Усмішка: оповідання

Мить у сонячнім промінні[44] ^{Переклала Марія Шурпік}

Одного спекотного дня наприкінці жовтня вони приїхали в готель «Де лас Флорес». У внутрішньому дворику готелю палахкотіли червоні, жовті та білі квіти, схожі на вогонь, що освітлював їхню маленьку кімнатчину. Чоловік — високий, чорнявий, блідий — виглядав так, ніби всі ці десять тисяч миль їхав у сні. Він пройшов через вимощений плиткою внутрішній дворик, несучи в руках кілька простирадел, зі змученим зітханням гепнувся на вузьке ліжко в номері та заплющив очі. Поки він лежав, його дружина, молода золотоволоса жінка віку двадцяти чотирьох літ, в окулярах з роговою оправою, посміхаючись адміністратору готелю містеру Ґонсалесу, снувала між кімнатою і машиною.

Спершу вона притягла дві валізи, потім друкарську машинку. Подякувала містеру Ґонсалесу, рішуче відмовившись від його допомоги. Згодом притягнула величезний пакунок з мексиканськими масками, що їх прикупила в озерному містечку Пацкуаро, і знову побігла до автівки за меншими валізами та сумками; не забула при цьому і за запасну шину, яку боялася залишити в машині, щоби місцеві жителі не поцупили. Паленіючи від напруження, вона тихо наспівувала, замикаючи автівку і перевіряючи, чи всі вікна закриті, а потім попрямувала назад у кімнату, де її чоловік, заплющивши очі, лежав на одному із ліжок.

— О Боже, — не розплющуючи очей, пробурмотів він, — ну й ліжко, хай йому грець. Помацай. Я ж тобі казав, проси з м'якими матрацами. — Він втомлено ляснув по ліжку. — Тверде, мов камінь.

— Я не вмію говорити по-іспанськи, — відказала спантеличена дружина. — Треба було самому говорити із власником.

— Слухай, — мовив він, повернувши голову і привідкривши сірі очі, — я цілу дорогу був за кермом. А ти просто сиділа і дивилася у вікно. Ми ж домовлялися: усі витрати, готелі, бензин, мастила і так далі ти береш на себе. Це вже другий готель, де нам трапляються жорсткі ліжка.

— Вибач, — сказала вона, починаючи нервувати.

— Можу я хоча б ночами спати нормально?

— Я вже вибачилась.

— Ти навіть не додумалася помацати ці ліжка?

— Вони здалися мені цілком нормальними.

— Ні, ти все-таки помацай.

Він ляснув по ліжку долонею і ткнув її в бік.

Жінка повернулась до свого ліжка і сіла, перевіряючи.

— Нормальний матрац.

— Отож бо й воно, що ні.

— Ну, може, мій м'якший.

Він втомлено перекинувся і простягнув руку, щоби помацати інше ліжко.

— Можеш спати на ньому, якщо хочеш, — запропонувала вона, видавлюючи посмішку.

— Воно теж жорстке, — зітхнув він, знову відкинувшись на ліжко і заплющивши очі.

Обидвоє замовкли. В кімнаті повіяло холодом, хоча за вікном серед буйної зелені полум'яніли квіти, а небо світилося чудовою блакиттю. Нарешті жінка встала, схопила друкарську машинку, чемодан і попрямувала до дверей.

— Куди ти йдеш? — спитав він.

— До автівки, — мовила вона. — Поїдемо шукати інший готель.

— О Господи! Сядь, ми переночуємо тут, а завтра поїдемо далі.

Вона поглянула на всі ці коробки, ящики, валізи, одяг, запаску і опустила друкарську машинку на підлогу.

— До дідька! — раптом вереснула вона. — Забирай мій матрац. Я буду спати на пружинах.

Він промовчав.

— Бери мій матрац та й по всьому! — повторила та. — На, тримай!

Вона скинула ковдру й рвонула матрац.

— А що, на двох зручніше, — серйозно сказав він, розплющуючи очі.

— Господи, та забирай обидва, я можу спати й на цвяхах! Тільки перестань скиглити.

— Обійдуся. — Він відвернувся. — Це непорядно.

— Взагалі непорядно здіймати галас через якийсь матрац. Боже, не такий вже він жорсткий. Якщо втомився, то заснеш й на такому. Скільки можна бурчати, Джозефе?

— Не заводься, — відказав той. — Краще сходи довідайся про вулкан Парикутин[45]!

— Зараз піду. — Вона все ще стояла із розпашілим лицем.

— Дізнайся, скільки коштує проїзд на таксі і підйом на конях в гори до вулкана, не забудь подивитися на небо: якщо воно блакитне, отже, сьогодні виверження не буде. Дивись, щоби тебе не обдурили.

— Якось дам собі раду.

Вона вийшла, зачинивши за собою двері. У коридорі стояв сеньйор Ґонсалес. Він хотів дізнатися, чи все у них добре.

Вона йшла повз міські вітрини, вдихаючи солодкуватий запах гарячого попелу. Небо над містом було блакитне, тільки на півночі (а, може, на заході чи на сході, вона точно не знала) величезна чорна хмара піднімалася зі страхітного вогнедишного вулкана. Дивлячись на нього, вона відчула у тілі легке тремтіння. Потім на вулиці помітила опецькуватого таксиста і почала торгуватися. Ціна із шістдесяти песо, незважаючи на похмуре розчарування, що проглядалося на обличчі кривозубого товстуна, швидко впала до тридцяти семи. Отже, він має під'їхати завтра о третій годині пополудні, зрозуміло? Тоді вони встигнуть минути запорошені сірим снігом рівнини, покриті вулканічним попелом, де на милі навколо панувала пилова зима, і прибути до вулкана до заходу сонця. Чи правильно він її зрозумів?

— Si, senora, esta es muy claro, si![46]

— Bueno[47].

Жінка сказала йому номер своєї кімнати в готелі і попрощалася.

Вона блукала по місту сама, заходячи в крамнички, відкривала маленькі лакові шкатулочки і вдихала пряний аромат камфорного дерева, кедра і кориці. Вона захоплено спостерігала, як ремісники бритв очками, що вилискували на сонці, вирізують неймовірні квіти, а потім заливають ці візерунки червоною і синьою фарбами. Місто несло її, наче тихоплинна, неспішна ріка, жінка поринула в нього з головою і йшла, сама того не помічаючи, з усміхом на обличчі.

Раптом жінка глянула на годинник. Минуло півгодини, відколи вона вийшла з готелю. Її обличчя спохмурніло. Вона було пробігла кілька кроків, а відтак, знизавши плечима, пішла не поспішаючи, як і раніше.

Жінка йшла прохолодними готельними коридорами, викладеними керамічною плиткою, і вслухалася у солодкоголосі пташині рулади, що доносилися із клітки під сріблястим канделябром на глинобитній стіні, а за небесно-блакитним роялем сиділа дівчина з м'яким і довгим темним волоссям, граючи ноктюрн Шопена.

Жінка поглянула на вікна кімнати. Штори опущені. Була третя година дня, неспекотного дня. У кінці готельного патіо продавали прохолоджувальні напої, і вона купила чотири пляшки кока-коли. Посміхаючись, жінка відчинила двері їхньої кімнати.

— Швидше, звичайно, ти не могла — пробурчав він, відвертаючись до стіни.

— Ми виїжджаємо завтра о третій дня, — сказала вона.

— А ціна?

Жінка посміхнулася йому у спину, тримаючи в руках холодні пляшки.

— Всього тридцять сім песо.

— Вистачило би двадцяти. Нема чого цим мексиканцям наживатися на нас.

