В тіні янгола смерті

1

На березі Інгульця, на узліссі Чорного лісу, саме там, де Чорний шлях, що ним татари найчастіше йшли на Україну, вертав до річки Синюхи і, перетинаючи її бродом, залишав Умань по праву руку й тягнувся далі межиріччям, у високих бур’янах коло багаття, над яким висів казан з кулішем, сиділо двоє чоловіків.

Один з них зросту був величезного, мало не у два людських, увесь зарослий і з довгою кошлатою бородою. Зодягнений він був у смугасту сорочку, такі ж смугасті штани, а взутий у новенькі личаки. Справа коло нього лежав величезний вершляг. Другий чоловік доводився братом велетню, на лице був його точною копією, навіть вдягнений був так само, єдине, що відрізняло його від брата, так це те, що зріст він мав мало не втричі менший. З лівого боку в нього висіла коротка крива шабля. Перед чоловіками стояли дві чарки і величезний, до половини повний, бутель з мутнуватою рідиною. Судячи з запаху, яким несло з величезного бутля, у ньому було не що інше, як горілка. Чоловіки різалися в «дурня». Трохи поодаль, праворуч від них, ріс молодий дубок, а до нього за шию була прив’язана болотяна відьма — потвора яких світ не бачив! Темношкіра, суха, як тріска, усе її кощаве тіло вкривали рідкі чорні волоски, пальці на руках і ногах були довгими і вузлуватими, з перетинками і чималими пазурами, а на морду — ну викапана жаба! Відьма тяжко дихала, відкривши ікласту пащу й висолопивши рожевий язик, і час від часу однією рукою втирала рясно вкрите крапельками поту чоло.

Менший чоловік саме заходив.

— А оце тобі, Кулако, король!

Велет одразу помастив короля по вусах тузом.

— Туз, Жменько! А тепер — приймай! — І виклав три кралі з козирною.

Жменька ображено відкопилив губу.

— Ну як же це я другу кралю прогавив, га?! От бевзь!..

Кулака весело затягнув:

Затим він встав і, потираючи руки, підійшов до потвори:

— Ну що, красуне болотяна, підставляй лоба!

Та враз зібгалася, вхопилася за голову і заверещала:

— Ой-йо! Знову ти, Жменько, програв! Ой-йо! Заб’є мене Кулака!

— Не бійся, не заб’ю, — відповів лісовик.

— Чуєш, Кулако, дай-но я разок… Ти вже їй втретє поспіль «лящі» виписуєш… Не чесно так…

Кулака зробив заперечливий жест рукою.

— Виграєш — тоді й виписуй, — сказав він, прилаштовуючи величезну п’ятірню до лоба потвори, відгинаючи середній палець. — А ось тобі «лящ» із чарівного озера! — І різко відпустив палець.

Палець гучно ляснув по лобі, і потвора завила.

— Ух! Лєпота! — в захваті вигукнув Кулака.

— Ех… — розчаровано видихнув Жменька.

— Пересихаю… — прохрипіла потвора, оговтавшись від «ляща». — Води…

— Давай, Жменько, ти програв — тобі й поливати бестію, щоб завчасно не врізала дуба.

Жменька спустився до річки, зачерпнув у невелике відерце води, повернувся і облив потвору.

— Де ж цей Никодим?! Це ж ми вже години зо три чекаємо, — сказав Жменька, глянувши на сонце. Потвора відразу оживилася.

— Відпустили б ви мене, га? Не я це, їй-богу! Я ж знаю, що Никодим зі мною зробить…

— Не ти? А горілку де взяла, га? Ну, хай би вже горілку, хай… Але ж винокурню навіщо зруйнували! А лісовика, що на винокурні був, хто замордував, щоб ви повиздихали!? — гнівно крикнув Жменька.

— Ой! Хлюпочеться хтось… Никодим! — Відьма в паніці заметушилася і заходилася гризти зубами мотузку.

Раптом прибережні кущі розступилися і відтіля вийшов невисокого зросту кривоногий чолов’яга. Мокрий з голови до ніг, і так само, як лісовики, косматий і з довгою бородою. За поясом у нього був бойовий топір.

— Здоров, лісовики! — пробулькав чоловік.

— Здоров, водянику, здоров, — дружно відповіли брати.

Погляд водяника зупинився на потворі, і він широко посміхнувся, зблиснувши молочно-білими і широкими зубами.

— Ох, удружили, братчики! — сказав він лісовикам, дивлячись на відьму. — Ну що, чмирятино, попалася?

Відьма притихла і зібгалася в клубок, явно очікуючи покарання.

— Це не я… — тільки й видавила вона з себе.

Але Никодим, пройшовши повз неї, підійшов до лісовиків і простягнув руку. Жменька і Кулака, підвівшись, по черзі її потисли. Водяник кивнув на бутель.

— Це все, що залишилося?

— Все, — відповів Жменька, — правда, Кулако?

— Правда, Жменько. Ми лише по дві чарочки перекинули.

Водяник зареготав.

— Та ж тобі, Кулако, не чарочку, а цебера треба! Ну, на здоров’я! — І до відьми: — А решта де?

— Випила… — пошепки відповіла та.

Очі водяника округлилися від здивування.

— І не задушило? Невже сама?

— Ні, з подругами…

— Це з тими, що Сомка задрали? Га?! — ревнув водяник.

— Не було мене з ними тоді, — заскиглила потвора.

— Розберемось, — відрізав водяник. — Твоє щастя, що Вітряк цього не знає, а то гаплик би тобі на місці! — Никодим обернувся до лісовиків:

— Вечеряєте?

— Та ні, тебе чекаємо. Сідай! — спохватився Жменька.

Кулака відразу зняв з багаття казан, а Никодим дістав з-за халяви чобота ложку і всі троє підсіли до казана.

— А цій? — Жменька кивком голови вказав на потвору.

Водяник скрутив величезну дулю, що було вельми красномовною відповіддю.

— Доб’ємо ж, друзі, залишки колишньої розкоші, — пробулькав водяник і потягнувся до бутля.

Потвора голосно заплямкала губами.

— Ану цить! — гаркнув на неї Никодим і налив горілки собі й лісовикам.

Випивши, всі запрацювали ложками.

— А скажіть-но мені, лісовики, — почав Никодим, відклавши ложку, — от уже тиждень, як вас знаю, а все забуваю спитати: як вас на Запорожжя занесло? І з чого б це?

Кулака і Жменька теж відклали ложки.

— Хто розповідати буде? — запитав Жменька Кулаку.

— Давай ти, — відповів велет.

— Гаразд, слухай. — Жменька витер рота рукавом і почав: — Самі-то ми родом з муромських лісів — чув про такі?

— Ні, — простодушно відповів водяник.

— Звідси на північний схід, — вставив Кулака, — так, Жменько?

— Так, Кулако. Отож там і народилися, і жили. Ліси тамтешні прямо таки кишіли нечистю — як білою, так і чорною. Але — ніде правди діти — жили всі не дуже дружно. Кожен про себе. Не те щоб біла нечисть з білою гризлася, лісовики з лісовиками, а водяники з водяниками, — ні. Просто коли на когось із «білих» «чорні» нападуть, то на допомогу і не сподівайся. Так-от і жили.

— Нудьга смертельна, — пробасив Кулака, — словом ні з ким перемовитись…

— І от одного разу, — продовжив Жменька, — зустріли ми в лісі лісовика…

— Кумедний був! — вставив Кулака.

— Замість бороди — вуса, голова поголена, тільки пасмо одне довге на маківці… Ну і здивував же він нас з Кулакою, відваживши нам «Добридень!»

— Ну, ми теж не зовсім темнота! — знову втрутився Кулака. — Запросили в барліг, квасом почастували…

— Наш виявився, — повів далі Жменька, — муромський, тільки давно колись перебрався був на далеку землю, що зветься Україною, й оселився за порогами, на Дніпровому привіллі.

— Багато дивовижного розказував він, — знову встряв Кулака. — Мовляв, уся нечисть біла живе там дружно, у лиху годину одне одного не кидають, та й ліси там не гірші за муромські, а нашого брата лісовика там зовсім мало, от він і повернувся до родича свого далекого…

— Але, як з’ясувалося, — продовжував Жменька, — родич його загинув десь на болотах… — При цих словах лісовик насупився і з-під лоба глянув на потвору. — До речі, саме відьми болотяні його й звели зі світу, як вашого Сомка. — Потім, перевівши погляд на брата, продовжив: — Тоді ми з Кулакою вмовили його, щоб і нас забрав на Вкраїну… Він погодився…

— …І ось ми тут, — закінчив Кулака.

— А першим зустріли тут тебе і відразу переконалися, що лісовик той правду говорив. Адже ти відразу до нас: «О! Лісовики, здоровенькі були!»

— Славно тут у вас! — знову вставив Кулака, — а таку нечисть як Вітряк ми раніш і бачити не бачили, і знати не знали. Познайомиш?

Водяник недобре всміхнувся.

— Познайомлю, якщо не передумаєте з нами на відьом іти. Вітряк їм смерті Сомка не пробачить!

— Та що ти! — обурився кулака. — Щоб ми та й передумали!

Раптом знову застогнала відьма:

— Пересихаю… води…

— А як ви годите з відьмами болотяними? — запитав Жменька.

Никодим насупився.

— А як з ними можна годити? Потвори вони злі і підступні: якщо їх більше — завжди нападуть і замучать до смерті… Б’ємося. Але цю допитати треба, з ким такої біди наробила. Води тобі? — гаркнув він, люто глянувши на відьму. — А смоли гарячої!

Але все-таки встав, набрав води і полив потвору.

— А ви, я бачу, в «дурня» різалися… На інтерес?

Лісовики зам’ялися.

— Ні… на «лящі»… — відповів Кулака. — Хто виграв, той потворі «ляща» й виписував.

Никодим захоплено сплеснув у долоні.

— Ач як придумали! Продовжимо втрьох?

Брати дружно закивали головами, потвора ж несамовито застогнала. Біла нечисть взялася за карти.

Сонце давно вже сіло. Лісовики і водяник, підкидаючи в багаття хмиз, грали в карти, по черзі щедро відважували болотяній відьмі «лящів» і весело про щось балакали — отак добивали «залишки колишньої розкоші». Так минула година-друга, і лісовиків стало хилити на сон.

Першим заснув Жменька, за ним і Кулака. Вони вмостилися коло багаття і голосно захропли, причому Жменька, не зважаючи на свої два вершка від горшка, ані трохи не поступався в цьому своєму басистому братові.

Никодим же підкинув хмизу в багаття, ще раз полив водою відьму, пригрозивши їй кулаком, щоб сиділа тихо, і влігся поряд з братами-лісовиками. Але сон не брав водяника. Не зважаючи на свою веселу вдачу, водяник дуже важко переживав смерть Сомка, бо частково винив себе в ній.

— Ех, Сомко, Сомко, — бурмотів Никодим, перевертаючись з боку на бік, — ех, друже, якби ж то я був тоді поруч… Хай би й загинув з тобою… Що ж я Вітрякові скажу?

Водяник ще довго зітхав, щось буркотів і крутився, але зрештою задрімав і він.

І наснився Никодимові дивний сон. Буцімто пливе він у ранковому тумані по Дніпру, перевертається то на спину, то на живіт. Вода як молоко тепла, а туман густий і білий, як те молоко. Никодим пливе на спині і раптом його рука об щось ударяється. Водяник розуміє, що це човен, перевертається і бачить: в човні, навалившись спиною на борт, сидить козак; голова його відкинута назад, посріблений сивиною оселедець звисає за борт; над бортом видніється частина плеча і зігнена рука, по якій стікає кров. Водяник принюхався. Туман чомусь почав пахнути пороховим димом. Людина в човні застогнала, і Никодим наче вчув у тому стогоні слово «шабля»…

Тієї ж миті туман розсіявся, і водяник побачив над козаком постать якоїсь жінки в сліпучо-білому вбранні. Вся вона була наче зіткана з яскравого світла, тож Никодим, як не старався, не міг роздивитися її обличчя. Раптом краєм ока він помітив ще якесь світло, воно било з глибини, з дна ріки… Зненацька неподалік від нього щось голосно тріснуло, і Никодим… прокинувся.

Поруч у вогнищі дотлівав, потріскуючи хмиз. Водяник підвівся й озирнувся навколо. Жменька і кулака намагалися перехропіти одне одного, відьма щулилась на багаття, висолопивши язика.

— Дивний сон, — пробурмотів водяник і, лігши знову, миттєво заснув. «Не картай себе, — пролунав звідкись мелодійний жіночий голос. — Ще трапиться нагода…» Але водяник уже спав.

Усі попрокидалися лише тоді, коли сонце вже добряче напекло їм у голови. Першим схаменувся Никодим.

— Ай-ай-ай! Здохла, зараза!

Відразу підхопились і лісовики.

— Що?

— Хто здох?

— Та відьма! — вигукнув Никодим, вказавши на висохлу на тараньку потвору. — Пересохла… Ну, туди їй і дорога!

Лісовики спросоння потягувалися.

— Ну гаразд, братчики, ще раз вам спасибі — покарали бестію… До речі, а барліг ви собі вже надибали?

Кулака знизав плечима.

— Та ні, поки ще приглядаємося. Але думаємо зупинитися тут, у Чорному. Правда, Жменько?

— Правда, Кулако.

— Гаразд, піду я, пора вже, Вітряк чекає. Скоро здибаємося! — Никодим потис лісовикам руки. — Ох, засмучу я товариша, ох, засмучу…

Водяник направився до річки і вже по хвилі зник у заростях очерету, а Лісовики вимили казан і пішли в ліс — шукати собі підходяще місце для житла.

2

У ті далекі часи Січ Запорізька стояла на острові, що був розташований трохи нижче гирла річки Чортомлик. Називали її тоді Базавлуцькою, оскільки острів належав лугу, що звався Базавлугом. Жили на Січі козаки — люди вільні, горді й хоробрі. Серед них траплялися й такі, які могли заговорювати кулі і ядра, напускати туману в очі, лікувати всілякі хвороби і рани. Подейкували, що козаки ці зналися навіть з білою нечистю. Називали цих козацьких чаклунів характерниками.

На ту пору на Січі таких було двоє. Один з них — старий характерник Степан Бородавка, прозваний так запорожцями тому, що мав на носі велику бородавку. Козакові цьому давно перейшло за п’ятдесят. На зріст він був невисокий, трохи кремезний, а м’які риси обличчя свідчили про його щирість і задушевність. На голові характерника малювався довгий сивий оселедець, а довжелезні вуса звисали до самих грудей.

Другим був молодий козак Андрій на прізвисько Сивий. На Запорожжі всім давали прізвиська — відповідно до зовнішності чи характеру козака. Андрієві дали таке прізвисько за те, що у свої тридцять років оселедець його досить помітно сріблився сивиною. Хоч для звання характерника Сивий тоді був ще замолодий, але мав неабиякий хист до чаклування і вже мало чим поступався у цій справі своєму навчителю Степану Бородавці.

Як і всі запорожці, Сивий, крім довгого оселедця на голові, якого закладав за праве вухо, носив довгі вуса. Зовні був не те щоб красень, але ж і непоганий. Його допитливі сіро-зелені очі, в глибині яких часто спалахували бешкетні вогники добродушного лукавства, дивилися на світ щиро, продовгуватий ніс видавався трохи вперед, але не настільки, щоб псувати приємні риси обличчя, а коли козак розмовляв, то ледь помітно кривив лівий куточок рота.

Був спекотний літній день, і обидва козаки сиділи на колоді в затінку січової церкви — подалі від загального гомону і метушні, спричинених бучним гулянням з приводу чергової перемоги козаків над неспокійними сусідами своїми татарами, — і про щось жваво сперечалися.

— Ні, Сивий, — говорив молодому козаку старий Бородавка, — неправда твоя! Лісові поторочі набагато сумирніші і більше допомагають, ніж капостять. Двічі з ними зустрічався і нічого поганого вони мені не заподіяли! А степову тільки раз побачив — і відразу пропасниця на мене напала і, прости Господи, так мене розслабило, що я години зо три в байраку під кущем охав!

Андрій добродушно всміхнувся і стенув плечима.

— Ну і при чім тут потороча? Скажи краще, що ти перед тим їв?

Бородавка густо почервонів.

— Не віриш?! Мені не віриш?! Та щоб мені шабля бусурманська оселедця відтяпала по саму шию, коли брешу!!!

— Та вірю я тобі, Степане, вірю. — Андрій тут-таки став заспокоювати старого Бородавку, знаючи, який він легкий на образи. — Тільки ж я не раз натрапляв на степових потороч і завжди мені зустрічі ці добром оберталися! То шлях у степу вкаже, то до води виведе… А от лісових не зустрічав.

— Ото ж то! — Бородавка повчально підняв вказівного пальця. — І не сперечайся!

Андрій встав і потягнувся.

— А я й не сперечаюся!

Мимо характерників пронеслася гучна юрба запорожців, на ходу танцюючи гопака, граючи на бандурах, та ще й із чарками на головах!

— От, бісові діти! Гарцюють, аж куриться, болячка б їх не взяла! — Бородавка і собі встав. — А ходімо, Сивий, до Мойші, а то в горлі вже сухо, як у порожній діжці!

Андрій крекнув, схвально кивнув головою, й обидва козаки направилися до виходу з Січі, де за частоколом у невеликій корчмі, що її козаки назвали «Чопиком», худий рябий корчмар Мойша частував запорожців мутною сивухою, витрушуючи з козачих гаманців биті талери.

Ще здаля козаки побачили, що в «Чопику» набилося повнісінько народу, а Мойша кулею літає між виставленими надворі столами з величезним бутлем.

— Сядемо надворі, — сказав Бородавка.

— А де ж іще? Он скільки народу! — погодився Сивий.

Підійшовши до столів, козаки сіли на ще якимсь дивом не зайняту лавку.

— Мойшо! Горілки! — громом прогримів голос Бородавки, перекриваючи загальний гамір.

Мойша швидко відшукав очима старого характерника, і, очевидно, впізнавши його, широко посміхнувся і підтюпцем підбіг до нього.

— Йой-єй! Які лицарі! Чого побажаєте? — улесливо заторохтів Мойша, встигаючи при цьому робити якісь знаки руками своєму старшому синові Янкелю і зятеві Шмулі.

Бородавка для важності прокашлявся, розгладив вуса і відповів:

— Горілки, діжку пива, ковбаси і галушок!

— Момент! — вклонився Мойша і знову підтюпцем побіг у свою корчму.

— От жвавий народ, — сказав Сивий, — скрізь устигнуть і ніде не пропустять! Видать, закупив Мойша пива-горілки та харчів усяких наперед, бо ж знав: козаки з поживою повернуться!

Бородавка ствердно кивнув.

— Твоя правда, жвавий… І ніяк же ж без них не можна! Глянь-но — вже й назад біжить!

І справді, Мойша вже дріботів до них, тримаючи в руках кухлі і бутель з горілкою, а слідом ішли Янкель і Шмуля — несли пиво, ковбасу і галушки.

— Чого ще бажають ясні лицарі? — услужливо запитав шустрий корчмар, поставивши все це перед козаками.

— Поки що все, — відповів Бородавка.

Корчмар уклонився і, підганяючи у спину своїх помічників, побіг до корчми, де його вже хтось голосно гукав.

Бородавка налив горілки і підняв свого кухля мало не над головою.

— Ну, Сивий, будьмо!

— Будьмо! — сказав Андрій, і кухлі глухо вдарилися один об одного, рясно скропивши стіл бризками сивухи.

Та щойно козаки піднесли кухлі до губ, як раптом їх хтось окликнув. Підвівши голови, вони побачили молодого козака, що швидко прямував до них від шинку, розмахуючи шапкою. Це був досить високий і статний козак, з довжелезними вусами і чорним, як смола, оселедцем, у червоних, місцями добряче засмальцьованих дьогтем шароварах з добротного сукна, у сорочці нарозхрист, з дорогою турецькою шаблею при лівому боці і двома пістолями за поясом.

— Здоров, Бородавко, здоров, Сивий! — звернувся він до козаків. — Обідаєте?

— Здоров був, Дороше! — відповіли характерники, підвелися і поручкалися з прибулим.

— А посунься-но трохи, козаче, — попросив Бородавка вже добряче захмелілого козака, що сидів поруч. — Сідай, Дороше, пообідай з нами.

Дорош сів і поклав шапку на коліна.

— Та ніколи мені, — відповів молодий козак і припав до діжки з пивом.

Сивий лукаво підморгнув Бородавці.

— У справі я до вас. — Дорош перевів подих і знову приклався до діжки.

