В погоні за іхтіозаврами

ПАЛОЛО, або неповторне повторилося

Під час другої світової війни годі було, звичайно, й думати про широкі систематичні дослідження океанів. Проте деякі цікаві факти океанологія все-таки здобула, і цим вона завдячує військовим морякам: їх повідомлення про цікаві, найчастіше загадкові речі з’являлись і в радянській, і в американській, і в англійській пресі. Так, з Тихого океану одного разу надійшло повідомлення, що після вибуху бомби на поверхню спливла якась дивна істота з маленькою головою, довгою шиєю та масивним тулубом. Розглядіти цю тварину як слід моряки, на жаль, не змогли, бо в розпалі бою було не до того, а коли бій скінчився, тварина вже зникла: чи то вона загинула й потонула, чи то очуняла й попливла собі далі, а може, її просто не знайшли. Там же, у Тихому океані, на катер мисливців якось напали два морських велетні, яких моряки спочатку прийняли за китів. Катер розвинув найбільшу швидкість, і страховиська відстали. Коли вони зникли з очей, хтось висловив припущення, що то були не кити, а якісь невідомі тварини, і з цією думкою після довгих дебатів погодилися майже всі.

Були ще й інші повідомлення, але в цілому не дуже цінні. Однак усі вони знову й знову підтверджували, що океанічні простори ще приховують від людства безліч нерозгаданих таємниць.

Незабаром, після закінчення війни, дослідження світового океану відновилися, у них узяли участь вчені Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки, Англії, Франції, Данії, Швеції, Австралії.

Саме в ці роки було споряджено в тропічні райони Тихого океану невелику радянську експедицію. Ми збиралися відвідати острови, що мають одну спільну назву — Океанія, і експедицію було названо Океанічною. Керувати нею запропонували мені, і я, хоч і не без вагань, погодився. Справа в тому, що саме тоді абісалогічний відділ Інституту океанології Академії наук СРСР почав конструювати батискаф — глибинний самохідний корабель, своєрідний підводний човен, здатний занурюватися на глибину кількох кілометрів. Я очолював абісалогічний відділ, і мені, природно, не хотілося надовго залишати інститут.

Однак, на щастя чи нещастя, конструктори підвели нас. Було ясно, що роботи по створенню батискафа затягнуться, і я прийняв пропозицію керувати Океанічною експедицією.

Наша парусно-моторна шхуна “Чайка” мала, звісно, необхідне устаткування для проведення звичайних гідробіологічних робіт, тобто для того, щоб ловити тварин за допомогою сіток, дночерпалок і т.ін. І ми збиралися провадити такі роботи. Але плани наші були ширші й своєрідніші: ми хотіли зжитися з океаном, постежити за ним тихо, як радив мені ще перед війною Триполін, не уподібнюючись тракторові в лісі.

…Останнім великим портом, куди зайшла “Чайка”, був Ріо-де-Жанейро. Уздовж берегів Південної Америки й Вогняної Землі ми спустилися до мису Горн, обігнули його в ясну, хоча й не жарку, погоду й вийшли в Тихий океан. У той час, коли в Москві, Києві чи Ленінграді з дерев опадає листя, а ранкові приморозки сковують тонким льодом калюжі, у південній півкулі тільки-но починається весна. Ми, звичайно, знали це, та все ж, відриваючи аркушики календаря, чи ставлячи у своїх щоденниках число, мимоволі поглядали в ілюмінатор, неначе сподівалися побачити низьке похмуре небо, похилені до землі віти берез із побурілим від дощів листям або пожовклі каштани, — і щоразу в душі трошечки дивувались і високій блакиті неба, і жаркому сонцю, яке опівдні світило з півночі, і темно-синьому океану, що розмірено дихав навколо.

Ми не мали наміру швидко перетнути Тихий океан. Ні, ми свідомо не поспішали. При погожому вітрі виключали мотор, і “Чайка” безшумно линула вперед під білосніжними парусами. Часто ми лягали в дрейф. У таких випадках ми вдвох з іхтіологом Румянцевим спускали на воду легкий пліт, відпливали метрів сто від шхуни й “завмирали”: прибирали весла й ставали німими спостерігачами.

