Вітер у замкову шпарину

Вітер у замкову шпарину

Колись давно-предавно, ще до діда-прадіда, на краю незвіданих земель, що звалися Нескінченним лісом, жив собі хлопчик на ім’я Тім. І жив він зі своєю матусею Нел і татком Великим Росом. Жили вони добре і щасливо, хоч і без розкошів.

— Я маю лише чотири речі, щоб передати тобі у спадок, — сказав сину Великий Рос, — але чотири — це достатньо. Які це чотири речі, хлопчику мій?

Тім повторював це вже багато-пребагато разів, але ніколи від цього не стомлювався.

— Твоя сокира, твоя щаслива монетка, твій клапоть землі й хата, нічим не гірша за житло будь-якого короля чи стрільця у Серединному світі. — Він ненадовго замовкав, а потім казав: — І моя мама. Разом п’ять.

Великий Рос сміявся і цілував хлопчика в чоло, коли той лежав у ліжечку, бо ці запитання й відповіді зазвичай звучали наприкінці дня. А позаду них, у дверях, чекала своєї черги поцілувати сина в чоло Нел.

— Еге ж, — казав Великий Рос, — про маму забувати ніколи не слід, бо без неї все марне.

Тож Тім засинав, знаючи, що його люблять і що в нього є своя місцинка в світі, і слухаючи, як нічний вітер дихає на хатину: солодкий від пахощів дерева блоссі на краю Нескінченного лісу, і кислуватий, та все одно приємний, від запаху залізних дерев, що росли в лісових хащах, там, де наважувалася ступати нога лише відважних.

То були хороші роки, та, як нам усім відомо з оповідок і з життя, хороші роки ніколи не тривають довго.

Якось, коли Тіму було одинадцять років, Великий Рос і його напарник, Великий Келз, поїхали на своїх підводах Головною дорогою до того місця, де Стежина Залізних Дерев заходила в ліс. Так вони робили щоранку, крім сьомого дня, коли все село Лісове відпочивало. Проте того дня повернувся лише Великий Келз. Шкіра в нього була вкрита сажею, шкіряна куртка лісоруба вся обвуглилася. У лівій холоші домотканих штанів була дірка, крізь яку проглядала шкіра, червона й уся в пухирях. Він згорбився на сидінні своєї підводи, наче був надто втомлений, щоб випростатись.

Нел Рос підійшла до дверей своєї хатини й заплакала: «Де Великий Рос? Де мій чоловік?»

Великий Келз повільно похитав головою. З його волосся на плечі посипався попіл. Він сказав лише одне слово, та від нього Тімові коліна підкосилися. Його мати заголосила.

Те слово було «дракон».

Ніхто з нині живих не бачив нічого подібного до Нескінченного лісу, бо світ зрушив з місця. Той ліс був темний і сповнений небезпек. Лісорубам з Лісового села це було відомо краще, ніж будь-кому в Серединному світі, та навіть вони не знали нічого про те, що могло жити чи рости за десять коліс від того місця, де закінчувалися діброви блоссі й починалися залізні дерева — височезні похмурі стражі. Великі хащі були загадкою, сповненою дивовижних рослин, дивних тварин, смердючих боліт і (так люди казали) речей, залишених Древніми, які часто несли смерть.

Фолькен Лісового боялися Нескінченного лісу, і недаремно. Великий Рос був не першим лісорубом, що рушив Стежиною Залізних Дерев і не повернувся. Проте й любили вони його також, бо саме залізні дерева годували й одягали їх та їхні сім’ї. Люди розуміли (хоча ніхто вголос цього не казав), що ліс живий. І, як усім живим істотам, йому потрібно було їсти.

Уяви себе птахом, що ширяє понад велетенськими обширами незайманої природи. Згори вони можуть видаватися велетенською зеленою сукнею, такою темною, що відливає чорним. Уздовж подолу сукні йшла облямівка світлішого відтінку зелені — діброви дерев блоссі. А під ними, на найдальшому краю Північної Баронії, лежало село Лісове, остання твердиня цивілізації. Якось Тім запитав у батька, що таке цивілізація.

— Податки, — відповів Великий Рос і невесело розсміявся.

Більшість лісорубів далі дібров блоссі ніколи не заходили. Бо навіть там на них чигали несподівані небезпеки. Багато людей пропало в дібровах за ті роки, але деревина блоссі була варта ризику. То була прекрасна вузькошарова деревина, золотистого кольору і така легка, що ледь не в повітрі могла плавати. З неї робили чудові судна для озер і річок, але для моря вона не годилася — навіть помірного шторму корабель, побудований з дерева блоссі, не витримав би.

Для морських подорожей потрібне було залізне дерево, а за нього велику ціну платив Ходіак, покупець із Баронії, який двічі на рік приїжджав на тартак у Лісовому. Саме залізні дерева надавали Нескінченному лісу його зелено-чорного забарвлення, і лише найхоробріші лісоруби наважувалися йти по них у ліс, бо такі небезпеки чатували на Стежині Залізних Дерев — яка, мов голочка, ледве проколювала «шкіру» Нескінченного лісу, не забувайте про це, — що порівняно з ними змії, вервели та бджоли-мутанти з дібров блоссі здавалися безневинними.

Наприклад, дракони.

Так на одинадцятому році життя Тім Рос втратив тата. Не було більше сокири й щасливої монетки, що теліпалася на кремезній шиї Великого Роса на тонкому срібному ланцюжку. Невдовзі й клапоть землі в селі та своя місцина у світі могли зникнути. Бо в ті далекі часи, коли наставала пора Широкої Землі, разом з нею приїжджав Збирач податків з Баронії. З собою він привозив сувій пергаменту, на якому було записано прізвища всіх сімей у Лісовому, і навпроти кожного стояла цифра — сума податку. Якщо ви могли його сплатити (чотири, шість чи вісім срібних зливків, а для найбільшого з вільних володінь навіть один золотий), небезпека вас оминала. А якщо не могли, Баронія забирала у вас клапоть землі й виганяла у світ. І шукати справедливості було марно.

По півдня Тім проводив у хатині вдови Смек, яка навчала сільських дітей грамоти й за це отримувала платню харчами — найчастіше овочами, іноді шматком м’яса. Колись давно, ще до того як на неї напали криваві чиряки й з’їли половину обличчя (так перешіптувалися між собою діти, хоча ніхто їх насправді не бачив), вона була великою леді в маєтку барона далеко-далеко звідти (так казали батьки дітей, хоча ніхто насправді точно не знав). Нині ж вона носила вуаль і навчала красивих юнаків і навіть кількох дівчаток читати та тямити в науці сумнівної цінності, яку називали матматика.

Вдова була страхітливо розумною жінкою, яка не терпіла пустопорожніх балачок. Попри її вуаль і жахіття, що могло таїтися під нею, учні її любили. Та час від часу вона починала дрібно-дрібно труситися і кричати, що її бідна голова розколюється і що їй потрібно лягти. У такі дні вона відправляла дітей додому й часом наказувала їм передати батькам, що вона ні про що не шкодує, і найменше — про втрату свого прекрасного принца.

Через місяць після того, як дракон спалив Великого Роса на попіл, у сей Смек знову стався напад, і Тіму довелося вертатися зі школи додому раніше. Вже біля своєї хати, що звалася Мальовничою, він зазирнув у вікно кухні й побачив, що його мати поклала голову на стіл і плаче.

Він кинув грифельну дошку з матматичними задачами (ділення в стовпчик, якого він боявся та яке виявилося тим самим множенням, тільки навпаки) і щодуху помчав до матері. Вона підвела на сина погляд і спробувала всміхнутися. Між здійнятими догори кутиками її губ і заплаканими очима була така разюча відмінність, що Тіму на очі теж навернулися сльози. У неї був вигляд зацькованої жінки, яку посадили на ланцюг.

— Що таке, мамо? Що сталося?

— Просто думаю про твого батька. Іноді мені так його бракує. А ти чому так рано прийшов додому?

Тім почав було їй розповідати, та й замовк на півслові, бо побачив шкіряний гаманець на шворці. Вона прикрила його рукою, немовби для того, щоб сховати, а коли побачила, що він дивиться, то скинула зі столу собі на коліна.

Тім був хлопчиком аж ніяк не дурним, тому одразу нічого не сказав, а заварив чаю. Коли мати ковтнула трохи (з цукром, він наполіг, щоб вона вкинула в чашку, хоч у цукорниці його лишалося зовсім трішки) і заспокоїлася, він запитав у неї, що ще сталося.

— Я не розумію, про що ти.

— Чому ти рахуєш наші гроші?

— Майже нема чого рахувати, — відповіла вона. — Одразу після Жнив прийде Збирач податків. Еге ж, іще жарини в багатті не встигнуть згаснути, знаю я його. І що тоді? Цього року він зажадає шість срібних зливків, а може, й усі вісім, бо, кажуть, податки зросли. Певно, десь далеко звідси знову точиться якась дурна війна, солдати йдуть один на одного під прапорами. Так, просто чудово.

— Скільки в нас є?

— Чотири і шматочок п’ятого. Худоби, щоб продати, в нас нема, і жодної колоди залізного дерева, відколи твій батько загинув. Що нам робити? — І вона знову розплакалася. — Що нам робити?

Тім злякався не менше за неї, та позаяк іншого чоловіка, що міг би її втішити, не було, він стримав сльози й обійняв її за плечі, й заспокоїв, як міг.

— Якби в нас була його сокира і його монета, я би продала їх Дестрі, — нарешті сказала мати.

Від почутого Тім жахнувся, хоч сокира й щаслива монетка щезли, згоріли в тому самому лютому полум’ї, що забрало їхнього веселого добросердого хазяїна.

— Ти б цього нізащо не зробила!

— Зробила б. Аби зберегти його землю і хатину. Бо це те, про що він справді піклувався, як і про нас із тобою. Якби він зараз був з нами, він би сказав: «Уперед, Нел, сміливо, бо в Дестрі є тверда монета». — Вона зітхнула. — Але Збирач податків з Баронії прийде і наступного року… і через рік… — Вона затулила обличчя долонями. — Ох, Тіме, нас виженуть з дому, і я нічого не можу вигадати, щоб цьому зарадити. А ти?

Тім би віддав усе, що мав (а мав він украй мало), аби їй щось відповісти, але не міг. Єдине, що він міг, — спитати, скільки ще часу в них є, поки в Лісовому з’явиться на високому чорному коні Збирач податків, сидячи в сідлі, що коштувало більше, ніж Великий Рос заробляв за двадцять п’ять років, ризикуючи життям на тій вузькій дорозі, що звалася Стежиною Залізних Дерев.

Нел підняла чотири пальці.

— Ось скільки тижнів, якщо погода буде ясною. — Підняла ще чотири. — От стільки, як задощить і він затримається у Серединних селах. Вісім тижнів — це найбільше, на що ми можемо сподіватися. А тоді…

— Щось станеться до того, як він приїде, — впевнено промовив Тім. — Тато завжди казав, що ліс завжди обдаровує тих, хто його любить.

— Поки що я бачила тільки, як він забирає, — Нел знову затулила обличчя. Тім хотів було обійняти її за плечі, та вона тільки головою похитала.

Тім побрів надвір, щоб підняти свою грифельну дошку. Ще ніколи в житті йому не було так сумно і страшно. «Щось обов’язково станеться, і все зміниться, — подумав він. — Будь ласка, нехай усе зміниться».

Найгірше у бажаннях — це те, що іноді вони збуваються.

Пора Повної Землі у Лісовому видалася розкішною. Навіть Нел це розуміла, хоча багатий врожай був для неї мов ніж у серце. Наступного року вони з Тімом могли стати збирачами цього врожаю, ходити від поля до поля з брезентовими рюкзаками за спинами, все більше віддаляючись од Нескінченного лісу. І через це краса літа здавалася їй нестерпною. Ліс був страхітливим місцем, яке забрало в неї чоловіка, проте то було єдине місце, яке вона добре знала. Вночі, коли вітер віяв з півночі, він прокрадався до її ліжка у відчинене вікно, мов коханець, приносячи з собою особливі пахощі, і серед них особливо вирізнявся один аромат — солодкий і гіркий водночас, мов кров з полуницями. Іноді уві сні їй ввижалися глибокі улоговини й потаємні коридори лісу, і сонячне світло, таке розсіяне, що сяяло тьмяно, мов стара позеленіла мідь.

«Пахощі лісу, коли вітер з півночі, навіюють видіння», — казали старі фолькен. Нел не знала, правда це чи балачки бабусь, але точно знала, що запах Нескінченного лісу несе в собі як життя, так і смерть. А ще знала, що Тім любив його так само, як колись — його батько. Як і вона сама (хоча частенько проти своєї волі).

Вона потайки боялася того дня, коли син виросте досить високим і сильним, щоб піти тією небезпечною стежиною з батьком, але тепер вона шкодувала, що той день не настане ніколи. Сей Смек з її матматикою — це все було дуже добре, але Нел знала, чого насправді хоче її син, і ненавиділа дракона, котрий усе це у нього забрав. А може, то була дракониха, котра всього-на-всього оберігала своє яйце. Але Нел усе одно її ненавиділа. Вона від душі сподівалася, що луската жовтоока сука проковтне власне полум’я, як мовилося у давніх легендах, і вибухне.

Не так багато днів минуло, відколи Тім прийшов додому раніше і застав матір у сльозах, як до Нел завітав Великий Келз. Тім на два тижні пішов на підробітки — помагати фермеру Дестрі косити сіно, тож вона була сама у себе в садку, полола, стоячи навколішки, бур’ян. Забачивши друга й колишнього напарника свого небіжчика-чоловіка, вона зіп’ялася на ноги і витерла брудні руки об брезентовий фартух, що його називала веддікеном.

Одного погляду на його чисті руки й ретельно підстрижену бороду було достатньо, щоб зрозуміти, навіщо він прийшов. Колись давно-предавно Нел Робертсон, Джек Рос і Берн Келз зростали разом і були друзями-нерозлийвода. «Цуценята з різних приплодів», — часом казали селяни, коли бачили їх трьох разом. У ті дні вони були нерозлучні.

Коли настала юнацька пора, обидва хлопці закохалися в неї. Вона любила обох, проте пристрасть відчувала до Великого Роса, за Великого Роса вийшла заміж і лягла з ним у ліжко (хоча чи саме в такому порядку все відбувалося, ніхто не знав, та й усім було однаково). Великий Келз прийняв це, як належить чоловікові. Він стояв коло Роса на весіллі й огорнув їх шовковою мотузкою, коли священик закінчив церемонію і вони рушили проходом. І коли знімав її біля дверей (хоча кажуть, що насправді вона повністю не знімається ніколи), то поцілував їх обох і побажав їм цілого життя довгих днів і приємних ночей.

Хоча день, коли Келз прийшов до неї в садок, видався жарким, на ньому був піджак з тонкого чорного сукна. З кишені він витяг недбало скручений клубок шовкової мотузки. Вона знала, що він це зробить. Жінка завжди знає. Навіть якщо вона довго була у шлюбі, жінка знає, а Келз ніколи не переставав її кохати.

— Вийдеш за мене? — спитав він. — Якщо вийдеш, я продам свою хату старому Дестрі — він хоче її купити, бо вона поряд з його східним полем. А ця лишиться нашою. Скоро приїде Збирач, Нелі, і він простягне руку. А як ти без чоловіка її наповниш?

— Ніяк, ти ж знаєш.

— То скажи мені — розмотаємо мотузку?

Вона нервово витерла руки об веддікен, хоча вони вже й так були чисті, наскільки чистими могли бути без води зі струмка.

— Мені… мені треба подумати.

— А про що тут думати? — Він витяг з кишені свою нашийну хустину, охайно складену, а не пов’язану на шиї по-лісорубському, і промокнув нею чоло. — Або ти виходиш за мене і ми далі живем собі в Лісовому, все, як завжди, я знаходжу для хлопчика підробіток, хоча він занадто малий для лісу. Або ви з ним ідете у світ. Я можу поділитися, але дати вам мені нема чого, навіть якби й хотів. У мене лише одна хата, яку я можу продати.

«Він намагається купити мене, щоб заповнити порожнє місце у ліжку, яке залишила Мілісент», — подумала вона. Але негарно було думати таке про чоловіка, якого вона знала задовго до того, як він став чоловіком, про того, хто багато років працював пліч-о-пліч з її коханим чоловіком у темних і небезпечних хащах на краю Стежини Залізних Дерев. «Один пильнує, другий працює, — казали старожили. — Триматися завжди разом і ніколи нарізно». Тепер, коли Джека Роса не було, Берн Келз пропонував їй зійтися з ним. То було природно.

І все ж вона вагалася.

— Приходь завтра о цій же порі, якщо не передумаєш, — сказала йому Нел. — Тоді я й дам тобі відповідь.

Йому це не сподобалося. Вона побачила, що йому не сподобалося. У нього в очах промайнуло щось таке, що вона час від часу помічала, коли була ще зовсім юною дівчиною і до неї залицялися двоє симпатичних хлопців, через що заздрили всі подруги. Цей погляд змусив її завагатися, попри те що зовні Келз був схожий на янгола, який пропонував їй (і Тіму, авжеж) вихід зі страшної скрути, яку спричинила смерть Великого Роса.

Напевно, він зрозумів, що вона побачила цей вираз, бо очі опустив. Він втупився в свої ноги і якийсь час їх уважно вивчав, а коли знову підвів погляд, то вже всміхався. Усмішка робила його симпатичним, майже таким самим, як у молодості… але не таким симпатичним, як Джек Рос.

— Тоді завтра. Але не пізніше. У Західних землях ходить прислів’я: «Довго не роздумуй над тим, що тобі пропонують, бо в кожної цінної речі є крила і вона може полетіти геть».

Вона помила руки в струмку і трохи постояла, вдихаючи солодкувато-кислі пахощі лісу, потім зайшла в хатину і лягла на ліжко. Для Нел Рос було нечувано приймати горизонтальне положення, поки сонце ще було на небі, але їй треба було багато обміркувати і багато згадати з тих часів, коли двоє лісорубів змагалися за її поцілунки.

Навіть якби кров штовхала її до Берна Келза (у ті дні він ще не був Великим Келзом, хоча його батько був мертвий, замордований у лісі вуртом чи ще якоюсь потворою з нічних кошмарів), а не до Джека Роса, вона не була впевнена, чи схотіла б із ним розмотати мотузку. Тверезим Келз був добродушний і любив посміятися, та коли випивав, то ставав сердитий і пускав у хід кулаки. А випивав він у ті дні частенько. Після того як Рос і Нел побралися, його запої стали довшими і частішими, у багатьох випадках він прокидався в тюрмі.

Джек доволі довго це терпів, але після запою, в якому Келз розтрощив майже всі меблі в салуні й відключився, Нел сказала чоловікові, що треба щось робити. Великий Рос неохоче погодився. Він визволив свого напарника й давнього друга з-за ґрат (як і багато разів до того), але цього разу він поговорив з ним відверто замість просто сказати Келзу піти залізти в струмок і сидіти там, поки в голові не проясниться.

— Послухай мене, Берне, обома вухами. Ти був моїм другом, відколи я почав ніжками чеберяти, і напарником, відколи ми достатньо подорослішали, щоб самостійно перейти від блоссі до залізних дерев. Ти прикривав мене зі спини, я — тебе. Коли ти тверезий, нема людини, якій би я більше довіряв. Та коли ти заливаєш у горлянку дешеве віскі, то стаєш не надійніший за ту трясовину. Я не можу сам ходити в ліс, і все, що я маю — все, що ми обидва маємо, — опиниться під загрозою, якщо я не зможу на тебе покластися. Я не хочу шукати нового напарника, але попереджаю: в мене жінка і скоро буде дитина, тому я робитиму те, що робити мушу.

Келз іще кілька місяців пиячив та буянив, неначе хотів позлити свого давнього друга (і новоспечену дружину давнього друга). Великий Рос уже був на межі того, щоб розірвати їхні партнерські стосунки, коли сталося диво. Диво було невеличке, не більш ніж п’ять футів заввишки від п’ят до маківки, і звалося Мілісент Редхауз. Те, чого Берн Келз не хотів зробити заради Великого Роса, він зробив заради Міллі. Коли вона померла під час пологів через шість пір року (а невдовзі після неї і дитинка — ще до того, як рум’янець від зусиль зійшов зі щік бідолашної померлої, як по секрету сказала Нел повитуха), Рос поринув у похмурі роздуми.

— Тепер він знову візьметься за пиятику, і лише богам відомо, що з ним буде.

Та Великий Келз лишався тверезим, а коли, йдучи у справах, проминав салун Ґітті, то переходив на інший бік вулиці. Він сказав, що то було передсмертне прохання Міллі, й порушити його означало б спаплюжити її пам’ять.

«Я радше помру, ніж знов перехилю чарчину», — сказав він.

Обіцянку свою він виконав… але іноді Нел ловила на собі його погляд. Він ніколи не торкався її (принаймні інтимних чи занадто сміливих дотиків не було) і не пробував поцілувати, крім як на Святі Жнив, але вона відчувала його погляди. Так чоловік дивиться не на друга і не на дружину друга. Так чоловік дивиться на жінку.

Тім повернувся додому за годину до заходу сонця. До кожного дюйма його спітнілої шкіри поприлипали соломинки, але був він щасливий. Фермер Дестрі заплатив йому паперовими грішми, які приймали у сільській крамниці, й сума була чималенька. А добра фермерова дружина додала мішечок своїх солодких перців і в’ялених томатів. Нел узяла гроші й мішечок, подякувала сину, поцілувала, дала величенький брутербот і відправила до джерела купатися.

Він стояв у холодній воді, а попереду, куди око сягало, слалися вкриті туманом поля між Внутрішніми Бароніями та Ґілеадом. Ліворуч темнів ліс, що починався менш ніж за колесо звідти. Навіть опівдні там панували сутінки — так його батько казав. На згадку про батька хороший настрій — від того, що йому заплатили як дорослому чоловіку (ну майже як дорослому) за день роботи, — втік від нього, як вибігає через дірку в мішку зерно. Ця журба його навідувала часто, але завжди заставала зненацька. Він сів на великий камінь, підтягнув коліна до грудей і поклав голову на руки. Потрапити в лапи дракона так близько до краю лісу було малоймовірно і страшенно несправедливо. Але таке вже бувало. Його батько був не перший і не останній.

Через поля долинув до нього голос матері — вона кликала його додому на справжню вечерю. Тім радісно гукнув у відповідь і став на камінь, щоб похлюпати собі в очі холодною водою, бо вони набрякли, хоча сліз він не проливав. Потім швидко вдягнувся і припустив угору схилом. Уже спустилися сутінки, тож мати запалила лампи, і тепер вони відкидали в її охайний маленький садочок довгі прямокутники світла. Втомлений, але знову радісний (бо хлопчики завжди подібні до флюгерів, так-так), Тім побіг на затишне світло домівки.

Коли повечеряли і нечисленні тарілки спорожніли, Нел сказала:

— Тіме, я маю побалакати з тобою як мати з сином… і трохи більше. Ти вже досить дорослий, щоб працювати, і невдовзі твоє дитинство скінчиться… раніше, ніж я сподівалася… тож ти маєш право голосу в тому, що відбувається.

— Мамо, це ти про Збирача податків?

— І про нього теж, але я… я маю дещо інше на думці. — Вона мало не сказала «боюся» замість «маю на думці», але чого їй було боятися? Перед нею постала необхідність прийняти непросте рішення, важливе рішення, але що її могло лякати?

Вона повела його до вітальні (такої крихітної, що Великий Рос майже торкався протилежних стін, коли ставав посередині й витягував руки), і там, сидячи перед холодним вогнищем (бо то була тепла ніч Повної Землі), розповіла йому про розмову, що відбулася між нею та Великим Келзом. Тім здивовано слухав, і в душу йому закрадався неспокій.

— Отож, — сказала Нел, коли закінчила. — Що ти думаєш? — Та перш ніж він встиг відповісти (мабуть, вона побачила на його обличчі тривогу, яку відчувала в душі), вона квапливо додала: — Він хороший чоловік і був твоєму татові радше братом, ніж товаришем. Я вірю, що він любить мене і тебе теж.

«Ні, — подумав Тім, — я лише доважок для нього. Він ніколи на мене й не гляне. Хіба що коли я був з татом. Чи з тобою».

— Мам, я не знаю. — Думка про те, що в них удома оселиться Великий Келз (і лежатиме поряд з мамою на татовому місці), викликала у нього дивне відчуття в шлунку, неначе вечеря не вляглася як слід. А насправді вона вже трохи заважала.

— Він покинув пити. — Тепер вона неначе розмовляла сама з самою, а не з сином. — Багато років тому. У молодості він був невгамовний, але твій тато його напоумив. І, звісно, Мілісент.

— Може, й так, але їх більше нема, — зауважив Тім. — А ще, ма, він не знайшов собі напарника, щоб різати залізні дерева. Він ходить у ліс сам-один, а це смертельно небезпечно.

— Ще рано, — сказала вона. — Він знайде собі напарника, він же сильний і знає, де хороші ділянки. Твій батько показав йому, як їх знаходити, коли вони ще тільки починали. А біля того місця, де кінчається стежина, є загорожа.

Тім розумів, що все це так, але не був упевнений, що Келз знайде собі напарника. Йому здавалося, що інші лісоруби уникали його. Вони начебто робили це несвідомо — так людина, що добре знає ліс, обходить десятою дорогою кущ отруйного терну, навіть як кутиком ока забачить.

«Може, я все це вигадую», — подумав Тім.

— Не знаю, — сказав він. — Мотузку, яку розмотують у церкві, назад змотати не можна.

Нел нервово розсміялася.

— Від кого, в ім’я Повної Землі, ти це почув?

— Від тебе.

Вона всміхнулася.

— Так, певно, твоя правда. Язик у мене мов те помело. Але ранок мудріший од вечора, завтра буде видніше.

Однак тієї ночі ні Нел, ні Тім майже не склепили повік. Тім лежав і думав, як це — мати Великого Келза за вітчима. Чи буде він добрий до них? Чи братиме Тіма в ліс, щоб навчити премудростей життя лісоруба? Це було б чудово, подумав він, та чи мама схоче, щоб він працював у лісі, який забрав у неї чоловіка? Чи вона б хотіла, щоб він лишився на півдні від Нескінченного лісу? Став фермером?

«Дестрі дуже хороший, мені він подобається, — подумав Тім, — але я б нізащо в житті не став фермером. Адже Нескінченний ліс так близько, а в світі так багато цікавого, що можна побачити».

Нел лежала за стіною, наодинці з власними невтішними думками. Переважно вона міркувала над тим, яким буде її життя, якщо вона відмовить Келзу і їх виженуть у світ, далеко від єдиної домівки, яку вони знали. Яким стане їхнє життя, коли приїде на високому чорному коні Збирач податків з Баронії, а їм не буде чим йому заплатити.

Наступний день видався ще жаркішим, проте Великий Келз прийшов у тому самому чорному піджаку з тонкого сукна. Обличчя в нього було червоне і масне. Нел переконала себе в тому, що запах ґрафу в його віддиху їй лише ввижається. Та якби й не ввижався, що з того? То був лише міцний сидр. Якому чоловіку не закортіло б ковтнути трохи перед тим, як почути рішення жінки? До того ж вона це рішення прийняла. Майже.

Не встиг він і запитання своє поставити, як вона заговорила до нього зухвало. Так зухвало, як тільки могла.

— Син нагадав мені, що мотузку, яку розмотують у церкві, назад змотати не можна.

Великий Келз спохмурнів, хоча що його роздратувало: згадка про хлопчика чи шлюбна петля, — вона не знала.

— Еге ж, і що з того?

— Чи будеш ти добрим до Тіма й до мене?

— Еге ж, буду, яким тільки зможу добрим. — Він спохмурнів ще більше. Нел не могла втямити, злість то була чи збентеження. Їй хотілося сподівалася, що збентеження. Чоловікам, що різали, рубали дерева й боролися зі звіриною в лісових хащах, завжди було непереливки, коли йшлося про справи любовні. І від думки про те, що Великий Келз розгубився, її серце розкрилося йому назустріч.

— Даєш слово? — спитала вона.

Зморшки розгладилися. У чорній охайно підстриженій бороді зблиснули білі зуби — він усміхнувся.

— Еге ж, клянуся всім найдорожчим.

— Тоді я згодна.

Отож вони побралися. На цьому більшість історій закінчується. Але ця, хоч як сумно це казати, тільки починається.

На весіллі рікою лився ґраф, і як на людину, яка більше не вживала спиртного, Великий Келз залив собі в горлянку добрячу порцію. За всім цим стривожено спостерігав Тім. Але його мати наче й не помічала. Ще одне викликало в Тіма неспокій — на весілля прийшло дуже мало інших лісорубів, хоча була п’ятниця. Якби він був не хлопчиком, а дівчинкою, то спостеріг би ще дещо. Декілька жінок, яких Нел вважала своїми подругами, дивилися на неї зі стриманою жалістю.

Тієї ночі, коли було вже далеко за північ, Тім прокинувся від глухого удару і крику. Йому це могло наснитися, та схоже було, що ті звуки долинули з-за стіни, з кімнати, яку його мати тепер ділила (хоч як важко було в це повірити) з Великим Келзом. Тім лежав, дослухаючись, і мало не заснув знову, аж раптом почув тихий плач. І одразу ж за цим прозвучав голос його новоспеченого вітчима, тихий і сердитий:

— Та заткнися ти. Тобі не було боляче, не придурюйся, крові нема. А мені вставати завтра з птахами.

Плач стих. Тім прислухався, але більше не розмовляли. Невдовзі по тому, як Великий Келз захропів, заснув і сам Тім. А вранці, коли мати стояла біля плити і смажила яєчню, він побачив у неї на руці з внутрішнього боку, трохи вище ліктя, синець.

— Нічого страшного, — заспокоїла його Нел. — Я вставала вночі до вітру і вдарилася об стовпчик ліжка. Доведеться звикати знаходити дорогу в темряві, я ж тепер не сама.

«Так, оце мене й лякає», — подумав Тім.

Коли настала друга п’ятниця його шлюбного життя, Великий Келз узяв Тіма з собою до будинку, який тепер належав Болді Андерсону, ще одному багатому фермеру Лісового. Поїхали вони на Келзовій підводі. Мули, не змушені тягти колоди чи дошки залізного дерева, ступали легко — того дня підвода була порожня, тільки дві-три маленькі купки тирси лежали в задній частині, та ще витав невитравний кисло-солодкий запах лісових хащ. Із зачиненими віконницями та високою нескошеною травою, що вимахала аж до поколотих дощок ґанку, колишня хата Келза мала сумний і покинутий вигляд.

— От заберу свої ґунна, і нехай Болді розбирає все це добро на дрова, як на те його воля, — пробурчав Келз. — Про мене.

Як виявилося, з хати він хотів забрати лише дві речі: брудний старий ослінчик і велику шкіряну валізу з ременями та мідним замком. Вона лежала у спальні. Келз попестив її так, наче то був хатній улюбленець.

— Цього я покинути не можу, — сказав він. — Ніколи й нізащо. Це було батькове.

Тім допоміг йому витягти валізу надвір, але основна робота дісталася Келзу. Валіза була дуже важка. Коли вона опинилася у підводі, Великий Келз нахилився вперед, спершись на коліна, обтягнені наново (і охайно) зашитими штаньми. Врешті-решт, коли зі щік йому зійшли пурпурові плями, він знову попестив валізу. «А до моєї мами він ніколи не був такий ніжний», — подумав Тім.

— Усе, що я маю, помістилося в одну валізу. Що ж до хати, то чи Болді дав мені справедливу ціну? — Він з викликом поглянув на Тіма, немов чекав, що той буде заперечувати.

— Не знаю, — обережно відказав Тім. — Люди кажуть, сей Андерсон не щедрий.

Келз неприємно розсміявся.

— Не щедрий? Не щедрий? Та він скупий, як незайманиця на любощі, от він який. Нє, нє. Мені дісталися крихти замість скибки, бо він знав, що я не можу ждати. Поможи закріпити задній борт, хлопче, і гляди не байдикуй мені.

Тім лежнем не був. Він міцно прив’язав свій край борта мотузкою ще до того, як Келз спромігся закріпити свій — неохайним вузлом. Якби Тім зробив такий, батько б його висміяв. Коли він нарешті закінчив, то знову якось дивно погладив свою валізу.

— Усе тепер тут, усе, що в мене є. Болді знав, що мені потрібне срібло до Широкої Землі, знав чи ні? Скоро приїде старий «сам-знаєш-хто», і приїде з простягнутою рукою. — Він сплюнув собі між старі потерті чоботи. — А все твоя мати винна.

— Мама? Чому? Хіба ви не хотіли з нею побратися?

— Не пащекуй, хлопче. — Келл подивився на свою руку, неначе здивований, що вона стислася в кулак, і розтиснув пальці. — Малий ти ще, щоб розуміти. От виростеш і зрозумієш, як жінка може з чоловіка все до останнього грошика витрусити. Все, вертаймося.

Дорогою до козел він зупинився і глянув через валізу на хлопчика.

— Я люблю твою маму, і будь задоволений.

А коли мули припустили головною вулицею села, Великий Келз зітхнув і додав:

— Я й твого батька любив, мені його бракує. Без нього в лісі вже якось не так, та й сумно бачити, як Місті та Бітсі переді мною по стежині біжать.

Після таких слів Тімове серце (хоч і мимо його волі) трохи розкрилося назустріч кремезному сутулому чоловіку, який тримав у руках віжки. Та не встигло це почуття як слід розквітнути, як Великий Келз знову заговорив.

— Годі вже з тебе науки у тої прицуцуватої вдовиці. Уся така у вуалі, а трясеться так, що й не знаєш, як вона собі сраку підтирає, коли посере.

Тімове серце з грюкотом захряслося у грудях. Він любив дізнаватися все нове, і вдову Смек теж любив — з її вуаллю, тремтінням рук і всім таким іншим. Йому стало сумно, що про неї відгукуються так грубо і жорстоко.

— А що я маю робити? Іти в ліс із вами? — Він міг себе уявити на татовій підводі, за спинами у Місті й Бітсі. Але це було б непогано. Так, дуже навіть непогано.

Келз розреготався.

— Ти? У ліс? Та тобі ще дванадцяти нема.

— Мені буде дванадцять у наступному м…

— Ти й у двадцять чотири не будеш досить великим, щоб рубати дерева на стежині, бо ти в маму вдався і все життя будеш Малим Росом. — Знову регіт, від якого Тіму кров прилила до обличчя. — Ні, хлопче, я випросив тобі місце на тартаку. Щоб дошки складати, ти не надто малий. Почнеш, коли врожай зберуть, до першого снігу.

— А що каже мама? — Тім старався, щоб його голос не звучав надто зажурено, та нічого не міг із собою вдіяти.

— А їй права голосу ніхто не давав. Я її чоловік, і тільки я буду все вирішувати. Вйо! — хльоснув він віжками по спинах мулів, що повільно брели дорогою.

Через три дні Тім пішов на тартак з одним із хлопців Дестрі — Соломою Віллемом, якого так прозвали через те, що волосся в нього було майже безбарвне. Їх обох найняли складати дошки (хоча поки що їхньої допомоги ніхто не потребував), та й то на неповний день, принаймні попервах. Тім узяв з собою мулів свого батька, щоб вони могли розім’ятися, і хлопці верталися додому поряд.

— Ти ж казав, що твій новий батя не п’є, — сказав Віллем, коли вони проминали салун Ґітті, що опівдні стояв наглухо зачинений, і дешеве піаніно в ньому мовчало.

— Він і не п’є, — відповів Тім, але сам згадав весілля.

— Правда? Тоді мужик, якого мій старший брат бачив, як той вивалював із того генделика вчора вночі, був, ма’ть, вітчимом іншого хлопчика-сироти, бо Ренді сказав, що він був п’яний, як свинюка, і ригав через конов’язь. — Сказавши це, Віллем хльоснув себе підтяжками, як завжди, коли думав, що мудро висловився.

«Дарма я не змусив тебе вертатися в місто пішки, вилупку дурний», — подумав Тім.

Тієї ночі мати знову його розбудила. Тім рвучко сів у ліжку, опустив ноги на підлогу. І застиг. Голос Келза звучав тихо, але стіна між двома кімнатами була тонка.

— Заткнися, жінко. Якщо розбудиш малого і він приплентається сюди, перепаде тобі ще й не так.

Плач припинився.

— Я не хотів, ну вийшло так. Зайшов з Меллоном випити імбирного пива і послухати про його нову ділянку, а тут раз — і хтось поставив переді мною склянку віскі. Я й незчувся, як воно полилося мені в горлянку, а далі нічого не пам’ятаю. Такого більше не буде. Слово тобі даю.

