Ураган

ПІДСТАВА ДЛЯ ОПТИМІЗМУ Фантастична повість

Глибоко вдячний директорові музею Пам’яті про війну, котрий надав мені змогу скористатися з фотокопій цих сторінок щоденника. Наперед перепрошую читачів за ті незначні виправлення, що їх було зроблено, щоб не називати країну, де відбувалися події. Адже ці події, не були якимись винятковими — згадаймо хоча б те, що відбувається нині в деяких країнах Латинської Америки, Африки, Європи: фашизм подекуди піднімає голову, його остаточно не знищено. А художня література прагне до вияву закономірностей…

Автор.

Чиясь рука важко лягла мені на плече. Я завмер, напруживши м’язи, ніби й справді почув: “Вас арештовано!”

Глянув скоса і побачив два чорні черевики з тупими носами. Отже невідомий — сам один.

Все подальше відбулося блискавично.

Я напівобернувся, обома руками схопив його за руку, присів і швиргонув через себе на каміння. Певно, він теж був не новачок у таких ділах, бо не гепнувся, як мішок, а рвучко схопився на ноги, хоча й застогнав.

— Мене послав Поводир!

— Чого вам треба? — спитав я, тримаючи напоготові ножа.

Стріляти небезпечно: постріл може привернути увагу.

— Заспокойтеся, професоре! Я ж вам сказав: мене послав Поводир.

Іншого разу ці слова заспокоїли б мене, іншого разу — не тепер.

— Що йому потрібно од мене?

— Він наказав супроводжувати вас.

Я приготувався до стрибка, він помітив це і поспішив додати:

— Спершу вислухайте.

Зволікати було небезпечно, особливо для такого невдахи, як я, проте кивнув головою, мовляв, говори.

— Ви маєте слушність, що не довіряєте Поводиреві. Він і справді велів мені супроводжувати вас, але при першій-ліпшій нагоді вбити, а труп віддати властям для розпізнання. Адже за вас призначено чималу винагороду.

Ще б пак! Учений — то таки справжня здобич. І ціна на неї вища для них — поки я живий, для Поводиря — коли я мертвий.

— Поводир хоче одвернути від себе увагу. До того ж, чому б і не заробити? Правда, довелося б поділитися зі мною…

— А хто ви? — запитав я.

— Колишній співробітник Поводиря по канцелярії штабу. Лікар, як і ви. Сподіваюся, подробиці вас не цікавлять. Головне, що тепер інтереси наші збігаються, правда ж? Поводиреву карту бито, а я зовсім не хочу здихати разом із ним. Тож і вирішив усе вам розповісти, щоб потім разом утекти.

— І ви знаєте куди?

— Вгору по річці. Іншої дороги немає. Про всяк випадок я сказав:

— А хіба не можна переховатися в місті?

— Вони вже наступають нам на п’яти. Депутат вас продав.

“Чого мені ще сподіватися? Мене давно вже продано і перепродано, — подумав я. — Усі, хто міг, на цьому заробили. Для них я тільки дичина. Для них ворог кожен, хто ставить вище за все інтереси науки. А ворога вони цькують. Чого ще сподіватися від людей?”

— Чому я маю вам вірити?

— Не вірте. Випробуйте. Я вам розповів про задум Поводиря, хіба це нічого не важить? Один у джунглях довго не протягне — ні ви, ні я. У нас спільні інтереси, принаймні, на найближчий час.

Що ж, це правда. Зрештою, я дуже добре знав Поводиря, краще, ніж він того хотів би.

— Гаразд. Підемо разом. Але якщо ви щось там собі надумали, нарікайте на себе… Як вас називати?

— Яном. Так мене звуть тепер.

Він дивився мені просто в очі. Колись я вірив таким поглядам. Боже мій, як давно те було, і яким наївним диваком був я сам!

— Ну що ж, Яне. Спочатку пообідаємо, десь поблизу. Можливо, це буде останній наш обід у цивілізованому світі… Ходімо!

Я кивнув головою, мовляв, іди. Він пішов перший, правда, іноді озирався, щоб пересвідчитися, чи не схибив, чи туди йде, куди слід.

Інколи назустріч нам ішли поодинокі перехожі. Проїхав поліцейський патруль. Ян поводився бездоганно. Він не давав ніяких підстав для підозр.

Ми прямували по вулиці торгового району. Крамнички, ятки, знову крамнички, нарешті — багатоповерхові будинки з яскравими гарними вітринами. Що далі, то вищі й багатші. На вулиці зробилося людно і гамірно.

Зовсім не приховуючи, що перевіряю його, я запитав Яна дещо з медицини. Відповісти на мої запитання міг тільки фахівець.

І він відповів. Відповів швидко, без заминки.

Я глянув на його міцні руки з довгими пальцями.

— Хірург?

— Нейрохірург. І психіатр. — Він пильно подивився мені в очі. — Так само, як і ви…

— То ви знаєте мої праці?

— Звичайно. Коли ви почнете мені більше довіряти, професоре, я дозволю собі де про що запитати вас у зв’язку з вашими роботами.

І тут він трохи схибив. Усміхнувся. Мабуть, він рідко всміхався, тож не навчився мистецтву фальшивої усмішки, і вона виказала його. Надто вже він радів з того, що так вдало обминув усі пастки. В його усмішці була зловтіха. Я одразу помітив це.

Ми проминули готель, пройшли повз двері ресторану. Ян ішов далі — туди, де сяяли вогні неонових реклам, але я зупинив його.

— Пообідаємо тут.

— Але ж тут незатишно.

Те, що не годиться для нього, цілком годиться для мене. А може, він розраховував саме на таку мою реакцію?

Я зробив нетерплячий рух, і Ян слухняно пішов до дверей ресторану. І знову припустився помилки.

Він завагався лише на якусь мить, завагався, ніби розмірковував, чи не схочу я увійти перший, і прочинив двері трохи ширше, ніж то було потрібно, — саме настільки, щоб у приміщенні побачили й мене.

Цим він посилив мої підозри.

Проходячи повз швейцара, Ян ніби ненароком почухав мочку вуха. Цей жест мовою людей Поводиря означав: уважно подивись на того, хто йде за мною.

Не думаю, щоб то була випадковість.

Я сів за столик поруч із входом до іншого залу. Там, якщо звернути праворуч, — сходи і двері. За ними — коридор, потім довгі сходи, що ведуть до винного погреба, звідки можна вибратися у покинутий кар’єр, а вже звідти вийти в квартал Кубамги.

Я намацав у кишені невеличку пробірку, відкоркував її і дістав крихітну таблетку — не більшу за макове зернятко. Затис її між двома пальцями і поволі витяг руку.

Отже, настала моя черга, мій час.

“Усі твої витівки, Яне, всі знання, досвід, сила волі — все безсиле перед крихітною таблеткою. Аміталовий препарат вплине насамперед на залози, на тваринне начало в людині, а воно, якщо вже, прокинеться, буде сильніше за людське”.

Я присунув до себе попільницю, потарабанив пальцями і по столу, поправив чуба, — хай Ян бачить, що в руці у і мене нічого немає.

Я сподівався, що поки офіціант принесе вино й закуску, Ян забуде, що рука моя побувала в кишені. Отоді я й укину в чарку невеличку безбарвну таблетку, здатну перетворити найміцнішу духом людину на безвольну ляльку.

Я замовив пляшку найкращого коньяку — пити так пити!

— Остання чарка на довгу дорогу! — я потягся за коньяком і непомітно вкинув таблетку в Янову чарку.

За кілька хвилин я міг пересвідчитися, яких великих успіхів досягла в наш час психофармакологія.

Очі Яна втратили свій блиск, у кутиках рота з’явились притаманні стану безвілля зморшки, на лобі виступив піт.

— Яне, я твій друг! Справжній друг, кращий за всіх твоїх друзів, — почав я ласкаво, водночас ніби накреслюючи зором дві подовжні риски на його обличчі — від брів до підборіддя.

Я пильно дивився на нього, примушуючи його не кліпати очима. Відчував, як мій погляд вільно, наче скальпель у м’які тканини, входив у його очі. Він поринав в глиб клітин його ослаблого мозку, гасив сторожові пункти свідомості.

Я запитав:

— Хто тебе послав?

— Поводир.

— Завдання.

— Переконати тебе, що я особисто нічим тобі не загрожую. Поводир передбачав, що ти не повіриш мені. “І тоді, — сказав він, — ти зізнаєшся, що мав намір убити професора, а труп віддати властям для розпізнання. Цьому він повірить, бо давно знає мене і мої звички, мій стиль і те становище, в якому я опинився. Треба домогтися його довіри, а потім зробити те, в чому ти зізнався; вбити, а труп віддати поліції. Бо все одно вони піймають його, і тоді йому буде гірше”.

— Отакі турботи? Ну чим тобі не рідний батечко? — проказав я на якусь мить забувши, що переді мною не людина, а безвільна лялька.

— Так точно, професоре! — по-військовому відрубав Ян, силкуючись звестись із стільця.

Та оскільки це йому не вдавалося, він хвацько пристукнув під столом каблуками.

Отже, Поводир вирішив застосувати досить банальний прийом. Його намір не був для мене несподіванкою — дивувало тільки те, що він вирішив усунути мене з дброги, не захопившії схеми мого апарата — мого винаходу, мого дітища. А втім, у Поводиря на це просто немає часу. Хоч у мене часу теж немає.

— Запам’ятай, що я тобі зараз скажу! — Я знав, що кожне моє слово вкарбовується в клітини його пам’яті. — Я нікуди звідси не піду. Лишуся тут. Тут буду переховуватися. Зробдю собі ще одну пластичну операцію і чекатиму кращих часів… Зараз я піду звідси, а ти, друже, посидь ще. Десь за годину по тому заплати і йди до Поводиря. Розповіси йому все, що я тобі сказав. Повтори слово в слово.

Ян сидів нерухомо, втупивши погляд в одну точку. Я ще тримав у своїй свідомості нитку навіювання, готуючись її обірвати. Зробив я це тільки тоді, коли відчинив двері винного погреба і почав спускатися сходами.

Сходи ті нескінченно тяглися вздовж похмурих вологих стін. Попереду, в напівтемряві, видно було обриси ве личезних бочок. Я проминув їх і мало не заблукав — коридори розходилися в різні боки, й тільки один вів д кар’єру.

Я повернув ліворуч — не тому, що згадав, куди треб йти, а просто всупереч так званому “інстинкту правої руки”. Цей шлях привів мене до виходу з ресторану. Я наважився ввімкнути ліхтарик — жовта пляма світла застрибала по стіні й освітила напис, який було зроблено грубезними літерами по небіленому каменю: “Пам’ятай про друзів!” Нарешті! Отут він і починається, коридор, що веде до кар’єру.

Я вже був майже біля нього, коли мій напружений слух уловив звуки чиїхось кроків. Вони лунали позаду, там, де вхід до погреба. Отже, мене переслідують. Що робити? Заховатися в кар’єрі? Тут міг би сховатися цілий полк солдатів, але поки я сидітиму, хорти встигнуть перекрити всі входи та виходи і зрештою знайдуть мене. Мій порятунок зараз — це виграти час.

Тримаючи ліхтарик у лівій руці, а ніж — у правій, я побіг, намагаючись не тупотіти.

Бігти було дедалі важче. Звичайно, по рівному я, незважаючи на свої шістдесят, міг пробігти набагато більше, не відчуваючи втоми, але в кар’єрі мені довелося перелазити через купи каміння.

Переслідувачів я не чув, та це не втішало мене. Якщо вони догадаються, що я переховуюсь у погребі, пошуки навряд чи заберуть багато часу. Зрештою вони зрозуміють. куди я подався…

Промінь ліхтарика торкнувся яскравих камінців. Спалахнули спогади. Недалеко від цих місць, ближче до центру міста, є ресторан “Чорна хустка”. Там ми відзначали день зустрічі друзів. Стіни ресторану облицьовані плитками, в яких блищали шматочки кольорового скла.