Ви, може, думаєте, що з борту “Чайки” ми могли з таким самим успіхом спостерігати за океаном?.. Як не дивно, але це зовсім не так. Борт шхуни підносився над поверхнею води не більш як метрів на два, і все ж таки ці два метри перетворювали нас у мешканців зовсім іншого світу, у випадкових “гостей” океану. На плоті ж ми почували себе не гістьми, а жителями океану, і океан, — часом так нам здавалося всерйоз, — також “відчував” це й ставився до нас довірливіше, охочіше розкривав свої таємниці. Зграї тунців і макрелей легкими тінями проносилися під нами, зацікавлено придивлялися до нас акули, а морська черепаха одного разу спробувала вилізти на наш пліт. На край його ми ставили інколи вночі ліхтар, світло якого приваблювало не тільки летючих рибок, а й більш рідкісних жителів океану. Так ми впіймали кілька невідомих науці риб, причому найцікавішим було те, що ці риби, не боячись нас, вистрибували з води на пліт. Приблизно через місяць після того, як наша шхуна обійшла мис Горн, уночі на пліт забралась якась незвичайна істота завбільшки близько метра.

Страховисько, яке завітало до нас, мало надзвичайно дужі плавці, схожі водночас на риб’ячі й на ласти тюленя. Ця істота, коли ми, всупереч правилам гостинності, схопили її, вчинила нам запеклий опір, і тільки завдяки щасливому випадку наші пальці зосталися цілими. Нам, однак удалося, відбувшись незначними подряпинами, запхнути потвору в цинковий ящик, який гідробіологи звуть “труною”. Після цього ми негайно викликали ракетами шлюпку, перебралися на шхуну, налили в ящик формаліну — і незвичайний гість назавжди затих.

Уранці ми розітнули цю істоту і, на превеликий свій подив, виявили в неї незаперечні ознаки риби, як і слід було сподіватись, і такі ж безсумнівні ознаки плазуна, чого ми вже ніяк не чекали. Особливо вразило нас те, що в чудовиська, поряд із добре розвиненими зябрами, були й легені, правда, крихітні, явно недостатні для того, щоб тварина могла дихати тільки ними й жити на суходолі. Ми з Румянцевим довго сперечалися, що це за дивовижна істота: риба, яка поступово перетворюється в сухопутну тварину, чи, навпаки, сухопутна тварина, що перетворилася в рибу.

У середині листопада ми наблизилися до архіпелагу Туамоту. Першими оповістили нас про острови птахи, а потім ми помітили на виднокрузі нерухомі хмари — удень вони майже завжди стоять над океанічними островами. Минула ніч, а вранці ми побачили на заході малесенький зелений куполок, — неначе краєчок темно-зеленого місяця виглянув із-за обрію, — і зрозуміли, що підходимо до острова. Колір води навколо нас змінився — з темно-синьої вона стала зеленкуватою; під куполком з’явилася біла рисочка — смуга прибою. А за дві години “Чайка” обережно йшла вздовж коралових рифів, і ми всі милувалися прибоєм і райдужним віялом бризок над острівцем.

Ми обігнули архіпелаг Туамоту з півночі й кинули якір у тихій лагуні атола Тікахау, що входить у групу островів Росіян. Вони були відкриті й описані російськими мореплавцями: Коцебу, Беллінсгаузеном, Лазарєвим, і багато з цих островів, окрім тубільних назв, мали ще й інші, російські: атол Таенга називався островом Єрмолова, атол Макема — островом Кутузова, атол Такапото — островом Спиридова, а атол Тікахау носив ім’я Крузенштерна. Ми були першими радянськими людьми, які відвідали острови Росіян, і, мабуть, через це, а також тому, що почували ми себе продовжувачами чудових морських традицій Росії, настрій у всіх був святковий.

Я забув сказати, що атолами називають коралові острівці, які мають форму підкови; із зовнішнього боку вони омиваються океаном, а всередині “підків” містяться тихі, неглибокі лагуни. Усі атоли дуже схожі між собою, і тому кажуть, що людина, яка бачила один із них, бачила всі атоли. Тікахау, де ми вирішили базуватися, нічим не відрізнявся від безлічі інших подібних острівців.

Нема жодного мореплавця, який, відвідавши Тихий океан, не описав би коралових островів. Та це й зрозуміло. Ніхто з нас, учасників радянської океанічної експедиції, не міг стримати радості, коли ми вперше побачили різнобарвні коралові рифи, зелені кущі кокосових пальм, легкі гостроверхі хатини полінезійців — жителів тихоокеанських островів. І навіть потім, коли ми цілком освоїлися на атолі Тікахау, а наші нові друзі на чолі із своїм вождем Покатепітенаа так само добре ознайомилися з “Чайкою”, як ми з їх сільцем, — усе одно у всіх нас викликали захоплення й великі запашні квіти, і білі птахи серед різьбленого листя пальм, і такі ж великі, як птахи, метелики.

