Ураган

СЕКРЕТ НАТХНЕННЯ Науково-фантастичне оповідання

Сьогодні лікар сказав, що моя “шагренева шкіра” настільки вкоротилася, що навряд чи вдасться протягнути ще хоча б місяців зо два.

— Якщо не зміниш способу життя, — строго попередив він, — то незабаром тобі потрібен буде не лікар, а трунар.

— Не думаю, що мені вдасться щось змінити, — мовив я із сумнівом.

— Найбанальніше життя дорожче за найоригінальнішу гіпотезу. — Він трохи соромився пишномовності своїх слів і дивився на мене з неприхованим жалем.

Він достатньо знав усі мої нещастя, щоб жаліти мене. Однокласник, однокурсник, потім — колега, що зумів піднятися набагато вище за мене по службовій драбині. Він міцно вріс у своє благополуччя і був цілком задоволений собою. І все-таки про мене він турбувався:

— Ох, цей безневинний Михайло Семенович, — із спересердя вигукнув лікар. — А я вважав, що ти цілком зцілився від його ідей, коли починав роботу над М-стимулятором.

Він не забув про пам’ятну лекцію, яку прочитав нам літній чоловік у поношеному костюмі, схожому на арештантську робу. Михайла Семеновича жаліли викладачі, студенти, а особливо прибиральниці. Було чимало свах, які хотіли йому допомогти, але він, вибачаючись, завжди відмовлявся від їхніх послуг.

Усі вбачали в ньому нещасного, безневинного і непристосованого до життя чоловіка, і тільки з роками я зрозумів, що він був зовсім не такий.

На другий день до мене прийшла колишня дружина. Вона влетіла в неприбрану кімнату, тримаючи перед собою, як щит, книгу в чорній оправі.

— Повертаю тобі Хемінгуея, — мовила вона, перш ніж привітатися. — Здоров, старий. По-моєму, у тебе непоганий вигляд.

Я зрозумів, що вона мала розмову з лікарем.

— Ну, як ти живеш?

її очі були лагідні, всміхнені. Та ось я глянув на її губи. Вона намагалася вдавати з себе безтурботну, але обманювати по-справжньому так і не навчилась: не вистачало уяви й хитрощів. Її зраджували губи — те, як вона їх підбирала чи згинала, як з’являлися чи зникали на них шоршки.

Я побачив те, що й сподівався побачити, і бадьоро відповів:

— Живу непогано. Розплановано. Багато відпочиваю. Її губи недовірливо вигнулись. Вона хотіла заперечити: “А лікар казав…” Та натомість мовила:

— Добре, якби так насправді. Адяїє ж я тебе зна… Затнулася. Зрозуміла недоречність сказаного. Чого хвилюватися за людину, від якої пішла до іншого?

Губи насторожено завмерли, потім сіпнулись, і я зрозумів, що вона хоче і не наважується рятувати мене так, як їй радив наш спільний друг лікар. Довелося допомогти.

— Роботи, звичайно, вистачає.

— От-от, — зраділа вона. — Ти ніколи не знав міри. Ніколи.

— Але я намагався…

Губи надулись. Я здогадувався, що буде далі.

— Питаю тебе не заради простої цікавості.

— Знаю.

— Знову смієшся?

— Ні, серйозно.

— Пам’ятаю твою серйозність. Ти завжди вважав мене дурною гускою, домашньою господаркою — не більше.

Розмова набирала небезпечного характеру. Вихід один — нагадати їй мету приходу.

— Я б охоче відпочив од роботи, але ти ж знаєш, як важливо перевірити мою гіпотезу про пусковий механізм натхнення.

— Це не твоя думка. Це думки того старого. Чи треба витрачати стільки сил, щоб їх перевірити?

— Він тільки висловив думку про потребу пошуків. А гіпотеза — моя.

— Ти сам розповідав, що почув про це на його лекції.

— Він говорив узагалі про секрет натхнення.

— От бачиш!

— Але ж гіпотеза народилася в мене.

— Ти мені розповідав про це інакше.

Я починав злитись. Так, хай йому чорт, я розповідав їй про те, як мучили мене слова Михайла Семеновича. Здавна психологи всього світу марно билися над таємницею натхнення. Одні твердили про непізнаванність її, інші — навпаки: ніякої, мовляв, таємниці немає, натхнення — тільки підвищений робочий етап людини, що виникає в процесі роботи.

