Відьмак. Кров Ельфів

Розділ 2

Трісс Мерігольд хухнула на замерзлі руки, поворушила пальцями й промимрила чародійську формулу. Кінь її, буланий мерин, одразу ж відреагував на закляття, форкнув, пирхнув і повернув голову, дивлячись на чародійку оком, що сльозилося від холоду й вітру.

— Маєш два виходи, старий, — сказала Трісс, натягаючи рукавички. — Або ти призвичаїшся до магії, або я продам тебе хлопам під плуг.

Мерин застриг вухами, дихнув парою з ніздрів і слухняно рушив униз лісистим схилом. Чародійка нахилилася у сідлі, намагаючись уникнути шмагання укритих інеєм гілок.

Закляття подіяло швидко, вона перестала відчувати уколи холоду в ліктях і на зашийку, зникло прикре враження холоду, що наказувало горбитися і втягати голову в плечі. Зігріваючі чари притлумили також і голод, що вже кілька годин смоктав шлунок. Трісс повеселішала, усілася на кульбаці зручніше і з більшою, ніж до того, зосередженістю приглядалася до околиць.

Відтоді як вона залишила вторований шлях, напрямок їй вказувала сіро-біла стіна гір, засніжені верхівки, що полискували золотом у ті рідкісні хвилини, коли сонце пробивалося крізь хмари, найчастіше вранці й перед самим заходом. Зараз, коли вона вже наблизилася до гірського ланцюга, мала бути уважнішою. Терени навколо Каер Морену славилися дикістю і неприступністю, а щербину на гранітній стіні, яка правила за напрямок, було не так уже й легко знайти невмілим оком. Досить було завернути в один із численних ярів чи ущелин, щоб загубити її, втратити з очей. Навіть вона, знаючи ці землі, знаючи шлях і відаючи, де шукати перевал, не могла й на мить дозволити собі деконцентрацію.

Ліс скінчився. Перед чародійкою простягнулася широка, устелена рінню долина, що сягала урвистих схилів на протилежному боці. Посеред долини текла Ґвеннлех, Річка Білих Каменів, піняво шумуючи між камінням та нанесених течією стовбурів. Тут, у верхній течії, Ґвеннлех була тільки мілким, хай і широким струмком. Тут можна було форсувати її без труднощів. Нижче, у Кедвені, у середній течії, річка була нездоланною перешкодою — ревіла й билася на дні глибоких прірв.

Мерин, загнаний у воду, прискорив крок, прагнучи, схоже, якнайшвидше дістатися протилежного берега. Трісс трохи притримала його — потік був мілким, сягав коневі плесен, але каміння на дні було слизьке, а течія швидка й вертка. Вода кипіла й пінилася навколо ніг коня.

Чародійка глянула на небо. Зростаючі холод і вітер тут, у горах, могли віщувати хуртовину, а перспектива зустріти чергову ніч у гроті або в скельному розпадку не надто її надихала. Вона могла, якщо б мусила, продовжувати подорож навіть серед хуртовини, могла розпізнавати дорогу телепатично, могла магічно зробити себе невразливою для холоду. Могла, якби мусила. Але воліла не мусити.

На щастя, Каер Морен був уже близько. Трісс загнала мерина на плаский осип, на величезну кам’яну призму, вимиту льодовиком та струмками, в’їхала у вузький прохід між скельними блоками. Стіни ущелини стояли вертикально, здавалося, високо вгорі вони торкалися одна одної, розділені вузькою лінією неба. Стало тепліше, бо вітер, що вив над скелями, уже не сягав її, не шмагав і не кусав.

Прохід ширшав, входив у балку, а тоді в долину, у велику, круглу, густо порослу лісом котловину, що простяглася між зубатим камінням. Чародійка знехтувала похилими, придатними для їзди схилами, в’їхала просто в нетрі, у густий чагарник. Сухе галуззя захрупотіло під копитами. Мерин, змушений переступати через повалені стовбури, захропів, затанцював, затупотів. Трісс натягнула вуздечку, шарпнула коня за кошлате вухо і бридко вилаяла, сердито обіцяючи йому каліцтва. Кінь, немов насправді присоромлений, пішов рівніше й упевненіше, сам вибираючи шлях у гущавині.

Скоро вони вийшли на чистий простір, в’їхали в річище струмка, що ледь жебонів по дну балки. Чародійка уважно роззирнулася. Скоро знайшла, що шукала. Над яром, зіпертий на велетенські кам’яни брили, горизонтально лежав могутній стовбур, темний, голий, зелений від моху. Трісс під’їхала ближче, щоб упевнитися, що це й насправді Шлях, а не випадкове дерево, повалене бурею. Однак вона помітила й невиразну вузьку стежину, що ховалася у лісі. Не могла помилитися — то напевне був Шлях, доріжка, що оточувала Каер Морен, їжачилася перешкодами, на якій відьмаки тренували швидкість бігу й контроль дихання. Доріжку називали Шляхом, але Трісс знала, що молоді відьмаки мали для неї свою власну назву — «Катівня».

Вона пригнулася до шиї коня, повільно проїхала під деревиною. І тоді почула хрупання каміння. І швидкі, легкі кроки людини, що біжить.

Вона розвернулася у сідлі, натягнула вуздечку. Чекала, поки відьмак забіжить на колоду.

Відьмак забіг на колоду, промчав нею, наче стріла, не сповільнюючись, навіть не балансуючи руками, легенько, вправно, плавно, із неймовірною грацією. Промайнув тільки, замаячів, згинув між деревами, не потурбувавши ні гілочки. Трісс голосно зітхнула, з недовірою киваючи головою.

Бо відьмак, судячи зі зросту й будови, мав десь років дванадцять.

Чародійка вдарила буланого п’ятками, відпустила вуздечку й риссю рушила уверх по струмку. Знала, що Шлях перетинає балку ще раз, у місці, що зветься «Глотка». Хотіла ще раз кинути оком на малого відьмака. Бо знала, що в Каер Морені не тренували дітей уже із чверть століття.

Утім, не дуже поспішала. Стежка Катівні вилася і петляла серед бору, для її подолання відьмачок мусив присвятити значно більше часу, ніж вона, яка їхала навпростець. Утім, і зволікати не могла. За Глоткою Шлях повертав у ліси, вів просто до фортеці. Якби вона не здибала хлопця біля дерева, могла його вже взагалі не побачити. Вона бувала кілька разів у Каер Морені й знала: бачила там тільки те, що відьмаки хотіли їй показати. Трісс не була настільки наївною, аби не розуміти, що хотіли вони їй показати найменшу частину з того, що в Каер Морені можна було побачити.

Після кількох хвилин їзди кам’янистим річищем струмка вона побачила Глотку — приступок, утворений над яром двома великими, вкритими мохом скелями, що поросли потворними карликовими деревцями. Вона відпустила вуздечку. Буланий форкнув і опустив голову до води, що дзюрчала серед ріння.

Не чекала довго. Фігура відьмака замаячіла на скелі, хлопець стрибнув, не сповільнюючи бігу. Чародійка почула м’який звук приземлення, а на мить пізніше — гуркіт каміння, глухий звук падіння і тихий крик. А скоріше писк.

Трісс не вагаючися зіскочила з сідла, скинула з плечей хутро й помчала схилом, здираючись наверх по корінню та галузкам дерев. Влетіла на скелю з розгону, але послизнулася на хвої й упала на коліна поряд зі скорченою на камінні постаттю. Підліток, побачивши її, підхопився, наче пружина, блискавично відступив і вправно схопився за меч, перекинутий через спину, але спіткнувся і гепнувся між ялинками та сосенками. Чародійка, не піднімаючись, дивилася на хлопця, розкривши від подиву рота.

Бо то був зовсім не хлопець. З-під попелястого, нерівно стриженого чубчика дивилися величезні смарагдово-зелені очі — домінуючий акцент на малому личку із вузьким підборіддям і легко задертим носиком. В очах стояв переляк.

— Не бійся, — невпевнено сказала Трісс.

Дівчинка відкрила очі ще ширше. Вона майже не задихалася і не здавалася спітнілою. Ясно було, що бігала вона Катівнею вже не один день.

— З тобою нічого не сталося?