— Я багатша за них; і якщо хто заслуговує бути обдуреними, так це ми.

— До чого тут це? Просто вони люблять торгуватися.

— Коли я з ними торгуюся, то почуваюся скнарою.

— У путівнику написано, що вони спеціально називають подвійну ціну і чекають, що ти виторгуєш половину.

— Не варто зчиняти галас через долар.

— Долар є долар.

— Я сама заплачу цей долар, — промовила вона. — Я принесла холодні напої. Хочеш?

— Що там у тебе? — він підвівся і сів на ліжку.

— Кока-кола.

— Ти ж знаєш, я не люблю кока-колу, віднеси дві пляшки назад і візьми апельсиновий сік.

— Будь ласка! — сказала вона, стоячи на місці.

— Будь ласка, — повторив він, дивлячись на неї. — Як там вулкан, димить?

— Димить.

— Ти питала?

— Ні, я подивилася на небо. Все в диму.

— Треба було запитати.

— Так небо ось-ось вибухне від диму.

— А як нам дізнатися, що виверження буде саме завтра?

— Ніяк. Якщо виверження не буде, відкладемо поїздку.

— Я теж так гадаю. — Він знову ліг.

Вона принесла дві пляшки апельсинового соку.

— Щось він не холодний, — буркнув чоловік, зробивши кілька ковтків.

Вони повечеряли у патіо: біфштекс, зелений горошок, порція іспанського рису, трохи вина і пряні персики на десерт.

Витерши серветкою рот, він промовив:

— Хотів тобі сказати. Я перевірив записи того, що заборгував тобі за останні шість днів, поки ми їхали від Мехіко. Ти казала, що я винен тобі сто двадцять п'ять песо, тобто приблизно двадцять п'ять американських доларів, правильно?

— Так.

— Я все підрахував, і в мене вийшло двадцять два.

— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечила вона, продовжуючи копирсати ложечкою персик.

— Я перевіряв двічі.

— Я теж.

— Гадаю, ти порахувала невірно.

— Можливо. — Вона різко звелася на ноги, з гуркотом відсуваючи стілець. — Ходімо перевіримо.

У номері під увімкненою лампою лежав відкритий записник. Вони почали перевіряти рахунки разом.

— Бачиш, — спокійно сказав він. — У тебе три долари зайвих. Як таке могло статися?

— Так вийшло. Вибач.

— Бухгалтер з тебе нікудишній.

— Я стараюся.

— Погано стараєшся. Я був переконаний, що в тебе є хоч крапля відповідальності.

— Я дуже стараюся.

— Ти забула перевірити, чи достатньо повітря у шинах, ти вибрала номер із жорсткими ліжками, ти постійно все губиш, в Акапулько запропастила ключ від багажника, закинула кудись манометр від насоса, і до того ж не вмієш робити підрахунки. А я мушу весь цей час вести машину...

— Знаю, знаю, ти цілими днями сидиш за кермом і втомився, у Мехіко підхопив ларингіт і боїшся, що зараз він знову дасться взнаки, тобі б не хотілося, щоби він дав ускладнення на серце, тому найменше, що я можу для тебе зробити — це тримати свій ніс в чистоті, а рахунки в порядку. Я все це знаю напам'ять. Але я лише письменниця і можу помилятися.

— Таким робом ти ніколи не станеш успішною письменницею, — сказав він. — Додавання — це ж так просто.

— Я зробила це ненавмисне! — крикнула вона, відкинувши олівець. — Дідько! Краще б я обдурила тебе навмисне. Зараз я багато про що жалкую. Жалкую, що загубила манометр ненавмисно, у будь-якому разі, мені було би приємно знати, що я зробила це тобі на зло. Жалкую, що не спеціально вибрала ці ліжка через жорсткі матраци, от би я посміялася сьогодні вночі, думаючи, як жорстко тобі на них спиться; жалкую, що не зробила цього навмисно. А тепер мені прикро, що я не зумисне підтасувала цифри. Я би посміялася над цим від душі.

— Та заспокойся вже, — сказав він їй, наче дитині.

— Побий мене грім, якщо я мовчатиму.

— Скільки грошей у тебе залишилося?

Засунувши тремтячі пальці в гаманець, вона вийняла всі свої гроші. Коли він перерахував, виявилося, що зникло п'ять доларів.

— Ти не тільки нікудишній рахівник, а ще й обкрадаєш мене. Пропали ще п'ять доларів. Куди вони ділися?

— Не знаю. Напевно, я забула записати до витрат, а якщо й записала, то забула вказати, на що їх витратила. Господи, я не хочу знову перераховувати весь цей список. Краще заплачу недостачу зі своїх грошей. Візьми свої п'ять доларів! А тепер підемо прогуляємося на свіже повітря, тут так душно.

Вона рвучко відчинила двері, тремтячи від гніву, який абсолютно не відповідав ситуації. Її трясло, кидало то в жар, то в холод, вона знала, що її щоки горять, а очі блищать, а коли сеньйор Ґонсалес вклонився і побажав їм приємного вечора, у відповідь їй довелося кисло усміхнутися.

— Тримай, — сказав чоловік, простягаючи їй ключ від номера. — Тільки, ради Бога, не згуби.

На zocalo[48], що потопала у зелені, грав оркестр. Він свистів, сурмив, гудів і ревів на прикрашеній бронзовими завитками естраді. Площа рясніла різношерстим людом і буйством кольорів: чоловіки та юнаки ступали в одну сторону по рожево-блакитній бруківці, а жінки і дівчата — в іншу, підморгуючи одна одній темними, наче маслини, очима; чоловіки, тримаючись під руки, то зближалися з ними, то розходилися, про щось перемовляючись. Жінки і дівчата, немов квіти, танцювали, сплітаючись у вінки, сповнювали все надовкіл солодким ароматом, що розносився літнім нічним вітерцем над остиглими візерунками бруківки, і шепотіли услід носіям прохолод-жувальних напоїв, тамалю[49] й енчілад[50].

Оркестр заграв «Янкі-дудл»[51] для білявої жінки в окулярах з роговою оправою, яка, широко посміхаючись, повернулася до свого чоловіка. Потім, коли прозвучали «La Cumparsita» і «La Paloma Azul»[52], вона відчула, як на душі у неї потепліло, і почала тихенько наспівувати.

— Ти поводишся як туристка, — дорікнув їй чоловік.

— Я просто насолоджуюся.

— Не будь дурепою.

Повз них, човгаючи, пройшов торговець срібними дрібничками.

— Senor?

Поки оркестр грав, Джозеф оглянув товар і вибрав дуже витончений, розкішний браслет.

— Скільки?

— Veinte pesos, senor[53].

— Ого! — з посмішкою промовив Джозеф і сказав по-іспанськи: — Я дам тобі за нього п'ять песо.

— П'ять песо?! Я помру з голоду.

— Не торгуйся з ним, — втрутилася дружина.

— Не втручайся, — посміхаючись, сказав чоловік. — П'ять песо, сеньйор, — повторив він торговцю.

— Ні, ні. Остання ціна — десять песо.

— Ну, добре, я даю вам шість, і ні песо більше.

Торговець з переляку розгубився, зам'явся, а Джозеф поклав браслет на червону сап'янову розноску і відвернувся:

— Я не буду брати. На все добре!

— Senor! Шість песо, і він ваш!

Чоловік розсміявся.

— Дай йому шість песо, люба.

Заціпенілими руками вона взяла гаманець і простягнула торговцю кілька банкнот. Торговець пішов.

— Сподіваюся, ти задоволений? — спитала вона.

