідо-зе-лений колір, шпалери з білими й блакитними квадратиками під кахлі та дві розмальовані картинки над кухонною плитою.

Коли й зовсім розвиднілося, крізь вилом у стіні ми побачили марсіянина, що стояв — як я зрозумів згодом — на варті біля гарячого ще циліндра. Ми якомога обережніше переповзли із напівосвітленої кухні до темної посудомийні.

Тільки зараз я збагнув, що сталося.

— П’ятий циліндр,— прошепотів я. — П’ятий постріл з Марса влучив у цей будинок і поховав нас під руїнами.

Священик трохи помовчав, а тоді прошепотів:

— Боже, змилосердься над нами! — і далі почав скімлити.

Коли не зважати на цей шепіт, у нашім закутку було зовсім тихо. Щодо мене, то я боявся й дихати і не зводив очей з блідого світла, що сіялося в кухонні двері. Я ледве міг розгледіти невиразні обриси священикового обличчя, його комірець і манжети. Знадвору долинув металевий стукіт, а тоді — пронизливий свист і, трохи згодом, шипіння ніби паровоза. Ці загадкові звуки чулися безперервно, і здавалось, дедалі вони гучнішають. Раптом почувся ритмічний-вібраційний гул, від якого все навколо нас задвигтіло й задзвенів посуд у буфеті. Світло примеркло, й отвір кухонних дверей став зовсім чорний. Отак дві години, зіщулившись і тремтячи, сиділи ми, доки нарешті нас не зборов сон...

Прокинувшись, я відчув, що хочу їсти. Видно, ми проспали більшу частину дня. Голод додав мені духу, і я, сказавши священикові, що йду шукати їжі, помацки рушив до комірчини. Він нічого не відповів, а коли я почав їсти, не витримав і собі поповз до мене.

Підкріпившись, ми поповзли назад у посудомийню, і я, мабуть, знову задрімав. Коли я прокинувся, то помітив, що священика нема. Вібраційний гул тривав з гнітючою впертістю. Я пошепки покликав кілька разів священика, а тоді поповз до кухонних дверей. Там було ще видно, і я помітив, що він лежить біля трикутного пролому в стіні, яка виходила у бік марсіян. Голови його через підняті плечі я не міг побачити.

З-за стіни долітали найрізноманітніші звуки, наче з якогось депо, і все навкруги двигтіло від того гулу. Крізь пролом я бачив верхівку поволоченого сонцем дерева та клапоть блакиті спокійного надвечірнього неба. Хвилинку я дивився на священика, а потім тихенько підійшов ближче, обережно ступаючи між черепків, що вкривали підлогу.

Я торкнувся його ноги. Від несподіванки він так здригнувся, аж цілий шматок тиньку відвалився з надвірного боку стіни і гупнув об землю. Я схопив священика за руку, боячись, що він скрикне, і так ми надовго завмерли. Згодом я обернувся подивитись, що залишилось від нашого притулку. В облупленій стіні утворилася вертикальна шпарина. Я обережно виліз до балки і крізь цю шпарину глянув на приміську дорогу; там змінилося усе до невпіз-нання.

П’ятий циліндр упав, мабуть, на той дім, до якого ми перше заходили. Від будинку не залишилося й сліду, його розтрощило, рознесло, розвіяло, зрівняло з землею. Цей циліндр зарився в землю глибше, аніж перший, і утворив вирву, набагато ширшу за ту, що я бачив під Вокінгом. Земля навкруги розбризкалася від страшного удару («розбризкалася» — найвлучніше тут слово) і засипала сусідні будинки. Це виглядало точнісінько так, якби по болоті зі всього духу вдарити молотом. Задня частина нашого будинку завалилась, а передня була також зовсім зруйнована; кухня й посудомийня вціліли тільки чудом, але й їх засипало горами землі з усіх боків, крім того боку, яким будинок був обернений до циліндра. Ми висіли на краю великої ями, де працювали марсіяни. Важке гупання лунало десь, мабуть, позаду нас, і коли-не-коли перед нашим отвором підіймалася завісою яскраво-зелена пара.

Циліндр був уже відкритий. Він лежав посеред ями, а з протилежного її боку, поміж вирваних і засипаних дрібним камінням кущів, стояла порожня бойова машина, висока й нерухома на тлі вечірнього неба. Я спочатку розповідаю про яму й циліндр, так воно послідовніше, хоча мою увагу насамперед привернула надзвичайно блискуча машина, що копала землю, і якісь дивні створіння, що важко й незграбно повзали там через купи розритої землі. Цей механізм мене таки передусім зацікавив. Це була одна з тих досконалих машин, що їх потім назвали «рукатими» і вивчення яких дало такий могутній поштовх нашому земному винахідництву. На перший погляд вона нагадувала металевого павука з п’ятьма рухливими суглобистими лапами, з безліччю малих колінчатих важелів та хапальних щупальців навколо корпусу. Більшість цих «рук» була втягнена, але трьома довгими щупальцями машина хапала металеві прути, рейки й цілі пластини — очевидно, панцирну обшивку циліндра. Все це витягуючи, машина складала його ззаду на рівний майданчик.

Її рухи були такі швидкі, складні й досконалі, що я спершу, незважаючи на металевий блиск, не міг повірити, що це не жива істота. Бойові триногі машини також були на диво досконалі і виглядали як щось живе, але їх важко було навіть порівняти з цією. Люди, що ніколи не бачили такої машини і знають про неї лише з малюнків та поверхових розповідей очевидців, як хоча б і мене, неспроможні уявити собі справжні її властивості.

Зокрема я пригадую ілюстрацію з однієї брошурки, що подавала докладний опис війни. Художник, очевидно, не ознайомився як слід із бойовими машинами. Він зобразив їх незграбними, млявими триногами, негнучкими й неспритними, здатними тільки до одноманітних рухів. Брошурка з цими ілюстраціями набула гучної популярності, і я згадав про неї лише для того, щоб застерегти читача від хибного уявлення про марсіян. Малюнки ті були не більше схожі на марсіян, що я їх бачив, як воскова лялька па живу людину. На мою думку, цю брошуру краще було б дати без жодних ілюстрацій.

Як я вже казав, руката машина спершу видалась мені не машиною, а якимось крабом у блискучій оболонці; а марсіянина, що вправними щупальцями регулював її рухи, я прийняв за щось подібне до мозкового центру. Але згодом я побачив таку саму сіро-брунатну глянцеву, немов із шкіри, оболонку й на інших тілах, що повзали тут, і зрозумів справжню природу оцього вправного працівника. Збагнувши це, я перевів свою увагу на марсіян. Я вже дещо знав про них, і почуття огиди тепер не заважало мені стежити за ними; та й дивився ж я зі схованки, а не втікаючи, як тоді.

Тепер я побачив, що ці істоти не мають нічого земного. Це були масивні кулясті тіла, певніше б сказати — просто голови близько чотирьох футів у діаметрі, з невиразною подобою обличчя. Вони не мали ніздрів, і я подумав, що вони, мабуть, взагалі позбавлені нюху; на обличчі у них було тільки двоє великих темних очей, а нижче — щось таке, ніби м’ясистий дзьоб. Ззаду тієї голови, чи тулуба — я вже й не знаю, як його назвати, — була туга перетинка, що правила їм за вухо, як установили пізніше. За умов далеко густішої земної атмосфери та перетинка, певне, була ні до чого. Біля рота висіло шістнадцять тоненьких, схожих на батіжки, щупальців, зібраних у дві мички — по вісім штук у кожній. Згодом ці мички відомий анатом професор Гоуес назвав руками. Ще коли я вперше побачив марсіян, мені здалося, ніби вони силкувалися на цих руках зводитися, але то було марно, бо для такого кволого опертя їхня вага на землі була занадто велика. Можна припустити, що на Марсі вони успішно пересуваються цими руками.

Анатомічна будова марсіян, як пізніше показав розтин, була досить проста. Головну частину їхнього організму займав мозок із розгалуженням грубих нервів, що ішли до очей, вуха та щупальців. Крім того — складної будови легені, в які повітря попадало просто з рота, серце та кровоносні судини. Надсадну працю легенів, викликану густішою земною атмосферою та більшою на землі силою тяжіння, було помітно уже з самих конвульсійних рухів зовнішньої оболонки.

Таке тіло марсіянина. Нам може здатися дивним, що марсіяни зовсім не мали складних органів травлення, які займають більшу частину людського тіла. Але їхнє тіло — це голова, сама голова. Нутрощів у них не було. Марсіяни зовсім не їли і не перетравлювали їжі. Вони просто живилися чужою кров’ю. Я бачив на власні очі, як вони ловили людей, і скажу про це далі. Почуття відрази не дає мені змалювати все те, на що й дивитися було гидко. Скажу тільки, що марсіяни впорскували собі в вени маленькою піпеткою кров, яку брали з інших живих істот, здебільшого з людей...

Все це видається нам страхітливим, але в той же час я думаю, якою огидною мала б видатися наша звичка живитися м’ясом — ну, хоча б кроликові, якби він раптом набув здатності мислити.

Фізіологічні переваги ін’єкції — незаперечні, надто коли зважити, скільки людина затрачає часу й енергії на пережовування та травлення. Половина нашого тіла — це залози, різні органи й канали, що переганяють їжу на кров. Процеси травлення і впливу їх на нервову систему виснажують наші сили, впливають на наш розум. Людина може бути щаслива чи нещаслива — залежно від стану її печінки або підшлункової залози. А в марсіян настрій та емоції не зазнають цих впливів організму.

Те, що марсіяни живилися саме людською кров’ю, почасти пояснюється природою тих жертв, котрих вони привезли з Марса собі на харчі. Ці створіння, коли судити з їхніх засохлих останків, що потрапили людям до рук, були також двоногі, з тендітним крем’янистим кістяком (на зразок наших крем’янистих губок) і кволими м’язами; вони були футів шість зростом, мали круглу голову і великі очі в кістяних западинах. В кожному циліндрі містилося щось по двоє-троє таких створінь, і всіх їх було вбиго ще до прибуття на Землю. Зрештою вони б однаково загинули на нашій планеті, поламавши собі кості під вагою власного тіла.

Коли я вже почав ці описи, то заодно додам ще деякі деталі, що про них люди довідалися пізніше. Це допоможе читачеві, який не бачив марсіян, повніше уявити собі цих страшних нападників.

Їхня фізіологія відрізнялася від нашої трьома характерними особливостями. Організм марсіянина не потребував сну і міг безперервно працювати, як у людей серце: їм не знане було перенапруження м’язів, а отже, й не було потреби періодично припинювати їх діяльність. Очевидно, вони зовсім не відчували втоми. Навіть на Землі, де ані кроку вони не могли ступити без величезного напруження, вони не спочивали, працюючи, як ті комахи, всі двадцять чотири години на добу.

Друга дивна особливість марсіян — вони були безстатеві й тому не відали тих бурхливих емоцій, які відчуває людина внаслідок статевої різниці. Точно встановлено, що під час цієї війни на Землі народився один марсіянин; він тримався на тілі свого родича у вигляді бруньки, як пуп’янок лілеї або молодий організм на прісноводному поліпові.

У людині й усіх високорозвинених земних істот такий спосіб розмноження давно зник; ми знаємо, що це най-примітивніший спосіб. У всіх нижчих тварин, кінчаючи оболонковими, які стоять найближче до хребетних, існують водночас обидва способи розмноження, але на вищих щаблях розвитку статевий спосіб витискує пупкування.

На Марсі, одначе, розвиток пішов у протилежному напрямі.

Цікаво відзначити, що один відомий письменник, який тяжів до псевдонаукових умоглядних припущень, ще задовго до нападу марсіян прорікав людині майбутнього марсіянську будову. Його прорікання, скільки пам’ятаю, з’явилися 1893 року в листопадовому чи грудневому номері журнала «Пел-мел-баджіту», який давно вже не видається. Пригадую карикатуру з цього приводу у відомому домарсіянському сатиричному журналі «Панч». Автор жартома доводив, що розвиток механізації мусить врешті-решт загальмувати розвиток кінцівок людського тіла, що хімічне живлення, що волосся, ніс, зуби, вуха, підборіддя з бігом часу стануть непотрібні людям і внаслідок природного добору згодом зовсім відімруть. Буде розвиватися тільки мозок. Щоправда, ще одна частина тіла може пережити інші, це рука — вчителька і служниця мозку: тоді, коли все зайве відмиратиме, вона без упину розвиватиметься.

Що ж, істину часто висловлюють у вигляді жарту!

В усякому разі, на прикладі марсіян видно таку перемогу інтелекту над тваринними рисами організму. Мені здається ймовірним, що марсіяни походять із таких же створінь, як і ми, але в них більше розвивалися мозок та руки (згодом руки переродилися на два пучки вправних щупальців) за рахунок решти організму. А мозок без тіла мусив був створити й егоїстичний інтелект, позбавлений людських емоцій.

Нарешті, третя характерна особливість марсіян, яка відрізняє їх від нас, може на перший погляд видатися і не суттєвою. Мікроорганізми, збудники багатьох хвороб і причина таких страждань на Землі, — на Марсі або ніколи не з’являлися, або ж марсіянська санітарія бозна-коли покінчила з ними. Сотні інфекційних хвороб, що нищать людське життя, — лихоманка, сухоти, рак, різні болячки та всілякі інші недуги, — зовсім не знані були марсіянам.

Говорячи про відмінність життя на Марсі, слід сказати і про дивовижну червону траву.

Очевидно, рослинний світ на Марсі, на відміну від земного, де переважає зелений колір, має криваво-червоний

¹ Г. Уеллс має на увазі свою власну статтю «Про одну ненаписану книгу».

відтінок. У всякому разі, насіння, яке марсіяни (навмисне чи випадково) привезли з собою, дало тут червоні вру-на. Проте тільки всім відома червона трава у боротьбі з земною рослинністю якось таки призвичаїлася до нашого грунту. Червона повитиця так швидко зачахла, що мало хто її встиг і побачити. Що ж до червоної трави, то і вона якийсь час росла досить буйно. На третій чи, може, на четвертий день нашого ув’язнення вона вже зійшла навкруг ями, і її подібне до кактуса пагіння червоною каймою облямувало наше трикутне віконце. Пізніше я бачив її по всій країні, особливо там, де багато вологи.