В тому ресторані я подарував одній жінці рубіновий браслет. Я був напідпитку, а вона намагалася вивідати мою таємницю. Марно. Коли вона зрадила мене, виказала-я встиг зникнути.

Мене давно переслідували хорти — політики і поліція, фанатики різного гатунку й уподобань, ублюдки і просто заздрісники. Мене зраджували друзі і союзники, проте у мене завжди був невеличкий виграш у часі — і він рятував невдаху.

Я перестрибнув через нагромадження рейок, по яких колись тут рухались вагонетки. І побіг далі. Дихати стало легше, дорога стала рівніша. Але я так втомився, що лавіть моя ненависть трохи притлумилась — надто вже багато ворогів було у мене, тож чи варто думати про перемогу? Хіба що вони переб’ють один одного у безглуздій колотнечі…

Дерев’яні містки. Вихід із кар’єру. Нарешті!

Я вже не біг — швидко пішов. Потяглися вулиці околичного кварталу. Пил, бензиновий гар, випари асфальту.

Я сторожко роззирнувся. Здається, засідки нема. Не встигли, знов спізнилися. Можливо, за кілька хвилин вони й налетять сюди, але ці короткі хвилини врятують мені життя.

Я перейшов вулицю і поспішив до зупинки автобуса. Хорти спізнилися хвилини на дві. Коли я був уже на зупинці, до виходу з кар’єру під’їхало шевроле. Троє молодиків вистрибнули з нього.

Можливо, що це не поліцейські нишпорки, а люди Поводиря, та мені тепер байдуже. Я вдивлявся в глиб вулиці — автобуса не було. Довелося йти. Завернув за ріг. Вулиця була гомінка, людна, треба було поспішати. Світлофор горів червоним, але я рішуче ступив на бруківку, не звертаючи уваги на свистки регулювальника, що сидів у своєму “гніздечку”, на рівні другого поверху. Все одно він полінується виходити, та й не встигне мене затримати.

Ще кілька поворотів, і я на базарі — такому собі стихійно виниклому торжищі.

Проштовхуючись крізь різношерсту юрбу, помічаю і жевжиків в урочисто чорних костюмах, і перекупок в за-хвеськаних довгих спідницях, і якихось дженджуристих молодиків у розшитих барвистих жилетах. Груди святково вдягнених міднолицих метисів — акдайців — буди розцяцьковані срібними монетами і дешевим намистом. Тут і там вешталися жебраки. Багатіїв не було — не той район.

На обличчях у декого — розмальовані маски — певно, у акдайців було свято. Акдайці — християни, проте в їхніх звичаях багато язичеського, що передавалося з покоління в покоління. Вони ще зберігали рештки своєї історії, культури…

Цікаво було подивитися б зараз у дзеркало — мабуть, мене й не відрізниш од акдайця — обличчя вкривала густа червоняста курява, яка осіла ще в кар’єрі.

Озираюся. Неподалік зупинилося знайоме мені шевроле. Невже натрапили на мій слід? Зриваю з акдайця маску, і, поки той не оговтався, надіваю її собі на обличчя, намагаюся загубитися в натовпі. Проштовхуюся в самісіньку гущавину. Юрба кудись та винесе мене.

Хтось підносить мені до рота пляшку з касфою — горілкою, яку виготовляють із насіння сорго, кукурудзи та земляного горіха. Машинально ковтаю раз, удруге. Вогняна рідина обпікає горло, і я мимохіть відхиляюсь.

У голові шумить од галасу, од кількох ковтків касфи. Я не повинен розпорошувати уваги, бо кожна мить може бути останньою в моєму житті. Навіть незначне сп’яніння тепер небезпечне для мене. Раптом почулися звуки тамтамів. Хтось поруч мене уже підспівує. Відчуваю, як і я мимовільно проймаюся ритмами дивної мелодії і рухаюся влад їм.

“Зупинися! — наказую собі. — Ти ж цивілізована людина, відомий учений, невже станеш первісною людиною? Поки тебе не зрадила точність і вишуканість думки, ти ще можеш урятуватись. Але начувайся, якщо сп’янієш! Тебе схопить або поліція, або люди Поводиря. Одним ти потрібен живий, другим — мертвий, проте кожен із них багато дасть, щоб мати таку здобич. Для тебе, звичайно, краще, якщо ти попадеш їм до рук мертвий, та ще краще, коли пощастить взагалі вислизнути з їхніх пазурів. Ти завжди вмів знаходити вихід із скрути — знайди і цього разу!”

Неймовірним зусиллям волі я примусив себе не піддаватися гіпнозу натовпу. Якісь дивні вигуки, стогін, харчання чути було навкруги. Зараз усе завмерло, і тільки якийсь старий акдаєць на високих нотах вигукував прадавню молитву:

— О ви, ті, що прийшли з неба! О ви, ті, що покинули землю й піднялися на небо! Озирніться! Ми пам’ятаємо, як ви вийшли з небесного яйця, ми знову бачили вас!..

Я згадав, як показували по телевізору зустрічі космонавтів — люди в скафандрах виходили з люків зоряних кораблів. Зараз те, кимось, можливо, бачене, оздоблювалося фантастичними подробицями — наче у сні.

— О білолиці зоряні люди! — лементували акдайці. — Ви принесли нам радість і добро! Багато-багато милостей дали ви нам — навчили читати й писати, подарували насіння сорго і кукурудзи, пояснили, як із каменю можна видобути хліб і воду. Ви дали нам безліч багатих дарунків і силу-силенну яскравого намиста.

— О-у-гу! У-гу-о! — підхопив натовп останній вигук старого.

Можливо, ця молитва не так уже й відрізняється від інших молитв, що їх виголошують у церкві чи в костьолі. В основі їх — одні й ті ж спогади?

Я розмірковував над своєю скрутою.

Чи врятує мене маска, чи допоможуть вихиляси і пританцьовування, до яких я мусив був удатися. Можна було б із певністю сказати: “Так!”, аби я знав точно, що на мене полюють поліцейські, а не люди Поводиря. Для тих нема ніяких засторог, маску вони можуть просто зірвати.

Натовп виніс мене на площу. Виправдалися мої найгірші передбачення. Тут таки діяли люди Поводиря. Щоправда, масок вони не зривали, але до кожного, хто видавився їм підозрілим, кидалися з обіймами два дужих молодики, третій тицяв обранцеві до рота пляшку з касфою і непомітно зсував маску.

Я вперся ногами в брук, щоб натовп тісніше огорнув мене, а не виштовхнув, наче корок. У руці я стиснув ніж — великий палець завмер на кнопці, що вивільняє лезо.

Проте доля всміхнулася мені й цього разу. Натовп так ущільнився навколо мене, що здорованям Поводиря важко було протиснутися до мене. До того ж я вільною рукою обіймав якогось високого підпилого акдайця, а з другого боку мене обіймав метис, прикрашений намистом із ложок, виделок та дрібних монет. Мабуть, він начепив на себе увесь свій пабуток.

Аж ось один із молодиків Поводиря зупинив на мені свій погляд і щось мовив до своїх товаришів. Невже упізнав?

Я прихилився до акдайця, підспівуючи його безладній пісні:

— Гой-уе! Гой-у-у!

І все-таки двом хлопцям Поводиря пощастило проштовхатися до нас. Вони подали нам блискуче намисто і, коли ми шанобливо брали його, швидко зазирнули під маски акдайців. Мене вони не зачепили. Нас знову підхопив натовп.

У руках я тримав останній дарунок Поводиря — дешевеньке скляне намисто, як ті, що давно колись заповзятливі люди обмінювали тут на золото. Вони й тепер хотіли б здійснити такий обмін, хіба що трохи складніший: намисто — моє життя — золото…

Посланці Поводиря позирали нам услід, і не знати було, чи таки й справді вони не впізнали мене, чи щось собі намислили.

Разом із підпилими акдайцями я непевною ходою ішов по тихих вуличках, де жили робітники копалень. Для них англійська компанія побудувала невеличкі будинки з гарненькими зеленими подвір’ячками. В тих будинках були всі вигоди — газ, електрика, гаряча вода. Компанія пішла на ці витрати, і прибутки набагато перевершили їх: зменшилася плинність робочої сили, бо, покинувши роботу в копальні, робітник мав негайно звільнити квартиру. Отож “тихі” ніколи не страйкували, не вступали до профспілки.

Чистенькі, обсаджені кущами тротуари скінчилися. Потяглися кривулясті вулички — убогі хижки, сяк-так зліплені із старих ящиків, дощок, дикту, тулилися одна до одної. Тут жили “буйні” акдайці — ті, що покинули роботу в копальнях або їх звільнила компанія. Серед них був усякий люд: справжні бунтівники і п’яниці, організовані страйкарі і сезонні робітники, вчорашні мисливці і шукачі золота, старі, що вже не мали сили працювати, злодії та жебраки.

Мої супутники, певно, належали до останніх двох категорій.

Ми ввійшли у напівзруйновану хатину. В кімнатці на столі в труні лежав покійник. Коло труни стояло кілька порожніх пляшок, які правили за свічники. Правда, були тут і пляшки, наповнені касфою та пивом, а на пощербленій тарілці лежало пригощення — шматочки засохлого на повітрі м’яса. Ще якесь їство лежало розкладене на банановому листі.

В кутку кімнати, рвучи на собі волосся, ридма ридали кілька жінок, запнутих у якесь лахміття.

Чарок чи склянок не було, і мені тицьнули до рук пляшку, з якої тільки-но пив акдаєць. Відмахуючись од мух, що так і лізли до рота, я нив пиво маленькими ковтками, не наважуючись одірватися від пляшки. Адже скорбота за померлим тут вимірювалася кількістю випитого, і якщо хто відмовлявся від питва, то вважали, що він був нещирим до покійного при житті і скорбота його несправжня. Я не хотів викликати ані найменшої підозри, бо акдайці почнуть придивлятися до мене і побачать, що я — білий.

Я допивав уже четверту пляшку пива, перед очима почали витанцьовувати червоні кола й півкола. Ще трохи, і п’яна круговерть підхопить мене. Я зробив кілька пасів самонавіювання.

Тільки-но пляшки випорожнювались, у них одразу ставили свічки. Що більше горіло таких свічок, то більшу шану засвідчували відвідувачі покійному.

Церемонія закінчилася тільки під ранок. Замовкли плакальниці, чоловіки сіли грати в кості. Здавалося, про мерця усі забули. Скориставшися з того, я вийшов з хатини і пішов униз, до пустирища, де було звалище. Доводилося перелазити через купи сміття, покидьків, погнутого залізяччя. Нарешті блиснула річка. На березі стояли човни. Я вибрав собі, як мені здалося, найміцнішого, збив замок і стрибнув у човен. Попереду була недалека, але небезпечна дорога до поселення, де мене ждала людина Густава. Саме вона й мала стати моїм провідником.

Я плив повз низькі, напівзатоплені береги — міріади комарів і москітів населяли цю місцевість. Волога і спека сприяли розмноженню найрізноманітніших форм тропічного життя, тут нестримно множилися, святкували свято життя і жерли одне одпого крокодили, мурахи, мурахоїди й бацили. Із води то тут, то там підіймалося віття напівзатоплених дерев, евкаліпти суцільною стіною вкривали невисокі пагорби — їхнє коріння сягало найглибших шарів землі. Іноді я бачив мангрові гаї, на могутніх стовбурах вирізнялися красиві суцвіття орхідей.

