Вільняк

Розділ дев’ятий Нове Нижнє місто

Вільні галявини купалися у сонячному світлі. Навіть на вулицях Нижнього міста ніколи не було так тісно від гультяїв, як нині тут, де чудового серпневого надвечір’я Новий світ зібрався для зустрічі старого. Після тривалої і повної небезпек мандрівки юрми переселенців із Нижнього міста не могли натішитися з нового довкілля.

На всіх вулицях, від вузеньких заулків до широченних проспектів, кожен скульптурно оздоблений різьбленням будинок був обвішаний прапорцями, вимпелами та різноколірними гірляндами, перехрещеними над головою в пішохода. По всьому місту, від центральної Світлякової вежі до схожих на чудернацькі стовпи Мурашиних веж на південній околиці, мерехтіли довгі низки підвісних ліхтариків — жовтих, рожевих, білих. Не було жодної вулиці, мосту чи майдану, де б не світилися такі ліхтарики. Озерний приплав теж було обчіпляно ними: вони висіли на кожній ятці й відбивались у спокійних глибоких водах Північного озера.

Із настанням сутінків ліхтарне світло засяяло немовби з новою силою, і на радісних обличчях новоприбулих та корінних городян заграли кольорові відблиски. Хто сміявся, хто співав, а хто й садив гайдука. Танцювали геть-чисто все — від вертких гоблінівських джиг та шалено-тупітливих печерницьких танців до стрибучих тролівських кіл, розтягнених на цілі вулиці. Поруч із нескінченним колом виступав оркестр, виграючи на дудах, бубнах та чудному струнному інструменті, такому громіздкому, що несло його аж четверо душ, а троє бренькало на струнах. Згадане коло зміюкою тяглося через центральний майдан в обхід Світлякової вежі до Озерного приплаву, де численні вуличні лотки аж угиналися від наїдків та питва.

— Лісовий ель! Скуштуйте лісового елю! — гримів рум’янощокий міський гном із-за ляди з величезним барилом, під яким угиналися дошки.

— Кому келишок «Заболоні»? — гукала дрібногобліниха за сусіднім лотком.

Група тролів-тягайл — молодих і старих, до краю виснажених тривалою мандрівкою, — прицінювалася до всього, що бачили очі, поки врешті-решт спинилася перед візком роздебенді. Один із них — молодик у вистріпаному плащі — нахилився до діжі, звідки вихоплювалася пара, і глибоко потяг носом.

— Дубовий медок, любесенький, — лагідно розтлумачила роздебендя. — Присмачений, підсолоджений, із дрібкою трави-лизунки. — Кажучи так, тролиця вхопила кварту, корця, зачерпнула паркої рідини і припросила: — Кушайте, будьте ласкаві.

Тягайло узяв жбан і пригубив. Напій припав йому до смаку.

— Скільки? — обережно поцікавився він.

— Що — скільки? — не второпала роздебендя, і очі її здивовано заколихалася на окоріжках. — Та це ж Вільні галявини. Тут один за всіх — і всі за одного. — Вона широко повела руками надокола себе. — Усе безкоштовно. Усе, що ви, любі мої, сердешні староміщани, зможете з’їсти чи випити.

Тролі-тягайла здивовано перезиралися і несміливо усміхалися. Живучи в Нижньому місті у злиднях та нужді, вони, згадати — і то страшно, не мали іншої ради, як перебиватися з хліба на воду, промишляючи доправою палива для спілчанських ливарень. То була надсильна праця від ранку до ночі, а мали вони за неї щонайбільше миску щерби та кусень чорного хліба на вечерю. А тут, у Новому Нижньому місті, навіть дихалося легко, і всюди, куди не кинь оком, усміхалися щасливі лиця.

— Дякую, кохана роздебенде, — вдячно відказав молодий тягайло. — Тисячу разів вам дякую!

— Дубовим медком пригощаються всі! — провадила роздебендя, гучно облизуючи язиком очиці й наповнюючи кварти. — Будьте здоровенькі! — проголосила вона. — І ще раз ласкаво просимо! Ласкаво просимо всіх і кожного.

У кожному кінці гамірного міста, на всіх Вільних галявинах, від південних лук до північних узлісь, від східних сельбищ лісових тролів до Великого озера на заході — скрізь радо вітали переселенців, а надто ті, хто зустрічав після тривалої розлуки родичів та друзів.

— Підсмажені соснові горішки, — гукав міський гном, сидячи у буді над водяним плесом і ложкою розкладаючи підсолені ласощі по паперових торбинках. — Солодка лісова заболонь, байрак-ягоди у желе…

— Тілдерячі ковбаски з чорним хлібцем, — галасував живолуп у сусідстві. — Наїдайтеся од пуза!

Хоча сонце вже сіло і зійшов місяць, на вулицях ставало чимраз велелюдніше. Від печер кам’яного плато на південно-східній околиці чимчикували громадки строкато зодягнених нетряків. Вони поспішали привітати своїх нещасних здорожених одноплеменців, що нарешті покинули благенькі й надміру залюднені бон-доки старого Нижнього міста. Небавом і господарі й гості бучно веселилися, попиваючи улюблене крайдорожникове пиво.

Колони лісових тролів та живолупів дружно прошкували на північ — до Нового Нижнього міста, аби стати учасниками врочистостей; дорогою до них приєднувалися гурти бражних гоблінів, що мандрували зі сходу. Отак разом вони і йшли — мешканці старого і нового Нижніх міст, осміхаючись і вітально вклоняючись, поплескуючи одне одного по плечах і палко ручкаючись. Вони гомоніли, співали і ділилися всім, що мали — як розповідями про минуле життя, так і тарелями тілдерячих ковбасок. І в кожному закутку міста розпросторювалося тисячоразовою луною:

— Ласкаво просимо на Вільні галявини! Щиро раді вам усім!

Тим часом нижче, на невеличкому дерев’яному приплаві біля Північного озера, тулячись одне до одного, сиділо двійко гоблінів-плескатоголовців. Вони знічев’я кидали камінчики у воду і дивились, як на її поверхні розходяться і переплітаються між собою кола.

— Знаєш, Горле, я вже боялася, що ніколи тебе не побачу, — зітхнула гоблінка, і сльози закрутилися у неї в очах.

— І я так думав, Вогнянко, — відповів їй парубок, і дівчина-гоблінка ще міцніше стисла руку свого обранця.

— Коли тебе забрали… — провадила вона крізь сльози, — коли тебе забили в кайдани і погнали до Санктафракського лісу, мене у Нижньому вже ніщо не тримало. От я й опинилась тут, аби почати нове життя. Але тебе не забувала ні на мить. Я весь час…

— Знаю, знаю, — перепинив Горл, — але ж то було старе Нижнє місто. Тепер усе вже позаду. Ми знову разом, і це найголовніше.

Він озирнувся. Ген-ген ліворуч проти нічного зоряного неба чорніла Залізнодеревна пуща. Позаду світилися ліхтарі, пахло наїдками та напоями і не вщухали звуки музики й танців, раз у раз вибухав сміх. Ні, то не сон, вони таки в Новому Нижньому місті. Горл усміхнувся і пригорнув Вогнянку до себе.

— Тепер ми жителі Вільних галявин — вільняки.

Вогнянка нічого не відповіла: вона мовчки усміхалася своїм думкам і була ладна хоч до світу просидіти в обіймах дужих любчикових рук.

Тим часом у місті з’явилася якась чудородна кавалькада. Рухаючись від Світлякової вежі, вона поминула веселецьку юрму і подалася далі — до широченних, розкішних сходів, що вели на поміст, зведений на рівні другого поверху і приоздоблений гірляндами з квітів та лісових овочів. Там на них чекала Рада Вільних галявин у всьому складі.

Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву, невисокий дрібногоблін у приношеній мантії, на щось видивлявся, визираючи з-за величезного букету лісових лілей, і його зморшкувате обличчя розпливалося у широченній усмішці. Біля Господаря на високому різьбленому світляковому табуреті стояла навшпиньки Тихомирка із Долини блудів, без перестану ворушачи своїми тонкими лапатими вухами. Третій був Твердоступ Громоглас, бургомістр Нового Нижнього міста — величезний гоблін-пузань із вишитим підчеревним поясом та блискучим посадовим ланцюгом на шиї.

Процесія ближчала, лопотіли ошатні пір’ясті нашийники зубощирів, запряжених у карету, дзенькали церемоніальні дзвоники на збруї. Нарешті, коли карета зупинилася під самими сходами, розчинилися дверцята, і з них, пригинаючись на виході, виринув Кулькап Пентефраксіс. За ним з’явилися Фенбрус Лодд з дочкою Варіс. Гурма радо вітала кожного учасника ходу. Останніми з карети вийшли Професор Світлознавства та Професор Темрявознавства. Мов крила птахів, одного — чорного, другого — білого, лопотіли на дедалі свіжішому вітерці їхні мантії.

Коли п’ятеро прибульців один по одному побралися сходами на обчеплений гірляндами поміст, натовп вибухнув гучними оплесками, затупотів ногами і захоплено заревів. Нарешті бібліотекарі зійшли на подіум, і Тихомирка вітально простягла свою крихітну ручку Кулькапові. У голові всіх ґав забринів її лагідний мелодійний голосок.

— Ласкаво просимо, друзі. Рада Трьох стала Радою Вісьмох. Настав час для загальних веселощів, бо тепер ми всі — Вільняки!

— Вільняки! — ревнув червонолиций нетряк ночоблудові й опустив м’язисту руку на його тендітні плечі. — Тепер немає ані мешканців старого Нижнього міста, ані мешканців нового Нижнього міста, доста! Тепер ми всі — Вільняки!

— Твоя правда, — пропищав ночоблуд. — Вільняки, та й квит, — додав він, і його величезні кажанячі вуха залопотіли, повертаючись кудись праворуч. — І, якщо я нічого не наплутав, у таверні «Новий дуб-кривавник» щойно, спеціально до свят, відкоркували свіженьку партію барилець деревного пива!

— Еге?! — зикнув нетряк і посадовив новоспеченого друга собі на плече. — Тоді чому б нам обом не завітати до таверни і не потягти по кварті-другій?..

У таверні «Новий дуб-кривавник» і справді пригощали деревним пивом. Та чи й могло бути інакше! Матінка Блакитне Воло, стара сорокуха, шинкарка, заклопотано гасала по таверні, допомагаючи захеканим служкам-гоблінам вчасно наповнювати кварти відвідувачів та питні жолоби. Ель лився річкою, публіка галасувала більше, ніж зазвичай, з вікон таверни на вулицю лилися сміх, співи, плескання в долоні, ба навіть звуки дрібушок, які хтось вибивав на столі.

— Ще елю, добродії? — питала Матінка Блакитне Воло — тримаючи в руках заставлену тацю і ворушачи від натуги своїм яскраво-блакитним коміром на шиї, коли вона мусила протискатися крізь розбурханий натовп до столика, де сидів кущ новоприбулих гульвіс.

— Сорокуха — і ласкаво пропонує пінявий деревний ель? — здивувався Фелікс Лодд, віддаючи порожню кварту і беручи повну. — Воістину Вільні галявини творять дива!

— Свята правда! — підхопив Блискавичний Вовкун, і собі сягаючи по кухоль. — Дякую, предобра пані. Відтепер старий небесний пірат ваш вічний боржник!

Вемеру, Вурало та Віїґ, які сиділи напроти, пили вже по другому жбану пінявого соку байрак-ягід та лісової заболоні. Від такого питва не захмелієш, але всі троє так перейнялися загальною атмосферою шинку, що хоч би хто завів пісню, вони її враз підхоплювали і співали, погойдуючись із боку на бік і вимахуючи над головою своїми волохатими лабетами.

Матінка Блакитне Воло дивилася на компанію прихильним оком. Які вони кумедні, оті старонижньомістяни. Себепевний молодий буйночубий примара-моргун і шпакуватий, уже не першої молодості, небесний пірат з дивакуватими манерами… А блукай-бурмила! Коли вони тільки впали сюди, сорокуха нашорошилися, проте звірі були такі сумирні й доброзичливі, що невдовзі вона згола заспокоїлася. Чи взяти отого мовчазного юного бібліотекаря з волошковими очима! Ось і тепер: вона стоїть із тацею перед ним, а він їй усміхається. Неговіркий і наче трохи не при собі, але блукай-бурмила так із ним носилися, неначе то не хлопець, а їхнє бурмиленя.

Бібліотекар узяв собі з таці кухоль пива, і Матінка Блакитне Воло повернулася й пішла далі, не поминаючи нікого з відвідувачів.

У куті, збираючи порожні кварти та підмітаючи долівку, вовтузився Чорниш, її когут-сорокун. Не птах, а пародія: мале, неохайне. Але то був її сорокун, і Матінка Блакитне Воло його любила.

— Агов, отуди ще дві кварти! — прошепотів у голові Матінки Блакитне Воло чийсь голос. Вона окинула поглядом залюднену таверну і побачила, як лопотить до неї вухами шинковий блуд. Вона підморгнула йому і шатнулася до двох гультяїв, на яких він показував своїми довгими тонкими пальцями.

— Матінко Блакитне Воло, ви просто диво! — засміявся Чух Чорне Око, невеличкий гоблін із шерстистими вухами, коли шинкарка забирала порожнього кухля і ставила на його місце повний.

Схвально рохнув і його друзяка здоровило Зайда в обшмульганій шкіряній шапчині, коли Матінка Блакитне Воло поставила і перед ним нову кварту деревного пива.

— У «Новому дубі-кривавнику» вологи вистарчить на всіх спраглих, га, матусю? — прогримів він.

— Агов, у нас міліє жолоб! — грянув іззаду цілий хор голосів. Матінка Блакитне Воло обернулась. Кричали тутешні завсідники — Скороп’ят, Швидкодух та Кудлай — трійця нерозлийвода. Колись вони вкупі служили під орудою Ватага Титуґґа, відтак укупі накивали п’ятами і на одчай душі подалися сюди — на Вільні галявини, а тепер усі троє сиділи тут і чекали, поки їх обслужать.

— Даруйте ласкаво, — кудкудакнула вона Чухові та Зайді і кинулася до порожнього жолоба, де навпочіпки сиділа нерозлучна трійця.

Гуляки радо закивали головами, коли Матінка Блакитне Воло врешті перекотила через усю таверну до жолоба нове барильце.

— Готові? — запитала вона.

Трійця кивнула, і сорокуха пробила дерев’яне барильце своїм гострющим пазуром, після чого в жолоб жбухнув пінявий пивний струмінь. Усі троє схилилися над ним і заходилися завзято сьорбати.

— Смачного! — привітно усміхнулася Матінка Блакитне Воло, витираючи лапи об фартух. — Капітане, як ви дивитесь на ще одну кварту деревного пива? — кудкудакнула сорокуха, вдаючись до високого, як тичка, худющого чолов’яги з кошлатою бородою лопатою.

То був один із її завсідників, Багнищанський Пірат, як тут його величали, та що він ніколи ні з ким не заходив у розмову, то ніхто не знав, хто він насправді. У місті він об’явився років десять тому і швидко втоптав стежину до «Нового дуба-кривавника». Прибулець відразу став завсідником таверни. У тому, що він колишній небесний пірат, ніхто навіть не сумнівався, а блякла шкіра незнайомцева ще й промовисто свідчила, що чимало років йому довелося збавити на Багнищі. Звідси й пішло його прізвисько. Та найзагадковіші для Матінки Блакитне Воло були піратові очі.

Каламутні, некліпні, вицвілі, а все ж пильні, вони наводили на думку, що власник їхній бачить щось таке, про що інші й гадки не мають, та як від нього ще не чули жодного слова, то хто міг твердити це з певністю?

У далекому куті таверни веселощі сягнули свого вершка.

— Я хочу випити, — галасував Громовий Вовкун, непевно зводячись на хисткі ноги. — До нас! — Він підніс свою кварту. — До вільняків!

— До вільняків! — підхопив Фелікс.

— Ве-лі-ня-ків! — приєдналися до тосту блукай-бурмила.

Громовий Вовкун плюхнув на стілець, повернувся до ведмедів і часто заморгав.

— Ве-ве-ве, — перекривив він їх. — Ви щось прохарамаркали, а я ні в зуб ногою.

Вурало з Віїґом перезирнулися і пирхнули. Вемеру кивнула головою і злегка махнула лівою лапою.

— Віла-ве, дурр-юлла-ве, — буркнула вона.

— Щ-що вона к-каже? Щ-що вона к-каже? — пробелькотів Громовий Вовкун, повертаючись до Рука.

Рук усміхнувся, ледь сяйнувши очима.

— Вона сказала: «Лісовий ель розв’язав язика Пучкобородому. Ще трохи — і він заголосить, як щирий блукай-бурмило!»

Громовий Вовкун від душі розреготався.

— А чом би й ні, — відказав пірат. — Не така це вже й хитра штука! — І рвучко задерши голову, він заревів на всю горлянку. — Вее-ве-ве, ве-е-еее!

Фелікс затулив собі вуха і повернувся до капітана.

— О, Земле свята, що то було? — запитав хлопець.

— А що, не ясно? — проказав Громовий Вовкун, показуючи порожню кварту. — Я хочу пити!

Фелікс засміявся.

— Усім деревного пива! Пива і овочевого рагу для наших пелехатих друзів! — додав він, підморгуючи Формікюлеві, шинковому блудові.

Громовий Вовкун зірвався на ноги і заходився по черзі підводити блукай-бурмил.

— Я знаю одну мову, зрозумілу для нас усіх! — сміявся він і, пишучи мисліте, пустився витанцьовувати джигу.

Вибухнувши утробним реготом, блукай-бурмила і собі пристали до танцюристів.

Фелікс, якому вже помітно блищали очі, обернувся до Рука і споважнів.

— Руку? — озвався він до друга. — Як ся маєш?

Юний бібліотекар був білий як крейда, кола під очима стали ще виразніші.

— Утішного мало, — відказав він, одкидаючись на спинку стільця. — Спати я майже не сплю. У голові весь час рояться всілякі думки, напівзабуті спогади. Дещо оживає в пам’яті так яскраво, неначе вчора сталося, а решта все — цілковита темрява…

— А цього ти не забув? — запитав Фелікс, добуваючи з-під киреї Рукового меча.

— Мій меч… — протяг Рук і наморщив лоба, намагаючись ухопити розпливчастий, зникомий спогад. — Цей меч… ти дав мені його цілу вічність тому. Ще у риштаковій книгозбірні. Пам’ятаю, я розлучився з ним у старому Нижньому місті…

— А я знайшов його в Темнолісі, — похвалився Фелікс, — забрав у такого собі Ксанта Філатіна — того самого Ксанта Філатіна, що на Крайземлі завів тебе казна-куди. Він присягає, що просто знайшов його. — Фелікс пирхнув. — Так я йому й повірив! Напевне, він та його поплічники зі Сторожів Ночі колись його поцупили, а тепер сором зізнатися. — Він похитав головою. — Неприємний тип отой Ксант, я це зразу примітив, — виснував Фелікс. — Хіба я не казав тобі не спускати його з ока?

— Ксант Філатін, — проказав Рук. — Ага, пригадую, ми вчилися разом ще на Озерному приплаві… А насправді він був вивідачем, сторожівською нишпоркою… Більше нічого про нього не згадаю… нічого. — Рук звів очі на Фелікса. — А де він зараз?

— За нього не хвилюйся, — насупився Фелікс. — Там є кому подбати.

— Не розумію, — наморщив лоба Рук.

— Його тримають у Світляних садах під Залізнодеревною галявою, — пояснив Фелікс. — І він там пробуде до самісінького Дізнання. А охочих свідчити проти нього у слушний час, наскільки я знаю, не бракує. Я теж не стану його вигороджувати…

— Рук Човновод! — раптом почулося чиєсь заволання. — А бодай тобі! Рук Човновод!

Фелікс і Рук обернулись. Перед ними, взявши руки в боки, з широкою усмішкою на виду стояв якийсь хлопчина.

— Тільки не кажи, що я тобі не по знаку! — провадив він, і в очах його майнула тінь розчарування. — Та це ж я, Стоб. Стоб Луммус.

— Стоб Луммус, — замислено проказав Рук.

— На Озерному приплаві мені сказали, що ти тут, — пояснив приходько, — і таки не збрехали! — Він ухопив приятеля за руку і палко її потис. — Який я радий тебе бачити.

— А я тебе, — відказав Рук, гарячково даючи лад спогадам, що вирували у голові. — Озерний приплав… То це ми однокашники? Ти, Маґда, Ксант і я…

Усмішка збігла зі Стобового обличчя.

— Руку, мені казали про твоє нещастя, — промовив він. — Руда буря. Невже тебе умисне заманив у неї зрадник Ксант Філатін?

— Я… я… — почав Рук. — Моя пам’ять… вона…

— Розумію, давній мій друже, — поплескав Стоб його по спині. — Ну, нічого, чисте повітря Вільних галявин зробить своє, і ти знову буде козаком…

— Волоріг, — ні сіло ні впало бовкнув Рук. — Твій човен має форму волорога.

— Авжеж, — кивнув головою Стоб і, пожвавішавши, додав: — У мене — волоріг, у Магди — лісовий метелик, а в тебе — швидкокрилий шершень. — Він збрижив чоло. — Натомість у Ксанта…

— Щуроптах, — підказав Рук.

— Оце так форма! — пирснув Фелікс.

До них пристали блукай-бурмила, ведучи попід пахви геть осоловілого Громового Вовкуна. Стоб по черзі палко привітався з пелехатими — з одним, другим, третім.

— Ласкаво просимо до Вільних галявин. Ви всі тут бажані гості! — звертався він до кожного. Підійшовши до Громового Вовкуна, Стоб зупинився і запитально звів очі на Рука.

— За нього не хвилюйся, — засміявся, підводячись, Фелікс. — Його сьогодні вже стільки разів здоровили… Ходімо в Мурашині вежі, там на всіх нас чекають затишні гамаки.

І тут вхідні двері відчинилися. Усім гультяям ураз одібрало язика, — і ось уже безладне бубоніння та хрипкоголосі співи змінилися притишеним:

— Ух-маа, умалаа. Ух-маа, умалаа. Ух-маа, умалаа…

Очі всіх присутніх прикипіли до ходу з семи ельфів-дубовиків, що, переступивши поріг, пробиралися, маневруючи велелюдною залою. На їхніх блакитних шелестких мантіях та каптурах видніли плями сон-деревного соку.

— Братство Ельфів-Дубовиків з Острова Сновидінь, — почула Матінка Блакитне Воло у себе в голові Формікюлів шепіт.

Ельф на чолі ходу вимахував ланцюгом із лампадою-кадилом, і повітря у таверні повнилося солодкавим пахущим димом. Той, що йшов позаду, знай дзеленчав важким дзвоником — наче за упокій чиєїсь душі.

— Ух-маа, умалаа. Ух-маа…

— Чому я маю завдячувати таку несподівану ласку? — проквоктала Матінка Блакитне Воло, якомога тлумлячи глузливі нотки у своєму голосі. Що-що, а зіпсувати гарну вечірку ці ельфи вміли.

Поминувши господиню, непрохані гості пройшли у кут. Багнищанський пірат некліпно зорив ельфів. Нараз їхній ватажок спинився перед Руком і скинув з голови каптура. Його обличчя виявилося брунатним і зморшкуватим, як і дерева, що дали ім’я цим істотам. Спів переріс у монотонний гул, і, забиваючи його, перший ельф заговорив.

— Ми прийшли сюди в пошуках потерпілого від рудої бурі, — пояснив він кволим, тремтячим голосом.

По цій мові ельф послав уперед руку з кадилом і загойдав ним. Рукову голову оповили звої духовитого диму. Волошкові хлопцеві очі засяяли ще дужче.

— Ходи з нами, — проказав ельф-дубовик, і їхній поспів знову змігся на силі. — На Острів Сон-дерев.

Розділ десятий Острів Сон-дерев

— Острів Сон-дерев? — перепитав Рук, беручись за дубовикову простягнену руку і здаючи собі справу, що глядить йому в вічі — чорні-пречорні, наче з них дивилося саме відкрите небо. У їхніх глибинах мерехтіли вогники, ясні, як зірки чи повня; проте, приглянувшись пильніше, хлопець зрозумів, що то всього-но відбиття його власних очей. Хворобливо блискучі, вони відбивалися в очах ельфа-дубовика.

— Ти чуєш утому і стратив сон? — запитав ельф.

— Угу, — муркнув Рук.

— У голові твоїй рояться думки та спогади, — провадив ельф-дубовик, — а миру в душі дасть-бі.

— Так, — кивнув Рук, і його очі розжеврілися ще дужче.

— Тоді ходімо з нами на Острів Сон-дерев. Мене звати Правдомовець, а це… — він повів рукою в бік решти ельфів, і Рук відчув на собі бентежний погляд ще шести пар чорних очиць. — Це мої побратими з тамтешнього сондеревного гаю. Ти наснився нам, Руку Човноводе, і ми прийшли допомогти тобі чим зможемо.