У марсіян був орган слуху — одна кругла перетинка в задній стороні голови-тіла, а також очі, що гостротою не поступалися нашим; проте, на думку Філіпса, синій та фіалковий кольори вони приймали за чорний. Був поширений здогад, що марсіяни спілкувалися між собою за допомогою звуків та рухаючи щупальцями. Так говориться, наприклад, в одній талановитій, але похапцем написаній брошурі, автор якої, очевидно, не бачив марсіян; я вже згадував про неї, вона й досі — головне джерело інформації про цих пришельців із Марса. Одначе ніхто з людей, що залишилися тепер живі, не бачив так близько марсіян, як я. Хоч воно сталося й не з моєї волі, але це факт. Я стежив за ними день у день і ясно бачив, як марсіяни вчотирьох, вп’ятьох, а одного разу навіть ушістьох поволі виконували різні складні роботи без жодного звуку чи жесту. їхнє специфічне гухкання завжди було чути перед їдою; ці звуки, позбавлені всякої модуляції, мабуть, утворювалися видиханням повітря перед ін’єкцією і не означали ніяких сигналів. Я трохи знаюся на психології і впевнений, що марсіяни обмінювалися думками без участі якихось фізичних органів. Я стверджую це, незважаючи на свою упередженість проти телепатії. (Ще до нападу марсіяп, якщо читач пам’ятає мої статті, я гаряче виступав проти телепатійних теорій).

Марсіяни не носили ніякого одягу. Певна річ, у них були інакші погляди на оздоби та на пристойність. Вони не тільки менше за нас відчували температурні коливання, а навіть побільшений атмосферний тиск, здавалося, не завдавав їм помітної шкоди. Але якщо вони не носили ніякого одягу, так зате,мали велику перевагу над людьми в інших штучних удосконаленнях. Люди із своїми велосипедами, літальними апаратами Лілієнталя, із своїми гарматами та багнетами, з усіма своїми технічними

досягненнями — лише на початку тієї еволюції, яку давно вже пройшли марсіяни. Вони справді стали чистим розумом, що вдається до різних машин залежно від потреби,— так само, як людина користується одягом або бере, щоб швидше пересуватися, велосипед, а щоб укритися від дощу — парасольку. Найдивніше для нас, що в усіх марсіянських винаходах немає основного елемента майже всіх наших механізмів, — я маю на увазі колесо. У жодній з тих машин, які марсіяни взяли на Землю, не було нічого схожого на колеса. Можна було сподіватися, що їх вони застосовують бодай у механізмах для пересування. Тут до речі треба сказати, що природа й на Землі не знає коліс і надає перевагу іншим засобам пересування. Отже, марсіяни також не знають (хоча це й малоймовірно) або уникають коліс і в своїх апаратах тільки вряди-годи використовують нерухомі або відносно нерухомі осі із круговим рухом, зосередженим в одній площині. Майже всі з’єднання в їхніх машинах — це складна система ковзальних деталей, що рухаються на малих, майстерно виготовлених дугастих валиках. Коли вже зайшла мова про ці деталі, слід зазначити й те, що всій складній важільній системі їхніх механізмів надає руху певна подоба «системи м’язів», яка складається з дисків, укладених в еластичну оболонку; ці диски під дією електричного струму поляризуються і щільно прилягають один до одного. Завдяки цьому рухи механізму дуже скидаються на рухи живої істоти, — що якраз і вражало людей. Багато таких «м’язів» було і в тій подібній до краба рукатій машині, яку бачив я крізь шпарину, коли вона розвантажувала циліндр. Ця машина більше скидалася на живих істот, аніж самі марсіяни, що, важко, сопучи й ворушачи щупальцями, лежали біля неї під сонячним промінням і ледь-ледь пересувалися, стомлені довгою мандрівкою крізь безмежні простори.

Я все дивився, як вони ворушились на осонні, уловлював химерні риси їхньої будови, аж нарешті нагадав про себе священик, сердито смикнувши мене за рукав.

Оглянувшись, я побачив його насуплене чоло і злісно стиснуті губи. Йому також кортіло глянути на марсіян, але в дірку міг виглядати тільки один, тому я мусив на який час поступитися місцем для нього.

Коли я знову виглянув у шпарину, руката машина вже зібрала частини апарата, що його витягли з циліндра. Нова машина була схожа на першу. Внизу ліворуч працював якийсь невеличкий механізм; випускаючи клуби зеленого диму, він обходив довкола яму, розміреними рухами вправно копав грунт і насипав вал. Це й була саме та машина, від ритмічного стугону якої дрижало наше напівзавалене пристановище. Працюючи, вона свистіла й диміла. Наскільки я розгледів, ніхто нею не керував.

Як тільки з’явилася друга бойова тринога, ми перейшли в посудомийню, боячись, щоб марсіянин згори не помітив нас у нашій схованці. Згодом цей страх розвіявся, — ми зміркували, що при сліпучому сяйві сонця отвори в нашому сховищі мусять здаватися марсіянинові зовсім чорними; але спершу — тільки він ступить ближче, як ми панічно тікаємо до посудомийні. Та хоч як не проймав нас страх, ми вперто тяглися до тієї щілини. Я з подивом пригадую, як ми, зовсім не думаючи про наше становище — нам загрожували або голодна смерть, або щось іще жахливіше,— ладні були запекло змагатися за місце біля шпарини. Пильнуючи, щоб не здійняти галасу, ми

з обережним поспіхом — і тому дуже кумедно — навперейми квапилися через кухню. Ми штовхалися, обмінювалися стусанами, забуваючи, що стоїмо за крок від смерті.

Річ у тому, що я й священик були занадто різними людьми — і за характером, і за способом мислення, і за поведінкою, а небезпека та ізоляція тільки підкреслювали цю відмінність. Ще в Голіфорді обурювало мене безпорадне рюмсання священика, його тупоголова впертість. Його нескінченні гугняві монологи собі під ніс не давали мені зосередитися, спокійно подумати над тим, що робити, і часом доводили мало не до шаленства. Він був слабодухий, наче якась дурнувата жінка, і міг хникати цілі години. Я не мав сумніву, що він, цей мазунчик, вірив, ніби сльози можуть йому допомогти. Навіть у темряві не було мені спокою від його надокучливості. До того ж він неощадливо їв, хоч я й нагадував йому, що нам доведеться сидіти тут, доки марсіяни закінчать роботи в ямі, і що, отже, ми мусимо обмежувати себе в їжі, бо від цього залежить наш порятунок. Спав він мало, а допавшись до харчів, їв та пив, забуваючи всяку міру.

Минали дні, а священик не хотів ні з чим рахуватися і тільки збільшував наші страждання та небезпеку; кінець кінцем я змушений був удатися до погроз, а потім навіть і відлупити його. Це на нього трохи вплинуло. Але він був один з тих полохливих, немічних, ненависних легкодухів, що бояться глянути просто в вічі й богові, й людям, і навіть самим собі.

Мені прикро згадувати й писати про це, одначе я мушу розповісти все, як воно було. Кому не доводилося стикатися з темними й страшними пригодами життя, той, певне, з легким серцем засудить мою жорстокість і мій вибух гніву, що стався під кінець наших страждань; такі люди знають, що добре і що погано, та не знають, до чого людину можуть довести муки. Тільки той, хто сам пройшов цей, морок, хто сходив до глибин первісного життя, лише той може виправдати мій вчинок.

А тим часом, доки ми із священиком у темряві сперечалися, штовхались і видирали один в одного їжу й питво, надворі у ямі під немилосердно пекучим червневим сонцем марсіяни залагоджували свої химерні справи.

Довго не наважувався я підходити до шпарини в стіні; коли ж нарешті підійшов, то помітив, що з’явилося ще три бойові триноги. Вони принесли якесь нове приладдя і встановили його навколо циліндра. Друга руката машина, вже зібрана, обслуговувала якийсь невідомий пристрій. Корпус цього пристрою скидався на дійницю для молока; над ним колихався ківш, схожий на грушу, з якого струмочком сипався білий порошок до казана внизу.

Цими коливальними рухами керувало щупальце рукатої машини, а дві лопатисті руки копали глину й закидали її до ковша; тим часом інша рука час від часу відкривала дверцята і вигрібала з машини руду жужелицю. Ще одне сталеве щупальце колінчатою трубою переправляло порошок із казана до якоїсь посудини, прихованої від мене купою голубуватого пилу. Із тієї невидимої посудини здіймалися прямовисні пасма зеленого диму. У цю мить руката машина з тихим мелодійним дзвоном витягла, наче телескопну трубу, щупальце, що доти стирчало тупим патрубком, і сягнула ним за купу глини. За секунду щупальце підняло догори блискучу алюмінієву плиту, ще не охололу, і поклало її на великий стос біля ями.

Від заходу сонця до перших зірок ця вправна машина

виробила із звичайної глини понад сотню таких плит. Купа голубого пилу все росла, ставши вже вищою за краї ями.

Контраст між спритними й складними- рухами цих машин та вайлуватим і важким повзанням їхніх господарів був такий великий, що мені довго здавалися живими істотами не марсіяни, а ці механізми.

Коли до ями вперше принесли впійманих людей, біля отвору був священик, а я сидів на підлозі і напружено прислухався. Бачу, раптом він одскочив назад, і я, злякавшися, що нас помітили, весь аж похолонув. Він, тихо ступаючи поміж черепками, підійшов до мене і присів поруч: священик не міг і слова промовити, він тільки розмахував руками, а його страх передавався й мені. Він показував на мигах, що поступається місцем біля отвору. Цікавість додала мені духу; я підвівся, переступив через священика й припав до шпарини. Спочатку я не міг розгледіти, що саме його налякало. Уже западали сутінки, підсліпувато блимали зорі, але зеленаві спалахи від машини, що виробляла алюміній, ясно освітлювали яму. Дивне враження справляли ці миготливі зелені відблиски й чорні рухливі тіні. Байдужі до цього всього, вгорі літали кажани. За купою зелено-голубого пилу не видно було, як там повзають марсіяни. В одному кутку ями стояла бойова машина з укороченими ногами. Раптом серед Гуркоту машин почувся нібито людський голос. Спершу я подумав, що це мені тільки видалось:

Пильно приглянувшись до триноги, я помітив, що під її ковпаком сидить марсіянин. При спалахах зеленого світла видніла його лискуча шкіра й блискучі очі. Раптом я побачив, як довге щупальце простяглося до металевої клітки позаду корпусу і підняло звідти щось темне й загадкове. Розлігся пронизливий крик, і бідолашна жертва у відчаї затріпалась на тлі зоряного неба; коли ж цей темний предмет опустився нижче, в зеленому світлі я вгледів, що це людйна. На мить її ясно освітило. Я помітив, що це чоловік середнього віку, кремезний, рожевощокий, гарно вдягнений. Певне, ще днів три тому він займав неабияке становище в суспільстві, упевнено й статечно ходив по землі. Я бачив його широко відкриті очі та блиск огню на його гудзиках і на ланцюжку від годинника. Далі він зник за купою пилу, й на хвилину зовсім стало тихо. Потім пролунав зойк, а за ним — тривале, вдоволене гугукання марсіян...

Я поповз назад з купи сміття, схопився на ноги і, заткнувши вуха, кинувся до посудомийні. Священик, зіщулившись і обхопивши руками голову, мовчки сидів у кутку. Побачивши, що я майнув повз нього, він, мабуть, подумав, що я хочу покинути його тут самого, і, голосно скрикнувши, кинувся за мною.

Тієї ночі сиділи ми в посудомийні, змагаючись із жахом та непереможним бажанням виглянути крізь шпарину, і я, хоч добре знав, що потрібно негайно щось діяти, не міг придумати якого-небудь способу втекти звідси. Та на другий день я вже спокійно зважив наше становище. На священика не було ніякої надії: страх позбавив його тями й обернув на створіння, здатне діяти тільки імпульсивно. Власне, він уже став мало не твариною. Отже, я мав покладатися лише на самого себе. Але зрештою я дійшов висновку, що яке не жахливе наше становище, — все ж воно не базнадійне. Адже ж могло бути так, що марсіяни тільки тимчасово отаборилися в цій ямі. А навіть якби й надовго — то нам усе-таки могла випасти нагода втекти: не весь же час вони охоронятимуть яму! Я дуже добре обдумав план підкопу в протилежний бік, але там була небезпека попасти на очі якійсь вартовій тринозі. Та й копати мені довелося б самому, — на священика годі було розраховувати.

Якщо не помиляюсь, десь через три дні у мене на очах убили хлопця. Це був єдиний випадок, коли я бачив, як живляться марсіяни. Після того я майже цілий день не міг удруге підійти до отвору. Я вийшов до посудомийні, відчинив двері й кілька годин якомога тихіше колупав сокирою землю. Коли я видовбав нору футів на два завдовжки, ослабла від струсу земля раптом з глухим стугоном осіла. У мене завмерло серце, і я довго лежав на підлозі, боячись навіть ворухнутися. Не зважуючись довбати далі, я облишив надію на підкоп.

Перше враження від марсіян, мушу сказати, було в мене таке, що людям ніякими зусиллями їх не перемогти. Та десь на четвертий чи п’ятий день я почув щось подібне до гарматних пострілів.

Була пізня ніч, і в небі світив місяць. Марсіяни забрали машину для копання землі й кудись зникли. Трохи далі від ями, за насипом, стояла бойова тринога, а руката машина працювала й далі в тому кутку ями, що був під нашою шпариною. В ямі було зовсім темно, коли не зважати на слабі відблиски від рукатої машини та ще на бліде місячне світло; тишу порушував лише брязкіт машини. Ніч була чарівно спокійна. Крім однієї зірки, на всьому небі висів тільки самотній місяць. Десь завив собака, і цей знайомий звук насторожив мене. А тоді долинув дуже виразний гуркіт, — ніби постріли важких гармат. Я нарахував шість вибухів і після тривалої перерви — ще шість. Ото й усе.

Це сталося шостого дня нашого ув’язнення. Я крадькома дивився в шпарину і раптом, озирнувшись, помітив, що залишився один. Священик, який щойно стояв поруч і відштовхував мене від отвору, несподівано пішов у посудомийню. Це здалося мені підозрілим. Я зараз же тихенько пішов за ним. У темряві я почув, як він п’є. Я напомацки кинувся до нього й схопив пляшку бургундського.

