Війна світів. Фантастичні романи

X. Людський крик

Наближаючись до хатини, я побачив, що то світилося у відчинених дверях моєї кімнати. Я почув голос Монтгомері з темряви:

— Прендіку!

Я біг далі. Незабаром Монтгомері гукнув мене знову, і я відповів кволим голосом.

— Е-гей!

Через якусь хвилину, хитаючись, я добіг до нього.

— Де ви були? — запитав він, втримуючи мене рукою на віддалі так, щоб світло з дверей било мені просто в обличчя.— Ми обидва так заклопоталися, що оце тільки півгодини, як згадали про вас.

Він завів мене до кімнати й посадив у шезлонг. На мить світло зовсім засліпило мене.

— Ми й гадки не мали, що ви підете обстежувати острів, не попередивши нас,— сказав він.— Я вже занепокоївся... Але... Що з вами?.. Слухайте...

Я був зовсім знесилений, і голова моя впала на груди. Він дав мені коньяку, і, здається, зробив це не без внутрішнього задоволення.

— Ради бога,— промовив я,— замкніть двері.

— Ви, певно, зустріли якесь із наших чудес? — запитав Монтгомері.

Він замкнув двері й знову підійшов до мене. Ні про що більше не питаючи, він дав мені ще трохи коньяку з водою і змусив поїсти. Я був зовсім виснажений. Він якось невиразно сказав, що забув, мовляв, попередити мене, й у двох словах запитав, коли я вийшов звідси та що я побачив. Відповідав я також небагатослівно, короткими, уривистими реченнями.

— Скажіть мені, що воно все це означає? — запитав я мало не в істериці.

— Нічого надзвичайно страшного,— відповів він,— однак я гадаю, що на сьогодні вам і цього досить.

Раптом страждальницьки завила пума. Монтгомері стиха вилаявся:.

— Хай мене грім поб’є, якщо це місце не таке ж паскудне, як і Гауер-стріт із його котами.

— Монтгомері,— запитав я,— що то за істота переслідувала мене — тварина це чи людина?

— Якщо ви зараз не ляжете спати,— сказав він замість відповіді,— то завтра й зовсім збожеволієте.

Я став навпроти нього.

— Що то за істота переслідувала мене? — повторив я своє запитання.

Він якось дивно глянув на мене, скрививши рота. Його очі, які за хвилину перед цим жваво блищали, нараз при гасли.

— Коли судити з вашої розповіді, сказав він,— то це, мабуть, була примара.

Мене охопив порив шаленої люті, що так само швидко спав, як і виник. Знову сівши у шезлонг, я затис руками чоло. Пума завила ще раз.

Монтгомері підійшов до мене ззаду і поклав на плече руку.

— Ось вислухайте мене, Прендіку,— почав він.— Я не мав ніякого бажання брати вас на цей ідіотський острів. Але справи, голубе, не такі вже й погані, як вам здається. У вас розходилися нерви, ото й усе. Зважте на мою пораду і випийте снотворного. А це,— він кивнув у бік загорожі,— триватиме ще кілька годин. Вам просто слід заснути, інакше я ні за що не відповідаю.

Я мовчав. Схиливши голову, я закрив руками обличчя. Незабаром Монтгомері приніс маленьку склянку з якоюсь темною рідиною і дав мені її випити. Я слухняно проковтнув рідину, і він допоміг мені залізти в гамак.

Коли я прокинувся, був уже ясний день. Якусь годину я лежав нерухомо й дивився в стелю. Сволоки, як я помітив, було зроблено з корабельного дерева. Тоді я повернув голову і побачив, що на столі вже стоїть мій сніданок. Відчувши голод, я почав вилазити з гамака, але він, ласкаво випередивши мої наміри, перевернувся і викинув мене на підлогу. Я впав на всі чотири.

Піднявшись, я сів до столу. Голова моя обважніла, в пам’яті поставали невиразні спомини нічних пригод. Крізь незасклене віконце до кімнати віяв вранішній вітерець; свіже повітря та їжа викликали в мене почуття фізичного вдоволення. Несподівано за моєю спиною відчинилися двері, що виходять у двір. Я обернувся й побачив Монтгомері.

— Чи все гаразд? — запитав він.— Мені дуже ніколи.

Він відразу ж і причинив двері, але згодом я помітив,

що він забув їх замкнути.

Тоді я пригадав, який вираз на обличчі був у нього ввечері, і все, що трапилося перед тим, ожило в моїй пам’яті. Повертаючись думками до пережитого жаху, я знову почув крик. Але це вже був крик не пуми.

Я відклав шматок, що ніс до рота, і прислухався. В глибокій тиші чути було тільки подих легкого вітерця. Я подумав, що це мені почулося.

Невдовзі я знову взявся до їжі, все так само пильно прислухаючись. Незабаром почувся новий крик, але дуже

слабкий і тихий. У мене аж наче кров застигла в жилах. Крик цей приголомшив мене більше за всі інші звуки, які я чув тут раніше. Тепер уже не могло бути ніякого сумніву, що то був за звук, звідки він брався: це був стогін, що переривався риданням і болісним важким зітханням. Тварина не могла так стогнати. Це була мука людської істоти!

Збагнувши весь цей жах, я зірвався на ноги й одним стрибком перетнув кімнату; вхопившись за ручку дверей, що вели в двір, я відчинив їх навстіж.

—. Прендіку, стійте! — зненацька звідкілясь вихопився Монтгомері.

Зляканий шотландський хорт загарчав і загавкав. У мисці була кров, свіжа, темно-червона і воднораз яскрава. Я почув своєрідний запах карболової кислоти. Далі крізь відчинені двері в напівтіні виднілося щось, прив’язане до верстака. Воно було все пошматоване, у крові, обмотане бинтами. Раптом, заслонивши це видовище, показалася сива й страшна голова старого Моро.

Він ухопив мене закривавленою рукою за плече і, піднявши, як малу дитину, люто шпурнув назад до кімнати. Я на весь зріст простягся на підлозі. Двері грюкнули і сховали від мене його розпалене гнівом лице. Тоді я почув, як крутнули ключем у замку і щось докірливо промовив Монтгомері.

— Зруйнувати працю всього жпття! — донісся голос Моро.

— Він же не розуміє,— відповів Монтгомері. Він сказав іще щось, та я вже не розібрав.

— Я не маю часу, — озвався Моро.

Далі я вже не міг розчути. Я підвівся і, весь тремтячи, стояв, а в голові в мене було повно найжахливіших припущень. «Чи ж то можлива,— думав я,— така страхітлива річ, як вівісекція людини?» Ця думка майнула, наче блискавка на буряному небі. І раптом мій затьмарений жахом розум пройнявся передчуттям неймовірної небезпеки.

XI. Полювання на людину

Коли в мене з’явилася безглузда думка про втечу, я пригадав, що двері моєї кімнати, які виходять назовні, ще не замкнені. Я був тепер цілковито переконаний, що Мо-ро піддав вівісекції людину. Від тієї хвилини, коли я почув це ім’я, я все силкувався якось пов’язати дивну звіроподібність остров’ян із огидними вчинками Моро. І тепер мені здалося, що я все зрозумів. Я пригадав його працю про переливання крові. Таж ті створіння, що я зустрів тут, — жертви якихось мерзенних дослідів!

Ці бридкі негідники хочуть втримати мене, ошукати своєю лицемірною довірою, а тоді взяти на тортури, страшніші навіть за смерть, і потім ще приректи на таку жахливу долю, яку важко й уявити собі,— вони хочуть кинути мене, безпомічного, до своєї звироднілої череди! Я оглянувся довкола, шукаючи хоч якоїсь зброї для самозахисту. Але нічого не знайшов. Нараз мені сяйнула в голові думка; я перекинув шезлонг, уперся в нього ногою і відламав ніжку, та ще й з цвяхом. Цвях робив бодай трохи певнішою цю занадто вже благеньку зброю. Знадвору почулися чиїсь кроки. Я відчинив двері й побачив зовсім близько біля себе Монтгомері. Він збирався замкнути двері назовні.

Я замахнувся своїм кийком, цілячи йому просто в обличчя, та він одскочив назад. Якусь мить я нерішуче стояв, а тоді обернувся й швидко побіг за ріг хатини.

— Прендіку! — здивовано скрикнув Монтгомері.— Не будьте такий дурнуватий, чоловіче!

«Ще б одна хвилинка,— подумав я,— і він би замкнув мене, як кролика, для своєї вівісекції». Раптом він з’явився з-за рогу, і я знову почув його голос:

— Прендіку!

Він кинувся бігти за мною, весь час гукаючи щось навздогін.

Цього разу я навмання подався на північний схід, в папрямку під прямим кутом до вчорашніх мандрів. Біжачи чимдуж берегом, я глянув через плече назад і помітив, що до Монтгомері приєднався і його служник. Із шаленою швидкістю я перетяв пагорб і повернув на схід, уздовж скелястої улоговини, обабіч зарослої лісом. Так я пробіг добру милю, напружуючи всі свої сили,— серце у мене в грудях мало не розривалося. Впевнившись, що ні Монтгомері, ні його служника вже не чути позаду, я, вкрай знеможений, круто повернув назад, туди, де, на мою думку, мав бути берег, а згодом ліг перепочити в тіні заростей.

Довго я там пролежав, боячись не тільки ворухнутись, але й навіть подумати, що робити далі. Навкруги слався дикий краєвид, який сонно німував під сліпучим сонцем, — тільки було чутно, як бриніли комарі, встигши вже -виявити мою присутність. Згодом я розрізнив іще дрімливий шум — то морський прибій шурхотів узбережною галькою.

Певно, десь через годину долинув голос Монтгомері, що кликав мене далеко з північного боку. Треба було щось робити. Я зміркував, що на острові живуть тільки ці два вівісектори та їхні отваринені жертви. В разі потреби вони можуть любісінько нацькувати на мене когось із цих жертв. Я знав, що Моро й Монтгомері озброєні револьверами. А я, коли не рахувати цього нікчемного ціпка з цвяшком на кінці, був беззбройний.

Лежав я отак, аж доки згадав про харчі та воду. і тільки зараз усвідомив цілковиту безнадійність свого становища. Я й не уявляв, як роздобути собі їжу: я не мав ніяких знань з ботаніки, щоб знайти хоч би їстівні плоди чи коріння, які можуть тут бути. Ні з чого було мені зробити пастку на тих кількох кроликів, що бігали по острову... Чим більше я обмірковував своє становище, тим очевидніше ставала його безвихідність. У розпачі я навіть був подумав про тих тварино-людей, що бачив у лісі. Може, вони якось могли б стати мені в пригоді? Перебираючи в пам’яті кожного з них по черзі, я дошукувався, хто б міг допомогти мені.

Несподівано почув я гавкання хорта — це віщувало нову небезпеку. Не довго думаючи,— адже вони могли мене знайти — я стрімголов кинувся зі своєї схованки на шум прибою. Пам’ятаю кущ, колючки якого вп’ялися, мов голки, в моє тіло. Вибрався з нього я весь скривавлений, із порваною одежею і вибіг до видовженої бухти на півночі острова. Не вагаючись ні хвилини, я заліз у воду і, перейшовши вбрід бухту, опинився по коліна в маленькій річці. Видряпавшись кінець кінцем на західний берег і відчуваючи, як шалено б’ється серце, я шмигнув у густу папороть і там чекав уже, що воно буде. Я почув, як собака,— він був тільки один,— підбіг ближче і заскавулів, тикнувшись носом у колючі кущі. Більше не чути було нічого. Я подумав, що погоня закінчилась.

Минали хвилини — тиші ніщо не порушувало. Через годину спокою до мене знову почала повертатися мужність.

Тепер я не відчував себе ні переляканим, ні нещасним,— я вже переступив межі розпачу та страху. .3 моїм життям уже було докінчено, я це зрозумів, і, мабуть, тому став справжнім сміливцем. Я навіть був ладен зустрітися віч-на-віч з Моро. Коли я брів водою, мені спало на думку, що, як уже на те піде, від тортур я завжди знайду порятунок: навряд чи вони зможуть перешкодити мені втопитися. І я був уже подумував, чи й справді так не вчинити, та якесь дивне бажання побачити все до кінця, якась незбагненна цікавість втримували мене. Я випростав зранені колючками ноги й оглянувся довкола. І раптом зовсім несподівано я побачив чорне обличчя, яке із зеленої гущавини спостерігало за мною. Я впізнав мавпоподібне створіння, що на березі зустрічало баркас. Воно висіло, учепившись за нахилений стовбур пальми. Я вхопив палицю й підвівся, дивлячись йому в обличчя. Воно щось заварнякало.

