Відлуння у брамі

2. Віддалений доступ

Ден із Гусиком підтюпцем бігли поряд із кремезними близнюками, які міцно тримали переляканих злодюжок за руки. Гусик від жаху почав скавчати тонким голосом, але отримав добрячого стусана межи плечі й замовк. Зрідка чулися лише його придушені схлипи.

Вони перетнули проїжджу частину набережної з нечисленними у цей час автівками, спустилися до берега. Ден сподівався криком привернути увагу перехожих, але і тут було порожньо, темно та страшно.

— Дядечки, не вбивайте нас, будь-ласочка! — знову заканючив нажаханий Гусик.

— Помовч, — спокійно сказав старший чоловік, вдивляючись кудись у напрямку протилежного берега.

Він щось сказав у слухавку, і за мить до них почала стрімко наближатися цятка яскравого світла, почувся гуркіт двигуна. Вже за пару хвилин біля кам’яних сходів набережної м’яко захитався на хвилях темно-синій з білою смугою моторний човен.

— Ой, не топіть нас! — знову заволав Гусик.

Стусан цього разу не подіяв — хлопець бився у нервових корчах. Тоді його конвоїр дістав з кишені сліпучо-білу у світлі ліхтаря носову хустинку і вправним рухом запхав її Гусикові до рота. Той вмить замовк, лише з широко розплющених очей котилися великі сльозини.

— Будеш репетувати — і тобі таке саме зробимо, — зиркнув старший на Дена, але той лише мовчки смикнув тонкою шиєю.

З човна скинули трап, і злодюжок попідруки підняли на облавок. У цілковитій мовчанці їх силоміць всадовили на підлогу і моторка, заклавши стрімкий віраж, помчала кудись повз міські вогні.

Шлях виявився коротким. Не минуло й півгодини, як вони пришвартувалися біля правого борту доволі великого корабля. Спостережливий Ден відзначив, що це двопалубне судно, метрів із 30 áзавдовжки. Їх так само мовчки примусили вилізти по блискучому металевому трапу-драбині на борт. «Спас» — прочитав Ден на рятувальному крузі, почепленому на палубній огорожі. Отже, так зветься судно. А коли вже підняли на борт — значить, убивати їх не збираються, принаймні одразу, — майнула радісна думка. А наступною була про їдло, хавчик. Десь на кораблі готували м’ясо, і від запаху смаженини запаморочилося в голові. Ден згадав, що у них із Гусиком з ранку ріски в роті не було.

Але частувати злодюжок не поспішали. Їх відвели до якогось темного, без жодного ілюмінатора приміщення, і там замкнули.

— Ой, що ж із нами буде? — занив Гусик, щойно йому вдалося звільнити рот від кляпа.

— Замовкни, сцикун, — зло процідив Ден, аби приховати переляк. — Коли вже нас не викинули посеред річки з торбою каміння на шиї, то, мабуть, будуть допитувати про той портфель. Давай домовимося, що брехатимемо.

— А може ліпше правду? — несміливо запропонував Гусик.

— Що?! — знову визвірився Ден. — Про те, що Макака показав нам на вулиці якогось товстуна із тим портфелем і наказав будь-що поцупити і принести йому? От за це нас точно вб’ють. Якщо не вони — тоді Макака. Та й лохуваті ці дядьки. Якби серйозно збиралися докопуватися, то розсадили б нарізно — менти так завжди роблять. А цим будемо щось брехати.

— І хто ж такий той Макак чи Макака? — пролунав знайомий обом хлопцям голос. — І що ж то був за товстун?

Двері — не ті, крізь які їх завели до темної комірчини, а у протилежній стіні — раптом відчинилися і приміщення заповнилося яскравим світлом із сусідньої, розкішно вбраної кімнати. Виявилося — хлопців зачинили у темному передпокої кают-компанії.

— Ой! — лише й спромігся вимовити Гусик і присів, зіщулившись, у кутку в очікуванні стусанів.

Ден побачив перед собою того самого сивого чоловіка з козацькими вусами. За ним стояли близнюки, а віддалік ще один чолов’яга — середнього віку стрункий шатен, у чорних штанях та сорочці, вишитій білим по білому.

Досвідчений Ден, якого вуличне життя навчило шкурою відчувати небезпеку, швидко збагнув: нічогісінько їм тут не загрожує. Тієї ж миті він згадав, що зранку ріски у роті не мав — великий стіл кают-компанії був накритий до вечері. Хлопці вперше у житті бачили таку кулінарну розкіш.

