В тіні янгола смерті

1

Троє вершників мчали галопом через степ, залишаючи за собою сліди прим’ятої трави. Земля летіла з-під копит коней, вершники пригиналися до кінських грив. У двох вершників майоріли довгі оселедці, у третього вітер розвівав кошлате волосся й бороду.

Раптом щось гуркнуло так, ніби десь далеко вдарив грім, хоча на небі не було жодної хмаринки.

— Сивий, гармата збір б’є! Саме поспіваємо! — крикнув один з вершників, і це був не хто інший, як Степан Бородавка.

Як ви вже здогадалися, тим вершником, до якого звернувся Бородавка, був Андрій Сивий, а волосатий і бородатий вершник — сам водяник Никодим власною персоною.

— Ех!.. Воля!.. — крикнув водяник. — От життя!!! Щоб мене багновиця затягла…

Водяник був явно в гуморі, чого не можна було сказати про козаків. Андрій скакав мовчки, а Бородавка супився і час від часу щось тихо бурмотів у вуса.

— Чого це ви? — здивовано вигукнув Никодим. — Понадувались, як воші на морозі! Не на похорони ж їдемо!

— Шиї нам добряче намилять, якщо гетьман на Січі, — відповів Бородавка. — Ох і розпече ж він нас!

— За що? — вигукнув Никодим, перекрикуючи шум вітру та гул кінських копит.

— Козаки без його відома на море ходили, — відповів Андрій. — І хоч не гетьман над нами голова, а рада військова, але у воєнний час і кошовий, і гетьман мають владу над козаками, а зараз батько Петро є для нас і те, і інше. Отож готуйте хлопці шиї! А що наказному голови не зносити, так це вже точно!

Козаки під’їжджали з боку поля, уже виднілися січові будівлі Чортомлика. Вершники стишили хід. Рада збиралася в полі, козаків з’їхалося чимало, виднілися бунчуки і хоругви. Публіка була досить різномаста, в основному голота: латані сорочки та потерті шаровари. Старшина стояв у стороні, і ще здалеку Андрій з Бородавкою помітили, що немає наказного Шапки, але й гетьмана також не було. Козаки і водяник, спішившись, стриножили коней.

— Здоров був, Степане! — крикнули відразу кілька козаків, звертаючись до старого характерника, що свідчило про його авторитет серед козаків. Бородавка поклонився. Деякі з козаків упізнали Никодима й помахали йому шапками.

— О! Кацап! Здоров!

Никодим посміхнувся.

— А де Колій? — крикнув він козакам.

— Тут я, тут! — вигукнув Іван і, працюючи ліктями, став пробиратися крізь юрбу до водяника.

— Радий тебе бачити, Никодиме!

Козак і водяник обнялися.

Слідом за Іваном підійшов Дорош і, скинувши шапку, привітався.

— Такі-от справи, братчики! Гетьман гінця надіслав, похід буде! — звернувся він до новоприбулих.

— А сам що ж не приїхав? — запитав Бородавка.

— У Києві справи мають, але гонець сказав, що гетьман був у гніві великому через похід наш останній. Шапка більше не наказний.

— А старшина? — запитав Андрій.

— Старшина була проти походу, — відповів отаман, — залишилася.

Бородавка тим часом спілкувався зі старим козаком Швайкою.

— А який чорт Явтуха смикнув у похід іти? Пень старий! Сидів би собі у своєму зимівнику, борті доглядав! Свирид його ледь живого до Гапки Андрієвої в Очеретянку привіз.

Швайка лише зітхнув.

— А Бог його знає! Живий, кажеш? А ми вже думали, амінь козаку…

— Кепсько йому, правда, але живий, — відповів Бородавка.

І тут Степан побачив, що до старшини підійшли із десяток людей, одягнених на кшталт запорожців, але чуби їх щойно почали відростати, та й вуса були зовсім коротенькі.

Швайка перехопив його погляд.

— Помаки, — кивнув він, — із Синопа.

Бородавка сплюнув.

— Заради задоволення, нещасні, віру батьківську зрадили.

— Вони, Степане, сорок невільників з неволі агорянської привели, і гріх свій ще спокутують сповна. Буде похід на Синоп.

Очі Бородавки округлилися. Здається, це трохи розвеселило Бородавку.

— Ов! Це діло! Синоп, місто коханців! Тримайся, Анатоліє!

Вдарили литаври, і гул над козацькими гуртами стих. Уперед вийшов головний писар Війська Запорізького Петро Буздиган.

— Військо Запорізьке! — голосно крикнув писар. — Батько наш, гетьман Петро Сагайдачний, пошли йому Боже здоров’я на многая літ, прислав гінця свого!

Від старшин відокремився молодий, пристойно вбраний козак, стрижений «під макітру», з пергаментом у руці.

— Говори, козаче, — звернувся до нього Буздиган, — що велів передати тобі гетьман!

Козак прокашлявся і розгорнув пергамент.

— Славному Війську Низовому чолом б’ю! Дійшов слух до мене, матері вашій ковінька, що ходили ви, діти мої, походом на Чорне море без відома мого і сорому там набралися великого! Знаю напевне, що виною сьому є наказний отаман Іван Шапка, поставлений мною на час моєї відсутності на Січі-матінці. Владою, даною мені Радою військовою, велю Шапку гнати з наказного в три шиї і киями дурня побити, яких приписую не менш тридцяти. Шлю з гінцем своїм десять помаків із Синопа, оскільки місто це взяти велю, щоб повернути славу козацьку. Також відправляю з гінцем сим жалування Війську Запорізькому в розмірі трьох тисяч злотих на потреби військові.

Нового наказного, з Божою допомогою, нехай вибере Рада військова.

Під сим підписуюся: Кошовий отаман Війська Запорізького і Гетьман всія України Петро Сагайдачний.

Щойно гонець опустив руку з пергаментом, як пішов гул по рядах козацьких — гул схвалення. А кілька козаків тим часом уже тягли Шапку, блідого, як стіна. Але козаки лише сміялися.

— Приймай, Іване, ласку гетьманську! Та радій, що обійшлося тільки цим!

— Та пустіть же ви, чортові діти! — кричав колишній наказний. — Сам піду.

Козаки відпустили Шапку, той обсмикав на собі сорочку і твердим кроком направився до стовпа.

— Гаряча голова, — пробурчав Швайка, — але тут уже нічого не вдієш…

Бородавка лише крекнув.

Колишній наказний сам підійшов до стовпа і, скинувши сорочку, перехрестився.

— Шпарте, вражі діти! — крикнув він і взявся обома руками за стовп.

Карали винних козаків привселюдно. І виглядало це так: коло карного стовпа стояв кошик з дерев’яними кийками, і кожен з козаків мусив був по разу вдарити винного козака києм. Бувало, що й на смерть забивали. Але таке на Січі траплялося вкрай рідко.

Козаки відміряли Шапці рівно тридцять ударів, опісля чого той ледь живий побрів у свій курінь.

По закінченні екзекуції у полі знову зчинився гамір. Козаки вибирали нового наказного кошового отамана. Серед претендентів на цю посаду був і давній товариш Бородавки Панас Швайка. Козак цей не раз обирався курінним Дядьківського куреня, і давно показав себе як чоловік, який уміє керувати військом як на суходолі, так і на морі, знає порядки, заведені у Війську Низовому, і за будь-яких обставин дотримується традицій. Подейкували навіть, що він займається характерництвом, хоча сам козак цього ніколи не визнавав. Після недовгої, супроводжуваної всезагальним мордобоєм ради, в якій перепало й Андрієві, наказним кошового отамана таки був обраний Швайка. Він довго опирався і не хотів брати булаву, але потім смиренно скинув шапку, перехрестився і прийняв звання наказного.

— Не по своїй волі, а з волі товариства! — вигукнув він, поцілувавши булаву.

Вітальний залп із рушниць і пістолів був йому відповіддю.

За давнім звичаєм, після обрання чергового старшини козаки затівали бучне гуляння, але зараз, у зв’язку з оголошенням воєнного часу, ні про що таке й мови не йшлося.