— Задоволений? — посміхаючись, він підкинув браслет над блідою долонею. — Аякже, я купив браслет за долар і двадцять п'ять центів, а в Штатах він коштує тридцять доларів!

— Мушу зізнатися, що я дала йому десять песо.

— Що?! — усмішка зникла з його лиця.

— Разом з банкнотами по одному песо я дала одну банкноту в п'ять песо. Не хвилюйся. Я поверну їх із власних грошей. Ці п'ять песо не ввійдуть в рахунок, який я подам тобі наприкінці тижня.

Він промовчав. Опустивши браслет у кишеню, подивився на оркестр, який тягнув останні акорди «Ау, Jalisco»[54], а потім додав:

— Ти дурепа. Дозволяєш цим людям виманювати у себе гроші.

Вона відійшла від нього, не мовивши ні слова. А на душі відчула полегшення і почала насолоджуватися музикою.

— Я втомився, піду в номер, — сказав чоловік.

— Ми проїхали всього сотню миль від Пацкуаро.

— Щось у мене знову дере в горлі. Ходімо.

Вони пішли в готель, залишаючи позаду звуки музики та людей, які продовжували прогулюватися, перешіптуватися і сміятися. Оркестр заграв «Пісню тореадора»[55]. Барабани вистукували, наче у літню ніч величезні втомлені серця. У повітрі відчувався аромат папайї, запах непрохідних зелених джунглів та підземних джерел.

— Я проведу тебе в номер, а сама повернуся сюди, — сказала вона. — Мені хочеться послухати музику.

— Не будь такою наївною.

— Але мені подобається. Хай йому чорт! Мені подобається ця музика. У ній немає фальші, вона справжня. Така ж справжня, як все, що народжується в цьому світі, ось чому вона мені подобається.

— Я би не хотів, щоб ти швендяла по місту сама, в той час коли мені зле. Несправедливо, якщо ти побачиш щось цікаве, а я ні.

Вони повернулися в готель, але музику, як і раніше, було добре чути.

— Якщо хочеш гуляти сама, то й подорожуй сама і в Штати повертайся сама, — сказав Джозеф. — Де ключ?

— Напевно, загубила.

Вони зайшли в номер і роздягнулися. Чоловік сів на край ліжка, дивлячись на нічне патіо. Потім хитнув головою, потер очі і зітхнув.

— Я втомився. Сьогодні у мене був жахливий день.

Він подивився на дружину, котра сиділа поруч, і поклав руку їй на плече.

— Вибач. Я так дратуюся, коли веду машину, та й іспанською ми розмовляємо абияк. До вечора мої нерви вже не витримують.

— Так, — відповіла вона.

Раптом він підсунувся до неї. Міцно обійнявши її і пригорнувши до себе, він поклав голову їй на плече. Заплющивши очі, чоловік пристрасно почав нашіптувати їй на вухо:

— Ти ж знаєш, ми повинні бути разом. Що би не трапилося, які би труднощі не випали на нашу долю, ми завжди будемо разом. Я дуже-дуже тебе кохаю, ти знаєш. Даруй, якщо тобі зі мною важко. Нам треба це пережити.

Її погляд був непорушно спрямований через його плече на порожню стіну, яка в ту мить видавалася схожою на її життя — безмежною порожнечею, у якій годі за щось зачепитися. Вона не знала, що казати, що зробити. Раніше вона би розтанула.

Але тепер трапилося те, що трапляється з металом, який занадто часто розжарювали і перековували задля надання форми. Він перестав розжарюватися, перестав прибирати форму, ставши таким собі тягарем. Так і вона тепер — непотрібний тягар, який механічно рухається в його руках: слухає його і водночас не чує, розуміє і не розуміє, відповідає і не відповідає.

— Так, ми завжди будемо разом, — заворушилися її губи. — Ми кохаємо один одного.

Її губи промовляли те, що потрібно було промовити, але душа зосередилася у тому її погляді, що все глибше врізався у порожнечу стіни.

— Так. — Вона обіймала і не обіймала його. — Так.

У кімнаті стемніло. За дверима у коридорі лунали чиїсь кроки: хтось, можливо, мигцем поглянув на їхні зачинені двері, а може, почув їхній гарячкуватий шепіт, схожий на крапотіння води з погано закрученого крана чи з продірявленої каналізаційної труби, а може, на шелестіння книжкових сторінок під самотньою ввімкненою лампою. Нехай собі шепочуться за дверима: ніхто в світі, проходячи по мощених плиткою коридорах, не прислухається до шепоту.

— Є речі, про які знаємо тільки ми вдвох.

Його дихання було свіжим. Раптом їй стало невимовно жаль його, себе і цілого світу. Кожен у цьому світі нестерпно самотній. Джозеф був схожий на людину, котра обіймала руками статую. Її тіло наче застигло, і лише душа тремтіла, немов невагомий тьмавий димок.

— Є речі, про які пам'ятаємо лише ми, — продовжував він, — і якщо хтось із нас піде, то забере з собою половину спогадів. Тому ми повинні бути разом, бо тоді якщо один щось забуде, другий нагадає.

«Нагадає про що?» — запитала вона себе. В пам'яті миттєво зринули один за, одним епізоди з їхнього спільного життя, які він напевно вже забув: пізній вечір на пляжі п'ять років тому, один із перших чудових вечорів під тентом, коли вони потайки торкалися один одного; або дні, проведені у Санленді, коли вони вдвох до самих сутінків валялися, засмагаючи, на піску. Або як бродили по закинутих срібних рудниках, і ще тисячі спогадів, які змінювалися, миттєво оживляючи інші!

Він знову міцно притиснув її до ліжка.

— Ти знаєш, як мені самотньо? Знаєш, як самотньо, коли я втомлююся, а ти починаєш сваритися, сперечатися?

Він чекав на відповідь, але жінка мовчала. Вона відчула, як його повіки лоскочуть їй шию, і крізь туман забуття пригадала, як він уперше полоскотав віями у неї за вухом. «Око-павучок, — сказала вона тоді і засміялася. — Так наче у моєму вусі замешкує маленький павучок». І ось тепер цей забутий павучок, немовби шаленець, дреться по її шиї. У його голосі було щось таке, від чого здалося, ніби вона сидить в поїзді, дивиться у вікно, а він у той час стоїть на платформі і благає: «Не їдь». Вона ж перелякано кричить у відповідь: «Це ж ти сидиш у вагоні! Ти! Я нікуди не їду!..»

Трохи спантеличена, вона відкинулася на ліжко. Вперше за два тижні він до неї доторкнувся. В цьому дотику була така відвертість, поспішність, що вона розуміла: будь-яке слово може знову відштовхнути його надовго.

Вона лягла, не сказавши нічого.

Трохи згодом дружина почула, як він підвівся, зітхнув, пішов до свого ліжка і мовчки натягнув на себе ковдру. Врешті вона теж вмостилася зручніше і лежала, слухаючи, як у гнітючій задушливій темряві вицокує годинник.

— Господи, — прошепотіла вона, — всього пів на дев'яту.

— Спи, — сказав він.

Вона лежала в темряві на своєму ліжку, обливаючись потом, оголена, а здалеку ледь чутно неслися звуки оркестру, такі знадливі, що щеміло серце і завмирала душа. Їй хотілося тинятися серед цих засмаглих танцюючих людей, співати разом із ними, вдихати жовтневе повітря, напоєне солодким запахом диму, в цьому маленькому містечку, загубленому в мексиканських тропіках за тисячу тисяч миль від цивілізації, слухати дивовижну музику, пританцьовувати і наспівувати упівголоса. Однак вона лежала на ліжку з розплющеними очима. Наступної години оркестр зіграв «La Golondrina», «Маримбу», «Los Viejitos», «Michoacan la Verde», «Баркаролу» і «Luna Lunera»[56].