Відірвавши погляд від столу, Ден помітив, що біля круглого ілюмінатора на окремому низькому столику стоїть — відкритий та порожній — той самий клятий шкіряний портфель, через який вони сюди потрапили.

— Розклáд, хлоп’ята, такий, — сказав старший. — Зараз добре вмиваєтеся під наглядом Мстислава й Мечислава, — він очима вказав на близнюків, — а потім будемо вечеряти, і ви нам усе старанно та щиросердно розповісте.

Олег сидів на великому ліжку, застеленому темно-синьою шовковою білизною. З вікна пентхауса було видно, як повз Монастирський острів, на якому стоїть біла церковка, проти течії іде великий корабель. Над водою шугали чайки, стрімко пірнаючи за хлібом, який кидали у хвилі пасажири лайнера. Олегові було байдуже до тієї мальовничої картини, як і взагалі до всього на світі. Він механічно перебрав у пам’яті події останньої доби: за наказом Людмили викупався та поголився, подзвонив матері, без інтонацій збрехавши, що нібито протягом усього тижня, коли від нього не було звісток, вивчав нові способи розповсюдження «Трамалайфу» на закритому корпоративному тренінгу. Телефонний зв’язок там заборонили — задля кращого психологічного занурення у тематику навчання та контакту з викладачами. А ще він дістав підвищення по службі. Подякував мамі за те, що не звернулася до міліції у його пошуках. І наостанок сказав, що додому повернеться не скоро — справи фірми вимагають відряджень. Мама ніби заспокоїлася.

— З тобою стало зовсім нецікаво трахатися, — гола Людмила ліниво потяглася на ліжку, — неначе на механічну ляльку перетворився. — Вона провела долонею молодикові від шиї до паху. — А такий класний був. Доведеться шукати іншого. Вставай, одягайся. — Вона простягла руку до пульта і парубок підвівся й почав натягати джинси. — Зараз іди униз. Транихиїл чекає на тебе.

Олег слухняно вийшов на сходи, що вели до лабораторії. Згори побачив Транихиїла, — так Людмила звала рудого товстуна, — який вкляк у своєму кріслі. Його обличчя, зазвичай жовтувате, сьогодні було блідо-сірим. Довкола крісла руданя міряв дрібними кроками підлогу якийсь невисокий опецькуватий чоловік. На його великій голові виблискувала червона лисина, облямована залишками хвилястого сивуватого волосся. На так само великому носі ледь трималися масивні окуляри з товстими скельцями, а розстебнутий коричневий піджак ледь не тріщав на спині і боках. Він нервово дріботів короткими ногами у штанях кольору кави з молоком і коричневих лакованих черевиках на високих підборах та мало не ридав, звертаючись до Транихиїла:

— Зник, зник без сліду! Я ж тримав його у власному сейфі, у себе в офісі, а він, Ви знаєте, дуже надійно охороняється. Може, у Вас є запас тієї речовини, як там вона зветься… біоінформацій на… або її можна синтезувати ще раз?

— Йосипе, — крижаним тоном заговорив Транихиїл, загинаючи пальці, — відповідно до моєї домовленості з паном Шахсуваровим, за збереження таємниці результатів досліджень відповідаєте Ви. Це по-перше. У згаданій домовленості йдеться: я передаю Вам контейнер зі стартовим зразком синтезованої біоінформаційної речовини. Це по-друге. Ви ж мали негайно доправити її до Москви. Це по-третє. Натомість Ви навіщось поклали контейнер зі зразком до консервної бляшанки, яку звете своїм сейфом, і тепер просите мене прикрити вашу безвідповідальність. Проблема не в тому, чи можу я повторити дослід, хоча він дуже, дуже дорого коштує. Питання в іншому: ця речовина є… — Цієї миті він помітив присутність Олега, який, не криючись, зійшов униз і мовчки зупинився посеред лабораторії. — Ось, до речі, перший дієздатний експериментальний зразок універсального виконавця-біоробота, створений за допомогою речовини. Для запуску серійного виробництва таких моделей саме й потрібний препарат нового покоління, який Ви так бездарно втратили. За яких обставин, Йосипе, у Вас викрали контейнер? Розповідайте дуже детально.

— Я тільки на дві доби залишив його у себе в офісі, у сейфі. Ви ж самі сказали, що доки речовина у контейнері — її можна зберігати у кімнатних умовах, — під час цієї тиради товстун відійшов подалі від незворушного Олега. — Адже одразу вилетіти з Дніпропетровська до нашого спільного шефа я не міг — була затримка з отриманням дипломатичного паспорта. Самі розумієте: такий багаж надійніше переміщувати через кордон як дипломатичну пошту. Сьогодні ж, коли все вдало залагодилося і на мене чекав літак, я приїхав до офісу, відчинив сейф і побачив — портфель із контейнером зник без сліду. При цьому гроші та коштовності, які там зберігаються, ніби усі лишилися на місці. Я їх навіть не перелічував — до Вас квапився.