— Козаки — по куренях, а курінні — до мене! — голосно скомандував Швайка.

— Уманський курінь не розходитися! — тут-таки почувся зичний голос Івана Колія. — Курінного вибирати будемо!

Андрій і Бородавка перезирнулися.

— Згинув наш курінний, — пояснив Колій, — не вернувся з походу.

Козаки скинули шапки і перехрестилися.

— От лихо, — зітхнув Бородавка. — Славний козак був!

Андрій стояв, потираючи вухо, і раптом стрепенувся.

— Бородавку курінним! — крикнув він, і погляди козаків упали на старого характерника. Степан відсахнувся і перехрестився.

— Ти що, Сивий, здурів?! — налетів він на Андрія.

Але слово було кинуто, і козаки зашуміли.

— А й справді, Бородавку!

— Та ну вас! Куди мені?

— Степана курінним! Діло Сивий говорить! — кричали козаки.

Бородавка зрозумів, що далі перепиратися небезпечно, скинув шапку і перехрестився.

— Дякую за ласку! — вклонився він козакам, напнув шапку і повернувся до Андрія. — Ну, Сивий, удружив! Я тобі ввечері так вуха понакручую, як жодному бусурману не снилося! — сказав він і пішов до кошового.

Уманці рушили до свого куреня. Лише Никодим стояв, переминаючись з ноги на ногу. Андрій це помітив і підійшов до нього.

— Чого стоїш? З ними гайда! На Синоп іти хочеш?

На лиці водяника заграла радісна посмішка.

— Ще й як хочу!

— Ходімо, охочим будеш. Степане! — крикнув Андрій Бородавці. — Никодима до нас?

Бородавка повернувся і кивнув.

— Тимчасово приписаний до Уманського куреня.

І водяник не перестаючи усміхатися почимчикував за Андрієм.

2

У курінь Бородавка повернувся увечері, якщо не брати до уваги того, що в обід кулею залетів справитися про кількість уманців.

Бородавка опустився на лаву.

— Ну, що скажеш, курінний? — лукаво посміхнувшись, звернувся до нього Сивий.

Степан скинув шапку.

— Дав би я тобі курінного! — сердито буркнув він. — Завтра справляємо чайки. Дві тисячі козаків на море йде, по сорок чоловік на 50-ти чайках. На передових по два помаки, і нам два дісталося! З Божою допомогою амінь буде Синопу. На кожній чайці по три фальконети, Сагайдачний справив. На збори три дні, поки стоїть погода, а завтра в плавні за чайками. От такі справи.

— Ну от, Никодиме, — звернувся до водяника Колій, — завтра у плавні підемо. Там чайки заховані, та так, що жодна нечисть не відшукає!

Звичайно, козаки не тримали велику армаду чайок, хоча кількість їх завжди відповідала кількості козаків, що збираються в похід морем.

Справа в тім, що козаки «топили» свої судна у лише їм відомих місцях, щоби за необхідності дістати їх знову Затоплювали також гармати, зняті з галер.

Водяник пирснув.

— Вище Чортомлика, третя заводь ліворуч! Теж мені, схованка! — сказав він і тут-таки отримав добрячого стусана від Андрія.

— Відкіля ти знаєш? — Колій вирячив на водяника круглі від подиву очима.

Водяник з-під лоба глянув на свого товариша.

— Та пірнав там якось, — буркнув він.

— У плавнях?! — здивувався Колій.

— Та було діло… — відмахнувся Никодим, не бажаючи вдаватися до подробиць, на що Колій лише розвів руками.

— Синоп… — задумався Андрій. — Велике місто, і фортеця там міцна… Боже допомагай!

Синоп дійсно був великим, багатолюдним і квітучим містом. Поза всяким сумнівом, козаки сподівалися на багату здобич, оскільки славився Синоп розкішшю своєю на весь схід. Та й невільників було там чимало, так що «роботи» козакам у Синопі був непочатий край.

— Підемо до Дніпра? — звернувся до Андрія Никодим. Козак кивнув.

Вечоріло. З Дніпра потягувало приємною надвечірньою прохолодою. Сонце вже наполовину сховалося за обрієм — величезне і червоне, воно наче передвіщало швидку і неминучу кров.

— Он, червоне яке! — сказав водяник. — Завтра вітряно буде.

— Так, — погодився козак.

Десь високо в небі заливався жайворонок.

— Не спиться, йому, — мимоволі зауважив козак, задивившись у небо. — Никодиме, а навіщо воно тобі?

— Що? — здивувався водяник.

— Ну, в похід іти?

— А-а-а… Розумієш, світ хочу подивитися, та й натура в мене така, що на місці не сидиться… Завжди на свій зад пригоди шукаю…

Андрій посміхнувся і поплескав водяника по плечу.

— Що правда, то правда.

— Сивий, я там коло берега човна бачив, можна поплавати?

Козак знову посміхнувся.

— Водяник у човні! Та плавай на здоров’я.

Никодим подався до пристані, а Сивий пішов у курінь, розстелив жупан на підлозі і швидко заснув.

Прокинувся козак далеко за північ від незрозумілого шарудіння.

— Хто? — запитав Андрій.

— Тихо, свої, — почув він голос Никодима.

Від водяника пахло рікою, й у сяйві місяця, що пробивалося через вікно, козак помітив, що Никодим увесь мокрий.

— Ти що, човен потопив?

— Спи. На місці човен.

Водяник зняв чоботи, скинув сорочку і змінив шаровари.

— Що з тобою сталося? — не вгавав Андрій.

— Та тихо ви, — невдоволено буркнув хтось зі сплячих козаків.

Никодим підморгнув Андрієві, розстелив жупан і ліг.

— Добраніч, — сказав і миттєво захропів.

Надворі лише засіріло, а на Січі вже почалася метушня. За наказом кошового, Уманський курінь відправлявся в плавні за затопленими чайками.

Андрій встав одним з перших. Вийшовши на поріг куреня, козак смачно позіхнув і потягнувся. Никодим сидів на лавці під стіною куреня і гострив свій топір.

— Здоров, Никодиме, — привітався козак.

— Здоров, Сивий.

— Можна? — Андрій вказав на топір. Водяник подав козаку свою зброю. Андрій зважив його.

— Заважкий, але збалансований добре. Звідки такий?

— Савка подарував, до цього інший був, простіший, — відповів водяник. — Цей Савка знайшов десь.

Зазвичай Андрій носив одну шаблю, але коли йшов у бій, то брав і другу, яку кріпив до сідла свого коня.

Взагалі характерники, йдучи на бій, роздягалися до пояса і брали в руки по дві шаблі, рідко користуючись вогнепальною зброєю. У мистецтві фехтування характерники багато в чому перевершували будь-яких інших козаків. Були вони запеклими рубаками, і до смерті ставилися з неабияким презирством. Бувало таке, що поранений, побитий, поколотий шаблями характерник продовжував битися, як ні в чому не бувало, а по закінченні битви падав замертво.

Сивий зайшов до куріня і за мить повернувся з іще однією шаблею. Дістав з піхов одну з них і простягнув водяникові. Той теж зважив клинок і схвально кивнув.

— Булат, — коротко сказав Андрій. — Подарунок діда-коваля.

— О, — вигукнув Никодим, — мій топір теж булатний. Тільки от бачиш, — водяник вказав на лезо своєї зброї, — мій інкрустований сріблом. Сам розумієш…

— Моя друга шабля теж, а цю чіпати не хочу. Бачиш знаки?

— Що це?

— Екзорцизм.

— Ясно, — непевно сказав водяник, і Андрій зрозумів, що йому далеко не ясно, що це таке.

Андрій провів рукою по клинку і заховав шаблю до піхов.

— То тобі ці знаки нічого не говорять?

Водяник байдуже знизав плечима:

— Анічогісінько! А що?

Андрій знову дістав шаблю.