Дівчинка не відповіла, натомість устала пружно, зашипіла від болю, переносячи тягар тіла на ліву ногу, нахилилася, помасажувала коліно. Вдягнена вона була у щось на кшталт шкіряного костюма, зшитого — а скоріше, збитого — таким чином, що, побачивши його, будь-який кравець, що шанував своє ремесло, завив би з розпачу й переляку. Єдиним, що на ній виглядало до певної міри новим і доладним, були високі, до колін, чоботи, ремені та меч. Вірніше, мечик.

— Не бійся, — повторила Трісс, і далі не піднімаючись із колін. — Я почула, як ти впала, перелякалася, тому так сюди бігла…

— Я послизнулася, — буркнула дівчинка.

— Нічого собі не пошкодила?

— Ні. А ти?

Чародійка розсміялася, намагаючись устати, скривилася, вилаялася, прошита болем, що відізвався у кістці. Сіла, обережно випрямила стопу, знову вилаялася.

— Ходи-но сюди, мала, допоможи мені встати.

— Я не мала.

— Хай так. Тоді — хто ти?

— Відьмачка!

— Ха! Тож наблизься і допоможи мені встати, відьмачко.

Дівчинка не рушила з місця. Переступила з ноги на ногу, долонею у вовняній рукавичці без пальців бавилася пасом меча, придивляючись до Трісс із підозрою.

— Не бійся, — посміхнулася чародійка. — Я не розбійниця чи хтось чужий. Звуся я Трісс Мерігольд, їду до Каер Морену. Відьмаки мене знають. Не витріщайся на мене. Я схвалюю твою пильність, але будь розсудливою. Чи дісталася б я сюди, якби не знала дороги? Чи ти колись зустрічала на Шляху людську істоту?

Дівчинка припинила вагатися, підійшла ближче, простягнула руку. Трісс устала, лише трохи скориставшись її допомогою. Бо не про допомогу йшлося. Хотіла придивитися до дівчинки зблизька. І торкнутися її.

Зелененькі очиська малої відьмачки не вказували на жоден прояв мутації, як і дотик маленької ручки не викликав легеньких приємних мурашок, таких характерних, коли йшлося про відьмаків. Сіроволоса дитина, хоча й бігала стежкою Катівні з мечем за спиною, не була піддана Випробовуванню Трав чи Змінам. У цьому Трісс була впевнена.

— Покажи мені коліно, мала.

— Я не мала.

— Перепрошую. Але якесь ім’я ти маєш?

— Маю. Я… Цірі.

— Я рада. Підійди ближче, Цірі.

— Нічого зі мною не сталося.

— Я хочу побачити, як виглядає «нічого». Ох, як я і думала. «Нічого» аж занадто нагадує подерті штанці і шкіру, здерту до живого м’яса. Стій спокійно й не бійся.

— Я не боюся… О-о-о-ой!

Чародійка захихотіла, потерла об стегно долоню, що свербіла після закляття. Дівчинка схилилася, оглянула коліно.

— О-о, — сказала. — Вже не болить! І дірки немає… Чи воно — чари?

— Вірно.

— Ти чаклунка?

— І знову ти здогадалася. Хоча, признаюся, я б воліла, аби називали мене чародійкою. Щоб не помилятися, можеш використовувати моє ім’я. Трісс. Просто Трісс. Ходімо, Цірі. Знизу на мене чекає кінь, поїдемо разом до Каер Морену.

— Я повинна бігти, — помотала головою Цірі. — Недобре переривати біг, бо тоді в м’язах робиться молоко. Ґеральт говорить…

— Ґеральт у фортеці?

Цірі насупилася, стиснула губи, глипнула на чародійку оком з-під попелястого чубчика. Трісс знову захихотіла.

— Добре, — сказала. — Не питатиму. Раз таємниця — то таємниця, ти правильно робиш, що не звіряєш її особі, котру майже не знаєш. Ходімо. На місці побачимо, хто є у замку, а кого немає. А м’язами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мій коник. Я тобі допоможу…

Вона простягнула руку, але Цірі допомоги не потребувала. Скочила в сідло вправно, легко, майже не відштовхуючись. Мерин сіпнувся, заскочений, затупав, але дівчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоїла його.

— Бачу, з кіньми ти собі раду даєш.

— Я усьому раду даю.

— Посунься ближче до луки. — Трісс вклала ногу у стремено, схопилася за гриву. — Дай мені трохи місця. І не вибий мені ока тим мечем.

Мерин, підштурхнутий п’ятками, пішов кроком по річищу струмка. Вони проїхали ще один яр, видряпались на округле узгір’я. Звідти вже було видно притулений до урвища Каер Морен — частково зруйновану трапецію захисного муру, рештки барбакану й брами, товстезний тупий стовп донжону.

Мерин форкнув і смикнув головою, проходячи рів по залишках мосту. Трісс натягнула вуздечку. На неї трухляві черепи й скелети, що лежали на дні рову, не справили ніякого враження. Вона це вже бачила.

— Не люблю цього, — раптом відгукнулася дівчинка. — Це не так, як повинно бути. Померлих треба закопувати в землю. Під курганами. Вірно?

— Вірно, — спокійно підтвердила чародійка. — Я теж так вважаю. Але відьмаки трактують цей цвинтар як… нагадування.

— Нагадування про що?

— На Каер Морен, — Трісс спрямувала коня до потрісканих арок, — напали. Дійшло до кривавої битви, в якій загинули майже всі відьмаки, вціліли тільки ті, кого в ту мить не було у фортеці.

— Хто на них напав? І навіщо?

— Не знаю, — збрехала вона. — То було страшенно давно, Цірі. Розпитай відьмаків.

— Я розпитувала, — буркнула дівчинка. — Але вони не захотіли мені сказати.

«Я їх розумію, — подумала чародійка. — Дитині, яку вчать на відьмака, до того ж дівчинці, яка не пройшла мутаційні зміни, не говорять про такі справи. Не розповідають такій дитині про різанину. Не лякають таку дитину перспективою того, що й вона колись може почути про себе слова, які викрикували фанатики, маршируючи на Каер Морен. Мутант. Потвора. Дивовижа. Прокляте богами, противне природі створіння. Ні, — подумала вона, — я не дивуюся відьмакам, що не розповіли тобі про це, мала Цірі. І я також тобі про це не розповім. Я, мала Цірі, маю ще більше причин мовчати. Бо я чародійка, а без допомоги чародіїв фанатики не здобули б тоді замок. І отой мерзотний пасквіль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатиків і надихнув їх на злочин, також, подейкують, був анонімним твором якогось чарівника. Але я, мала Цірі, не визнаю колективної відповідальності, не відчуваю потреби спокути стосовно події, що мала місце за півстоліття до мого народження. А скелети, які мають бути вічним нагадуванням, нарешті повністю струхлявіють, розпадуться пилом і кануть у забуття, полетять за вітром, який безустанно шмагає схили…»

— Вони не хочуть так лежати, — сказала раптом Цірі. — Не хочуть бути символом, докором сумління чи застереженням. Але не хочуть також, аби прах їх розвіяло вітром.

Трісс підвела голову, почувши зміну в голосі дівчинки. Миттєво відчула магічну ауру, пульсацію і шум крові у скронях. Напружилася, але не відгукнулася ані словом, боячись перервати й збити те, що діялося.

— Звичайний курган. — Голос Цірі робився усе більше ненатуральним, металевим, холодним і злим. — Купка землі, поросла кропивою. Смерть має очі блакитні й холодні, а висота обеліску значення не має, як не мають значення і написи, які на ньому виб’ють. Хто може знати про це краще за тебе, Трісс Мерігольд, чотирнадцята з Гори?

Чародійка завмерла. Бачила, як руки дівчинки стискаються на гриві коня.

— Ти померла на Горі, Трісс Мерігольд, — знову промовив злий, чужий голос. — Навіщо ти сюди приїхала? Повернися, повернися негайно, а цю дитину, Дитину Старшої Крові, забери із собою, щоб віддати її тим, кому належить. Зроби те, Чотирнадцята. Бо якщо ти цього не зробиш, то помреш іще раз. Настане день, коли Гора нагадає про себе. Нагадають про себе братерська могила й обеліск, на якому вибите твоє ім’я.

