Вільняк

Розділ сімнадцятий Галявожер

— А-а-а! — несамовито заверещав гоблін-пузань і лантухом повалився на брудну долівку ливарні. Він скрутився клубочком, та це мало захищало від ударів.

— Тупак, незграба, недоумок, виродок! — гарчав плескатоголовий наглядач і кожне своє слово супроводжував ударом важкого гарапника.

— Вибачте мені! Вибачте мені! — жалісно скиглив пузань. Нагай заляскав іще гучніше, до крові розтинаючи шкіру на його спині та плечах. — А-а-а! — відчайдушно заволав невільник. — Згляньтеся наді мною нещасним…

Наглядач — м’язистий плескатоголовий гоблін із кривулястим татуюванням, що вкривало добрячу половину його мармизи та плечі, противно рохнув і нарешті дав бідолашному пузаневі спокій.

— Зглянутися, кажеш? — гаркнув наглядач. — Ще одна така халепа — і ти небіжчик. Ось-ось прибуде нова партія робочих — на кий біс мені здалися такі здихлі, як ти? Дійшло?

Пузань досі ще лежав, згорнувшись калачиком, і не ворушився. Він був надто переляканий, аби відповідати. Бовкнеш щось, а наглядач, чого доброго, ще більше розлютиться. Хіба то пузанева провина, що він перечепився і впав? У плавильні було гаряче, як у пеклі, він весь упрів, змучився, до того ж від недоситу охляв так, що ледве міг бачити. Перед очима все пливло, ноги стали як ватяні. І коли плавильні форми наповнилися сяйливим розтопленим металом, земля під ногами кудись попливла…

— Дійшло, питаю? — знову гримнув наглядач-плескатоголовець.

— Так, так, хазяїне, до нього дійшло, — озвався другий гоблін-пузань, поспішаючи до свого брата. Він схопив його за руку і, намагаючись не чіпати страшних басаманів на спині, допоміг зіп’ястися на ноги. — Хазяїне, він більше не буде, слово честі, хазяїне.

Плескатоголовець зневажливо сплюнув.

— Я скорше позбудуся свого шолома та нагая, аніж повірю пузатій потолочі, — процідив він крізь зуби. — Швиденько все прибрати звідси! — гарикнув він, киваючи на долівку, де холов розхлюпаний рідкий метал, перетворюючись на величезну безформну брилу. — І ви теж — додав він, ляскаючи батогом на дрібногоблінів, з’юрмлених біля рудного конвеєра. — Ану допомагайте!

Гобліни підійшли, сторожко озираючись на наглядацький нагай із трьома хвостами, кожен з яких кінчався загнутим гаком. Ухопивши разом із пузанями величезну металеву брилу, вони з гуркотом, сопінням та рохканням посунули її по долівці закіптюженої та задимленої плавильні, сповільна посуваючи до печі.

З усіх боків грюкало, гупало та двигоніло, а невільники-робітники, позбивані у купки за племінними ознаками і поприв’язувані один до одного за пояс — дрібногобліни до дрібногоблінів, пузані до пузанів, — знемагали від надсильної праці. У сяйві плавилень блищали потом їхні змащені тіла. Кого тут тільки не було: вантажники та грубники, плавильники та формувальники — і всі до одного зацьковані, охлялі й хворі на ливарний круп. Гобліни-наглядачі ревно стежили, аби вони ні на мить не стишували шаленого темпу.

Поліняки в головній печі давали температуру плавильним шапликам, де руда перетоплювалась на залізо, і тоді його переливали в довгі масивні форми на ланцюгах, кріплених у спеціальних пазах на стелі. Потім ємності з яскравим, сліпучим металом скеровувано до охолоджувальних резервуарів. Не минало й години, як із сировини виходив готовий виріб.

О, які то були вироби! Велетенські криві серпи, які потім старанно кували, гострили, шліфували і виставляли довгими шерегами. Потому їх мали доправити на запряжених волорогами возах у комори.

Густа, задушлива спека була нестерпна, і купка бідолах-невільників ледве дошкандибала до плавильного шаплика.

— Раз-два-три… Узяли! — закричав один дрібногоблін.

Натужно закректавши, усі дружно підхопили величезну металеву брилу і висаджували її дедалі вище вгору, аж поки вона перевалилася через вінця пузатого шаплика і шубовснула в розтоплене залізо. Вогненна кваша захлюпотіла, засичала, закурила ядучим димом, брила закрутилася дзиґою і почала оплавлятися, як масло на пательні. Бідолаха-пузань, через якого розлився метал, знесилено плюхнув на землю.

— Уставай, — заблагав його брат, сторожко роззираючись: чи не помітив, бува, наглядач-плескатоголовець?

— Не годен, Зимородку, — прохрипів той через силу.

— Маєш звестися, — напосідав Зимородок. — Щоб той нелюд знову не сказав, що ти байдикуєш. — І він похмуро похитав головою. — Жмутку, я не переживу, якщо втрачу ще й тебе. І так уже нікого не лишилось, а тут ще й ти… Ти ж у мене один-однісінький. Ні, ти кров з носа повинен устати…

І тут пронизливо, аж затремтіло сперте, сповнене ґвалту повітря ливарні, засвистів паровий сигнал, сповіщаючи про кінець зміни. Ущух розмірений гриміт молотів та несамовите чиргикання терпугів, гобліни покидали свій струмент і плентали геть, звільняючи місця для наступної зміни. За хвилину-другу тишу порушувало тільки ревіння вогню у плавильнях.

— О, дякувати Землі й Небу, — промурмотів Зимородок. — Ходімо, Жмутку, — сказав він, знову беручи брата за руку. — Ходімо відсіля геть.

Жмутко насилу зіп’явся на ноги і, не кажучи ні слова, покірливо поплентав з ливарні, спотикаючись щокроку, немов кульгавий волоріг. Голова його була похнюплена, у вухах дзвеніло, а спину пекло вогнем.

Вулиця зустріла їх небом кольору заков’язлої каші та холодною мрякою. Виснажені працею і голодом, гобліни довгою низкою тяглися до своїх куренів, а назустріч їм ішла нова зміна. Опинившись після пекельної спеки під мжичкою, пузань Жмутко трохи ожив, болючі зашкарублі басамани дошкуляли куди менше. Та минуло зовсім небагато часу, і полегша змінилася дрижаками: розгарячіле Жмуткове тіло хутко остигло і промерзло до шпику кісток.

— М… м… м… мені н… н… н… немає б… б… більше с… с… сили ц… ц… ц… це т… т… терпіти, — промовив Жмутко, затинаючись на кожному слові. Він зубами вухналі кував, і без упину їв дрижаки. У легенях почав відходити димовий наліт, і кощаве тіло — в чому тільки душа трималася? — знову заходило ходором од надсадного кашлю. На Ливарних галявинах не було невільника, який би не терпів од нього.

Зимородок зиркнув на брата. Вони удвох гаптували стежку через галявину до куреня, що правив за домівку їм та ще сімдесятьом таким самим бідакам. Він не міг не помітити, якою мертвотно-блідою стала Жмуткова шкіра, а також постеріг, що під очима з’явилися вугільно-чорні кола, а погляд став некліпний, ревматичний — немовби Жмутко бачив те, що лежало за межами сього світу — свавільного та неймовірно жорстокого. Той вираз був Зимородкові вже знайомий — так само дивилися незадовго перед смертю двоє їхніх братів, Крутило та Хвостань.

— Кріпися, братику, тримайся, — півголосом благав Зимородок. — Я перев’яжу тобі рани, зрихтую щось попоїсти, і ти відпочинеш. — Він кволо усміхнувся. — Усе буде гаразд, ось побачиш, — додав він і зараз же похмуро подумав, що промовити ці слова — одне, а справді в них повірити — щось зовсім інше.

Отак, шкандибаючи під сіренькою мрякою, вони дійшли до невільничих хиж, що тяглися безрадісною лінією. Їхнє житло — убогий ветхий курінь — стояло якраз посередині цього ряду. Земля розгасла, її місили сотні ніг, і наостанок довелося долати густу липку багнюку, що приставала до роз’ятрених ніг. Кінець кінцем Зимородок допоміг Жмуткові переступити три дерев’яні сходинки, натис на клямку і прочинив двері до куреня.

У носа їм шибнуло затхле, смердюче повітря, де можна було вирізнити сопух гнилої мерви, гнійних ран та немитих тіл. Так-сяк прошкандибали всередину.

— Та зачиніть-бо двері! — буркнув хтось і відразу ж зайшовся густим надсадним кашлем. Після нього забухикали решта, і невдовзі вся хижа кашляла — аж ревла.

— Тихо! Заткніть пельки! — прокричав хтось у протилежному кінці. — Ану припиніть цей бісів гамір!

Зимородок провів брата до центрального проходу в хижі й далі до місця, де вони спали — двох дерев’яних лежаків, устелених смердючою, запліснявілою соломою. Жмутко звалився на своє вбоге ложе — і ту ж мить із зойком перекинувся долічерева: нагадали про себе рани на спині.

— Заткни пельку! — ще дужче роззлостився той самий голос. — Засну я тут чи ні?!!

— Заткни сам, — порадив йому хтось, і зараз же в бік скаржника полетіла здоровенна грудка. — Як ти не годен заснути, то, виходить, лежня справляв!

Усі тутешні мешканці значилися в різних змінах, і весь час хтось приходив, хтось відходив, а хтось, як-от зараз, намагався поспати; тут їли, пили, півголосом перемовлялися… а ще… вмирали.

Зимородок укляк біля брата, витяг із кишені у штанях маленького каламарчика і відкоркував його. Із шийки шибнув солодкавий, запашний дух гой-ягідної масті, дарма що пляшечка була майже порожня. Він так-сяк облизав із пальця сажу і заходився вишкрібати з куточків, дна та стінок пляшечки рештки масті.

— Лежи тихенько, — попросив він брата і заходився втирати блідо-зелену масу в найстрашніші рани. Жмутко, коли було невміч терпіти, лише кривився і тихенько постогнував. — Ще трішечки, ще потерпи, — благав Зимородок, змащуючи шкіру. — Ми вже майже закінчили. Уже майже все…

— Ма… майже в… в… все, — повторив Жмутко, вимучуючи кожен звук.

— Ну, звичайно ж, — підбадьорював його Зимородок. — Катапультні гнізда вже закінчено. Ступоходи та списомети — теж. І парові рури. Ще трохи — і велетенські серпи небавом також буде закінчено. — Він намагався говорити бадьоро. — Не сьогодні-завтра настане всьому край…

— На… на… стане кр… рай… — прохрипів Жмутко.

— Галявожер? Тьху! — сплюнув Зимородок. — Не машина, а пародія на калічного гобліна! — Він здригнувся, знов затикаючи пляшечку. — Побудь тут, брате, — промовив він стиха. — А я роздобуду чогось на вечерю.

Зимородок важко підвівся, узяв кварти, миски — свої та Жмуткові, й почовгав до кашоварного казана, що стояв у далекому закутку невільничої хижі під наглядом павуконогого гобліна і тихо булькав. Він важко зітхнув. Так, братові було ще гірше, ніж йому, та це не означало, ніби його самого не діймали люті злидні. І щоки його, і очі глибоко позападали, а ребра випиналися з-під шкіри, як сухі патики. І в нього, і в брата, і в інших гоблінів-пузанів — у них усіх дуже скоро відпадала потреба в черевній підв’язці, і та вільно теліпалася під запалим черевом. І на нього, і на решту мешканців невільничої хижі чекав один фінал — смерть від надсильної праці.

Каша в казані була сіра на колір, глизява, та ще й смерділа казна-чим. Зимородка аж вернуло від того варива, коли його накидали у його та братову миски, але він одчайдушно силкувався себе не виказувати. Набравши у кавратки брудної води з барильця, він повернувся до своєї лежалки.

— А ось і ми, — озвався він, розставляючи миски з квартами на долівці й добуваючи із задньої кишені штанів ложку. — Хочеш, я тебе погодую?

Жмутко нічого не відповів. Мабуть, не чує, подумав Зимородок. Брат лежав на боці, дихав хрипко, уривчасто і дивився просто себе.

Зимородок занепокоєно зітхнув.

— Слухай, ти тільки не помирай, — прошепотів він тихо-тихо. — Тільки не зараз. Я цього не переживу. — На очі йому набігли сльози. — Я ж казав тобі, Жмутку, що все вже майже позаду. Ще трохи — і кінець. Вір мені, брате, недовго вже зосталося. Недовго…

Вайло Нишпа опустив косу, випростав хребтину і потягся.

— Хай йому грець, отака каторжна робота! — поскаржився він і, запустивши руку під черевну підв’язку, заходився чухати своє чималеньке, кругленьке, волохате черевце, яке та підтримувала.

— Правда твоя, що каторжна, то каторжна, — притакнув братові Одоробло, скидаючи солом’яного бриля і втираючи лоба рукавом. — І важка, і парить, як у кузні, — додав він.

Вайло зняв із пояса надпиту баклагу, відкоркував її і добряче відсьорбнув сидру з лісових яблучок.

— На, — простяг він баклагу братові.

Вайло втер шийку рукою і собі приклався.

— А-а-а! — зітхнув він. — Смакота!

Брати стояли серед поля ячменю-синцю. Воно вже було наполовину викошене, а ячмінь поскладувано охайними гостроверхими стіжками. Ще малося скосити та пов’язати другу половину. Зерно перестигло, на важкому колоссі з’являлися перші провісники пліснявого цвіту, і хай би як старались брати-пузані, обидва чудово розуміли, що вдвох їм не закінчити жнив учасно.

— Ех, було б нас не двоє, а більше, — буркнув Вайло.

— Сам знаю, — сумно кивнув головою Одоробло. — Як згадаю, як працювалося торік… — І він скрушно похитав головою. — Я тільки молюся та сподіваюся, що з братами все гаразд.

Вайло взяв у нього баклагу і ще раз від душі пригостився з неї.

— Жмутко, Хвостань, Зимородок, Крутило… — На згадку про братів, яких зараз тут не було, на очі Одороблу набігли сльози. — Чия вража сила загнала їх на ті трикляті Ливарні галявини, га? — він зробив широкий рух рукою, обводячи сусідські наділи, де, як і на їхньому полі, колосився ще не скошений ячмінь-синець. — Гайовики, Плигуни, Волосяники… Половини з них уже нема серед живих, а друга половина чекає, поки до них прийдуть, виловлять, посадовлять на підводи і відвезуть до решти…

— Пом’яни моє слово, наступними будемо ми, — промовив Вайло. — Оті плескатоголовці можуть наскочити щохвилини. Тільки цього разу нас посилатимуть уже на війну.

— І не тільки нас, пузанів, отак, — додав Одоробло. — Цього разу будуть хапати всіх без розбору. Похапають усіх, та й пошлють на різницю, отак-то, і що ж тоді буде з нашим урожаєм? Ти мені не скажеш?

Вайло зосереджено кивнув головою, і обидва брати застигли поруч у полі, раз по раз передаючи один одному баклагу та озираючи краєвид, розбитий на прямокутники полів, поселення та сельбища, що розкинулися ген удалині.

Минуло вже чимало часу, відколи з’явилися Гоблінівські сельбища, що брали початок від однієї-однісінької колонії бражних гоблінів. Із часом біля неї осідали інші чільні гоблінівські племена. Першими сусідами медолюбів стали миролюбні симбіотики. Потім з’явилися павуконогі гобліни та дрібногобліни, вони вподобали собі узбережжя росяних ставків та Залізнодеревну пущу. А пізніше до миролюбних племен приєдналися інші — войовничі кочівники; їх дедалі більше вабив осілий спосіб життя, безпечніший і захищеніший від несподіванок.