— Дороше, ми щойно з походу, дай душу відвести, — невдоволено пробасив Бородавка.

Козак нарешті відставив мало не до половини спорожнілу діжку.

— Виручайте, братчики, на вас лише надія!

Андрій здивовано звів брови.

— А що сталося?

— А те, що три дні тому мене отаманом обрали, — відповів Дорош.

— Ха! — вигукнув Бородавка. — Що ж у цьому поганого? Вітаємо! Це ж…

— Стривай, Степане, стривай, дай слово сказати, — обірвав його Дорош.

— Ну, вибач, — буркнув Бородавка і перехилив кухоль.

— Так от, три дні тому обрали мене, значить, отаманом. То, звичайно, для мене честь неабияка, але ж… Але того ж вечора почалася якась чортівня! Серед ночі несамовито заіржали коні. Вартовий козак у конюшню — а там нікого, тільки коні сполохано топчуться, фиркають та вухами стрижуть. Козак постояв, подивився і вийшов. До ранку все було тихо. А коли козаки прийшли за кіньми… А втім, самі побачите, мій кінь тут, на прив’язі… То ходімо, чи як?

Характерники неохоче встали з-за столу.

— Та куди ми вже дінемося, «отамане», — невдоволено буркнув Бородавка, — ходімо.

Козаки направилися до конов’язей, що знаходилися одразу за шинком.

— І все-таки, Дороше, що трапилося? — нетерпляче спитав Андрій.

— Зараз побачиш, — відповів отаман, підводячи козаків до конов’язі, де був прив’язаний його кінь. — Оце і є мій Чорт. Нічого незвичайного не бачите?

Бородавка багатозначно прокашлявся і глянув на Андрія.

— Що скажеш, Сивий?

Молодий характерник уважно оглядав статного вороного огира, а точніше — його гриву. Волос красивим візерунком був сплетений у мудровані косички.

— Судячи з візерунка, не відьма, — сказав він нарешті.

Бородавка схвально крекнув.

— А що ж тоді це? — тривожно запитав Дорош.

— Не «що», а «хто», — поправив його Андрій, — конюшний.

— Це ще хто такий? — здивувався отаман.

— Біла нечисть, — відповів Бородавка, — але стверджувати поки що рано. Може, і відьма з «вишуканим смаком».

— Дрібних капостей у конюшні ніяких не помічали?

Дорош перехрестився.

— Та начебто ні. Що ж робити? Як спровадити його?

— Не панікуй, — заспокоїв отамана Андрій. — Якщо відьма — справа, звичайно, погана, але якщо конюшний, — тоді радуйся, отамане. Ця нечисть зустрічається вкрай рідко, мало її залишилося. І якщо конюшний облюбував твої конюшні, тобі це лише на руку. Він коней в образу не дасть. І догляне, щоб не хворіли, і кажанів віджене.

Дорош зсунув шапку на потилицю.

— А якщо відьма? — запитав тихо.

Відповів Бородавка.

— Гнати в три шиї, та ще й канчуків надавати.

— Гнати!.. — випалив Дорош, і в його голосі чулися і здивування і роздратування. — Легко сказати! Аби ж то на гарячому спіймати…

Характерники мовчки перезирнулися.

— Ну що, Степане, поможемо? — сказав по хвилі Андрій.

Старий козак з досадою глянув на накриті столи. Дорош перехопив його погляд і поспішив заспокоїти:

— Про це, Степане, не турбуйся! Наші козаки гостям завжди раді! Напоїмо-нагодуємо — мало не буде…

— Але Мойші… — почав був Бородавка, та Дорош, зрозумівши, в чому річ, на півслові обірвав його.

— Зараз! — сказав він і швидко попрямував до Мойші. Козаки бачили, як молодий отаман підійшов до корчмаря, сипнув йому жменю монет і вказав на Степана й Андрія, а потім так само швидко повернувся до конов’язі.

— Лади! Поїхали?

Бородавка зітхнув, Андрій же тільки лукаво примружився і посміхнувся. Він знав, що на голодний шлунок Бородавка вкрай важкий на підйом.

— Давай, Степане, поїхали. Хтозна коли ще нам трапиться нагода конюшного подивитися? — підбадьорив Андрій старого характерника.

— Авжеж, — неохоче кивнув Бородавка і пішов відв’язувати свого коня.

Через півгодини Дорош і характерники покидали Січ, проїжджаючи між рядами торговців, яких одразу після походу наїхало в околицю козацької цитаделі стільки, що аж в очах рябіло. Торговці були звідусіль: польські жиди, вірмени і навіть кацапи. Дорош кивнув у бік торговища.

— Вдалим був похід?

— Як бачиш, — відповів Андрій, — поки батько кошовий у Києві клопоче про друкований цех Балабанів, ми не сиділи склавши руки. Пошарпали кілька татарських перевозів через Дніпро… А восени збираємося морем іти.

— Славно, — з помітним сумом сказав Дорош. — А ми вже два тижні без діла сидимо. Позаминулого тижня на Чорному шляху татар надибали — ясир, поганці, гнали… Всього бусурманів шабель двісті було, ну ми душі й відвели… А так усе тихо.

— А з України які вісті? — запитав Бородавка.

Дорош насупив густі брови.

— Різні. Захід шляхта під себе підбирає, життя селянам від католиків немає. Не знаю, скільки ще будемо отак терпіти… Та нічого, всьому свій час. Одне тривожить: юд-запроданців розвелося, як собак не різаних. Князь Острозький окатоличився, та й багато інших наших тепер на польський лад живе.

— Ох-ох-ох… — лише зітхнув Бородавка.

Козаки під’їхали до берега, спішилися і разом з кіньми зійшли на пором. А десь годину-півтори по тому, залишивши позаду Базавлуг, виїхали в степ. Характерники мимоволі замилувалися степовим краєвидом. Погожа небесна блакить аж очі вбирала, вдалині видно було високі могили, сизі від густої ковили, а густе повітря було насичене ароматом полину і дикої м’яти.

— Ех, роздолля! — вигукнув Дорош. — Душа не нарадується! Ну що, хлопці, пустимо коней? — звернувся він до товаришів.

Кінь під Андрієм уже гарцював і був готовий будь-якої миті пуститися стрілою вперед, натомість «Буцефал» Бородавки ліниво пощипував траву.

— Ет, молоді, та буйні, — з легкою заздрістю проказав Бородавка.

Саме цієї миті усі троє коней тривожно затопталися на місці, забили копитами, зафиркали і нашорошили вуха, а в траві, кроки за три від козаків, щось зашурхотіло, потім трава кудись провалилася, і перед козаками з’явився широкий отвір нори, у який вільно могла пролізти людина.

— Борсук, — прошептав Дорош.

Але він помилився, то був зовсім не борсук.

З нори визирнула голова якоїсь дивної істоти. Ніс картоплиною був завбільшки з кулак, лапаті вуха стирчали обабіч голови як лопухи, величезні смарагдові очі, здавалося, от-от вилізуть з орбіт, а й без того широкий рот розплився в посмішці мало не до вух. Зблиснули два заячих зуби, й істота відразу вилізла з нори. Сама вона була завбільшки з доброго хорта, все тіло її, крім обличчя і долонь, було вкрите світло-сірою вовною. Істота сіла біля нори і почухало потилицю.

— Потороча! — вигукнули характерники.

Істота посміхнулася ще ширше.

— Степова! Цур тобі! Пек тобі! — Бородавка осінив себе хрестом.

Дорош потягнувся за пістолем, але Андрій перехопив його руку.

— Тобі потрібні неприємності? — сказав характерник. — Не чіпай її, і вона тобі нічого не зробить. — І, діставши з торби круглу хлібину, простягнув його істоті.

Потороча підійшла до Андрія, взяла хліб, кивнула і сховалася в норі, а трава знову стала на місце.

Бородавка голосно видихнув, а Андрій розсміявся.

— Ну що, Степане, не розслабило?

Бородавка фиркнув.

— Раз на раз не попада…

Ошелешений Дорош перевів погляд з одного козака на іншого.

— Що це було? — запитав він.

— Степова потороча, нечисть. Може накапостити, а може й допомогти, кому як, — відповів Андрій і скоса глянув на Бородавку.

— Це вже точно, — сказав той, понуривши голову, але вже по хвилі оживився. — А що, пускай коней, молодь! — І, присвиснувши, щосили стьобнув нагайкою свого жеребця.

І полетіли коні стрілами, розсікаючи височенну траву та полохаючи степове птаство. За якусь мить вдалині видно було лише козацькі шапки, а згодом зникли і вони. Птаство заспокоїлось і повернулося до своїх гнізд, прим’ята трава піднялася, зійшлася, і сліду за козаками не лишилося. А з нори знову вилізла потороча, видерлася на горбочок і помахала козакам услід рукою, в якій тримала шматочок хлібини…

3

Ніч. У козацькому курені вже давно не світилося і лунало дружне хропіння козаків. Тоненький серпик молодого місяця плив небом, то ховаючися за хмару, то показуючись у всій свої красі. Десь над куренем сюрчав цвіркун, сюрчав так голосно, немов хотів заглушити нічні козацькі рулади, а в будці, неподалік від куреня, тихо повискував улюбленець козаків пес Бровко. Козак, що стояв на варті, також тихо дрімав, припершись до стіни куреня.

Кроках у тридцяти від куреня стояла конюшня, там панувала тиша, лише іноді пофиркували коні. Приміщення конюшні було досить велике, на сто п’ятдесят коней, і порожніх стійл у ній не було. Усі коні спали, лише двоє жеребців лунко хрумаючи жували овес. У куті, ліворуч від входу, лежала величезна купа соломи зі встромленими в неї вилами.

Раптом у купі щось зашурхотіло, і з соломи показалася голова з густою, схожою на кінську гриву шевелюрою. Істота вискочила з соломи і потягнулася. Її ноги, що закінчувалися копитами, були вкриті довгою шерстю. На істоті були коротенькі штани і сорочка. Обтрусившись від соломи, істота діловито пройшлася вздовж стійл. Дійшовши до стійла жеребця Дороша, вона перестрибнула через дверцята. Сівши верхи на коня, зайшлася перезаплітати косички. Робила це спритно й моторно, і вже за якусь хвилину перейшла до наступного коня. Але що це? Істота враз чомусь нагострила вуха і принишкла. Ще мить — і вона кинулося до вікна, у яке влетів здоровенний кажан. Піймавши кажана, істота миттєво скрутила йому в’язи і викинула у вікно.

— Гм-м-м, — заіржала вона, як кінь, — кровопивця! Чекай сонечка!

Постоявши ще якусь мить коло вікна, істота повернулася назад, до коней.

— Гм-м-м! Новенькі! — зраділа вона, завваживши двох жеребців, що стояли коло корита з вівсом.

Істота хотіла взятися за гриву білого жеребця, але її руки раптом пройшли крізь шию тварини… Густий туман огорнув двох коней і замість них постали характерники Сивий і Бородавка.

— Конюшний! — вигукнув Андрій.

Конюшний високо підстрибнув, але Андрій піймав його на льоту.

— Не бійся, майже свої, — сказав характерник конюшному, який намагався вирватися з його рук, — ми характерники, чув про таких?

Конюшний затих.

— Гм-м-м, чув. А піймали навіщо? — запитав він.

— Пустити? Не втечеш? — запитав його Андрій.

— Не втечу.

Андрій пустив конюшного, і Бородавка запалив ліхтар, що висів на стіні. Конюшний стояв, опустивши голову.

— Питаю, навіщо ловили? — повторив він своє запитання.

— Розумієш, — почав Андрій, — козаки хвилюватися стали, думали, що відьма.

Конюшний підвів голову, в його синіх очах читався щирий подив.

— Ти характерник?

— Так.

— Коси бачив?

— Бачив.

— Гм-м-м, відьма такі плете?

— Ні, та мало там що… — виправдовуючись, сказав Андрій. Конюшний згорбився.

— Що далі? Проженете?

Козаки знизали плечима.

— Та живи на здоров’я! — відповів Бородавка. — Тільки покажися отаманові.

Конюшний задумався.

— Гм-м-м… Добре, ходім-м-м… Але тільки отаманові.

— Авжеж, — розвів руками Андрій, посміхнувшись.

Конюшний попрямував до виходу, козаки — за ним. Зліва від конюшні, у десяти кроках, стояв невеличкий дерев’яний зруб.

— Туди, — вказав Бородавка.

Віконниці хатини були закриті, і Андрій тихо постукав.

— Дороше…

Майже відразу відчинилися двері, і на порозі показався отаман з лампою в руці.

— Піймали, — сказав він, з цікавістю і подивом розглядаючи істоту.

— Гм-м-м, хотів би — втік, — заперечив конюшний.

Дорош посторонився.

— Проходьте.

Нечисть і характерники зайшли до хатинки. Усередині було досить світло від свічок. Конюшний пожадливо глянув на стіл.

— Гм-м-м… — хмикнув він і облизався.

Дорош повісив свою лампу і звернувся до конюшного.

— Ну, сідай, нечисть, побалакаємо.

На столі було повно всіляких наїдків та питва, і конюшний, недовго думаючи, підстрибнув і сів на лавку. Троє козаків також сіли. Дорош прокашлявся.

— Отже, ти — конюшний?

Той кивнув.

— Степан і Андрій розказали все, що про вас відомо, про конюшних тобто.

Нечисть слухала.

— Він сьогодні при нас кажанові в’язи скрутив, — зауважив Сивий.

— Ти, взагалі-то, теє, — продовжував Дорош, — залишайся, і коли треба чого — звертайся… Але заради Бога, поясни: чому з’явився саме зараз, коли мене отаманом обрали? До речі, мене Дорошем звуть, цього молодого — Андрієм, а старшого — Степаном.

Конюшний кивнув і представився.

— Я — Коник.

Отаман запитально глянув на Коника, і той посміхнувся.

— Отут причин кілька. По-перше: в колишній конюшні я не прижився, тамтешній конюх виявився людиною не вельми доброю… Гм-м-м… Сільця ставив! Хоча коней своїх любив… По-друге: у цій окрузі вся моя братія живе…

Андрій здивовано звів брови.

— Не конюшні, біла нечисть, — пояснив Коник і продовжив: — А по-третє: я цим коням більше потрібний, місця тут дикі, а за конячками догляд потрібен?! Гм-м-м! Та й ти, отамане, мені відразу сподобався… Я, знаєш, чисту душу нутром чую… А коли прийняли тебе в курінні — зрадів, от і наплів твоєму Чортові косичок у подарунок, гм-м-м… До того ж цей візерунок, — Коник покосився на характерників, — відганяє кажанів!

— Ми не знали… — буркнув Бородавка з досадою.

Дорош простягнув Конику руку, і той без вагань потис її.

— От і добре, — сказав Сивий і задоволено провів рукою по вусах.

— їсти хочеш? — запитав Дорош Коника, і той кивнув.

— А нас уже й не запрошує, — вдаючи обурення, мовив Бородавка. — Ми ж не коні, щоб на одному вівсі сидіти! Так іржати скоро почнемо.

Але тут-таки глянув на накритий стіл, і обличчя Степана задоволено розпливлося в задоволеній посмішці. Ковбаса, галушки, пампушки з часником, в’ялені щуки, а на додачу ще й чималенька діжка пива.

Коника не довелося довго припрошувати — він накинувся на їжу так, наче сто років нічого не їв. Дорош налив усім пива, і козаки теж приступили до трапези. Наївшись од пуза, Коник запив пивом і смачно відригнув.

— Ну, козаки, спасибі за хліб-сіль, — сказав він і підвівся. — Ви собі тут досиджуйте, а я в конюшню — робота є робота. — Він поручкався з козаками і, поцокуючи копитами по дерев’яній підлозі, підстрибом вибіг на вулицю.

— Ну от усе і з’ясувалося, — сказав Бородавка, наливаючи собі пива. — Вітаю, Дороше, ти обзавівся корисною нечистю!

— Точно, — погодився Андрій.

Дорош полегшено зітхнув.

— Ну і слава Богу!

Козаки ще довго сиділи за столом. Говорили про те, про се, ділилися новинами, Дорош розпитував козаків про їхні походи, козаки розпитували про життя у їхньому курені, і вогник у невеличкому зрубі згас далеко за північ.

А в конюшні всю ніч щось шурхотіло і поцокувало. Це конюшний Коник, вже не приховуючи своєї присутності, діловито походжав між коней і заплітав їхні гриви в мудровані косички. На ранок у Дорошевій конюшні не було жодного не заплетеного коня!

4

Опісля відвідин Дорошевого куреня, Сивий і Бородавка повернулися на Січ. Вони відразу помітили, що ряди торгашів помітно поріділи.

— За кілька днів їх тут і сліду не лишиться, — зауважив Бородавка, проїжджаючи повз торгові ряди. — Козаки все прогуляють і знову житимуть, як церковні миші.

— А що ж, Степане, — погодився Андрій, — такий ми вже народ… Їдьмо до куреня.

Андрій та Степан належали до уманського куреня, де, власне, й жили, але, як і всі характерники, мали в плавнях ще й по хатині. Відвівши коней до конюшні, козаки повернулися на січовий майдан.

Сама Січ на ту пору являла собою досить потужну систему укріплень. Оплот православної віри, тут, на півдні України, вона була як більмо в оці для Османської імперії. Велично здіймаючися над Дніпром, Січ займала весь Базавлуцький острів. Земляні вали, насипані зі сторони поля, були такі високі, що могли б посперечатися з будь-яким курганом диких степів! На валах стояли сторожові вежі, відразу за валами були вириті глибокі рови. Над берегами річок Скарбної і Чортомлика стіною здіймався плетений глинобитний острог, грізно зяючи отворами бійниць, у кожній з яких видно було націлені на ріку чорні жерла гармат чи фальконетів; були в ньому і таємні лази. Мала Січ також дві Брами: одна, велика, виходила в поле, друга, менша, — до води.

Усередині козацької цитаделі рівними рядами були розташовані курені — будівлі, які водночас були для козаків і житлом, де вони їли і спали, і зброярнею, де зберігалася й лагодилася зброя. Навіть вікна в куренях були нічим іншим, як бійницями! В центрі січового майдану стояла церква, бо запорожці, попри часте бражництво і бучні гульбища, яким цілком і повністю вони віддавалися в години дозвілля, особливо після вдалого походу, були людьми надзвичайно віруючими.

Козацька церква була невеликою дерев’яною спорудою з трьома банями і дзвіницею, непоказною зовні, проте багато вбраною всередині. На оздобленому золотом і сріблом вівтарі лежав дорогий Псалтир, прикрашений золотом, сріблом та коштовним камінням. Суворі лики святих скорботно дивилися на прихожан із золочених рам іконостасу. Благим ділом і справою честі було в козаків віддати частину військового здобутку на потреби церкви, і хоча й бували часи, коли Храм Божий запорожці будували з лози й очерету, але хіба в цьому лихо? Козаки завжди постилися, не блудили і як могли жили по Писанню.

На ту пору козацтво досягло піку своєї чисельності, тож коли всі зібралися на Січі, рада не вміщалася на майдані, і часто її збирали в полі під бій козацький литавр.

Мала Січ і свою скарбницю, де зберігалися козацькі клейноди, корогви і бунчуки, а також військова казна.

От і цього дня Січ була схожа на мурашник, але оскільки до осені козаки походів не планували, то воїнство потихеньку розтікалося.

— А ти, Сивий, — хитро зіщулив праве око Бородавка, — в Очеретянку не бажаєш з’їздити?

Молодий козак відмахнувся.

— Мо’, пізніше.

— Ну-ну, — сказав Бородавка, приховуючи лукаву усмішку.

По дорозі їм зустрівся Іван Колій, побратим Дороша. Це був кремезний козак з розкішним оселедцем і такими ж розкішними вусами.

— Ну, що, братчики, як з’їздили? Я чув, ви в Дороша були…

Бородавка кивнув.

— Нечисть у нього в конюшні завелася.

Іван ляснув себе по стегнах.

— Та ти що?! І як, здолали?

— Та ні, — відповів Андрій, — нечисть біла і корисна, Коником зветься. Вважай, пощастило Дорошу.

— Тоді, значить, все гаразд, — заспокоївся Колій. — Ну, ви того… тримайтеся… Я до Мойші.

— Ми теж згодом підійдемо, от тільки справимося в курінного, чи нема якої роботи.

Курінний сидів на лавці і курив люльку.

— Здоров, батьку, — вклонилися козаки.

— Здоров, козаки. А що? Як з’їздили?