Під час відпливу ми блукали по коралових рифах, ловили омарів, крабів, риб. Прогулянки ці не завжди були безпечні, бо серед рифів ховаються отруйні морські хижаки — мурени, а навколо рифів зграями шастають подібні до велетенських щук хижі баракуди. І все ж ми опускалися в легких водолазних костюмах углиб, спостерігали, як наполегливо загрібають воду щупальцями поліпи — схожі на непоказні квіточки будівники чудових коралових рифів. Коли б не поліпи, Тихий океан був би пустинним, бо тільки невелика кількість його островів має вулканічне походження. Поліпи відділяють із морської води вапно й “споруджують” із нього своєрідний будиночок, що нагадує черепашку слимака. Будиночок кожного поліпа дуже малий, але ці тварини утворюють велетенські скупчення — колонії. Так виникають коралові рифи й коралові острови.

У вузьких підводних розколинах траплялися нам восьминоги; риби—папуги на наших очах дробили міцними щелепами вапняну шкаралупу коралів і ласували поліпами, морські зірки та схожі на них офіури повзали по дну, а велетенські молюски тридакни, потривожені нами, квапливо закривали стулки й потім уже не відкривали їх протягом кількох годин, терпляче пережидаючи небезпеку; завдяки такій винятковій обережності тридакни, мабуть, і доживають до столітнього віку.[1]

Вранці 21 листопада ми з’їхали на берег. Наші друзі — полінезійці були дуже збуджені. Спочатку ми пояснювали їх піднесений настрій багатим виловом крабів, яких називають — і не випадково — “пальмовими злодіями”. Ці великі краби озброєні надзвичайно сильними клешнями, якими легко розколюють кокосовий горіх і без будь-яких зусиль можуть відрізати в людини палець. Краби видираються на верхівки пальм, скидають звідти горіхи, а потім ласують ними; вони так від’їдаються на вільному кормі, що полінезійці з них самих… витоплюють сало, одержуючи по кілограму, ба навіть півтора з одного краба. “Пальмові злодії”, як усякі справжні злодюжки, вважають нічні години найзручнішими для наскоків, і тому спіймати їх зовсім не легко.

Проте виявилося, що ця подія не така вже значна в житті полінезійців і не вона є причиною збудження. Вождь племені Покатепітенаа, зустрівши нас біля входу у свою хатину й, почастувавши прохолодним кокосовим молоком, розповів, що, за розрахунками старих людей, сьогодні вночі розпочнеться роїння палоло й ціле селище, від малого до великого, готується вийти на промисел.

Таке повідомлення схвилювало нас, мабуть, не менше, ніж полінезійців, бо всі ми читали про це своєрідне явище в житті океану, однак нікому з нас не доводилося спостерігати його. Лише з літератури знали ми, що у вузьких розколинах коралових островів тропічної частини Тихого океану мешкають дивовижні черв’яки, яких полінезійці називають палоло.

Ці черв’яки досягають півметра завдовжки, живуть дуже потайно, не показуючись на поверхні рифів. Там, на глибині, з ними відбуваються не зовсім звичайні перетворення: у кожного черв’яка відростає довгий “хвіст”, який складається з окремих члеників, начинених ікрою чи молочком. А далі палоло починає поводитися зовсім загадково, і яка тому причина — науці невідомо.

Щороку, у жовтні й листопаді, під час повного місяця, у “хвостах” палоло закінчується визрівання ікри та молочка. Далі, у міру зменшення місяця, скритників—палоло охоплює трепетне, дедалі зростаюче “хвилювання”, і в їхньому організмі відбуваються ще різкіші зміни: палоло починають підкорятися таємничому, дивному закликові місяця, і що сильнішим стає цей заклик, то більший “страх” опановує передню, живу частину палоло. Тоді вони забиваються якнайглибше в розколини, а задня, хвостова, їх частина так само невтримно починає пориватися з розколин на волю, у відкрите море, до місяця. Двічі на рік, у жовтні й листопаді, але обов’язково за день до настання остан—ньої чверті місяця, напруження серед палоло досягає межі, і тіла їхні розриваються на дві частини: передня зіщулюється в розколині, а задня виривається на волю й спливає до поверхні. Тут членики “хвоста” лопаються, молочко змішується з ікрою, а чохлики тонуть. Це відбувається відразу з усіма палоло і зветься їх роїнням.