Ікласті та чубаті гобліни, чорновухи та патлаї, рожевоокі й сірі — попервах споруджували такі-сякі подоби хиж, розчищаючи під свої житла лісові галявини. З усіх дерев залишилося тільки одне, посередині поляни, та й те з обтятим гіллям: з нього витесано родовий тотемний стовп. Трохи згодом з них виокремились інші племена, які селилися неподалік і будували вже не примітивні хижі, а цілі хати-вежі, укріплені висотки, будинки круглявої форми та довгасті хати. Навіть деякі плескатоголовці, на власні очі пересвідчившись у перевагах осілого життя, і собі займали галяви та зводили на них свої, ні на що не схожі, плетені з лози «мурашині вежі».

Одоробло і Вайло мовчки озирали краєвид, простягнений перед ними. Серед полів, бовваніючи супроти вечірнього неба, вирізнялася Залізнодеревна пуща, де мешкали лісові гобліни і звикали до осілого життя гобліни-патлаї. Південно-східніше височіли лозяні «мурашині вежі» плескатоголовців та золотоголових гоблінів, пнучись до неба, де вже громадилися важкі чорні хмари.

Північніше, в сусідстві з запнутими маревом росяними ставками, де на берегах жили павуконогі гобліни, у промінні західного сонця світилися шпилі колоній бражних гоблінів, а трохи далі від них, праворуч, там, де видніли свіжовирубані лісові прогалини, з хатніх бовдурів курився дим. То були найостанніші гоблінівські поселення: вони належали наймолодшим племенам та родинним спілкам, і деяких із них ще не сягнула навіть пожадлива рука Ливарних галявин.

Обличчя Одороблове закам’яніло з гніву.

— Чому б оце нашій племінній старшині не дати гоблінам жити у спокої? З якого дива ми повинні йти воювати? Га, Вайло, ти мені не скажеш?

Вайло тяжко зітхнув.

— Ми — прості звичайні пузані, — промовив він, ледь помітно хитаючи головою. — Одоробло, великі племінні ватаги, не переймаються дрібною рибкою на кшталт мене чи тебе.

— Але де ж тут справедливість? — гнівно вигукнув Одоробло, махаючи на блакитні поля, колихкі під подувами східного вітру. — Хто пожне оцей врожай, га? Ніхто його не пожне. Його просто покинули гнисти в полі.

— І він уже гниє, — притакнув Вайло.

— Еге ж, — промимрив Одоробло. — А що ми будемо їсти, коли настане зима, з довгими холодними вечорами? Скажи мені, що? — Він знову взяв у брата баклагу, вихилив її й утер рота затиллям долоні. — В одному я не сумніваюся: якщо хтось і голодуватиме, то вже ж не всемогутні ватаги наших племен.

— Твоя правда, брате, — кивнув головою Вайло. — Вони жируватимуть у своїх племінних шопах, а ми будемо битися та гинути у їхніх війнах!

— Племінна старшина! — вигукнув Одоробло зривистим від обурення голосом. — Він сплюнув на землю. — Без них нам жилося б стокрот ліпше! — Він узяв свою косу, повернувся до перестиглого ячменю і з новими силами заходився косити. — Хто нам із тобою зараз потрібен, брате, то це друзі врожаю…

— Одоробло, — урвав Вайло, і голос його враз став тихий, сторожкий.

— Ти чув, що говорили на тому зібранні, — провадив Одоробло, енергійно вимахуючи косою. — Таких гоблінів, як ми, таких, хто думає, як ми з тобою, в кожному племені, у кожній гільдії хоч греблю гати…

— Одоробло!

Одоробло помовчав і підвів очі.

— Що? — запитав він. — А що, хіба не так?..

І тут він нарешті теж побачив те, що насторожило його брата: довгу колону хирлявих павуконогих гоблінів, що гаптувала стежку з північного сходу просто на них. Блакитним полем сунули, ледве волочачи ноги, бранці в супроводі посиленого конвою плескатоголовців. Мокрі всі до одного, як хлющ. Вочевидячки плескатоголові посіпаки нагрянули у розпалі їхнього чаклунства — ритуального годування молюсків, — і, повитягувавши їх з води, навіть не пустили додому перебратись у сухе. Відірвані від своїх росяних ставків та велетенських молюсків, яких вони там розплоджували, худі лускаті створіння виглядали страх нещасними та знедоленими.

Одоробло ахнув.

— О Земля і Небо, — прошепотів він тремтячим голосом, — якщо вони вже забирають цих добродушних симбіотиків, то на тихому житті у сельбищах спокійно можна ставити хрест.

— Гей, ви двоє? — зіпонув ще здаля один із плескатоголових наглядачів. — Негайно сюди! В колону до всіх!

Одоробло і Вайло скинулися очима, і на душі обом ураз стало тоскно. Мить, якої вони боялись як вогню, захопила їх зненацька і набагато раніше, ніж їм могло приснитися у найстрашнішому сні. А друзі врожаю? Де вони тепер?!

— Ану мерщій! — гарикнув плескатоголовець. — Вважайте, ви вже на службі!

— А… а як урожай? — спробував був заперечити Одоробло. — Ми ще не закінчили жнив, і…

— Про жнива можете забути! — ревнув плескатоголовець, і пика йому зі сказу взялася червоними плямами. — Хай гниє собі! На Вільних галявинах нас чекають рясніші жнива, і вам тільки й діла буде, що йти за галявожером і збирати тамтешній врожай!

Вогнецвітка Хитродум стояла навкарачки, припавши головою до підлоги і випнувши свій величезний зад. Зроду їй ще не було так себе шкода, як тепер. Вона худла на очах, і все через оту осоружну їжу — чорний хліб та синцеву кашку. У грудях пекло, суглоби порозпухали, руки вкрилися червоними вавками, дошкуляли мозолі. І на довершення тілесних мук, вона ще й кілька днів не бачила Бурштинотопа.

Праворуч від нетрячки стояла металева діжка зимної води із шапкою милиння. Раз по раз, колінкуючи по підлозі Вогнецвітка опускала в воду величезну шорстку щітку і люто шатирила нею білий мармур, стираючи з долівки острівці бруду і бурмочучи собі під ніс.

— О, нехай я тільки його побачу, — бурчала вона кволим голосом. — Еге ж, якби Бурштинчик дізнався, як вони мене тут трактують…

Раптом Вогнецвітка почула якийсь шум. Вона урвала роботу і відкинула назад масне пасмо, відкриваючи запухлі, почервонілі очі. Важка тупотнява чобіт за її спиною дедалі ближчала.

Десь-найпевніш брудних чобіт, гірко подумала вона. Тож-бо знову доведеться шарувати долівку наново.

Ні, скаржитися Вогнецвітка ні на кого більше не збиралася. Один раз спробувала — і заробила кілька жаских рубців на литках. Не Ливарний король — а сущий деспот! Кроки наблизилися і, не зупиняючись, погупотіли повз неї далі.

Краєчком ока Вогнецвітка побачила двох прибульців. Один — Емуель Шумограй у довжелезному шелесткому плащі. Очищувачі, припасовані до кутастого капелюха, огортали голову пахучим димом. Він не сподобив Вогнецвітку навіть поглядом. Поруч Емуеля ступав безцінний гість, на чию честь Вогнецвітці, власне, й загадали вишарувати до білого блиску мармурову долівку. Звався він Жмутковолос Сокироноша — прелютий на вигляд гоблін-патлай у довгополому пір’ястому плащі, такому довгому, що він аж волочився по землі. Емуель та Жмутковолос квапливо пройшли до сходів, нагнавши на Вогнецвітку холоду вервечкою брудних слідів. А ще за хвильку вона почула, як гупнули горішні двері.

Вогнецвітка зиркнула вгору, і в ревматичних очах її жахтіла невтишима розпука.

— О, Бурштинотопе, любове моя, — жалісно проскиглила вона. — Що ж вони там виробляють із тобою?

А тим часом нагорі, в лікувальній кімнаті опостінь з його спальнею, духоблуд Бурштинотоп, колишній Найвищий Радник Найвищого Академіка у старому Санктафраксі, допіру приходив до тями і ще не міг остаточно повірити, що він ще тут, у цьому світі, а не потрапив до великого Вічного долу. Думки його блукали геть далеко від колишньої няньки. Правду мовити, ніщо його зараз не цікавило, поза власною втіхою. Навіть коли у двері постукали і потім до нього ввійшли Емуель Шумограй, а за ним слідом — Жмутковолос Сокироноша, він тільки й зміг, що розплющити очі й вітально піднести тоненьку кощаву руку.

Мочильний шаплик — або «кухонний казан», як поза очі називали цю посудину приставлені до Бурштинотопа роздебенді, — на його думку, був найчудовіший з усіх винаходів. Округлу приземкувату посудину з полірованої міді наповнювали теплою рідиною. Бурштинотоп сидів у цьому шаплику на маленькому ослінчику по шию в ній.

До шапликових стінок було припасовано цілу низку дудочок, і ними всередину надходили гаряча вода, лагідні бальзами та масті, а також очищене повітря, що булькало крізь пахучу масну рідину від споду до поверхні, змушуючи теплі шари здійматися вгору, а вичахлі спускатися на дно. Ба більше, ціла армія роздебендь, безперервно лижучи — зі схожим на сьорбання звуком — очі, метушилася у звоях пари навколо Бурштинотопової голови, погладжуючи його по вухах, по скронях, м’яшкурячи духоблудову потилицю та втираючи у шкіру духмяні масті.

Емуель і здоровило-гоблін, приступили до шаплика. Легенько затремтіли Бурштинотопові повіки: духоблуд силкувався налаштуватися на думки своїх гостей.

Залиште нас на хвильку, подумки попросив він роздебендь.

Ті відразу вволили його волю: поскладали свої губки, люфи, пляшечки з пахучими оліями, та й вимелися геть. Емуель Шумограй підступив ближче до духоблуда.

— Любий друже, ти виглядаєш куди краще, — промовив він, оглядаючи парке приміщення, пахучі свічки з туманними серпанками, наставлені де тільки можна було, і зціплені вуста його викривились у ледь помітній посмішці. Він скинув окуляри у сталевій оправі й протер затуманені скельця. — Мабуть, роздебенді зі шкури пнуться, аби догодити тобі, як я їм велів.

— О, вони так стараються! — розчулився Бурштинотоп. — Давно я не чув такого блаженства!

— Ну, ти заслужив на нього, — відказав Емуель. — Тим кресленням ціни немає. — Він махнув рукою на свого супутника. — Я щойно показував нашому шановному гостеві, як знаменито посуваються в нас справи, — пояснив він.

— Правда, правда, — поважно закивав головою Жмутковолос. — Нема слів…

Бачу, озвався у патлаєвій голові тоненький шелесткий духоблудів голосок.

Жмутковолос поморщився. Він і за кращих часів не надто шанував блудів, неприємних йому своїми м’якенькими немічними тільцями та потайними гадками. А цей, свистун зманіжений, був йому просто осоружний. Але, як пояснив Емуель Шумограй, цей духоблуд поцупив у Вокса Верлікса плани, що робили тебе замалим не володарем світу, і гоблінівський отаман приборкав свої зневажливі думки.

— Мої війська у зборі, — карбуючи слова, звернувся він до обох розмовників. — Гоблінівські сельбища ладні виступити хоч тепер!

Виступити? У духоблудовім голосочку бриніла зневага. Отамане, ти хотів сказати — рушити слідом?

Жмутковолос знову скривився. Хай їм грець, отим хирлякам-духоблудам, які свавільно вдираються у твої думки. До того ж його дратував духоблудів тон. Та нічого не вдієш, до часу з озлістю своєю доводилося критися.

— Сокири патлаїв вигострено, — повернувся він до Емуеля, — мечі й серпи молотоголовців та плескатоголовців гострі як бритва. Списи капловухів змащено, сагайдаки рожевооких повні стріл, а кийки ікланів та кусючок сяють новими шипухами. Ми готові!

Емуель Шумограй усміхнувся і лукаво підморгнув.

— Мої галявожери теж! — прорипів він.

Розділ вісімнадцятий Вечірня заграва

— Удачі тобі, Різню, — виголосив Фелікс тост до рум’янощокого живолупа в мордобрилячій куртці, що сидів поруч нього. — За твоє нове життя на Сріблястих пасовищах!

— За Сріблясті пасовища! — гримнули решта примар, з’юрмлених навколо величезного круглого столу в «Новому дубі-кривавнику».

— Хоча я досі не збагну, як можна проміняти життя примари на пастушу торбу і ходити за волорожачими стадами… стадами дурних безмозких тварюк! — розреготався міський гном на ім’я Спритник і підштовхнув свого сусіду, худого міцного живолупа. — А ми разом з Куцанем рушаємо на південні околиці, наставляти пастки на повзунів.

— Якщо полюватимете абияк, то ще питання, хто кого злапає, — похмуро кинув Бровань, троль-тягайло. — Подейкують, ніби там молотоголовців — аж кишить! Надто на тамтешніх лісистих кручах! — він похитав головою і пальцем постукав по своєму кістяному нагруднику. — Ні, для мене спокійне життя настане аж тоді, коли я вільно зможу скинути оцю штуковину. Тоді знайду собі затишну печерку серед північних стрімчаків, заведу городець із крайдорожником, волорожачий запряг, та й возитиму крайдорожник на торговище…

— Що я чую! — вибухнув Фелікс, ляскаючи троля-тягайла по спині. — Бровань Темнощокий, найсуворіший троль на все Осип-Місто, пострах Сторожів Ночі, ладен податися в городники!

Усі, хто був за столом, вибухнули дружнім реготом, і знову примари цокнулися келихами.

— За вдале полювання на повзунів!

— За крайдорожник!

— За городника Брованя!

На гамір оберталися завсідники, вони дивились на примар, не приховуючи цікавості та здуміння. Скороног, Швидкодух та Кудлай виголосили на честь галасливої компанії якийсь заздоровний тост і знов припали до питного лотка. Чух Чорне Око усміхнувся беззубою усмішкою, а його завзятий друзяка, нетряк Гурко, вітально підніс догори своє питне барильце. Тільки старий повітряний пірат у куті немовби не помічав примар і, глухий і сліпий на загальні веселощі, мовчки сидів, уп’явши вицвілі некліпні очі у келих заболонного вина.

Одним махом спорожнивши свого келиха, Бровань повернувся до Фелікса.

— А як же ти без нас? — поцікавився він. — Коли ми всі розліземося, хто слухатиме твої оповідки про лови мордобрилів?..

— А хто вестиме нас на Вежу Ночі… — докинув Різень.

— Чи перепливатиме з нами Крайріку опівночі… — додав Спритник.

— … при всьому бойовому риштунку, — уточнив Куцань.

— Щасливі деньочки, — зітхнув Бровань, ставлячи кухля на стіл. Ніякова тиша запала в таверні, коли примари стали пригадувати свою колишню домівку — безлюдне, захаращене руїнами та повне всяких демонів Осип-Місто — цілковиту протилежність щасливих Вільних галявин. Вони б ніколи в цьому не зізналися, та факт лишався фактом: хоч з якими прикрощами та незгодами доводилося стикатись ув Осип-Місті, вони були примари, і їм бракувало колишнього життя, а надто тужив за ним їхній ватажок Фелікс Лодд.