Уманський курінний, старий дебелий козак Вернидуб, ніколи не розлучався з люлькою і, як казали козаки, ніколи на посміхався. Згоріла, казали, його посмішка разом з хворою жінкою та дітками, коли палили татари рідне село козака, згоріла, та так і не відродилася.

— Усе гаразд, отамане, — відповів Бородавка.

— А то я чув, нечисть ганяли, начебто у Дороша…

— Було діло, — сказав Бородавка, — та все добром обійшлося.

— Ну, коли так, — курінний випустив струмінь диму, — то ступайте з Богом, а куди — вже самі вирішуйте.

І пішли б собі козаки до Мойші чарчину-другу перехилити, якби тієї миті не сталася просто-таки небачена річ.

Через майдан, прямо до курінного, перевалюючися з ноги на ногу, йшов невисокий, кривоногий чоловік з бойовим топором за поясом. У чоловіка була довжелезна, аж до колін, борода і таке ж довге волосся. Козаки ішли йому назустріч і, проходячи мимо, на мить зустрілися поглядами. Обидва характерники здригнулись і перезирнулися, а чоловік, як ні в чому не бувало, пішов собі далі.

— Сивий, так це ж… — прошептав Бородавка і затнувся.

Андрієві теж мов заціпило. Обидва обернулися. Чоловік підійшов до курінного і вклонився.

— Здоров, курінний, — якось дивно пробулькав він.

— Здоров, коли не жартуєш, — спокійно відповів Вернидуб і став пильно розглядати незнайомця.

— Це треба бачити, — прошептав Андрій, але Бородавка промовчав.

— Козакувать хочу, — продовжив прибулий.

Бородавка крекнув.

— Блага справа, — сказав курінний. — Хто будеш? Кацап?

Чоловік призадумався.

— Я? Мабуть, кацап, — погодився він, очевидно не зовсім зрозумівши значення слова «кацап».

— А чого козакувать надумав? — запитав курінний, не зводячи з дивного гостя очей.

— Та от, надумав, — ухильно відповів той.

— А в Христа віруєш?

— Ще б пак! Мені й не вірувати!

— А в Святу Трійцю?

Чоловік красномовно розвів руками і запосміхався.

— Перехрестися!

Посмішку з обличчя прибулого як вітром здуло. Час ішов, чоловік м’явся, а курінний уже супив свої густі сиві брови.

— Виручати дурня треба, — сказав Бородавка.

Андрій кивнув.

— Ну? — Вернидуб запитально подивився на мужичка.

Андрій рішуче підійшов до незнайомця.

— Здоров, друже! Прости, не признав! — вигукнув він, обійняв бороданя, від якого немилосердно несло тванню, і шепнув на вухо: — Підігравай, дурню!

Чоловік розгубився, але зметикував, чого від нього хочуть, і собі обняв Андрія.

— Здоров, брате, здоров! — І пошепки сказав: — Никодим.

— Никодиме, це ж я, Сивий! — продовжував Андрій. — Невже теж не признав?

— Даруй, не признав, — винувато сказав чоловік.

— Ох, Никодиме, Никодиме! — Андрій узяв його за плечі і злегка відсторонив. Вернидуб здивовано спостерігав за цією сценою.

— Прости, батьку, що втручаюся, воно, начебто, і не по закону, але Никодим знавав ще мого покійного батька!

— Так, — підтвердив Никодим, — знавав.

Курінний одразу зм’як.

— А-а-а… Ну, раз така справа… — стенув плечима отаман і вже хотів був розпитати незнайомця, звідки прийшов і як знайшов шлях на січ, та Андрій уже потягнув незнайомця за собою до «Чопика». Бородавка поспішив за ними.

По дорозі до корчми росла стара груша, і Андрій зупинився під нею.

— Ну ти даєш, брате! — не приховуючи подиву, сказав він незнайомцеві. — Козакувати, виходить, надумав?

Чоловік уважно роздивлявся молодого козака.

— У Дніпрі не сидиться? — запитав Бородавка, з-під лоба дивлячись на прибулого.

Але бородань лише задоволено вишкірився.

— Характерники? — запитав він.

— Так, — відповів Андрій. — Я — Андрій Сивий, а це — Степан Бородавка. А ти, виходить, водяник Никодим?

— Водяник Никодим, — ствердно кивнув той.

Андрій дивився на водяника, як на восьме чудо світу.

— Ти ж зроду не перехрестишся! Ти що, «кацапе», не знав, як у запорожці приймають?

— Не знав… Спасибі, що виручили, — подякував він козакам.

— Та нема за що, просто я такого ще не бачив: водяник у запорожці лізе! З чого б це дива?

— Сивий?

— Ну.

— Я, Сивий, ближче до своєї братії перебрався. Друзяки мої всі коло людей живуть, один я по болотах валандаюся… Нудно, знаєш, одному, — пояснив водяник.

— А що за друзяки? Теж водяники? — запитав Бородавка.

— Та ні. Один домовик млиновий, Вітряком зветься, а другий — конюшний, Коник.

Бородавка і Сивий перезирнулися.

— Це той, що в курінній конюшні недавно оселився? — здивувався Андрій.

Водяник з тривогою глянув на козаків.

— Відкіля ви його знаєте?

— Пиво з ним учора вночі пили, — відповів Бородавка. — Одразу видно — славний, хоч і нечисть.

Водяник недовірливо покосився на козаків.

— А не брешете?

— Собаки брешуть, — образився Бородавка. — Кажу — пили, значить, пили.

Никодим, здається, повірив.

— Ну гаразд, пили, то пили… Ех-ех-ех… — зітхнув раптом він.

— Чого це ти? — запитав Андрій.

— Не бути мені козаком, — з непідробним сумом у голосі відповів водяник.

Козаки засміялися.

— Воно тобі треба? Іди собі!

Але водяник глянув на корчму.

— Це що таке? Часом, не корчма? — запитав він, і очі його вмить заблищали.

Андрій кивнув.

— Ех, житіє наше тяжке… А ти, Сивий, не туди часом зібрався?

— Туди.

Водяник облизав пошерхлі губи.

— Смачно пахне… Пампушки і ковбаса… Не відмовите в компанії?

Бородавка розправив вуса.

— Грамотно балакає, шельма! — зауважив старий характерник. — Ну що, Сивий, нехай іде.

Андрій довго не думав. Він чомусь завжди схилявся до білої нечисті.

— Нехай! — сказав, і всі втрьох рушили до «Чопика» Мойші.

Уже підійшли до корчми, коли раптом водяник, ніби згадавши щось важливе, різко зупинився, пильно глянув на Андрія і спитав:

— А чи не бачились ми раніше, козаче?

— Та, мабуть, ні, бо я б тієї зустрічі не забув, — спокійно відповів козак, рвучко відчинив двері і зайшов у корчму. Водяник труснув головою, неначе відганяв якусь мару, і пішов за козаками.

Благо, народу в корчмі було небагато, і характерники разом з водяником зайшли в середину і сіли за столиком у лівому кутку при вході. Мойша поїхав у справах до Черкас, і заправляв усім Янкель. Він приніс козакам горілки, пива, пампушок та ковбаси і поставив перед кожним по великому кухлю. Водяник витрусив з гаманця золотого дуката і простягнув Янкелю.

— Гуляємо, хлопці! — крикнув він і спритно налив обом козакам і собі горілки.

— Так ти багатій, Никодиме! — вигукнув Бородавка.

Никодим поманив старого козака широким, лопатовидним пальцем. Бородавка нахилився.

— Я водяник.

— А отже все, що на дні, — його, — пояснив Андрій.

— Істину глаголиш! — кивнув водяник і підняв кухоль. — Будьмо! — І одним духом спорожнив кухоль.

— Ловко! — захоплено сказав Бородавка і теж разом осушив кухоль.

Водяник зміряв стіл критичним поглядом.

— Риби не вистачає, — зауважив він. — Корчмарю! Риби в’яленої, і юшки!

Янкель швидко зметикував, що відвідувач не з бідних, і перед козаками миттю з’явилися замовлені страви. Никодим знову наповнив кухлі і підняв свій.

— Ех, привілля тут у вас! Душа радіє! — задоволено вигукнув водяник.

В цей момент до них підійшов Іван Колій.

— Дозволите, братці? — запитав він.

— Сідай, козаче! — Никодим трохи посунувся.

— Дозволь спитати, хто такий будеш, чоловіче? — поцікавився козак.

Водяник подав руку.

— Никодим, кацап! — проговорив весело він.

— Іван Колій, — потис руку козак. — Кацап, кажеш? А по-нашому добре балакаєш!

— Еге ж, можемо, можемо! — І водяник одним духом осушив кухоль.

— І сивуху славно п’єш, — схвально вставив Бородавка.

— Ех! Не бути мені запорожцем, — знову взявся за своє Никодим.

— А чого ж не бути? — здивувався Іван. — Серед нас і ляхи, і москалі трапляються. Головне, щоб не бусурман.

Никодим засопів, а Андрій штовхнув його під столом ногою.

— Йому, Іване, назад скоро повертатися. Залишатися довго на Січі ніяк не може, — пояснив він замість Никодима.

— Теж мені козак! До баби, чи що?

Погляд Колія впав на топір Никодима.

— А це тобі навіщо? Дрова рубати? — з відчутним сарказмом запитав він.

Никодим саме облизував пальці.

— Можна і дрова, — посміхнувшись, відповів водяник, — а можна і голови.

Андрій подивився на топір. Інкрустований сріблом, з помітною щербиною і подряпиною, він явно не раз бував у справах.

— Може, на герць? — Іван з викликом глянув на Никодима і взявся за рукоять своєї шаблі.

— А що це таке? — не зрозумів Никодим.

— Двобій, — відповів Андрій і невдоволено покосився на Івана. — Але безкровний. Хіба що подряпини можуть бути. Воно тобі не треба.

Але очі водяника вже спалахнули лукавими вогниками.

— А чом би й ні? Давай!

Козак і водяник випили — рівно стільки, щоб розігріти кров.

— Не подобається мені це, — пробурчав Бородавка і вийшов за козаками і Никодимом. До них приєдналася ще кілька козаків, що сиділи в «Чопику».

Іван скинув каптан і лишився в одній сорочці. Хоробро перехрестивши повітря шаблею, козак запросив Никодима.

— Прошу.

Водяник поплював на долоні й витер їх об сідниці.

— Ну, давай, козаче!

На майдані вмить з’юрмилися козаки, утворивши велике коло, в середині якого проходив двобій, і Колій та водяник пішли кругами.

Герці на Січі були справою звичайною. Зазвичай ці двобої закінчувалися загальним сміхом та дружною пиятикою і були безкровними, якщо не зважати на незначні подряпини. У випадку ж, коли важке поранення спричиняло каліцтво або смерть, винуватець суворо карався, доходило навіть до забиття кийками.

— Дивіться не перестарайтеся, — попередив Бородавка.

Іван напав несподівано. Його шабля блискавично зринула в повітрі, але водяник спритно відбив удар. Шабля свиснула знову — цього разу водяникові прийшлося позадкувати, але посмішка не зникла з його обличчя. Козаки знали, що Колій вправно володіє шаблею, і були впевнені в його перемозі.

— Ну, Іване, дай йому перцю! — кричали з юрби одні.

— А хто це? — вказували на водяника інші.

— Якийсь кацап Никодим, — відповідали треті. — Кажуть, знався з батьком нашого Сивого.

— Донський?

— А дідько його зна!

Андрій і Бородавка були на боці водяника.

— Давай, Никодиме! — кричав Андрій.

— Не схиб! — підтримував Бородавка.

Никодим відступав, Іван брав гору.

— Нарубай краще Мойші дров! — кепкував Колій.

— Ще встигну! — відповідав водяник і, відбивши напад козака, сам зненацька перейшов у наступ. Топір його крутився все швидше й швидше. Іван відступав, а Никодим завертів «млин», та так швидко, що топір аж засичав, розсікаючи повітря. Козак зробив відверту спробу знову перейти в наступ, але водяник присів, крутнувся — і всі зойкнули… Іван як укопаний застиг з піднятою шаблею, а топір Никодима зупинився в дюймі від живота козака.

— Отут би й був тобі гаплик, козаче, — спокійно сказав водяник і опустив топір.

Запорожці схвально загули.

— Я такого зроду не бачив, — сказав козак, ховаючи шаблю до піхов. — Дай-но я тебе обійму! — І щиро обняв Никодима. — Нагнав ти на мене страху, хоч я й не з полохливих!

Водяник широко посміхнувся і крикнув юрбі:

— Гайда в корчму! Усі, хто є! Пригощаю!

Усі козаки дружно повалили в «Чопик».

— А точно залишитися не можеш? — запитав Колій водяника, сівши за стіл.

Никодим зітхнув.

— Не може, — відповів за нього Андрій.

— Шкода, — і собі зітхнув Колій.

І стали козаки гуляти. А гуляли в ту пору, скажу я вам, славно — горілка і пиво лилися рікою, співали й танцювали до знемоги!

Сиділи козаки в корчмі недовго. Лише по три чарки хильнули, як раптом хтось узяв бандуру, вдарив у струни, і гучна юрба запорожців висипала з корчми на майдан. За столом лишилися лише водяник і характерники.

— І куди ти тепер? — запитав Никодима Андрій.

— Спершу до Черкас — на базар треба, а потім зберу своїх — і на Інгулець. Відьом болотяних душити.

— А що ж вони — невже так допекли? — запитав Бородавка.

Никодим насупився.

— Винокурню розгромили, без горілки всю братію лишили, — буркнув він.

Андрій голосно розсміявся.

— Степане! Так ці шельми на Інгульці горілку гнали!

Але Бородавка засумнівався.

— Стривай, Сивий, тут ще щось має бути… Щоб через горілку горлянки різати… Що вони ще накоїли?

Никодим опустив очі долу.

— Друга нашого, лісовика Сомка задрали, трясця їх болотяній матері, — глухо відповів водяник.

Запала тиша. Характерники мовчки дивилися на водяника. Гірка новина грудкою застигла в горлі.

— Чуєш, Степане, — сказав нарешті Андрій надтріснутим голосом, — однак ми без діла сидимо, а тут таке… Мо’ допоможем?

Бородавка задумливо теребив вуса. Никодим йому явно подобався.

— Згода, — кивнув старий характерник.

— То як, Никодиме, візьмеш нас з собою? — звернувся Андрій до водяника.

— Візьму, — моментально відповів той. — Тоді так: спершу до відьом на побачення, а тоді в Черкаси… — І, трохи помовчавши, спитав: — Сивий, чуєш?

— Ну?

— А що таке «кацап»?

Характерники так і покотилися від сміху.

5

Тиждень по тому, якось надвечір, на дорозі, що веде до придніпрового села Очеретянки, показалися троє вершників. Були це водяник Никодим і характерники Сивий та Бородавка.

— Треба ж таке, Сивий, — говорив Бородавка, — що ця нечисть саме в Очеретянці живе!

Андрій непевно кивнув.

— Гапку побачиш, — так, мов би між іншим, вів далі Степан.

— Побачу.

— А хто вона, ця Гапка? — запитав водяник.

— Відьма, — відповів Бородавка.

— Не відьма, а знахарка, — поправив його Андрій. Старий характерник лише крекнув.

Ліворуч від дороги, майже коло самого села, був ставок, і водяник притримав коня.

Ставок був круглим, як те блюдце. З боку від дороги над ним росли величезні верби, які купали свої довгі коси вдень у блакитних, а зараз, під вечір, потемнілих водах. Протилежний берег заріс густим очеретом, що краєм ставка тягнувся до самих верб, а за стіною очерету видно було густу діброву. Цей невеликий ставок був таким глибоким, що жителі Очеретянки навіть легенди про нього складали, і, чесно кажучи, користувався він недоброю славою…

— Савко! — голосно крикнув Никодим.

У прибережних очеретах щось зашаруділо, і відтіля показалася бородата істота.

— Здоров, Никодиме! — Істота відразу недовірливо покосилася на козаків.

— Майже свої, — посміхнувся Никодим. — Характерники.

— А-а-а… — простягнув незнайомець і виліз з очерету. Зросту він був такого ж, як і Никодим.

— Ще один водяник! — вигукнув Бородавка.

— Сам, значить, приїхав, — сказав Савка, не завваживши здивованого захоплення характерника. — А ми з Вітряком до тебе на Інгулець гуляти зібралися…

— Не буде гульні. Кляті відьми винокурню розгромили і випили горілку, а Сомка задрали всмерть…

Савка витріщився на Никодима, як баран на нові ворота.

— Ай-ай-ай! Що ж робити?

— Пики тварюкам нам’яти, — відповів Никодим, на що Савка невдоволено скривився.

— Це ж їхати тре’…

— Тебе ніхто й не кличе, — сердито сказав Никодим. Хто-хто, а він добре знав важкого на підйом Савку. — Сиди у своєму болоті. Я за Вітряком приїхав. Як тут у вас?

— Вітряк з Козодоєм посварився і дав йому прочухана, а так усе тихо. Ну, то я теє… піду, мабуть?..

— Давай, — відповів Никодим і повернувся до козаків: — Гайда, хлопці, до Вітряка!

І всі троє подалися до млина, що стояв неподалік від ставка.

Сутеніло швидко, і на тлі червоної заграви заходу млин понурою громадою одиноко здіймався серед поля. Роботу вже давно було скінчено, і тиша кругом аж дзвеніла.

— Вітряку! Де ти там? — гукнув Никодим. — Вилазь, курвий сину!

У відповідь на його крик на млині щось шурхнуло, скрипнули двері, відкрилися і відразу закрилися.

— Вітряку! — знову погукав водяник.

Зсередини почувся голос.

— У! Никодим?

— Я.

— А з ким ти?

— Не бійся, це козаки-характерники, друзі мої.

Двері знову скрипнули, і на порозі з’явився невисокий, коротко стрижений «під макітру» чоловік.

— Здоров, Никодиме! — сказав він і почав спускатися сходами. Зістрибнувши з останньої сходинки, він став навпроти козаків.

— Ось познайомся, — представив водяник козаків, — Андрій Сивий і Степан Бородавка, характерники.

Домовик потис руки козакам.

— У! Вітряк, домовик.

— Я знавав вашого брата, — зауважив Бородавка.

— Та ну? І де? — здивувався Вітряк.

— В одному селі під Києвом. Я тоді роками був, як ото зараз Андрій. Мельник просив, щоб я його прогнав.

— І що?

— А нічого! Переконав мельника, що ви — корисні.

Домовик вдоволено посміхнувся.

— Це вже точно, що корисні! А ти чого приїхав? — звернувся він до Никодима. — Ми з Савкою оце якраз до тебе збиралися, на Інгулець, погуляти.

— Відпадає гульня наша, як гній від підошви, — відповів водяник.

— А що трапилось?

— Відьми… Знайшли схованку, тварюки!

Очі вітряка округлилися.

— А Сомко?

— Нема Сомка. Загинув.

Вітряк зціпив зуби і стис кулаки.

— У-у-у! У-у-у! — завив він.

— Я тому й приїхав, щоб тебе забрати. Ось і козаки зі мною на відьом іти погодилися, та ще двоє лісовиків — пам’ятаєш, я розповідав, — Жменька і Кулака?

— Пам’ятаю. На тараньку висушу тварюк!

— Кого? — не зрозумів водяник. — Лісовиків?

— Відьом!

— Ну, ви тут поспілкуйтеся, — втрутився в розмову нечисті Андрій, — а ми з Бородавкою в село.

— До Гапки? — Никодим хитро підморгнув Андрієві.

— Не твоє діло, — відмахнувся Андрій.

Водяник єхидно хихикнув.

— У! Коли характерник, — не втримався й Вітряк, — то не здивуюся, до якої Гапки… До відь…

— До знахарки, — сердито обірвав його Андрій, і домовик прикусив язика.

— Ну, бувайте, я завтра вдень зайду, — сказав Никодим козакам і взяв Вітряка під руку. — Ходімо. У мене в торбі гостинці, я розкладу, а ти клич Савку й Козодоя. Пом’янемо Сомка.

Вітряк насупився.

— З Козодоєм пити не стану! У! Та й зараз він бозна-де, я йому сьогодні прочухана дав, а Савку покличу.

Про що далі говорила нечисть, козаки вже не чули, бо, заплигнувши на коней, подалися на інший край села — до знахарки Гапки.

Село спало. Проїжджаючи повз сонні хати, козаки не зустріли жодної живої душі, тільки собаки, пронизливо гавкаючи, зрідка вибігали до приїжджих, і козаки відганяли їх нагайками.

І от вони під’їхали до невеликої біленької хатини, у віконці якої ще світилося. Прив’язавши коней коло тину, козаки розсідлали їх і насипали в жолоб, що стояв під тином, вівса.