Мерин голосно заіржав, струснувши головою. Цірі раптом шарпнулася, здригнулася.

— Що сталося? — запитала Трісс, намагаючись опанувати голос.

Цірі відкашлялася, обома руками зачесала волосся, потерла обличчя.

— Нічого… нічого… — буркнула невпевнено. — Я втомилася, це тому… Тому я заснула. Повинна бігти…

Магічна аура зникла. Трісс відчула раптову хвилю холоду, яка огорнула усе тіло. Намагалася умовити себе, що це ефект охоронних чарів, що саме згасали, але знала, що це неправда. Глянула вгору, на кам’яний блок замчиська, що витріщав на неї чорні порожні очні ями зруйнованих бійниць. Її пройняли дрижаки.

Кінь задзвонив підковами по плитах подвір’я. Чародійка швидко зіскочила з сідла, подала Цірі руку. Скориставшись контактом долоні, обережно послала магічний імпульс. І здивувалася. Бо не відчула нічого. Жодної реакції. Жодної відповіді. І жодного опору. У дівчинці, яка мить тому мобілізувала небачено сильну ауру, не було навіть сліду магії. Зараз це була звичайна, погано пострижена й погано вдягнута дитина.

Але дитина ця мить тому звичайною дитиною не була.

Вона ж не мала часу задуматися над дивною подією. Почула скреготіння окутих залізом дверей, що лунало з темного провалля коридору, зяючого за битою аркою. Вона зсунула з плеча хутряну пелерину, зняла лисячу шапку, швидким рухом голови розпушила волосся — свою гордість і свій розпізнавальний знак, — довгі, вилискуючі золотом пухнасті локони кольору свіжого каштану.

Цірі зітхнула з подиву. Тріс посміхнулася, задоволена ефектом. Красиве, довге й розпушене волосся було рідкістю, прикметою стану, статусу, знаком жінки вільної, самій собі пані. Знаком жінки незвичної — бо «звичні» панни носили коси, «звичні» заміжні ховали волосся під чепцями чи хустками. Пані знатного роду, включно із королевами, волосся скручували й укладали. Воїтельки стригли його коротко. І тільки друїдесси й чародійки — і повії — пишалися натуральними гривами, підкреслювали ними незалежність і свободу.

Відьмаки з’явилися як завжди несподівано, як завжди безшелесно, як завжди невідомо звідки. Стали перед нею, високі, стрункі, із руками, сплетеними на грудях, із тягарем тіла, перенесеним на ліву ногу, у позиції, з якої, вона знала, могли атакувати за долю секунди. Цірі стала поряд із ними, в ідентичній позі. У своєму карикатурному вбранні виглядала вона прекумедно.

— Вітаємо в Каер Морені, Трісс.

— Вітаю, Ґеральте.

Він змінився. Здавалося, постарішав. Трісс знала, що це біологічно неможливо — відьмаки старіли, безсумнівно, але в темпі занадто повільному, аби звичайний смертний або чародійка, така молода, як вона, могли зауважити зміни. Але досить було й одного погляду, щоб зрозуміти, що мутація могла сповільнити тільки фізичний процес старіння. Психічний — не могла. Посічене зморшками обличчя Ґеральта було найкращим тому доказом. Трісс із глибоким жалем відвела погляд від очей біловолосого відьмака. Очей, які, ймовірно, бачили занадто багато. Крім того, вона не помітила в тих очах нічого з того, на що розраховувала.

— Вітаю, — повторив він. — Ми раді, що ти захотіла приїхати.

Поряд із Ґеральтом став Ескель, схожий на Вовка, наче брат, якщо не зважати на колір волосся і довгий шрам, який спотворював щоку. І наймолодший із відьмаків Каер Морену, Ламберт, як завжди із некрасивою насмішкуватою гримасою на обличчі. Весеміра не було.

— Вітаємо й запрошуємо всередину, — сказав Ескель. — Холодно, а дує так, наче хтось повісився. Цірі, а ти куди? Тебе запрошення не стосується. Сонце ще високо, нехай його й не видно. Можна ще тренуватися.

— Гей, — труснула волоссям чародійка. — Я бачу, ґречність у Відьмачому Оселищі подешевшала. Цірі привітала мене першою, привела до фортеці. Вона повинна мене супроводжувати…

— Вона тут учиться, Мерігольд, — скривився у пародії на посмішку Ламберт. Він завжди її так називав: «Мерігольд», без титулу, без імені. Трісс це ненавиділа. — Вона учень, не мажордом. Вітання гостей, навіть таких милих, як ти, не входить до її обов’язків. Ходімо, Цірі.

Трісс легенько стенула плечима, вдаючи, що не бачить стурбованих поглядів Ґеральта й Ескеля. Змовчала. Не хотіла їх іще більше турбувати. А найперше не хотіла, щоб вони зрозуміли, як сильно її цікавить і приваблює ця дівчинка.

— Я відведу твого коня, — запропонував Ґеральт, потягнувшись за вуздечкою.

Трісс крадькома присунула руку, і їхні долоні зустрілися. Як і очі.

— Піду з тобою, — сказала повільно. — Маю у в’юках кілька дріб’язків, які будуть мені потрібні.

— Не так давно ти прикро вразила мене, — пробурмотів він одразу після того, як вони увійшли до стайні. — Я на власні очі бачив твій величний надгробок. Обеліск, який прославляв твою героїчну смерть у битві за Содден. Тільки недавно дійшли до мене чутки, що то була плутанина. Не можу зрозуміти, як тебе можна було з кимось переплутати, Трісс.

— То довга історія, — відповіла вона. — Якось розповім її тобі. А за прикре враження я хотіла б вибачитися.

— Нема за що вибачатися. Останнім часом я мав небагато приводів для радості, а ту, яку відчув, дізнавшись, що ти жива, важко порівняти з якоюсь іншою. Хіба тільки з тією, яку переживаю в цю мить, коли дивлюся на тебе.

Трісс відчула, як у ній щось ламається. Страх перед зустріччю з біловолосим відьмаком усю дорогу бився в ній із надією на цю зустріч. А потім це змучене, виснажене обличчя, ці всевидячі хворі очі, слова, холодні й виважені, неприродно спокійні, але ж настільки емоційні…

Вона кинулася йому на шию, одразу, не роздумуючи. Схопила його долоню, поклала собі на шию, під волосся. Мурашки, що побігли по її спині, прошили такою насолодою, що вона мало не скрикнула. Щоб стриматися і стлумити крик, знайшла вустами його вуста, припала до них. Тремтіла, притискаючись до нього сильно, вибудовувала й посилювала в собі піднесення, забуваючись усе більше.

Ґеральт не забувся.

— Трісс… Прошу тебе.

— Ох, Ґеральте… Так сильно…

— Трісс… — Він обережно відступив. — Ми не самі… Сюди йдуть.

Вона глянула на вхід. Тіні відьмаків, які наближалися, вона помітила за мить, кроки почула ще пізніше. Що ж, її слух, який, скажімо чесно, сама вона вважала витонченим, із відьмачим конкурувати не міг.

— Трісс, дитинко!

— Весеміре!

Так, Весемір був насправді старим. Хтозна, чи не старішим за Каер Морен. Але йшов до неї швидким, упевненим і енергійним кроком, обійми його були сильними, а долоні — міцними.

— Тішуся, що знову бачу тебе, дідусю.

— Поцілуй мене. Ні, не в руку, мала чалунко. У руку мене цілуватимеш, як я спочину в труні. Що, напевне, настане незабаром. Ох, Трісс, добре, що ти приїхала… Хто мене вилікує, якщо не ти?

— Вилікувати тебе? Від чого? Хіба що від щенячих звичок! Ану, прибери руку від моїх сідниць, старий, бо я тобі сиву бороду підсмажу!

— Вибач. Я все забуваю, що ти виросла, що я вже не можу взяти тебе на коліна й поплескати. А щодо мого здоров’я… Ох, Трісс, старість — не радість. Кості ломить так, що вити хочеться. Допоможеш старому, дитинко?

— Допоможу.

Чародійка вивільнилася з ведмежих обіймів, глянула на відьмака, який супроводжував Весеміра. Той був молодим, здавався ровесником Ламберта. Носив коротку чорну бороду, яка, втім, не приховувала віспинок. Було це досить незвичним, бо відьмаки зазвичай мали високий імунітет до заразливих хвороб.