Замислено розглядаючи свій кухоль, Фелікс перший порушив тишу. Він говорив, а голос йому аж тремтів від напливу чуттів.

— Мій батько хоче, щоб я залишився з ним у Великій бібліотеці. — При цих словах хлопець аж пощулився. — Він говорить, що то мій обов’язок перед бібліотекарями — і перед ним…

— Фелікс Лодд — і бібліотекар! — вигукнув Спритник, і його хавка розпливлася в широкій усмішці, — Ну, хто б міг подумати?

Решта присутніх засміялися, хоча вже без колишніх веселощів. Вони чули збентеження свого ватажка, немов переживали його самі.

Фелікс знову пощулився.

— А все ж, якщо це бодай трохи ощасливить старого книжкового хробака…

Нараз важкі залізнодеревні двері таверни розчахнулися з таким грюком, аж загули горішні трями. До таверни вступив Громовий Вовкун, а за ним — юрма небесних піратів.

— Агов, хлоп’ята, ось погляньте, що знайшов старий Вовкун, коли його носило лісами західних околиць, — гукнув він і кивнув головою своїм супутникам.

За його спиною двійко піратів відчайдушно силкувалися приборкати якогось здоровила, закутого в ножні кайдани. Досить було відчути їдкий сморід гнилого м’яса та вільготного зела, аби зрозуміти, хто це такий. Бардадим пручався, силкуючись випростатися і блискаючи в ламповому світлі вушними та підборідними кільцями. З-під чорних від татуювання важких надбрівних дуг на примар зиркало двоє налитих кров’ю очей. Верхня губа здоровила зневажливо копилилася, оголюючи два ряди гострих зубів.

Фелікс вражено підвівся із-за столу.

— Молотоголовець! — побожно мовив він.

Хоча пірати обабіч гобліна були здорові кремези, супроти молотоголовця вони видавалися сущими карликами. Ще добре, що гоблінові руки були міцно скримцьовані за спиною, а ноги спутані коротким міцним ланцюгом.

— Молотоголовий вояк, — мовив Вовкун, проігнорувавши вбивчий погляд, кинутий на нього від гобліна. — Щойно з Гоблінівських сельбищ. Був озброєний до зубів і, бачця, шукав пригод, поки знайшов одну на свою голову. Ми саме наставляли пастки на повзунів і заскочили зненацька його бойовий загін.

— Ну, що я тобі казав? — звернувся до Спритника Бровань. — Не така то вже й безпечна штука — полювати на повзунів.

Спритник судомно ковтнув клубок у горлі.

— Бойовий загін? — здивовано перепитав Фелікс.

— Принаймні мені видалося, ніби то саме він, — пояснив Вовкун. — Ті посіпаки не мали при собі ані клунків із пожитками, ані ткацького причандалля, тільки зброю — і то всі без винятку! Їй-же-бо, вони відчайдушні шукачі пригод.

Гоблін зневажливо пирхнув і сів просто на долівку. Очі його нишпорили по всій таверні.

— Його кумпани показали спину і зникли в лісі, щойно забачили нас.

— Вони втекли? — Фелікс не вірив власним вухам.

Гоблін сплюнув додолу і вишкірився на нього.

— Поки що тікаємо, а там і до бою станемо, — прогарчав він товстим утробним голосом.

— Коли? — запитав Фелікс, присідаючи і зазираючи гоблінові в обличчя. — Коли це молотоголовці збираються ставати до бою?

— Незабаром, — відповів бранець, і знов оголив гострющі білі зуби в усмішці. — Молотоголовці скорі на бійку.

— Він і нам торочив те саме, — показав рукою на бранця Вовкун. — Мабуть, чи не нажлуктився лісового грогу, бо коли його товариші тікали, то він лежав колодою під мочардеревом і давав хропака. Еге, коли вже згадали про грог, то де Матінка Блакитне воло? Я помираю зі спраги!

— Лісового грогу! — облизнувся молотоголовець. — Вузлик-Мотузлик хоче лісового грогу!

— Гадаю, він і так під мухою! — кинула Матінка Блакитне воло, пробираючись до них із повною тацею. За нею, ховаючись за спідницями, ішов її когутик Чорниш. — А тепер, якщо ти не проти, капітане Вовкуне, забери свого гостя геть. Він порозганяє всіх моїх відвідувачів!

— Одпровадьте Вузлика-Мотузлика в Мурашині Вежі, — скомандував Вовкун. — Та хай помиється, — докинув він. — А то смердить ще гірше за рибожаба!

Коли небесні пірати зі здорованем-молотоголовцем, грюкнувши дверима, покинули таверну, завсідники «Дуба-кривавника» полегшено зітхнули. Скороход, Швидкодух і Кудлай повернулися до питва: після пережитого їх знов мучила спрага. Чух і Гурко перезирнулися, а самотній небесний пірат у куті знову встромив очі в стіл перед собою.

— Бігме, не хотів би я зустрітися з таким мурлом темної нічки, — похитав головою Спритник, душком вихилив свого жбана і підморгнув Матінці Блакитне воло, аби підлила ще.

— Я теж, — підхопив Різень.

— Може, я й помиляюся, — промовив Громовий Вовкун, укупі з іншими піратами підсідаючи до примар, — але мене гнітить зле передчуття. Ніби нас підстерігає якесь нещастя. Ви чули його слова? «До бою станемо». Не знаю, як вас, а мене вони насторожують.

Фелікс похмуро зсунув брови.

— По-твоєму, оті молотоголовці, що ви наполохали, щось винюхували? — запитав він.

— Поза всяким сумнівом, — насурмонився Вовкун. — Вони намагалися залишитись непоміченими. І якщо ви запитаєте мене, що їх тут цікавило, відповім: наші оборонні редути.

Фелікс ще дужче спохмурнів.

— Скільки, кажеш, їх там було?

— Щонайменше дві сотні, — понуро відповів Вовкун. — І є свідчення, що їх навіть куди більше. Табірні вогнища, галяви, щойно полишені старі хати-вежі. — Він поморщив носа. Боюся, тут уже зібралася добра половина всіх Гоблінівських сельбищ і тільки вижидає слушної миті для нападу.

Фелікс аж підскочив, очі його спалахнули вогнем.

— То чого ж ми чекаємо? — зикнув він. — Треба негайно сповістити Раду Вільних галявин — і рихтуватися до війни!

— Хай тобі гаразд ведеться! — буркнув Громовий Вовкун і скептично пирхнув. — Ти що, не знаєш нашого брата вільняка? Поки колосяться лани і повно дерева на заготівлях, їх більше ніщо не цікавить. Та й бібліотекарі нічим не кращі, їм книгозбірня заслонила весь світ.

— Ну, то й що? Обійдемося без них! — знову вигукнув Фелікс і переможно всміхнувся.

Одного по одному обвів він поглядом усіх бенкетників.

— Друзі мої, доведеться вам поки що зачекати з планами на майбутнє, — промовив він. — Різню, Сріблясті пасовища ніде не дінуться. Куцаню і Спритнику, полювання на повзунів відкладається, будемо билися з молотоголовцями. А ти, Брованю, тим часом забудь про садівництво і знову надягни кістяні обладунки. Тобі вони ще придадуться!

— Авжеж, Феліксе, — відповів Бровань.

— Що ж до мене, — провадив він, грізно блискаючи очима, — то, боюся, наразі я не складу компанії бібліотекарям. — Із цими словами він підніс догори кухля, допіру наповненого від Матінки Блакитного вола. — Забудьмо про Примар Осип-Міста, — проголосив він. — П’ю до Примар Нового Нижнього міста!

На заході все чисто, просигналив із небесного човна молодий літун, відтак круто шугонув униз, промчав над високими ясно-зеленими травами Сріблястих пасовищ — і знову злинув у небесну височінь.

Легше, Ксанте, просигналила у відповідь його товаришка, вправним порухом натяжної линви перелаштувала вітрило — і піднялася поруч із ним.

— Я бачу, ти далі тішиш своє самолюбство перед тілдеропасами! — з усміхом прокричала Маґда.

— Та де! Просто мені подобається літати на «Щуроптахові»! — прокричав у відповідь Ксант, ніжно погладжуючи різьблений бушприт небесного човна. — Він ще слухняніший, ніж я гадав, — додав хлопець, голосно засміявся і зграбним рухом повернув линви горішнього та долішного вітрил. Чаймовина з шовковини туго нап’ялася, і невеличке суденце шугонуло ще вище в небо.

— Нас не розважатися сюди посилали! Ми тут на патрулюванні! — гукнула навздогін йому Маґда, ніжно погладжуючи бушприт своєї «Лісової нетлі». Хоча, ніде правди діти, дівчина теж чула неабияке піднесення, знов опинившись у небі. Потому, як у вітрило її човна поцілила сорокушача вогняна куля і «Лісова нетля», утративши керування, штопором ввігналася в землю Темнолісу, Маґда боялася, що повітряний човен уже ніколи не злетить у небо. Зібравши останні сили, вона таки приволокла додому «Лісову нетлю», хоч і довелося кілька день дибати похмурим Темнолісом. Ще кілька тижнів пішло на те, аби забути жахоту катастрофи, та й ремонт човна забрав чимало часу. І ось тепер Маґда та «Лісова нетля» знову були разом, знову краяли чисте небо Вільних галявин.

Тим часом Ксант угорі підтяг гирі — й знову пірнув униз, наполохавши стадо тілдерів, що паслися на луці. Перелякані тварини пустилися чвалом по зеленій траві. Кілька поблизьких живолупів, сторожів стада, помахали літунам руками і прокричали якесь живолупівське вітання. Бувалі пастухи нічого так не цінували, як вправний політ. Ксант помахав їм на відповідь і, виписавши низьку дугу, прилучився до товаришки.

Полетіли, просигналила Маґда, тамуючи усміх. Повертаємось назад. Нам ще рапортувати.

Ксант слухняно кивнув головою і коли вона розпустила вітрило уповні, полинув слідом за дівчиною. Яскраве сонце пестило безкраї луки Сріблястих пасовищ, де мукали й паслися цілі сонмища волорогів у сусідстві з грайливими стрибучими тілдерами.

За Сріблястими пасовищами, скільки сягало око, тяглася хвиляста опона Темнолісу. Ген-ген видніли крихітні цятки — то починалися Гоблінівські сельбища, а ще далі, під самим небокраєм, мов жахіття із кошмарного сну, курів чорний дим Ливарних галявин. Але тут, під яскравим сонцем, усе дихало миром та супокоєм. Ксант наздогнав Магду і просигналив:

Нум наввипередки до Озерного приплаву!

Маґда не відповіла, але її «Лісова нетля» різко рвонула вперед, беручи курс на Вільні галявини. Дівчина прийняла Ксантів виклик. І ось, неначе пара снігунів у буревій, двійко повітряних човнів, як блискавка, полинули небом.

Ось вони поминули спостережну вежу, і Сріблясті пасовища залишились позаду; показалося шпичасте лісове верховіття на околицях, а там і до Вільних галявин рукою подати. Ген-ген унизу, на півночі, замаячіли круті стрімчаки, обсіяні нетряцькими печерами. Ще мить — і попереду виринуло Нове Нижнє місто з трьома озерами, і в тихих та глибоких водах тих озер, неначе у велетенських дзеркалах, відбивалося полуденне небо. Вони летіли все далі й далі, і до них приєднувалися інші бібліотекарські човни: зусебіч до Озерного приплаву зліталися патрулі.

Коли Велике озеро помітно поближчало, Маґда попустила горішнє вітрило і стишила хід. Усе гаразд! — просигналила вона. Якщо Варіс бачить наші перегони, то буде в захваті!

Ксантів «Щуроптах» виписав коло і м’яко полинув униз. Вони рівночасно приземлилися на залюдненій платформі Озерного приплаву.

— Боязкий лемурчик, — прошепотів Ксант Магді на вушко, коли вони поприв’язували човни.

— Хвалько! — показала йому дівчина язика.

Десятки повітряних човнів, прив’язаних до консольних швартових брусів, стрибали під чимраз дужчими подувами тепловію, а галереї та надземні переходи були повні бібліотекарів — і тих, що тільки-но прилетіли, і тих, що тільки-но збиралися злинути в небо. Ксант і Маґда рушили приплавом у гущу Бібліотекарських Лицарів, що, як звичайно, галасливо ділилися враженнями. Щойно вони до них приєдналися, як у галереї, що вела до вежі-харчевні, з’явилася Варіс Лодд. Яро сяяв під сонцем її літунський костюм.

— Бібліотекарське лицарство! — звернулася вона до всіх присутніх, і голос її звучав твердо і владно. — Перестаньте гелґотіти, як зграя лісових гусей, і рапортуйте!

Юрма враз принишкла, всі повернулися обличчями до свого капітана і розбилися на літунські пари. Бібліотекарі по черзі підносили руки і виразно жестикулюючи, розповідали про те, що бачили.

Зауважено пересування на південь. Десь-найпевніш загін плескатоголовців.

Варіс кивнула головою і прищулила очі.

Помічено лісові вогнища біля Ливарних галявин. Вони чимраз ближчають.

Варіс кивнула головою знову, зберігаючи кам’яний вираз обличчя і не виказуючи ані найменших емоцій.

Потрапили під обстріл над південними узліссями. Зазублені наконечники стріл, як у сірих гоблінів. Обійшлося без жертв.

Варіс рухалася вздовж шереги, сухо киваючи головою на донесення кожної бібліотекарської пари. Доповідали про ознаки присутності гоблінів, про свіжі поруби та вогні на всіх кордонах Вільних галявин.

— А ви що скажете? — розітнув тишу голос Варіс — твердий і різкий.

Маґда і Ксант, які весь час штурхали одне одного і кривили смішні гримаси, провинно підвели очі. Маґда піднесла лівицю і окреслила нею широку дугу Сріблястих пасовищ, а Ксант покрутив великим і вказівним пальцями і кивнув головою.

— На Сріблястих пасовищах спокійно, так? — усміхнулася Варіс тонкогубою усмішкою. — Нарешті хоч якась утішна новина. А втім, не дивно, що такі вітрогони та охотники швидкої їзди, як ви, нічого не помітили. Дякувати Небові, є ще живолупи-пастухи. Принаймні їхні донесення заслуговують на довіру!

Усі разом повернулися до Ксанта й Магди, і ті густо зашарілися.

— Бібліотекарські Лицарі всі вільні! — скомандувала Варіс, пари порозпадалися, і всі подалися до вежі-харчівні.

— Ксанте!

Хлопець здригнувся, коли на його плече лягла рука Варіс Лодд. Вона відвела його вбік і тихо, щоб ніхто не чув, сказала:

— Якщо я вже згадала донесення живолупів, то один із них запевнив мене, що такого польоту, як нині, він ще зроду не бачив.

Ксант зашарівся вдруге, цього разу вже від заласся.

— І якщо мої підозри справдяться, не сьогодні-завтра ваше вміння літати може стати в неабиякій пригоді.

— Справді? — запитав Ксант.

— Так, — відповіла Варіс і всміхнулася хлопцеві. — Під час вильоту моєї ланки.

— Спокійно, хлопче, — прошепотів Рук, зачувши, як Чинквікс затремтів під ним усім тілом.

Гілка, де сидів зубощир, видавалася надто тонкою і ненадійною, та Рук уже звик цілком довірятися чуттю свого плигуна. Скільки вони вже гасали стрімголов верховіттям Темнолісу, а міцний рябий зубощир жодного разу не схибив. Крім того, на відміну від помаранчевих та гнідих тварин, Чинквікс був як ніхто швидкий і кмітливий. Досить було Рукові легенько напнути повід чи ледь стиснути ногами боки, як зубощир прожогом виконував команду.