О третій ранку вона прокинулася і вже не могла заснути; лежала, відчуваючи, як до кімнати вливається прохолода глибокої ночі. Слухаючи дихання чоловіка, вона відчула, як весь світ відходить кудись далеко... Жінка думала про довгий переїзд від Лос-Анджелеса до техаського Ларедо, схожий на сріблясто-білий спекотний кошмар. Потім його змінив солодкий сон Мексики, розквітлої червоно-жовто-синьо-пурпуровими фарбами, які повінню захлиснули їхню автівку, що завертілась у вирі кольорів, запахів тропічних лісів і пустельних міст. Вона згадувала крихітні містечка, крамнички, людей, осликів і всі їхні сварки, які інколи ледь не закінчувалися бійкою. Вона згадала всі п'ять років свого заміжжя. Довгі-довгі п'ять років. За весь цей час не було жодного дня, коли б вони не бачилися; не було жодного дня, коли б вона зустрічалася одна зі своїми друзями; він завжди був поруч: спостерігав і критикував. Жодного разу він не дозволив їй відлучитися більше, ніж на годину, не зажадавши від неї пояснень. Іноді, почуваючись втіленням зла, вона крадькома, нікому не сказавши, йшла в кіно на нічний сеанс, глибоко вдихала повітря свободи і спостерігала, як люди, набагато реальніші, ніж вона, рухалися на екрані. І ось через п'ять років вони тут. Вона окинула поглядом його силует. «Тисяча вісімсот двадцять п'ять днів з тобою, чоловіче мій, — подумала вона. — Кілька годин за друкарською машинкою, а потім весь день і всю ніч з тобою. І так щодня. Я почуваюся, як той замурований у підземеллі чоловік з оповідання По „Барильце амонтильядо“[57]: кричу, а мене ніхто не чує».

За дверима почулися кроки і чийсь стук.

— Сеньйоро, — покликав тихий голос по-іспанськи. — Третя година.

«О Господи», — подумала жінка.

— Тс-с-с! — прошипіла вона, підійшовши до дверей.

Але чоловік вже прокинувся.

— Що там таке?

Вона прочинила двері.

— Ви прийшли невчасно, — сказала вона водію таксі, котрий стояв у темряві.

— Третя година, сеньйоро.

— Ні, ні, — прошепотіла вона з перекошеним від розпачу лицем. — Я мала на увазі завтра після полудня.

— У чому річ? — перепитав чоловік, вмикаючи світло. — Боже, третя година ночі. Що цьому дурневі потрібно?

Дружина повернулася до нього і, заплющуючи очі, сказала:

— Він приїхав, щоби відвезти нас до Парикутина.

— Господи, то ти, виявляється, по-іспанськи взагалі не тямиш!

— Ідіть, — сказала вона таксисту.

— Але ж я спеціально вставав так рано, — жалівся таксист.

Чоловік вилаявся і підвівся з ліжка.

— Тепер я все одно не зможу заснути. Скажи цьому ідіоту, що ми вдягнемося і через десять хвилин поїдемо з ним. О Боже!

Вона сказала, як звелів чоловік, і таксист, сховавшись у темряві, пішов на вулицю; прохолодне місячне сяйво мерехтіло на полірованих боках його таксі.

— Ти недотепа, — накинувся на неї чоловік, натягуючи дві пари штанів, дві футболки, спортивну куртку і ще, поверх усього, вовняний светр. — Боже, це вже точно доб'є моє горло. Якщо я знову підхоплю ларингіт...

— Лягай спати, дідько би його взяв.

— Я все одно не засну.

— Ми спали шість годин, а ти ще вдень поспав принаймні три години, цілком достатньо.

— Ти зіпсувала всю поїздку, — кричав він, натягуючи два светри і дві пари шкарпеток. — У горах холодно, вдягайся тепліше, і хутчій.

Він нап'яв на себе куртку і теплий шарф, і в цій купі одягу став схожий на величезний пелех.

— Дай мені таблетки. Де вода?

— Повертайся в ліжко, — сказала вона. — Я не хочу, щоби ти захворів і знову почав скиглити.

Вона відшукала ліки і налила води.

— Могла би хоч правильно сказати йому час.

— Замовкни, — вона взяла склянку.

— Це ще один із твоїх тупоголових промахів.

Вона виплеснула воду йому в обличчя.

— Дай мені спокій, бодай би тебе чорти вхопили, іди геть. Я ж ненавмисне!

— Ах ти! — скрикнув він. З його обличчя капала вода. Він зірвав з себе куртку. — Ти мене заморозиш, я застуджуся!

— Мені начхати, дай мені спокій!

Вона підняла свої кулачки; її спаленіле обличчя спотворилося від люті, вона була схожа на звіра, який потрапив у лабіринт і безнастанно шукає вихід із цього хаосу, але його постійно обдурюють, повертають назад, знову вказують невірний шлях, спокушають, нашіптують, обманюють, заводять все далі й далі, і врешті він знову натикається на глуху стіну.

— Опусти руки! — крикнув він.

— Я вб'ю тебе, клянуся, вб'ю! — репетувала вона зі спотвореним, страшним обличчям. — Дай мені спокій! Я зі шкіри лізу, а ти тут зі своїм ліжком, іспанською, не тою годиною, ти думаєш, я не розумію, що помиляюся? Гадаєш, я не знаю, що винна?

— Я застуджуся, я застуджуся.

Він втупився в мокру підлогу. Потім сів, з його обличчя стікала вода.

— Ось, витрись! — Вона шпурнула йому рушник.

Він почав відчайдушно тремтіти.

— Мені холодно!

— Щоб ти застудився і вмер, тільки дай мені спокій!

— Мені холодно, мені холодно, — повторював він, вицокуючи зубами. Тремтячими руками він витер обличчя. — Я знову захворію.

— Зніми цю куртку! Вона ж мокра!

Через деякий час він перестав тремтіти і підвівся, щоби зняти з себе промоклу куртку. Дружина простягнула йому шкіряний піджак.

— Ходімо, нас чекають.

Він знову почав труситися.

— Я нікуди не піду, чорти би тебе забрали, — сказав він, сідаючи. — Тепер ти винна мені п'ятдесят доларів.

— За що?

— Згадай, що ти обіцяла.

І вона згадала... В Каліфорнії, у перший день їхньої подорожі, вони посварилися через якусь дурницю. І вперше в житті вона підняла руку, щоби вдарити його, але тоді з жахом опустила її і глянула на зрадницьку долоню.

— Ти хотіла мене вдарити! — закричав він.

— Так, — відповіла вона.

— Що ж, — сказав він спокійно, — наступного разу, якщо встругнеш щось подібне, віддаси п'ятдесят доларів зі своєї кишені.

Таким було їхнє життя, сповнене дріб'язкових сварок, викупів і шантажу. Вона платила за всі свої помилки — випадкові і навмисні. Долар тут, долар там. Якщо з її вини був зіпсований вечір, вона оплачувала вечерю з того, що було відкладено на одяг. Якщо вона критикувала щойно переглянуту п'єсу, яка йому сподобалася, він розлючувався, і вона, щоби його заспокоїти, платила за театральні квитки. Так тривало рік за роком, і чим далі, тим гірше. Якщо вона насмілювалася висловити зауваження до купленої ними книги, яка їй не сподобалася, а йому припала до душі, тут же вибухав скандал, а іноді це були невеликі сутички, що тривали днями, і зрештою їй доводилося купувати йому іншу книгу та якісь дрібниці, щоби втихомирити бурю. Господи!