— Загадав мені дід Семен загадку, а я тепер собі голову ламаю…

Козак задумливо глянув на шаблю і згадав той вечір, коли дід Семен подарував йому її.

— …Якби не ти, синку, згас би вогонь у кузні, і не закінчив би я клинок кувати, а ми ж двісті років цей вогонь підтримували. Не простий же він, з Єрусалима самого принесений…

Клинок лежав у горні. Дід Семен викарбував на ньому напис, зразок якого передавався з покоління в покоління. Тепер, за словами діда, залишався останній удар молотом, і клинок готовий. Нетвердою рукою старий коваль дістав клинок з горна і поклав на ковадло.

— Ану, синку, подай мені отой молот.

Андрій подав дідові великий молот, і мозолиста рука міцно обійняла руків’я. Молот здійнявся вгору. Рука дрібно тремтіла, але враз на якусь мить тремтіння припинилося, і молот упав на клинок точним і розрахованим ударом. Дзень! Потім дід хутко опустив клинок у бочку з водою. Клинок засичав, а дід знесилено опустився на лавку.

— Ну от і все… — По зморшкуватому обличчю старого стікали краплі поту. — Рукоять зробиш сам.

Андрій здивовано звів брови.

— А як же ви?

Дід стомлено посміхнувся, показавши один-єдиний зуб.

— Все, Андрійку, я свою справу зробив. Тепер і помирати можна… Шаблю в церкві освяти… — Голос діда усе слабшав і слабшав, а сам він став поволі хилитися долу, видать, останній удар геть позбавив його сил. — А знаки ці особливі, синку… — Дід сперся ліктем на лаву, Андрій устиг підхопити його під руку. — Ек-зор-цизм… — І, сказавши це, ледь чутно схлипнув і змовк…

— Сивий! Агов! — вигуком вивів з заціпеніння водяник козака, і той спритним рухом повернув шаблю у піхви.

— Але є щось у ній, — повів далі задумливо козак. — І я це дізнаюся.

Тим часом весь Уманський курінь уже зібрався на майдані. Хто возився коло човнів, хто готував мотузки, якими мали витягати чайки на берег.

— Готові? — крикнув Бородавка.

— Готові, батьку, — відповіли козаки.

— Ну, з Богом, братці!

Козаки позаплигували в дуби і стали підніматися вгору за течією до своїх схованок.

Сонячні промені ще не торкнулися плавнів Великого Дугу, і туман кругом клубився над водою, густий і свіжий, як молоко. Над плавнями вже чулися поодинокі голоси птахів, але першими «ранніми птахами» тут були козаки. Поки що тягучу ранкову тишу порушував лише розмірений плескіт козацьких весел та оті поодинокі пташині зойки, але козаки знали: тільки-но сонячні промені ковзнуть по очеретах та верболозах, і ця тиша вибухне мільйонами голосів пернатих мешканців Великого Лугу.

— Як тихо! Як добре! — захоплено сказав Колій.

— Стривай ще! «Тихо»… — сказав Никодим. — Вітер буде неминуче, ось побачиш! Сонце вчора червоне було, що твої шаровари!

Раптом щось вдарилося об човен. Один з козаків нахилився до води. Крізь туман на нього дивилися вирячені побілілі очі якоїсь дохлої потвори.

— Тьху ти! Погань болотяна! — сплюнув козак, перехрестився і відіпхнув труп веслом подалі від човна.

— Ну що, Никодиме? — лукаво підморгнув Колій водяникові.

Никодим глянув на Андрія і буркнув:

— Та незабаром уже будемо на місці.

І ось дуби пристали до піщаної коси, берег якої був порослий густими верболозами. Козаки повистрибували на берег.

— І скільки там чайок? — не йнялося Колію.

— Не рахував, — відповів Никодим. Він роздягнувся і став накручувати мотузку на лікоть. — Але штук тридцять буде.

— Точно! — здивовано вигукнув Іван.

— Ще мотузок! — крикнув водяник.

— Так ти хоч цю, кацапе, прив’яжи! — розсміявся один з козаків.

Никодим з-під лоба глянув на Бородавку.

— Дайте йому ще мотузок, — наказав курінний і, підійшовши до водяника, прошептав: — Дивись, не перегни палицю.

Никодим кивнув і стрибнув у воду, тільки бульбашки пішли. Ще з десяток козаків скинули одяг і, озброївшись мотузками, теж пірнули.

Никодима не було вже кілька хвилин.

— От погань уперта! — буркнув Андрій.

— Щось довго Никодима немає. — Колій з тривогою глянув на Андрія. — Заснув, чи що?

Час ішов. Козаки, що пірнали після водяника, вже по кілька разів піднімалися на поверхню вхопити повітря, а водяника все не було.

Козаки на березі вже помітно хвилювалися. І ось над водою нарешті показалася голова Никодима. Усі полегшено зітхнули.

— Одна готова! — крикнув він і швидко поплив до берега, тягнучи за собою цілих вісім мотузок. — Гайда тягти!

До Никодима підбігло відразу два десятки козаків і вхопилися за мотузки. Козацькі м’язи напружилися, козацькі жили здулися. Найважчим було відірвати чайку від мулистого дна.

— Раз!.. Два!.. Тягни!

І чайка піддалася.

А Никодим уже зник під водою з новою в’язкою мотузок.

— Спритний, шельма! — захоплено вигукнув дебелий козарлюга Павло Бузина. — Чому ще й досі з бородою і патлами?.. Адже справжній запорожець!

— Тимчасово приписаний до нашого куреня, — відповів Бородавка, — просто охочий до бою мужик. Визвався йти на Синоп.

— Диви! — крикнув Бузина. — Уже й назад пливе!

Чайки одна за іншою з’являлися на березі. Робота кипіла, й усі дивувалися з Никодима та хвалили його на всі лади, але до тих похвал водяник ставився з байдуже і лише зрідка посміхався козакам.

Ось уже вся коса була зайнята витягнутими з води чайками. Під обід, як і передбачав Никодим, справді здійнявся сильний вітер.

— Це добре, — сказав Бородавка, — чайки швидше просохнуть.

Потрудившись, козаки порозлягалися прямо на піску відпочити від важкої роботи. Никодим теж приліг і з цікавістю почав роздивлятися козацькі чайки. Раптом над однією з них водяник побачив сріблясте світло, що наче зависло в повітрі. Водяник потер очі. У світлі вимальовувалася постать жінки — тієї самої, яку він бачив у снах на Інгульці, але цього разу обриси її були чіткішими. Від подиву водяник аж рота розкрив і стусонув ліктем під бік Колія.

— Іване, диви, онде! Жінка! — вигукнув він.

Колій подивився, куди вказав водяник, але нічого не побачив.

— Допірнався, — розсміявся козак. — Вже баби ввижаються!

Видиво відразу зникло, і водяник кволо посміхнувся:

— А то і правда, допірнався!

Незабаром козаки посідали в дуби і відправилися на Січ, де кашовари вже готували саламаху, різали сало й цибулю, словом, накривали обід.

Їли козаки завжди багато і ситно, і за столом Никодим показав себе з найкращої сторони, уплітаючи кашу дерев’яною ложкою так, що аж за вухами лящало.

— От так кацап! — захоплювалися козаки. — Відразу видно: свій чоловік!

— А ти серйозний плавець, Никодиме, — сказав Бузина, який і сам був неабияким плавцем: перепливав Дніпро туди і назад без відпочинку. — Давай хто швидше на той берег і назад?

Андрій ледь не подавився і відклав ложку.

— Ставлю червінець! — продовжив Бузина.

Никодим глянув з-під лоба на Сивого й Бородавку. Андрій розсміявся, а Степан лише знизав плечима.

— Гроші зайві муляють? — посміхнувшись, сказав Никодим Бузині.

— То ти приймаєш виклик, бісів сину, чи ні?! — наполягав Павло.

Никодим встав і витер руки об шаровари.

— Ну давай.

— І це на повний шлунок, — буркнув Бородавка. — Дурний ти, Павле!