Кілька хвилин ми борюкались. Пляшка випала у нас із рук і розбилася; я залишив його й підвівся. Ми стояли, важко відсапуючись і погрожуючи один одному. Скінчилось тим, що я став між ним та нашими харчами й оповістив йому свій намір запровадити сувору дисципліну. Усі наші припаси я розподілив на десять днів; сьогоднішню свою пайку він уже з’їв і, отже, нічого більше до завтра не одержить. Підвечір він знову пробував дістатися до їжі. Я саме був задрімав, але зараз же й схопився. Весь день і всю ніч я не спускав з нього погляду; я стомився, але твердо стояв на своєму, а він усе хлипав і скаржився на голод. Я знаю, що пройшла всього тільки одна доба, але вона тоді видалась мені — та й тепер видається — за цілу вічність.

Наші напружені стосунки кінець кінцем дійшли до відкритої ворожнечі. Протягом двох довгих днів ми пошепки сперечалися, дорікали один одному, лаялися. Бувало, доведений до краю, я кидався на нього з кулаками, інколи намагався ласкаво вплинути на нього; одного разу я пробував підкупити його останньою пляшкою бургундського, — у нас була помпа для викачування дощової води, отож від спраги страждати нам не довелося б. Але ні сила, ні ласка не діяли на священика: видно, він таки справді схибнувся. Він тільки й думав, як би допастися їжі, та без угаву белькотав сам до себе. Нехтуючи всякою обережністю, він міг виявити нашу схованку. Я починав переконуватися, що він остаточно втратив глузд, і я залишився в темряві наодинці з божевільним.

Мені здається, що тоді й у мене в голові було не все гаразд. Мені снилися якісь химерні, гидотні сни... Як це не дивно, але я схильний думати, що священикові божевілля наче перестерегло мене, змусивши пильніше слідкувати за собою, а отже, й допомігши не втратити розуму.

Восьмого дня священик говорив уже не пошепки, а голосна, і я вже не міг угамувати його балаканину.

— Це справедливо, о боже! — повторював він раз у раз. — Це справедливо! Скарай мене й моїх ближніх, господи! Ми грішники й легкодухи. Тут злидні, горе, бідного топчуть у прах, а я мовчав. Я проповідував безглуздя,

О боже мій, яке безглуздя! Я мусив би повстати, хоч би довелося й померти за те, і закликати до покути, до покути!.. Гнобителі убогих і нужденних... Кара господня!

Потім він раптом згадав про харчі, до яких було заказано йому дорогу, благав, скиглив, виплакував, нарешті, погрожував. Тоді став підвищувати голос; я просив його не галасувати, але він, збагнувши, що я цього побоююсь, заходився знову погрожувати, мовляв, він розкричиться

і накличе на нас марсіян. Спершу це злякало мене, але я зрозумів, що мої поступки могли тільки зменшити шанси на порятунок. Проте, хоч я вже зовсім махнув на нього рукою, все-таки мені вірилося, що аж до цього він не дійде. Того дня, в усякому разі, він не дійшов. На восьмий і дев’ятий день він усе говорив, говорив, щораз голосніше,— то погрожував, то просив, то безтямно каявся в беззмістовних і нещирих службах божих. У мене навіть жаль прокинувся до нього. Трохи переспавши, він розійшовся знову, та так голосно, що мені довелося втрутитись.

— Цитьте! — благав я.

Спочатку він сидів у темряві біля казана, але зараз звівся на коліна.

— Я дуже довго мовчав,— сказав він так голосно, що його мусили б почути і в ямі.— Тепер я повинен свідчити. Горе цьому невірному граду! Горе! Горе! Горе! Горе грішникам Землі, бо вже чути трубний глас!

— Замовкніть! — схопився я, жахнувшись, що марсіяни почули нас.— Ради бога...

— Ні! — голосно вигукнув священик, і собі підводячись і простираючи руки.— Глаголю! Слово боже в моїх устах!

За три кроки він уже був на порозі кухні.

— Я повинен свідчити! Я йду. Я й так довго зволікав.

Вхопивши сікача на стіні, я кинувся за священиком. Зі страху я просто себе не тямив. Коли я наздогнав його, він уже був посеред кухні. Остання крапля людяності озвалась у мені, — я обернув сікача до себе лезом і вдарив священика тільки ручкою. Упавши головою вперед, він простягнувся на підлозі. Я переступив через нього й зупинився, важко дихаючи. Він лежав нерухомо.

Раптом знадвору почувся якийсь шум; посипався тиньк, і трикутний отвір у стіні потемнів. Я глянув догори й побачив обшивку рукатої машини, що повільно рухалася повз шпарину. Одна з хапальних її кінцівок звивалася між уламками. Потім вивернулася друга кінцівка, що намацувала собі дорогу вздовж обваленого сволока. Я скам’янів з жаху. Далі я побачив щось на зразок прозорої платівки, яка щільно прилягала марсіянинові до лиця, — чи як там його назвати, — і захищала його великі темні очі. Довга металева зміїста кінцівка стала повільно просуватися крізь шпарину.

Я смикнувся назад, наскочив на священикове тіло й зупинився біля дверей посудомийні. Щупальце посунулось ярдів на два в кухню, поривчасто звиваючись і обертаючись на всі боки.

Хвилину я стояв наче заворожений цим повільним тремтливим наближенням. Тоді тихо зойкнув захриплим голосом і присилував себе перейти до посудомийні. Я весь сіпався і ледве тримався на ногах. Відкривши двері до вугільного погреба, я стояв у темряві, вдивляючись у ледь видний прохід до кухні, й прислухався. Чи помітив мене марсіянин? І що він робить?

Там щось тихо вовтузилось, терлося об стіну, посувалося з металевим брязкотом, ніби трясло в’язкою ключів. Потім важке тіло,— я добре знав чиє,— протягло по підлозі до отвору. Не стримавшись, я підкрався до дверей і заглянув у кухню. В освітленому сонцем трикутному отворі я побачив марсіянина в його рукатій машині, подібній до Бріарея; він пильно розглядав священикову голову. Я подумав, що по свіжій рані він може здогадатися й про мою присутність.

¹ Бріарея — сторукий велетень у грецькій міфології.

Я навшпиньках повернувся назад до погреба, тихо зачинив за собою двері й став напомацки якомога тихіше зариватись у вугілля та дрова. Раз у раз я завмирав і прислухався, чи не повзе сюди щупальце марсіянина.

Згори долинув знову металевий брязкіт. Марсіянин обмацував кухню. Раптом я почув, як щупальце наближається, — ось уже воно у посудомийні... Я сподівався, що до мене він не дістане. Я палко молився... Аж ось щупальце тихенько дряпнуло по дверях. Ціла вічність нестерпного чекання. Воно намацало клямку. Воно знайшло двері! Марсіяни розуміють, що таке двері!

Щупальце провозившись, може, хвилину біля клямки, нарешті відчинило двері.

У темряві я ледве міг розрізнити цю кінцівку, що найбільше скидалася на слонячий хобот; обмацуючи стіни, вугілля, дрова, стелю, вона поволі тяглася до мене. Вона нагадувала чорного черв’яка, що тицяє туди-сюди сліпою головою.

Один раз щупальце навіть торкнулося мого черевика. Я вкусив себе за руку, щоб не закричати. На хвилину все втихло. Я вже думав, що воно зникло. Аж, несподівано клацнувши, воно щось ухопило — мені видалося, ніби мене! — і, здається, стало виповзати з погреба. Спершу я був не певен у тому... Може, щупальце схопило шматок вугілля, аби розглянути, що воно таке?

Скориставшися з нагоди, я перевернувся на другий бік, бо вже затерп, і прислухався. Я пошепки молився богу, палко благаючи у нього захисту.

Тоді я почув, як щупальце знову повільно потяглося до мене. Воно зовсім близько шаруділо по стінах, перекидало дрова.

Я причаївся, не знаючи, що буде далі. Аж раптом щупальце рвучко вихопилося з погреба і грюкнуло дверима. Я чув, як воно совалося в комірчині, як торохтіли бляшанки з бісквітами, як розбилася пляшка, і знову щось глухо стукнуло в двері погреба. А потім — тиша і безконечно довга непевність.

Чи виповзло, чи ні?

Нарешті я вирішив, що виповзло.

Щупальце більше не поверталося, але я весь десятий день пролежав у темряві, зарившись у вугілля й дрова. Я не наважувався навіть вийти напитися води, хоч мені нестерпно, хотілося пити. Лише на одинадцятий день виліз я із своєї схованки.

Перше ніж увійти в комірчину, я замкнув двері, що вели з кухні в посудомийню. Але комірчина була порожня, всі припаси зникли. Мабуть, їх забрав марсіянин. Вперше за цей час я впав у відчай. Я не їв і не пив ні одинадцятого, ні дванадцятого дня.

Рот і горло в мене пересохли, я відчував, що втрачаю останні сили. Я сидів у темній посудомийні кволий і збайдужілий, думаючи тільки про їжу. Мені здавалося, що я оглух, бо звуки, які я звик чути з боку ями, тепер стихли. Знеможеному, мені важко було навіть підповзти до шпарини, інакше я був би вже там.

На дванадцятий день горло моє так уже пересохло, що я зважився підійти до скрипучої помпи біля раковини і видобути пару склянок каламутної й смердючої дощової води, дарма що цей скрип міг накликати марсіян. Питво трохи мене підкріпило, і я посмілішав, бо жодне щупальце не з’явилося на скрегіт помпи.

Ці дні я часто думав про священика, про його смерть, але думки мої були плутані й уривалися на півдорозі.

Тринадцятого дня я випив ще трохи води і, дрімаючи, поринув у безладні думки про їжу та нездійсненні плани втечі. Як тільки я починав думати, мене переслідували кошмари — священикова смерть або розкішні обіди. І вві сні, і наяву я відчував пронизливий біль і без кінця хлебтав воду. Світло, що проходило до посудомийні, було тепер не сіре, а червоне; у мене так розладналися нерви, що це світло видавалося мені кривавим.

Чотирнадцятого дня я зайшов до кухні і дуже здивувався, побачивши, що отвір у стіні заріс, червоною травою, від якої і світло стало тут темно-червоне.

Вранці п’ятнадцятого дня я почув на кухні якісь дивно знайомі звуки. Прислухавшись, я здогадався, що це нюхає й дряпає собака. Заглянувши до кухні, я побачив собачу морду, що просунулась у шпарину крізь червоні зарості. Я страшенно здивувався. Почувши мене, собака гавкнув і замовк.

У мене сяйнула думка: якби пощастило нишком заманити собаку до кухні, я міг би його вбити на м’ясо. В усякому разі, його таки слід убити, щоб він не привернув уваги марсіян.

Я поповз до нього й покликав пошепки:

— Цуцику, «уцику!..

Але собака витяг морду з шпарини й дременув геть.

Я прислухався,— ні, я таки не оглух: в ямі й справді тихо. Було чути якісь звуки, ніби тріпотіли крильми птахи; раз долинуло надсадне крякання. Але крім цього — усе тихо.

Довго лежав я біля шпарини, але не наважувався відхилити червоні зарості. Кілька разів чув я легкий шурхіт, — так наче це собака бігав по піску, — та ще лопотіння крил — і більше нічого. Нарешті, підбадьорений тишею, я виглянув надвір.

Яма була порожньою, лише в кутку зграї вороння билися над останками трупів, з яких марсіяни висмоктали кров.

Я оглянув усю місцевість, ледве вірячи своїм очам. Машин і сліду не залишилось. Яма спорожніла, лише з одного краю лежала велика купа сіро-голубого пилу, а з другого — кілька алюмінієвих пластин та чорні птахи кружляли над кістяками трупів.

Я обережно проліз через рудий бур’ян і став на купу гравію. Я міг бачити місцевість лише перед собою (позаду стояв будинок) і ніяких ознак присутності марсіян не помітив. Яма починалась у мене під ногами, проте я міг видряпатися звідси, перелізши через руїни. Нарешті я дочекався звільнення! Я затремтів з радощів.

Спершу я вагався, а потім у пориві розпачливої відваги — серце в мене мало не розривалося — таки видряпався поверх руїн, що такий довгий час були мені за могилу.

Я оглянувся на всі боки ще раз. З півночі також не видно було марсіян.

Коли я востаннє бачив цю частину Шіна — це було теж удень — тут пролягала звивиста вулиця, під тінню зелених дерев красувалися чепурненькі білі й червоні будиночки. А зараз я стояв на купі битої цегли, гравію, глини, вкритий червоними будяками, вузлуватими, наче кактуси; заглушивши земні рослини, вони сягали вже мені по коліна. Ближчі до мене дерева стояли оголені, брунатні; але ще живі; стовбури їх обвивало марсіянське червоне пагіння.

Всі довколишні будинки було зруйновано, проте ані один з них не згорів. Стіни подекуди були цілі до другого поверху, тільки вікна повибивані, двері зірвані. Червона трава росла навіть у кімнатах. Піді мною у величезній ямі вороння змагалося за здобич. Багато інших птахів кружляло над руйновищем. Далеко під стіною одного будинку кралася худюща кішка. І ніде жодної людини.

Після моєї недавньої в’язниці день мені видався сліпуче ясним, небо — яскраво-блакитним. Ласкавий вітерець колихав червону траву, що вкривала геть усю землю. А повітря! О, як воно п’янило!

Якийсь час я стояв, хитаючись, на купі уламків і землі, зовсім забувши про обережність. В тій смердючій норі, звідки я оце виліз, я думав тільки про небезпечне сусідство. Я не знав, що діялося довкола, і не сподівався на таке незвичайне видовище. Я думав побачити Шій у руїнах,— а переді мною слався похмурий і зловісний краєвид, ніби якоїсь чужої планети.

Тоді в мене було почуття, не знане людям, та добре відоме тваринам, які опинилися під владою людини. Я відчував те, що відчуває кролик, повернувшись до своєї нірки і раптом побачивши, що його житло землекопи зруйнували дощенту, лаштуючи місце для підмурка. Я вперше гостро відчув те, що згодом стало переді мною в ще яснішому світлі, те, що й раніше вже довгі дні гнітило мене: я більше не цар природи, а тварина серед інших тварин під п’ятою марсіян. Тепер наша доля така, як і цих тварин, — нас будуть вистежувати, цькувати, на нас полюватимуть, а ми будемо втікати й ховатися. Пануванню людини настав кінець.

