Вічний рух

Олександр Євтушенко ЛІНОР

Посеред пам’яті вовча яма, куди потрапило моє Вчора.

І лише теперішність.

Лише згірок. Згірочок. Зжурбочок.

Я триного шкутильгаю, здряпуючи нагар соснових свічок, вигортаючи носаками торішню глицю. Вгорі — шматки дощу. Міжмістя — це коли праворуч непрогляддя свинцю, а ліворуч — ледь чутне шосе.

Карл у Клари викрав корали. Клара від Карла зробила аборт.

Потім у півкілометра затяжний спуск і сосняк тут зовсім спрозорюється, а далі — міст. Як лялечка. А на самому березі — зіщулилась хатина.

Все буде чудово, якщо… якщо господиня за рік не упокоїлась. Від мосту вниз стежка до самого порогу. Краплини тут швидко випаровуються до білуватої духоти.

Сигарети встигли розмокнути.

На пагорбку я спіткнувся об сонячний п’ятачок. Вмостився просохнути. Спиною до стовбура. На хвилину у цій теперішності.

Метрів за п’ятдесят загавкали дві собаки. Навмання. Для порядку. Багато тут ходить різного люду — зла не напасешся. Коли ж біля хвіртки мене раптом підкосило і я повиснув на штахетнику — собаки замовкли, підібгавши вертляві хвости. На їхнє гавкання вийшла господиня. Жива, слава Богу. Хватка ще є…

Виття одноманітне і безкінечне — це пікірувальники хвилею. їхні ковтки захлинаються біля самісінької землі. Зараз накриють. А я замість крику — в гарячий пісок.

Не треба!

— Жар!.. І примудрився ж я!

Безодня холодного вітру.

Дощ.

— Налякав ти мене, — говорить господиня. — 3 лиця весь чорний. На градуснику за сорок.

Лежу, обдивляюся.

Знайома кімната. Навколо засклена веранда. Голо. Чистенько. Стіл і ліжко. Саме тут ми жили минулого року.

— …півтину зливою знесло в річку, хай йому грець.

— Без речей. Та куди ж ти підеш у лихоманці? Дмитрич, племінник онучатий, лімузином своїм змотається. Теж… потягло… ледацюгу на рибку.

Я не втручаюся. Я слухаю. Я хитрую. Бо нічого сказати не можу — не знаю і не пам’ятаю. Як прийшов? Звідки? Що, врешті-решт, скоїлося вчора?

Заглянути б скоріше у кишені куртки. Можливо, хоча б білет на автобус чи ще щось знайдеться. Та сліди раптово обриваються біля вовчої ями. Спуститись лячно. Ще й утома б’є наповал при кожному русі.

Проте я знову виринаю з виру, витягаючи з пам’яті одну нитку, другу… Не розмотується, чорти забирай!

Прокинувся з чітким відчуттям втраченого часу. Спочатку навіть не зрозумів — чому. Пізніше зметикував.

Господиня сказала: «Треба викликати лікаря з селища. Коли б…»

Ні, цього ніяк не можна робити. Тому й тримаюся з останніх сил і кажу, що турбуватися не треба.

Запалення легенів?

Не може бути!

Який сьогодні день? А число?

…Нарешті заглядаю до кишені. Нашвидкуруч.

Як і передчував — повна незрозумілість. Квитка немає. Сигарети в жовтих плямах. Запальничка. Троячка зім’ята. А хустина в такому стані, ніби нею чоботи чистили. Ще й тхне іхтіолкою. Суттєво так тхне. Навіть на руки запах переходить.

Мені бридко і я жбурляю куртку в куток. Витираю долоні. Під душ би заразі Під гарячий…

Завтра, хоча б і я на карачках, але вирвусь в місто.

Потому заснув.

Назавтра у господині з’явились гості. І стало в хаті неспокійно, хоча й не дуже гамірно. Ніби цвіркуни заметушились. Сама зайшла до мене — за стіл запросила. Для порядку, звичайно. Який там стіл. Поставила біля ліжка тарілку з пирогами. Склянку горілки. Я до неї не встиг навіть і доторкнутися — винесло мене річкою у синє-синє море. Повернувся аж під кінець днини, коли сонце оббігло всю кімнату.

Вибілена така. Зморшки по ній тонкі. Наче марсіанські канали, яких ніколи не було. Взагалі, нічого не було. Тільки цвяхи стирчать. Лебеді висіли. А може їх теж не було? А павучок був. Вовтузиться он.