Увесь Уманський курінь повалив на берег, а за ним і багато козаків з інших куренів. Побачивши, що Никодим і Бузина роздягаються, чимало козаків і собі вирішили помірятися силами з непереможним Бузиною і кацапом Никодимом, слава про якого, як про вмілого плавця, вже прокотилася по всій Січі.

Видовище мало бути цікавим. На все це вийшов подивитися і кошовий.

Бажаючих позмагатися зібралося чоловік із тридцять.

— Пішов! — крикнув Бородавка, і козаки стрибнули у воду. Никодим же якусь мить іще постояв на березі, окинув суперників пильним оком і лише потім пірнув.

Бузина був справді чудовим плавцем і швидко вирвався вперед. Никодим наздогнав його і поплив поруч.

— Хороший козак! — крикнув він Бузині, і, на повному ходу перевернувшись пузом догори, обігнав Бузину під загальний регіт козаків що з’юрмилися на березі. Потім голосно крикнув:

— Сомове око!

І пірнув, показавши зад.

Козаки на березі покотилися від сміху.

А далі, перевернувшись на спину, напоказ виставив сором.

— Німецький поплавок!

Козаки на березі знову похапалися за животи. Бузина, на відміну від решти плавців, не набагато відстав від водяника, і теж ледве стримував сміх.

— Годі тобі, Никодиме, — крикнув він, — не знущайся!

На середині ріки течія була значно сильнішою, і Бузина поплив повільніше, а Никодим, навпаки, напіддав і кулею помчав до протилежного берега. Досягши берега, водяник пірнув і через якийсь час випірнув мало не на середині Дніпра, тоді як Бузина ще лише доплив до берега.

— Чого і слід було сподіватися, — посміхнувся кошовий Швайка, легенько стусонув Бородавку ліктем під бік і підморгнув.

Степан густо почервонів.

— А я думав, ти не знав… — пробурчав він.

— Півень думав — в борщ попав!

— А чого ж мовчав-то? — обурився Бородавка.

Кошовий знову підморгнув.

— Славний малий, твій Никодим.

А водяник тим часом уже надягнув шаровари і сів на березі чекати інших.

Першим вийшов Бузина, глянув на Никодима і вибухнув сміхом.

— Сомове око! Я такого жарту ще не бачив!

Козак вдягнув шаровари, оперезався і дістав з гаманця червінця.

— Тримай, — простягнув водяникові, — «німецький поплавок»!

Козаки виходили на берег і віддавали Никодиму свої ставки.

— Тепер ти багатій, Никодиме, — сказав Колій.

Никодим підкинув гроші на долоні і посміхнувся.

— Гроші — лайно!

Потім висипав зі свого гаманця золото, що там залишилося, і крикнув:

— Що користі від них, коли не можу прогуляти їх з братією. Забирай, кошовий, їх у скарбницю військову, нехай на потреби війська підуть, я в Синопі на гульню роздобуду.

Козаки схвально загули. Никодим починав користуватися неабияким авторитетом.

По обіді козаки знову взялися за роботу. Сплавляли витягнуті з Дніпра чайки на Січ, ладнали їх, встановлювали фальконети. Робота кипіла до пізнього вечора, і лише коли всі чайки були приведені до бойової готовності, козаки повернулися в курені. Повечерявши, деякі відразу лягли спочивати, а ті, кому спати ще не хотілося, сіли грати в карти. Никодим з настанням вечора чомусь став помітно хвилюватися.

— Та що з тобою таке? — питав його Андрій, але водяник лише загадково посміхався і потирав руки.

Коли усі поснули, Никодим тихенько встав і вислизнув надвір, спустився до Дніпра, узяв човен і кудись поплив. Не помітив водяник, як легка тінь ковзнула за ним, сіла в каюк і пішла слідом, тримаючись ближче до очеретів.

Никодим плив униз за течією, швидко працюючи веслами. Вітер, що бушував удень, стих зовсім, і на Дніпрі панував повний штиль. Міріади зірок разом зі сріблистим рогатим місяцем відбивалися в тихих водах могутньої ріки, як у безкрайньому свічаді. Нічне небо настільки злилося з водою, що сказати напевне, де саме кінчався Дніпро і починався небесний океан, було просто неможливо!

Раптом з нічного мороку, немов велетенська мара, виросла стрімка скеля.

Никодим обплив її. З іншої сторони скеля була більш пологою, так що на неї можна було зійти. Водяник причалив до скелі й витяг човен на скелю, знову не помітивши чорної тіні неподалік. І ось нічну тишу порушив переливчастий жіночий сміх, і в обійми до Никодима кинулася жіноча фігура. Водяник підхопив її на руки і закружляв з нею.

— Берегинько! — радісно вигукнув водяник і солодко чмокнув дівчину в щоку.

Зненацька, невідомо звідки, роздався чоловічий сміх.

— Тепер усе ясно!

Нічний морок ураз немов розсіявся, і показався каюк з Андрієм.

— От так Никодим! — сміявся козак.

Берегиня сховалася за водяника, а той ображено відкопилив губу.

— Чого стежиш, Сивий? Не довіряєш?

— Та ні, вибач. Дивний ти якийсь був, хвилювався я за тебе.

— Не бійся, виходь, — сказав Никодим дівчині.

Дівчина вийшла. Зростом вона була майже на півголови вище за Никодима, струнка, чорноволоса, у довгій сорочці.

— Це Сивий, — продовжував водяник, — характерник, мій друг.

Берегиня з цікавістю стала розглядати козака.

— Ну, заспокоївся? — запитав Никодим.

— Так. Але знай, Никодиме, що у нас із цим дуже строго, так що дивись…

Водяник відмахнувся.

— Греби звідси! Теж мені, святий праведник…

— От, «кацап», — засміявся Андрій і наліг на весла.

3

Збори скінчилися. Дві тисячі козаків на п’ятдесятьох чайках рушили вниз по Дніпру. Бузина, Андрій і Никодим йшли на отаманській чайці Бородавки, причому Бородавка доручив Никодиму стерно. Вітер роздував вітрила козацьких бойових човнів, веслярі розмірено працювали веслами, здіймаючи каскади бризок, що грали на сонці вогняними крапельками, і чайки неслися вперед!

Бородавка сидів на задньому горищі біля Никодима і потягував люльку.

— Лиман будемо проходити вночі, — говорив він Бузині, — коло Переправи Воїнів завжди вартові бусурманські стоять, а ми повинні з’явитися в Синопі, як грім серед ясного неба!

— Твоя правда, Степане, — погодився Бузина.

Никодим, добродушно мружачись на сонці, вправно стернував.

— Оце лоцман! — нахваляв його Бузина. — Такого не гріх і на гетьманську чайку! Мабуть, усі обмілини знаєш?

— Інакше і бути не може, — спокійно відповів водяник.

Бородавка лише посміхнувся у вуса.

— А скажи, Никодиме, чого ти пістолі не носиш? — запитав Бузина.

Водяник сплюнув за борт.

— Не по мені ця зброя. Люблю віч-на-віч! Щоб ворога відчувати! І топір мій мене жодного разу не підвів, що ж я йому зраджувати буду?

— І то правда, — погодився Павло.

До вечора козацькі чайки ввійшли у величезний Дніпровський лиман. Важко було визначити, де ж кінчаються прісні води Дніпра і де вони зливаються із солоними водами Кара Дениза, як турки називали Чорне море.

Береги лиману були посічені безліччю заплав і густо порослі очеретами. В одній з таких заплав і зупинилися козацькі чайки. Посилився вітер і пішов дощ.

— Слава тобі, Господи! — сказав Швайка. — У море вийдемо непоміченими!

З настанням ночі, як за велінням неба, припинився дощ і стих вітер, і військо вийшло в море. Показалися зірки, і чайки понеслися до берегів Малої Азії, яку козаки називали Анатолією, до гавані приреченого Синопа.

Сходило сонце. Бородавка, що дрімав на горищі, потягнувся і відразу почав забивати люльку. На носі чайки стояли двоє. Бородавка насупився. Помаки!