Тім знову ліг, сподіваючись у душі, що це правда.

Він подивився вгору, на стелю, якої не бачив у темряві, й слухав, як ухкає сова, і чекав або сну, або перших променів ранкового сонця. І думалося йому про те, що якщо поганий чоловік ступить у шлюбну мотузку з жінкою, то це буде не мотузка, а зашморг. Він молився, щоб такого не сталося з його матір’ю. Він уже розумів, що не може симпатизувати новому її чоловікові, не кажучи вже про те, щоб полюбити його, але, можливо, матері вдавалося і те, й те. Жінки були інакші. Добріші серця мали.

Коли світанок забарвив небо, Тім усе ще крутив у голові ці довгі думки, та врешті-решт заснув. Того дня на обох руках у матері були синці. Схоже, стовпчик ліжка, яке вона тепер ділила з Келзом, став дуже моторним.

Повна Земля поступилася місцем Широкій, як і мусило бути. Тім і Солома Віллем пішли працювати — складати дошки на тартаку, але тільки три дні на тиждень. Бригадир, пристойний сей на ім’я Руперт Венн, сказав, що їм можуть дати більше робочих годин, якщо снігу випаде небагато і зимова вирубка буде хорошою — тобто достатньо багато буде колод залізного дерева, що їх лісоруби, такі як Келз, привозили з лісу.

Синці Нел посвітлішали, й на обличчя знову повернулася усмішка. Тім бачив, що вона обережніша, ніж раніше, але так було краще, ніж геть без усмішки. Келз запрягав мулів і їздив Стежиною Залізних Дерев, і хоча ділянки, як вони з Великим Росом стверджували, були хорошими, у напарники йому ніхто й донині не зголосився. Тому Келз привозив менше деревини, але залізне дерево було залізне дерево, продавалося за хорошу ціну, і платили за нього дзвінким сріблом, а не паперовими грішми.

Іноді Тім розмірковував (найчастіше — коли перевозив дошки під дах одного з довгих критих сараїв лісопилки) над тим, чи не краще було б, щоб його новоспеченого вітчима вкусила змія чи вервел. А може, навіть вурт — одне з тих гидких крилатих створінь, яких дехто звав птахокулями. Один такий вбив батька Берна Келза, пробивши в ньому дірку своїм кам’яним дзьобом.

Тім перелякано відкинув од себе ці думки, вражений тим, що в його душі було місце (чорне місце) для таких речей. Без сумніву, батьку було б за нього соромно. А може, йому й було соромно, бо люди казали, що тим, хто пішов на галявину, де закінчується земний шлях, були відкриті всі таємниці, які приховували одне від одного живі.

Принаймні він більше не відчував, щоб від вітчима пахло ґрафом, і більше ніхто (ні Солома Віллем, ні решта односельців) не розказував йому, як Великий Келз виповзав з шинку, коли старий Ґітті зачиняв і замикав двері.

«Він пообіцяв і виконує свою обіцянку, — подумав Тім. — І стовпчик ліжка перестав пересуватися маминою кімнатою, бо синців у неї більше нема. Життя помалу стає таким, як треба. Про це варто пам’ятати».

Коли він повертався додому з тартака в ті дні, коли мав роботу, вечеря у матері вже була на плиті. Великий Келз приходив пізніше: спершу змивав тирсу з рук, плечей і шиї біля джерела між хатою і клунею, потім заковтував вечерю. Він їв страшенно багато, вимагав добавки вдруге та втретє, і Нел швидко ставила її перед ним. Вона робила це мовчки, а якщо й заговорювала, то чоловік лише гарчав щось у відповідь. Опісля він ішов у коридорчик у глибині хати, сідав на свою валізу і курив.

Іноді Тім підводив очі від грифельної дошки, на якій розв’язував матматичні задачі (вдова Смек досі йому їх задавала), і бачив, що Келз пильно дивиться на нього крізь дим від своєї люльки. У тому погляді було щось неприємне, тож Тім став виходити з дошкою надвір, хоч у Лісове вже прийшли перші холоди й темрява щодня спускалася все раніше.

Одного разу вийшла його мати, сіла поряд з ним на сходинці ґанку й обійняла його за плечі.

— Тіме, наступного року ти повернешся до школи сей Смек, даю тобі слово. Я його переконаю.

Тім усміхнувся їй і подякував, але знав, що цього не буде. Наступного року він так само буде трудитися на лісопилці, тільки вже буде досить великим, щоб не лише складати дошки, а й тягати їх, і часу на те, щоб розв’язувати задачі, буде менше, бо працювати доведеться п’ять днів на тиждень, а не три. А може, навіть шість. А ще через рік він стане до всього ще й розпилювати деревину, потім, як дорослий чоловік, користуватися підвісною пилкою. Ще кілька років мине, і він цим дорослим чоловіком стане, приходитиме додому надто втомлений, щоб думати про читання книжок вдови Смек, навіть якщо вона ще матиме бажання йому їх позичати. Впорядковані закони матматики поволі стиратимуться з його пам’яті. Той дорослий Тім Рос не матиме іншого бажання, крім як завалитися спати після вечері. Він почне палити люльку і, може, жлуктити ґраф і пиво. Бачитиме, як блідне помалу усмішка матері, як з її очей щезнуть іскорки.

І за все це він матиме подякувати Берну Келзу.

Минули жнива; побляк Місяць-Мисливець, знову виріс і натягнув свій лук; з заходу примчали перші ураганні вітри Широкої Землі. І якраз тоді, коли здавалося, що Збирач податків уже не з’явиться, він примчав у село Лісове на одному з тих холодних вітрів, верхи на високому чорному коні, худий, мов Том Кощава Смерть. Довкола нього кажанячими крилами тріпотіла важка чорна мантія. Під його широким капелюхом (так само чорним, як і мантія) невтомно повертався з боку в бік блідий ліхтар його обличчя, відзначаючи тут новий паркан, там одну-трьох нових корів у стаді. Селяни ремствували, але платили, а хто не в змозі був заплатити, в того ім’ям Ґілеаду відбирали землю. Може, навіть тоді, в той давній час, деякі шепотілися між собою, що це несправедливо, що податки надто великі, що Артур Ельд давно в могилі (якщо він взагалі існував) і що Збирачу переплатили вдесятеро, не лише сріблом, а й кров’ю. Можливо, деякі вже чекали появи Доброго чоловіка, і це давало їм сили сказати: «Ні, годі, світ збожеволів».

Можливо, й так, але не того року, і ще впродовж багатьох років цього ніхто не казав.

Пізніше того дня, поки низько навислі хмари повзли по небу, а жовті стебла кукурудзи стукотіли в садку у Нел, наче зуби у нещільній штучній щелепі, сей Збирач завів свого високого чорного коня у прохід між стовпчиками, що їх встановлював сам Великий Рос (а Тім дивився і допомагав, коли його про це просили). Кінь повільно й урочисто покрокував до ґанку. Там спинився, киваючи й сопучи. Великий Келз стояв на ґанку, та все одно, щоб побачити бліде обличчя гостя, мусив дивитися вгору. Келз притискав пом’ятого капелюха до грудей. Його поріділе чорне волосся (в якому вже проглядали перші пасма сивизни, бо ж наближався він до сорока, порога старості) розвіював вітер. За спиною в нього в дверях стояли Нел і Тім. Вона обіймала сина за плечі й міцно до себе притискала, неначе боялася (чи материнське чуття підказувало), що Збирач може забрати його у неї.

Якусь мить панувала тиша, тільки тріпотіла на вітрі мантія непроханого гостя, та ще сам вітер співав свою моторошну пісню під дахом. А тоді Збирач податків Баронії нахилився і подивився на Келза своїми широкими темними очима. Губи в нього, помітив Тім, були червоні, мов у жінки, коли вона фарбує їх свіжою мареною. Десь із глибин своєї мантії він витяг не книжку грифельних дощок, а сувій пергаменту, і розкрутив його в довжину. Уважно прочитав, знову згорнув і поклав у ту внутрішню кишеню, з якої видобув. Потім звернув свій погляд до Великого Келза, а той здригнувся і подивився собі на ноги.

— Келз, чи не так? — Голос у Збирача був грубий, хрипкий, від нього у Тіма на шкірі виступили тверді сироти. Він уже бачив Збирача, але здаля — тато старався відсилати Тіма з дому, коли податківець Баронії робив свої щорічні об’їзди. І тепер Тім розумів чому. Він подумав, що вночі йому снитимуться кошмари.

— Келз, еге ж. — Фальшиво-привітний голос його вітчима тремтів. Та він спромігся знову підняти очі. — Ласкаво просимо, сей. Довгих днів і приємних…

— І так далі, і таке інше. — Збирач зневажливо махнув рукою. Його темні очі дивилися Келзу через плече. — А також… сім’я Рос, чи не так? Тепер двоє, а не троє, бо, як мені сказали, Великий Рос став жертвою нещасливого випадку. — Голос у нього був тихий, монотонний. «Так говорить, наче глухий колискову співає», — подумав Тім.

— Так-так, — сказав Великий Келз і проковтнув слину (так гучно, що аж Тім почув), а тоді забелькотів: — Ми з ним були в лісі, на нашій діляночці біля Стежини Залізних Дерев, у нас їх там чотири чи п’ять, усі позначені нашими іменами, так-так, і я їх не міняв, бо для мене він досі напарник і завжди ним буде… так от, ми з ним трошки розділилися. А тоді я почув сичання. Цей звук ні з чим не сплутаєш, на світі лише одна істота так сичить: сука-дракониха, коли втягує повітря перед тим, як…

— Все, — обірвав його Збирач. — Коли я хочу почути історію, вона має починатися словами: «Колись давно-предавно».

Келз хотів було сказати щось інше (а може, просто перепросити), та передумав. Збирач сперся рукою на луку сідла і пильно на нього подивився.

— Я так розумію, сей Келз, ви продали свій будинок Руперту Андерсону.

— Атож, і він мені недоплатив, але я…

— Податок — дев’ять зливків срібла чи один родитовий, — безцеремонно перебив його гість. — Хоча я знаю, що у ваших краях родит не добувають, але я зобов’язаний вам сказати, як того вимагає статут. Один зливок за купівлю-продаж і вісім за хату, в якій ти тепер примощуєш свій зад після заходу сонця і ховаєш свій прутень, коли Місяць зійде.

— Дев’ять? — охнув Великий Келз. — Аж дев’ять? Та це ж…

— Це що? — спитав Збирач своїм грубим хрипким голосом. — Обережніше з відповіддю, Келзе, сину Матіаса, онуче Пітера Кульгавого. Дуже обачний будь, бо, хоч шия в тебе й товста, але, як витягнеться, то може й тонкою стати. Еге ж, ще й як може.

Великий Келз поблід… хоча до блідості Збирача податків йому було далеко.

— Це дуже справедлива ціна. Це все, що я збирався сказати. І я її отримаю.

Келз зайшов у хату і вийшов звідти, несучи мішечок із оленячої шкіри. То був гаман Великого Роса, той, над котрим Тімова мати проливала сльози в один із днів Повної Землі. Того дня, коли життя здавалося приємнішим, хоч і загинув Великий Рос. Келз передав мішечок Нел, щоб вона відрахувала дорогоцінні зливки срібла йому в руки, складені ківшиком.

Увесь той час гість мовчки сидів на своєму високому чорному коні, та коли Великий Келз уже збирався спуститися сходами і вручити йому податок — майже все, що вони мали, навіть з Тімовою крихітною часткою платні за роботу на лісопилці, яку він доклав до гурту, — Збирач похитав головою.

— Лишайся на місці. Я хочу, щоб данину мені приніс хлопчик, бо він білявий і в його обличчі я бачу відображення його батька. Еге ж, дуже добре бачу.

Тім прийняв від Великого Келза у дві жмені зливки — які важкі! — ледве чуючи, як той шепче йому на вухо: «Гляди не впусти, телепню малий».

Наче уві сні, Тім спустився сходами ґанку. Простягнув складені ківшиком руки й опам’ятатися не встиг, як Збирач ухопив його за зап’ястя і посадив на свого коня. Тім побачив, що луку сідла прикрашає каскад сріблястих рун: півмісяці, зірки, комети й чашки, з яких ллється холодний вогонь. Водночас він зрозумів, що подвійна жменя зливків кудись поділася. Їх забрав Збирач, хоча Тім не пам’ятав, коли це сталося.

Нел закричала й рвонулася вперед.

— Зловіть і тримайте її! — прогримів Збирач у Тіма над вухом так гучно, що той мало не оглух.

Келз ухопив дружину за плечі й грубо смикнув її на себе. Вона перечепилася і впала на дошки ґанку. Довгі спідниці підлетіли догори, оголивши щиколотки.

— Мамо! — закричав Тім і спробував зістрибнути з сідла, проте Збирач легко його тримав. Від нього пахло м’ясом, смаженим на багатті, і задавненим холодним потом.

— Сиди спокійно, юний Тіме Рос, вона нітрохи не забилася. Поглянь, як спритно піднімається. — А тоді до Нел, яка справді зіп’ялася на ноги: — Не турбуйся, сей, я лише перекинуся з ним кількома словами. Чи ж скривджу я майбутнього платника до скарбниці королівства?

— Якщо ти хоч пальцем його торкнешся, я вб’ю тебе, дияволе, — пригрозила вона.

Келз показав їй кулак.

— Заткни свою дурну пащеку, жінко!

Нел не зіщулилася від кулака. Вона дивилася лише на Тіма, котрий сидів на високому чорному коні перед Збирачем, чиї руки зімкнулися на грудях її сина.

Збирач посміхнувся двом людям на ґанку: один досі здіймав кулака, щоб ударити, в іншої сльози струменіли по щоках.

— Нел і Келз! — проголосив він. — Щаслива парочка!

Він коліном повернув коня і повільно рушив до воріт, так само міцно тримаючи Тіма. Смердючий віддих лоскотав Тіму щоку. Біля воріт Збирач знову стиснув коню боки, й той став на місці. На вухо Тіму (де й досі дзвеніло) Збирач прошепотів:

— Тіме, як тобі подобається новий вітчим? Кажи правду, але тихо. Це наша бесіда, вони до неї стосунку не мають.

Тім не хотів обертатися, не хотів, щоб бліде обличчя Збирача опинялося ще ближче, ніж воно вже було, але в нього була таємниця, що не давала йому спокою. Тож він обернувся і на вухо податківцю прошепотів:

— Коли він напивається, то б’є маму.

— Правду кажеш? Ах, та чи це так дивно? Хіба його батько не бив його маму? А те, що ми бачимо в дитинстві, стає звичкою.

Рука в рукавичці накинула їм обом на голови один край мантії, вкривши, наче ковдрою, і Тім відчув, як інша рука в рукавичці вклала щось маленьке і тверде в кишеню його штанців.

— Це дарунок тобі, юний Тіме. Ключ. Знаєш, у чому його особливість?

Тім похитав головою.

— Це не простий ключ, а чарівний. Ним можна відімкнути будь-що, але тільки один раз. Після цього він стане ні до чого не придатним, як сміття, тож будь обережний і використай його за призначенням! — І Збирач розсміявся так, ніби то був найсмішніший жарт з усіх, які він чув. Від його подиху Тіму стало млосно.

— Я… — Він проковтнув слину. — Мені нема чого відмикати. У Лісовому немає замків, тільки на шинку і в тюрмі.

— О, я думаю, є один, і ти про нього знаєш. Чи не так?

Тім подивився у веселі чорні очі Збирача й промовчав. Проте високошановний кивнув, так, неначе почув відповідь.

— Що ти там кажеш моєму сину? — пронизливо закричала з ґанку Нел. — Дияволе, не вливай йому в вуха отруту!

— Не зважай на неї, юний Тіме, вона невдовзі дізнається. Вона багато знатиме, але мало бачитиме. — Збирач тихо загиготів. Зуби в нього були дуже великі й дуже білі. — Загадка для тебе! Зможеш розв’язати? Ні? Це нічого, відповідь прийде з часом.

— Іноді він її відкриває, — сказав Тім тихим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Витягає звідти гострило. Для леза сокири. Та потім знову замикає. А ввечері сидить на ній і курить, наче то стілець.

Збирач не запитав, що таке «вона».

— А він пестить її щоразу, коли проминає, юний Тіме? Як чоловік пестить улюбленого старого пса?

Пестив, звісно, але Тім цього не сказав. Бо казати не було потреби. Він відчував, що не було жодної таємниці, яку він міг би приховати від мозку, що цокав за цим довгим блідим обличчям. Жодної.

«Він грається зі мною, — подумав Тім. — Я просто забавка у нудний день у нудному селі, яке він невдовзі полишить. Але він ламає свої іграшки. Однієї його посмішки достатньо, щоб це зрозуміти».

— На ніч-дві я стану табором на Стежині Залізних Дерев, за колесо чи два звідси, — сказав Збирач своїм хрипким монотонним голосом. — Подорож була довга, і я стомився, забагато квакання довелося вислуховувати. У лісі водяться вурти, вервели та змії, та принаймні вони не квакають.

«Ти ніколи не втомлюєшся, — подумав Тім. — Тільки не ти».

— Приходь мене провідати, якщо схочеш. — Цього разу він не розплився в усмішці, а захихотів, мов шкодлива дівчинка. — І якщо наважишся, звісно. Але приходь уночі. Бо цей гадючий син любить поспати вдень, коли йому випадає така нагода. Чи сиди вдома, якщо ти боязкий. Мене не обходить. Вйо!

Це вже було сказано до коня, котрий повільно покрокував до сходів ґанку, де стояла, ламаючи руки, Нел, а поряд з нею сердито супився Великий Келз. Тонкі сильні пальці Збирача знову зімкнулися на Тімових зап’ястях — мов кайдани — і підняли його. Уже за мить він стояв на землі й дивився знизу вгору на біле обличчя й усміхнені червоні губи. Десь у надрах кишені відчувалося тепло ключа. Над хатою прогримів грім, з неба почало накрапати.

— Баронія дякує вам, — мовив Збирач, торкаючись пальцем, обтягнутим рукавичкою, краю свого крислатого капелюха. Відтак розвернув свого чорного коня й щез за пеленою дощу. Останнє, що встиг помітити Тім, вкрай його здивувало: коли напнулася важка чорна мантія, він розгледів великий металевий предмет, прив’язаний зверху до Збирачевих ґунна. Він був схожий на миску для вмивання.

Великий Келз широкими кроками спустився сходинками, схопив Тіма за плечі й затряс. Дощ приліпив тонке Келзове волосся до щік і струмками стікав по його бороді, що була чорною, коли він ступав у шовкову мотузку з Нел, а тепер густо посріблилася сивизною.

— Що він тобі сказав? Про мене щось? Якої брехні тобі наплів? Кажи!

Тім нічого не міг йому відповісти. Голова в нього так несамовито теліпалася, що аж зуби клацали.

Нел рвонулася сходами вниз.

— Припини! Відпусти його! Ти обіцяв, що ніколи не…

— Не лізь не в своє діло, жінко, — сказав він і вдарив її кулаком. Тімова мама впала в грязюку, де дощ, який уже припустив сильніше, заливав сліди копит, залишені конем Збирача.

— Виродок! — закричав Тім. — Не смій бити мою маму, більше ніколи не смій!

Коли Келз так само вдарив його навідліг, болю він не відчув, але перед очима спалахнула біла блискавиця. Коли світло розсіялося, він побачив, що лежить у калюжі поряд з мамою. Він був оглушений, у вухах дзвеніло, та все одно ключ, немов жарина, пропікав йому кишеню.

— А най би ви обоє в Ніс провалилися! — гаркнув Келз і пішов у дощ. За ворітьми він повернув праворуч, у бік короткої головної вулиці села. Тім не сумнівався, що подався вітчим до Ґітті. Усю ту Широку Землю він не пив (принаймні наскільки було відомо Тіму), але того вечора не втримається від випивки. І на сповненому скорботи обличчі матері (мокрому від дощу, волосся безсило поприлипало до почервонілої забризканої гряззю щоки) Тім прочитав, що вона теж це зрозуміла.

Хлопчик обійняв маму за талію, а вона його — за плечі. І так вони повільно побрели вгору сходами та зайшли в хату.

Вона не так сіла на стілець коло кухонного стола, як упала на нього. Тім налив у миску води, змочив рушника і ніжно приклав мамі до щоки, яка вже помітно розпухла. Трохи потримавши рушник біля щоки, вона без слів віддала його синові. Щоб зробити їй приємне, Тім узяв його і собі приклав до щоки. Рушник приємно холодив шкіру і трохи тамував гаряче пульсування.

— Гарненьке дільце, скажи? — спитала мати, щосили намагаючись, щоб її голос звучав невимушено. — Жінку побив, хлопчика вдарив, сам пішов у шинок.

Тім гадки не мав, що на це відповідати, тому промовчав.

Нел підперла голову долонею і втупилася у стіл.

— Я все зіпсувала. Я була налякана і не могла як слід усе обдумати, але це не виправдання. Краще нам було піти у світ.

Щоб їх вигнали? Забрали клапоть землі? Чи не досить і того, що татова сокира і щаслива монетка пропали? Втім, мама мала рацію в одному: усе було зіпсовано.

«Але в мене є ключ», — подумав Тім і намацав пальцями в кишені штанів обриси ключа.

— Куди він подався? — спитала Нел, і Тім зрозумів, що вона не Берна Келза мала на увазі.

За одне-два колеса на стежині. Де він чекатиме на мене.

— Не знаю, мамо. — Скільки він себе пам’ятав, то був перший раз, коли він збрехав їй.

— Зате ми знаємо, куди пішов Берн, так? — Вона розсміялася і одразу ж скривилася від болю в щоці. — Він обіцяв Міллі Редхауз, що більше ніколи не питиме, і мені обіцяв. Але він слабкий. Чи… чи це я слабка? Думаєш, це я його до цього довела?

— Ні, мамо. — Але Тіму здалося, що частка правди в цьому є. Не в її розумінні — вона не пиляла його, не розводила бруд у хаті, не відмовляла в тому, що чоловіки й жінки роблять у темряві, — а якось інакше. Тут була загадка, і йому стало цікаво, чи ключ у кишені допоможе її розв’язати. Щоб утриматися від спокуси торкнутися його знову, він підвівся й пішов у комору. — Що б ти хотіла з’їсти? Може, яєчню? Я посмажу, якщо хочеш.

Мама кволо всміхнулася.

— Спасибі, синку, але я не голодна. Піду краще полежу. — Трохи похитуючись, вона встала.

Тім допоміг їй дійти до спальні. Там вдав, що його зацікавило щось за вікном, поки вона знімала забризкану брудом сукню і надягала нічну сорочку. Коли Тім знову обернувся, мама вже лежала під ковдрою. І поплескала по матрацу коло себе, як іноді робила, коли він був маленький. У ті дні часом тато лежав у ліжку біля неї у своїх довгих кальсонах лісоруба і курив самокрутку.

— Я не можу його вигнати, — сказала вона. — Якби могла, то вигнала б, але тепер, коли ми розмотали мотузку, ця хата більше належить йому, ніж мені. Закон може бути жорстоким до жінки. Раніше я не мала причин думати про це, але тепер… тепер… — Її погляд став скляним і відстороненим. Невдовзі вона мала заснути, і, напевно, це було добре.

Він поцілував її в неушкоджену щоку і хотів було встати, та мати його спинила.

— Що тобі сказав Збирач?

— Спитав, чи мені подобається новий вітчим. Не пам’ятаю, що я йому відповів. Мені було страшно.

— Коли він накрив тебе своїм балахоном, я теж перелякалася. Я думала, він хоче забрати тебе з собою, як Червоний король у давній легенді. — Вона заплющила очі й знову їх розплющила, дуже поволі. І тепер у них з’явилося щось схоже на жах. — Я пам’ятаю, як він приїхав до мого батька, коли я була маленькою дівчинкою, ще пішки під стіл ходила. Чорний кінь, чорні рукавички й плащ, сідло зі срібними сіґулами. Його бліде лице часто снилося мені в кошмарах, таке воно було довге. І знаєш що, Тіме?

Хлопчик повільно похитав головою.

— Він досі возить ту саму срібну миску ззаду на сідлі, бо тоді я її теж бачила. Двадцять років минуло — еге ж, двадцять і ще бозна-скільки, — але виглядає він так само. Не постарів ні на день.

Її очі знову заплющилися. І цього разу вже не розплющувалися, тож Тім тихенько вийшов з кімнати.

Пересвідчившись, що мати заснула, Тім підійшов до валізи Великого Келза, яка стояла в задньому коридорчику (під старою подертою ковдрою вгадувалися квадратні обриси) перед кімнатою для взуття на вході. Коли він сказав Збирачеві, що в Лісовому лише два замк´и, той відповів: «О, я думаю, тобі відомо про ще один».

Він стягнув ковдру й оглянув вітчимову валізу. Валізу, яку той часом пестив, як улюблену кицьку, і на якій часто сидів уночі, пахкаючи люлькою у прочинені двері чорного ходу, щоб виходив дим.

Тім швидко пішов у передню частину будинку (не взуваючись, щоб не розбудити матір) і виглянув у вікно. На подвір’ї нікого не було, і на политій дощем дорозі не видно було Великого Келза. Нічого іншого Тім і не очікував. Келз, напевно, сидів зараз у Ґітті й набирався на ті жалюгідні останні гроші, що в нього лишилися, щоб зрештою нажлуктитися до непритомності.

От би хтось його віддубасив, щоб він на власній шкурі відчув, як воно. Я б і сам його побив, якби був дорослий.

Нечутно ступаючи, Тім пішов назад до валізи, став перед нею навколішки й витяг з кишені ключ. То була крихітна срібна штучка завбільшки з пів срібного зливка і навдивовижу тепла на дотик, наче жива. Замкова шпарина у мідній пластині спереду на валізі була значно більша. «Цей ключ нізащо до неї не підійде», — подумав Тім. А тоді згадав, що Збирач попередив: «Це не простий ключ, а чарівний. Ним можна відімкнути що завгодно, але тільки один раз».

Тім вставив ключ у замок, і той тихо-мирно клацнув, наче був призначений саме для цього замка. Коли він натиснув сильніше, ключ плавно повернувся, проте все тепло враз його покинуло. Тепер у Тімових пальцях був лише мертвий холодний метал.

— Після цього він стане ні до чого не придатним, як сміття, — прошепотів Тім і роззирнувся навколо, бо зненацька ним опанувала впевненість, що за спиною стоїть Великий Келз, сердитий, мов чорт, і стискає руки в кулаки. Але позаду нікого не було, тож він розстібнув пряжки ременів і підняв кришку. Від рипіння петель він увесь зіщулився і знову кинув погляд через плече. Серце важко калатало, і попри те, що дощовий вечір видався прохолодним, на лобі проступили краплини поту.

Нагорі лежали сорочки й штани, покидані абияк, багато було старих і тряхлих. Тім подумав (з гіркотою, якої не відчував раніше): «Мама буде йому цей одяг прати, й латати, і охайно складати, коли він їй накаже. А він їй потім подякує ударом по руці чи кулаком в обличчя або шию?»

Він витяг весь одяг і під ним побачив те, через що валіза була такою важкою. Батько Келза був теслею, і всередині лежали його інструменти. Тіму не потрібен був дорослий, щоб здогадатися, що вони такі цінні тому, що металеві. Він міг би їх продати, щоб сплатити податок, все одно він ними не користується і навіть не вміє, я певен. Він міг би їх продати тому, кому вони потрібні, наприклад, Геґерті Гвіздку, заплатити податок, і грошей ще б лишилося чимало.

Такі вчинки мали свою назву, і завдяки урокам вдови Смек Тім її знав. Скнарість.

Він спробував витягти ящик з інструментами, але це вдалося не одразу. Надто важкі вони були. Тому Тім поклав молотки, викрутки й точило на одяг і лише тоді спромігся вийняти ящик. А під ним виявилося п’ять сокир, що змусили б Великого Роса ляснути себе по лобі від огиди й подиву. Дорогоцінну сталь вкривали плями іржі, й Тіму навіть не потрібно було перевіряти леза пальцем, щоб зрозуміти, що вони тупі. Новий чоловік Нел час від часу заточував сокиру, якою користувався, але про ці запасні не дбав уже давно. Коли вони йому знадобляться, то стануть уже геть непридатними.

В одному кутку валізи лежав невеличкий мішечок з оленячої шкіри і якась річ, загорнута у клапоть тонкої замші. Цю річ Тім підняв, розгорнув і уздрів портрет жінки з приємним усміхненим обличчям. Пишне темне волосся вільно спадало їй на плечі. Тім не пам’ятав Мілісент Келз (коли вона пішла на галявину, де ми всі зрештою зберемося, йому було всього три чи чотири рочки), але зрозумів, що то вона.

Він загорнув портрет, поклав на місце й узяв мішечок. На дотик там був усього один предмет, маленький, проте доволі важкий. Тім потягнув за шворку і розв’язав торбинку. Надворі прогримів грім, Тім смикнувся від несподіванки, й предмет, захований на самому дні валізи Келза, випав йому на долоню.

То була щаслива монетка його батька.

Усе, крім речі, яка належала батькові, Тім поскладав назад у валізу: на дно — ящик, у нього поклав інструменти, які витягав, щоб полегшити вагу, а зверху накидав одягу. Потім затягнув ремені. Усе було добре, та коли він спробував замкнути валізу срібним ключем, то він провернувся, але валізи не замкнув.

Ні до чого не придатний, як сміття.

Тоді Тім просто накрив валізу старим шматом ковдри. Довелося трохи пововтузитися, щоб усе виглядало більш-менш так само, як і було. Це могло подіяти. Він часто бачив, як вітчим пестив валізу й сідав на неї, але відкривав він її дуже рідко, та й то лиш для того, щоб витягти точило. Те, що до неї лазив Тім, могло якийсь час лишатися непоміченим, але він знав, що рано чи пізно його викриють. Настане день (може, наступного місяця, та швидше, наступного тижня — чи навіть наступного дня!), коли Великий Келз вирішить, що йому потрібне точило, чи згадає, що в нього є й інший одяг, крім того, який він приніс з собою в заплічному мішку. Він побачить, що валізу відкривали, полізе шукати торбинку з оленячої шкіри й виявить, що монетки, яка там лежала, нема. А що тоді? Тоді його новій дружині й новому пасербу доведеться терпіти побиття. І, мабуть, сильне.

Тім боявся цього. Але дивлячись на знайому червонясто-золоту монетку, що висіла на срібному ланцюжку, він уперше в житті всерйоз розлютився. І то була не безсила злість маленького хлопчика, а справдешній гнів дорослого чоловіка.

Якось він запитав у Старого Дестрі про драконів і що вони можуть заподіяти людині. Чи боляче це було? Чи лишались якісь… ну… частини тіла? Фермер побачив Тімові страждання і по-доброму обійняв його за плечі.

— Не хвилюйся, синку. Драконове полум’я — найпалючіше з усіх, розжарене, як рідке каміння, що іноді просочується з тріщин у землі далеко на півдні звідси. Так розповідають легенди. Людина, на яку дихнув дракон, умить перетворюється на найдрібніший попіл, з усім одягом, чоботами й пряжкою. Тож якщо ти питаєш, чи страждав твій тато, будь спокійний. Для нього все було скінчено за одну-єдину секунду.

З одягом, чоботами й пряжкою. Але татова щаслива монетка вціліла, і кожна ланка в срібному ланцюжку лишилася неушкодженою. Втім, він не знімав його, навіть коли лягав спати. То що ж сталося з Великим Джеком Росом? І як монетка опинилася у валізі у Келза? Тіму спала жахлива думка, і він подумав, що знає людину, яка могла б йому сказати, чи ця жахлива думка правильна. Тобто якщо Тім буде достатньо відважним.

Приходь уночі, бо цей гадючий син любить поспати вдень, коли йому випадає така нагода.

Ніч уже майже настала.

Його мати все ще спала. Біля її руки Тім поклав свою грифельну дошку, на якій написав: «Я ПОВЕРНУСЯ. НЕ ХВИЛЮЙСЯ ЗА МЕНЕ».

Та, звісно, жоден хлопчик на Землі не зрозуміє, що казати таке матері безглуздо.

Тім не хотів брати жодного з мулів Келза, бо вони мали паскудні характери. Ті двоє, що їх його батько виростив з малят, були їхньою повною протилежністю. Місті та Бітсі були дівчатками, нестерилізованими самицями, в принципі здатними принести потомство, але Рос тримав їх такими радше заради приємності характеру, ніж задля розплоду. «Навіть не думай, — сказав він Тіму, коли той достатньо підріс, щоб про таке запитувати. — Такі тварини, як Місті й Бітсі, не призначені для розмноження, а коли розмножуються, то майже ніколи не дають чистого потомства».

Тім обрав Бітсі, яка завжди була його улюбленицею, повів її стежкою за вуздечку і виліз їй на спину без сідла. Його ноги, які сягали тільки середини боків мула, коли тато вперше посадив його їй на спину, тепер майже торкалися землі.

Попервах Бітсі брела, понуро опустивши вуха, та коли грім стих удалині, а дощ стишився до легенької мжички, вона пожвавішала. Бітсі не звикла гуляти вночі, але вони з Місті забагато простоювали в хліву, відколи помер Великий Рос, і вона, здавалося, не проти була…

Може, він не загинув.

Ця думка вибухнула у Тіма в голові, як ракета, і на мить засліпила його надією. Може, Великий Рос був ще живий, блукав десь у Нескінченному лісі…

Атож, а Місяць зроблений з зеленого сиру. Так мама казала, коли я був маленький.

Мертвий. У душі він це знав, так само, як і відчував би, якби Великий Рос був досі живий. Мамине серце теж би відчувало. Вона б знала і нізащо не вийшла за того… того…

— Того покидька.

Бітсі нашорошила вуха. Вони проминули дім вдови Смек, що стояв у кінці головної вулиці, і пахощі лісу стали сильнішими: легкий пряний аромат дерева блоссі, а над ним — міцніший, важчий запах залізного дерева. Вирушати стежиною самому, маючи для захисту лише сокиру, для маленького хлопчика було божевіллям. Тім це розумів, та все одно поїхав.

— Того покидька, який розпускає руки.

Ці слова він промовив тихо, наче прогарчав.

Бітсі знала дорогу і не вагалася, коли Лісова дорога на краю дібров блоссі стала вужчою. І не завагалася, коли на краю залізних дерев шлях звузився ще більше. Та коли Тім збагнув, що вже опинився у Нескінченному лісі, то зупинив її, попорпався в заплічному мішку і видобув звідти бензинову лампу, яку потягнув з клуні. У крихітній бляшанці на дні було повно палива, тож Тім думав, що бодай годину лампа світитиме. Або дві, якщо користуватися нею ощадливо.

Він запалив об ніготь сірника (цього фокуса навчив його тато), повернув ручку в тому місці, де бляшанка з’єднувалася з довгою вузькою шийкою лампи, і вставив сірник у маленький отвір, так званий маригат. Лампа розквітла синьо-білим світлом. Тім здійняв її над головою й охнув.

З батьком вони кілька разів бували так далеко від залізних дерев, але вночі — ніколи, і те, що він побачив, вселило в нього такий страх, що йому враз закортіло повернутися. Так близько до цивілізації найкращі залізні дерева спиляли й від них лишилися самі пеньки, але ті, яких ще не зачіпали, здіймалися високо й нависали над хлопчиком на маленькому мулі. Височезні, прямі й похмуро-урочисті, як старійшини манні на похороні (цю картинку Тім бачив у одній з книжок удови Смек), вони виростали в темряву, куди не сягало світло його малесенької лампи. Перші сорок футів од землі їхня кора була цілковито гладенька. А далі стриміло до неба, мов здійняті людські руки, віття, відкидаючи на вузьку стежку павутину тіней. На рівні землі гілки були товстими чорними палицями, тому пройти крізь них можна було. Звісно, можна було й гострим каменем горло перерізати. Кожен, кому б вистачило дурощів зійти зі Стежини Залізних Дерев (чи йти далі, там, де вона закінчувалася), швидко б заблукав у лабіринті й, цілком імовірно, вмер би від голоду. Звісно, за умови, якщо його перше не з’їдять. Неначе на потвердження, десь у пітьмі хрипко зареготала якась велика (судячи з голосу) істота.

