В погоні за іхтіозаврами

У ПРОМЕНІ СВІТЛА, або таємниця лишається нерозкритою

Близько двох років провела радянська океанічна експедиція в просторах Тихого океану. Робота наша була дуже цікава, захоплююча, ми пізнали багато нового і, отже, принесли, — хай невелику, — користь науці.

Та хоч як приємно мандрувати в Тихому океані, настав день, коли всіх нас невтримно потягло на Батьківщину. Жителі півночі, ми засумували за осінніми пронизливими холодами, за сніжними зимами, коли тільки ялини й сосни наважуються зеленіти наперекір завірюхам, за нашими холодними, але любими серцю веснами… Адже нічого цього не було навколо нас: вічне літо панує на тропічних островах Тихого океану; цілий рік рясніють розкішні запашні квіти, пурхають зніжені теплом птахи, плодоносять кокосові пальми. Так, тільки там ми по—справжньому збагнули всю принадність життя з швидкою зміною явищ і подій. І коли, минувши екватор, ми побачили на півночі Велику Ведмедицю, на палубі “Чайки” залунало захоплене “ура”. Срібний ківш сузір’я висів низько над водою, і ручка його купалася в чорних океанських хвилях, та все ж він з’явився, а Південний Хрест, яким ми так милувалися два роки тому, потонув в океані — і ми щиро раділи з цього!

Прошу вибачити мені за цей, можливо, не зовсім доречний відступ. Адже справа зовсім не в наших переживаннях і настроях. Усе це тим більш зайве, що, починаючи розповідь про останній епізод, я відчуваю глибоке незадоволення собою й — визнаю чесно — деяку ніяковість перед тими, у кого вистачило терпіння ознайомитися з моїми записками. Чому саме в мене такий смутний настрій, ви зрозумієте, коли дочитаєте до кінця.

Повернувшись до Москви, я насамперед поцікавився, наскільки посунулися вперед роботи по створенню батискафа — підводного корабля. Не без жалю товариші повідомили мене, що ця справа дещо затягується.

Мене це, звичайно, засмутило. Але, взявши на себе після короткого відпочинку керівництво абісалогічним відділом Інституту океанології, я зрозумів, що є об’єктивні причини для затримки й немає підстав підозрювати своїх товаришів у лінощах та забарності. Я знав, що, крім нас, радянських учених, батискафи конструюють також французькі, бельгійські, італійські вчені й що вони теж зустрічалися з труднощами. На жаль, у ті роки контакти між ученими різних країн ще не були досить міцними й діловими, ми не мали змоги обмінюватись досвідом, і це завдало немалої шкоди науці.

Я пишу ці рядки ясного жовтневого ранку 195… року. Наша абісалогічна експедиція вже закінчила роботу. Занурення батискафа в безодню Курильської глибоководної западини відбулося. Та мені здається, що, перш ніж перейти до розповіді про нашу експедицію, я мушу віддати належне героям, які почали дослідження океанічних глибин задовго до нас.

Першими переможцями повітряних просторів були спортсмени-стрибуни. Вони встановили ту межу, до якої людина здатна піднятися вгору без літальних апаратів. Виявилося, що “злетіти” людина може більш як на два метри, а протриматися в повітрі — усього кілька секунд.

Першими покорителями океанічних глибин були пірнальники. Вони теж установили межу занурення людини в океан і час, протягом якого вона може там пробути. Їх результати солідніші: пірнути людина може метрів на двадцять, і зрідка навіть на тридцять, а пробути під водою — хвилин із дві.

Та хоч як гордо звучать ці результати в спортивних хроніках, люди давно зрозуміли, що такими примітивними засобами ні повітря, ні океану не підкорити, що ці стихії можуть стати підвладними лише людині, озброєній особливими апаратами. І люди почали мріяти про крила, щоб завоювати повітряні простори, і про водолазні костюми, щоб досягти глибин океану.

Нині повітряні простори вже підкорені. Але цього не можна сказати про глибини океану. Повітроплавці випередили підводників. А колись, на світанку людської культури, підводники йшли попереду.

