Відлуння у брамі

12. «Дніпро — Потомак»

Транихиїл із Людмилою зауважили зміни у поведінці Йосипа Бланка. Він став якимось ще більш переляканим та запопадливим, видавався ніби нижчим, ніж зазвичай. Всупереч усталеному правилу, він заявився до лабораторії з власної ініціативи та першим почав розмову:

— Наші справи геть кепські, пане Россман. Доля шефа невідома, а без нього я не маю змоги далі фінансувати Ваші дослідження…

— А пошук Олега? — перервала його Людмила.

— Так само, бо гроші пан Шахсуваров перераховував мені щомісяця. Ми витратили майже весь попередній транш. Післязавтра мав надійти наступний, але в мене немає певності, що його перерахують.

— Хіба ж у вас немає резерву? — Транихиїл намагався вдавати спокій.

— Резерв витратили на операцію біля Кам’яної могили та інші непередбачувані обставини.

— Ви вживаєте заходів щодо пошуків пана Шахсуварова? — тепер голос дослідника видавав напруженість.

— Так, але наразі результатів немає. Єдина обставина, що дає нам надію — відсутність інформації про його загибель. Включно з неофіційними повідомленнями та чутками в Інтернеті.

— Ми це й без тебе знаємо, — кинула Людмила. — Чому російська влада мовчить з приводу катастрофи?

— Ось це мене непокоїть найбільше! — Йосип за звичкою почав ходити з кутка в куток. — Я боюся, що замовниками замаху можуть бути високопоставлені вороги пана Шахсуварова, які борються з ним за вплив на самого самодержця!

— Ви прийшли, аби викласти тут ці міркування? — карбуючи кожне слово, запитав Транихиїл і запустив праву руку до шухляди столу.

— Перш за все — щоб попередити вас про відсутність коштів, — відповів Бланк, необачно повертаючись до нього спиною.

Транихиїл піймав погляд Людмили, яка правильно зрозуміла дослідника. Вона раптом всміхнулася Бланку і запитала:

— Можливо, нам слід розпочати пошук іншого спонсора — наприклад, у США?

— Як вам таке могло на думку спасти? А якщо Шахсуваров повернеться?! — товстун аж підстрибнув на місці від такої несподіваної пропозиції.

— Не рухайся, в тебе шершень на комірі, — раптом скрикнула Людмила.

Бланк слухняно заціпенів. Россман у два стрімкі безшумні кроки наблизився до нього і впевненим рухом устромив шприц у жирну шию. Йосип, зойкнувши від несподіванки, почав осідати на підлогу. Тедові з Людмилою ледь вдалося вмостити центнер із гаком його живої ваги на шкіряну канапу.

— Скільки він буде непритомним? — запитала Людмила.

— Близько години. — Транихиїл помацав пульс на шиї жертви. — Якщо протягом цього часу не впораємося, доведеться вколоти ще, а це небезпечно. У нього, напевне, хворе серце та діабет — може й померти.

— І що ти збираєшся з ним робити?

— Використати його схильність до переляків та паніки. Нам доведеться перенести цю тушу на стіл для маніпуляцій — Транихиїл вказав на пристрій, обладнаний еластичними пасками.

Прововтузившись хвилин із двадцять, посварившись та спітнівши, вони зрештою прилаштували Йосипа на тому самому ліжку, де Россман перетворював на біоробота Олега. Паски міцно припнули товстуна до жорсткої поверхні. Тед розклав численні інструменти і заходився щось робити з лівою рукою Йосипа, трохи вище зап’ястка.

Томас отримав із Ленглі збільшену розкадровку зробленого Макакою запису авіакатастрофи. До неї додавався коментар із детальною інформацією про усіх людей, чиї обличчя можна було роздивитися в кадрах. Томас позаздрив сучасним можливостям шпигунів — повне досьє на людину лише за її нечіткою фотографією. От якби такі технології були доступні йому під час першого відрядження до України, наприкінці радянської доби!