Тім запитав себе, що він тут робить, коли вдома, в затишній хатині, де він виріс, на нього чекає тепле ліжко з чистою постіллю. Та потім торкнувся батькової щасливої монетки (що тепер висіла на ланцюжку в нього на шиї), і його рішучість зміцніла. Бітсі озирнулася на нього з німим запитанням: «Ну? Куди далі? Вперед чи назад? Ти головний, вирішуй».

Тім не був певен, що йому вистачить хоробрості пригасити лампу, щоб вона сама не згасла і він не опинився у непроглядній пітьмі. Хоча він більше не бачив залізних дерев, та відчував, як вони громадяться навколо.

Та все ж: уперед.

Він стиснув коліньми боки мула, цокнув язиком, і Бітсі знову рушила вперед. Алюр був рівний, а отже, вона трималася правого боку стежини. А її спокій свідчив, що небезпеки вона не відчуває. Принаймні поки що, та й що міг мул знати про небезпеку? Це Тім мусив оберігати її. Зрештою, він був головний.

«Ох, Бітсі, — подумав він. — Якби ж ти тільки знала».

Чи далеко він уже заїхав? Скільки ще їхати? Скільки ще йому схочеться проїхати, перш ніж він облишить це божевілля? Для матері він був єдиною рідною людиною в світі, на яку вона могла покластися. Тож скільки ще їхати?

У нього було таке відчуття, неначе він проїхав уже десять коліс чи більше, відколи пахощі дерев блоссі лишилися позаду, але він розумів, що це не так. Так само, як розумів, що шелест, який він чув, створював вітер Широкої Землі у вітті дерев, а не якийсь безіменний звір, котрий скрадався позаду з роззявленою пащекою, наперед смакуючи свою невеличку вечерю. Він дуже добре це знав. То чому ж вітер так нагадував чиєсь дихання?

«Полічу до ста і розверну Бітсі», — сказав Тім собі, та коли дійшов до сотні й у непроглядній темряві досі не було нікого, крім нього та відважного маленького мула («А ще тварюки, яка за нами крадеться й підходить усе ближче та ближче», — нашіптував йому зрадливий розум), він вирішив долічити до двохсот. А коли вже нарахував сто вісімдесят сім, то почув, як хруснула галузка. Він запалив лампу і, високо її підіймаючи, рвучко розвернувся. Похмурі тіні наче відступили, та потім знову вистрибнули вперед і вхопили його в свої лабета. І чи йому здалося, а чи щось відступило в пітьму, злякавшись світла? Він бачив, як зблиснуло червоне око?

Авжеж, ні, проте…

Тім втягнув крізь зуби повітря, повернув ручку, щоб перекрити паливо, і цокнув язиком. Але цокати довелося двічі. Раніше спокійна, Бітсі тепер нервувалася і не хотіла йти вперед. Втім, як добра й слухняна істота, вона послухалася його наказу і знову пішла. Тім відновив лічбу і незабаром дорахував до двохсот.

От долічу назад від двохсот до нуля, і якщо й тоді його ніде не буде, справді розвернуся й поїду додому.

Він почав рахувати і дорахував до дев’ятнадцяти, аж раптом попереду ліворуч зблиснув помаранчево-червоний вогник. То було світло багаття, і Тім не мав сумнівів щодо того, хто його розклав.

«Звір, який мене переслідував, був не позаду, — подумав він. — Він попереду. Те світло, може, й від багаття, але це те око, яке я бачив. Червоне око. Треба вертатися, поки ще є час».

Але він торкнувся щасливої монетки на шиї й рішуче поїхав уперед.

Тім знову запалив лампу і підняв її над головою. Від головної стежини відгалужувалося чимало бічних коротких доріжок, що їх називали відрізками. Попереду, прибита гвіздком до берези, виднілася дошка, що позначала одну з них. «КОУЗІНҐТОН-МАРЧЛІ» — чорною фарбою було написано на ній. Тім знав цих людей. Пітер Коузінґтон (котрого теж того року спіткала лиха година) і Ернест Марчлі були лісорубами, що багато разів приходили на вечерю до Росів, та й сім’я Рос частенько навідувалася пообідати чи повечеряти до одних та інших.

— Хороші хлопці, але вглиб заходити не хочуть, — сказав Великий Рос синові після однієї такої вечері. — Близенько до блоссі чимало хорошого залізного дерева лишилося, але справжній скарб, найщільніше, найчистіше дерево, — в глибині, ближче до того місця, де закінчується стежина, на краю Фаґонара.

То, може, я проїхав усього колесо чи два, просто в темряві все здавалося інакшим.

Він повернув Бітсі на стежину Коузінґтона-Марчлі і менш ніж за хвилину опинився на галявині, де перед багаттям, що весело потріскувало, на колоді сидів Збирач.

— А ось і юний Тім, — сказав він. — Ти хоробрий, як справжній мужик, хоч і ще який рік чи три не заростеш волоссям. Підійди, сядь, поїж рагу.

Тім не був певен, чи хоче знати, що цей дивний чоловік їв на вечерю, але з собою він їжі не взяв, а з казанка, який висів над вогнем, надто вже смачно пахло.

Прочитавши думки юного гостя, та ще й так точно, що Тіма це злякало, Збирач сказав:

— Не бійся, юний Тіме, ти не отруїшся.

— Я не боюся, — відказав Тім… але після згадки про отруту він уже не був у цьому такий упевнений. Та все одно чекав, коли Збирач насипле йому на бляшану тарілку повний черпак варива, і взяв бляшану ложку, погнуту, проте чисту.

У їжі нічого магічного не виявилося. Рагу було з яловичини, картоплі, моркви й цибулі, і все це плавало у пахучій підливці. Тім присів навпочіпки, їв і спостерігав, як Бітсі обережно підходить до чорного коня. Жеребець торкнувся носом до носа скромного мула і відвернувся (презирливо, подумав Тім) до того місця, де Збирач розсипав на землю цілий мойт вівса, попередньо розчистивши її від гострих уламків дерева, що їх лишили по собі сеї Коузінґтон і Марчлі.

Поки Тім їв, Збирач податків не робив спроб зав’язати розмову, лише зрідка постукував по землі підбором чобота, видовбуючи невеличку ямку. Біля неї стояла миска, яку Тім бачив на Збирачевих ґунна. Йому не вірилося, що мати була права — миска зі щирого срібла коштувала б цілий статок, — але на вигляд вона була як срібна. Скільки ж це зливків треба було переплавити, щоб вийшла така річ?

Підбор чобота натрапив на корінь дерева. З-під мантії Збирач витяг ножа, довгого, як Тімове передпліччя, і одним ударом розітнув перепону. А тоді продовжив свою розвагу: стук, стук, стук.

— Навіщо ти копаєш? — спитав Тім.

Збирач на мить підняв очі й обдарував хлопчика білозубою усмішкою.

— Може, ти й дізнаєшся. А може, й ні. Думаю, дізнаєшся. Ти доїв?

— Еге ж, і кажу спасибі. — Тім тричі постукав себе по горлу. — Було смачно.

— Добре. Поцілунки — річ нетривала, на відміну від куховарства. Так кажуть манні. Бачу, тобі подобається моя миска. Гарна, чи не так? Це реліквія з Ґарлена. У Ґарлені були справжні дракони, і я певен, що у надрах Нескінченного лісу їх ще живе велика кількість, цілі огнища. А це, юний Тіме, наука тобі. Багато левів — це прайд, багато ворон — зграя, багато шалапутів — трокет, а багато драконів — це огнище.

— Огнище драконів, — смакуючи слова, промовив Тім. І раптом до нього дійшло, що насправді сказав Збирач. — Якщо дракони Нескінченного лісу живуть у глибині…

Та не встиг Тім закінчити думку, як Збирач його перебив.

— Та-та, ша-ша, на-на. Облиш ненадовго свої здогади. Поки що візьми миску й принеси мені води. Знайдеш її на краю галявини. Тобі знадобиться твоя маленька лампа, бо світло багаття так далеко не досягає. А на одному з дерев сидить пукі. Він роздутий, тобто не так давно поїв, але на твоєму місці я б не став набирати воду під ним. — Збирач знову сяйнув усмішкою. Доволі жорстокою, як здалося Тіму, та нічого дивного в цьому не було. — Хоча хлопчик, достатньо хоробрий для того, щоб прийти у Нескінченний ліс, маючи за супровід лише мула свого батька, мусить чинити так, як йому заманеться.

Миска справді була срібна — жоден інший метал не був би таким важким. Тім незграбно ніс її під пахвою. У вільній руці він тримав лампу. Вже наближаючись до краю галявини, він відчув запах чогось огидно-нудотного і почув тихе булькання, наче плямкало багато маленьких ротиків. І зупинився.

— Цю воду пити не можна, вона стояча.

— Не кажи мені, що можна і чого не можна, юний Тіме, просто набери у миску води. І прошу, стережися пукі.

Хлопчик став навколішки, поставив миску перед собою і подивився на млявий потічок. У воді кишіло жирними білими жуками. Їхні величезні голови були чорні, очі ворушилися на ниточках. Вони скидалися на водяних хробаків і, здавалося, перебували в стані війни. Через хвилину споглядання Тім збагнув, що вони пожирали один одного. Рагу забулькало у нього в шлунку.

Згори долинув звук: неначе чиясь рука провела по довгій смузі наждачного паперу. Тім підняв лампу над головою. На нижній гілляці залізного дерева ліворуч висіла, згорнувшись кільцями, величезна змія. Голова її нагадувала лопату і була більша за будь-який з кухонних горщиків його мами. Вона сонно дивилася на Тіма бурштиновими очима з чорними вузькими зіницями. З рота висунулася й затанцювала роздвоєна стрічка язика, та й рвучко сховалася з тихим сьорбанням: сьооорп.

Якомога швидше Тім наповнив миску смердючою водою, але вся увага була прикута до істоти, що дивилася на нього згори, тому кілька жуків залізли йому на руки й негайно стали кусатися. Тихо скрикнувши від болю й огиди, він скинув їх у воду й поніс миску до багаття. Ішов повільно й обережно, щоб ні краплі не розлити на себе, бо брудна вода кишіла життям.

— Якщо це для того, щоб пити чи вмиватися…

Збирач дивився на нього, схиливши голову набік, і чекав, коли він договорить, але Тіму слова застрягли в горлі. Він просто поставив миску біля Збирача, який начебто перестав безцільно дірявити землю підбором.

— Не пити і не вмиватися, хоча ми могли б зробити і те, і те, якби схотіли.

— Сей, та ви жартуєте! Вона брудна!

— Увесь цей світ брудний, юний Тіме, але ми формуємо опір, чи не так? Ми вдихаємо його повітря, їмо його їжу, робимо його справи. Так. Так, авжеж. Але не зважай. Присядь-но навпочіпки.

Збирач показав місце, де Тіму сісти, і поліз щось шукати у своїх ґунна. Тім з огидою та водночас цікавістю спостерігав, як жуки пожирають один одного. Чи триватиме так і далі, поки не залишиться один — найсильніший?

— А, ось ти де! — Господар витяг сталевий стрижень з білим наконечником, що нагадував слонову кістку, і теж присів навпочіпки, тож тепер вони сиділи один навпроти одного над живою рідотою в мисці.

Тім пильно подивився на сталевий жезл у руці, обтягненій рукавичкою.

— Це чарівна паличка?

Збирач, здавалося, замислився.

— Напевно, так. Хоча на світ вона з’явилась як важіль перемикання передач «додж-дарта». Економічна машина Америки, юний Тіме.

— А що таке Америка?

— Королівство, де живуть бовдури, які полюбляють іграшки. У нашій бесіді йому не місце. Але затям собі і дітям своїм перекажи, якщо тобі випаде в житті нещастя їх мати: в умілих руках будь-яка річ може стати магічною. А зараз дивися!

Збирач відкинув мантію, щоб повністю звільнити руку, і змахнув паличкою над мискою каламутної, зараженої паразитами води. На очах у Тіма жуки знерухоміли… спливли на поверхню… щезли. Удруге змахнув жезлом Збирач — і каламуть теж зникла. Тепер вода виглядала придатною для пиття. Тім побачив у ній власне здивоване відображення.

— О боги! А як…

— Цить, дурний хлопчиську! Бодай трохи потривожиш воду — і нічого в ній не побачиш!

Утретє провів імпровізованою чарівною паличкою над водою Збирач, і Тімове відображення щезло так само, як жуки та каламуть. А натомість у воді з’явилася тремтяча картинка Тімової хати. Він побачив свою матір і Берна Келза. Хиткою ходою той зайшов на кухню з коридорчика, де стояла його валіза. Нел була між плитою і столом, у нічній сорочці, в яку була вбрана тоді, коли Тім бачив її востаннє. Налиті кров’ю очі Келза мало не вилазили з орбіт. Волосся поприлипало до лоба. Тім знав, що якби він був у кухні, а не дивився на неї з лісу, то відчув би перегар від дешевого віскі, що туманом огортав вітчима. Його губи ворушилися, і Тім зміг прочитати слова: «Як ти відкрила мою валізу?»

«Ні! — хотів закричати Тім. — Це не вона, це я!» — Але горло немов здушила залізна рука.

— Подобається? — прошепотів Збирач. — Гарне видиво, чи не так?

Нел спочатку притислася до дверей комори, а тоді розвернулася, щоб тікати. Та Келз устиг її схопити: однією рукою за плече, другою — за волосся. Він струсонув нею, мов ганчір’яною лялькою, і жбурнув об стіну. А сам хитався перед нею, наче от-от мав упасти. Але встояв на ногах, і коли Нел знову намірилася бігти, ухопив важкий глиняний глек, що стояв коло зливальниці (той самий, з якого Тім наливав воду, щоб прикласти матері до розпухлої щоки мокрого рушника), й щосили вдарив її ним по голові. Глек розбився на дрібні уламки, і в Келза в руці лишилася сама ручка. Він кинув її на підлогу, вхопив свою новоспечену дружину й заходився осипати її ударами.

— НІ! — заволав Тім.

Від його подиху поверхня води захвилювала і видиво щезло.

Тім скочив на ноги й побіг до Бітсі, а та глянула на нього здивовано. Подумки син Джека Роса вже мчав назад додому Стежиною Залізних Дерев, поганяючи Бітсі підборами, щоб не шкодувала сил. Та в дійсності Збирач ухопив його, перш ніж він встиг і три кроки зробити, та підтягнув назад до багаття.

— Та-та, на-на, юний Тіме, не так швидко! Наша бесіда добре почалася, та до закінчення ще далеко.

— Відпусти мене! Вона помирає, а може, він її вже й убив! Хоча… може, це омана? Розіграш? — Якщо так, подумав Тім, таких розіграшів ще не влаштовували жодному хлопчику, який любив свою матір. Та все ж він сподівався, що то було не насправді. Сподівався, що Збирач розсміється і скаже: «Ото я тебе піддурив, га, юний Тіме?»

Та Збирач хитав головою.

— Це не жарт і не омана, бо миска ніколи не бреше. Боюся, що це вже сталося. Жахливо, що п’яний чоловік може скоїти з жінкою, правда ж? Подивися ще раз. Може, цього разу віднайдеш бодай якусь утіху.

Тім упав перед мискою на коліна. Збирач сяйнув сталевим посохом над водою. Неначе серпанок туману піднявся над нею… а може, то зір обманював Тіма, бо його очі застилали сльози. Хоч би що то було, мряка розсіялася. Тепер у неглибокій посудині він побачив ґанок їхньої хати. Жінка, в якої наче не було обличчя, схилилася над Нел. Поволі, дуже повільно, з допомогою гості, Нел спромоглася стати на ноги. Жінка без лиця розвернула її в бік вхідних дверей, і Нел, не піднімаючи ніг і потерпаючи від болю, почовгала туди.

— Вона жива! — заволав Тім. — Моя мама жива!

— Саме так, юний Тіме. Скривавлена, та нескорена. Ну… хіба що трошки скорена. — І він захихотів.

Цього разу Тім кричав не в миску, а понад нею, тому видіння не зникло. Він збагнув, що жінка, яка допомагала матері, не мала обличчя тому, що на ній була вуаль, а віслючок, якого він помітив на краю тремкої картинки, — то Сонце. Він багато разів годував, напував і вигулював Сонце. Втім, як і решта учнів маленької школи Лісового: то була частка того, що директриса звала «платою за навчання», але Тім ніколи не бачив, щоб вона на ньому їздила верхи. Та якби його запитали, він би сказав, що, напевно, вона б і не змогла. Через свою трясучку.

— Це ж удова Смек! А чому вона в нас удома?

— Може, сам у неї спитаєш, юний Тіме.

— Це ти її якось відправив?

Усміхнений, Збирач похитав головою.

— У мене чимало захоплень, але рятувати дамочок, які страждають, до них не належить. — Він нахилився до миски, й крислатий капелюх кинув тінь на його обличчя. — Ой людоньки! Здається, вона й досі страждає. Та воно й не дивно: це ж треба, стільки ударів на неї посипалося. Люди кажуть, правду можна прочитати в очах людини, але я завжди кажу, що дивитися треба на руки. Поглянь на мамині, юний Тіме!

Тім нахилився ближче до води. Спираючись на вдову, Нел перейшла через ґанок з простягнутими поперед себе руками, і йшла вона прямісінько на стіну, а не в двері, хоча ґанок був неширокий і двері були просто перед нею. Вдова ненав’язливо скерувала її, і дві жінки зайшли в хату разом.

Збирач поцокав язиком: клок-клок.

— Погано, юний Тіме, ой погано. Удари по голові можуть бути дуже підступними. Навіть якщо вони не вбивають, то завдають страшенної шкоди. Тривкої шкоди. — Слова були серйозні, проте в очах у Збирача танцювали вогники невимовної радості.

Та Тім на це не зважав.

— Я маю їхати. Я потрібен матері.

І знову він рушив до Бітсі. Цього разу пройшов майже півдюжини кроків, та потім сталеві пальці Збирача знову зімкнулися на його плечах.

— Тіме, перш ніж ти поїдеш… з мого благословення, авжеж… маєш зробити ще одне.

Тіму здалося, що він божеволіє. «Може, — подумав він, — я лежу в ліжку, з тифом і все це мені примарилося».

— Віднеси мою миску до струмка і вилий з неї воду. Але не там, де ти її набирав, бо пукі вже виявляє більшу цікавість до всього, що відбувається довкола.

Збирач узяв Тімову лампу, повернув ручку на повну і підніс догори. Змія вже звисала донизу майже на повну довжину свого тіла. Втім, останні три фути (та частина, що закінчувалася лопатоподібною головою) здіймалися догори й погойдувалися з боку в бік. Бурштинові очі захоплено вдивлялися в блакитні Тімові. З рота виліз язик: сьооорп, — і на мить показалися два гострі вигнуті ікла. Їх відблиск Тім помітив у світлі, яке давала лампа.

— Заходь ліворуч від нього, — порадив Збирач. — Я тебе проведу і постою на чатах.

— А сам ти не можеш вилити? Я хочу швидше їхати до матері. Мені треба…

— Я покликав тебе сюди не задля твоєї матері, юний Тіме. — Збирач наче виріс, став вищим. — А зараз роби те, що я кажу.

Тім узяв миску і пішов через галявину ліворуч. Збирач ніс у руці лампу й тримався між ним та змією. Пукі повернув голову, стежачи за їхнім просуванням, проте кинутися за ними не пробував (хоча лісові хащі залізних дерев були так близько, а їхні гілляки так щільно перепліталися, що зробити це було б неважко).

— Цей відрізок — частина ділянки Коузінґтона-Марчлі, — невимушеним тоном сказав Збирач. — Та ти, напевно, прочитав на табличці.

— Так.

— Хлопчик, який уміє читати, — щирий скарб для Баронії. — Збирач тепер крокував так близько до Тіма, що в того мороз продер поза шкірою. — Колись ти платитимеш величезні податки… звісно, якщо не загинеш цієї ночі в Нескінченному лісі… чи наступної ночі… чи через одну ніч. Але нащо стерегтися буревіїв, які ще ген-ген за обрієм, правда?

Ти знаєш, чия це ділянка, проте мені відомо трохи більше. Я довідався про це, коли робив об’їзд, укупі з новинами про те, що Френкі Саймонз ногу зламав, у Вайландів дитя підхопило молочну хворобу, у Ріверлі корови повиздихали — і вони брешуть про них крізь свої жалюгідні рештки зубів, якщо я знаю свою справу, а я таки її знаю, — та й усілякі інші цікавинки. Скільки ж люди говорять! Але ось у чому річ, юний Тіме. Я довідався, що на початку Повної Землі Пітера Коузінґтона причавило деревом, яке впало не туди, куди треба було. Дерева, особливо залізні, мають звичку час від часу таке робити. Я вважаю, що залізні дерева наділені здатністю мислити. Ось звідки пішов звичай щодня просити у них пробачення перед тим, як починати вирубку.

— Я знаю, що сталося з сеєм Коузінґтоном, — сказав Тім. Попри всю тривогу, йому стало цікаво, куди виведе ця розмова. — Мама передавала їм юшку, хоч і сама тоді носила жалобу за татом. Дерево впало йому на спину, але не прямо на хребет, бо тоді б він загинув. Але до чого це? Він уже одужав.

Вони вже були біля води, але сморід ослаб і плямкання жуків не було чути. То було добре, але пукі все ще спостерігав за ними голодними очима. Погано.

— Атож, Простак Коузі знову став до роботи, і ми всі кажемо спасибі. Та поки він лежав, за два тижні до того, як твій татко здибав свого дракона і ще шість тижнів по тому, цей відрізок і всі решта на ділянці Коузінґтона-Марчлі стояли порожні, бо Ерні Марчлі не такий, як твій вітчим. Тобто він не піде рубати дерева в Нескінченному лісі без напарника. Але, звісно, — знову ж таки не так, як у твого вітчима, — у Тугодума Ерні насправді є напарник.

Тім згадав про монетку, що гріла йому шкіру, і про те, навіщо він узагалі подався в цю божевільну мандрівку.

— Не було ніякого дракона! Якби був дракон, він би спалив і татову щасливу монетку разом з усім! І як вона опинилася у валізі у Келза?

— Вилий воду з моєї миски, юний Тіме. Думаю, ти побачиш, що у струмку нема жуків і вони тебе не потурбують. Ні, тут їх і близько нема.

— Але я хочу знати…

— Стули свою мушлю і спорожни мою миску, бо ти не покинеш цієї галявини, поки вона повна.

Тім став навколішки, щоб виконати наказ, бажаючи лише одного: вилити воду і поїхати звідти. Йому було байдуже до Пітера «Простака» Коузінґтона, та й чоловіку в чорній мантії, схоже, теж. Він мене дражнить чи мучить. Мабуть, для нього різниці нема. Та коли ця клята миска спорожніє, я сяду на Бітсі й помчу додому. І хай тільки спробує мене спинити. Хай тільки спро…

Хід Тімових думок переламався, як суха галузка під підбором черевика. Миска вислизнула йому з рук і впала догори дном на зарості підліску. Жуків у воді тут не було, Збирач щодо цього правду казав: струмок був чистий, як вода, що витікала з джерела поблизу їхньої хатини. Та під поверхнею води, на глибині шести-восьми дюймів, лежало людське тіло. Його одяг перетворився на ганчір’я, що тріпотіло в потоці. Повік у трупа не було, більшої частини волосся теж. Обличчя й руки, колись дуже засмаглі, тепер були бліді, мов алебастр. Та в цілому тіло Великого Джека Роса збереглося дуже добре. Якби не порожнеча в тих очах без повік і вій, Тім би подумав, що його батько може встати, весь мокрий, стікаючи водою, і пригорнути його до себе.

Голодний пукі аж присьорбнув од нетерплячки: сьоооорп.

Від цього звуку щось переламалося у Тіма всередині, і він закричав.

Збирач щось тулив Тіму до рота. Той спробував відбитися, але не вийшло. Збирач просто вхопив Тіма за волосся на потилиці, і коли Тім закричав, шийка фляжки опинилася в нього між зубів. У горло потекла якась пекуча рідина. Не віскі, бо замість п’янити вона заспокоювала. Ба більше — вона дала йому відчуття, ніби він сам — лише холодний, незворушний гість у власній голові.

— За десять хвилин дія скінчиться, і тоді я відпущу тебе, — сказав Збирач. Його веселість мов випарувалася. Він більше не називав хлопчика юним Тімом. Він узагалі більше ніяк його не називав. — А зараз відкрий вуха і слухай. У Таваресі, за сорок коліс на схід звідси, я почув історії про лісоруба, якого підсмажив дракон. Це було в усіх на устах. «Сучка дракона, завбільшки як хата», — так казали. Та я розумів, що то все брехня. Я вірю, що десь у лісах ще міг затриматися тигр…

Губи Збирача розтяглися в кривій посмішці, що майнула й одразу ж зникла.

— …але щоб дракон? Та ну. Так близько до цивілізації вже десять разів по десять років жодного дракона не було, та ще й щоб завбільшки як хата. Це збудило мою цікавість. Не тому, що Великий Рос платник податків — тобто був ним, — хоча саме це я б сказав беззубому натовпу, якби комусь вистачило клепки (і хоробрості) запитати. Ні, то була цікавість заради цікавості, бо бажання знати таємниці завше було моєю непозбувною слабкістю. Колись вона мене вб’є, не сумніваюся.

Учора вночі, перед тим як починати об’їзд, я теж розклав багаття на Стежині Залізних Дерев. Тільки вчора я доїхав аж до того місця, де стежина закінчується. На останніх кількох відрізках перед болотом Фаґонар таблички з написами «Рос і Келз». Там я наповнював миску в останньому чистому струмку, бо далі починаються болота, і що ж я побачив у воді? Табличку з написом «Коузінґтон-Марчлі». Я зібрав свої ґунна, сів на Блекі і поїхав сюди, просто поглянути, що до чого. Потреби радитися з мискою більше не було. Я побачив те місце, куди не наважувався поткнутись отой пукі і де жуки не запаскудили струмок. Ці жуки — ненажерливі їдці плоті, але в бабусиних байках кажуть, що трупа доброчесного чоловіка вони не їстимуть. Бабусі часто помиляються, та, як бачиш, не в цьому випадку. Холодна вода вберегла тіло від розкладу, і ран на ньому начебто ніяких нема, бо той, хто його вбив, напав ззаду. Я перевернув його й побачив розколотий череп, а тоді поклав його так, як він зараз лежить, бо не хотів, щоб ти це бачив. — Трохи помовчавши, Збирач додав: — І, напевно, щоб він тебе бачив, якщо його єство витає десь неподалік від тіла. Щодо цього серед бабусь нема одностайності. Ти як, тримаєшся чи хочеш іще ковточок нену?

— Зі мною все нормально. — Ще ніколи в житті він так не брехав.

— Я майже не сумнівався, що знаю, хто вбивця. Всі сумніви остаточно відпали у салуні Ґітті, місці моєї першої зупинки в Лісовому. У гарячу податкову пору з місцевої корчми завжди можна збити дюжину зливків, як не більше. Там я й дізнався, що Берн Келз розмотав мотузку з удовою свого покійного напарника.

— Через тебе, — промовив Тім рівним, якимось наче не своїм голосом. — Через твої кляті податки.

Збирач поклав руку на груди й заговорив тоном ображеної невинності.

— Не ображай мене! Це не податки примушували Великого Келза горіти в ліжку всі ці роки, еге ж, навіть коли поряд з ним була жінка, щоб гасити його смолоскип.

Збирач усе говорив і говорив, але дія рідини, яку він називав неном, поволі слабла, і Тім перестав розуміти слова. Зненацька йому стало вже не холодно, а жарко, він увесь горів, а шлунок перетворився на мішок, у якому все перемішувалося. Він непевною ходою побрів до пригаслого вогнища, упав на коліна і виблював вечерю в ямку, яку Збирач копав підбором чобота.

— Ну от! — із запалом вигукнув чоловік у чорній мантії, наче сам себе вітав. — Я знав, що для чогось вона та й згодиться!

— Тепер тобі потрібно їхати до матері, — сказав Збирач, коли Тім перестав блювати й сів біля майже згаслого багаття, похиливши голову. Волосся звисало йому на очі. — Ти хороший син. Але в мене є одна річ, яка може тобі знадобитися. Це забере ще одну хвилину. Для Нел Келз це погоди не зробить, у неї все так, як є.

— Не називай її так! — зашипів Тім.

— Як я можу? Чи ж вона не заміжня? Як-то кажуть старі люди, похапцем одружишся — на дозвіллі розкаєшся. — Збирач знову присів навпочіпки перед своїми ґунна. Мантія майоріла довкола нього, наче крила якогось страхітливого птаха. — Кажуть, що розмотано, те не можна змотати, і кажуть правду. На деяких рівнях Вежі існує потішний звичай під назвою «розлучення», але не в нашому чарівному маленькому куточку Серединного світу. Ану ж бо, подивимося… це було десь тут.

— Не розумію, чому його не знайшли Простак Пітер і Тугодум Ерні, — відсторонено промовив Тім. Він почувався порожнім усередині, наче з нього випустили повітря. Якесь почуття ще пульсувало в його серці, але він не знав, що то було. — Це ж їхня ділянка… їхня вирубка… і вони рубали тут дерева, відколи Коузінґтон вичухався і знов зміг працювати.

— Еге ж, вони рубали залізо, проте не тут. У них повно інших відрізків. А цей вони на якийсь час лишили відпочивати. Не знаєш чому?

Тім здогадувався. Простак Пітер і Тугодум Ерні були хороші й добрі, проте не найхоробріші з-поміж лісорубів. Саме тому вони не наважувалися йти далі в ліс.

— Очевидячки, чекали, коли пукі забереться звідси.

— От мудра дитина, — схвально промовив Збирач. — Добре кумекає. А як ти гадаєш, що відчував твій вітчим, знаючи, що той деревний хробак може от-от звідси піти й ті двоє повернуться? Вони вернуться й розкриють його злочин, якщо він не збереться з духом і не перенесе тіло далі в ліс?

Те нове почуття в серці у Тіма запульсувало з новою силою. І він цьому радів. Усе було краще, ніж безсилий жах, який накочував на нього, коли думав про матір.

— Сподіваюся, йому погано. Сподіваюся, він не може спати по ночах. — А тоді на нього зійшло прозріння: — Це тому він знову почав пити.

— Справді мудре дитя, розумне над свої літа… А! Ось воно!

Збирач обернувся до Тіма, котрий уже відв’язував Бітсі й збирався сісти на неї. Він підійшов до хлопчика, несучи щось під мантією.

— Авжеж, він зробив це зопалу, а опісля запанікував. Інакше навіщо б вигадував таку історію? Сміх та й годі. Інші лісоруби не надто в неї вірять, у цьому можеш бути певен. Він розклав багаття, нахилився над ним і тримався, скільки зміг, щоб одяг обпалити й самому попектися до пухирів на шкірі. Я це знаю, бо своє багаття розклав на його попелищі. Та спершу він закинув ґунна свого товариша у струмок, якнайдалі у ліс, скільки сили вистачило. Закинув, коли ще кров твого батька на руках не висохла, б’юся об заклад. Я перейшов струмок убрід і знайшов речі. Вони вже майже всі потрухли, та дещо я для тебе взяв. Вона була іржава, але моя пемза і терпуг дуже добре впоралися із завданням її відчистити.

З-під мантії він витяг сокиру Великого Роса. Зблиснуло свіжонагострене лезо. Тім, уже сидячи верхи на Бітсі, узяв її, підніс до губ і поцілував холодну сталь. Потім застромив топорище за пояс, лезом від тіла, саме так, як учив його колись Великий Рос, давно-предавно.

— Я бачу, в тебе на шиї родитовий дубль. Він належав твоєму батькові?

Тім сидів на мулі, і його очі опинилися майже на рівні очей Збирача.

— Монетка лежала у валізі у того падлюки-вбивці.

— У тебе є його монетка, а тепер іще й сокира. Цікаво, до чого ти її прикладеш, якщо ка дасть тобі нагоду?

— До його голови. — Почуття — щира лють — вирвалося з серця, мов птах із підпаленими крильми. — Ззаду чи спереду, мені різниці немає.

— Прекрасно! Люблю хлопчиків, у яких є план! Іди з усіма богами, яких знаєш, і з Людиною-Ісусом на додачу. — Так, накрутивши хлопчика до краю, він розвернувся і пішов розкладати багаття. — Я, може, ще ніч-дві перебуду на стежині. Щось Лісове здається мені навдивовижу цікавим цієї Широкої Землі. Хлопчику мій, тільки поглянь на цю зелену ші! Як вона сяє!

Тім не відповів, але Збирач був упевнений, що він усе чув.

Накручені до краю завжди все чують.

Вдова Смек, напевно, виглядала у вікно, бо не встиг Тім підвести Бітсі до ґанку (у мула були збиті ноги, тож попри тривогу, що все наростала в душі, він пожалів Бітсі й останні півмилі йшов поряд з нею), як вона вибігла йому назустріч.

— Хвала богам, хвала богам. А твоя мати вже мало не вирішила, що ти загинув. Заходь. Бігом-бігом. Нехай почує тебе і торкнеться.

Не одразу Тім збагнув зміст цих слів. Він прив’язав Бітсі коло Сонця і побіг угору сходами.

— Сей, а звідкіля ви знали, що треба до неї прийти?

Вдова повернулася до нього лицем (хоча густу вуаль важко було назвати лицем).

— Тімоті, тобі що, геть клепки повибивало? Ти промчав повз мій будинок, женучи мула чвалом. Я не могла втямити, чому ти поїхав так пізно, та ще й у бік лісу, тому пішла до твоєї матері спитати. Але заходь, заходь. І говори веселим голосом, якщо любиш її.

Вдова повела його через вітальню, де тьмяно палахкотіли два гасові світильники. У кімнаті матері на тумбочці біля ліжка горів ще один, і в його світлі Тім побачив Нел, яка лежала в ліжку. Більшу частину обличчя вкривали пов’язки, ще одна (сильно закривавлена) коміром оповивала шию.

Зачувши їхні кроки, Нел сіла. На обличчі в неї був страшний переляк.

— Якщо це Келз, не підходь! Ти достатньо накоїв!

— Мамо, це я, Тім.

Вона обернулася на звук його голосу й розкрила обійми.

— Тіме! Іди до мене, іди!

Він став навколішки біля ліжка і, плачучи, вкрив поцілунками ту її щоку, котра не була прикрита пов’язками. Мати була в тій самій нічній сорочці, але на шиї та грудях тканина зашкарубла від темно-червоної крові. Тім бачив, як його вітчим завдав їй страшного удару по голові глеком, а потім накинувся з кулаками. Скільки ударів на неї посипалося в нього на очах? Він не знав. А скількох іще довелося зазнати його безталанній матері після того, як видіння у срібній мисці щезло? Достатньо, щоб Тім розумів: їй пощастило, що лишилася живою. Але один із цих ударів (найпевніше, завданий глиняним глеком) зробив його матір сліпою.

— Цей удар заподіяв їй струс, — сказала вдова Смек. Вона сиділа у кріслі-гойдалці в спальні Нел. Тім сидів на ліжку і тримав матір за ліву руку. Два пальці на правій було поламано. Вдова, якій, мабуть, ніколи було й присісти, відколи вона волею щасливого випадку з’явилася у них удома, наклала на них шини у вигляді гілочок хмизу і перев’язала фланелевими стрічками, відірваними від іншої сорочки Нел. — Я вже бачила таке раніше. У мозку набряк. Коли він зійде, до неї може повернутися зір.

— Може, — похмуро повторив Тім.

— Тімоті, як на те Божа воля, вода буде.

«Наша вода тепер отруєна, — подумав Тім, — і то ніякі не боги зробили». Він розтулив було рота, щоб сказати це вголос, але вдова похитала головою.

— Вона спить. Я дала їй трав’яний напій, не дуже міцний, бо той дуже сильно вдарив її по голові, я б не наважилася дати їй щось міцне, але травичка подіяла. Я не була певна, проте вона допомогла.

Тім подивився на обличчя матері — страхітливо бліде, у цятках крові, що висохли на крихітному клаптику шкіри, не прикритому пов’язками вдови Смек, — і підвів погляд на свою вчительку.

— Вона ж прокинеться, правда?

— Як на те Божа воля, вода буде, — повторила вдова. Одначе примарні вуста під вуаллю розійшлися в подобі усмішки. — У цьому випадку, думаю, таки буде. Твоя мама сильна.

— Сей, можна мені з вами побалакати? Бо якщо я з кимсь не поговорю, то лусну.

— Авжеж. Вийдім на ґанок. Сьогодні я, з твого дозволу, побуду у вас. Ти не заперечуєш? А якщо ні, то чи поставиш Сонце у хлів?

— Еге ж, — кивнув Тім. Йому відлягло від серця, і він навіть спромігся всміхнутися. — Кажу спасибі!