— Ти, ти, ти,— оце все, що я міг второпати спочатку. Нараз воно скочило із дерева і, розхиливши гілля, стало з цікавістю вдивлятися в мене.

Я не відчував до цього створіння тієї відрази, яка виникла в мене при зустрічі з іншими тварино-лю-дьми.

— Ти,— сказало воно,— в човні.

Це вже була людина, хоча б такою ж мірою, як і служник Монтгомері,— вона ж могла розмовляти.

— Еге ж,— мовив я,— приплив човном із судна.

— О! — вигукнув чоловічок, і його блискучі неспокійні очі почали обмацувати мене, мої руки, палицю, що я тримав, ноги, пошматовану мою одежу, подряпане колючками тіло. Він наче був чимось здивований. Його погляд знову зупинився на моїх руках. Він підняв свою руку і повільно порахував пальці.

— Один, два, три, чотири, п’ять — так?

Я не второпав, до чого це він. Згодом я дізнався, що руки у цих тварино-людей були спотворені — їм інколи бракувало аж трьох пальців. Однак у цю мить, гадаючи, що це ніби вітання, я повторив його ж^ст. Він з невимовним задоволенням вискалив зуби. Потім його меткі очі знову забігали. Він жваво повернувся і зник. На том} місці, де він стояв, з шелестом зімкнулася папороть.

Я вийшов слідом за ним із заростей і з подивом побачив, що він гойдається поміж дерев, вхопившись тонкок рукою за витку петлювату рослину. До мене він був спиною.

— Гей! — гукнув я.

Він швиденько скочив на землю й обернувся лицем у мій бік.

1— Послухай-но,— звернувся я,— де б мені чогось поїсти? "

— Поїсти? — повторив він.— Поїсти людської їжі!

Погляд його метнувся на зелену гойдалку.

— В хижках,— додав він.

— А де ж ті хижки?

— О!

— Я тут уперше.

Тоді він повернувся й хутко пішов геть. Всі його рухи були навдивовижу спритні.

— Ходімо! — сказав він.

Я рушив за ним, цікавлячись, що буде далі. Я догадувався, що ті хижки, певно, якісь первісні житла, де він мешкає із рештою тваринного люду. Можливо, вони — створіння миролюбні, і мені пощастить зав’язати з ними добрі стосунки. Я тоді був далекий від думки, що вони вже позбулися тих людських рис, які я сподівався в них знайти.

Мій мавпоподібний супутник із обвислими руками й видовженими щелепами тупцював поруч. Мене цікавило, яка у нього пам’ять, і я запитав:

.— Коли ти потрапив на цей острів?

— Коли потрапив? — повторив він і потому підняв три пальці.

3 . усього видно було, що недалеко йому до ідіота. Я силкувався вияснити, що він хотів сказати, але це, мабуть, йому набридло. Десь уже після другого запитання він раптом кинув мене й метнувся за якимось плодом, що звисав із дерева. Тоді нарвав цілу жменю колючих горіхів і заходився їх гризти. Все це спостерігав я з приємністю: принаймні на острові була хоч якась їжа. Я спробував ще дещо в нього спитати, та у відповідь він бурмотів таке, що й купи не трималося. В окремих його словах ще можна було добрати глузду, але здебільшого це було словесне лушпиння, завчене, ніби папугою.

Я так захопився оцією дивовижею, що майже не помічав, куди ми простуємо. Невдовзі ми підійшли до якихось почорнілих і обвуглених дерев, а там і на місцину, вкриту чимось жовтаво-білим. По землі слався їдкий дим, який заходив у ніс і очі. Праворуч за голою скелею виблискувала блакитна гладінь моря. Покручена стежина зненацька повернула вниз у вузький ярок, обабіч завалений великими купами вулканічної породи. Ми вийшли на цю стежку.

Прохід видавався особливо темним після сліпучого сонячного світла, яке мерехтіло на сірчаному грунті. Схили яру дедалі зводилися прямовисніше й зближувалися між собою. Зелені й темно-червоні плями замиготіли у мене перед очима. Раптом мій провідник зупинився.

— Вдома,— сказав він.

Я стояв на дні крутого урвища, що спочатку видалось мені зовсім темним. Почувши якісь дивні звуки, я, щоб краще розгледітись, протер очі. До мене сягав якийсь неприємний запах, як ото буває в погано вичищених мавпячих клітках. Вдалині поміж скель виднівся пологий, вкритий зеленню й залитий сонцем косогір; з обох сторін у глибину ущелини пробивалися вузькі смуги світла.

Щось холодне торкнулося моєї руки. Я сильно здригнувся й побачив перед собою темно-рожеве створіння, що дуже скидалося на дитину з облупленою шкірою. Своїми м'якими, але відразливими рисами воно нагадувало лінивця; таке ж низьке надбрів’я, такі ж повільні рухи. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я виразніше розгледів усе довкола. Маленьке рожеве створіння пильно дивилося на мене. Провідник мій кудись зник.

Ця вузька ущелина поміж стрімкими стінами лави була просто тріщиною у звивистому потоці вулканічних вивержень. Обабіч під самою скелею переплетіння морської тростини та пальмових віял утворювали низку неоковирних, темних хижок-лігвищ. Це покручене провалля, кроків на три завширшки, було завалене купами гнилих плодів та інших покидьків, від яких ішов задушливий сморід.

Маленьке рожеве створіння все кліпало на мене очима, коли це з якогось лігва з’явилася знову моя мавпо-люди-на і покликала мене. Саме в цю хвилину з найдальшого закапелка дивовижної цієї вулиці, похитуючись, виповзло якесь страхіття і, випроставшись у недоладну постать на тлі яскравої зелені поза ущелиною, витріщило на мене свої очиська. Завагавшись, я вже надумав тікати геть тим самим шляхом, яким і сюди дістався, але потім таки вирішив іти до кінця у своїх пригодах. Затиснувши в руці ціпок, я зігнувся й увійшов за своїм провідником до якоїсь смердючої повітки. Це була напівкругла халупа — щось наче півдупла. Під скелястою стіною, що була її затиллям, лежала купа кокосових горіхів та інших плодів. Кілька грубих дерев’яних і кам’яних посудин стояло на землі, а одна — на абияк збитій лавці. Вогню не було. В темному кутку сиділо щось масивне; коли я ввійшов, воно буркнуло: «Гей!» Я просунувся в глибину халупи й присів там навпочіпки. А моя мавпо-людина, стоячи при ледь освітленому вході, простягнула мені розбитий кокос.овий горіх. Я. взяв’ його і, незважаючи на своє тремтіння та нестерпну задуху лігвища, почав якомога спокійніше їсти. Те саме рожеве створіння стовбичило біля входу, а з-за його плеча мене зосереджено розглядали чиїсь блискучі очі на темному обличчі.

— Гей!—почулося знову з таємничої темної брили.

— Це людина! Це людина! — заторохкотів мій провідник.— Людина, жива людина, як і я.

— Замовч! — озвався бас із темряви.

В напруженій мовчанці я жував горіх і пильно вдивлявся в темряву, але нічого не міг там ясно розгледіти.

— Це людина,— повторив той самий густий бас.— Вона прийшла жити разом із нами? — Голос цей був із чудним присвистом, одначе англійська вимова — навдивовижу правильна.

Мавпо-людина гЛянула на мене якось очікувально. Я зрозумів, що від мене сподіваються на відповідь.

— Вона прийшла жити разом із вами,— сказав я.

— Це людина. Вона мусить вивчити Закон.

Я вже почав розрізняти в темряві невиразні обриси зігнутої постаті. Але при вході з’явилися нові дві голови, і від того стало ще темніше. Рука моя міцніше затисла ціпок. Істота в глибині халупи мовила голосно:

— Проказуй слова.

Я не второпав, чого вона хоче.

— Не ходити на Чотирьох — це Закон.

Мене приголомшило.

— Проказуй слова,— повторила мавпо-людина; ті, що стояли при вході, загрозливо загомоніли. Я здогадався, що мушу повторити цю ідіотську присягу. І тут почався безглуздий обряд. Голос у темряві завів якусь наче дурнувату літанію, а ми з рештою присутніх підтягували. При цьому всі вони погойдувались з боку на бік і ляскали себе руками по стегнах, а я повторював їхні рухи. Мені здавалося, що я помер і це все діється на тім світі. Ця темна халупа, ці карикатурні невиразні постаті, на які вряди-годи падали проблиски світла! Усі вони ритмічно погойдувались та заводили:

— Не ходити на Чотирьох — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не хлебтати Води — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не їсти ні М’яса, ні Риби — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не обдирати пазурами на Деревах Кори — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Не полювати на інших Людей — такий Закон. Хіба ми не Люди?

І так далі, починаючи від заборони безглуздих вчинків і аж до заборони того, що видалось мені тоді божевільним, неможливим і вкрай непристойним. Якесь ритмічне шаленство опанувало всіма: ми заводили, все швидше й швидше погойдуючись і проказуючи цей дивовижний Закон. Я теж ніби піддався загальному психозові, але в глибині душі в мені боролися сміх та огида. Довгий список заборон нарешті закінчився, і тоді наше виття набуло іншого характеру.

— У Нього є Дім Страждання.

— У Нього є Руки, що творять.

— У Нього є Руки, що ранять.

— У Нього є Руки, що зціляють.

І далі страшенно довге, здебільшого незрозуміле мені, белькотіння про Нього, хто б він там не був. Я ладен був вважати все це сном, якби коли-небудь раніше мені доводилося чути вві сні спів.

— У Нього є блискавиці,— витягували ми.

— У Нього є глибоке солоне море...

В моїй голові зродилися жахливі здогади, що Моро, перетворивши цих нещасних людей на тварин, втокмачив їм у вбогі мізки віру, ніби він божок. Однак я занадто ясно відчував довкола себе білі зуби та гострі кігті, щоб зважитися мовчати в цьому хорі.

— Йому належать зорі на небі.

Нарешті спів скінчився. Лице мавпо-людини лисніло від поту, і мої очі, уже призвичаєні до темряви, виразно розгледіли постать у кутку, що промовляла басом. На зріст вона була як людина, а тіло її здавалося вкрите шерстю, як у шотландських тер’єрів. Що це була за істота? І хто вони всі? Уявіть себе посеред найстрахітливіших калік і маніяків, яких тільки спроможна витворити людська уява, і ви трохи зрозумієте, що я відчував в оточенні цих незвичних карикатур на людей.

— У нього п’ять пальців, п’ять пальців, п’ять пальців, як у мене,— сказала мавпо-людина.

Я витягнув руки. Сіре створіння в кутку нахилилося вперед:

— Не бігати на Чотирьох — це Закон. Хіба ми не Люди?

Воно простигло свою на диво спотворену лапу і вхопило мене за пальці. Лапа його була подібна до оленячої ратиці, тільки мала пазури. Я трохи не скрикнув від болю та несподіванки. Розглядаючи мої нігті, воно витяглося наперед, і на лице його впало надвірне світло. Раптом, затремтівши від огиди, я побачив, що це було не людське лице й не твариняча морда, а якась куделя сірої щетини з трьома ледь помітними дугастими прорізами для очей і рота.

— У нього маленькі пазури,— сказала волохата потвора у свою щетинисту бороду,— це гаразд.

Вона відпустила мою руку, і я інстинктивно вхопився за палицю.

— Харчуватися корінням і травами — це Його наказ,— промовила мавпо-людина.

— Я — Оповісник Закону,— сказала сіра постать.—■ Сюди приходять всі новаки вивчати Закон. Я сиджу в темряві й оповіщаю Закон.

— Справді так,— ствердила одна з тварин, що стояла при вході.

— Страшна кара впаде на тих, хто порушить Закон. Нема їм порятунку.

— Нема порятунку,— гуртом промовили тварино-люди, крадькома зиркаючи одне на одного.

— Нема, нема,— підхопила мавпо-людина.— Нема порятунку. Послухай-но! Колись я вчинив одну провину, маленьку провину. І я бубонів, бубонів, зовсім перестав говорити. Ніхто не міг мене зрозуміти. Мене покарали. Випалили тавро на руці. Він великий. Він добрий.

— Нема порятунку,— сказало сіре створіння в кутку.

-і— Нема порятунку,— повторив тваринний люд, скоса

переглядаючись поміж собою.