Як і очікував Томас, чоловіком, якого на ношах завантажили у сріблястий мікроавтобус, був Владімір Шахсуваров. У коментарях повідомлялося, що це зробили особи з угруповання, створеного спеціально для забезпечення інтересів того самого Хазяїна у Дніпропетровську. Більше того — коли Хазяїнові показали ці фотографії у його заґратованій каліфорнійській резиденції, він не заперечував, що дійсно віддав команду контролювати пересування олігарха у випадку прибуття того до України. Пояснив це тим, що в середині дев’яностих сприяв Шахсуварову у придбанні прибуткових підприємств за символічні гроші, і відтоді відчуває певний сентимент до долі цих смачних активів. Тільки-но стало відомо, що для олігархового літака зробили попередній запит на приземлення у Дніпропетровському аеропорту, група супроводу з вірних Хазяїнові людей виїхала на місце. Хоча аварія і стала для них цілковитою несподіванкою, але добрий вишкіл колишніх працівників спецслужб допоміг зорієнтуватися й доправити Шахсуварова до лікарні. Його охорону досі забезпечують люди Хазяїна. Останній готовий віддати наказ про доступ представників Ленглі до хворого, але нехай ті представники пам’ятають, що олігархом, хоча формально він і є приватною особою, обов’язково захоче опікуватися нав’язлива останнім часом українська влада. Наразі, — йшлося далі у повідомленні, — Шахсуваров опритомнів, його стан має нестійку тенденцію до поліпшення.

Каналами зв’язку Хазяїна та за його співпраці Шахсуваров потроху почав отримувати інформацію, що замах на нього організували люди, наближені до самого самодержця, які заздрять впливу та грошам олігарха. Схоже, що він у це починає вірити. Томасові слід зустрітися з Шахсуваровим, аби підтримати ці підозри й схилити багатія до співпраці «в ім’я демократичних свобод». До речі, Хазяїн люб’язно погоджується посприяти цій здибанці. Далі йшли детальні інструкції щодо організації та змісту розмови.

Не гаючи часу, цереушник зателефонував за номером, наданим колегами з-за океану, вимовив коротку фразу-пароль: «Дніпро — Потомак» — і вже за годину заїжджав «Хаммером» під квітучі акації лікарняного парку.

Тільки-но Томас залишив салон автівки, до нього підійшли двоє немолодих, але підтягнутих чоловіків зі сторожкими поглядами. Вони обшукали його і повели до невеликого двоповерхового корпусу. Оголошення на дверях повідомляло, що споруда на карантині, і стороннім вхід суворо заборонений. У холі чатували ще двоє охоронців, які знову ретельно обнишпорили Томаса, забравши годинник, телефон і авторучку, та провели сходами на другий поверх. Минувши ще один пост охорони, вбраний у халат та бахіли, шпигун нарешті опинився у лікарняній палаті олігарха.

Усупереч очікуванню, Владімір Шахсуваров не лежав на ліжку, а сидів у інвалідному візку біля письмового столу. Змарніле обличчя екс-полковника свідчило, що до одужання йому ще далеко. Під очима набрякли синюшні мішки, щоки провалилися, через підборіддя тягнулася смужка пластиру. Шия та права рука були у корсетах. Він силувано посміхнувся, вказуючи Томасові на стілець поряд.

— Я знаю хто Ви, — голос олігарха прозвучав хрипло, ледь чутно.

— Як ваше самочуття? — Томас сів.

— Не дочекаються, — Шахсуваров вказав на стелю здоровою рукою.

— Ви вважаєте, що замах на вас організували звідти? — Томас і собі вказав очима угору.

— А звідки ще? — прямий погляд олігарха повільно зупинився на обличчі американця, але той ані порухом не видав себе.

— Це могли бути ваші місцеві недоброзичливці…

— У них кишка затонка, містере…

— Просто Томас.

— Ви уповноважені зробити мені пропозицію від імені уряду Сполучених Штатів?