Аж ось потяглися бананові плантації, серед яких вирізнялися невеличкі острівці пальм. Нарешті над річкою показалися дві садиби, обгороджені колючим дротом. Будинки на тих садибах були обшарпані й неохайні. Судячи з усього, хазяї здають їх в аренду. Орендатори буквально наводнювали країну, їх було тут так само багато, як невеличких зелених острівців, що повільно пливли за течією серединою ріки. Острівці складалися з водоплавних рослин, що згодом перепліталися між собою, утворюючи невеличкі купини, які нібито нікому не заважали. Але досить було їм за щось зачепитись, і вони перетворювалися на великі острови, котрі серйозно загрожували судноплавству. Так само і орендатори, дай їм волю, то вони заполонять усю країну. Жадібні, ненажерливі, нерозбірливі в засобах, вони намагалися вхопити ласий шматок навіть там, де, здавалося, взяти нічого. Перевірити б їх моїм апаратом! Цікаво, який у них відсоток У-випромінювань?

Але незабаром мені стало не до роздумувань. Мою увагу привернули дрібні лісові бджоли — тауга. Мільйони їх літали наді мною, немов хмара. Досить було мені якусь мить посидіти нерухомо, як вони заповзали під одяг, обліплювали все тіло. Я, наче млин, махав руками, намагаючись одігнати від себе крилату зграю.

Так тривало щонайменше годину. Нарешті ще один, цього разу рятівний поворот ріки, і — доля таки змилостивилася наді мною — очам відкрився чистий обрій. Щоправда, біля берега на обмілинах вигрівалися на сонці крокодили, але для мене — людини в човні — вони були не такі страшні, як комахи. Тепер я мав змогу нарешті скільки завгодно розмірковувати над цим та над подібними парадоксами.

Бджоли зникли, а натомість з’явилися величезні синьо-зелені мухи. З берегів дедалі частіше чутно було регіт мавп. Іноді тишу краяв пронизливий зойк тварини, що попала в кігті хижака. Почали дошкуляти комарі й москіти. Я не встигав убивати їх, не допомагав і одяг. Тіло у мене нестерпно палало й свербіло, перетворившись на суцільну виразку.

Я ладен був уже на все плюнутії й пристати до берега, попроситися в нершу-ліпшу хижку! Та я надто добре знав, що з того буде, і вже немов бачив злостиві посмішки моїх ворогів, уявляв ті тортури, які чекають на мене.

“Але хіба те, що мені доводиться переживати зараз, не тортури? — шітав я себе. — Чого ж іще боятися після всього, що я перетерпів? Що могло бути гірше за ті два тижні, коли я мав ховатися, підозрювати всіх: друзів, союзників, обслугу, випадкових перехожих — білих, метисів, чорних… А може, покінчити з усім? Розрізати собі вени. Я відчую біль, трохи більший за той, що його завдають мені москіти. Моє тіло етапе здобиччю риб та крокодилів, і таємциця, яку я бережу, зникне…

Справді, іноді я готовий був зробити це. Проте утримала пенависть — нелюдська відраза до тих, хто вважав себе правомочним переслідувати і піддавати тортурам вченого тільки за те, що він не підкорився їхнім застарілим звичаям і звичкам. Ніби тільки вони знали, що дозволено, а що не дозволено робити.

Ні, вороги мої не радітимуть! Вони прагнуть володіти моєю таємницею, та нехай спочатку схоплять мене! Я загублюся в тих хащах, у непролазних джунглях, сховаюся надійніше, ніж у людських джунглях. Дерева прихистять мене так само надійно, як було всі ці довгі роки в невеличкому селищі колоністів.

Але якщо все ж таки… Скільки вже було тих оман, коли я сподівався, що маю нарешті надійну схованку! Сподівався, навіть більше — був певен, доки не помічав хортів, що з запіненими пащами бігли по моїх слідах. Скільки років вони полювали на мене з нещадністю зграї, коли всі переслідують одного! Спочатку намагалися догнати мене, потім загнати в пастку — їх вони ставили скрізь. Тих, хто міг знати мою схованку, залякували або підкупляли, часом намагаючись зіграти на якихось чуттях — робили все що завгодно, аби мене виказали.

От хоча б і та жінка… Обличчя маленьке, веснянкувате, а очі величезні, благальні, вони, здавалося, благали про все — про хліб, про пестощі кохання. І хорти зіграли на її благанні про прощення. Жінка розповіла їм, де я мешкаю, де буваю, який мато вигляд. Ті вирішили, що тепер уже напевне візьмуть мене.

І знову прорахувались.

Мисливці не завжди спритніші за дичину, навіть коли їх дуже багато. Так багато, що вони могли б причаїтися за кожним деревом оцих прибережних хащів. Навіть коли вони настільки багаті, що мені нема чого розраховувати на відданість друзів. Колишніх друзів.

Ні” я таки зробив правильно — треба будь-що переждати на самоті. Вгамуються пристрасті, викликані статтею в газеті, і тоді можна буде знову розраховувати — до певної міри, звичайно, — на. мовчання і допомогу друзів.

Можливо, хтось обрав би шлях небезпечніший, але не я. Людина, що вже нездатна ризикувати життям, коли справді хоче вижити, має все зважити, заздалегідь обміркувати, звести риск до мінімуму.

І ще про одне я мусив повсякчас турбуватися. Якщо хорти спіймають мене, то зроблять усе, щоб оволодіти моєю таємницею. Я ж тільки людина, і на моєму змученому тілі немає жодної місцинки, де б не боліло, не пекло, бо я давно перетворився на суцільний шматок закривавленого м’яса.

І все-таки я не дамся їм до рук — навіть такий!

Жах і ненависть, жах і ненависть вбивали і рятували мене усі ці роки. Жах перед тим, що хтось може оволодіти таємницею (коли він охоплював мене, я думав про самогубство), і ненависть до тих, кому я повинен помститися за всі свої поневіряння. Хоч як це дивно, але саме ненависть додавала мені сили, допомагала жити — адже треба було неодмінно дочекатися, коли настане моя година, мій час помсти.

Раптом угорі, на. тлі темного неба, виникла світла пляма. Вона швидко наближалася. Супутник? Ні, для нього вона надто велика.

Пляма стала ще більша, ясніша. В ній немовби утворилося якесь віконце, звідти висунулась голова.

Невже я божеволію?

Здається, той самий ненависний горбоносий профіль… Це вони полюють за мною на якомусь новітньому літальному апараті, від них можна сподіватися чого завгодно. Я хотів було вистрілити в цю пляму, але страх скував кожен мій м’яз, і я не міг ворухнути й пальцем.

Пляма зникла так само раптово, як і виникла. Отже, привиділося. То, мабуть, відблиски місячного сяйва утворили те примарне видовисько, а може, в повітрі й справді щось було? І моя хвороблива уява домалювала те, чого я боявся. Якщо побоювання й страхи чатують на мене вже не тільки в зовнішньому світі, а й у мені самому, тоді, вважай, мені нема порятунку. Бо куди подітися від власної хворобливої уяви?

Як не дивно, чуття приреченості трохи заспокоїло мене, приглушило жах.

Я плив усю ніч.

Звідусіль чути було крики хижаків та їхніх жертв — там теж відбувалося велике полювання, що не припиняється й на мить, відколи існує світ. Вже десь перед світанком я почув жахливі зойки — кров від тих звуків холонула. В них було все — свист бомби, що падає тобі на голову, гуркіт паровоза, що от-от підімне тебе під колеса, останній крик немовляти, котрому свідомо вкорочують життя, і розпачливий лемент його матері. Насправді ж то кричала мавпа-ревун, невеличке безневинне створіння. Повиснувши на гілляці головою вниз, вона в такий спосіб вітала появу нового дня.

Я всміхнувся.

Сонячні промені ставали коротші, прямовисніші. Починалася спека.

За вигином річки забіліли якісь будівлі. Я підплив ближче і побачив, що то були хижки на палях. Убогі будиночки, де жили бідарі, стояли біля самісінької води, вздовж берега, до якого вели дерев’яні містки. В буйній зелені садів потопали котеджі хазяїв — гарні, здебільшого двоповерхові. Над одним із них майорів барвистий прапор.

Я пристав до обдертої, пошарпаної тропічними зливами хижки, прив’язав до палі човен, видерся на місток і вийшов на берег. Невдовзі я ступив на дивну блискучу бруківку, викладену з порожніх пляшок, вбитих у ґрунт шийками донизу.

Біля хижок, які стояли на березі, у сяк-так збитих загатах були свині й кози. Якщо ж будиночок був на палях над водою, то сюди запливали водяні гадюки та молоді крокодильчики, жадібно хапаючи все, що падало у воду крізь нещільно припасовані дошки підлоги. Навряд чи господарі цих хижок раділи такому сусідству, але що було робити?..

Якщо порівняти котеджі, котрі ховалися в зелені дерев, із цими хижками на палях, то видно було, що й тут світ ділився на “тихих” та “буйних”.

Я ще здаля примітив одну хижку і підійшов до неї. Хоча було порівняно рано, мені назустріч поспішав хазяїн. Широка привітна усмішка осявала його обличчя, шапка чорного волосся зависала на лоб.

Кучеряве волосся і повні губи свідчили, що в родоводі у нього були не тільки французи й англійці, чим він, безумовно, пишався, а й африканці. А втім, я давпо вже знав, що в таких селищах живуть здебільшого мулати і метиси. А я ще з дитинства відчував відразу до таких “південних типів”.

— Готуй угощення, жінко! — гукнув до дружини хазяїн-мулат. — Хіба ти не бачиш, яка в насрадість, до нас завітав гість! Швидше, швидше, — квапив він її. — А вас прошу до господи, — шанобливо вклонився мені. — Мій дім — то ваш дім.

Я зрозумів, що цей метушливий мулат не міг бути моїм майбутнім провідником і занепокоївся, оскільки він галасував щодалі дужче. Звичайно, я не думав, що зможу зайти в селище непомітно, але сподівався зробити це якомога тихше. Тому змушений був досить різко обірвати господаря:

— Вибачайте, але я шукаю будинок акдайця Етуйяве. Чи не скажете мені, де це?

— Скажу, скажу, з радістю скажу, — почав запевняти мене хазяїн. — Але спочатку ви повинні поснідати у мене. Такий звичай. — Він сяяв білозубого усмішкою і радів так, наче зустрів рідного брата, якого багато років не бачив.

Дружина й діти хазяїна метушилися навколо мене, наче вірнопіддані навколо короля. Гостинність гостинністю, але те, що тут діялося, перевершувало всі мої побоювання…

Я звернув увагу на те, що один куток у кімнаті був запнутий завісою, за нею чути було якісь рухи, стогін, харчання. Я почав дослухатись, але всі ті звуки раптом заглушило верещання поросяти. Хазяїн вигодовував його внизу під хижкою, мабуть, до якогось свята, але прибув гість, і все змінилося. Треба було пригощати гостя. Хазяїн навряд чи розраховував, що я теж зустріну його так само, коли він приїде до міста. А втім, мешканці таких селищ майже не приїздили в місто.

“Його, гостинність пояснюється тим, що він відчув у мені справжнього пана, — подумав я. — Крім того, це ще раз доводить, що місцеві напівдикуни не вміють дбати про майбутнє, вони прагнуть веселощів. Моя поява — привід для цього, от і все. Що з них візьмеш?”

Хазяїн гукнув старшого сина, і вони разом узялися свіжувати, а потім смажити порося на вогнищі.

Я підійшов до пих і знову запитав про Етуйяве, але мене запевнили, що Етуйяве от-от має прийти.

— Ви, пане, тим часом відпочиньте, — знов усміхнувся хазяїн.

Ні господар дому, ні його хатні ні про що не розпитували мене. Вони давали мені можливість вирішити, що розповісти, а що — ні. Ну, то й добре!