— У кожного якась своя вада,— озвався сірий Оповісник Закону.— Які твої вади — ми не знаємо. Ми довідаємося згодом. Дехто любить чигати на те, що ходить, вистежувати й скрадатися, нападати, вбивати й кусати, кусати глибоко й дошкульно, висмоктувати кров. Це погано.

— Не полювати на інших Людей — такий Закон. Хіба ми не Люди?

Не їсти ні М’яса, ні Риби — такий Закон. Хіба ми не Люди?

— Нема порятунку,— сказала ряба істота, що стояла при вході.

— У кожного якась своя вада,— знову промовив сірий Оповісник Закону.— Дехто любить виривати зубами й руками коріння, обнюхувати землю... Це погано.

— Нема порятунку,— промовили ті, біля входу.

— Є такі, що шкрябають пазурами дерева, є такі, що розгрібають могили померлих, є такі, що б’ються лобами або ногами, дряпаються кігтями, є такі, що кусаються без усякої причини, є такі, що люблять багнюку.

— Нема порятунку,— промовила мавпо-людина, чухаючи собі лцітку.

— Нема порятунку,— повторило рожеве створіння, схоже на лінивця.

— Кара жорстока й неминуча. Тому вивчай Закон. Проказуй ці слова.

І він тут же затягнув ту саму чудернацьку літанію про Закон, а я разом із іншими знову почав співати, погойдуючись з боку на бік. Голова у мене "запаморочилася від цього бурмотіння й задушливого смороду халупи, але я не переставав і собі підтягувати, сподіваючись, що далі вже поведеться краще.

— Не ходити на Чотирьох — це Закон. Хіба ми не Люди?

Ми зчинили такий галас, що я й не помітив метушні за порогом, доки одна із свино-людей,— чи не тих, що вже стрічалися мені в лісі,— просунула голову, понад плечем рожевого створіння і закричала щось збудженим голосом. В ту ж мить всі, хто стояв при вході, позникали, за ними метнулася моя мавпо-людина, а тоді посунула і та потвора, що сиділа в темному Кутку. Я побачив тільки, що вона була незграбна і покрита сріблястою шерстю. Я залишився сам.

Ще не дійшовши до виходу, я почув гавкання хорта.

Умить я вже вистрибнув із халупи, тримаючи *у руці ціпок. Кожна жилка в мені тремтіла. Десятків зо два цих тварино-людей збилися в кутку і, повтягувавши голови в плечі, гарячково розмахували руками. Інші напівтваринні обличчя запитливо виглядали із своїх лігв. Прослідкувавши за їхніми поглядами, я побачив під деревами перед ущелиною бліде від люті обличчя Моро. Він стримував собаку, який поривався вперед. Услід за ним із револьвером в руці йшов Монтгомері.

На якусь хвилину я завмер, скутий жахом.

Озирнувшись потім, я помітив, що вихід з ущелини позад мене загородила масивна потвора з величезним сірим лицем та блискучими маленькими очима. Страховисько це наближалося до мене. Глянувши праворуч, я побачив кроків за десять від себе вузький отвір у кам’яній стіні, крізь який цідилося в ущелину тоненьке пасмо Диму.

— Стійте! — вигукнув Моро, помітивши, що я кинувся у той бік.— Тримайте його!

Одне за одним обличчя стали повертатися до мене. Але, на щастя, думки в тваринячих головах виникали дуже мляво.

Один незграба саме оглянувся до Моро, щоб дізнатися, що від нього хочуть. У цю мить я штурхонув його, він повалився на свого сусіду, невдало спробувавши схопити мене рукою. Тоді на мене плигнуло маленьке рожеве створіння. Я вдарив його палицею, перестрибнув через нього і хутко подряпався крутою стежкою до отвору, через який з ущелини виходив дим. Я чув, як навздогін мені гукали:

— Ловіть його! Тримайте!

Позад мене з’явилося страховисько з сірим лицем. Воно втелющилось своїм величезним тулубом у щілину і. там застряло.

— Переймайте його! Ловіть! — ревли переслідувачі.

Нарешті я вибрався із розколини й вийшов на жовтуватий пагорб із західного боку від осель тварино-людей.

Весь мій порятунок був у цій розколині, адже ж її вузький отвір затримав моїх переслідувачів. Я помчав голим пустирем, а потім крутим схилом, на якому росли де-не-де дерева і нижче — висока тростина. Далі я опинився в густому темному чагарнику. Волога тут була така, що аж вода під ногами хлюпотіла. Я вже встиг пірнути у зарості, коли перші з моїх переслідувачів тільки вибралися з розколини. За кілька хвилин я видряпався з чагар-ника.

Навколо мене лунали погрозливі вигуки. Я чув збуджений гамір нападників, що юрмилися вгорі, біля щілини, чув стукіт каміння й хрускіт гілля. Деякі створіння гарчали, неначе біснуваті хижаки. Ліворуч було чути гавкання хорта. Звідтіля ж доносилися й голоси Моро та Монтгомері. Тоді я різко повернув праворуч. Мені навіть вчулося, ніби Монтгомері гукнув, щоб я не зупинявся, коли хочу жити.

Невдовзі під ногами в мене стало знов багнисто й грузько. В розпуці я продирався далі, в’язнучи до колін у болоті, аж поки на превелику силу дістався стежки, що звивалась поміж високої тростини. Вигуки моїх переслідувачів чулися з лівого боку. В одному місці я наполохав трьох дивовижних жовтих тварин, завбільшки як кішка; вистрибом вони подалися геть од мене. Стежка вела догори, на іншу жовтувату галявину, вкриту сірчаним пилом, а там знову спадала вниз, у гущавину папороті. Потім стежка раптом звернула до яру і простяглася паралельно з ним, понад самою западиною, що з’явилася так несподівано, як ото огорожа з канавою в англійських парках. Бігши щодуху, я й не помітив крутого повороту і.полетів шкереберть в яр, просто на кущі.

Підвівся я весь подряпаний, з порізаним вухом і закривавленим обличчям. Западина була майже прямовисна, поросла колючими кущами. Над вузеньким покрученим струмком, який протікав на дні яру, стелилась імла. Я здивувався,— де б воно опівдні в отаку спеку та взятися туманові,— але мені було не до того. Я повернув ще раз праворуч та й пішов за течією вниз, сподіваючись досягти моря і там утопитися. Аж тепер виявилось, що, падаючи, я загубив свою палицю.

Далі яр повужчав, і мені довелося залізти в струмок, але я зараз же й вискочив, бо вода була гаряча, немов окріп. Я помітив, що на ній плавала тоненька сірчана плівка. Ще трохи далі яр звертав убік, і за тим вигином показався неясний блакитний обрій. Близьке море міріадами своїх граней віддзеркалювало сонячні промені. Видима смерть стояла переді мною. Я розпалився і важко дихав, гаряча кров текла у мене по обличчю, але й приємно струмувала в жилах. Я відчував щось більше, ніж приплив радості від того, що випередив своїх нападників. Топитися мені перехотілось. Я оглянувсь назад і прислухався.

Коли б не бриніли комарі і не стрекотіли якісь маленькі жучки, що стрибали поміж колючок,— в повітрі панувала б цілковита тиша. Аж раптом долинуло собаче гавкання, далекий -ляскіт батога й вигуки. Звуки ці то голоснішали, то притихали. Гомін потроху даленів угору по струмку і нарешті й зовсім завмер. Цього разу я врятувався.

Тепер я вже знав, якої допомоги можна сподіватися від тваринного люду.

Я знову повернув і став спускатися до моря. Гарячий струмок поширшав і змінився на обмілину, порослу бур’янами. Тут була сила-силенна крабів і довгастих багатоно-гих істот, що з моїм наближенням кинулися врозтіч. Я зійшов до самого моря і тільки тут відчув себе у безпеці. Оглянувшись, я взявся в боки й подивився на зелену гущавину, яку, ніби свіжа рана, перетинала імлиста западина. Був я занадто збуджений і,— хоч ті, кому ніколи не загрожували небезпеки, і не повірять цьому,— у занадто великому розпачі, щоб померти.

Тоді мені спало на думку, що в мене в ще один шанс на порятунок. Доки Моро та Монтгомері з тваринною чередою полюють на мене по острову, чи не зміг би я обійти їх із флангу вздовж берега і в такий спосіб дістатися до огорожі? Може, мені пощастило б виколупати з муру каменюку, розбити нею замка на малих дверях і знайти там ножа, пістолета чи яку іншу зброю, щоб потім, коли вони повернуться, позмагатися з ними? В усякому разі, вони хоч дорожче заплатять за моє життя!

Отож я повернувся на захід і пішов понад самою водою. Призахідне сонце сліпило мені очі. Лагідний тихоокеанський приплив з ніжним дзюрчанням плюскотів біля берега.

Скоро берег повернув на південь, і сонце опинилося праворуч від мене. Зненацька далеко спереду я побачив спочатку одну, а потім іще кілька постатей, що повиходили з кущів,— це були Моро із своїм сірим хортом, Монтгомері та ще двоє. Тоді я зупинився.

Вони теж побачили мене і, наближаючись, стали розмахувати руками. Я стояв, стежачи за ними. Двоє тварино-людей метнулося вперед, щоб перетяти мені відступ до чагарника. Монтгомері біг просто на мене. Слідом за ним, трохи повільніше, біг і Моро з собакою.

Нарешті я оговтався і, повернувшись до моря, поліз у воду. Скраю було дуже мілко,— я пройшов добрих тридцять ярдів, доки вода дістала мені до пояса. З-під ніг у мене кидалися врозсип якісь водяні істоти.

— Що ви робите чоловіче? — гукнув Монтгомері.

Я обернувся, стоячи до пояса в воді, і втупив очі у своїх переслідувачів.

Монтгомері стояв, відсапуючись, на березі, над самою водою. Лице його почервоніло від бігу, солом’яне волосся розпатлалось, а обвисла нижня губа відкривала нерівні зуби. У цю мить підбіг і Моро; його обличчя було бліде й рішуче; собака його гавкав на мене. Моро й Монтгомері в руках тримали важкі батоги. Трохи далі на березі витріщилися на мене тварино-люди.

— Що я роблю? Хочу втопитися,— сказав я.

Обидва чоловіки перезирнулися.

— Чому? — запитав Моро.

— Бо це краще, аніж потрапити до вас на тортури.

— Я ж вам казав,— озвався Монтгомері до Моро, і той щось йому тихо відповів.

— Чому ви думаете, що я візьму вас на тортури? — запитав Моро.

— Бо я бачив,— промовив я.— По тих, що он там.

Замовкніть! — вигукнув Моро і підняв руку.

— Не замовкну,— не вгавав я.— Вони були людьми, а чим вони стали тепер? Я, в усякому разі, таким не стану.

Я глянув поверх своїх співрозмовників. Вище на березі стояли Млінг, служник Монтгомері, і одне з тих білих закутаних створінь, що бачив я у баркасі. А далі, в тіні дерев, я помітив свою маленьку мавпо-людину і ще кілька невиразних постатей.

— Що ви зробили з цими створіннями? — запитав я, показуючи на них, гукаючи щораз голосніше й голосніше, щоб вони змогли мене почути.— Вони були людьми, такими ж, як і ви, а ви надали їм півтваринячої подоби, обернули їх на рабів і тепер самі боїтеся їх. Гей, ви, слухайте,— скрикнув я, показуючи на Моро і звертаючись до тваринного люду, що стояв позад нього,— слухайте! Невже ви не бачите, що вони обидва бояться вас, що вони жахаються вас? То чого ж ви боїтеся їх? Вас багато...

— На бога,— вигукнув Монтгомері,— замовкніть, Прендіку!

— Прендіку! — гримнув і Моро.

Вони кричали обоє водночас, аби заглушити мій голос. А позаду них виднілися здивовані обличчя тваринного люду, їхні потворні обвислі руки, їхні сутулуваті спини.

Було таке враження, наче вони намагаються зрозуміти мене, пригадати щось із свого людського минулого.

Я викрикував іще щось, не пригадую вже, що саме. Здається, закликав їх убити Моро й Монтгомері, запевняв, що їм нема чого боятися. Еге ж, добрих думок понатоптував я в їхні голови собі на лихо! Я помітив, як зеленоокий чоловік в темному лахмітті, якого я бачив у перший свій вечір на острові, виступив з-поза дерев, і решта посунула за ним, щоб краще мене чути.

Нарешті я зупинився передихнути.

— Послухайте хвилинку,— промовив рішучим голосом Моро,— а тоді говоріть, що хочете.