— Точно не перелічував? — перепитала Людмила, спускаючися сходами.

— Та ж не про те йдеться! — прогарчав Тед. — Отже Ви, Йосипе, достеменно не знаєте, коли трапилася крадіжка: день, два тому, чи сьогодні?

— Саме сьогодні, — прошепотів товстун.

— Йосипе, Ви ідіот! Як можна було довірити таку цінну річ сейфу? Звісно ж, ваша охорона нічого не знає!? Сподіваюся, Ви до міліції бодай не зверталися?

— Ні-ні!!! Яка може бути міліція — я ж розумію, — знітився Йосип. — А от щодо охорони… У мене працював водієм один молодий чоловік. Із дуже хорошими рекомендаціями, вправний, вихований, але сьогодні вранці він не вийшов на роботу, а його телефон постійно поза зоною досяжності.

— Зрозуміло. Якщо це він вкрав портфель, то може, і не здогадується про справжню цінність його вмісту, — припустила Людмила, — Але навіщо потрібно було класти контейнер у той портфель?

— Ну, саме у портфелі я збирався перевезти контейнер до Москви. Щоб у прикордонників та митників склалося враження, ніби я — заможний комерсант, якому навіть дипломатичний паспорт виправили. Подорожую практично без багажу, а у старому портфелі — ділові папери та фляжка улюбленого віскі. Контейнер дуже схожий саме на фляжку.

— Його так навмисне зроблено. До обставин зникнення портфеля та Вашого водія ми ще повернемося. Добре, що я встиг створити хоча б перший зразок робота. Ну що ж, Олеже, — звернувся Транихиїл до незворушного парубка, — схоже, що твоїм першим завданням буде пошук контейнера з біоінформаційним препаратом.

Олег байдуже спостерігав за руданем, який, періодично заглядаючи в пожовклий папірець із дивними — горизонтально витягнутими — літерами, блискавично тицяв пальцями по клавіатурі комп’ютера, набираючи якийсь текст. Тим часом добряче спітнілий Йосип, заламуючи руки та хекаючи від страху, продовжував ходити колами по лабораторії. Утім, він так само ретельно оминав Олега, боязко позираючи на нього здалеку. Зрештою Транихиїлові набридла метушлива паніка спільника, і він гримнув, аби той сів і не заважав зосередитися.

— Ви що, не бачите: мені треба передрукувати складне закляття давньою мовою, а тоді повісити його он на того лобуряку? — Транихиїл кивнув головою у бік непорушного Олега, ніби парубок був предметом інтер’єру.

— Це ж як? Ви хочете сказати, що за допомогою комп’ютера можна здійснювати закляття?

— Саме так. Але лише тоді, коли в організмі піддослідного вже міститься біоінформаційний препарат, контейнер із яким Ви так бездарно втратили. — Транихиїл востаннє звірився з текстом, на мить завмер, а потім впевнено тицьнув клавішу «Enter», закінчуючи у такий спосіб процедуру. — Має минути хвилин зо п’ять, поки закляття інсталюється у нашому дорогому хлопчикові. До речі, цей парубок тепер дійсно дуже і дуже дорогий. Я б сказав, просто безцінний. Зараз Олежка коштує вдесятеро більше, ніж хімічно чисте золото такої ваги, як він сам. Це перший у світі зразок… — у словах Транихиїла відчувалася гордовита самовдоволеність результатом свого експерименту, але він ураз спохмурнів. — І от тепер, через Вашу злочинну необачність, Йосипе, я мушу ризикувати цією коштовністю. Бо, крім Олега, ніхто краще й швидше не відшукає біоінформаційної речовини. А без неї серійне виробництво таких от безвідмовних біороботів неможливе. Якщо із цим гомункулом щось трапиться, шеф Вас у живих, напевне, не залишить. У дуже, дуже витончений спосіб він позбавить Вас Вашого нікчемного життя — і правильно зробить!

— Ну навіщо Ви кажете такі жахливі речі, Транихиїле? Порадьте краще, як цю коштовність убезпечити? — тремтячими губами проплямкав Йосип.

— Пошлеш за ним назирці своїх людей, — пролунав низький голос Людмили. — Це ж не зашкодить пошукам, Транихиїле?