— Я не маю часу ні на сніданок, ні на відпочинок! Мушу поспішати.

Хазяїн розуміюче глянув на мене — у цій місцевості звикли до зустрічей з тими, хто не поладнав із законом — і заспокійливо промовив:

— У моєму домі моєму гостеві ніщо не загрожує.

Це були щирі слова, я знав напевне. Якби наскочила погоня, хазяїн захищав би мене навіть ціною власного життя.

Дерев’яними сходами вже спускалася його дружина, кланяючись і запрошуючи мене в дім.

Довелося йти за нею, сідати на почесному місці і, чемно всміхаючись, підтримувати “світську” розмову.

Проте неспокій не полишав мене й на мить. Я весь час думав як би вислизнути звідси. Коли мені здалося, що хтось. підходить до хижки, я автоматично стис ніж. Двері справді відчинились, і до кімнати ввійшов кремезний акда-єць. Він дружньо привітав мене, приклавши долоню до лівого боку грудеіі. На шиї у нього висіло намисто з дерев’яних паличок та зубів крокодила. Я зрозумів, що це і є мій майбутній провідник, і подав йому намисто, яке зберігав усі ці дні, пам’ятаючи пораду Густава. Але акдаєць передав його хазяїнові.

— Етуйяве чекав на тебе, його човен готовий! — мовив акдаєць.

Він не був багатослівний, як і годиться добре вишколеному провідникові, котрий звик ні про що не запитувати, нічим не цікавитись.

На столі вже було смажене м’ясо, пляшка віскі і пляшка джину. Господар витяг усе, що мав.

“Що в цих звичаях від щирості, а що від намагання напустити тумапу, потішити власну пиху?” — думав я, розглядаючи незворушне обличчя Етуйяве. Здавалося, йому байдуже, що на столі стоїть горілка і їжа.

— За здоров’я нашого дорогого гостя! Хай стелиться йому щаслива путь! — вигукнув господар, підіймаючи склянку з джином.

Мені та Етуйяве він налив віскі, сам же випив дешевого джину.

У кутку почувся стогін. Хазяїн глянув на господиню, і та зникла за завісою. Мені ж він долив у склянку віскі і присунув поросячу ніжку, намагаючись одвернути мою увагу від того, що діялося в кутку.

Неспокій охопив мене з новою силою. Розмовляючи з господарем, я напружував слух. За завісою мелькали тіні, чути було бурмотіння і стогін.

Етуйяве зрозумів моє хвилювання і пояснив:

— Хворий хлопчик. Його син, — кивнув він на господаря. — Не годилося б турбувати гостя, але ти б глянув на нього. Можна? — запитав він у господаря.

Хіба могло в цьому бути щось погане, коли гість гляне: на хвору дитину? Господар кивнув головою.

Етуйяве відсмикнув завісу.

На ящиках з-під сиру, вкритих якимсь лахміттям, лежав хлопчик років п’яти-шести. Очі в нього були розплющені, але навряд чи він бачив щось. Уста дитини запеклися й потріскались, у кутиках їх зібралася піна. Голова хлоп’яти була пов’язана барвистою тканиною, на якій плямами проступала кров.

— Йому на голову вчора впав камінь, — пояснив хазяїн. — Мій брат уже поїхав по лікаря в сусіднє селище. Надвечір мають бути тут.

Я уважно оглянув шкіру хлопчика, червоні плями, синяву під очима.

— Ось глянь! — Етуйяве стяг ганчірку з голови пораненого.

Рана була неглибока, але небезпечна. Кістка застряла в оболонці мозку. Потрібна була негайна операція.

Але в мене не було інструментів, потрібних для лобо-томії, до того ж щомиті могли наскочити переслідувачі. Питання стояло так: життя цієї дитини-метиса чи моє власне. А ще таємниця, від якої залежать сотні людей. Вибір визначено…

— Це добре, що ти послав по лікаря, — мовив я до хазяїна.

І тут Етуйяве припустився нетактовності. Навіть більше того, необережності, котра могла коштувати мені життя. Акдаєць з дивною впертістю проказав:

— Але ж ти… ти сам лікар. Так сказав мені Довгий.

Він мав на увазі Густава.

Я напружився. Необачність з боку Густава чи щось інше? Адже це може навести на мій слід і виказати, хто ховається під документами Риваньйолі. Тоді не допоможе і мистецьки зроблена пластична операція. А якщо до переслідувачів приєднається розвідка однієї широко знаної в світі держави, то порятунку мені вже не буде. Невже Густав прохопився? Прохопився, не помітивши того, і лишив у живих цього акдайця? Виходить, що й Густав уже не той, яким я знав його колись. Чого тільки не робить з людиною час, та ще з такими помічниками, як жах і ненависть?

— Допоможіть йому! — благав Етуйяве.

Хіба про це я повинен зараз думати? Отже, про те, що я лікар, знають акдаєць, господар дому і його хатні. Якщо прискочать хорти і почнуть допитувати…

— Етуйяве знає людину, яка має білі горошини. Адже дитина хвора, — вів далі акдаєць.

“Таблетки. Він каже про таблетки, — здогадався я. — У мене теж є таблетки. І порошки. Є таблетки і порошки, і немає часу на операцію…”

Я намацав у кишені пласку коробочку. То був сильнодіючий засіб…

— Довгий помилився, — мовив я до акдайця. — Я не лікар. Але в дитини перестане боліти голова ще до того, як прийде лікар. Ось, нате, нехай вип’є.

Я кинув таблетки в слянку з якоюсь тьмяною рідиною — можливо, із соком манго — і сказав:

— Заваріть для нього трохи чаю. Крутого. Дайте настоятись і охолонули. Потім нехай хлопець вип’є спершу холодного чаю, тоді — оце…

Акдаєць вдячно вклонився і запитав:

— Коли рушаємо?

— Зараз, — відповів я і подумав: а де в мене гарантія, що ні акдаєць, ні родина господаря нікому нічого не скажуть?

А хто ще може знати, кого треба остерігатись? Та одну помилку Густава я все-таки виправив.

Я все думав і думав про це, коли ми вантажили човен. Господар весь час запобігав переді мною, пропонуючи в дорогу то те, то інше. Він ладен був дати все, що мав, навіть зброю. Я скористався з його пропозиції і взяв пістолет системи “вальтер” та мисливську рушницю фірми “Крафт”. Одноствольну рушницю, в якій був зіпсований затвор, я лишив мулатові.

Знову й знову я мав нагоду пересвідчитися, що ці напівдикуни зовсім не дбають про своє майбутнє. Думки про добробут, про безпеку родини їх не турбують. Мабуть, причина тому — змішане походження, а точніше — домішки африканської крові. Сама природа розподілила сили й можливості між расами, народами, людьми так само, як і між іншими своїми створіннями — левами й антилопами, тиграми й ланями, вовками й вівцями. Тим самим вона зумовила для них і різні долі, різний спосіб існування. А може, уярмлення акдайців було випадковістю? Чи й справді вони належать до нижчої раси, чи їм судилася.інша доля?

Є, зрештою, прилад, який сприяє встановленню справедливості. Так, так, мій винахід, мій апарат міг дати точну відповідь на це питання. Але в мене була тільки схема, котру старанно берегла моя пам’ять…

Господар довго стояв на містку і махав услід нам рукою. Він все повторював: “До побачення, пане! Я й моя родина збережемо про вас найкращі спомини. До побачення!”

Я був певен, що, вернувшись до столу, він разом з усіма своїми хатніми накинеться на рештки їжі і питва. Потім вони назавжди забудуть про мене. Коли хорти наскочать, то не зможуть ні про що довідатись…

О Густав, що ж то було — прорахунок чи, може, умисність? І те, й друге могло коштувати мені життя.

Будівлі селища зникли за вигином ріки…

Уже шостий день ми в дорозі. Тільки сьогодні я примусив себе хоча б кілька рядків записати в щоденник, щоб колись вони нагадали мені про це зелене пекло.

Я багато чому навчився за цей час, багато до чого зник. Тут, у хащах, не може бути недбалих учнів: людина або навчається чому треба, або гине. Зелене пекуче пекло не дає часу иа виправлення — одна-єдина помилка стає останньою.

Тепер мені вже не потрібна була пластична операція — мало хто впізнав би у цьому вигнанцеві колишнього випещеного панка. Моя біла шкіра вкрилася виразками, погляд став сторожким, як у звіра, руде волосся неохайними пасмами спадало на лоб — справжнісінька тобі лісова людина! Зрештою, я й сам не впізнавав себе — вченого із світовим іменем. Де поділися мій вроджений снобізм, моя гидливість, вишуканість звичок. Чи багато лишилося від моєї особистості?

Вмивався я і чистив зуби тільки перші два дні. Намагався не піддаватися ні пекучому сонцю, від якого можна було очманіти, ні побоюванням переслідувань, ні болю від укусів комах. Останнє було найстрашніше, мені докучали мухи й оси, а особливо мурахи із сталевими щелепами. Від укусів мурахів тамба і леч шкіра боліла й палала годинами, мене всього лихоманило. Мені загрожували терміти і найстрашніші з комах — чорні мурахи, пастільки отруйні, що від іхпіх укусів людина може вмерти. Земні творіння в цьому куточку тільки й робили, що намагалися пожерти одне одпого, й було їх тут у сотні, в тисячі разів більше, ніж будь-де.

Від отруйних укусів у мене тьмарилася свідомість. Розрекламована мазь анітрохи не допомагала. Довелося прислухатися до порад мого провідника і лишати на шкірі гидотну мішанину з розчавлених комах.

Я звик їсти сире м’ясо й рибу, швидко й спритно розриваючи пальцями свіжину, як це робив Етуйяве. На дивні перегуки нічних тварин я вже не зважав, і тільки кожен підозрілий звук примушував мене напружувати слух. Тут моя інтуїція діяла безпомилково, чим я немало дивував акдайця. І тим, що мене не вкусила річкова гадюка, котрих тут кишма кишіло, що не вхопила пантера, коли ми виходили на берег відпочити, не перекусив пополам гігант-алігатор, коли я купався, — всім цим я маю завдячувати насамперед своїй інтуїції.

Це вона врятувала мене й Етуйяве від найстрашнішого хижака, котрого навряд чи комусь доводилося бачити.

Мені давно розповідали акдайську легенду про те, що за відступництво від колишньої язичеської віри бог Узамба створив злого річкового демона Губатрама. Цей демон нібито живе в річці Куянуле і вистежує грішників. Він підступний і хитрий. Його сила дорівнює силі найбільшого слона. Сам він страшенно потворний. Голова схожа на людську, тільки набагато більша, з рота стирчать ікла; очі палають, тулуб Губатрама риб’ячий, а хвіст крокодилячий. Він плаває, мов риба, але має й перетинчасті лапи з пазурями, в яких довго держить жертву, перш ніж її з’їсти. Уява акдайців була щедра на жахливі подробиці…

Мої друзі сміялися, слухаючи цю вигадку, а Густав казав, що вполює Губатрама, і щороку вирушав на полювання туди, де “бачили” річкового демона помсти. Та це не давало наслідків, якщо не брати до уваги того випадку, коли один із мисливців безслідно зник у джунглях. Трапилося це вночі, коли табір міцпо спав. Вартовий навіть бачив у напівсні, як довжелезне риб’яче тіло на кривих лапах метнулося в хащі. Потім він почув приглушений людський зойк…

…Того дня ми урізноманітнювали своє меню двічі. Етуйяве вдало кинув з човпа списа і вбив чималу рибу. Трохи згодом ми натрапили на колонію черепах. То тут, то там підіймали вони з води свої зморшкуваті шиї і напівсонно розглядали нас. На мілині, поруч із лігвиськом, ми швидко зібрали понад сто яєць.