— Чого не спиться? — пробурчав курінний.

Один з козаків, ще зовсім молодий козак Петрусь, навіть не обернувся, а товариш його, старий запорожець Кендюх, колись дебелий козак, а тепер згорблений старик, який провів двадцять років на галері й за весь цей час лише рік був помаком, обернувся. Бородавка відразу пошкодував про тон, яким звернувся до козаків.

Кендюх тримався лівою рукою за хрест, а правою за рукоять шаблі; в його очах блищали сльози і повільно збігали по зморшкуватих щоках.

— Синоп… — хрипло мовив він. — Вітер попутний, незабаром Синоп!

Серце Бородавки защеміло.

— Натерпівся ти, братику, у неволі бусурманській!

Кендюх крутнув головою, опустив руки і сів на лавку.

— Так хіба ж тільки я? — проказав він, не підводячи голови.

Петрусь обернувся і сів поруч. Обличчя молодого козака було білішим за фороський мармур, губи тремтіли.

— Ох, і доберуся я до вас… — процідив він крізь зуби і погрозив поки що невидимому місту кулаком.

Цієї миті отаманська чайка кошового викинула прапор-гасло, і чайки стали збиратися в коло.

— Браття! — голосно крикнув Швайка. — Попереду Синоп! Брати будемо вночі. Двадцять обраних мною козаків підуть перед нас на сандалі, що ми за собою тягнемо. З ними буде п’ятеро помаків, троє з яких знають у Синопі. Двоє будуть переодягнені в купців, ніби вони з Кафи. На козаках про людське око кайдани будуть, але такі, що легко скидаються! Їхнє завдання — відкрити нам ворота в синопській гавані, а далі, як Бог поможе, самі впораємося!

І ось призначені кошовим козаки стали перебиратися на сандал. Серед них був Андрій і Бузина.

— Е, так діло не піде! — обурився Никодим. — Кошовий, відправляй і мене!

Швайка посміхнувся.

— Це ж треба, як ти до цього характерника прив’язався! Добро! Стецю! — крикнув одному з козаків. — Міняйся з кацапом кайданами!

Стецько байдуже знизав плечима і передав важкі кайдани водяникові.

П’ятеро помаків спустилися на сандал і переодяглися, а потім із жалем підставили свої оселедці під ятагани. Серед них був і Кендюх.

— От зараза! — вигукнув він, погладивши голену маківку. — Знову без чуба! Ну, нічого, діло того варте!

— З Богом, хлопці! — махнув рукою Швайка, і сандал, піднявши вітрило, понісся до гавані Синопа.

— Який же ти дурень! — сказав Андрій Никодиму. — І чого тобі лізти поперед батька в пекло! Йшов би з усіма!

Водяник труснув кайданами.

— Хочу Синоп подивитися, адже ви, як я зрозумів, каменя на камені у ньому не залишите. А Бородавка казав, що місто красиве!

— Що ти в цьому розумієш? — здивувався Андрій. — Ти ж… ну, сам розумієш.

Водяник знизав плечима.

— Мабуть, таки твоя правда… Мені миліш за все простори і воля… Тому-то до вас і пристав. Не розумію я краси міст ваших, мішків кам’яних! От ви, запорожці, молодці, — з матінкою природою нерозлучні, вольності свої ревно оберігаєте, тому і тягнеться до вас наш брат. От скажи мені, Сивий, проміняв би ти волю свою запорізьку на хороми білокамінні?

— Нізащо! — не замислюючись відповів Андрій.

— Отож бо, — бундючно сказав водяник.

— І все-таки, Никодиме, відкіля ти родом? — запитав Бузина. — Кажеш — кацап, а по-нашому он як складно балакаєш!

— Давно перебрався він до нас, — відповів за нього Андрій, — а жив на хуторі в Гапки моєї, допомагав мірошникові.

— А-а-а! — протягнув Павло, — а топорем так володіти тебе теж мірошник навчив?

— Доля кожного чоловіка навчитися володіти зброєю — то святий обов’язок! — відповів водяник. — Щоби будь-якої миті кривдникам відкоша дати!

Бузину, здається, задовольнила така відповідь.

— Земля! — крикнув сторожовий козак, і всі підвели голови: попереду показалися білі стіни Синопа.

Кендюх глухо прохрипів:

— От він, проклятий!

— Тримайся, козаче, — підбадьорив його Бузина, — відплатимо сповна.

Попутний вітер швидко гнав легкий сандал до берега. Місто наближалося. Ось козаки вже могли бачити вартових, що стояли на стінах фортеці, а трохи згодом сандал уже входив у квітучу гавань «міста коханців». Азіатський світ недарма охрестив так це місто. Синоп буквально потопав у зелені квітучих і пахучих садів. Дивовижні творіння рук архітекторів усього Сходу робили місто справжньою перлиною Азії.

Білокам’яні шпилі мінаретів, прикрашені півмісяцями, гордо здіймалися до небес. Вигідне географічне розташування Синопа робило його одним з центрів культури і торгівлі Османської імперії, а затишна тиха бухта була його красномовною візитною карткою. Але не слід забувати, що всіма своїми благами, всією своєю величчю і красою це місто завдячує тяжкій і непосильній праці тисяч і тисяч невільників, які або вже полягли на каторжних роботах, або ще конають в темних і сирих його підвалах.

Досвідченим оком козаки відразу виявили у гавані дві військові галери, інші судна — близько трьох десятків — були торговельними.

Коло пристані сандал зустрів управитель порту, гладкий смаглявий турок, похмурий, з вузькими злими очицями на опецькуватому обличчі і чорною густою бородою.

— Салям, паша Ібрагім! — звернувся до нього Кендюх, вклонившись і приклавши праву руку до серця.

Паша витріщив очі, силкуючись пригадати, де бачив цю людину.

— А-а-а! — протягнув він, і лице його знову зробилося звично похмурим. — Гяур! Салям. Яким вітром?

Кендюх знову вклонився.

— Вельмиповажний паша вкотре забувся! Милістю падишаха я вже рік як правовірний і вірою-правдою служу нашому володареві, хай продовжить Аллах літа його! Це купці з Едирне! — вказав він на своїх товаришів, що стояли поряд, пишні й набундючені, як індики. — Я з товаришами супроводжую їх! Кількома днями раніше ми покинули Кафу, де придбали в подарунок світлому падишахові на галери його оцих запорізьких козаків! — Кендюх показав на закованих у кайдани запорожців, що сиділи на борту човна. Козаки опустили голови і байдужим до всього поглядом дивилися на свої окови.

— А в Синоп навіщо? — запитав паша.

Один з купців гнівно відповів.

— Чому паша допитує нас, як злочинців? Справи торговельні привели нас до цієї перлини падишаха! Чи підозрює нас у чомусь?

Ібрагім-паша зам’явся. Він не мав наміру псувати з купцями стосунки, а тому вклонився.

— Пробачте, правовірні, така робота моя! Різний люд стікається в Синоп, моє ж завдання контролювати цей потік!

Удаваний купець насупився, але все-таки кивнув, мовляв, розумію, дістав з-за пазухи важкий гаманець і подав його паші.

— Візьми, вельмиповажний, мито, з невеликою надбавкою за подальшу гостинність!

Паша схопив гаманця, і той відразу зник у складках його величезних шароварів.

— А скажи, о шановний Ібрагім-паша, де ми можемо зупинитися в Синопі, та так щоб недалеко від цих воріт? — запитав інший купець. — І бажано в будинку з підвалом, де можна було б замкнути цих невірних собак, щоб не оскверняти їхнім виглядом очі правовірних Синопа? Платимо щедро і наперед!

Паша спокусливо облизнувся, його очі загорілися, а Кендюх ледь помітно посміхнувся. Він прекрасно знав, що будинок паші знаходиться неподалік воріт, і що паша дуже вже ласий до золота.

— А чи надовго купці в Синоп?

— На два дні, але оплатимо, як за тиждень. Аби було за що!