Утім, їх пов’язували стосунки, набагато глибші за ті, що виникають між вершником та плигуном. Щоразу, коли Рук з’являвся біля зубощира, голубі Чинквіксові очі спалахували, а тонкий хвиський хвіст починав збуджено розтинати повітря. Тоді Рук лоскотав його під ніздрями, і тварина блаженно заплющувала очі, глухо вуркочучи з розкоші.

— Що таке, хлопче? — прошепотів Рук, нахиляючись вперед у сідлі. Чинквікс тремтячими ніздрями втягував у себе повітря. — Ти щось зачув?

Рук уважно оглядав виднокіл. Праворуч хвилясто слався нескінченний океан лісового верховіття; попереду — та сама картина, лише в кількох місцях зелений килим цяцькували залізнодеревні пущі, чиї сосни високо підносилися над рештою лісу; а ліворуч…

Рук мало не зойкнув. Роззявивши рота, він дивився в далечінь — і не вірив своїм очам.

— О Небо, що це? — промурмотів юнак.

Ось уже два дні уланські загони Вільних галявин з ранку до ночі прочісували Темноліс. Вони обнишпорювали дозором північні околиці Вільних галявин і поступово просувалися на схід, обстежуючи суміжні узлісся Темнолісу та час від часу заглиблюючись у лісову хащу. Досі не виявлено нічого надзвичайного. Темноліс видавався навіть ще спокійнішим, ніж зазвичай, і першу ніч Рук проспав на підвісному гамаку так міцно, як не спав уже кілька років.

А рано-вранці його розбудили утробні розкотисті рики велетенських повзунів, що долинали від далеких залізнодеревних пущ. Загін вирушив з’ясувати, що ж потривожило тварин. Вимахуючи списами з прапорцями, вершники цибали верховіттям, а назустріч їм, тікаючи від невидимого переслідувача, мчала всіляка звірина Темнолісу.

Нарешті Рук побачив, що потривожило тварин. Загарцював і товсто загарчав під ним Чинквікс. Ось уже й інші вершники, женучи лісовим верховіттям, наздогнали Рука: дрібногобліни Круподер, Повзун та Ловчик, живолуп Лежень та сам капітан Мантачка.

— Побий мене Небо! — вражено вигукнув капітан. — А це що таке?

Рук знизав плечима. Через увесь ліс тяглася широка смуга обпаленого ґрунту, і там, де вона пролягла, не залишилося жодного цілого деревця. Трохи далі світилася інша прогалина, ще ширша за першу і рясно обсіяна дерев’яними трісками: усе, що зосталося від вікодавніх світляків, посадок олив’яних дерев та сон-дерев, які ще недавно стояли тут муром.

— Хто нищить ліс! — гукнув круподер, напинаючи повіддя, аби заспокоїти свого зубощира.

— Як бритвою пройшовся, — підхопив Повзун.

— Це ж треба отак усе сплюндрувати і спалити! — дивом дивувався Лежень. — Щось гострюще, — додав він. — Погляньте лиш на ці деревця. Чи ба, як їх стято.

Круподер повернувся до капітана Мантачки.

— Гобліни? — запитав він.

Капітан заперечно похитав головою.

— Жодна гоблінівська ватага лісорубів, а я бачив таких чимало, не залишила б по собі такої пустки, — сказав він. — На те, щоб вирубати залізнодеревну пущу, треба кілька тижнів… Будь ласка, погляньте.

Улани простежили поглядом, куди показував їхній капітан. Зі сплюндрованого лісового ґрунту, як рідкозуба усмішка роздебенді, стирчали обрубки величавих сосон. Серед них валялося добрих два десятки мертвих повзунів, понівечених і обсмалених. Величезні тварини в передсмертній агонії своїми кремезними кривими лапами хапалися за гілля, та так із тим гіллям у них і конали.

— А ще сьогодні вранці ми чули, як кричать повзуни, — похмуро виснував капітан.

— Ну, і хто це зробив? — запитав Лежень, і на червоному його обличчі з’явився напружений вираз. — Чи що це зробило?

— Оцього я тобі якраз і не скажу, — відповів Мантачка.

— Хоч би що воно було, — втрутився Рук, показуючи на чорні сліди, що тяглися невідь-звідки, — воно суне просто на Вільні галявини!

Коли на Нове Нижнє місто опустився вечір і небо стало з золотого темно-мідяне, на Світляковій вежі, один по одному, спалахували ліхтарі. Нарешті мерехтливими вогниками засяяла вся величезна споруда. На самісінькій вершині вежі, перед столом на відкритому помості зібралася Рада Вісьмох. Колони, опори, бильця — все було обвішане квітковими гірляндами, і пахощі від них змішувались із ароматом заболонного вина, келихи з яким стояли на столі. Вгорі, під самісінькою банею, дев’ять разів ударив дзвін, і Кулькап Пентефраксіс підніс келиха.

— Шановні члени Ради Вісьмох, — почав Найвищий Академік, обводячи поглядом усіх присутніх. — Певніше, я мав би сказати, друзі. Дозвольте мені виголосити заздоровний тост.

Парсимон, Магістр Озерного приплаву та Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, значливо перезирнулись. Професори Світлознавства і Темрявознавства, усміхаючись, піднесли келихи, а Варіс Лодд із напруженим обличчям стискала обіруч ніжку своєї чаші. Твердоступ Громоглас, Бургомістр Нового Нижнього міста виглядав збентеженим і ляскав пальцями, аби йому теж налили вина. Ласкавка Тиха, Доглядачка Саду дум з ворушкими величезними вухами, також піднесла свій наперсточок вина.

— Громоглас сповістив мене, що жнива уже закінчено, — провадив Кулькап, — що комори, овочеві склади, фруктосховища та молочарні повні-повнісінькі…

Усі піднесли келихи, вітаючи усміхненого гобліна-пузаня.

— А Парсимон повідомляє, що цього року Озеро-Приплавівська Академія може похвалитися найбільшим числом випускників за весь час свого існування!

— Чули, чули! — дружно озвалися Професори Світлознавства і Темрявознавства, киваючи головою магістрові-дрібногобліну.

— А Ласкавка запевняє мене, що мешканці Нового Нижнього міста успішно обживають Вільні галявини. — Кулькап усміхнувся до крихітної блудихи, і та ствердно кивнула головою. — Та найбільше наше досягнення, гадаю, є те, — провадив Найвищий Академік, високо підносячи келиха і проливаючи дорогою крапельку вина, — що під орудою Фенбруса Лодда ми закінчили грандіозне будівництво нової Великої бібліотеки. Отже, за нову Велику бібліотеку!

— За нову Велику бібліотеку! — дружним хором підхопила рада Вісьмох, і всі душком вихилили келихи.

Але зачекайте… озвався раптом у голові кожного тихенький Ласкавчин голос. Є серед нас такі, що не переймаються загальними веселощами… Блудиха повернулася до Варіс Лодд, і її вуха залопотіли, наче паперові.

— Тебе щось непокоїть? — тихенько запитала Ласкавка.

Варіс мовчки кивнула головою.

— З усіх околиць Вільних галявин надходять тривожні донесення, — промовила дівчина, ставлячи на стіл свій келих.

— Донесення? — заклопотано перепитав Кулькап. — І від кого ж вони надходять?

— Від Бібліотекарських Лицарів, небесних піратів та примар…

— Пусте! — урвав Фенбрус Лодд. — Було б до кого прислухатися. Мій син тільки те й робить, що шукає приключок, де їх нема…

— Ні, батьку. — Голос Варіс звучав твердо. — Я щиро переконана: річ тут не тільки в жадобі пригод. Гадаю, Вільним галявинам загрожує серйозна небезпека…

Тут щось брязнуло, почулося гучне іржання, і внизу на підпірці вродився рябий зубощир. Він спритно скочив на поруччя тераси, обриваючи гірлянди рівнинних лілій та пастуших фіялок. З сідла додолу сплигнув улан Вільних галявин і, схиливши голову та переводячи подих, укляк на коліно перед Найвищим Академіком.

— Рук! — вигукнув Кулькап. — Руку Човноводе, невже ти?

— У… у мене… тривожна звістка… — прохарчав Рук, якому ніяк не щастило віддихатись, — від капітана Мантачки… командира Уланів… Він послав мене вперед… Чинквікс найпрудкіший зубощир…

— Так, так, — озвалася Варіс. — І що ж то за новина, Руку?

— Вільні галявини… у… великій… небезпеці… — видихнув хлопець.

— У небезпеці? — перепитав Кулькап. — А що їм загрожує?

— Ось що! — сказав Рук і, підхопившись на ноги, показав рукою на далекий небокрай.

Кулькап і члени ради підійшли до поручнів і вп’яли очі в червонястий обрій.

— Захід сонця? — запитав Кулькап. — Щось я не розумію…

— Захід сонця! — урвав Рук тремтячим від хвилювання голосом. — Повірте мені, пане Найвищий Академіку, то ніякий не захід сонця!

Розділ дев’ятнадцятий Пекло

— Рук Човновод завдання виконав! — голосно доповів молодий улан, натягуючи повід рябого зубощира.

Капітан Мантачка вітально кивнув головою і ледь помітно всміхнувся. За його спиною по луках південної околиці розтяглися лави Уланів Вільних галявин — числом п’ять сотень. Зодягнуті у біло-зелені картаті комірці, білі туніки з червоними емблемами у вигляді блукай-бурмилячої голови, озброєні довгими блискучими залізнодеревними піками, всі разом вони нагадували велетенського вепра-щетинника, що надумав поніжитися під вечірнім сонечком.

— Капітане, — почав Рук, погладжуючи Чинквікса, що часто дихав, харчав і, висолопивши набік великого рожевого язика, судомно хапав повітря. — Рада Вісьмох вітає Уланів Вільних галявин та їхнього переможного капітана…

— Так, так, Руку, — урвав капітан Мантачка. — Хлопче, ви з Чинквіксом показали чудовий час, обернувшись до Світлякової вежі й назад, тож не марнуй його на пустопорожні привітання. Кажи, що конкретно сказали тобі в раді?

Рук глибоко вдихнув повітря.

— Бібліотекарські Лицарі підіймаються в небо, — повідомив він, — а примари та небесні пірати беруть на себе оборону Нового Нижнього міста. Але…

— Але? — перепитав Мантачка, нахмурюючи низькі брови і втуплюючи в Рука пронизливий погляд.

— Але їм ще потрібен час на те, аби забрати лісових тролів та живолупів з їхніх сельбищ і перенести до нетряцьких печер у північних стрімчаках…

— Ну, що ж, вони матимуть цей час, — промовив Мантачка, озираючи довколишніх вершників. — Якщо буде треба, ми заплатимо за нього своєю кров’ю — кров’ю Уланів Вільних галявин!

Вершники схвально заревіли, вимахуючи залізнодеревними списами. Рук осміхнувся.

— Руку, хлопче, ти просто молодець, — промовив Мантачка, і його жовтожарий зубощир Орлінікс закружляв на місці. — А тепер шукай своїх і приставай до них. Попереду довга ніч і люта січа!

Він підострожив свого плигуна і поскакав уздовж узлісся, оглядаючи бойові шики. Очі всіх уланів були прикуті до далеких дерев. Небо над зазубленими обрисами мідноберестів та рівнинних беріз було криваво-червоне, а з південного краю Вільних галявин здіймалися стовпи чорного диму.

Рук відшукав живолупа Лежня та дрібногоблінів Повзуна, Спритника та Круподера. Усі, нахмурившись, сиділи на своїх зубощирах посередині лави. Ніхто не мав гумору ані до привітань, ані до балачок. Із лісу долинав зловісний гуркіт, нагадуючи розкоти грому чи рик якогось чудовиська, і що темніше ставало небо, то гучніше гуркало.

— Сили Небесні, — пробуркотів Лежень, і піка в його руці затремтіла. — Що воно таке?

Круподер поруч нього тільки похитав головою. Повзун і Спритник заклопотано перезирнулись. А за мить над рівнинною лукою почувся тріск розколотого дерева, і добрий десяток мідноберестів, що височіли на узліссі, мов підтяті, бебехнули у траву. Ще мить — і знову, тепер уже в двох місцях, захрускотіли-затріщали дерева, падаючи долу.

Мур дерев перед щільною лавою уланів якось неприродно порідшав. Зловісний гуркіт перетворився на оглушливий рев, і в лісових прогалинах, спалахуючи вогнем та скрегочучи металом об метал, з’явилася спершу одна, потім дві, а потім ще чотири величезні металеві потвори. Вони важко посунули через трав’яні луки.

Перший механізм, із довгим загнутим догори шипухом попереду, нагадував величезний стінобитний таран. Друга машина мала довжелезні замашні ланцюги, що без упину крутилися, тереблячи та вивертаючи з корінням усе перед собою. Третій механізм вимахував величезними серпами, то вище, то нижче, викошуючи, геть-чисто все на своєму шляху. Кожна з пекельних машин рухалася завдяки потужній світляковій грубі.

Енергія палаючого дерева передавалася скреготливим ланцюговим передачам, пасам та блокам. Із коминів машинних горнил валив густий чорний дим і жбухали снопи сліпучих іскор.

Рук переводив погляд з одного металевого страховиська на інше, і в животі йому все аж переверталося. Лежень, стоячи біля нього, раз за разом шепотів одні й ті самі три слова.

— Борони нас, Небо… борони нас, Небо… борони нас…

Ось із лісу, з оглушливим тріскотом валячи все перед собою, виповзли ще два галявожери; одна машина, озброєна трирукою катапультою, метала величезні кам’яні брили, а друга плювалася палахкими колодами.

— Ані руш, Улани Вільних галявин! — зикнув капітан Мантачка.

Улани заспокоювали своїх брикливих плигунів, а самі ледь тамували дріж у руках, що стискали піки. Гримало вогненне колоддя, бухало каміння, машини перли пробоєм, до самого ґрунту випалюючи луку і не залишаючи ані п’яді чогось живого. Як перше крізь Темноліс, так тепер вони повзли зеленим полем. А за ними довгим шлейфом, прикриваючись щитами, зі зброєю навпереваги, намагаючись не витикатися з димової завіси, наступали гоблінівські військові фаланги; молотоголовці, плескатоголовці, величезні ікласті гобліни та невеликі сірі, капловухи, патлаї та чубаї — всі суцільною лавою сунули за галявожерами.

Рук навинув повіддя на одну руку, другою міцно затис піку, пригнувся і зашепотів на вухо Чинквіксові:

— Спокійно, хлопче, спокійно. — Голос його тремтів. — Чекай на команду.

І тут повітря розітнув потужний Мантаччин поклик:

— ДО ЗБРОЇ!!!

У тихих, майже нерухомих водах Великого озера ще відбивалася повня, коли, ловлячи вітрильною шовковиною легенький подув вітерцю, з дерев’яного помосту Озерного приплаву знялося тричі по триста повітряних човнів. Напнулися вітрила, і, безгучно, мов місячні метелики, злетівши понад чорними обрисами Академічної вежі, човни на мить зависли в небі. А потім, так само безгучно, як і злинув, отой летючий рій розбився на три менші рої, і кожен з них кудись полетів: один — на схід, другий — на захід, а третій узяв курс на південь.