— Ну? — сказав я.

Він кашлянув, подумав і тоді гукнув:

— Латина, Прендіку! Поганенька, школярська латина! Тож постарайтеся зрозуміти. Ні поп зипі Ьошіпез, зип£ апішаїіа ^иі поз ЬаЬешиз... ³ піддали вівісекції. Людино-творчий процес! Я поясню. Виходьте на берег.

Я засміявся.

— Ловко придумано! — відповів я.— Вони розмовляють, будують житла, варять їжу. Вони були людьми. Еге ж, так я зараз і вийду на берег!

— Позаду вас глибінь, і там багато акул.

— Саме це мені й потрібне,— сказав я.— Швидко й певно. Прощавайте.

— Зачекайте хвилинку! — Моро витяг із кишені якусь річ, що зблиснула на сонці, і кинув собі під ноги.— Це заряджений револьвер,— сказав він.— Монтгомері зробить те ж саме. Ми відійдемо на таку віддаль, якої вам буде досить для безпеки. Тоді виходьте й забирайте револьвери. <

— Е, ні! У вас є ще третій револьвер.

— Зважте все як слід, Прендіку. По-перше, я вас не запрошував на цей острів. По-друге, ми могли б учора любісінько вас приспати, коли б мали на думці щось лихе. Нарешті, коли ваш перший страх улігся й ви здатні трошки міркувати, скажіть, невже вдача Монтгомері пасує до тієї ролі, яку ви йому приписуєте? Ми гналися за вами просто заради вас самих, бо на цьому острові багато небезпечних див. Та й навіщо б ми стріляли у вас, коли ви самі ось хотіли втопитися?

А для чого ж ви... наслали на мене своїх людей, коли я був в ущелині?

— Ми були певні, що впіймаємо вас і відвернемо небезпеку. Пізніше ж ми зумисне звернули зі сліду,— для вашого-таки добра.

Я замислився. Все це скидалося на правду. Тоді я, пригадав іще одне.

— Але ж я бачив,— сказав я,— там у загорожі...

— То була пума.

— Послухайте, Прендіку,— озвався Монтгомері,— ви дурнуватий осел. Вилазьте з води, забирайте револьвери, та й будемо розмовляти. Ми не можемо зробити для вас більше, аніж зробили тепер.

Мушу зізнатися, що й у ту мить, як і перед тим, і пізніше, я не довіряв Моро і стерігся його. Але з Монтгомері, здавалося мені, я можу порозумітися.

— Відійдіть берегом вище,— сказав я, трохи подумавши, а потім додав: — І підійміть руки.

— Цього вже ми не можемо,— відповів Монтгомері, промовисто кивнувши плечем позад себе.— Це вже принизливо.

— Гаразд, тоді відійдіть до дерев,— сказав я.

— Безглузда церемонія! — буркнув Монтгомері.

Вони обидва повернулись обличчями до тих шести чи семи карикатурних створінь, що стояли неподалік. Істоти ті мали плоть, вони могли ходити, від них падали тіні — і все-таки було в них щось нереальне. Монтгомері ляснув на них батогом, і вони миттю повернулися й сипонули врозтіч, ховаючись між деревами. А коли Монтгомері й Моро відійшли на віддаль, яка мені здалася достатньою, я вийшов на берег і підняв револьвери. Щоб упевнитись, що тут нема якогось підступу, я вистрілив у круглий шмат лави і задоволено побачив, що камінь збризнув чорним порошком, а куля, відскочивши, заглибилася в пісок.

Однак якусь хвилину я ще простояв, вагаючись.

— Що ж, ризикну,— сказав я і, тримаючи по револьверу в руці, попростував берегом угору, де стояли Моро й Монтгомері.

— Ну й добре,— незворушно сказав Моро.— І все-таки ви своєю проклятою уявою відібрали у мене кращу частину дня.

Із ледь помітним презирством, яке присоромило мене, він і Монтгомері повернулися й мовчки пішли попереду.

Здивована купка звіриного люду так і стояла поміж деревами. Проходячи повз неї, я силкувався бути якомога спокійнішим. Один уже хотів піти слідом за мною, та швидко метнувся геть, тільки Монтгомері ляснув на нього батогом. Решта стояли мовчки, спостерігаючи за нами... Може, й справді вони колись були тваринами? Проте мені ще не випадало бачити тварин, котрі б намагалися мислити.

XIV. Доктор Моро пояснює

А зараз, Прендіку, я поясню вам геть усе,— сказав доктор Моро, коли ми поїли й випили.— Слід сказати відверто, що ви найдеспотичніший гість із усіх, кого я будь-коли приймав. Попереджую — це остання моя поступка вам. Якщо й удруге будете погрожувати самогубством, я не втримуватиму вас, хай би це навіть і було мені прикро.

Він сидів у поламаному шезлонгу, тримаючи вправними білими пальцями напіввикурену сигару. Світло великої лампи падало на його сиве волосся. Він дивився крізь маленьке віконце на мерехтливі зорі. Я сидів якомога далі від нього по другий .бік столу, не випускаючи з руки, револьвера. Монтгомері десь вийшов. Невелика це була втіха сидіти разом із ним сам на сам у цій малій кімнатці!

— Ви допускаєте, що піддана вівісекції людська істота, як ви її називали, всього лише пума? — запитав Моро.

Він таки змусив мене глянути на те страхіття у внутрішній кімнаті, аби я впевнився, що воно не людина.

— Так, то пума,— відповів я,— і ще жива, але така пошматована й покалічена, що не доведи господи коли-небудь побачити щось подібне! З усіх підлих...

— Це дурниці, облишмо,— сказав Моро.— Принаймні дайте мені спокій з цими дитячими жахами. Так, як ви, думав колись і Монтгомері. Отже, ви погоджуєтесь, що то пума. Сидіть спокійно, доки я викладатиму вам свої фізіологічні теорії.

Почавши тоном украй знудженої людини, він поволі запалився темою розмови і пояснив мені суть своєї праці. Говорив він дуже просто й переконливо. Бувало, в голосі його прохоплювалися саркастичні нотки. Тоді я паленів від сорому за тебе.

Виявляється, створіння, що я їх бачив,— не люди і ніколи не були людьми. Це — тварини, тварини, що набули людської подоби, живий приклад тріумфу вівісекції.

— Ви забуваєте, що може зробити вправний вівісектор із живої істоти,— сказав Моро.— Як на мене, то я ніяк не збагну, чому все, що я тут здійснив, не було здійснено раніше. Малі досягнення в цьому напрямі — як ампутація, втинання язика, вирізування окремих органів — знані давно. Вам, певне, відомо, що косоокість за допомогою хірургії може бути вилікувана? По вилученні деяких органів у тілі стаються різні другорядні зміни — порушення пігментації, модифікація пристрастей, зміни в утворенні сальних тканин. Безперечно, все це вам відоме?

— Звичайно,— відповів я,— однак ці ваші потворні істоти...

— На все свій час,— обірвав він мою мову, махнувши рукою.— Я щойно починаю. Отже, це тільки звичайні зміни організму. Хірургія здатна на серйозніші речі. Вона може як руйнувати, так і творити. Певно, вам доводилося чути про пластичну операцію, до якої вдаються при пошкодженні носа? На лобі підрізують клаптик шкіри, повертають його до носа, і він у такому вигляді приживлюється. Це щось ніби прищеплення до живого організму його ж власної тканини. Так само цілком можливе перенесення живої матерії з одного організму на інший,— візьміть, наприклад, зуби. Такі живці шкіри й кісток полегшують загоювання. Хірург вміщує в середині рани клаптик шкіри чи потрібну кістку, що дістав од живої чи тільки-но вбитої тварини. Гантер,— може, ви чули про це,— прищепив бикові до шиї півнячу шпору. А щури-носороги алжірськпх зуавів? Ці потвори спродуковані у той же спосіб: вирізані з хвоста шматочки шкіри переносять щурові на ніс, і та шкіра приростає там.

— Спродуковані потвори! — вигукнув я.— Цим ви хочете сказати мені...

— Авжеж! Створіння, яких ви бачили,— це тварини, перекраяні й виготовлені за іншою подобою. Але своє життя я присвятив тому, щоб вивчити творення нових життєвих форм. Я працював роками, поповнюючи свої знання. Я бачу, вас моя розповідь вражає, але ж я нічого нового вам не кажу. Все це роками лежало на поверхні практичної анатомії, тільки що бракувало сміливців, які б за цю справу взялися. Я не обмежуюсь змінюванням самих зовнішніх форм тварини. Фізіологія, хімічний склад істоти теж потребують значних змін. От хоч би вакцинація та інші способи прищеплення живих і мертвих тканин, про що, безперечно, ви знаєте. До цих пера-цій належить і переливання крові,— річ, з якої я, власне, й почав. Все це — однорідні явища. Інший характер мали і, можливо, далеко складніші операції тих середньовічних хірургів, які виготовляли карликів, жебраків-калік та всіляких потвор. Сліди цього мистецтва залишилися й досі в методах підготовки різних балаганних штукарів та акробатів. Віктор Гюго розповів про це в «Людині, що сміється»... Та, мабуть, моя думка вже ясна. Ви розумієте, що можливо переносити тканину з однієї частини тіла на іншу або з однієї тварини на іншу, що можливо змінювати хімічні реакції, умови розвитку, змінювати розташування окремих органів і навіть що можливо цілковито змінювати внутрішню будову організму?

І в цю незвичайну галузь науки ніхто із сучасних дослідників ніколи не заглиблювався систематично, аж доки я не взявся за неї. Дещо було відкрито у зв’язку з останніми досягненнями хірургії, але більшу частину явищ, про які я говорив, цілком випадково відкрили тирани, злочинці, дресирувальники коней та собак, люди невправні, невігласи, які мали на меті лише власну користь. Я перший взявся до цих питань, озброєний антисептичною хірургією і справжнім науковим знанням законів розвитку організмів.

Це все донині, можна гадати, практикувалося таємно. От хоч би сіамські близнята... Та й у підземеллях інквізиції... Безперечно, головною метою інквізиторів було Витончене катування, але ж деяким із них, певно, була властива й наукова допитливість.

— Так,— втрутився я,— однак ці створіння, ці тварини розмовляють!

Він погодився з цим і доводив далі, що сфера вівісекції не обмежується простими фізичними перетвореннями. Можна видресирувати й свиню. Розумова структура менше досліджена від фізичної. За допомогою гіпнотизму, який дедалі більше розвивається, ми можемо заміняти старі природжені інстинкти на нові навіювання, ніби роблячи прищеплення або переміщення на грунті спадковості. Багато з того, що ми звемо моральним вихованням, є всього лише штучна зміна й спотворення інстинкту; войовничість можна перевиховати на відважну самопожертву, а придушений статевий потяг — на релігійний екстаз. Велика різниця між людиною і мавпою,— провадив Моро,— у будові гортані. Мавпа нездатна розмежовувати найтонші звуки — символи понять, якими виражається думка. Тут я з ним не погодився, але він досить нечемно не звернув уваги на моє заперечення. Він повторив, що це саме так, і далі викладав свої погляди.

Я запитав його, чому він узяв за зразок людську подобу. Мені здавалося тоді, та й тепер теж, що в цьому виборі криється якась дивна злість.

Він пояснив, що цю подобу обрав цілком випадково.

— Я міг би з таким же успіхом перероблювати баранів на лам і лам на баранів. Але, мені здається, людська подоба привабливіша з артистичного погляду, аніж зовнішність будь-якої тварини. Однак я не обмежувався творенням людей. Раз чи двічі...— На якусь хвилину він замовк.— Ці роки! Як вони непомітно промайнули! А оце я змарнував день, щоб урятувати вам життя, і ось іще цілу годину марную на пояснення.

— І все-таки я й досі не зрозумів,— відказав я,— чим виправдовуєте ви страждання, яких завдаєте живим істотам? Вівісекцію можна було б виправдати тільки в тому разі, коли б вона стала в пригоді.

— Маєте рацію,— перебив він мене.— Та, як бачите, я — людина іншої вдачі. Ми стоїмо на різних позиціях. Ви — матеріаліст.

— Даруйте, я — не матеріаліст,— палко запротестував я.

— Звісно, з мого погляду. Тому що нас із вами розділяє саме проблема страждання. Доки чиїсь страждання, які ви бачите й чуєте, завдають вам прикрощів, доки ви знаходитесь під владою власних страждань, доки страждання зумовлюють ваші поняття про гріх, доти, повторюю, ви тварина, яка мислить ледь ясніше за справжню тварину. Ці страждання...