Для полінезійців палоло — справжні ласощі; вони їдять їх сирими прямо під час лову, смажать, загорнувши в пальмове листя, солять, роблять запаси. Заздалегідь готуючись до цієї урочистої події, полінезійці випарили у величезних раковинах тридакни морську сіль і, звичайно, подбали про пальмове вино.

Слід сказати, що палоло до смаку також численним корінним мешканцям моря; тому ми сподівалися стати свідками цікавих сцен.

…Усю ніч на березі атола Тікахау полінезійці палили вогнища, і дівчата у вінках із білих квітів вели навколо них свій танок. Протяжні мелодії пісень зливалися з рівномірним рокотінням прибою, який то посилювався, то стихав, і з шумом пальм, що гнулися під поривами пасату.

На “Чайці” ніхто не спав. Ми чекали виходу полінезійців у море. Сталося це зовсім несподівано. Нам принаймні здалося, що нічого не змінилося в природі, та от одна пірога з балансиром, а далі друга, третя, четверта безшумно прослизнули повз нас і вийшли з лагуни в океан. А ті, кому невистачило місця в пірогах, із піснями й сміхом попрямували до зовнішнього краю атола, на завітряний бік, і кожний ніс у руках гарний плетений кошичок, оздоблений квітами й вистелений пальмовим листям.

Ми теж квапливо спустилися в шлюпки й вийшли з лагуни в океан слідом за пірогами. Незабаром на сході з’явилася червоняста заграва, а далі виглянув омитий океанічними валами оранжевий край щербатого місяця. Спочатку він то з’являвся, то зникав у високих хвилях, а потім викотився на темний небозвід, потіснив зірки, і жовтаве світло його залило океан. Від повного диска зосталося трохи більше половини, і саме такий вигляд місяця чомусь особливо влаштовував палоло.

Полінезійці поставили паруси, і піроги, наче легкокрилі метелики, полинули темним океаном, лишаючи за собою зеленкуватий фосфоруючий слід. Щоб не відстати, ми включили мотор, але шум його якось не гармоніював із святковою тишею ночі, із зеленкуватими іскрами в чорній морській глибині, з низько навислим над океаном сузір’ям Південного Хреста, з величним, хоч і щербатим місяцем…

Я наказав зупинити мотор. Дужчав вітер, і тому море щохвилини світилося сильніше: це спалахували потривожені хвилюванням мікроскопічні організми-ночосвітки.

Відставши від полінезійських пірог і не стараючись їх наздогнати, ми обсушили весла й спустили у воду ліхтар. Вода була прозора, чиста, і ніщо не вказувало на присутність палоло. У душу мені закрався сумнів. “А чи не вигадано все це? — подумав я і, пам’ятаю, як сьогодні, недовірливо подивився на безтрепетний, байдужий до земних справ місяць. — Адже неможливо, щоб оці палоло всі разом заповнили цілий океан!”

Та даремно я сумнівався. Владний заклик місяця вже був почутий у глибині коралових рифів, і в освітленому ліхтарем просторі показалася коротка, сантиметрів у п’ятнадцять завдовжки, звивиста стрічка, за нею з’явилася друга, третя, четверта, п’ята, а далі ми збилися з ліку: сталося майже неймовірне — почалось масове роїння палоло, і море навколо нас згустилося. Нам здалося, що навіть хвилі стали нижчими, хоч, може, це й, справді, тільки здалося.

Океан завирував. Спалахнули смолоскипи на пірогах — це полінезійці сачками виловлювали палоло. З берега долинали захоплені вигуки, які, зрештою, стихли: ловці, мабуть, не встояли й узялися дегустувати нову партію ласощів. Зелені струмені то там, то тут прочіркували океан — це якісь великі риби чи тварини спливли на поверхню, щоб покуштувати палоло… А “ланцюжки” палоло на наших очах розпадалися на окремі членики, і ставало їх дедалі більше.

Ми майже не вірили своїм очам. Нам здавалося, що тут із нічого твориться життя, що ми є свідками його таємничого оновлення. І ми знову й знову в думках запитували себе, чим же пояснити, що всі палоло в одну й ту саму ніч, підкоряючись закликові місяця, кидають свої затишні житла… Проте, хоч ми й не могли пояснити, як доходить цей заклик до палоло й чому вони відгукуються на нього саме за день до настання останньої чверті місяця, біологічна доцільність того, що тут відбувалося, не викликала в нас ніякого сумніву: роїння палоло забезпечувало продовження їх роду й широке розселення.

І, ніби усвідомлюючи, що на наших очах відбувається щось надзвичайне, велике, ми всі мовчали, наче боялися недоречним словом завадити природі.