Ксант Філатін нап’яв долішнє вітрило і, розігнавшись, виписав широку дугу навколо трьохсот човнів флотилії Варіс Лодд. На льоту він просигналив.

Не розсипатися, Сіра ланко… Зелена ланко, зімкнути правий фланг… Не відхилятися, Центральна ланко, суворо тримайтеся Курсовода!

Ланки — по сотні човнів у кожній, — не без грації перешикувалися, утворивши клин у формі наконечника, і дружно полетіли слідом за Варіс Лодд, що вела їх до південних окраїн. Ксант налаштував підвісні гирі свого човна і знову розігнався — до старшoї Сірої ланки, що, не ховаючи усмішки, дивилася на нього.

Хвацько летиш, Курсоводе! — просигналила Маґда.

Ти теж нівроку, Сіра Проводирко, — просигналив у відповідь Ксант. — Та коли підлітатимемо до луговин, тримайся ближче до мене.

Маґда кивнула, і Ксант, відлетівши, знову закружляв надокола флотилії, підганяючи тих, хто відставав. Виплив місяць із-за хмар, вибілив землю і освітив гладенькі фігурні бушприти на лицарських човнах. Ксант розрізнив на півночі флотилію на чолі з Професором Світлознавства. Ледь помітні цяточки на малій висоті летіли до Нового Нижнього міста. Тим часом флотилія Професора Темрявознавства вже минула сельбища лісових тролів на сході й тепер обходила високі лісисті гори.

Коли флотилія пролітала над Долиною блудів та блискучими озерами, а далі — над шпичастими верхівками залізнякових сосон, Ксант, напевне, уже всоте перевірив своє спорядження. Мав приладнаний до ноги лук у покрівці, ретельно змащений, ба навіть заряджений. Сам був увесь обвішаний сагайдаками зі стрілами, по шістдесят у кожному. За наконечники їм правили шпички, тонкі та гострі, мов лезо. На сідельному гаку праворуч жевріла жаровня, а за спиною, для кращої рівноваги, приторочено заболонні стріли, пращу з деревини рівнинної берези та цілий міх твердих, мов камінь, залізнодеревних кульок.

Комплект наразі був повний, та про всяк випадок… Запхавши руку під туніку, він намацав держака гострого прямолезого запоясника. Ксант поклав живим у полон не здаватися.

Тут, у небі, поминаючи гул від Озерного приплаву, панувала цілковита тиша. Порушував її хіба що монотонний посвист вітру, змушуючи бриніти напнуту лукову тятиву — то голосніше, то тихіше, — то на весь голос, то з переходом на шепіт.

Коли флотилія пролетіла ще трохи до Залізнодеревної пущі, Варіс Лодд подала сигнал, і всі човни розвернулися і полинули на захід. Тепер під ними розлягалися рябі від місячного сяйва околиці Вільних галявин, що плавко переходили у просторі луговини. Ксантове око прожогом зауважило, що тут не все гаразд. Через увесь широкий ліс тяглися просіки, що, сягаючи лук, перетворювалися далі на широкі борозни, блискучі під місяцем, мов слизові сліди кротів-слизунів. Усіх борозен було не менше, як два десятки, і в них, мов болотяні самоцвіти, світилися смолоскипи незліченних гоблінівських полчищ, що без упину текли до Вільних галявин.

Та це ще не все.

Варіс Лодд просигналила команду зупинитися, флотилія зависла в небі, а Ксант знову закружляв навколо неї, збираючи докупи відсталих, і ось, облітаючи її, він на початку кожної борозни уздрів палаючі груби. З вогненних черев вивергалися снопи жару та іскор, а з величезних коминів валив густий чорний дим.

Флотилія! — просигналила Варіс. — Згрупуватися в ланки, приготуватися до атаки. Чекати на мою команду…

Ксант увесь напружився, пустив «Щуроптаха» по дузі й підлетів до Сірої ланки, що застигла в повітрі й мовчки, зосереджено, перелаштовувала вітрила. Удачі тобі, Маґдо! — просигналив він у бік «Лісової нетлі».

Удачі тобі, Ксанте! Побачимося після всього! — просигналила Маґда, енергійно жестикулюючи.

І тут від землі долинув звук тілдерячого ріжка, що сурмив до бою, і лава Уланів Вільних галявин, наїжачившись піками, ринула луговиною на палахкі горнила. Тим часом Варіс, що линула, як блискавка, по небу, послала вперед зціпленого кулака…

УВ АТАКУ!

Просто перед Одороблом бовванів високий комин галявожера, звідки валив ядучий чорний дим. Він набивався у горлянки і виїдав очі. Фіялково-синім полум’ям палала груба, ляскав батіг наглядача-плескатоголовця, метушилися гобліни-невільники, підкидаючи у грубу величезні світлякові цурки. Сплюндрована, обпалена земля. Вайло, що ступав біля Одоробла, зашпортався і замало не впустив серпа.

— Обережніше, брате! — Одоробло піймав його за руку і допоміг утриматись на ногах. — Такий серп!.. Ти ж не хочеш, щоб він загубився?

Іззаду брутально гарикнув плескатоголовий гоблін.

— Агов, симбіотики, слимаки ставкові, зімкнутися щільніше!

Гучно ляснув пастуший батіг, почулися болісні, розпачливі стогони.

Павуконогим гоблінам, що йшли за ними під проводом плескатоголовців — усіх їх було тисяч зо три — було найгірше. Здебільша все їхнє спорядження складалося із сітки та рибальської остроги, до того ж страшенно дошкуляли жаркі іскри від галявожерів, за якими їх усе силували бігти. Бідолахи пнулися хоч трохи відстати, аби спекатися їх, чи бодай чимось прикритися, та плескатоголовці не дозволяли ані того, ані того.

— Не відставати від машин ні на крок! — гримали наглядачі й ляскали гарапниками. — Ще до схід сонця ви полоскатимете свої лускаті пики в озерах Нового Нижнього міста!

Одоробло з Вайлом важко клигали вперед, вітер змінився, і дим більше не дошкуляв. Чи не вперше від початку пекельного маршу вони нарешті побачили, куди йдуть. Попереду, омите місячним сяйвом, виблискувало Нове Нижнє місто з його височенними спорудами, оздобленими кришталевими вікнами та гостроверхими башточками; з широкими проспектами, де обабіч тяглися низки ліхтарів; з басейнами, водограями та статуями, садами й парками, яких ні пузані, ні симбіотики, нещадимо гнані до міста, не бачили ні наяву, ні навіть уві сні.

— Диви, он хати-висотки, — прошепотів Одоробло.

— І плетінки павуконогів, — так само пошепки відказав Вайло.

— Диви, диви, яка баня. Скільки живу на світі, ще не бачив такої розкоші, такої краси…

— … І такої пустки, — закінчив Вайло.

Одоробло роззирнувся — і спохмурнів. Брат мав рацію. Хоча в повітрі ще пахло деревним пивом та ароматними оліями, хоча ще світилися ліхтарі, а вікна у домівках стояли отвором, хоча нявчали приручені лемурчики й десь мукали волороги, кругом не було видно ані душі. Пустками стояли таверни. На вулицях — порожньо. Здавалося, мешканці взяли та й покинули місто.

— Ну, і де ж усі? — пошепки запитав Одоробло.

Вайло знизав плечима.

— Не знаю, — прошепотів він. — Може, зачули, що ми наближаємось, та й дали дьору?

Галявожер перед ними раптом так заскреготів, що аж у вухах позакладало: то Ливарний король увімкнув машину на всю потужність. Забряжчали ланцюги, і залізне чудовисько в’їхало на бруківку Нового Нижнього міста.

— На Світлякові вежу! — заревли плескатоголовці по праву та по ліву руку від братів. — Нове Нижнє місто наше!

Вимахуючи гарапниками і забувши про все на світі, навіть про пузанів із павуконогами, гобліни жахнули вперед за галявожерами. І тут, так несподівано, аж Одоробло із Вайлом роти пороззявляли, бруківка під здоровенною машиною просіла, і галявожер з оглушливим гуркотом зник під землею!

Це сталося так зненацька, що на якусь часину всі ошелешено заніміли і стали як уриті. Над проваллям клубочилася хмара пилюки і, поволі осідаючи, вкривала все білястим шаром. Не гобліни, а статуї, подумав Одоробло, дивлячись на плескатоголовців. Здоровезні, потворні живі статуї! І він засміявся.

Тієї самої миті щось просвистіло в нього під самим носом, мов пролетіла розлючена деревна оса. Відтак просвистіло ще, і ще. Одоробло ще подумав, ніби вони розтривожили осяче кубло чи вулик, і тільки потім додивився, що «статуї» перед ним падають, мов підтяті, а в грудях їхніх, мов червоні позначки, стирчать арбалетні стріли.

Одоробло глянув вище, і в животі йому закрутило, аж черевна підв’язка, здавалося, от-от лусне: дахи всіх міських будівель пообсідали чудородні постаті, зодягнені у біле мордобриляче вбрання. Хто вимахував линвами, хто обстрілював нападників з арбалетів. Нараз до нього дійшло, що Вайло кричить йому на вухо:

— Одоробло! Одоробло! Гайда звідси, драпаймо!

Не думаючи вже ні про що, Вайло впустив серпа з довгим руків’ям, крутнувся на підборах і щодуху почухрав під захист дерев, чимдалі від цього пекла. Він чув оглушливий вибух за спиною — то розірвало грубу галявожера. Розсіюючи довколишню тьму, з провалля сипонуло жаристими цурками та приском.

Одоробло наздогнав Вайла і простягся на траві в холодку дерев.

— А далі? — ледве промовив він, важко відсапуючи.

Брат стенув плечима і роззирнувся.

— Можна б і додому, — запропонував він.

— Не так скоро, — прогарчав чийсь грубий голос — і просто перед себе брати угледіли, як із лісового присмерку на них світить очима ціла фаланга молотоголовців. Їхній командувач, брязкаючи надбрівними кільцями, виступив наперед і зневажливо скривив губи. — Драчка тільки починається, — проказав він грубим голосом.

Просурмив тілдерячий ріжок, і Чинквікс навальним галопом погнав уперед. Рвучко відштовхнувшись кремезними задніми ногами, він на добрих десять ступнів відірвався від землі і приземлився знов. Ліворуч і праворуч на траві мелькали жовтожарі й брунатні спалахи — то слідом за Руком скакала решта уланів. А спереду, назустріч їм, сунула залізна туша галявожера, і весь його передній помісток їжачився списами.

Один потужний стрибок — і Чинквікс промайнув повз деренчливе одоробло. У повітрі засвистіли списи з зазубленими наконечниками. Коли зубощир опускався просто в гущу гоблінів, що сунули слідом за галявожером, Рук високо встав у сідлі й міцніше стис залізнодеревну піку. Затрудило різко в руку, від плеча до ліктя: піка вдарила у щось тверде, і ось уже Чинквікс дужим стрибком знову відірвався від землі.

Рук зиркнув на піку — та почорніла від крові. Позаду в гоблінівських лавах зазяяли прогалини, однак же не обійшлося без утрат і в уланів. Він нап’яв повід, дужий зубощир ринув уперед, а перед ними вже манячив інший галявожер. Міцно стискаючи в руці держака, Рук відчув, як напружуються міцні Чинквіксові ноги, готуючись до нового стрибка.

Ревів галявожер, навкруги було чорно від диму, а Чинквікс із Руком на спині летів назустріч металевій почварі. Ось хлопець відчув, як вигнулася дугою піка, чиркнувши по металевій стінці груби, і розскочилася на друзки. Рук випустив повіддя, стремена під ногами лопнули, зубощир круто спинився, і Рук з усього маху ввігнався у розпечену до білого жару металеву поверхню. Почувся сик, хлопця відкинуло назад, і він одчув, що падає на м’яку трав’яну луку.

Від удару юнакові перехопило подих, та він, хапаючи ротом повітря, прожогом зірвався на ноги і вихопив меча. Галявожер вивергав полум’я та снопи іскор уже далі й хлопець побачив, що опинився сам-на-сам із цілим загоном патлаїв, закутих ув оздобну лицарію і озброєних величезними двогострими сокирами.

Один здоровега з чорними патлами, кільцями у підборідді та палаючими синіми очима, хижо заревів і замахнувся сокирою. Лезо промайнуло біля самої голови і зачепило кульку шишака. Рук упав додолу, а гоблін, умить опинившись біля нього, уже вдруге замахнувся сокирою. В очах його жахтіла зневага.

— Здохни, галявинна потолоч!.. — загорлав гоблін. — У-у-уххх!..

Сині гоблінові очі раптом посиніли ще дужче: акурат у чоло йому поцілила залізнодеревна кулька і з огидним хруском розчерепила голову.

Рук умить зірвав із себе потрощеного шолома. У небі роїлися повітряні човни, Бібліотекарські Лицарі рясно посипали нападників стрілами, запаленими списиками та залізнодеревними кульками.

Патлаї, несамовито вимахуючи сокирами, з ревом розсипалися по полю.

Рук нарешті підвівся. Навала Уланів Вільних галявин була не марна — у гоблінівських лавах зяяла величезна вирва, але якою ціною вона далася! Скрізь, упереміш із купами мертвих гоблінів, валялися понівечені зубощири. Та зупинити галявожерів усе ж не пофортунило, і смертяна машина чимраз глибше і глибше вгризалась углиб Вільних галявин. А з Темнолісу виверталися нові й нові фаланги гоблінів і сунули слідами від машин.

Аж ось краєм ока Рук помітив, як до нього метнулося щось біле. Він обернувся — і побачив Чинквікса. Ніздрі зубощирові роздувалися, жили на скронях понабрякали — у них пульсувала розбурхана кров.

— Чинквіксе! Ось і ти! — вигукнув Рук і скочив у сідло. Патлаї тим часом перешикувалися і знову посунули вперед. Рук махнув мечем, приосторожив зубощира, і з вуст його зірвався гордий поклик:

— ЗА ВІЛЬНІ ГАЛЯВИНИ!!!

Ксант нап’яв літунську линву — і човен, що стремів над південними околицями, круто злинув угору. Ланка за ланкою флотилія набувала попереднього вигляду, і тільки прогалини в шиках показували, в якій лютій січі вона побувала. Ксант обвів поглядом човни за собою — і скрушно похитав головою. Коли він згадував навалу Уланів, йому аж серце мліло, то була куди разючіша дивовижа, ніж Битва під Світляковою горою!

Але яким коштом усе обійшлося!

По всій південній околиці Вільних галявин серед куп трупів лежали жовтожарі, чорні та брунатні туші, немовби значачи місце уланського прориву. Наліт цей розітнув авангард гоблінівських полчищ, проте був безсилий спинити галявожерів. Озираючи поле бою, Ксант добачив далеке світіння палаючих грубок: пекельні машини дійшли до Дровітень і торували шлях далі, на схід.

Бібліотекарські Лицарі самовіддано підтримували уланів з повітря, йдучи низом, вони шарпали гоблінівські полчища, аж поки в сагайдаках забракло стріл і скінчилися метальні кульки. Таке зухвальство дорого їм обійшлося. Зелена ланка налічувала тепер допіру двадцять човнів, Центральна втратила півсотні, а Сіра ланка…

Ксант попустив горішнє вітрило, і «Щуроптах» рвонув уперед. Недобитки Уланів Вільних галявин відкочувалися до околиць Нового Нижнього міста. Смерть товаришів не була марна: лісові тролі та живолупи таки вигадали час, аби встигнути схоронитися в печерах північних стрімчаків. Тепер Бібліотекарських Лицарів ніщо не утримувало над бойовищем.