— Не знаю, Людо, не знаю, але іншого виходу нема, — насупився той, знову зневажливо зиркнувши на Йосипа. — За будь-яких обставин ми мусимо повернути контейнер — адже хто знає, що мали на меті його викрадачі. Багато шансів, що Йосипів водій викрав портфель не знаючи, що у ньому — інакше чому тоді не взяв грошей та коштовностей із сейфа? Але питання: яким чином звичайний водій потрапив до офісу, що був під охороною та відчинив сейф, не лишивши слідів зламу… Ой, Людмило, боюся, що проти нас грають якісь потужні вороги, — Транихиїл говорив так, немов Йосипа й не було у лабораторії. — А що, як вони самі спробують створити біоробота?!

— Мені про це навіть думати страшно, — наважився подати голос товстун. — Та чи можливо, щоб мій колишній водій полював лише на портфель?

— На портфель?! — Людмила впритул поглянула на нього. — А що іще було у ньому, крім контейнера?

— Нічогісінько, слово честі, нічого!!!

— Де Ви його узяли? — не вгавала жінка.

— Придбав на… блошиному ринку…

— Казна-що! Покласти унікальний препарат до якогось старого непотребу, — лютився Транихиїл. — Трохи заспокоює те, що ми зможемо коригувати поведінку Олега у разі небезпеки для нього.

Людмила у своєму халаті кольору індиго пропливла лабораторією і, спершись на спинку шкіряного Транихиїлового крісла, зазирнула у монітор:

— А програма працюватиме без збоїв, її тандем з організмом відбувся?

— Зараз видно буде, — чоловік поглянув на шкалу інсталяції, яка показувала швидкість процесу. — Готово, — він поворушив мишкою і уп’явся очима в Олега. Той повільно розвернувся і неквапом рушив до передпокою.

Транихиїл аж спітнів від напруження, спостерігаючи за його діями. Парубок зупинився, немов щось пригадуючи, тоді упевнено підійшов до своїх модних черевиків і взувся. Уважно оглянув себе у дзеркалі, поправив зачіску та сорочку, поклав до барсетки пачку «Кінг Едвард» і взявся за ручку дверей. Та раптом зупинився й озирнувся, ніби щось шукаючи очима. Людмила простежила за його поглядом, взяла з туалетного столика флакон Олегового улюбленого парфуму і простягнула колишньому коханцеві. Парубок вдячно кивнув, побризкався — і мовчки залишив приміщення, щільно причинивши за собою двері. Вже на сходах, покопирсавшись у барсетці, переклав до кишені джинсів ключі від «Хонди» — як завше це робив перед виходом на вулицю.

Коли за Олегом зачинилися двері, Транихиїл полегшено зітхнув:

— Він, схоже, швидко відновлює побутові та соціальні навички. Тандем відбувся! Це дуже добре — мине трохи часу, й поведінку нашого біоробота неможливо буде відрізнити від поведінки пересічних людей. Так, Йосипе, тепер слухайте мене уважно! — Рудань обернувся до коротуна. — Ось кілька фотографій Олега. Роздасте їх Вашим охоронцям, нехай наглядають за хлопцем, але в жодному разі не підходять близько. Пересування об’єкта містом ми будемо відстежувати ще й за допомогою пристрою, схожого на GPS. На електронній карті Дніпропетровська буде видно, куди він прямує, тому немає потреби наближатися до парубка. Головне — не проґавити момент, коли робот візьме слід контейнера з біоінформаційною речовиною. Гадаю, ми зрозуміємо це зі змін у поведінці: він почне рухатися по прямій, максимально скорочуючи собі шлях до контейнера. З цієї миті він нагадуватиме божевільного, бо програма-закляття діятиме за власним алгоритмом, намагаючись якнайшвидше виконати завдання. Зрештою, він упреться в якусь стіну, двері чи іншу перешкоду й таким чином вкаже нам місце перебування контейнера. А от далі — вже справа Ваших охоронців. З моменту, коли ми знатимемо, де контейнер, я поверну Олега сюди, Ви ж, за допомогою своїх головорізів, подбаєте, щоб сюди повернувся і контейнер. І пам’ятайте, що препарат дуже дорого коштує, тому з можливими втратами з будь-чийого боку можете взагалі не рахуватися. Вам усе зрозуміло?

— Так! — товстун позадкував до дверей.

Коли клацнув замок, Людмила, з огидою глянувши на щойно зачинені двері, сказала:

— Про сейф він нам збрехав.