— П'ятдесят доларів. Ти обіцяла, якщо справа дійде до істерик і рукоприкладства.

— Це була лише вода. Я ж тебе не вдарила. Гаразд, замовкни, я заплачу тобі ці гроші, я заплачу скільки завгодно, тільки не нервуй мене, і це того варте. Це варте і п'ятисот доларів, навіть більше. Я заплачу.

Вона відвернулася. «Якщо людина довго хворіє, якщо вона єдина дитина в сім'ї, єдиний хлопчик, то вона стає такою, як він, мій чоловік, — розмірковувала вона. — Потім йому виповнюється тридцять п'ять років, а він все ще не вирішив, ким стане в житті — гончарем, соціальним працівником чи бізнесменом. А його дружина, навпаки, завжди знала, ким хоче стати — письменницею. Мабуть, життя з такою жінкою, котра знає, чого хоче від життя і як зробити кар'єру, страшенно дратує його. А коли її розповіді — не всі, лише деякі — нарешті були продані, їхнє подружнє життя затріщало по швах. Як щиро він переконував її в тому, що вона неправа, а він правий, що вона ще дитина, яка не може відповідати за свої вчинки і даремно розтринькує гроші. Гроші мали стати зброєю, щоби запанувати над нею. Коли вона дратувалася, то змушена була віддавати частину свого дорогоцінного заробітку, який діставався їй нелегкою працею».

— Знаєш що, — промовила вона вголос, — відтоді, як моє оповідання опублікували в журналі, ти почав частіше сваритися, а я більше платити грошей.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився він.

Їй здавалося, що це справді так. Відколи журнал купив її оповідання, він почав застосовувати особливу логіку для провокування всіляких ситуацій, логіку, проти якої вона була безсила. Дискутувати з ним було неможливо. Зрештою все зводилося до того, що вона опинялася у глухому куті, пояснення вичерпані, виправдання вичерпані, гордість розтоптана вщент. Залишався лише напад.

Вона могла дати йому ляпас або щось розбити, а потім платила, і він залишався переможцем. Він відбирав у неї єдину мету, визнання її успіху, принаймні він так вважав. Але, як не дивно, вона ніколи не скаржилася, їй було байдуже, що він забирає її гроші. Якщо гроші могли помирити, якщо вони робили його щасливим, якщо він гадав, що цим змушує її страждати, хай буде так. У нього перебільшене уявлення про цінність грошей; втрата або витрата грошей завдавала йому болю, тому він думав, що його дружина страждатиме так само. «Мені не шкода, — думала вона. — Я би віддала йому всі гроші, адже пишу зовсім не заради них, я пишу, щоби сказати те, що хочу сказати, йому цього не зрозуміти».

Він заспокоївся.

— То ти заплатиш?

— Так. — Вона поспіхом одягала штани і куртку. — Насправді, я давно хотіла тобі сказати. Відтепер я буду віддавати тобі всі гроші. Немає необхідності тримати наші прибутки окремо. Завтра я віддам тобі все.

— Я цього не просив, — спохопився він.

— Я наполягаю. Тепер усі гроші будуть у тебе.

«Зараз, — думала вона, — я обеззброюю тебе. Відбираю у тебе зброю. Тепер ти не зможеш тягнути з мене гроші по одній жалюгідній монетці, цент за центом. Доведеться вигадати інший спосіб, щоби допекти мені».

— Я... — почав він.

— Не будемо більше про це говорити. Вони всі твої.

— Я просто хотів провчити тебе. У тебе важкий характер, — сказав він. — Я думав, ти будеш тримати себе в руках, якщо знатимеш, що за це треба платити.

— Ох, звичайно, я живу тільки заради грошей, — уїдливо мовила вона.

— Мені не потрібні гроші.

— Гаразд, годі вже.

Втомившись від цих розмов, вона відчинила двері і прислухалась. Сусіди нічого не чули, а якщо й чули, то не звернули уваги. Фари таксі, що очікувало їх, освітлювали дворик перед готелем.

Вони вийшли з номера у прохолодну місячну ніч. Вперше за багато літ вона йшла попереду.

В ту ніч Парикутин був схожий на золоту річку, далеку, дзюркотливу річку розплавленої руди, що стікає у мертве лавове море, до чорного вулканічного берега. Час від часу, якщо затамувати подих і втишити скажений стукіт серця, можна було почути, як лава зіштовхує з гори каміння, яке котиться, перевертається і ледь чутно гуркоче. Над кратером виднілося червоне сяйво, а зсередини беззвучно здіймалися світло-коричневі і сірі хмари, залиті рожевим світлом.

Вони стояли вдвох на протилежному схилі на пронизливому холоді, залишивши коней позаду. Недалеко від них, у дерев'яному будиночку, вчені-вулканологи запалювали гасові лампи, готували вечерю, заварювали міцну каву і перешіптувалися, щоби не стривожити ясне, вибухонебезпечне нічне небо. Вони були далеко-далеко від усього іншого світу.

Виїхавши з Уруапана, вони тряслися в таксі, наче гральні кості у чашці, по застиглих у місячній дрімоті, сніжно-попелястих пагорбах, через пустельні села, під холодними ясними зорями, намагаючись розгледіти все найкраще. Вони під'їхали до багаття, що горіло ніби на морському дні. Навколо багаття сиділи поважні чоловіки, смагляві хлопці і компанія із семи американців — лише чоловіки, всі в шортах для їзди верхи. Вони голосно перемовлялися під тихим небом. Привели коней, осідлали. Вони вирушили через річку лави. Жінка заговорила з іншими американцями, і ті відповіли, потім почали перекидатися жартами. Через деякий час чоловік помчав вперед.

І ось вони стояли вдвох, дивлячись, як лава згладжує чорний конус вершини.

Він уперто мовчав.

— Ну, що знову не так? — поцікавилася вона.

Він дивився прямо перед собою, в його очах миготіли відблиски лави.

— Ти могла би помчати зі мною. Я гадав, ми приїхали у Мексику, щоби бути разом. А ти плещеш язиком із цими клятими техасцями.

— Мені було дуже самотньо. Ми два місяці не бачили жодного американця. Мені подобаються мексиканські дні, а ночі — ні. Я просто хотіла з кимось поговорити.

— Ти хотіла розповісти їм, що ти письменниця.

— Неправда.

— Ти всім говориш, що ти письменниця, розповідаєш, яка ти талановита, як тобі вдалося продати одне зі своїх оповідань у товстий журнал, і так у тебе з'явилися гроші, щоби приїхати сюди, у Мексику.

— Один із них запитав, чим я займаюся, то я й сказала. Так, чорт візьми, я пишаюся своєю роботою. Я десять років чекала, поки хоч щось продам.

Він довго розглядав свою дружину, освітлену полум'ям вулкана, і нарешті сказав:

— Знаєш, сьогодні перед поїздкою я згадав про твою дідькову друкарську машинку і заледве не кинув її в річку.

— Ти не зробив цього?!

— Ні, я замкнув її в машині. Вона мені вже наче кістка у горлі, і те, як ти псуєш нашу поїздку. Ти ж не зі мною, ти сама по собі, для тебе існує тільки одне: ти і твоя клята машинка, ти і Мексика, ти і твої враження, ти і твоє натхнення, ти і твоє нервове сприйняття, ти і твоя самотність. Я знав, що і нині так буде, я був упевнений у цьому, як у першому пришесті Христа! Мені набридло, що після кожної нашої екскурсії ти біжиш галопом, щоби засісти за цю машинку і стукати по клавішах. І вдень, і вночі — одне і те ж. Ми приїхали сюди відпочивати!