— Трісс Мерігольд, Коен, — представив їх Ґеральт. — Коен зимує з нами вперше. Походить він із півночі, з Повіссу.

Молодий відьмак уклонився. Мав він незвичайно світлі, жовто-зелені райдужки, а прорізані червоними нитками білки вказували на важкий, клопіткий перебіг мутації очей.

— Ходімо, дитинко, — сказав Весемір, узявши її під лікоть. — Стайня — не місце для вітання гостей. Але я не міг дочекатися.

На подвір’ї, у прикритому від вітрів вигині мурів, Цірі тренувалася під керівництвом Ламберта. Уміло балансуючи на підвішеній на ланцюгах колоді, вона атакувала мечем шкіряний мішок, обплетений ременями так, щоб імітувати корпус людини. Трісс затрималася.

— Погано! — кричав Ламберт. — Дуже близько підходиш! Не рубай наосліп! Я казав, самим кінчиком меча, по сонній артерії! А де в гуманоїда сонна артерія? На маківці? Що з тобою діється? Зосередься, княжно!

«Ха, — подумала Трісс. — Тож це правда, не легенда. Це вона. Я вірно здогадалася».

Вона вирішила атакувати без зволікань, не дозволяючи відьмаку жодних крутійств.

— Славетне Дитя-Несподіванка? — сказала, вказуючи на Цірі. — Як я бачу, ви круто взялися за виконання бажань долі й призначення? Але, хлопці, чи, бува, не поплуталися у вас казки? У казках, які мені розповідали, пастушки та сирітки ставали княжнами. А тут, як бачу, з княжни робиться відьмачка. Не здається вам, що це занадто сміливий план?

Весемір глянув на Ґеральта. Біловолосий відьмак мовчав, обличчя мав нерухоме, навіть тремтінням повіки не зреагував на німе прохання про допомогу.

— Це не так, як ти думаєш, — відкашлявся старий. — Ґеральт привіз її сюди минулої осені. У неї немає нікого, крім… Трісс, як тут не повірити у призначення, коли…

— Що призначення має до вимахування мечем?

— Ми вчимо її мечу, — тихо відізвався Ґеральт, повертаючись до неї й дивлячись просто в очі. — Бо чого ж іще ми маємо її вчити? Ми не вміємо нічого більше. Призначення чи ні, Каер Морен зараз її дім. Принаймні, на якийсь час. Тренування і фехтування її забавляють, підтримують здоров’я тіла й форму. Дозволяють забути про трагедію, яку вона пережила. Це зараз її дім, Трісс. Вона не має іншого.

— Багато цінтрійців, — чародійка витримала його погляд, — після поразки втекли до Вердену, до Брюґґе, до Темерії, на острови Скелліґе. Серед них є вельможі, барони, рицарі. Приятелі, родичі… як і формальні… піддані цієї дівчинки.

— Приятелі й родичі не шукали її після війни. Не знайшли її.

— Бо не їм її було призначено? — посміхнулася вона, не дуже щиро, але дуже чарівно. Найчарівніше, як уміла. Не хотіла, щоб він говорив таким тоном.

Відьмак стенув плечима. Трісс, яка трохи його знала, одразу ж змінила тактику, вирішила не переконувати.

Знову глянула на Цірі. Дівчинка, вправно ступаючи по балансиру, виконала швидкий напівоберт, тяла легко, одразу ж відскочивши. Ударений манекен заколихався на мотузці.

— Ну, нарешті! — крикнув Ламберт. — Нарешті ти зрозуміла! Відійди — і ще раз. Хочу впевнитися, що це не випадково!

— Той меч, — Трісс повернулася до відьмаків, — схоже, гострий. Колода, схоже, слизька й нестабільна. А вчитель, схоже, ідіот, який пригнічує дівчинку криками. Ви не боїтеся нещасного випадку? А може, розраховуєте, що призначення захистить від нього дитину?

— Цірі десь із півроку вчилася без меча, — сказав Коен. — Вона вміє рухатися. А ми слідкуємо, бо…

— Бо це — її дім, — закінчив Ґеральт тихо, але рішуче. Дуже рішуче. Тоном, що припиняв дискусію.

— Ну, власне, у тому вся справа, — глибоко зітхнув Весемір. — Трісс, ти, мабуть, заморилася. Голодна?

— Не заперечую, — зітхнула й вона, відмовившись піймати поглядом очі Ґеральта. — Щиро кажучи, валюся з ніг. Останню ніч на шляху я провела у напіврозваленому курені пастухів, загарбавшись у солому й мішки. Ущільнила розвалище чарами, і якби не це — здубіла б хіба. Марю про чисту постіль.

— З’їж із нами вечерю. Зараз. А потім добре виспишся і відпочинеш. Ми приготували для тебе найкращу кімнату, ту, в башті. Й установили там найкраще ліжко, яке було в Каер Морені.

— Дякую. — Трісс легенько посміхнулася.

«У вежі, — подумала. — Нехай тобі, Весеміре. Сьогодні може бути й у вежі, якщо вже так тобі йдеться про умовності. Можу спати у вежі, у найкращому ліжку з усіх ліжок у Каер Морені. Хоча я воліла б із Ґеральтом у найгіршому».

— Ходімо, Трісс.

— Ходімо.

Вітер постукував віконницями, ворушив рештками з’їденого міллю гобелена, яким утеплили вікно. Трісс лежала на найліпшому в усьому Каер Морені ліжку, серед повної темряви. Не могла заснути. І не через те, що найкраще ліжко в Каер Морені було справжньою розвалиною. Трісс інтенсивно думала. А всі думки, що полохали її сон, крутилися навколо одного базового питання.

Навіщо її викликали до фортеці? Хто це зробив? Для чого? І з якою метою?

Хвороба Весеміра не могла бути нічим іншим, як приводом. Весемір був відьмаком. Те, що одночасно він був столітнім дідом, не змінювало того факту, що його здоров’ю міг позаздрити будь-хто з молодих. Якби ще виявилося, що старого дзьобнула жалом мантикора чи покусав вовкулака, Трісс повірила б, що її викликали до нього. Але «кості ломить»? Смішно. Ломоту в кістках, не дуже оригінальну болячку у приголомшливо холодних мурах Каер Морену, Весемір вилікував би відьмачим еліксиром або й іще простіше: міцною житньою горілкою, застосованою в рівних пропорціях зовнішньо і внутрішньо. Не потребував би він чародійки, її заклять, фільтрів чи амулетів.

Тож хто її викликав? Ґеральт?

Трісс крутилася в ліжку, відчуваючи хвилю тепла, що огортало її. І збудженість, що лише зростала від злості. Вона тихо вилаялася, копнула перину, перевернулася на бік. Старовинне ложе заскрипіло, затріщало у зчленуваннях. «Не володію собою, — подумала вона. — Поводжуся наче дурний підліток. Або ще гірше — як недопещена стара панна. Не можу навіть логічно думати».

Вона вилаялася знову.

Вочевидь, це не Ґеральт. Без емоцій, мала, без емоцій, пригадай його міну там, у стайні. Ти вже бачила такі міни, мала, бачила, не обдурюй себе. Дурнуваті, винуваті, заклопотані міни чоловіків, які хочуть забути, які жаліють, які не хочуть пам’ятати того, що сталося, не хочуть повернення того, що було. Боги, мала, не обдурюй себе, що цього разу інакше. Ніколи не буває інакше. І ти про це знаєш. Бо ти ж маєш чималий досвід, мала.

Якщо йшлося про життя еротичне, Трісс Мерігольд мала право вважатися типовою чародійкою. Почалося все від кислого смаку забороненого плоду, що збуджував через суворі правила академії й заборону майстрині, у якої вона практикувала. Потім прийшли самостійність, свобода й шалений проміскуїтет[9], що скінчився, як воно завжди буває, гіркотою, розчаруванням і зреченням. Настав довгий період самотності й відкриття, що для зняття стресу і напруження цілком зайвий той, хто хотів би вважати себе її паном і володарем одразу після того, коли перевернеться на спину й витре піт з чола. Що для того, щоб заспокоїти нерви, існують способи менш клопіткі, які, до того ж, не забруднюють рушники кров’ю, не пердять під ковдрою й не вимагають сніданку. Потім прийшов короткий і потішний період захоплення власною статтю, що скінчився висновком, що забруднення, пердіння й ненажерливість не є, принаймні, виключно доменом чоловіків. Нарешті, як і всі без винятку магічки, Трісс зупинилася на пригодах із іншими чародіями, спорадичними й дратуючими своїм холодним, технічним і чи не ритуальним перебігом.