Повітря стало ще теплішим. Сидячи в кріслі-гойдалці, яке так любив Великий Рос у літні вечори, вдова сказала:

— Таке відчуття, ніби це потепління перед старкбластом. Можеш вважати мене божевільною… не ти перший, не ти останній… але якось воно так.

— А що це таке, сей?

— Та не зважай, мабуть, це пусте… якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок. У цих краях не було старкбластів, відколи я ще пішки під стіл ходила, а то багато-багато років тому. Але в нас є інші теми для розмови. Тебе ще щось турбує, крім того, що той звір зробив з твоєю матір’ю?

Тім зітхнув, не знаючи, з чого почати.

— Бачу, в тебе на шиї монетка. Здається, її носив твій батько. Може, з цього тобі й варто почати. Але є ще одна річ, яку нам потрібно обговорити. Я про те, щоб захистити твою маму. Я б відправила тебе до констебля Говарда, хоч уже й пізно, але в його будинку темно й віконниці зачинені. Я сама бачила дорогою сюди. Але це й не дивно. Усім відомо, що, коли в Лісове приїздить Збирач, Говард Таслі завжди знаходить привід заховатися. Я стара жінка, а ти мале дитя. Що ми зможемо вдіяти, якщо Берн Келз прийде закінчити те, що почав?

Тім, котрий більше не почувався дитям, сягнув рукою до пояса.

— Монетка мого батька — не єдине, що я нині надбав. — Він витяг сокиру Великого Роса і показав учительці. — Це також було татове, і якщо він насмілиться вернутися, я всаджу її йому в голову, бо там їй і місце.

Вдова Смек хотіла було запротестувати, та побачила вираз його очей і змінила думку.

— Розкажи мені свою історію, — попросила вона. — Тільки ні слова з неї не замовчуй.

Коли Тім закінчив свою розповідь (пам’ятаючи прохання вдови ні слова не випускати, він не оминув увагою слів матері про те, що чоловік зі срібною мискою чомусь не змінюється зовні), його стара вчителька якусь мить сиділа мовчки… хоча її вуаль моторошно тріпотіла на вечірньому вітерці, й складалося враження, що вдова кивала.

— А знаєш, вона правду каже, — мовила нарешті вдова Смек. — Той клятий вершник ні на день не постарів. І збір податків — не його робота. Я думаю, це його захоплення. Так, у нього їх чимало. Він має свої маленькі розваги. — Вона підняла пальці, кілька секунд пороздивлялася їх перед вуаллю і знову опустила руку на коліна.

— Вони не тремтять, — обережно зауважив Тім.

— Так, сьогодні не тремтять, і це добре, якщо я хочу пильнувати біля ліжка твоєї матері. А я на це налаштована. Ти, Тіме, зроби собі постіль за дверима. Буде незручно, та якщо твій вітчим повернеться і якщо ти хочеш його подужати, то заходити мусиш ззаду. Не зовсім, як Хоробрий Білл у казках, так?

Тім стиснув кулаки, та так міцно, що нігті врізалися в долоні.

— Так само той виродок вчинив з моїм батьком. Іншого він не заслуговує.

Вона взяла його за руку і ніжно розняла кулак.

— Все ’дно він, мабуть, не повернеться. А надто якщо думає, що вбив її. Крові було так багато, що він цілком може так думати.

— Виродок, — тихим здушеним голосом повторив Тім.

— Напевно, він зараз десь валяється п’яний. Завтра ти мусиш піти до Простака Пітера і Тугодума Ерні, бо тіло твого тата лежить на їхній ділянці. Покажи їм свою монетку і розкажи, як ти її знайшов у валізі у Келза. Поліція може зібрати загін, розшукати Келза і надійно замкнути його за ґратами. Знайти його буде неважко, а коли він проспиться, то стверджуватиме, що гадки не має, як міг таке скоїти. І це може бути правдою, бо в чоловіків, коли їм у горло потрапляє міцний напій, наче завіса перед очі опускається.

— Я піду з ними.

— Ні, це діло не для маленького хлопчика. І так погано, що тобі сьогодні доведеться чатувати на нього з сокирою твого батька. Сьогодні ти маєш бути чоловіком. Завтра знову зможеш стати хлопчиком, а місце хлопчика, коли його мати так важко поранена, — біля її ліжка.

— Збирач сказав, що залишиться на Стежині Залізних Дерев ще на ніч-дві. Може, мені варто…

Рука, що кілька секунд тому ніжно гладила його руку, вхопила Тіма за зап’ясток, там, де шкіра була дуже тонка, і стисла міцно, аж до болю.

— Навіть не думай про це! Чи ж він не достатньо накоїв?

— Що ви таке кажете? Хіба це він винен? Мого тата вбив Келз, і Келз побив маму!

— Але то Збирач дав тобі ключа, і хтозна, що він ще міг зробити. Чи зробить, якщо йому випаде така нагода, бо по собі він лишає тільки руїни і плач, і так було з незапам’ятних часів. Думаєш, люди його бояться лише тому, що він може вигнати їх у світ, якщо вони не сплатять Баронії податку? Ні, Тіме, ні.

— А ви знаєте, як його звуть?

— Ні, та мені це й не потрібно, бо я знаю, хто він такий. Він жива чума. Колись давно-предавно, по тому, як він зробив тут свою брудну справу, про яку я не розповідатиму малому хлопчикові, я набралася рішучості з’ясувати, що до чого. Я написала листа в Ґілеад одній чудовій жінці, прекрасній і здатній зберігати таємниці, а це дуже рідкісне поєднання. І заплатила дзвінким сріблом за те, щоб посланець доправив листа і привіз відповідь… котру моя приятелька з великого міста благала спалити. Вона написала, що ґілеадський Збирач, коли не присвячує час своїй розвазі — збиранню податків, яке зводиться до вичавлювання сліз із нещасного робучого люду, — працює радником у лордів з палацу, які називають себе Радою Ельда. Хоча лише вони самі вважають, що мають кревні зв’язки з родом Ельдовим. Кажуть, що він великий чаклун, і частка правди в цьому є, бо його чари ти бачив на власні очі.

— Бачив-бачив, — кивнув Тім, згадавши миску. І те, як сей Збирач наче виростав, коли гнівався.

— Жінка, з якою я листувалася, написала, що деякі люди стверджують, буцімто він — сам Мерлін, той, що був придворним чаклуном у самого Артура Ельда, бо Мерлін, кажуть, безсмертний, він істота, для якої час плине у зворотний бік. — Під вуаллю пролунало зневажливе пирхання. — Та в мене від самої думки про це голова болить, бо це повне безглуздя.

— Однак у легендах Мерлін був білим чаклуном.

— Ті, хто каже, що Збирач — це сам перевдягнений Мерлін, також розповідають, що його перетягла на свій бік чорна магія Чародійської Веселки, бо йому доручили берегти її ще до падіння Ельдового королівства. Інші подейкують, що у своїх мандрах після падіння він знайшов якісь артифакси Древніх, вони його зацікавили, і його душа почорніла аж до дна. І начебто це сталося в Нескінченному лісі, там він досі тримає чарівну хатину, де час стоїть непорушно.

— Щось не дуже віриться, — сказав Тім… хоча думка про магічну хатину, де ніколи не рухалися стрілки й пісок ніколи не сипався на дно пісочного годинника, неабияк його зацікавила.

— Брехня собача це все, от що! — А помітивши його шокований погляд, додала: — Благаю прощення, та іноді висловитися можна лише лайкою. Навіть Мерлін не може бути в двох місцях одночасно: блукати Нескінченним лісом на одному краю Північної Баронії та прислуговувати лордам і стрільцям на іншому. Ні, податківець — не Мерлін, але він чаклун, і то чорний. Так сказала дама, яка колись була моєю ученицею, і я в це вірю. Саме тому ти не повинен більше до нього наближатися. Будь-яке добро, яке він запропонує тобі зробити, буде облудою.

Поміркувавши над цим, Тім запитав:

— Сей, а ви знаєте, що таке ші?

— Авжеж. Ші — це феї, які, за переказами, живуть у лісових хащах. Про них згадував темний чоловік?

— Та ні, то Солома Віллем розказував мені якусь казку на тартаку.

А нащо я збрехав?

Та глибоко в душі Тім знав відповідь.

Тієї ночі Берн Келз так і не повернувся, і це було на краще. Тім збирався стояти на чатах, але він був лише змученим маленьким хлопчиком. «Я лише на кілька секундочок заплющу очі, щоб вони відпочили», — так він сказав собі, коли лягав на солом’яну підстилку, яку спорудив за дверима материної спальні. Відчуття справді було таке, наче минуло кілька секунд, проте, коли він знову розплющив очі, хатину заливало вранішнє світло. Сокира його тата лежала поряд на підлозі, там, куди впустила її розслаблена рука. Він підняв її, запхав знову за пояс і побіг у спальню до матері.

Вдова Смек міцно спала в кріслі-гойдалці, яке підтягнула поближче до ліжка Нел. Вуаль тихо здіймалася і опадала в такт хропінню. Очі у Нел були широко розплющені й повернулися на звук Тімових кроків.

— Хто прийшов?

— Тім, мамо. — Він сів поряд з нею на ліжко. — До тебе вернувся зір? Хоч трішечки?

Вона силкувалася всміхнутися, та розпухлі губи змогли тільки смикнутися.

— На жаль, досі темно.

— Ну нічого. — Тім підніс її руку, на якій не було шин, до губ і поцілував. — Може, рано ще.

Їхні голоси розбудили вдову.

— Він правду каже, Нел.

— Сліпа я чи ні, наступного року нас напевно виженуть, і що далі?

Нел повернулася обличчям до стіни й заплакала. Тім розгублено глянув на свою вчительку, а вона махнула йому рукою: іди, мовляв.

— Я дам їй щось заспокійливе, у мене є в торбі. А тобі, Тіме, треба до лісорубів. Поквапся, бо вони підуть у ліс.

З Пітером Коузінґтоном та Ерні Марчлі він міг розминутися, якби Болді Андерсон, один з трьох великих фермерів Лісового, не став біля їхнього сараю, щоб побазікати, коли вони саме запрягали мулів і готувалися вирушати на працю. Усі троє в похмурій мовчанці вислухали Тіма, а коли він нарешті замовк, щоб перевести подих, Простак Пітер узяв його за руку вище ліктя й сказав:

— Хлопче, ти можеш на нас розраховувати. Ми піднімемо всіх лісорубів села, і тих, хто працює в блоссі, і тих, хто ходить по залізне дерево. Сьогодні у лісі ніхто дерев не рубатиме.

— А я відправлю своїх хлопців до фермерів, — сказав Андерсон. — До Дестрі й на тартак.

— А як щодо констебля? — дещо схвильовано спитав Тугодум Ерні.

Андерсон опустив голову, сплюнув собі між чоботи й витер підборіддя долонею.

— Я чув, він подався на Таварес чи то браконьєрів шукати, чи до жінки, яку він там собі тримає. Але все ’дно Говард Таслі гівна вартий, був і завше буде. Ми самі все зробимо, скрутимо Келза ще до того, як він вернеться.

— А як буде сильно казитися, руки йому переламаємо, — докинув Коузінґтон. — Він ніколи не вмів пити і тримати себе в руках. Коли ще був Джек Рос, щоб його в шорах тримати, то ще все було так-сяк, але ви гляньте, до чого дійшло! Побив Нел Рос так, що вона осліпла! Великий Келз завше нерівно до неї дихав, і єдиний, хто не здогадувався, що…

Андерсон штрикнув його ліктем, повернувся до Тіма і сперся руками на коліна, бо був височенький.

— Тіло твого тата найшов Збирач?

— Так.

— І ти сам, на власні очі, бачив труп?

Тімові очі налилися слізьми, та голос майже не затремтів.

— Еге ж, бачив.

— На нашій ділянці, — сказав Тугодум Ерні. — У кінці нашого відрізка. Того, де хазяйнує зараз пукі.

— Так.

— Тільки за одне це я б його вбив, — промовив Коузінґтон. — Але ми привеземо його живим, якщо зможемо. Ерні, нам з тобою треба з’їздити туди й привезти… ну розумієш, останки… перед тим, як подамося на пошуки. Болді, зможеш сам кинути клич?

— Еге ж. Зберемося в крамниці. Ви там, хлопці, пильнуйте на стежині, але щось мені підказує, що ми знайдемо виродка у селі, десь заліг, п’яний у дупель. — А тоді, радше до себе, ніж до інших: — Я ніколи не вірив у ту байку про дракона.

— Почнемо за шинком Ґітті, — сказав Тугодум Ерні. — Він уже не раз там відсипався.

— Атож, атож. — Болді Андерсон глянув на небо. — Не подобається мені ця погода, ох не подобається. Надто тепло для Широкої Землі. Надіюся, бурі не буде, і молюся богам, щоб старкбласту не було. Бо це буде гаплик. Наступного року, коли приїде Збирач, не буде кому платити податки, бо нікого не лишиться. Хоча, якщо хлопчик правду каже, то він нам прислужився: викинув гниле яблуко з кошика.

«Зате моїй мамі він не прислужився, — подумав Тім. — Якби він не дав мені того ключа і якби я ним не скористався, вона б не втратила зір».

— Іди додому, — сказав Марчлі Тіму, м’яко, проте тоном, що не допускав заперечень. — Дорогою зайди до моїх і скажи моїй жінці, що тут у вас потрібна жіноча поміч. Вдові Смек треба додому, відпочити, бо вона вже немолода й нездорова. А ще… — Він зітхнув. — Скажи їй, що трохи згодом вони муситимуть прийти в похоронну контору Стоукса.

Цього разу Тім поїхав верхи на Місті, а вона зупинялася пожувати листя коло кожного куща. Коли він нарешті під’їжджав до рідної домівки, його обігнали дві підводи та двоколка, запряжена поні, й у кожній сиділо по дві жінки, охочих розрадити його матір і полегшити її біль.

Не встиг він поставити Місті коло Бітсі, як вийшла на ґанок Ада Коузінґтон і сказала, що він має відвезти вдову Смек додому.

— Можеш сісти на мою двоколку. Поганяй обережно там, де є борозни від коліс, бо бідолашна жінка геть знесилена.

— Сей, у неї знову трясучка?

— Та ні. Вона, бідна, надто змучена, щоб трястися. Вона прийшла до вас, коли її найбільше потребували, і, може, навіть життя твоїй мамі врятувала. Ніколи про це не забувай.

— А мама зможе знову бачити? Хоч трішечки?

Відповідь Тім прочитав на обличчі сей Коузінґтон ще до того, як вона розтулила рота.

— Поки що ні, синку. Ти мусиш молитися.

Тім хотів було повторити їй слова, які любив проказувати його батько: «Дощу проси, а криницю копай». Та врешті промовчав.

Додому до вдовиці їхали повільно. Позаду двоколки Ади Коузінґтон трюхикав прив’язаний віслючок. Небувала спека все ніяк не минала, навіть кисло-солодкі вітри, що віяли з Нескінченного лісу, і ті вляглися. Вдова намагалася сказати щось підбадьорливе про Нел, але невдовзі облишила всі спроби: напевно, розуміла, що вони звучать фальшиво. Коли проїхали вже половину головної вулиці, Тім почув праворуч сильне булькання. Наляканий, він озирнувся, та враз і заспокоївся. То вдова заснула, опустивши підборіддя на худенькі, мов у пташки, груди. Край вуалі лежав у неї на колінах.

Коли під’їхали до її хати на краю села, Тім запропонував провести її всередину.

— Ні, допоможи тільки сходами нагору піднятися, далі я вже сама якось. Вип’ю чаю з медом і ляжу спати, бо дуже втомилася. А тобі, Тіме, треба бути з матір’ю. Я знаю, половина жінок села будуть уже у вас, коли ти повернешся, проте вона потребує саме тебе.

Вперше за ті п’ять років, що старенька була Тімовою вчителькою, вона його обійняла, сухо й міцно. Він відчував, як дрижить її тіло під сукнею. Все-таки не була вона надто втомлена для трясучки. І для того, щоб утішити хлопчика, змученого, сердитого, спантеличеного до глибини душі хлопчика, що так потребував розради.

— Вертайся до неї. І тримайся подалі від того темного чоловіка, якщо він перед тобою з’явиться. Від чобіт до маківки він зітканий з брехні, і його одкровення не приносять нічого, крім сліз.

Дорогою додому на головній вулиці він натрапив на Солому Віллема і його брата, Гантера (за веснянки його прозвали Цяткою Гантером), що їхали верхи, щоб приєднатися до загону, який вирушив Лісовою дорогою.

— Вони збираються обшукати кожну ділянку і кожен відрізок на стежині, — радісно повідомив Гантер. — Ми його знайдемо.

Отож скидалося на те, що в селі загін не знайшов Келза. У Тіма виникло передчуття, що в лісі, там, де проходить стежина, його теж не буде. Підстав для цього не було, та передчуття було сильним. Як і побоювання, що Збирач захоче з ним поговорити ще раз. Чоловік у чорному плащі трохи розважився… але ще не до кінця.

Його мати спала, але прокинулася, коли Ада Коузінґтон завела Тіма в спальню. Інші жінки сиділи в залі, але відколи Тім поїхав, вони не байдикували. Всі полиці в коморі загадковим чином наповнилися харчами, вгиналися від пляшок і пакунків. І хоча Нел була прекрасною сільською господинею, але Тім ще ніколи не бачив, щоб у них у хаті було так чисто. Навіть бантини на стелі — і ті були вишарувані від кіптяви вогнища.

Усі сліди перебування Берна Келза прибрали. Жахливу валізу запхали під задній ґанок, до павуків, польових мишей і жаб болотяних.

— Тіме? — Він узяв руки Нел у свої, і вона полегшено зітхнула. — Як ти, синку?

— Добре, мамо, добре. — Хоч обоє розуміли, що то неправда.

— Ми знали, що він мертвий, правда? Але це слабка втіха. Його наче знову вбили. — З невидющих очей Нел потекли сльози. Тім і сам заплакав, але спромігся стримати ридання. Вони б тільки ще більше її засмутили. — Його привезуть у похоронну залу, яку Стоукс тримає за своєю кузнею. Ці добрі жінки підуть, щоб подбати про нього там, зробити все необхідне. Але ти, Тіммі, зможеш піти до нього першим? Викажеш йому свою любов і всю мою? Бо я не зможу. Чоловік, за якого я так по-дурному вийшла заміж, дуже сильно мене скалічив, я ледве можу ходити… і нічого не бачу. Якою ка-мейкою я виявилася і чим довелося за це поплатитися!

— Тихенько, мамо. Я люблю тебе. Авжеж, я піду.

Та час іще був, тож Тім спочатку пішов у клуню (в хаті, як на його думку, було забагато жінок) і влаштував собі сяку-таку постіль з сіна та старої ковдри, якою обтирали мула. Заснув він майже одразу. А розбудив його близько третьої дня Простак Пітер. Він притискав капелюха до грудей, а на обличчі застиг вираз сумний і урочистий.

Протираючи очі кулаками, Тім сів.

— Ви знайшли Келза?

— Ні, хлопче. Та ми знайшли твого батька і привезли його в село. Твоя мати сказала, що ти попрощаєшся з ним за вас обох. Вона правду каже?

— Еге ж, так. — Тім підвівся, струшуючи сіно зі штанів і сорочки. Йому було соромно за те, що його застали сплячим, але вночі не вдалося як слід відпочити, бо мучили кошмари.

— То їдьмо. Візьмемо мою підводу.

Поховальна зала позаду кузні була єдиною трупарнею, яку могло дозволити собі село, бо ж настали часи, коли більшість сільського люду воліли самі, на власній землі ховати своїх небіжчиків, позначаючи могили дерев’яними хрестами чи плитами з грубо витесаного каменю. Дастін Стоукс (до нього неминуче прилипло прізвисько Пічка Стоукс) стояв перед дверима в білих бавовняних штанях, а не в своїх звичних шкіряних. Понад ними майоріла величезна біла сорочка, що спадала аж до колін і більше нагадувала сукню.

Дивлячись на нього, Тім згадав, що був такий звичай — вдягати біле до мертвих. Тієї миті він збагнув усе, вся правда відкрилася йому (як не відкривалася навіть тоді, коли він побачив під поверхнею течії води тіло свого батька з розплющеними очима), і його коліна підкосилися.

Простак Пітер підхопив його міцною рукою.

— Хлопче, триматися зможеш? Як ні, то не сором. Він був твоїм батьком, і я знаю, ти його любив. Ми всі любили.

— Я зможу, — сказав Тім. Повітря наче не хотіло набиратися в легені, тому слова прозвучали пошепки.

Пічка Стоукс приклав до чола кулак і вклонився. Вперше в житті з Тімом віталися як з дорослим.

— Хайл, Тіме, сину Джека. Його ка пішло на галявину, та те, що лишилося, — тут. Чи зайдеш ти подивитися на нього?

— Так, будь ласка.

Простак Пітер трохи відстав, і тепер уже Стоукс узяв Тіма за руку вище ліктя, Стоукс, котрий не був одягнений у шкіряні штани і не лаявся, роздмухуючи піч, а був убраний у церемоніальні білі шати. Стоукс повів його в маленьку кімнату, де всі стіни були помальовані лісовими пейзажами, Стоукс підвів до труни залізного дерева, що стояла посередині того відкритого простору, який завше символізував галявину наприкінці земного шляху.

Великий Джек Рос також був убраний у біле, хоча його вбранням був саван з тонкого полотна. Очі без повік захоплено дивилися на стелю. До помальованої стіни тулилася кришка труни, й усю кімнату виповнював кислий, однак приємний запах залізного дерева, котре зберігатиме тлінні останки бідолашного тисячу років чи навіть більше.

Стоукс відпустив Тімову руку, і далі Тім пішов сам. Перед труною став навколішки. Просунув руку під полотняний саван і намацав руку свого батька. Вона була холодна, проте Тім, не вагаючись, переплів свої живі теплі пальці з пальцями трупа. Так вони завше трималися з татом за руки, коли Тім був маленький і ще не вмів як слід ніжками чеберяти. У ті дні чоловік, що крокував поруч з ним, здавався височезним, дванадцять футів заввишки. І безсмертним.

Тім стояв навколішки біля труни і дивився на обличчя свого батька.

Коли Тім вийшов з похоронної зали, його вразило, що сонце вже хилилося до заходу, а це означало, що він пробув біля тіла батька більше години. Коузінґтон і Стоукс стояли біля купи попелу заввишки з людину на задвірках кузні й смалили цигарки. Про Великого Келза новин не було.

— Мо’, він шугонув у річку і втопивси, — висловив припущення Стоукс.

— Залазь-но, синку, на підводу, — сказав Коузінґтон. — Відвезу тебе до мамки.

Але Тім похитав головою.

— Спасибі, я пішки піду, як ви не від того.

— Поміркувати хочеш, га? Що ж, діло потрібне. А я поїду до себе. Вечеря мене там жде холодна, але я радо її з’їм. Таке з твоєю мамкою сталося, що ніхто на неї бурчати не буде, Тіме. Нізащо в житті.

Тім слабо всміхнувся.

Коузінґтон поставив ноги на грязьовий щиток своєї підводи, узяв у руки віжки, а тоді наче про щось згадав і нахилився до Тіма.

— Ти цеє, як ітимеш, то гляди, щоб десь той Келз не вискочив. Навряд щоб ти його побачив, бо вдень він ховається десь. А на ніч ми поставимо в тебе дома кількох міцних парубків чатувати.

— Дякую-сей.

— Та не дякуй. І зви мене Пітер, хлопче. Ти вже дорослий, будемо собі на ім’я. — Він простягнув Тіму руку й легенько потис простягнуту у відповідь. — Мої співчуття. Страшенно шкода твого батька.

Тім вирушив Лісовою дорогою, а червоне сонце хилилося до обрію праворуч від нього. Він відчував усередині порожнечу, наче з нього вишкребли душу, та, може, це було й на краще. Принаймні на той час. Його мати була сліпа, у сім’ї не було чоловіка, щоб заробляв на хліб, тож яке майбутнє на них чекало? Побратими-лісоруби Великого Роса допомагатимуть, як зможуть і чим зможуть, та в них були власні тягарі. Його тато завше називав будь-яку домівку вільним володінням, та Тім уже розумів, що в селі Лісовому жодна хата, ферма чи клапоть землі не мали справжньої свободи. Бо наступного року і всі роки по тому Збирач приїжджатиме знову зі своїм сувоєм імен та прізвищ. Зненацька Тім зненавидів далекий Ґілеад, котрий усе життя видавався йому (коли він узагалі про нього думав, а таке бувало нечасто) місцем, де збуваються мрії й на кожному кроці стаються дива. Якби не було Ґілеаду, не було б і податків. Отоді вони б стали по-справжньому вільні.

Він помітив, що на півдні здіймається хмара куряви. У світлі призахідного сонця вона здавалася кривавим туманом. Тім знав, що то їхали жінки, які були в них удома. На своїх підводах і двоколках вони прямували в поховальну залу, з якої він сам щойно вийшов. Там вони обмиють тіло, що вже обмив був ручай, куди його вкинули. Умастять оліями. Вкладуть у праву руку небіжчика шмат березової кори, на якому буде нашкрябано імена його дружини й сина. Намалюють синю цятку в нього на лобі й накриють труну кришкою. А Пічка Стоукс короткими ударами свого молотка заб’є її цвяхами, і кожен удар буде жахливим у своїй остаточності.

Жінки висловлять Тіму свої співчуття з найліпшими в світі намірами, але Тім не хотів їх чути. Він не знав, чи зможе їх витримати і не зламатися. Він так втомився плакати. Пам’ятаючи про це, він зійшов з дороги й пішов по землі до маленького дзвінкого струмочка, знаного в народі під назвою Стейп-Брук, течія котрого могла доволі швидко привести його до потрібного місця: чистого джерела між хатою Росів і клунею.

Він повільно брів, немов у напівсні, й думав спочатку про Збирача, потім про ключ, який щось відмикав лише раз, потім про пукі, тоді про материні руки, що тягнулися на звук його голосу…

Так, заглиблений у свої думки, Тім мало не проминув предмет, який стирчав на стежці, що йшла вздовж струмка. То був сталевий стрижень з білим наконечником, схожим на слонову кістку. Він присів навпочіпки й подивився на нього широко розплющеними очима. Згадав, як запитував у Збирача, чи то, бува, не чарівна паличка, і почув загадкову відповідь: «На світ вона з’явилась як важіль перемикання передач “додж-дарта”».

Стрижень до половини застромили в тверду, мов цемент, землю (сила для цього знадобилася, певно, неабияка). Тім простягнув було руку, але завагався, а тоді сказав собі не бути дурнем: зрештою, то ж був не пукі, який міг паралізувати своїм укусом і з’їсти його живцем. Він витяг палицю і уважно її оглянув. Вона справді була сталева, зі сталі тонкої роботи, такого штибу, як уміли робити тільки Древні. Річ, безперечно, дуже цінна, та чи була вона справді магічною? Тіму вона здавалася такою самою, як будь-який металевий предмет, — холодною і мертвою.

«В умілих руках, — прошепотів голос Збирача, — будь-яка річ може стати магічною».

На іншому березі струмка лежала повалена гнила береза, і на ній Тім помітив жабку. Він націлив на неї наконечник зі слонової кістки й промовив єдині магічні слова, які знав: «Абба-ка-дабба». Він потай очікував, що жабка беркицьнеться мертва чи перекинеться на… ну, на щось та й перекинеться. Але дива не сталося: жабка не здохла і не перетворилася. Вона просто зістрибнула з колоди й зникла у високій зеленій траві на березі струмка. Проте жезл таки лишили для нього — Тім був у цьому переконаний. Збирач якось знав, що він ітиме цією дорогою. І коли йтиме.

Тім знову повернув на південь і побачив зблиск червоного світла. Щось сяяло між їхньою хатиною і клунею. Кілька секунд Тім не міг зрушити з місця, тільки стояв і дивився на той яскраво-червоний відблиск. А потім побіг. Збирач залишив йому ключ, Збирач залишив йому свою паличку, а коло джерела, з якого вони брали воду, він лишив свою срібну миску.

Ту, в якій він усе бачив.

Та тільки, як виявилося, то була не миска, а лиш пом’яте бляшане цебро. Плечі у Тіма поникли, й він побрів до клуні, щоб добре погодувати мулів перед тим, як іти в хату. Та раптом зупинився і обернувся.

Цебро, але не їхнє. Їхнє було меншим, з залізного дерева і з ручкою дерева блоссі. Тім повернувся до джерела й підняв цебро. Постукав наконечником Збирачевої палички по стінці, й воно так лунко задзвеніло, що Тім аж на крок відскочив. Жоден шмат бляхи не міг дати такого гучного звуку. Та й якщо подумати, ніяке старе бляшане відро не змогло б так гарно відбити призахідне сонце, як ця штукенція.

Ти справді думав, що я віддам свою срібну миску такому жовторотику, як ти, Тіме, сину Джека? Навіщо це мені, коли будь-яка річ може стати магічною? І до речі, про магію: чи ж я не віддав тобі свою паличку, від серця, можна сказати, відірвав?

Тім розумів, що голос Збирача звучить лише в його уяві, але він вірив, що чоловік у чорній мантії, якби стояв зараз перед ним, сказав би те саме.

А тоді в голові озвався інший голос. Від чобіт до маківки він зітканий з брехні, і його одкровення не приносять нічого, крім сліз.

Цей голос Тім постарався відігнати від себе й нахилився до джерела, щоб наповнити залишене для нього цебро. А коли воно було повне, в душу знову закралися сумніви. Він намагався пригадати, чи Збирач робив якісь паси над водою (чи ж не були загадкові паси часткою чарування?), і не зміг. Усе, що вдалося пригадати Тіму, — як чоловік у чорному казав йому, що не можна торкатися поверхні води, бо все зникне.

Сумніваючись не так у чарівній паличці, як у своїй спроможності нею скористатися, Тім безцільно помахав жезлом над водою. Якийсь час нічого не відбувалося. І раптом, коли він уже готовий був облишити всі спроби, над поверхнею заклубочився туман і прогнав його відображення. А коли туман розсіявся, Тім побачив, що на нього дивиться з води Збирач. Там, де він перебував, панувала темрява, та в нього над головою висів дивний зелений вогник, не більший за ніготь великого пальця. Ось він піднявся вище, і в його світлі Тім побачив дошку, прибиту гвіздком до стовбура залізного дерева. Написано на ній було «Рос-Келз».

Зелений вогник усе підіймався по спіралі вгору, аж поки не опинився під самісінькою поверхнею води у цебрі, і Тім охнув. У тому зеленому вогнику була людина, крихітна зелена жіночка з прозорими крильми на спині.

Та це ж ші — справжня фея!

Начебто задоволена тим, що привернула до себе його увагу, ші дзиґою метнулася геть, трохи потріпотіла крильми над плечем у Збирача і наче відскочила вбік. Потім зависла між двома стовпами, що тримали перекладину, а на ній висіла ще одна табличка. І як і з написом на дороговказі, що позначав ділянку Роса-Келза, Тім упізнав охайні друковані літери почерку свого батька. «СТЕЖИНА ЗАЛІЗНИХ ДЕРЕВ КІНЧАЄТЬСЯ ТУТ, — писалося на ній. — ДАЛІ БОЛОТО ФАҐОНАР. — А трохи нижче великими жирними літерами: — СТЕРЕЖИСЯ, МАНДРІВЦЮ!»

Ші метнулася назад до Збирача, описала в повітрі два кола, залишаючи по собі примарні сліди зеленого пилку, злетіла догори й з удаваною скромністю зависла біля його щоки. Збирач дивився просто на Тіма. Його обрис мерехтів (достоту як труп Тімового батька, коли він уздрів його у воді), та все ж був цілком реальним, цілковито присутнім. Піднятою рукою він провів у себе над головою півколо, роблячи пальцями жест, наче працював ножицями. То була мова жестів, яку Тім добре знав, бо ж нею час від часу користувалися всі жителі Лісового. Швидше, поквапся.

Збирач і його супутниця-фея розчинилися у воді, й Тім опинився віч-на-віч зі своїм здивованим відображенням у воді. Він знову провів паличкою над цебром, не помічаючи, що сталевий жезл завібрував у нього в руці. Тоненький серпанок туману виник знову, просочився немов нізвідки. Поклубочився і щез. Тепер Тім бачив у воді високий будинок з багатьма димарями й складним рельєфом даху. Він стояв на галявині, оточений залізними деревами, такими товстелезними і височезними, що порівняно з ними обабіч стежини росли карлики. «Їхні верхівки, напевно, пронизують хмари», — подумав Тім. Він розумів, що цей будинок стоїть аж у глибині Нескінченного лісу, далі, ніж коли-небудь наважувався заходити найхоробріший у Лісовому лісоруб, набагато далі. Численні вікна будинку було прикрашено кабалістичними символами, і це підказало Тіму, що дивиться він на будинок Мерліна Ельда, де час зупинився і стояв непорушно чи навіть біг у зворотний бік.

Аж ось у цебрі з’явився маленький дрижачий Тім. Він підійшов до дверей і постукав. Було відчинено. На поріг вийшов усміхнений старий із довжелезною, до пояса, білою бородою, в якій спалахувало коштовне каміння. На голові в нього був гостроверхий капелюх, жовтий, мов сонце Повної Землі. Водяний-Тім відкрито заговорив до Водяного-Мерліна. Водяний-Мерлін вклонився і зайшов назад у дім… який немовби постійно змінював свої обриси (хоча то могли бути лише брижі на воді). Повернувся чарівник зі смужкою чорної тканини, схожої на шовк. Підніс її до очей, показав, як нею користуватися: то була пов’язка. Мерлін простягнув її Водяному-Тіму, та не встиг той інший Тім її взяти, як знову заклубочився туман. А коли розсіявся, у воді вже не видно було нічого, крім Тімового відображення та ще птаха, що пролітав угорі, поспішаючи додому, до свого гнізда, поки сонце не сіло.

І втретє провів Тім над поверхнею води жезлом. Тепер уже він відчув, хоч і був страшенно збуджений, що паличка тремтить у руці. А коли щез туман, він побачив Водяного-Тіма, що сидів біля ліжка Водяної-Нел. На очах у його матері була та сама чорна пов’язка. Водяний-Тім зняв її, і неймовірна радість осяяла обличчя Нел. Сміючись, вона пригорнула його до себе. Водяний-Тім теж на радощах сміявся.

Це видіння, як і попередні два, накрив туман, але тремтіння сталевого жезла припинилося. «Непридатна, як сміття», — подумав Тім, і то була щира правда. Коли розтанув туман, вода в цебрі не показала йому нічого дивовижнішого за передсутінкове світло неба. Тім ще кілька разів пройшовся над водою Збирачевою паличкою, але нічого не сталося. Та це було не страшно. Він знав, що має робити.

Тім звівся на ноги, подивився на свій будинок і нікого не побачив. Та невдовзі мали прийти чоловіки, що зголосилися постояти на чатах. Йому варто було поквапитися.

У клуні він спитав у Бітсі, чи не хоче вона вибратися ще на одну прогулянку.

Незвичні турботи коло Нел Рос вимучили вдову Смек, але була вона ще й стара, хвора і більш стурбована дивною, не по сезону погодою, ніж могла сама перед собою зізнатися. Проте, хоч Тім і не наважився голосно стукати їй у двері (взагалі постукати після заходу сонця вимагало від нього неабиякої рішучості), вона прокинулася одразу.

Вдова взяла лампу, і коли в її світлі побачила, хто стоїть на порозі, серце в неї пішло в п’яти. Якби дегенеративна хвороба, що підточувала її, не забрала в єдиного ока змогу стікати слізьми, вона б розплакалася від вигляду цього юного личка, сповненого нерозумної рішучості та смертельної непохитності наміру.

— Ти надумав повернутися в ліс, — сказала вона.

— Еге ж. — Тім говорив тихо, але твердо.

— Попри все, що я тобі казала.

— Так.

— Він тебе зачарував. А навіщо? Задля вигоди? Ні, йому це не цікаво. Просто він побачив яскравий вогник у пітьмі цього всіма забутого болота, і йому неодмінно знадобилося його загасити.

— Сей Смек, він показав мені…

— Гадаю, щось пов’язане з твоєю матір’ю. Він знає, на які важелі тиснути, щоб люди йому корилися. Еге ж, хто ж, як не він. Він володіє магічними ключами, які відмикають їхні серця. Я знаю, що словами тебе не спинити, бо досить і одним оком на твоє личко поглянути, щоб усе на ньому прочитати. І знаю, що не стримаю тебе силоміць, і сам ти знаєш. Інакше чому ти прийшов до мене по те, що тобі потрібно?