— Я вже тиждень не торкаюся до машинки, бо вона тебе дратує.

— От і не торкайся до неї ще тиждень або місяць, поки ми не повернемося додому. Твоє прокляте натхнення може почекати!

«Навіщо я сказала йому, що віддам всі свої гроші? — подумала вона. — Навіщо я відібрала в нього зброю, яка не давала йому змоги добратися до мого справжнього життя — до моєї роботи, до машинки. А тепер я сама скинула захисну пелену грошей, він почав шукати нову зброю і знайшов вірний спосіб — машинку. О Господи!»

Раптом її накрила хвиля гніву, і вона почала відштовхувати його від себе, без жодної люті. Один, два, три рази. Вона не робила йому боляче. Це був просто відштовхувальний жест. Їй хотілося вдарити його, а, може, навіть, скинути вниз зі скелі, але натомість вона тричі штовхнула його, щоби показати свою неприязнь, і це означало, що розмову закінчено. Опісля вони стояли окремо, за їхніми спинами тихо перебирали копитами коні, нічне повітря ставало холоднішим, при кожному видиху з рота виривалися білі хмаринки пари, а в хатині вчених на блакитному газовому пальнику закипала кава, її розкішні пахощі пронизували освітлені місяцем вершини.

Через годину, коли перші неясні промінчики сонця торкнулися холодного неба на сході, вони сіли на коней і вирушили через танучу млу до мертвого міста і похованої під лавою церкви. Проїжджаючи через застиглий потік, вона думала: «Чому його кінь не спіткнеться, чому не скине його на ці гострі уламки каміння, чому?»

Але нічого такого не сталося. Вони помчали далі. З-за обрію виглянуло багряне сонце. Наступного дня вони спали до першої години. Одягнувшись, дружина з півгодини сиділа на ліжку, чекаючи, коли проснеться чоловік, нарешті він заворушився і повернувся до неї — неголений, блідий від утоми.

— Мене болить горло, — були його перші слова.

Вона мовчала.

— Не треба було лити на мене воду, — продовжував він.

Вона підвелася, підійшла до дверей і вхопилася за кулясту ручку.

— Я хочу, щоб ти залишилася, — сказав він. — Ми залишимося тут, в Уруапані, ще на три-чотири дні.

Нарешті вона промовила:

— Я гадала, ми поїдемо далі, у Ґвадалахару.

— Не будь туристкою. Ти зіпсувала нам поїздку до вулкана. Я хочу відправитися туди ще раз завтра або післязавтра. Хочу подивитися на небо.

Вона вийшла і глянула вгору. Небо було чистим й блакитним. Повернувшись, вона сказала:

— Вулкан втишується, іноді на цілий тиждень. Ми не можемо дозволити собі чекати тиждень, поки він знову почне вивергатися.

— Можемо. Ми почекаємо. Ти заплатиш за таксі туди й назад, зробиш усе як годиться й отримаєш від цього задоволення.

— Ти вважаєш, тепер ми зможемо отримати від цього задоволення? — запитала вона.

— Якщо це буде остання наша поїздка, ми отримаємо від неї задоволення.

— Ти наполягаєш?

— Почекаємо, поки небо знову затягнеться димом, і повернемося на гору.

— Піду куплю газету. — Вона зачинила двері і вийшла в місто.

Вона йшла по свіжовимитих вулицях, заглядала у блискучі вітрини, з насолодою вдихала дивовижно чисте повітря, і все було би чудово, якби не дивне тремтіння десь у грудях. Нарешті, намагаючись угамувати гуркотливу порожнечу всередині, вона підійшла до водія, котрий стояв біля таксі.

— Сеньйор, — звернулася вона.

— Так? — відгукнувся водій.

Вона відчула, як її серце завмерло. Потім знову забилося, і вона продовжила:

— За скільки ви довезете мене до Морелії[58]?

— Дев'яносто песо, сеньйоро.

— Я зможу сісти там на поїзд?

— Ви можете сісти на поїзд тут, сеньйоро.

— Вірно, але з деяких причин я не можу його тут чекати.

— Тоді я відвезу вас в Морелію.

— Ходімо зі мною, мені треба ще дещо зробити.

Таксі залишилося чекати навпроти готелю «Де лас Флорес». Жінка увійшла туди сама, ще раз оглянула мальовничий дворик, обсаджений квітами, прислухалася до звуків дивного блакитного рояля, на якому грала дівчина; цього разу це була «Місячна соната»[59], вдихнула пронизливе, кришталево чисте повітря і, заплющивши очі, опустила руки, похитавши головою. Вона простягнула руку до дверей і тихенько їх відчинила.

«Чому саме сьогодні»? — спитала вона себе. — Чому не в інший день за останні п'ять років. Чому я чекала, навіщо зволікала? Тому що... Тисячі тому що... Тому що завжди сподіваєшся, що все знову піде так, як у перший рік після весілля. Тому що бували моменти, тепер вже набагато рідше, коли він поводився бездоганно цілими днями, навіть тижнями, коли нам було добре удвох і світ розквітав зеленими і яскраво-блакитними фарбами. Бували митті, як учора, коли він скидав свою броню, оголюючи свій страх, жалюгідну самотність й говорив: «Я кохаю тебе, ти мені потрібна, не покидай мене ніколи, мені без тебе страшно». Бо іноді їм було добре виплакатися навзаєм, помиритися, а опісля неодмінно проводити дні і ночі в злагоді. Тому що він був гарний. Тому що вона багато років жила одна, поки не зустрілася з ним. Тому що їй не хотілося знову залишитися самотньою, але тепер вона знала: краще бути самотньою, ніж жити так, бо вчора він знищив її друкарську машинку — не фізично, ні, але словом і думкою. Так само він міг би схопити її саму і скинути з моста в річку.

Вона не відчувала своєї руки на ручці дверей. Так наче електричний розряд на десять тисяч вольт паралізував її тіло. Не відчувала ніг на плитках підлоги. На обличчі не залишилося емоцій, усі думки щезли.

Він спав, повернувшись до неї спиною. У кімнаті панували зелені сутінки. Швидко й безшумно вона накинула пальто і перевірила в гаманці гроші. Тепер одяг та друкарська машинка не мали для неї жодного значення. Стали порожнім звуком. Все навколо, неначе величезний водоспад, летіло у прозору безодню. Ні шуму, ні струсу — лише світлі води, що ринуть з однієї порожнечі в іншу, а далі в нескінченну безодню.

Вона стояла біля ліжка і дивилася на сплячого чоловіка: знайоме чорне волосся на потилиці, сонний профіль. Раптом він ворухнувся і запитав крізь сон:

— Що?

— Нічого, — відповіла вона. — Нічого, зовсім нічого.

Вона вийшла з кімнати, зачинивши двері.

Таксі з ревом помчало в місто, на неймовірній швидкості виїхало на шосе, рожево-блакитні стіни будинків зникали за ними, люди відскакували вбік, зустрічні машини дивом уникали зіткнення, і ось позаду залишалося місто, готель, чоловік і... Все! Мотор таксі затих.

«О ні, ні, — подумала Мері, — Господи, тільки не це».

— Зараз заведеться, повинен завестися.

Таксист вискочив з автівки, люто глянувши на небо, шарпонув капот і зазирнув у залізне нутро авто, так немов збирався вирвати його своїми скорченими руками; на його обличчі застигла щонайніжніша посмішка невимовного гніву. Він повернувся до Мері і знизав плечима, придушивши лють і змирившись із Божою волею.

