Вітер у замкову шпарину

1

— Того вечора, — сказав Роланд, — було світло, і була музика, і були танці, багато смачних наїдків і море вина, щоб їх запити.

— Бухло, — резюмував Едді й трагікомічно зітхнув. — Я пам’ятаю, що це таке.

То були перші слова, що прозвучали в їхньому колі за дуже довгий час, і вони зруйнували чари, які тримали їх усю ту довгу вітряну ніч. Всі заворушилися, мов прокидаючись після міцного сну. Усі, крім Юка — той досі лежав перед вогнищем на спині, розчепіривши короткі лапи. Кінчик язика комічно звисав з рота.

Роланд кивнув.

— А ще були жінки, і тієї ночі Мовчун Джеймі втратив свою незайманість. Наступного ж ранку ми сіли на Пердунчика й поїхали додому, в Ґілеад. Отак усе й було, колись давно-предавно.

— Задовго до того, як народився дід мого діда, — тихо промовив Джейк.

— Про це нічого сказати не можу, — злегка всміхаючись, сказав Роланд і налив собі води. У горлі в нього пересохло добряче.

На мить поміж них запала мовчанка. Першим її порушив Едді:

— Дякую, Роланде. Це було круто.

Стрілець запитально підняв брову.

— Він має на увазі, що було чудово, — пояснив Джейк. — Я теж так думаю.

— Крізь дошки, якими ми заклали вікна, просочується світло, — зауважила Сюзанна. — Зовсім трішки, але вже світанок. Роланде, ти прогнав своєю казкою темряву. Схоже, ти в нас усе-таки не кремезний і мовчазний Ґері Купер.

— Я не знаю, хто це такий.

Вона взяла його за руку й потисла.

— Зайчику, не заморочуйся.

— Вітер трохи стих, та все одно дме так, що не дай Боже, — зауважив Джейк.

— Підкладемо ще дров у вогонь і ляжемо спати, — сказав стрілець. — Уже опівдні стане досить тепло, зможемо вийти й назбирати ще дерева. А завтра…

— Знов у дорогу, — закінчив за нього думку Едді.

— Як скажеш, Едді.

Роланд поклав рештки дров у вогонь, що яскраво палахкотів, подивився, як він знову шугнув угору, потім ліг і заплющив очі. А за кілька секунд уже спав.

Едді пригорнув Сюзанну до себе, потім глянув через її плече на Джейка, котрий сидів по-турецькому перед каміном і дивився у вогонь.

— Час лягти покімарити, маленький ковбою.

— Не називай мене так. Ти ж знаєш, я не люблю.

— Добре, коров’ячий хлопчику.

Джейк показав йому середній палець руки. Едді всміхнувся і заплющив очі.

Хлопчик загорнувся в ковдру. «Моє шедді, — подумав він і всміхнувся. За стінами досі завивав безтілесний голос вітру. — Це на іншому боці замкової шпарини. А звідки там береться вітер? З усієї нескінченності. Та з Темної вежі».

Він подумав про хлопчика, яким незліченну кількість літ тому був Роланд Дескейн, хлопчика, що лежав у круглій спальні на верхівці кам’яної вежі. Мати підтикала йому ковдру й читала давні оповідки, а вітер віяв по темній рівнині. Вже западаючи в сон, Джейк побачив обличчя жінки й подумав, що воно добре і вродливе. Його мати ніколи не читала йому казок на ніч. На його клапті землі й у домі то був обов’язок економки.

Він заплющив очі й побачив пухнастиків-шалапутів, які на задніх лапах виконували танець місячної ночі.

І заснув.

2

Коли Роланд прокинувся, був уже пізній полудень, вітер вщух до шепоту і в кімнаті було набагато світліше. Едді й Джейк досі міцно спали, але Сюзанна прокинулася, вилізла у свій візок і прибрала дошки, які затуляли одне вікно. Вона сиділа, підперши рукою підборіддя, і дивилася надвір. Роланд підійшов до неї і поклав руку на плече. Сюзанна погладила її, не озираючись.

— Зайчику, буря скінчилася.

— Так. Сподіваймося, що іншої такої нам побачити не доведеться.

— А як і доведеться, то хай неподалік виявиться отаке-от укриття. Що ж до решти села Чучмек… — Вона похитала головою.

Роланд трохи нахилився, щоб визирнути надвір. Побачене не здивувало його, та було це дуже близько до того, що Едді називав «відпад». Головна вулиця була на місці, проте завалена гілляками й розтрощеними деревами. А від будівель, що стояли обабіч, не лишилося й сліду. Тільки кам’яний молитовний дім і лишився.

— Нам пощастило, правда?

— «Пощастило» — це слово, що його убогі серцем вживають замість «ка», Сюзанно з Нью-Йорка.

Вона мовчки обміркувала ці слова. Останні подмухи старкбласту залетіли у отвір, де раніше було вікно, і ворухнули шорстку шапочку волосся у Сюзанни на голові, неначе її пестила чиясь невидима рука. Вона обернулася до стрільця.

— Вона покинула Безтурботність і повернулася в Ґілеад. Твоя матуся.

— Так.

— Хоч той сучий син і сказав їй, що вона помре від руки свого сина?

— Навряд чи він саме так це висловив, але… так.

— Не дивно, що вона була напівбожевільна, коли писала цього листа.

Роланд мовчав. Тільки дивився у вікно на руйнування, завдані бурею. Втім, вони знайшли прихисток. Надійний прихисток від бурі.

Вона взяла його трипалу праву руку в свої долоні.

— Що вона написала наприкінці? Якими були слова, котрі ти перечитував знову і знову, поки лист не розвалився? Можеш мені сказати?

Він довго не відповідав. Та саме тоді, коли вона вже була впевнена, що й не відповість, він заговорив. У його голосі (майже непомітне, та менше з тим) вчувалося дрижання, якого Сюзанна ніколи раніше не чула.

— Усе до останнього рядка вона написала низькою мовою. Та потім зробила приписку високою, каліграфічно виводячи кожен знак: «Я пробачаю тобі за все. А ти мені пробачиш?»

Сюзанна відчула, як по щоці котиться одна-єдина сльоза, тепла і дуже людяна.

— А ти зміг пробачити, Роланде? Зміг?

Не відводячи погляду від вікна, Роланд з Ґілеаду, син Стівена і Ґабріели, що була з Артена, всміхнувся. Та усмішка осяяла його обличчя, мов перші промені світанку — кам’янистий пейзаж. Він вимовив лише одне слово, а тоді пішов до своїх ґунна, щоб зготувати пізній пообідній сніданок.

І те слово було «так».

3

У молитовному домі вони провели ще одну ніч. Було товариство, і була бесіда, проте оповідок ніхто не розказував. А наступного ранку вони зібрали свої ґунна і рушили далі Шляхом Променя — до Кальї Брин Стерджис, пограничних земель та Краю грому. І Темної вежі, що була за ним. Ось і вся історія, що сталася колись давно.