У відповідь на такі софізми я нетерпляче знизав плечима.

— О, ці страждання — дрібниця. Розум, справді відкритий науці, безперечно, повинен бачити, що ці страждання — дрібниця. Можливо, ніде, крім цієї маленької нашої планети, цієї жменьки космічного пилу, що зникне з очей раніше, ніж досягнеш найближчої зорі, можливо, повторюю, більше ніде у всесвіті не існує того, що ми звемо стражданням. А існують тільки ті закони, до яких ми навпомацки наближаємось... Та й навіть тут, на Землі, серед живих істот, що воно таке — страждання?

Кажучи це, він витяг із кишені складаного ножика, відкрив маленьке лезко і повернувся у шезлонгу так, щоб мені видно було його етегно. Далі, вибравши місце, встромив у стегно ножа і витягнув.

— Звичайно, ви бачили таке й раніше. Це не завдає анітрохи болю. Про що ж воно свідчить? Про те, що цьому м’язові не потрібна здатність відчувати біль, і тому її не закладено в нього. Потребу в болі має тільки шкіра, через те деякі місця на стегнах здатні відчувати його. Біль — це не що інше, як наш внутрішній порадник, що застерігає нас і спонукує бути обережними. Всяке живе тіло неболездатне так само, як і всякий нерв. Скажімо, оптичний нерв позбавлений болю, справжньрго болю. Якщо ви, вразите оптичний нерв, то побачите перед очима вогненні кола. Таке саме пошкодження слухового нерва просто тільки викликає шум у вухах. Рослини також не відчувають болю, як, певно, не відчувають його й нижчі тваринні організми, подібні до морських зірок і річкових раків. Що ж до людини, то, в міру свого, інтелектуального розвитку, вона дедалі ретельніше піклуватиметься про власні вигоди і дедалі менше потребуватиме відчуття болю — цього стимулу, що оберігає її від небезпек. Я ніколи не чув ні про одну зайву річ, якої еволюція рано чи пізно не усунула б із життя. А біль якраз і стає непотрібний.

До того ж, Прендіку, я віруючий, якою мусить бути кожна нормальна людина. Можливо, я більше за вас знаю про шляхи творця світу, бо все своє життя власноручно дошукувався його законів, тоді як ви, наскільки я зрозумів, колекціонували метеликів. Кажу вам ще раз: радощі й страждання не мають нічого спільного ні з небесами, ні з пеклом. Радощі й страждання — пхе! Релігійний екстаз ваших теологів — чи не криються за ним Магометові гурії? Це безліч чоловіків і жінок, життя яких у радощах і стражданнях,— хіба на цих людях не випечене тавро звіра, від якого вони походять? Страждання! Страждання й радощі існують для нас тільки доти, доки ми плазуємо в поросі...

Як бачите, я провадив свої досліди у той спосіб, який самі вони мені підказували. Я завжди вважав, що це єдиний шлях для всякого дослідника. Я ставив питання, дошукувався відповіді на нього і діставав... нове питання. Це можливе чи те можливе? Важко пояснити, що означають ці питання для дослідника, яка інтелектуальна жага сповнює тоді його. Ви не здатні навіть уявити собі дивну, несказанну насолоду цієї розумової жадоби. І те, що пе

ред вами, уже не тварина, не таке створіння, як і ви, а просто загадка. Співчуття стражданню... Про нього я знаю тільки те, що колись давно я його відчував. Я прагнув — і це була єдина річ, якої я прагнув,— грунтовно вивчити пластичність живих істот.

— Так,— зауважив я,— але ж це огидно!

— Досі мене ніколи не обходив моральний бік справи. Вивчення природи робить людину такою ж немилосердною, як і сама природа. Я усе працював, незважаючи ні на що, крім питань, якими безпосередньо був заклопотаний, а те, що виходило з-під моїх рук... спливало ген туди, в халупи... Близько одинадцяти років збігло відтоді, як ми — я, Монтгомері й шестеро канаків ⁴ прибули сюди. Пригадується й досі зелене безгоміння острова і довкола нас відлюддя океану, ніби все це було вчора... Здавалося, неначе це місце чекало на мене.

Ми розвантажилися і збудували хату. Канаки спорудили собі хижки біля яру. Я взявся до праці над тим, що привіз із собою. Спочатку трапилось у мене кілька прикрих невдач. Почав я із вівці, але другого ж дня вбив її, необачно орудуючи скальпелем. Тоді взяв я другу вівцю. Страшенних мук довелося їй зазнати; потім її рани позагоювались. Знову її оглянувши, вже коли вона набрала людської подоби, я залишився невдоволений: я пересвідчився, що розуму в цієї істоти не більше, ніж у вівці. Чим довше я дивився на неї, тим потворнішою вона мені здавалася. Нарешті я змилосердився і вкоротив їй віку. Позбавлені будь-якої мужності, ці нещасні тварини, що навіть перед загрозою найважчих мук не виявляли ані краплини енергії, не годилися для виготовлення людей.

Тоді я взяв горилу і, обережно працюючи над нею, долаючи перепону за перепоною, створив нарешті першу свою людину. Робота ця забрала в мене цілий тиждень, щодня і щоночі я працював. Найважче було сформувати мозок: багато чого треба було додати, багато чого змінити. Коли я скінчив і створіння моє лежало переді мною забинтоване, зв’язане, нерухоме,— воно видалося мені добрим зразком негритянської раси. Тільки упевнившись, що життя його уже в безпеці, я зайшов до цієї кімнати, де застав Монтгомері в такому ж самому стані, як оце були й ви. Він чув крики створіння, що перетворювалося на людину, такі ж крики й вас стривожили. Спочатку я не повністю відкрив йому свої таємниці. Канаки теж дещо підозрювали. Від одного тільки мого погляду вони божеволіли зі страху. Сяк-так мені вдалося перетягнути Монтгомері на свій бік, але набагато важче було утримати канаків од утечі. Кінець кінцем троє з них таки втекли, прихопивши й яхту з собою. Багато витратив я часу на виховання тварини. Три-чотири місяці провозившись із нею, я трошки навчив її англійської мови, дав деякі поняття з рахунку і навіть навчив абетки. Правда, це давалося їй на превелику силу, хоча я бачив ідіотів ще тупіших. Починала вона з найпримітивніших речей — мозок її був абсолютно чистий, в неї не збереглося ніяких споминів із того, ким вона була раніше. Після того, як рани її зовсім позагоювалися, у неї залишилась тільки болісна вразливість та незграбність рухів. Коли вона навчилась трохи розмовляти, я привів її до канаків, аби там поселити.

Спершу вони чомусь страшенно злякались її. Це мене певною мірою образило, бо я був дуже вдоволений своїм досягненням,— але вона видалась такою лагідною й мирною, що за короткий час канаки звикли до неї і почали навіть дечому навчати її. Вона швидко переймала і точно повторювала все, що їй показували. Мені здається, що курінь собі вона збудувала навіть кращий, ніж у канаків. Серед них знайшовся один з місіонерськими нахилами і навчив її коли не читати, то принаймні складати літери. До того ж він прищепив їй деякі елементарні поняття моралі, і я не помічав, щоб у неї виявлялися коли-небудь тваринні інстинкти.

Після роботи я кілька днів спочивав і вже думав написати про все це звіт, щоб зацікавити англійських фізіологів. Та якось одного разу натрапив я на це створіння, коли воно сиділо навпочіпки на дереві і щось варнякало до двох канаків, які його дражнили. Погрозивши йому, я збудив у нього почуття сорому і сказав, що так робити людині не личить. Тоді я вирішив домогтися кращих результатів перше ніж везти свій витвір до Англії. Згодом я таки домігся кращого. Але з часом моя робота все ж сходила нанівець,— день за днем у них просипалися вперті тваринні інстинкти, хоч я сподіваюся ще досягти успіхів. Я сподіваюся перебороти їхню тваринність. Ця пума...

Ото й уся історія. Канаки вже померли. Один випав з баркаса в море, другий помер, поранивши п’яту отруйною рослиною. Троє, що втекли на яхті, очевидно, затонули. Останнього... було вбито. Ну, що ж! Я створив інших. Спершу Монтгомері поводився так само, як ви, і тоді...

— Що саме сталося з останнім? — гостро спитав я,— з останнім канаком, якого було вбито?

— Річ у тім, що я, створивши чимало людиноподібних істот, створив одну...— тут він затнувся.

— Ну? — не вгавав я.

— Її ми вбили.

— Я не розумію. Ви хочете сказати...

— Так, вона вбила канака, а згодом ще кілька інших створінь. Ми довго на неї полювали. Вона вирвалася цілком випадково,— я й не ждав такої халепи. Вона була недокінчена. Власне, це була тільки спроба. Це була істота без рук і ніг, з жахливим лицем; вона повзала по землі, звиваючись, як гадюка. Вона була дуже сильна, невимовно розлютована стражданням і качалася по землі так, як ото бурі дельфіни у воді. Вона ховалася в заростях кілька днів, знищуючи все, що тільки потрапляло на очі, аж доки ми не загнали її на північну частину острова. Ми розбилися на групи й оточили її. Монтгомері хотів неодмінно бути зі мною. Той канак мав рушницю, і коли знайшли його тіло, ми побачили, що дуло рушниці зігнуте у формі літери «8» і все погризене... Монтгомері застрелив ту потвору. Після цього я обрав за взірець людську подобу, за винятком дрібних істот.

Він замовк. Я спостерігав за виразом його обличчя.

— Отак я працюю цілих двадцять років,— включаючи дев’ять років праці в Англії,— а й досі знаходжу у своїх створіннях якісь вади, що викликають у мені невдоволення і спонукають до подальших зусиль. Інколи я підіймаюсь вище середнього рівня, інколи падаю нижче, та ніколи не досягаю того, про що мрію. Я можу легко надати своєму творові людської подоби, наділити його гнучкістю і зграбністю або високим зростом і силою, однак дуже часто виникають труднощі, коли доходить до рук і пазурів — дуже болюча це операція, і я не наважуюсь довільно їх змінювати. Але найскладніша річ — це надати мозкові нових форм. Розумові здібності цих істот часто надзвичайно примітивні, з дивними порожнечами, несподіваними провалами. І зовсім уже не задовольняє мене, що я ніяк не можу знайти, де саме міститься основа емоцій. Пристрасні прагнення, інстинкти, поривання, від яких страждає людина,— несподівано вириваються із свого сховища і охоплюють все єство мого створіння гнівом, ненавистю чи страхом.

Ці істоти здаються вам химерними й надприродними, коли ви приглядаєтеся до них, а от для мене, скоро я встигну їх закінчити, вони вже мають вигляд створінь безсумнівно людських. Тільки згодом, коли придивлюся ближче, ця впевненість накидає мене. Спочатку одна тваринна риса, а за нею друга вирине на поверхню і зводить мою роботу нанівець. Та я переборю цю тваринність! Кожного разу, коли я завдаю живому створінню пекельного страждання, я кажу собі: аж тепер я випалю в ньому все тваринне, аж тепер я зроблю з нього розумну істоту. А зрештою, що таке десять років? Людина формувалася тисячоліттями...— Він спохмурнів.— Та я наближаюся до мети. Ця моя пума...

Помовчавши, він додав:

— А все-таки вони повертаються до свого попереднього стану. Як тільки виходять вони з-під моїх рук, у них знову починає пробуджуватися звір, знову проявляються...

Тривала мовчанка запала знову.

— І ви свої створіння спроваджуєте до того яру? — спитав перегодом я.

— Еге ж, коли я почуваю, що в них оживає звір, я виганяю їх, і вони осідають там. Вони бояться цього будинку й мене. В них там свого роду пародія на людське суспільство. Монтгомері знає все про них, бо він наглядає за, ними. Він призвичаїв одного чи двох до праці, і вони тепер прислужують нам. Мені здається, що він навіть полюбляє декотрих із них, хоч і соромиться цих почуттів. Зрештою, це справа його, а не моя. Вони викликають у мене тільки почуття невдоволення. Самі собою вони мене не цікавлять. Мабуть, вони дотримуються настанов кана-ка-місіонера і виробили собі жалюгідну карикатуру на розумне існування,— бідолашна худобина! Вони мають якийсь там, як самі його називають, Закон. Вони співають гімни «все належить Тобі». Вони роблять собі халупи, збирають плоди, рвуть трави і навіть одружуються. Та я бачу їх наскрізь, бачу саму глибину їхніх душ, бачу в ній лише звіра, бачу їхню страшну звірячу лють і пристрасті, жадобу жити і вдовольняти себе. Так, вони справді незбагненні, складні, як і все, що живе на світі. У них є по-своєму високі пориви, є потроху честолюбства, потро

ху — пригаслого статевого потягу, потроху — млявої цікавості. Та все те лише смішить мене... Я багато сподіваюся від цієї пуми, вперто працюю над її головою, над її мозком...