Ібрагім широко посміхнувся і розвів руками.

— Ну, тоді ласкаво прошу до мене! Мій будинок майже коло воріт і яма для цих знайдеться!

— Гяуре, — звернувся він до Кендюха, — веди купців до мене і скажи Зулейці, нехай влаштує їх якнайкраще!

«Купець» розплатився з Ібрагімом, як і обіцяв, за тиждень і направився слідом за Кендюхом та козаками, що несли важкі скрині.

Служниця Зулейка, видать, добре знала Кендюха, бо швидко все влаштувала, і от «купці» вже спочивали на м’яких подушках селяміка Ібрагіма, а козаків відвели в темницю і замкнули. Ключ залишився у Кендюха.

— Ну що, надивився на Синоп? — розсміявся Андрій, звернувшись до Никодима.

— Досхочу, — байдуже відповів водяник.

— Ну і як? — не йнялося козаку.

Але Никодим лише фиркнув.

Козаки скинули кайдани і стали потирати затерплі руки.

— А чи не зарано? — запитав водяник. — Раптом хтось увійде?

Андрій розсміявся.

— Кому ми потрібні, Никодиме! Тут про нашого брата згадують тільки, коли на роботу женуть! Та й вечоріє вже.

Бузина був за старшого.

— Ну що, хлопці, браму роздивилися?

Козаки ствердно кивнули.

— Праворуч і ліворуч — вежі з вартовими, на праву піде Русак, на ліву — Шпонька. Никодим і Андрій відкриють Браму, я з трьома візьму вартову будку, інші стануть коло брами.

— Швидше б! — сказали козаки. Вони знали: щойно стемніє, козацькі чайки ринуть на Синоп. З десяток залишиться в гавані й буде вести обстріл з моря по замку, інші ж причалять до берега й штурмуватимуть місто.

Коли стемніло, у дверях темниці скрипнув ключ. На порозі, зі смолоскипом у руці стояв Кендюх.

— Скоріше хлопці на двір до зброї!

Козаки спішно залишили підземелля і кинулися до дверей будинку Ібрагіма, де помаки видали їм зброю, яку принесли в скринях самі ж козаки.

Андрій зірвав з себе сорочку і почепив на пояс дві шаблі — одну з правого боку, іншу з лівого. Від пістолів він відмовився. Никодим теж відмовився від вогнепальної зброї, узяв лише топір та про всяк випадок кілька метальних ножів.

Озброїлися козаки швидко й тихо. Так само тихо вийшли з темниці на двір, і вже дійшли були до хвіртки, що вела до брами, як раптом двері в будинку скрипнули і на порозі показався Ібрагім. Невідомо, що підняло його серед ночі, але зараз він стояв на порозі і ошелешено дивився на козаків.

— Що це?.. — глухо прошипів він, рука його інстинктивно потягнулася до ятагана, що висів збоку, але в цей момент до нього підскочив Кендюх і одним змахом шаблі відтяв непутящому паші голову. Перша кров у Синопі була пролита.

— Один є, — прошептав Кендюх і злорадно всміхнувся.

Козаки відразу поспішили до брами. Шпонька і Гусак розчинилися в темряві першими, Бузина з трьома козаками зникли слідом. Андрій і Никодим сховалися під якимсь навісом неподалік від воріт. Незабаром на лівій вежі почулася метушня і хтось глухо зойкнув, а на правій щось ледь чутно грюкнуло. Водяник і козак кинулися до вежі і взялися за засув. І раптом нічну тишу сколихнув гучний постріл, що долинув з вартової будки. Через якусь мить з неї вискочили Бузина з козаками, причому один з них тримався за плече.

— Холера! — крикнув Бузина, розуміючи, що далі зберігати тишу безглуздо. — Таки встиг пальнути, сучий син!

Козаки кинулися до вже відчиненої Никодимом і Андрієм брами. На сусідніх вежах і в замку спалахнули вогні. Козаки, вишикувавшись коло брами, принишкли: на вулиці, що вела до воріт, показався загін турків, чоловік п’ятдесят, зі смолоскипами. Побачивши, що брама відкрита, яничари несамовито заголосили.

— Зараз почнеться! — вигукнув Бузина. — Хлопці! Тримати браму до останнього!

Турки вистрілили, і троє козаків упали. У цей момент із правої та лівої веж по турках вдарили гаківниці. Це Шпонька і Русак розвернули турецькі гармати на своїх колишніх хазяїв. Але хвиля яничар таки докотилася до козаків і почався бій за браму, і тут козаки були у невигідному для них становищі: вулиця, що вела до брами, була досить широкою, і нечисленний загін Бузини не міг перекрити її всю. Одразу стало зрозуміло, що коли козаки на чайках вчасно не підоспіють, операція може скінчитися так і не почавшись! Але туркам не відома була чисельність козаків, тож вони нападали обережно, очікуючи підкріплення з замку. І підкріплення не змусило довго чекати на себе: незабаром по вулиці вже бігла ціла юрба яничар.

Шпонька і Гусак дали ще по одному залпу і кинулися вниз на підмогу мізерному загонові Бузини. Зав’язалася люта різня. Козаки билися мовчки, під монотонне завивання яничар. Чисельно турки в декілька разів перевищували козаків, і за кілька хвилин усе вже могло скінчитися, але в цей момент у гавані вдарили гармати. Яничари на мить застигли.

— Слава! — заревів Бузина і кинувся на турків.

Андрій працював двома шаблями. Він буквально врубувався в ряди яничарів, калічачи і нещадно разячи на смерть своїх ворогів. Поруч ішов Никодим із властивою йому злорадною посмішкою, він вертів своїм страшним топором, вселяючи панічний страх у яничар.

— Шайтани! — кричали вони, вказуючи на Никодима й Андрія.

А стрілянина в гавані не стихала. Синоп запалав. Вогонь зловісними язиками злітав над дахами величного міста.

З будинків почали вискакувати люди. Заспані, розхристані, вони не могли зрозуміти, звідки прийшло це несподіване лихо. Хтось хапався за зброю, не розуміючи спросоння, куди бігти, хтось у паніці витягав надвір свої скарби. Нема нічого страшнішого для людини, аніж прокинутися в охопленому полум’ям будинку!

І ось у браму чорною рікою хлинули запорожці, і тисячне ревіння «Слава!» умить перекрило принишкле «Алла!». Козацька лавина почала розтікатись по місту.

Одним з перших біг Бородавка — без сорочки і з двома шаблями.

— Уманці! — голосно крикнув він. — До замку!

Бородавка зустрівся з Андрієм і водяником, і втрьох пліч-о-пліч вони стали прокладати собі криваву дорогу крізь юрбу отетерілих яничар.

— Шайтани! — репетували ті. — Шайтани!

У цю мить дорогу уманцям перегородив чималий загін яничар. Наїжачивши списи, вони кинулися на козаків. Загони зійшлися у смертельному двобої. Затріщали списи, задзвеніла криця шабель і ятаганів і все змішалося в кривавій круговерті.

Уманці клином урізалися в яничарські ряди, і вістрям клину були Бузина, Бородавка, Андрій та Никодим. Турки помалу почали здавати позиції під могутнім натиском козаків.

— Рубай їх, пекельників! — ревів Бузина. — Клепало загинув! Гей-я!

Бойовисько нагадувало картину Страшного Суду, химерні тіні від вогню повторювали кожен рух бійців на стінах палаючих будівель. Козаки проривались до замку.

І от перед ними постав замок Синопа. Оборонна цитадель міста була потужним кам’яним укріпленням з могутньою арматою і добірною залогою з яничар. Бійниці замку вивергали смерть: на голови козаків сипалося каміння і лилася розплавлена смола. Щойно запорожці зайшлися встановлювати фальконети проти воріт, як ті раптом самі відкрилися, і якась тінь метнулася з них прямо на козаків. Слідом за тінню з воріт висипала купка яничар, і ворота закрилися.

Андрій придивився: тінню, що вискочила з воріт, виявився молодий і сухорлявий ага з двома кривими шаблями в руках.