Але, як виявилося, не тільки ми полювали на річці.

У напівтемряві, коли Етуйяве вибирав, де краще влаштувати нічну стоянку, я помітив, як з-під величезного листа латаття виринула й одразу сховалася чиясь голова. То могла бути видра, але я чомусь згадав Губатрама. Передчуття лиха охопило мене, страх перед невідомим скував мою волю. Я ледве вимовив:

— Етуйяве повинен тримати зброю напоготові. Нехай Етуйяве та його білий друг будуть готові до нападу.

Я вже засвоїв звички та забобони акдайців. Знав, наприклад, що Губатрама не можна називати на ймення, бо провідник вирішить, ніби навмисне накликаю біду.

Акдаєць здивовано глянув на мене:

— Етуйяве не відчуває ворога. Чи не помилився часом білий друг Профейсор? — так він переробив моє звання на ім’я.

Я нічого не знав напевне, тому показав очима на латаття. Етуйяве обернувся в інший бік, але поглядав туди, куди показав я. За хвилину він упевнено мовив:

— Там ховається величезна риба. Вона пливе за нами. Але човен і два чоловіки в ньому непідходяща пожива для неї.

Минуло ще кілька хвидин. Я не міг позбутися передчуття, що насувається небезпека. Кілька разів помічав, що лелеки-жарибу, найвірніші з усіх пернатих подружжів, закликаючи своїх подруг, поспішали відлетіти ближче до берега. Етуйяве занепокоївся і ледь чутно прошепотів:

— Ні, то не риба. Там людина, воїн. Він ховається під лататтям і дихає через тростину. Не знаю, великий він чи малий, глибоко занурився чи ні…

Етуйяве, як кожен акдаєць, мислив завжди конкретно, і його описи чи то людини, чи звіра завжди були послідовні. Так звик він міркувати в джунглях, де все живе розміщувалося у просторі по вертикалі, де видимість була гранично обмежена зеленими стінами. На різних ярусах віття гніздилися різні птахи, літали вони теж на різній висоті. Сила, могутність звіра цінувалася залежно від його величини передусім у висоту, оскільки довжину приховували зарослі. Зрозуміло, оцінка така не завжди була правильна, і помилка часто коштувала мисливцеві життя: закони хащ були для всіх однаково немилосердні.

Справді, я теж помітив, наче з води стирчить тростина.

— Може, вистрілити? — запитав я акдайця. і

— Заждіть! У цих місцях полюють пігмеї, не варто сваритися з ними…

А що, коли це плем’я бачула — пігмеї-людоїди? Я чув, про ями-пастки, які вони влаштовують на мисливських; стежках. Той, хто попаде в таку яму, сам не врятується. Канібали вбивають його, відрізають руки й ноги, засмажують і з’їдають. Жах!

— Пливімо до берега, — запропонував я.

Не знаю, чому я так вирішив. Мабуть, тому, що на плесі ворог бачить нас з усіх боків, а серед прибережних зарослів йому важче було б підкрастися до нас… До того ж я весь час пам’ятав про Губатрама, який найбільш небезпечний у воді.

— Пливімо ж! — наполягав я.

Обличчя Етуйяве було незворушне, але він став правувати до берега. Нам лишалося підпливти всього кілька метрів, коли човен струсонуло. Удар був такий сильний, що човен мало не перевернувся. Потім ударило ще і ще раз. Здавалося, хтось намагається перевернути човен або відігнати його якнайдалі від берега. Раптом удари припинились, і з води показалася перетинчаста лапа з довгими лазурями. Вона вчепилася в борт і рвонула човен до себе. Нас залило водою. Тієї ж миті Етуйяве вдарив ножем по лапі, бризнула майже чорна кров. З води виринула лиса кругла голова з хижими очима.

Акдаєць зблід і відсахнувся. Я майже автоматично вистрілив з пістолета у голову чудовиська. Воно роззявило пащу і пронизливо заревіло. Я вистрілив ще і ще, але з жахом пересвідчився, що кулі ковзали по шкірі не завдаючи хижакові шкоди. Тоді я спробував поцілити в око. Не знаю, чи влучив, але чудовисько зникло у воді.

Я відчував, що сили мої підупали, більше того, мене почало лихоманити, стало важко дихати, холодний піт виступив на лобі.

Етуйяве підігнав човен до берега, прив’язав його до велетенського дерева і мовчки поліз угору. На міцних гілках почепив два гамаки. Я ледве дістався до свого “ліжка”. Тяжкий сон одразу здолав мене. Усю ніч мені здавалося, наче хтось важко дихає в обличчя, щось тисло груди. Привидівся Генріх, він дорікав мені: “Ей, ти, недолюдок, унтерменш! Чи дуже допоміг тобі твій апарат, чи врятував? Тобі завжди не вистачало уяви, чуття міри й часу, і от тепер ти нарешті в пастці. У тебе немає майбутнього…”

Я розплющив очі й побачив жахливу пику, що схилялася наді мною. Смердюче дихання забивало мені дух. Задніми лапами і хвостом чудовисько вчепилося за гілляку, передніми уже встигло підтягнути до себе мій гамак. Від жаху я не міг закричати, але Етуйяве якось відчув моє благання про допомогу. Долаючи страх і вікові забобони, він виліз із свого гамака і дістався моєї гілляки. Кілька сильних ударів ножем, і задні ноги чудовиська було перебито. Воно заревіло, випустило мій гамак і обернулося до акдайця. Чудовисько ще трималося на хвості, боком впираючись у стовбур дерева. Тоді Етуйяве схопив гілляку і швидко відпустив її. Вона хльоснула хижака по очах. У ту ж мить Етуйяве кинув ніж і влучив йому в горло. Бризнула кров, чудовисько почало падати, чіпляючись за гілки і ламаючи їх. Аж ось почувся глухий удар об землю, потім зойк і — тиша.

До світанку лишалося години дві.

Отямився я в човні. Довго згадував, де я, чого наді мною таке густо-сине небо, що за людина сидить поруч, співаючи тоскну пісню.

Нарешті збагнув: це ж акдаєць-провідник Етуйяве.

Етуйяве помітив, що я прийшов до тями, і перестав веслувати. Він підніс мені до рота половинку кокосового горіху.

— Ти двічі врятував мені життя, — я намагався сказати це голосно, проте ледве спромігся прошепотіти.

Акдаєць не відповів, тільки перехилив половинку горіха так, що молоко полилося мені в рот. Я кілька разів ковтнув, і метис засміявся. Можливо, справді я мав надто смішний вигляд, а може, він просто радів, що я вижив і йому не доведеться блукати джунглями самому. На шиї в акдайця висіло разом із першим нове намисто, зроблене з кігтів та ікол Губатрама.

Етуйяве розповів мені, що протягом кількох днів він рятував мене, напуваючи соком манго з розчиненим у ньому порошком хініну, про який я розповів йому раніше, боячись захворіти на тропічну лихоманку. Він не взяв із собою черепа дивної тварини, але я не дорікав йому за це — він і так виявив до мене надто багато благородства і співчуття, що, до речі, як це не дивно, властиво дикунам.

І все ж таки цікавість вченого не полишала мене. Я знову й знову згадував усе, що знав про доісторичних ящерів, про чудовисько із штату Мен, яке дожило до наших днів. Судячи з описів, то був геозавр, живий залишок давноминулої епохи, від якої нас відділяють сотні мільйонів років. Чудовисько, яке ми бачили, скидалося на ящера хіба що будовою хвоста і лап, голова ж його була схожа на… голову людини. У ящерів мозок крихітний, і поведінка вузько запрограмована. Вчинки ж Губатрама були, як на ящера, надто складні, хижак, певно, мав досить розвинений мозок. Він вистежував нас, пливучи за човном, ховаючись під величезним лататтям, щоб ми не помітили його. Можливо, його легені потребували кисню, і він час од часу виринав. А хіба він не намагався перешкодити нам причалити до берега, хіба не пробував перевернути човен, вчепившись пазурами в борт. З усіх тварин, можливо, тільки шимпанзе і горила додумалися б до цього, але ж у них із людиною, як гадають, був спільний предок… Спільний предок… Спільний предок…

Ці слова, ця думка не давали мені спокою. Але я був надто слабий для того, щоб розвинути її, щоб дійти якогось висновку.

Спільний предок… Спільний предок…

Тваринам доводиться мати справу з людиною: тікати від людини, підкорятися їй, пристосовуватись до неї. Людина поступово стає важливішою, ніж повінь і пожежа, посуха й холод. Виживає та тварина, яка зможе пристосуватися до людини, стати корисною для неї або ж па-вчиться переховуватися, тікати, щоб урятуватись. Або — або… Еволюція не стоїть на місці, і колись може з’явитися…

Чому в нас виробилася звичка: тільки-но почуємо про чудовисько, особливо великих розмірів, одразу ж припускаємо, що воно прийшло до нас з прадавніх часів — шукаємо йому місце тільки в минулому? Можливо, це тому, що тільки в минулому, коли ще не було людини, тваринам було просторо і знаходилося місце для велетнів. Пристосування до людини — досить широке поняття… Хіба в процесі його не могла з’явитися така тварина, пристосування якої вилилося б у якісь інші форми, і вона замість рятуватися сама почала б нападати на людину? Для цього тварині потрібні були не тільки міцна шкіра, могутні щелепи, швидкі поги, а й розвинений мозок. Можливо, саме таку тварину ми бачили. Шкода, що провідник не здогадався захопити її череп. Звичайно, турботи про мене забрали в нього чимало часу, але ж видер він кігті й зуби і зробив з них намисто…

— Етуйяве віддасть мені це? — спитав я, торкаючись намиста.

Метис рішуче хитнув головою:

— Етуйяве — великий воїн. Він убив самого Губатрама, і тепер ворог Губатрама, демон лісів Амері, охоронятиме його. Не можна віддавати!

— Але ж це треба не мені, а науці, усім людям, — наполягав я.

— Проте не всі люди, а один Етуйяве переміг Губатрама, — метис пихато випнув груди, він був задоволений собою.

У мене раптом виникла асоціація. А що, коли не тільки Губатрам, а й Генріх і подібні до нього — породження минулого і майбутнього? Адже вони змогли протягом усіх часів та епох так пристосуватися, що стали майже непереможні. Отож і цькування, переслідування, яких зазнаю я, — то початок гоніння на таких, як я, представників людства.

Цькування почалося ще в школі, коли відбувалося становлення моєї особистості. Уже тоді купка підлнпал та мамусиних синків, як тільки випадала нагода, шпигали мене. Особливо старалися троє.

Перший — Генріх, низенький, чорнявий, швидкий, завжди “розмовляв” руками. Він вважав себе найкращим математиком у класі. Хитромудрість азіатських купців, яку він успадкував разом з генами, Генріх використовував уже не для торгашеських підрахунків, а для розв’язання математичних задач. Мабуть, сподівався, що саме це дасть йому більше прибутків у сучасному суспільстві.

Другий — Карл, здоровань, був уродженим руйнівником і варваром. На додаток він ще й сповідував ідею перебудови світу, маючи на увазі, що саме він та подібні до нього стануть господарями нового світу. Його кулачиська були додатком до аргументів у цих соціального напрямку суперечках. Колись він спробував і мені довести щось у такий спосіб, але не вийшло.

Третій — Антон. Уважний, поштивий, тендітний, він чимось нагадував паличку з ручкою із слонової кістки, в якій заховано вузьке лезо стилета. Цей намагався не давати підстав для звинувачення його в пихатості, снобізмі, хоча насправді відчував невимовне презирство і зневагу до кожної людини нижчого походження, ніж у нього. Мене особисто він зневажав за те, що я бідно вдягався. Він казав мені, мовби вибачаючи: “Хлопець ти ніби й непоганий, але тобі не вистачає виховання, витонченості поведінки, усього того, що надає людині справжнього лоску”.