Кухоль із лісовим грогом вислизнув із рук Багнищанського пірата, хрьопнув об підлогу і розскочився на друзки, наробивши стуку-грюку.

— Я піду з вами, — промовив Рук, і голос його був заледве гучніший за шепіт.

Він підвівся, і ельфи-дубовики почимчикували до виходу. Фелікс прожогом схопився на ноги, блукай-бурмила, тихо загарчавши і обступивши його зусебіч, також подалися за ходом.

Громовий Вовкун тим часом зсунувся на долівку і тихенько захріп.

— Руку! — у Феліксовім голосі бриніло благання. — Ти недужий. Де це видано — повіятися до якогось гаю на якомусь острові, та ще й посеред ночі…

— Не хвилюйся, шляхетний юначе, — проквоктала Матінка Блакитне Воло, заспокійливо кладучи лапу Феліксові на руку. — Це ж бо Брати Дубові Ельфи. Вони зцілюють спраглих душевного сумиру по всіх Вільних галявинах. — Усі в таверні закивали головами: авжеж, мовляв, авжеж. — Може, нам з тобою і важко збагнути, як вони зцілюють, та поки твій друг лишатиметься з ними, повір мені на слово, йому ніщо не загрожує.

Блукай-бурмила перезирнулися, дрібно залопотіли їхні вуха, і вони, посхилявши голови, відступили набік. Ельфи-дубовики, шелестячи блакитними мантіями, рушили до виходу. Рук подався за ними.

— Тобі не конче йти з ними, — гукнув йому навздогін Фелікс, коли той стояв уже на порозі таверни. — Тільки одне твоє слово і…

Рук обернувся з усміхом.

— Усе гаразд, Феліксе, — заспокоїв він друга хрипким натомленим голосом. Його волошкові очі тепер так яскріли, аж Фелікс ахнув. — Може, якраз вони мені й допоможуть.

— Хочеш, ми підемо з тобою? — не здавався Фелікс, ув’язуючись слідом за ними. — Якщо хочеш, за нами діло не стане.

Комір на шиї Матінки Блакитне Воло настовбурчився, і вона кивнула Феліксові дзьобом.

— Ба, краще цього не робити. На Острів Сон-дерев може ступити тільки той, кого туди запрошено. Це тобі абихто скаже. Чому б вам не хильнути ще по кварті, а вашим другом хай клопочуться вони.

Вемеру легко взяла Фелікса під руку і повела назад за стіл.

— Ве-ве, — тихо прогарчала вона.

Фелікс вагався. Він не розумів величезного незграбного звіра, але було очевидно, що блукай-бурмилиха, давня і найнадійніша Рукова подруга, не наражала б його на небезпеку. І якщо вже вона, з її чуттям, довіряла ельфам-дубовикам, то з якого дива він, Фелікс, мав би бути проти? Він знову поглянув на вихід. Хід ельфів із Руком посередині саме покинув залу, зачинивши за собою двері.

Багнищанський Пірат, що стояв і не зводив очей із молодого Бібліотекарського Лицаря, спантеличено поморщився і знову плюхнув на своє місце в куті.

А ще за мить, мовби й нічого, таверна знову загула, наче вулик. Гультяї верталися на свої місця, і тільки столик, де сидів Рук із товаришами, залишився порожній.

— Ну що ж, якщо дорогу на Острів Сон-дерев нам закрито, — міркував уголос Фелікс під пригру гучного Вовкунового хропіння, — то можна хоч майнути на озеро і дочекатися його повороту. — Він похитав головою. — Щось мені підказує, що сьогоднішня нічка буде довга.

Багнищанський Пірат у своєму куті вже витріщався на Фелікса, поки Матінка Блакитне Воло поспішала до тамтого з повною квартою деревного пива.

Вийшовши на залюднену вулицю, ельфи-дубовики обступили Рука Човновода і, знову завівши свою пісню, повагом рушили містом, минаючи гамірні завулки і прямуючи до Північного озера. На зріст Рук був набагато вищий за Братів-Дубовиків і добре бачив усе, що діялося довкіл. Вулиці кишіли гуляками, — гоблінами та печерниками, тролями та блудами — і всі вони танцювали, співали, сміялися і сипали жартами. Та щось тут було не так, хоча що саме, Рук ніяк не міг збагнути.

Нарешті хлопець доглупався: він лише бачив ворушкі губи гуляк, їхні розваги, а чути нічого не чув: ані їхніх пісень, ані сміху, ані галасу, ані радісних вигуків. Не чув нічогісінько, крім тихого, заколисливого співу ельфів-дубовиків, що віддавав у голові товстими, всежерущими звуками.

— Ух-маа, умалаа. Ух-маа, умалаа. Ух-маа, умалаа…

На мить він зупинився і труснув головою, щоб відгетькатися від гіпнотичного мотиву, але дубовики, що й досі колом обступали хлопця, лагідно, але рішуче порвали його за собою. Вони дісталися води, тоді звернули праворуч, на осяяну причіпними ліхтариками узбережну стежку і пішли, тримаючись праворуч від ледь збриженого плеса, поминаючи приплави з шерегами рожевих і жовтих ліхтариків, рибальські халабуди та очеретяні стріхи, возз’єднані родини та зведених докупи друзів, молодят, що походжали над озером, побравшися за руки.

Мірою того, як вони верстали свій путь, даленіли вогні Нового Нижнього міста. Тепер у воді — то кришталево прозорій, то потривоженій і збриженій від свіжого вітерцю — відбивалися мерехтливі зірки та сріберна повня. Гуляк траплялося чимраз менше, зате частішали дерева з чагарями, аж поки стежка пропала в лісі.

Місячне світло губилося в густому верховітті вікодавніх гігантів, і тільки мантії ельфів випромінювали блакитняве сяйво — притлумлене, люмінесцентне. Вони все йшли і йшли, продираючись крізь хащі, нарешті через підлісок добулися озера.

Рук ішов як зачарований. Тихий поспів, дух ладану, ніжні синювато-зелені тіні огортали хлопця, проникали в нього, оточували зусібіч. Коли вони дійшли до плеса з величезною срібною плямою віддзеркаленого місяця, Рук відчув, що поринає в сон. Ноги налилися оливом, повіки злипалися.

— Ступайте тихенько, Паничу Рук, — остеріг ельф із кадилом. — Я притримаю його за облавок, щоб не хитався.

Рук збентежився. Глянувши на воду, він побачив рибальського човна, прив’язаного до вузлуватого кореневого відростка над самісінькою водою. Невеличка хистка посудина, сплетена з лози плакучниці та лісоверби, й обіпнута засмоленою тілдерячою шкурою, мала сливень кругляву форму…

Спочатку як найбільший з усіх вмостився на лаві біля широкої корми Рук. За ним посідали решта, — і в тісноті він відчув тепло тіл ельфів. Вони взялися за весла, човник відчалив від берега і сповільна поплинув срібною від місяця водою.

За бортом тихо хлюпотіли хвилі, човен колисався і кружляв, а ельфи-дубовики все співали й співали. Коли Острів Сон-дерев поближчав, Рукове вухо ловило вже й інші звуки, поза їхнім співом. Із острівних заростей долинала музика, схожа на спів ельфів, але тисячокрот приємніша.

Рук заплющився і став ловити окунів.

— Зарано, Руку Човноводе, — остеріг його Правдомовець. — Ще не час.

Аж ось човнове днище зашурхотіло по озерному дну. Рук мляво труснув головою і ледве стримався, аби не позіхнути. Спів ельфів різко урвався, всі шестеро, крім Правдомовця, сплигнули у воду і витягли човна на берег.

Правдомовець легенько взяв Рука за плесно:

— Ходімо, Руку Човноводе, — промовив він.

І вдвох вони рушили вглиб острова. Підлісок гус, дерев дедалі більшало, і віддалік, між стовбурів та гілок, Рук зауважив бліде блакитняве світло на ясному небі.

— Уже недовго, — муркнув Правдомовець, з усміхом обертаючись до хлопця.

Рук сонно всміхнувся. Що більше заглиблювався він у ліс, то рідкіші робилися зарості заболоні й верби і частіше траплялися сон-дерева — крислаті, листаті, з товстелезними ґудзуватими стовбурами та розлогим гіллям. А музика все лилася — мереживо тужливих акордів та співзвуч, наче на тебе дихав легенький тепловій. У небі сяяла повня, і від листя здіймався ніжний світний серпанок, занурюючи увесь ліс у настоянку ярого блакиту.

— Оце… Оце так так… — бубонів Рук собі під ніс.

— То він так нас вітає, — пояснив Правдомовець.

— Ліс?

— Сон-гаї — найвікодавніші і найтаємничіші місця у всьому Темнолісі, — провадив ельф. — А сон-гай на Острові Сон-дерев — найвікодавніший і найтаємничіший з усіх сон-гаїв. — Він усміхнувся і поклав руку на плече юному Бібліотекарському Лицарю. — І він тебе вітає, Руку Човноводе, бо тут ти віднайдеш супокій.

— Але… але чому я? — пробелькотав Рук, а лісова музика забриніла так гучно, аж затремтіли непевні хисткі туркусові тіні.

— Бо ти наснився Братству, — відказав Правдомовець. — Бо ти пережив велике лихо.

— Руду бурю? — запитав Рук, і чоло йому захмарилося, коли до нього стали повертатися спогади. — Там, у Крайземлі?

— Так, і ми те бачили у снах, — кивнув головою Правдомовець. — Тебе накрило не по твоїй волі, і ти тут не перший…

— А ви зможете мені допомогти? — запитав Рук і почутив, як у голові йому чимраз гостріше поколює.

Ельф-дубовик видивився на хлопця.

— Хутко дізнаєшся, Руку Човноводе, — відказав він.

Вони не переставали заглиблюватися у сон-гай і в короткім часі вийшли на чудернацьку галявину в самісінькім його серці, зусебіч обступлену деревами. Ельфи поставали в коло. Рук цікаво роззирнувся довкіл. Над головою сяяв і бринів ряснолист, повнячи галяву неповторними музичними співзвуччями. А між віттям, коли вітер ворушив лапате листя, він бачив якісь сірі, мов закурені, предмети, вони звисали з гілок, тьмяно сяючи, і ненастанно колихалися-крутилися у блакитному мареві. Рук відразу впізнав кокони помагай-біди, хоча увіч іще ніколи їх не бачив: вони їх студіювали у Великій бібліотеці.

— Кокон помагай-біди! — захоплено вигукнув він.

— Атож, — кивнув головою Правдомовець. — У цьому гаю вже невідь-одколи з’являються помагай-біди. Поглянь, оцим коконам уже не одна тисяча років! А є й такі, — і він показав на кокон ліворуч, — звідки птах ще тільки має вилупитися.

Рук дивився і його подиву не було меж.

— Тобто колись із цього кокона має проклюнутися помагай-біда? — перепитав він.

— Так, — потвердив Правдомовець. — Тільки не знаю, чи доживу я до того дня? Та й ти теж… — Він думно похитав головою. — Бач, Руку Човноводе, з’ява помагай-біди на світ — явище вельми рідкісне, таке буває раз на сто, а то й більше років. А тут, у гаю, сам бачиш, вилупилася тьма помагай-бід.

Рук побожно розглянувся довкола. Леле, скільки тут нового, незбагненного: і заколислива музика, і неземне світло, і сяйні кокони, що з’являлися впродовж сторіч!

Гілля і лапатий лист променіли мерехтливим туркусовим сяйвом і легенько погойдувалися, наче од вітерцю, хоча, як зауважив Рук, тут було аж надто тихо та безвітряно. Правдомовець простежив за Руковим поглядом і всміхнувся.

— Ця музика від коконових хробаків, вони тлять листя сон-дерева, — пояснив він.

Рук спантеличено зморщив чоло.

— Коконові хробаки? Де?

— Вони тут, Руку Човноводе, на деревах — куди не кинь оком. Це так звані блискітки. Ти бачиш тільки їхнє світло. У коконах вони сплітаються водно, і ми вже бачимо…

— Помагай-біду! — обімлів Рук.

— Авжеж, — підтвердив Правдомовець, відтак мовчки кивнув головою своїм супутникам, і ті щезли поміж дерев. — А тепер настала наша черга…

Сон-деревна музика, ллючися звідусіль, сягнула кульмінаційного пункту.

Яка черга, мовив собі на думці Рук і відчув, як на нього налягає змора.

Правдомовець прочитав його гадки. Він узяв хлопця за руку і показав на один із висячих коконів.

— Наша черга, — пояснив він, — спати в коконі. Уві сні ти бачитимеш усевід помагай-бід, глянеш на себе їхніми очима, і якщо Небо буде до тебе прихильне, віднайдеш утрачений спокій…

Рук геть отетерів і не зразу відчув, що ловить, мов у пропасниці, дрижаки. Побачити себе? Віднайти утрачений спокій?

— Ну, ходи, — лагідно припросив Правдомовець. — Лізь на сон-дерево і вмощуйся у коконі. Там тебе зморить сон, і ти спочинеш.

Рук поліз, а Правдомовець ні на мить не спускав його з ока. Ось хлопець видерся по величезній вузлуватій цівці сон-дерева до широкого конара, досяг кокона під ним, заліз усередину. Коконове нутро виявилося м’яким і пухнастим, і поки Рук умощувався, спід приємно пружинив під ним. За лічені секунди він відчув, як відпружуються його руки, ноги, а дихання стає розміреним і глибоким.

На хвильку ще затремтіли повіки, коли Рук знов подумав, що засинає не де-небудь, а в коконі помагай-біди. Як це незвично і водночас природно! Повіки знову здригнулися, а потім прийшло забуття.

Невдовзі до музики на галявині вже домішувалося його спокійне похропування. Рук поринув у глибокий, сповнений дивовидь сон.

Розділ одинадцятий Коконові сни

Рук стояв у розкішно оздобленій залі. Її стіни були поспіль у фресках та дорогих гобеленах, вся підлога рябіла вишуканою мозаїкою. У коминку палало вогнище. Поверх багряного жару лежали товсті оцупки. Сичало і потріскувало «залізне» дерево, коли його охоплювали біло-фіолетові вогненні омахи. Дерево прогоряло і осипалося розпеченими жовтогарячими жаринами.

Перед коминком сиділо четверо хлопчаків, на їхніх обличчях танцювали відблиски вогню. Усі хлопці мали кучерявий, коротко стрижений чорний чуб, окуляри, однаково гострі риси та блискучі меткі очі. Хлопці з чогось сміялися. Наймолодший щось розповідав решті товаришів, а ті добродушно підсміювалася над ним.

Рук дивився на хлопців, і серце розпирали радощі, немовби його виповнювали тисячі крихітних бульбашок. Тепер він знав, що означає жити у родині й мати рідних братів.

Крім них, у залі було ще двоє хлопців, куди старших і більших. Озброївшись тренувальними рапірами, вони вправлялися у шермицерії. Праворуч від коминка стояв фотель, де сиділа жінка в розкішній сукні з мереживним коміром. Жінка милувалася синами, і на її обличчі застиг вираз захвату та гордощів за них. Біля вікна у супротилежному кінці зали, визираючи надвір, завмер чорнявий небесний пірат — бороду заплетено в косиці, вуса густо пофарбовано. На собі він мав чорний блискучий нагрудник та важку шаблю при боці. Над піратами пірат, подумав Рук, і йому видалося, ніби він колись його вже бачив.

Рук дивився на все око, у коминку полускував вогонь, гучно бряжчали рапіри і дзвенів дитячий сміх. Стіну ліворуч приоздоблювала мальовнича фреска. На ній було зображено місто з високими стрункими вежами, розкішними палацами та річкою. У небі, на шляху в якусь не видну звідси далечінь, кружляла зграя щуроптахів, плинув корабель небесних піратів і летів здоровенний помагай-біда. А на передньому плані стояли і лупили на глядача очі восьмеро душ. Мати з батьком. Та шестеро їхніх дітей.

Рук підійшов до стіни ближче, торкнувся мальованої поверхні. І тут фарба заблищала, закипіла, барви згусли, а зображення сім’ї кудись щезло.

Дим! Від долівки до стелі здіймався смоляний дим.

Рук зачув розпачливі крики, благання про допомогу. Хлопець повернувся і побіг навмання по мозаїчній долівці, намагаючись вибратися з густої хмари ядучого диму.

Ще мить — і все уже палало: килими, гобелени, штори, стільці… Дим чимраз гус, жар ставав нестерпучим.

Рук хотів закричати, заволати на все горло, та з вуст його не зірвалося жодного звуку. Тоді він упав навколішки. У носі крутило від смердючого диму, вуха глухли від реву полум’я. На нього, мов хлюща на віконну шибу, налягла невимовна туга. Він чув її запах, здавалося, досить простягти руку — і знатимеш, яка вона на дотик. Тіло його затіпалося у безгучних риданнях…

А відтак усе поглинув морок…

Тіло Рукове стало легке, як пластівець сажі чи попелу. Ось його, разом з іншими такими самими порошинками, позосталими на згарищі, підхопив свіжий вітер і помчав у небесну вись. Рук полинув над стріхами, вежами, над шпилями величезного міста. Він плив — і шукав чогось надолині.

Ген-ген унизу, на даху, з-під якого вихоплювалися вогненні омахи, мріла чиясь постать. Один із отих шести братів, наймолодший! Хлопець сидів сам-душею біля розбитого вітрового шкла і вмивався слізьми. Міцно обійнявши притиснуті до грудей коліна, він розпачливо погойдувався туди-сюди, туди-сюди…

Рук літав, як безважна порошинка, вітер то закидав його у безладно нагромаджені хмари, то виносив назад. І кружляючи отак у небі, він чув, як груди йому розпирає несамовитий, невимовний захват!

І ось він уже на кораблі небесному — мчить під усіма вітрилами. Дрижить і хитається палуба, а могутнє повітряне судно знай собі крає хмари. Аби не впасти, Рук схопився за грубу світлякову щоглу і погляд його впав на корму.

Там він побачив відважного юнака із чорним хвилястим чубом, у яскравому костюмі небесного пірата. Поруч юного повітроплавця стояв капітан із заплетеною в косиці бородою та фарбованими вусами. Нахилившись до хлопця, він чогось його навчав, давав настанови, а той, блискаючи очима та усміхаючись, кермував небесним кораблем за допомогою штурвала та повітряних гир.

Задивившись на них, Рук відчув любов батька до свого сина, силу кревних уз між ними. Важкий клубок став йому поперек горла, очі затуманились від сліз…

Рук пощулився. Тепер він уже був не на небесному кораблі, що борознив Відкрите небо, а у високій, усім вітрам відкритій споруді. Задерши голову, він побачив нескінчені кручені сходи, що вели вгору і губилися в чорнильній пітьмі. Цими сходами, з тацею в передніх лапах, повагом брався великанський і прозорий веретенник. Видко було, як у жилах його пульсує кров, як двигтять три пухирчасті легені, як прокволом скорочуються два серця. Нарешті веретенник дістався сходового помістка і постукав у широкі залізнодеревні двері.

Відтак, виждавши секунду, другу, третю, четверту, п’яту (Рук мимохіть їх лічив), він штовхнув двері й зайшов досередини. Його зустріла чорнявка з косицями та великими зеленими очима. Загледівши веретенника, що йшов до неї з тацею, вона всміхнулася. Дівчинка сиділа за столом і складала з дрібненьких шматочків кольорових кристаликів якусь мозаїку. Поруч із нею, видимо почуваючись не на своєму місці, переступав з ноги на ногу ще зовсім молодий небесний пірат — кучерявий хлопець, десь Рукового віку. Погляд його був прикутий до балконових вікон, за якими Рук зауважив капітана та високого академіка: обидва стояли до нього спиною і за розмовою нічого не помічали.

За ними, за ошатними балконними поручнями, відкривався разючий краєвид. Ліворуч, в оточенні шпилястих веж, здіймалася вгору склепінчаста споруда, увінчана здоровою банею. Ген-ген виднівся вигинистий віадук на величезних аркових опорах, простягнений через усе місто. Праворуч, проти темних купчастих хмар, височіли вежі-близнючки, увінчані чудернацькими, наче плетеними, мінаретиками.

— Мрякощупівські вежі Школи Туманоаналітиків, — ахнув Рук.

Сумніватися не випадало: він бачив їх на давніх берестяних сувоях. Цієї миті його погляд блукав по старому Санктафраксу!..

Рук знову пощулився, ще мерзлякуватіше, ніж перше. З доброго дива на нього дихнуло крижаним холодякою, і він опинився на великому круглястому майдані, зусебіч обступленому вежами. Сніжило. Сніг кружляв, спускаючись до землі лапатими пластівцями, вкриваючи собою всі вулиці, кам’яниці, пішоходи. На лутках надворішніх понамерзали великі бурульки. Рук глипнув догори і побачив того самого юнака. Він стояв на вершечку найвищої вежі, знесеної так високо над землею, аж моторошно було на неї дивитися.

Однією рукою хлопець держався за бильця, а другою тримав за руку дівчину, яка висла над прірвою з карнизу. Вона щось кричала, з вуст її вихоплювалися хмарки пари, і з порухів губ Рук угадав три повторювані раз у раз слова:

— Квінте, рятуйся сам!

Але сніг гус, важчав, аж поки замінися на сліпучу снігово-білу непроглядну завірюху…

Потім Рук зачув ридання. Хтось тихо, здушено плакав. Сяйнуло, пробиваючись крізь листя, сонце, хлопець прикрив очі й роззирнувся. Він був у Темнолісі, а плач долітав од пригорбленої жіночої постаті на стежці.

Перша його думка була — підійти і розпитати, що сталося. Та щось його втримувало. Жінка була така невтішна, просто вбита горем. У руках вона стискала невеличкий сповиток, тіло здригалося від ридань, поли важкого плаща маяли на вітрі. Аж ось повз Рука шаснув високий небесний пірат і підійшов до жінки. Він нагримав на неї, вона пошепки про щось заблагала і вибухнула ще нерозважнішим плачем.

Нарешті сердега стала навколішки, обережно поклала сповиток під деревом і підвелася знов. Каптур спав їй з голови і Рук устиг побачити овальне обличчя з чорними очима. Ридання урвалися. Небесний пірат подав руку, жінка її взяла, і вони безшелесно подалися геть неоглядки. Згоряючи від цікавості, Рук підійшов до дерева, зиркнув на сповиток — і йому аж заціпило.

У сповитку було дитинча! Зовсім ще немовля, вгорнене у простирало з вишитим на ньому сон-деревом. На Рука довірливо дивилися чорненькі дитячі очка.

Аж ось щось рипнуло, Рук стенувся з несподіванки і, озирнувшись на звук, нагледів трохи вище в гіллі дерев’яну хижу. Хтось відчиняв у ній двері. Інші дерева мали такі самі кругляві хижки з бовдурами, звідки вився бузковий димок, із вікнами, де світилося.

Далі з хижі вийшла приземкувата лісова тролиця і, сопучи та крекчучи, стала злазити зі світляка долу. Опинившись на землі, вона здивовано скрикнула і підібрала сповиток. Рук відчув, як крижана холоднеча, що сковувала йому груди, відступає перед теплою хвилею любові. Ось названа лісова мати ніжно пригорнула найдуха до грудей, тихенько щось заспівала і полоскотала дитинча під бородою. Дитинча аж замурчало з утіхи…

Відтак упала темрява, і Рук знов опинився в хащах Темнолісу. Нили ноги, боліли руки, а він усе йшов нічним лісом, сам-один, утративши всяку надію виблукати колись із його нетрищ.

Раптом хтось поклав йому руку на плече — він обернувся і побачив чиєсь добре, лагідне обличчя. То була та сама жінка, тільки вже не в товаристві небесного пірата, а в оточенні різноплемінної дітвори. Поруч із жінкою стояв здоровань-веретенник. Кругом — міські гноменята, малеча нетряків та рудокосі дівчиська-печерниці; діти лісових тролів, тролів-тягайл, роздебендь і гобліни всіх мастей: золотоголових, патлаїв, капловухів, ікланів…

Вигляд у дітей був щасливий, очі світилися радістю, і вона раділа вкупі з ними. Рук незчувся, як і сам зі сміхом пустився в танок із дітьми, зігрітими ласкавим сонцем. Діялося те все біля озера — одного з трьох озер, розташованих одне за одним. Ген за озерами бовванів подзьобаний печерами стрімчак, а лівіше від нього — висока, могутня Залізнодеревна пуща. Діти, сміючись і співаючи, водили широке коло, а жінка стояла і дивилася на них…

Поступово сміх ущух, змінившись невимовно солодкою музикою та блакитним сяйвом.

Рук стояв у сон-гаю, але не в коконі між деревами, а на землі. Зненацька десь ізчинилась буча, почувся тріск тканини, здушені крики. Поглянувши вгору, на одній із вищих гілок він побачив чудового птаха. Поруч нього погойдувався на вітрі порожній кокон. Птах щойно вилупився.

То був помагай-біда.