І знову замовк. Кожен задумався про щось своє.

— Ну, а тепер,— озвався він нарешті,— скажіть мені, що ви думаєте? Чи й досі боїтеся мене?

Я глянув на нього й побачив тільки стару, бліду і сиву людину із спокійними очима. Ясність його обличчя, яка межувала з красою, і спокійна рішучість величної постави надавали йому особливого чару. Все інше було в Моро звичайне й не виділяло його серед сотні приємних старих чоловіків. Я здригнувся. Замість відповіді на друге запитання я простягнув йому обидва револьвери.

— Тримайте у себе,— сказав він, втримуючись, щоб не позіхнути. Він підвівся, глянув на мене й усміхнувся:

— Ви пережили два дні, сповнені пригод,— промовив він.— Я раджу вам спочити. Я радий, що все вияснилось. Добраніч!

Він хвилинКу про щось міркував, а потім вийшов через внутрішні двері. Я відразу ж закрив зовнішні двері на ключ.

Довго сидів я, спустошений та млявий. Я настільки розумово й фізично виснажився, що не міг думати про будь-що. Ніби чиєсь око, дивилося на мене темне вікно. Нарешті я, зібравши сили, погасив лампу і ліг у гамак. Незабаром я заснув.

XV. Тваринний люд

Прокинувсь я рано. Мені відразу ж пригадалася вчо-_ рашня розмова з Моро. Я вибрався з гамака й підійшов до дверей, щоб переконатися, чи вони замкнені. Потім я обстежив віконні грати — вони виявилися досить міцні. Ці людиноподібні істоти насправді мали тваринне єство і були дивовижними пародіями на людську подобу. Саме тому бентежила мене думка, як вони поводитимуться надалі; і ця непевність у їхніх вчинках була важча від усякої певної небезпеки. Хтось постукав у двері, і я почув невиразну Млінгову мову. Засунувши руку з револьвером у кишеню, я відчинив Млінгові двері.

— Доброго ранку, сер,— привітався він,— несучи в додаток до звичайного сніданку, що складався з овочів, ще

й нашвидку засмаженого кролика. За ним увійшов Монтгомері. Його пильне око помітило, як я тримав у кишені руку, і він глузливо посміхнувся.

Сьогодні пумі дали спокій, але Моро, який за своїм звичаєм тримався самітно, не приєднався до нашого товариства. Я завів розмову з Монтгомері, бажаючи зрозуміти спосіб життя тваринного люду. Мені цікаво було дізнатися, що втримувало ці жахливі створіння від нападу на Моро й Монтгомері і від взаємного знищення.

Монтгомері пояснив мені, що відносна безпека Моро і його самого полягає в розумовій обмеженості цих створінь. Незважаючи на їхній більший, ніж у звичайних тварин, розвиток і на тенденцію їхніх тваринних інстинктів оживати, вони перебувають під впливом певних сталих ідей, які Моро вклав їм у мізки. Ці ідеї, безперечно, обмежують їхню волю. Насправді вони загіпнотизовані, їм вбито в голови, що одних речей не можна робити, а інших — не треба, і ці заборони так глибоко засіли в їхніх нужденних мізках, що будь-яка можливість непослуху чи непокори — виключена. На певних ділянках, однак, старі інстинкти виступали проти ідей, навіяних Моро, і тоді ті ідеї трималися не так міцно. Ціла низка приписів, що називаються Законом,— я вже мав нагоду їх чути,— борються в них у свідомості з глибоко вкоріненими бунтівливими прагненнями їхньої звірячої природи. Вони знов і знов товкмачать цей Закон, але знов і знов, як я переконався згодом, порушують його. Моро й Монтгомері докладали неабияких зусиль, щоб ці потвори не скуштували крові, тому що боялися неминучих наслідків такої спокуси.

Монтгомері сказав мені, що вплив Закону, а надто на тварино-людей із родини кошачих, послаблювався з приходом ночі. О цій порі в них з особливою силою прокидалося звірине. Коли починало сутеніти, їх бентежив пригодницький дух, і вони зважувались на такі речі, про які ніколи й не думали вдень. Цим і пояснюється погоня за мною леопардо-людини в першу ніч після мого прибуття. Але на початку мого перебування на острові вони порушували Закон лише крадькома, та й то нічної пори; удень же заборони були свято дотримувані.

При цій нагоді я вже можу подати деякі загальні відомості про острів і про тваринний люд. Цей острів лежав низько над рівнем моря, мав звивисті береги, а площу

десь сім-вїсім квадратних миль Походження його вулканічне. Із трьох сторін острів облямовували коралові рифи. Кілька димовалів на півночі та гаряче джерело — єдині сліди від тих сил, що витворили цей острів. Вряди-годи ще відчувалися слабкі поштовхи землетрусу, і в пасма диму клубами вривалася пара. Але тим усе й кінчалося. Заселяли острів, як сказав мені Монтгомері, понад шістдесят дивних істот — витворів майстерних рук Моро, не рахуючи менших за величиною потвор, що жили у кущах і не мали людської подоби. Всього Моро створив їх близько ста двадцяти, та багато з них померли, декотрі — як отой безногий оцупок, що про нього мені розповідали,— були знищені. Відповідаючи на моє запитання,-Монтгомері пояснив, що вони могли й плодитися, але їхні нащадки вмирали. їм не передавались по спадковості риси людського характеру, прищеплені їхнім батькам. Але доки вони жили, Моро працював над ними, надаючи їм людської подоби. Жінки, яких було менше за чоловіків, часто ставали об’єктом таємних залицянь, дарма що Закон приписував моногамію.

Я не можу докладно описати цього тваринного люду — моє око не призвичаєне до фіксування деталей, та й малювати я не вмію. Найбільше вражали мене їхні занадто куці, порівняно з тулубами, ноги; та все ж,— яка відносна наша уява про красу! — зір мій з часом призвичаївся до їхнього вигляду, і кінець кінцем мені стало здаватися; ніби мої власні довгі ноги якісь неоковирні. Інша особливість цих створінь — це випнута вперед голова і незграбно вигнутий хребет, зовсім не схожий на людський: навіть мавпо-людина не мала цього приємного вигину спини, що надає такої грації людській поставі. Плечі у них були здебільшого недоладні, горбаті, а куці руки безвільно звисали вздовж тулуба. Деякі зовсім обросли шерс-' тю,— принаймні так вони виглядали під час мого перебування на острові.

І ще дуже впадала в око деформованість їхніх облич. Майже в усіх них щелепи виступали далеко вперед, вуха були потворні, носи — великі й плескаті, волосся густе й щетинясте, а очі — якогось дивного кольору і часто ніби не на своєму місці. Ніхто з них не вмів сміятися, тільки мавпо-людина якось- кумедно хихотіла. Крім цих загальних

¹ Цей опис повністю відповідає острову Нобль — Ч. Е. П. (Прим, автора).

рис, голови їхні були мало схожі одна на одну,— кожна з них зберігала властивості своєї породи: людська подоба лише змінювала дещо, але не приховувала повністю рис леопарда, бика, свині чи якоїсь іншої тварини або й кількох тварин заразом, що з них зліплено було ці створіння. Голоси вони також мали напрочуд різноманітні, руки — завжди спотворені. І хоча деякі створіння вражали мене своєю людською подобою, проте чи не в усіх них була неоднакова кількість пальців, грубі нігті, і їм бракувало відчуття дотику.

Найстрашніші з усіх тварино-людей були моя леопар-до-людина та істота, створена з гієни й свині. Розміром їх перевищували три людино-бики,— ті, що витягували на берег човен. Далі йшли сірий волохатий Оповісник Закону, тоді Млінг, потім сатироподібне створіння — поєднання цапа з мавпою. Було ще троє людино-кабанів, жінка-свиня, кінь-носоріг, кілька створінь жіночої статі, що їх походження я не міг визначити. Було декілька вовків, ведмеде-віл та сенбернар, яким надано людської подоби. Про людино-мавпу я вже згадував, а, крім неї, ще була особливо огидна й смердюча стара жінка, скомпонована з лисиці й ведмедя, яку зненавидів я з першого погляду. Казали, що вона з особливою побожністю шанувала Закон. Менші за розміром були кілька плямистих істот і маленьке рожеве створіння... Та досить цього переліку!

Спочатку я здригався від огиди, коли бачив цих покру-чів. Я дуже сильно відчував, що вони все-таки звір^про-те поволі став звикати до них,— почасти, певно, під .впливом Монтгомері. Він так довго перебував серед них, що вважав їх мало не за звичайних людей,— його лондонське життя тепер йому здавалося напівзабутим маренням. Лише якийсь там раз на рік він вирушав до Аріки залагодити справи з агентом Моро, який постачав тварин. В цьому приморському селищі іспанських метисів навряд чи траплялися йому зразки досконалої людської краси. Він казав, що люди на судні здавалися йому такими ж чудернацькими, як мені — оці тварино-люди,— ноги у них були надмірно довгі, обличчя якісь плескаті, лоби занадто випуклі, і всі вони мали вигляд підозрілих, небезпечних і жорстоких істот. Він і справді не любив людей. До мене ж Монтгомері відчував сердечну приязнь тільки тому, як він гадав сам, що врятував моє життя.

Мені навіть здавалося, що він відчував якусь незбагненну доброзичливість і до декого із цих перекраяних створінь, якусь дивну симпатію; спершу він це намагався старанно приховувати від мене.

Млінг, чорновидий його служник, перший, кого я зустрів із тваринного люду, жив не в валунах разом із іншими створіннями, а в маленькій високій хатинці за огорожею. Може, розумом він стояв і нижче за людино-мавпу, проте був набагато лагідніший, та й зовні більш скидався на людину, аніж решта тваринного люду. Монтгомері навчив його куховарити й вести хатнє господарство. Млінг — це складний витвір жахливого мистецтва Моро, поєднання ведмедя, собаки та буйвола, одне з найретель-ніціе опрацьованих створінь. До Монтгомері Млінг ставився з дивовижною ніжністю, був безмежно йому відданий. Монтгомері інколи помічав це, голубив його, називаючи то напівглузливими, то напівжартівливими іменами, і служник аж підстрибував з невимовної радості. Інколи ж господар завдавав прикрощів своєму слузі,— а надто після коньяку. Тоді на Млінга сипалися стусани, каміння, запалені тріски. Але чи поводився з ним Монтгомері добре, а чи погано, Млінг над усе полюбляв бути біля нього.

Помалу я так звик до того тваринного люду, що тисячі речей, які здавалися мені незвичайними й збуджували огиду, невдовзі вже стали виглядати в моїх очах, як щось цілком природне. Мабуть, усе в житті набуває забарвлення залежно від середовища, що нас оточує. Монтгомері й Моро були особистості занадто незвичні й глибоко індивідуальні, щоб я, дивлячись на них, міг зберегти своє усталене уявлення про людину. Та все ж коли я дивився на одне з тих бичачих створінь, що розвантажували човен, як воно важко ступало по заростях, я мимоволі запитував себе: чим же воно відрізняється від справжнього селянина, що плентає додому після цілоденної виснажливої праці? А коли я здибав жінку, скомпоновану з ведмедя й лисиці, створіння з хитрющим лицем, навдивовижу подібним до людського своїм лукавством, мені здалося, що я вже колись зустрічав її на вулиці якогось зугїста.

Вряди-годи моїм очам відкривалося щось чисто звіряче в цих істотах. Так, я бачив, як один потворний чоловік, що на вигляд був наче горбань-дикун, сидів навпочіпки біля входу до хижки. Раптом, випроставши руки, він потягнувся й став позіхати. І тут несподівано показалися гострі, як ножиці, зуби-різаки та міцні й блискучі, як ножі, ікла. Або таке: зустрівши на вузенькій стежці яку-небудь замотану в біле гнучку жіночу постать, я раптом із огидою помічав, що зіниці її схожі на щілинки. А коли я переводив погляд нижче, бачив закручений пазур, яким вона підтримувала свою нікчемну одежину. І, дивна річ,— ніяк я не міг цього збагнути — ці дивовижні створіння (я маю на увазі жіночу стать) в перші дні мого перебування на острові інстинктивно відчували свою потворність і тому більше навіть, ніж люди, дбали про пристойність та свою одежу.