Та ці важкі думки швидко розвіялись, і я знову відчув задавнений пекучий голод. Поблизу ями за муром, порослим червоною рослинністю, я наглянув кілька вцілілих дерев. Я сподівався там знайти щось поїсти і став продиратися до садка, ідучи по коліна, а де й по шию в червоній траві; я почував себе цілком безпечно в цій гущавині. Мур був футів шість заввишки; знесилений, марно я пробував видряпатися на нього. Я пішов уздовж муру й за рогом побачив купу каміння. Вилізши на неї, я перескочив у садок. Тут я знайшов кілька зелених цибулин, пару головок косариків і чимало молодої моркви. Захопивши все це добро, я переліз через напівзруйнований мур і поміж багряними деревами попрямував до К’ю; мандрівка ця була немов прогулянка алеєю, над якою звисають величезні криваві сережки. Думав я тільки про те. щоб наїстися та якнайшвидше вибратися з цього проклятущого пекла.

Трохи далі в траві я знайшов кілька грибів і жадібно їх з’їв. Убога ця пожива тільки загострила мій голод. Потім я надибав якийсь видолинок з бурою проточною водою; видно, тут колись був луг. Спершу я не міг зрозуміти, звідки такого посушливого літа могла взятися тут вода, але згодом здогадався, що це наслідок тропічного росту червоної трави. Як тільки ця незвичайна рослина знаходила воду, вона враз пускала паростки й досягала велетенських розмірів. її насіння, потрапивши у Вей і Темзу, відразу проросло й дуже швидко загатило обидві річки.

В Путні, як пізніше довелося мені бачити, ця трава майже зовсім заховала міст; а під Річмондом води Темзи вийшли з берегів і залили Гемптонські та Твікенгемські луги. Вода розливалась, і червона трава виростала слідом за нею. Зруйновані вілли в долині Темзи, де я оце був, поглинула багряна трясовина, і буйні зарості приховували марсіянські спустошення.

Пізніше червона трава зникла так само швидко, як і з’явилася. Її знищила хвороба, викликана, мабуть, якимись бактеріями. Наші земні рослини завдяки природному доборові Набули здатності змагатися з заразними бактеріями — вони ніколи не гинуть без упертої боротьби, а червона трава швидко висихала. її листя біліло, зморщувалось і кришилося на порох. Воно осипалося від найменшого дотику, і вода, що спочатку допомагала цій траві розростатися, несла її рештки до моря...

Дійшовши до води, я, зрозуміло, перш за все напився досхочу, а далі, спонукуваний голодом, пожував трохи червоного листя. Але воно було водянисте, з нудотним металевим присмаком. Переконавшись, що тут зовсім мілко, я пішов убрід, хоч і насилу міг пересувати ноги в цьому червоному баговинні. Та чим ближче до русла річки, тим вода ставала глибша, і я повернув назад до Мортлейка. Я намагався триматися дороги, орієнтуючись на руїни вілл, огорожі та ліхтарі. Отак ідучи, я незабаром вибрався з цієї повені на Рогемптонські горби й наближався вже до околиць Путні.

Тут краєвид змінився: замість чогось дивовижного й незнаного, перед очима поставали руїни знайомого нашого світу; спустошення було таке, ніби щойно пройшов циклон. Але за кілька десятків ярдів траплялися й зовсім неушкоджені будинки, з опущеними шторами й замкненими дверима,— виглядало так, наче їхні мешканці просто виїхали на день-другий або ще не встигли прокинутись. Червона трава росла тут не так уже буйно, на придо-рожних деревах не було червоної повитиці. Я спробував пошукати чогось поживного в садках, але нічого не знайшов; заглянув до кількох покинутих будинків, але їх було вже пограбовано... Решту дня я пролежав у кущах, не маючи сили йти далі.

За цей час я не зустрів жодної живої душі й ніде не

побачив і сліду марсіян. Одного разу я помітив двох сухоребрих собак, але тільки я рушив до них, як вони кинулися геть. Під Рогемптоном я натрапив на два людські кістяки — не трупи, а саме обгризені кістяки; в лісі ж надибав розкидані котячі та кролячі кістки й овечий череп. Я намагався деякі з них обсмоктувати, та марно — вони були об’їдені начисто.

Вже й сонце зайшло, а я прямував далі на Путні; тут, як видно, марсіяни чомусь вдавалися до теплового променя. На городі за Рогемптоном я навибирав молодої картоплі й трохи втамував голод. Звідси вже було видно ген унизу саме містечко й річку. У вечірній імлі все виглядало пустельно: чорне ломаччя дерев, темні безлюдні руїни, а ще нижче — широкий розлив річки в червоних заростях. І над усім — тиша. Мене пройняв страх від самої лише думки, як швидко сталися ці жахливі зміни.

Мені здалося, ніби все людство зметене з лиця землі, ніби я залишився зовсім один, ніби я остання жива людська істота. На верхів'ї Путні-хілу я натрапив ще на один кістяк: руки його були відірвані й лежали за кілька ярдів далі. Я все більше впевнювався, що тут людей винищено, за винятком хіба кількох утікачів, подібних до мене. Марсіяни, очевидно, залишили цей спустошений край і пішли шукати поживи деінде. Може, вони зараз руйнують Париж або Берлін, якщо тільки не вирушили на північ...

Я ночував у заїзді на верхів’ї Путні-хілу і вперше від часу втечі до Лезергеда спав у ліжку. Не варто розповідати, як я даремне добивався до будинку, а потім помітив, що парадні двері на засуві, як нишпорив по кімнатах, шукаючи будь-чого поїсти, і, вже втративши надію, нарешті знайшов, здається, у няньчиній кімнатці, шматок обгризеної щурами скоринки хліба та дві банки консервованих ананасів. Тут уже хтось побував і обчистив увесь будинок. Згодом за прилавком я знайшов ще кілька сухарів і сендвічів, яких, мабуть, не помітив попередній відвідувач. М’ясо вже було зіпсоване, зате сухарями я не тільки втамував голод, а й набив кишені. Лампи я не світив, боячись, що раптом хто-небудь з марсіян нагодиться сюди, шукаючи поживи? Перш ніж лягти, я довго занепокоєно ходив од вікна до вікна, виглядаючи, чи не видно де отих страховиськ. Спав я мало. Вже лежачи, я помітив, що в моїх думках з’явилася тепер певна послідовність, чого не було від часу моєї останньої сутички зі священиком. Всі ці дні мої настрої й почування швидко змінювалися, так наче був я у стані цілковитого отупіння. Але цієї ночі мій мозок,— очевидно, тому, що я поїв,— знову прояснився, і я став мислити, як і раніше.

Три речі непокоїли мене: вбивство священика, місце перебування марсіян та доля моєї дружини. Перше не збуджувало в мені ані страху, ані докорів сумління; я дивився на це, як на доконаний факт, про який прикро згадувати — та й усе. Як тоді, так і тепер я вважаю, що крок за кроком наближався до того шаленства; я став жертвою неминучих обставин. Я не почував себе винним, але спомини про вбивство все-таки не давали мені спокою. Безмовними ночами, відчуваючи в темряві й тиші близькість бога, я сам над собою чинив суд за ту мить гніву й страху. Я згадував усі наші розмови з того часу, як ми зустрілися, коли він сидів поряд зі мною, байдужий до моєї справи, дивився на дим і полум’я, що підіймалися над руїнами Вейбриджа. Ми були занадто різні люди, щоб діяти спільно, і все-таки лукава доля з’єднала нас. Коли б я знав, до чого .воно дійде, залишив би його в Голіфорді. Та де ж було знати наперед! А злочин — це те, що здійснюється передбачливо. Я розповів, як це сталося,— так, як я розповідаю тут взагалі все. Свідків при цьому не було, я міг би й замовчати. Але я розповів, і нехай читач буде моїм суддею.

А коли, напруживши всю волю, я відігнав від себе той образ розпростертого людського тіла, мене опосіли думки про марсіян та про долю моєї дружини. Щодо марсіян, то я про них не знав нічого і міг думати всяку всячину, так само як, на жаль, і про дружину... І раптом ця ніч сповнилася жахом. Я сидів на ліжку, вдивляючись у морок. Я молився, щоб тепловий промінь разом прикінчив

і мене, обірвавши всі страждання. Від тієї ночі, коли я повертався з Лезергеда, я ще пі разу не молився. Я, правда-, бурмотів молитви, але бездумно, наче язичник бурмоче свої заклинання; зараз же це була справжня молитва, благання від щирого серця, зближена темрявою розмова з богом... Дивна річ! Тим дивніша, що на світанку я, хто оце недавно розмовляв з богом, крадькома виповзав із дому, неначе той пацюк з нори, — тільки й того, що трохи більший зростом, невільна тварина, яку господар міг щохвилини впіймати і вбити. Може, пацюки також якось там моляться богу?.. І коли чого іншого ця війна нас не навчила, то навчила хоча б милосердя до тих позбавлених розуму створінь, що нам підвладні.

Ранок був погожий, на сході рожевіло небо, усіяне золотими хмаринками. Всюди на шляху між верхів’ям Пут-ні-хілу і Вімблдоном видніли .сліди того панічного потоку, що ринув звідси до Лондона вночі перед понеділком, коли почався наступ марсіян. Тут стояв маленький двоколісний візок із написом: «Томас Лобб, зеленяр, Нью-Мол-ден» — одне колесо було зламане, а поруч лежали побиті бляшанки, — трохи далі валявся втоптаний в болото капелюх, а на вершині Вест-хілу біля перекинутого жолоба — купа битого скла, забризканого кров’ю. Я насилу пересував ноги і мав дуже неясні наміри, куди мені йти. Була в мене думка пробиватися на Лезергед, хоча майже не було надії відшукати там дружину. Якщо їх там не спіткала нагла смерть, то вони, мої родичі разом із дружиною, певна річ, повтікали звідти. Та я сподівався хоч якось довідатися, куди втекло населення Серрея. Я відчував, що мені треба знайти дружину, що моє серце тужить за людьми, але я не знав, як до них дістатися, і тим гостріше переживав свою самотність. Звернувши на перехресті, я пішов під захистом густих дерев і кущів у бік величезної Вімблдонської рівнини.

На темному просторі яскраво виділялися латки жовтого дроку та верболозу. Червоної трави не було видно. Подеколи зупиняючись, я обережно йшов понад полем, а тим часом зійшло сонце й усе довкола сповнилося світлом і життям. В калюжі під деревами я помітив багато пуголовків. Зупинившись, я спостерігав за ними: яке повчальне це змагання за життя! Раптом я оглянувся, відчувши, що за мною стежать; приглядаючись, я помітив, що хтось причаївся в кущах. Я трохи постояв, а тоді підступив ближче. З кущів піднявся чоловік, озброєний тесаком.

Я повільно підходив до нього. Він стояв непорушно й мовчки дивився на мене.

Наблизившись, я побачив, що він (як і я, зрештою) весь у пилюці й болоті,— виглядало так, ніби його тягли крізь каналізаційну трубу. На ньому видно було плями, зелені, наче від намулу, шматки налиплої глини, а подекуди сажу. Чорне волосся спадало на очі, обличчя було таке темне, брудне, запале, що я спершу й не впізнав його. На підборідді червонів свіжий рубець.

— Стій! — гукнув він хрипким голосом, коли я був ярдів за десять від нього.

Я зупйнився.

— Відкіля ви йдете? — запитав він.

Я мовчки приглядався до нього, а тоді відповів:

— Я йду з Мортлейка. Мене було засипано біля самого марсіянського циліндра. Потім я вибрався звідти й утік.

— Тут ніде нема харчів,— сказав він.— Це моя місцевість. Весь цей горб униз до річки, а по той бік — до Клепгема й угору до рівнини. Тут харчів тільки для одного. Куди ви йдете?

— Не знаю,— відповів я, помовчавши.— Я був похований під руїнами тринадцять чи чотирнадцять днів. І я не знаю, що сталося за цей час.

Він недовірливо подивився на мене; тоді раптом погляд його змінився.

— Я не думаю залишатися тут, — додав я.— Певне, піду до Лезергеда; там я залишив дружину.

Він тикнув у мій бік пальцем.

— То це — ви? — здивувався він. — Отой вокінзький чоловік? То вас не вбило під Вейбриджем?

Аж тут і я впізнав його.

— А ви — артилерист, що ховався в моєму садку?

— Ото пощастило! — вигукнув він.— Нам обом пощастило! Ви уявляєте?

Він простягнув руку, я потис її.

— Я проповз каналізаційною трубою, — сказав він.— Вони не всіх знищили. Коли вони пішли далі, я полем навпростець попрямував до Волтона. Але... не минуло й шістнадцяти днів, а ви вже сиві! — Раптом він оглянувся. — Це гайворон, — пояснив він, — тепер навіть пташину тінь помічаєш. Тут дуже видне місце. Ходім он під ті кущі та поговоримо.

— Бачили ви марсіян? — запитав я. — Відтоді, як я вибрався...

— Вони пішли на Лондон, не дав він докінчити. — Мабуть, вони там отаборилися. Вночі там, з боку Гемп-стеда, все небо освітлене, ніби над великим містом. І на тлі того світла ясно видно, як вони ходять. А вдень нічого не побачиш. Близько ж...— він порахував на пальцях, — їх ось уже п’ятий день не було. Останній раз двоє з них тягли щось велике на Гаммерсміт. А передминулої ночі...— зупинився й промовисто докінчив:— З’явилися якісь огні і щось піднялося в повітря. Мабуть, вони змайстрували якусь літальну машину і пробують літати.

Підповзаючи до кущів, я так на чотирьох і завмер:

— Літати?!

— Авжеж, — повторив він, — літати.

Я заповз глибше в кущі й сів на землі.

— Ну, тоді людству кінець, — сказав я. — Якщо вони цього досягли, їм нічого не варто облетіти всю землю.

Він кивнув головою:

— І облетять. Зате тоді... тоді тут стане трошки вільніше. Але...— він глянув на мене, — гадаєте, що з людством ще не покінчено? Для мене це ясно. Нас переможено. Розбито.