Розігнавшись, Ксант досяг човнів, що їх узяв за відсталих Бібліотекарських лицарів. Та, приглянувшись, він упізнав Сіру ланку. Точніше, те, що від неї залишилось.

Де Сіра проводирка? — просигналив він бібліотекареві, що борюкався із драним долішнім вітрилом. — Де вона?

Бібліотекар повів рукою перед собою, де летіло десятків зо два, не більше, повітряних човнів, і на їхньому чолі Ксант угледів знайому прову «Лісової нетлі». Узнав він і зіщулену, пониклу постать у ній.

— Маґдо! — заячав він. — Маґдо! Тобі зле?

Дівчина підвела затуманений погляд. На чорному від кіптяви обличчі біліли сліди сліз. Зі мною все гаразд, Курсоводе, — просигналила вона. Але поглянь, що стало з моєю ланкою.

Маґда знов поникла, і вдвох, не кажучи ні слова, вони полетіли до Озерного приплаву. Небо за лісом уже ясніло: займався світанок. Певніше, Бібліотекарські Лицарі вельми поріділої флотилії Варіс Лодд подумали, ніби то світанок. І тільки сягнувши Залізнодеревної пущі й спустившись нижче, аби пролетіти над Великим озером і зайти на посадку над Озерним приплавом, вони збагнули, що помилилися.

Небо і справді ніби хтось запалив, але то було не світанкове світло. Коли флотилія добулася озера, натомлені, змарнілі обличчя Бібліотекарських Лицарів осяяла багряна заграва.

— Велика бібліотека! — вигукнула Варіс Лодд і, звівши руку, знаком веліла всім човнам за нею знову зніматися в небо.

Попереду, на березі Великого озера, навпроти Озерного приплаву, мов світляковий смолоскип, палала нова бібліотека. Навколо неї гарцювали галасливі полчища гоблінів, а з десяток галявожерів ще й підкидав у ревуче пекло палахкотючі колоди. На бібліотечних сходах лежали купи бібліотекарських тіл, і під зливою іскор та жару, що сипалися на них з охопленої полум’ям бібліотеки, починали тліти їхні мантії.

Варіс схопилася за голову.

— Батьку, батьку, батьку, — заридала вона.

Навколо неї зібралися Бібліотекарські Лицарі, і по тому як затремтіли їхні човни, було видно, що їх вразило горе провідниці. Та коли Варіс знову глянула на них, її очі були сухі, а обличчя — безпричасне.

Вони ще не дісталися до Озерного приплаву, — просигналила вона. — Не можуть натішитися пожежею в бібліотеці…

І очі її запалали ненавистю до нападників.

Курсоводе! — обернулася вона до Ксанта. — Бери Сіру ланку і рятуй з Озерного приплаву учнів, — просигналила вона. Одного погляду на її обличчя Ксантові було досить, аби зрозуміти: сперечатися з нею марна річ.

А ви? — просигналив він у відповідь.

А ми не можемо покинути Велику бібліотеку! — Варіс торкнулася рукою спершу чола, потім серця і повернулася до інших. — Бібліотекарські Лицарі, ви летите зі мною?

Центральна і Зелена ланки — всього душ із сімдесят — дружно кивнули головою.

Тоді за мною!

Варіс Лодд зграбно повела линвою, і горішнє вітрило з шовковини набубнявіло, немов дозріла квітка лісової яблуні. Сімдесят Бібліотекарських Лицарів зробили те саме і, легко знявшися з місця, полинули над тихими водами Великого озера, безгучно, неначе грозові шершні.

Ксант відчув, як хтось діткнувся його ліктя. Він обернувся — і побачив Маґду. Обличчя дівчинине було у сльозах.

— Скажи, хай вернуться назад! — ридала вона. — Ксанте, ну, будь ласка! Навіщо ці безглузді жертви?

Ксант обернувся до неї, і вираз на його обличчі був не менш відсторонений, ніж на Дізнанні.

— Стобові Луммусові й трьомстам учням, які й літати ще не вміють, потрібна наша допомога, щоб дістатися міста. Варіс та флотилія йдуть на смерть для нашого добра. — Він зазирнув дівчині в очі. — Так, Маґдо, це саме жертва, — промовив він тихо, коли флотилія досягла далекої охопленої полум’ям бібліотеки, — але вона не марна!

Розділ двадцятий Три битви

Назавтра вранці, ні сіло, ні впало, у стіну таверни «Новий дуб-кривавник» зі східного боку ввігналася колода олив’яного дерева: наробивши стуку-грюку, вона стрясла його до підвалин. Удар був такий потужний, що по стіні від фундаменту й аж до даху пішла тріщина. Тріскун Кривий Спис здригнувся, розмаїте причандалля, почеплене спереду на важкій піратській киреї, забрязкотіло, і він так стис піку, аж кісточки на пальцях побіліли.

— Оце так око! — зауважив його сусіда, жилавий примара Жердяк, занепокоєно вивчаючи стіну таверни. — Ще одне таке влучання — і ми всі поховані під руїнами.

Тріскун похмуро кивнув, і по його обличчю було видно, що він розгублений.

— Ну, чого вони чекають? — сердито буркнув він, мотнувши головою на укріплення із нашвидкуруч навалених питних лотоків та шинкових столів. — Вони нас що, оточують? Чому не наступають?

По околицях Нового Нижнього міста, виблискуючи в призахідному світлі, мов жуки-вогнянки, рухалися галявожери. Гули та світились їхні груби, димували комини. За галявожерами теліпалися юрми гоблінів-симбіотиків — бражники, павуконоги, лісові гобліни та дрібногобліни, а також їхні родичі — пузані та капловухи. Жалюгідні на вигляд «воїни» ледве переставляли ноги, а повітря здригалося від їхнього кашлю та ремства.

— Хай їм грець, мені їх шкода! — згукнув Жердяк, вигулькнувши із-за барикади біля Тріскуна. — Вони спочатку пустять оті пекельні самоходи, аби від міста каменя на камені не залишилося, а вже тоді… Пригнися! — гаркнув він раптом, і чимала брила, просвистівши над головами, з усього льоту вгатила у барикаду трохи лівіше.

Поки Жердяк обтрушувався від пилу, з руїн хутенько виринуло двійко небесних піратів і гарячково заходилося лагодити проломину в барикаді. Він перезирнувся з Тріскуном і вигукнув:

— Парою колод та камінчиків тут не відбудешся, дурна дурното! Круки на Багнищі й ті розумніші за вас!

— Жердяку, гарно сказано, старий, — усміхнувся небесний пірат. — Для вас, примар, ці руїни, мабуть, як рідний дім!

Усі весело розреготалися і знов засіли за барикадою. Зненацька вгорі засичало-засвистіло. Відтак гупнуло. Жердяк із Тріскуном обернулись — перед ними стояв молодий примара в мордобрилячій куртці та кістяних обладунках. Гість змотав линву, з якої щойно зіскочив, і перекинув її собі через плече.

— Що, хихоньки справляємо? — запитав він.

— Та ні, Феліксе, просто підтримуємо бойовий дух, — вишкірився до нього пірат. Та враз він споважнів і додав: — Хоча Тріскун уже ремствував, що вони ще не наступають…

— Вони накладають у груби світляку, — озвався хтось із-за їхніх спин, і всі троє, обернувшись, побачили Громового Вовкуна. Пірат сягнистою ходою чимчикував до оборонців, а за ним, трохи відстаючи, ступали Професори Світлознавства і Темрявознавства. — Ось розігріються як слід і посунуть. А коли вже посунуть…

Фелікс дружньо поплескав Вовкуна по спині.

— То ми вже будемо готові до цього, га, капітане? — запитав він задерикувато.

— Та хай би вже швидше йшли, абощо! — ревнув капітан повітряних піратів, погрожуючи кулаком гоблінівським полчищам.

— Якщо вони гадають, ніби каменя на камені не залишать від найкращої в місті таверни і це зійде їм з рук, то вони просто недоумки!

Фелікс розреготався, але побачивши обличчя обох професорів, ураз набрав у рот води.

— Даруйте мені, панове, — перепросив він уже поважним тоном. — З облич ваших бачу: в Бібліотекарських Лицарів була важкенька нічка…

Професор Темрявознавства сухо кивнув Феліксові.

— Ми прикривали з повітря живолупів та лісових тролів, коли ті відступали зі своїх осад до північних стрімчаків. Моя флотилія втратила сотню найдобірніших Бібліотекарських Лицарів.

— А ми, поки вистачало моці, стояли на північній околиці, — додав Професор Світлознавства. Його біла туніка була вся пошматована і заляпана кров’ю. — Я стратив понад половину флотилії.

Фелікс кивнув головою.

— У нетряцьких печерах вільнякам нічого не загрожуватиме, і в цьому заслуга ваша особисто та ваших безстрашних лицарів, — сказав він тихо. — А тепер нам разом треба вирішити, що робити далі в Новому Нижньому місті нам — примарам, повітряним піратам та Бібліотекарським Лицарям!

Ту ж мить у небо, як горохом, сипнуло метальними снарядами, які розліталися по прилеглих будівлях, і всім довелося залягти у сховку.

— Оце так влипли, отакої! — вигукнув Блискавичний Вовкун, спинаючись на ноги та випльовуючи пилюку. — Як риби-болотниці, що втрапили в бочку…

Раптом почувся голосний посвист. Звівши голову, Фелікс побачив одного зі своїх — вояк-примара стояв на верхній галереї Світлякової вежі й кудись показував рукою.

— Феліксе! Феліксе! — кричав він. — Поглянь отуди!

Фелікс зняв із плеча линву, рвучко жбурнув її вгору, і за мить уже летів на дах будівлі.

— Оце так козарлюга! — кинув Вовкун, проводжаючи Фелікса поглядом. — Ніде й на мить не затримається! — І він припав до окуляра далекогляда.

Професори швиденько зірвалися на ноги і щосили кинулися до Світлякової вежі.

— Третя ескадра! — вигукнув Вовкун, наводячи різкість. — Дивно, чому їх так довго не було? Агов, професори! — Він прибив далекогляда і наддав ходи. — Заждіть!

Опинившись на Світляковій вежі, Фелікс м’яко спустився на галерею і вдивлявся у небо. Ген-ген над небокраєм, на пломінкому тлі, майже над землею летіли крихітні чорненькі цяточки. Небавом вони побільшали, вже можна було розібрати знайомі шики повітряних човнів, що летіли клином, мов зграя лісових гусей.

— Так ось ти де, сестро, — промовив він стиха. — А я вже нервуюся… — Раптом хлопець спохмурнів. Щось його насторожило. — Флотилія над бойовищем, — додав хлопець.

— Як я й сподівався, — пропихтів Професор Темрявознавства, беручись угору по сходах і стаючи обіч Фелікса. За ним, наче тінь, ступав Професор Світлознавства.

Ні, щось тут було не так. Човен-флагман ніби на місці, ще десять човнів летіло за ним під усіма вітрилами, не порушуючи шиків, курсоводський човен, звично задерши бушприта, пурхав сюди-туди… Натомість решта човнів флотилії рухалися якось мляво, непевно, вітрила їхні пообвисали, а кепсько наладнані гирі все збивали з курсу.

— Люба наша Варіс. Флотилія наче в повному складі, — пробуркотів собі під ніс Професор Світлознавства. — Ніби все гаразд! — Він похитав головою. — Не розумію, в чім тут річ?

— Таж вони летять, як жовтороті пташенята, — здогадався нарешті Професор Темрявознавства. — Не знають навіть, із якого боку підступити до вітрила. Ви подивіться на їхнього курсовода. Він тільки те й робить, що збирає всіх докупи!

— Давайте, ну ж бо давайте! — примовляв, зціплюючи кулаки, Фелікс.

Коли флотилія пілотів-новачків опинилася ближче, її помітили гобліни, з’юрмлені навколо галявожерів. До повітряних човнів з землі шугнув цілий рій запалених стріл та метальних куль, і коли вони ціляли, до Світлякової вежі долинали крики учнів.

Кулі влучали в один човен за одним, і ті, втративши швидкість, з обвислими вітрилами, мчали штопором до землі.

— Ну-бо, розвертаймося — і вниз! — не знаходив собі місця розхвильований Професор Темрявознавства. — Небом благаю, підтягніть долішні вітрила! Таж вас умить перестріляють!

Поки флотилія долетіла до міських околиць, у її лавах зяяли величезні прогалини, та ба! Човни і далі щохвилини падали на землю.

— Давайте, ну ж бо давайте! — похмуро буркотів Фелікс. — Бодай щось та має ж у вас вийти!

Аж ось флотилію помітили оборонці, і над Новим Нижнім містом залунали крики радості та підбадьорливі вигуки. Фелікс додивився, що пілоти на чільному човні та на тих десятьох, що певно летіли слідом, вправно перегрупували свої вітрила і стали заходити на посадку. Вони безшелесно спустилися на майдан під Світляковою вежею, викликавши несамовитий галас серед примар та повітряних піратів. Анітрохи не зважаючи на ґвалт, вони хутенько позіскакували на землю та й давай сигналити човнам, що тяглися позаду.

Один за одним, незграбно, наче ними ніхто й не кермував, човни заходили на посадку. Від зіткнення з помостом літуни вилітали з сідел і всім на потіху падали на землю. Невдовзі майданчик повнився Бібліотекарськими Лицарями, небесними піратами та примарами, що допомагали ошелешеним прибульцям. Фелікс вихором злетів на майданчик і розчинився в натовпі, Професори Світлознавства та Темрявознавства поспішилися сходами за ним.

— Варіс! — лементував хлопець, пробиваючись до капітанського човна. — Варіс! Чому так довго?

Капітанша обернулася, скинула шолома, захисні окуляри — і Фелікс остовпів, навіть не намагаючись приховати подиву.

— М… Маґда? — пробелькотав він. — Маґда Бурлікс… А де ж тоді моя сестра?

Професори Світлознавства і Темрявознавства, пробившись крізь гурму на майданчику, підійшли до Фелікса.

— Та тут же тільки учні! — вражено вигукнув Професор Світлознавства.

— З Озерного приплаву, — підхопив Професор Темрявознавства. — Хвала Небу, а то ми вже не сподівалися вас побачити!

— Гаразд, а де флотилія Варіс Лодд?

Маґда, — вона аж з ніг падала з утоми, — понурила голову, обличчя її було попелясто-сіре. Вона спробувала заговорити, і на її зелений літунський костюм крапнула сльоза.

Стоб Луммус, Молодший керівник Озерного приплаву, важко зліз із човна, підійшов до них і показав палюхом кудись за спину.

— Ксант Філатін розповість тобі краще, — сказав він. — Якби не він із Маґдою, якби не їхні лицарі, ви б нас тут більше не побачили.

Фелікс зирнув, куди показував Стоб. На посадку заходив останній повітряний човен — Курсоводів. Досі він тримався над землею, вичікуючи, коли приземлиться остатній учнівський човен. Різьблений бушприт у формі щуроптаха весь їжачився гоблінівськими стрілами, вітрила були геть подірчені, пообпалювані. Коли човен торкнувся землі, літун вискочив із сідла й підійшов до них. Увесь його літунський костюм був закривавлений.

Ксант вітально кивнув головою. Кругом метушилися примари та пірати, виводячи прибульців з відкритого майдану, а Бібліотекарські Лицарі допомагали ошелешеним учням шукати сховку. Фелікс стояв, не звертаючи уваги ані на метальні снаряди, ані на команди: «Всі по сховках!», і не зводив із Ксанта запитального погляду.