І тоді з’явився Ґеральт із Рівії. Відьмак, який вів неспокійне життя, поєднаний дивним, неспокійним і бурхливим зв’язком із Йеннефер, її сердечною подругою.

Трісс спостерігала за ними двома й заздрила, хоча, здавалося, заздрити не було чому. Зв’язок той очевидним чином робив нещасливими їх обох, вів просто до знищення, був болісним і всупереч усілякій логіці… тривав. Трісс того не розуміла. І її це приваблювало. Приваблювало аж до того, що…

Вона звабила відьмака, лише трохи допомігши собі магією. Скористалася сприятливим часом. Моментом, коли він і Йеннефер вкотре поскакали одне одному поміж очі й різко розпрощалися. Ґеральт потребував тепла й хотів забутися.

Ні, Трісс не прагнула відібрати його в Йеннефер. Насправді їй більше важило залишитися з подругою, ніж із ним. Але короткий зв’язок із відьмаком її не розчарував. Вона знайшла те, чого шукала, — емоції у вигляді відчуття провини, страху й болю. Його болю. Вона пережила ту емоцію, збудилася нею і не зуміла про неї забути, коли вони розсталися. А що таке біль, зрозуміла недавно. У ту мить, коли несамовито запрагнула бути з ним знову. Хай ненадовго, хай на мить — але бути.

А зараз вона була настільки близько…

Трісс стиснула кулак і гепнула ним об подушку. «Ні, — подумала, — ні. Не будь дурепою, мала. Не думай про те. Думай про…»

Про Цірі? Чи це…

Так. Це справжня причина її візиту в Каер Морен. Попелястоволоса дівчинка, з котрої у Каер Морені хочуть зробити відьмака. Справжню відьмачку. Мутантку. Машину для вбивства, таку, якими є вони самі.

«Це ясно, — подумала вона раптом, знову відчуваючи різке піднесення, утім, цього разу зовсім іншого роду. — Це очевидно. Вони бажають провести дитину через мутацію, піддати її Випробуванню Трав і Змінам, але не знають, як це зробити. Зі старих живий тільки Весемір, а Весемір був лише вчителем фехтування. Захована в підземеллях Каер Морену Лабораторія, закурені бутлі легендарних еліксирів, алембики[10], печі й реторти… Жоден із них не знає, як тим користуватися. Бо безсумнівним фактом є те, що мутагенні еліксири в забуті часи розробив якийсь чародій-ренегат, а наступники чародія роками вдосконалювали їх, роками магічно контролювали процес Змін, яким піддавали дітей. І в якусь мить ланцюг обірвався. Забракло магічного знання та вмінь. Відьмаки мають зілля і Трави, мають Лабораторію. Знають рецептуру. Але не мають чародія».

«Хтозна, — подумала вона, — може, вони намагалися? Давали дітям декокти, зроблені без використання магії?»

Здригнулася від думки про те, що могло з тими дітьми діятися.

«А зараз, — подумала, — вони хочуть піддати мутації дівчинку, але не вміють. А це може означати… Це може означати, що мене попросять про допомогу. І тоді я побачу те, чого не бачив жоден із живих чародіїв, дізнаюся про те, чого не знає жоден із живих чародіїв. Славетні Трави й зілля, що тримають у найглибшій таємниці, секретні вірусові культури, прославлені загадкові рецептури…

І то я складу сіроволосій дитині серію еліксирів, буду спостерігати мутаційні Зміни, буду на власні очі бачити, як…

Як сіроволоса дитина помирає».

О, ні. Трісс знову здригнулася. Ніколи. Не такою ціною.

«Зрештою, — подумала вона, — може, я знову переймаюся завчасно. Може ж, не про це йдеться. За вечерею ми розмовляли, пліткували про те, про се. Кілька разів я намагалася перевести дискурс на Дитя-Несподіванку, безрезультатно. Вони одразу змінювали тему.

Я за ними стежила. Весемір був напруженим і заклопотаним, Ґеральт — неспокійним, Ламберт і Ескель — штучно веселими й балакучими, Коен — настільки природним, що аж неприродним. Щирою і відкритою була виключно Цірі, рум’яна від холоду, розчухрана, щаслива й диявольськи ненажерлива. Їли вони пивний суп, густий від грінок та сиру, а Цірі здивувалася, що не подали грибочків. Пили сидр, але дівчинка отримала воду й була тим явно здивована й невдоволена. Де салат, крикнула раптом, а Ламберт різко вгамував її і наказав зняти лікті зі столу».

Грибочки й салат. У грудні?

«Ясно, — подумала Трісс. — Годують її тими легендарними печерними сапрофітами[11], невідомим науці гірським зіллям, поять славетними відварами з таємничих травичок. Дівчинка розвивається швидко, набирається диявольської відьмачої кондиції. Природним способом, без мутації, без ризику, без гормональної революції. Але чародійка цього знати не може. Для чародійки це — секрет. Нічого вони мені не скажуть, нічого мені не покажуть.

Я бачила, як та дівчина бігла. Бачила, як вона танцює з мечем на колоді, проворна й швидка, сповнена танцювальної, по- справжньому котячої грації, рухається, наче акробатка. Мушу, — подумала вона, — я обов’язково мушу побачити її роздягнену, перевірити, як вона розвинулася під впливом того, чим її тут годують. А якби вдалося ще й отримати та вивезти звідси проби «грибочків» і «салату»? Ну-ну…

А довіра? Та чхала я на вашу довіру, відьмаки. На світі є рак, є чорна віспа, правець і лейкемія, є алергії, є синдром раптової смерті немовлят. А ви ваші «грибки», з яких, може, вдалося б дистилювати ліки, що рятували б життя, ховаєте від світу. Тримаєте в секреті навіть від мене, якій декларуєте приязнь, пошану й довіру. Навіть я не можу побачити не тільки Лабораторію, а й йоханих грибків!

Тож навіщо ви мене сюди притягли? Мене, чародійку?»

Магія!

Трісс захихотіла. «Ха, — подумала, — відьмаки, упіймала я вас! Цірі нагнала на вас такого самого страху, як на мене. «Від’їхала» у сон наяву, почала віщувати, пророкувати, розповсюджувати ауру, яку ви відчуваєте настільки ж добре, як і я. Вона машинально «сягнула» психокінетично по щось або силою волі зігнула олов’яну ложку, вдивляючись у неї за обідом. Відповідала на запитання, які ви ставили подумки, а може, й на ті, які ви навіть подумки боялися ставити. Й охопив вас страх. Зрозуміли ви, що ваша Несподіванка є більш несподіваною, ніж вам видавалося.

Зрозуміли ви, що маєте в Каер Морені Джерело.

Що не впораєтеся без чародійки.

А у вас немає жодної дружньо налаштованої чародійки, жодної, кому ви могли б довіряти. Окрім мене й…

Й окрім Йеннефер».

Вітер завив, застукотів віконницями, надув гобелен. Трісс Мерігольд перевернулася навзнак, в задумі гризла ніготь великого пальця.

«Ґеральт не запросив Йеннефер. Запросив мене. Чи не тому…»

Чому…

— Чому ти не прийшов сюди до мене? — крикнула вона тихо в темряву, збуджена й зла.

Відповів їй вітер, що вив серед руїн.

Ранок був сонячним, але диявольськи холодним. Трісс прокинулася змерзлою, невиспаною, але заспокоєною і рішучою.

До зали вона зійшла останньою. Її зусилля було винагороджено шанобливими поглядами (що принесло їй задоволення) — змінила дорожнє вбрання на просту, але ефектну сукню, уміло застосувала магічні парфуми й не магічну, але казково дорогу косметику. З’їла вівсянку, теревенячи з відьмаками на неважливі й банальні теми.