Почувши ці слова, Тім збентежився, та рішучості в нього не поменшало, і вдова зрозуміла, що його вже не переконати. Ба гірше, він затявся.

— То що тобі потрібно?

— Лише переказати слівце моїй матері, як ви не від того. Скажіть їй, що я пішов у ліс і повернуся з тим, що поверне їй зір.

Кілька секунд сей Смек мовчала, тільки дивилася на нього крізь вуаль. У світлі піднятої лампи Тім бачив руїни, на які перетворилося її обличчя, міг роздивитися їх краще, ніж йому хотілося.

— Зажди тут, — нарешті сказала вона. — Не тікай, не попрощавшись, якщо не хочеш, щоб я тебе вважала боягузом. Але й нетерплячку свою приборкай, бо повертаюсь я повільно, ти ж знаєш.

Тім (хоч йому й страшенно вже кортіло вирушати) послухався вдови й зачекав. Секунди тяглися, мов хвилини, хвилини — мов години, але зрештою старенька повернулася.

— Я вже думала, ти поїхав, — сказала вдова. Більшої образи й болю вона завдати Тіму не могла, навіть якби шмагнула його в обличчя батогом.

Вдова дала йому лампу, з якою підійшла була відчиняти двері.

— Це щоб тобі дорогу освітлювала, бо бачу, в тебе своєї нема.

Справді, в гарячці перед від’їздом він геть забув узяти лампу.

— Дякую-сей.

У другій руці вона тримала полотняну торбину.

— Тут буханець хліба. Небагато, та й два дні він уже в мене лежав, але це все, що я можу дати тобі з харчів.

У Тіма клубок застряг у горлі, тому він не міг нічого відповісти, просто постукав себе по горлу тричі й простягнув руку до торбини. Але вдова ще трохи її потримала.

— Тіме, тут ще дещо лежить. Ця річ належала моєму братові, він загинув у Нескінченному лісі майже двадцять років тому. Він купив її у мандрівного торгівця, а коли я стала його дражнити й назвала дурником, якого легко ошукати, він повів мене у поле на заході села й показав мені, що ця штукенція робоча. Ай, боги, який був шум! У мене у вухах ще багато годин по тому дзвеніло!

І вона витягла з торби рушницю.

Тім подивився на неї широко розплющеними очима. Такі він бачив на картинках у книжках удови, і в старого Дестрі на стіні у вітальні висіла в рамці картинка гвинтівки, але він ніколи не думав, що побачить зброю на власні очі. Рушниця була завдовжки близько фута, з дерев’яним руків’ям. Спусковий гачок і стволи були з тьмяного металу. Стволів було чотири, докупи їх тримало щось на зразок мідних смужок. Отвори на кінці, звідки вилітало те, чим рушниця стріляла, були квадратні.

— Перед тим, як показати мені, він стріляв з неї двічі, і з того дня ніхто нею не користувався, бо невдовзі по тому він помер. Не знаю, чи з неї ще можна стріляти, та я тримала її в сухому місці, і раз на рік, у його день народження, змащувала так, як він мені показував. У кожному стволі є заряд, і ще є п’ять запасних. Їх називають кулями.

— Пулями? — насупившись, перепитав Тім.

— Ні, кулями. Дивись-но.

Вона простягнула йому торбину, щоб звільнити свої покручені руки, й повернулася в дверях боком.

— Джошуа казав, що рушницю ніколи не можна наставляти на людину, якщо не хочеш поранити її чи вбити. Бо у зброї, казав він, палке серце. Чи то лихе серце? Стільки років минуло, я вже й не пам’ятаю. На ній збоку є маленький важіль… отут…

Щось клацнуло, і рушниця, наче переламавшись, розкрилася. Вдова показала Тіму чотири квадратні мідні пластини. А коли витягла одну з отвору, в якому пластина сиділа, Тім побачив, що то насправді край снаряда — кулі.

— Коли вистрелиш, мідне дно залишиться, — сказала вдова. — Його потрібно витягти, перш ніж заряджати наступний патрон. Розумієш?

— Еге ж. — Тіму кортіло самому потримати кулі в руках. Ба більше, він дуже хотів узяти рушницю, і натиснути на гачок, і почути вибух.

Вдова закрила рушницю (та знову тихо й елегантно клацнула) і показала йому руків’я. Тім побачив чотири маленькі пускові механізми, які треба було відтягувати великим пальцем.

— Це курки. Кожен відповідає за окремий ствол… якщо ця клята штукенція взагалі ще стріляє. Розумієш?

— Ага.

— Це називається чотиристволкою. Джошуа казав, що, поки жоден з курків не зведено, тримати її безпечно. — Вдова трохи похитнулася, наче їй запаморочилося в голові. — Даю рушницю дитині! Тій, що збирається вночі йти в Нескінченний ліс, на зустріч із дияволом! Однак що я ще можу вдіяти? — А тоді не до Тіма: — Але він не чекатиме, що в дитини може бути зброя, чи не так? Може, в світі ще лишилася Білість, і одна з цих старих куль втрапить-таки у його чорне серце. Поклади її в торбу, прошу тебе.

І жінка простягнула йому рушницю руків’ям уперед. А Тім ледь її не впустив. Його вразило, що така маленька річ може бути такою важкою. І так само, як чарівна паличка Збирача, коли він проводив нею над водою у цебрі, рушниця, здавалося, вібрувала.

— Запасні кулі я загорнула у вату. Разом з тими чотирма, що в рушниці, їх дев’ять. Най вони тобі поможуть і най я не буду проклята на галявині за те, що дала їх тобі.

— Дяк… дякую-сей! — То було все, що спромігся вичавити з себе Тім. І обережно поклав рушницю в торбину.

Вдова взялася руками за голову і гірко засміялася.

— Ти дурний, а я ще дурніша. Замість чотиристволки свого брата я мусила би принести мітлу й огріти тебе нею по голові. — Вона знову розсміялася, гірко, безрадісно. — Та все одно з моєю старечою силою користі з цього не буде.

— Ви перекажете моїй мамі завтра звістку? Бо цього разу я пройду не маленький відрізочок стежини, а всю її аж до кінця.

— Еге ж, і розіб’єш їй серце. — Вдова нахилилася до нього, і край її вуалі гойднувся. — Ти про це не думав? По очах бачу, що думав. Навіщо ти йдеш, якщо знаєш, що ця новина роз’ятрить їй душу?

Тім почервонів від підборіддя до коренів волосся, але тримався стійко. Тієї миті він був дуже схожий на свого покійного батька.

— Я хочу, щоб до неї повернувся зір. І завдяки магії, якою він мене озброїв, я тепер знаю, як це зробити.

— Чорній магії! Оплоту брехні! Брехні, Тіме Рос!

— Думайте, що хочете. — Він випнув щелепу і став ще більш схожий на Джека Роса. — Але про ключ він не збрехав, подіяло. І про побиття теж — це сталося. Про те, що мама сліпа, теж правду сказав. А щодо тата… ви знаєте.

— Атож. — Удова заговорила з сильним сільським акцентом, якого Тім ніколи від неї не чув. — Атож, і вся його правда була двосічною: завдавала тобі болю й заманювала тебе в пастку.

Спочатку він нічого на це не відповів, тільки похилив голову і мовчки вивчав носки своїх збитих шорбутсів. У душі старенької майже зажевріла надія, та Тім підняв голову, подивився їй у вічі й сказав:

— Я прив’яжу Бітсі трохи далі по стежці на ділянці Коузінґтона-Марчлі. Не хочу лишати її на відрізку, де я знайшов тата, бо в деревах живе пукі. Коли підете до мами, попросите сея Коузінґтона відвести Бітсі додому?

Молодша жінка могла б сперечатися й далі, може, навіть стала б Тіма благати. Але вдова була старою.

— Що-небудь іще?

— Дві речі.

— Кажи.

— Ви поцілуєте за мене маму?

— Еге ж, охоче. А що друге?

— Чи благословите ви мене в дорогу?

Поміркувавши над цим, вдова Смек похитала головою.

— Що стосується благословення, то чотиристволка мого брата — все, що я можу тобі дати.

— Тоді цього має вистачити. — Він виставив ногу вперед і приклав кулак до лоба на знак прощання. Потім розвернувся і пішов сходами вниз туди, де чекала, прив’язана, віддана маленька дівчинка-мул.

Таким тихим голосом, що його майже не було чути, вдова Смек промовила:

— Іменем Ґана, благословляю тебе. Тепер на все воля ка.

Коли Тім зліз із Бітсі і прив’язав її до куща при Стежині Залізних Дерев, Місяць уже зайшов. Ще вдома, у клуні, він наповнив кишені вівсом, тож тепер розсипав його перед нею так само, як минулої ночі це робив Збирач для свого коня.

— Поводься добре, вранці по тебе прийде сей Коузінґтон, — сказав Тім. Перед внутрішнім зором засвітилася картинка: Простак Пітер знаходить Бітсі мертвою, з величезною дірою в череві, пробитою якимсь лісовим хижаком (можливо, тим самим, якого він відчув поза спиною під час своєї прогулянки стежиною минулої ночі). Втім, що він міг удіяти? Бітсі була хороша, та не досить розумна, щоб самотужки знайти дорогу додому, хоч і бігала тією дорогою незліченну кількість разів.

— З тобою все буде добре, — сказав Тім і погладив її по гладенькому носі. Та чи вірив він у це? Йому подумалося, що вдова могла щодо всього мати рацію і з Бітсі то була лише перша ластівка, але він відкинув цю думку.

Про все інше він сказав мені правду, авжеж, і про це не збрехав.

На той час, коли Тім заглибився в ліс, ідучи Стежиною Залізних Дерев, він почав у це вірити.

Не забуваймо, що йому було лише одинадцять.

Тієї ночі жодного багаття він не помітив. Коли вже підходив до краю Стежини Залізних Дерев, то замість затишного помаранчевого палахкотіння дров краєм ока побачив холодний зелений вогник. Він мерехтів і час від часу зникав, але постійно вертався, такий потужний, що відкидав тіні, які наче кублилися в нього під ногами, як змії.

Стежина (тепер уже ледь помітна, бо єдиними слідами коліс на ній були заглибини від возів Великого Роса і Великого Келза) повернула ліворуч, в обхід стародавнього залізного дерева, стовбур якого був більший за найбільшу хату в Лісовому. Через сто кроків за цим вигином дорога вперед закінчувалася галявиною. Там була перекладина, а на ній гойдалася табличка. Тім зміг прочитати кожне слово, бо вгорі над перекладиною, завдяки крильцям, які тріпотіли так швидко, що їх і видно не було, зависла в повітрі ші.

Зачарований цією рідкісною дивовижею, Тім підійшов ближче. Гола і прекрасна ші була заввишки чотири дюйми, не більше. Годі було розібрати, чи її тіло мало той самий зелений відтінок, що й світіння, яке від неї йшло, бо те сяйво засліплювало. Проте її привітну усмішку він роздивився і знав, що вона його бачила дуже добре, попри те, що її підняті догори очі з мигдалеподібним розрізом не мали зіниць. Від крилець ішло тихе рівне гудіння.

Збирача ніде не було видно.

Ші грайливо крутнулася довкола своєї осі й пірнула між гілками куща. Тім трохи перелякався, уявивши, як ці серпанкові крила рвуться об шпичаки, але вона вигулькнула неушкоджена й злетіла карколомною спіраллю на висоту п’ятдесяти футів чи навіть більше — до перших горішніх гілок залізних дерев, — а тоді знову пірнула вниз, просто на нього. Тім побачив, що свої гарні ручки вона витягнула назад, наче дівчинка, що пірнала в басейн. Він пригнувся, і коли вона пролітала повз нього, так близько, що вітерець скуйовдив йому волосся, Тім почув сміх, схожий на переливи дзвіночків, які звучали десь далеко-далеко.

Він обережно випростався і побачив, що вона повертається, знову і знову виконуючи сальто в повітрі. Серце в нього шалено билося в грудях. Ще ніколи в житті Тім не бачив нічого гарнішого.

Ші пролетіла над перекладиною, і в її світлячковому сяйві він роздивився ледь помітну й густо зарослу стежку, що заглиблювалася в Нескінченний ліс. Вона здійняла одну ручку, що яскраво світилася зеленим вогнем, і підкликала Тіма знаком. Зачарований її потойбічною красою і привітною усмішкою, Тім без найменших вагань пірнув під перекладину, навіть не глянувши на останні слова, що їх написав колись його покійний батько: «СТЕРЕЖИСЯ, МАНДРІВЦЮ».

Ші висіла в повітрі, поки Тім не підійшов так близько, що міг простягнути руку й торкнутися її, а тоді помчала понад рештками стежки вперед. Там знову стала ширяти в повітрі, усміхаючись і підкликаючи рукою. Волосся розсипалося по її плечах. Часом воно приховувало її крихітні груденята, а часом злітало догори від вітру, що його створювали її крила, і оголювало їх.

Удруге, коли підійшов ближче, Тім покликав її… але тихенько, боячись, що її крихітні барабанні перетинки луснуть, якщо він покличе її трохи гучніше.

— А де Збирач?

Її відповіддю знову був срібний передзвін сміху. Вона двічі зробила пірует у повітрі, підтягнувши коліна аж до плечей, а тоді стрімко помчала, затримавшись лише на мить — щоб озирнутися й переконатися, що Тім іде за нею. Так вела вона зачарованого хлопчика все глибше і глибше в Нескінченний ліс. Тім і не помітив, коли жалюгідна подоба стежки скінчилася і шлях повів його між високими залізними деревами, що їх бачили очі лише небагатьох людей, та й то давно-предавно. Не помітив він і того, що важкий кисло-солодкий запах залізних дерев поступився значно менш приємному смороду стоячої води й гнилих водоростей. Залізні дерева відступили. Попереду їх ще мало бути багато, цілі ряди, але не тут. Тім підійшов до самісінького краю величезного болота, знаного під назвою Фаґонар.

Ші, знову зблиснувши своєю дражливою усмішкою, полетіла далі. Її сяйво вже відбивалося у темній воді. Щось (не риба) розбило брудну поверхню, подивилося на повітряну непрохану гостю оком без вій і знову ковзнуло під поверхню.

Тім цього не помітив. Побачив він лише купину, над якою зараз висіла фея. Крок довелося б робити величенький, та не зробити його Тім не міг. Вона чекала. Щоб убезпечити себе, він стрибнув — і ледве зумів втриматися. Те зелене світіння було оманливим, через нього все здавалося ближчим, ніж насправді. Тім похитнувся і відчайдушно замахав руками. А ші тільки гірше зробила (ненавмисно, Тім був у цьому впевнений, вона просто гралася), швидко кружляючи довкола його голови, засліплюючи його своєю аурою і наповнюючи вуха передзвоном сміху.

Надії на те, що Тім втримається, було мало (а ще він не помітив лускатої голови, що випірнула на поверхню коло нього, випнутих очей і роззявленої пащеки, повної трикутних зубів), але він був молодий і спритний. Він відновив рівновагу і невдовзі вже стояв на купині.

— Як тебе звати? — спитав він у осяйної феї, котра ширяла в повітрі за купиною.

Попри її лункий сміх, він не був певен, що вона може розмовляти, а якщо й може, то чи відповість будь-якою мовою, високою чи низькою. Але вона відповіла, і те ім’я здалося Тіму найприємнішим з усіх, які він чув. Воно ідеально пасувало до її неземної краси.

— Арманіта! — вигукнула вона і знову полетіла, сміючись і кидаючи на нього кокетливі погляди.

Тім усе далі і далі заглиблювався слідом за феєю в болото Фаґонар. Іноді купини розташовувалися так близько, що він міг переступати з однієї на іншу. Але що далі в болото, то частіше доводилося стрибати, і стрибки ставали щораз довші. Хоча страшно Тіму не було. Навпаки — він був у ейфорії, засліплений, і сміявся щоразу, коли ледь не втрачав рівновагу. Він не помічав, що поверхнею води за ним невідступно пливуть V-подібні фігури, протинаючи чорну воду, мов голка кравчині — шовк. Спочатку така фігура була одна, потім їх стало дві, три, а потім і півдесятка. Його кусали жуки-кровопивці, а він змітав їх, навіть не відчуваючи, що вони жалять і залишають на шкірі криваві ляпки. Так само не помічав він згорблених, проте більш-менш вертикальних тіней, що супроводжували його з одного боку і жадібно розглядали хлопчика палаючими в темряві очима.

Кілька разів він тягнув руку до Арманіти й гукав:

— Не тікай, я тебе не скривджу! — Та вона весь час уникала потрапляти йому до рук, а один раз прослизнула між його пальців, що вже змикалися, і полоскотала шкіру крильцями.

Аж ось Арманіта облетіла довкола купини, що була більшою за інші. На ній нічого не росло, і Тім подумав, що насправді то великий камінь — перший, який він бачив у цих краях, де все здавалося радше хистким, ніж твердим і непорушним.

— Надто далеко! — викрикнув Тім до Арманіти. Він роззирнувся навколо в пошуках ще одного камінця, на який можна було б стрибнути, і не знайшов. Якщо він хотів потрапити на наступну купину, то мусив спочатку скакнути на той камінь. Арманіта все манила його рукою.

«Може, і вдасться, — подумав він. — Напевно, вона вважає, що мені це до снаги, інакше навіщо би підкликала?»

На тій купині, де він стояв, не було місця для розгону, тому Тім зігнув коліна і стрибнув у довжину, вклавши у стрибок усю свою силу. Він пролетів над водою і вже в польоті побачив, що не потрапить на камінь, для цього йому не вистачить зовсім трохи. Тож він витягнув уперед руки. Приземлився на груди й підборіддя, ударившись так сильно, що перед очима, і без того засліпленими сяйвом феї, виникли яскраві цятки. Тім ще встиг збагнути, що зовсім не за камінь тримається руками (хіба що камені дихали), а тоді десь позаду нього пролунав гучний огидний рик. А слідом за цим розлігся плюскіт і Тіму забризкало спину й шию теплою водою, що аж кишіла жуками.

Він видряпався на камінь, що каменем не був, розуміючи, що впустив удовину лампу, та торба ще була при ньому. Якби він не намотав її собі щільно на зап’ястя, то й торба упала б у воду. Бавовна була волога, та не мокра. Поки що принаймні.

А тоді, коли він уже відчував, що потвора позаду нього дихає в спину, «камінь» став підійматися. Тім стояв на голові якоїсь істоти, що спала в грязюці й болотяній твані. І те, що її розбурхали, їй не сподобалося взагалі. Тварюка проревіла, і з рота в неї вирвався зелено-помаранчевий вогонь, який спалив очерет, що витикався з води.

Не завбільшки з хату, ні, певно, що ні, та все одно це дракон і, о боги, я стою в нього на голові!

Подих чудовиська яскраво осяяв усю ту ділянку Фаґонара. Тім побачив, як гнеться навсібіч очерет, коли істоти, що невідступно слідували за ним, порснули від драконового полум’я. А ще Тім устиг помітити ще одну купину, трошки більшу за ту, з якої потрапив на своє теперішнє — і дуже небезпечне — місце.

У Тіма не було часу переживати, що його з’їсть величезна риба-канібал, якщо він не дострибне, чи що наступний віддих дракона перетворить його на хлопчика-вуглинку, якщо він усе-таки потрапить на купину. З нерозбірливим криком Тім стрибнув. То був його найдовший стрибок у житті, чи не занадто довгий. Довелося обома руками вчепитися у меч-траву, щоб не звалитися у воду. Гостра трава врізалася йому в пальці. Подекуди пагони трави були ще гарячі й курилися від артилерійського залпу розлюченого дракона, але Тім стійко тримався. Думати про те, що його могло чекати, якщо він упаде з цього крихітного острівця, Тім не хотів.

Хоча здобута позиція теж була не те щоб дуже безпечною. Він спромігся стати на коліна й озирнувся туди, звідки прийшов. Дракониха (бо то була сучка — на голові в неї виднівся рожевий дівчачий гребінець) піднялася з води й стала на задні лапи. Була вона, звісно, не завбільшки з хату, та з Блекі, Збирачевим жеребцем, могла розмірами позмагатися. Вона двічі змахнула крильми — і навсібіч бризнули краплі, а вітер був такий потужний, що відгорнув Тіму злипле від поту волосся з лоба. Крила лопотіли, мов простирадла на сильному вітрі, коли його мати вивішувала їх сушитися на мотузці.

Крихітні очиці-намистини з кривавими прожилками дивилися просто на Тіма. З пащеки драконихи витікали мотузки розжареної слини й сичали, падаючи у воду. Високо між її грудей, вкритих лускою, тріпотіли зябра — дракониха втягувала повітря, що підтримувало жар у печі, яка двигтіла в її нутрі. У нього ще був час подумати над тим, як це дивно (і трохи смішно), що брехня його вітчима тепер стане правдою. Але в цьому випадку живцем підсмажать Тіма.

«Боги, напевно, сміються», — подумав Тім. А якщо й ні, то Збирач уже точно.

Не замислюючись, Тім бухнувся на коліна і простягнув до драконихи руки. Бавовняна торба гойдалася на правому зап’ястку.

— Прошу вас, міледі! — закричав він. — Будь ласка, не спалюйте мене, бо мене збили на манівці і я благаю прощення!

Кілька секунд дракониха просто дивилася на нього, а її зябра все пульсували. Крапала й сичала вогненна слина. Та зрештою вона знову почала поволі занурюватися (Тіму здалося, що занадто повільно, по кілька дюймів за раз). Наприкінці на поверхні лишилася тільки верхівка її голови… а ще ті жахливі витрішкуваті очі. Вони неначе обіцяли, що наступного разу, якщо він наважиться потривожити її відпочинок, дракониха вже не буде такою милосердою. А тоді й очі зникли і знову Тім бачив перед собою лише щось подібне до великого каменя.

— Арманіто? — Він роззирнувся навколо, шукаючи зеленого вогника й розуміючи, що більше його не побачить. Вона завела його в глиб Фаґонара, туди, де попереду не було більше купин, а позаду лежав дракон. Фея свою роботу виконала.

— Сама лише брехня, — прошепотів Тім.

Вдова Смек цілковито мала рацію.

Тім сів на купину, думаючи, що от-от розплачеться. Але сліз не було. Хоча Тім їх і не хотів. Яка користь була з того, щоб плакати? Його пошили в дурні, і то був кінець усьому. Він пообіцяв собі, що наступного разу не буде таким телепнем… якщо цей наступний раз буде. Та в темряві, на самоті, коли схований за хмарами Місяць просіював своє попелясте сяйво крізь зарості, це здавалося не надто ймовірним. Істоти, що втекли від дракона під воду, повернулися. Драконового водяного будуару вони уникали, та все одно в них було повно місця для маневрів, і не було жодних сумнівів у тому, що осердям їхньої зацікавленості був крихітний острівець, на якому сидів Тім. Він міг лише сподіватися, що то була якась риба, і вона боялася вискочити з води, щоб не загинути. Однак він знав, що великі потвори, які жили на такому густому мілководді, найпевніше, могли дихати як у воді, так і в повітрі.

Тім дивився, як вони кружляють довкола нього, і думав: «Збираються з духом, щоб напасти».

Він розумів, що по нього прийшла смерть, та все ж йому було одинадцять років і хотілося їсти. З торби він витяг буханець хліба, побачив, що він намок лише з одного боку, і кілька разів одкусив з іншого. Потім поклав хліб на купину, щоб роздивитися чотиристволку (наскільки це дозволяло скупе місячне сяйво і слабке фосфоресцентне світіння болота). На вигляд і дотик рушниця була суха, як і запасні набої. І Тім знав, як зберегти їх такими й надалі. Він відірвав шматок від сухої половини буханця і запхав запасні набої глибоко в м’якуш, заткнув дірку і поклав хлібину біля торби. Тім сподівався, що торба висохне, але напевно не знав. Повітря було дуже вологе, і…

І тут з’явилися вони, дві потвори, що стрілою мчали прямісінько на Тімів острівець. Він зірвався на рівні й прокричав перше, що спало на думку.

— Краще не суньтеся! Не суньтеся, дурні! Тут стрілець, справжній син Ґілеаду й Ельда, тому стережіться!

Він сумнівався, що такі звірюки з їхніми курячими мізками мали хоч найменше уявлення, про що він їм кричить (чи що їх би це зупинило), та звук його голосу їх налякав і вони метнулися геть.

«Глядіть не розбудіть оту вогненну діву, — подумав Тім. — Бо вона підніметься і підсмажить вас тільки задля того, щоб припинився цей галас».

Та хіба в нього був вибір?

Наступного разу, коли живі підводні човни торпедами помчали на нього, хлопчик закричав і заплескав у долоні. Він би й по порожній колоді постукав, якби була колода, і най би та дракониха в На’ар провалилися. У Тіма з’явилася думка, що палюча смерть від її подиху була б і то милосердніша, ніж мучитися в зубах у тих гадів підводних. І, безперечно, та смерть була б швидша.

Тім хотів би знати, чи Збирач був десь поряд, спостерігав і зловтішався. Якась правда, напевно, в цьому була. Спостерігав — так. Але Збирач не став би бруднити чоботи в смердючому болоті. Він сидів десь, де було сухо і приємно, та дивився виставу в своїй срібній мисці, а довкола кружляла Арманіта. А може, навіть сиділа в нього на плечі, спершись підборіддям на крихітні рученята.

Коли брудний світанок став просочуватися крізь навислі над головою дерева (обвішані мохом страшезні покручі — Тім таких ще ніколи не бачив), довкола його купини вже кружляло з дві дюжини тварюк. Найкоротша з них була з десять футів завдовжки, та більшість були набагато довші. Крики й плескання в долоні більше на них не діяли. Вони збиралися напасти на Тіма.

Наче тільки цього бракувало, через зелений дах болота тепер проникало достатньо світла, і Тім бачив, що за його смертю й подальшим поглинанням спостерігатимуть глядачі. Їхні обличчя ще приховував уранішній присмерк, і нещасний Тім навіть трохи цьому порадів. Їхні сутулі напівлюдські обриси були й без того страшні. Вони стояли на найближчому березі, за сімдесят чи вісімдесят ярдів од купини. Тім роздивився з півдюжини, але їх могло бути й більше — надто темним і туманним був ранок, щоб сказати напевне. Плечі у них були заокруглені, кошлаті голови випиналися вперед. Лахміття, що висіло на їхніх безформних тілах, могло бути рештками одягу чи смужками моху, як ті, що звисали з гілля. Тіму вони здавалися маленьким плем’ям болотяників, що піднялося з трясовини, аби лише подивитись, як плавучі потвори дражнитимуть і зрештою зжеруть свою жертву.

Та яка різниця? Все одно мені кінець, дивитимуться вони чи ні.

Від зграї відділилася одна рептилія і, хльоскаючи хвостом по воді, попливла до купини. Доісторична голова здіймалася над поверхнею, пащека розійшлася у вищирі, довшому за все Тімове тіло. Потвора вдарила нижче того місця, де стояв хлопчик, і сила удару була такою, що вся купина затремтіла, мов желе. Кілька спостерігачів з берега заухкали. Тім подумав, що вони наче уболівальники на суботньому змаганні в «Очки».

Ця думка так його розлютила, що страх випарувався без сліду, поступившись місцем гніву. Невже водяні звірюки зжеруть його? Іншого можливого розвитку подій він не бачив. Та якщо чотиристволка, яку дала йому вдова, не надто намокла, він міг би змусити бодай одну тварюку заплатити за сніданок.

А якщо не вистрелить, я візьмуся за ствол і битиму гада руків’ям, аж поки мені рука не відірветься.

Істота вже виповзала з води. Пазуристі й короткі передні лапи роздирали очерет і водорості, лишаючи чорні подряпини, які швидко наповнювалися водою. Хвіст почвари (чорнувато-зелений угорі й білий, як черево мерця, внизу) усе тягнувся за нею з води, плескаючи по воді й розкидаючи віялом навсібіч грязюку. Над мармизою пульсувало й пульсувало ціле гніздо лупатих очей. Усі вони були прикуті до обличчя Тіма. Клацнула довжелезна пащека, зуби наче перемелювали каміння.

На березі (ті сімдесят ярдів віддалі здавалися тисячею коліс) знову заухкали болотяники, наче підбадьорювали чудовисько.

Тім відкрив полотняну торбу. Його руки не тремтіли, пальці впевнено робили своє, хоча потвора вже наполовину вилізла з води на крихітний острівець і тепер лише три фути відділяло Тімові ноги в мокрих чоботях од ляскоту тих зубів.

Він звів один з курків, як показувала йому вдова, поклав на нього палець і опустився на коліно. Вони з жахіттям, що наближалося, опинилися на одному рівні. Тім відчував його смердюче дихання і бачив пульсуючу рожеву пащеку. Та все одно Тім усміхався. Він відчував, як розтягуються губи, й радів. Приємно було всміхатися в останні миті життя, так, дуже приємно. Єдине, про що він шкодував, — що то не Збирач податків у скарбницю Баронії виповзає до нього на берег зі своєю зрадливою зеленою подружкою на плечі.

— Побачимо, як тобі це сподобається, гидото, — пробурмотів Тім і натиснув на гачок.

Звук був такий гучний, що Тіму спершу здалося, ніби чотиристволка вибухнула у нього в руках. Однак вибухнула не рушниця, а бридке гніздо очей на голові в рептилії. Вони пирснули чорнувато-червоним гноєм. Істота закричала від болю і вигнулася назад, на свій хвіст. Короткі передні лапи забилися в повітрі. Почвара впала у воду, забила ногами й перевернулася на спину, показуючи живіт. Довкола голови, що частково занурилася під воду, стала розпливатися червона хмара. Голодний вищир старезної істоти став посмертним. У деревах зашуміли, затріскотали й залопотіли крильми наполохані птахи.

Усе ще купаючись у тій холодності (й усміхаючись, хоч сам він цього й не усвідомлював), Тім відкрив чотиристволку і витяг зужиту гільзу. Вона ще диміла й була на дотик теплою. Він ухопив половинку хліба, узяв хлібну пробку в зуби і великим пальцем заштовхнув запасний патрон у порожню камеру. Потім рвучко закрив рушницю й виплюнув окраєць, що мав тепер присмак мастила.

— Ну підпливайте! — закричав він рептиліям, що збуджено плавали вперед і назад (горбок голови дракона, що лежав у воді, вже зник з поля зору). — Я вас ще пригощу!

І то була не бравада. Тім зрозумів, що йому справді хотілося, щоб вони підпливли ближче. Жодна інша річ (навіть сокира його батька, яка досі була в нього за поясом) не здавалася йому такою природною, як важка вага чотиристволки в лівій руці.

З берега долинув якийсь звук, і Тім не одразу зрозумів, що то було. Не тому, що він був дивний, а тому, що суперечив усьому, що він думав про глядачів дійства. Болотяники плескали в долоні.

Коли він повернувся до них обличчям, а в руці диміла рушниця, вони попадали на коліна, поприкладали кулаки до лобів і вигукували єдине слово, яке, здавалося, спроможні були вимовити. Те слово було «хайл», одне з небагатьох, що однаково звучало як у низькій, так і у високій мові, те, яке манні називали Фін-ґан, тобто «перше слово», те, з якого почав кружляти світ.

А може…

Тім Рос, син Джека, перевів погляд з уклінних болотяників на березі на стародавню (але дуже дієву) зброю, яку тримав у руках.

А може, вони думають…

Це було можливо. Насправді більш ніж можливо.

Ті люди з Фаґонара вирішили, що він стрілець.

Кілька секунд він стояв, мов громом уражений, і не міг поворухнутися. Дивився на них з купини, на якій боровся за своє життя (і ще міг програти). Вони стояли навколішки у високому зеленому очереті й болотяній твані за сімдесят ярдів од нього, поприкладавши кулаки до своїх пелехатих голів, і теж дивилися на нього.

Відчувши нарешті, що до нього впевнено повертається здоровий глузд, Тім зрозумів, що мусить скористатися їхньою вірою, поки ще є змога. Він силкувався пригадати казки, які розказували йому мама й тато, а ще ті, що їх читала вдова Смек учням зі своїх дорогоцінних книжок. Однак жодна, здавалося, не пасувала до ситуації, аж поки він не пригадав одну давню історію, яку чув від Скабки Гаррі, дивака, що працював на тартаку по кілька днів на тиждень. Старий Скабка був наполовину ідіотом. Він міг націлити на тебе палець і вдати, що тисне на гачок, а ще любив верзти всілякі нісенітниці — і стверджував, що то високою мовою. Але найулюбленішою його темою були люди з Ґілеаду, які носили в кобурах великі пушки і їздили на пошуки пригод.

Ох, Гаррі, сподіваюся, то ка підштовхнуло мене опинитися неподалік у той обідній відпочинок.

— Хайл, піддані! — закричав він болотяникам на березі. — Дуже добре вас бачу. Підведіться, в ім’я любові та служіння!

Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Та потім вони всі повставали і дивилися на нього своїми вкрай вимученими, глибоко запалими очима. Їхні щелепи відвисали мало не до грудей і всім обличчям надавали однакового виразу зачудування. Тім побачив, що у деяких були примітивні луки, а в інших до грудей виноградною лозою були прив’язані дрючки.

А тепер що казати?

Іноді, подумав Тім, годиться тільки неприкрита правда.

— Витягніть мене з цього проклятущого острова! — закричав він.

Спочатку болотяники лише німо витріщалися на нього. Та потім зібралися купкою і стали перемовлятись якимись незрозумілими рохканнями, бульканнями та гарчанням, від якого ставало не по собі. І коли вже Тім почав думати, що нарада триватиме вічно, декілька болотяників розвернулися і побігли геть. Один з тих, що лишилися, найвищий, обернувся до Тіма і витягнув обидві руки вперед. То таки справді були руки, хоч і було на них забагато пальців, а долоні поросли чимось зеленим і дуже схожим на мох. Той жест був ясний і промовистий: стій, де стоїш. Тім кивнув, сів на купину (як маленька леді Муфик на свій пуфик, подумав він) і взявся дожовувати рештки хліба. Одним оком він назирав за плавучими тварюками на випадок, якби їм забажалося повернутися, а в руці тримав чотиристволку. На шкіру йому сідали мухи й маленькі жуки. Тім їх відганяв, та вони все одно встигали напитися його поту. Він подумав, що як найближчим часом ніяких змін не буде, то йому доведеться стрибнути у воду просто для того, щоб втекти від набридливих комах, надто швидких, щоб їх прибити. Та тільки хтозна, що ще могло ховатися в тій болотяній твані чи скрадатися дном.

Коли Тім проковтнув останній шматочок хліба, на болоті, затягнутому вранішнім туманом, розлігся лункий стукіт. Наполохані птахи знову знялися на крило. Деякі були на диво великі, з рожевими чубками і довгими тонкими лапами, що загрібали воду, коли птахи здіймалися в повітря. Вони гучно улюлюкали, і той звук здався Тіму сміхом дітей, що з’їхали з глузду.

Хтось б’є в порожню колоду, яку я так мріяв мати під рукою. Ця думка викликала в нього втомлену усмішку.

Стукіт тривав хвилин із п’ять, потім припинився. Болотяники на березі невідривно дивилися в той бік, звідки прийшов Тім — набагато молодший Тім, що по-дурному сміявся і йшов за лихою феєю на ім’я Арманіта. Болотяники позатуляли очі від сонця, що вже немилосердно просвічувало крізь нависле листя і випалювало туман. День знову обіцяв бути неприродно жарким.

Тім почув плюскіт, а невдовзі по тому з туману, що стрімко розсіювався, виник дивний безформний човен, зліплений з кори дерев, бозна-де назбираної. Човен плив, низько занурившись у воду й тягнучи за собою довгі плетива моху і водоростей. На ньому була щогла, але не було вітрила. На щоглі, мов матрос на вахті, щільно сиділа голова дикого кабана, довкола якої роїлися мухи. Четверо болотяників гребли веслами з якогось помаранчевого дерева, якого Тім ніколи не бачив. П’ятий стояв на носі в чорному шовковому циліндрі, прикрашеному червоною стрічкою, що спускалася на голе плече. Він вдивлявся вперед, іноді махаючи ліворуч, а іноді — праворуч. У тому, як веслярі виконували його вказівки, відчувалася тривала практика. Човен акуратно маневрував між купинами, що завели Тіма в його теперішнє невтішне становище.