Я глянув на нього. Як не дивно, але ця очевидна істина не спадала мені на думку. Якісь непевні сподівання ще жили в моїй душі,— мабуть, це за звичкою. Він повторив:

— Нас розбито! — Непохитна певність бриніла в його словах.— Уже нічим не зарадиш,— сказав він.— Вони втратили одного, лише одного. Вони твердо стали на землю й розтрощили наймогутнішу людську державу. Вони розчавили нас. Смерть одного з них під Вейбриджем — це випадковість. І ці марсіяни — тільки піонери. Вони все прибувають. Ці зелені зорі, хоч їх і не видно вже днів п’ять-шість, але вони, я певен, щоночі десь падають. Нічого не вдієш. Ми в їхніх руках. Нас розбито.

Я не відповідав. Я сидів і дивився перед собою, марно шукаючи, чим би заперечити його слова.

— Це навіть не війна,— вів далі артилерист. — Не може ж бути війни між людьми й мурашками.

Раптом мені пригадалася ніч в обсерваторії.

— Після десятого пострілу вибухи на Марсі припинилися, принаймні до прибуття першого циліндра.

— Відкіля ви це знаєте? — запитав артилерист.

Я пояснив. Він замислився.

— Щось сталося з гарматою,— вирішив він. — Та що з того? Вони налагодять її знову. Та хай вони й затримаються на якийсь час — хіба це може що змінити? Це ж. точнісінько, як люди й мурашки. Мурашки також будують міста, живуть своїм життям, ведуть війни, роблять революції, аж доки людям не заманеться прибрати їх з дороги, і тоді їх просто знищать, та й усе. Оце ж ми тепер мурашки. Тільки...

— Ну?

— Тільки ми — їстівні мурашки.

Наші погляди зустрілися.

— А тцо вони зроблять із нами? — запитав я.

— Я про це й думав, — відповів він, — саме про це. Із Вейбриджа я пішов на південь і весь час думав про це. Я бачив, що діється. Більшість людей розгубилися, розкисли. Та я не розкис. Я не раз уже зустрічався віч-на-віч зі Смертю. Я не іграшковий солдатик і знаю: легка чи важка, а смерть — це таки смерть. І тільки той врятується від неї, хто має голову на в’язах. Я бачив, що всі сунули на південь. Я сказав собі: «Харчів там усім не вистачить» — і повернув назад. Я тримався марсіян, як горобець людей. А там, — він показав на обрій, — вони збилися вкупу, голодують, метушаться, душаться...

Він зиркнув на мене і, зніяковівши, затнувся.

— Звичайно, в кого були гроші, ті втекли до Франції, — сказав він і, якось ніби винувато глянувши на мене, вів далі: — їжі тут вистачає. В крамницях є консерви, вино, спирт, мінеральні води, але водогін не працює. Ви знаєте, що я подумав? Вони істоти розумні, сказав я собі, і скидається на те, що вони хочуть використати нас собі на їжу. Спершу вони знищать наші судна, машини, гармати, міста, зруйнують весь наш лад, організованість. Все це вони зроблять. Коли б ми були завбільшки, як мурашки, то змогли б заховатися. Але ж ми не мурашки. Ми занадто великі. Це перший незаперечний факт. Ну, що?

Я погодився.

— Оце все я обдумав. Гаразд, тепер далі: нас можна ловити будь-як. Варто марсіянину пройти кілька миль, і він натрапить на цілу юрбу. Я бачив, як один з них в околицях Вондсворта руйнував будинки й порпався серед уламків. Але довго вони не будуть так діяти. Покінчивши з усіма нашими гарматами й бойовими суднами, зруйнувавши наші залізниці, здійснивши свої задуми, вони відразу ж почнуть систематично виловлювати йас, відбирати кращих і закидати до кліток. Ось що вони робитимуть незабаром. Та вони ще й не взялися за нас по-справжньому.

— Не взялися?! — вигукнув я.

— А звісно, ні! Все, що було досі, сталося з нашої вини — нам не вистачило розуму сидіти тихо, ми дратували їх своїми гарматами та іншими дурницями. Ми розгубилися й кинулися бігти від них туди, де було анітрохи не безпечніше, ніж там, звідки ми втікали. У них ще не дотяглися до нас руки. Вони заклопотані своїм — виготовляють усе, що не могли захопити з собою, готуються зустріти нове Поповнення. Може, циліндри перестали падати тому, що марсіяни бояться влучити в своїх. А нам, замість того, щоб тікати, зчиняти лемент, навмання підривати динаміт, розважливіше було б пристосуватися до нового становища. Ось як я гадаю. Це не зовсім те, чого прагнув людський рід, але воно відповідає вимогам життя. Згідно з цим принципом я діяв. Міста, нації, цивілізація, поступ — усе минуло. Гра закінчена. Нас розбито.

— Для чого ж тоді жити?

Артилерист хвилину дивився на мене.

— Певна річ, концертів не буде протягом якогось мільйона років; не буде Королівської академії мистецтв, не буде пишних обідів по ресторанах. Якщо ви прагнете таких забаганок, я думаю, що ваша гра закінчена. Коли вам до вподоби вишукані манери, коли ви не можете спокійно дивитися, як груші їдять з ножа або як сякаються без носової хусточки, то краще забудьте ці звички. Вони тепер ні до чого.

— Ви маєте на думці...

— Я маю на думці, що такі люди, як я, мусять вижити, аби рід людський не загинув. Кажу вам — я рішуче заповзявся жити. І коли не помиляюся, ви також невдовзі покажете свій дух. Нас не знищать. Ні! Я не дамся, щоб мене впіймали, приручили, відгодували, як бика. Бр-р... Уявити лише тих брунатних плазунів!

— Ви хочете сказати...

— Авжеж! Я житиму! Під їхньою п’ятою. Я все розрахував і обміркував. Нас, людей, розбито. Мало у нас знань. Нам треба ще довго вчитися, щоб на щось зважитись. Ми мусимо жити й зберігати незалежність, доки будемо вчитися. Зрозуміло? Ось що потрібно!

Я здивовано втупився в солдата, глибоко вражений його рішучістю.

— Боже мій, - вихопилося в мене,— та ви ж справжня людина! — Я стиснув йому руку.

— Ну? — мовив він, і очі його заблищали. — Добре я все обдумав, га?

— Кажіть далі,— нетерпляче вигукнув я.

— Так ось, хто не хоче потрапити їм до рук, мусить бути готовий на все. Я готуюся. Але не забувайте, що не всякий же з нас спроможеться жити по-звірячому, хоч саме до цього йдеться. Тому я й стежив за вами. Я мав певні сумніви. Бачу, якийсь тонкий, худющий. Адже ж я не знав, що ви були живцем поховані. Все тутешнє населення, всі оці нікчемні конторники, звиклі до затишку,— з них пуття не буде. В них нема ні духу, ні гордощів, ні пристрасних бажань, лише страх і нерішучість. Вони тільки й звикли, що квапливо бігти на роботу; я бачив їх сотнями, як вони із сніданками в руках мчать щодуху і тільки й думають, щоб не пропустити поїзда, щоб їх не вигнали з роботи за спізнення. Настільки вони залякані, що навіть бояться зрозуміти ту роботу, яку роблять. Додому знову спішать, боячись запізнитись на обід. А вечорами сидять по хатах, бо їх лякають глухі вулички. Сплять із дружинами, до яких привело їх не почуття, а гроші, якими вони сподівалися забезпечити собі нікчемне існування. Своє життя вони страхують, боячись нещасних випадків. По неділях — страх перед «тим світом». Так наче пекло існує задля кроликів! Марсіян для таких — наче сам бог послав. Гарненькі просторі клітки, поживний корм, дбайливий догляд і ніяких турбот. Отак із тиждень погасавши на порожній шлунок полями та лугами, вони самі прийдуть і з великою охотою віддадуться в руки. Ще й будуть дуже вдоволені. І ще дивуватимуться, як ото люди могли жити без марсіянського корита. Уявляю собі цих гультяїв, цих чепурунів, цих співаків! Я уявляю! — наголосив він з якоюсь злісною радістю. — Між іншим, з’являться всілякі секти. Багато з того, що я бачив раніше, стало мені зрозумілим тільки тепер. Знайдеться багато відгодованих дурнів, які примиряться з новим становищем, інші нарікатимуть, що це несправедливо, вважатимуть, що вони мусять щось робити. А відомо, коли люди відчувають, що треба на щось зважитися, то слабодухі — чи від того, що зовсім не думають, чи від того, що думають забагато,— ці слабодухі вигадують собі якусь благочестиву релігію і заспокоюються, поклавшись на волю божу. Щось подібне, певне, ви й самі бачили.

Це — викривлена енергія, породжена страхом. У тих клітках будуть побожно співати псалми й гімни, воздавати хвалу всевишньому. Ну, а мудріші,— ті займуться...— як воно зветься?..— еротикою.

Він помовчав.

— Може, марсіяни знайдуть собі між ними кількох мазунчиків, научать їх різних штук — хто зна? Може, їм стане шкода якого хлопчини, що виріс і ось його вже треба вбивати. Деяких, можливо, научать полювати на нас.

— Ні! — скрикнув я.— Цього не може бути. Жодна людська істота...

— Навіщо себе дурити? — мовив артилерист,— Знайдуться люди, які з радістю підуть на це. Сумніви тут ні до чого.

Я мусив погодитися з ним.

— Хай-но спробують вони взяти мене! Господи боже! Нехай-но тільки спробують! — сказав він і поринув у важкі роздуми.

Я сидів, замислившись над його словами. Я не міг нічо-го знайти, щоб заперечити йому. До нападу марсіян ніхто б і не сумнівався, що я інтелектуально вищий за цього артилериста: я — відомий письменник з філософської тематики, він — звичайний солдат. А тепер — я ледве починав усвідомлювати становище, як він уже чітко все визначив.

— Що ж ви думаєте робити? — запитав я згодом.— Які у вас наміри?

Він повагався.

— Ось мої плани,— озвався він.— Що нам діяти? Треба так улаштуватися, щоб люди могли жити, • плодитися та безпечно вирощувати дітей. Зараз я скажу ясніше, що маю на увазі. Кого марсіяни підкорять, ті стануть просто свійськими тваринами. Через кілька поколінь це вже будуть великі, гарні, породисті дурні. А ми, ті, хто вирішив залишитися вільними, ризикуємо здичавіти, перетворитись на щось подібне до великих щурів... Знаєте, я маю на увазі життя під землею. Я багато думав про каналізаційну систему. Звичайно, тим, хто не знає каналізації, вона видається жахливою. Тільки під самим Лондоном вона тягнеться на сотні миль. Але кілька днів дощу, і під спорожнілим містом труби стануть просторі, й повітря там вистачить на всіх. До того ж є погреби, підвали, склепи, які можна сполучити з каналізацією. А залізничні тунелі й метрополітен? Га? Уявляєте? Згуртуємо цілу ватагу дужих і кмітливих людей. Усяких слимаків нам не треба. Немічних будемо відкидати.

— І мене також?

— Ні, хіба ж я не кажу...

— Не будемо сперечатися. Говоріть далі.

— Всі прийняті мусять дотримуватись дисципліни. Нам будуть так само потрібні здорові, розважливі жінки — матері й виховательки. Не ті розніжені манірні леді, що тільки грають очима. Ми не можемо приймати слабосилих і вбогих на розум. Життя знову стає первісним, і той, хто ні на що не здатний, хто тільки заважає і шкодить,'мусить померти. Всі вони мусять померти і навіть охоче. Бо це ж злочин супроти всіх — жити й псувати весь рід. Все одно ж вони не можуть бути щасливі. Та й смерть не така вже страшна,— це боягузтво робить її страшною. Отже, ми будемо сходитися в таких місцях. Нашим осередком буде Лондон. Ми зможемо висилати дозорців і, коли марсіяни будуть далеко, виходити на свіже повітря і навіть грати в крикет. Ось як ми зможемо зберегти людський рід. Ну? Можливе це? Але зберегти рід — діло не хитре. Для цього досить, як я казав, стати щурами. А ми повинні зберегти людські знання і навіть збагатити їх — це головне. Ось для цього й потрібні такі люди, як ви. Є книги, є всілякі моделі. Нам треба спорудити під землею велике безпечне сховище і зібрати туди всі книги, які тільки можна. Але не романи, не віршовану квашу, а ділові, наукові книжки. Отут і потрібна ваша допомога. Ми повинні забратися до Британського музею і захопити всі цінні книги. Нам треба не забувати нашої науки, треба ще більше вчитися. Ми мусимо стежити за марсіяна-ми. Деяким нашим людям доведеться стати шпигунами. Коли все зорганізується, може, навіть і я піду в шпигуни. Тобто — здамся в полон. І щонайважливіше — необхідно дати марсіянам спокій. Не треба в них нічого красти. Якби довелося де натрапити на них, краще непомітно зійти з їхнього шляху. Хай вони впевняться, що ми не шкідливі. Авжеж. Вони розумні істоти й не будуть нищити нас, коли матимуть усе необхідне і впевняться, що ми всього лише безневинні слимаки.

Артилерист знову замовк і поклав мені на плече засмаглу руку. Потім вів далі:

— Зрештою, може, нам і не так довго доведеться вчитися... Уявіть лише: чотири-п’ять їхніх бойових триніг раптом рушили... Тепловий промінь ковзнув туди, сюди...

І на триногах не марсіяни, а люди, люди, що опанували їхню зброю. Може, знайдуться такі люди ще за мого життя. Уявіть собі, що ми навчилися керувати однією з таких чудових машин з її тепловим променем і можемо косити ним на всі боки! Уявіть її в наших руках! Ну й що з того, коли б, знищивши їх, і сам розлетівся на шматки?

О, як би марсіяни витріщили свої прекрасні баньки! Ви собі уявляєте їх, чоловіче? Бачите, як вони сопуть, хекають, гугукають, поспішають до інших машин? А всі механізми несправні — торохтять, свищуть, гуркотять, але — ані руш! Тільки вони кинуться обмацувати їх, а ми по них тепловим променем, і — дивіться! — людина знову стане володарем Землі!

Смілива уява артилериста, його впевнений тон, його бадьорість на якийсь час захопила й мене. Я не вагаючись повірив у те майбутнє, що він пророкував людству, і в можливість здійснити його сміливі плани. Читач, який би закинув мені надмірну довірливість і наївність, мусить спершу зважити на різницю мого та свого становища: він читає, не поспішаючи, може добре усе обмірковувати, а я, скоцюрблений у кущах, прислухаючись до слів артилериста, весь час ціпенів від похмурих передчуттів.