XVI. Як тваринний люд скуштував крові

Моя письменницька невправність зраджує мене, і це видно з того, що я відхиляюся від провідного стрижня своєї розповіді. Коли я поснідав разом із Монтгомері, він повів мене по острову, щоб показати розщілину, крізь яку виходив дим, і той гарячий струмок, у воду якого забрів я минулого дня. Озброївшись батогами й зарядженими револьверами, ми йшли туди крізь густі зарості й раптом почули пронизливий кролячий виск. Ми зупинилися й стали прислухатися, та, нічого більше не почувши, пішли далі; невдовзі ми зовсім забули про це. Монтгомері звергнув мою увагу на кількох маленьких рожевих істот із довгими задніми лапками, що підстрибом бігали поміж кущів. Монтгомері сказав мені, що цих істот Моро створив із нащадків тваринного люду. Він хотів розводити їх на м’ясо, та з того нічого не вийшло, бо вони мали звичай поїдати власне потомство. Я вже зустрічав кілька цих. створінь — одне, коли втікав уночі від леопардо-людини, а друге — вчора, коли за мною гнався Моро. Зараз одне звірятко, втікаючи від нас, ненароком потрапило в яму від великого дерева, яке з корінням вирвав вітер. Воно не встигло звідтіля видряпатись, і ми його впіймали. Воно пищало й фиркало, мов кішка, дряпалося, відчайдушно било задніми лапками і намагалося вкусити, але зуби його були занадто слабенькі і могли хіба вщипнути, та й то не боляче. Було воно приємним маленьким створінням. Монтгомері до того ж запевняв, що воно ніколи не риє нір і, отже, не псує дерну і що воно чепурненьке у своїх звичках, Такі звірята, гадаю, могли б не без успіху замінити звичайних кроликів у англійських садибах-парках.

Простуючи далі, ми помітили оголений стовбур дерева, на якому довгими пасами було обдерто кору. Монтгомері звернув на це мою увагу.

— «Не обдирати пазурами Кори на Деревах — такий Закон»,— сказав він.— А чи багато з них його, дотримуються!

Незабаром після цього, пригадую, здибали ми сатира і мавпо-людину. Втіленням знань Моро з античності був оцей сатир із цапиним виразом обличчя, яке скидалося на грубу подобу єврейського типу; в голосі його чулося гидке мекання, а нижні кінцівки були достоту, як у чорта. Коли Ми проходили повз нього, він саме жував стручки якихось бобових плодів. Обидва створіння привітали Монтгомері.

— Добридень,— мовили разом,— тому Другому, що з батогом.

— Тепер є й Третій з батогом,— сказав Монтгомері,— затямте це добре.

— Хіба його не зробили? — запитала мавпо-людина.— Він сказав — він сказав, що його зробили

Сатиро-людина з цікавістю глянула на мене.

— Третій з батогом, він-плаче й тікає в море, у нього поблідле й худе обличчя.

— У нього є тонкий і довгий батіг,— зауважив Монтгомері.

— Вчора він був у крові й плакав,— сказав сатир.— У вас ніколи не йде кров, і ви не плачете. У Господаря ніколи не йде кров, він ніколи не плаче.

— Нікчемний волоцюго! — гукнув Монтгомері.— Начувайся, бо сам будеш у крові й плакатимеш!

— Він має п’ять пальців, він людина з п’ятьма пальцями, як і я,— не вгавала мавпо-людина.

— Ходімо, Прендіку, — сказав Монтгомері. Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.

Сатир і мавпо-людина стояли на місці, спостерігаючи за нами й обмінюючись якимись зауваженнями.

— Він зовсім не озивався,— сказав сатир.— А людина має голос.

— Вчора він просив у мене їсти,— сказала мавпо-людина.— Він не знав, де знайти.

Подальшої їхньої розмови вже не можна було розібрати, я почув тільки мекання сатира.

На зворотному шляху ми натрапили на мертвого кролика. Червоне тільце нещасної маленької тваринки було пошматоване, м’ясо об’їдене аж до кісток; та й хребет був обгризений.

Тут Монтгомері зупинився.

— Господи боже! — вихопилося в нього. Він нагнувся і підняв кілька розрізнених хребців, щоб роздивитись їх зблизька.— Господи боже,— повторив він,— що це значить?

— Якесь із ваших м’ясоїдних пригадало свою давню звичку, — відказав я після невеликої паузи. — Цей хребет прокушено наскрізь.

Монтгомері стояв приголомшений, з блідим обличчям і перекошеною губою.

— Це мені не подобається, — промовив він стиха.

— Таке мені вже траплялося бачити, — сказав я, — у перший же день мого перебування на острові.

— Прокляття! Що саме бачили ви?

— Також кролика з відірваною головою.

— Того дня, коли ви прибули?

— Так, того дня. В гаю поза огорожею, тоді, коли я надвечір пішов по острову. Голова його була зовсім відірвана.

Монтгомері тихо присвиснув.

— До того ж у мене є деякі припущення, хто саме з ваших створінь ото накоїв. Щоправда, це лише підозра. Перед тим, як натрапити на кролика, я бачив, як одне з ваших страховиськ хлебтало зі струмка воду.

— Хлебтало воду?

— Еге ж.

— «Не хлебтати Води — такий Закон». Оце так вони дотримуються Закону, коли перед ними не стоїть Моро?

— Це була тварина, що гналася за мною.

— Саме так,— підтвердив Монтгомері,— це звичай всякого м’ясоїдного. Коли хижак скуштує крові, він п’є воду. А який він на вигляд? Чи змогли б ви його впізнати? — стоячи над мертвим кроликом, він озирався довкола; його очі вдивлялися в тіняву зеленої гущавини, в ці потаємні сховища й пастки лісу, що оточував нас із усіх боків,— Він уже скуштував крові, — додав Монтгомері.

Він витяг револьвер, перевірив у ньому набої і заховав його. Потім потер свою обвислу губу.

— Я думаю, що зміг би впізнати оту тварину. Я огрів її каменюкою. У неї на лобі мусив залишитися добрячий синяк.

— Але ж нам треба довести, що саме він убив кролика,— сказав Монтгомері.— Як я шкодую, що привіз їх сюди,

162

Я вже хотів рушати далі, та він, роздумуючи, усе стояв над цим пошматованим кроликом. Тоді я відійшов на таку відстань, що вже не видно було- кролячого тільця.

— Ходімо! — гукнув я до Монтгомері.

Скоро він отямився й підійшов до мене.

— Знаєте,— промовив він майже пошепки,— цим створінням було втовкмачено в голови, що вони не можуть їсти нічого живого. Коли ж хтось із них випадково скуштував крові...

Деякий час ми йшли мовчки.

— Як це могло статись? — сказав він сам до себе. А тоді, помовчавши, знову озвався: — Я таки вчинив безглуздя. Отой мій служник... Я показав йому, як білувати й смажити кролика. І даремно... Я бачив, як він облизував свої руки... Мені такого не траплялося бачили раніше.— І по новій паузі: — Ми мусимо покласти цьому край. Я повинен розповісти про все Моро.

Повертаючись назад, він не міг уже думати ні про що інше.

Ця подія стурбувала Моро ще більше, ніж Монтгомері, і їхній неприхований страх передався й мені

— Треба провчити їх,— сказав Моро.— Я анітрохи не сумніваюся, що це робота леопардо-людини. Тільки як це довести? Дуже прикро, що ви, Монтгомері, не відзвичаїлись від м'ясних страв. Можна було прожити й без цих збудливих нововведень. А тепер маємо турботи.

— Який же я дурень,— відповів Монтгомері,— та зробленого не вернути. Тільки ж і ви не проти були, ви ж знаєте.

— Нам потрібно одразу ж все вияснити,— сказав Моро.— Я сподіваюся, Млінг зможе сам себе захистити, якщось трапиться?

— Я не дуже в цьому певний,— відповів Монтгомері.— А я ж його таки знаю.

В пообідню пору Моро, Монтгомері, я та Млінг пішли в протилежний бік острова, де в ущелині крилися хижки. Ми всі були озброєні. У Млінга була невеличка сокира, якою він рубав дрова, та кілька мотків дроту. Моро повісив собі через плече великий ріг, які бувають у пастухів.

— Зараз ви побачите збір тваринного люду,— звернувся до мене Монтгомері.— ЇЦе цікаве видовище.

Моро за всю дорогу не сказав ні слова, його похмуре, облямоване сивиною обличчя було зловісне.

Ми перетяли яр, на дні якого протікав гарячий струмок, трохи пройшли покрученою стежкою крізь зарості й вибралися на широку рівнину, вкриту густим шаром жовтуватого пилу. Мені здалося, що це була сірка. Далеко за обмілиною, яка поросла високою травою, виблискувало море. Ми дійшли до місця, яке нагадувало .природний амфітеатр, і всі четверо зупинилися. Тоді Моро засурмив у ріг, порушивши тишу тропічного післяполудня. Чудові, мабуть, були у нього легені! Посилені власним відлунням, далі й далі линули ці оглушливі звуки.

— Хе! — вирвалось із грудей Моро. Відсурмивши, він опустив зігнутий дугою ріг.

Незабаром у тропічній тростині почувся хрускіт, і з зелених кущів, що росли на болоті, по якому проходив я напередодні, долинули голоси. Тоді з різних боків укритої сірчаним пилом рівнини з’явилися карикатурні постаті тварино-людей, що поспішали до нас. Мене аж у мороз кинуло, коли я побачив, як, похитуючись, одне за одним стали виходити із-за дерев та кущів ці потвори. Проте Моро й Монтгомері стояли досить спокійно, і я мимоволі тримався ближче до них.

Найперший прибув сатир, якийсь навдивовижу нереальний, дарма що від нього падала тінь і з-під ратиць здіймалася курява. За ним із чагарника вийшла незграбна страхітлива маса — покруч коня й носорога,— ця потвора й зараз, наближаючись, жувала солому. Потім ішли жінка-свиня та дві жінки-вовчиці, далі лисиця-ведмедиха, схожа на відьму, із червоними очима на гостроносому червонавому обличчі, а там — квапливо підбігали й інші. Ще з півдороги вони вклонялися Моро і кожне, на свій лад починало співати уривки з другої половини літанії про Закон.

— У Нього є руки, що ранять, у Нього є руки, що зціляють,— і так далі.

Наблизившись до нас десь так ярдів на тридцять, вони зупинилися, впали навколішки і стали посипати собі голови сірчаним пилом. Уявляєте таку сцену? Ми втрьох, одягнені в синю одежу, стоїмо разом із чорновидим по-творним служником на жовтій рівнині під яскраво-блакитним небом, оточені цими страховиськами, що, скоцюрбившись, розмахують руками і повзають по землі. Частина з них подібні до людей, тільки в рухах і виразах облич щось тваринне, інші — якісь пошматовані каліки, що скидаються на жахливі витвори хворобливої уяви. А далі, з одного боку — смуга буйної тростини, з другого — пальмовий гай, до відмежовує нас-від ущелини з її хижками, а з півночі — повитий серпанком обрій Тихого океану.

— Шістдесят два, шістдесят три,— рахував Моро.— Ще бракує чотирьох.

— Немає леопардо-людини,— зауважив я.

Тоді Моро знову засурмив у великий ріг, а тваринний люд, почувши ті звуки, став корчитись і плазувати в пилюці. Нарешті з кущів підтюпцем вибігла леопардо-люди-на, яка хотіла непомітно за плечима Моро приєднатися до гурту, що зняв страшенну куряву. На лобі у неї я помітив синяк. Останньою прибігла маленька мавпо-людина. Ті, що зібралися раніше, натомлені плазуванням, кидали на неї люті погляди.

— Тихо! — голосно й рішуче гукнув Моро, і тваринний люд, переставши співати хвалу, присів навпочіпки.

— Де Оповісник Закону? — запитав Моро.

Сіре страховисько схилило обличчя до землі.

— Проказуй слова,— наказав Моро, і завмерлий натовп зразу ж почав хитатися з боку в бік, підкидаючи сірчаний пил спочатку правими руками, а тоді лівими, і знову затяг свою чудну літанію.

Коли вони дійшли до слів: «Не їсти ні М’яса, ні Риби — такий Закон»,— Моро підніс догори свою тонку білу руку.

— Досить! — крикнув він, і над усіма раптом запала цілковита тиша.