— Знову вода? — раптом забурчала Цірі, зазираючи до кубка. — У мене зуби від води терпнуть! Я б соку випила! Того, блакитного!

— Не горбся, — сказав Ламберт, поглядаючи на Трісс скоса. — І не витирай рота рукавом! Закінчуй їсти, час на тренування. Дні все коротші.

— Ґеральте, — Трісс доїла вівсянку, — Цірі вчора впала на Шляху. Нічого серйозного, але причиною був той блазнівський одяг. Воно все погано припасовано й заважає її рухам.

Весемір кашлянув, відвернувся. «Ага, — подумала чародійка, — тож воно — твоя робота, майстре меча. І справді, кабатик Цірі виглядає так, наче скроїли його мечем, а зшили вістрям стріли».

— Дні і справді коротшають, — продовжила вона, не дочекавшись коментарів. — Але теперішній ми скоротимо ще сильніше. Цірі, ти скінчила? Тоді давай зі мною. Зробимо необхідні виправлення у твоєму обмундируванні.

— Вона бігає у цьому вже рік, Мерігольд, — гнівно сказав Ламберт. — І все було в порядку, допоки…

— …допоки не з’явилася тут баба, яка дивитися не може на позбавлений смаку й не припасований одяг? Ти правий, Ламберте. Але баба з’явилася, порядки закінчилися, прийшов час великих змін. Ходімо, Цірі.

Дівчинка завагалася, глянула на Ґеральта. Той кивнув, дозволяючи, посміхнувся. Красиво. Так, як він умів посміхатися колись, тоді, коли…

Трісс відвела погляд. Та посмішка була не для неї.

Кімнатка Цірі була точною копією покоїв відьмаків. Була, як і ті, позбавлена оздоблення й меблів. Не було тут практично нічого, окрім збитого з дощок ліжка, табурета і скрині. Стіни й двері своїх покоїв відьмаки декорували шкурами звірів, убитих під час полювання, — оленів, рисей, вовків, навіть росомах. На дверях кімнатки Цірі, натомість, висіла шкіра гігантського щура з мерзотним лускуватим хвостом. Трісс перемогла в собі бажання зірвати те смердюче паскудство й викинути у вікно.

Дівчинка стояла біля ліжка і дивилася на неї вичікувально.

— Постараємося, — сказала чародійка, — трохи краще припасувати твій… костюм. Я завжди мала хист до крою та шиття, тож повинна впоратися і з цією козлиною шкірою. А ти, відьмачко, тримала колись голку в руці? Навчено тебе чомусь, окрім як дірявити мечем мішки з сіном?

— Коли була я в Заріччі, у Кагені, — мусила прясти, — неохоче буркнула Цірі. — Шити мені не давали, бо я тільки псувала льон і марнувала нитки, усе треба було розпорювати. Страшненько нудним було те прядіння, бе-е-е!

— Це точно, — захихотіла Трісс. — Важко знайти щось нудніше. Я теж терпіти не могла прясти.

— А ти мусила? Я мусила, бо… Але ж ти чаклун… Чарівниця. Адже ти можеш усе вичарувати! Ту чарівну сукню… ти її вичарувала?

— Ні, — посміхнулася Трісс. — Але й не пошила власноруч. Аж на таке я не здатна.

— А моє вбрання як ти зробиш? Вичаруєш?

— Немає такої необхідності. Досить буде магічної голки, якій ми закляттям додамо трохи бадьорості. А якщо буде треба…

Трісс повільно провела рукою по розшарпаній дірці на рукаві курточки, пробурмотіла закляття, одночасно активізуючи амулет. Від дірки не залишилося й сліду. Цірі з радощів писнула.

— Це чари! Я матиму зачаровану куртку! Ха!

— Доти, поки я пошию тобі звичайну, але порядну. Ну, а тепер знімай те все, моя панно, перевдягнися у щось інше. То ж, сподіваюся, не єдина твоя одежа?

Цірі похитала головою, підняла віко скрині, показала простеньку вигорілу суконьку, бурий каптанчик, лляну сорочку й вовняну блузку, що нагадувала спокутувальний мішок.

— Це моє, — сказала. — У цьому я сюди приїхала. Але зараз я цього не ношу. Це бабські речі.

— Розумію, — скривилася насмішкувато Трісс. — Бабські чи ні, зараз мусиш у них перевдягтися. Ну, скоріше роздягайся. Дозволь, я тобі допоможу… Зараза! Що це таке? Цірі?

Плечі дівчинки вкривали великі, набряклі кров’ю синці. Більшість із них уже пожовкла, частина була свіжою.

— Що воно, диявол його, таке? — гнівно повторила чародійка. — Хто тебе так побив?

— Це? — Цірі глянула на плечі, наче заскочена кількістю синців. — А, це… Це вітряк. Я була надто повільною.

— Який, хай йому грець, вітряк?

— Вітряк, — повторила Цірі, піднімаючи на чародійку великі очі. — То такий… Ну… Я на тому вчуся ухилятися від атак. Він має такі лапи з палиць, і крутиться, і махає тими лапами. Треба дуже швидко скакати й ухилятися. Лефрекс треба мати. Якщо немає лефрексу, то вітряк вгатить тебе палицею. На початку-то мене він страшнесенько, той вітряк, лупцював. Але тепер…

— Зніми легінси та сорочку. О, боги милосердні! Дівчино! Ти взагалі можеш ходити? Бігати?

Обидва стегна й лівий бік були темно-сині від гематом і опухлостей. Цірі смикнулася й зашипіла, сахнувшись від долоні чародійки. Трісс вилаялася ґномською, надзвичайно непристойно.

— Це також вітряк? — запитала, намагаючись зберігати спокій.

— Це? Ні. О, ото був вітряк. — Цірі байдуже продемонструвала чималий синець на гомілці, нижче лівого коліна. — А це інші… Це — маятник. На маятнику я вчу кроки з мечем. Ґеральт каже, що я на маятнику дуже добра. Говорить, що я маю те, як його… Відчуття. Маю відчуття.

— А якщо забракне відчуття, — заскреготіла зубами Трісс, — тоді, як я припускаю, маятник тебе вгатить?

— Ну певно, — погодилася дівчинка, дивлячись на неї і явно дивуючись її незнанню. — Вгатить, та ще й як.

— А тут? На боці? Що то було? Ковальський молот?

Цірі засичала від болю, почервоніла.

— Це я впала з гребеня…

— …а гребінь тебе вгатив, — закінчила Трісс, іще з більшими труднощами себе опановуючи.

Цірі пирхнула.

— Як гребінь може вгатити, якщо він вкопаний у землю? Не може! Це я просто впала. Учила оберт у стрибку, і в мене не вийшло. Від того — синець. Бо я вдарилася об стовпчик.

— І лежала два дні? Маєш проблеми з диханням? Болить?

— Та ні. Коен мене розтер і зараз же знову загнав на гребінь. Так треба, розумієш? Інакше впіймаєш переляк.

— Що?

— Упіймаєш переляк, — гордо повторила Цірі й відгорнула з чола попелястий чубчик. — Не знаєш? Навіть коли з тобою щось станеться, треба відразу на снаряд, бо інакше боятимешся, а якщо боятимешся, то фіг там вийде в тебе навчання. Відмовлятися не можна. Ґеральт так сказав.

— Мушу запам’ятати ту максиму, — процідила чародійка. — Як і те, що походить вона, власне, від Ґеральта. Це непоганий рецепт для життя, от тільки я не впевнена, що він придатний для будь-яких обставин. Але досить легко його реалізовувати чужим коштом. Тож відмовлятися не можна? Нехай навіть тебе б’ють і лупцюють тисячами способів, ти маєш устати й тренуватися далі?

— Ну певно. Відьмак нічого не боїться.

— Справді? А ти, Цірі? Нічого не боїшся? Відповідай щиро.

Дівчинка відвернулася, закусила губу.

— А нікому не скажеш?

— Не скажу.

— Більш за все я боюся двох маятників. Двох відразу. І вітряка, але тільки тоді, якщо його запустити на швидкості. А ще є довга жердина, на ній, оце, я мушу досі з тією, ну… зі сра… Страховкою. Ламберт каже, що я вайло й роззява, але це ж неправда. Ґеральт сказав, що в мене трохи інакша тяжкість, бо я ж дівчина. Мушу просто більше тренуватися, хіба що… Я хотіла тебе про дещо запитати. Можу?