Коли я нарешті чогось досяг у житті і мене нагородили високим орденом (Карла й Генріха на той час вже не було серед живих), я зустрів Антона. Він стояв поруч міністра. Я хотів обійняти його — все-таки шкільні друзі — але він трохи відступив і, вклонившись, мовив: “Ти точнісінько такий, як був у школі. Зовсім не змінився…” Я зблід, наче мені дали ляпаса, і тільки таємниця, яка вже на той час була моїм здобутком, додала мені снаги і впевненості. Я відповів: “Колись знайди вільну годину, Антопе, друже мій! Я зніму еограму твого мозку і подарую тобі характеристику твого психовипромінюваяня. Отоді й узнаєш собі справжню ціну, — я глянув йому просто в очі і зумисне голосно, так щоб чув міністр, додав: — Тобі ж нічого боятися, правда?*

Я сподівався, що загнав його на слизьке, а він, дружньо всміхаючись, відповів: “Звичайно, зайду… якщо твій метод справді визнають”.

Таємничі властивості мозку цікавили мене ще в школі. Це був мій пунктик, як казав жартома Генріх. Він ніколи не сприймав серйозно положень парапсихології, до якоїсь міри припускав можливість телепатії, але зовсім відкидав ясновидіння. Генріх твердив, що організми тварини і людини в принципі майже однакові”, а тому їхні функції теж не можуть дуже відрізнятися. Винятком він вважав тільки другу сигнальну систему. З особливою зловтіхою переповідав усе, пов’язане з дослідами на кажанах: як їм приписували ясновидіння, і що то було насправді — всього-на-всього ультразвукова локація.

На” шкільному вечорі, присвяченому парапсихології, я продемонстрував дослід: під впливом мого наказу, який я давав подумки, опускалася чаша терезів, але Генріх назвав мої дослідн шарлатанськими — він глузував, сміявся і сипав дотепами. Він тоді не міг знати, що саме я викрию перед усією нацією його махінації в науці.

Пам’ятаю, який нещасний прийшов він до мепе в лабораторію. Я не зловтішався, я навіть подав тіому руку, але він не потис її — можливо, не помітив. “Ти все-таки прийшов до мене, друже Генріх! Не знаю, чи радий ти цій зустрічі, але я радий і спробую допомогти тобі. Твій мозок давно і тяжко хворий, але я застосую свій прилад. У всіх повноцінних людей повинно переважувати С-випромінен-ня, найхарактерніше для розвиненого людського мозку. У тих же, чий мозок хворіє, кому властиві якісь риси неповноцінності, з’являється У-випромінення, притаманне мозку тварин. З’ясуємо характеристику випромінення твого мозку і пошукаємо засобів лікування”.

І після цих слів, які засвідчували мою дружність, він образив мене. Образив тяжко, несправедливо. Почав нестямно вигукувати, що мої відкриття антинаукові і анти-гуманні, образливі не тільки для друзів, а й для всього людства. Та я не гнівався на нього, бо заздалегідь знав, чим це закінчиться, якою тяжкою і болісною буде смерть Генріха.

В той час я. вже міг назвати своє нове відкриття великою і страшною таємницею. Можливо, не так великою, як страшною…

З Карлом я зустрівся приблизно за таких же обставин:, як і з Генріхом. Я не впізнав у своєму пацієнті колишнього однокласника. Тільки придивившись, вигукнув: “Невже це ти, Карл, бідний мій друже?” Він відповів: “А хто ж іще? Хіба ти не пам’ятаєш, як я лупцював тебе цією самою рукою?

Сьогодні мій акдаєць чимось нагадав мені його, покійника. Ні, не рисами обличчя, а скоріше вдачею — певністю, незворушністю…

Від цих думок і спогадів я так стомився, що сон швидко здолав мене.

Прокинувся вранці, коли човен уже стояв біля берега. Етуйяве складав речі в рюкзаки. Помітивши, що я розплющив очі, він підійшов і знову підніс мені шкаралупу кокосового горіха, наповнену соком манго з хініном.

— Ти мені як брат і батько… — я хотів, щоб у моєму голосі прозвучала вдячність.

Обличчя акдайця лишалося незворушним:

— Коли двоє хочуть вижити в хащах, вони повинні бути ближчі один одному, ніж брат і батько, — відповів він.

У його словах було щось від давньої істини. Справді, скільки б люди не ворогували між собою, скільки б не змагались, а досить було їм залишитися наодинці з природою, і вони починали розуміти, наскільки дрібні їхні чвари перед невблаганною силою природи, здатною за мить змести з лиця землі всіх їх разом із машинами, ракетами, пароплавами, містами — з усією цивілізацією. Тоді, згадуючи своє життя, хвороби, прикрощі, лихо, вони прозрівали і починали розуміти, проти кого і проти чого їм треба боротись. Але мить прозріння скоро минала, від неї лишалися хіба що туманні спогади, і люди знову починали оскаженіло змагатися за місце під сонцем.

Але ж воєн може не бути, якщо розподілити земні блага відповідно до спроможності кожної нації. Треба встановити єдиний і непорушний порядок серед людей, подібний до того, як в природі, де шакал не наважиться зазіхати на здобич тигра, а горобець — напасти на кібця. Тигру — тигрове, шакалу — шакалове — ось головний принцип ідеального правопорядку. І щоб встановити його нарешті на нашій злощасній планеті, в цьому одвічному пеклі, я й створив прилад, котрий може абсолютно точно визначити, хто чого вартий, кому що належить… Ні, я повинен вижити, дождатися свого часу.

— Профейсор зможе йти за Етуйяве? — перервав мої міркування акдаєць.

Здається, до хижки, про яку розповідав мені Густав, звідси треба продиратися крізь хащі з годину. Недалеко від неї, серед скель є печера. І в хижці, і в печері заховано зброю, спорядження, ліки, консерви.

Навряд чи є на цілому континенті інше місце, де б хащі так різко обривалися, підступаючи до скель. За спиною у пас лишилися джунглі, попереду височіла неприступна кам’яна стіна, тояі переслідувачам довелося б хіба що літати вертольотом. А я дістануся до печери майже непомітною стежкою, яку прорубано для мене серед дикого каміння.

На однаковій відстані і від печери, і від хижки зроблено майданчик, куди літак, посланий Густавом, час од часу скидатиме для мене харчі та ліки. Разом з Етуйяве, а може, й без нього, я діждуся тих часів, коли мене перестануть шукати і можна буде повернутися в селище до товаришів і соратників по спільній справі.

— Я ще дуже слабий. Хіба не можна трохи перебути тут? — запитав я у провідника.

— Там Профейсор одужає швидше. Хижка недалеко, ходімо, — відповів Етуйяве.

Він зав’язав обидва рюкзаки і почав прилаштовувати їх собі на спину.

Його вигляд свідчив про те, що він усе вирішив без мене і запитав тільки для годиться. Йому, певно, вже набридло піклуватися про мене, годувати, навчати, які ягоди і плоди можна їсти, а які ні. Сам же він легко відрізняв їстівні плоди від отруйних, навіть коли бачив їх уперше.

Етуйяве подав мені палицю. Він вистругав її, коли я відпочивав, щоб мені легше було йти серед буйного різнотрав’я. Я справді зашкутильгав за ним по малопомітній стежці. Етуйяве попередив мене, щоб я ступав слід у слід, але я іноді обирав відкриті місця, щоб віття не лізло в очі.

Раптом я провалився в глибочезну яму. Не забився, бо. на дні було багато листя, але про те, щоб самому вилізти з неї, годі було й думати.

Над краєм ями з’явилася голова провідника. Ніяких ознак роздратуванпя, той самий рівний, спокійний голос:

— Як себе почуває Профейсор?

— Не дуже добре! — мені вже до краю набридли пастки, несподіванки і небезпеки.

Схоже на те, що цю яму приготовано спеціально.

— Зараз зв’яжу з ліан драбину, щоб Профейсор міг вибратися. Треба поспішати, адже до ями може попасти звір.

Він десь зник, а я сів, прихилившись до стіни, і випро став ноги, щоб трохи відпочити.

Пастку було зроблено так, що донизу вона розширювалася, в багатьох місцях стирчали гострі кілки. Добре, що я впав не на них. Схоже було, що доля знущається з мене, рятуючи задля того, щоб продовжити мої поневіряння. Ну що ж, скористаємося навіть із цього.

Я розумів, що Етуйяве боявся не звіра, який теж міг попасти в яму; а тих, хто її викопав. Певно, то були воїни племені бачула — я чудово пам’ятав розповіді Густава про те, що бачула влаштовують такі пастки для “двоногих звірів”.

Рука мимохіть потяглася до пістолета. А втім, він мало чим міг допомогти в такій ситуації. Канібали, певно, спочатку закидали б мене камінням або списами. До того ж і там, нагорі, у хащах, де поле зору обмеяіене одним-двома метрами, вогнепальна зброя втрачає свої переваги перед списами і стрілами. Успіх боротьби вирішують швидкість і раптовість нападу.

Чому ж так довго не приходить провідник? Може, його схопили? Чи злякався воїнів бачула, кинув мене і втік? Звичайно, нащо ж бідоласі було гинути разом зі мною, коли ворогів так багато, що одному не перемогти? Від нього можна і цього чекати. Дикун завжди лишається дикуном, первісні інстинкти у ньому зрештою перемагають.

Я хотів було повисмикувати кілки і зробити з них щось на зразок драбини, але вони були забиті так міцно й глибоко, що не піддавалися. Я знову сів і похилив голову.

Лишалося тільки чекати, може, все-таки Етуйяве прийде або трапиться якась інша нагода вибратися?

Людство на всьому шляху свого розвитку влаштовувало і вдосконалювало пастки. Майстерність у цій справі зростала із розвитком техніки, численні варіанти пасток теж мали свій поступ, свою еволюцію — від петель, силець і капканів до поліцейських наручників. А ще тюрми, різноманітні моральні тортури, всілякі анафеми та прокляття, замовчування або цькування. Скільки дісталося й таким, як я, — людям науки, нещасним жерцям істини, для яких найважливішою метою життя було пізнання. А коли ти до того ж вирвав у природи справжню таємницю, від якої тепер залежить багато чого у світі, до твоїх переслідувачів прилучаються колишні друзі, однодумці і навіть жінки, котрі колись кохали тебе. Якби це було не так, їм би не вдалося вистежити мене. Власне, якби не мій успіх, не мій науковий пошук, сьогодні я міг би бути такий же щасливий, як і колись.

У всіх нас є свої таємниці. Саме вони визначають особистість кожного: позбавте людину недоторканості її таємниць, що залишиться від неї, від її величі? Таємниці прикривають наші виразки й рани, замасковують патологічні прагнення. Інколи це таємниці навіть для самого себе, для власної свідомості. А я вирвав у природи велику, страшну таємницю, і мене вваяїають однпм із найнебезпеч-ніших ворогів, намагаються будь-що позбутися мене. І все це — який парадокс! — завдяки моєму успіху в науці. Хіба не смішно?

Біля мене захиталася линва, над якою показалося стурбоване обличчя провідника.

— Нехай Профейсор обв’яжеться. Етуйяве витягне. Я не примусив його повторювати ці слова.

Акдаєць допоміг мені, витяг, одв’язав линву і почав старанно прикривати яму віттям. Я подумав, що тепер він влаштовує засідку для мисливців, щоб потім перебити їх. Але метис закинув за спину рюкзаки і кивнув мені головою, запрошуючії йти за ним.

Цього разу я намагався ступати слід у слід.

— Яму викопали бачула?

— Може, й бачула. А може, хтось інший.