Мені здається, усі вони знали, до чого йшлося, і були пройняті жахом. Я окинув їх поглядом. Побачивши, як вони тремтять, який переляк світиться у їхніх блискучих очах, я здивувався сам із себе,— і як я міг подумати, що вони — люди!

— Цей Закон порушено,— сказав Моро.

— Нема порятунку,— промимрило срібношерсте створіння.

— Нема порятунку,— повторила заклякла громада тваринного люду.

— Хто він, порушник Закону? — гукнув Моро і, хльоснувши батогом, оглянув юрбу.

Я помітив, що гієно-свиня і леопардо-людина розгубилися.

Моро стояв, втупивши погляд у створіння, що корчилися перед ним, холонучи з жаху тільки від згадки про нестерпні страждання, яких вони зазнали.

— Хто він, порушник Закону? —-запитав Моро ще раз громовим голосом.

— Кара тому, хто порушив Закон,— проспівав Оповісник Закону.

Моро глянув просто в очі леопардо-людини, наче пронизуючи наскрізь її душу.

— Хто порушує Закон...— почав Моро, відводячи погляд від своєї жертви й оглядаючи решту тварино-людей. Голос його тепер звучав урочисто.

— ...той повертається в Дім Страждання! — вигукнули всі воднораз.— Повертається в Дім Страждання, о Володарю!

— Повертається й Дім Страждання, повертається в Дім Страждання,— забурмотіла мавпо-людина, ніби ця думка була для неї приємна.

— Ви чуєте? — сказав Моро, стоячи спиною до злочинця,— Друзі... Гей!

Моро не докінчив, бо леопардо-людина, звільнившись від гіпнозу його погляду, схопилася на ноги і кинулася на свого мучителя. Очі її палали, а здоровенні хижацькі ікла блищали з перекошеної пащі. Я певен, що тільки неймовірний жах- міг спричинити цей напад. І враз ця череда з шістьох десятків страхіть, які оточували нас, неначе сказилася. Я вихопив револьвер. Дві постаті зчепилися. Я бачив, як Моро хитнувся від удару леопардо-людини. Звідусіль було чути крики й виття. Всі заметушилися. На мить я навіть подумав, що почався загальний бунт.

Переді мною майнуло оскаженіле обличчя леопардо-людини, за якою гнався Млінг. Я бачив хижі вогники в жовтих очах гієно-свині, яка ладна була ось-ось напасти на мене. З-за її похилих плечей збуджено зиркав на мене сатир. Я почув, як Моро вистрілив із револьвера, й побачив червоний спалах, що зблиснув понад юрбою. Весь той натовп круто повернув у напрямі пострілу, підхопивши й мене з собою. За мить я вже летів разом з усіма далі, услід за леопардо-людиною.

Оце й усе, що я можу з певністю розповісти. Я бачив, як леопардо-людина кинулася на Моро, а далі все навкруги пішло шкереберть. Пам’ятаю тільки, що мчав я скільки, бул духу.

Млінг летів попереду всіх, переслідуючи втікача. За ним, повисолоплювавши язики, великими стрибками бігли жінки-вовчиці; далі, збуджено повискуючи, гналися лю-дино-свині та двоє людино-биків у білій одежі. А там, поміж тваринного люду, біг і Моро. Вітер зірвав з нього крислатого бриля і скуйовдив сиве довге волосся. В руці він тримав револьвер.

Гієно-свиня бігла поруч зі мною, пристосовуючись до мого кроку й крадькома зиркаючи на мене хижим оком, а решта з криком і тупотінням летіли слідом за нами. Леопардо-людина пробивала собі дорогу крізь високі кущі, які хльостали Млінга по обличчю. Всі ми, що були позаду, кинулись і собі на протолочену стежку і мчали з чверть милі, доки не потрапили зовсім у хащі, де довелося сповільнити ходу. Хоч ми бігли юрбою, та віття шмагало нас у лице, клейкі виткі рослини хапали за шию і оплутували ноги, а колючки шарпали одяг і тіло.

— Ось тут він проплазував на чотирьох,— відсапуючись, промовив Моро, що був саме біля мене.

— Нема порятунку,— вигукнув мені просто в очі вов-ко-ведмідь, розпалений погонею.

Далі ми опинилися між скелями й помітили спереду нашу жертву, що вільно бігла на чотирьох і, оглядаючись через плече, люто гарчала на нас. При цьому вовко-люди зайшлися радісним виттям. На втікачеві була й досі біла одежа, обличчя його здалеку мало вигляд людський, але хода була котяча, а сторожко припалі до землі плечі виявляли в ньому зацькованого звіра. Раптом він перестрибнув через колючий кущ, вкритий жовтавим цвітом, і зник. Млінг був на півдорозі до нього.

Більшість із нас уже не могли мчати, як раніше, і притишили біг. Коли ми перетинали голу місцевість, я спостеріг, що переслідувачі тепер бігли не один за одним, а розгорнулися цепом. Гієно-свиня й досі бігла поряд, не спускаючи мене з ока. Вона часто морщила рило й посміхалася.

Добігши до скель, леопардо-людина побачила, що далі — той самий мис, де вона підкрадалася до мене першого вечора^ і відразу шаснула назад у зарості. Але Монтгомері помітив цей маневр і змусив її вибратися звідти.

Так, задихаючись, спотикаючись об каміння, плутаючи поміж тростин і папороті, подряпаний колючками, я допомагав ловити леопардо-людину, що порушила Закон, а поруч зі мною, злостиво посміхаючись, бігла гієно-свиня. Я хитався, голова у мене йшла обертом, серце гарячково стукотіло, знесилене вкрай, та я не зважувався відстати від погоні, боячись залишитися наодинці зі своєю жахливою супутницею, і мчав далі, незважаючи ні на цілковите виснаження, ні на страшенну спекоту тропічного надвечір’я.

Кінець кінцем шаленство погоні стало улягатися. Ми загнали сердешну тварину на самий край острова. Моро з «батогом у руці вишикував нас півколом, і ми, перегукуючись між собою, стали повільно наближатися до своєї жертви. Невидима й мовчазна, вона принишкла в тих заростях, де я рятувався від неї.

— Обережність! — вигукував Моро.— Обережність!

Кільце навкруг заростей почало змикатися.

— Стережіться нападу,— почувся з гущавини голос Монтгомері.

Я був на схилі над кущами. Монтгомері й Моро заходили берегом. Ми повільно просувалися між сплетеним гіллям та листям. Наша жертва, видно, причаїлася.

— Повертається в Дім Страждання, в Дім Страждання, в Дім Страждання! — пролунав ярдів за двадцять праворуч голос мавпо-людини.

Почувши ці слова, я простив леопардо-людині той жах, який вона нагнала на мене.

Захрустів хмиз, теж десь праворуч,— то, ламаючи гілля, пробивав собі дорогу важкий кінь-носоріг. Тоді нараз у гущавині, в півтемряві буйних заростей, я побачив те зацьковане створіння. Я аж завмер. Зіщулившись, воно припало до землі й через плече поглядало на мене своїми блискучими зеленуватими очима. І тут сталося зі мною щось дивне, щось зовсім незрозуміле; дивлячись на це чисто по-звірячому принишкле створіння з яскравим блиском в очах, з напівлюдським обличчям, спотвореним від страху, я знову помітив у ньому людську подобу. Ще хвилина — і решта переслідувачів побачать свою жертву, •кинуться на неї і схоплять, щоб знову піддати неймовірним тортурам за огорожею. Я рвучко вихопив револьвер і вистрілив у, охоплені жахом очі.

У ту ж мить гієно-свиня також побачила леопардо-лю-дину і, шарпнувшись, із пронизливим виском, жадібно вп’ялася зубами їй у шию. Вся зелена хаща довкола мене заколихалася й затріщала від навали тваринного люду. Одна за одною вихоплювалися постаті переслідувачів.

— Не вбивайте його, Прендіку,— гукав Моро.— Не вживайте!

Я побачив, як він продирався вперед, пригинаючись попід листям папороті.

Він зараз же угамував гієно-свиню, вдаривши її ціпком, а тоді разом із Монтгомері відігнав і збуджених запахом крові тварино-людей, а надто Млінга, подалі від тіла, яке ще здригалося на землі. Та сіра потвора, прошмигнувши в мене під рукою, стала втягувати носом повітря. Решта збуджених тварин юрмилися навкруги, силкуючись побачити все зблизька.

— Хай вам біс, Прендіку,— озвався Моро.— Він був мені потрібний.

— Шкодую, що так сталося,— відповів я, хоча зовсім і не шкодував,— Все це трапилося вмить.

Я почував себе зовсім виснаженим од надмірного збудження і втоми. Обернувшись, я пробрався крізь натовп тварино-людей і пішов собі схилом догори на саме верхів’я острова. Я почув, як за наказом Моро троє закутаних у біле бико-людей потягли жертву вниз до води.

Тепер я міг залишитися на самоті. Натовп з чисто людською цікавістю посунув за трупом, сопучи та бурмочучи щось, коли бико-люди тягли тіло на берег. Згори мені було видно на тлі підвечірнього неба чорні силуети, що волокли до моря це мертве тіло. Нараз у голові в мене майнула думка, що всі події на цьому острові позбавлені здорового глузду.

На березі, між камінням, біля Монтгомері й Моро стояли мавпо-людина, гієно-свиня та ще дехто з тваринного люду. Усі вони були вкрай збуджені й галасливо висловлювали свою вірність Законові. Однак я був цілком упевнений, що гієно-свиня також причетна до загибелі кролика. Я зрозумів, що, незважаючи на всю незвичайність і карикатурність цих істот, я бачив тут людське життя в мініатюрі, у якому переплелися інстинкт, розум та доля. Волею випадку загинула не звичайна людина, а людина-леопард. Тільки й різниці.

Бідолашні тварини! Тепер я починав бачити зло, що несла з собою жорстокість Моро. Досі я не замислювався над тими муками і страхом, яких зазнавали ці нещасні жертви після виходу з його рук. Я здригався, уявляючи собі страждання в загорожі, але зараз це здавалося мені менш важливим. Колись це були тварини з інстинктами, пристосованими до навколишнього середовища, і вони були щасливі, наскільки це можливе для живих істот. А тепер їх скуто путами людських умовностей, живуть вони під тягарем постійного страху, підвладні законові, якого не здатні збагнути. їхнє існування, наче на глум прибране в людські форми, почалося із страждань і усе було . сповнене внутрішньої боротьби й дикого страху перед Моро — і заради чого?.. Я був обурений з такого безглуздя.

Коли б Моро мав якусь зрозумілу мені мету, я міг би хоч трохи симпатизувати йому,— не такий вже я противник жорстокості. Я спробував би частково зрозуміти дослідника, навіть якби вчинки його породила ненависть. Але ж він був такий незворушний, такий байдужий. Просто Моро полонили цікавість і дикі безцільні досліди; скомпонувавши нове створіння, він пускав його в життя на якийсь там рік, щоб воно боролося, помилялося, страждало і, врешті-решт, гинуло в муках. Ці істоти були нещасні уже самі по собі: колишня їхня тваринна ненависть спонукала їх переслідувати одне одного, а Закон на деякий час тільки утримував їх від запеклої боротьби й неминучого кінця, властивого їхній звірячій природі.

У ці дні мій страх перед особою Моро заступив страх перед тваринним людом. Я був у якомусь хворобливому стані, важкому, тривалому, що залишив глибокий слід у моїй свідомості. Правду кажучи, я втратив усяку віру в здоровий глузд світу, коли побачив болісні страждання на цьому острові. Сліпа доля, наче величезний немилосердний механізм, викроювала живі істоти, надаючи їм певних форм. І мене, і Моро із його жагою до досліджень, і Монтгомері з його пристрастю до пияцтва, і тваринний люд із його інстинктами та вбогим розумом — усіх нас крутили й шматували, безжалісно й неминуче, безконечно складні колеса долі. Але цей стан охопив мене не одразу. Мені навіть здається, що, розповідаючи про це тепер, я трохи випереджаю події.

Не минуло й шести тижнів, як я втратив усякі почуття, крім відрази й огиди до ганебних дослідів Моро. Єдина моя мрія була — втекти від цих жахливих карикатур на подобу творця нашого, повернутися до приємного й здорового спілкування з людьми. Мої брати-люди, з якими мене було розлучено, тепер уявлялися мені ідилічно-добродійними та прекрасними. Приязнь моя до Монтгомері не зростала. Його тривале життя поза людським суспільст