Птах пригладив дзьобом своє чорне пір’я з бузковим полиском і довгими зазубленими пазурями розпушив снігово-білі груди. Тоді похилив голову набік і втупився в Рука некліпним пильним поглядом.

Не зводячи очей із помагай-біди, Рук відчув, як від цього заворожливого погляду йому паморочиться голова…

Ще мить — і до нього долетів мірний свист повітря. Обабіч злітали вгору і спускалися вниз двоє величезних чорних крил, несучи його попід хмарами. Вгору — вниз, вгору — вниз… Надолині барвистими спалахами — зеленими, блакитними, жовтими — пропливав лісовий океан.

Він помагай-біда! І крила оті його крила; ось широко роззявився його дзьоб, і розкотистою луною озвалися його дивочні крики.

Глянувши назад через плече, Рук уздрів небесний корабель із напнутими вітрилами та блискучою гладенькою щоглою: судно навально линуло за ним. А ще за мить він збагнув — без жодного подиву! — що то він сам тягне корабель за носову линву, обв’язаний другим її кінцем!

Рук линув небом і тяг за собою розкішного небесного корабля!

Він роззявив дзьоба і знову радо заячав. Юний капітан небесних піратів на капітанському містку помахав йому і щось прокричав на відповідь. Дужі помахи крил, блискучих проти ряхтливого неба, несли його все далі й далі.

Але стривайте! Що то попереду? На нього, вируючи в несамовитому смерчі, стреміло стовписько хмар. Зіткнення було неминуче. Він сам і небесний корабель уперто летіли назустріч небезпеці.

Ще мить — і їх поглинув вихор, Рук падав кудись донизу і був уже не птахом, а Бібліотекарським Лицарем. Відчайдушно молотячи руками порожнечу, він поринав у чорнильну пітьму…

Навколо мерехтіли вогники, блимали ліхтарні. Хлопець сидів за довгим столом у тісній компанії живолупів із червоножарими кучмами, схожими на вогненні омахи. Перед ним у величезній жаровні палахкотіло олив’яне дерево. Столи вгиналися від тілдерячих ковбасок, волорожачої смажені, пиріжків, салат і величезних духмяних калачів. Чувся дружний цокіт келихів із деревним пивом, гучно проголошувалося заздоровні тости. У повітрі витали смачні запахи, скрізь лунав щирий сміх. Гуляли весілля небесного пірата і гарненької дівчини-живолупки.

Перейнявшись загальним настроєм, Рук грюкнув кулаком по столу і прилучився до співаків. Приємний смак деревного пива, затишне тепло жаровні — у голові Рукові все змішалося…

Веселощі вщухли. У живолупівському сельбищі — тиша, напнуті між деревами гамаки — повні сонного люду. Рук побачив, як із рубленої хати на протилежному боці галявини виходить капітан небесних піратів.

Відкинулася товста волорожача шкура, запинало на вході до хати, і на порозі з’явилася живолупка — її розпатлане руде волосся було мокре і липло до чола. На руках у неї було крихітне немовля. Ось вона бережно вручила його піратові й сповістила з усміхом:

— Капітане, у вас дочка.

Коли пірат підніс дочку над головою, Рук відчув, як у грудях йому розливається хвиля блаженства.

Хлопцеві кортіло кричати, танцювати, стрибати!.. але в сельбиші було тихо-тихо — не випадало будити сонних у гамаках! Він уже хотів зірватися з місця і кинутися до капітана, коли це дерева почали розчинятися в повітрі, а рожево-блакитне світанкове світло змінилося золотавим сутінковим сяйвом…

Рук знову був на Вільних галявинах, на околиці Нового Нижнього міста, а перед ним проти жовтожарого неба стояла Світлякова вежа. На передку тарадайки, запряженої зубощиром, сиділо молоде подружжя з малям, а в самій тарадайці, під дашком, лежали їхні пожитки.

Побіля повозу стояв небесний пірат: високий, кремезний, із густою бородою та чорними сумовитими очима. Вочевидячки чимось схвильований, він вимахував руками, переконуючи подружжя не пускатися в небезпечну подорож, залишитись на Вільних галявинах. Пірат був близький до розпачу.

— Це дуже ризиковано, — раз по раз повторював він. — Ще чого доброго, нарветеся на работоргівців.

Та молоді й слухати не хотіли старого пірата. Вони лиш безневинно усміхнулися, взяли маля на коліна і переказали піратові, аби той «поцілував на прощання Великого Дядька Тема».

Вони рушили навздогін за призахідним сонцем, а небесний пірат дивився їм услід, і по обличчю його струменіли сльози. Рук знав напевняка, що вже десь бачив це обличчя.

Сонце сіло, зійшов місяць, і Рук відчув, як усередині в нього все крижаніє…

То був давній сон, кошмар, що переслідував його, він це добре пам’ятає, все дитинство. І ось жахливе видиво ожило, а з ним і почуття жаху.

Спершу з’явилися вовки — вони завжди з’являлися перші. Білогриві, з наїжаченою шерстю, вони вистрибували тут і там, і моторошно світилися у лісовому мороці їхні безжальні жовті очі.

Батько кричав хлопцеві, щоб той десь заховався, страшно голосила мати. А Рук не знав, де йому подітися. Він кидався то в той бік, то в той. Усюди світилися осоружні жовті очі й чулися уривчасті, гострі окрики поневолювачів.

Рук запхинькав. Він знав, що найгірше чекає на них попереду.

Хлопець зостався в темнім лісі сам-один. Чимраз тихло, даленіючи, вовче виття. Він знову залишався сам-на-сам з безкраїм Темнолісом — і відтіля на нього щось сунуло. Щось величезне, неосяжне.

Аж ось паніка, жах несподівано стали покидати хлопця, поступившись місцем супокою. Він лежав у величезних, м’яких, із запахом моху блукай-бурмилячих лабетах. Тварина лагідно пригортала хлопця до грудей і тихо щось наспівувала на саме вухо…

Рук розплющив очі, проте затишне чуття безпеки від блукай-бурмилячих обіймів не розвіювалося. Він лежав у коконі помагай-біди, і м’які кучеряві волокна цілком заступали йому ведмежі обійми зі сну.

Хлопець підвівся. Так легко і радісно на душі! У голові розвиднілося і вперше за останні тижні він відчув, що позбувся нарешті стоми. Усе його тіло випромінювало силу та завзяття. Він підповз до коконового отвору, визирнув надвір, і сонні образи почали щезати, немов вода, просочуючись крізь пальці. Роззираючись на всі боки, він намагався розшифрувати їх.

Над гаєм займався світанок, коли Рук по шкарубкому стовбуру сон-дерева спустився додолу. Ставши на землю, він солодко потягся.

— Ну що, Руку Човноводе, солодко спалося? — озвався біля нього голос Правдомовця.

— Знаменито! — відповів Рук, усміхаючись ельфові, і в очах його вже не було неприродно ярої блакиті. — Зроду ще так не висипався!

Розділ дванадцятий Гасла

Коли юрмище небесних піратів сягнуло гребеня наступного лісистого кряжу, сонце вже хилилося до обрію. Піратський ватажок — стерничий із тхорячими рисами, чий плащ був геть забрьоханий, зняв із пояса далекогляда і приклав до ока. Ген-ген, аж під обрій, поцяткований хмарами, слався неозорий Темноліс.

«Цибо Вітролове, користі тобі з далекогляда тут не буде жодної, — просичав йому в голові чийсь тихий голосок. — Може, на Багнищі він і корисна штуковина, але не тут, у Темнолісі».

Стерничий зиркнув на Бурштинотопа, і його тонкі гострі риси викривила неприхована злість. За Цибою, роблячи боками, стояла нетрячка з притороченим до спини невеличким, хирлявим духоблудом. Недомірок уторопив у стерничого некліпний погляд, і вусики його заходили ходором.

— Як хочеш, Бурштинотопе, щось сказати, — звернувся до нього Циба Вітролов, — то чеши у вічі, а не нишпор у моїх думках. — Відколи пірати ще на Багнищі, де було повно переселенців із Нижнього міста, запізналися з цим недорослим хирляком та його тілистою нянькою, маленький здихля тільки те й робив, що шастав у нього в голові.

— Даруйте мені, — смиренно прошепотів Бурштинотоп. — Просто я хотів пояснити, що тут, у Темнолісі, не варто надто покладатися на очі.

На гребінь, обливаючись потом і важко сапаючи після довгого сходження, зіп’ялися решта небесних піратів: плескатоголовець, геть-чисто змережений татуюванням, трійко худющих, мов з хреста знятих, дрібногоблінів, один патлай та двійко міських гномів. Усі — зодягнені в піратські плащі, обвішані зброєю, баклагами та абордажними гаками. Колись вони літали на «Туманорізі», а тоді надумали покинути свого капітана — нетряка в мордобрилячій шкурі — і подалися світ за очі за Цибою Вітроловом.

Бурштинотоп — проводир-духоблуд — обіцяв їм золоті гори, спокушав гараздом, небаченим навіть у снах, — треба лиш добутися Ливарних королів, верховод на Ливарних галявинах. Бурштинотоп дав їм слово, і, мовляв, не випадало сумніватися, що він його дотримає, бо в нього там є один знайомий, а той знайомий — дуже велике цабе на галявинах…

Звали його знайомця Емуель Шумограй, і був він найголовнішим на Ливарних галявинах. Тільки їм і роботи, пояснював духоблуд, часто кліпаючи очима, що завести його з його нянькою на Ливарні галявини, а там живи собі в теплі та добрі, збирай плоди Емуелевої вдячності.

Та це ж начебто — раз плюнути!

Проте небесні пірати досить швидко змикитили, що до чого. Вимкнутися з велелюдної юрми переселенців під час переходу Багнищем була невелика штука. Хоча Вогнецвітка Хитродум, Бурштинотопова нянька, несла духоблуда на спині, зчиняла ґвалт із найменшого приводу і взагалі була як більмо на оці, вони подолали добрячий шмат дороги. Піратам були не в дивовижу ні Багнище, ні грузька твань, тож, проскочивши назад руїнами Багнищанського шляху, вони менше як за день досягли Крайземлі.

Нічого доброго вони там не знайшли, до того ж усім страшенно дошкуляли всілякі дивовиддя та моторошні примари. Найбільше мучився Бурштинотоп, аж поки Вогнецвітка дала йому якогось особливого зілля. Та кам’янисту крайземельну пустку вони перетяли шпарко, тож мандрівка і справді вже скидалася на розважальну подорож, як і обіцяв їм Бурштинотоп. Аж ось почався Темноліс…

Щойно вони заглибились у хащу, як довелося розпрощатися із Жаропалом; він став жертвою хробаколоди. Минуло ще трохи часу — і дрібногоблінів звалила з ніг озерна пропасниця. Довелося ставати табором і чекати цілий тиждень. А далі — нова напасть: скінчилися харчі, хоча вони мали здолати ще не один лісистий кряж із числа тих, що тяглися попереду скільки сягало око.

— Не може бути, щоб не знайшлося легшого шляху, — бурчав третього дня безперервних сходжень крутовиною та карколомних спусків плескатоголовець Муцвіль.

«Друже мій, де ти бачив легкий путь до статків?» — супроводжуваний неприємним поколюванням, озвався йому в голові Бурштинотопів шепіт.

Нарешті по чотириденних мандрах усі, геть охлялі з утоми та голоду, опинилися на вершку наступного кряжа, а Ливарних галявин не було й близько.

— А куди тепера? — ревнув Циба Вітролов, з ляском засовуючи далекогляд.

Духоблуд заплющив очі, глибоко вдихнув повітря, і його величезні й тоненькі, мов папір, вуха затремтіли як осиковий лист.

— Я чую, як щось брязкає і клацає, — прошепотів він. — Скрегоче, сичить, гримає і виє. Чую запах розтопленого металу та дим ливарень. — Він тицьнув уперед довгим худим пальцем. — Отам, мої друзі, ще один кряж, та й квит… — Тут його палець затремтів, і крихітним тільцем струснув хрипкий кашель.

— Два дні тому ти торочив те саме! — гарикнув Муцвіль.

— Не надсаджуйся, не надсаджуйся, Бурштинчику, мій любесенький, — зажебоніла Вогнецвітка, повиваючи укривалом духоблудові плечі. — Отак, угорнися тепліше, хай тобі ніщо не дошкуля.

Циба знизав плечима і обернувся до решти подорожніх.

— Ми вже й так пройшли шмат дороги, ге? А як тебе супроводжують друзі, то що для ходака ще кряж-другий? Гайда, ниці лайдачиська! І жвавіше, жвавіше!

І пірати, хоч уже сутеніло, стиха сиплючи чортами, один по одному почали нелегкий спуск із гори. Коли Муцвіль поминав Цибу, той притяг його до себе і, не зводячи очей із Вогнецвітки, що спускалася косогором, прошепотів товаришеві на вухо:

— З мене доста. Не знаю, як ти, а я думаю, що духоблуд просто збився з дороги. Ще один кряж. Якщо ми зійдемо нагору і не побачимо ливарних коминів, поневірянням край! Вертаємо на Багнище.

— А як із духоблудом та нянькою? — притишив голос Муцвіль.

— А ми залишимо їх тут. Без них швидше йти та й на два роти менше. — Стерничий чиркнув себе рукою по горлу. — Чекай на мій сигнал, — прошепотів він. — І закарбуй собі на лобі: жодних зайвих думок, а то духоблуд насторожиться.

— А що за сигнал? — запитав Муцвіль, шкірячи гострі ікла.

— «До побачення», — шепнув Циба.

Після п’ятигодинного сходження — важкого, виснажливого, — пірати, не чуючи під собою ніг, вийшли на вершину наступного кряжа. Він був густо заліснений: хащі сірого дуба та гори-дерева мішма з колючими заростями пальцеріза. Шпичаки пороли піратські плащі, гілля нещадно дряпало обличчя, і Циба з Муцвілем раз по раз похмуро перезиралися. Кінець кінцем вершина скорилася, Циба вихопився нагору — і онімів з подиву.

Найперше його вразив нестерпний сморід… Густий, ядучий дим упереміш із сірчаним чадом з металевим присмаком…

А далі, якщо ти від нього не задихнувся, вже можна було затикати вуха — задля лютого реву ливарень та металевого гримоту тисяч молотів! Поглянувши в долину, Циба побачив вогні Ливарних галявин, що пробивалися крізь хмари плавучого диму.

Бурштинотоп, з лукавим виразом усевіди, обернувся до сторопілого стерничого. Може, хочеш щось сказати, просичав у Цибовій голові його хрипкий шепіт. Ні? Ну що ж, тоді гайда далі до мого щирого друга Емуеля Шумограя, тільки хутчій!

Вони спускалися з гори в долину — і гамір, сморід та ядуха посилювалися. Ліс перед ними рідшав, а там і взагалі змінився просікою, поперетикуваною численними галявинами. Дужчав жар, гус дим, вихоплюючися з металевих коминів ливарень — цілого лісу коминів.

Бурштинотоп затулив рота шаликом. Дихав блуд часто і надсадно. Вогнецвітка місця собі не знаходила, клопочучись біля мароблуда і раз по раз напихаючи його пігулками від кашлю.

Ось вони підійшли до найближчої ливарні, й Циба примружив очі-намистинки. Від безформних дровітень по один бік ливарні — і до відкритого горнила, де палало вогнище, по другий, зміїлася довжелезна вервечка робітників. Важко стогнучи з натуги, вони по ланцюжку передавали дров’яні оцупки — паливо для печей. Важко ляскали гарапники із тілдерячої шкіри: наглядачі пильно стежили за обслугою. Небесні пірати не могли вийти з дива і лиш непорозуміло перезиралися.

— Сердеки, — промурмотів патлай Стегрюль.

— Гей, там! — почувся чийсь нецеремонний окрик. — З місця ані руш!

Просто до піратів прямувала ціла фаланга кремезних охоронців-плескатоголовців. Очолював горлорізів здоровенний, весь у шрамах, плескатоголовець.

Бурштинотоп поплескав Вогнецвітку по плечу: виступай, мовляв, наперед, та не встиг він розтулити рота, як назустріч охоронцям вискочив Циба і, ставши перед ватажком, заговорив, схиляючи голову в уклоні:

— Вітаю вас! Ми — небесні пірати, ми, ризикуючи життям, супроводили Радника Бурштинотопа від старого Нижнього міста, пильнуючи, щоб він дістався Ливарних галявин живим і неушкодженим…

Командир, не довго думавши, з усього маху бухнув стерничому під груди. Той як підкошений звалився долу і, зігнувшись у три погибелі, захапав ротом повітря.

— Ану тихо, покидьку! — гримнув гоблін і недвозначно підніс меча.

Зацний мій ватажку… е-е-е… Хегуфте чи не так? Солодкавий Бурштинотопів голосок бринів уже охоронцеві в голові. Ви неперевершений воїн — ось що я вас скажу! Ви — один із тих, кому найбільше довіряє мій щирий друг Емуель Шумограй. Він буде страшенно радий почути з моїх вуст про вашу… е-е-е… справну службу.

Духоблуд відняв шалика від рота, оголивши хворобливу, улесливу усмішку.

Гоблін вилупив очі на Бурштинотопа і сповільна опустив меча.

— А тепер, якщо ви будете такі ласкаві й відведете мене до вашого патрона… — провадив уголос Бурштинотоп, відчайдушно тлумлячи щораз відчутніший прикрий лоскіт у горлянці.

Ватажок слухняно кивнув головою і повагом обернувся до своїх підлеглих.

— Роззброїти їх, — наказав він, показуючи на небесних піратів, відтак знов обернувся до духоблуда і гарикнув: — Сюди, Раднику.

Вони пробиралися через Ливарні галявини, поминаючи плавильні, більші та страхітливіші за першу піч, щокроку натрапляючи на заклопотаних моторних робітників та жорстоких наглядачів, аж поки врешті попереду завиднів палац. Хутенько перетнувши передній двір, вони зайшли всередину і, досі ще супроводжувані охоронцями, широкими сходами зійшли на третій поверх. Стиха розчинилися куті залізом двері, й на порозі постав згорблений бакенбардист в окулярах у сталевій оправі. З двох боків його обступали палацові охоронці.

— Бурштинотоп! Бурштинотоп! — гукнув він, забачивши за широкою няньчиною спиною духоблуда. — Невже це справді ти? Скільки літ, скільки зим!

— Емуелю, любий мій друже, — озвався Бурштинотоп і глипнув на нього. Губи його досадливо поморщилися. — Вогнецвітко, зніми мене, — звелів він. — Ну ж бо!

З незвичною для себе спритністю нетрячка звільнила свого підопічного з ременів і поставила на долівку.

— Ось, — промовила вона з улесливим усміхом.

Бурштинотоп зібрав думки.

— Багато води втекло, Емуелю, — ядушно прохрипів він.

— Авжеж, — кивнув головою Шумограй. — Поглянь, чого я досяг на своїх Ливарних галявинах, поки ти скнів у Нижньому місті. — Він усміхнувся, оголюючи разок гострих жовтих зубів, і ляснув пальцями. — Твої поради виявились, як ніколи, слушними. Ми розбудовуємося, Бурштинотопе, колись такий розмах нам і не снився. Я отримую робочих гоблінів, звідки захочу, а в разі чого, ще й Вільні галявини під боком. А тепер, коли ще й ти, Бурштинотопе, тут, ми в супрязі з тобою гори перевернемо.

— Мене б не спинила й зграя диких зубощирів, — схвильовано заворушив вусиками Бурштинотоп. — Нам треба негайно побалакати віч-на-віч. — Він потарабанив пальцем по скриньці в себе на грудях. Голос його затремтів. — Гадаю, дещо тут тебе зацікавить.

— О, як скажеш, — відповів Емуель Шумограй. — Ходи за мною.

Він повернувся кругом і рушив до зали, Бурштинотоп — за ним, а за духоблудом згинці подріботіла і Вогнецвітка, витираючи на ході його спітніле чоло.

— А ми? — розчаровано озвався Циба Вітролов. — Ти нічого не забув? А як же обіцянки, що твій друг зробить нас Ливарними королями…

Емуель Шумограй різко спинився і обернувся до піратів.

— Ливарними королями? — перепитав він, і на губах його заграла ледь помітна посмішка. Він втупився у духоблуда, духоблуд — у нього. — О, Бурштинотопе, старе вередливе ледащо! Небесні пірати — Ливарні королі? А далі що! Ти ж знав, я швидше здохну, аніж пристану на таке.

Бурштинотоп кивнув головою.

— Так, — прошепотів він, — але ж вони цього не знали.

— Ти ж обіцяв замовити словечко! — заскиглив Циба. — Словечко, пам’ятаєш? Одне лише слівце…

— О так, одне слівце, — єхидно озвався Бурштинотоп. — Ти повинен його знати!

Охорона швидко заламала руки Цибі, Муцвілю та решті піратів, і тим залишалося тільки безмовно дивитися на винуватця своїх лих.

— До побачення!

Емуель Шумограй усміхнувся.

— Декому тут незле ведеться, — промовив він, — головне — сумлінно працювати. Сторожо, забрати їх!

Коли піратів, що лаялися на всі заставки, відвели, Емуель Шумограй, Бурштинотоп і Вогнецвітка підійшли до дверей у протилежній стіні чималої зали, і тут Шумограй жестом попросив Вогнецвітку залишити їх самих.

— Чи не зачекали б ви ласкаво тут, — додав він.

— Але ж… але ж… — розгнівано скричала Вогнецвітка. — А як же пігулки! А примочки! А…

— Вогнецвітка завжди при мені, — пояснив Бурштинотоп, збуджено ворушачи вусиками.

Емуель усміхнувся своєю тонкогубою усмішкою, знов оголивши жовті зуби, відтак відкинув двері, упхнув досередини Бурштинотопа, зайшов сам і прибив їх перед самісіньким носом обуреної Вогнецвітки Хитродум. Замкнувши двері на замок, він обернувся до духоблуда.

— Почнімо з головного, — заявив він. — Ти хотів побалакати зі мною віч-на-віч…

— Так, хотів, — погодився Бурштинотоп, — але ж я не казав, що без Вогнецвітки…

Емуель показав духоблудові на низенький столик:

— Облишмо поки що няньку, краще покажи мені, що у скриньці! — звелів він.

Бурштинотоп поставив скриньку на стіл, зняв із шиї шворку з ключем і відчинив. Усередині виявився стос акуратно складених паперів. Духоблуд навмання витяг одного з них, розгорнув, розіклав на столі й прочистив горло.

— Як духоблуд і права рука Вокса Верлікса, рівні якому не було в усьому Нижньому місті, я мав доступ до його покоїв. Сповіщаючи тебе про свою близьку з’яву, я обіцяв принести з собою щось цікаве, ге?

— Бачу, на вітер ти й справді не говорив. І чим же воно цікаве? — промовив Емуель Шумограй, і очі його хижо зблиснули.

— Перед тобою, — пояснив Бурштинотоп, тихо хихикаючи, — одне з його креслень. От скажи, хто сьогодні не знає Санктафракського лісу, Вежі Ночі, Великої дороги Багнищем… — він знизав плечима. — А це ж тільки деякі з його великих задумів. — Духоблуд витяг друге креслення і розіклав його поверх першого, потім витяг третє… — Катапульти, колодостріли, вогняні пращі… Його розум усе щось вигадував. А це… — він добув зі скриньки четверте креслення і дбайливо розгорнув поверх трьох перших. — Це щира перлина.

— Бачу, — промовив Емуель, хапаючись за ескіз, виконаний у найменших подробицях. Очі його спалахнули диким вогнем. — Знаменито! Просто фантастика! — прошелестів він самими губами.

— Я знав, що тобі сподобається, — утішився Бурштинотоп.

— Ще б пак, щоб таке та не сподобалося! — вишкірився Емуель. — А тепер, послуга за послугу, дозволь і мені зробити для тебе невеличкий сюрприз.

— Сюрприз? — перепитав Бурштинотоп і аж закашлявся з несподіванки. — Що… за…. сюр… — Кашель уже розривав йому груди. — О, Вогнецвітко! — прохрипів він. — Вогнецвітку сюди!

За дверима загримало в двері й розгнівано залементувала Вогнецвітка. Нетрячка вимагала негайно впустити її до Бурштинчика.

— Повір моєму слову, вона тобі вже не потрібна, — усміхнувся Шумограй, підводячи здихлю-духоблуда до іншої стіни у передпокої і відчиняючи перед ним інші двері.

Опинившись у великій кімнаті, Бурштинотоп широко розплющив очі, щоки його зашарілися, а кашель, немов якими чарами вщух.

— Емуелю! — ахнув він. — Невже я вмер і вже перенісся до Вічного долу?

Та Ливарний король тільки посміювався і підштовхував духоблуда всередину кімнати, де його прожогом оточили заледве не два десятки роздебендь, хто з товкачкою в руках, хто з березовим віттям, хто з грубим байковим простиралом, хто з пікантними, запашними оліями для масажу…

— Моя особиста служба до твоїх послуг. Приємного одужання!