— Хто тут шайтани?! — закричав він і ураганом кинувся на козаків. Ніхто не міг протистояти йому. Неймовірно спритний і швидкий, він умить положив більше десятка козаків!

— Андрію! Щось не те з цим агою! — крикнув Бородавка, намагаючись перекричати гул бойовища.

Ага продовжував свої криваві жнива.

— Та що ж це таке! — вигукнув Бузина. — Хто-небудь угамуйте цього чортяку!

Андрій і Бородавка перезирнулися.

— Погляньте на його очі! — голосно крикнув звідкись кошовий Швайка.

Характерники уважно придивилися до турецького вояки, і холодок пробіг по їхніх жилах. Очі аги горіли!

— Іфрит! — в один голос вигукнули вони.

Андрій відіпхнув водяника і Бородавку.

— От із ким силою варто помірятись! — кинув він товаришам і став пробиратися крізь юрбу, кричачи: — Гей! Іфрите! До мене! Я шайтан!

Іфрит заревів і кинувся на козака, положивши по дорозі ще двох.

— Синоп — моє місто! Як ви насмілились?!.

Пробравшись ближче до демона, Андрій зупинився в повній бойовій готовності. Іфрит високо підстрибнув і кинувся на козака. Характерник ухилився від удару. Іфрит кинувся на козака знову, і їхні шаблі задзвеніли, розсипаючи навкруги стопи іскор.

Іфрит ревів, як ведмідь, і насідав на козака. Андрій насилу відбивався, лише час від часу переходячи в наступ. Козаки і турки притихли. Видовище було приголомшливе. Шаблі миготіли, мов ті блискавки. Бородавка помітив, що Андрія вже поранено в плече і руку, і нервово закусив губу.

— Давай, Сивий! — кричав Никодим. — Не схиб!

Іфрит, очевидно, не розраховував на таку достойну відсіч і, нервуючись, почав втрачати контроль над своїм людським обличчям. Очі його вилізли з орбіт і горіли червоним світлом, паща ощирилася і показалися ікла, дуги брів виступили вперед і над ними показалися роги, обличчя потемніло.

Турки, побачивши таким свого агу, похапалися за голови.

Бородавка засміявся.

— Бідолахи не знали, що їхній ага — іфрит!

Раптом усі козаки зойкнули. Андрій спіткнувся, й іфрит високо заніс над ним шаблю… Але козак в мить ока подався вперед — і покритий дивними знаками клинок пронизав демону груди. Іфрит несамовито заревів, а шабля засичала так, наче її розжарений клинок занурили в холодну воду. Козак відпустив шаблю, залишивши її в грудях поганця, і змахнув другою. Іфрит вирячився на характерника, руки його опустилися, шаблі випали, він похитнувся, і голова його плавно з’їхала з шиї. Безголовий труп якийсь час ще постояв, смикнувся і звалився на землю. Андрій витяг із грудей демона шаблю.

— Бий нехристів! — крикнув хтось із козаків, і почалася безжальна різанина.

Фальконети пробили ворота замку і туди ввірвалися козаки. Шалені, з розхристаними чубами, у крові, своїй і ворожій, вимазані сажею, що носилася в повітрі, козаки воістину нагадували чорних духів-месників, вселяючи невимовний страх у своїх ворогів.

Звістка про загибель аги блискавично облетіла захисників цитаделі, і яничарську залогу охопила паніка. Яничари добре знали, на що здатні козаки, і на пощаду не сподівалися. Розгорілася пекельна січа! Зі сходів, що вели на стіни замку, з самих стін козаки і яничари, зчепившись один з одним, падали, як ті снопи, на бруківку майдану і застигали там навіки в смертельних обіймах. Люди гарчали, мов дикі звірі, і вмирали. Просторі зали замку наповнилися брязкотом шабель і стогонами та криками ранених. Уманці безжально вирізали залогу синопського замку. Турки захищалися кволо, вже просто по інерції, і сотнями гинули під шаблями нещадних козаків.

А в гавані тим часом уже палали судна і портові будівлі. Полум’я перекидалося від корабля до корабля, від будинку до будинку. Загальна паніка обхопила жителів Синопа. Пощади не було, як не було і порятунку.

Розлючені козаки вривалися в селяміки й гареми знатних синопців і в живих не лишали жодного бусурмана. Вони збивали важкі замки зинданів і випускали в’язнів. Сотні, тисячі, сотні тисяч невільників, визволених козаками, розтечуться згодом по Україні та інших землях Європи, славлячи молодців-запорожців, що повернули їм волю!

Місто палало і гинуло, і вже до світанку нагадувало біблейські Содом і Гоморру.

Завдавши непоправних збитків і втрат, вщент спаливши Синоп і зрівнявши його замок з землею, козаки спішно погрузилися на чайки і відправилися з багатим добутком на Січ.

Звістка про напад на Синоп дійшла до Цареграда миттєво. Султан, шаленіючи від гніву, побив свого візира і послав свого беглербега перехопити козацькі кораблі.

4

Козацькі чайки неслися до рідних берегів. Шум і гамір панував на козацьких судах. На деяких чувся спів і переливчастий дзвін бандур, з якими бандуристи не розставалися навіть під час походів. Никодим з Бородавкою ще в Синопі перебралися на отаманську чайку кошового, а за старшого на чайці Степана призначили Андрія.

Призначення старшим на чайці, звичайно, не могло не порадувати Андрія, проте дуже стривожило Никодима. А все тому, що він упізнав чайку: саме над нею він бачив дивне марево, коли вона стояла на косі Чортомлика. Андрія дивувало, чого це раптом Никодим з таким явним незадоволенням сприйняв це призначення, але водяник не міг йому сказати, що саме його непокоїть. Та й навіть якби сказав, чи повірив би Андрій? Навряд чи.

Никодим стояв на стерні і насуплено дивився вдалеч. Кошовий стояв поруч і хитро щулився на водяника.

— Отже, кацапе, показав ти себе, — заговорив він, — а далі-то що?

Никодим стенув плечима.

— Сам розумієш, на Січі тобі жити не можна.

Водяник здивовано глянув на Бородавку.

— Він давно знає, чорт старий! — сказав той.

— Наших на Січі зараз тільки троє: Степан, Сивий, та я. А раптом ще хто підійде? Негоже козакам знати, хто ти.

Никодим мовчав, опустивши голову.

— Слухай, що я надумав, — вів далі кошовий, — ти б оселився в одній з паланок, от хоча б у Дороша! Там, я чув, один уже з твоєї братії є?

Водяник кивнув.

— А якщо й дізнаються козаки, хто ти є, то заслуги твої за тебе стануть, та й ми не змовчимо!

У цей момент до Бородавки підсів молодий потурнак Петрусь.

— Батьку Степане?

— Що тобі?

— Розкажи про того, як його… е… ну, якого Сивий вколошкав.

— Іфрита, чи що?

— Ага!

Бородавка саме розкурив люльку.

— Іфрит — це щось на зразок нашого чорта, — сказав він і затягнувся. — Словом, демон… Дивно мені, що за людей стояв чортяка… А люди, служили, поклонялися йому й не здогадувалися навіть, хто він насправді.

— Не за людей, — втрутився Швайка, — а за місто! Іфрит вважав його своєю власністю, та так і зжився з людьми… — Кошовий мимоволі глянув на Никодима. — Що став забувати природу свою… А ми просто розбурхали його…

Козацькі чайки вже йшли вздовж рідних берегів, а незабаром показалося і гирло Дніпра. Човни ввійшли в нього і стали підніматися вгору, до Січі. Але коли вони підплили до Переправи воїнів «Газилер-Геремих», з передової човна гахнув постріл і злетіло гасло.

— Турки! До бою!

З-за очеретів показалося десять турецьких галер. Вони швидко неслися назустріч і незабаром перегородили шлях козакам, відкривши вогонь по чайках. З берега галери підтримала захована в очеретах армата, і ядра з шипінням полетіли над козаками. Відступати було пізно, і козацькі судна швидко перешикувалися, утворивши клин, у голові якого була отаманська чайка кошового.