— Для людей? — невгавав я.

— Може, для антилопи, а може, для кабана. Хіба мисливець знає наперед, хто попаде в пастку?

Він хитрував.

— Хіба ти не розумієш, про що питає білий брат?

— Розумію, але не знаю, про що думали мисливці, коли лаштували пастку. Профейсор, ідучи стежками свого життя, мабуть, теж копав ями. Хіба до них завжди попадали ті, кому він готував пастку?

Розмови розмовами, а мені дуже треба знати все про тих мисливців, які влаштовують на стежках пастки. Особливо, коли полюють на двоногих. Я ж тут житиму хтозна скільки часу…

— Кажуть, у цих хащах і досі живуть люди, котрі їдять своїх братів?

Він одразу зрозумів, про що я питаю. По його обличчю — пробігла тінь смутку, він помовчав хвилинку і сказав:

— Своїх братів — ніколи! Вони полювали на прийшлих, завойовників, чужинців.

У його словах я відчув виклик.

— І все-таки їли їх? — спитав я. — То для чого?

— Щоб дізнатися про їхні наміри, перейняти хитрощі. Або щоб принести жертву. Так було давно і робили те два або три племені. Не пігмеї… Тепер таке нібито роблять у Європі білі.

Я хотів було заперечити, але він випередив мене:

— Мені казали, що білі переймають думки один одного, вбивають друзів і ворогів, крадуть ті думки.

Я зареготав.

Колись Густав розповідав мені, як здивувався дикун, побачивши сейфи з архівами і дізнавшись про їхнє призначення. Так, ми переймаємо думки і таємниці одне одного, але ж це зовсім різні речі — живитися людськими думками чи людським м’ясом.

Провідник зупинився І пильно глянув мені в очі, що траплялося з ним дуже рідко.

— Якщо Профейсор знайшов у хащах плем’я пігмеїв, котрі їдять людське м’ясо, то він здійснив справжнє відкриття. Нехай він скоріше оповістить про це пресу! Нехай весь світ дізнається, кого справді треба боятися в джунглях. Бо досі бачула боялися білих, які мільйонами вбивали своїх братів, виривали у мертвих зуби, робили з їхньої шкіри прикраси, з волосся — постіль. Розказують навіть, що вони навмисне заражали хворобами дітей, але бачула цьому не повірили: ні звір, ні людина не здатні на таке. Хіба не так, Профейсоре?

Подумати тільки — цей дикун сміється з мене! Звісно, пігмеї не могли знати ні про концтабори, ні про всякі досліди в них — про це знав він, професійний провідник — мабуть, чув під час своїх мандрів.

Я вирішив не сперечатися з ним. Сказав:

— Не приховуй од мене нічого. Про бачула мені розповів Довгий.

— Профейсор за своє життя перейняв, мабуть, чимало чужих думок. В Етуйяве тільки свої, тож йому нема чого змагатися з Профейсором. Нехай краще старший білий брат пильніше придивляється, щоб не попасти знову до пастки… або не наступити на гадюку.

То вже було відверте знущання. Лише надзвичайні обставини могли викликати такий великий монолог: акдайці — люди мовчазні. Багатослівність і красномовство у них — велика дивина.

Далі ми йшли мовчки. Я кілька разів звертався до провідника, але він не відповідав.

Хижка була схована в хащах — ми спочатку навіть проминули її. Довелось вертатись.

Усе, що залишили тут люди Густава, було ціле — спорядження, зброя, припаси.

Ми ночували “з усіма вигодами” в ліжках-гамаках з протимоскітними сітками. Тепер у мене справді надійна схованка, в якій можна жити непогано.

На сніданок у нас була каша, кава, галети. Поки я спав, Етуйяве вполював якогось птаха і тепер засмажив його в тісті.

Після сніданку акдаєць повів мене до печери у скелях і показав затишну бухточку, утворену протокою Куянулп, в кущах тут був захований човен.

— Профейсор задоволений своїм провідником? — спитав Етуйяве.

— Задоволений, дуже задоволений, — запевнив я.

— Тоді пехай Профейсор напише Довгому записку, щоб той заплатив мені.

Так он у чому річ! Гроші! А чого, власне, було ждати від дикуна? Щирої любові, поваги, обожнювання? Ти хотів мати однодумця, спільника? Коли б мої переслідувачі заплатили йому більше, ніж Густав, він би залюбки виказав мене. А тепер, судячи з усього, він хоче покинути мене тут самого. Ні, його ні в якому разі не можна відпускати.

Я сказав:

— Ти не покинеш мене тут самого, правда ж? Поживеш разом, поки я не одужаю.

— Етуйяве поспішає до своєї родини. Його ждуть діти й дружина, — заперечив акдаєць. — Профейсор поживе тут сам, так ми домовилися з Довгим.

Тон акдайця не залишав сумніву в тому, що ніякі умовляння не допоможуть.

— Коли ти збираєшся вирушити у зворотну путь?

— До схід сонця.

Тієї ночі я не міг заснути. Мене знову лихоманило. Я чув чиїсь кроки за дверима хижки, бряжчання зброї. Раз у раз поглядав на гамак, у якому безтурботно спав провідник. Його не можна було відпускати. Треба виключити будь-яку випадковість, котру мої вороги могли б використати проти мене. У селищі, крім хазяїна хижки на палях та його родини, ніхто нічого не знав про мене, про те, куди я пішов. Жителі селища зможуть розповісти тільки, що бачили білого чоловіка, який узяв провідника-акдайця і разом з ним поплив човном. І ніхто не скаже ні про те, що біліти — колишній лікар, ні про те, звідки він приплив і куди подівся.

Та якщо до рук переслідувачів попаде Етуйяве, тоді буде кепсько. Хорти візьмуть слід, і почнеться справжнє полювання. Мене не просто вб’ють. Вони зроблять усе, щоб оволодіти моєю таємницею — витягнуть жили, висотають кров, вдадуться до найгірших своїх психологічних засобів.

О, це їх утішило б! Одні одержали б гроші, інші — підвищення по службі, славу. Дехто говорив би про справедливу кару. Для преси теж була б пожива — справжня сенсація. А найголовніше — заробіток, заробіток, заробіток для всіх! Матеріальний, моральний зиск! Ще б пак: полювання у хащах! А чому б їм і не заробити на новітньому гладіаторові, на його смерті? Хіба світ змінився за дві тисячі років?

І цей дикун Етуйяве, одержавши від хортів свої тридцять серебряників, ніколи б і не довідався про справжню вартість свого гидотного вчинку. Що ж, вихід один — я не маю права ризикувати, я повинен будь-що зберегти таємницю.

Мене лихоманило так сильно, що плуталися думки. Все важче й важче було збиратися з силою.

Мені привидівся Генріх. Ніби він підводиться з-за столу з келпхом у руці, як у той пам’ятний день свого народження. На той час він уже не був першим студентом на факультеті. Шлях до успіху був йому закритий — це знали всі гості — і ті, що прийшли, жаліючи його, і ті, хто хотів позловтішатися.

Він сказав тоді: “А другий мій тост — за моїх ворогів! Яким би я був без них? Найімовірніше — лінивим, вайлуватим, як той жирний карась, тупим обивателем. Коли ж я чогось домігся, коли в мене є сила і сміливість, стійкість і наполегливість, енергійність і воля до перемоги — то в цьому чимала заслуга моїх ворогів. Вип’ємо ж за них. Нехай завжди на лихо їм і на користь нам обертаються зрештою всі їхні наміри!”

Генріх замовк, подивився кудись неуважним поглядом, обличчя потьмарилось, ніби він побачив своє майбутнє. І скінчив цю незвичайну здравицю вже зовсім іншим тоном: “І за тих, хто доживе до перемоги!”

Ні, я ніколи не питиму за своїх ворогів!

Лихоманка мало не здолала мене. Вижив я просто чудом, тим більше, що доглядати мене було нікому. Добре, що я додумався прилаштувати до гамака дошку і покласти на неї ліки. Було в мене і кілька банок із соком манго.

На мій подив, обойма пістолета була порожня. Мабуть, у маренні мені ввижалися вороги, і я стріляв у них доти, доки не скінчилися патрони.

Я жадібно їв і пив, відчуваючи, як сили повертаються до мене. Але разом з тим повертався й страх. Кілька днів я лежав нерухомий і безпомічний. Що відбувалося в цей час за дверима хижки? Може, хорти вже вистежили мене і тепер хтось із них чатує біля дверей? А може, там не хорти, а людоїди бачула?

Мене занудило. Перед очима постав Етуйяве — такий, яким я його бачив на світанку того вже далекого дня: з головою, майже відокремленою від тулуба. Все було зроблено вдало, бідолаха не мучився — він навіть не збагнув, що сталося. Голову його, мабуть, забрали бачула чи якісь інші дикуни, і тепер вона красується десь на високому кілку…

Мені ставало шкода цього дикуна щоразу, як тільки я згадував його відданість. Тепер мені таки не вистачало такого слуги.

Уявляю, як скаженітимуть мої гонителі, коли дізнаються, що не лишилось слідів. Виходить, ніби полюють вони на мару, на привид. Єдине, за що могли учепитися, — то кілька статей у газетах. Небагато!

Кого тільки немає серед моїх гонителів! Поліція і таємний розшук, приватні шпики і детективи-любителі, нишпорки-репортери і агенти закордонних розвідок, “слуги божі” і так звані добровольці, представники різних там ліг і спілок…

Усім я потрібен — живий або мертвий. Скоріше мертвий, ніж живий: навіть мої друзі, навіть Густав вважатиме за краще, щоб я помер, аніж опинився живий у лапах гончаків. Адже тоді загине і моя таємниця…

Я відчув, що в лісі щось змінилося. Може, мої вуха вловили якісь нові звуки? Я напружено вслухався доти, доки не зрозумів, що настала тиша. Мертва, моторошна тиша, коли завмирає все живе. Я визирнув у невеличке віконце. Важке темне небо висіло так низько, що здавалося, ніби воно от-от впаде на землю. Раптом у чорних хмарах утворилась прогалина, і я побачив… Так, так, як і тоді на річці я побачив щось блискуче й кругле. Воно знову нагадало мені той ненависний горбоносий профіль. Я відчув на собі важкий погляд і відсахнувся од віконця.

Блискавиця освітила край неба. Почалася тропічна злива. На землю падали гнилі дерева, їхнє віття зачіпало стіни хижки. Хоча б витримала!

Крізь стелю лилася вода, я бігав з кутка в куток, намагаючись знайти більш-менш сухе місите. Злива вщухла так само раптово, як і почалася. Стихія відступила.

Сьогодні поблизу хижки я помітив сліди рубчастої підошви. Там же на землі валялася пачка з-під сигарет… Мандрівники? Ні, я не можу заспокоюватися — найімовірніше це хорти. Боже мій, знову, після всього того, що мені довелось пережити!

Може, таки пустити собі кулю в лоб або здатися на їхню милість?

Ні, ні, тільки не це! Навіть коли скінчаться набої, я не дамся їм!

Порожня пачка зім’ята. Уявляю, як він стис її в кулаці, як тримав деякий час, перш ніж викинути. У нього дуже міцні пальці, або ж він надто сильно стис кулак.

Я повернувся до хижки і перевірив зброю — пістолет, гвинтівку, автомат… Я весь тремтів од сирості, але розкладати вогонь було небезпечно. Може, вороги ще не натрапили на хижку? А якщо й бачили її, то не знають, чи є хто всередині. Але чому саме вороги? Адже якби їх було багато, вони вже виказали б себе. Поява загону, навіть невеличкого, не лишилася б непоміченою для людей Густава. Він би знайшов спосіб попередити мене.