— Бурштинчику? — безбарвно і кволо прокричала Вогнецвітка.

Духоблуда обережно поклали на низенький столик.

— Бурштинчику?

Та Бурштинотоп уже не чув своєї няньки. Його занурювали в олії та масті, припарки та мазі, його розтирали, розминали й погладжували, і промениста усмішка розпливалася по його тварі. Ось затремтіли, слабнучи, його повіки — і злиплися остаточно.

— БУР-ШТИН-ЧИ-КУ!

— Тільки не зараз, Вогнецвітко, — щасливо пробуркотів духоблуд, довіряючись приємно напосідливим, цупким рукам. — Тільки не зараз.

— Але чому капловухи знову мають бути цапами-відбувайлами? — обурювався Буркун.

За своє життя старий сивий гоблін набачився всякого, але віддавати щомісяця по тисячі гоблінівських душ — то вже занадто, навіть для Емуеля Шумограя. Ось-ось жнива, і нестача люду в племінних сельбищах легко може обернутися голодом.

— А тому, старий гобліне, бо мої плескатоголовці та молотоголовці народжені для війни, — оскаженіла Літуґґ. — Якби наглядачами — ще можна б миритися, а гнути спини на ливарнях чи плавильнях…

— І я те саме кажу, — підхопив Гнилокір Тихобій. — Ні, зрозумій мене правильно. Ми, іклані, не відмовляємося від свого тягаря. — Він вихилив кухля і важко грюкнув ним об стіл. — Треба битися — будь ласка, хоч сьогодні, а ці трикляті Ливарні галявини нам уже поперек горла стоять!

Жмутковолос Сокироноша, сидячи на своєму місці головнокомандувача, подався трішки вперед, обсмикав плаща і відкашлявся.

— Без отих, як ти зволився висловитись, «триклятих Ливарних галявин» нам як без рук, — проголосив він і зміряв ватага ікластих гоблінів пильним колючим поглядом. — Ге, тепер ми ще більше зацікавлені забезпечувати їх робочою силою! — Він обвів поглядом усіх присутніх. — Чи, може, хтось тут іншої думки?

Решта племінної старшини боязко закивала головою на знак згоди.

Відчувши, що стихійні збори нарешті повернули у зручне для нього річище, Жмутковолос відразу перейшов до справи. Його колючий погляд заковзав по ватажках гоблінівських кланів — одному, другому, третьому… Ось Літуґґ із налитими кров’ю очима, вона очолює молотоголовців; бундючний Гнилокір Тихобій з ікластої братії; Паніматка Пиймед із блискучими від деревного пива важкими волами — найголовніша серед симбіотиків; Буркун Сивий, старезний, зморшкуватий, але по-молодечому зухвалий…

— На Ливарних галявинах виношуються далекосяжні плани, — провадив Жмутковолос. — Якщо їх утілити в життя, настане золотий вік усього гоблінівського племені, гоблінівський рай. І якщо задля цього ми згодимося потерпіти…

Він говорив, а стіл тим часом обходила приземкувата чорновуха гобліниха і наповнювала всім келихи. Жмутковолос знав, що збори будуть не з простих, і не полінувався подбати, аби питва не бракувало. Їх було всього п’ятеро душ, а в хід уже пішла друга діжка пива.

— Про які в біса плани ти торочиш? — запитав Буркун. — Що то за плани, що потребують стількох моїх одноплеменців?

Жмутковолос Сокироноша був поважний як ніколи.

— Буркуне, ти маєш довіритись мені, — сказав він, зизуючи на чорновуху гобліниху, що саме виходила з зали. — Усюди повно нишпорок із Вільних галявин! Тож зайва обережність не завадить. Скажу одне: Емуель Шумограй працює над якоюсь вельми хитромудрою штуковиною, такою хитромудрою, що потрібні будуть сотні й сотні робочих рук, але вона ж і зробить нас переможцями! Він зве її «Галявожером».

На який час запала мертва тиша, порушувана тільки плямканням, сьорбанням та грюканням олив’яних кухлів по залізнодеревній стільниці. Нарешті озвався Гнилокір Тихобій.

— Галявожер, кажеш? — перепитав він. — Звучить незлецько. — Він криво посміхнувся. — Гаразд, беріть у мене дідів, хворих і калічних, і це моє останнє слово. А щодо здорових чубаїв та чорновухів, то вони мені й самому знадобляться. І щоб їх не торкались загребущі руки Ливарних королів!

Над столом прокотився схвальний гул. Жмутковолос заохотливо кивнув головою.

— Я пошлю тих, хто народився третім у сім’ї, — проголосив він. — Усе одно вояки з них нікудишні.

— Жодного молотоголовця від мене не чекайте, зате плескатоголовців трохи можу вділити, — вставила Літуґґ. — Але ж, самі розумієте, тільки для нагляду.

— Добре, — усміхнувся Жмутковолос. — А як же ти, Пиймеде?

— Мабуть, я зможу розщедритися на одну-дві колонії дрібногоблінів, — відповіла вона, трясучи своїми гладезними волами. — А бражних гоблінів і не просіть, я без них як без рук. Та вони й мої діти як-не-як … — У крихітних її очах заблищали сльози.

— Так, так, — проказав Жмутковолос і обернувся до Буркуна. — Ну що, побачив щедрість племен? — ущипливо запитав він. — А що нам скажуть капловухи?

Буркун зітхнув.

— Я вже й так віддав їм забагато рожевооких та сірих, — промовив він і скрушно похитав головою. — Настрої у племінних сельбищах — кепські, далі нікуди.

— Тьху! — зневажливо пирхнув Літуґґ. — Невже видатний племінний провідник, Буркун Сивий, боїться своїх гоблінів?

Буркун похнюпив очі. Жмутковолос поплескав його по плечу.

— А як же твої пузанчики, га, старий? — запитав він, усміхаючись. — Добродушні, кмітливі… а як їх багато!.. Я певен: Літуґґ не пошкодувала для тебе своїх плескатоголовців, аби ті їх позганяли докупи.

Літуґґ з готовністю кивнула головою.

— А-а-а, пузані, — муркнув Буркун. Він знову зітхнув. — Напевне, ваша правда, хоча мені теє не до шмиги. Геть не до шмиги. Нехай вони привітні, нехай кмітливі й незлобливі, але ж і пузаням може урватися терпець.

Жмутковолос підніс келиха.

— До Галявожера! — галаснув він.

— Нуте, друзі врожаю, всі за стіл, і кожен хай висловлює свою думку.

— Хіба то стіл! — прокричав хтось. — То віз із сіном!

— Ворушіться!

— Хто там штовхається?

Одоробло та Вайло з роду Нишп пробували дати раду зборам, що їх самі ж і зорганізували. Побувавши на племінному віче в шопі великого племені патлаїв, вони вже приблизно уявляли, що робити. Та ба, ніхто досі й пальцем не ворухнув, аби зрушити справу з місця.

— Друзі, — голосним шепотом звернувся до присутніх Одоробло. — Я вас прошу! Якщо говоритимемо всі разом, не чутимемо одне одного.

— Хоч би що мені казали, це несправедливо, несправедливо! — ремствував старий пузань, чухмарячи кругленьке черевце крізь грубу черевну підв’язку.

— Завжди ми крайні! — пропищав інший, мало не струсивши з голови солом’яного бриля. — Як на мене, це вже занадто!

— Я втратив батька, двох рідних братів і вісім двоюрідних… — палко докинув третій.

— Усім на нас начхати…

Гул чимраз дужчав, усі гомоніли навперебій, і ніхто нікого не чув. Розмову час від часу уривав стук у двері клуні — то прибували нові учасники зборів. Вайло підніс руку, вимагаючи тиші. Йому найменше хотілося, щоб зустріч перетворилася на галасливе збіговисько і привернула увагу патрулів плескатоголовців. Але пристрасті розпалювалися.

Чутки про останню вимогу Емуеля Жмутковолоса ширилися Гоблінівськими сельбищами зі швидкістю лісового пожару, і ремствували не тільки капловухи з західних угідь. Не було такої осади, де б гобліни знишка не перешіптувалися, чи не час уже покласти край свавіллю, тож не дивно, що й збори у старій вербуковій клуні ставали дедалі велелюдніші та гамірніші.

— Хто там? — гаркнув пузань із неголеним підборіддям, коли у двері знову постукало, і остережливо підніс вила.

— Друг урожаю, — відповіло знадвору. — Пустіть.

Рипнув засув, прочинилися двері. У шпарину просунулася голова новоприбульця — молодий чубатий гоблін, озброєний зазубленою шаблею та залізнодеревним щитом.

— Заходь, друже, — промовив чатовий пузань. — Тільки зброю залиш при вході.

Щойно патлай роззброївся і зайшов до клуні, як вартовий уже впускав досередини хирлявого ікланя та трійцю балакучих дрібногоблінів.

— Друзі!.. — вигукнув Одоробло, та крик його потонув у щораз гучнішій какофонії голосів.

— Аби ви знали, зібрано тільки половину врожаю, — бідкався хтось. — А решта що, хай гниє в полі?

— Їм, мабуть, і не в голові, що ми не духом Божим живемо!

— Війна, війна, війна — тільки від них і чуєш!

— Друзі, звертаюся до всіх вас! — намагався перекричати їх Вайло. — Нам треба згуртуватися…

Та кому було його слухати! А потім, як на гріх, хтось надибав сидр із лісових яблук, який не знати хто сховав у клуні. Кінець кінцем приструнити шалапутів узявся один іклань. Він приступив до воза, де на купі сіна стояли Одоробло з Вайлом, і зичним голосом популярно пояснив, що як вони не прикоротять язиків, порозв’язуваних від триклятого сидру, то пропадуть ні за цапову душу.

— Спасибі друзі, — спокійно подякував Одоробло, коли всі угамувалися і нарешті звернули увагу на нього. — Серед нас нема жодного, кого б Ливарні галявини не позбавили рідні чи близьких приятелів, — почав він.

— І дуже скоро плескатоголові посіпаки прийдуть і по наші душі, — підхопив Вайло. — По пузанів і дрібногоблінів, ікланів і патлаїв, молодих і старих, недужих і здорових!

Присутні загули, закивали головами.

— А що тут можна вдіяти? — вигукнув якийсь дрібногоблін.

— Маємо згуртуватися і діяти спільно, — відповів Одоробло.

— Маємо підтримувати одне одного, — додав Вайло.

Слова братів знову збурили натовп. Вони казали правду, і гобліни відразу ж заходилися пропонувати одне одному допомогу, розповідати про надійні криївки, де могли б переховуватися ті, кого записали для доправи на Ливарні галявини. Знову зчинився гул, і Вайло підніс руку, вимагаючи тиші.

— Ми всі чудово розуміємо, що чекає на кожного з нас, — промовив Одоробло, коли натовп знову втихомирився. — Сліпому видно, що ватажки всіх племен хочуть рушити війною на Вільні галявини і так нажитися. Але чому ми повинні воювати з вільняками? І хто з нас не має там друзів чи родини?

Натовп знову схвально загув.

— Що ділити Гоблінівським сельбищам та Вільним галявинам? — додав Вайло. — У них за бургомістра — гоблін. Гоблін-пузань! Його звати Твердоступ Громоглас. — Гоблін-пузань — бургомістр Нового Нижнього міста. — Вайло труснув головою. — Чи, може, хтось із тут присутніх спить і бачить уві сні, як його буде зрівняно з землею…

Запала тиша. Потім, спершу нерішуче, а відтак дедалі сміливіше, в усіх кутах вербукової клуні залунало у відповідь:

— Ні…

— Ні…

— Ні!

Одоробло і Вайло усміхнено скинулися очима. Початок покладено. Непоганий початок!

Коли на землю спустилася темрява, Матінка Блакитне Воло, бадьора після полуденного відпочинку, діловито гасала по таверні з довгою свічкою в пазуристих лапах, світячи лампи і вітаючись на ході зі своїми незмінними завсідниками. Аж ось, загнавшись у далекий кут, вона викрила брак одного з них.

— А що, Багнищанського Пірата сьогодні знов немає? — поцікавилась вона, киваючи бородою на порожній стіл.

Чух Чорне Око знизав плечима.

— Не дуже на нього схоже, — відказав він.

— Я не бачив його цілий тиждень, — додав Грум, чухмарячи обіруч свої великі волохаті груди.

Матінка Блакитне Воло нахмурилася, її пір’ястий комір затремтів.

— Дивина, та й годі, — зауважила вона. — Цікаво, куди він міг податися?

Скороход, Швидкодух і Кудлай, один за одним, повитягували голови зі свого жолоба.

— Ми його теж не бачили, — відказали вони. — Як крізь землю провалився.

Стара жінкоптиця запалила останнього світника і задула свічку.

— Сподіваюся, з ним усе гаразд, — кинула вона. — Без нього і шинок не шинок.

Усі дружно закивали головами на знак згоди. Ніхто ніколи не чув і слова з вуст старого Багнищанського Пірата, а все ж без нього у таверні було якось тихіше. Навіть Формікюль не міг пояснити його пропажі. Пиворізи знову заходилися коло свого питва.

А тим часом якби котромусь гуляці спало на думку податися на пошуки пірата, він дуже скоро з’ясував би, що Багнищанський Пірат і гадки не мав десь пропадати, ба навіть від «Нового дуба-кривавника» відійшов не надто далеко. Скуйовджений кремезний дідуган з довжелезною кошлатою бородою та непритомним поглядом стояв на невисокому пагорбі, порослому світляковими деревами, звідки внизу як на долоні було видно приплав на Північному озері. Ось уже тиждень він приходив на одне й те саме місце, і стояв там непорушно, мов статуя, впродовж довгих безмісячних ночей, аж поки над Островом Сон-дерев займався світанок. Тоді він повертався кругом і мовчки покидав стрімчака, а з настанням ночі повертався туди знов.

Навідався туди пірат і цієї ночі. Він стояв на відлюдному вершечку пагорба, дивився на острів посеред озера, мовчав і чекав. Зійшов місяць, то ховаючись за хмари, то знову виринаючи з-за них, заухкали совояструби. Так він простояв цілу ніч. Місяць закотився за обрій, зайнялося на світ, пірат уже намірився опустити пагорб і неквапом податися до міста, коли це увагу його привернув далекий сплеск весел.

Пірат прикипів очима до озерної поверхні — і помітив на ній невеличкий човен. Хистка посудина рухалася від острова в напрямку приплаву. Він затис рота рукою, неначе стримуючи крик, і вже намірився спуститися вниз, аж це в очі йому впав невеличкий гурт, що поспішав до озерного приплаву.

Багнищанський Пірат вирішив зачекати на горі.

— Ось він! — закричав хлопець у бляклій мордобрилячій куртці, і над озером розляглося переливчасте голосіння трьох блукай-бурмил — його супутників.

Човник підпливав до берега, хлюпіт весел дедалі гучнішав. Аж ось він причалив, і з нього висіло кілька ельфів-дубовиків, зодягнутих у блакитне. За ними на приплав зійшов молодий бібліотекар.

— Руку! — вигукнув Фелікс. — Нарешті! З поверненням!

— Доброго ранку, Феліксе! — Рук усміхнувся, щиросердо привітався з другом і довго не відпускав його руки.

Блукай-бурмила від напливу почуттів співали і щось показували на мигах. Тим часом ельфи-дубовики, усміхаючись і не кажучи ні слова, відчалили від приплаву і взяли курс назад, на Острів Сон-дерев.

— Ми чекали на тебе цілий тиждень, — торохтів Фелікс. — Цілий тиждень! Я вже засумнівався, чи ти взагалі повернешся! Ая! Даю голову на відруб! — Він випустив Рукову долоню і пильно зазирнув йому в вічі. — Здається мені, хлопче, тобі таки допомогло нівроку!

— Кажеш, тиждень? — вразився Рук, і недовірливо покосував на друга. — Я проспав у коконі цілий тиждень?

— Кокон помагай-біди? — перепитав Фелікс. Тепер настала черга дивуватися йому. — Виходить, ти одужав завдяки чудесному зціленню, так? Ох і мудрагелі ці дубовики! Друзі, ми ж не прогадали, поклавшись на них, правда?

Блукай-бурмила заревли на знак згоди.

— А зараз, Руку, гайда до Озерного приплаву. Нас там чекають, — сказав Фелікс і дружньо поплескав хлопця по плечі. — Зараз то вже не приплав, а якийсь розтривожений вулик. Ну, втім, нема потреби розповідати, сам побачиш. — І він зі сміхом потяг Рука за собою. — Ходімо, такого ранку і прогулятися не гріх, а заразом ти мені розкажеш, що воно за сни такі в коконі помагай-біди, що ти їх дивився цілий тиждень!

Коли хлопці та блукай-бурмила подалися геть, із-за світлякової посадки вийшов старий пірат. Він дивився їм услід зі слізьми на вицвілих очах. Губи його заворушилися, і голосом — глибоким та глухим од вічного мовчання — дідуган прошепотів одне-однісіньке слово:

— Човновод.

Розділ тринадцятий Чаювання з веретенником

Попри ранню годину, життя у Світлякових Садах кипіло в ключ. Доріжками, що звивалися поміж грибними полями, снували веретенники-садівники з довжелезними граблями та дебелими мотиками і дбайливо підгортали блискучі рожеві поганки. Молочинки з величезним торбуватим вим’ям, повним рожевої рідини, щось смачно хрумали. Під ногами в них шастали кроти-слизуни, шукаючи недоїдків, а по всіх закутах освітлених печер аж кишіло кришталевих павуків і отруйної молі-вогнянки — їхнього заклятого ворога.

Тим часом над Залізнодеревною галявиною місяця вже не було, а сонце ще не зійшло. Стояла тиша, яку час від часу порушували схропування та крики зубощирів, що спали, повмощувавшись у верховітті дерев. Спали вже й повзуни з куармами, а хижі пурхайлеза щойно закінчували нічне полювання.

Аж ось щось зашуміло, зблисло світло: то з’явилася колона кільканадцятьох бражних гоблінів. Бражники верталися з промислів. Сьогодні їм пощастило: вони несли з собою повні кошики місячного манго — чималеньких рожевощоких плодів, що достигають уночі. Тоді його й слід негайно збирати, поки не скисла соковита м’якушка. Розтягшись ланцюжком, гобліни йшли на середину Залізнодеревної галявини, де зяяв у землі колодязний отвір. Підходячи до отвору, вони один по одному знімали кошики і висипали у нього свої трофеї.

— Сади вже вгинаються від плодів. Наповнюймо дійні жбани — і вертаймося з ними в колонію, — зауважив один з них.

— Мед на сніданок — смакота-а-а! — озвався другий гоблін і аж очі заплющив з утіхи.

А глибоко під землею, щойно на велетенську купу компосту посипалися перші мангові плоди, вони привернули увагу стрункого хлопця, що кудись чимчикував прискалковою стежиною. Мерехтливе світло грало на стерні його стриженого чуба. Ось на купу знову посипалося манго, потім ще, ще і ще… Хлопець звів очі догори і сягнув тоскним поглядом аж до колодязного зрубу, звідки з’являлися плоди. Той колодязь, прорубаний у склепінчастій стелі був так високо, що марно було й думати дістатися до нього. Поки він дивився в отвір, у нього влетіло п’ять-шість метеликів молі-вогнянки — напевне, майнули просто в ліс.

— З яким би задоволенням я звідси втік, — буркнув хлопець собі під ніс.

Але то була б марна затія. Сюди і звідси веде один-однісінький шлях, годящий для людини, та й той весь час під наглядом. Тож нічого не лишалося, як жити далі в підземеллі, блукати стежками, прискалками і бачити незмінне рожеве світло. За неповних три тижні, перебуті тут, хлопець побачив тільки дещицю неозорих Світляних садів, з їхнім складним плетивом переходів та світних тунелів, сталагмітами та сталактитами, грибовищами та калюжами накапаної води.

Перейшовши міст із тьмавого каменю, він почув чиєсь безугавне плямкання. Хлопець обернувся і побачив яму, а в ній — кількох кротів-слизунів, що завзято наминали гриби, схожі формою на віяла. Стежкою походжали два прозорі веретенники з важкими торбами у передніх лапах, звідки вони брали корм і розкидали по ямах. Перший на хвильку затримався біля однієї з них.

— Давай, давай. Наминай, наминай, радосте моя! — промовив він, звертаючись до слизуна, коли той підповз до гриба і жадібно захрупав його шапинку. — Глянь сюди! — Веретенник легенько штовхнув ліктем свого напарника. — Його слизові протоки набухають!

— Так і має бути, — стенув плечима його розмовник. — Те, з чого молодші учні добувають кротячий клей! Щокілька хвилин воно наповнює їхні полив’яні глечики…

— Знаю, знаю, — крекнув другий. — Гадають, з цієї речовини виліплено нас, але це бридня!

— Звичайно, а натомість їх — так! — вигукнув перший і, витріщившись на кротів-слизунів, що сновигали в ямі, тягнучи за собою блискучий липкий слід, обидва аж затремтіли з утіхи.

Хлопець рушив далі. Дорогу йому перейшло стадо здоровенних неповоротких молочинок, яких зганяли вниз до величезних медових ям — на доїння. Невдовзі, брязкаючи порожнім відром, до нього підбіг бібліотекарський учень із припухлими від недосипання повіками.

— Що, скінчився кротячий клей? — запитав хлопець.

— Ух-х-х!.. — хрипко пропихтів Бібліотекарський Лицар замість відповіді, нахнюпився, і, відвівши погляд, почимчикував далі.

Хлопець тяжко зітхнув. Усі знали, ким він був колись і як опинився тут, тож охочих розмовляти з ним, бачця, не було.

Він піднявся горбкуватим косогором і ступив на вузький прискалок, що тягся вздовж аркової стіни. У ній було повно входів до печер. Одні печери були порожні, інші — обладнані під комори. Ще з якоїсь долітав притлумлений гул голосів.

Хлопець зупинився, почухав ще не зарослу голову і зазирнув у печеру. Там, повмощувавшись на приземкуватих табуретах і схилившись над казаном, під яким палала невелика жаровня, сиділо п’ять-шість молодших Бібліотекарських Лицарів і завзято колотили в ньому ложками. Стояв знайомий дух паленого пір’я та підгорілої меляси. Один бібліотекар примітив хлопця, зсунув брови і відвернувся.

Хлопець повернувся кругом і сумно поплентався геть. Усі його цуралися, усі до одного.

Обходячи скелястий виступ, він уздрів веретенника, що жваво чалапав широким прискалком верхнього рівня. Цей жук був куди більший за своїх одноплеменців, що доглядали плантації, чи кротів-слизунів. Ув одній передній лапі він тримав тацю, у другій — патерицю, спираючись на неї під час ходні. І гігантський зріст, і жовтуватий панцир — усе вказувало на його старечий вік.

Вони дедалі зближалися — ось уже чути, як на таці тихо бряжчать чайник та шклянки.

— Ще й на світ не благословлялося, а ти вже не спиш, — озвався веретенник, доходячи до хлопця. Голос його був тонкий і трохи деренчав.

Тамтой знизав плечима і скривився.

— Я не можу тут нормально спати, — поскаржився він. — Тут завжди видно. День зараз, а чи, ніч, не знаю… — Він сумно зітхнув. — Я знудився за небом, хмарами, лоскотом вітру…

Веретенник зупинився і кивнув головою.

— Тебе спровадили сюди готуватися до Дізнання, — зауважив він. — Слушна нагода оцінити своє життя, вчинки… — Він тихенько прокашлявся. — І помилки. Ти й незчуєшся, як час збіжить.

— Так то й незчуюся! — буркнув хлопець. — Скільки можна стриміти у цій в’язниці!..

— У якій в’язниці, Ксанте? — перепинила його величезна прозора личина. — У вас, людей, тільки й мови, що про каземати!

Веретенникові слова вочевидячки остудили хлопця, і коли він знов заговорив, у голосі його вже не було колишньої зухвалої нахрапистості.

— Твоя правда, — погодився він. — Пробач. Я розумію, що це підземелля і Вежа Ночі — небо і земля… — Він засмучено похитав головою. — О, Щипе, як згадаю, скільки років я змарнував на службі Сторожам Ночі, про те, скільки зла я вчинив і скільки страждань завдав іншим…

Щип кивнув головою.

— Гайда до мене, — мовив веретенник примирливо. — Випиймо по склянці чаю, посидьмо, погомонімо. Як у давні добрі часи. Пригадуєш?

Ксант зазирнув у величезні веретенникові очі — і побачив у них своє відбиття. Так, хлопець не забув ані численних чаювань, ані Щипових історій, почутих, ще коли він ходив у молодших Бібліотекарських Лицарях. Йому так подобалися безжурні хвилини, перебуті в товаристві веретенника, але спогади про них отруювала думка: навіть усміхаючись і сьорбаючи духмяний напій — він не переставав бути дворушником.

— А може, не треба? — запитав хлопець.

— Треба, ще й як треба, — відказав Щип, і йому аж вуса затремтіли. — Ходи за мною.