— Я потім напою, — сказав Бородавка.

— Гаразд, — відповів Андрій. — Ходімо.

І козаки, підійшовши до хати, постукали в двері.

— Відчиняй! — крикнув Бородавка.

— Кого це там принесло сере ночі? — долинув з хати зичний і невдоволений жіночий голос, і за мить за дверима почулися кроки.

— Свої, бабо Галю, відчиняйте! — відповів Андрій.

— Сивий, ти? — запитав інший, м’який і привітний голос, і двері відразу відчинилися. На порозі стояла невисока, струнка жінка з розпущеним волоссям.

— Андрію! — радісно вигукнула вона.

З-за спини Андрія показався Бородавка.

— І Степан тут! Заходьте, заходьте, гості дорогенькі! — радісно щебетав усе той же приємний голос.

Козаки скинули шапки, перехрестилися, вклонилися і зайшли в хату.

— Здрастуй, Гапко! Здрастуйте, бабо Галю!

Справа, коло печі, сиділа літня жінка, досить огрядна, з повними щоками і подвійним підборіддям; на голові її був очіпок. Жінка пряла.

— Здоров, козаки! — посміхнулася баба Галя і відклала прядиво.

— Накривайте стіл, хазяєчки! — сказав Бородавка.

Козаки відстебнули шаблі і поставили їх у кут. Жінки заметушилися і стали накривати на стіл. Козаки сіли на лавку.

— Сподіваюся, надовго? — запитала Гапка і ніжно глянула на Андрія.

Козак зніяковів.

— Та завтра ж і їдемо. Справи, — непевно відповів він.

Жінка, здалося, теж зніяковіла.

— Що ж так? Півроку не бачилися, а ти вже їдеш… Я чула, похід був?

— Був, — сухо відповів Андрій.

— Вдалий? — запитала Гапка, і її голос був уже не таким радісним.

— Не те слово! — відповів Бородавка.

Тієї миті фіранка на печі відсунулася, і відтіля показалося личко дівчинки років шести. Чорні, як смола, коси були розпущені, а карі очі з зацікавленням розглядали козаків.

— Хто це? — здивувався Андрій.

Гапка повернулася до дівчинки.

— Пташка. Ми знайшли її в степу зі знайомим знахарем. Вона в нього живе в лісовій хатині, але зараз знахар кудись у справах подався, а мені Пташку залишив.

— Цікаво, цікаво… Що за знахар такий? — Андрій підозріло глянув на Гапку.

Та зрозуміла, куди він хилить, і відмахнулася.

— Тю на тебе! Знайшов до кого ревнувати… Та цьому знахарю сто літ в обід! Та й мені, крім тебе… — Жінка зашарілась і змовкла.

— Пташка? — запитав Бородавка. — А що за ім’я таке дивне?

— Сирота не розмовляє, — відповіла баба Галя, — лише щебече по-пташиному.

— Лягай спати, Пташко, — сказала Гапка, і дитяче обличчя зникло за фіранкою.

Жінки накрили на стіл, і всі сіли вечеряти.

— Ух, лєпота! — потягнувся Бородавка, відклавши ложку. — Ви як собі хочете, а я спати. Бабо Галю, де я можу кинути свої старі кості?

— Кості! — розсміялася жінка. — Он яке барило відгодував!

— Но-но! — пробасив Бородавка і підморгнув бабі.

Баба вказала Бородавці на припічок, куди козак відразу і влігся.

— Прогуляємося? — звернувся Андрій до Гапки. Жінка кивнула.

Вийшовши з хати, вони пішли по стежині, що вела до Дніпра. Ішли мовчки. Ніч була тиха і зоряна, над Дніпром висів молодик і сріблив своїм світлом тихі води могутньої української ріки.

— Андрію, що ж так? — першою заговорила Гапка. — Хоч би день побув…

Козак зітхнув.

— Не засмучуйся. До осені походів не буде, так що чекай. Я на Інгулець, і назад.

Вони присіли на повалену вербу, що лежала коло самої води, і Андрій обняв Гапку.

— Ех, козаки, козаки… Чекаєш вас не дочекаєшся, а ви, як вітер вольний, — прилетіли, покрутились, і полетіли далі… — Жінка зітхнула і всім тілом прилинула до козака. — Обійми мене, коханий, міцно-міцно… Боже! Як давно ми не бачилися!

Боже! Як давно вони не бачилися!

І — о, Боже! — прости їм, молодим і закоханим, усі їхні «гріхи».

6

Сонце піднімалося з-за діброви, граючи позолотою на легких брижах ще сплячого ставка. Село Очеретянка привільно розкинулося на високому березі Дніпра. Досить велике, воно потопало в зелені садків. Плетені паркани, «прикрашені» щербатими макітрами та горщиками, обгороджували великі охайні хати з городніми ділянками біля них, а за городами ген аж до самого обрію тягнулося золотаве море пшениці.

Хата Гапки і баби Галі стояла прямо на крутому березі Дніпра, і від перелазу до ріки вела вузька стежина. По дорозі від млина до хати вже під’їжджав Никодим.

— Сивий, Степане! — крикнув він, не злізаючи з коня.

На поріг вийшов Андрій.

— От не спиться тобі, нечисть болотяна!

За Андрієм вийшли Гапка і Бородавка. Баба Галя ж поралась коло кіз і висунула голову із сараю.

— А це що за диво бородате? — запитала вона.

— Никодим, — відповів водяник, — кацап! — І зіскочив з коня.

Гапка якусь мить уважно приглядалася до нього, а потім зойкнула:

— Андрію! Це ж водяник!

Никодим скривився і підніс вказівний палець до губ:

— Ш-ш… Кацап.

Гапка по-змовницькому кивнула.

Андрій здивувався: надто вже спокійно Гапка до цього поставилася.

— А де Вітряк? — запитав, вийшовши надвір, Бородавка.

— Та оце ж… страшно йому на люди показуватися. Боїться, що затюкають…

— Що за Вітряк? — запитала Гапка.

— Домовик ваш млиновий, — сказав Андрій і насторожено глянув на Гапку. Та лише байдуже стенула плечима і відповіла:

— А-а-а! Чула про нього. Нехай приходить, ми-то вже точно не затюкаємо.

— З якого це дива ти така поступлива до нечисті? — здивувався Андрій.

— Та так, — ухилилася від відповіді Гапка.

— Гаразд, Никодиме, клич Вітряка, — сказав Бородавка.

Водяник повернувся на диво швидко, і вже не сам — на коні позаду нього сидів Вітряк. Вони спішилися з коня. Баба Галя сплеснула в долоні.

— Водяник і домовик! Оце так компанія у вас, хлопці!

Вітряк шаркнув ногою.

— Драстє. У!

— Ну, коли всі в зборі, ходімо снідать, — сказала Гапка.

Тим часом у двір вийшла Пташка. Була це худенька і струнка дівчинка. Вона спершу з цікавістю розглядала Никодима і Вітряка, а потім ураз зайшлася жайворонком.

— У-у-ух! — ухнув Вітряк. — Як красиво!

— Дивна дівчинка, — буркнув про себе водяник, і всі зайшли в хату.

За сніданком Андрій розповів, як Никодим хотів записатися в ряди запорожців, і всі щиро сміялися з того, а найбільше сам Никодим. Незабаром козаки і нечисть стали збиратися в дорогу. Андрій сказав Гапці.

— Коней ми в Очеретянці залишимо, а самі візьмемо дуб. До Інгульця Дніпром підемо. Проведеш нас до ріки?

Гапка кивнула. Їй зовсім не хотілося так скоро розставатися з козаком, та виду вона не подала і таки провела дивну компанію до пристані.

Сонце вже перейшло за полудень, коли дуб з козаками і нечистю відплив від берега. Гапка стояла на березі й махала рукою.

Хоча вода на Дніпрі зараз стояла досить висока, подорож ним у будь-яку пору була небезпечною — через пороги. На Дніпрі цих величних творінь природи налічувалося рівно дев’ять. Гострими пасмами скель піднімалися вони з дна могутньої ріки, перегороджуючи воді шлях. Вода тут вирувала і ревіла, як у киплячому казані, і ревіння це чулося за багато верст. Незліченні нуртовища запросто могли закрутити, затягти і рознести на друзки човен, що стрімко йде до них. Лише божевільні діти запорізьких привіль — козаки — насмілювалися плавати тут. Справа ця вимагала особливого вміння і неабиякої майстерності. Досвідчені козаки-лоцмани, знаючи найбільш безпечні місця, довгими жердинами скеровували свої судна в потрібному напрямку, уникаючи, здавалося б, неминучої загибелі.

Більші судна справлялися річкою за допомогою канатів. Один невірний крок — і заплаче десь на Україні сива мати або вдарить себе в груди осиротіла вдова. От що чекало переду дуб!

Крім порогів, небезпеку становили й «щітки» — так запорожці називали підводні скелі.

Вітряк, хоча й бував раніше на Низу, але по ріці ще не ходив жодного разу і тому помітно нервувався.

Дуб підходив до першого порога — Кодацького. Ще здалеку було чути несамовите ревіння води, що падає.

— У-у-у! До берега давай! — закричав Вітряк і вчепився побілілими пальцями в борт дуба.

— Не можна до берега, — спокійно відказав Бородавка, — там нам амінь буде. Розіб’ємося. Прохід по середині.

Степан і Сивий узялися за довгі жердини, а водяник сів на стерно.

— У-у-у! Потопите мою грішну душу! — завив домовик.

Дуб пішов у вузький прохід між скелями і зірвався в безодню. Вітряк зі страху заплющив очі… Але човен, вправно виляючи між гострих каменів, вийшов на тиху воду.

Домовик полегшено зітхнув.

— Ух!

— А тепер можна і до берега пристати, — сказав Андрій; Вітряк завзято закивав.

Правий берег Дніпра був скелястий, поритий балками і порослий дубовими лісами, лівий же, був рівнинний, і лісу росло там лише по річці Самарі.

Човен причалив до піщаної коси правого берега, і всі вийшли.

— Тут підкріпимося і перепочинемо, а потім підемо далі, — сказав Бородавка.

Берег тут здіймався не так круто, тож можна було вийти до лісу, що шумів над Дніпром.

— Вогонь розпалити, чи що? — запитав Никодим.

— Аякже, — відповів Андрій, і всі пішли до лісу за хмизом.

Щойно вони зайшли в ліс, як Никодим і Вітряк стали тривожно оглядатися, і це помітив Андрій.

— Чого це ви? — запитав він.

— Тихо! — сказав Вітряк. — Чуєш, Никодиме?

— Чую, — майже пошепки відповів водяник.

В цей момент кора столітнього дуба, що ріс прямо перед ними, тріснула і розійшлася. Відкрилося широке дупло, а відтіля показалася голова.

— Потороча! — в один голос вигукнули всі четверо.

— Лісова! — додав Бородавка.

Істота нічим не відрізнялося від тієї, яку козаки бачили в степу, хіба що тільки шерсть її була чорнішою. Потороча посміхнулася і закивала головою. Вітряк швидко відшукав у траві пару жолудів і простягнув істоті. Потороча їх узяла, ще раз посміхнулася і сховалася в дуплі. Кора стала на місце.

— Це ж треба! Тиждень тому степову бачили, а тепер і лісова явилася!

— У! Добрий знак, — зауважив Вітряк.

— Авжеж, — підтвердив водяник.

— А скажи, Никодиме, або ти, Вітряку, — звернувся до нечисті Бородавка, — яка добріша, а яка зліша — лісова чи степова?

— Якщо їх не чіпати, то обидві добрі, — відповів Никодим.

— У! А коли зачепиш — добром не минеться, — додав Вітряк.

Андрій лише посміхнувся. З такими авторитетами не посперечаєшся.

Набравши хмизу, чесна компанія спустилася до Дніпра. Тільки-но розпалили багаття, Никодим наштрикнув на прутик шматочки сала і почав їх смажити.

— От скільки живу, — почав Бородавка, — усе намагаюся з’ясувати, хто вони, ці поторочі? Ніхто нічого толком не каже. Може, ви знаєте?

Никодим і Вітряк перезирнулися.

— У! Може, і знаємо, — відповів домовик.

— Так розкажіть, — попросив Андрій.

— Розкажи, Вітряку, — кивнув Никодим.

Домовик зручно вмостився на великому плескатому камені і гордо почав:

— У-у-у! Давно це було! Людина тоді тільки з’явилася на берегах цієї могутньої ріки і ще не встигла наробити лиха на цій землі. Ріс на одному острові, що тепер ви його Хортицею називаєте, великий древній Дуб. Ліку рокам його нема й не було, бо стояв він від самого сотворення світу. У вітах його бавилися мавки, і всякому під ним спокій був. Вовк зайця під ним не торкне, травинка не всохне!

— Ладно розповідаєш, — зауважив Никодим.

— Але прийшли люди. У! І принесли з собою насіння розбрату. І в степах, і в лісах неправда панувати стала. Подивився на це Дуб і сказав: «Зло на моїй землі сталося! Немає правди! Так пошлю ж я дітей своїх поміж людей і нечисті: тим, хто неправду на моїй землі творити буде, — на погибель, а тим, хто правду — в допомогу!» Відкрилося дупло і вийшли з нього поторочі. Ті, що чорні, по лісах розбрелися, а ті, що сірі, по степах. Тому-то поторочі тільки на привіллі запорізькому й живуть, позаяк землі ці великому Дубу належать! І будуть поторочі на землі цій, доки не всохне остання гілка того Дуба!

— Цікаво, — задумливо мовив Андрій.

Бородавка лише прокашлявся і підкинув у вогнище хмизу.

— Дуже вже на казку схоже, — помовчавши, сказав він.

— У! Так усе й було! — заперечив Вітряк.

— Точно, — підтвердив Никодим.

— Гаразд, — сказав Андрій, — час рушати далі.

І дуб пустився далі по Дніпру — до нових порогів, які, починаючи від першого Кодака і закінчуючи Вільним, займали відстань майже у шістдесят верст.

З перевалами і привалами, за кілька днів козаки дісталися гирла Інгульця. Береги його були порослі густим верболозом. Річка ця була неширокою, але на ній було чимало коловоротів і підводних скель, тож козаки ніколи не ходили по ній.

— По Інгульцю дуб не пройде, — сказав Бородавка, — там одні щітки та нуртовища. Та й відьом болотяних там нема.

— Відьом у плавнях ловити будемо. Лісовиків забрати треба, — сказав Никодим.

Вирішили, що Вітряк з Бородавкою залишаться тут, на Інгульці, а Никодим з Андрієм відправляться до Чорного лісу.

— Вони на узліссі живуть, — пояснив Андрієві водяник, — у річці рибу ловлять і юшку варять.

Сивий і Никодим пішли догори, вздовж берега Інгульця, пробираючись через густі зарості верболозу.

— Я, чесно кажучи, — сказав Андрій, — ніколи тут не бував.

Водяник важко дихав.

— Я сам берегом уперше йду. Зазвичай добираюся вплав. Так зручніше і швидше.

— Кому як, — зауважив Андрій.

Лише під вечір дісталися вони потрібного місця. Ще здалеку помітили димок, що тоненьким стовпчиком здіймався в надвечірнє небо, а підійшовши ближче, почули й запах юшки.

— Агов! — закричав Никодим. — Друзяки!

Лісовики сиділи коло багаття і грали в карти. Побачивши водяника, вони облишили гру, встали і вітально замахали руками. Але коли Никодим і Андрій підійшли ближче, лісовики помітно захвилювалися, коли побачили, що з Никодимом людина. Андрій же був вражений гігантськими розмірами Кулаки.

— Помагайбі, лісовики! — привітався водяник.

— Здоров, Никодиме, — відповіли брати, не зводячи очей з Андрія.

Водяник зрозумів, що лісовики хвилюються, і поспішив заспокоїти їх.

— Це свій. Козак-характерник, добрий чаклун тобто. З нами ще один такий є, Бородавкою зветься, і домовик Вітряк. А це Андрій, Сивий.

Козак скинув шапку і вклонився лісовикам. Лісовики теж пошанували гостя поклоном.

— Оцей здоровань, — продовжив далі Никодим, — Кулака, а менший, його брат, — Жменька.

— А ви не наші? — запитав Андрій. — Не запорізькі?

— Ні, — відповів Жменька, — муромські ми.

Андрій кивнув.

— По говорі чую.

— А де ж домовик і другий козак? — запитав Кулака.

— Чекають на Дніпрі, — відповів Андрій.

Козак і нечисть сіли під розлогим кущем верболозу.

— Добре, що до нас перебралися, — сказав Андрій, — у нас лісовиків зовсім мало лишилося, а от хащунів розвелося — гай-гай…

— Еге ж, — погодився Жменька, — ми вже двох піймали, але далеко в ліс іще не ходили.

— Вирішили осісти в Чорному? — запитав водяник.

— Так, — відповів Кулака. — Нам тут подобається!

Жменька теж ствердно кивнув і сказав:

— А людину ми вперше так близько бачимо. Чаклун, кажеш?

Сивий кивнув.

— А з нашими волхвами каші не звариш! Капостять.

— Ями вовчі риють з колами, — додав Кулака.

Андрій зсунув шапку на потилицю.

— Ніде правди діти, і серед наших усякі трапляються… Але характерників не бійтеся! Ми на боці білої нечисті.

Кулака посміхнувся і демонстративно погладив свій вершляг.

— А ми, друже, нікого й не боїмося. Хто тіко дорогу нам перейде, хай на себе потім і нарікає!

— А хто з добром, — додав Жменька, — тим і раді! — І жестом запросив гостей: — Повечеряєте?

— Питаєш! — сказав Никодим, погладивши свій живіт. — Оце ми завжди раді!..

— То ми як, разом з козаками на відьом підемо? — непевно поглядаючи на козака, пошепки спитав Кулака у водяника.

— Атож, — відповів водяник.

Споночіло.

— Ну, будемо спати, а то ми з Сивим вже ніг не чуємо, — потягнувшись, сказав Никодим. — А вранці на Дніпро рушимо.

Лісовики погодилися.

Козак і водяник нарізали очерету, постелилися, лягли і вкрилися гіллям ліщини, рятуючись від настирливих комарів, що так і роїлися над їхніми головами.

Заснули швидко, заснули всі, крім водяника. Думки про завтрашній похід роїлися, як ті комарі, і не давали йому заснути. Дуже вже він хотів подивитися в очі тим потворам, що Сомка замордували, і ще більше хотів поквитатися з ними, помститися за друга. Він довго крутився і вовтузився, та, зрештою, сон таки зборов його.

І знов наснився Никодиму дивний сон, дивний, бо чимсь схожий на той, який він бачив кілька тижнів тому тут, на Інгульці. Знову густий туман, і Никодим пливе по ріці, пливе швидко, як тільки може, і серце несамовито калатає… Він має встигнути… Але куди? Навіщо?.. Никодим не розуміє, але пливе все швидше й швидше. Раптом туман розсіюється, і водяник бачить сліпучо-білу жіночу постать — ту саму, що й минулого разу, — вона над кимсь нахиляється і… Жах охоплює Никодима, і він з криком прокидається.

Оговтавшись, водяник підвівся й озирнувся довкола. Його чоло рясніло крапельками поту.

— Насниться ж таке, хай йому грець! — тихенько вилаявся водяник, втер спітніле чоло і знову ліг, з головою накрившись ліщиною. Невдовзі він заснув, і до ранку йому вже нічого не снилося.

Наступного дня по обіді Андрій, Никодим і лісовики вже були на березі Дніпра, де на них чекали Бородавка й Вітряк.

Лісовики з неабияким інтересом розглядали домовика.

— Поки вас не було, — почав Бородавка, — ми з Вітряком по плавнях походили. Бачили сліди відьом… і ще дещо знайшли…

Вітряк дістав кілька скляних осколків.

— У-у-у! Нутром чую: то були сліди тих самих тварюк, що Сомка задрали! У!

— Особисто я перебирати не буду, — сказав Никодим, провівши пальцем по вістрі свого топора, — надто вже багато їх тут розвелося. У плавнях не те що вночі, вдень уже небезпечно! Рушаєм!

Козаки і нечисть заплигнули в дуб і відштовхнулися від берега.

— Скоро почне вечоріти, — зауважив Жменька.

Плавні гули мільйонноголосим хором мошок і комарів. Никодим ляснув себе по шиї.

— Спасу від них нема! Хоч у воду пірнай! — пробурчав він. — А ти, Сивий, питаєш, чого це я до людей тягнуся…

На веслах сиділи Никодим і Бородавка, а правив Андрій. Дуб увійшов у вузький рукав, легка течія несла його між очеретів, що стіною здіймалися по обидва боки протоки. Далі човен вильнув у іншу протоку, потім ще в одну.