Пробалакавши кілька годин, ми нарешті вилізли з кущів і, уважно оглянувшись, чи не видно марсіян, метнулися до будинку на Путні-хіл, де солдат улаштував собі схованку. Ми спустилися в підвал для вугілля. Коли я побачив, що він зробив за тиждень,— це була ярдів десять завдовжки нора, яку він задумав копати далі аж до головної каналізаційної магістралі Путні-хілу,— я вперше відчув, яке провалля лежить між його мріями та його працьовитістю. Таку нору я вирив би за день! Але я ще настільки вірив у щирість його намірів, що разом з ним длубався в тій норі до полудня. У нас була тачка, і накопану землю ми відвозили на кухню. Потім підкріпилися банкою консервованого супу й вином, що було тут-таки в комірчині.

У важкій праці я знаходив якесь дивне заспокоєння, забував про цей чужий довколишній світ. Коли ми працювали, я все обмірковував плани артилериста, і поволі в мені прокидалися сумніви й заперечення, але я цілий ранок не переставав копати, радий, що знайшов собі хоч якусь мету. Попрацювавши з годину, я взявся вираховувати в думці, яка відстань до головної труби, — виявлялося, що це далеко, і взагалі не було певності, чи правильний узято напрям. Мені було незрозуміло, навіщо копати такий довгий хід, коли можна люком залізти до стічних труб і відтіля пробиватися до будинку. До того ж мені здавалося, що й будинок непідходящий,— від нього треба копати занадто довгий хід. Саме коли я над цим розмірковував, артилерист перестав працювати й глянув на мене.

— Покопали ми добре,— сказав він і поклав на землю лопату, — Перепочиньмо трохи. Час, мабуть, піти на розвідку — подивитися з даху, що воно діється.

Я ж був за те, щоб працювати. Трошки повагавшись, він знову взявся за лопату. І тут неначе щось вдарило мені в_ голову. Я перестав копати одразу ж і він зробив те саме.

— Чому ви блукали ото вдосвіта на полі, а не працювали?

— Вийшов подихати свіжим повітрям,— відказав він.— Поночі безпечніше. Я вже повертався.

— А робота?

— Та не можна ж весь час працювати,— відповів солдат. Тепер я бачив, що він за людина. Він повагався, тримаючи лопату, а тоді додав: — Треба піти на розвідку. Зблизька можна почути гупання лопати, і нас застукають зненацька.

Я більше не сперечався. Ми разом полізли на горище і, стоячи на східцях, виглядали крізь віконце. Марсіян не було видно; тоді ми повилазили на черепицю й заховалися за парапетом.

Більшу частину Путні-хілу закривали дерева, однак ми могли бачити річку внизу, вкриту червоною травою, та Ламбетські луги, затоплені й теж червоні. Червона повитиця оплітала дерева навколо старого палацу; похмуре мертве гілля зі скрученим листям стирчало між червоними заростями. Причому ця червона трава проростала тільки в проточній воді. Біля нас її не було. Тут росли плакуча верба, калина, гортензія, різні дерева, зелені й блискучі на осонні, Густий дим, що підіймався за Кенсін-гтоном, та ще далі блакитний серпанок ховали від нас північні горби.

Артилерист почав розповідати мені про лондонців, які ще не встигли втекти.

— Минулого тижня, — мовив він, — якісь йолопи налагодили електрику, і Рюджент-стріт та Серкес були залиті вогнями. Цілі юрби розмальованих і обшарпаних п’яниць висипали на вулицю, чоловіки й жінки, — і всі танцювали, галасували аж до ранку. А коли розвиднілося, вони помітили, що бойова тринога стоїть неподалік від Ленгема і марсіянин згори стежить за ними. Хто зна, відколи він там стояв. А потім він підійшов до них і наловив їх близько сотні, — одні не могли втікати з перепою, інші зі страху.

Цікава рисочка того часу, яка навряд чи попаде на скрижалі історії!

Після цього, заохочений моїми запитаннями, артилерист знову перейшов до своїх грандіозних планів. Отут він розійшовся! Він так красномовно розводився про можливість захопити бойові триноги, що я знову наполовину повірив йому. А що я вже трошки розгадав його вдачу, то міг тепер легко зрозуміти, чому він так застерігає не квапитися. Тепер він уже не казав, що й сам братиме участь у захопленні бойових триніг і в війні проти нападників.

Перегодом ми знову спустилися до підвалу. Ні він, ані я не виявили бажання копати далі, і коли він запропонував перекусити, я охоче на те пристав. Він раптом став дуже щедрий. Коли ми поїли, він кудись вийшов і повернувся з чудовими сигарами. Ми закурили, і його оптимізм розгулявся ще більше. Він ладен був розцінювати моє прибуття як незвичайну подію.

—. У погребі є шампанське, — сказав він.

— Нам ще працювати, тож краще бургундське,— заперечив я.

— Ні, — наполягав він, — сьогодні господар я! Шампанське! Боже милий! І яка ж тяжка праця перед нами! Спочиньмо трохи, наберімось сили, доки можна. Гляньтено, у мене вже пухирі на руках!

Назвавши цей день святковим, артилерист, коли ми поїли, наполіг сісти за карти. Він навчив мене грати в юкр. Поділивши між собою Лондон — мені дісталась північна частина, йому — південна,— ми стали грати на парафіяльні дільниці! Це може видатися безглуздям, але я рішуче розповідаю все, що було. І як це не дивно, карти дуже мене захопили.

Чудна істота — людина! Тоді, як людський рід стояв на краю загибелі або виродження, коли ми для себе не могли сподіватися на що-будь інше, крім жахливої смерті, — ми сиділи отут і, пильно стежачи за правильним ходом розмальованих папірців, запально «ходили з козиря». Далі він навчив мене грати в покер, а потім я ще виграв у нього три партії в шахи. Ми так захопилися, що, коли посутеніло, наважилися навіть засвітити лампу, аби тільки не припиняти гри.

Награвшись досхочу, ми повечеряли, і артилерист докінчив шампанське. Ми безперестану курили сигари. Мій артилерист уже був не тим запальним відновлювачем людського роду, якого я зустрів уранці. Він і далі залишався оптимістом, але від його оптимізму вже віяло філософським спокоєм. Пам’ятаю, він пив за моє здоров’я, виголошуючи одноманітні й безладні тости. Я закурив сигару й піднявся східцями нагору подивитися на зелені вогні, що горіли за Гайгейтськими горбами (про ці вогні розповідав мені артилерист).

Спершу я бездумно вдивлявся в Лондонську долину. Північні горби були повиті темрявою. Біля Кенсінгтона мерехтіла багряна заграва; час від часу виривалися оранжеві язики полум’я і знову щезали в синій глибині ночі. Решту Лондона покривав морок. Потім, уже ближче, я помітив якесь дивне світло — блідий,, фіолетово-пурпуровий відблиск, що фосфоресціював під нічним вітерцем. Спершу я не міг зрозуміти, звідки воно взялося, а тоді здогадався, що це, мабуть, від червоної трави. Цей здогад повернув мене до жахливої дійсності. Я глянув на Марс, червоний і яскравий, що сяяв на заході, а потім довго й пильно вдивлявся в темряву, що огортала Гемпстед і Гайгейт.

Довго стояв я на даху, перебираючи в пам’яті примхливе плетиво сьогоднішніх подій. Силкувався пригадати, хвилина за хвилиною, всі свої переживання за цей день, починаючи від нічної молитви аж до цієї безглуздої гри в карти. Я відчував огиду до самого себе. Пам’ятаю, як майже символічним жестом я шпурнув сигару. Вся очевидна безглуздість моєї поведінки постала переді мною. Мені здавалося, що я зрадив свою дружину, зрадив ціле людство. Я щиро каявся. Я вирішив покинути цього химерного мрійника, що розпатякує про високі матерії, а сам тільки й думає, як би набратися та натоптати черево. Я вирішив іти до Лондона. Там, гадав я, швидше довідаюсь, що роблять марсіяни і мої брати — люди. Коли нарешті зійшов місяць, я все ще стояв на даху.

Покинувши артилериста, я спустився з горба і попростував уздовж Гай-стріт через міст до Ламбета. Тоді червона трава росла ще буйно і вкривала майже весь міст, — щоправда, на її листі вже виступали білясті хворобливі плями, що незабаром і зовсім знищили цю марсі-янську рослинність.

На розі вулиці, що вела до станції Путні-Бридж, я побачив на землі якогось чоловіка. Чорний, як сажотрус, від того чорного пилу, він був живий, але такий п’яний, що не спроможен був зв’язати і двох слів. Він тільки вилаяв мене та ще спробував стусонути. Я подумав, що годилося б допомогти йому, але надто вже звиродніле було в нього обличчя.

Всю дорогу за мостом укривав шар чорного пилу, і чим ближче до Фулгема, тим товщий. На вулицях панувала моторошна тиша. В одній хлібній крамниці я знайшов трохи хліба, що вже давно зацвів і зачерствів, але їсти ще можна. Далі до Волег-Гріна на вулицях не було того пилу, і я пройшов повз білі будинки, охоплені вогнем. У цій мертвій тиші навіть гуготіння пожежі здавалося приємним. Ще далі до Бромптона вулиці знову тонули в тиші. Чорний пил устилав землю й мертві тіла. Вздовж Фул-гем-роуд я налічив більше десятка трупів. Вони лежали вже кілька днів, і я намагався скоріше проминути їх. Товстий шар пилу трохи пом’якшував їхні обриси. Одного чи двох уже обгризли собаки.

Там, де не було чорного пилу, місто мало звичайнісінький недільний вигляд: крамниці зачинено, будинки замкнено, штори спущено, тихо й безлюдно. Подекуди, особливо по бакалійних та винних крамницях, виднілися сліди пограбування. В ювелірному магазині було розбито вітрину, але злодієві, видно, щось перешкодило, бо на тротуарі валялися золоті ланцюжки і годинники. Я, звісно, не підбирав їх. Трохи далі на східцях сиділа якась жінка в лахмітті. Її порізана рука звисала з коліна, і кров капала на нужденну коричневу сукню. В калюжі біля неї — велика розбита пляшка з-під шампанського. Жінка наче спала, але насправді була мертва.

Чим далі увіходив я в Лондон, тим глибшою ставала тиша. Та це була не тиша смерті, а скоріше тиша напруженого її чекання, що вже зруйнувало північно-західну частину столиці, скосило Ілінг та Кілберн, могло пройти

по цих будинках і обернути їх на задимлені руїни. Це було місто покинуте й приречене на загибель.

У Сауз-Кенсінгтоні не було трупів і чорного пилу на вулицях. Підходячи сюди, я вперше почув якесь дивне завивання. Що воно таке, я не міг зрозуміти. То було невпинне розпачливе чергування двох нот: «Улла... ул-ла... улла... улла...» Коли я проходив вулицями, що вели на північ, виття голоснішало; тільки будинки неначе приглушували його. Найгучніше воно лунало на Ексібішен-роуд. Я зупинився й глянув у напрямі Кенсінгтон-парку, вражений цим загадковим виттям. Здавалося, то голосить громаддя осиротілих будинків від страху та розпачу.

«Улла... улла... улла... улла...» — линуло нелюдське голосіння, і величезні хвилі звуків затоплювали широкі сонячні вулиці між високих будинків. Украй спантеличений, я повернув на північ до залізної брами Гайд-парку. Я майже зважився зайти до природничо-історичного музею, вилізти на вежу й оглянути звідти парк, але потім передумав: внизу легше сховатися. Я рушив далі по Ексі-бішен-роуд. Великі будинки обабіч були порожні й безгомінні; тільки мої кроки відлунювали в тиші. На узвишші, неподалік паркової брами, я побачив дивне видовище — перекинутий омнібус і кінський кістяк, геть обгризений. Постоявши хвилину, я подався далі до мосту через Сер-пен-тайн. Виття все дужчало, хоч на північ від парку над дахами будинків не видно було нічого, лише на північному заході висіла димова пелена.

«Улла... улла... улла... улла...» — волав голос, що линув, як мені здавалося, десь від Реджент-парку. Цей самітний крик дуже мене гнітив. У мене стало важко на душі. Я відчув, що вкрай стомився, що намуляв ноги, що хочу їсти й пити.

Було вже пополудні. І чого я никаю в цьому мертвому місті? Чого я залишився, коли весь Лондон лежить мертвий, укритий саваном? Я почував себе нестерпно самотньо. В моїй пам’яті оживали далекі, давно забуті друзі. Я подумав про отрути в аптеках, про вина в склепах виноторговців. Я згадав тих нещасних п’яних істот, що поділяли зі мною владу над Лондоном...

Через Мармурову арку я вийшов на Оксфорд-стріт. Знову трупи й чорний пил; крізь загратовані підвальні вікна деяких будинків несло важким смородом. Наблукавшись по спекоті, я дуже хотів пити. На превелику силу я вломився до ресторану, де знайшов поїсти й випити. Перекусивши, я відчув страшенну втому й пішов до вітальні, розташованої далі за буфетом. Там я ліг на чорну канапу, набиту кінським волосом, і заснув.

Коли я прокинувся, тужливе завивання все ще лунало: «Улла... улла... улла... улла...» Смеркалося. Знайшовши в буфеті трохи сухарів та сиру, — в комірчині, де зберігалися харчі, були самі черви, — через безлюдні сквери (пам’ятаю лише назву одного — Портмен-сквер) я вийшов на Бейкер-стріт, а далі й до Реджент-парку. Ще з Бейкер-стріт, удалині над верхів’ями дерев, на тлі ясного заходу я побачив ковпак марсіянського велетня, звідки линуло те завивання. Мені було зовсім не страшно, і я пішов просто на нього, так ніби то стояла звичайнісінька вежа. Я стежив за ним кілька хвилин, але він не рухався; стояв і тільки вив, а чого — я не міг збагнути.