Коли човен наблизився до чорної смуги стоячої води, де лежав дракон, стерничий нахилився, потім випростався, крекнувши від зусилля. У руках він тримав шматок туші, який, на думку Тіма, не так давно був одним цілим з головою, що прикрашала щоглу. Стерничий ніжно пригорнув її до грудей, не зважаючи на кров, що замастила йому волохаті груди й руки, та подивився вниз, у воду. А тоді пронизливо заухкав і кілька разів швидко прицокнув. Команда взялася за весла. Човен тримав курс уперед, на ту купину, де засів Тім, але Стерничий наче й не зважав на це, все захоплено вдивлявся у воду.

З тихим раптовим плюскотом з води вистромилася, наполовину розчепіривши пазурі, велетенська лапа. І сей Стерничий ніжно, як мати вкладає спляче дитя в колиску, поклав скривавлений шмат кабана у ту вимогливо простягнуту лапу. Пазурі зімкнулися на м’ясі, й у воду впало кілька крапель витиснутої крові. А потім, так само тихо, як і з’явилася, лапа зникла зі своєю даниною.

«Тепер ти знаєш, як задобрити дракона», — подумав Тім. Йому спало на думку, що він перебував у вирі надзвичайно цікавих історій, таких, що змусили б не лише Старого Скабку, а й усе село Лісове слухати з роззявленими ротами. Але Тім не знав, чи доживе до тієї миті, коли зможе їх розповісти.

Плоскодонка вдарилася об купину. Веслярі посхиляли голови й поприкладали кулаки до лобів. Стерничий зробив те саме. Він жестом показав Тіму залазити в човен, і той помітив, що на худій руці в нього теліпалися довгі смуги зеленого і коричневого моху. Та сама рослинність вкривала його щоки й поодиноко росла на підборідді. Навіть його ніздрі, здавалося, були забиті рослинністю, тому дихати він мусив через рот.

«І ніякі це не болотяники, — подумав Тім. — Це рослинники. Мутанти, які стали частиною болота, на якому живуть».

— Кажу спасибі, — сказав Тім Стерничому і торкнувся боком кулака свого лоба.

— Хайл! — відповів Стерничий і розплився в усмішці. Ті кілька зубів, що при цьому відкрилися, були зелені, та це не робило усмішку менш чарівливою.

— Добре, що ми зустрілися, — мовив Тім.

— Хайл, — повторив Стерничий, і всі підхопили за ним, аж болото задзвеніло: Хайл! Хайл! Хайл!

На березі (якщо землю, що тремтіла й чвакала під ногами, можна було назвати берегом) все плем’я скупчилося довкола Тіма. Від них ішов дуже сильний дух землі. Тім тримав чотиристволку в руці, не тому, що збирався стріляти чи бодай погрожувати їм, а тому, що вони виявляли таке очевидне бажання її пороздивлятися. Якби хтось із них простягнув руку, щоб торкнутися, він би поклав рушницю в торбу. Але ніхто рук не тягнув. Вони рохкали, вони жестикулювали, вони джерґотали по-пташиному, але, крім «хайл», ніхто не вимовив ні слова, яке Тім зміг би розібрати. Та коли він заговорив до них, то не було жодних сумнівів, що його розуміють.

Він нарахував щонайменше шістнадцятеро людей — усі чоловіки й усі мутанти. Окрім розмаїтої зелені, на більшості з них росли грибкові нарости, схожі на ті гриби, що їх Тім бачив на колодах блоссі, які тягав на тартаку. А ще їхня шкіра була уражена чиряками й гнійними ранами. Зненацька Тімом опанувала майже-впевненість: десь неподалік могла бути жінка (чи навіть декілька жінок), але дітей не було. Це плем’я вимирало. Невдовзі їх поглине Фаґонар, так само, як дракониха забрала свій жертовний кусень м’яса. Та тим часом вони дивилися на нього такими поглядами, які він теж пригадав з часів своєї роботи на тартаку. Так вони з хлопцями дивилися на бригадира, коли останнє завдання вже виконали, а наступного ще не дали.

Фаґонарське плем’я вважало його стрільцем. Безглуздо, бо він був лише дитиною, та все ж… І всі вони, принаймні на ту мить, були в його розпорядженні. Для них то було легко, але Тім ніколи ніким не командував і навіть не мріяв про це. Чого він хотів? Якби він попросив їх відвезти його назад на південний кінець болота, вони б зробили це, безперечно. А звідти вже він сам би знайшов дорогу до Стежини Залізних Дерев, яка привела б його назад у село Лісове.

Додому.

Задум був розумний, і Тім це знав. Та коли він повернеться, його мати так само буде сліпою. Навіть якщо Великого Келза зловлять, це не допоможе повернути їй зір. І виявиться, що він, Тім Рос, ризикував життям даремно. А що гірше — Збирач може побачити його втечу на південь у своїй срібній мисці й посміятися з нього. І та підла фея, мабуть, сидітиме в нього на плечі й реготатиме разом з ним.

Розмірковуючи над цим, він згадав слова вдови Смек ще з тих щасливих часів, коли він був простим школярем і найбільшою його турботою було виконати всю хатню роботу до повернення з лісу тата. Єдине дурне запитання, хлопчики й дівчатка, — це те, якого ви не поставили.

Повільно (і без особливої надії) Тім заговорив до тубільців:

— Я вирушив на пошуки Мерліна, великого чарівника. Мені сказали, що в нього є будинок у Нескінченному лісі, але чоловік, від якого я це почув, був… — Був негідником. Брехуном. Жорстоким штукарем, який розважався тим, що заводив на манівці дітей. — Він був ненадійний, — закінчив Тім. — Ви тут на Фаґонарі коли-небудь чули про цього Мерліна? Він носить гостроверхий капелюх кольору сонця.

Він очікував, що вони почнуть хитати головами чи не зрозуміють запитання. Та натомість члени племені відійшли від нього, зібралися в тісне коло й заторохкотіли. Так тривало щонайменше десять хвилин, і в кількох випадках обговорення переходило на доволі високі ноти. Та нарешті вони повернулися на те місце, де чекав Тім. Руки-покручі, вкриті чиряками, виштовхнули вперед колишнього Стерничого. Цей шановний був широкоплечий і кремезний. Якби він не виріс на гадючому отруйному баговинні під назвою Фаґонар, то його можна було б вважати симпатичним. Очі в нього світилися розумом. А на грудях, над правим соском, випинався і дрижав величезний червоний чиряк.

Він здійняв догори палець. Той жест Тім упізнав одразу: вдова Смек таким чином казала своїм учням «слухайте мене уважно». Тім кивнув і показав двома пальцями правої руки (тієї, що не тримала зброї) собі в очі, так, як учила їх удова.

Стерничий — найкращий лицедій у їхньому племені, здогадався Тім, — кивнув у відповідь, потім погладив повітря довкола скуйовджених заростей щетини й рослинності у нього на підборідді.

Тім відчув, як його пронизує радість.

— Борода? Так, у нього є борода!

Далі Стерничий погладив повітря над головою і зімкнув кулак, показуючи, що капелюх не просто високий, а конусоподібний.

— Так, це він! — І Тім на радощах аж розсміявся.

Стерничий усміхнувся, але Тімові та усмішка видалася стурбованою. Декілька інших тубільців заджерґотіли й затріскотіли. Стерничий показав їм рукою, щоб затихли, і знову обернувся до Тіма. Та не встиг він продовжити свою німу виставу, як чиряк у нього над соском луснув фонтаном гною і крові. А з нього виліз павук завбільшки з яйце вільшанки. Схопивши, Стерничий розчавив його й викинув. На очах у Тіма, який дивився на все це з жахом і цікавістю, він однією рукою роздер рану. Коли її боки розійшлися, мов губи, він іншою рукою заліз усередину і витяг слизьку жменю яєць, що ледь помітно пульсували. Стерничий недбало викинув їх, позбувся, як міг би позбутися хтось, хто витяг з носа цілу жменю шмарклів, які висякав з носа одного холодного ранку. Інші тубільці не надали цьому ні найменшої уваги. Вони чекали продовження вистави.

Полікувавши таким чином свій чиряк, Стерничий сперся долонями об землю, став навколішки й почав розгойдуватися вперед і назад, мов хижак, та гарчати. Потім перестав і подивився знизу вгору на Тіма, а той похитав головою. Нічого сказати він не міг, бо саме змагався зі своїм шлунком, у якому все переверталося. Ці люди щойно врятували йому життя, і він думав, що блювати перед ними було б дуже неввічливо.

— Сей, я не розумію. Пробачте.

Стерничий знизав плечима й звівся на ноги. Густа рослинність у нього на грудях тепер була закапана кров’ю. Він знову показав бороду і високий конічний капелюх. Знову впав на землю, загарчав і загойдався. Тільки цього разу до нього приєдналися інші члени племені, ненадовго перетворившись на зграю небезпечних тварин. Щоправда, ілюзію трохи псував їхній сміх і добрий настрій.

І знову Тім похитав головою. Почувався він при цьому дурником.

Стерничий, на відміну від інших, радісним не був. У нього на обличчі виник стурбований вираз. Він поклав руки на стегна і трохи постояв, розмірковуючи, а потім підкликав до себе одного з тубільців. Був він високий, лисий і беззубий. Довгенько радилися ці двоє. Відтак високий побіг геть, і дуже швидко, попри те що його ноги були такі вигнуті, що він погойдувався з боку в бік, як човник на хвилях. А Стерничий викликав ще двох і заговорив до них. По тому ті теж побігли.

Стерничий знову став на долоні й коліна та знову почав наслідувати люту тварину. Погойдавшись так, він глянув на Тіма мало не з благальним виразом в очах.

— Це собака? — припустив Тім.

Зачувши це, решта тубільців зайшлася реготом.

Стерничий звівся на ноги й поплескав Тіма по плечу шестипалою рукою, наче хотів сказати: не переймайся.

— Скажіть мені тільки одне, — попросив Тім. — Мерлін… сей, він існує насправді?

Стерничий замислився над цим і здійняв руки до неба, широко їх розставивши: дела. Такий жест зрозумів би будь-який селянин з Лісового: хтозна.

Двоє тубільців, що були втекли, повернулися разом, несучи плетений з очерету кошик на стрічці, щоб носити його на плечі. Кошик вони поклали до ніг Стерничому, розвернулися до Тіма, відсалютували йому й, широко всміхаючись, відступили. Стерничий присів навпочіпки і знаком показав Тіму зробити те саме.

Хлопчик зрозумів, що в кошику, ще до того, як Стерничий його відкрив. Пахощі смаженого м’яса змусили його витерти рот об рукав, щоб слина не крапала. Двоє чоловіків (а може, їхні жінки) поклали до кошика фаґонарський відповідник обіду лісоруба. Нарізану шматками свинину переклали кільцями якогось помаранчевого овочу, схожого на кабачок. І все це було загорнуто в тонкі зелені листки, тому нагадувало брутерботи без хліба. А ще там лежали полуниці й чорниці, ягоди, яких у Лісовому давно вже не було, бо сезон на них минув.

— Дякую-сей! — Тім тричі постукав себе по горлу. Це викликало загальний сміх, і всі повторили цей жест.

Повернувся високий тубілець. На одному плечі в нього висів бурдюк, а в руці він ніс гаманець з найтоншої, найбільш гладенької шкіри, яку тільки доводилося бачити Тімові. Гаманець він передав Стерничому. А бурдюк простягнув хлопчикові.

Тім навіть не здогадувався, як сильно хоче пити, аж поки не відчув вагу бурдюка і не притис долоні до його пухких, податливих боків. Зубами він витяг пробку, підняв бурдюк ліктем, як це робили селяни, і жадібно напився. Він очікував, що вода буде трохи гидка на смак (і, може, з комахами), але вона виявилася прохолодною і приємною, як та, яку вони брали зі свого джерела між хатою і клунею.

Тубільці засміялися і заплескали в долоні. На плечі у Високого Тім помітив чиряк, готовий от-от розродитися павуком, і полегшено зітхнув, коли Стерничий постукав його по плечі, щоб щось показати.

Посередині гаманця проходив якийсь металевий шов. Коли Стерничий потягнув за язичок, прикріплений до цього шва, гаманець відкрився, мов з-під чарівничої палички.

Всередині лежав одшліфований металевий диск завбільшки з маленьку тарілку. На горішньому боці був напис, якого Тім не міг прочитати. Під написом ішли три кнопки. На одну з них натиснув Стерничий, і з тарілочки з тихим стогоном піднявся короткий штир. Тубільці, що зібралися нещільним кільцем, засміялися і знову заплескали. Помітно було, що їм дуже весело. Та й Тім, втамувавши спрагу і стоячи на твердій (напівтвердій землі) вирішив, що й сам непогано проводить час.

— Сей, це лишилося від Древніх?

Стерничий кивнув.

— Там, звідки я родом, такі речі вважають небезпечними.

Стерничий не одразу зрозумів, про що йому йдеться, і судячи зі збентежених виразів, його одноплеменці теж. Та потім він розсміявся і зробив всеохопний жест руками, що вбирав у себе все: небо, воду, просочену водою землю, на якій вони стояли. Немовби хотів сказати: все небезпечне.

«У цій місцевості, напевно, так і є», — подумав Тім.

Стерничий тицьнув Тіма пальцем у груди й сконфужено знизав плечима: «Вибач, друже, але ти маєш бути уважним».

— Добре, — сказав Тім. — Я дивлюся. — І показав пальцями собі в очі. Всі тубільці засміялися і стали ліктями підштовхувати один одного, неначе він якось особливо вдало пожартував.

Стерничий натиснув на другу кнопку. Диск запищав, і спостерігачі схвально щось забурмотіли. Внизу під кнопками загорілося червоне світло. Стерничий став повільно ходити по колу, тримаючи металевий прилад поперед себе, наче жертвоприношення. Три чверті кола, і прилад знову запищав. Червоне світло змінилося на зелене. Стерничий показав зарослим пальцем у напрямку, куди вказував пристрій. Наскільки Тім міг судити за сонцем, що ховалося за деревами, там була північ. Стерничий глянув на Тіма, щоб збагнути, чи той зрозумів. Тіму здавалося, що так, але була одна заковика.

— Там вода. Плавати я вмію, але… — Він вишкірив зуби і клацнув ними, водночас показуючи на купину, де мало не став сніданком якоїсь лускатої потвори. На це всі зареготали, а найдужче надривав живота Стерничий. Йому довелось нахилитися й спертися на порослі мохом коліна, щоб не впасти.

«Так, — подумав Тім. — Дуже смішно, що мене ледь живцем не з’їли».

Коли агонія сміху минула і Стерничий знову зміг стояти рівно, він показав на хисткий човник.

— Ой, — сказав Тім. — А я про нього й забув.

А сам думав, що стрілець з нього дурненький.

Стерничий посадив Тіма на човен і зайняв своє звичне місце між щоглою з головою кабана, що вже почала розкладатися. Члени команди теж посіли свої місця. Їжу й воду передали на борт, маленький шкіряний футляр із компасом (якщо то був він) Тім поклав у полотняну торбу вдови. Чотиристволка відправилася на пояс біля лівого стегна, де зрівноважила сокиру на правому боці.

З човна на берег і назад полинули вигуки «хайл», а тоді підійшов Високий (якого Тім вважав Головним, хоча спілкування відбувалося переважно через Стерничого). Він став на березі й урочисто глянув на Тіма в човні. Тоді показав двома пальцями собі на очі. Дивись уважно.

— Бачу вас дуже добре. — І то була правда, хоча повіки в нього обважніли. Він уже не пам’ятав, коли востаннє спав. Минулої ночі точно ні.

Головний похитав головою і знову зробив жест «пальці в очі», тільки цього разу більш виразно. І десь у глибині свідомості (може, навіть у душі, тій крихітній осяйній окрушині ка) Тім почув шепіт. І йому вперше спало на думку, що ці болотяники могли розуміти не його слова.

— Пильнувати?

Головний кивнув, решта замурмотіли на знак згоди. Зараз на їхніх обличчях не було й сліду сміху чи веселощів. Навпаки, вони були печальні й навдивовижу схожі на дітей.

— Пильнувати за чим?

Головний опустився на долоні й коліна та знову почав розхитуватися. Та тільки цього разу замість гарчати він трохи подзявкав по-собачому. Час від часу зупинявся і повертав голову в бік півночі, туди, куди показував прилад, надимаючи вкриті зеленою кіркою ніздрі, немовби нюхав повітря. Врешті-решт він підвівся й запитально поглянув на Тіма.

— Ясно, — сказав Тім. Він не розумів, що йому хотів передати Головний (і чому всі були такі пригнічені), але мав намір усе запам’ятати. І якби побачив те, що Головний так старався йому показати, то розпізнав би. Якби побачив, то міг би це зрозуміти.

— Сей, ви чуєте мої думки?

Головний кивнув. Вони всі кивнули.

— Тоді ви знаєте, що я не стрілець. Я просто хотів бути трішечки відважнішим.

Головний похитав головою і всміхнувся, наче це не мало значення. Знову зробив жест «дивися уважно», поплескав руками по своєму тулубу, вкритому чиряками, й удавано сильно затрусився. Решта тубільців (навіть веслярі, що сиділи в човні) наслідували його приклад. Трохи потремтівши, Головний упав на землю (і та чвакнула під вагою його тіла). Решта повторили все за ним. Тім зачудовано роздивлявся цей смітник з тіл. Нарешті Головний підвівся. Зазирнув Тіму в очі. Той погляд запитував, чи зрозумів Тім цього разу, і Тім перелякано зрозумів, що це справді так.

— Хочете сказати…

Закінчити думку він не зміг, принаймні вголос. Надто вже вона була страшною.

(Хочете сказати, що ви всі загинете)

Серйозно (та, попри те, з легкою усмішкою) дивлячись Тіму у вічі, Головний повільно кивнув. І після цього Тім остаточно довів, що ніякий він не стрілець. Бо розплакався.

Стерничий довгою жердиною відштовхнувся від берега. Веслярі біля лівого борту розвернули човен, і коли він вийшов у відкриті води, Стерничий обома руками наказав їм веслувати. Тім всівся на кормі й відкрив кошик з їжею. Трошки поїв, бо шлунок ще не наситився, але тільки трошки, бо решта тіла від їжі відмовлялася. Коли він запропонував передати кошик по колу, веслярі заусміхались на знак подяки, але відмовилися. Поверхня води була гладенькою, спокійний ритм весел заколисував, і невдовзі у Тіма стали злипатися очі. Йому снилося, що мати трясе його і каже, що вже ранок і якщо він буде соньком, то батько сідлатиме мулів без нього.

«А хіба він живий?» — спитав Тім. Запитання було таке безглузде, що Нел розсміялася.

Його трусили, щоб розбудити — то було по-справжньому. Але не його мати. Коли Тім розплющив очі, то побачив, що над ним схилився Стерничий. Від нього так сильно пахло міцним потом і гнилими рослинами, що Тім ледь не розічхався. І був не ранок. Якраз навпаки: сонце спустилося до обрію і пускало червоне проміння крізь купи дивних вузлуватих дерев, що росли просто з води. Їхньої назви Тім не знав, зате знав ті, що росли на схилі за тим місцем, де пришвартувався човен. То були залізні дерева, справжні велетні. Під ними росли глибокі замети помаранчевих і золотистих квіток. Тім подумав, що його мама була б у захваті від їхньої краси, а тоді згадав, що вона більше не здатна їх побачити.

Вони наблизилися до краю Фаґонара. Попереду лежали справдешні лісові нетрі.

Стерничий допоміг Тіму перелізти через край човна, а двоє веслярів простягнули кошик з їжею і бурдюк. Коли Тімові ґунна лежали біля його ніг (земля тут не сочилася водою і не трусилася), Стерничий жестом показав йому, щоб відкрив полотняну торбу вдови. А побачивши, що всередині, уривчасто бібікнув, і його команда схвально захихотіла.

Тім витяг шкіряний футляр, у якому лежав металевий круг, і хотів було його передати Стерничому. Та той похитав головою і показав на самого Тіма. Усе було зрозуміло. Тім потягнув за язичок, що відкривав шов, і витяг прилад. На диво важкий, як на таку тонку і надприродно гладеньку річ.

«Я не повинен його впустити, — наказав він собі. — Вертатиму цим шляхом і поверну його, як повернув би позичену тарілку чи інструмент у селі. Таким же, яким мені його дали. Якщо я це зроблю, то знайду їх живими-здоровими».

Усі чекали побачити, чи пам’ятає він, як користуватися цим приладом. Тім натиснув на кнопку, яка витягала на світ Божий короткий штир, а тоді на ту, що викликала пищання і вмикала червону лампочку. Цього разу ніхто не сміявся і не ухкав. Діло було серйозне, можливо, навіть справа життя і смерті. Тім став повільно ходити по колу, а коли опинився обличчям до проходу між деревами (на місці якого колись, імовірно, була стежка), червона лампочка погасла і загорілася зелена. Прилад знову запищав.

— Усе ще північ, — сказав Тім. — Він указує шлях навіть після заходу сонця, правда ж? І якщо дерева надто густі, щоб бачити Стару Зорю й Стару Матір?

Стерничий кивнув, поплескав Тіма по плечу… а тоді нахилився і делікатно клюнув його в щоку. І бігом відступив назад, наче нажаханий власною хоробрістю.

— Нічого, — заспокоїв його Тім. — Усе добре.

Стерничий опустився на коліно. Решта зійшли з човна і наслідували його приклад. Вони поприкладали кулаки до лобів і прокричали «Хайл!»

Тім відчув, як на очі навертаються сльози, й придушив їх.

— Підведіться, мої вірні піддані… якщо ви вважаєте себе підданими. Підведіться в ім’я любові. І дякую.

Тубільці повставали й залізли назад на човен.

Тім підняв металеву пластину з написом.

— Я це поверну! Цілим і неушкодженим! Правда-правда!

Повільно (але з усмішкою, і це було чомусь жахливо) Стерничий похитав головою. Він востаннє подивився на хлопчика приязним довгим поглядом, відштовхнув жердиною хисткий човник від землі й поплив у той трясовинний закутень світу, що його вони називали своєю домівкою. Тім стояв і дивився, як човен поволі й статечно повертає на південь. А коли команда вітально підняла весла, з яких крапала вода, він помахав у відповідь. Він провів їх поглядом, аж поки човен не перетворився на примарне мерехтіння на смузі вогню, запаленого призахідним сонцем. Він змахнув з очей теплі сльози і (ледве) стримав бажання гукнути болотяних людей назад.

Коли човен зник з поля зору, Тім повісив свої ґунна на худенькі плечі, повернувся в той бік, куди показував прилад, і покрокував у глиб лісу.

Спустилася темрява. Спершу світив Місяць, та коли він торкнувся землі, те світло стало тьмяним і непевним… та й воно зрештою зникло. Стежка справді була, Тім був цього певен, але з неї легко було збитися в один чи інший бік. Перші два рази, коли це сталося, він зумів якось не вдаритися лобом об дерево, але втретє зіткнення уникнути не вдалося. Він думав про Мерліна і про те, чи могло бути так, що такої людини не існувало, і врізався грудьми в стовбур залізного дерева. Сріблясту тарілочку він у руці втримав, але кошик з провізією впав на землю, і все, що в ньому було, розсипалося.

Тепер доведеться повзати навколішки й збирати все. А якщо не хочу сидіти тут до світанку, то можу щось і не знай…

— Присвітити тобі, мандрівцю? — поцікавився жіночий голос.

Пізніше Тім заспокоював себе тим, що скрикнув од несподіванки (бо чи ж не маємо ми всі схильності прикрашати свої спогади, щоб вони показували нас із кращого боку?), але правда була трохи більш гіркою: він закричав од жаху, впустив пластину і ладен був накивати п’ятами (і хай би там було хоч сто дерев, на які він міг налетіти), коли втрутилася та частина його єства, що відповідала за виживання. Якби він побіг, то, найпевніше, більше ніколи не знайшов би їжі, розкиданої на краю стежки. Чи пластини, яку зобов’язався оберігати й повернути неушкодженою.

До мене заговорила пластина.

То була нерозумна думка, бо в такій тоненькій металевій тарілочці не змогла би поміститися навіть фея завбільшки з Арманіту… та чи нерозумніша за маленького хлопчика, котрий сам-один вирушив у Нескінченний ліс шукати чаклуна, який міг уже багато століть лежати в могилі? І який, навіть якщо й був ще живий, перебував, мабуть, за тисячі коліс на північ од тієї місцини, на тому краї світу, де ніколи не танув сніг?

Тім придивився, чи нема зеленого світіння, і не побачив. Відчуваючи, як важко гупає в грудях серце, він опустився на коліна і став мацати землю. Пальці натрапили на розсипані брутерботи зі свининою, кошичок ягід (майже всі вони висипалися на землю), сам плетений кошик… але сріблястої пластини не було.

— Де ти, чорти б тебе у Ніс узяли? — у відчаї закричав Тім.

— Тут, мандрівцю, — відказав жіночий голос. Спокійний і стриманий, він долинав зліва. Стоячи на долонях і колінах, він розвернувся в той бік.

— Де?

— Тут, мандрівцю.

— Говори, не замовкай, як ти не від того.

Голос був люб’язний.

— Тут, мандрівцю. Тут, мандрівцю, тут, мандрівцю.

Тім простягнув руку на голос, і пальці зімкнулися на цінному предметі. Перевернувши його в руці, він побачив зелене світло. І пригорнув, весь спітнілий, пластину до грудей. Він подумав, що ще ніколи в житті йому не було так страшно: навіть тоді, коли він збагнув, що стоїть на голові у дракона. І водночас ще ніколи не відчував він такого полегшення.

— Тут, мандрівцю. Тут, мандрівцю. Тут…

— Я тебе знайшов, — Тім почувався дурним і не дурним одночасно. — Тепер ти можеш, е-е, замовкнути.

Срібляста пластина мовчала. Тім сидів непорушно хвилин зо п’ять, дослуховуючись до нічних звуків лісу — не таких загрозливих, як на болоті, принаймні поки що — і поволі себе опановуючи. А вже тоді сказав:

— Так, сей, я б хотів, щоб тут стало світліше.

Пластина тихо застогнала, як тоді, коли з неї випинався штир, і несподівано засяяло біле світло, таке яскраве, що Тім ненадовго осліп. Дерева зненацька стрибнули до нього і скупчилися навколо, і якесь створіння, що беззвучно підібралося було близенько, відскочило з переляканим звуком «арк». Очі у Тіма були надто засліплені, щоб він міг щось добре роздивитися, але у нього склалося враження, що тварина мала блискуче вкрите шерстю тільце і (можливо) хвіст у формі закарлючки.

На пластині виник ще один штир. Те несамовите світло лилося з маленької випуклості вгорі. Здавалося, горів фосфор, та тільки, на відміну від фосфору, це світло не вигорало. Тім гадки не мав, як палички й лампочки могли сховатися в такій тоненькій металевій пластині, але йому було й байдуже. По-справжньому його цікавило тільки одне.

— Моя леді, а надовго його вистачить?

— Твоє запитання неконкретне, мандрівцю. Перефразуй.

— На скільки вистачить світла?

— Заряд акумулятора становить вісімдесят вісім відсотків. Очікувана тривалість — сімдесят років, плюс-мінус два роки.

«Сімдесят років, — подумав Тім. — Цього має вистачити».

І він став збирати й знову пакувати свої ґунна.

У яскравому світлі, що осявало шлях, стежина, якою йшов Тім, була навіть помітнішою, ніж на краю болота, проте вона неухильно вела вгору, і вже до півночі (якщо була вже північ, бо певності в цьому Тім не мав) він стомився, попри те що довго спав у човні. Стійко трималася гнітюча неприродна спека, яка тільки заважала просуватися вперед. Так само, як важкий плетений кошик і бурдюк. Врешті-решт він сів, поклав пластину коло себе, відкрив кошик і зжував один брутербот. Було смачно. Тім замислився, а чи не з’їсти йому ще й другий, та тоді нагадав собі, що не знає, на який період йому треба розтягувати провізію. Також його осяяла думка, що яскраве світло від пластини могло привабити істот, які опинилися неподалік, і деякі з цих істот, певно, були налаштовані недоброзичливо.

— Леді, ви не могли б вимкнути світло?

Він не був певен, що вона відповість (за останні чотири-п’ять годин він перепробував декілька способів завести розмову, та марно), але світло вимкнулося, і він опинився в чорнющій темряві. І одразу ж почав відчувати навколо себе живих істот — кабанів, лісових вовків, вуртів, одного-двох пукі, — і мусив придушити в собі бажання знову попросити про світло.

Попри неприродну спеку, цей залізний ліс наче знав, що вже Широка Земля, тому скинув чимало осіннього листя на гумус. Найбільше припало на квіти, що росли біля їхніх стовбурів, але й далі було насипано багацько. Тім назбирав декілька оберемків листя, зробив собі сяку-таку постіль і ліг.

«Я геть згвинтився», — подумав Тім. Цим неприємним словом називали в Лісовому людей, що втратили розум. Але згвинченим він не почувався. Насправді він почувався повноцінним і задоволеним, хоча йому бракувало фаґонарців і він переймався, що з ними буде.

— Я лягаю спати, — сказав він. — Розбудите мене, як щось підбереться, сей?

Вона відповіла, хоча Тім нічого не зрозумів.

— Директива Дев’ятнадцять.

«Це після вісімнадцяти й до двадцяти», — подумав Тім і заплющив очі. Сон потягнув його в свої обійми одразу. Він хотів було запитати безтілесний жіночий голос іще про одне: чи розмовляла вона з болотяним народом. Але не встиг: заснув.

У найтемнішу пору ночі та частина лісу, де спав Тім Рос, ожила: її заполонили маленькі скрадливі істоти. Привид у машині, складному пристрої під маркою «портативний навігаційний модуль ДАРІЯ Північного Центру Позитроніки, NCP-1436345-AN», наближення цих створінь помітив, але зберігав мовчанку, бо не відчував небезпеки. А Тім собі безтурботно спав.

Трокени (було їх шестеро) нещільним півколом зібралися біля хлопчика. Якийсь час вони просто роздивлялися його своїми дивними очима з золотистими обідцями, та потім розвернулися на північ і здійняли свої пички догори.

Над найпівнічнішими краями Серединного світу, де ніколи не тануть сніги й ніколи не настає Нова Земля, став формуватися велетенський вир, обертаючись у повітрі, що надійшло з півдня і було занадто теплим. Він дихав, як легеня, і всмоктував крижане повітря знизу, і обертався все швидше, сам себе накачуючи силою. Невдовзі зовнішній його край знайшов Шлях Променя, що його навігаційний модуль ДАРІЯ зчитував електронним способом, а Тім бачив у вигляді ледь помітної стежки, що вела крізь ліс.

Промінь покуштував ураган, вирішив, що він смачний, і засмоктав його край. Старкбласт рушив на південь, попервах повільно, та що далі, то швидше.

Тім прокинувся від співу птахів і сів, протираючи очі. Він не одразу збагнув, де він, але плетений кошик і зеленаві промені сонячного світла, що проникали крізь високі крони залізних дерев, швидко нагадали йому про все. Він встав і хотів було зійти зі стежки, щоб сходити до вітру, та потім зупинився. Довкола того місця, де він спав, виднілися тугі маленькі купки лайна, і Тіму стало цікаво, хто приходив обнюхати його вночі.

«Якісь звірі, менші за вовків, — подумав він. — Але нехай, досить і цього».

Він розстебнув штани й зробив своє діло. А коли закінчив, знову спакував кошик (трохи здивувавшись, як це нічні гості не пограбували його). Потім ковтнув трохи з бурдюка і підняв сріблясту пластину. На око йому трапилася третя кнопка. Зненацька у вухах зазвучав голос удови Смек, яка казала йому не натискати її, залишити все, як є, та Тім вирішив знехтувати цією порадою. Якби він слухався доброзичливих порад, то його б тут не було. Авжеж, його мама була б досі зрячою… але й Великий Келз був би його вітчимом. Напевно, все життя було сповнене подібних обмінів.

Сподіваючись, що клята штукенція не вибухне, Тім натиснув на кнопку.

— Вітаю, мандрівцю! — промовив жіночий голос.

Тім хотів теж з нею привітатися, та вона повела далі, не даючи йому змоги вставити й слова.

— Вас вітає ДАРІЯ, навігаційна служба Північного центру позитроніки. Ви перебуваєте на Промені Кота, відомого також під назвами Промінь Лева чи Тигра. Також ви на Шляху Птаха, подекуди відомого як Шлях Орла, Шлях Яструба і Шлях Грифа. Усе суще слугує Променю!

— Так кажуть, — мовив Тім, наче громом уражений. Він навіть не розумів, що говорить. — Хоча ніхто не знає, що це означає.

— Ви проминули Пункт Дев’ятий, на болоті Фаґонар. На болоті Фаґонар немає Доґана, проте є зарядна станція. Якщо вам потрібна зарядна станція, скажіть «так», і я визначу ваш маршрут. Якщо зарядна станція не потрібна, скажіть «продовжити».

— Продовжити, — сказав Тім. — Леді… Даріє… Я шукаю Мерліна…

Вона його перебила.

— Наступний Доґан на поточному маршруті — Північнолісовий Кіннок, також відомий під назвою Північний замок. Зарядна станція на Доґані Північнолісового Кіннока не працює. Збурення у Промені вказує на дію магії в тому районі. Також у районі є ознаки Зміненого Життя. Рекомендовано обійти його стороною. Якщо ви бажаєте обрати цю опцію, скажіть «обійти», і я вирахую необхідні зміни. Якщо бажаєте відвідати Доґан Північнолісового Кіннока, також відомий під назвою Північний замок, скажіть «продовжити».

Тім обміркував свої можливості вибору. Якщо ця Дарія радила йти в обхід, той Доґан, певне, був небезпечний. А з іншого боку, чи не заради магії він узагалі вибрався аж у ці краї? Магії чи дива? На голові у дракона він уже стояв. Що небезпечнішого може таїти в собі Доґан Північно-лісового Кіннока?

«Може, й багато чого», — змушений був визнати Тім… але в нього була батькова сокира, батькова щаслива монетка і чотиристволка. Яка стріляла і вже пролила кров.

— Продовжити, — сказав він.

— Відстань до Доґана Північнолісового Кіннока становить п’ятдесят миль, або сорок п’ять цілих сорок п’ять сотих колеса. Рельєф місцевості помірний. Погодні умови…

Дарія замовкла. Пролунало гучне клацання. Потім:

— Директива Дев’ятнадцять.

— Даріє, що таке Директива Дев’ятнадцять?

— Щоб обійти Директиву Дев’ятнадцять, назвіть пароль. Можливо, вам необхідно буде вимовити пароль по буквах.

— Я не розумію, про що ви.

— Ви впевнені, що не бажаєте спланувати обхідний маршрут, мандрівцю? Мої давачі показують сильне збурення в Промені, що свідчить про магію високого рівня.

— А яка це магія, біла чи чорна? — Тільки так Тім міг запитати у голосу з пластини те, чого він, мабуть, не зрозумів би: «Хто там чаклує, Мерлін чи чоловік, що втягнув маму й мене в це жахіття?»

Упродовж десяти секунд відповіді не було, і Тім уже думав, що й не буде… чи знову пролунає повтор Директиви Дев’ятнадцять, що, в принципі, було те саме. Але відповідь нарешті прозвучала, хоча користі йому з неї не було жодної.

— І біла, і чорна, — сказала Дарія.

Шлях усе вів угору, і спека не спадала. Вже до опівдня Тім був занадто втомлений і голодний, щоб іти далі. Він кілька разів намагався розговорити Дарію, та вона знову мовчала. Тім натиснув на третю кнопку, та це не допомогло, хоча її функція орієнтування нібито була в порядку — коли він навмисно повертав праворуч чи ліворуч з помітної стежки, що вела в глиб лісу (і весь час угору), зелене світло змінювалося червоним. Коли він повернув на стежку, знову засвітився зелений.

Трохи перекусивши, Тім умостився, щоб трохи покуняти. А коли прокинувся, день хилився до вечора. І стало трохи прохолодніше. Він знову повісив кошик на спину (тепер той став трохи легший), бурдюк накинув на плече й рушив далі. Вечір був короткий, сутінкова пора — ще коротша. Ніч уже не здавалася йому такою страшною, частково тому, що він одну пережив, але здебільшого тому, що, коли він просив світла, Дарія його запалювала. А вечірня прохолода після жаркого дня дарувала приємне полегшення.

Так, не знаючи втоми, крокував Тім багато годин, аж поки не настала пора лаштуватися на нічліг. Він саме збирав опале листя, щоб проспати на ньому до світанку, коли озвалася Дарія.