— Я б назад сам не вибрався, — пошепки сказав Жменька.

— У! А ніхто б не вибрався, хто плавнів не знає! — відповів Вітряк.

Попереду показався невеликий острів, густо порослий верболозом.

— Там, — кивнув Бородавка.

— У-у-у! Там, там скло знайшли, — сказав Вітряк. — І слідів дуже багато. Видно, вподобали його собі потвори болотяні… Та й не тільки вони… — Домовик вказав на величезних розмірів сліди.

Никодима пересмикнуло. Він упізнав сліди.

— Анциболот? — запитав Бородавка.

— Я більше ні в кого таких лап здоровенних не бачив, — відповів водяник, — він…

Дуб причалив до острова, і всі вистрибнули на берег, крім Никодима. Водяник відвів човен подалі від острова і сховав в очеретах, а сам повернувся вплав.

На острові було тихо. Никодим знав, що в центрі його є чимала галявина, і повів усіх туди. Трава на галявині була скрізь витолочена, то тут, то там лежали кущі верболозу, прим’яті, втоптані в землю, так наче хто придавив їх величезною своєю вагою; на гілках були сліди мулу та водоростей.

— Точно анциболот, — ледь чутно проказав водяник. — Справа серйозна, хлопці…

Стемніло. Козаки і біла нечисть засіли в кущах верболозу і стали чекати.

Минула година, може, й півтори, і от неподалік берега почулося спершу хлюпання води, а потім чвакання — хтось, грузнучи в прибережному мулі, прямував до берега. Минуло ще кілька хвилин, і на галявину вийшла огидна болотяна відьма. Досить велика. Вона пороззиралася довкола і раптом верескнула так голосно і пронизливо, що характерників та білу нечисть аж дріж пройняв. І тут з усіх боків острова почулося таке ж хлюпання і чвакання, а згодом і таке ж несамовите верещання та огидний регіт.

Відьма, що вийшла на галявину першою, задерла догори морду, здійняла лаписька з довгими пазурами і несамовито заклекотала:

— Ми знаємо! Знаємо, що ви тут!

— Знаємо! Знаємо! — підхопили сотні інших голосів.

— Нещасні людці! Гидотна біла нечисть! Ви прийшли сюди собі на погибель!

Характерники та біла нечисть зрозуміли, що потрапили в халепу, і вискочили на галявину.

— Западня, Сивий! — вигукнув Никодим і вихопив топір. — Ми в пастці!

— Сам бачу, — відповів козак, дістав шаблю і скомандував: — Спиною до спини!

Відьом на галявині все більшало й більшало, і вони кільцем оточили козаків і білу нечисть. Озброєні відьми були кривими іржавими двозубами.

— Тримайся, хлопці! — крикнув Бородавка, і відьми з несамовитим вереском кинулися на них.

— Рубай їх! За Сомка! У-у-у! — завив Вітряк і вихопив шаблю.

Одна здоровенна потвора налетіла на Андрія. Козак відбив шаблею спрямований йому в груди двозуб і блискавичним махом зніс відьмі півголови. Кулака зробив крок уперед, змахнув величезним вершлягом — і відразу дві потвори відлетіли кроків на десять.

— А-а-а! — ревів Кулака. — Бий їх, клятих!

На Бородавку налетіли відразу дві відьми, але Никодим махнув топорем, і одна мерзенна голова покотилася характернику під ноги. Бородавка ж розпоров ятаганом черево другої, і гарячі нутрощі вивалилися йому просто на руки. Ще одна відьма вчепилася зубами в ногу старому характернику, він скрикнув і всадив між її жаб’ячих очей ятаган, а палашем став відбивався іще від двох, що тут таки накинулися на нього.

У Вітряка в правій руці була коротка крива шабля, а в лівій два ціпки, з’єднані між собою ланцюгом і обкуті залізом зі срібними шипами.

— У! Підходь! — завив він, умить розтрощив голову одній відьмі і відтяв лапу з двозубом іншій.

Жменька крутився між відьом як дзига. Одній перебив держак двозуба, іншій зніс півголови.

Никодим бився поруч. Спритно присівши, він підрубав ноги одній потворі, і, не встигла вона ще й упасти, як водяник розсік її топорем навпіл — від лівої ключиці до правого стегна.

Андрій вихопив з лап потвори, яку щойно розполовинив Никодим, двозуб і запустив його в живіт велетенській відьмі, що горою сунула на нього. Потвора кинула свою зброю і зі скаженим криком вирвала з черева двозуб разом з кишками. В мент ока Андрій підскочив до неї і відтяв голову. Тут козак помітив, як одна з відьом присіла і, націлившись у живіт Кулаці, стрибнула вперед.

— Бережись, Кулако! — крикнув він, підскочив і на льоту простромив потворі голову. По інерції козак упав зверху на поранену відьму, і вона в агонії шарпонула його по грудях пазурами. Андрій скрикнув і миттєво схопився на ноги. Каптан і сорочка були розірвані, на грудях забагряніли кров’ю сліди від кігтів. Кулака кинувся був до нього, але козак лише труснув чубом.

— Пусте! Бий їх, Кулако!

Лісовик орудував молотом, як маятником, і з кожним його змахом відьми, розчепіривши лапи, розліталися на всі боки, як жаби.

Але нападників було набагато більше, щойно хтось із характерників чи білої нечисті долав одну потвору, як одразу ж на її місці поставали дві, а то й три. Юрба навіженої нечисті верещала і вила, кидаючись на оточенців.

— Ач як вони за нас узялися! — крикнув Никодим.

— Ми теж не ликом шиті! — відповів йому Жменька і простромив горло ще одній бестії.

Вітряк зійшовся одразу з трьома відьмами і яро відбивався. Двозубець однієї з них ковзнув по стегну домовика, той зойкнув, крутнувся і спершу відтяв потворі, що його ранила, обидві руки, а потім розтрощив їй голову. Дві інші кинулися на домовика, але Бородавка підставив ногу одній, вона впала, і характерник одразу ятаганом простромив її, а Кулака відтяв голову іншій.

Жменька був поранений у праву руку, і бився тепер лише лівою, орудуючи клинком так само вправно, як і правою.

Топір Никодима зносив відьомські голови, рубав кінцівки, розпанахував груди.

— Ти великий воїн, Никодиме, — кричав Бородавка, важко дихаючи, — я ще не бачив, щоб із топорем так спритно обходилися!

Андрій помітно ослаб. Рани від пазурів на грудях сильно кровоточили, але в козака була вірна і тверда рука, і на його рахунку був уже не один десяток потвор. Навколо оточених бійців уже здіймалися гори понівечених тіл, утворюючи страшну барикаду.

Никодим, закрутивши «млин», пішов уперед. Відразу три потвори звалилися на землю, корчачись від смертельних ран. Та раптом водяник спіткнувся, і одна з відьом таки дістала його своїм двозубцем. Гострі вістряки вп’ялися в лівий бік Никодима. Водяник скрикнув і рвонув назад, потвора кинулася на нього.

— Ух! — видихнув Никодим, розсікши їй надвоє череп і з зусиллям висмикуючи топір.

Бій тривав уже кілька годин, і потвор помітно поменшало. Аж раптом при березі щось сильно вдарило по воді, і над плавнями пролунало оглушливе ревіння. Відьми радісно завили і відступили. Верболіз затріщав і на галявину виповзла величезна істота з жаб’ячою мордою, двома довгими гострими рогами на голові і широченною, всіяною іклами пащею. Вона повзла на череві, просуваючись на трьох парах ракоподібних лап, а з кожного боку в неї стирчало по дві пари гігантських клешень.

— Анциболот, — видихнув водяник, — а сил уже нема…

Істота вхопила клешнею одну з відьом і перекусила необережну спільницю навпіл.

Уперед виступив Кулака.

— Відійдіть! — пробасив гігант і відкинув убік вершляг.

— Обережно, Кулако! — крикнув Андрій. — Потвора небезпечна!

Кулака розставив руки і пішов на анциболота, а той кинувся на лісовика. Кулака ледве ухилився від могутніх клешнів і встиг схопити одну з них. Анциболот заревів, а лісовик рвонув, що було сил, і клішня відірвалася, а слідом за нею відірвалася і друга. Потвора несамовито вдарила хвостом об землю, змахнула іншими двома клешнями і однією поцілила лісовикові в голову. Кулака похитнувся, але встояв, і тоді потвора, ставши дибки, вп’ялася зубами в праве плече лісовика. Кулака скрикнув від нестерпного болю, але не відступив. Спритно вивернувши праву руку, він ухопив анциболота за нижню щелепу, а лівою за верхню. Потвора смикнулася всім тілом і розімкнула щелепи, але Кулака, зібравшися з силами, став розтуляти пащу тварюки. Анциболот почав задкувати, Кулака ж не відпускав його, все більше й більше розтуляючи пащу. І от щелепи потвори не витримали, затріщали кістки, і паща розірвалася. Кулака щосили рвонув нижню щелепу, і та безпорадно звисла. Не давши анциболоту оговтатися, лісовик перехопив його за шию і різко підняв догори. Тріснув хребет, тварюка жалісно замугикала і затихла, лише її хвіст якусь хвилю ще продовжував судорожно звиватися.

Відьми притихли і стали задкувати до води.

— У-у-у! — завив Вітряк і змахнув шаблею.

Потвори, як за сигналом, кинулися до ріки.

Небо на сході вже взялося багрянцем, коли скінчився бій.

— Світає… — сказав Никодим і, похитнувшись, упав; рукою він тримався за лівий бік, з-під пальців струменіла кров.

— Тримайся, Никодиме. — Андрій опустився на коліна коло водяника; голова йому паморочилася, він втратив багато крові.

— Наші торби в човні, — сказав Бородавка. — Де дуб, Никодиме?

— Там, в очеретах, — показав рукою водяник, — але я не допливу…

Андрій підвівся і подався до води. Бородавка з тривогою подивився на нього і непевно похитав головою.

— А хто ж тоді? — сказав Андрій.

У Бородавки була прокушена нога, у Вітряка — наскрізь пробите стегно, Жменька ледве ворушив правою рукою, а Кулака стікав кров’ю — щелепи анциболота зробили-таки свою справу.

— Там можуть бути відьми, — сказав Бородавка, та Андрій лише відмахнувся і зайшов у воду, затиснувши в зубах ятаган. Діставшись дуба, козак ледве переліз через облавок. Слава Богу, відьом не було.

7

Повернувшись на Інгулець, козаки і біла нечисть розташувалися на березі. Погода зіпсувалася. Спочатку пішов невеликий дощ, але згодом він перетворився на справжню зливу. Хмари покрили все небо, і стало зовсім темно. Блискавки спалахували в небі одна за одною, і грім гримів безперестанку. Вода в ріці зробилася мутною і темною. Козаки перевернули дуб, підперли його рогачами і сховалися під ним. Рани були перев’язані, до них прикладене сильнодіюче лікувальне зілля. Кулака тримався молодцем, рани Андрія, Бородавки і Жменьки не були небезпечними, от тільки з Вітряком було не все гаразд — він не міг ходити, а Никодима лихоманило.

— Ох ти капость! — шепотів водяник. — Горілки! Горілки!

— Не можна тобі, брате, горілки, — стурбовано відповідав Бородавка.

— Ну, то хоч води, — благав водяник.

— І води не можна. Ти в живіт ранений, дурна твоя голова.

— Як нам бути? — запитав Вітряк. — Никодима лікувати треба, він геть слабий.

Андрій стомлено всміхнувся.

— Здоровий озвався… Кілька днів на Інгульці побудемо, сил наберемося і в Очеретянку, до Гапки.

— Ми будемо з вами доки потрібно, — пробасив Кулака, — але в село не підемо. У лісі вичухаємося, так, Жменько?

— Так, Кулако, — погодився брат.

Але на Інгульці довелося пробути трохи довше, а саме — тиждень. Рани Андрія затяглися, Вітряк уже ходив, і то досить жваво, майже не кульгаючи.

— От на нечисті рани заживають! — дивувався Бородавка. — Куди тому собаці!

І, дійсно, від рани Жменьки залишився лише шрам, Кулака все ще перев’язував плече, бо Андрій з Бородавкою прикладали до нього якісь чудодійні трави. Никодим уже міг сидіти, але ходити йому ще було важко, хоча він таки вмовив Бородавку налити чарку.

— Ух! — видихнув водяник. — Неправий ти, Степане! От найкращі ліки!

— Це коли кулею зачепить або шаблею дряпне, то з порохом мішай і пий, а коли в живіт ранить, то ні-ні! — заперечив старий характерник, але Никодим лише посміхався.

— У! Сивий! — сказав Вітряк. — Гайда рибу ловити! Я вудку змайстрував!

— Тобі наших сітей мало? Навіщо тобі вудка? — здивувався козак.

— Сома морити буду! — гордо відповів домовик.

Вітряк приніс вудку — товсту довгу тичку, за волосінь слугували три зв’язані між собою тятиви від луків. На чималому гачку висів дохлий чиж.

— У! Як гадаєш, витримає сома? — заклопотано запитав домовик.

Андрій посміхнувся.

— Витримає.

— То ти йдеш? — заметушився Вітряк.

— Ти знаєш, щось неохота.

Вітряк стенув плечима і, заплигнувши в дуб, відштовхнувся веслом від берега.

— А я б пішов, — зітхнув водяник і крикнув Вітрякові: — Вліво бери! Ближче до чортория!

Вітряк кивнув і підплив до вказаного водяником місця, прив’язав човен до якогось корча і закинув вудку.

— От дивак! — сказав Кулака. — І що — візьме?

— Та, — пхекнув водяник, — ні, звичайно!

Погода була чудова, легкий вітерець шелестів очеретами і ганяв легенькі брижі по водній гладі. Козаки і нечисть спорудили на березі ріки хатину з очерету і біля неї вимостили каміння колом для багаття.

— Ех, як же ж хороше тут! Їхати нікуди не хочеться… Ти б хоч поплавок прив’язав! — крикнув Бородавка Вітрякові, але той лише притулив вказівний палець до губ.

— Ну й дурний, — буркнув характерник.

Водяник, зручно вмостившись на вистеленому з очерету ложі, взяв колоду карт.

— Жменько! Кулако! — крикнув він лісовикам, що возилися коло казана, — давайте в «дурня» перекинемося!

Лісовиків умовляти не довелося, вони відразу підсіли до водяника.

— А ви? — запитав Жменька козаків, що сиділи коло берега на колоді.

— Без нас, — відповів Бородавка і звернувся до Андрія: — Коли рушаємо? Водяник майже очухався.

— Думаю, дні через два і рушимо, — відповів козак, — лісовики з нами підуть до Хортиці, хочуть і собі Дуб подивитися, а потім повернуться в Чорний.

— Добро, — погодився Бородавка.

— А скажи, Никодиме, — спитав Жменька водяника, — а чи великі соми тут водяться?

— Буває, і по кілька сажнів, але витягти дуже важко. Та що там соми! Білуги такі трапляються, що й шість козаків ледве піднімуть! А щуки, а коропи! Осетри, стерлядь, лящі! Повно риби. Навесні, як на нерест із моря йде, то й поплавати через неї ніде!

— Багаті тут землі, — зауважив Кулака, — я мед брав прямо з виямків у землі. Бджола скрізь сидить.

— Що правда, то правда, — погодився водяник. — Гей, рибалко, не забудь підсікти! — крикнув він Вітрякові. Той кивнув.

— Та не знущайся ти з нього, — сказав Андрій Никодиму, — а то як…

Але не встиг козак договорити, як Вітряк голосно закричав:

— У-у-у! Є-е-е! Взяло-о-о!

Усі повернули голови у бік ріки. Вітряк стояв у човні і силкувався втримати вигнуте дугою вудлище.

— За корч зачепився, — спокійно мовив водяник.

Але Вітряк не на жарт розхвилювався.

— У-у-у! Уду вирве! Допоможіть! — завив він.

— От жартівник, — сказав Бородавка.

А Вітряк уже вперся ногами в човен і тягнув вудку, що було сил, вудка ж смикалася і гнулася.

— Та ні, — схвильовано сказав водяник, — здається, не жартує.

Корч, до якого був прив’язаний човен, не витримав, зламався, і човен тут-таки понесло проти течії. Всі схопилися на ноги, підвівся навіть Никодим.

— Тримайся, Вітряку! — крикнув Андрій, скидаючи сорочку. — Я йду!

— Ні! — раптом закричав домовик. — Я сам, Сивий! Сам!

— Та ти що? Справжній кабанюра! — крикнув козак.

— Не ру-у-уш! У-у-у! Заморю!

Андрій знизав плечима і натягнув сорочку.

Сом тягав дуба з боку в бік, а Вітряк горланив так, що сполохав усіх птахів в окрузі.

— Не витягне, — сказав Бородавка.

— А, біс із ним! — махнув рукою Андрій. — Нехай морить!

Дуб з Вітряком зник за очеретами.

Постоявши ще хвильку-другу, нечисть, так наче й нічого не сталося, спокійно продовжила гуляти в карти, а козаки відправилися на полювання.

Повернулися вони лише під вечір, заставши водяника й лісовиків за тим же заняттям. Вітряка не було, але в плавнях чулося його завивання.

— От упертий чортяка! Дістав уже! Цілий день виє, як недорізаний! — роздратовано буркнув Никодим.

Бородавка кинув на землю зайця; Андрій же дістав з торби чотири жирні качки.

— А від допомоги відмовляється, — додав Кулака.

Раптом дуб з Вітряком знову показався з-за очерету, і плив він уже не так швидко.

— Таки заморить, — здивувався Андрій.

Вечоріло. Сонце вже наполовину сховалося за обрій. Козаки готували дичину. Її запах апетитно лоскотав ніздрі стомленому Вітряку, і він з досадою поглядав на берег. І ось човен нарешті потягнуло до піщаної коси.

— Заморив! — крикнув Вітряк хриплим голосом.

Сом підійшов до берега на мілину й ткнувся мордою в пісок.

— Тепер хапайте його! У!

Кулака підійшов до коси і витягнув рибину.

Сом, завдовжки у два сажні, нагадував колоду. Водяник, по-доброму заздрячи домовикові, дивився на загнану рибину.

— Молодець, Вітряку! — з захопленням вигукнув він.

— У! — домовик витер мокре від поту чоло. — Заморив-таки…

— Це ще хто кого заморив! — засміявся Андрій.

Вітряк втомлено, але задоволено всміхнувся.

Через два дні дуб уже піднімався догори Дніпром. Козаки і нечисть збиралися по дорозі заїхати на острів Хортицю, з якого і починався Великий луг. Оплот запорізького козацтва, з північної сторони своєї Хортиця стрімкими скелями здіймалася над водою. Саме тут славний князь Дмитро Вишневецький об’єднав роздрібненні козацькі загони у сильне, безстрашне військо запорізьке, звів на острові укріплений замок, який згодом і назвали Січчю.

Хортиця була найбільшим островом на Запорожжі. Чималу частину її займав віковічний ліс, але були там і великі пасовиська для коней, і кришталево чисті озера, де вдосталь було птахів, риби і раків. А ліс просто-таки кишів усякою звіриною! Словом, військо князя ні в чому не нуждалося. Хортиця годувала і берегла своїх захисників, своїх дітей — козаків запорізьких.

З півдня, відкіля підходив дуб, береги були пологими. До них і причалили.

— Ось, — гордо сказав Бородавка, звертаючись до лісовиків, — це і є Хортиця. Тут стояв зі своїми запорожцями наш славетний Байда, поки взимку стотисячне військо султана не взяло його в облогу. Чотири місяці козаки трималися! Хоча й довелося згодом залишити Січ… Але козаки славно вирвалися з оточення — не одна бусурманська голова впала до ніг січовиків!

Лісовики з неабияким інтересом розглядали острів козацької слави. Чітко виднілися руїни Старої Січі, земляні вали й обгорілі частоколи.

— А де тепер Січ? — запитав Кулака.

— На Базавлуцькому острові. Ми його обійшли стороною. Сподіваюся, ви не думаєте записуватися в запорожці? — запитав Андрій.

Лісовик посміхнувся і закрутив головою.

— Наше місце в лісі. Правда, Жменько?

— Правда, Кулако.

Насилу пробираючись крізь високу, густу траву, козаки і нечисть прямували вглиб острова. Ще здалеку вони побачили те, заради чого сюди приїхали. Балачки припинилися, як по команді.