— Я проведу вас до автобусної зупинки, — запропонував він.

«Ні, — сказали її очі. — Ні, — ледь не шепнули губи... — Джозеф прокинеться, побіжить мене шукати, знайде на зупинці і потягне назад. Ні!»

— Я віднесу ваш багаж, сеньйоро, — сказав таксист і вже було поніс валізи, але довелося повернутися, тому що Мері нерухомо сиділа на місці, весь час промовляючи: «Ні, ні, ні». Таксист допоміг їй вийти з машини і показав, куди треба йти.

Автобус стояв на площі, в нього сідали індіанці: одні заходили мовчки, з якоюсь величною повільністю, інші галасували, наче пташина зграя, штовхаючи перед собою клунки, дітей, кошики з курчатами і поросят. Водій був одягнений у форму, яка років двадцять не прасувалася і не пралася; висунувшись у вікно, він кричав і жартував з людьми, які оточили автобус, в той час як Мері увійшла в салон, сповнений димом від згорілого мастила, запахом бензину і масла, мокрих курей, мокрих дітей, спітнілих чоловіків і жінок, запахом старої оббивки, протертої до дірок, і масткої шкіри. Вона пробралася в кінець салону, відчуваючи, як її разом із валізами проводжають цікаві погляди, і подумала: «Іду, нарешті я їду, я вільна, я більше ніколи в житті його не побачу, я вільна, я вільна».

Вона ледь не розсміялася.

Автобус рушив, пасажири почали розгойдуватися і трястися, голосно сміючись та розмовляючи. За вікном вихором закружляв мексиканський пейзаж, немов солодкий сон, який ще не вирішив, зникнути йому чи залишитись, разом з ним щезала зелень, місто і готель «Де лас Флорес» з відкритим патіо, де на порозі відчинених дверей — засунувши руки в кишені — стояв Джозеф, дивлячись на небо і на клуби вулканічного диму; він не звертав уваги ні на автобус, ні на неї, котра сиділа там і їхала від нього геть. Ось він уже зовсім далеко, його постать стрімко зменшувалася, ніби беззвучно падаючи в глибоку шахту, без жодного крику. Тепер, коли у Мері з'явилося бажання помахати йому рукою, він виглядав завбільшки як хлопчур, потім як дитина, немовля, і все малів і малів... Автобус з гуркотом звернув за ріг, хтось у передньому ряду заграв на гітарі, Мері продовжувала вдивлятися назад, немов прагнучи поглядом проникнути крізь стіни, дерева і відстані, щоби бодай разок побачити того чоловіка, котрий спокійно вдивляється в небесну блакить.

Врешті у неї почала боліти шия, вона повернулася вперед, схрестила руки на грудях і почала міркувати, чого домоглася своєю втечею. Раптом перед нею з'явились картини нового життя, які щомиті змінювали одна одну, з такою самою швидкістю, як і повороти і віражі шосе, що вели її до самісінького краю урвища, і кожен вигин дороги, як і роки, виростав попереду зненацька. Якийсь час їй було просто добре сидіти, сперши голову на спинку крісла, споглядаючи тишу. Нічого не знати, ні про що не думати, нічого не відчувати, наче померти на мить, принаймні на годину — очі заплющені, серце затихло, тіло холодне — і чекати, коли життя знайде тебе і воскресить.

Нехай автобус везе її до поїзда, поїзд — до літака, літак — до міста, а місто приведе до друзів, а потім вона, немов камінчик, що потрапив у бетономішалку, закрутиться у вирі міського життя, попливе за течією і застигне у будь-якій зручній ніші.

Автобус нісся вперед крізь солодке полуденне повітря, між обпаленими левовими шкурами гір, повз солодкі, наче вино, і світлі, ніби вермут, річки, через кам'яні мости, під акведуками, по старовинних трубах яких, немов свіжий вітер, бігла вода, повз церкви, крізь хмари пилюки, і раптом, зовсім несподівано для себе, Мері подумала: «Мільйони миль... Джозеф залишився позаду за мільйони миль, і я ніколи більше його не побачу». Ця думка засіла в її голові і затягнула небо чорнильною тьмою. «Ніколи, ніколи, до самої смерті і навіть після смерті я не побачу його ні на годину, ні на мить, ні на секунду, ніколи не побачу».

Її пальці почали затерпати. Вона відчула, як заціпеніння пробирається вгору, до зап'ясть, до передпліччя, до плечей, серця і піднімається далі, по шиї, до голови. Вона застигла, наче перетворившись у форму з голок, льоду, шипів і оглушливого лункого ніщо. Її губи видавалися сухими пелюстинами, а повіки стали на тисячу фунтів важчими, ніж залізо, здавалося, що кожний сантиметр її тіла викутий із заліза, сталі, міді та платини. Її тіло важило десять тонн, кожна частинка була неймовірно важкою, і під цією неймовірною ваготою відчайдушно боролося за життя пригнічене серце, тремтячи і вириваючись, як обезголовлена курка.

А під вапняно-сталевою бронею її тіла, десь глибоко всередині, засіли страх і крик, оточені стінами, а ззовні хтось, закінчивши свою працю, поплескав кельмою по кам'яній кладці, а найбезглуздішим було те, що вона побачила, як її власна рука, тримаючи кельму, укладає останню цеглину, замішує густий розчин і міцно вмуровує все це у побудовану нею ж тюрму.

Її рот зробився немов бавовняним. Очі горіли чорним, наче воронове крило, вогнем, свистіли хижі крила, голова налилася страхом і важким свинцем, в той час коли рот наче хтось заткнув незримим кляпом із гарячої бавовни, так що голова, здавалось, провалюється між неймовірно товстими, хоч цього і неможливо було побачити, руками. Її руки були немовби свинцеві стовпи, немовби мішки з цементом, що гепнули на безживні коліна; її вуха були немовби водопровідні крани, в яких гуляли холодні вітри, а навкруги, нічого не помічаючи, не дивлячись на неї, сиділи пасажири автобуса, що мчав на величезній, космічній швидкості через міста і поля, пагорби і пшеничні лани, з кожною хвилиною відносячи її за мільйони, десятки мільйонів років від звичного життя.

«Тільки не закричи, — думала вона. — Ні! Ні!»

У голові надзвичайно паморочилося, кров відхлинула від голови, а сам автобус, як і її руки та спідниця, налилися темною синявою, ще трохи і Мері впала би на підлогу, під здивовані вигуки отетерілих пасажирів. Але вона низько-низько нахилила голову і глибоко вдихнула повітря, сповнене запахів курей, поту, шкіри, вуглекислого газу, ладану і самотньої смерті, втягнула його через мідні ніздрі і болючу горлянку всередину легенів, які палали, так ніби вона проковтнула неонову лампу. Джозефе, Джозефе, Джозефе, Джозефе...

«Я не можу без нього жити, — подумала вона. — Я брехала сама собі. Він потрібний мені, Боже, я...»

— Зупиніть автобус! Зупиніть!