— Мандрівцю, попереду вас чекає мальовниче видовище. Якщо ви бажаєте побачити мальовниче видовище, скажіть «продовжити». Якщо не бажаєте, скажіть «ні».

Тім якраз ставив кошик на землю. Та, заінтригований, одразу ж і підняв.

— Продовжити, — сказав він.

Яскраве світло згасло, та після того, як Тімові очі звикли до темряви, він побачив попереду світло. То було сяйво Місяця, проте набагато яскравіше, ніж те, що просочувалося крізь віття дерев, яке нависало над стежкою.

— Користуйтеся зеленим навігаційним сенсором, — сказала Дарія. — Просувайтеся тихо. До мальовничого видовища одна миля, або нуль цілих вісім десятих колеса, на північ від вашого теперішнього місця розташування.

Після цього вона з клацанням вимкнулася.

Тім ішов якомога тихіше, але самому його кроки здавалися дуже гучними. Та зрештою це, мабуть, не мало значення. Стежка вивела на першу велику галявину, що трапилася йому, відколи він зайшов у ліс, а істоти, які на ній сиділи, не звернули на нього ні найменшої уваги.

На поваленому залізному дереві, здійнявши пички до Місяця-серпика, сиділо шість пухнастиків-шалапутів. Очі в них блищали, мов коштовне каміння. У ті дні шалапути були нечастими гостями в Лісовому, і побачити бодай одного вважалося величезною удачею. Тім у своєму житті не бачив жодного. Декілька його друзяк стверджували, що підгледіли, як ті бавилися в полях чи в дібровах блоссі, але він підозрював, що вони вигадували. А це… цілих півдюжини побачити…

Вони були, подумав він, набагато гарніші за зрадливу Арманіту, бо єдина їхня магія була звичайною магією живих істот. Це вони приходили до мене вночі —я точно знаю.

Немов уві сні, він пішов до них, знаючи, що, напевно, перелякає їх, та не спроможний лишатися на місці. Вони не ворухнулися. Тім простягнув до одного руку, не зважаючи на сумовитий голос у голові (дуже схожий на вдовин), який казав йому, що його неодмінно вкусять.

Шалапут не вкусив, та коли відчув Тімові пальці на своїй густій шерстці під щелепою, то неначе прокинувся. І зіскочив з колоди. Інші наслідували його приклад. Вони забігали у Тіма під ногами, стали кусати один одного і пронизливо гавкати, чим дуже насмішили Тіма.

Один звірок озирнувся на нього через плече… і неначе засміявся у відповідь.

Потім вони полишили його і помчали на середину галявини. Там у місячному сяйві стали живим колом. Танцювали й спліталися їхні ледь помітні тіні. Зненацька вони всі враз спинилися і поставали на задні лапи, витягнувши передні, й стали схожі на маленьких волохатих чоловічків. Попід холодною усмішкою Місяця-серпика вони всі повернулися на північ уздовж Шляху Променя.

— Ви такі чудові! — вигукнув Тім.

Це порушило зосередженість шалапутів, і вони обернулися до нього.

— Удові! — повторив один із них… і всі помчали в ліс. Усе сталося так швидко, що Тім майже повірив, що йому привиділося.

Майже.

Тієї ночі він влаштувався спати на галявині, сподіваючись, що вони повернуться. І вже занурюючись у сон, згадав, що вдова Смек сказала про неприродно теплу погоду.

Та, мабуть, це пусте…якщо, звісно, не побачиш сера Трокена, який танцюватиме в сяйві зірок чи дивитиметься на північ, здійнявши догори писок.

А він бачив не одного шалапута, а цілих півдюжини, і вони не лише танцювали, а й дивилися на північ.

Тім сів на своєму ложі з опалого листя. Вдова казала, що це ознаки чогось… чого? Станбласта? Майже, але не зовсім…

— Старкбласт, — промовив він. — Ось що воно.

— Старкбласт, — ожила Дарія, і її голос розбудив його остаточно. — Ураган, що швидко рухається і має велику силу. Його характеристиками є різке й несподіване падіння температури, що супроводжується сильними вітрами. Відомий масовими руйнуваннями й людськими жертвами в цивілізованих краях світу. У примітивних районах було знищено цілі племена. Це визначення старкбласту надане Північним центром позитроніки.

Тім знову ліг на своє ложе з опалого листя, підклав руки під голову і подивився в небо, на коло зірок, які було видно на тій галявині. Північним центром позитроніки надано, га? Ну… може, й так. Але Тім підозрював, що насправді то Дарія надала йому те визначення. Вона була дивовижною машиною (хоча навряд чи її можна було вважати тільки машиною), але деякі речі їй не дозволено було йому казати. Та він здогадувався, що вона могла натякати. Чи не хотіла вона його обдурити, як Збирач і Арманіта? Тім змушений був зізнатися сам собі, що така ймовірність була, але щось не дуже в це вірив. Він думав (може, тому, що він був лише дурною дитиною, ладною в будь-що повірити), що їй просто вже давно не було з ким поговорити, і тому вона була така приязна з ним. Одне він знав напевно: якщо наближався жахливий ураган, йому варто було швидше впоратися зі своєю справою і знайти десь укриття.

Це знову привело його роздуми до племені з болота Фаґонар. Вони ні на крихту не були в безпеці… і самі про це знали, бо чи ж не вони показували йому шалапутів? Він пообіцяв їм упізнати те, що вони намагалися йому показати, якщо побачить. І впізнав. Наближався буревій — старкбласт. Тубільці знали це, напевно, від шалапутів, і чекали загибелі.

Тім сумнівався, що з такими думками йому вдасться швидко заснути, проте вже через п’ять хвилин забувся сном.

І снилися йому трокени, що танцювали в місячному сяйві.

Він став вважати Дарію своєю супутницею, хоча вона багато не говорила, а коли озивалася, Тім не завжди розумів чому (чи про що, На’ар забирай, вона говорить). Одного разу то була послідовність цифр. А якось вона сказала йому, що буде «недоступна», бо «шукає супутник», і порадила йому зупинитися. Він послухався, і півгодини пластина здавалася цілковито мертвою — ні лампочок, ні голосу. А щойно він повірив у те, що вона справді вмерла, як засяяло зелене світло, з’явився маленький штир і Дарія оголосила:

— Зв’язок із супутником відновлено.

— Ну то тішся, — відповів Тім.

Кілька разів вона пропонувала розрахувати маршрут обходу. Але Тім усе відмовлявся. А одного разу, ближче до кінця другого дня після того, як він залишив Фаґонар, вона прочитала чотиривірш:

Якби Тім дожив навіть і до ста років (що, зважаючи на його нинішню божевільну вилазку, було малоймовірно), то ніколи б не забув того, що бачив за ті три дні, поки вони з Дарією на спеці долали важкий шлях нагору. Стежка, що раніше була ледь помітною, тепер стала чіткою дорогою, обабіч якої на кілька коліс тяглися напівзруйновані кам’яні стіни. А одного разу майже цілу годину коридор у небі над тією дорогою був заповнений тисячами велетенських червоних птахів, що летіли на південь, немов у вирій. «Але ж, звісно, — подумав Тім, — вони мусять перепочивати у Нескінченному лісі». Бо над селом Лісовим таких птахів ніхто ніколи не бачив. Якось дорогу перед ним перейшли чотири блакитні олені менше двох футів заввишки. Приголомшеного хлопчика, який стояв і дивився на цих карликів-мутантів, вони наче й не помітили. Також їм трапилося дорогою поле, заросле велетенськими жовтими грибами, що вивищувалися на чотири фути, з шапками завбільшки з парасольку.

— Даріє, а їх можна їсти? — спитав Тім, бо їстівні запаси в кошику вже вичерпувалися. — Ти не знаєш?

— Ні, мандрівцю, — відповіла Дарія. — Вони отруйні. Якщо ви навіть струсите їхній пилок собі на шкіру, то помрете від судом. Раджу виявляти максимум обережності.

Цією порадою Тім скористався. Він навіть затамував подих, аж поки не проминув те смертельне поле підступної сонячної смерті.

Ближче до кінця третього дня Тім підійшов до краю вузького провалля, що на тисячу футів чи більше йшло вниз. Дна він не бачив, бо воно всуціль заросло білими квітами. І так їх було багато, що він спершу прийняв їх за хмару, що впала на землю. Пахощі, які від них підіймалися, були неймовірно приємні. Через цю жадібно роззявлену горлянку землі було перекинуто кам’яний міст, що на іншому боці проходив крізь водоспад, який вилискував криваво-червоним у відображеному світлі призахідного сонця.

— Мені треба її перейти? — кволим голосом спитав Тім. На вигляд місток був не ширший за бантину в клуні… а посередині не набагато товщий од неї.

Дарія не відповідала, проте зелений вогник, що горів постійно, сам по собі був достатньою відповіддю.

— Може, вранці тоді, — сказав Тім, знаючи, що думки про це не дадуть йому спати, але й не бажаючи ризикувати так близько до кінця дня. Думка про те, щоб подолати ту останню частину високого переходу, вселяла в нього жах.

— Раджу переходити зараз, — промовила Дарія, — і якомога швидше просуватися до Північнолісового Доґана. Іти в обхід більше неможливо.

Стоячи перед тією безоднею з перекинутим хистким містком, Тім не потребував, щоб голос із пластини казав йому, що обхід більше неможливий. Та все ж…

— Чому я не можу почекати до ранку? Так буде безпечніше.

— Директива Дев’ятнадцять. — З пластини долинуло клацання, гучніше, ніж він будь-коли чув, і Дарія додала: — Але я раджу йти швидше, Тіме.

Він кілька разів просив її називати його на ім’я, а не мандрівцем. І вперше вона так і зробила, тож це його переконало. Фаґонарський кошик він покинув (не без жалю), бо боявся, що через нього втратить рівновагу. Останні два брутерботи поклав за пазуху, перекинув бурдюк через плече, потім пересвідчився, що чотиристволка і татова сокира надійно висять на боках. Він підійшов до кам’яного містка, подивився вниз на білу піну квітів і побачив, що там уже громадяться перші вечірні тіні. Тім уявив, як робить той один-єдиний крок, який-не-можна-виправити, побачив, як безпорадно махає руками, марно намагаючись відновити рівновагу, відчув, як камінь іде з-під ніг, а тоді він біжить у повітрі, почув свій крик, коли почалося падіння. Кілька миттєвостей на те, щоб пошкодувати за втраченим майбутнім життям, а тоді…

— Даріє, — тихим голосом спитав він. — А я справді мушу?

Жодної відповіді, що само по собі було достатньою відповіддю. І Тім ступив на місток над проваллям.

Підбори черевиків гучно цокотіли об камінь. Дивитися вниз йому не хотілося, та вибору не було — якби він не дивився, куди ступає, йому швидко настав би гаплик. На початку кам’яний міст був широкий, як сільська дорога, та вже ближче до середини (як він і боявся, хоча в ньому жевріла надія, що то очі зіграли з ним злий жарт) він став завширшки, як його шорбутси. Тім спробував іти, вигнувши в обидва боки руки, проте в ущелину, надимаючи йому сорочку, війнув вітер, і Тім відчув себе повітряним змієм, який от-от злетить у небо. Тож він опустив руки й рушив далі, п’ятка до носочка і п’ятка до носочка, гойдаючись із боку в бік. У нього з’явилася впевненість, що серце чи не востаннє вибиває свій шалений ритм, а розум крутить останні сумбурні думки.

Мама ніколи не дізнається, що зі мною сталося.

На півдорозі до протилежного краю місток був найвужчим і найтоншим. Тім крізь черевики відчував його крихкість і чув, як вітер грає на камертоні його вивітреної нижньої поверхні. Тепер щоразу, коли він робив крок, доводилося виставляти ногу в черевику над проваллям.

«Гляди не заклякни», — сказав він собі, але знав, що, якщо завагається, то це може статися. А тоді краєм ока він помітив унизу якесь ворушіння і справді завагався.

З квітів висунулися довгі шкірясті щупальця, синювато-сірі вгорі й рожеві, як обпечена шкіра, внизу. У тремкому танці вони потяглися до нього — спочатку два, потім чотири, потім вісім, а потім цілий ліс.

— Тіме, раджу йти швидше, — нагадала Дарія.

Він примусив себе знову рушати. Спершу йшов повільно, та потім швидше, бо щупальця все наближалися. Авжеж, жоден звір не міг мати мацаки завдовжки тисячу футів, хай там яке страшелезне тіло ховалося у квітах, та коли Тім побачив, що щупальця витоншуються і тягнуться все вище, він вирішив поквапитися. А коли найдовше з них сягнуло нижнього боку мосту й стало пробиратися по камінню, він побіг.

Перед ним гуркотів водоспад, уже не червоний, а блідий рожевувато-помаранчевий. Розпашіле обличчя освіжили холодні бризки. Тім відчув, як щось гладить його черевик, шукаючи, за що б ухопитися, й з нерозбірливим криком кинувся вперед, у воду. Одна мить крижаного холоду (він рукавичкою огорнув Тімове тіло), і він опинився на іншому боці водоспаду та знову на твердій землі.

Одне щупальце пробралося крізь воду. Стікаючи водою, воно здійнялося, мов змія… а тоді забралося геть.

— Даріє! Як ти там?

— Я водонепроникна, — відповіла Дарія, і в її голосі прозвучали нотки самовдоволення.

Тім підвівся і роззирнувся навколо. Він був у маленькій кам’янистій печері. На одній стіні фарбою, що колись, мабуть, була червона, але за багато років (чи навіть століть) вицвіла до тьмяно-іржавої барви, хтось надряпав:

ІВАНА 3:16

БІЙСІА ПЕКЛА НАДІЙСІА НА РАЙ

ЛЮДИНА ІСУС

Попереду були короткі кам’яні сходи, залиті тьмяним західним світлом. З одного боку було накидано бляшанок і уламків машинерії — пружин, дротів, битого скла і шматків зелених дощок, вкритих металевими гачками. На іншому боці сходів шкірився скелет з грудною кліткою, накритою чимось на зразок стародавнього ящика для зберігання посуду. «Здоров, Тіме! — ніби промовляла ця посмішка. — Ласкаво просимо на край світу! Хочеш ковтнути пилюки? У мене її повно!»

Тім пішов угору сходами. Проминаючи кістяк, пришвидшив ходу. Він чудово знав, що той не оживе і не вхопить його за черевик, як ті щупальця з квітів. Мертве — воно й було мертве. Та все ж йому здавалося, що безпечніше буде пробігтися.

Уже нагорі Тім побачив, що дорога знову вела в ліс, але бути там йому б довелося недовго. Не так далеко попереду великі старезні дерева розступалися і великий довгий пагорб, на який він піднімався, закінчувався галявиною, набагато більшою, ніж та, де танцювали шалапути. А на ній стриміла до неба величезна вежа, зведена з металевих балок. На її верхівці блимав червоний вогник.

— Ви майже досягли свого пункту призначення, — сказала Дарія. — Доґан Північнолісового Кіннока за три колеса попереду. — Знову щось клацнуло, гучніше, ніж перед тим. — Тіме, вам справді краще поквапитися.

Поки Тім стояв і дивився на вежу з її вогником, що блимав, налетів вітер, що так злякав його на кам’яному мосту, та тільки цього разу його подих був прохолодним. Тім подивився на небо й побачив, що хмари, які раніше ліниво повзли на південь, тепер стрімко мчали.

— Це старкбласт, Даріє, правда? Наближається старкбласт.

Дарія не відповіла, та це й не було потрібно.

Тім побіг.

На той час, коли Тім вийшов на галявину Доґана, йому забило подих і він міг хіба що швидко крокувати, попри відчуття, що треба хутчіш. Вітер усе дужчав, бив йому в обличчя, шепотів у високих гілках залізних дерев. Повітря досі було теплим, але Тім думав, що так триватиме недовго. Йому потрібно було шукати укриття, і він сподівався знайти його в цьому Доґані.

Та коли він ступив на галявину, то навіть не глянув на круглу будівлю з металевим дахом, що стояла біля підніжжя вежі-скелета з її вогником-блимавкою. Тімову увагу полонило дещо інше, і йому перехопило подих.

Невже я це бачу? Я справді це бачу?

— О боги, — прошепотів він.

Стежка, що перетинала галявину, була вимощена якимось гладеньким темним матеріалом, таким яскравим, що він відбивав і дерева, які танцювали на сильному вітрі, і забарвлені заходом сонця хмари, які пливли в небі. Вона закінчувалася над кам’янистим урвищем. Здавалося, на тому місці весь світ закінчується, а починається десь через сотню коліс чи навіть більше. А поміж ними була велетенська безодня повітряних потоків, у яких танцювало й кружляло листя. А ще вири й течії захоплювали птахів. У них безпорадно здіймалися та крутилися бін-расті. Деякі були явно мертві, з відірваними вітром крильми.

Та величезну прірву й помираючих птахів Тім теж майже не помітив. Ліворуч від металевої дороги, приблизно за три ярди від того місця, де світ провалювався в ніщоту, стояла кругла клітка, зроблена зі сталевих прутів. А перед нею стояло перевернуте пом’яте жерстяне відро, яке Тім бачив уже не вперше.

А в клітці повільно ходив довкола отвору посередині велетенський тигр.

Забачивши хлопчика з відвислою щелепою, котрий дивився на нього круглими очима, звір підійшов до ґрат. Очиська в нього були завбільшки з м’ячики для гри в «Очки», але не блакитні, а блискучі зелені. На його шкурі темно-помаранчеві смужки чергувалися зі смужками найтемнішої опівнічної чорноти. Вуха були нашорошені, шкіра на носі зібгалася у складки, й показалися довгі білі зуби. Звір загарчав. Тихо-тихо, наче шовкову одежину розривали по шву. То могло бути привітання… та чомусь Тім у цьому сумнівався.

На шиї в тварини був срібний ошийник. З нього звисало два предмети. Один був схожий на гральну карту. Інший же нагадував ключ дивної вигнутої форми.

Тім гадки не мав, скільки часу він простояв, загіпнотизований тими казковими смарагдовими очима, чи скільки ще міг простояти, але надзвичайна небезпека його становища дала про себе знати низкою тихих вибухів.

— Що це?

— Дерева на дальньому боці Великого каньйону, — сказала Дарія. — Екстремально швидка зміна температури призводить до їх вибухів. Тіме, пошукай укриття.

Старкбласт, що ж іще?

— Скільки в мене часу?

— Менше години. — Знову пролунало гучне клацання. — Мені доведеться вимкнутися.

— Ні!

— Я порушила Директиву Дев’ятнадцять. Єдине, що я можу сказати на свій захист, — я вже дуже давно ні з ким не розмовляла. — Клац! А тоді більш тривожне, більш зловісне — Бряззь!

— А що це за тигр? Охоронець Променя? — Щойно ця думка вилилася в слова, Тіма сповнив великий жах. — Я не можу покинути Охоронця Променя на вірну загибель від старкбласту!

— Охоронець Променя на цьому краю — Аслан, — сказала Дарія. — Аслан лев. Якщо він ще живий, то він далеко звідси, у країні, де ніколи не тане сніг. А цей тигр… Директива Дев’ятнадцять! — А тоді клацнуло ще гучніше, бо вона обійшла Директиву. Чого це їй коштувало, Тім не знав. — Цей тигр чарівний, це та магія, про яку я говорила. Але не зважай. Ховайся в укриття! Нехай щастить, Тіме. Ти був моїм дру…

Цього разу не клацнуло і не брязнуло, а жахливо хруснуло. З пластини повалив дим, і зелене світло згасло.

— Даріє!

Мовчанка.

— Даріє, вернися!

Але Дарії вже не було.

Звуки артобстрілу, з якими помирали дерева, ще лунали далеко від того захмареного провалля світу, та, поза всіляким сумнівом, вони наближалися. Вітер усе дужчав, ставало дедалі холодніше. Високо в небі швидко мчав останній конвой хмар. А за ними була страхітлива фіолетова ясність, у якій уже прозирали перші зорі. Шепіт вітру в високих гілках навколишніх дерев підвищився до нещасливого хору зітхань, немовби залізні дерева знали, що їхні довгі-предовгі життя підійшли до кінця. Ішов великий лісоруб і розмахував своєю вітряною сокирою.

Тім ще раз глянув на тигра (той саме відновив свою неспішну статечну ходу, неначе Тім не вартий був особливої уваги) і побіг до Доґана. По його окружності на висоті Тімової голови йшли великі круглі шибки зі справжнього скла (судячи з вигляду, дуже товсті). Двері також були металеві. На них не було ні ручки, ні клямки, лише шпарина, схожа на вузенький ротик. Над шпариною, на поіржавілій сталевій пластині, було написано:

Ці слова Тім насилу розібрав, бо то була якась дивна суміш високої та низької мов. Однак нашкрябане під ними було цілком зрозумілим: Тут усі мертві.

Під дверима лежала скринька, схожа на ту, в якій Тімова мати тримала свої дрібнички й пам’ятні речі, тільки ця була не дерев’яна, а металева. Він спробував її відчинити, та скринька була надійно замкнена. Вирізьблені на ній літери Тім прочитати не зміг. Там була замкова шпаринка дивної форми (схожа на літеру [5]). Тім спробував було підняти скриньку, та знов безуспішно. Можливо, її було пригвинчено до землі, до вкопаного кам’яного стовпа.

Аж раптом у щоку Тіму врізався мертвий бін-расті. Повз нього пролетіло ще кілька пернатих трупиків, перевертаючись у повітрі, що рухалося все швидше і швидше. Деякі билися об стіну Доґана й опадали на землю довкола.

Тім знову прочитав останні слова на сталевій пластині: СКОРИСТАЙТЕСЯ КАРТКОЮ-КЛЮЧЕМ. І всі сумніви щодо того, що це за річ, відпали, варто було лише глянути на розріз під словами. Тім навіть зрозумів, що знає, яка з себе ця «картка-ключ», бо щойно її бачив, разом з більш упізнаваним ключем, що міг підійти до шпарини у формі літери . Два ключі (та ймовірний порятунок) на шиї в тигра, який міг проковтнути його за три укуси. А що їжі в клітці Тім не бачив ніякої, то, може, й за два.

Ситуація дедалі більше скидалася на злий жарт, хоча вважати такий жарт смішним могла хіба що дуже жорстока людина. Людина, що, наприклад, могла попросити лиху фею заманити хлопчика в трясовину.

Що ж робити? Чи міг він узагалі щось вдіяти? Тіму дуже хотілося запитати в Дарії, та він дуже боявся, що його подруга з пластини (добра фея на противагу до Збирачевої лихої) загинула, що її вбила Директива Дев’ятнадцять.

Змушений змагатися тепер з вітром, дуже повільно Тім підійшов до клітки. Побачивши його, тигр на м’яких лапах обійшов довкола отвору посередині й став біля дверцят клітки. Він похилив свою розкішну голову і пильно подивився на нього своїми зористими очима. Вітер ворушив його густу шерсть, і смужки на ній неначе колихалися й мінялися місцями.

Бляшане відро мало би покотитися геть на вітрі, але воно чомусь лишилося на місці. Як і сталева скринька, воно здавалося пригвинченим.

Те відро, яке він лишив для мене вдома, щоб я міг побачити його брехні й повірити їм.

Усе це було розіграшем, анекдотом, і під відром Тім міг знайти його сіль, той останній дотепний рядок — наприклад: «Не можу ж я перегортати сіно ложкою!» чи «А тоді я перевернув її й зігрів з іншого боку», — який змусить глядачів надривати животи від сміху. Та яка різниця, все одно наближався кінець, чом би й ні? Можна й посміятися.

Тож Тім узяв відро й підняв його. Він очікував, що під ним виявиться чарівна паличка Збирача, та помилився. Жарт був набагато кращим. Під відром лежав ще один ключ, великий та пишно прикрашений різьбою. І так само, як і Збирачева миска та нашийник у тигра, він був зі срібла. До головки ключа крученою ниткою було прив’язано записку.

Дерева на іншому боці провалля тріщали й бумкали. З прірви велетенськими клубами здіймалася пилюка, і вітер шмагав її та відносив стрічками диму ген-ген за обрій.

Цидулка від Збирача була короткою:

Вітаннячка, хоробрий і винахідливий хлопчику! Ласкаво просимо до Північнолісового Кіннока, що колись був знаний як Брама в Той Світ. Тут я залишив тобі сердитого тигра. Він ДУЖЕ голодний! Але, як ти міг уже здогадатися, Ключ до УКРИТТЯ висить у нього на Шиї. Так само ти міг здогадатися, що цей Ключ відмикає Клітку. Скористайся ним, якщо пороху вистачить! З усіма найкращими побажаннями твоїй Матері (чий Чоловіченько НЕВДОВЗІ її навідає). Залишаюся твоїм вірним Слугою!

РФ/МБ

Людину (якщо то була людина), яка залишила Тімові записку, вже давно ніщо не дивувало, але й вона була б здивована усмішкою на обличчі у хлопчика, коли він звівся на ноги з ключем у руці й відкинув відро ногою. Його миттю підхопив дужий вітер, що вже майже досяг сили урагану. Свою службу воно відслужило, і вся магія його полишила.

Тім подивився на тигра. Тигр подивився на Тіма. Здавалося, він навіть не підозрював про те, що наближається буревій. Він повільно помахував туди-сюди хвостом.

— Він думає, що я радше від холоду загину чи здамся на поталу вітру, ніж з твоїми пазурями й зубами матиму справу. Та він, мабуть, не бачив оцього. — З-за поясу Тім витяг чотиристволку. — Рибу на болоті воно прикінчило, і з тобою впорається, сей Тигр.

І знову Тіма зачудувало те, якою природною здавалася йому зброя в руці. Її призначення було таким простим, таким зрозумілим. Усе, що вона хотіла, — стріляти. А коли Тім її тримав, то й сам хотів лише стріляти, більше нічого.

Але.

— Ой, він побачив, — сказав Тім і всміхнувся ще ширше. Він уже майже не відчував, як піднімаються кутики рота, бо шкіра на обличчі задубіла від холоду. — Атож, дуже добре побачив. Чи думав він, що я так далеко дістануся? Напевно, ні. Чи він думав, що я застрелю тебе, аби вижити? А чому ні? Він би так і зробив. Але навіщо відправляти хлопчика? Навіщо, коли він, мабуть, повісив тисячу людей, перерізав сотню горлянок і бозна-скільки таких нещасних удів, як моя мама, пустив у світ? Ви можете відповісти мені на це, сей Тигр?

Тигр тільки дивився, опустивши голову й повільно махаючи хвостом.

Тім однією рукою засунув чотиристволку назад за пояс, а другою вставив різьблений срібний ключ у замок на вигнутих дверцятах клітки.

— Сей Тигр, пропоную обмін. Ви даєте мені відімкнути укриття ключем, який висить у вас на шиї, і ми обидва виживемо. Та якщо ви порвете мене на клапті, ми обидва загинемо. Ви це розумієте? Дайте знак, якщо розумієте.

Тигр жодного знаку не подав. Він просто дивився на Тіма.

Але Тім знаку не чекав, та й не потребував, напевно. Як на те Божа воля, вода мала бути.

— Мамо, я люблю тебе, — сказав він і повернув ключ. З глухим брязкотом повернувся старезний механізм. Тім узявся за дверцята і потягнув їх на себе. Петлі пронизливо заверещали. Тім відступив назад і взяв руки в боки.

Секунду-дві тигр стояв на місці, неначе підозрював щось недобре. Та потім м’яко вийшов з клітки. Під фіолетовим небом, що все темнішало, під акомпанемент завивання вітру й вибухів вони з Тімом дивилися один одному в очі. Вони дивилися один на одного як стрільці. Тигр рушив уперед. Тім відступив на крок назад, але зрозумів — ще один крок, і він не витримає, накиває п’ятами. Тож він залишався на місці.

— Ну ж бо, підходь. Я Тім, син Великого Роса.

І замість вчепитися Тіму в горло й розірвати його, тигр сів, підняв голову і підставив йому свій нашийник і ключі, що на ньому висіли.

Тім не вагався. Пізніше він дозволить собі розкіш подиву, але не зараз. Вітер дужчав щосекунди, і якби він забарився, його б підняло потоком вітру і жбурнуло на дерева, де, найпевніше, прохромило б гілками. Тигр був важчий, та його б теж рано чи пізно підхопив вітер.

Ключ, схожий на картку, і ключ, що виглядав як літера , були приварені до срібного нашийника, але застібка доволі легко розстібалася. Тім натиснув на западини з боків, і нашийник відпав. Тім ще встиг помітити, що на тигрі був інший нашийник — у вигляді рожевої шкіри там, де шерсть витерлася. Наступної миті він уже біг у Доґан.

Біля дверей узяв картку-ключ і вставив у отвір. Але нічого не відбулося. Тім перевернув картку і вставив іншим боком. Все одно нічого. Вітер холодною мертвою рукою жбурнув його на двері, з носа ринула кров. Він відштовхнувся руками, перевернув картку і спробував знову. Жодного результату. Та зненацька Тім згадав слова Дарії — невже це було лише три дні тому? Північнолісовий Кіннок вимкнено. Тепер Тім здогадувався, що це означає. Блимавка на вежі з металевих брусів ще працювала, та внизу сила іскри, що урухомлювала все на вежі, згасла. Він кинув виклик тигру, і тигр його не з’їв, але Доґан було замкнено. Так чи інак, їм судилося загинути.

Ото й була кінцівка анекдоту, і десь там чоловік у чорному зараз реготав.

Тім розвернувся й побачив, що тигр тицяє носом у металеву скриньку з гравіюванням. Звір підвів погляд і знову тицьнувся у скриньку.

— Ну добре, — сказав Тім. — Чом би й ні?

Він став навколішки біля похиленої голови тигра і відчув, як теплий віддих торкається його холодної щоки. Спробував відімкнути скриньку ключем у формі літери . Той ідеально підійшов. Раптом Тім чітко пригадав, як користувався ключем, що його Збирач дав йому, щоб відкрити валізу Келза. Потім повернув ключ у скриньці, почув клацання і підняв кришку. Сподіваючись на порятунок.

Та натомість побачив три предмети, що, здавалося, не могли принести йому ні найменшої користі: велике біле перо, маленьку коричневу пляшечку і просту бавовняну серветку — такі клали на довгих столах позаду зали зібрань у Лісовому, коли накривали для Жнив’яної вечері.

Вітер став дужчим за ураганний, верещав, мов примара, у павутинні металевої вежі. Зі скриньки здійнялося перо, та полетіти геть не встигло — тигр витягнув шию і вхопив його в зуби. Обернувся до хлопця і простягнув йому перо. А Тім, особливо не замислюючись, запхав його за пояс до батькової сокири. На руках і колінах він поповз від Доґана геть. Врізатися в дерево і настромитися на гілляку було б не найприємнішим способом померти, та то могло би бути ліпше (принаймні швидше), ніж бути розчавленим об Доґан і відчувати, як смертоносний вітер пробирається під шкіру, і дістається нутрощів, і заморожує його.

Тигр заричав — з таким звуком повільно рветься шовк. Тім хотів було повернути голову, та його схопив вітер і вдарив об Доґан. Він щосили намагався вдихнути повітря, однак перешкоджав вітер, виривав кожен вдих йому з рота й носа.

Тепер тигр простягав йому серветку, і коли Тім нарешті судомно вдихнув повітря в легені (горло одразу ж обпалило морозом), він побачив те, що його здивувало. Сей Тигр підняв серветку за кутик, і вона, розгорнувшись у довжину, стала вчетверо більшою.

Але це неможливо.

Та тільки він бачив це на власні очі. Якщо очі (з яких текли сльози й замерзали на щоках) не обманювали його, серветка у зубах у тигра збільшилася до розмірів рушника. Тім простягнув по неї руку. Тигр тримав її, поки не побачив, що Тім міцно тримає її в задубілому кулачку, і вже тоді відпустив. Навколо них нетямився вітер. Він став такий сильний, що навіть тигр вагою шістсот фунтів ледве тримався на землі, але серветка, яка стала рушником, висіла собі мляво в Тімовій руці, неначе був повний штиль.

Тім подивився в очі тигру. Той відповів таким самим поглядом, наче був цілковито спокійний і його нітрохи не обходила буремність світу навколо. Хлопчик упіймав себе на думці про бляшане відро, у якому все було видно так само добре, як і в срібній мисці Збирача. «У вмілих руках, — сказав він, — будь-яка річ може бути магічною».

Може, навіть скромний шмат бавовни.

Серветка вже збільшилася вдвічі — щонайменше. Тім розгорнув її ще раз, і рушник став скатертиною. Він підняв її догори перед собою, і хоча навколо нього бушувала буря, повітря між рядниною і його обличчям було спокійне.

І тепле.

Тім узяв скатертину, що була серветкою, обома руками, трусонув нею, і вона розгорнулася ще раз. Тепер це було простирадло, яке просто лежало на землі, хоча над ним пролітала буря пилу, хмизу і мертвих бін-расті. Усі ці ґунна вдарялися об стіну Доґана, і це нагадувало град. Тім хотів було залізти під простирадло, та завагався і глянув у блискучі зелені очі тигра. Подивився ще й на гострі шпичаки його зубів, що не ховалися в пащі, а тоді підняв край чарівної ряднини.

— Ходи. Залазь. Там нема ні вітру, ні холоднечі.

Але ж ти знав про це, сей Тигр. Адже так?

Тигр притисся до землі, витягнув свої розкішні лапи й поповз на животі, аж поки не опинився під рядниною. Тім відчув, як по руці тернулося щось схоже на дротяну щітку: вуса, коли тигр вмощувався зручніше. Тім здригнувся. А тоді довге пухнасте тіло звіра розтягнулося поряд з його тілом.

Тигр був дуже великий, тож половина його тіла лежала поза тонким білим накриттям. Тім припіднявся, змагаючись із вітром, що бив його по голові й плечах, коли вони опинилися на відкритому просторі, й знову стріпнув рядном. Воно розгорнулося з характерним звуком і стало завбільшки з вітрило човна. Тепер його край лежав майже біля тигрової клітки.

Світ навколо ревів, повітря лютувало, але під рядниною панувало повне затишшя. Тільки серце у Тіма шалено калатало. А коли почало заспокоюватися, він відчув, що біля його грудної клітки повільно б’ється ще одне. І почув тихе басовите бурчання. Тигр хурчав.

— Ми в безпеці, правда? — спитав у нього Тім.

Тигр подивився на нього секунду-дві й заплющив очі. Тіма ця відповідь цілком задовольнила.

Настала ніч, а з нею розгорнулася й повна лють старкбласту. Під зачаклованою річчю, що спершу здавалася простою серветкою, теж наростала холоднеча, бо вітер розгулявся і віяв уже зі швидкістю понад сотню коліс за годину. Вікна Доґана заросли катарактами інею з дюйм завтовшки. Залізні дерева позаду нього стискалися, вибухали всередину, а тоді летіли на південь смертоносними хмарами гілок, уламків і цілих стовбурів. Поряд із Тімом безтурботно дрімав його новий друг. Він засинав усе міцніше, і його тіло розслаблялося і розтягувалося в різні боки, підштовхуючи Тіма до краю їхнього укриття. Настала така мить, коли йому довелося штурхонути тигра ліктем, так, як штурхають сусіда в ліжку, коли той тягне на себе простирадло. Тигр трохи забурчав і випустив пазурі, але посунувся.

— Дякую-сей, — прошепотів Тім.

Через годину після того, як сонце сіло (а може, й через дві: у Тіма притупилося відчуття часу), до завивання вітру приєднався кошмарний скрегіт, що різав вуха. Тигр розплющив очі. Тім обережно відтягнув край ряднини й визирнув назовні. Вежа над Доґаном почала хилитися. Тім зачаровано дивився, як вона хилиться і гнеться. А потім (це сталося в лічені секунди, майже непомітно для ока) вежа розвалилася. Щойно була на місці, а вже наступної миті розлетілася на гострі уламки сталі, що помчали, гнані вітром, широченної смугою, яка ще вдень була лісом залізних дерев.

«Наступним буде Доґан», — подумав Тім. Але цього не сталося.

Доґан вистояв, як і попередні тисячу років.

То була найнезабутніша ніч у його житті, і водночас ніч така казково дивна, що він не зміг би її до пуття й описати… чи навіть згадати у певній послідовності, як пригадуємо ми звичайні події свого життя. Повне розуміння поверталося до нього лише у снах, а сни про старкбласт переслідували його до кінця життя. Та не те щоб то були кошмари. Навпаки — то були хороші сни. Сни про захищеність.