Але натхнення. чомусь не завжди приходило навіть до пайпрацьовитіших і найнапол є гливіших. Зате навідувалося до інших — і вони творили відкриття.

З того часу, як я прослухав лекцію Михайла Семеновича, минуло немало літ. Проблема, що мене так було зацікавила, потонула у веремії поточних спран, у різних клопотах, яких так багато в житті кожного молодого лікаря. Проте зовсім вона не зникала.

Я знов повернувся до юнацького захоплення — секрету натхнення. Що ж є фізіологічним пусковим механізмом натхнення, з чого воно виникає?

Почав вивчати наукову літературу, цікавлячись насамперед не описами осяянь, а процесами, які їх викликають. Досліди вів у трьох напрямах: осяяння — інсайти як кінцевий наслідок натхнення; хімічні речовини і фізичні впливи, які стимулюють пам’ять; механізми виникнення психічних станів, що дорівнюють стану натхнення. Разом з друзями — математиками і кібернетиками — я склав цілі томи математичних описів цих станів і хімічних реакцій. Мій здогад підтверджувався, а я все боявся в це повірити, перевіряв ще і ще. Все вело до того, що процес натхнення починається з єдиного фізіологічного стану — з пониження порога збудження на певних ділянках мозку.

— Алло, алло, куди ти завіявся, вернисьі Я зовсім забув про неї, а вона не забула моїх звичок, її голос пролунав примирливо:

— Роки минають, а ти все ще не став знаменитим. Починаєш одне, не завершуєш його, хапаєшся за інше. Ти ж працював над М-стимулятором, і тобі пророкували успіх. Тепер ти його кинув і взявся до іншого. Чи не пора схаменутись. Особливо тепер…

— Ти, здається, переконала мене. І справді, якщо я помру, то хто ж продовжить досліди? Пора схаменутися.

Вона спідлоба, недовірливо стежила за мною. На її гарному білому чолі позначилась ледь помітна зморщечка. І раптом я побачив безліч зморщок біля її очей. Мені стало по-справжньому шкода її.

Її давно мучили докори совісті. Тепер вони трохи вщухли: адже вона потурбувалася про мене, допомогла мені. У неї такай пристойний і люблячий чоловік, такі здорові слухняні діти, а в того, кого вона, покинула, життя невлаштоване, як і раніше, — то чому б не впевнитися ще раз, що зробила правильно, покинувши його?

Досліди на собаках підтверджували мою гіпотезу. Препарат діяв безвідмовно. Незміцнені, здавалося б, назавжди стерті рефлекси відновлювалися. Хід дослідів можна було записувати математичною мовою поетапно: утворення умовного рефлексу без його зміцнення — час, потрібний для того, щоб рефлекс зник, — контроль — введення препарату — перевірка відновленого рефлексу. Можна було випробовувати препарат на людях. Один доброволець у мене був. Здоров’я, правда, у нього кепське, і наперед не можна передбачити, як реагуватиме його організм на сильний струс.

Але вибору не було, а нетерпіння пекло мені душу.

В день досліду я був спокійний. Подзвонив у лабораторію, сказав, що сьогодні не прийду. Налив півсклянки води, став перед дзеркалом. Поклав на язик таблетку. Весело підморгнув своєму відображенню. Проковтнув таблетку і запив водою. Обличчя моє в дзеркалі анітрохи не змінилося: очі дивились допитливо, негусті брови намагалися хмуритись.

Нараз мені здалося, ніби крізь звичні риси нростуиають ледь помітні зміни. Час начебто уповільнив свій лет. Я задихався від хвилювапня, розумів, що треба негайно якось абстрагуватися від усього, пов’язаного з експериментом, думати про щось інше. Наприклад, иро першу серію детективного фільму, який показували вчора по телевізору. І я примусив себе пригадати кадри цього фільму.

На лісовій стежці недалеко від лісникового будиночка лежала мертва молода жінка. Схоже, що вона рятувалася від переслідувачів, намагалася сховатись. Але втекти не встигла.