— Ну, розказуй, — озвався він нарешті.

— Флотилія пролітала над Великим озером… Певніше, її рештки після сутички на південних околицях, — заговорив Ксант товстим, твердим голосом. — І тут ми побачили вогонь… Горіла Велика бібліотека, її оточували гоблінівські полчища та галявожери. Усі розуміли, що, покінчивши з бібліотекою, вони візьмуться за Озерний приплав. І Варіс послала Сіру ланку — всіх дванадцятьох бібліотекарів — оборонити учнів, а сама вона… — Голос його затремтів.

Фелікс слухав, ні на мить не спускаючи з нього очей.

— Ну, що вона?

— Те все сталося на моїх очах, — сказав Ксант. — Я бачив зі свого «Щуроптаха», коли облітав Озерний приплав. Що то був за бій — годі передати…

— Годі передати, кажеш? — Фелікс починав дратуватися.

— Так, — промовив Ксант, і знову голос його став похмурий і твердий. — Таке не щодня побачиш. Над самісінькою водою флотилія перешикувалася у щільну лаву і, з Варіс на чолі, помчала до Великої бібліотеки. Спершу вони обстрілювали нападників із луків та арбалетів, а коли вийшли стріли, линвами витягували з бібліотеки палахке колоддя і скидали його гоблінам на голови. Вони билися до останнього, аж поки зайняли вітрила, а там і самі човни… Відтак вони полетіли над лісом, а роз’ярілі гобліни погналися за ними.

Ксантові очі спалахнули, голос зміцнів.

— Вони помчали за ними, як лісова міль за ліхтарем, і переслідували їх Темнолісом, віддаляючись від Озерного приплаву, аж поки позникали з очей усі вогні. Тоді гобліни кинулись назад і, поминувши Велику бібліотеку, налетіли на Озерний приплав. Та поки вони вернулися, всі учні були уже в небі й укупі з нами летіли в Нове Нижнє місто.

— Отже, моя сестра… — Фелікс заледве вичавлював із себе слова.

— Твоя сестра та її флотилії пожертвували собою, аби порятувати учнів. Якби не битва під Великою бібліотекою, учням би вже ніхто не допоміг.

Фелікс поклав руку Ксантові на плече.

— Варіс пишалася б тобою, Ксанте Філатін, — сказав він просто.

Майданчик уже майже спорожнів, повітряні човни були прив’язані до човнов’язей під Світляковою вежею, а оборонці Нового Нижнього міста поставали на свої місця за барикадами. У небі без упину мигтіли метальні кулі.

Фелікс уже збирався йти, коли з’явився Громовий Вовкун, а з ним і Фенбрус Лодд. Великий Бібліотекар жваво жестикулював і щось кричав на вухо піратові. За ними, озброївшись чим попало, ішла різношерста ватага молодших бібліотекарів. Дійшовши до Фелікса, Великий бібліотекар зупинився. Обличчя його було червоне з обурення.

— Феліксе, твій друг небесний пірат не вірить, що ми, вчені бібліотекарі, можемо битися з ними на рівних! Спалили гобліни Велику бібліотеку? Спалили! О, помста наша буде страшна! Хай тільки спробує хтось нас спинити! Скажи йому, Феліксе, ну-бо, скажи йому це!

Вовкун закотив очі і знизав плечима.

— Мені… мені дуже шкода, дорогий мій Фенбрусе, — промовив Професор Світлознавства, ховаючи погляд.

— Жахлива втрата, — промурмотів собі під ніс Професор Темрявознавства.

— Велика бібліотека? — перепитав Фенбрус Лодд. — А-а, так, так. Але давайте про неї пізніше. Зараз ми повинні йти на бій!

Фелікс ступив крок до Фенбруса.

— Батьку, ми говоримо про Варіс, — стиха мовив він.

— А що вона, повернулася? — почав Фенбрус.

Фелікс ковтнув клубок у горлі й похитав головою.

— Гай-гай, вона вже не повернеться.

— Ти хочеш сказати… — знову промовив Фенбрус, і голос його раптом затремтів, перейшовши на уривистий шепіт.

— Так, батьку, — сказав Фелікс. — Варіс загинула.

Почувся звук, як ото з пробитого торохбольного м’яча виходило б повітря: то тихо, по-старечому застогнав Фенбрус. Борода висіла, як мачула, щоки пополотніли, а все тіло — де й поділися статечність та буйна вдача Великого Бібліотекаря — неначе зсохлося. Фелікс підійшов до батька, взяв його за руки, обняв.

— Вона загинула смертю хоробрих, — додав Фелікс. — Її смерть дала порятунок іншим…

Фелікс відчув, як затремтіло батькове тіло.

— Загинула, — ридав старий бібліотекар. — Я втратив геть усе. — Фенбрус спробував відсторонитися від сина.

Та Фелікс міцно тримав старого. Узявши батька за плечі, він пильно зазирнув йому у вічі.

— О, Феліксе! — невтішно бурмотів Фенбрус. — Книги, трактати, берестяні сувої… Ці втрати можна пережити… Можна розіслати на всі чотири сторони Крайземлі зелених, неоперених бібліотекарських учнів. Вони наберуться знань і напишуть нові книги, нові трактати, нові берестяні сувої. Та й Велика бібліотека… — Він похитав головою. — Гарна, чудова бібліотека… І навіть таку втрату я б пережив… — Він зітхнув. Фелікс міцно тримав його за плечі.

— Але Варіс. Моя люба, безстрашна донька… — По його мертвотно-блідих, одутих щоках текли сльози. — Я втратив її навіки… Не знаю, чи переживу я таку втрату. — Він знову запручався, та Фелікс міцно тримав його за плечі. — Як же я тепер без неї житиму? — стогнав Фенбрус.

Фелікс устромив очі в землю, голос його уривався і тремтів.

— Батьку… — промовив він тремтячим голосом. У тебе… у тебе є я.

Фенбрус зазирнув синові в очі.

— Ти хочеш сказати?..

— Так, — погодився Фелікс. — Я стану бібліотекарем. Разом ми відбудуємо Велику бібліотеку і поповнимо книгозбірню…

На хвильку Фенбрус остовпів. А небавом Фелікс відчув, як батько притягує його до себе і міцно, від душі обіймає.

— О, синку, — прошепотів він Феліксові на вухо. — Мій любий, любий хлопчику. — Він повернув голову і пильно зазирнув синові в очі. — Ти й справді гадаєш, ніби те все нам до снаги?

Фелікс ствердно кивнув головою.

— Упораємося спільними зусиллями, — сказав він просто. — Разом, батьку, ми перевернемо гори.

Ту ж мить від Світлякової вежі долинули свист, крики, і хтось загримів громовим голосом:

— Улани Вільних галявин, прямують просто на південь!

Фенбрус нарешті відпустив Фелікса. Професори Світлознавства та Темрявознавства дружно припали до своїх далекоглядів.

— Рук! — вигукнула Маґда і крізь сльози всміхнулася Ксантові. — Там же Рук!

Ксант, затулившись від сонця, що саме підбивалося над обрієм, і собі шукав очима уланів, що велетенськими скоками гнали до них верхи на зубощирах, чимраз ближчаючи. Переважна більшість важких, дебелих плигунів — гніді й жовтожарі. А посередині передньої лави впадав у вічі ще один зубощир — сухорлявий, жилавий, білої масті з рудявими плямами.

— Твоя правда, — ствердив Ксант. — Це таки Рук.

Улани стали забирати на північний захід; вигулькуючи з-за дерев та обминаючи стіжкуваті хижі гоблінівських колоній, вони обходили з флангу гоблінівську масу. Гобліни і не зогледілися, як улани вже промайнули повз них.

Маґда із Ксантом зачаровано дивилися, як зубощири велетенськими скоками перестрибували хижі й ухилялися від гоблінівських стріл та списів. Ще мить — і дужі плигуни почали перемахувати через барикади. Напинаючи повіддя, улани заспокоювали розжоханих тварин. Рук зупинив свого Чинквікса, вистрибнув із сідла, підбіг до друзів і обійнявся з ними.

— Нарешті ви вже тут! — засапано промовив він.

Його обличчя було у кривавих саднах, руки в синцях, накидка перетворилася на закривавлену і пошматовану полотнину. Та хай там що, а він був живий і, судячи з широкої усмішки на обличчі, здоровий.

— Ти не уявляєш, Руку, яка я рада тебе бачити, — зізналася Маґда, і очі її заблищали від сліз. — Послухай, коли вже скінчиться ця різанина, скінчаться січі-потребизни?.. Вбивства?..

Ксант заспокійливо торкнувся її руки і відтяг Рука набік.

— Їй стільки довелося всього пережити, — зітхнув хлопець. — Та й не тільки їй.

Рук порозуміло кивнув головою.

— Знаю, Ксанте, знаю, — сказав він. — Але це ще далеко не кінець. Ти тут побудь із нею, а я тим часом складу рапорт.

Він обкрутився на підборах і подався до Фенбруса Лодда, який стояв у товаристві Професорів Темрявознавства та Світлознавства, Громового Вовкуна та Фелікса.

— Галявожери, — коротко відрапортував Рук. — Сунуть просто сюди.

Громовий Вовкун кивнув головою.

— Хлопчина має рацію, — показав він на снопи іскор та хмари чорного диму над далекими невидимими машинами, що струшували повітря гупотнявою, ревом та скреготом. Професори Світлознавства і Темрявознавства скинулися очима.

— Отак-то, Ульбусе, — промовив один з них. — Спочатку сельбища, потім бібліотека, а там і за місто візьмуться…

— Правду кажеш, Таллусе, — відповів другий. — Звідси відступати вже нікуди.

Рук нахмурився.

— Що, Великої бібліотеки вже немає?

— Ех, Руку, Руку, — озвався Фелікс. — І Варіс теж немає. Я думав, батько збожеволіє. Втратити все за один день.

— Не все, — заперечив Рук. — По-перше, у вас є ще Фелікс, і ось…

Він добув щось із-за пазухи і простяг Фенбрусові.

Фенбрус упізнав берестяний сувій під титулом: «Про розплоджування зубощирів».

— Цей трактат покладе початок новітній Великій бібліотеці, — пояснив Рук.

Фенбрус підвів погляд, ув очах його стояли сльози. Звідусіль долинав лиховісний рев та брязк галявожерів. Міцно затиснувши в руці трактат, Фенбрус Лодд рішуче рушив до барикади. Очима він кресав блискавиці.

— Брешете, на ваше не вийде! — закричав він. — Окаянні гобліни, ви спромоглися перемогти нас під Великою бібліотекою, але війни ви ще не виграли!

Підстрибуючи на горбках, здоровенні галявожери з диким скреготом та оглушливим ревом перли вперед. Легко, мов карткову хатку, валили барикади і сунули далі вулицями Нового Нижнього міста, плюндруючи і трощачи все на своєму шляху. Пекельна машинерія рівняла з землею вежі, підгортала під себе вуличні ліхтарі й розкидала на всі боки вуличну бруківку.

Ніщо не годне було встояти перед таранами, стінобитними кулями, піками, косами, ланцюгами та ціпами; там, де проходили галявожери, залишалася пустка. Будівлі одна за одною оберталися на мішму щебеню та потрощеного дерева, оповиту густими хмарами куряви.

Відразу за смертяними машинами бігли симбіотики. Бражні гобліни, дрібногобліни, павуконоги та гобліни-лісовики — те все сунуло вперед безладною юрмою, а щоб бідахи не стишували кроку, їх супроводжували плескатоголові наглядачі з гарапниками. Трохи далі, розтягшись по східних угіддях, зімкненими лавами стояли молотоголовці та патлаї і чекали свого часу. У їхньому натовпі, зібравшись під багато оздобленим склепінням, радили раду племінні вожді.

Гірко ридала огрядна Паніматка Медопий, її щоки були мокрі від сліз.

— Кохані мої діточки! — раз за разом хлипала вона.

— Вгамуйся! — гаркнув Жмутковолос Сокироноша. — Усе найважче візьмуть на себе Шумограєві галявожери. А твоїм симбіотикам зоставатиметься добивати зацілілих оборонців.

— Чи то видано, щоб гобліни так воювали! — презирливо сплюнула золотоголова Літуґґ. — Мої воїни повинні омочити мечі у крові вільняків!

— Не хвилюйся, — заспокоїв її Жмутковолос. — Як доберемося до нетряцьких печер, то вже чого-чого, а крові для твоїх горлорізів не бракуватиме!

Буркун Сивий та Гнилокір Тихобій, що стояли поряд, вибухнули хрипким, лиховісним реготом.

Тим часом на передньому краї галявожери, здіймаючи хмари куряви і дико димлячи, плюндрували Нове Нижнє місто. На командному містку першої машини стояв Емуель Шумограй. Ось він протер закурені скельця окулярів і відкашлявся, прочищаючи горло. Ливарний король, що стояв обіч нього, щосили натис на важіль, ланцюги закрутилися на всю силу, галявожер з несамовитим ревом рвонув уперед — і за мить стіни напівзруйнованої таверни, що височіла перед ним, як не було. Шлях до Світлякової вежі був вільний.

Навколо все було зруйновано, сплюндровано, від оборонців міста і сліду не залишилось, і тільки далеко в небі, мов лісова мошва, видніли ледь помітні цяточки повітряних човнів, недосяжні для гоблінівських метальних куль. Емуель Шумограй тріумфував, його тонкі губи розтяглися в посмішці. Галявожери таки зламали хребта вільногалявинній потолочі. Нижнє місто впало йому до ніг! Він поплескав Ливарного короля по плечі й показав на вежу.

— ДА-ВАЙ НА ВЕ-ЖУ! — прокричав він йому в самісіньке вухо, намагаючись заглушити рев груби. І тут краєчком ока добачив зелений спалах…

Тієї самої миті Ливарний король захрипів, захарчав і лантухом повалився вперед. Галявожер незграбно крутнувся, увігнався в дебеленну статую і перехнябився набік.

— Я… СКАЗАВ… НА… ВЕЖУ!!! — заверещав Емуель, тягнучи Ливарного короля назад — і раптом затнувся, уздрівши кров на своїх пальцях. Із карку Ливарного короля стирчав важкий олив’яний списик.

Аж ось налетіли зелені повітряні човни та й давай посипати галявожерів смертяними олив’яними списиками. Зарепетувавши не своїм голосом, Емуель упав додолу, перелякано забився в кут, і некерована машина посунула далі. З іншими галявожерами — те саме. Ливарних королів, що ними кермували, перебито стрілами та списиками, яких не шкодували Бібліотекарські Лицарі.

Небавом смертодайні машини почали налазити одна на одну. Гобліни, що юрмою сунули за ними, раз по раз підковзувались та спотикалися, але, силкуючись утриматись на ногах, лише підштовхували інших.

— Ані кроку назад! — ревли плескатоголовці і, скаженіючи, ще нещадиміше шмагали симбіотиків.

На дахах уцілілих будов замелькали білі постаті примар. Спритно орудуючи линвами з абордажними гаками, вони зі свистом шугали на своєму мотуззі і приземлялися акурат на кермові містки галявожерів. Вони пускали машини повним ходом, дерев’яним клинням фіксували важелі в нерухомій поставі й на тих самих линвах переносились назад на дахи.