Я намагався придумати, що ж його робити далі, але те безугавне «улла... улла,.. улла... улла...» не давало мені зосередитись. Може, я надто втомився, щоб відчувати страх, може, що інше, але мені кортіло взнати причину цього одноманітного виття. Я повернув назад і вийшов на Парк-роуд, щоб обігнути парк, попід терасами підійти ближче і роздивитися цього клятого невгамовного марсіянина з боку Сент-Джонс-вуд. Ярдів за двісті від Бейкер-стріт я почув гавкіт і побачив спершу одного собаку, що мчав на мене з шматком червоного гнилого м’яса в зубах, а далі — й цілу зграю голодних дворняг, які гналися за першим. Але собака ще здалеку обминув мене, ніби боявся, що я відберу ласий шматок. Гавкіт віддалився, і знову почулося те саме: «Улла... улла... улла... улла...»

На півдорозі до станції Сент-Джонс-вуд я натрапив на розбиту рукату машину. Спершу я подумав, що то на дорогу звалився будинок. Та коли пролазив крізь ці руїни, з подивом зрозумів, що механічний велетень з обвислими, поламаними й викрученими щупальцями лежав серед уламків ним же зруйнованого будинку. Передню частину корпусу розтрощило. Скидалося на те, що машина йшла навмання, розбила будинок й захрясла в його руїнах. Гадаю, це могло статися тільки тому, що машина йшла некерованою. Я не міг вилізти на уламки, щоб роздивитися її; а довкола вже так посутеніло, що не було видно ні крові на сидінні, ані обгризеного собаками марсіянина.

Вражений усім, цим, я подався по Примроз-хілу. Крізь просвітлину між деревами я помітив удалині другого, так само нерухомого марсіянина, який мовчки стояв біля зоологічного саду. Далі за руїнами, що оточували рукату машину, я знову побачив червону траву, — весь Реджент-ський канал вкрила губчата темно-червона рослинність.

Коли я переходив міст, неугавне «улла... улла... улла... улла...» припинилося, немов хтось зненацька його обірвав. Тиша впала, як грім.

Довкола мене стояли будинки, похмурі й високі; перед парком чорніли дерева. Всі руїни заросли червоною травою, і в темряві її пагіння наче тяглося й до мене. Западала ніч; несучи в своєму лоні страх і таємничість. Коли звучало те виття, легше було зносити самотність, бо тоді Лондон видавався живим, поряд чулося бодай чиєсь існування. І раптом така різка зміна! Щось сталося — я не знав, що саме,— і запала тиша, така густа, аж ніби відчутна на дотик. Ніде ні душі, тільки це моторошне безгоміння.

З усіх боків примарою дивився на мене Лондон. Вікна будинків зяяли, як очні западини в черепі. Уява моя малювала невидимих напасників, що звідусіль чигають на мене. Мені стало не по собі, я злякався своєї зухвалої відваги. Вулиця переді мною зовсім почорніла, неначе її вимазали смолою, і я ледь розрізнив якусь невиразну брилу поперек тротуару. Далі я не наважився йти. Повернув на Сент-Джонс-вуд-роуд і стрімголов побіг до Кілберна, тікаючи від цього нестерпного безгоміння. Від ночі й тиші я заховався у візницьку будку на Гарроу-роуд. Але вдосвіта знову набрався духу, і ще зорі не погасли на небі, як уже рушив назад, до Реджент-парку. Я заблудився в лабіринті будинків і раптом у кінці довгої вулиці побачив повитий передранковими сутінками дугастий вигин При-мроз-хілу. На його вершині, пнучись до зблідлих зірок, стояв третій марсіянин, нерухомий і мовчазний, як і два перші.

Мене охопила божевільна рішучість. Я вже ладен був загинути, аби тільки не мучитись. Це навіть легше за самогубство. З відчаю я пішов просто до велетня. Наблизившись, я помітив у передранішньому світлі зграю чорних птахів, що кружляли біля марсіянського ковпака У мене шалено закалатало серце, і я знову кинувся вперед.

Я помчав червоною травою, яка вкривала Сент-Едмунд-терас, по груди в воді перебрів потік, що ринув із водогону на Олберт-роуд, і ще до схід сонця вийшов на суху траву. Здоровезні кучугури землі на пагорбі утворювали немовби великий марсіянський табір, останній і найбільший, а з-поза тих куп розкопаної землі здіймалося в небо тонке пасмо диму. Віддалік хутко прошмигнув собака. Думка, що зродилась у мене в голові, набула тепер вірогідності. Я відчував не страх, а нестямно-тремтливе збудження, коли поспішав нагору до того непорушного страховища. З-під ковпака машини звисали довгі брунатні клапті, що їх клювали й рвали голодні птахи.

Ще хвилина — і я видряпався на земляний вал, на самий гребінь, а переді мною розкинувся увесь марсіянський табір. Він займав величезну площу, там і сям стояли велетенські машини, височіли купи різних матеріалів і якісь дивні споруди, наче сховища. А серед цього розгардіяшу, на повалених бойових триногах, на нерухомих рукатих машинах лежали занімілі, більше десятка — вже мертві! — марсіяни. їх убили хворобливі бактерії, боротися з якими їхній організм був непристосований — так само було з червоною травою. Після того, як усі людські намагання виявилися марними, їх убили наймізерніші створіння, що ними господь у своїй мудрості населив землю!

Все сталося так, як я, та й багато інших людей могли б передбачити, якби жах та відчай не затьмарили нам розуму. Ці мікроби, збудники хвороб, брали данину з народів ще в прадавні часи, брали данину з наших предків ще тоді, як тільки зародилося життя на нашій планеті. Але завдяки природному доборові у нас розвинувся імунітет — жодній бактерії ми не піддаємося без упертої боротьби; а багатьом із них, як, наприклад, бактеріям, що розкладають мертву матерію, наш організм і зовсім неприступний. Але на Марсі, очевидно, немає бактерій, і як тільки марсіяни, прибувши на Землю, почали по-своєму їсти й пити, наші мікроскопічні спільники взялися до своєї руйнівної праці. Вже тоді, коли я вперше побачив марсіян, коли вони ще могли пересуватися, вони вже гнили й розкладалися, вони були приречені на загибель. Це було неминуче. Ціною мільярдів смертей людина купила собі панування на Землі, і воно належить їй всупереч усім завойовникам. Воно належало б людині навіть і тоді, якби марсіяни були вдесятеро могутніші! Бо живе людина і вмирає не марно.

Марсіян було тут щось із півсотні, розкиданих по всій цій величезній ямі, ними ж викопаній. Вони лежали, скошені смертю, що була незрозуміла для них, як зрештою і всяка смерть взагалі. Для мене теж їхня смерть була тоді незрозуміла. Я знав лише, що ці страховиська, які живими так жахали людей, тепер мертві. На хвилину мені здалося, що тут повторилася Сеннахерібова поразка що господь змилосердився над нами і янгол смерті зпи-щив ворогів за одну ніч.

Я стояв, дивлячись у яму, й серце моє раділо, коли сходило сонце й запалювало своїм промінням довколишній світ. Яму оповивали сутінки. Потужні машини, такі великі, складні й химерні, такі незвичайні для Землі своїми формами, похмуро й таємниче виступали з сутінок назустріч світлу. Я чув, як собача зграя гризлася біля трупів, що темніли в глибині ями. В протилежному кутку лежала велика й плеската літальна машина, на якій марсіяни пробували літати в нашій щільній атмосфері, та хвороба й смерть усе обірвали. Загибель прийшла в слушну годину.

Почувши крякання над головою, я глянув угору й побачив високу бойову триногу, якій ніколи вже не воювати; з машини звисало червоне шмаття м’яса і капала кров на вершину Примроз-хілу.

Обернувшись, я глянув униз до підніжжя горба. Там, оточені зграями птахів, стояли ще двоє мертвих марсіян, що я їх бачив учора ввечері. Один із них помер, увесь час кликавши своїх товаришів на допомогу. Можливо, він помер останній, і голос його лунав, аж доки вистачило енергії у механізмі. Металеві вежі цих, тепер нешкідливих, триніг виблискували в сонячному промінні...

Вдалині, наче дивом якимсь врятоване від руйнування, лежало велике місто. Той, хто бачив Лондон тільки повитим буденною пеленою темного диму, навряд чи зможе собі уявити оголену ясність і красу його мовчазних пустельних будинків.

На сході, над почорнілими руїнами Олберт-терас і розтрощеною дзвіницею, серед чистого неба яскраво світило сонце. Де-не-де грані білої покрівлі відбивали сонячне проміння й палали сліпучим блиском. Сонце золотило навіть круглястий винний склад біля Чок-Фармаського вокзалу, залізничні рейки, недавно ще чорні, а тепер червоні від двотижневої іржі, і все це повите якоюсь таємничою красою.

На північ розкинулись Кілберн та Гемпстед — великі житлові масиви в блакитній імлі. З південного боку, за марсіянськими триногами, видніли зелені хвилі Реджент-парку, Ленгем-отель, купол Альберт-холу, Королівський інститут і величезні будинки на Бромптон-роуді, а на сході з ранкової імли підносились зубчасті руїни Вестмінсте-ра. В блакитній далечині височіли Серрейські горби; вежі Кришталевого палацу виблискували, неначе дві срібні колони. На тлі східного неба чорнів купол собору святого Павла. Спереду зяяла в ньому — я тільки зараз це помітив — велика пробоїна.

Я дивився на це безмежжя будинків, фабричних корпусів, церков, покинутих і занімілих, я думав про людські надії й змагання, про цілі покоління, що віддали своє життя, аби спорудити цей підмурівок людства, і про швидке та безжальне руйнування, що врешті спіткало його. Коли я зрозумів, що лиховісна тінь відійшла геть і що люди можуть знову жити на цих вулицях, що дороге мені це велике мертве місто житиме знову в красі та силі, я мало не заплакав з радості.

Страждання залишилися позаду. Тепер почнуть гоїтися рани; люди, що вижили, розкидані по всій країні без їжі, без законів, без провідників, як отара овець без чабана, тисячі відплилих за море,— почнуть вертатися назад. Пульс життя що дедалі чутніше битиметься на пустельних нині площах та вулицях. Хоч яке було страшне руйновище, та нищівну руку зупинено! Незабаром серед цих гнітючих руїн, у чорних кістяках будинків, що похмуро височать на зелених сонячних узвишшях, застукотять молотки, задзвенять кельми. На думку про це я простяг до неба руки і склав подяку богові. За якийсь рік, думав я, за якийсь рік...

І тут, ніби мене вразила якась сила, я раптом згадав про самого себе, про свою дружину, про минуле життя, сповнене задумів і звершень, життя, яке обірвалося назавжди.

Тепер я підходжу до найдивовижнішого в своїй розповіді. А може, воно не таке вже й дивовижне? Я досить виразно пам’ятаю все, що робив того дня, аж до часу, коли стояв на вершині Примроз-хілу і крізь сльози дякував богові. А далі — все випало з пам’яті...

За три подальші дні — я анічогісінько не пам’ятаю. Пізніше я довідався, що не я перший відкрив загибель марсіян, що кілька таких самих бездомників, як і я, никаючи по Лондону, ще попередньої ночі дізналися про те. Один із них найперший побіг до Сент-Мартінс Ле-Гран і тоді, коли я сидів у візницькій будці, якось дав телеграму в Париж. Звідти радісна звістка облетіла весь світ. Тисячі міст, що завмерли від жаху, відразу заквітчалися спалахами різнобарвних вогнів. Коли я ще стояв над ямою, про загибель марсіян уже знали в Дубліні, Едін-бурзі, Манчестері, Бірмінгемі. Мені розповідали, як люди плакали від радості, кричали, кидали роботу, тисли одне одному руки, сміялися; поїзди на Лондон були переповнені вже в К’ю. Церковні дзвони, що два тижні мовчали, радісно бомкали по всій Англії. Польовими дорогами поспішали на велосипедах худі, зачухрані (а хто й обпалений вогнем) люди; вони голосно кричали, оповіщаючи знеможеному, доведеному до відчаю населенню радісну новину.

А продукти харчування!

Через Ла-Манш, через Ірландське море, через Атлантику — звідусіль ішли до нас судна з хлібом, зерном та м’ясом. Здавалося, ніби всі судна світу поспішали до Лондона. Але я нічого про це не пам’ятаю. Я був байдужий до всього — розум мій потьмарився. Отямився я в якихось добросердих людей, що підібрали мене на третій день, коли я кричав і плакав, блукаючи вулицями Сент-Джонс-вуду. Вони розповіли мені, що я горланив якусь нісенітницю: «Остання жива людина, слава! Остання жива людина!»

Цим людям,— на жаль, я не можу тут назвати їх, хоч і хотів би подякувати,— вистачало й власних клопотів, проте вони потурбувалися про мене, дали мені притулок і захистили від себе самого.

Очевидно, з мого безтямного бурмотіння вони дещо дізналися про моє минуле, бо, коли я прийшов до тями, мої добродійники обережно розповіли мені все, що знали про долю Лезергеда. Через два дні після того, як мене присипало в будинку, один із марсіян дощенту зруйнував Ле-вергед разом з його мешканцями. Знищив його так собі,— ніби знічев’я, як ото малий бешкетник руйнує мурашника.

Я був тепер самотній, і ці люди прихильно поставилися до мене. Я був самотній і прибитий горем, і вони оточили мене щирим піклуванням. У них я пробув що потири дні після одужання. Весь цей час мені дедалі більше хотілося поглянути на те, що залишилося від мого минулого життя, яке здавалося таким світлим і щасливим. То було немов розпачливе бажання справити поминки по втраченому щастю. Вони розраджували мене, всіляко намагалися відмовити від цієї хворобливої примхи. Та мені несила було опиратися цьому бажанню; пообіцявши неодмінно повернутися до них, я зі слізьми на очах залишив своїх нових друзів і рушив вулицями, ще недавно такими таємничими, темними й відлюдними. Тепер усюди там заклопотано снували люди; де-не-де траплялися навіть відчинені крамниці; з одного фонтана била чиста вода...

Пам’ятаю, яким глузливо ясним видавався мені той день, коли я, неначе сумний пілігрим, повертався до Во-кінга. На вулицях скрізь довкола дзвінко пульсувало життя. Всюди метушилося стільки заклопотаних жвавих мешканців, що важко було й повірити, ніби багато людей знищено. Проте я помітив, що обличчя у всіх жовті, волосся розкуйовджене, очі — широко розплющені й блискучі. Мало не кожен був обдертий та забруднений. І на всіх обличчях або радісне збудження, або сувора зосередженість. Якби не цей вираз, Лондон здавався б містом волоцюг. По церквах роздавали хліб, що надіслав французький уряд. У тих небагатьох коней, які залишилися живі, були самі ребра та кості. На перехрестях вулиць стояли схудлі констеблі з білими значками. Слідів марсі-янського руйнування я бачив мало, аж доки не дійшов до Веллінгтон-стріт, де червона трава оповила підпори мосту Ватерлоо.