Поблизу валявся маленький ломик — “фомка”, інструмент злодіїв-зломщиків. Очевидно, жінку вбили цим ломиком, оскільки експертиза встановила, що “удар було зроблено тупим предметом”. Ні лісник, що жив у будиночку, ні його дружина крику не чули.

Слідчому стало відомо, що з табору в’язнів, розташованого за тридцять кілометрів од місця злочину, втік рецидивіст. Вдалося дізнатись про вбиту. Жінка працювала оператором геологічного загону і того дня поверталася з райцентру, маючи при собі велику суму грошей.

Під кінець першої серії заінтригованих глядачів втаємничили у деякі подробиці справи. По-перше, раніше ця жінка не зустрічалася з рецидивістом, що втік з ув’язнення. По-друге, злодій не міг мати при собі “фомку”.

Фільм був не тільки детективний, але й психологічний. Він настільки мене захопив, що я намагався уявити, як розгортатимуться події далі. Ставив себе на місце слідчого, думав: а як би вчинив я? Проте нічого вигадати не міг.

Та нараз… Нараз переді мною ожила кожна деталь побаченого: зігнута рука трупа, червоне плаття в білі горошинки, зарубки на корі берези, заросле бруднуватою щетиною похмуре обличчя лісника і зловіспа, викривлена посмішка його дружини.

На диво легко я пригадав безліч різних речей, які могли б придатися для розкриття злочину: рядки з підручника криміналістики, прочитані колись замолоду, романи Сіменона, вірші про зажерливість міщан, статтю про уральські самоцвіти… І всі ці найрізноманітніші дані вишикувалися в єдиний ланцюжок. Я зрозумів, з чого починати пошук: треба точно встановити, де була жінка в момепт вбивства. Я вже знав, як розгортатимуться події фільму.

Слідчий вчинить так, як вчинив би я на його місці. Він з’ясує, що після вбивства труп поклали на інше місце, що жінка бігла не до будиночка, а від нього, рятуючись од грабіжників, — лісника та його дружини, що “фомку” лісник підкинув навмисне, знаючи про втечу рецидивіста.

І перш ніж ринули хвилі видінь і закрутили мене у своєму вирі, мені стало ясно: препарат почав діяти. Знизився поріг збудження, через нього прорвалися потоки імпульсів. Відкривалися шлюзи пам’яті, з темних глибин, підхоплені вихором, випливали приспані там спогади. Одночасно активізувалась робота кіркових ділянок, особливо тих, де утворювались асоціації.

Спогади юрмилися нескінченними колонами, рядки віршів ставали поряд з формулами, вершини гір мережилися цифрами…

Порівнювались абсолютно незрівнянні в звичайних умовах предмети і явища — такі, як гуркіт автомобілів і запах фіалок, і я осягав їхню суть.

Я бачив зелені симфонії і чув, як пахнуть троянди. Неймовірні формули випливали із жебоніння прозорого струмка і вражали своєю бездоганною логікою. Пташине щебетання пахло грозою. Відкривались казкові далі, сповнені тонкого аромату і спалахів блискавок. Думки швидко змінювали одпа одну, мов кадри кінофільму. Здавалось, що потік імпульсів по нервових волокнах прискорився. У мені заграли таємничі джерела сил, м’язи стали могутніми і еластичними. Виникло п’янке відчуття всемогутності. Перешкоди, з якими я встиг зіткнутися в житті, видалися незначними, хвороби зникли. Я був певен, що досить мепі відчинити вікно, ступити з підвіконня, махнути руками — і я полечу з свого шостого поверху вгору, в небо.

Однак нічого такого не сталося. Невидима нитка земного тяжіння була досить міцна, у всякому разі міцнішого від мого бажання і настрою. Тіло важче, а м’язи — слабші, ніж мені здавалося. Проте це відкриття не порушило мого стану. Пам’ять вихоплювала спогади, переставляючи їх, роблячи з них фантастичні комбінації. Я пригадав, як пахне свіже сіно, і порівняв цей запах із формулою свого препарату.

Серце стиснулось, защеміло — не від спогадів, а від болю.

Серце… Колись я працював над М-стимулятором. Якби тоді пощастило досягти успіху, сьогодні можна було б вилікувати мою хворобу. А я ж працював тоді з ентузіазмом, захоплено, наполегливо. Інколи здавалося, що до мети зовсім близько. Ми здобули препарати, які мали дивовижний лікувальний вплив на піддослідних тварин.