За легендою, першим дослідником підводного світу був знаменитий полководець стародавніх часів Олександр Македонський. На прохання свого вчителя Аристотеля він нібито опускався на дно в особливому прозорому дзвоні, щоб спостерігати життя риб. Та сама легенда запевняє, що Олександрові Македонському пощастило побачити потвору, яка цілих три дні пливла повз нього й ніяк не могла проплисти — такою вона була великою! І нехай творці легенди трохи перебільшили, але хіба не свідчить ця вигадка, що навіть у сиву давнину люди сподівалися зустріти в підводному царстві фантастичних істот!

Чимало людей спускалось під воду й після Олександра Македонського. Та розгорнутий наступ на океанічні глибини почався зовсім недавно — лише кілька десятиріч тому.

Якщо уявити собі океан розрізаним від поверхні до дна, то його можна порівняти із склянкою густої чорної кави, на поверхні якої плаває тонка молочна плівка. Вона символічно зображатиме так звану зону фотосинтезу, тобто верхній, освітлений сонячним промінням і населений зеленими водоростями горизонт океану, а кава — решту океану, його темну частину. Зона світла закінчується на глибині сто п’ятдесят — двісті метрів, а максимальна глибина океану досягає майже одинадцяти тисяч метрів.

Діставатися в зону світла люди навчились і на підводних човнах, і в металевих скафандрах, і навіть у легких водолазних костюмах. Однак уся темна частина океану до останнього часу залишалася неприступною. Людина вміла опускати на великі глибини різні прилади й добувати з дна різних тварин, колонки грунту. Та цього було недосить: люди мріяли самі побувати в океанічній безодні. Це довго не вдавалося тому, що на великих глибинах тиск води в сотні разів більший за тиск повітря на поверхні суші й може, як шкаралупку, розчавити сталевий корпус корабля.

Уперше люди спустилися в океан на кілометрову глибину лише в 1934 році. Це зробив в особливій кулі (батисфері) американський біолог Вільям Біб. Значення цього подвигу для науки важко переоцінити, але вже тоді вчені зрозуміли, що батисфера — нерухома металева куля, що висить на тросі — саме через свою нерухомість не дуже зручна для абісалогічних досліджень. Думка вчених і конструкторів почала працювати над створенням батискафи — самохідного глибоководного корабля.

І батискафи було створено одночасно в Італії за проектом бельгійця Шкара й у Франції інженером Вільмом та його товаришами. Один із батискафів опустився в Атлантичний океан біля західних берегів Африки на глибину, що здавалася раніше недосяжною: більш як на три тисячі метрів!

Ми трохи відстали від своїх зарубіжних колег, проте в абісалогії стільки нерозв’язаних проблем, така кількість загадок прихована в темряві океанічних глибин, що особливо журитися нікому з нас не спадало на думку. Ганяючись за рекордами, наука рідко збагачується великими відкриттями. Мене й моїх співробітників значно більше приваблювала спокійна, планомірна робота, яка — у цьому ніхто з нас не сумнівався — обов’язково повинна була привести нас до вирішення багатьох важливих проблем абісалогії.

Ось як стояла справа в рік виїзду на Далекий Схід першої радянської абісалогічної експедиції.

При виборі району дослідження в нас не виникло ніяких сумнівів і вагань: усі відразу висловилися за Тихий океан, за Курильську глибоководну западину. Район цей зручний з багатьох причин. По-перше, це найближча до Радянського Союзу океанічна безодня, по-друге, роботи на батискафі важко провадити без берегової бази, і ми вирішили організувати таку базу на одному з Курильських островів. Та була ще одна важлива причина, яка примусила нас обрати саме цей район. Справа в тому, що всі вчені-абісалоги одностайно твердять, що провадити спостереження на великих глибинах, в умовах цілковитої темряви надзвичайно важко: лише не багатьох тварин удається добре роздивитися, часті випадки обману зору, і бувало навіть так, що один із спостерігачів цілком виразно бачить тварину, показує її іншому спостерігачеві, а той нічого не може розглядіти! Тут важливо знати, з якими тваринами можна зустрітися в глибині океану — це допоможе визначити їх. У дослідженні Курильської западини на експедиційному судні довелося брати участь і мені й моїм помічникам, отже, тваринний світ западини був нам частково відомий.