— Можеш.

— Якщо ти знаєшся на магії й на закляттях… Якщо вмієш чарувати… Чи могла б ти зробити так, щоб я була хлопчиком?

— Ні, — відповіла Трісс тоном, у якому бринів лід. — Не могла б.

— Гм-м… — явно стривожилася мала відьмачка. — А чи могла б ти принаймні…

— Принаймні що?

— Чи могла б ти зробити так, щоб я не мусила… — Цірі зарум’янилася. — Скажу тобі на вухо.

— Кажи. — Трісс нахилилася. — Я слухаю.

Цірі, червоніючи ще більше, наблизила обличчя до каштанового волосся чародійки.

Трісс випрямилася різко, а очі її загорілися.

— Сьогодні? Зараз?

— Гм.

— Ясна і йохана холера! — крикнула чародійка й копнула табурет так, що той аж гупнув об двері, збиваючи щурячу шкіру. — Зараза, мор, пранці й чума! Я хіба повбиваю тих клятих дурнів!

— Заспокойся, Мерігольд, — сказав Ламберт. — Ти збудилася неспівмірно й цілком без приводу.

— Не повчай мене! І припини звертатися до мене «Мерігольд»! А краще за все буде, якщо ти взагалі помовчиш. Не до тебе я говорю. Весеміре, Ґеральте, чи хтось із вас знав, як жорстоко скатована та дитина? У неї на тілі жодного живого місця немає.

— Дитинко, — поважно сказав Весемір, — не дай емоціям захопити себе. Ти виховувалася інакше, ти інакше дивишся на виховання дітей. Цірі походить з Півдня, там дівчаток і хлопчаків виховують зовсім однаково, без жодної різниці, як серед ельфів. На поні її посадили, коли мала вона п’ять років, коли мала вісім — уже їздила на полювання. Учили її користуватися луком, списом і мечем. Синці для Цірі — не новина…

— Не розповідайте мені дурниць, — підвелася Трісс. — Не вдавайте дурників. Це не поні, це не прогулянка й не потяг із санчат. Це Каер Морен! На тих ваших вітряках і маятниках, на вашій Катівні поламали кістки й поскручували в’язи десятки хлопців, крутих і навчених волоцюг, подібних до вас, зібраних по шляхах і витягнутих з канав. Жилавих, із чималим досвідом короткого життя гультяїв і розбишак. Які шанси має Цірі? Навіть вихована на Півдні, навіть по-ельфійськи, навіть під рукою такої бій-баби, як Левиця Каланте, ця мала була й досі є княжною. Делікатна шкіра, дрібна будова тіла, легка кістка… Це дівчинка! Що ви хотіли з неї зробити? Відьмака?

— Ця дівчинка, — тихо й спокійно відізвався Ґеральт, — ця делікатна й дрібна княжна пережила Цінтрійську різанину. Залишена тільки на себе, прокралася крізь когорти Нільфгарду. Зуміла уникнути мародерів, що розгулялися по селах, тих, що грабували та мордували все живе. Витримала два тижні в лісах Заріччя, абсолютно сама. Місяць мандрувала із групою втікачів, важко працюючи нарівні з усіма й нарівні з усіма голодуючи. Майже півроку вона працювала у полі й біля худоби, прийнята хлопською родиною. Повір мені, Трісс, життя дало їй досвід, навчило й загартувало не гірше, ніж подібних до нас гультяїв, яких приводять до Каер Морену з гостинців. Цірі не слабша від подібних до нас, небажаних байстрюків, яких підкидають відьмакам по корчмах, наче кошенят, у плетених кошиках. А її стать? Яке це має значення?

— Ти ще питаєш? Ти ще смієш про це питати? — крикнула чародійка. — Яке це має значення? Та таке, що дівчина не подібна до вас, вона має свої власні дні! І винятково погано це переносить! А ви хочете, щоб вона вихаркувала легені на Катівні й на якихось проклятих вітряках!

Хоча й розлючена, Трісс відчула розкішне задоволення, бачачи дурнуваті вирази облич молодих відьмаків і раптом відвислу щелепу Весеміра.

— Ви навіть не знали, — кивнула вона зі спокійним уже, заклопотаним, лагідним докором. — Семеро няньок. Їй соромно сказати вам про те, бо навчено її, що про такі речі чоловікам не говорять. І вона соромиться слабкості, болю і того, що вона менш управна. Чи хтось із вас про те подумав? Зацікавився тим? Чи намагався здогадатися, що її турбує? А може, вона вперше в житті кривавила тут у вас, у Каер Морені? І плакала ночами, ні в кого не знаходячи співчуття, втіхи, навіть розуміння? Чи хтось із вас взагалі про те подумав?

— Припини, Трісс, — тихо простогнав Ґеральт. — Досить. Ти добилася, чого хотіла. А може, й більшого, ніж хотіла.

— Зараза б це взяла, — вилаявся Коен. — Добрячих дурнів із нас зроблено, нема слів. Ех, Весеміре, що ти…

— Замовч! — гарикнув старий відьмак. — Нічого не кажи.

Найнеочікуваніше вчинив Ескель, котрий устав, підійшов до чародійки, низько нахилившись, узяв її долоню і шанобливо поцілував. Вона швидко висмикнула руку. Не для того, щоб продемонструвати злість і роздратування, але щоб перервати приємну наскрізну вібрацію, яку викликав дотик відьмака. Ескель еманував сильно. Сильніше за Ґеральта.

— Трісс, — сказав він, заклопотано потираючи паскудний шрам на щоці. — Допоможи нам. Просимо тебе про це. Допоможи нам, Трісс.

Чародійка глянула йому в очі, стиснула губи.

— У чому? У чому я маю вам допомогти, Ескелю?

Ескель знову потер шрам, глянув на Ґеральта. Біловолосий відьмак нахилив голову, заслонив очі долонею. Весемір голосно кахикнув.

У цю мить скрипнули двері, до зали увійшла Цірі. Кахикання Весеміра перетворилося на щось, схоже на задушливий, голосний вдих. Ламберт відкрив рота. Трісс стримала хихотіння.

Цірі, підстрижена й розчесана, йшла до них дрібненькими крочками, обережно підтримуючи темно-блакитну сукню, вкорочену й підігнану, але все ще зі слідами перевезення у в’юках. На шиї дівчинки блищав другий презент від чародійки — чорна змійка з лакованої шкіри, з рубіновим очком і золотою застібкою.

Цірі зупинилася перед Весеміром. Не дуже розуміючи, що робити з руками, сунула великі пальці за поясок.

— Я не можу сьогодні тренуватися, — промовила повільно й вагомо, у суцільній тиші, — бо я… Я…

Глянула на чародійку. Трісс підморгнула їй, кривлячись, наче задоволений з пустощів шибеник, ворухнула устами, підказуючи вивчене формулювання.

— Немічна! — закінчила Цірі голосно й гордовито, задираючи ніс майже до стелі.

Весемір знову закахикав. Але Ескель, любий Ескель не втратив голови, ще раз повів себе належно.

— Вочевидь, — сказав він вільно, посміхаючись. — Це, вочевидь, зрозуміло, й ми призупинимо тренування до того часу, коли неміч мине. Теоретичні уроки ми також скоротимо, а якщо ти почуватимешся зле, то ми й те відкладемо. Якщо ти потребуєш медикаментів чи…

— Я за це візьмуся, — втрутилася Трісс, також вільно.

— Ага… — Цірі тільки тепер легенько зарум’янилася, глянула на старого відьмака. — Дядю Весеміре, я попросила Трісс… То значить, пані Мерігольд, щоби… Чи… Ну, щоби вона тут з нами залишилася. Надовго. Довго. Але Трісс сказала, що ти мусиш на це дати згоду чи… Дядю Весеміре! Погодься!

— Я погоджуюся… — вичавив Весемір. — Вочевидь, я погоджуюся…

— Ми дуже раді. — Ґеральт тільки тепер відвів руку від чола. — Ми дуже раді, Трісс.