Р” як тільки минала дія препарату, стан піддослідних тварин значно погіршувався, навіть порівняно з тим, що. був до лікування. Спочатку інтуїція підказувала мені, що, незважаючи на невдачі, ми знайшли правильний напрямок. Та після ряду невдалих дослідів усе довелось облишити.

В пам’яті надзвичайно чітко спалахнули напівзабуті формули, що їх ми тоді вивели.

І раптом… Спочатку мені здалося, ніби квіти на столі у вазі гойднулись і запахли дужче. Потім запах із реторти… Швидко-швидко майнули в уяві значки формул, атоми пульсували, наче шукали, що б приєднати до себе…

Що ж це так пахне? Гвоздики, резеда, вірші Блока?.. Стоп! Вірші не пахнуть. Це пахнуть полин, чебрець та інші трави, які я збирав, коли їздив у степ. Гвоздики… З них я тоді створив екстракт, але він не реагував із основним розчином. А полин? При чому тут полин?

В пам’яті зазвучала музика. Улюблена симфонія… Нотні знаки вишикувались у шеренги поряд із формулами, цифрами, з пахощами квітів, з віршами, з давно забутими рядками підручників, із словами самітного старого Михайла Семеновича. В цій неймовірній суміші замиготіли назви хімічних елементів…

І я побачив її, свою формулу, довершену, викінчену, найпрекраснішу. Вона виникла переді мною, як Афродіта з морської піни.

Відлунали урочисті промови, поздоровлення, і я полегшено зітхнув. Доповідачі підкреслювали, що тільки видатна людина, справжній геній може зробити каскад великих відкриттів. Захоплено говорили про розшифрування фізіологічного механізму натхнення, про М-стимулятор.

Спочатку не вірилося, що всі ці люди говорять про мене, але потім я спіймав себе на тому, що починаю думати про себе в третій особі. І щоб процес психічного перетворення не зайшов далі, я уявив собі худого, тонкого, мов жердина, самотнього старого, в смугастому костюмі чоловіка, який так щедро розкидав зерна своїх ідей, навіть не думаючи про те, в який ґрунт вони впадуть.

І, незважаючи на бур’яни й посуху, на жучків і хробачків, зерна ті зійшли, таку вони мали життєву силу.

Я кинув погляд на ряди крісел, ніби сподівався побачити серед тих людей Михайла Семеновича.

Бачив сотні облич: доброзичливих і усміхпених, заздрісних і похмурих, добродушних і байдужих. Я наштовхувався на десятки примружених очей, що дивилися ніби крізь щілини прицілів, і на сотні підбадьорливих поглядів, які промовляли: ми з тобою, ми допоможемо.

І серед цього карнавалу облич я побачив двоє знайомих, на них застиг вираз безмежного подиву. Пригадав, що, крім Михайла Семеновича, ще двоє людей мають право на частину моєї слави, бо в найтяжчі хвилини вони щиро хотіли мені допомогти, захистити від самого себе, врятувати від божевільних ідей мого вчителя.

Я негайно встав з-за столу президії і попрямував до них. Вони опинились у центрі уваги всього залу. Чоловік, лікар, мій колишній шкільний товариш, гордо підвівся, випнув груди — на них блиснули нагороди, а жінка, моя колишня дружина, заметушилась, обсмикнула блузку, вдячно і захоплено подивилася на мене.

— Мені навіть не віриться, що все тут говорили про тебе.

— Мені теж.

Моя відповідь призначалася для них обох. Але я забув про її непоборне прагнення сперечатись, і вона не забарилась нагадати мені про це.

— І все ж саме ти розкрив таємницю натхнення, хоч я так і не знаю, в чому вона полягає.

— Можливо, в тому, щоб ризикувати задля неї життям, — пожартував я.

Вона не зрозуміла жарту, він зрозумів і швидко опустив очі. Я майже фізично вловлював його стан, і мені стало боляче.

Завдяки моїм відкриттям і препаратам я міг допомогти паралітикам, калікам, майже мертвим. І тільки цим двом людям, яким я щиро співчував, нічим допомогти не міг…