Несамовито ревучи, галявожери мчали на всю, а симбіотики нещадно підстьобувані гарапниками плескатоголовців, щодуху гналися за ними, намагаючись не відставати. Самоходи перли сліпма, пробоєм, плюндруючи біржі та купецькі вежі, галереї та шинки, нічліжки та крамниці, торжища, стайні та хліви. Далі лежало величезне Північне озеро, схоже на гладенький срібний круг.

Зненацька, неначе з-під землі, просто на шляху нападників виросли небесні пірати, озброєні абордажними шаблями та піками. Вони дожидали свого часу, ховаючись по заулках та в руйновищах. Гоблінів було відрізано від галявожерів.

— Прибрати плескатоголовців! — гучно скомандував їхній проводир — небесний капітан.

Симбіотики негайно ж дали драпака, а небесні пірати заходилися коло оскаженілих плескатоголовців. Тим часом галявожери з ревом та шумом перли по Набережжі просто до озера, а перелякані на смерть гобліни наввипередки, з вереском цибали з грубницьких та стрілецьких помістків.

Громовий Вовкун особисто поклав зо два десятки плескатоголовців, а недобитки, забачивши, що справи кепські, поспішили накивати п’ятами.

— Агов, боягузи, повертайте голоблі й ставайте до бою!? — кричали їм услід небесні пірати.

— Що, жижки трусяться без самоходів, га?

— За Вільні галявини!

— За Вільні галявини! За Вільні галявини! За Вільні галявини!

Аж ось від Набережжя долетів потужний вибух: залізна туша першого галявожера шубовснула в озеро і, опинившись у зимній воді, комин його вибухнув, аж увесь жар та палаючі головешки порозкидало далеко над плесом. За хвильку гримнув другий вибух, потім ще й ще: галявожери один за одним сповзали в Північне озеро і вибухали.

Густа водяна пара перемішувалася з курявою, здійнятою над руїнами Нового Нижнього міста, і кожен новий вибух супроводжувався радісним лементом примар, Бібліотекарських Лицарів, піратів, що встигли позбігатися до озера.

На східних луках завмерло в очікуванні гоблінівське військо. Жмутковолос сидів під своєю розкішною запоною і силкувався розглянути у трофейний піратський далекогляд далеке міське румовище.

І тут залунали вибухи.

Буркун Сивий спересердя сплюнув.

— Не подобаються мені ці звуки, — заявив він похмуро.

Гнилокір Тихобій кивнув головою.

— Кепські, кепські справи, — прогарчав він.

Нараз із пилової хмари, що чимраз гусла, висипали гобліни-симбіотики вони тікали безладною юрмою, а по п’ятах за ними скакали Улани вільних галявин. Полишивши на смерть перепуджених симбіотиків, улани відступили і вишикувалися лавою, готуючись відбити атаку. Пронизливо залящала Паніматка Медопий.

— Гляньте! — верещала вона. — Ви тільки гляньте, що сталося з моїми діточками!

Тим часом води Північного озера поглинули останнього галявожера. Вибухнув казан, здійнявши в повітря велетенський стовп води, який неначе гейзер, усе ріс і ріс, аж поки почав осідати знов. І тут сталося диво: разом з ним сторч головою брьохнуло у воду мертве тіло Ливарного короля Емуеля Шумограя. Обпечений, червоний, тепер він виглядав куди свіжішим, ніж за життя.

Коли вода нарешті заспокоїлась, над плесом полинули примарні, монотонні звуки: вони долітали з Острова Сондерев, розміщеного якраз посеред озера.

— Ума, умала. Ума, умала. Ума, умала…

Одоробло причепив до пояса свою пращу і зсунув на потилицю солом’яного бриля.

— Хочеш вір, брате, хочеш ні, а непереливки скрізь і всюди, — проголосив він.

— Правду, правду кажеш, — кивнув головою Вайло. — Що непереливки, то непереливки.

Списоноші-пузані замикали величезну гоблінівську фалангу. Навколо них юрмилися лучники з породи сірих гоблінів, рожевоокі пращники, капловухи з духовими дудочками. То тут, то там, бовваніючи, мов залізнодеревні сосни над Темнолісом, стояли здоровенні іклані з замашними кийками на плечах. Їх чомусь, на відміну від добірних патлаїв та молотоголовців, не залічували до військової еліти.

— Нещасні симбіотики не мали жодного шансу на порятунок, — зауважив Одоробло.

— А там, братику, і наша черга не забариться, — відказав Вайло. — Проливати кров за славу нашої старшини.

Рожевоокий лайливець із гострим, як жало, язиком, що стояв біля них, кивнув головою, здоровенний іклань щось співчутливо прогарчав. Вайло позизував на них і ледь чутним шепотом запитав:

— Друзі врожаю?

Попереду, розтягшись по вершині кряжа та гублячись аж десь удалині, виблискуючи на сонці зброєю та обладунками, стояли наїжачені списами фаланги гоблінівської гвардії. По ліву руку йшли плескатого ловці, озброєні кривими шаблями та шпичакуватими кийками, праворуч — патлаї зі здоровими двогострими сокирами. А посередині, вирізняючись із-поміж усіх своїм зростом та важкими обладунками з зображеннями місячного серпа та зазублених мечів, стояли молотоголовці.

Перед ними, в тіні оздобленої запони, яку тримали п’ятеро кремезних ікланів, стояли племінні ватаги. Гірко ридала Паніматка Медопий, глава всіх симбіотиків. Буркун Сивий, найстарший каплавух, та іклань Гнилокір Тихобій, глава ікланів, починали недобре косувати на неї. Жмутковолос Сокироноша розгублено термосив сорокушаче пір’я на своєму плащі. Наперед виступила Літуґґ, проводирка молотоголовців, і звернулася до свого вояцтва.

— Отим буцімто непереможним галявожерам настав кінець! — прокричала вона, і губи її розтяглися у зловтішній посмішці. — І тепер ми будемо битися так, як б’ються справжні воїни!

З руїн Нового Нижнього міста виступали вільняки.

З правого флангу, гордо випростані на своїх зубощирах, трюхикали Улани Вільних галявин. Туніки їхні були брудні й вистріпані, обладунки закривавлені. На чолі, верхи на Чинквіксі, їхав Рук. Пліч-о-пліч з ним стояв Круподер — решта його друзів полягли в боях. Усіх уланів залишалося не більше як вісімдесят. Не краще виглядали і їхні зубощири — голодні й виснажені.

Ліворуч, під проводом Громового Вовкуна з жаровнею в руках, виступали небесні пірати. Вони поначіплювали свої нагрудники, компасні стріли та далекогляди, і сонячний блиск полірованого металу якось скрадав невеселий вигляд обшарпаних піратських кирей.

По центру, під орудою Фелікса та Фенбруса Лодда, виступали Примари Осип-Міста та різношерстий натовп підстаркуватих бібліотекарів Великої бібліотеки, озброєних палицями, серпами, далекобоями та катапультами. Примарам важко було закинути легкодухість чи боягузтво, та коли жменька з двох сотень бійців протистоїть тисячам гоблінів, навіть їхня безстрашність не годна врятувати становище.

За примарами виступали Бібліотекарські Лицарі, тримаючи на линвах свої небесні човни і ладні першої-ліпшої миті злетіти в небо. За Професорами Світлознавства і Темрявознавства йшов Ксант, і в його чорних очах і жахтів ляк, і світилися гордощі. З дев’ятисот Бібліотекарських Лицарів залишилося менше як три сотні. Окрім Бібліотекарських Лицарів, були ще учні з Озерного приплаву, яких вів Стоб Луммус, а поруч нього йшла стурбована і бліда, як мара, Маґда Берлікс.

Ззаду куріли руїни Нового Нижнього міста, а за ними в пообідньому мареві мерехтіли білі маківки нетряцьких печер. У тих печерах юрмилися безборонні вільняки і чекали, що буде далі. Єдиною заслоною, що боронила їх від кровожерних гоблінівських полчищ, залишалося оце бите-перебите військо, що ступало зараз полем ячменю-синцю, йдучи на видиму смерть.

З одного боку поля починалася Долина блудів, з другого до них упритул підступав похмурий Темноліс, а спереду — ціле море гоблінів, по якому прокочувалися хвилі радісного передчуття. Фелікс виступив наперед і підніс руку.

— Ми станемо тут, у цьому полі, і сточимо бій! — дзвенів його голос. — А якщо доведеться — то й зустрінемо смерть, зате помремо вільняками!

— За вільні галявини! За Вільні галявини! За Вільні галявини! — хвилею прокотився клич.

І тут, немов відповідаючи на поклик, на них посунули лави плескатоголовців, патлаїв та молотоголовців.

— О Земля і Небо, не покидайте нас! — промурмотів Фенбрус, стоячи біля Фелікса.

Гобліни нестримно сунули на вільняків, кожен лицар, кожен бібліотекар, кожен пірат і кожна примара відчували, як завмирає серце та холоне в животі. Двигтіла під тисячами ніг земля, а коли освітлені сліпучим сонцем гоблінівські лави підійшли ближче, стало чути їхній монотонний спів. Не спів навіть, а одне-однісіньке слово, проказуване раз за разом…

— Кро-ві! Кро-ві! Кро-ві! Кро-ві! Кро-ві!

Ось до них залишилося сто кроків… Дев’яносто, вісімдесят… Вільняки вже чули бридкий, ядучий сморід немитих ворожих тіл.

Сімдесят… шістдесят… п’ятдесят кроків. Уже можна розгледіти татуювання на тілах, чути противне побрязкування бойових кілець на тлі невпинного гупоту…

Ближче, ще ближче… Гоблінівська пісня перейшла в несамовитий горловий рев. І тут у загальну какофонію вплівся ще якийсь звук…

Фелікс прислухався. Той звук долинав не від гоблінівських лав. Ні, його джерело було східніше, на узліссі — джерело гучного переливчастого зику.

Та гобліни і вухом не повели. Вони гупали, кричали, охоплені жагою крові, відстань між ними та оборонцями все меншала й меншала…

Тридцять кроків… Двадцять…

Показалися червоні, налиті кров’ю очі. Ось вона, остання надія вільняків.

П’ятнадцять кроків… Десять…

Раптом переливчастий крик погучнішав, з Темнолісу навально виринула руда хвиля і ввігналася в лівий фланг гоблінівського війська, на ході розкидаючи плескатоголовців. Здоровенні гобліни злітали в повітря, як ляльки, і з вереском падали на землю. Блукай-бурмила несамовито орудували лапами та іклами, і бойові шики під їхнім натиском розлазилися, мов масне дерево під ножем.

Зафоркав Чинквікс, закрутився на місці, й Рукові брови полізли вгору.

— Овва! — здивовано вигукнув він. — Ціле військо блукай-бурмил!

Просто на очах у вільняків одну за одною нищено добірні гоблінівські фаланги. Якийсь плескатоголовець замахнувся шпичастим кийком, і зброю блискавично вибито з руки, мов брязкальце з пальців немовляти. Блиснули ікла — і покотилась по землі відтята голова. Один помах могутньої лапи — і двійко патлаїв, що люто вимахували бойовими сокирами, опукою покотилися по траві.

Розлючені блукай-бурмила, заюшені гоблінівською кров’ю, одного за одним нанизували гоблінів на їхні ж таки зазублені мечі, жбурляли на землю і топтали лапами, обертаючи на млинець.

Недобитки в паніці кидали зброю і тікали в гущу капловухів та ікланів, що стояли в ар’єргарді, вражено пантруючи за лютою різаниною. Блукай-бурмила, червоні, як емблеми на уланських туніках, позадирали морди догори і переможно заревли.

— ВЕ-ВЕ!!!

А потім з гущі волохатих переможців вийшло трійко величезних, окроплених кров’ю ведмедів. Чинквікс стривожився і пронизливо заіржав. Та Рук відразу впізнав своїх друзів, хоч ті й були скупані у крові.

— Віг! Вурало! Вемеру!

— Ве-віла-ве, уралова, — переливчасто заячали вони в унісон одне одному. «Ми повернулися, хлопче, що взяв на себе отруєного пагона».

Рук уже ладнався скочити з сідла, щоб ближче привітати друзів, коли це його торкнувся Круподер.

— Руку! — схвильовано прошепотів дрібногоблін. — Диви!

Рук поглянув, куди той показував, і обімлів. З гребеня пагорба блакитним полем спускалася просто на них решта гоблінівського війська. У вечоровому світлі, не віщуючи нічого доброго, сяяли мечі та обладунки.

Йому аж язика відібрало. Гоблінів перло стільки, що годі було й думати про якийсь опір. Тисячі й тисячі вояків, лава за лавою, виринали з-за гребеня пагорба і сунули вперед.

Коли навалиться така сила, не допоможуть і блукай-бурмила. Там були іклані, серед яких особливо вирізнялися гакозубі та пилозубі гобліни, а також кусючі, славні своєю буйною вдачею. Вони хвилею скочувалися з косогору, і, здавалося, ніяка сила не устоїть перед їхніми шкіряними обладунками з металевою бляхою. Загрозливо подзенькували бойові кільця, блищали масивні заборола, погойдувалися бойові булави та величезні батальні кийки. Подейкували, ніби іклані обсаджують їх зубами подоланих ворогів.

Упереміж із ними ступали ще й інші гобліни — світліші, менші, але так само страшні. Рожевоокі каплавухи з сагайдаками, повними отруйних стріл; чубаті гобліни з племені патлаїв, суворо дисципліновані й однаково звичні що до ціпів, що до мечів; купки чорновухів, озброєних племінними довгими піками, що стирчали врізнобіч, і схожих на величезні реп’яхи.

Були там і зморшкочолі та товстошиї гобліни; чубаті, гребенясті і з моховитими спинами; рожевоокі та лускаті гобліни. І сірі гобліни — тисячі сірих гоблінів — нещадних, безстрашних, озброєних довгими мечами та короткими списами. Вони збивалися докупи, наче бджоли в рій, готові будь-якої миті атакувати ворога.

Рук зі страхом дивився на військо, чудово розуміючи, що це кінець. Він згорнув на грудях руки і чекав. У гущі гоблінівського війська можна було розібрати голови племінних вождів. Гнилокір Тихобій, Буркун Сивий, Паніматка Медопий, золотоголова Літуґґ, а десь між ними — Жмутковолос Сокироноша із довжелезними патлами та з тріумфальним виразом на мармизі. Вони то вищали, то знов пірнали у гущу війська, неначе підстрибували, намагаючись краще розглянути свої майбутні жертви.

Рук побачив, як Фелікс по праву від нього руку блиснув очима, міцніше стис меча, а тоді зірвався з місця і рішуче пустився назустріч напасникам.

— Ну що ж, чудово! — прокричав він, не зводячи очей зі спотворених пик племінних ватагів. — Зараз ми всьому покладемо край!

І тут усі побачили, як меч із його руки випав, ноги підітнулися, і Фелікс застиг, як громом уражений. Важко спинилася гоблінівська хвиля, з гущі наперед вийшло п’ятеро здоровенних ікланів, тримаючи в кулачиськах жердини, а на них…

Рук повільно підвів очі. На вершечках тих жердин, де перше кріпилася завіса, тепер красувалися заюшені кров’ю відрубані голови. Відрубані! Враженого Фелікса та решту вільняків вітала спотворена болісною гримасою закривавлена твар Жмутковолоса. На інших жердинах стирчали голови ватагів. І раптом, заглушуючи брязкіт зброї, що падала на землю, почувся спів — спершу тихий, він з кожною хвилиною лунав дедалі голосніше!

— Друзі врожаю!.. Друзі врожаю!.. Друзі врожаю!..