Чародійка легенько кивнула в його бік і невинно закліпала віями, накручуючи на палець каштановий локон. Ґеральт мав кам’яне обличчя.

— Ти дуже вірно і ввічливо вчинила, Цірі, — сказав він, — запропонувавши пані Мерігольд довше погостювати в Каер Морені. Я тобою пишаюся.

Цірі почервоніла, широко посміхаючись. Чародійка подала їй іще один умовний знак.

— А тепер, — сказала дівчинка, ще вище задираючи носа, — залишу вас одних, бо, напевне, ви хочете обговорити із Трісс різні важливі справи. Пані Мерігольд, дядько Весеміре, панове… Прощаюся. Поки що.

Присіла, дякуючи, після чого вийшла із зали, повільно й гідно ступаючи східцями.

— Холера, — перервав тишу Ламберт. — Подумати тільки, а я не вірив, що вона й насправді княжна.

— Зрозуміли, бовдури? — Весемір озирнувся навколо. — Якщо зранку вона надягне сукню… То щоб мені жодних тренувань… Розумієте?

Ескель і Коен кинули на старого погляди, цілковито позбавлені пошани. Ламберт відверто пирхнув. Ґеральт дивився на чародійку, а чародійка посміхалася.

— Дякую тобі, — сказав він. — Дякую тобі, Трісс.

— Умови? — явно занепокоївся Ескель. — Трісс, адже ми вже пообіцяли, що зменшимо тренування Цірі. Які ще умови ти хочеш висунути?

— Ну, може, «умови» й недоречне слово. Тож назвемо це порадами. Дам я вам три поради, а ви до тих порад прислухаєтеся. Якщо, звісно, вам важливо, щоб я тут залишилася і допомогла у вихованні малої.

— Слухаємо, — сказав Ґеральт. — Кажи, Трісс.

— Перед усім, — почала вона, злостиво усміхаючись, — потрібно урізноманітнити раціон Цірі. А особливо обмежити в ньому секретні грибки й таємні трави.

Ґеральт і Коен чудово володіли виразами своїх облич. Ламберт і Ескель — трохи гірше. Весемір не володів зовсім. «Що ж, — подумала вона, дивлячись на його смішно заклопотану міну, — за його часів світ був кращим. Лицемірство було вадою, якої належало соромитися. Щирість сорому не приносила».

— Менше відварів із таємничих зіль, — продовжувала вона, намагаючись не захихотіти, — а більше молока. Ви маєте тут кіз. Доїння — ніяке не мистецтво, от побачиш, Ламберте, миттєво навчишся.

— Трісс, — почав Ґеральт, — послухай…

— Ні, це ти послухай. Ви не піддавали Цірі різкій мутації, не чіпали гормони, не пробували еліксири і Трави. І за те я вам вдячна. Це було розсудливо, відповідально, по-людськи. Ви не скривдили її отрутами, і тим більше не можна вам тепер її скалічити.

— Про що ти говориш?

— Грибочки, чиї секрети ви так стережете, — пояснила вона, — і справді тримають дівчину в чудовій формі й посилюють її м’язи. Зілля забезпечують ідеальний обмін речовин і прискорюють розвиток. Утім, усе разом, за підтримки вбивчих тренувань, призводить до певних змін у будові тіла. У жировій тканині. Вона жінка. Якщо не калічите її гормонально, не калічте й фізично. Вона колись може на вас образитися, що ви так нерозсудливо позбавили її жіночих… атрибутів. Ви розумієте, про що я говорю?

— Авжеж, — буркнув Ламберт, нахабно роздивляючись бюст Трісс, що випинався під сукнею.

Ескель кахикнув і спопелив молодого відьмака поглядом.

— На цю мить, — повільно запитав Ґеральт, також ковзаючи поглядом по тому-іншому, — ти ж не помітила в ній нічого незворотного, сподіваюся?

— Ні, — посміхнулася вона. — На щастя — ні. Розвивається вона здоровою і нормальною, збудована, наче молода дріада, приємно бачити. Але дотримуйтеся міри в застосуванні прискорювачів, прошу вас.

— Ми дотримуємося, — відповів Весемір. — Дякуємо за пересторогу, дитинко. Що ще? Ти казала про три… поради.

— Вірно. Ось друга: не можна допустити, щоб Цірі тут здичавіла. Вона повинна контактувати зі світом. Із ровесниками. Повинна отримати відповідну освіту й підготовку до нормального життя. Нехай поки що махає мечем. Відьмачку без мутації ви з неї все одно не зробите, але відьмацьке тренування їй не зашкодить. Часи — важкі й небезпечні, вмітиме захиститися, якщо доведеться. Як ельфійка. Але ви не можете поховати її тут живцем, у цьому відлюдді. Вона повинна повернутися до нормального життя.

— Її нормальне життя згоріло разом із Цінтрою, — буркнув Ґеральт. — Але що ж, Трісс, ти, як завжди, маєш рацію. Ми вже про те подумали. Коли прийде весна, я відвезу її у храмову школу. До Неннеке, в Елландер.

— Це дуже добра ідея і мудре рішення. Неннеке — виняткова жінка, а храм богині Мелітеле — виняткове місце. Безпечне, добре, таке, що гарантує для дівчини освіту. Цірі вже знає?

— Знає. Кілька днів скандалила, але врешті узяла то до відома. Зараз навіть нетерпляче виглядає весну, її збуджує перспектива подорожі до Темерії. Світ її цікавить.

— Як і мене в її віці, — посміхнулася Трісс. — І це порівняння небезпечно наближує нас до третьої поради. Найважливішої. І ви знаєте, якої саме. Не робіть дурнуватих облич. Я чародійка, ви забули? Не знаю, скільки часу знадобилося вам, аби розпізнати магічні здібності Цірі. Мені вистачило для цього менше ніж півгодини. Після того я знала вже, ким — вірніше, чим — є ця дівчина.

— А чим вона є?

— Джерелом.

— Неможливо!

— Можливо. Навіть напевне. Цірі є Джерелом, має медіумні здібності. Більш того, ці здібності дуже, дуже непокоять мене. І ви, любі відьмаки, чудово про те знаєте. Ви ці здібності зауважили, вас вони також занепокоїли. Тільки тому й виключно тому ви запросили мене до Каер Морену, вірно? Я права? Тільки тому й виключно тому?

— Так, — підтвердив по хвильці мовчання Весемір.

Трісс непомітно зітхнула — з полегшенням. Мить вона боялася, що тим, хто це скаже, буде Ґеральт.

Назавтра випав перший сніг, спочатку дрібний, але скоро перейшов у хуртовину. Падав усю ніч, а ранком мури Каер Морену потонули в заметах. Про біг Катівнею не могло бути й мови, тим більше що Цірі досі почувалася не найкраще. Трісс підозрювала, що відьмацькі «прискорювачі» могли бути причиною проблем із менструацією. Утім, впевненості вона не мала, про їхню специфіку вона не знала практично нічого, а Цірі була, поза сумнівом, єдиною дівчинкою в світі, якій таке давали. Відьмакам Трісс про свої підозри не сказала. Не хотіла, аби вони переймалися та нервували, воліла застосовувати власні методи. Напоїла Цірі еліксирами, зав’язала їй на талії під сукнею низку активних ясписів і заборонила перевантажуватися, а особливо — дико вимахувати мечем у гонитві за щурами.

Цірі нудилася, сонно швендяла замком, нарешті, через брак інших забавок, приєдналася до Коена, який прибирав у стайні, доглядав за кіньми й ремонтував упряж.

Ґеральт, на злість чародійки, десь пропадав і з’явився тільки під вечір, несучи підстреленого козлика. Трісс допомогла йому розпатрати здобич. Хоча вона жахливо гидувала запахом м’яса й крові, хотіла бути ближче до відьмака. Близько. Якомога ближче. Росла в ній холодна, завзята рішучість. Не мала вона бажання й надалі спати сама.

— Трісс! — крикнула раптом Цірі, із тупотом збігаючи по сходах. — Чи я можу сьогодні спати з тобою? Трісс, я прошу, погодься! Прошу тебе, Трісс!

Сніг падав і падав. Роз’яснилося, тільки коли настав Мідінваерне, День Зимового Сонцестояння.