Величезний, могутній Дуб одиноко стояв серед поля, його гігантські віти здіймалися так високо, що здавалося, ніби він підпирає ними небо, щоб не впало. Безліч птахів кружляло над ним, та голоси лише деяких з них долинали згори, — такий високий був цей Дуб!

Підійшовши ближче, лісовики застигли перед велетом у німому захваті. Жодної сухої гілки не було на ньому, і лише з однієї сторони видно було давно зарубцьовані сліди сокир.

Жменька вражено вказав на них:

— У якого ж це ката рука піднялася?!

Бородавка крекнув.

— У князя Володимира Великого, — винувато відповів він.

— Але чому?! Навіщо? — обурився Кулака.

Старий характерник зітхнув.

— Повертаючись із Херсонеса, князь велів повалити Дуба. Володимир прийняв хрещення, а Дуб цей був уособленням язичництва. Пращури наші приносили тут жертви язичницьким богам, провадили обрядові дійства, творили офіри… Та військо збунтувалося, оскільки не всі ще християнами зробилися, і впросили князя залишити Дуб…

Раптом за велетом щось зашурхотіло, і з-за стовбура з обох його боків показалися дві пики — одна сірувата, друга чорна.

— Поторочі! — в один голос вигукнули всі.

Вітряк потягнувся до торбочки, що висіла в нього на плечі, але поторочі закрутили головами і вказали в напрямку північного заходу.

— Ох! — видихнув Вітряк. — Не взяли нічого… Буде лихо!

Поторочі сховалися за дубом. Жменька обійшов дерево.

— Зникли!

Раптом налетів сильний порив вітру і зашумів листям гіганта.

— Не до добра це! — зітхнув Бородавка.

Андрій занервував.

— Давай швидше в Очеретянку, поторочі ніколи не помиляються.

— Гаразд, — погодився Степан. — Гайда до човна.

— А ми тут залишимося, — сказав Жменька. — Правда, Кулако?

— Правда, Жменько. Ми острів хочемо подивитися. Якщо потрібні коли будемо, то ми або на Інгульці, або в Чорному.

Лісовики провели козаків і нечисть до берега, Кулака підштовхнув човен, злетіли весла і дуб пішов угору проти течії Дніпра.

— Бувайте! — вигукнув Андрій.

Лісовики, щиро всміхаючись, замахали руками.

— У-у! Знову пороги… — скрушно зітхнув Вітряк, та тут-таки опанував себе і посміхнувся: — Але вдруге не так уже воно й страшно… Еге ж, Никодиме?

— Еге ж, еге ж, — підтакнув водяник, адже кому-кому, а йому точно страшно не було.

8

Дуб з козаками і білою нечистю причалив до дерев’яної пристані Очеретянки. Ще здаля Андрій побачив на березі Гапку, бабу Галю і Пташку. Дівчинка сиділа на піску, а жінки прали в Дніпрі одяг. Андрій скинув шапку і помахав їм.

Раптом у кущах, кроків за сорок від пристані, щось зашурхотіло. Усі обернулися і побачили, що з кущів на них дивилася цап’яча морда. Посміхнувшись, цап помахав Никодиму рукою, потім повернувся до Вітряка і показав йому довгого рожевого язика.

— Бе-е-е! — пробеготів він і скрутив домовикові дулю.

— У-у-у! Козодій! — вигукнув Вітряк. — От я тебе! — І пригрозив козлові кулаком. Але той шугонув у кущі і сховався.

— Бачили, яка гуля в нього між рогів? У! Досі не зійшла. Моя робота.

— За що? — запитав водяник, але Вітряк лише махнув рукою.

— Бувайте, я на млин! — сказав він і, потиснувши на прощання всім руки, кулею полетів «додому».

Андрій, Никодим і Бородавка підійшли до жінок. Ті вже складали випрану білизну в кошики.

— Боже помагай! — вклонилися козаки і водяник.

— Дякуємо, дай Бог і вам здоров’ячка! — привіталися жінки.

— Ану, хлопці, беріть кошики — і гайда додому, — одразу сказала баба Галя.

— Що так довго? — запитала Гапка Андрія по дорозі, в її голосі чулася образа.

— Та так, — ухильно відповів козак, — маленька пригода…

Зайшовши в хату, Гапка вказала на велику скриню.

— Перевдягніться, а то дивитися на вас страшно, — сказала вона. — Що з каптаном, Андрію?

Бородавка взяв одяг і вийшов у сіни, а Никодим узагалі відмовився перевдягатися, лише попросив голку й нитку.

— Черево залатали, і сорочку полагодимо, — відповів він.

Андрій скинув сорочку, і Гапка зойкнула, побачивши на тілі козака свіжі шрами.

— З відьмою однією обіймався, — пожартував козак.

Гапка не зважила на Андріїв жарт, лише скрушно похитала головою і обережно торкнулася козакових грудей.

— Що сталося? — тихо запитала.

— За обідом розкажу. У вас тут усе спокійно?

Гапка здивувалася:

— А що, щось може бути не так?

За обідом козаки розповіли про битву на острові і про болотяних відьом.

Гапка тільки кивала головою.

— І це по-твоєму «маленька пригода»?! Ех, козаки…

Опісля Гапка з Андрієм пішли до Дніпра, а Никодим з Бородавкою відправилися до шинку.

Уже вечоріло, й у шинок почали стікатися селяни.

Бородавка й Никодим розташувалися за столиком, що стояв одразу при вході, і щойно в руці Никодима зблиснув золотий червінець, відразу ж їхній стіл обріс усякими стравами, наче пеньок опеньками.

— Красота! — потягнувся Никодим, відпивши добру половину кухля пива.

— М-да-а-а, — простягнув Бородавка, розгладжуючи вуса.

Водяник і характерник зійшлися в смаках. Обидва любили добре поїсти і випити.

— Я з вами на Січ піду, — сказав Никодим, — на околі жити буду. Як думаєш, не проженуть козаки?

Бородавка посміхнувся.

— Після того, що ти на майдані з Колієм утнув? Ні, звичайно!

— От і добре! — вигукнув водяник, і налив по чарці мутної сивухи.

За сусіднім столиком сиділо п’ятеро селян і досить галасливо про щось сперечалися.

— Кажу ж вам, — бубонів дебелий мужик з червоним, як буряк, лицем, — на млині живе! Мені мірошник розповідав. Увечері ішов, колесо поламане було, а вранці прийшов — колесо полагоджене! А на підлозі по борошні — сліди, сліди! О!

— Брехня! — відмахувався маленький миршавий чоловічок з поморщеним, як печена груша, обличчям. — Не може такого бути!

— А кіз хто доїть по ночах? — запитав третій. — Кажуть, Козодій!

— І це брехня, — відказав усе той же чоловічок. — Ти, Стецю, — звернувся він до мужика, який говорив про Козодоя, — не каламуть народ, і ти, Охріме, — сказав дебелому, — знав кому повірити, — мірошнику! Та він же брехач, яких світ не бачив!

Мужик сказав це досить голосно, так, що його почув мельник, який сидів за сусіднім столом.

— Хто брехач?! — підвів голову мельник; його довгий ніс і маленькі поросячі очка налилися кров’ю. — Сам ти брехач, Панасе! Тож стули пельку.

— А водяник у нас на ставку?! — не вгамовувався Охрім. — Я на власні очі бачив, як він з утопленицями в дурня «різався»!

Усі засміялися.

— Скільки ж ти випив, Охріме? — узяв його на сміх Панас.

— Та ну тебе до дідька! — відмахнувся Охрім.

Панас кивнув.

— От дідько є, а водяників нема, все це байки!

Никодим витягся на лавці і добродушно запосміхався, а Бородавка закурив люльку.

— А відьми? Гапку, наприклад, візьміть! — вигукнув Стецько.

Посмішки з облич Никодима й Бородавки як вітром здуло.

— Прикуси язика, — гримнув на нього Охрім, але мужик уже добряче випив і йому явно захотілося перемити Гапці кісточки.

— Усі бачили, як вона перед Різдвом з димаря на мітлі вилітала з чортом на пару.

— А ще, — сказав Стецько і почервонів ще дужче, — я бачив Гапку на Дніпрі…

— І що? — запитав Панас.

— А те, що в неї ззаду хвіст!

— Добре, що Андрій не чує, — процідив крізь зуби Степан.

— Але ж ми-то чуємо, — відповів Никодим і хруснув кісточками пальців.

— І всім відомо, чим вони з чортом займалися, — не вгавав Стецько.

— Ну це вже занадто! — пробасив Бородавка і сіпнув невгамовного мужика за плече. — Що ж це ти, чоловіче добрий, так про Гапку, га? Мо’, дорогу перейшла?.. Думай, що говориш!

Очі Стецька налилися кров’ю.

— А тобі яке діло? Хто ти такий? Ішов би ти, діду, звідси! — грубо відповів він Бородавці.

— Ой, що буде! — сплеснув у долоні водяник, а старий характерник почервонів ще більше за мужика.

Так вийшло, що мужикам погано було видно Никодима і Бородавку, оскільки між ними на лавці стояла величезна діжа, та ще й освітлення в шинку було слабеньким. Бородавка підвівся і закинув оселедця за ліве вухо.

— Це я дід?! — гаркнув він.

— Запорожець! — охнув Охрім.

Стецько і собі встав.

— А хоч би й запорожець, так що? — Розправив він плечі.

— А те, що я тобі за Гапку рило на потилицю виверну, — відповів Бородавка, закочуючи рукави.

Шинок загув.

— Та щоб наших запорожці били? — залунали вигуки. — Не допустимо!

— Тихо, тихо, — встав Никодим, — один на один.

Але мужики не вгавали.

— Що ми, не козаки? — закричав мельник. — Бий чужих!

То був сигнал. Здоровань накинувся на запорожця. Але Бородавка ухилився і з усього маху заїхав Стецькові у вухо. Той скрикнув і звалився під стіл.

Никодим підскочив до Бородавки.

— На тобі! Зовсім як відьми болотяні! Що ж, Степане, бий посуд, я плачу!

Охрім тим часом підкрадався ззаду з рогачем у руці. Никодим помітив його.

— Е-е-е, брате, так не годиться! — вигукнув він і запустив у Охріма кухлем. Кухоль поцілив мужикові просто в чоло — той тільки брикнув на підлогу, задравши ноги.

Невідомо, чим би все це скінчилося, але раптом двері різко відчинилися, і на порозі постав мельник з хутора Дніпровий. Волосся на голові стояло дибки, очі його безумно бігали по юрбі.

— Чи є серед вас характерник Степан Бородавка? — крикнув він.

Усі завмерли, оскільки зрозуміли, про кого йде мова.

Охрім потер чоло і збентежено глянув на Бородавку.

— Ти вже пробач, козаче, — промимрив він, — відкіля нам було знати, що ти характерник?

Стецько піднявся, тримаючись за вухо, і винувато вирячився на запорожця.

— Ти теє… чуєш… напасти якої не нашли, — пробубонів він, як у бочку.

— Дуже вже ти мені здався, гріх на душу брати! — фиркнув Бородавка і повернувся до мельника: — Ну, я Бородавка. Що з того?

Мельник підійшов до характерника і подав руку:

— Мене Степаном звуть. Діло до тебе важливе маю.

— Що за діло? — здивовано запитав Козак.

Мельник обвів поглядом присутніх.

— Не тут, коли твоя ласка.

Бородавка знизав плечима.

— Ходімо, козаче, до Гапки і дочекаємося її з Андрієм.

Мужики знову зашушукалися. Слово «характерник» справило на них неабияке враження.

Уперед виступив Охрім і злегка вклонився.

— Ти того… не говори Андрієві про те, що тут було…. Мало що можна сп’яну бовкнути?

Бородавка насупився.

— Не скажу, що я, душогуб? Але надалі думайте, що і де говорити… Ясно?

Мужики закивали.

— А то… — Бородавка скорчив злу міну і підняв руку. — У-ух!

Мужики як ошпарені кинулися з корчми, збивши з ніг мельника.

Водяник кинув корчмареві дві срібні монети, і всі втрьох вийшли надвір.

Сонце вже сіло і зійшов молодик. Ніч була темна. Цвіркуни сюрчали, як навіжені, а від ставка долинало голосне кумкання жаб.

— Звідки довідався, що ми в шинку? — запитав Никодим.

— Баба Галя сказала, — відповів мельник. — Андрій з Гапкою на Дніпро пішли.

— То що ж сталося? — знову запитав Бородавка.

Мельника трусило, як у лихоманці.

— Я мельник з хутора Дніпровий. На нас напали.

— Хто? Татари? — запитав Никодим; мірошник кинув на нього зверхній погляд.

— Де там, татари! Гірше…

Козак, мельник і Никодим підходили до хати, де жила Гапка. Знахарка й Андрій стояли на порозі, а поруч стояла баба Галя і щось розповідала, розмахуючи руками.

— А он і він! — вказала вона на мельника.

— Здоров, Степане, — привітався козак, — що за лихо привело тебе?

Мельник знову затремтів і відразу одержав стусана під бік від Бородавки.

— Та не трусися ти, до холери! Заходьте до хати, — пробурчав старий характерник.

У хаті на столі горіла лампа, образи у Красному кутку освічувалися свічками. Усі сіли на лавці. З-за фіранки на печі показалося личко Пташки.

— Лягай спати, Пташечко, лягай, — лагідно сказала Гапка, і дівчинка слухняно сховалася за фіранкою.

— Ну, кажи, — сказав Андрій мірошнику.

Мельник нервово м’яв у руках шапку.

— Слухайте. — почав він. — Ти знаєш, Сивий, що на хуторі в нас народу зовсім мало було. Зі мною — вісім душ. Жінка моя, дві баби, три діди, та приймак десяти років. Своїх-то дітей ми з жінкою не нажили… — Мірошник опустив голову. — Та й не наживемо вже… — Він гірко зітхнув, хвилю помовчав і повів далі: — Так-от, два дні тому, пішов я на млин. Сам розумієш — жнива, роботи по зав’язку, от і засидівся я до ночі, і так щось мене зморило, що вночі до хутора точно не дотяг би… Словом, на мішках і заснув. Прокинувся вдосвіта і пішов на хутір. Сонце вже зійшло, коли я до хат підходив… І знаєш, відразу відчув щось неладне. Приходжу, дивлюся — під навісом коло кіз ніхто не порається, та й самих кіз немає… Землянка відкрита, ляда відкинута вбік, і Сірко зустрічати не біжить… «Татари!» — майнуло в голові, але відразу зметикував, що бусурмани все спалили б. Ну, я прожогом до хати, а там… — Мельник ковтнув слину і продовжив пошепки: — Я стільки крові в житті не бачив… Стіни в крові, підлога, навіть стеля! А на підлозі останки… Визначити чиї, не зміг… Мене вивернуло, і я вибіг надвір. «А може, в землянці хто живий лишився?» — подумав я і кинувся до схованки. Але не добігши кроків п’яти, зупинився. З землянки так смерділо, наче там зграя собак здохла! Волосся на голові моїй дибки стало. З темного входу на мене лиховісно дивилися чиїсь червоні зіниці, затим почулося гарчання. Звір так не гарчить! А потім огидний хрипкий голос покликав мене: «Чого стоїш, заходь!» Раптом у темному вході спалахнула ще пара червоних зіниць, я закричав і кинувся навтьоки. Де мене носило, не пам’ятаю… Лише під вечір отямився… І одразу сюди… Біг — ніг під собою не чув… Весь час здавалося: «От-от наздоженуть! Наздоженуть!» Слава Богу, хоч з глузду не з’їхав… І от я тут, — закінчив мельник.

У хаті зависла гнітюча тиша.

— От лихо, Господи, — прошептала Гапка.

По обличчю мельника скотилася сльоза. Виговорившись, чоловік віддався своєму горю.

— Що це могло бути? — Гапка повними відчаю очима подивилася на характерників.

— За мірошником не погналися, — міркував Бородавка, — значить, бояться світла. Не перевертні.

Старий характерник глянув на Андрія.

— Що скажеш, Сивий?

— Думаю, вурдалаки. Що будемо робити?

— Нас мало, — відповів Бородавка, скоса глянувши на водяника.

— Чого ти? Я з вами! — ображено вигукнув Никодим.

— Вурдалаки якщо нападають, то цілим шоблом, — зауважила Гапка.

— За Вітряка ручаюся, — сказав водяник. — Він вурдалаків на нюх не переносить. Тільки за ним зараз же йти треба, а то ж він може до Коника гайнути.

Козаки перезирнулися.

— Діло говориш, Никодиме, — сказав Бородавка.

— Я за Вітряком! — Водяник хутко підвівся і подався до дверей.

— Стривай. — Андрій і собі підвівся. — Я з тобою.

І обидва вийшли з хати.

— Никодиме, небезпечна це справа, — сказав козак водяникові. — Вам у це втручатися не обов’язково.

Никодим сплюнув через ліве плече і презирливо скривився.

— Не небезпечніша за відьом. Якби вас із Бородавкою не було, нам гаплик був би.

Андрій змовчав. З-за скирти соломи показався млин, у якому відразу грюкнули двері.

— Сховався, шельма! — засміявся Никодим.

— Глянь, — Андрій вказав на високого, гнідого жеребця, прив’язаного до конов’язі. Неподалік було розіслане рядно, а на ньому — ковбаса, хліб, бутель і два кухлі.

— Що за чортівня? — здивувався водяник. — Вітряку! Виходь, це я з Андрієм!

Двері відкрилися, але на порозі з’явився не Вітряк. Істота швидко підійшла до Никодима і подала руку. Слідом вийшов домовик.

— Конику! — вигукнув водяник.

— Здоров, Никоди-м-ме! — І тут же повернувся до козака: — І ти здоров був, Сивий!

Козак вклонився.

— Звідки ти тут узявся? — запитав водяник.

— Дорош коня дав, — кивнув на жеребця Коник, — от я й приїхав друга провідати.

Коник уважно подивився на Андрія.

— Мені Вітряк усе вже розповів… Що ж це ви мене з собою не взяли?

— Та не по дорозі було, — відповів водяник.

— Шкода, — зітхнув конюшний.

— Нічого, — посміхнувся Никодим, — ще повоюєш! Як дивишся на те, щоб вурдалакам пики натовкти?

Коник стрепенувся.

— М-м-м! А що таке?

— Вурдалаки напали на хутір Дніпровий і всіх жителів порішили, — сказав Андрій. — Швидше за все, там і засіли. Завтра йдемо показати цим сучим дітям, де раки зимують.

— То як, ти з нами? — запитав Никодим.

— М-м-м! Питаєш! Звичайно, з вами!

— А ти? — звернувся водяник до Вітряка.

— У! За мною діло не стане!

Андрій зняв шапку і щиро вклонився білій нечисті.

9

Хутір Дніпровий був розташований між двох гір у затишній, мальовничій долині, по якій тоненькою цівкою вилася невелика річечка. Хутір той і хутором назвати важко — дві хати під очеретяними стріхами та сарайчик, а через річку — дерев’яний місток. Недалеко від хат, під горою, що звалася Дубовою, була вирита землянка — в ній нечисленні жителі Дніпрового ховалися від татар. Ляда, якою закривали вхід до землянки, зараз була відкинута в сторону.

Сонце давно сіло, й у віконці однієї з хат слабо мерехтів вогник. В хаті за трьома зсунутими один до одного столами в якомусь нервовому напруженні сиділи вурдалаки.

Їх було п’ятнадцять, і один страшніший за іншого. Низькі, широкоплечі і сутулі, шкіра в’яла і синя, грубі кістки випинали на спинах огидними гребенистими горбами, морди вузькі й ікласті…

— Де ж цей Чмуха?! — загробним голосом пробасив вурдалака, який, видать, був ватажком зграї, бо сидів на чільному місці. — Жерти хочеться!

Решта вурдалаків завовтузилися і загарчали.

— Підедень має рацію, — прохрипів інший, що сидів по праву руку від ватажка, — як би вони самі все не зжерли!

Усюди по підлозі були розкидані подроблені людські кісти, а на столі стояв людський череп — слугував потворам за лампу. Раптом знадвору долинуло низьке, утробне гарчання. Відразу двері відчинилися, і на порозі постала згорблена фігура вурдалаки. Паща його була в крові, і він огидно шкірився.

— Недовго? — улесливо звернувся вурдалака до ватажка.

У відповідь Підедень жбурнув у нього кістку і вгодив просто в чоло.

— Якби ти ще трохи затримався, я би тобі сам горло перегриз! Принесли?

Вурдалака перестав шкіритися і потер лапою чоло.

— Та чого ти?! Принесли! Цілого бика! Чмухо! — крикнув він У двір.

Звідтіля почувся голосний рик. Величезна потвора відіпхнула вурдалаку, що стояв у дверях, і стала щось затягувати до хати.