Ясний погідний день 18 серпня 195… року назавжди залишився в пам’яті всіх учасників експедиції. У цей день рано-вранці експедиційне судно, на якому був батискаф, залишило берегову зону й через три години лягло в дрейф над Курильською западиною. Ехолот підтвердив показання карти: глибина океану під нами досягала 8560 метрів…

Наш батискаф уже пройшов попередні випробування без пасажирів, і тепер ми з Румянцевим зайняли свої місця в його тісній кабіні. Стріла винесла нас за борт і опустила на воду. Батискаф занурився на кілька метрів, і відразу з сонячно-синього світу ми потрапили в інший світ — зеленуватий. Потім ми ненадовго спливли й знову занурилися. Тільки-но розсіклись бульбашки повітря біля ілюмінаторів, я глянув угору й побачив зеленувато-прозору “покрівлю”, що розмірене погойдувалася над нами…

Перевіривши показання приладів і переконавшись, що на батискафі все гаразд, ми почали повільно занурюватися. Спочатку світла було досить — батискаф проходив через пронизану сонячним промінням зону фотосинтезу, і за склом пропливали кущі зелених водоростей, зграї дрібних рибок. Батиметр — прилад, який показує глибину занурення, — підтверджував, що глибина поступово збільшується: п’ятдесят, вісімдесят, сто метрів, сто п’ятдесят… Нам здавалося, ніби ще досить видно, та коли я спробував писати, то переконався, що нічого не видно; ми наближалися до межі зони фотосинтезу. Нижче від цієї межі ще можна помітити сонячне світло, але воно вже таке слабке, що зелені рослини жити там не можуть.

Повз ілюмінатори батискафа, як і раніше, зграйками й поодинці шугали риби, повагом проповзла велика помаранчева медуза, мало не зачепивши скло довгими торочками щупальців.

Сутінки дедалі густішали, і це утруднювало спостереження, а нам ще не хотілося вмикати прожектори; ми зробили це тільки на глибині семисот метрів.

Треба сказати, що проблеми абісалогії зовсім не вичерпуються вивченням тваринного світу океанічних глибин. Ні, абісалогія — наука комплексна, і її цікавить усе, що приховано в глибинах океану: і зміна тиску з глибиною, і послідовність зниження температури, і те, як усе це позначається на характері хімічних реакцій, як змінюються властивості води при низькій температурі й високому тиску, як взаємодіють живі організми з зовнішнім середовищем і між собою, як розподіляються вони в глибинах і чим живляться, яка роль бактерій у житті абісалі (там вона, мабуть, більша, ніж у верхніх горизонтах), що відбувається в донному мулі, як впливають на життя процеси радіоактивного розпаду, яка доля космічного проміння, що досягає океану, та багато чого іншого.

Природно, що шляхом безпосередніх спостережень і кінозйомок можна було розв’язати тільки дуже незначну частину цих проблем. Тому зовні наш батискаф мав особливі прилади для фіксування всіх змін у навколишньому середовищі та передачі відомостей до нас у кабіну.

Я на мить одвернувся від ілюмінатора, щоб глянути на лічильник зовнішнього термометра, а коли знову подивився в ілюмінатор, встиг помітити, як на дальньому кінці прожекторного променя промайнула довга тінь. Я подумав, що цьому невідомому мешканцю повинно тут бути не дуже тепло (було всього плюс два градуси), і погасив світло. На досить великій відстані від батискафа повільно рухались два ланцюжки вогнів — ніби вночі біля самого обрію морем ішов пароплав. Вогні було видно цілком виразно, але вони не освітлювали навколишнього простору. Я направив батискаф до цих вогнів, але в ту ж мить вони зникли. Судячи з вогняних ланцюжків, власник їх мав у довжину принаймні три метри.