Тут я помітив тріпотливий аркушик паперу, пришпилений (цікавий контраст того гротескного часу!) сучком до куща червоної трави. Це було повідомлення про вихід першої «помарсіянської» газети «Дейлі мейл». Я дав за газету почорнілого шилінга, що випадково завалявся у мене в кишені. Газета більш як наполовину була порожня, зате складач, що самотужки випустив газету, на останній сторінці, відведеній під оголошення, вмістив розчулене звернення до читачів. Те, що друкувалося,— були чисті емоції: постачання інформації ще не налагодили. Тут я дізнався тільки про одну новину — що вивчення марсіянських механізмів протягом тижня вже дало дивовижні наслідки. Між іншим, тут повідомлялося, що було розкрито «таємницю літання» (тоді я не повірив цьому).

З вокзалу Ватерлоо залізницею розвозили людей. Народу вже поменшало. Поїзд був напівпорожній. Настрій у мене був такий, що не хотілося заводити випадкових розмов. Отож я сів у порожньому купе і, склавши руки, похмуро дивився на залиті сонцем руїни, що пропливали за вікном. Одразу ж за вокзалом поїзд перевели на тимчасову колію; обабіч видніли чорні руїни будинків. Незважаючи на дводенну зливу, Лондон був укритий чорним пилом аж до Клепгемської вузлової станції. Біля Клепгема колію теж було пошкоджено. Тут сотні дрібних урядовців та прикажчиків, що втратили роботу, працювали поряд із землекопами. Наш поїзд перевели на поспіхом прокладену нову колію.

Впродовж усієї дороги .відкривалися незвичні й сумні краєвиди. Особливо постраждав Вімблдон. Волтон, завдяки своїм уцілілим сосновим лісам, потерпів, здавалося, найменше. Річки Вендл, Моул, навіть маленькі струмки — позаростали буйною червоною травою, що звіддалік нагадувала купи сирого м’яса і пошаткованої червоної капусти. Серрейські соснові ліси були, певно, занадто сухі для червоної повитиці, і її тут не було видно. За Вімблдо-ном на городах темніли величезні купи розритої землі навколо шостого циліндра. Тут тислося багато людей, — а в самій ямі щось робили сапери. Вгорі весело маяв на ранішнім вітерці британський прапор. Земля скрізь поросла багряною травою, і ці яскраві барви, впереміж із бордовими тінями, різали очі. Приємно було перевести погляд з цієї густо-червоної, а подекуди сірої, випаленої вогнем землі на лагідні синювато-зелені горби, що мріли далеко на сході.

На залізниці між Лондоном і Вокінгом ще не відновився рух, тому я зійшов з поїзда в Байфліті й подався пішки на Мейбері, проходячи повз ті місця, де ми з артилеристом розмовляли колись із гусарами і де під час бурі я побачив марсіянина. Тут з цікавості я звернув убік і в плетиві червоних заростей побачив свій перекинутий поламаний візок та обгризені й уже побілілі кінські кості. Хвилину я постояв, дивлячись на ці останки...

Потім рушив сосняком далі, подекуди по саму шию поринаючи в червону траву. Тіла власника заїзду «Мурий пес» я не побачив — певно, його вже поховали. Я проминув військовий коледж. Якийсь чоловік біля дверей котеджу привітався зі мною, назвавши мене на ім’я.

Нарешті я побачив свій будинок, і в мене прокинулась надія, що миттю й згасла. Замок розбитий, двері вільно ходили туди й сюди; коли я підійшов, вони помалу відчинилися, а тоді зачинилися знову. У розчахнутому навстіж вікні мого кабінету колихалась од вітру завіска. Звідси ми з артилеристом на світанку стежили за довколишніми подіями... Вікна відтоді ніхто так і не зачиняв. Поламані кущі були такі ж самі, як я й залишив їх майже чотири тижні тому.

Я ступив у передпокій і відчув, що будинок порожній. Килимок під сходами був зім’ятий і полинялий на тому місці, де я сидів, змокнувши до рубчика у ніч катастрофи. На сходах виднілися брудні сліди ніг, моїх і артилеристових, що вели до самого кабінету. Тут на письмовому столі й досі лежав під селенітовим прес-пап’є списаний аркуш паперу, що я залишив, коли відкрився перший циліндр. Якийсь час я стояв і перечитував свою незакінчену статтю. Темою її був розвиток моралі в зв’язку з прогресом цивілізації. «Може, через двісті років, — писав я, — настане...» На цьому речення обірвалося. Пам’ятаю, я ніяк не міг зосередитися того ранку і, покинувши роботу, вийшов купити у хлопця-газетяра свіжий номер «Дейлі кронікл». Пам’ятаю, як, наблизившись до хвіртки, я здивовано слухав неймовірні новини про «людей із Марса».

Я зійшов униз в їдальню. На столі лежали баранина й хліб, уже зогнилі; валялася перекинута пляшка з-під пива — все виглядало так, як ми з артилеристом і залишили. Будинок був порожній. Я зрозумів усе безглуздя своїх наївних сподівань, які так довго плекав... Раптом сталося щось дивне;

— Нічого не вдієш, — сказав чийсь голос, — будинок покинутий. Тут уже днів десять нікого не було. Не побивайтеся марно. Врятувалися тільки ви одні...

Я стрепенувся. Чи не сам я оце висловив свої власні думки? Я оглянувся — французьке вікно ззаду відчинене. Я кинувся до нього й виглянув надвір.

Там, вражені й налякані так само, як і я, стояли мій двоюрідний брат і моя дружина, — обличчя її було бліде, ні сльозинки на очах. Вона тихо скрикнула.

— Я прийшла,— почала вона. — Я знала, знала...

Вона притисла руку до грудей і захиталася. Я миттю

підбіг і стиснув її в обіймах.

Кінчаючи свою розповідь, я шкодую, що так мало можу допомогти у розв’язанні тих неясних питань, навколо яких усе точаться суперечки. Дещо у моїй книзі, безперечно, будуть критикувати. Моя спеціальність — спекулятивна філософія. Знання мої з порівняльної фізіології обмежуються кількома книжками, але, мені здається, Кар-верові припущення з приводу швидкої загибелі марсіян такі правдоподібні, що їх можна вважати за майже доведені. Про це я вже говорив у своїй розповіді.

У всякому разі, в марсіянських трупах, досліджуваних після війни, було знайдено лише бактерії, відомі на землі. Марсіяни не ховали трупів своїх товаришів, не закопували знищених людей; це свідчить про те, що їм незнані були процеси розкладу. А втім, хоч які правдоподібні ці припущення, вони все ж таки не доведені.

Так само невідомий нам і склад чорного диму, що ним марсіяни повиншцували стільки землян; залишається загадкою і генератор теплового променя. Страшні катастрофи в Ілінзькій та Сауз-Кенсінгтонській лабораторіях примусили вчених відмовитись від подальших досліджень у цьому напрямку. Спектральний аналіз чорного пилу показав наявність якогось невідомого нам елемента, що дає чотири яскравих лінії в зеленій частині спектра, може, цей елемент разом з аргоном утворює сполуку, яка руйнує складові частини крові. Та це все не доведено і ці припущення навряд чи цікавитимуть широкий читацький загал, для якого написано цю повість. Жодної частинки брунатного накипу, що плив Темзою після зруйнування Шеппертона, не дослідили вчасно, тепер же це неможливо зробити.

Про наслідки анатомічного дослідження марсіянських трупів (наскільки можливе було таке дослідження, після того як трупи порозтягали ненажерливі собаки) я вже говорив. Очевидно, всі бачили прекрасний, майже цілком збережений екземпляр марсіянина, заспиртований в природничо-історичному музеї, і численні малюнки з нього. Фізіологічні ж і анатомічні деталі можуть становити інтерес лише для фахівців.

Важливіше й цікавіше для всієї Землі питання — це можливість нового нападу марсіян. Мені здається, що цьому питанню ми не надали належної уваги. Тепер Марс віддалений від нас, але я думаю, що з наступним протистоянням вони можуть напасти знову. В усякому раві, ми мусимо до того бути готові. Мабуть, можна було б визначити, де саме стоятиме гармата, що посилає на Землю циліндри, і постійно стежити за цією частиною Марса, щоб наступний їхній напад не був несподіванкою.

Перший же циліндр можна знищити динамітом чи артилерійським огнем ще до того, як він охолоне і марсіяни вилізуть із нього, а то ще можна перестріляти їх з гармат, коли відкрутиться покришка. Я вважаю, що невдача першого, раптового нападу позбавила марсіян великої переваги. Певно, вони й самі це зрозуміли.

Лессінг висловив переконливі припущення, що марсія-нам уже пощастило висадитися на Венеру. Сім місяців тому Венера й Марс були на одній прямій із Сонцем, інакше кажучи, Марс був у протистоянні з погляду спостерігача, який би стежив за ним з Венери. Невдовзі на неосвітленій половині планети з’явився яскравий, характерно хвилястий слід, і майже одночасно відбилася така сама хвиляста пляма на фотографії Марсового диска. Придивившись до зображення обох цих явищ, легко помітити, що вони надзвичайно схожі одне на одне.

Та чи загрожує нам небезпека нового нападу, чи ні, усі ці події великою мірою змінили наші погляди на майбутнє людства. Тепер ми знаємо, що наша планета — це не такий уже безпечний для людини притулок. І ми ніколи не здатні передбачити те незриме добро чи лихо, яке може впасти на нас із безмежних просторів усесвіту. Може, той марсіянський напад призначила нам доля, дбаючи про наше добро? Цей напад позбавив нас легковажної віри в майбутнє, яка часто веде до занепаду, він збагатив земну науку, сприяв розвиткові ідей вселюдського єднання! Та й марсіяни з свого боку — може, вони звідти, з безмежного простору, стежили за долею своїх піонерів на Землі і, врахувавши сумний цей досвід, знайшли собі безпечніший об’єкт колонізації на Венері? Та хоч як там не є, а люди, безперечно, ще багато років стежитимуть за Марсом і вогненні стріли летючих зірок ще лякатимуть людський рід.

Після нападу марсіян набагато розширилися розумові обрії людини. До появи циліндра всі гадали, що за межами нашої маленької планети, в глибині космічного простору, життя немає. Тепер ми вже далекозоріші. Якщо марсіяни змогли досягнути Венери, то, очевидно, здатні на це й люди. Коли повільне охолодження Сонця зробить нашу Землю непридатною для життя,— а це коли-небудь станеться, то, може, нитка життя, що почалася тут, перекинеться на іншу планету і вкриє її своєю мережею?

І, може, ми будемо звитяжцями?

В моїй уяві постає невиразне дивне видіння — життя з цього крихітного розсадника сонячної системи повільно розповсюджується по всіх незаселених просторах усесвіту... Але це — далека мрія. Може статися й інше,— що ця перемога над марсіянами тільки тимчасова. Може, не нам, а їм належить майбутнє?

Мушу визнати, що пережиті страшні небезпеки й знегоди породили в мені почуття сумніву й непевності. Буває, сиджу я в своєму кабінеті, пишу при світлі лампи і раптом бачу, як унизу знову корчиться у вогні ось недавно ще зелена долина, відчуваю, що довкола мене будинок порожній і покинутий. Інколи йду по Байфліт-роуд, повз мене проїздять екіпажі, хлопчик-різник з візком, кеб з екскурсантами, промайне робітник на велосипеді, діти квапляться до школи,— і несподівано все це вкриється туманом, стає якимось несправжнім, і я знову з артилеристом скрадаюся крізь спеку та гнітючу тишу. Ночами сниться мені чорний пил, що вкриває мовчазні вулиці й спотворені трупи; вони встають переді мною, пошматовані, обгризені собаками. Вони щось бурмочуть, лютішають, далі розпливаються ці огидні людські подоби,

і я, холодний та розбитий, просинаюся в темряві ночі.

Я їду в Лондон і там на Фліт-стріт та Стренді бачу заклопотані юрби, і мені здається, що це привиди минулого вийшли на вулиці, які я бачив безгомінними й спустошеними, що це розгулюють самі примари мертвого міста, пародія життя у великому гальванізованому трупі.

І якось дивно стояти на Примроз-хілі,—я був там за день до написання цього епілога — і бачити крізь заслону диму й туману невиразне й сизувате громаддя будинків, що губляться в низько навислій імлі, бачити, як люди спокійно гуляють між клумбами, бачити екскурсантів біля мар-сіянської машини, що й досі стоїть там непорушно, чути веселий гамір дітвори і згадувати той час, коли все це лежало перед моїми очима яскраве, оголене й німотне на світанку того останнього великого дня...

Та над, усе дивно — знову тримати в своїй руці руку дружини і згадувати, як ми вважали одне одного загиблими.

Реальний світ великого фантаста Передмова Тамари Денисової . . . . . 5

Машина Часу

Переклав Микола Іванов . . . . . . . . . .17

Острів доктора Моро

Переклав Дмитро Паламарчук . . . . .93

Невидимець

Переклав Микола Іванов

За редакцією Дмитра Паламарчука . 203

Війна світів

Переклав Дмитро Паламарчук . . . . . . 327

ИБ № 549

ГЕРБЕРТ УЭЛЛС Война миров Фантастические романы

Перевод с английского Д. Ф. Паламарчука и Н. А. Иванова

Серия

«Вершины мировой литературы» том 25 (На украинском языке)

Видавництво «Дніпро», Київ, Володимир-ська, 42. Редактор С. А. Коваль. Художник Ю. А. Чеканюк. Художній редактор В. В. Машков. Технічний редактор О. Г. Тализіна. Коректор Г. І. Кривопуск.

Виготовлено на Головному підприємстві республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, Київ, Довженка, 3.

Здано на виробництво 29.ХІІ 1976 р. Підписано до друку 11.V 1977 р. Папір № 3. Формат 84X108'/зі. Фізичн. друк. арк. 14,75. Умовн. друк. арк. 24,78. Обліково-видавн. арк. 26,996. Ціна 2 крб. 31 коп. Замовл. 7—5. Тираж 50 000,