— От бевзь! — вигукнув Підедень. — Він сюди тягне цілого бика! Чмухо!

Хащун обернувся і випростався. Він увесь був зарослий густою рудою шерстю, а довге руде волосся, у якому заплуталися грудки глини, звисало майже до колін. Груди його прикривала грубо зшита невичинена ведмежа шкіра, від якої тхнуло гірше, ніж від вурдалаків. Маленькі червоні очі вирячилися на Підедня, широкі ніздрі приплюснутого носа збуджено роздулися, а безгуба паща з двома рядами дрібних гострих зубів розплилася в посмішці. Могутні руки хащуна майже торкалися підлоги, а довгі криві пазурі черкали по дошках.

— А-и-и! — протягнув він.

— Ну куди ти його преш?! Що, голови нема?! — гаркнув вурдалака-ватажок.

— Нє-а-а! — знову протягнув Чмуха. — А що?

Вурдалака встав з лавки і підійшов до дверей.

— Ого-го! — вигукнув він, визирнувши за двері. — Розірви його на шматки! — наказав він хащуну.

— Угу, — відповів Чмуха і вийшов у двір.

Відразу почувся хруст кісток та бурчання хащуна, і за мить у відкриті двері влетіла спершу одна задня нога, а потім друга. Вурдалаки зіщулилися, жадібно поглядаючи на м’ясо.

— Сидіти! — гаркнув Підедень.

Ніхто не зрушив з місця, хоча з відкритих пащ потвор потекла слина.

Далі до хати влетіла голова, а потім Чмуха затяг решту туші бика.

— Рви його! — крикнула Підедень, і вся зграя кинулася на тушу.

Чмуха вліпив одному з вурдалаків, що припав до задньої ноги бика, гучного ляпаса, той відлетів до стіни, смикнувся і затих, а хащун узявся трощити ногу. Вурдалаки гарчали, верещали й огризалися, намагаючись урвати найкращий шмат м’яса. З биком покінчили швидко, і жадібні, божевільні очі тварюк уп’ялися в свого товариша, що безпомічно лежав під стіною. Мить — і вурдалаки накинулись і розірвали його на шматки.

— Лєпота! — смачно відригнув Підедень.

Його родичі, задоволено буркочучи, почали розповзатися по хаті, животи їх поздувались, як повітряні кулі. Чмуха, тупо озирнувшись, поліз на піч, а троє вурдалаків, у тому числі й Підедень, знову всілися за стіл.

— Надовго ми тут? — запитав ватажка один з вурдалаків.

— Поживемо — побачимо! Поки не виб’ємо все живе в окрузі!

— Ги-и-и! — розплився в огидній посмішці його родич.

— Будемо полювати по околицях сіл, їдла тут повно! Куди нам поспішати?

Вурдалаки закивали на знак згоди.

За вікном пронизливо скрикнув пугач. Ніч була темна, хоч око виколи! Ні тобі місяця, ні зірочки…

Раптом у дворі щось бахнуло, скло у вікні посипалося, а голова одного з вурдалаків смикнулася назад, і його мізки забризкали морду Підедня. З наступним пострілом розлетілося друге вікно, й у другого вурдалаки знесло півчерепа. У дворі спалахнула скирта. Вурдалаки попідхоплювались і заверещали, як скажені. Один кинувся з хати. Палаюча скирта освітила двір. Напроти входу, опустившись на одне коліно, сидів Коник з натягнутим луком. Дренькнула натягнута тятива, і стріла вцілила вурдалаці в око, наскрізь пробивши череп. Зробивши по інерції ще два кроки, потвора замертво звалилася на землю.

Праворуч і ліворуч від Коника стояли Бородавка й Андрій з мушкетами напоготові, а під вікном застигли Вітряк і Никодим.

Вурдалаки, несамовито виючи, кинулися надвір. Козаки вистрілили і відкинули мушкети, вихопивши шаблі.

— Щоб жоден живим звідси не вибрався! — крикнув Андрій. — А того, що за столом був, схопіть живцем!

Один вурдалака кинувся у вікно, та тільки-но висунув голову, як та відразу покотилася по землі, в агонії клацаючи зубами. Никодим задоволено посміхнувся.

— Налітай! — крикнув він.

Коло іншого вікна Вітряк розрубав навпіл ще одну потвору. Половина тулуба з ногами так і залишилася на підвіконні, а інша половина умудрилася трохи пробігти по землі на руках, потім звалилася і засмикалася в передсмертних корчах. Підедень сховався під стіл і не висовувався. Раптом пролунало оглушливе ревіння. Чмуха нарешті збагнув, що на них напали, і кинувся до дверей. Стріла відразу вп’ялася йому в груди, але це не зупинило хащуна. Коник вдруге зарядив лук, відпустив тятиву, і наступна стріла вцілила в серце. Хащун зупинився і тупо вирячився на опір’я. Свиснула третя стріла.

— Б-о-о-о-ляче! — заревів Чмуха і простягнув лаписька до Коника, який стояв у кількох кроках від нього. Третя стріла поцілила потворі між очей. Хащун зробив ще один крок і похитнувся.

— Б-о-о-о-ляче!!! — знову ревнув він, але вже тихіше.

Хащун потягнувся до Коника, і наступна стріла, вибивши два ікла, встромилася вурдалакові в пащу. Чмуха знову похитнувся й упав, зачепивши пазуром витягнутої лапи сорочку Коника. І лише після цього конюшний підвівся.

— Ну й нерви! — захоплено вигукнув Бородавка, а Коник лише всміхнувся.

Усі вурдалаки були перебиті, крім Підедня.

Бородавка з білою нечистю залишилися надворі, а Андрій увійшов у хату з шаблею наголо.

— Вилазь, падлюко! — сказав він вурдалаці.

Підедень виліз з-під столу, скоса поглядаючи на вікно.

— Навіть не думай, — суворо сказав Андрій, перехопивши його погляд.

Вурдалака стис кулаки і заскреготав зубами.

— Виходь надвір! — наказав козак. — І дивись не смикайся!

Підедень втяг голову в плечі і попрямував до дверей. Андрій вийшов слідом. Водяник щось тесав топорем коло скирти, що догорала.

— Ведіть його сюди! Сивий, сюди веди! — крикнув він.

— М-м-мерзотник… — скривився Коник, глянувши на вурдалаку.

— Лапи за спину! — скомандував Бородавка, і Вітряк зв’язав їх сирицею.

— Що ви збираєтеся робити? — прогарчав Підедень.

— У! Скажи йому, Сивий! — Вітряк злорадно всміхнувся.

— Ти їхній ватажок? — запитав Андрій.

— Так.

— Тоді готуй зад!

Вурдалака зрозумів, що на нього чекає, і щосили рвонув уперед, але Коник підставив йому ногу, і вурдалака безпомічно повалився на землю.

— Можеш не вставати, — сказав Никодим, тримаючи напоготові щойно витесану осикову палю. — Зараз отримаєш за все сповна!

Характерники взяли вурдалаку під руки і наживили на палю. Тріщали кістки, вурдалака несамовито вив. Піднявши палю догори, козаки закріпили її в ямці, яку вирив Коник. Несамовите виття вурдалаки перейшло в уривчасте харчання.

— Ходімте звідси, — сказав Андрій товаришам, — він отримав своє.

Вурдалака обвів усіх поглядом стражденного мученика.

— Щоб ви здохли, — прохрипів він.

— Ага, і ти будь здоров, — кинув Бородавка, і вся компанія попрямувала догори долиною до місця, де були залишені коні.

Незабаром кроки і голоси в далині стихли. Скирта догоріла. Вурдалака стогнав і конвульсивно дригав ногами. Раптом у кущах щось зашурхотіло, і звідти показалися три згорблені фігури вурдалаків.

— Що за чортівня! — прогарчав один з них, розглядаючи насадженого на палю товариша. — Підедню, ти?

— Гробак?.. — тихо проговорив той.

— Я. Хто це тебе так?

— Козак… — ледве виговорив Підедень. — Якийсь Сивий…

— А, знаю…

Вурдалаки принюхались і перезирнулися.

— Що ж, Підедню, тобі й так гаплик, — прогарчав один з трьох і вп’явся зубами в ногу товариша. Два інших вурдалаки наслідували його приклад, стягли Підедня з палі і вмить роздерли його.

10

До Очеретянки загін Андрія повернувся, коли сонце вже підбилося височенько, і женці давно вже працювали в полі. У небі весело заливалися жайворонки, а легкий вітерець гуляв по ще не зібраному золотому морю пшениці.

— Ех, яка краса! — мимоволі замилувався Бородавка краєвидом. — Вийти б оце зараз у поле, взяти косу в руки… — У голосі старого характерника забриніли нотки суму й жалю.

Андрій здивовано глянув на нього.

— У гречкосії зібрався?

Бородавка з докором глянув на молодого козака.

— Втомився я, Сивий. Скільки горя на землі! Подивися на них, — показав Бородавка на женців, — не на пана працюють, на себе! Хіба це не щастя? Але яке воно коротке! Налетять татари, і всі піде з димом. Плюне тоді хлібороб, махне рукою і перекує своє рало на меч. Де тоді його щастя?..

Андрій задумався.

— Де ж, як не на Січі? — сказав він.

— Може, й так, — заперечив Бородавка, — а може, пішло назавжди і не вернути його…

— Чого це ти, Степане? — здивувався Никодим.

— Знав я тих, що в Дніпровому жили… Заїжджав якось з Андрієм. Мельника, правда, не застав, але приймака його бачив, і жінку… Добрі люди були… — В очах Бородавки забриніли сльози і він опустив голову.

Андрій під’їхав до товариша й по-братськи поклав руку на плече.

— Втомився ти, Степане. Ну та нічого, поживемо в Гапки, відпочинемо трохи, а там знов на Січ!

Але Бородавка лише зітхнув і похитав головою.

Коник і Вітряк почувалися ніяково і знічев’я оглядалися по сторонах.

— Може, нам краще в кущі? — нарешті видав Коник. — Людей багато…

— Ще чого! — заперечив Андрій. — До хати і за стіл! У кущі! Усі люди в полі, кому ви треба!

І дійсно, на вулицях села було порожньо. Під’їжджаючи до Гапчиної хати, усі ще здалеку запримітили двох коней, прив’язаних до тину, та довгочубого сивого козака, що сидів на порозі і курив люльку.

— Свириде! — вигукнув Бородавка, зістрибуючи з коня. — Яким вітром?

Той встав і вклонився.

— Лихим. Побратима Явтуха привіз.

— А що сталося? — запитав Андрій.

— Ледве живого привіз, — відповів козак, — дві кулі його знайшли, і шаблею по голові дісталося.

— Так як же це? — здивувався Бородавка. — Війни ж немає! Де?

Свирид насупився.

— Козаки в море ходили.

— Без кошового? — здивовано вигукнув Андрій, і собі спішуючись.

— Вирішили пошарпати береги Анатолії, — продовжив Свирид, — вийшли в море, а сатана, не дочекатися б йому дітей своїх, шторм на морі вчинив. Чайки наші розкидало, чимало потопило, а решту до берега прибило, як-от нашу з Явтухом. На Січ добиралися суходолом і наскочили на татар. Ледве пробилися. Явтуха поранили, ну я його до Гапки і привіз. Вона там над ним зараз чаклує, а мені сказала, щоб молився.

— От сучі діти! — розійшовся Бородавка. — Я розумію, молодь!.. Але ви?! Старі шкапи! Ай-я-яй!

— Чого вже там, — відмахнувся Свирид і знову заходився забивати люльку. Андрій і Степан увійшли до хати. На лавці лежав Явтух. Весь блідий, змарнілий, на чубі згустки запеченої крові. Гапка промивала страшну рану над скронею.

— Боже помагай, Гапко, — привіталися козаки. — Як він?

Гапка забрала з чола пасмо волосся.

— Треба дістати кулі… Степане, ти, здається, на цьому знаєшся?

Характерник кивнув.

— Тоді не гай часу, він дуже ослаб.

Але Степан уже скинув каптан і закатав рукава. Андрій стояв поруч.

— Горілки, Гапко, і води гарячої! — скомандував він.

— Усе вже готове, — відповіла за Гапку баба Галя, виглянувши з-за фіранки коло печі.

— Тоді з Богом! — сказав старий характерник, дістав з торби інструменти і взявся за Явтуха.

— Що там за бійка в корчмі була? — мовби між іншим запитала Гапка.

— Та так, була, — ухильно відповів старий характерник.

— Через мене?

— З чого ти взяла? — вдаючи байдужість, запитав він не відриваючись від діла.

— Приходила дружина Стецька, принесла яйця і молоко. З чого б це?

Перша куля дзенькнула об підлогу.

— їхала б ти, Гапко, в Дніпровий. Місце там гарне, та й хутір заново обживати треба… — сказав Андрій.

Гапка глянула на козака. Її очі були повні сумніву й надії.

— Я подумаю, — тихо мовила вона.

— Подумай.

Запала тиша. Бородавка «чаклував» уже над плечем Явтуха. Той тихо стогнав, обличчя його смикалося від болю, руки і ноги тремтіли.

— Терпи, брате, ще трохи, — приказував старий характерник, вправно працюючи щипчиками. — Ми ще з тобою ох як погуляємо!

І ось друга куля теж дзенькнула на підлогу.

— Андрію, подай торбу! — сказав Степан. — Тепер одна надія на Бога… Але Явтух козак дебелий.

Пораненого козака перев’язали, приклавши до ран зілля. Свирид усе так же сидів на порозі і нервово потягував люльку.

— Ну що? — підводячись, запитав він, коли характерники вийшли з хати.

— Живий, — відповів Бородавка, — а там як Бог дасть.

— На Січі оголосили збір, — тихо мовив Свирид, — відправили гінців до Києва за кошовим. Буде похід.

— Чуєш, Сивий? — Бородавка повернувся до Андрія. — От і маєш тобі. От і відпочили.

Гапка теж почула це і лише гірко зітхнула. Тільки й щастя їй, що оцей день та ніч.

Наступного дня, по обіді, Сивий, Бородавка, Никодим і Коник виїхали з села. Никодим твердо вирішив іти в похід. Козаки обіцяли поклопотати за нього перед кошовим. Свирид залишився з Явтухом.

— Старий я, — махнув рукою козак, і здригнувся його сивий вус, — відвоював уже своє.

Козаки мовчки скинули шапки, віддаючи шану старому побратимові.

— Андрію, — підійшла до козака Гапка, — я переїжджаю на Дніпровий. Втомилася я від людей… Хворі й там мене знайдуть. Буду жити на хуторі, подалі від злих язиків.

Андрій ніжно пригорнув до себе жінку.

— Правильно, Гапко. З походу я одразу на Дніпровий! — сказав він і вже тихіше додав: — До тебе.

Залишивши Очеретянку, козаки і біла нечисть направилися на Січ уздовж берега Дніпра і незабаром уже були на території Війська Запорізького. Селищ далі не було ніяких, оскільки козаки ревно охороняли свою територію. Характерники та нечисть ішли правим лісистим берегом. Ані битих доріг, ані стежок тут не було, і козакам часто доводилося обходити глибокі яри і порослі тереном балки.

— І поперло тебе байраками! — бурчав Бородавка. — Глянь, кручі які!

— Конику так ближче, та й я в цих місцях ще не бував. Цікаво. Глянь, яка краса кругом!

— О, це вже точно, — з неприхованим сарказмом відповів Бородавка.

Зарості терену ставали густішими, а боки ярів крутішими. Сонце хилилося за обрій, і потрібно було шукати місце для ночівлі.

— Гм-м, — мугикнув Коник, — я чую запах диму… Хтось щось готує…

— Та ну! Звідки тут дим? — заперечив Бородавка.

Никодим і собі повів носом.

— Юшка… По-моєму, тягне звідтіля, — водяник вказав на один з байраків.

Спустившись вниз, козаки справді побачили дим, що йшов з димаря, який стирчав просто з землі.

— Землянка! — вигукнув Никодим.

Землянка була вирита в крутій стіні яру, плетені лозові двері були відставлені вбік. Неподалік хлюпотів струмочок.

— Агов! Чи є тут хто? — голосно крикнув Бородавка.

У відповідь всередині землянки щось зашаруділо.

— А ви хто будете? — почувся хрипкий голос, і за якусь мить з землянки вийшла стара жінка, вдягнена у вовчі шкури. Жовтувате лице її було зрите глибокими зморшками, а сиве волосся скуйовджене. Жінка пильно дивилася на козаків і нечисть.

— Козаки запорізькі, бабусю, — скинули шапки козаки, — а ти хто будеш?

— Я баба Пестина, живу тут зі своїми синами. А ви часом не заблукали? — запитала вона й облизнулася, чим викликала в подорожніх дивну відразу.

— Ну, щоб заблукали, то навряд, — відповів водяник, — йдемо своєю дорогою, а коли твоя ласка, то на ніч тут осталися б.

Баба задумалася.

— На ніч? А що, це можна…

— А хто ж сини твої, козаки? — поцікавився Коник.

Баба Пестина махнула рукою.

— Де там!

Бородавка насупився: чужі на Запорожжі!

— А як же ви на Запорожжя-то потрапили? — невдоволено запитав він.

Стара усміхнулася, показавши великі жовті зуби.

— А кому ж ми заважаємо? Нема тут нікого!

— А сини твої де? — запитав Андрій.

Стара витерла долонею слинявий рот.

— Іваник і Богданик? А незабаром будуть. Заходьте до землянки, я конячок прив’яжу… — заметушилася вона.

— Та ми самі, — відповів Коник.

Землянка виявилася досить великою. Зліва від входу були дві лежанки, вимощені очеретом, далі стояв грубо збитий дубовий стіл, коло нього — дві довгі лавки, справа, на поличках, стояло убоге кухонне начиння, а коло вогнища лежала купа очерету.

— Сідайте, козаки, у мене й вечеря вже готова! — метушилася стара.

Никодим принюхався.

— Дивний запах… — тихо мовив він.

Слідом увійшов Коник і теж принюхався.

— Може, в тебе і горілка є? — буркнув водяник.

Баба Пестина низько вклонилася.

— Для гарних людей і горілочка знайдеться, — сказала вона і відразу поставила на стіл макітру з юшкою.

Козаки дістали ложки і взялися за юшку, а Андрій виклав з торби на стіл хліб і сало.

— А ви що ж? — запитав він стару.

— А я синів зачекаю. Вони скоро будуть, — відповіла вона, дістаючи бутель із сивухою. — Настоєчка. Підставляйте чарки!

Козаки і нечисть випили.

— А ти, бабо, мабуть, відьма, — усміхнувшись, сказав Никодим.

— Я? Та, мабуть, так. Багато знаю, багато відаю, що було, що буде… Відьма! Хе!

— Ти диви, піфія, хай їй грець, — посміхнувшись у вуса, ледь чутно проговорив Бородавка. — І що ж ти можеш бачити?

— Що? А багато чого… Ось, наприклад… хе-хе… як ви помрете!

Никодим ледь не вдавився кашею.

— У дурного попа дурна і молитва! Що ти таке кажеш, бабо?!

— Хе-хе, тільки на руку гляну, так і скажу!

Андрія це забавляло.

— Ану ж глянь! — вигукнув він і простягнув старій руку.

— Чого ти, Сивий? — здивувався водяник.

— Нехай! — відмахнувся козак.

Баба потерла руки.

— Та тут і дивитися нема потреби… Але як просиш…

Пестина втупилася в долоню Андрія.

— Оце-то так… — злорадна посмішка чомусь сповзла з її пошерхлих вуст. — Зазвичай я ніколи не помилялася, але… Ось що, козаче, скажу: смерть тобі від вогню по воді писана.

Водяник посміхнувся.

— Е, бабо, доки я з ним, на воді йому смерті не бачити!

Баба вишкірилась.

— А й то правда! — погодилась вона.

І тут Никодим підскочив як ошпарений.

— Відьма! — крикнув він, схопився за горло і звалився під стіл. Коника зсудомило, і він упав поруч із водяником, а козаки відчули, як їхні руки і ноги оніміли.

— Ай-я-яй! — заверещала стара. — Що з ними?! — І нахилилася спочатку до Конику, а потім і до Никодима.

— Готові. Чого це?

Козаки теж сповзли під лаву, але свідомості не втратили.

— Що ти нам підсипала, відьмо стара?! — закричав Бородавка.

— Що, що… Болиголов, блекота та ще деякі трави… Вам руки-ноги відібрало, але це пройде. От тільки зв’яжу я вас!

І кинулася зв’язувати сирицею козаків.