Ксант подався слідом за старезним веретенником, не звертаючи уваги на ядучі зауваження та недобрі погляди учнів, яких вони минали, йдучи прискалком. Аж ось вони зупинились перед вузьким отвором у стіні. Вступили всередину — і опинились у затишній, хоча й тіснуватій залі, де стояли широченький низький столик та приземкуваті лавки. Щип махнув Ксантові, щоб той сідав і, незграбно черкаючи ліктями стіну тісного приміщення, поставив тацю на стіл перед хлопцем.

— Еге ж, еге ж, — кректав веретенник. — Готовий битись об заклад, це місце що день, то меншає.

Ксант мовчки усміхнувся. Він чудово розумів, що то не чайна зала меншала, а більшав сам Щип. І поцікавився, скільки ж усе таки жукові років.

Спокійними, виваженими рухами веретенник поставив одну шклянку під носика візерунчастого чайника і повернув краник. Спершу одна, а тоді й друга шклянка наповнились бурштиновою рідиною, гарячою і паркою. Тоді він ухопив срібними щипцями кілька кристаликів меду і разом з ними вкинув у чашки по гілочці гой-ягідного цвіту. Ксант спостерігав за знайомими приготуваннями, і докори сумління та почуття провини озивалися в ньому з новою силою.

Щип зауважив, що хлопець геть-чисто розкис.

— Ну-ну, не ти перший, — промовив веретенник. — І будь певен, не останній.

— Знаю, знаю, — промовив Ксант, ледь стримуючи сльози. — Розумієш, це все одно, що…

— Тобі хотілося б змінити те, що вже сталося? — запитав Щип і, ледь нагнувши голову, подав йому чай. — Змінити колишні ухвали? Повиправляти всі огріхи? Зняти важкий тягар провини, що тисне тобі на груди? — Він трохи помовчав, а тоді додав: — Кушайте, паничу Ксанте, свій чай.

Ксант відсьорбнув зі шклянки, і коли тепла, солодка й запашна рідина стала розливатися по тілу, почувся трохи бадьоріш. Він поставив шклянку на стіл.

— Відчуття провини — жахлива річ, а надто коли намагаєшся втекти від нього, — провадив далі веретенник. — Та якщо ти його не злякаєшся, а приймеш таким, як воно є, то біль, що тебе мордує, може й перестати.

— Але ж як, Щипе, як? — розпачливо зойкнув Ксант. — Як можна прийняти власні переступи?

Веретенник присів на задніх лапах і сьорбнув свого чаю. Запала тривала тиша. Нарешті він озвався тріскучим від хвилювання голосом.

— Колись, дуже багато років тому, жили собі чоловік і жінка — чудове молоде подружжя, і так сталося, що я їм теж був не чужий. І ось якось їм довелося піти на страшний вчинок…

Ксант ловив кожне жукове слово.

Веретенникові очі були приплющені, а сам він, поринувши з головою у давненезні спогади, легенько погойдувався туди-сюди.

— Це все почалося ще в старому Санктафраксі, коли я служив дворецьким у Палаці тіней при самому Найвищому Академіку. Звали його Лініус Паллітакс, і була в нього дочка Маріс. Така собі чарівна юна істота, — провадив веретенник, замріяно дивлячись кудись перед себе. — Тугі коси, зелені очі, кирпатенький носик і таке поважне обличчя, якого я зроду не бачив у діток…

Він замовк, попиваючи чай.

— Хм, мабуть, ще дрібка меду не завадить, — пробуркотів веретенник. — Ну, як тобі, Ксанте, мій чай?

— Смакота! — похвалив хлопець і знову сьорбнув зі шклянки.

Щип споважнів.

— І ось одного дня прилетів корабель небесних піратів, — тягнув він далі. — На ймення «Приборкувач ураганів», а капітаном на ньому був путящий, хоча трохи й свавільний, капітан Вітроногий Шакал. Пригадую, я прийшов до господаря з повідомленням, що скоро він прибуде, аж бачу — корабель уже прилетів, а капітан та його син стоять у покої з Академіком.

— Син? — перепитав Ксант, прикидаючи, де й коли таке могло бути.

— Авжеж, син, — потвердив Щип. — Звали його Квінт. Як зараз пам’ятаю мить, коли я вперше його побачив. — Веретенник знову нахмурився і зміряв Ксанта довгим, пильним поглядом. — Чимось він разюче нагадував тебе, — відзначив Щип. — Так само смикалось обличчя, коли він чув себе в чомусь винним, той самий вогонь одержимості в очах.

Ксант жадібно ловив кожне веретенникове слово.

— Звісно ж, — вів далі Щип, — те все з’ясувалося пізніше. Він розповів мені все про себе, — додав він з усміхом. — З мене вдячний слухач.

— І що ж він розповів?

— Що? — перепитав Щип. — О, яке немилосердне буває часом життя. У страшній пожежі загинула вся його сім’я, крім батька: трагічної ночі його не було вдома. Матір, п’ятеро братів, ба навіть покоївку — всіх поглинув вогонь. Він був наймолодший, а отже, й найменший, тож якось прирозумів прослизнути у вузький отвір і перебратись у безпечніше місце. — Веретенник помовчав. — А потім… Його заполонило почуття провини, що він один з усіх пережив пожежу.

— Але ж він не вчинив нічого негідного! — вигукнув Ксант.

— Саме це я йому й сказав, — зітхнув Щип. — Але він, либонь, так і не змирився з цим почуттям, принаймні так можна пояснити те, що далі сталося…

— Що саме? — запитав Ксант.

— Ось до цього я й веду, — спокійно відповів Щип. — Минув якийсь час і Ксант із Маріс стали друзями. — Він усміхнувся. — Близькими друзями. — Вони були просто нерозлийвода. Маріс доглядала батька, коли той заслаб, а Квінт дістав місце в Лицарській Академії. Блаженні, незабутні часи! Я часто згадую старий Санктафракс і ту довгу холодну зиму… — Веретенник заплющився і, здавалося, поринув у сон.

— Щипе? — нагукав його Ксант. — Щипе? Маріс і Квінт… Що було з ними далі?

Веретенник розплющив очі й похитав здоровою, як казан, прозорою головою.

— О, з ними ще багато чого було, — промовив він. — Вони побралися і зразу вирушили у повітряну плавбу на судні, де за капітана був бездушний виродок Мультиніус Гобтракс… — При цих словах веретенника пересмикнуло.

— І…? — Ксанта розпирала цікавість.

— Їхній корабель зазнав катастрофи, — сказав жук просто. Узявши Ксантову шклянку, він знову наповнив її чаєм. — Я так до пуття й не доглупався, що сталося тоді в небі над Темнолісом. Квінт ніколи не розмовляв на цю тему, а сердешна Маріс і поготів. Знаю тільки, що їх захопила буря. І там, під шквальним вітром та хлющею, на борту небесного корабля Маріс народила хлопчика. А тоді… — Величезні веретенникові очі взялися поволокою. — О, бідна моя господиня, — протяг веретенник, і голос його аж бринів від напливу почуттів. — Мені й тепер страшно подумати про ту пригоду.

— Яку? — вихопилося у Ксанта.

— Їм довелося зважитися на страшний вчинок, — сказав Щип. — Вони продиралися крізь хащі Темнолісу з немовлям на руках, і Гобтракс із компанією змусили їх збутися дитини. Та й самі молодята розуміли, що хлопчик нізащо не переживе виснажливого переходу до Нижнього міста.

Ксант із подиву роззявив рота.

— А як же вони це зробили? — тихенько запитав хлопець.

— Неподалік стояло сельбище лісових тролів. Ні для кого не секрет, що вони недолюблюють небесних піратів, маючи їх за віроломців, тож надія на порятунок з’явилася б хіба тоді, якби дитину було підкинуто, — пояснив Щип. — Отож вони залишили свого сина під сельбищем, а самі подалися до Нижнього міста. — Веретенник скрушно похитав головою. — І відтоді Маріс наче відібрало язика.

— Просто жах! — схвильовано прошепотів Ксант.

Щип кивнув головою.

— А все через почуття провини, Ксанте: то воно мало не звело їх обох у могилу. Я бачив їх, коли вони дісталися Нижнього міста. На них шкода було дивитися. Обидва падали з ніг від голоду та стоми, а потім Маріс ще й злягла, палаючи в гарячці. Змарніла — страх, сама шкіра та кості. Я знайшов їх у нічліжці на горищі таверни «Дуб-кривавник», тоді там шинкарювала захланна Матінка Товстобрюхперо. Квінт на той час уже носив капітанське прізвисько — Захмарний Вовк…

— І що ви тоді зробили? — поцікавився Ксант.

— А що мені лишалося? — знизав плечима Щип. Він акуратно поставив на тацю свою шклянку. — Зібрав пожитки та й хода з Санктафракса. Усе одно, коли злетіла на небо душа мого господаря Лініуса Паллітакса, робити мені там було вже нічого. А панночку свою я знав ще з малих літ. Мені таки пощастило її виходити, хоч вона кілька тижнів балансувала між життям і смертю. Отакі-то справи, хлопче.

— А що Захмарний Вовк? — поцікавився Ксант.

— А Захмарний Вовк незабаром уже літав на власному небесному кораблі, — відповів Щип. — Матінка Товстобрюхперо позичила йому грошенят. Капітанові страх не хотілося лишати Маріс на землі, та нічого не вдієш — він пообіцяв їй, що повернеться до Темнолісу і відшукає хлопчика. Боюся, він жодної хвилини не переставав картати себе за скоєне. Ну, а Матінку Товстобюхперо, певна річ, цікавили просто зисковні вантажі — зокрема, будівельний ліс, його і мав возити Захмарний Вовк.

— Так він знайшов хлопчика чи ні? — спитав Ксант.

Щип заперечно похитав головою.

— Не знайшов, — зітхнув веретенник. — Квінт знай мотався туди-сюди, його корабель повертався ущерть навантаженим, але того, заради чого все й затівалося, Квінт не знаходив. І я бачив, як його невпинно гризе почуття провини. Подеколи воно так у нього в’їдалося, що повернувшись із чергового рейсу з порожніми руками, він боявся глянути в очі Маріс. Зрештою дійшло до того, що він став обминати «Дуба-кривавника» десятою вулицею, — невесело виснував Щип.

— Коли Маріс остаточно одужала від пропасниці, — провадив веретенник, — вона дуже змінилася. Їй теж дошкуляла гризота, досить було поглянути на неї, аби відпали всякі сумніви. І вона, як і Захмарний Вовк, намагалася не сидіти згорнувши руки. Щоночі через чорний хід Маріс виходила з таверни у місто і блукала вулицями, збираючи безхатніх сиріт, а тоді приводила їх усіх до себе.

— Першим, як зараз пам’ятаю, був малий дрібногоблін, осиротілий на Багнищі. Після нього з’явилося двійко живолупів. Потім — маленька міська гномиха, змушена тікати від жорстокого рідного дядька…

— Маріс робила добру справу, та навіть тоді її не полишало почуття провини. Надто вже глибоко воно в’їлося у бідну жінку, вона просто місця собі не знаходила і все поривалася вернутися в Темноліс.

— Щоб знайти сина? — вихопився Ксант.

— Попервах і я так думав, — відповів Щип, — та, мабуть, не тільки тому. По-моєму, вона хотіла цим затерти свою провину, або злагодити її, виправивши чуже зло. Якщо їй досі не вдавалося знайти утраченого сина, то вона принаймні могла брати під опіку інших безбатченків. Ось що, гадаю, їй праглося робити!

— І вона так робила? — запитав Ксант, якому гнітило серце власне почуття провини.

— Дай закінчу розповідь, — урвав його Щип, — а тоді робитимеш висновки для себе. — Веретенник повільно втяг у себе повітря, і в його прозорих грудях затремтіла тоненька легенева оболонка. — Стояла студена буряна ніч, коли ми зібралися всі — я, Маріс, наша невеличка родина з нижньомістянських сиріт, — і пішки рушили до Темнолісу…

— Пішки! — вразився Ксант.

— Авжеж, — підтвердив Щип. — А куди було спішити. Коли ми пробиралися Багнищем, відтак через підступний Присмерковий ліс — навмання, за когутом-сорокуном, Декель його звали, — а потім уже й Темнолісом, до нас усюди прибивалися всілякі заблуди. Ми поминали сельбища лісових тролів, живолупські поселення, галявини роздебендь, і хоч би кудою йшли, скрізь до нас приставала малеча. То були сироти, яким тут нічого не світило, їх вабила наша дедалі численніша родина, бо більше нікого вони не обходили. А побачив би ти Маріс! — Щипові вуса при цих спогадах збуджено заворушилися. — Вона аж променіла щастям! Одна матір на всіх дітей!

— Що й казати, ризикована була затія, — вів далі Щип, примружуючи очі. — Темноліс і за кращих часів був не надто гостинний, навіть щодо небесних піратів-небоянів. Зате як мені приємно було усвідомлювати, що мої скромні знання допомогли нам уціліти в Темнолісі. На нас чигали кровожерні дерева, всіляка хижа звірина, раболови з вовчими зграями, не кажучи вже про сорокушачі дозори. Не раз, не два доводилося ховатись на деревах та відсиджуватись в улоговинах, дожидаючи, коли мине небезпека. І не знати, скільки б це тривало, якби ми не знайшли того, за чим шукали…

— І що ж ви знайшли? — спитав заінтригований Ксант.

— Домівку, Ксанте, — відповів Щип, розпливаючись в усмішці. — Домівку.

— Де?

— Паничу Ксанте, невже так важко здогадатися? — Веретенник аж затремтів — з утіхи від хлопцевого спантеличення. — Я так усе пам’ятаю, ніби воно діялося вчора. Із темних лісових нетрищ ми вийшли на місцину, кращої за яку ніхто з нас зроду не бачив. Неозорі галявини, порослі травою, квітами та плодоносними кущами, виходили на озеро з кришталевою водою. Крім нього, там було ще два озера, вони тяглися ланцюжком. Посередині одного з них виднів невеличкий острівець, увесь порослий сон-деревами в сяйних блакитнявих ореолах. Ліворуч над лісом здіймався високий стрімчак, весь обсіяний печерами і схожий на якусь чудернацьку будівлю з плавкими обрисами. Праворуч, на березі озера, — залізнодеревні насадження з дебелими деревами, такими високими, аж здавалося, вони сягають неба — ясного, блакитного, глибокого. Світило сонце. Співало птаство, і небавом до їхнього щебету долучився веселий сміх та співи дітвори. Стрибаючи по траві, малеча щодуху помчала до водяного плеса.

Коли я обернувся до Маріс, своєї господині, то по самих її очах зрозумів, що наша довга подорож скінчилася. Ми досягли мети.

Ксантові аж дух зайняло.

— То були Вільні галявини, правда? — вигукнув хлопець. — Ви знайшли Вільні галявини!

— Саме їх, — ствердив Щип. — Першої ночі на Вільних галявинах ми отаборилися просто неба. Нас не тривожили ніякі звірі, не лякали ніякі зайди. Нас немовби огорнуло незриме укривало і захищало від знегод.

— Назавтра вранці ми взялися оглядати нову місцину. Вона була сливень пустельна. Тільки й мешканців, що ельфи-дубовики на острові з сон-деревами, та колонія веретенників, що мешкали в підземних печерах під Залізнодеревними галявами.

— Веретенників! — вигукнув Ксант і хихотнув.

— На наше несказанне щастя, — притакнув Щип. — Я вмовив їх, аби вони прихистили нас, і ми жили вкупі з ними, аж поки почали з’являтися перші будівлі, яким судилося покласти початок Новому Нижньому місту. — Веретенник витримав паузу. — Отак усе починалося, Ксанте. З таких простих, вельми скромних починань…

Ксант відчув, як йому знов до горлянки підступає тугий клубок.

— Невдовзі до нас почали приставати інші переселенці, тож число мешканців зростало. Хоч би хто прибував на Вільні галявини, він дуже скоро оббувався там і чув себе, як удома. Живолупи та лісові тролі селилися на півдні, а нетряки, шалено раді з того, що врешті-решт можна десь осісти, займали східні печери. Навіть гобліни, одвічні блукачі, і ті замешкали тут, тож у короткім часі все східне узбережжя озер укрилося осадами…

— А Маріс? — поцікавився Ксант. — А що сталося з нею?

Веретенник схилив голову набік.

— Ах, Маріс, — промовив Щип — і всміхнувся. — Вона стала хрещеною матір’ю Вільних галявин і, гадаю, коли на її очах молодь підростала, вибивалася в люди, заводилася своїми родинами, до неї повернувся спокій, утрачений багато років тому. А за кілька років уже на Божій дорозі вона була така щаслива, неначе повернулися давні часи. Щоправда, сина свого вона більше так і не побачила…

— Отже, Вільні галявини звільнили її від тягаря провини, — задумливо протяг Ксант, звертаючись не так до старого веретенника, як до себе самого. Його затуманений погляд спинився на недопитій шклянці з уже прочахлим чаєм, що стояла перед ним. — Маріс віднайшла свій супокій, — стиха проказав хлопець.

— Багато хто завдячує Вільним галявинам своє зцілення, — зауважив Щип. — Ті, хто заплутався, ті, кому не дає спокою жаске минуле, — для всіх заблуканих галявини можуть стати святинею, місцем другого народження. — Він помовчав. — Так, і перший крок до цього — стати віч-на-віч із гризотою, а не тікати від неї…

Ксант здригнувся.

— То що, виходить, я чинив саме так? — запитав він. — Грав у хованки з гризотою? — Його обличчя стало біле як крейда. — Гаразд, а якщо я дивитимусь хворому сумлінню в живі очі? Як я зможу з цим жити? Ану ж воно мене занапастить і…? — Він замовк, не важачись висловити вголос свої страхітні здогади.

Щип подався вперед і промовив:

— Саме це ми й з’ясуємо на твоєму Дізнанні.

Розділ чотирнадцятий Нова Велика бібліотека

Перетинаючи буйні угіддя, простерті перед ними, Рук озирнувся. Нове Нижнє місто, з вузенькими брукованими вулицями, залюдненими майданами та переповненим набережжям, уже майже все зникло з очей. Над ледь хвилястими пагорбами та високими, неправильної форми вершечками колоній бражних гоблінів на заході, блискотливими у промінні вранішнього сонця, ще бовваніла височенна Світлякова вежа, натомість верхівки Мурашиних веж стали вже невидні, та й про Острів Сон-дерев на сході вже нагадували тільки спомини.

Діставшись похилим спадом до верхівки пагорба, поспіль укритого латками полів та порослого з країв чагарниками міднолиста, Рук пристав, підвів обличчя до неба і на все горло закричав з радощів.

— О, Феліксе! — сміявся він. — Не можу передати, яка це розкіш — знову опинитися під сонцем, підставити лице назустріч вітру — і так стояти і стояти серед цеї краси! — І він широко розставив руки.

Фелікс і собі засміявся слідом за другом.

— Краса — оті насадження капусти-квасниці та цибулі-блискунки? — поцікавився він.

З найближчого поля їх помітили кілька гоблінів-пузанів, які саме збирали велику червону ріпу. Гобліни вітально скинули брилі.

— Ні, — заперечив Рук. — Краса — це… Еге ж, це все, що ти тут бачиш. Вільні галявини і все кругом. Хіба це не краса?..

— Що правда, то правда, Осип-Місту до Вільних галявин як куцому до зайця, — погодився Фелікс. — Гаразд, якщо ти вже досхочу викричався, ходімо далі, бо так ми й до нових віників Озерного приплаву не добудемось!

І вони стали спускатися протилежним спадом. Спереду на них уже чекали трійко блукай-бурмил, які рухалися набагато швидше за Рука з Феліксом. Рук не міг не зауважити, що вигляд у тварин був збентежений, їхні крихітні вушка тремтіли, носи раз по раз утягували повітря, очі тоскно позирали на узлісся Темнолісу, що мрів ген-ген далеко.

— Ве-вулах, ві вулах! — гукнув Рук, наближаючись до звірів. Даруйте, друзі, що ноги в мене не такі прудкі, зате на серці легко-легко!

— Вела-гуліма. Вег-ве, — відповіла Вумеру, відриваючи погляд від Темнолісу і пускаючись у подальшу путь. Як гарно, що ти вже одужав. — Вуг-вурра-ве. Ве-лірра, — тихенько прогарчала вона хлопцеві на вухо. Друже, ми чекатимемо на тебе стільки, скільки буде треба.

Далі, підступаючи зі сходу, стояла непролазна стіна шпичастих дубів, обступаючи недоступну Долину блудів і контрастуючи своїми чорними й темно-синіми барвами з блакитним небом та білими хмарами. Поминувши поля пшениці-долинки та ячменю-синцю, вони знов зупинилися. Попереду під вранішнім сонцем мерехтіло озеро, а в його блискучому плесі відсвічували велетенські обриси дерев Залізнодеревної галявини, простертої на тому боці.

— Дивлюся на те все — і аж дух займає! — зізнався Рук. — І хоч би скільки дивився, завжди так.

— Але ж і краса нівроку, — притакнув Фелікс. — Скажи, де ще таке побачиш?

Східніше, чергуючись із світляковими насадженнями, купчилися хижі — то були сельбища лісових тролів. Попри ці хатини, від лісозаготівель до Великого озера, де далеко у воду вганявся широченний дерев’яний приплав, тяглася, звиваючись, як змія, процесія з запряжених волорогами возів, навантажених лісом.

— Озерний приплав! — ахнув Рук, зачаровано дивлячись на Академію Бібліотекарських Лицарів, де колись, давним-давно, йому довелося осягати таємниці повітроплавання. А може, то йому тільки видавалося? — Вона майже не змінилася, — відзначив він. — А то що таке?

Фелікс поглянув, куди показував Рук, і всміхнувся.

— А я саме думав, помітиш ти чи її ні, — сказав він. — Це — гордість і радість мого батька — Нова Велика бібліотека Вільних галявин. Певніше, тут буде бібліотека, коли закінчать будівництво.

Рук, мов зачарований, дивився на величезну споруду, дивуючись, як він примудрився не помітити її відразу. Споруда була височенька, округла і містилася якраз навпроти Озерного приплаву. Риштування, що сягало горішніх ярусів новобудови свідчило, що вона й справді недобудована. Та навіть незавершена, бібліотека вражала уяву своїм виглядом. Крім того, щось дуже знайоме було в її обрисах, але що?..

— Здається, десь я таке вже бачив, — зізнався Рук.

— Часом, не тоді, як ти спав у коконі і бачив химерні сни? — усміхнувся Фелікс.

Рук заперечно похитав головою. Дорогою сюди він і справді переповідав Феліксові сни, побачені на Острові Сон-дерев, але вежу цю він напевняка бачив не там.

— Ні, — сказав він уголос. — Ця будівля — точнісінька копія Великої бібліотеки у старому Санктафраксі! Я бачив її зображення на старовинних берестяних сувоях…

— Сувоях, кажеш? — перепитав Фелікс. — Пошившись у бібліотекарі раз, ти потім бібліотекар до гробу? — Він легенько штовхнув друга. — Що ж, ходімо, якщо вже йдемо. Мій батько чекає на зустріч із тобою.

І він повів Рука та блукай-бурмил дорогою, що бігла до Великого озера. І так громіздка бібліотечна споруда стала ще більшою. Головна кругова стіна мала заввишки ступнів вісімдесят, а то й більше. Сягаючи вгору, вона вінчалася дахом у вигляді величезного багатогранного конуса. На всі боки від неї відходили консольні опори з навісними галереями та поземні помістки, що мали правити за посадкові майданчики для повітряних човнів, якими кишіло небо.

Гвалт і метушня стояли несусвітні, і на перший погляд могло видатися, ніби тут панує неймовірний безлад. Та приглянувшись пильніше, Рук добачив у всьому певний лад. Злагоджено працювали будівельники, гобліни-будівничі гучно віддавали розпорядження, а бібліотекарі наглядали за ходом будівництва.

З південного сходу, від лісозаготівель, по курному шляху тяглися торопкі підводи з будівельним деревом. Їх було запряжено волорогами, а правували ними лісові тролі. Коли підводи під’їжджали до озера, їх розвантажували, громадячи дерево у величезні стоси. Тоді до роботи ставали нетряки та плескатоголовці: обтинали гілля, обкоровували стовбури і розпилювали їх на широченні бруси. По високому дерев’яному даху снували дрібногобліни-покрівельники, вони обшивали його гонтою зі світлякового та олив’яного дерева, мостячи її ошатними рядами та у вигляді мудрованих візерунків. Живолупи з міськими гномами обв’язували перекинутими через підіймальні блоки линвами в’язки приготовленого дерева і корбами підіймали його нагору, де теслі та столяри майстрували переходи.

— Ого! — не стримався Рук, коли вони підійшли ближче. — Скільки люду тут працює! І як споро!