— Так. Звісно, наша співпраця ґрунтуватиметься на обопільно вигідних засадах.

— Слухаю Вас…

— Річ у тому, що вбивця американського громадянина Арсена Фількевича — його асистент Тед Россман — тепер працює на Вас тут, у Дніпропетровську. Американське правосуддя завжди намагається не лишати безкарними злочини проти своїх громадян.

— Не придурюйтеся! Коли ви знаєте про Теда, то зрозуміло, що вас більше непокоїть не здійснення правосуддя, а нова біологічна зброя.

Томас лише мовчки розвів руками та вишкірив зуби у порцеляновій посмішці.

— Що я матиму з того? — прохрипів олігарх.

— Безпеку. Респект від американського суспільства…

— Частка у проектах від використання винаходу?..

— Послухайте, містере Шахсуваров, — Томас додав гомеопатичну долю металу в інтонацію, — нам достеменно відомо, що цей замах, — він кивнув на загіпсовану руку співрозмовника, — спланували та організували надзвичайно ретельно. Ваші, як Ви самі визнаєте, сильні і жорстокі недоброзичливці не зупинилися перед величезними видатками та залученням фахівців найвищого рівня кваліфікації, щоб усунути Вас із ігрищ довкола трону.

— Та який там найвищий рівень кваліфікації?! Хулігани атакували побутовими лазерами, — спробував знизати плечима олігарх, але одразу скривився від болю.

— Чому ж тих «хуліганів» досі не знайшли? — Томас продовжував наганяти страху. — Ми провели власне неформальне розслідування у співпраці з місцевими спецслужбами і дійшли одностайного висновку, що замах був спланований і виконаний фаховими терористами.

— Але коли про це дізнається самодержець, їх із-під землі вишкребуть і на фарш перемелють!

— Ви припускаєте можливість, що йому про це досі невідомо? — вдав величезний подив цереушник.

— А Ви натякаєте, що це він сам?!

— Достеменно ми наразі не знаємо, але й виключати — не можемо.

— Самодержець першим зацікавлений в успіхові дослідів Россмана.

— Але ж контроль за розробкою цілковито зберігався за Вами, і якби не катастрофа, то саме Ви були б першим власником технології. Звісно, не рахуючи Россмана, але з цією проблемою могли б упоратися у ще менш складний спосіб, аніж із Вами.

— Гадаєте, що на завершальному етапі мене вирішили усунути?

— Це класика жанру. Хіба Ви самі не збиралися те ж саме зробити із Тедом? Скажу вам більше: інформацією про час Вашого вильоту з Домодєдова володіло дуже обмежене коло осіб.

— Але ж місцеві служби знали, коли я прилітаю. Логічно припустити, що це їхня робота.

— Логічніше припустити, пане полковнику Шахсуваров, що цю операцію добре скоординували. Може статися, що місцеві служби напохваті у Ваших колишніх колег із КДБ.

— Отже, Сполучені Штати пропонують мені захист…

— В обмін на те, що Ви нам віддасте Теда Россмана.

— Ніби Ви самі не можете його узяти, коли вже знаєте, де він перебуває…

— Щиро кажучи, можемо. Але є дві обставини: по-перше, ми не зацікавлені у відкритому конфлікті з такою потужною структурою, як Ваші спецслужби…

— Не лише у цьому річ, Томасе! Якщо я відмовлюся співпрацювати з Вами, Вам не вдасться приховати самого факту заволодіння розробками. Ви ж розумієте, що навіть коли я загину, інформація про них дуже швидко пошириться світом. Точніше, у випадку моєї смерті це відбудеться миттєво — є одна адвокатська контора у нейтральній і демократичній країні, яка передасть журналістам дуже цікаві факти — зокрема, і факт цієї нашої розмови, — вузькі губи олігарха розтяглися у болісній гримасі посмішки. — І тоді ЦРУ не уникнути запитань у конгресі, бо Сполучені Штати знову наразяться на звинувачення у співпраці з міжнародним тероризмом, як це вже сталося в історії з ісламськими фундаменталістами[25]. Крім того, таємно володіти розробками Фількевича-Россмана значно прибутковіше, аніж тоді, коли про них дізнається весь світ.