— А ці готові, — буркотіла відьма, — ну, нічого, перших і з’їмо!

— Ти що це надумала? — процідив крізь зуби Андрій.

— Xi-xi-xi, — зловісно захіхікала стара, — мені синочків годувати треба, а то вони й мене можуть… теє… — І відьма провела вказівним пальцем поперек горла.

Отрута переставала діяти. Андрій спробував звільнити руки від пут, але марно — стара зробила свою справу на совість.

Раптом надворі почулося бурчання.

— Синочки! Синочки вернулися! — заметушилася відьма.

До землянки ввалили два здоровані у вовчих шкурах, схожі між собою як дві краплі води. Андрій і Бородавка здригнулися: перевертні!

— Так от хто твої синочки! — вигукнув Бородавка.

Близнюки невдоволено поморщилися.

— Хто такі? — прогарчав один з них.

— Це? — Відьма з любов’ю подивилася на сина. — їжа це, Іванику.

Іван розглядав зв’язаних.

— Оце так, Богдане, — повернувся він до брата, вишкіривши в огидній посмішці міцні жовті ікла. — Бач яка мамка в нас! Ми ж то нічого не надибали! А з цими, що? — Перевертень пнув ногою Коника.

— Здохли, — відповіла відьма. — їх треба першими збути, поки не засмерділися.

— Збудемо, дай лише віддихатися, — увесь день на ногах!

Іван дістав з-за пояса тесак і кинув його матері.

— На, підточи і виріж собі пару шматків, а ми так, сирими з’їмо.

Відьма кинулася точити ніж.

— Треба тягти час, — прошептав Андрій Бородавці.

— Навіщо?

— Побачиш…

— Що ви там шепчетесь? — заричав Богдан.

— Та так… — відповів Андрій. — Що ж ви до матері так нешанобливо? Вона вам он яку вечерю пристарала!

Іван схопив Андрія за комір.

— Бач, який сміливий! Ти не зрозумів, хто ми?

З пащі перевертня так смерділо, що Андрія ледве не знудило.

— Як же не зрозуміти! Перевертні.

Іван відпустив Андрія.

— Хто ви? Козаки? — спитав.

— Козаки, — відповів Бородавка.

— А нам однаково, — кинув Богдан. — Усе одно під ніж підете.

Андрій знизав плечима.

— Усі ми коли-небудь помремо, — байдуже зауважив він.

— Ага, тільки ви раніше, — зареготав Іван.

— А де ж ваш батько? — мов би між іншим поцікавився Бородавка.

— Бач який цікавий! — буркнув Іван. — Нема батька. Характерники вбили. А тобі-то яке діло?

— Давно? — вдаючи співчуття, запитав Андрій.

— Та що ти з ними теревені розводиш? — гаркнув на брата Богдан.

— А тобі що! — відрізав Іван. — Може, мені охота з ними поговорити…

— А ми, між іншим, знавали багатьох характерників! Мо’, і тих знаємо, — сказав Андрій, кинувши швидкий погляд на коника.

— Та ну? — здивувався Іван.

— Як їх звали? — запитав Бородавка.

— Мамка знає, — відворкнув Іван. — Ма, як тих чаклунів звали?

Стара відклала тесак убік.

— Як звали? Одного Охрім Чуб, іншого Стецько Замогильний. Бородавку пересмикнуло.

— A-а, знаю, знаю. Неприємні люди… Не раз мав з ними передирку… Один здоровий такий, морда віспою побита, а другий хирлявий і рудий!

Стара аж рот роззявила.

— Ба! І правда, вони!

Іван схопив Бородавку за барки і підняв.

— Де вони? — ревнув він.

— А де ж їм бути? — здивувався Степан. — на Січі!

Перевертень жбурнув Бородавку на підлогу.

— Ех, добратися б до них! — стис кулаки перевертень.

— Можемо влаштувати, — сказав Андрій. — Якщо нас відпустите.

— Ще чого! — гаркнув Богдан. — Знаємо вас. Обдурите й оком не змигнете!

Андрій ображено скривився.

— Та хай мене грім заб’є, коли обдурю! І в Степана зуб на них.

Іван почесав потилицю.

— А що? Може послухати козака? Ма, що скажеш?

— А що мама? А як же м’ясо? — визвірився на брата Богдан.

— А вам що, цих не вистачить? — Андрій кивком голови вказав на нечисть. — А замість нас тих характерників матимете…

— Я проти, — мотнув кошлатою головою Богдан.

— Подумати треба, — клацнув зубами Іван.

— Вийдіть та переговоріть, — сказав Андрій, — ми ж то не втечемо.

Стара відьма, роззявивши рота, дивилася то на одного, то на іншого сина.

— Що, синочки? За батька помститись охота?

Іван кивнув, а брат обурено гаркнув:

— Як же не охота?! Але ж обдурять!

— Козак — душа правдива! — гаряче запевнив перевертня Бородавка.

Богдан пнув його ногою.

— А ті хіба не козаки були?

— Так то ж характерники, а не козаки! — вигукнув Степан. — Тьху на них, нелюдів!

— Бач як заговорив, — здивувався Іван.

— У мене на них зуб, — відповів старий характерник.

— Ну що? — Іван повернувся до матері та брата. — Вийдемо поговоримо?

— Гаразд, — невдоволено буркнув Богдан, і перевертні разом з матір’ю вийшли з землянки.

— Що ти надумав? — пошепки спитав Бородавка.

— Придивися до Коника.

Бородавка придивився: копитце конюшного злегка смикнулося.

— Я знаю цю отруту, вона так діє на погань. Вони зараз відійдуть.

І справді, за якусь мить Коник підвівся й озирнувся, а слідом за ним встав і Никодим.

— Т-с-с-с! — цикнув Андрій.

— Я все чув, — пошепки сказав Коник, розрізаючи тугі вузли на руках Андрія.

— І я чув. Перевертні, — прошептав Никодим, звільняючи від пут Бородавку.

З вулиці долинали голоси братів-перевертнів. Вони галасливо сперечалися між собою, час від часу повискувала і баба.

Козаки і нечисть, приготувавши зброю, сіли за стіл. На столі лежав хліб і сало, тож Никодим узяв кусень хліба, відрізав шматок сала і став жувати.

— Знайшов час, — буркнув Бородавка.

— Гм-м-м! І я їсти хочу! Кабана з’їв би! — сказав Коник і собі відрізав хліба й сала.

— Чого це вони? — здивувався Степан.

— Від отрути відходять, — посміхнувся Андрій.

Шум надворі нарешті затих.

— Жараж почнеччя, — промимрив Никодим, дожовуючи їжу.

Першим увійшов Іван.

— Вважайте, що вам пощас… — не договорив він і застиг на порозі як укопаний.

Слідом зайшли Богдан і баба.

— Що?! — заревів перевертень.

— Йой! — зойкнула відьма і схопилася за серце.

Брати відразу обернулися на потвор, і Богдан, вмить зібравшись та напружившись, вже приготувався був кинутися на непроханих гостей, але Никодим випередив його: навіть не випускаючи з правої руки хліб із салом, спритно метнув лівою топір, і той глибоко врізався між очей перевертня. Перевертень глухо звалився на підлогу і конвульсивно засмикав кінцівками. Стара відьма хутко заскочила за спину другого сина, але пролунав постріл, і срібна куля продірявила груди Івана. Він похитнувся й упав, знову набувши людської подоби. Бородавка опустив пістоль, а баба кинулася до виходу.

— Не руш, стара! — крикнув Коник, натягуючи тятиву лука. — М-м-м-уб’ю!

— Іди-но сюди, відьмо, — казав Андрій і поманив Пестину пальцем.

Відьма зрозуміла, що діватися їй нікуди, і, розридавшись, упала на коліна.

— Ой, синочки мої! Соколики! — запричитала. — Не вберегла я вас! Як же мені тепер без вас жити!

Козаки байдуже слухали відьму.

— Вони ж вас відпустити хотіли-и-и! — завила вона.

— Ми характерники, — спокійно сказав Бородавка, і баба відразу замовкла. Вона уся вимазалася кров’ю, що струмувала з грудей непутящого сина.

— А з нею що робити? — Андрій глянув на Степана.

— Гріх на душу брати не бажаю, — відповів той. — Сама скоро здохне.

Відьма з лютою ненавистю дивилася на козаків.

— Характерники… — прошипіла вона. — Чоловіка відняли, тепер і дітей!

— Туди їм і дорога! — холодно кинув Коник.

— Це вже точно, — погодився Никодим. — Гайда звідси, хлопці, надворі переночуємо, а відьму зачинимо, щоб чогось нам не вчинила.

Козаки і Коник кивнули. Відьма сиділа непорушно, поки ті виходили.

— Василь до вас добереться, — прошипіла вона їм услід, але ніхто не звернув на це уваги.

Андрій виходив останнім, і він уже переступав поріг, як раптом відьма схопила тесак, що валявся на підлозі, і кинулася на козака. Але Андрій ґав не ловив: гримнув постріл, і куля рознесла відьмі голову.

— Тьху! — сплюнув козак. — Жила, як собака, і здохла, як собака.

Козак сховав пістоля і вийшов з землянки.

Ліворуч від дверей лежала величезна купа хмизу, і козаки тут-таки, неподалік від землянки, розклали багаття.

— От тварюки! — обурено говорив Бородавка. — Це ж скільки народу зі світу звели!

Андрій кивнув і спитав:

— А ти дійсно знав тих характерників?

— Знав, — відповів Степан. — Славні козаки були, царство їм небесне! Я з ними за панібрата був. Я гадав, ти чув про них?

Андрій підкинув у багаття хмизу.

— Чуть-то чув, але мало.

— Я тоді ще зовсім молодим був. Тільки на Січ прийшов, а вони вже в пошані були серед козаків. Охрім Чуб такий дебелий козарлюга був, що гай-гай! Рівних йому на Січі не було! Підкови одною рукою гнув! А до Стецька Замогильного сам кошовий прислухався, такий мудрий чоловік був! А скільки погані всякої зі світу звели! О-о-о!

Очі Андрія спалахнули вогниками цікавості.

— Розкажи, Степане.

Коник з Никодимом і собі підсіли ближче, нагостривши вуха.

— А що! Розкажу, слухайте.

Старий характерник забив люльку і закурив.

— Розкажу я вам історію, як Чуб і Замогильний натрапили на кубло анциболота. Давно це було, і розповідав мені сам Стецько. Вийшли якось Охрім і Стецько на каюку в Луг ятері ставити, і зайшли так далеко, де зроду-віку жоден козак не бував. Дичини кругом! Нетрі непролазні, очерети височенні, що й неба не видно! Зайшли вони в протоку і давай ятері лаштувати. Аж раптом бачать — острів і очерет прим’ятий. «Справа нечиста!» — сказав Стецько, і Охрім направив човен до острова.

— Ну і?.. — Никодим, як завжди, не стримався.

— Не перебивай, — стусонув його ліктем Коник.

— Вийшли вони на берег, — продовжив Бородавка, — дивляться — кубло з лози сплетене, а в ньому — хто ви думаєте?

— Ну, анциболот, ясно хто, — сказав Андрій.

— А от і ні! — вигукнув Бородавка. — Анциболотики! Цілий виводок. Штук десять. Та так і тягнуться до козаків! Пащі порозкривали і клешнями клацають. Дістали козаки шаблі і давай погань «хрестити». Усіх перебили! «А що, Стецьку, — сказав тоді Чуб, — зачекаємо ненька?» — «Зачекаємо, брате! Як не зачекати!»

А були в козаків мотузки, ну й понаплітали вони арканів. Засіли неподалік від того місця, де анциболот на берег вилазить, — один справа, другий зліва, — та петлі розклали. Сидять, чекають, вже й стемніло. Аж раптом чують — анциболот хлюпочеться… Тут вони його й побачили! Анциболот тяг своїм діточкам цілого дикого кабана! Видать, ненажерливі тварюки були… Виліз анциболот на берег і вгодив у петлю. Забився, заметався, кабана жбурнув в очерети… Тут козаки накинули на нього аркани і стягли клешні. Возилися вони з ним довго, а таки здолали тварюку, зв’язали. І тут анциболот як підскочить, як кинеться у протоку!.. Але козаки-то були ще ті! Мотузку до каюка прив’язали і давай морити гада, як ото Вітряк сома! До ранку анциболот вибився з сил, і козаки його живого на Січ доставили!

— Та ну! — не повірив Андрій.

— Кажу тобі, доставили! І вже там, на очах у всього товариства й порішили!

— Ай да козаки! — захопився Никодим. — А ти не перебільшуєш?

Бородавка перехрестився.

— Ось тобі хрест святий! Я сам того анциболота бачив! Трохи менший за того, що ми завалили, але ви самі знаєте, що таке анциболот.

Никодим кивнув.

— А про упиря з татарських перевозів чули? — Бородавка вдруге розкурив люльку.

— Ні, розкажи, — відповів Андрій.

— Діло було так. Одного разу, восени, явилися на Січ татари, посли від одного мурзи. Приїхали з дарунками, оскільки потребували допомоги від козаків. А було ось що. Засів на перевозі татарському упир і проходу нікому не давав. Кого ніч на перевозі застане, тому й амінь! Тридцять душ бусурманських за тиждень на той світ відправив, такий кровожерний, стерво, був! Що тільки татари не робили! Навіть попа свого бусурманського на перевіз якось привезли, щоб поганця вигнав. Залишився ігумен той нехрещений на ніч на перевозі, а вдосвіта за ним прийшли, а він готовий! Встромили бусурмани мертвому ігумену кіл у груди, ще й голову про всяк випадок відтяли — і в яму!

І батира не одного в могилу загнав упиряка. Перевіз перестав приносити прибуток. Татари вже й не сподівалися побороти чортяку, але почув мурза, що на Січі є такі козаки — характерники, і що вони вже не одному чортові хвоста на хрест накрутили. От і приперлися бусурмани на Січ.

— А як це козаки за татар пішли? — здивувався Коник. — У Дороша чуб стовпом стає, щойно про них мова зайде!

— Не в татарах діло, — відповів Степан, — а в упирі! Перевіз спорожніє — упир на інше місце перейде, може, і на Запорожжя. Вирішили козаки йти на упиря. І пішли, увзявши із собою ще й одного татарчука, щоб підтвердив смерть кровопивці. На перевіз прибули по полудні й одразу стали сховок його шукати. А упирі, самі ж знаєте, по ночах тільки шастають, сонце для них — смерть! Сховок шукали недовго. Кроків за сорок від перевозу берег був крутий і сильно підмитий.

«Диви, Охріме, — сказав раптом Стецько, — нора!» І точно, вода, як потім з’ясувалося, вимила в березі цілу печеру. Вхід до неї заріс очеретом, тож розгледіти його було важко. «Тримай, татарчуку, коней! — сказав Охрім. — Гайда, Стецьку, до упиряки в гості!».

Скинули козаки шапки, перехрестилися, взяли аркани в руки та смолоскипи, і шусть у нору! Печера кроків на двадцять углиб ішла, і от бачать вони — у самому кінці її сидить упиряка і шкіриться! Як розповідав Стецько, упир той був дужий, здоровенний! І традиції, видать, дотримувався, бо на людину не перетворювався. Смердючий був страшно! От сидить він, значить, і шкіриться. «Ласкаво прошу!» — каже. Козаки кивнули. «Амінь тобі нині прийшов, — сказав йому Охрім і встромив смолоскип у якусь щілину.

„Ну-ну, годі вам!“ — відмахнувся упир, не розуміючи, хто перед ними. — Кому-кому, а вам так точно амінь!» — «Молися Люциперу, засранцю, і гайда на сонечко!» — відповів на те Стецько. І тут упир кинувся на них… але пролетів крізь Охріма, як крізь туман, і гепнувся на землю… Фігури характерників відразу відокремилися від стін, свиснули аркани, і козаки в мить ока «сповили» нечистого. Ох і верещав же він! Бідний татарчук усе чув і місця собі на березі не знаходив! А коли козаки, тягнучи за собою упиря, показалися з нори, татарчук мало в штани не наклав!.. Вивели характерники упиряку, і тільки-но сонце вдарило йому в пику, він несамовито завив, спалахнув синім полум’ям і згорів.

«От і по справі!» — вигукнув Охрім. — «Амінь!» — підтвердив Стецько. Татарчук потім засвідчив перед мурзою, що упиреві гаплик, бусурман розкланявся козакам і тільки його й бачили! Отак усе й було!

Було вже далеко за північ. Весело потріскував хмиз у багатті і приємно шкварчало смажене сало. Никодим позіхнув і потягнувся.

— Може, спати? — сказав він.

Бородавка кивнув.

— Мабуть, так, а то… — він не встиг договорити, бо в цей момент у кущах щось зашаруділо.

Всі обернулися, а Коник вхопився за лук.

— Хто такий! — крикнув Андрій. — Виходь по-доброму!

У кущах знову зашаруділо, і до вогню вийшла дитина, хлопчик років десяти.

— Доброї ночі, — привітався він, — заблукав я…

Коник опустив лук.

— Відкіля ти тут узявся?! — вигукнув Бородавка.

На хлопчику була стара поношена сорочка, явно завелика, бо лантухом звисала на його худеньких плечах, і латані-перелатані шаровари.

— Заблукав я… — Хлопчик тремтів — чи то від холоду, чи від страху. — На Січ іду, до батька…

— Іди-но сюди, — поманив його рукою Бородавка.

Хлопчик підійшов до вогню, і Степан, скинувши свій каптан, закутав ним малого. Поява дитини в такій глухомані приголомшила козаків і нечисть.

— І занесло ж тебе, братику, сюди! — дивувався Никодим. — Як звати?

— Івась.

Коник подав хлопчині шматок хліба з салом.

— їж.

Погляд хлопчика впав на Коникові ноги, і він злякано сахнувся вбік. Конюшний посміхнувся.

— Не бійся, — заспокоїв малого Андрій, — тебе тут не скривдять. Бери їж.

Хлопчик жадібно припав до гостинця.

— Ти, Івасю, в сорочці народився, їй-богу, — сказав Никодим, не перестаючи дивуватися. — Прийди ти сюди трохи раніше… Подумати страшно!

— Таки так! — підтвердив Бородавка і подав хлопчикові флягу з водою. — На, запий і не дивися так, не заберемо.

Коник пішов до землянки за хмизом, а хлопчик покосився на забитий вхід.

— А що ж ви не всередині? — здивовано запитав він.

Андрій криво посміхнувся.

— Ти краще не питай, а жуй. У кущах давно сидів? Багато чув?

Хлопчик доїв хліб і запив водою.

— Про анциболота чув, і про упиря… Ви характерники? — Очі в хлопця загорілися.

Андрій кивнув.

Хлопчик не зводив очей з Коника.

— А хіба… — почав був він.

— Нечисть, нечисть, — відповів Коник. — Я конюшний Коник.

— А я водяник Никодим, — водяник весело підморгнув хлопчині.

— А ми, характерники. — розправив вуса Бородавка. — Я — Степан Бородавка, а він — Андрій Сивий.

— А ти, виходить, на Січ зібрався? Батько, говориш там? А мамка де?

Івась хлюпнув носом.

— Татари забрали, а я втік…

— Ясно, — зітхнув Бородавка. — А батька як звуть?

— Данило Клепало.

Андрій стрепенувся.

— Знаю!

— І я знаю, — сказав Степан. — А жив ти де весь цей час?

Хлопчик зітхнув.

— Як від татар утік, по наймах перебивався, а тепер от на Січ іти надумав. Як гадаєте, приймуть?

— Отакої! — сплеснув у долоні Бородавка.

— І цей туди ж! — розсміявся Андрій. — А років тобі скільки?

— Одинадцять!

— Ну, і що нам з ним робити? Га? Тут же не залишимо? — запитав Никодим.

Андрій задумався.

— На Січ його точно не візьмуть, — сказав він, — а лишати тут, напризволяще… Слухай, Конику, — звернувся він до конюшного, — будь другом, відвези його до Гапки на хутір. Не пропадати ж хлопцю! Та й Дніпровий заселяти треба…

— Г-м-м, відвезу! — не вагаючись, відповів Коник.

— От і лади, — сказав Бородавка. — А тепер давайте спати! Нам уставати ні світ ні зоря! А кубло це вранці спалимо!

Усі розмістилися навколо багаття і миттєво поснули. Івась, згорнувшись калачиком, притиснувся до Андрія і тихенько сопів. Лише Андрій ще довго не міг заснути. Він лежав і широко відкритими очима дивився на зоряне небо, тихо всміхався новому місяцю, слухав музику літньої ночі і дихав на повні груди, поки солодке і вільне повітря Запорожжя не зморило і його.