Галери і берегова армата палили безперестанку. Білі клуби диму вже стелилися над водою, наче той туман.

На одній з чайок знесло щоглу, в іншу потрапило ядро, і вона розламалася навпіл. У воду полетіли друзки та понівечені тіла.

— Цільте в ту, що посередині! — кричав кошовий. — Прорвемося!

Чайки неслися на своїх ворогів і незабаром підійшли до них впритул. Турки припинили гарматний обстріл чайок, оскільки ядра просто-на-просто почали перелітати невеликі козацькі човни, але натомість почали обстріл з мушкетів. Та козаки продовжували палити з фальконетів і захоплених у Синопі гармат по ворожих суднах, буквально розстріляли галеру, що була в центрі, і та швидко пішла на дно.

Чайки ринулися в утворений у ворожому ладі пролом. Козаки прорвалися! Але галери розвернулися і вдарили з гармат чайкам услід. Ряди чайок поріділи. Але втрати, завдані туркам, теж був досить значні: одна галера пішла на дно, шість галер горіло, ще дві сильно кренилися на правий борт, і лише одна галера, розгорнувши вітрила, кинулася за козаками, вивергаючи з гармат смертоносні ядра.

— От настирні! — вигукнув Швайка.

Одна з чайок розвернулася.

— Чайка Андрія! — закричав Никодим і рвонув до борта.

— Никодиме, на стерно! — ревнув Швайка.

Водяник зціпив зуби і вчепився в стерно так, що аж кісточки на руках побіліли.

Чайка вдарила. Ядро поцілило в арсенал галери й пролунав страшний вибух. Галеру охопило полум’я, і Никодим полегшено зітхнув, але в цей момент вдарила носова гармати палаючої галери, і вибух перекинув чайку Андрія. Никодима як струмом вдарило: в пам’яті раптом спливло страшне пророцтво відьми.

— «…Від вогню по воді писана»! — вигукнув він. — Клята стара!

Гармата випалила вдруге, й Андрієву чайку рознесло на друзки.

Никодим зблід і весь затремтів, як осиковий лист. Серце його спершу ніби стислося й зупинилося, а потім вибухнуло й шалено забилося в грудях чи то від жаху, який пройняв водяника, чи то від раптової неясної надії…

Над водою показалася голова Андрія — здається, він тримався за уламок щогли. Раптом з клубів порохового диму, зовсім поруч з козаком, виникла та сама дивна жіноча постать, але зараз Никодим побачив її так виразно, що з жахом усвідомив, хто вона!

Білосніжна простора одежа прикривала струнку жіночу постать, маленькі босі ноги поволі ступали по воді у напрямку козака, який з останніх сил тримався за уламок. Руки жінка тримала на грудях, заховавши їх у широкі рукави. Просторий каптур, накинутий на голову, приховував обличчя, видно було тільки вузькі бліді губи, на яких ледь помітно грала холодна усмішка. Світло-русяве волосся неслухняним каскадом кучерів вибивалося з-під каптура.

Все це тривало лише мить. Водяник бачив, як козак, втрачаючи сили, почав відпускати щоглу.

— Далеко, чорт забирай! Надто далеко! — в розпачі вигукнув Бородавка і закрив лице руками.

— Ти теж це бачиш? — як у сні проговорив Никодим і сам ніби отямився від власних слів. Він труснув головою, але мара не зникла, жінка прямувала до Андрія.

— Тримайся, Сивий! — несамовито скрикнув водяник, стрибнув у воду і кулею понісся до пораненого товариша.

— От чортяка, — ледь чутно проказав Швайка і поплескав Бородавку по плечу. — Він встигне, Степане, ось побачиш. — І, зітхнувши, додав з неприхованою заздрістю: — Мені б такого побратима!

Водяник міряв воду з такою швидкістю, на яку звичайна людина була просто не здатна. Чхати на те, що можуть дізнатися, хто він! Аби лише не втратити з поля зору Андрія та страшну постать, що невпинно наближається до козака!

— Не візьмеш… не віддам… — шепотів Никодим, немов якесь заклинання, щосили працюючи руками.

Він уже був зовсім поруч, коли жінка зупинилася коло Андрія, потяглася руками до каптура і скинула його… Потім схилилась над козаком, і той відпустив щоглу.

— Ні-і-і! — ревнув водяник, вилетів з води, як вилітають дельфіни, і відразу стрімголов занурився у воду.

Андрій уже каменем ішов на дно, коли водяник схопив його за руку і потягнув догори.

— Не візьмеш, не зараз… — видихнув водяник, винирнувши і притиснувши непритомного товариша до себе.

Жінка враз спалахнула сліпучим світлом і зникла.

Никодим перехопив Андрія так, щоб його зручніше було тягти, і тільки зараз помітив, що у правому боці козака стримів чималий уламок якоїсь рейки.

— Нічого, козаче, тепер я тебе точно не віддам їй, — сказав він і поплив до берега.

Андрій опритомнів.

— Шабля… — ледве проказав козак. — Никодиме, шабля…

— Тримайся друже, — сказав водяник, і в його голосі забриніли нотки радості. — Буде тобі ще не одна шабля, аби тільки живий залишився…

І Никодим поплив до берега, до очеретів, а запорожці швидко пішли догори Дніпром.

А на воді догоряли галери, і густі клуби чорного диму застеляли собою сонце. Води лиману наповнили уламки суден і понівечені тіла загиблих. Деякі ще рухалися у воді, стікаючи кров’ю, а вцілілі запекло чіплялися за жалюгідні уламки могутніх галер і маневрених чайок. На березі металися турки: запорожці гордо ішли у них на очах і переслідувати їх не було кому…

5

Ніч опустилася на плавні. У густих очеретах Никодим змайстрував ложе й уклав на нього Андрія. Козак майже не приходив до тями, його лихоманило, він марив. Водяник вийняв з рани уламок і, як міг, перев’язав рану козака.

— Тримайся, Сивий, тримайся, — бубонів Никодим, не відходячи від козака. — Ох і бовдур я! Голова очеретяна! Я ж бачив її! І снилася вона мені, і на Інгульці ввижалася, і над чайкою твоєю, друже мій любий! Бачив, дурний, але не розумів! Не розумів, що весь цей час жив ти у тіні страшній, у зловісній тіні янгола смерті!

Уперше в житті водяник відчув, як його серце стислося і защеміло від невимовного болю: він не знав, чим може зарадити вірному другові. І раптом у його голові сяйнула думка: «Гапка!» Никодим аж підскочив на радощах.

— Гапка тобі потрібна… Авжеж, Гапка… — сказав він, так наче козак міг його чути. — Тримайся… Я скоро… — І сховався в очеретах.

Ще вдень водяник чув, як неподалік гелготали двоє яничарів, поставлених, очевидно, на варту, і тепер він повз до них, стиснувши в зубах ятаган. Нарешті водяник підповз настільки близько, що стриножені коні яничар, зачувши його, почали фиркати. Никодим завмер. Один турок спав коло вогню, а другий сидів поряд на сідлі. Никодим тінню прослизнув до сплячого турка, затис йому рот, полосонув по горлі ятаганом і вмить скочив на ноги.

Заляпаний кров’ю, вимазаний мулом, водяник був страшніший за чорта.

— Шайтан… — не скрикнув, а радше голосно прошептав яничар.

Никодим підніс пальця до губ.

— Тс-с-с!

Турок схопився і кинувся навтьоки. Водяник кинув йому вслід ятаган, той настиг утікача і встромився йому між лопаток.

Потім Никодим перетяг Андрія до вогню, знову перев’язав його, змайстрував з товстої лози лубки, вклав у них козака і прив’язав до сідла.

— Тримайся, козаче, — прошептав він, — тримайся, друже… — Він скочив у сідло, прив’язав до сідла другого коня і потихеньку рушив у непроглядний морок ночі.