— Ще б пак! Коли вільняки беруться щось будувати, то під руками в них усе горить, — пояснив Фелікс, також непомалу вражений побаченим. — Бачив би ти мого батька, Руку!.. Знаєш, я ще не бачив, щоб старий книжковий хробак отак радів душею! Якщо вже говорити про нього…

Вони вже підходили до величезних залізнодеревних дверей бібліотеки, і від безнастанного гуркоту, гупання, чиргикання пил та гучних команд нагорі можна було оглухнути. При вході було повно нижньомістян, і всі сміялися, жартували, вітали одне одного.

— Як, Турляю? Ти таки дістався сюди? — не міг натішитись якийсь дрібногоблін, поплескуючи по спині найближчого до себе нетряка. — Я загубив тебе ще на Світляковій горі. Як твоя малеча, жива-здорова?

— Еге ж, дякувати Небу, — відповідав йому нетряк. — Ми всім сімейством поселилися в файній печері, а тепер явилися сюди зі своїми берестяними сувоями в руках.

— І я так само, — засміявся щасливий дрібногоблін.

Посеред гамірного натовпу вирізнялася огрядна постать самого Фенбруса Лодда. На його масивному обличчі з бородою сяяла блаженна усмішка.

— Друзі, друзі! — гримів голос Великого Бібліотекаря. — Ласкаво просимо до Нової Великої бібліотеки. Вручіть першому-ліпшому бібліотекареві свій берестяний сувій для каталогізації, і нехай благословлять вас Небо і Земля!

Рук підійшов до Великого Бібліотекаря і шанобливо віддав йому чолом.

— Рук Човновод, Бібліотекарський Лицар, — відрекомендувався він. — До ваших послуг.

— А, Руку, хлопче мій, — озвався Фенбрус, і очі його засяяли щастям. — Чудово, чудово! І вигляд у тебе куди кращий, приємно це бачити.

— О, так, добродію, мені справді краще, — відповів Рук. — Я вже цілком одужав.

— Молодця! — поплескав хлопця по плечу Фенбрус. — Тоді мерщій до роботи! Бачиш, у нас тут море берестяних сувоїв, і всіх їх треба систематизувати…

— Але ж, — почав Рук, — я сподівався знов літати разом з Бібліотекарськими Лицарями…

Фенбрус нахмурив чоло.

— Наскільки я знаю, твій небесний човен розбився у старому Нижньому місті, — зауважив Фенбрус.

Рук ствердно кивнув головою і на згадку про «Грозового шершня», що потрощений-понівечений валявся десь посеред руїн Осип-Міста, у горлі йому прикро залоскотало.

— Тоді тобі доведеться перебалакати з різьбярем Дубом Грубокором, хай він допоможе витесати нового човна. Та саме в цей час, поки ми тут говоримо, він різьбить зображення вашого слуги уклінного над центральним входом… А тим часом ти міг би бути корисним і тут, у бібліотеці, — Фенбрус щасливо усміхнувся. — Ну скажи, чи не диво це?

Рук кивнув головою.

— Якщо вже, Руку, ми повели про це мову, — провадив Фенбрус Лодд, — сподіваюсь, той сувій, що був у тебе, цілий?

Рук видобув із-за пазухи шкіряну торбинку, де тримав пергаменовий сувій.

— Знаменито! — вигукнув Фенбрус, любовно оглядаючи згорточок. «Традиції та звичаї, поширені у сельбищах Темнолісу». Може, з нього й почнеш? Заразом оціниш нашу будівлю.

Рук кивнув головою, проте без особливого запалу. Вирушаючи з Нижнього міста до Вільних галявин, він думав аж ніяк не про впорядкування сувоїв та трактатів, хоча, правду мовити, йому було б цікаво побачити новобудову не тільки знадвору, від входу, біля якого він стояв, а й знутра.

Рук увійшов до величезної склепінчастої зали Нової Великої бібліотеки — і серце йому завмерло. Зсередини вона вражала ще більше, ніж зокола. Скрізь тяглися ряди дерев-колон — сотні колон, — і кожну при основі було позначено невеличкою табличкою. Рук зиркнув у затінений простір під дахом, де колони, мов гілки на дереві, галузились на секції, кожна з яких відповідала певній категорії. Саме тут і зберігалися берестяні сувої, на верхніх рівнях, де вільно циркулювало повітря і не було комах-шкідників.

Нутро бібліотеки скидалось на розтривожений мурашник. І долу, і вище — на трохи піднятих угору помостах — кипіла робота: згорблені академіки скупчено вивчали трактати і сувої, провадили власні дослідження. Особливо гарячкова метушня панувала посередині приміщення: дерева-колони обпала силеча бібліотекарів, вони мандрували уподовж гілок у підвісних кошиках, доправляючи в’язки пергаменових згортків туди, де ще висіли тільки поодинокі сувої.

Знайшовши на стовпах, яких було повно на всіх розв’язках, потрібний йому покажчик, Рук поспішив до протилежного кінця бібліотеки. Там у секції «Темноліс» він надибав дерево-колону з табличкою, де значилося: «Громадська поведінка», і подерся нагору, переступаючи нараз дві сходинки-перечки. Коли Рук дістався першого розгалуження, він був уже височенько над землею і тільки й думав, як би не глянути вниз.

На одному розгалуженні значилося: «Історичні», на другому: «Легендарні». Рук вибрав друге. Далі довелося вибирати між «Минулим» та «Сьогоденням». Потім пішли «Общинні» та «Індивідуальні». Далі — «Нічні» та «Денні»… Так хлопець підіймався усе вище й вище, натрапляючи то на те визначення, то на те — і вони дедалі обмежували коло явищ, яких міг стосуватися його трактат. Коли роздвоєні гілки стали надто тонкими й ламкими, щоб витримати його вагу, він заліз в один з підвісних кошиків, ухопився за линву і почав пересуватись у ньому вздовж гілок.

Він уже сягнув горішніх поперечин під величезним склепінчастим дахом і чув обличчям дотик лагідного вітерцю. Зусебіч круг нього, наче листя в лісі, шемрали сувої, поміщені у спеціальні держачки. Нарешті він знайшов те, чого шукав: цілу в’язку потрібних йому шкіряних циліндрів, що звисали, мов гроно лісового винограду.

Більшість тих циліндрів виявилися порожні, лишень у деяких були вже сувої. Аби впевнитися, що він не помилився, Рук витяг навмання один сувій і прочитав на ньому: «Традиції та звичаї, що побутують у поселеннях Темнолісу». Назва ця майже слово в слово збігалася з назвою його трактату.

Він потрапив куди слід!

Запхавши свій сувій до сусіднього циліндра, Рук розпочав довгий спуск на землю. На свій подив, він виявив, що ця вся процедура не така-то вже й проста, і коли ноги торкнулися ґрунту, серце у його грудях шалено калатало.

— Хочеш, вір мені, хлопче, хочеш — ні, а ти був наймоторніший, — похвалив його Великий Бібліотекар. — Усі дані для того, щоб стати першорядним шукачем сувоїв!

Рук усміхнувся.

— Може, так і буде, — промовив він, — аж поки полечу знов.

— Що ж, добре, а тепер чи не пошукав би ти Гарулуса Лексіса? — вів далі Фенбрус. — Він покаже тобі твою кімнату на верхніх галереях. Їх якраз щойно зладили. Чудові краєвиди, а заразом бачитимеш, як твої-лицарі патрулюють небо. — Він зробив паузу і скерував погляд кудись поверх Рукового плеча. — А ці блукай-бурмила теж із тобою?

— Зі мною, — відповів Рук, переводячи погляд на волохату трійцю, що терпляче дожидалася свого друга. Блукай-бурмила жадібно дослухалися до розмови, і їхні вуха лопотіли, як метелики. — Відколи я Бібліотекарський Лицар, ми не розлучаємося…

— Так то воно, може, й так, — твердо мовив Фенбрус. — Але ж блукай-бурмила — лісові мешканці. І вже де-де, а в бібліотеці їм напевняка не місце. Та ти й сам це, мабуть, розумієш?

Рук помітив, як засяяли очі у тварин. Вемеру піднесла величезну пазуристу лапу і приступила до них.

— Вурра-віла ве, — проголосила вона. Ми чуємо поклик Темнолісу, але заради тебе, друже, ладні залишитись тут.

Рук затремтів.

— Завдяки вам я тепер тут, — звернувся він до Вемеру. — Я вдячний за це і тобі, Вемеру, і вам усім. Ви стільки для мене зробили… Тепер, певна річ, моя черга платити добром за добро… я відпускаю вас до лісу… О, Вемеру, — не втримався Рук і кинувся в теплі, моховиті, обійми блукай-бурмилихи.

— Лума-віра, ве, — тихенько прогарчала Вемеру, легенько погладжуючи дебелими лабетами хлопця по спині. — Вурра-мулла-ве. — Прощавай, любий друже. Скільки світитиме місяць у небі, стільки триватиме наша дружба.

— Ве. Уралова, ве-ве! — хором підхопили решта. Ти назавжди залишишся в наших серцях — хлопець, що взяв на себе отруєний пагін. Прощавай!

Крізь сльози дивився Рук, як трійко здоровенних блукай-бурмил ваги-переваги віддалялися від бібліотеки. Віїґ, із величезною близною через усе плече. Вурало з кумедними знаками на морді, яку він визволив колись із Ливарних галявин. І Вемеру — люба Вемеру, перший ведмідь, певніше ведмедиця, з якою він заприязнився у Темнолісі цілу вічність тому. Усі тварини були такі любі його серцю! І ось тепер вони покидали свого друга. Рук проковтнув терпкий клубок у горлі і помахав їм рукою.

— Прощавайте, — гукнув він їм навздогін. — Прощавайте!

— Боюся, мені також час вибиратися, — почувся ліворуч чийсь голос. — Назад, у Нове Нижнє місто.

Рук обернувся — і побачив Фелікса, схованого в тіні під величезними залізнодеревними дверима. Фенбрус саме стояв до них спиною в оточенні юрми щасливих нижньомістян.

— Ти що тут робиш? — пошепки запитав його Рук.

— Не хочу навертатися батькові на очі, — зізнався Фелікс. — Його медом не годуй, дай підпрягти мене до праці у своїй старечій бібліотеці, а мене від неї просто верне. Він каже, я маю залишитися тут. Я — і залишитися тут! — Хлопець розреготався і рушив до дверей. — Переказуй вітання старому хробакові-корогризові, а заразом поясни, що його люблячому сину вистачає студій у Новому Нижньому місті разом зі своїми примарами та небесними піратами, теж моїми друзями.

— Але ж, Феліксе, зачекай! — запротестував Рук. — Невже не можна піти трохи пізніше?

— Вибач, Руку, — здвигнув плечима Фелікс і широко всміхнувся. — Я пообіцяв Громовому Вовкунові зустрітися з ним у «Новому дубі-кривавнику». Тож мушу вже бігти! Ну, бувай, не нудьгуй тут на поперечинах! — З цими словами він розсміявся, і тільки його бачили.

Рук крутнувся і поклигав назад до бібліотеки. Ураз хлопець немов осиротів. Спершу його полишили друзі блукай-бурмила, аби повернутися до свого звичного життя у Темнолісі. А тепер пішов ще й Фелікс, ваблений шумом і гамом Нового Нижнього міста. І ось він, Рук Човновод, стримить тут одинокий як палець.

Рук підвів голову. Читальні галереї кишіли бібліотекарями. На горішніх поперечинах гойдалися туди-сюди кошики, сила кошиків. Рук понишпорив очима по залі, й на споді душі ворухнулася думка, що це життя — не для нього. Його доля була не тут — слід було якнайшвидше вибиратися звідси під ясне, сяйне від сонця небо Вільних галявин.

Дійшовши такого, доволі несподіваного, висновку, Рук рвучко крутнувся і вийшов із бібліотеки. Опинившись надворі, він затримався перед світляковим риштуванням і задер голову. Так, жодних сумнівів, вгорі маячіла знайома кремезна постать Дуба Грубокора, того самого майстра-різьбяра, що навчив його секретів виготовлення повітряних човнів.

Старий лісовий троль лежав долілиць на вузькому поперечному помістку, і, орудуючи долотом та молотком-киянкою, завзято різьбив із суцільної дерев’яної колоди величезну фігуру Фенбруса Лодда. Поки що було витесано тільки півголови, проте уже вгадувалися обриси кучерявого чуба, пишної бороди та зірких очей.

Рук постояв хвильку, щоб перевести подих, а тоді подерся вгору хрестовинами фасадного риштування. Порівняно з підсклепінними балками та колихкими кошиками, підійматися по світляковому риштуванню було куди легше.

Нарешті він дістався помістка з Дубом. Рук відразу ж упізнав його вогненну чуприну, пов’язану в жмутики робом лісових тролів. Щоправда, тепер у рудий чуб повпліталися білі та сріблясті нитки. Загалом же Дуб Грубокір який був, такий і залишився. Рук, мабуть, також не змінився, бо троль упізнав його з маху.

— Рук Човновод, власник «Грозового шершня»! — вигукнув він, повертаючись до хлопця. — Я пам’ятаю кожного зі своїх учнів та їхні човни. Оце так зустріч! Як ся маєш, юначе?

— Хвалити Бога, — відказав Рук, — хоча зізнаюся чесно: «Грозового шершня» я стратив… стратив, коли патрулював у старому Нижньому місті.

Лісовий троль співчутливо крекнув.

— Прикро таке чути. Тяжка втрата, — додав він тихо. — Це ніби втратити часточку себе самого.

— Так, — кивнув головою Рук, і від цих спогадів у нього сльози закрутилися в очах.

Дуб відклав інструменти вбік, відірвався від недотвореної бороди Великого Бібліотекаря і стис Рука за плечі широченькими, шкарубкими долонями.

— Ану розкажи мені все, як було, — попрохав троль, пильно зазираючи Рукові в очі. — Щоб змиритися з такою втратою, потрібен не один день. Як, по-твоєму, ти можеш уже братися до роботи? Ну, майструвати нового повітряного човна?

— Авжеж, можу, — відповів Рук. — Це вже вирішено. Я хочу якнайшвидше повернутися в небо.

Дуб кивнув головою.

— Ну, Руку, тоді ти знаєш, що робити. Коротких шляхів не буває ні в чому. Рушай на лісозаготівлі й вибери там великий мочардеревний оцупок. Тільки не кидайся на перший-ліпший. Сім разів подумай, перш ніж приставити до нього долото. Різьблення — річ поважна, і поспіх тут лиш на шкоду. Треба, щоб усе…

— …йшло від серця, — підхопив Рук.

— Достеменно так, — усміхнувся Дуб. — Не мені тебе повчати, Руку Човноводе. — Він тицьнув палюхом назад на Фенбрусову фігуру. — Якщо все йтиме так, як я собі задумав, то десь на тім тижні я закінчу Великого Бібліотекаря. І постараюся заскочити до тебе, маю побачити, як тобі ведеться.

— Дякую, — поклав йому руку на плече юнак. — Тоді я негайно беруся до роботи.

Збігло два тижні, а Рукова різьба захрясла на місці. Він вибрав чудовий, найвибагливішої текстури мочардеревний оцупок, найкращий у всій дровітні, але досі не знав, яку личину має різьбити. Досить було приставити до дерева долото і замахнутися киянкою, як в уяві зринав грозовий шершень. Та попри всі намагання, вгадати в мочардеревному оцупку його обриси чи обриси якоїсь іншої істоти йому не вдавалося. А без бушприту годі й думати, що тобі вдасться витесати весь човен. І тоді прощавай небо: яке може бути небо без власного човна? А як не літати, то який же з нього Бібліотекарський Лицар? От він і справляв посиденьки, укняпившись у дерев’яний оцупок, а Дуб Грубокір усе не з’являвся.

Кінець кінцем Рук покинув майстерню при дровітні і вернувся до бібліотеки — може, старий троль іще там? І справді, забувши про все на світі, Дуб, як та бджілка, трудився над дерев’яним велетом, що бовванів над залізнодеревними дверима нової бібліотеки. Ретельно, до найменших подробиць було вже витесано не тільки бороду Великого Бібліотекаря, а й голову, плечі, широко розставлені руки та їхні пальці…

— Нічого тут не вдієш, — зронив Дуб, коли, пояснивши хлопцеві, що не допоміг йому за нікольством, помітив розчарування у Рукових очах. — Дерево над нами пан. То воно нам каже, що у нього всередині. Приміром, у цій колоді, отут, мають бути розкинуті у вітанні руки — така її воля! — Троль лагідно погладив свій витвір. — А знизу — пара міцних ніг, тоді вже можна ставити й крапку.

Рук скрушно зітхнув. Юнак знав: вибору нема. І знов подався до Великого Бібліотекаря: той завжди його розумів.

— Нема нічого гіршого, як справляти лежня, — поплескав Фенбрус Рука по плечу. — Руку, ти ж першорядний шукач сувоїв, ти просто створений для підсклепінних трямів!

Довелося знов братися до каталогізації сувоїв та трактатів під самим дахом нової бібліотеки. Ніколи Рук не був такий розчарований, ніколи небо не видавалося таким недосяжним.

Одного пізнього, прохолодного, хоч і ясного вечора, він прогулювався Озерним приплавом, відпочиваючи після чергового дня, перебутого в бібліотеці. Зупинившись напівдорозі до протилежного кінця, він підійшов до балюстради, сперся на бильця і задивився на водяні брижі.

Ні, в бібліотеці він не чув себе нещасливим. Цікаво було працювати з сувоями, бавити цілі години на читальній платформі чи майструвати кошики. Він міг сягати навіть найглухіших закамарків під високим склепінням. Але його нестримно тягло у небо. Щовечора з вікна своєї спальні він бачив, як повертаються з патрулювання Бібліотекарські Лицарі. Варіс Лодд, Професори Світлознавства і Темрявознавста вели свої флотилії додому. І коли їхні човни круто йшли на посадку, йому аж щеміло серце. Рукові страшенно кортіло в небо, разом з ними, але з човном нічого не виходило, хоч сядь та й плач!

— Еге-гей, Руку! — Чийсь голос відірвав його від сумних роздумів. — Невже це справді ти?

Рук відвів очі від води — і побачив знайому дебелу постать. Проти призахідного сонця стояв його давній приятель Стоб Луммус. Рук вітально помахав йому рукою. Стоб підійшов до хлопця і, ставши поруч, задивився на плесо у парі з ним.

— Щось, Руку, давненько я тебе не бачив, — перший озвався Стоб. — Я чув, ти в бібліотеці не нудьгуєш. Уже на місці майже всі сувої та трактати. Блискуче досягнення! Не гріх і кирпу задерти!

— Так, Снобе, можливо, — кивнув головою Рук. — Та щире моє покликання — небо.

Стоб хмикнув.

— Пригадуєш, як я вперше злетів у небо? — запитав він. — Політ скінчився тим, що мій «Волоріг» не зміг розминутися з залізнодеревною сосною. Якщо не помиляюся, це було ген там. Правду мовити, польоти ніколи не були моїм ремеством. — Він помовчав. — Зате мені до душі теперішня моя справа…

— Ти зараз у Парсимона за помічника, чи не так? — запитав Рук. — Сподіваюсь, молодші учні в тебе по струнці ходять?

Стоб знову хмикнув.

— Стараюся, Руку, — відповів він.

Знову запала тривала мовчанка. Рук приязно ставився до Стоба, але зараз був надто стомлений і не мав гумору балакати.

— Якщо ми вже згадали учнів… Як ти знаєш, наш давній однокашник Ксант зараз готується до Дізнання, — нарешті порушив тишу Стоб. — Недарма я ніколи не йняв йому віри. У нього в очах щось нещире…

Рук знизав плечима.

— А мені його шкода. Бібліотекарі розповідають про нього всілякі страхіття, а я його знаю тільки з часів його учнівства на Озерному приплаві…

— Ну, почнеться Дізнання — там розберуться, — відказав Стоб. — Без таких, як він, на Вільних галявинах легше дихатиметься.

І вони знову мовчки пантрували на озеро.

— А ще було страшенно прикро почути про Маґду, — знову порушив тишу Стоб. — От вона таки справжній друг. Серце кров’ю обкипає!

— Моє теж, — нахмурився Рук. — Стобе, у мене таке враження, ніби на світі залишилися тільки ми з тобою — та жоден з нас не годен відірватися від землі. Добрі ж із нас Бібліотекарські Лицарі!

Сонце опустилося за обрій, і водяним плесом мерехтливою загравою розливалося рожево-помаранчеве сяйво. У повному безвітрі завмерла вода. І тут Рук почув, як навколишню тишу виповнює якийсь гуд. Він різко обернувся — і встиг помітити смугасте, червоно-чорне тіло грозового шершня, що летів майже над самою водою.

— Грозовий шершень! — захоплено вигукнув Стоб. — Слухай, а чи не він то був…

— Авжеж, дякую, що нагадав, — відказав Рук. Він повернувся до колишнього друга і аж тепер до пуття його розгледів. Стоб уже встиг відпасти кругленьке черевце, від кутиків рота наниз пролягли дві глибокі зморшки. Та хай там як він виглядав, а вигляд мав щасливий — такий собі вдоволений життям школярський напутник. — Ех, Снобе, — простогнав Рук. — Як я тобі заздрю!

— Ти — мені? — щиро здивувався Стоб.

— Тобі, — кивнув головою Рук. — Я ж бачу, як тобі подобається вчителювати на Озерному приплаві, а мені… — Рук затнувся.

— А тобі кортить повернутися в небо, — докінчив за нього Стоб. — Знаю, знаю, ти казав. То що ж тобі заважає?

Рук спересердя грюкнув по бильцях кулаком.

— Усе заважає, Снобе! Геть усе! Ніяк не витешу іншого човна, не виходить — і край! Навіть Дуб Грубокір безсилий допомогти. А Фенбрус Лодд спить і бачить, що я залишився в його бібліотеці. От і стримлю там від світання до смеркання…

Звідкись із-за озера долинув гучний рев тілдерячих ріжків, а за ним — брязк і важкий копіт. Рук відірвав погляд від плеса, поглянув на той бік — і побачив там омитих світлом ліхтарів та золотистим присмерковим сяйвом зубощирів із вершниками, які широкою лавою чвалували понад озером. Лопотіли накидки, майоріли стяги, яскраво виблискували обладунки.

— О, Небо і Земля! — ахнув Рук. — А це що за одні?

Стоб зачудовано глянув на нього.

— Невже ти й справді носа надвір не витикав? — запитав він. Та це ж Улани Вільних галявин. Вечірня варта. Незлецько виглядають при такому світлі, га?

— Улани вільних галявин, — побожно повторив Рук. — Відзначились під Світляковою горою…

Стоб глянув на друга.

— Руку, з тобою все гаразд? — запитав він, і на його пухкі риси набігла тінь заклопотаності.

— Вони пречудові! — вигукнув замість відповіді Рук. — Пре-чу-до-ві!

Розділ п’ятнадцятий Чинквікс

Назавтра вранці, ближче до обіду, Рук вибрався в дорогу. Цього разу замість бібліотекарської мантії він мав на собі шкіряний зелений костюм, у яких літали Бібліотекарські Лицарі, на плечах — торбу з пожитками, а на поясі теліпався меч. Сонце підбивалося дедалі вище, і біля Великого озера оживала звична метушня. Нетряки й міські гноми, плескатоголовці й живолупи щиро бралися до роботи. До завершення будівництва бібліотеки залишалися лічені дні, й треба було встигнути, поки була добра година.

А проте Рук вирішив те все покинути. Учора ввечері він мав розмову з Феліксом, а сьогодні вранці — з Фенбрусом Лоддом. Фелікс, як завжди, був вірний собі й весь кипів енергією.

— Кажеш, Руку, Улани Вільних галявин? — сміявся він за столом у «Новому дубі-кривавнику». — По деревах скачуть, як кози, це правда, і що не кажи, а вони таки врятували нас від різанини під Світляковою горою. Хай тобі гаразд ведеться! — Він підніс кухоль, і так само зробили решта всі. — І справдяться всі твої мрії!

Фенбрус Лодд, як легко здогадатися, сприйняв Руків намір зовсім інакше. Великий Бібліотекар умовляв хлопця залишитися тут, але переконати на інше не зміг. І ось тепер юний Бібліотекарський Лицар бадьоро ступав озерним берегом, насвистуючи щось веселеньке, і світ сьогодні видавався радіснішим, ніж учора.

Він поминав колони волорожачих запрягів із лісовими тролями, що нескінченною вервечкою тяглися зі сходу. До міста вони везли деревину, а назад верталися, навантажені щебінкою, камінням та деревними відходами. Крок за кроком Рук віддалявся від міста, і стук молотків та дзижчання дрилів, звуки довбання та пиляння, вигуки і окрики поступово завмирали. Лагідно хлюпотіла вода під мулистим берегом, де гніздилися качки-очеретянки і кам’яні лебеді, та ще гасав, дуріючи, бешкетний молодняк повзунів.

Покинувши водяне царство, Рук вийшов на вузеньку стежину, що бігла крізь густі зарості вітроцвіту та лісового ломикаменю до Залізнодеревної галявини. Удалині погойдувались на вітрі величезні, чорні залізнодеревні сосни, і навіть сюди долинав шелест глиці, схожий на гомін течії.