— Саме так, і це є другою обставиною. А Ви добре підготувалися до нашої зустрічі, Владіміре…

— Завжди готовий, як говорили радянські піонери. Гадаю також, що співпраця зі мною цікавить Вас і суто з матеріальної точки зору.

— Ви самі розумієте, Владіміре, що убезпечити ваші активи — принаймні ті, що Ви встигли вивести з Росії, — можна лише за умови Вашої співпраці з урядом США. Звісно, Вам доведеться більше уваги приділити доброчинності, як це заведено у добропорядних американських багатіїв.

— Профінансувавши Фонд підтримки ветеранів ЦРУ, наприклад…

— Наприклад, його. Але повірте, це будуть необтяжливі і безумовно почесні для Вас видатки.

— А Ви не вчините зі мною так, як із Хазяїном?

— Вам немає чого непокоїтися. Правосуддя Сполучених Штатів не висуватиме до вас претензій. Свої статки Ви ж заробляли у Росії і не відмивали в нас, на відміну від згаданого Вами Хазяїна. Небезпека Вам загрожує лише з боку Батьківщини.

— Здається, я знаю, як цьому зарадити…

— Лишень не дійте зопалу. То як щодо Теда Россмана?

— Гаразд, але не раніше, ніж я сам зможу з ним зустрітися.

— Тоді одужуйте, дорогий Владіміре, одужуйте швидше! — задоволений розмовою, Томас вийшов із палати.

Яхта «Спас» знову з’явилася в акваторії Дніпропетровська. Дена з Гусиком у зворотну подорож не брали, залишивши на Трахтемирівщині під наглядом Остапа. Невидимого замку їм не показували — оселили у невеликій хатині неподалік Букрина. Ще й примусили працювати на городі та сусідську худобу випасати.

Увесь гурт характерників оселився за триметровим парканом у великому котеджі, який винайняв Гордій у селищі Золоті ключі. Іван наполіг, щоби вони не користувалися мобільними телефонами та без потреби не з’являлися на вулиці, особливо поодинці.

Назар, ретельно обстеживши садибу на наявність пристроїв для прослуховування, визначив за найбезпечніше місце для переговорів кімнату без вікон, із майже півметровими бетонними стінами та подвійними герметичними дверима. Будинок проектували та споруджували на замовлення місцевого судді. А той, вийшовши на пенсію, віддав перевагу проживанню у Баден-Бадені. Тепер особняк здавали в оренду через підставних осіб. Надійно ізольована кімната була задумана як величезний сейф для збереження скромних статків служителя української Феміди. Головним недоліком кімнати-сейфа була цілковита відсутність вентиляції, тож увісьмох там не можна було перебувати довше, ніж півгодини.

Насправді кібернетик Назар був проти того, щоб залишати надійний та безпечний Трахтемирівський замок, але Іван переконав його, що їм конче необхідно максимально наблизитися до осідків Россмана та Бланка. У кімнаті встановили круглий стіл та вісім стільців, у такий нехитрий спосіб обладнавши її під тимчасовий штаб Ордену Триголоса.

Тут, пізнього вечора самого початку літа, характерники зібралися вислухати Олега, Мстислава та Мечислава, які навідали цього дня скульптуру здоровенного бугая у Таромському. Обидва близнюки до початку наради намагалися поводитися стримано та підкреслено буденно. Але Іван, який добре знав характери синів, бачив — їм аж терпець уривається, так кортить швидше поділитися враженнями від коротенької подорожі. Олег натомість виглядав похмуро-зосередженим.