Пальці Румянцева з несподіваною силою вп’ялися в моє плече. Я озирнувся. Метрів за сімдесят—вісімдесят від нас просто на поверхні океану пливла велетенська тварина. Над водою видно було тільки високий спинний плавець і частину спини. Тварина пливла неквапливо й не по прямій лінії, а по колу, дедалі наближаючись до нас. На якусь мить із води вистромився вертикально поставлений хвіст, а потім у прозорім зеленкуватім освітленні ми побачили довге торпедоподібне тіло й морду з витягнутим дзьобом. Чудовисько, видно, ласувало палоло, але те саме фосфоричне світло морських організмів, яке дало нам змогу розглянути загальні обриси тварини, заважало роздивитися її в подробицях. Румянцев швидко націлився фотоапаратом із дуже чутливою плівкою й кілька разів клацнув…

А чудовисько повільно пливло собі далі, описуючи широку дугу. І раптом його не стало. Усе це було б дуже схоже на галюцинацію, якби ще довго не виднівся у воді залишений твариною зеленкуватий слід, що зникав у глибині.

І знову мою свідомість обпекла думка: “Іхтіозавр!”

Проте я не наважувався вимовити це слово вголос і чекав, що скаже досвідчений іхтіолог Румянцев. Але й він мовчав, здивовано знизуючи плечима.

— Що за дивовижна істота! — мовив він нарешті. — Ніколи такої не бачив.

— Мабуть, касатка, — відповів я не без заміру: у глибині душі я сподівався, що Румянцев мене спростує.

І він не забарився це зробити.

— Та що ви! Нічого схожого! — заперечив Румянцев, навіть не підозрюючи, як я зрадів його відповіді. Румянцев почав докладно описувати мені зовнішній вигляд касаток, а я слухав його й тріумфував. Здається, неповторне повторилося!

Шкода тільки, що видиво було майже таким короткочасним, як і вперше. Я скептично глянув на фотоапарат Румянцева й поцікавився, чи є надія, що знімки вийдуть.

— Надія, звичайно, є, — відповів він. — Але ж ви самі бачите, яке освітлення…

Незабаром мало зійти сонце; дрібні зірочки погасли. Роїння палоло не припинялося, дедалі більше ланцюжків спливало на поверхню океану, але ми несподівано втратили інтерес до цього явища, хоча й знали, що найбільша інтенсивність роїння палоло припадає на схід сонця; загадкові мешканці темних розколин починають свою шлюбну карусель у примарному місячному світлі, а закінчують під яскравим промінням сонця.

Мабуть, тому, що на світанку похолоднішало, мене почало морозити. Я взявся за весла й мовчки повернув у бік лагуни. Коли на сході, віщуючи близький день, з’явилася попеляста смуга, до нас долинула весела пісня. Це поверталися з багатим виловом полінезійці.

Сонце зійшло над обрієм враз, наче хтось виштовхнув його з океану. І коли проміння його впало на зелені, вологі від щедрої роси крони кокосових пальм, а білий кораловий пісок на березі знову сліпуче заблищав, наша шлюпка досягла входу в лагуну. Я востаннє оглянувся на океан: від величезної кількості ікри й молочка він став опаловим.

Слідом за пірогами полінезійців шлюпка наша увійшла в лагуну й пришвартувалася до борту “Чайки”.

Ні цілком законне бажання відпочити після втомної, безсонної ночі, ні запрошення на свято в село (а нас повідомили, що організатори торжества вже розлили в черепашки тридакни пальмове вино), — ніщо не змогло зупинити нас із Румянцевим. Не домовляючись і не відповідаючи на запитання здивованих учасників експедиції, ми кинулись у фотолабораторію й зачинились там.

Надії наші не справдилися. Вірніше, те, що могло вийти на фотографії, — вийшло: це були хистке, у світлих фосфоричних смугах, море й чорна спина невідомого чудовиська з гострим плавцем.

Румянцев засмутився не менше, ніж я.

— Ні, це, безперечно, не касатка, — доводив він мені. — Та хіба на такому знімку розбереш, хто це?

А я думав, що це іхтіозавр, хоч так і не наважився поділитися своїми міркуваннями з Румянцевим.

І в мене було таке передчуття, що незабаром я знову зустрінуся з таємничим мешканцем океану. Чому воно раптом виникло, пояснити не можу, але передчуття збулося. Правда, не так, як малювала мені фантазія, бо побачити іхтіозавра на власні очі не пощастило.

І тоді я вперше й востаннє в житті позаздрив людям, корабель яких було розбито і які мало не загинули в океані.