У короткім часі горбистий терен змінився глибоким долом з непролазними колючими чагарями. Сосон звідси видко не було, не долинав сюди й шелест, натомість чути було голоси — і голоси ті співали щасливих пісень. Рук наддав ходи і за скрутом в’юнкої стежини угледів перед собою чималу ватагу бражних гоблінів. Кожен ніс по двоє важких барилець рожевого меду. Вони рухались назустріч Рукові.

— Доброго тобі ранку, вільняче, — привіталися вони, порівнявшися з Руком.

— Доброго ранку і вам, вільняки, — усміхнувся Рук.

Бражники обступили його, дехто навіть припросив скуштувати свіженького медку.

— Ми воліємо, щоб паніматка скип’ятила його в себе на кухні, — зауважив один бражник. — Теплий він смачніший.

— А тобі він, либонь, сподобається і сирий, — встряв у розмову інший медолюб і простяг Рукові повну кварту. — Солодкий-пресолодкий, а що вже поживний!

Рук узяв кварту і пригубив з неї. На смак рожева рідина і справді була добра, та ще й, на Руків превеликий подив, чудесно поновлювала сили.

— Спасибі, спасибі, — задріботів він, почережно всміхаючись кожному бражному гоблінові. — Ваш мед — божественний!

— Завжди раді тебе вітати, друже! — відповіли гобліни і рушили далі своєю дорогою. Рук помахав їм на прощання.

Знов залишившись один, він зі свіжими силами верстав свою дорогу далі. Беручись косогором по той бік улоговини, він подумки вернувся до своєї ранішньої розмови з Фенбрусом Лоддом.

— Ти певен, що тобі потрібне саме це? — напосідав Великий Бібліотекар. Вони вдвох стояли у Фенбрусовім бібліотечнім кабінеті, а навколо завзято працювали академіки — робота просто горіла в їхніх руках. — Так, патрулювати наші кордони — річ корисна і потрібна. Але ж ти знаєш, оті Улани Вільних галявин — безнадійні неотеси і викінчені ланці.

Рук тільки розсміявся.

— Себто не рівня Бібліотекарським Лицарям? — запитав він.

— Ну, чого ж, як на те пішло, то й серед наших трапляються доволі колоритні індивіди, — промовив Фенбрус. — Та годі про це, Руку, тут у Великій бібліотеці на тебе чекало б велике майбутнє, якби ти тільки не брикався. У тебе є все, щоб стати першорядним бібліотекарем: наполегливість, кмітливість, акуратність. Ще тільки вчора мій помічник Гарулус Лексіс дивувався, як хвацько ти впорався з обов’язками шукача сувоїв. — Він приязно зирнув на хлопця і наморщив чоло. — Руку, Великій бібліотеці до зарізу потрібна така вчена молодь…

— Мені… мені дуже приємно чути ці слова, Великий Бібліотекарю, — відповів Рук, чуючи, як пашіють йому щоки, — може, воно й справді так. Та й бібліотека, бач, мені теж до вподоби, — додав хлопець, позираючи крізь кабінетні двері на величезні поперечини під склепінням, пообвішувані в’язками берестяних сувоїв. — І все ж мені… не до цього лежить моя душа… Я — Бібліотекарський Лицар, тільки що без небесного човна. І хто зна, мо’, як я приб’юся до уланів, то стану в пригоді не тільки бібліотекарям, а й усім вільнякам.

— О, Земле і Небо, ти говориш, як Фелікс! — вигукнув Фенбрус, і очі його часто закліпали. — Той нізащо не проміняє своїх примар на нас і нашу бібліотеку. А я, хлопче, покладав на тебе такі надії!.. Та ба, — зітхнув він, скірно киваючи головою. — Бачу, тебе не спинити. — Він ступив крок до Рука, узяв його за руку і гаряче її потис. — Я нудьгуватиму за тобою, синку, та хай там як, а я зичу тобі всього найкращого. Там, де бібліотека стратить, Улани Вільних галявин знайдуть. І пам’ятай: хоч коли б ти надумав повернутися до бібліотеки, тут завжди будуть тобі раді. ЗАВЖДИ!

— Дякую вам, Великий Бібліотекарю, — відповів Рук і вже намірився йти, коли Фенбрус затримав його ще на хвильку.

Він сквапно підійшов до столу, відсунув шухляду і чогось у ній шукав. Нарешті Фенбрус знайшов те, за чим шукав: пергаменовий сувій. Він вручив його Рукові, і той здивовано витріщився на несподіваний дарунок.

— Розгорни, — попрохав Фенбрус, і очі його схвильовано заблищали. — Як ти вже обрав собі таку долю, то, може, воно стане тобі у пригоді.

— «Як розплоджувати зубощирів-скрадайл», — прочитав уголос Рук. — Трактат… — Він зупинився, і губи йому розтяглися в усмішці. — Фенбруса Лодда… Он воно що…

— Так, Руку, найперший мій трактат, — відказав Фенбрус. — Бережи його, а потім при нагоді повернеш мені, може, зі своїми доповненнями. Зрештою, хіба не ти мені казав, що любиш опрацьовувати трактати? І якщо тебе не вабить праця шукача сувоїв, то, може, ми побачимо тебе в ролі того, хто їх пише, га? Ну, що ж, удачі тобі! Рушай, поки я не передумав, а то призначу гостривником пер.

Голос у Великого Бібліотекаря був грубуватий, але Рук помітив, як заблищали його очі. Попри сувору і гнівливу вдачу, серце у Фенбруса Лодда все-таки добре. Незрозуміло тільки, чому він завжди такий холодно-стриманий перед власним сином?..

Опинившись нарешті на чолопку пагорба, весь розпашілий і засапаний, він підвів очі — і просто перед себе уздрів височенні сосни Залізнодеревної галявини. Здавалося, він вступив у величезну безвіконну залу. Тут було далеко прохолодніше, а згуки Вільних галявин, що долинали сюди, бриніли приглушено.

Обережно ступаючи галявиною, — а ноги тут по самі кісточки утопали в м’якій підстилці із соснових галузок, — Рук дивився долу.

Десь там, далеко під землею, буяли Світляні сади, і там нудив світом Ксант Філатін.

Сердешний Ксант, подумав хлопець. Здавалося, ні в кого не знаходилося для нього доброго слова, а проте… Ні, так не гоже. Наприклад, Рук, хоч би й хотів, не міг довго пам’ятати зраду друга.

Пройшовши далі в пістрявий холодок галявини, Рук почув звуки: буркотіння голосів та повискування, мабуть, не одної сотні зубощирів-скрадайл. А звівши очі на верховіття, де щільно поперепліталося величезне гілля, — не кажи ти балки під склепінням Великої бібліотеки, — він зрозумів, що стоїть просто під Зубощирячими сідалами. Сотні й сотні зубощирів сиділи на гіллі. Вони форкали, сопіли, відпочивали і чепурилися; одні скупчено гризли кістки, інші стрибали з гілляки на гілляку. А поміж зубощирів, у сутіні, видніли ще якісь постаті у прехимерному вбранні: шиї — картаті, в зелено-білу кратку, а на грудях — червоне зображення якоїсь звірини.

— Улани Вільних галявин, — буркнув хлопець собі під ніс.

Рук подерся на найближче дерево, чіпляючись руками та ногами за тріщини у грубій корі та припадаючи тілом до стовбура, а відтак зачав перебиратися з гілки на гілку, намагаючись потрапити на сусідні дерева. Тут було майже як у бібліотеці на бантинах під склепінням, тільки оперативний простір був куди ширший. Невдовзі Рук був уже височенько над землею — знайома картина, лиш оточували його не сувої, а зубощири, різні віком та розмірами.

Деякі тварини грайливо гасали по гіллі, інші, вдоволено муркочучи, обгризали тілдерячі туші, почеплені на важких гаках. Час від часу їх із доброго дива посідала жага дії, і, гучно форкаючи, тварини присідали на дужих задніх лапах, стрибали з конара і міцно чіплялися за наступну гілку довжелезними кігтями куцих передніх лап. Видно було, що тварини позвикали до уланів, тож і на Рука не звернули ані найменшої уваги.

Улани попервах теж не надто вважали на гостя. Декотрі спали в гамаках, напнутих у верховітті, інші клопоталися звичними справами. Хто сидів скулиніг і загострював кінчастими зазубленими ножами списи з залізнодеревної сосни. Інші змащували нагрудники та лицарію тілдерячим смальцем. Ще інші — хто по двоє, хто по троє — ходили біля своїх плигунів, витирали їм хутро та змащували лапи.

Рук примітив, що найбільше серед уланів дрібногоблінів — присадкуватих і жилавих. Для них зубощири були те саме, що веретенники, якими кишіли підземні Світляні сади, для бражних гоблінів. Крім дрібногоблінів, було ще трохи міських гномів, капловухів, живолупів… Власне, живолуп і помітив прибульця перший.

— Еге-ге, — промовив він, відриваючи очі він драної упряжі, яку саме лагодив, — чи то не Бібліотекарський Лицар до нас завітав? Чим можуть вам допомогти скромні улани?

Тепер уже й інші помітили Рука.

— Вітаю тебе, вільняче, — озвався Рук. — Ти б не провів мене до вашого ватажка?

— Ватажка, кажеш? — перепитав хтось із дрібногоблінів. — А що тобі до нього?

— Присягаю Землею, вашого брата у нас тут не густо, — підхопив його товариш. — Я думав, Бібліотекарський Лицар віддає перевагу небу.

— Як там попід хмарами, безпечніше, га? — звів догори брови дрібногоблін.

Решта дружно розреготалися.

Рук зашарівся.

— Я… я хочу… я хотів би… — пробелькотав він, затинаючись.

— Таж говори вже, хлопче, — промовив живолуп. — Побийте мене каміняччям, якщо я не думав, що Бібліотекарські Лицарі вміють стулити докупи кілька слів. Недарма ж вони бібліотекарі і все таке інше…

— Ану припинити базар! — почувся чийсь грубий голос.

— Капітан Мантачка, — разом промовили два гобліни.

Рук обернувся — і побачив невисокого кремеза-дрібногобліна, що без тіні остраху спускався по линві з верхньої гілки. Дрібногоблін мав чорні очі, низькі брови та глибокий шрам через усю щоку. Одне вухо було вдвічі менше за друге — очевидна робота того самого леза, що залишило шрам.

— Круподере, Спритнику і Драбе, вам що, робити нічого, — запитав ватажок, почережно повертаючись до кожного дрібногобліна, — то ви берете на кпини хлопця? А тобі, Лежню, — додав він, звертаючись до живолупа, — якщо не зраджує мене пам’ять, я звелів спершу оббілувати тілдерів, а вже потім віддавати їх зубощирам. Нам потрібні шкури!

— Слухаюся, капітане. Вибачте, пане капітане, — залопотів Лежень, і тільки його й бачили.

Капітан-дрібногоблін повернувся до Рука.

— Ну, синку, — сказав він. — Як тобі тут подобається?

Дрібногобліни, хоч і були при ділі, жадібно ловили кожне слово.

— Я хочу вступити на службу до Уланів Вільних галявин, — промовив Рук, намагаючись не звертати уваги на вишкірених дрібногоблінів, які спостерігали та слухали, порозсідавшись на гіллі довкола нього.

— Отакої? — здивувався капітан. — А верхи ти їздиш?

— Я… Мені вже випадало їздити на зубощирах, добродію, — відповів Рук. — Тож, гадаю, треба буде просто трішки попрактикуватися…

— Попрактикуватися! — перебив капітан. — Я також думаю, що досить трохи підучитися, і я зможу керувати повітряним човном. Та це не означає, що стати Бібліотекарським Лицарем так просто. А чому ти гадаєш, ніби з тебе міг би вийти улан?

— Ну, через те, що… розумієте… — почав Рук, і плечі йому враз обвисли. — Я залишився без човна — він розбився над Осип-Містом, а нового я поки що ніяк не зладжу. Тож який час я провів у бібліотеці. А… а потім якось увечері я побачив, як ви заступали на варту. Тоді я перебалакав із Феліксом, і він сказав…

— Фелікс? — перепитав капітан Мантачка, і неушкоджене його вухо заворушилося. — Фелікс Лодд?

— Так, добродію, — відказав Рук.

— Фелікс Лодд — із числа Примар Нижнього міста?

Рук ствердно кивнув головою.

— Він мені сказав: найкраще, що тепер тобі залишається, — це податися в Улани Вільних галявин. Вони ж бо показали себе з найкращого боку під Світляковою горою!..

— Та невже? — вигукнув приємно вражений капітан. Рук почув, як за його спиною замурмотіли між собою дрібногобліни, що дослухалися до їхньої балачки. Вони жваво обговорювали почуте.

— З цього треба було й починати! — вів далі капітан Мантачка. — Якщо ти друг Фелікса Лодда, ми завжди тобі раді, і, Небо не дасть мені збрехати, можемо таке поповнення тільки вітати. Багато гідних уланів полягло під Світляковою горою. — Він замовк, похитав головою, відтак ступив крок уперед і ляснув Рука по спині. — Напнеш свого гамака отут, — показав капітан. — Круподер і Спритник покажуть тобі, що до чого, а завтра зранку, о восьмій, чекаю на тебе у себе. Усе зрозумів, Улане?

— Достеменно так, добродію, — відповів щасливий Рук.

Спалося Рукові солодко. Прохолодна нічна просторінь ні в яке порівняння не йшла з задушливою спальною кабінкою, яка й так ніколи йому не подобалася. О схід сонця його розбудив Лежень. Живолуп уже зрихтував сніданок — задимлена тілдеряча шинка та яйця соснової курки. Тож невдовзі всі п’ятеро — Рук, Лежень та трійко дрібногоблінів — Круподер, Спритник і Драб — сиділи почіпки на широкій гілці, наминаючи сніданок.

— Спритник мені каже, що ти з Нижнього міста, — озвався Круподер, жуючи солоне підсмажене м’ясиво.

— Я зростав у міських риштаках, Великій бібліотеці, — кивнув головою Рук. — А на світ з’явився тут, у Темнолісі. Принаймні так мені казали.

— Казали? — здивувався Спритник. — А сам ти що, не знаєш?

— Дай хлопцеві спокійно попоїсти, — урвав його Лежень і приязно підштовхнув Рука ліктем. — Не вважай на них. Дрібногобліни всі довгоносі — ти тільки поглянь на ці мармизи!

Уся дрібногоблінівська трійця зайшлася таким гучним реготом, що Рук перелякався: ще наниз, чого доброго, загудуть!

— Пусте, — запевнив він Лежня. — Я не вважаю. Бачте, я сирота. Моїх тата-маму вбили работоргівці, коли я був зовсім малий, а бібліотекарі мене всиновили і вивели в люди.

— Городянин, бібліотекар, дрібногоблін чи живолуп, — промовив Спритник, витираючи рукавом рота, — ми всі тепер — вільняки. — Решта дружно закивали головами. — Хоча ще недавно були такі хвилини, коли здавалося, вже все, кінець, — додав він тихо.

— Ви були під Світляковою горою? — запитав Рук, ставлячи свою тарілку.

— Ми були там усі, — відповів Лежень.

— Того дня ми втратили кількох славних уланів, — промовив Круподер і скрушно похитав головою.

— А потім сорокухи накинулися на них, як навіжені, — здригнувся Спритник. — Голод…

— Якби не порішили курникової матки, нас полягло б куди більше, — промовив Драб.

— Що правда, то правда, — притакнув Спритник, і всі знову дружно закивали головами.

— Я бачив, як це було, — промовив Лежень, — ми з Ванквіксом саме пробивалися до лінії оборони городян. Скільки живу, нічого такого ще не видів. Ув атаку кинувся один парубійко — голова стрижена, у руці не меч, а достеменна блискавка, здоровенний такий. І одним ударом стяв їй голову, ая! Якраз перед нами. І тут на всю сорокушачу зграю нападає сказ — розвертаються ці тварюки кругом та й давай жерти жерцем одна одну! — Живолуп жахнувся, уявивши цю картину. — А ти де тоді був? — поцікавився в Рука Спритник. — Витав у хмарах?

— Ну, майже вгадав, — усміхнувся Рук. — Тільки трішечки не так, як ти уявляєш… Мене накрила руда буря — дорогою через Крайземлю. Я був живий труп. Мої друзі блукай-бурмила забрали мене з гори, перш ніж устигла початися битва. Усю дорогу до Вільних галявин вони по черзі несли мене на лапах. Я мало що з того пам’ятаю…

— Ти приятелюєш із блукай-бурмилами? — вражено запитав Лежень.

— О, які то гарні й благородні істоти! — дружно закивали головами дрібногобліни, коли це нараз тишу на галявині розітнув хрипкий рев тілдерячого ріжка.

— Уже восьма, — стрепенувся Лежень. — Час збиратися.

Дрібногобліни похапцем доїли сніданок і спорожнили кварти. Лежень узяв юнака за руку:

— Ходімо. У тебе зустріч із капітаном Мантачкою.

Такого шаленого ритму життя, як упродовж наступних двох тижнів, Рук іще не знав. Звісно, вишкіл молодого Бібліотекарського Лицаря щось та важив, а все ж бути уланом виявилося не такою-то й простою штукою. Замість спокійних, розмірених вправ із линвами, оруди вітрилами та пробних польотів тут опановували карколомне вольтижування верхи на гілляці та двобої з… залізнодеревними соснами.

Рук сідав на одну з тендітних нижчих гілок і міцно обхоплював її ногами. Його завданням було ухилятися від залізнодеревних шишок, які в нього метали інші улани, і рівночасно втримуватись на гілці, яку вони, не шкодуючи рук, трясли смикаючи та шарпаючи за поприв’язуване до неї мотуззя. З часу до часу він втрачав рівновагу і падав на м’який шар соснової глиці, але прожогом здирався назад на дерево, і вправлявся далі, й здавалося, не буде цьому кінця-краю.

А ще, ніби цього було не досить, Рук що не день мав без кінця влучати в мішень важкою залізнодеревною пікою, тримаючи її однією рукою, тимчасом як другу прив’язували йому до тіла. Він сидів на вузесенькій гойдалці, почепленій на гілці й, ширяючи вперед-назад, ціляв у мішень на одному кінці довгого плеча, водночас ухиляючись від туго натоптаного лантуха, прикріпленого на другому його кінці. А ночами, махнувши рукою на глузи уланів, що ось, мовляв, у їхніх лавах об’явився вчорашній бібліотекар-книгогриз, він читав трактат Фенбруса Лодда, беручи собі в тямку кожнісіньке слово про зубощирів-скрадайл. Об’їждження цих тварин було ще попереду.

На третьому тижні Рука нарешті привели до зубощирів і показали, як їх чистити та доглядати, як обтинати їм пазурі та змащувати шорсткі ноги. Він ласкаво плескав їх по головах і лоскотав пучками — як вичитав у трактаті. Дізнався він і про спорядження зубощирів: упряж, сідла, повіддя, важкі вудила у величезних роздзяплених пащеках, що допомагали приборкувати тварин.

Лежень, як і всі дрібногобліни, мав власного зубощира і не шкодував для нього ані уваги, ані турботи. Скрадайла були приручені тварини — сірі з полиском, гніді, жовтожарі, чорні, й страх залюблені у своїх їздців. Крім них, було ще трохи необ’їждженого молодняку та певне число «осиротілих», чиї господарі полягли в боях. От їх і доручили турботам Рука та ще кількох новобранців. Уже закінчувався третій тиждень, коли увечері, після чергового напруженого дня, Рука навідав Капітан Мантачка.

— Знаєш, Руку, я тут спостерігаю за тобою, — почав він. — Ти ловиш усе з лету і непохибно. Гадаю, тобі вже час вибрати власного зубощира. Лежню, — звернувся він до живолупа. — Заведи його в головну загороду. Завтра він разом з тобою їде на патрулювання.

— Дякую, добродію, — відказав Рук, розпливаючись у широкій усмішці. Скільки він чекав на цю мить!..

Удвох із лежнем вони негайно подалися навпростець через Залізнодеревну галявину до величезної головної загороди, і всю дорогу про щось жваво гомоніли. Що ближче вони підходили, то дужче у повітрі тхнуло цвіллю. Рук почув скигління та хропіння: зубощири на гілках зачули їхнє наближення. Назустріч їм вийшов наглядач загороди Крутень — м’язистий дрібногоблін із густою чорною чуприною.

— Нас послав Капітан Мантачка, — пояснив Лежень. — Рук має вибрати собі верхового зубощира.

— Має, то має, — промовив Крутень, прикидаючи на око Руків зріст та вагу. Відтак вибрав сідло і вручив хлопцеві. — Я б особисто радив сірого велетня, — промовив він, киваючи головою в бік загороди. — Не казна-який звір, зате надійний.

Рук заходився оглядати стадо. Яких тільки зубощирів тут не було: і великі тварини гнідої, сірої та чорної мастей з кремезними, м’язистими задніми лапами та куцими передніми; і трохи менші, зате жвавіші жовтожарі зубощири — лискучі, прудкі, але збіса норовливі. Рук пройшов далі і, опинившись у гущі скрадайл, почав гладити, поплескувати та лоскотати тварин. Зубощири мурчали і терлися об нього. Крутень був вражений.

— Ти їм подобаєшся, — зауважив дрібногоблін. — Здається, ти вмієш із ними балакати.

Рук кивнув. На тілі зубощира сорок три ділянки, чутливі до погладжування, поплескування та лоскоту: брови, середня фаланга пальця на задній лапі… У голові йому й досі снувалися рядки Фенбрусового трактату.

У вічі йому впав зубощир, що сидів на гілці трохи осторонь від решти. На відміну від інших, жовтооких та одномасних, цей скрадайло мав яскраві яро-блакитні очі та рябу масть — темно-гніді плями на снігово-білому хутрі.

Білий у плямах зубощир — тварина напрочуд розумна, але й не менш норовлива. Дуже слухняна, коли дбати за неї, але надто чутлива до грубого поводження…

— Може, цей? — запитав Рук.

— Боже борони! — відказав доглядач. — Забудь про нього! На цьому зубощирі їздив плескатоголовець Гладун Крешиіскра. Той, що наклав головою у битві під Світляковою горою. Когось іншого тварина і близько до себе не підпустить. Я тримаю її тільки з шани до старого Крешиіскри.

Проте рябий зубощир видимо зачарував Рука. Чимось нестримно вабила його манера перебирати ногами, його насторожені блискучі очі. Рук повагом рушив до звіра, і поки він ішов, інші, сумирніші зубощири терлися об нього. Лежень і доглядач загороди не відставали від Рука.

— Як його звати? — поцікавився Рук.

— Чинквікс, — відповів Крутень. — Повір мені, хлопче, у чужі руки цей звір не дасться. Він і так підпустив тебе заблизько. Дивина, та й годі!..

Рук кивнув головою і похнюпившись, але ні на мить не спускаючи з очей сторожкого зубощира, наближався до тварини.

— Чинквіксе, — лагідно озвався він. — Усе гаразд, хлопче.

Підходити до норовистого зубощира слід збоку, безперервно дивлячись йому в вічі та легенько насвистуючи…

Зубощир охижів і тужно заячав.

— Так, так, я знаю, — прошепотів Рук. — Спокійно, спокійно…

Руки слід тримати при боці тварини, голови не підводити…

— Далебі, я б тобі не радив… — почав Крутень, одначе Лежень торкнув його за руку, і він замовк.

…Нехай зубощир ознайомиться з вашим запахом…

Рук підступив до тварини ближче, потому облизнув пальці й легенько провів ними навколо тремких зубощирових ніздрів, невпинно нашіптуючи:

— Чинквіксе, Чинквіксе…

Зубощир глибоко вдихнув у себе повітря. Він уже не гріб землю і наче до чогось дослухався. Рук ледь усміхнувся і, не відводячи погляду від сторожкого зубощирового ока, нахилився до нього і тихенько свиснув.

Зубощир відсапнув, його яро-блакитні очі злагідніли. Скигління завмерло, і на зміну йому прийшов глибокий, вдоволений муркіт, народжений десь аж у надрах горлянки.

— Гарний хлопчина Чинквікс, — промовив Рук, далі почепив йому на спину сідло і затяг попругу під черевом. Весь цей час він не переставав погладжувати і лоскотати тварину. — Гарний, гарний хлопчина!..

— Оце так так! — вигукнув Крутень. — Якби не побачив на власні очі, зроду не повірив би! Скажи, а де ти навчився таких фіґлів-міґлів? — запитав він.

Тільки-но Рук повернувся до нього, як Чинквікс негайно почав тертися об хлопця, вимагаючи більшої уваги до себе. Рук погладив у кишені берестяний сувій і відповів:

— Вичитав у книжці.

Крутень із неймовірою похитав головою.

— Чудасія, та й годі!..

Тим часом за його спиною Лежень осідлав свого зубощира, гнідого з жовтожарим полиском звіра на ім’я Бельвікс, і під’їхав трюхом до Рука.