— Чому? — Тед підвів погляд над монітором.

— Ніколи не повірю, щоб він не перелічив грошей та коштовностей, знаючи, що його сейф відчиняли. Та й скажи: яким чином водій потрапив до офісу у неробочий час? Бреше Йосип, мов шовком шиє. Портфель із контейнером у нього поцупили в якийсь інакший спосіб.

— А може, він його сам привласнив?

— Ні, у цьому разі ми його більше не побачили б. Щось украсти в самого Шахсуварова — і нахабно лишатися в нього на виду? Для цього треба бути занадто сміливим і дурним водночас, а Йося ні те, ні інше!

Олег упевнено йшов набережною Дніпра. Він не розумів, куди й навіщо прямує, але достеменно знав — має важливу мету. Про це йому сказав Порадник.

Прокинувшись у лабораторії, парубок майже одразу збагнув, що у його тілі є ще хтось. Спочатку присутність підселенця була майже непомітна. Він виявляв себе лише у ненав’язливих порадах: «поглянь сюди», «візьми це», «піди туди»… Але Олег швидко усвідомив, що йому приємно, а головне — корисно слухатися невидимого друга. Коли хлопець робив те, що підказував невидимка, то фізично відчував радість і піднесення — кайф, одним словом. В Олега не було потреби думати, непокоїтися чи перейматися будь-чим. Він вважав, що сам вигадав це ім’я — Порадник. Сьогодні, після того, як Транихиїл почаклував над комп’ютером, Порадник сказав Олегові, що тепер вони завжди житимуть разом і що сенсом такого співжиття є Служіння. До Олега повернулися усі звичні бажання та настрої. Парубок став схожим на себе колишнього — курваля за викликом. «Тандем відбувся», — згадалися чомусь Транихиїлові слова. І він знав, що це дуже добре! Це суперово, і просто «вау!», коли у тобі одному насправді живе аж двоє. Це сила! Лише якийсь окраєць свідомості нишком, але твердо опирався цій ейфорії.

Олег оком досвідченого знавця позирав на вродливих дівчат, які йшли йому назустріч цілими отарами — весняної пори на Дніпропетровській набережній їхня концентрація на метр квадратний найбільша в Україні. Підійшов був до ятки, де у холодильнику стояли пляшки та банки з пивом, але Порадник заборонив вживати алкоголь, — і хлопець, звісно, задовольнився морозивом. А от проти того, щоб випалити сигарилу Порадник не заперечував.

Пихкаючи ароматним димком, вони підійшли до мосту, який веде на Монастирський острів. Спочатку Порадник повів Олега до храму, що, наслідуючи знамениту церкву Покрови на Нерлі[6], прикрашає високий мис. Потім — у протилежний бік, до нудистського пляжу. За кущами на пляжі парубок побачив кілька оголених постатей, серед яких лише дві — дівчина та хлопець спортивної статури — виглядали цілком естетично і природно на тлі свіжої зелені та блакитної води. Іншим ліпше було б не оголюватися.

Відзначивши це разом із Порадником, Олег за його наказом пішов до краю води. Щось дивне відбувалося із підселенцем: він раптом примусив парубка бігти до верхнього краю острова, тоді миттєво розвернув у зворотний бік. А потім…

Голі відпочивальники повибігали на берег й почали голосно репетувати та вимахувати руками, показуючи на воду.

— Людмило, йди сюди! — у голосі Транихиїла звучало здивування. — Дивися!

— Він що, купатися поліз? — жінка із подивом дивилася на екран монітора. — Так ніби рано ще — вода холодна.

— Програма-закляття має власну свободу волі, і вона веде його…

Цієї миті пролунав дзвінок мобільного. Транихиїл схопив трубку й почув голос Йосипа. Той захлинався жахом:

— Він хоче втопитися!!!

— Йосипе, біс Вас забирай, Олег не може втопитися чи якось інакше накласти на себе руки. Програма-закляття наділена базовим інстинктом виживання за будь-яку ціну. Поясніть, що відбувається! — гаркнув Транихиїл.

— Він прямо в одязі шубовснув у Дніпро й поплив на середину річки. Його вже зносить сильною течією. Ми не передбачали такого повороту подій і не маємо під рукою моторного човна чи катера, щоб плисти за ним.

— У ресторації «Леонардо» є гелікоптер. За будь-яку ціну умовте господаря, щоб він Вас…, ні, не Вас — мене — якомога швидше підняв у повітря. Ми відстежимо його рух згори. Твій екс-курваль узяв слід, — переможно вишкірив зуби Транихиїл.