Під простирадлом було тепло, а тіло його сусіда, занурене в сон, зігрівало повітря ще більше. Одного разу він припідняв простирадло і побачив трильйон зірок, що розсипалися по куполу неба. Стільки зірок він ще не бачив ніколи в житті. Здавалося, буревій попробивав крихітні дірочки у світі над світом і перетворив його на сито, крізь яке просвічувала осяйна загадка творіння. Можливо, таке не призначалося для людських очей, проте Тім відчував, що йому надали особливий дозвіл на те, щоб подивитися, бо ж лежав він під магічною ковдрою, поряд з істотою, яку навіть найбільш довірливі селяни Лісового назвали б вигадкою.

Дивлячись угору на ті зірки, він відчував благоговійний трепет, а ще глибоку й незгасиму втіху, як тоді, коли дитиною прокидався серед ночі, відчував тепло й безпеку своєї ковдри й балансував на межі сну та неспання, а вітер за вікном виводив свою журливу пісню про інші світи й інші життя.

«Час — це замкова шпарина, — подумав Тім, поки дивився на зорі. — Так, мабуть, так і є. Іноді ми нахиляємося й зазираємо в неї. І той вітер, який відчуваємо на щоці, вітер, що віє в замкову шпарину, — це подих цілого Всесвіту».

У порожньому небі лютував вітер, холоднеча посилювалася, одначе Тім Рос лежав у теплі й затишку, а коло нього мирно посопував тигр. Згодом він і сам поринув у сон, міцний, приємний і не потривожений сновидіннями. Засинаючи, він відчував себе зовсім крихітним. Його неначе підхопив вітер і поніс на своїх крилах у замкову шпарину часу. Ген-ген од краю Великого каньйону, понад Нескінченним лісом і Фаґонаром, понад Стежиною Залізних Дерев, селом Лісовим (з тієї висоти, на якій він летів з вітром, воно здавалося лише маленьким хоробрим скупченням вогників) і далі, далі, о, набагато далі, через увесь Серединний світ туди, де стриміла до небес велетенська чорна, мов ебенове дерево, Вежа.

Я потраплю туди! Одного дня я до неї дійду!

Так подумав хоробрий Тім і провалився у сон.

Уранці непогамовний вереск вітру стишився до монотонного гудіння. Тім відчув, що сечовий міхур переповнений. Він відкинув простирадло, виповз на землю, чисто підметену аж до самого кам’яного кістяка, і побіг за Доґан. Дихання виривалося з рота хмарками білої пари і одразу ж відлітало з вітром. Інший бік Доґана був завітряний, та однаково там було холодно, холодно. Потекла сеча, і на той час, коли Тім закінчив, калюжка на землі почала замерзати.

Тім поспішив назад. За кожен крок він змагався з вітром і тремтів усім тілом. А коли залазив під чарівне простирадло, в благословенне тепло, зуби в нього цокотіли. Навіть не задумуючись, що робить, він обійняв м’язисте тіло тигра і притисся до нього. Злякався лише на мить — коли розплющилися очиська й розкрився рот. Показався язик — довгий, мов доріжка, і рожевий, наче троянда на Нову Землю. Тигр лизнув Тіма в щоку, і той знову задрижав, та не від страху, а від спогадів: як рано-вранці Великий Рос, його батько, терся своєю щокою об його щоку, перед тим як налити води в миску й поголитися начисто. Він казав, що не хоче відрощувати бороду, як у його напарника, казав, що йому не личитиме.

Тигр опустив голову і став обнюхувати комірець Тімової сорочки. Тім засміявся, бо вуса лоскотали йому шию. А тоді згадав про останні два брутерботи.

— Я з тобою поділюся, — сказав він. — Хоча ми з тобою знаємо, що ти міг би забрати обидва, якби cхотів.

Він простягнув один з брутерботів тигру. Той миттю щез у пащі, та коли Тім узявся за свій, звір тільки дивився. Тім постарався їсти якомога швидше, на випадок, якщо сей Тигр передумає. А тоді натягнув простирадло над головою і знову задрімав.

Коли Тім прокинувся вдруге, за його відчуттями був полудень. Вітер ще трохи влігся, і висунувши голову, хлопчик відчув, що й повітря стало теплішим. Та все ж фальшиве літо, якому так справедливо не довіряла вдова Смек, безповоротно минуло. Так само, як і залишки його провіанту.

— Що ж ти там їв? — спитав Тім у тигра. А це запитання потягло за собою наступне. — І як довго ти сидів у клітці?

Тигр звівся на лапи, пройшов невеличку відстань, що відділяла їх од клітки, і потягнувся: спочатку одна задня нога, потім друга. Він пройшовся далі, до краю Великого каньйону, де справив свою потребу. Закінчивши, обнюхав ґрати своєї тюрми й відвернувся від клітки, неначе вона його нітрішечки не цікавила, і повернувся туди, де лежав, спершись на лікті, Тім.

Тигр похмуро на нього подивився (принаймні так здалося Тіму) своїми зеленими очима, потім похилив голову і знову тицьнувся носом у магічне простирадло, що захищало їх від старкбласту. Під ним виявилася чарівна скринька. Тім не пригадував, щоб забирав її з собою, але, мабуть, так і було. Якби скринька лишилася на місці, її б змело вітром. Це нагадало йому про пір’їну, яка досі була в нього за поясом. Він витяг її й роздивився зблизька, проводячи пальцями по її розкішній густоті. Те перо могло належати яструбу… якби було наполовину меншим. Чи якби Тім колись бачив білого яструба, а він таких не бачив.

— Це з орла, правда ж? — запитав Тім. — О Ґанова кров, так і є.

Тигр, здавалося, нітрохи не цікавився пір’їною, хоча минулого вечора доволі жваво підхопив її, щоб викрасти у дихання шаленої бурі. Довгий писок, вкритий жовтавим пушком, опустився і підштовхнув скриньку до Тімового стегна. Тигр підвів погляд на Тіма.

Тім відкрив скриньку. Всередині лишалася тільки коричнева пляшечка, в такій могли бути ліки. Тім узяв її й одразу ж відчув поколювання в кінчиках пальців, дуже схоже на те, яке спричиняла чарівна паличка Збирача, коли він проводив нею над бляшаним цебром.

— Мені відкрити її? Ти цього точно зробити не зможеш.

Тигр сів. Погляд його зелених очей був прикутий до крихітної пляшечки. Ті очі світилися зсередини, немовби сам мозок тигра палахкотів від магії. Тім обережно відкрутив кришечку. А коли зняв, то побачив під нею маленьку прозору крапельничку.

Тигр відкрив рота. Доволі промовисто, однак…

— Скільки? — спитав Тім. — Я не хочу тебе отруїти.

Тигр просто сидів, трохи задерши голову і розтуливши рота, наче пташеня, яке жде, коли йому в дзьобик укинуть хробачка.

Трохи попомучившись (Тім ще ніколи не користувався піпеткою, хоча бачив — більшу й грубішу, Дестрі ще називав її бичачою клізмою), Тім набрав трохи рідини в маленьку трубочку. Вона всмоктала майже всю рідину з пляшечки, бо було там її небагато. Відчуваючи, як важко калатає серце, він підніс її до рота тигра. Що станеться далі, він здогадувався, бо ж чув чимало переказів про шкуряків. Але певності в тому, що тигр — зачаклована людина, він не мав.

— Я буду по крапельці крапати, — попередив він тигра. — Якщо захочеш, щоб я припинив раніше, ніж закінчиться рідина, стули рота. Дай знак, що ти зрозумів.

Та, як і раніше, тигр жодного знаку не дав. Просто сидів і чекав.

Одна крапля… дві… три… маленька трубочка вже була напівпорожня… чотири… п’я…

Зненацька по тигровій шкурі пройшли брижі, неначе під нею силкувалися вирватися назовні якісь істоти. Морда розтанула, і оголилися зуби, а тоді все змінилося до невпізнаваності, й рот виявився запечатаним. Звір здавлено проревів, чи то від болю, чи то від люті, й галявина наче задрижала від того рику.

Тім, нажаханий, упав на живіт.

Зелені очі викочували з орбіт, немов на пружинах. Хвіст, що бив, мов батогом, зник, з’явився знову і ще раз зник. Тигр побрів геть, цього разу — до урвиська Великого каньйону.

— Стій! — пронизливо закричав Тім. — Ти впадеш!

Тигр хиткою ходою п’яного побрів по краю. Одна лапа зісковзнула вниз, градом посипалися камінці. Він пройшовся поза кліткою, в якій сидів. Смужки стали розмитими, потім поступово поблякли. Голова змінювала форму. З’явилося щось біле, потім жовтогаряче на тому місці, де була морда. Тім чув скрегіт — кістки в тілі розташовувалися по-новому.

На дальньому боці клітки тигр проревів, а вже на півдорозі те ревіння стало дуже нагадувати людський крик. Розмите змінене створіння стало на задні кінцівки, і там, де були лапи, Тім побачив пару старезних чорних чобіт. А кігті перетворилися на срібні сіґули: місяці, хрести, спіралі.

Жовта верхівка голови тигра все росла й росла, аж поки не перетворилася на конічний капелюх, що його Тім бачив у бляшаному цебрі. Біле під ним, там, де було тигрове нагруддя, стало бородою, що виблискувала під холодним сонцем вітряного дня. Виблискувала, бо в ній було безліч рубінів, смарагдів, сапфірів та діамантів.

А тоді тигр зник, і перед очима зачарованого хлопчика виник Мерлін з Ельда.

Він не всміхався, як у Тімовому видінні… а втім, те видіння й не було повністю його видінням. То була мара, наслана Збирачем і призначена для того, щоб завести його в смертельну пастку. Справжній Мерлін дивився на Тіма з добротою, та водночас і суворо. Вітер надимав його білу шовкову мантію на тілі, такому худому, що воно скидалося на живий кістяк.

Тім опустився на коліно, похилив голову і притулив тремтячий кулак до лоба. Він хотів сказати: «Хайл, Мерліне», — та голос його зрадив, і він спромігся лише на кволий хрип.

— Встань, Тіме, сину Джека, — сказав маг. — Та перш ніж ти це зробиш, надінь кришку на пляшечку. Там ще лишилося кілька крапель, вони тобі знадобляться.

Тім підняв голову і запитально глянув на високу фігуру, що стояла біля клітки, в якій була ув’язнена.

— Для твоєї матері, — сказав Мерлін. — Для її очей.

— Правда? — прошепотів Тім.

— Щира, мов Черепаха, що тримає на собі світ. Ти пройшов чималий шлях, показав велику відвагу… і немалу дурість, але про це не будемо, бо дурість і відвага часто йдуть пліч-о-пліч, а надто в юності. А ще ти звільнив мене з в’язниці, в якій я сидів багато-багато років. А зараз закрути кришечку і підводься.

— Спасибі, — сказав Тім. Руки в нього тремтіли, перед очима все розпливалося від сліз, але він спромігся закрити пляшечку, ні краплини не розливши. — Я думав, ви Охоронець Променя, так, але Дарія сказала мені інше.

— А хто така Дарія?

— Полонянка, як і ви. Запроторена в маленьку машину, яку дали мені люди з Фаґонара. Я думаю, вона померла.

— Співчуваю, синку.

— Вона була моїм другом, — просто сказав Тім.

Мерлін кивнув.

— Цей світ сумний, Тіме Рос. Що ж до мене, позаяк це Промінь Лева, то він так своєрідно пожартував, коли обернув мене на великого кота. Хоча не на Аслана, бо це така магія, на яку навіть він не спроможний… хоча він би дуже цього хотів, о так. Чи вбити Аслана та решту Охоронців, щоб Промінь згас.

— Збирач, — прошепотів Тім.

Мерлін закинув голову назад і розсміявся. Його гостроверхий капелюх чомусь не звалився, і це, на думку Тіма, само по собі було магією.

— Ні, ні, не він. Трошки чаклувати й довго жити — от і все, на що він спроможний. Ні, Тіме, є дехто набагато могутніший за Бродклоука. Коли Великий вказує пальцем з того місця, де перебуває, Бродклоук чимдуж біжить виконувати наказ. Та відправити тебе не було наказом Червоного Короля, і той, кого ти звеш Збирачем, поплатиться за свою дурість, я певен цього. Він надто цінний, щоб його вбивати, але помучити? Покарати? Так, думаю, це можливо.

— Що він із ним зробить? Цей Червоний Король?

— Краще цього не знати. Але в одному можеш бути впевнений: у Лісовому його більше ніколи не побачать. Його дні збирача податків нарешті злічені.

— А моя мама… вона правда зможе нарешті бачити?

— Так, бо ти зробив мені добро. І я буду не останній, кому ти послужиш у своєму житті. — Він показав на пояс Тіма. — Це лише перша твоя зброя. Перша і найлегша.

Тім поглянув на чотиристволку, та з-за пояса витяг батькову сокиру.

— Сей, зброя не для таких, як я. Я звичайний сільський хлопчик. Я стану лісорубом, як мій батько. Моє місце в Лісовому, і там я залишуся.

Старий чаклун уважно на нього подивився.

— Ти кажеш так із сокирою в руці, та якої б ти заспівав, якби це був револьвер? Чи сказало б так твоє серце? Не відповідай, бо я бачу правду в твоїх очах. Ка забере тебе далеко від села Лісового.

— Але я люблю його, — прошепотів Тім.

— Ти ще поживеш там якийсь час, тож нехай це тебе не турбує. Але слухай мене і корися.

Він сперся долонями на коліна і нахилився всім своїм високим сухорлявим тілом до Тіма. Його борода тріпотіла на ослаблому вітрі, й коштовні камені, якими вона була оздоблена, спалахували, як вогники. Обличчя в нього так само, як і в Збирача, було виснажене, проте підсвічене зсередини серйозністю, а не каверзним гумором, і добротою, а не жорстокістю.

— Коли ти повернешся до себе додому… а мандрівка ця буде значно коротшою, ніж подорож сюди, і набагато менш ризикованою… ти прийдеш до своєї матері та вкропиш їй очі останніми краплями з пляшечки. А потім мусиш віддати їй сокиру свого батька. Ти розумієш мене? Його монетку ти носитимеш усе життя, тебе поховають з нею на шиї. Але сокиру віддай матері. І зроби це одразу.

— Ч-чому?

Кошлаті брови Мерліна зійшлися на переніссі, кутики губ опустилися. Зненацька де й поділася вся доброта, їй на зміну прийшла лячна жорсткість.

— Не твоє діло — питати, хлопче. Ка завжди налітає, як вітер, як старкбласт. Ти послухаєшся?

— Так, — налякано сказав Тім. — Я віддам їй сокиру, як ви наказуєте.

— Добре.

Маг розвернувся до простирадла, під яким вони спали, й підняв над ним руки. Той край, що був ближче до клітки, раптом, стрепенувшись, злетів догори, сам склався і став наполовину менший. Знову підлетів і склався ще раз до розміру скатертини. Тім подумав, що жінки в Лісовому не відмовилися б володіти такими чарами, щоб застеляти ліжка, а тоді злякався, чи не блюзнірством була така думка.

— Ні, ні, безперечно, ти правий, — з відсутнім виглядом сказав Мерлін. — Але може щось піти не так і залишаться складки. Магія доволі підступна, в ній повно фокусів, навіть для такого старого парубка, як я.

— Сей… а правда, що ви живете задом наперед у часі?

Мерлін з удаваним роздратуванням здійняв руки. Рукава його мантії опали, й оголилися руки, тонкі й білі, як гілки берези.

— Усі так думають, а якби я й заперечував, усе одно всі б і далі так думали, чи не так? Я живу так, як я живу, Тіме, тобто насправді я зараз переважно відійшов від справ. Ти також чув про мою чарівну хатину в лісі?

— Еге ж!

— А якби я тобі сказав, що жив у печері, де не було нічого, крім стола і підстилки на підлозі, і якби ти розповів про це іншим, тобі б повірили?

Обміркувавши це, Тім похитав головою.

— Ні. Не повірили б. Навряд чи люди взагалі повірять, що я вас зустрів.

— Це їхнє діло. Що ж до тебе… ти готовий повернутися?

— А можна ще одне питання?

Маг здійняв вказівний палець.

— Лише одне. Бо я в тій клітці просидів багато довгих років (а вона, як ти бачиш, стоїть на місці, ні на дюйм не зсунулася, байдуже, як сильно дме вітер) і мені набридло гидити в ту дірку. Жити відлюдником — це дуже добре, звісно, але всьому є межа. Давай своє запитання.

— Як Червоний Король вас упіймав?

— Він нікого не може піймати, Тіме, бо сам упійманий, ув’язнений на верхівці Темної вежі. Але він досі має владу і має своїх шпигунів. Той, кого ти зустрів, далеко не наймогутніший. До мене в печеру прийшов чоловік. Я помилився, прийняв його за мандрівного торгівця, бо він був сильним чаклуном. І щоб ти знав, ту магію дав йому Король.

Тім ризикнув поставити ще одне запитання.

— Він сильніший чаклун, ніж ви?

— Ні, але… — Мерлін зітхнув і підвів погляд у ранкове небо. Тім з подивом зрозумів, що чарівникові соромно. — Я був п’яний.

— О, — тихо промовив Тім. Нічого іншого йому на думку не спало.

— Годі балачок, — сказав маг. — Сідай на діббін.

— На що?

Мерлін показав на річ, яка була то серветкою, то простирадлом, а тепер стала скатертиною.

— На це. І не турбуйся, що замастиш його взуттям. На ньому сиділи й більш замащені брудом доріг мандрівники, ніж ти.

Саме це Тіма й турбувало, проте він ступив на скатертину і сів.

— А зараз перо. Візьми його в руки. Воно з хвоста Ґаруди, орла, що охороняє інший край Променя. Мені так сказали, хоча коли я був маленьким — так, Тіме, я теж був колись маленьким, — мені також казали, що дітей знаходять на полі в капусті.

Тім майже не слухав його. Він узяв перо, яке тигр урятував від вітру, і стиснув у руках.

Мерлін не зводив з нього погляду з-під гостроверхого капелюха.

— Коли будеш удома, що зробиш перше?

— Закапаю мамі очі.

— Добре. А друге?

— Віддам їй татову сокиру.

— Не забудь. — Старий нахилився вперед і поцілував Тіма в чоло. І на якусь мить цілий світ спалахнув у хлопчика перед очима, немов зірки на висоті старкбласту. На якусь мить уся світобудова була перед ним. — Ти відважний хлопчик із хоробрим серцем. Інші теж це роздивляться і називатимуть тебе саме так. Дякую тобі, лети додому.

— Л-л-летіти? Як?

— А як ти ходиш? Просто подумай про це. Подумай про дім. — У кутиках очей чарівника проступили тисячі дрібненьких зморщок, коли його губи розпливлися в осяйній усмішці. — Бо, як сказав хтось відомий, у гостях добре, а вдома краще. Уяви домівку! Уяви в усіх подробицях!

Тож Тім подумав про хатину, в якій виріс, і кімнату, де все життя засинав під звуки вітру надворі, вітру, що розповідав свої історії про інші світи й інші життя. Подумав про клуню, де ночували Місті й Бітсі. Тіму дуже хотілося сподіватися, що їх хтось годував. Солома Віллем, наприклад. Він подумав також про джерело, з якого взяв незліченну кількість відер води. А найбільше думав про маму: її міцне тіло з широкими плечима, каштанове волосся, очі, коли їх наповнювали іскорки сміху, а не турбота й горе.

«Мамо, я так сумую за тобою», — подумав він… і враз скатертина піднялася з кам’янистої землі й зависла над своєю тінню.

Тім охнув. Скатертина гойднулася, потім розвернулася. Хлопчик опинився вище гострого вершечка капелюха Мерліна, і чарівникові довелося піднімати очі, щоб подивитися на нього.

— А якщо я впаду? — закричав Тім.

Мерлін розсміявся.

— Рано чи пізно це станеться з нами всіма. А поки що міцно тримай у руках перо! Діббін не скине тебе, тому просто тримай перо і думай про домівку!

Тім стискав пір’їну перед собою і думав про Лісове: його головну вулицю, кузню, за якою була поховальна зала і цвинтар, ферми, тартак над річкою, хатину вдови, а передусім — свою рідну домівку і землю. Діббін піднявся вище, кілька секунд повисів над Доґаном (неначе щось вирішуючи), а тоді попрямував на південь слідами старкбласту. Попервах він рухався повільно, та коли його тінь упала на вкритий інеєм бурелом, що не так давно був мільйонами акрів незайманого лісу, діббін полетів швидше.

Тіму спала жахлива думка: а що, коли старкбласт прокотився і по Лісовому, заморозив його і вбив усіх, разом з Нел Рос? Він розвернувся, щоб гукнути до Мерліна й запитати у нього, але Мерліна вже не було. У майбутньому Тім зустрічав його ще раз, але коли це сталося, він сам уже був старим чоловіком. Та це вже геть інша історія.

Діббін підіймався й підіймався, аж поки світ під ним не став нагадувати карту. Однак магія, що захищала Тіма і його пухнастого друга від урагану, досі трималася, і попри те, що довкола нього свистів холодний подих старкбласту, Тіму було тепло і затишно. Він сидів по-турецькому на своєму транспорті, як юний принц з Мохейна на слоні, тримаючи поперед себе перо Ґаруди. Він і почувався Ґарудою, ширяючи над велетенськими обширами дикої природи, схожими на зелену сукню, темну, майже чорну. Втім, її перетинав сірий шрам, немовби сукню розрізали, й з-під неї визирала брудна нижня спідниця. Старкбласт знищив усе, до чого торкнувся, хоча ліс у цілому не дуже постраждав. Смуга руйнувань була завширшки не більше сорока коліс.

Проте сорока коліс виявилося цілком достатньо, щоб до останку винищити Фаґонар. Чорна болотна вода стала жовтувато-білими катарактами льоду. Сірі вузлуваті дерева, що росли у воді, повиривало з корінням. Купини більше не були зеленими, тепер вони скидалися на купи молочно-білого скла.

На одну з них викинуло на мілину човен племені. Тім згадав Стерничого, Головного і розплакався гіркими слізьми. Якби не вони, лежав би він зараз на такій купині під водою, на глибині п’ятисот футів. Болотяні люди нагодували його й подарували йому Дарію, його добру фею. Це було несправедливо, несправедливо, несправедливо. Так кричало його дитяче серце, а потім якась його частка взяла і відмерла. Бо такий є порядок у цьому світі.

Перед тим, як болото лишилося позаду, Тім побачив ще дещо, від чого його серце стислося: велику чорну смугу там, де розтанув лід. Вкриті сажею брили криги плавали довкола велетенського лускатого трупа, що лежав на боці так само, як човен племені. То була дракониха, котра його пожаліла. Тім міг лише уявити (еге ж, дуже добре міг уявити), як вона боролася з холоднечею своїм вогненним диханням, але зрештою старкбласт убив її, як і все живе на Фаґонарі. Тепер там панувала морозна смерть.

Понад Стежиною Залізних Дерев діббін став знижуватися. Усе нижче й нижче спускався він, а коли наблизився до ділянки Коузінґтона-Марчлі, відбулося приземлення. Та перед тим, як світ звузився до лісу, Тім помітив, що шлях, яким пройшов старкбласт, раніше йшов навпростець на південь, а тепер повернув трохи на захід. І руйнування тут здавалися не такими разючими, немовби буря шаленіла трохи менше. Це дало йому надію, що село могло лишитися неушкодженим.

Тім уважно подивився на діббін, а тоді змахнув над ним руками.

— Складися! — наказав він (почуваючись трошки по-дурному). Діббін не послухався. Та коли Тім нахилився над ним, щоб зробити це власноруч, сам склався вдвоє, потім втроє і вчетверо, щоразу стаючи меншим — але не товщим. За лічені секунди він став бавовняною серветкою, що лежала на стежині. Але вам би не захотілося послати таку собі на коліна під час вечері, бо просто посередині на ній був відбиток чобота.

Тім поклав серветку собі в кишеню й пішов додому пішки. А коли вже був біля дібров блоссі (де більшість дерев вистояли), побіг.

Він обійшов село стороною, бо не хотів гаяти ні хвилини на розпитування. Втім, навряд чи багато людей стали б його зачіпати, бо ніхто не мав часу. Старкбласт справді майже не зачепив Лісового, та Тім бачив, як люди оглядають худобу, яку спромоглися витягти з-під руїн корівників, і роздивляються шкоду, завдану полям. Тартак змело в річку Лісовицю. Уламки попливли вниз течією, і не лишилося нічого, крім кам’яного фундамента.

Він пішов за течією Стейп-Брука, як того дня, коли знайшов чарівну паличку Збирача. Їхнє джерельце, що було замерзло, вже почало розтавати. З даху зірвало кілька черепиць із дерева блоссі, сама хата вистояла. Скидалося на те, що його маму лишили саму, бо перед хатою не стояли ні вози, ні мули. Тім розумів, що людям потрібно було подбати про своє майно в очікуванні такого урагану, як старкбласт, та все одно це його розсердило. Покинути побиту й сліпу жінку на поталу бурі… це було неправильно. У Лісовому сусіди так не чинили.

«Хтось забрав її в безпечне місце, — подумав він. — Найпевніше, до Зали зібрань».

Аж раптом з клуні долинуло мекання, не схоже на жодного їхнього мула. Тім стромив голову в двері й усміхнувся. Сонце, віслючок удови Смек, був прив’язаний до стовпчика і жував сіно.

Тім поклав руку в кишеню, і на мить його охопила паніка, бо дорогоцінна пляшечка кудись заподілася. Та потім Тім знайшов її під діббіном, і йому відлягло від серця. Він піднявся сходами ґанку (знайомий скрип третьої сходинки викликав у нього відчуття, наче він уві сні) і прочинив двері. У хаті було тепло, бо вдова добре натопила в каміні, і тільки тепер вогнище догоріло до товстого шару сірого попелу й рожевих жарин. Удова спала в кріслі його тата, спиною до нього й лицем до каміна. І хоча йому страх як не терпілося побігти до матері, він зупинився і скинув черевики. Вдова прийшла, коли більше нікого не лишилося, вона розпалила вогнище, щоб у хаті було тепло. Навіть перед лицем руйнування цілого села вона не забула, як це — бути доброю сусідкою. Тім би нізащо в світі її не розбудив.

Він навшпиньках прокрався до відчинених дверей спальні. Там у ліжку лежала його мати. Її руки покоїлися на ватяній ковдрі, незрячі очі втупилися в стелю.

— Мамо? — пошепки проказав Тім.

Вона не поворухнулася, і Тім відчув, як у душу йому встромлюється холодний спис страху. «Я спізнився, — подумав він. — Вона лежить там мертва».

Та тут Нел припіднялася на ліктях. Волосся впало каскадом на подушку в неї за спиною, і погляд невидющих очей звернувся до нього. Її обличчя освітила шалена надія.

— Тіме? Це ти, чи мені сниться?

— Ти не спиш, — сказав він.

І побіг до неї.

Вона міцно пригорнула його до себе і вкрила його обличчя сердечними поцілунками, які здатні дарувати лише матері.

— Я думала, ти загинув! Ох, Тіме! А коли налетіла буря, я в цьому впевнилася, і мені самій захотілося померти. Де ж ти був? Як ти міг так мене засмутити, ти, поганий хлопчику? — І вона знову заходилася його цілувати.

Тім цілковито здався на мамину ласку. Він усміхався і насолоджувався її знайомим чистим запахом, та потім згадав слова Мерліна: «Коли будеш удома, що зробиш перше?»

— Де ти був? Розказуй негайно!

— Мамо, я все тобі розкажу, але спершу ляж на спину і широко розплющ очі. Якомога ширше.

— Навіщо? — Її руки все пурхали над його очима, і носом, і ротом, наче вона ніяк не могла повірити, що він справді вдома, коло неї. Очі, що їх Тім так сподівався зцілити, дивилися просто на нього… і крізь нього. Вони вже почали заволікатися біластою плівкою. — Навіщо, Тіме?

Казати йому не хотілося — бо ж обіцяні ліки могли не подіяти. Він не думав, що Мерлін збрехав йому (то в Збирача брехня була улюбленою розвагою), але він міг помилитися.

Ох, будь ласка, хоч би він не помилявся.

— Не хвилюйся. Я приніс ліки, але їх зовсім трішки, тому ти мусиш лежати дуже тихо.

— Я не розумію.

Наступні слова міг би сказати радше мертвий, а не живий син, подумала Нел у своїй пітьмі.

— Просто знай, що я далеко побував і багато чим ризикував заради того, що в мене зараз у руці. Тому лежи тихо!

Нел послухалася. Вона не ворушилася і дивилася на нього своїми сліпими очима. Губи в неї тремтіли.

Так само, як у Тіма руки. Він наказав їм угамуватися, і — о диво — вони підкорилися. Тім глибоко вдихнув, затримав повітря в легенях і відкрутив кришку на дорогоцінній пляшечці. Усе, що там лишилося (доволі небагато), він набрав у крапельничку. Рідина не заповнила навіть половини короткої тонкої трубочки. Він схилився над Нел.

— Не ворушися, мамо. Пообіцяй мені, бо може пекти.

— Постараюся, — прошепотіла вона.

Одна крапля в ліве око.

— Пече? — спитав він.

— Ні. Благословенна прохолода. Закапай у друге око, прошу.

Тім крапнув ліків у праве око і сів трохи далі, закусивши губу. Чи каламутність плівки трохи зменшилася, чи то він приймав бажане за дійсне?

— Мамо, ти що-небудь бачиш?

— Ні, але… — Вона затамувала подих. — Світло! Тіме, я бачу світло!

Вона знову хотіла спертися на лікті, та Тім змусив її знову лягти. Він закапав їй в кожне око ще по краплі. Цього мало вистачити, та й піпетка спорожніла вже. Що само по собі було добре, бо раптом Нел пронизливо закричала і Тім впустив крапельничку на підлогу.

— Мамо? Мамо! Що таке?

— Я бачу твоє лице! — закричала вона і приклала долоні йому до щік. Її очі наповнилися слізьми, але Тім зрадів, бо тепер вони дивилися на нього, а не крізь нього. І були яскраві, як і раніше. — Ох, Тіме, синочку мій дорогенький, я бачу твоє личко, дуже добре його бачу!

А так раділи вони й далі, але про це розповідати не варто, бо ж деякі радісні миттєвості й описати годі.

Ти мусиш віддати їй сокиру свого батька.

Тім намацав за поясом сокиру, витяг її й поклав коло матері на ліжко. Вона подивилася на неї — і побачила, що для них обох досі було дивовижею, — торкнулася руків’я, гладенького від постійного використання впродовж багатьох років. Мати підвела на нього погляд, і в очах було запитання.

Тім лише всміхнувся і похитав головою.

— Той чоловік, що дав мені краплі, сказав віддати тобі сокиру. Це все, що я знаю.

— Хто, Тіме? Який чоловік?

— Це довга історія, і її краще розповідати за сніданком.

— Яєчня! — вигукнула Нел і стала підводитися. — З десятка яєць щонайменше! І з беконом з комори!

Усміхаючись, Тім узяв її за плечі й ніжно поклав назад на подушки.

— Яєчню й м’ясо я посмажити зумію. І навіть принесу тобі. — Йому дещо спало на думку. — Сей Смек могла б поїсти з нами. Дивно, як це наші крики її не розбудили.

— Вона прийшла, коли вітер розгулявся, і не спала, поки бушувала буря, кидала дрова у вогонь, — сказала Нел. — Ми думали, хату знесе, але вона вистояла. Вдова, мабуть, страшенно втомилася. Розбуди її, Тіме, але обережно, не налякай.

Тім знову поцілував маму в щоку і вийшов з кімнати. Вдова спала в кріслі небіжчика біля вогнища, опустивши підборіддя на груди, надто втомлена, щоб навіть хропіти. Тім обережно поторсав її за плече. Її голова відкинулась назад і знову безсило впала на груди.

Зненацька жахлива впевненість опанувала Тімом. Він обійшов крісло і став спереду. Від побаченого його ноги ослабли, і він упав на коліна. Її зірвана вуаль валялася на підлозі. Мертві руїни колись вродливого обличчя жахали, щелепа відвисла. Єдиним уцілілим оком вона порожньо дивилася на Тіма. На грудях її чорної сукні запеклася кірка крові, бо їй від вуха до вуха розрізали горло.

Тім втягнув повітря, щоб закричати, але не зміг видихнути, бо міцні руки зімкнулися на його горлі.

Берн Келз прокрався у вітальню з передпокою, де сидів на своїй валізі й намагався пригадати, нащо вбив стару жінку. Напевно, через вогнище. Він дві ночі провів, трясучись під стогом сіна в клуні в Глухого Рінкона, а цій старій кицьці, котра вбивала в голову його пасербу купу непотрібних знань, весь час було тепло. То було неправильно.

Він бачив, як хлопчик пішов у кімнату до матері. Чув крики радості Нел, і кожен був йому як кістка в горлі. Вона мала право кричати тільки від болю. Це вона накликала на нього всі біди, зачаклувала його своїми високими грудьми, тонкою талією, довгим волоссям і сміхом в очах. Він сподівався, що з роками його перестане так сильно до неї вабити, та не так сталось, як гадалось. Врешті-решт йому просто треба було її мати. Інакше навіщо він убив свого найкращого і найдавнішого друга?

А тепер ще цей хлопчисько, через якого його цькують, мов того звіра. Сучка була погана, а її щеня ще гірше. І що то таке було в нього за поясом? О боги, невже то була зброя? Де він міг її дістати?

Келз душив Тіма, аж поки хлопчик не ослаб, не перестав відбиватися і просто не обм’як у міцних руках лісоруба, хрипко дихаючи. Тоді витяг рушницю в Тіма з-за пояса і кинув її на підлогу.

— Куля — це надто добре для такого набридливого малого, як ти, — сказав Келз. Його губи були навпроти Тімового вуха. Десь наче здаля, немовби всі відчуття пішли в глиб його тіла, Тім відчув, як лоскоче йому шкіру борода його вітчима. — Так само, як і ніж, яким я перерізав горло старій хворій суці. Для тебе в мене буде вогонь, щеня. Там ще повно жарин. Вистачить, щоб підсмажити тобі очі й попекти шкіру на…

Пролунало тихе булькання, і зненацька руки, що душили його за горло, зникли. Тім обернувся, судомно вдихаючи повітря, що вогнем обпікало легені.

Келз стояв біля крісла Великого Роса і недовірливо дивився через голову Тіма на комин з сірого плитняку. Кров бризкала на правий рукав його фланелевої сорочки лісоруба, на якій досі були сліди сіна після ночей, коли він переховувався в клуні у Глухого Рінкона. Над правим вухом у нього в голові виросло руків’я сокири. Позаду нього стояла Нел Рос, і весь перед її сорочки був забризканий кров’ю.

Повільно, дуже повільно переставляючи ноги, Великий Келз розвернувся до неї обличчям. Він торкнувся леза сокири, вгородженого в голову, і простягнув до неї руку, повною крові долонею догори.

— Я розрізала мотузку, нелюде! — прокричала Нел йому в лице, і Берн Келз повалився мертвий на підлогу, неначе його прикінчили ці слова, а не сокира.

Тім затулив обличчя долонями, неначе хотів прогнати з-перед очей і з пам’яті те, що бачив щойно… хоча знав, що це видовище переслідуватиме його до кінця життя.

Нел обійняла його і повела за собою на ґанок. Ранок був осяйний, іній на полях уже почав танути, а в повітря здіймався легкий туман.

— Тіме, ти як, живий-здоровий? — спитала мама.

Він глибоко вдихнув. Повітря в горлі досі було тепле, але вже не пекло.

— Так. А ти?

— Зі мною все буде добре. З нами все буде добре. Ранок сьогодні напрочуд гарний, і ми маємо радіти, що живі й можемо його бачити.

— Але вдова… — І Тім розплакався.

Вони посідали на сходинку ґанку і дивилися на подвір’я, де не так давно сидів на своєму високому чорному коні Збирач податків до скарбниці Баронії. «Чорний кінь, чорне серце», — подумав Тім.

— Ми помолимося за душу Арделії Смек, — сказала Нел, — і все Лісове прийде на її похорон. Я не скажу, що Келз зробив їй ласку — вбивство ласкою не буває, — але останні три роки вона дуже страждала, і життя її так чи інак довгим би не було. Я думаю, нам треба піти в село й подивитися, чи констебль повернувся з Тавареса. А дорогою ти мені все розкажеш. Допоможеш мені запрягти Місті й Бітсі у віз?

— Так, мамо. Але спершу я маю дещо забрати. Це річ, яку вона мені дала.

— Добре. Постарайся не дивитися на тих, що там лишилися, Тіме.

Він і не дивився. Але чотиристволку підняв і застромив за пояс…