Пряжа виблискує на сонці.

Тонка, міцна, не вирватись. А за стіною… Ледве розумію, через слово:

— А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну, как трава…

Оце так історія. Без любові і з любов’ю. Дверцята пам’яті ледь прочинились і я встиг не розгледіти, а скоріше здогадатися, що за ними. Повернення було незворотним. З вовчої ями підвелось обличчя. Синього кольору. З набряклими від крові очима, що виривалися із зіниць. З чорною обвідкою біля рота.

— Зупинись. Не змучуй себе своїми вигадками.

— Це не вигадки, — кажу я.

Час зупинився, загус.

— Хоч лобом об стіну — все буде як заведено.

Мій власний голос лунає ніби здалеку, і навіть відчуваючи цю недоречність, я не можу зупинитись. Зовсім. Чим болючіше — тим краще.

— Коли б ти знав, — руки лягли мені на плечі, — який ти іноді буваєш нудний! — вуста до щоки. — Все одно мені з тобою хороше. Скажи, що ти хочеш почути, — вона знову посміхнулась.

— «Я кохаю тебе».

— «Я кохаю тебе», — мовила вона покірно.

— «Я завжди буду кохати тебе».

— «Я завжди буду кохати тебе». Завжди. Ну, досить? — її руки міцно стисли моє обличчя.

— Ні, не досить, — кажу я, намагаючись не піддаватись її рукам.

Руки звисли.

— Це у нас закінчиться бідою, — сказала раптом вона якось дуже тоскно.

І схилила підборіддя в щілинку між ключицями.

— Бідою.

Я притиснув її до себе, вимовляючи найніжніші слова. І вона заспокоїлась, та саме в цей момент я знайшов єдино вірне рішення.

…А без любви я словно свечка таю, а без любви я сохну как трава.

На зупинці «База відпочинку» загальмував обшарпаний ЛАЗ. Та, котру я чекав, вийшла через передні двері, ледь кивнувши головою комусь позад себе. Подякувала водієві?

Мені це не сподобалося. Та мало хто виходить на «Базі»? Навіть у такий час? Між заїздами і посеред тижня? Не звернуть уваги. Забудуть.

Лінор деякий час стояла, розгублено оглядаючись вправо і вліво уздовж порожнього шосе, бо побачити мене було майже неможливо. Я ж не поспішав, озираючись на всі боки. Порожньо!

Сам добирався на попутці. Тільки до автостанції, що перед мостом за кілька кілометрів.

…Вдома у неї знають про відрядження почнуть турбуватися тільки через тиждень. Квиток на сьогоднішній поїзд куплено. На той, в Енск. Прибуття-відбуття повинні зійтись. Треба тільки не забути покласти в її чорну сумочку. Сумочку рюкзачком. Котрою вона помахує зараз ідучи мені назустріч. Рожевий клаптик паперу із завиточками. Хоча б не забути!

— Ти давно чекаєш?

— В автобусі так спекотно!

— Ой, ми знову будемо грати в козаків-розбійників?..

— Тепер я, нарешті, з тобою. Не дивлячись ні на що!

— Зі мною. Так надовго! На цілий тиждень. Майже на вічність.

— Тільки не заводься! Ти не уявляєш, як важко постійно пояснювати все. І доводити як негарно. Я така стомлена.

Вона вимовила це за один раз і не без задоволення собою.

— Все, — сказав я, — тепер все буде гаразд.

— А чому ми повертаємось?

— На базі… Зірвалось. Я не встиг попередити. Але й там у хатинці, на березі, пам’ятаєш? Де минулого разу? Теж не погано?

— З тобою скрізь непогано.

Вона нахилилась за торішньою шишкою.

— Ти не захворів? Втомлений якийсь. Непіддатливий. Я тебе поцілую. Добре?

— Добре. І не захворів я, але… Давай напрямки.

— Повз ту калюжу? — вона закопилила губи.

— Тільки повз калюжу. Так буде коротше.

Мені стає смішно, а на лобі краплинки поту мов роса.

Крихітне озерце, наче маленька калюжка, сховалось на дні такого ж крихітного ярочка, що перерізав сосняк упоперек від шосе до селища. Можна пройти поряд І нічого не помітити.

Озерце, моє торішнє відкриття. Дно — суцільний мул. Теплий. М який. Піддатливий, як вуста.

Болото. Мертва вода.