— Разюче! — промовив він. — А тепер перевірмо, як ти почуватимешся у верховітті.

Рук не став дожидати, поки його припросять удруге. Він утихомирив свого зубощира, вигідніше вмостився в сідлі й легенько ляснув поводом. Ту ж мить Чинквікс цибнув у повітря, і Рук незчувся, як уже гнав по гіллі так шалено, аж кров грала в жилах. Таке піднесення він чув хіба на «Грозовому шершні».

— Ось воно, справжнє життя, Чинквіксе! — вигукнув хлопець, будячи луну по всій Залізнодеревній галявині. — Справжнє життя!

Розділ шістнадцятий Ласкавка

Оточена густим кільцем високих шпичковересових та молочайошипухових дерев з їхніми застрашливими кривими й гострими колючками, Долина блудів, купалася у блідо-жовтавому світлі вранішнього сонця. День щойно займався, проте всі приготування до церемонії тут уже було закінчено.

В’юнкі, посипані жорствою стежки знов розрівняно; ставки та водоспади — очищено; кам’яні сади — прибрано, а декоративним вічнозеленим деревам з гладенькими чорними листочками надано химерних кутастих обрисів. Альтанки та алеї безмовно чекали на прибуття відвідувачів. Посеред саду розкинулась круглява галявина зі свіжоскошеними запашними травами, а посеред неї височіла вікодавня верба-галяволюб, і її могутнє гілля, мов золота завіса, звисало до самого долу.

У холодку під вербою-галяволюбом, у блискучій мантії, що вільно спадала з худеньких плечей, стояла Тиха Ласкавка — Доглядачка Саду дум. Пучки її довгих гнучких пальців були притиснуті один до одного — знак зосередження…

Ага, ось, нарешті, й вони. Величезні тонкі, як папір, вуха блудихи заворушилися, вчуваючи наближення і тих, кого викликано на Дізнання, і тих, хто просто хотів бути на ньому присутнім.

Ось заметушилися її блуди-служки, допомагаючи прибульцям продертися крізь непрохідні колючі стіни, такі густі, що жоден звук зокола не засягав усередину. Ласкавка відчувала їхній подив, коли їхньому зорові одкривалася стежка крізь підступні колючі хащі, відчувала, як вони тривожилися, помічаючи витріщені на них очі духоблудів, сіроблудів, пурхайблудів, ночоблудів. Один за одним гості виринали з присмерку колючого підліску на галявину і мружилися від світла.

Ласкаво просимо, промовила вона, і її тихенький голосок озвався у сотнях збентежених голів.

Відвідувачі ходили садом зграйками і скупчувались там, де їм було любіше. Комусь подобалося милуватись на власне відбиття у глибокому, але прозорому ставку, інші сідали під колихкими вербами-плакучницями, а дехто просто походжав алейками, з головою поринувши в роздуми, і тільки жорства лагідно шурхотіла у них під ногами. Відвідувачів дедалі більшало і їхні голоси чимраз гучніше озивались у Ласкавчиній голові.

Вона тремтіла, її тендітне тільце здригалося від мішанки голосів, що гули, дзижчали і бриніли, неначе лісові бджоли. І лише згодом, коли пристрасті на галявині стали потихеньку вгамовуватися, потихшали й голоси, скірні заспокійливій силі ясної, нескаламученої думки.

Ось вона ледь відхилила завісу з гілля верби-галяволюба, обвела поглядом галявину, і неспійманна загадкова усмішка заграла на її вустах. Зазвичай тут можна було побачити одного-двох нетряків, що сиділи над ставком, намагаючись приборкати свою лють, чи самітного бражного гобліна, що походжав устеленими жорствою стежками, сподіваючись розвіяти меланхолію. Та тільки не сьогодні. Коли наставали такі дні — Дні Дізнання, — то все на Вільних Галявинах ніби гучнішало, і їхні голови повнилися галасливими думками.

Коли прибульці проходили поблизу, Ласкавка дослухалася до гадок кожного з них… Одним спокою не давали чорні думки, сповнені люті чи огуди. Інші просто співчували та журилися. Але більшина присутніх не виказувала нічого, крім надмірної цікавості й азарту, притаманних випадковим ґавам. Ласкавка поспішила відмежуватися від цих останніх і скупчила увагу лише на найбурхливіших чуттях, що їх вона ловила з різних кінців саду.

Біля цілющих ставків тинявся юний Бібліотекарський Лицар із запалими очима. В іншому місці якийсь невтішний молодший бібліотекар глибоко вдихав пахощі вербового цвіту, намагаючись приглушити свій біль. Оддалік на рівній, як струна, посипаній жорствою стежині стояв зі схиленою головою та закладеними за спину руками сам Найвищий Академік, а в плетеній альтанці відпочивав страшенно збуджений примара-непосидько, і його біла мордобриляча куртка різко вирізнялася проти темних вічнозелених кущів. А он ще трохи далі, біля водоспадів пам’яті, прогулювалися два улани Вільних галявин. Їхні думки надзвичайно зацікавили Ласкавку, і вона постановила при нагоді заходитися коло них.

Над викошеними травниками та ошатно підрізаними кущами повівав духмяний легіт. Ласкавка на мить завмерла. Її вуха затремтіли і почали повертатися на всі боки.

— Ах! — зітхнула блудиха.

За нею, ховаючись у густій тіні шкарубкого ґудзуватого стовбура верби-галяволюба, чекав той, про кого вона саме думала, — юнак із коротко стриженим чубом. Він мав блідий, заклопотаний вигляд — достоту схожий на розтривоженого лемурчика. Зрештою, подумала Ласкавка, хто чув би себе інакше перед розслідуванням власної справи.

Вона на мить заплющила очі, набрала в легені повітря, і все її тендітне тільце затрепетало. Час братися до діла!

Розхиливши листяну завісу, вона ступила на галяву і, перейшовши її, подалася далі стежкою. Рухалася вона легко, безшелесно. Не привертаючи нічиєї уваги, блукала в натовпі гостей, шукаючи тих із них, чиї пристрасті кипіли найдужче…

Перед нею, на мармуровому парапеті, що оточував ставок, стояв навколішки Бібліотекарський Лицар із запалими очима, і думки його були незгірш глибокі та похмурі, ніж вода, в яку він зараз вдивлявся. Його думки були болісні й стражденні, а лютощів у них було стільки, що під їхнім натиском Ласкавці аж вуха затремтіли. Вона підійшла до хлопця і торкнулася тоненькими пальцями його грудей.

Покажи-но мені, сказала блудиха, і її голос озвався йому в голові.

Юнак розстебнув на грудях шкуратянку і закотив угору спідню сорочку. Там, де були ребра, груди перетинав нерівний шрам. Ласкавка сягнула до нього і провела пальцем по яро-червоній лінії, ні на мить не відриваючи пильного погляду від очей Бібліотекарського Лицаря.

Так, знов озвався її голос, сповнений смутку та співчуття. Так, я бачу. Засідка — в жахному місті птахотварей… Друзів твоїх — таких юних, таких відважних — посікли на кавалки, одного за одним, страхолюдні сестриці-сорокухи. Кров, зойки — долі вже один, два, три, чотири, — і ось настала й твоя черга…

Ласкавка здригнулась, і її крихітне тільце зсудомило, наче вона сама відчувала все, що пережив Бібліотекарський Лицар.

Хвиський удар гострим пазуром… І ти біжиш, біжиш, біжиш! Біжиш!

Ласкавка заплющила очі, аби глибше засягнути в його пам’ять.

Ось ти скрадаєшся в пітьмі хідника; видивляєшся, вижидаєш, молишся, аби тебе не помітили сорокухи. Страх. Біль. Тріумфальний вереск птахотварей… «Бібліотекар зрадив бібліотекарів! Бібліотекар зрадив бібліотекарів!»

Вона розплющилась і зазирнула в обличчя Бібліотекарського Лицаря — пам’ять про знущальний сорокушачий лемент досі ще свіжа і болюча!

«Дякую тобі, Ксанте!» — квоктав сорокушачий голос. «Ксанте Філатіне!»

Тоненькі ручки Ласкавчині стомлено повисли вздовж тіла. Вона повернулася і хрусткою від жорстви стежкою подалася геть від ставочка, залишивши хлопця сам-на-сам з його перечуваннями. Малося ще вислухати думки інших присутніх. Вона знову перейшла духмяну галявину і мандрувала серед плакучниць, обважнілих від жовто-білого цвіту, аж поки спинилась перед схвильованим молодшим бібліотекарем, уважно вивчаючи його булькатими некліпними очима.

То був худий, аж прозорий, схожий на примару чоловік ув окулярах зі скельцями у формі півмісяця, що сповзли йому на кінчик довгого тонкого носа. В його поріділому чубі сріблилися сиві пасма і лише завдяки відблискам соняшного світла, що грали на ньому, Ласкавка зрозуміла, що колись воно було руде, як листя на нелинь-дубі. У душі цього чоловіка вона відчула якусь порожнечу, немов там чогось бракувало, і ту пустку годі було й думати чимось заповнити.

Поділися зі мною, промовила Ласкавка. Повідай мені свої думки.

Вона подалася вперед, сягнула вгору, приклала руки до його скронь — і аж зойкнула, така хвиля болю накотилася на неї.

Твій син. Ласкавці аж серце защеміло. Твій нещасний коханий синаш… Артилус, рожевощокий, рудоволосий. Твоя гордість і твоя втіха. Ти казав йому не вештатися риштаками; ти казав йому, що це небезпечно, але він і слухати тебе не хотів… Такий молодий, такий запальний…

Блудиха здригнулася.

Та що таке справжній жах, ти відчув не зразу… Звістку про нього приніс повітряний патруль, що помітив хлопця у старому Нижньому місті… Його схопили сторожі, запроторили у Вежу Ночі і… і…

Біль ставав нестерпним. Ласкавку проймав дріж.

Твого сина, а з ним ще одного молодого бранця, посадили у клітку і спустили з вежі просто в розпадину під нею… У розпадину, повну всяких почвар — скельних гемонів… То була певна смерть, без надії на рятунок. Ласкавка скрушно похитала головою. Їх офірували Орбікс Ксаксіс та один із його посіпак: той, що допитував усіх в’язнів, кинутих у Вежу Ночі… Ксант. Ксант Філатін…

Ласкавка рушила далі, зоставивши невтішного молодшого бібліотекаря на самоті зі своїм горем. Час, може, і злагодив би його, та щоб зцілити цілком… Шкода мови.

На стежці поперед себе вона уздріла літнього академіка у простій домотканій мантії, задивленого кудись далеко невидющим поглядом. У зелених очах світилася доброта, та зазирнувши в них глибше, Ласкавка побачила там цілі роки, перебуті в болю та стражданнях. Кожна зморшка на чолі старого вченого могла б розповісти якусь сповнену драматизму історію. Проте Ласкавка знала, що Найвищий Академік Кулькап Пентефраксіс, попри все, що йому довелося пережити, залишився чоловіком життєрадісним і незлостивим. Ось і тепер він думав тільки про добре та приємне у хлопцеві. Гаразд, а якщо зазирнути глибше…

Блуда взяла його руки у свої і легесенько потерла. У голові її поплинули Кулькапові думки.

Отже, подумки промовила вона, ви називаєте його своїм другом?

Тонкі губи Найвищого Академіка розтяглися в усмішці. Ласкавка усміхнулась у відповідь.

Так, він ваш друг. Не злічити, скільки годин ви провели разом за балачками про Темноліс… Про його таємниці, про його дива… Про те, які пригоди довелось там пережити вам і Капітану Живчику… О, а як Ксант любив слухати розповіді про ваші приключки!

Раптом блудиха спохмурніла.

Але що це? Що це за темна та затхла місцина, де ви оце сидите за такою дружньою розмовою?

Через усю Ласкавчину спину перебіг мимовільний дріж.

В’язниця! Страшна в’язниця, захована у надрах Вежі Ночі… О, як ви там страждали… Нестерпний сморід, жалюгідне лахміття, воші, кліщі… Рік за роком на дашку в пітьмі… І… Ключ у шпарині… Відчиняються важкі двері… Входить ваш тюремник…

Ксант. Ксант Філатін!

Коли блудиха відвернулася від Кулькапа, той уже знову блукав думками по барвистому та величному Темнолісі — як робив це не раз і не два в осоружні роки свого ув’язнення. Обличчя його всміхалось, а очі бачили щось таке, чого не було видно іншим. Найвищий Академік був справді щасливий чоловік.

І що ж робити з цим хлопчиськом, зітхнула Ласкавка.

Що й казати, Ксант Філатін укрив себе великою ганьбою. Ким він тільки не був — вивідачем, зрадником, катом, тюремником… Він один був причина важких переживань, страждань та кипучих пристрастей, що вирували в цьому саду.

Блудиха стала й озирнулася довкола. Ось праворуч стоїть юнак, зодягнений у мордобрилячу куртку. Вона запримітила його ще давніше. Хлопець місця собі не знаходив, усе снуючи повз альтанку туди-сюди.

Ага, безстрашний і юний Примара Осип-Міста, подумала Ласкавка. Цікаво, що захоче сказати він?

Вона непомітно підійшла до хлопця і взяла його за руку. Нетерпляча хода його враз уповільнилась. Хлопець обернувся до блудихи, зазирнув їй у вічі, й Ласкавку обдало гарячою хвилею люті, що вирувала у його думках.

Цей негідник на ім’я Ксант зрадив твого найкращого друга Рука!.. Якщо хтось колись пошився у Хранителі, то це вже на все життя…

У примари в голові палали такі пристрасті, що Ласкавці видалося, ніби вона пучкою торкнулася вогню…

Він заманив його в тумани Крайземлі — і через нього Рук мало не загинув. А потім поцупив Руків меч… Той самий, що подарував йому ти! Вчинив, як справжній Сторож, та, зрештою, чи можна було сподіватися від Ксанта Філатіна чогось іншого!

Ласкавка відпустила багряну руку примари і важко зітхнула. Ксант Філатін видавався ходячим уособленням зла. Вона чула, що думали навколо неї вільняки.

Нікчемний зрадник!

У його очах ви не побачите нічого, крім зла.

Без нього та йому подібних Вільні галявини тільки полегшено зітхнуть!

Вона відмахнулася від цих думок, як від набридливої мошви, і рушила далі. Дійшовши до водоспадів пам’яті, спинилася і задивилася на воду, що каскадами спадала вниз. І тут до неї знову повернулися Щипові думки.

Учора ввечері вона чаювала з величезним веретенником, як завжди напередодні Дізнання, аби перейнятися мудрістю старого Щипа.

— Я зазирнув йому в душу, — розповідав їй веретенник. — І, повір, там отакенне почуття провини. Воно росте, як велетенський гриб, але тому й росте, що для цього є благодатний ґрунт. І ґрунт цей, я певен, не що інше, як добре серце Ксанта Філатіна.

Несподівано хтось радісно зойкнув, урвавши Ласкавчині міркування. Відвернувшись від водоспаду, блудиха побачила малу дрібногоблінчиху, що вистрибом пробігла повз неї. На її обличчі малювався невимовний захват. Добігши до одного з уланів вільних галявин, що стояли обіч водоспаду, вона з розгону кинулася в його обійми.

— Руку! Руку! — запищала вона. — Невже це справді ти?

— Гільдо! — не менше за неї радів улан. — Гільда з ловецької ями у старому Нижньому місті! Очам своїм не вірю! Ти тут, на Вільних галявинах!

Рук радо обіймав Гільду, а Гільда — його. Ласкавка тихенько підійшла до них і торкнулася їх довгими пальцями.

Оце так радість! Оце так зустріч! — залунав її голос відразу в двох головах. Ходімо, тільки дайте мені руки, і ходімо.

Улан Вільних галявин і дрібногобліниха слухняно побралися з Ласкавкою за руки, і всі троє рушили далі.

Двійко друзів знайшли одне одного! Щаслива зустріч…

Ласкавка поглянула на маленьку дрібногобліниху, що радо їй усміхалася. Тобі довелося чимало пережити, крихітко… Спершу ловецька яма… Відтак довга дорога до Вільних галявин. А ще ти несла щось із собою… Меч… Меч, який належить Рукові, Бібліотекарському Лицареві, тому самому, що, ризикуючи життям, кинувся рятувати тебе у старому Нижньому місті! Ти берегла його всю дорогу, а тоді… О, маленька дівчинко! Ти не хотіла його непокоїти! І залишила меч надворі, під блукай-бурмиловим лігвом у Темнолісі…

Ласкавка відчула, як Рук стискає її зап’ясток. І тоді вона зазирнула хлопцеві у вічі.

Так, Руку! Її голос усередині голови звучав легко і радісно. Ксант не крав твого меча. Він знайшов його! Та й це ще не все… Вона поглянула на хлопця і прищулила очі. О, як глибоко сховані твої думки… Тебе заморочила руда буря, збила з пантелику… Але я можу повернути тобі твої переживання… Так… Ну, от…

Крайземля… Ти всередині рудої бурі, тебе волочить кам’янистим ґрунтом до самого кінця Світокраю… Ось виткнулася чиясь рука, схопила тебе за плесно і тягне чимдалі від небезпеки…

Руку, то Ксантова рука. Рука Ксанта Філатіна!

Рук наморщив чоло і тихо прошепотів:

— Так. Я це пригадую.

Та й це ще не все, не вгавала Ласкавка. Важачи головою, він підхопив тебе з землі, взяв на руки і поніс назад через Крайземлю й Темноліс. Він ішов і йшов без упину, аж поки доніс тебе до блукай-бурмил, аби бути певним, що тобі ніщо не загрожує.

— Так, так, — промовив Рук. Тепер він пригадав, як усе відбувалось: усе до останньої п’яді тамтої довгої дороги. — Він урятував мені життя, — пробуркотів Рук. — Ксант Філатін. Він урятував мені життя.

Ласкавка усміхнулась і відпустила хлопцеву руку. Тобі він був вірний друг. Тож радій із щасливої зустрічі.

Вона всміхнулася, коли Рук узяв Гільду за руку, і вони вдвох почвалали галявиною. Аж ось іззаду вона почула інший голос — грубий, хрипкий, а все ж не без лагідної нотки. Вона обернулася — аж перед нею стоїть інший улан Вільних галявин, невисокий, кремезний живолуп із гострими омахами вогненного чуба.

Ти був під Світляковою горою, запитала вона.

Живолуп кивнув головою, і Ласкавка відчула його біль утрати, тугу за безстрашними побратимами.

Ти бачив, як убили курникову матку… Юнак із голеною головою та чудесним мечем… Такого сміливця ти ще не бачив… Це переламало битву на вашу користь… Герой… Ксант Філатін!

Ласкавка залишила улана, який знову задивився на водоспад, і помандрувала садом далі. Сонце підбивалося в зеніт і припікало вже добряче, тіні в саду стали куцими. Час, подумала вона, заслухати й самого Ксанта Філатіна. Ласкавка перейшла галявину, розхилила завісу з віття верби-галяволюба і помахом руки покликала Ксанта до себе.

Той вийшов з тіні й непевною ходою, пригорбившись і мружачись, вийшов на залиту сліпучим сонячним світлом галявину. Коли Ксант наблизився, Ласкавка відчула, який він нещасний, непевний себе і які суперечливі почуття в ньому змагаються. Чого там тільки не було: і почуття провини, і гризота, і біль та нерозважна туга. Він був одинокий як палець і нелюбий та ненависний для всіх.

Ласкавка поклала руку Ксантові на плече. Він обернувся, глянув на блудиху чорними погаслими очима. І зразу ж Ксанта немов прорвало, і на Ласкавку ринув нестримний потік його думок та сумнівів, обдавши її з ніг до голови.

Не один рік я служив негідному володареві, був слухняним виконавцем усіх його страхітливих планів. Ганьба мені, ганьба; я знав, що вкриваю себе ганьбою… Але ж я був такий ще незрілий…

Але ні! Немає цьому прощення. Ні, нічим не применшити отих страхіть, що я встиг натворити!

Ласкавка кивнула головою.

Я був зрадником. Я зрадив чимало люду. Мої руки заплямлені кров’ю, і мені ніколи, ніколи її не змити.

Кулькап розповідав мені про Темноліс, і так у мене зажевріла надія на втечу, а потрапити до Темнолісу можна було, тільки ставши нишпоркою Сторожів Ночі! І скільки безстрашних Бібліотекарських учнів, мабуть, полягло через мою підступність! А потім мене викрили, і я втік, як боягуз, і знов повернувся у Вежу Ночі!

О, як я хотів залишитися на Вільних галявинах, де мені пощастило, уперше в житті, зустріти щирих друзів — Рука, Маґду, Щипа… Та я не міг цього зробити… І зрадив їх усіх. Усіх — і кожного. Чи зможу я бодай коли-небудь виправити вчинене зло?

Він замовк, а в очах його й далі стояв той самий вираз розпачу та безнадії. І тут, прорвавши вольові заслони, ринула друга злива думок.

Я старався! Земля і Небо можуть підтвердити, що я старався, але заради чого? Я був зрадником. Нишпоркою. Прокляття падало на кожного, хто підходив до мене близько і довірявся мені. І все ж я старався як міг, повірте мені…

Ласкавка знову кивнула головою, але не так жваво.

Повернувшись у вежу, я, як ніколи виразно, побачив, якими чудовиськами були насправді оті Високі Сторожі Ночі. І став докладати всіх зусиль, аби перешкодити їхній божевільній сваволі.

Я всім серцем радів, дізнавшись про втечу Кулькапа з Вежі Ночі — й тяжко мучився, що не можу накивати п’ятами слідом за ним… Я добре розумів, що не маю права так чинити. Мій обов’язок був залишатися там і всіляко, мірою своїх сил, чинити опір злу, що його сіяв мій патрон.

Напевне, то була моя спокута.

Я робив усе, що міг, намагаючись допомогти бранцям, що попадали в лабети сторожів. Я всіма правдами й неправдами намагався позбавити офірні сторожівські клітки їхньої здобичі, під час допитів шукав найменших приводів, що дали б урятувати їх від смерті. Та часто Леддікс, екзекутор, просто каменя на камені не залишав від моїх доводів…

О, як ятрить мені душу свідомість того, що я когось не зміг урятувати…

Ласкавка кивнула головою. Вона чула його біль, як свій. Хлопець укляк посеред залитої сонцем галявини і затулив руками обличчя. Тіло його стрясали ридання, вільняки, полишавши свої закути, збиралися навколо нього. Настала довгоочікувана мить Дізнання. Усі присутні прикипіли поглядами до крихітної постаті Ласкавки Тихої — Доглядачки Саду дум.

Друзі, озвався у тисячах голів її тихенький голосок. Я зазирала у надра свідомості багатьох гостей і чула їхній жаль та глибоку скорботу…

Вона обвела поглядом присутніх, що стояли перед нею; Бібліотекарського Лицаря з потворним шрамом на грудях, згорьованого молодшого бібліотекаря, Найвищого Академіка, виснаженого вічними клопотами.

Крім того, відчула я й відданість, відвагу та приязнь, провадила Ласкавка.

Вона помітила, як ствердно закивали головою Рук і живолуп-улан, як знітився присоромлений Фелікс.

Зважуючи добро і зло, вчинені від Ксанта Філатіна, я й гадки не мала, що шальки терезів так довго вагатимуться, перш ніж… Ласкавка глянула на Ксанта, не приховуючи свого співчуття до хлопця. Ксанте, я боюся, що…

Ксант не зводив з Ласкавки очей, і обличчя його, незважаючи на яскраве сонце, було біліше за крейду. І тут почувся чийсь крик:

— Стійте! Зачекайте!

Хтось пропихався крізь натовп вільняків, і Садом дум прокотився гул подиву.

— Але ж тебе підбили! — чулося з одного боку.

— Ми думали, тебе немає серед живих! — долітало з другого.

Із натовпу вийшла Маґда Бурлікс, у драному, брудному літунському костюмі й, накульгуючи, підійшла до Ксанта з Ласкавкою.

— Вибачте, але я маю вам щось сказати, — схвильовано промовила дівчина.

Ласкавка ступила ще крок до молодої Бібліотекарської Лицарки, і її величезні тонкі вуха залопотіли. Скажи мені, що знаєш, подумки промовила вона.

Маґда стала перед Ласкавкою навколішки, і та приклала свої довгі тонкопалі руки до Маґдиної голови.

Ксант порятував тебе з Вежі Ночі, — тихенько залунав у головах присутніх її голосок. Важачи головою, він провів тебе через риштаки, рятуючи від смерті, й доправив до бібліотекарів, напевне знаючи, що ті його ненавидять і матимуть за ізгоя… Він робив те все без вигоди для себе, просто бажав зберегти тобі життя…

Ласкавка підвела очі. Мить Дізнання настала, тихенько мовила вона, і всі присутні в саду дружно закивали головами.

Вона повернулася до Ксанта і піднесла руки долонями вгору. Замайоріла під полуденним сонцем мантія.

— Ласкаво просимо, Філатіне, — промовила вона. — Ласкаво просимо, вільняче.