— Ми під’їхали, щойно розвиднилося, — почав Мстислав, — ну, зовні там нічого прикметного. Бугай стоїть на бетонній подушці, покладеній на невеликий насип. Схоже, що скульптуру недавно реставрували — фарба свіжа. Бугай сам чорнорябий…

— А яйця йому хтось яскраво-червоним пофарбував, — приснув сміхом розважливий зазвичай Мечислав, — мабуть, якийсь жартівник подорожній.

— Це до Пасхи завжди трапляється, — сказав Гордій. — Так місцеві мешканці розважаються[26].

— Це усі ваші спостереження? — іронічно запитав Іван.

— Майже, — відповів Мстислав, — лишилося два. По-перше: усередині бугая міститься велика камера, а в ній — якийсь механізм…

— А по-друге, під бетонною подушкою є чималий підвал із чотирьох кімнат, — додав Мечислав.

— Звідки вам про це відомо? — нетерпляче поцікавився Северин.

— Ну, про підвал Олег сказав, — знизав плечима Мстислав, поглядом заохочуючи восьмого характерника продовжити розповідь.

— Підвал, — Олег не примусив себе просити двічі, — я побачив, точніше, відчув, що він там є. Неглибоко, метрів чотири під землею. Туди ведуть стрімкі сходи, ось погляньте, — він взяв листок паперу, тонкий фломастер і почав малювати, — приміщення спроектоване просто. Сходи ведуть до коридору. З правого боку в нього виходять четверо дверей, за ними — однакові квадратні камери. Кожна — приблизно чотири на чотири метри.

— А що у камерах? — Назар підсунув до себе намальований Олегом план.

— Не знаю.

— Гаразд, а як ви дізналися про порожнину у череві бугая? — поставив питання мовчазний Тарас.

— Ось тут ніякого характерництва — лише техніка, — відповів Мечислав. — Я прихопив портативний ультразвуковий сканер і пробив ним бугая — є там порожнеча, а в ній якесь металеве начиння.

— Це ти теж дізнався за допомогою ультразвуку? — запитав Назар.

— Ні, — замість брата відповів Мстислав. — Це ми визначили за допомогою сканера радіочастотного випромінювання. У ніздрях бугая є отвори, сполучені з порожнечею у череві — звідти просочується електромагнітне випромінювання.

— Отже, ймовірно, там міститься електрообладнання, і воно працює — припустив кібернетик.

— Значить, у бугаєві має бути джерело електричного живлення, — зауважив Гордій.

— Воно там є, — сказав Олег. — Кабель проклали у тонкій пластиковій трубці від найближчого ліхтаря.

— Схоже на стаціонарне сховище, як і оця кімната, — Іван ще раз поглянув на Олегів план. — Найімовірніше, обладнане сигналізацією.

— Схоже, — погодився Гордій. — Цікаво, коли, а головне — хто й навіщо — його облаштував?

— Коли — здається, вже відомо: у дев’яносто шостому, — відповів Мечислав. — Ми заїхали до однієї крамниці у Таромському, і там місцеві бабусі розповіли, що років п’ятнадцять тому, ранньої осені, бугая раптом заходилися реконструювати. Огородили високим тином, пригнали чимало техніки та будівельників і, прововтузившись тижнів зо три, знову відкрили новісіньку й красиву скульптуру.

— Вірогідно, що саме тоді й збудували сховище, — погодився із сином Іван. І, підвівшись, додав, — Слід розробити план, як потрапити досередини, а зараз ходімо на свіже повітря.

— Знаєте, що не дає мені спокою? — Олег потер перенісся. — Навіщо координати такого прикметного місця утаємничувати в такий складний спосіб. Щось іще тут криється…

— І я тієї ж гадки, — підтримав його Назар. — Дайте мені дискету, я її глибше просканую. Є новітні способи. У Дніпропетровську може знайтися потрібне обладнання. Але і я маю дещо у своєму багажі, — він витягнув із сумки, що стояла під столом, ноутбук та пристрій, схожий на дисковод.