— Дощ збирається, — кажу я, відчуваючи, як густішає повітря і тіло вкривається липким потом. От-от він рине до протоки. От-от.

Перед очима загоряються мерехтливі крапки, потім яскраві райдужні кола. І дзвін. Всюди дзвін. Я роблю крок зі стежини убік.

— Подивись! — Я пропускаю її вперед і простягаю до води ліву руку. — Подивись.

— Де?! — Вона зовсім нічого не розуміє. їй треба бігти і кричати на весь голос, а вона нічого не розуміє. — Що подивитись?..

Моя права долоня описує коротку дугу і падає ребром на її шию. На те місце, де прикриваючись тонкою рожевою шкірою пульсує артерія. Звук неголосний і глухий, з ледве відчутним хрустом.

Я не встигаю ще опустити руку, а тіло вже зібгано лежить біля ніг. Точнісінько як маріонетка, в якої раптом перерізали нитки. Та ще можна відступити. Поки це тільки шок. І коли хребці серйозно не травмовані, вона навіть не зрозуміє, що сталося. Можна відступити. Другого кохання не буде. Другої молодості теж. І кожного разу інші води омивають тебе.

— Вирватися з кола, — кажу я і схиляю голову.

Тепер нічого не трапиться. Вона буде зі мною. Її вже ніхто не зможе в мене забрати. Навіть вона сама.

— Я кохаю тебе, — шепочу я, розстібаючи кишеню на своїй куртці.

Капроновий шнурок удавкою накинутий на шию. Я опираюсь коліном у стіну. Судома. Ще. Знову. Це схоже на мить близькості. Я вірю, що їй зі мною було добре. Але це єдине, що я міг їй дати. А далі? Чим я міг втримати її пізніше?

Білий витончений капроновий шнур з магазину «Динамо». Я, нарешті, випростовуюсь. Виявляється, що ллє дощ. Не по-літньому холодний. Коли ж я в чомусь прораховувався — її смерть виявиться повним безглуздям.

В озері води по пояс, ще й вгрузаєш майже по коліна.

Я заштовхую труп ногами поглибше. Втоптую. Занурююсь у смердючу жижу з головою — закидаю мулом. Через рік не залишиться й сліду. Повертаючись до берега, раз-по-раз оглядаюся. Квиток в сумочці, плаття в кількох місцях розірване. Все, як треба.

Тепер в хатинку на березі. На день. Два. І все.

Так і сталось.

Біла стеля. Біла стіна. В шлунку вогонь. У м’язах слабість. Але далі залишатися не можна. Почнуть і мене шукати.

Вирішив твердо — вранці в дорогу. Ось тут господиня мене і порадувала. Говорить, з минулого року залишився у неї номер телефона. «Баришні, з якою ви були. А племінник, дурень, із селища подзвонив. Ну ось тільки-но…»

Стеля, стіна, павутиння.

Нарешті ніч позаду. Прокинувшись я не відкриваю очей. Біля ліжка хтось є. Моторошно від цієї присутності когось.

— Ти прокинувся? — обережно запитує знайомий голос. — Ну, звичайно, лукавцю, ми вже прокинулися. У нас навіть вії ворушаться.

— Так! — кажу я. — Марення скінчилося. Дурне сновидіння пройшло. Реальність повернулася в дім.

— Ну, привіт, — Лінор обережно притуляється до моєї щоки. — А я думала, що ти й справді вмираєш, а ти ще нічого. Тільки трохи заріс.

— Це ж не проблема?

— Дивні бувають сни, коли температура скаче, — відповідаю я задумливо. — Не повірив би ніколи в житті.

Перед очима кола, кольорові плями, лінії і нарешті — нічого.

— Прикро, — досадую я. — Вихідні пропали. Ще й на лікарняний доведеться піти.

— Дрібниці, — вона притуляється щокою до моєї неголеної. — Головне — все обійшлося. Повернемося через місяць. Кинемо усі справи і повернемось.

Мій рюкзак і спінінг залишились на автостанції. Іти легко, від цього отримуєш велику насолоду! Сонце веселе і негаряче.

Я знаю, що вона зараз почне вичитувати і розмірковувати про всілякі ускладнення, а так хочеться закурити.

— Що з тобою? — стурбовано запитує вона. — Ну що з тобою?

Я мовчу. Я дивлюсь на те, що тримаю в долоні.

Білий витончений шнур з магазину «Динамо».

Над обрієм піднімається дощова хмара.

_{Переклала з російської Наталя КАЛІНІЧЕНКО}