Через її крик автобус різко загальмував, всіх кинуло вперед. Якимось чином вона продерлася через дітей, гавкотню собак, навмання розчищаючи дорогу важенними руками; почувши тріск розірваного на собі плаття, знову закричала, двеpi відчинилися, водій розгублено дивився на жінку, яка просувалася до нього, страшенно хитаючись; вона впала на гравій, порвавши колготки, і лежала так, поки хтось не схилився над нею. Потім Мері блювала на дорогу, звичайне нездужання; хтось виніс із автобуса її валізи, а вона, захлинаючись від ридання, пояснювала їм, що їй треба туди, — показуючи рукою назад, у бік міста, що залишилося за мільйони років, за мільйони миль звідси. Водій похитав головою. Напівлежачи на землі, вона обхопила руками свою валізу й ридала, автобус стояв поруч, під палючими променями сонця, і тоді вона махнула водію: їдьте, їдьте далі; що ви всі видивилися на мене, не турбуйтеся, я повернуся назад попуткою, залиште мене тут, їдьте. Нарешті двері автобуса склалися гармошкою, мідні лиця-маски індіанців помчали далі. Незабаром подаленілий автобус назовсім зник із її свідомості... Мері ще кілька хвилин лежала на валізі і плакала, вона вже не відчувала колишньої тяжкості і нудоти, але її шалено схвильоване серце тремтіло, її почало морозити, ніби вона щойно вийшла з ополонки.

Коли вона підвелася, то поволі, дрібними кроками, перетягла валізу на протилежний бік шосе і, похитуючись, почала зупиняти попутні машини: шість із них зі свистом промчали мимо, і лише сьома зупинилася. Розкішна автівка з Мехіко, за кермом якої сидів статечний мексиканець.

— Ви їдете в Уруапан? — ввічливо запитав він, не відводячи погляду від її очей.

— Так, — нарешті спромоглася вона, — в Уруапан.

Вона їхала в машині, подумки розмовляючи з собою:

«Що означає — бути божевільною?»

«Не знаю».

«А що таке божевілля?»

«Гадки не маю».

«А хто знає? Може, цей холод був початком?»

«Ні».

«А тяжкість, може, це перший симптом?»

«Замовкни».

«Божевільні ж кричать?»

«Я не хотіла кричати».

«Але це сталося. Спершу була тяжкість, тиша і порожнеча. Цей жахливий вакуум, ця пустота, тиша, самотність, ця відірваність від життя, замкнутість, небажання дивитися на світ, вступати з ним у контакт. І не кажи, що в цьому немає зародку божевілля».

«Є».

«Ти була готова кинутися з урвища».

«Я зупинила автобус на краю урвища».

«А якби ти не зупинила автобус? Він приїхав би в якесь маленьке містечко або в Мехіко, водій повернувся би до тебе і сказав через порожній салон: „Гей, сеньйоро, приїхали“. Мовчання. „Сеньйоро, виходьте“. Тиша „Сеньйоро?“ Твій погляд спрямований у порожнечу. „Сеньйоро!“ Бездумний погляд, націлений за обрії життя, і в ньому — пустка, неймовірна пустка „Сеньйоро!“ Жодної реакції. „Сеньйоро!“ Ледь вловиме дихання. А ти сидиш і не можеш, не можеш підвестися, не можеш підвестися, не можеш підвестися.

Ти навіть не чуєш. „Сеньйоро!“ — кричатиме він, тормосячи тебе за руку, а ти й не відчуєш. Викличуть поліцію, але це буде за межею твого сприйняття, за межами твого погляду, твого слуху, твого дотику. Ти навіть не почуєш стуку важких чобіт. „Сеньйоро, вам слід покинути автобус“. Ти не чуєш. „Сеньйоро, як вас звати?“ Твої губи стиснуті. „Сеньйоро, пройдіть з нами“. Ти сидиш, неначе кам'яний бовван. „Давайте подивимося її паспорт“. Вони риються у твоєму гаманці, який лежить на непорушних колінах. „Сеньйора Мері Еліот з Каліфорнії. Сеньйоро Еліот?“ Твій непорушний погляд спрямований у порожнє небо. „Звідки ви приїхали? Де ваш чоловік?“ Я ніколи не була заміжня. „Куди ви прямуєте?“ Нікуди. „Тут сказано, що вона народилася в Іллінойсі“. Я ніде не народилася. „Сеньйоро, сеньйоро“. Вони змушені тягти тебе з автобуса, наче камінь. Ти ні з ким не хочеш розмовляти. Ні, ні, ні з ким... „Мері, це я, Джозеф“. Ні, занадто пізно. „Мері!“ Занадто пізно. „Ти не впізнаєш мене?“ Занадто пізно, Джозефе. Ні, Джозефе, ні, надто пізно, занадто пізно».

«Так би й сталося, вірно?»

«Так», — затремтіла вона.

«Якби ти не зупинила автобус, тяжкість давила б на тебе сильніше й сильніше, вірно? Тиша би згущувалася і згущувалася, перетворюючи тебе на порожнечу, порожнечу, порожнечу».

«Так».

— Сеньйоро, — мексиканець перервав внутрішній діалог. — Сьогодні чудовий день, чи не так?

— Так, — відповіла вона йому і водночас своїм думкам.

Літній мексиканець довіз її до готелю, допоміг вийти з автівки, зняв капелюха і вклонився.

Не дивлячись на нього, вона кивнула у відповідь, мовивши якісь слова подяки. Немов у тумані, вона зайшла в готель, і знову з валізою в руках опинилася в кімнаті, з якої пішла тисячу років тому. Чоловік все ще був тут.

Він лежав у вечірньому сутінковому світлі, повернувшись до неї спиною, і, здавалося, за весь той час, поки її не було, він жодного разу не поворухнувся. Він навіть не знав, що вона покинула його, побувала на краю землі і знову повернулася. Він навіть не знав...

Жінка стояла, дивлячись на його шию, на темні кучеряві волосинки у вирізі сорочки, схожі на попіл, що впав із неба.

Під палючим сонячним промінням вона попрямувала у вимощений плиткою дворик. У бамбуковій клітці шурхотів птах. А в невидимій темній прохолоді дівчина грала на роялі вальс.

Вона неясно бачила, як два метелики, покружлявши і пометавшись туди-сюди, сіли на кущ біля її руки і злилися воєдино. Вона відчувала, як її погляд невідривно стежить за цими двома яскравими золотаво-жовтими створіннями на зеленому листку, їхні розпливчасті крила билися все ближче та повільніше. Її губи ворушилися, а рука бездумно гойдалася, наче маятник.

Вона дивилася, як її руки ковзнули в повітрі, схопили двох метеликів, стискуючи їх все міцніше, міцніше, ще міцніше. З горла рвався крик, але вона придушила його. Міцніше, міцніше, ще міцніше.

Рука розтиснулася сама. На блискучу плитку патіо висипалися дві жменьки яскравого порошку. Вона поглянула вниз, на ці жалюгідні рештки, а потім підвела очі.

Дівчина, котра грала на роялі, стояла посеред садка, дивлячись на неї переляканими очима.

Жінка простягнула до неї руку, бажаючи якось скоротити відстань, щось сказати, пояснити, вибачитися перед дівчиною, перед цим місцем, перед світом, перед усіма на світі. Але дівчина втекла.

Небо вкрилося димом, що здіймався вгору, а потім повертав на південь, у напрямку Мехіко.

Вона стерла пилок із затерплих пальців і, дивлячись у задимлене небо, сказала через плече, не відаючи, чи чув у номері її чоловік:

— Знаєш... сьогодні треба з'їздити до вулкана. Схоже, буде виверження. Б'юся об заклад, вогню там буде багатенько.

«Так, — подумала вона, — і цей вогонь заполонить все небо, і падатиме надовкола, й обійме нас — міцно, палко, тривко, а потім відпустить, і ми станемо попелом, і вітер понесе нас, вогненний попіл, на південь...»

— Ти чуєш мене?

Вона зупинилася біля ліжка, замахнувшись кулачком, але так і не вдарила його по обличчю.