На відміну від поверхні, у глибині океану ніколи не буває бур: вода тут майже нерухома, інертна, і тому я дуже здивувався, коли відчув, що батискаф злегка загойдався. Батиметр показував глибину близько дев’ятисот метрів. Я ввімкнув прожектор і мимоволі відсахнувся від ілюмінатора: прямо в яскравий промінь ткнулася тупорила істота з могутньою верхньою й маленькою нижньою щелепами. Я впізнав кашалота й запідозрив, що це перший акт трагедії, кінець якої багато років тому мені довелося бачити поблизу берегів Камчатки. Мабуть, кашалот пірнув на таку глибину, переслідуючи гігантського кальмара. Що було далі, я так і не бачив.

Хвилин за сорок я вимкнув прожектор і попросив Румянцева зробити те ж саме. Ми були майже на двокілометровій глибині й обидва одночасно подумали, що ніколи досі навіть приблизно не уявляли собі, що таке темрява! “Темно, як уночі”, кажуть там, на землі, — сміялися ми вголос. Але, порівняно з тим, що оточувало нас, уночі на землі зовсім видно! Я навіть не можу сказати, що навколо нас була чорнота. Ні, ця темрява не мала кольору, це був справжній морок — густий, непроглядний, одноманітний — адже ніколи за всю історію нашої планети не проникав сюди промінь світла! У глибині цього мороку переміщались якісь світлі цятки; їх можна було б порівняти з зірками в нічному серпневому небі, але зірки осявають небо, а світло цяток не поширювалося навіть за їх межі.

Довгаста червона смужка наблизилась майже впритул до ілюмінатора, і раптом поблизу вибухнула невелика вогняна куля. Я зараз же ввімкнув прожектор — і не спізнився: мені вдалося розглядіти, що смужка лише прикрашає довгу й гнучку рибу, вірніше, є принадою на кінчику її хвоста. На цей “гачок” упіймалася друга, трохи менша риба, і перша негайно проковтнула її.

На глибині близько трьох кілометрів повз ілюмінатор батискафа пропливли якісь дивні риби, схожі на відомих науці “вудильників”. У кожної з них було плоске, стиснуте з боків тіло, а від голови, наче антени, відходили вгору два тонких довгих вуси з світними кульками на кінцях.

“Вудильники” раптом зникли, як здалося мені, без усякої на те причини; і зараз же крізь промінь прожектора промчала веретеноподібна істота, роздивитись яку я не встиг. Очевидно, вусики-антени “вудильників” уловлюють коливання води й допомагають орієнтуватися в темряві: якщо коливання сильні, — значить, наближається велика тварина, ворог, і треба рятуватись; якщо ж коливання слабкі, — поблизу здобич, і можна нападати самому…

…Через чотири години після занурення батискаф досягнув дна на глибині 8470 метрів, і ми почали поволі спливати. Надзвичайне нервове напруження притупило нашу спостережливість, і ми мріяли тільки про одне: якнайшвидше повернутися на палубу судна й відпочити. Проте ми й далі продовжували механічно стежити за показаннями приладів, дивитися в ілюмінатори. Коли до поверхні залишилося близько трьох кілометрів, у темряві знову з’явилися дві вогняні смужки. Несподівано вони метнулися в бік батискафа. Я ввімкнув прожектор — і величезне гостродзьобе страхіття на моїх очах перекусило власника двох вогняних ланцюжків.

— Він! — наче від болю скрикнув я, та перше ніж Румянцев встиг глянути в мій ілюмінатор, чудовисько й його жертва зникли.

— Хто — “він”? — спитав Румянцев, наляканий моїм криком.

— Він, — слабким голосом повторив я. — Він… На іхтіозавра схожий…

Румянцев ще раз глянув в ілюмінатор і знизав плечима.

— Може, привиділося?

Я нічого не відповів. У мене вже не було сил доводити й сперечатися…

І тоді я вирішив розповісти про свої спостереження й здогади всім. Якщо цією таємницею океану зацікавляться тисячі людей у різних кутках земної кулі, можна не сумніватися: незабаром вона перестане бути загадкою.

Ось чому, повернувшись до Москви, я відклав на деякий час експедиційний звіт і наукові статті й написав те, що ви прочитали, хоч таємниця лишилася нерозкритою.