Я беру гвинтівку, і це трохи заспокоює мене. Відчиняю тайники-бійниці у стінах хижки.

Від напруги очі швидко стомлюються. Ні, так не можна! Навіть якщо я помічу кого, то не влучу. До того ж у мене може початися марення… Треба примусити себе вийти назустріч небезпеці. Хорти не стрілятимуть — я потрібен їм живий.

Відчиняю двері і стрибаю у зарості. Несамовито калатає серце, перед очима танцюють зелені плями. Он який я став — зацькована тварина, невдаха, блукач.

Знаходжу зручне для спостереження місце. Звідси добре видпо двері хижки. Раптом щось зашелестіло. Краєм ока помічаю горбоносий профіль. Ледве утримуюся, щоб не натиснути на гачок: то птах. Хижак. Але полював він не на мене.

Шорох почувся водночас ліворуч і позаду. Я озирнувся і зустрівся поглядом із жовтавими очима звіра. Він зник раніше, ніж я встиг прицілитися. А може, там нікого й не було? Може, то все мені примарилось? Але ж пачка з-під сигарет… Ось вона, у мене в кишені. Хорти таки натрапили на мій слід. Треба думати, що робити далі…

У хащах я ночувати не зможу. Дістатися до печери в скелях не встигну. Треба, мабуть, вертатися в хижку і чекати до ранку. Найкраще вдавати, ніби я нічого не помітив. Вони самі викажуть себе… Отоді я й вирішуватиму, чи спробувати перебити їх, чи кидати все і йти в печеру. Я старанно готувався до ночівлі. На гамак поклав ковдру так, щоб здавалося, ніби там лежить людина — під ковдру заховав ящик із консервами. Тепер гамак провисав ніби під вагою людського тіла. Замість голови прилаштував казанець.

Сам же влігся на другому гамаку, майже біля землі. Коли хто й зазирне у вікно, то побачить гамак, що висів угорі, мене ж не помітить.

Отже, все готово. Невже доля і цього разу буде проти мене? Лежати було незручно, холодно, а проте я заснув.

Прокинувся від гострого відчуття небезпеки. Скільки потім не намагався зрозуміти, що саме мене розбудило, — не міг згадати нічого особливого: ні тріску гілок, ні кроків, ні якихось інших звуків, котрі б свідчили про появу когось стороннього.

Розплющив очі, відразу намацав рукою гвинтівку. На стіну лягла тінь. Квадрат місячного світла — ніби екран — і на ньому хижий профіль.

Людина обережно зазирала у вікно, не подумавши про те, що місячне світло викриє її.

Я тихенько перевів запобіжник, прекрасно розуміючи, що зараз усе залежить не так від влучності моїх пострілів, як від кількості ворогів.

Профіль почав пересуватися, як ото птах, що розглядає здобич, повертаючи голову то ліворуч, то праворуч.

Чекання ставало нестерпне. Скоріше б він увійшов, тоді побачимо, хто кого.

Профіль зник, але двері не відчинялись. Я уявив, як радяться мої переслідувачі, не наважуючись увійти.

Боже мій, як я заздрю птахам! Будь-який із них легко міг би вислизнути із цих сильців. Спершу він побачив би, як наближаються переслідувачі, як потроху стискається смертельне кільце, а потім раптом під самісіньким носом у ворогів — легенько пурхнув би і зник.

Я все ще лежу нерухомо, рука, як і раніше, стискає гвинтівку.

Тінь на стіні більше не з’являється, екран блідне, бо вже світає.

Незабаром зійшло сонце. На стіні з’явився інший малюнок — тінь од квітучої гілки магнолії, осяяної сонцем. Обережно підтягую до себе сумку. В ній — пачка галет, шоколад, пляшка мартелю! Ковтаю раз, другий. Приємне тепло розливається по тілу. П’янію, і мене полишає рятівна обережність — я перестаю жахатися. Набридло, все набридло!

Встаю і з гвинтівкою в руках виходжу. Нехай вони бачать, що я готовий до зустрічі.

Навкруги — нікого. Тільки зелене віття з ледь чутним шерехом схиляється наді мною. Ступаю кілька кроків у напрямку хащів. Там ніби щось блиснуло. Я помітив ствол, схожий на ствол базуки. Може, здалося? Іду праворуч, обережно стежачи за металічним блиском, — він пересувався слідом за мною. Я пішов ліворуч, він теж повернув, ніби прив’язаний до мене сигнальною ниткою.

Але чому ворог зволікає? Чому не стріляє?

Щось ледь чутно стрекоче. У хащах безліч різноманітних звуків, одначе то був не стрекіт джунглів.

Досить! Настала і моя черга!

Я звів рушницю і кілька разів вистрілив. Потім кинувся туди, де раніше блискав метал. Обшукав усе в радіусі метрів двадцяти, розсовував кущі, зазирав під дерева. Мої побоювання справдилися — то не були марення чи галюцинації: під кущем я знайшов порожню касету від кіноплівки. Телескопічна насадка на об’єктив кінокамери видалася мені стволом зброї. Хтось фотографував мене на плівку. Тепер ці кадри використають як матеріал для розслідування. Удачливий репортер і його колеги робитимуть усе, щоб збурити обивателя, зіграти на його почуттях і забобонах. Вони зчинять такий галас, що це зв’яже руки останнім моїм захисникам. Адже для них немає нічого страшнішого за думку, що вороги схоплять мене і я заговорю. Тоді й вони зроблять усе, щоб я замовк навіки. Тепер я повинен боятись усіх — і ворогів, і друзів, і захисників.

Цей репортер вважає, що я й далі переховуватимусь. Але мій порятунок не у втечі, не в печері. Навпаки. Дичина повинна перетворитися на мисливця!

— Далеко мій переслідувач піти не міг. Треба догнати його. Навіть коли їх двоє або троє, я мушу їх наздогнати. Великими групами вони не полюють.

Якщо він закінчив плівку, то тепер намагатиметься якнайшвидше доставити її в місто. Дорога туди єдина — річка. А в цих місцях є лише одна зручна бухта. Отже, він неодмінно поспішатиме туди.

Я знаю найкоротший шлях до неї.

Поспішаю, віття хльоскає мене по обличчю, легеням бракує повітря. Та ось між стовбурами заблищала річкова гладінь.

Я не помилився — он і його човен. Він незабаром повернеться, і тоді я клацну, тільки не так, як він.

Старанно шукаю зручну засідку в кущах. Звідси крізь оптичний приціл мені видно шматочок узбережжя. В центрі, на перехресті ліній — човен, поки що порожній.

Я маю в запасі з півгодини — навіть коли він рушив одразу після моїх пострілів. Певно, злякався неборака. Але ж мав знати, на що зважився…

О боже! Скільки років минуло з часів мого так званого злочину, а про мою “справу” не забувають.

Невже я не такий, як усі, невже мої думки не схожі на думки інших людей, а вчинки дуже відрізняються від їхніх? Якби вони прочитали мій щоденник, то пересвідчилися б, що я звичайна людина: боюся тварин і мурах, хвороб і злив, яких бояться і вони. Я стомився від поневірянь. За що ж ви переслідуєте мене усі ці довгі роки? Я не маю ні днів, ні місяців — самі тільки миті і хвилини, кожна з яких перетворюється на нескінченний кошмар.

Згадую все своє життя. Кров і смерть, удари з-за рогу, удари в спину, мерзота й продажність аристократичних повій… В хащах у цей час відбуваються свої невеличкі драми й комедії: перегукуються карибу, жваво стрекочуть зелені папуги, дбайливо будують гнізда королівські фазани, поважно походжаючи у своїх чорно-червоних жилетах. А ось із-за куща визирнув шакал, понюхав повітря і сховався. Може, злякався сильнішого хижака? Адже у світі тварин все встановлено раз і назавжди: відомо, хто кого має їсти, хто має переслідувати, хто тікати. У кожного своє місце на східцях життя, що ведуть угору, до людини. А вже там починається хаос. Миршавий і немічний долає велетня, малий народ перемагає великий, нічого не можна передбачити наперед, усе мерзотне і туманне.

Я рвучко обернувся і встиг помітити людину, що ховалася за стовбуром. Я вистрілив, але не влучив. І тоді чітко пролунав наказ:

— Виходь, Пауль Гебер!

Той наказ підхопило кілька голосів — ліворуч і праворуч од мене.

Я не бачив їх, а вони мене бачили. Магазин рушниці спорожнів, я відкинув її, вихопив пістолет. Вони помиляються, коли сподіваються взяти мене живим. Я продирався крізь хащі, біг, падав, підводився і знову біг. Здавалося, легені мої не витримають. Я впав горілиць.

Минуло кілька хвилин, перш ніж я став розрізняти віття над головою, шматок далекого неба, сірого й неласкавого. Мучила спрага. Нарешті я зміг сісти, прихилившись до дерева. Тепер у мене вже не було ні притулку, ні припасів, ні ліків. Навряд чи пощастить дістатися до печери.

Я звівся і тієї ж миті пролунав постріл. Я знову побіг над головою свистіли кулі. Я розумів, що стріляють угору, в повітря, аби злякати, загнати в пастку. Проте зрозумів це надто пізно: попереду вже зяяло урвище незнайомого мені берега. Внизу, між гострим камінням, вирувала і бралася білою піною неспокійна річка.

Я побіг вздовж берега крізь хащі до далеких скель. Десь там була рятівна печера. А позаду лунали вигуки: “Стій, Пауль Гебер, все одно не втечеш!”

Раптом якась тінь накрила мене. Щось мене рвонуло за плечі, відірвало від землі, і я побачив, як швидко віддаляються кущі й дерева. Скелі насувалися просто на мене.

Я знав: іноді на вовків полюють з вертольотів, і був певен, що цього разу мене спіткала вовча доля. Згадав білясту пляму, котру двічі бачив останнім часом. І відчув дивну спустошеність, навіть полегкість. “Кінець, — подумав. — Кінець боротьбі, кінець усьому…”

Якісь незрозумілі символи, схожі на дитячі малюнки, спалахували і гасли на стінах невеликої круглої кімнати. Я спробував устати і не зміг. Не був зв’язаний, але якась сила втримувала мене в одному й тому ж положенні. А втім, сидіти було зручно: ні руки, ні ноги не терпли.

Проти мене у стіні виникли двері, котрих раніше там не було, і ввійшов… інопланетянин.

Я так стомився, що навіть не здивувався. Але сумніватися, що це не людина, не доводилось: в нього було чотири руки, на обличчі, трохи схожому на людське, замість носа стримів великий дзьоб. Я зрозумів, кого бачив у просвітку між хмарами і чому той профіль був такий страшний. Тоді мені здалося, ніби я божеволію…

Інопланетянин не дав мені часу на роздуми — він махнув рукою, і на стіні виникла картина: кілька людей переслідують одного. Той один — я. Аж ось з’являється корабель, схожий на вісімку, з нього викидають якийсь пристрій, він підіймає людину на корабель і рятує, вихоплюючи з-під носа у переслідувачів. Від корабля тягнеться переривчаста риска, по обидва боки якої спалахують незрозумілі мені знаки — я так і не здогадався, що воно означає. Тим часом з’явилося зображення системи двох сонць, навколо яких оберталися планети. Одна з них пульсувала, збільшувалася, наближалась.

Інопланетянин вказав рукою на себе, потім — на зображення планети. Я зрозумів: він — звідти. Інопланетянин повторював і повторював свої рухи, ніби ждав чогось од мене. Може, він ие був певен, що я зрозумів його.

Я спробував кивнути йому, і в ту ж мить зникло заціпеніння, рухи сталії вільні, легкі. Інопланетянин уважно роздивлявся мене. Я встав, підійшов до стіни і показав спочатку на себе, потім на зображення його планети. Усе це я супроводжував щирою усмішкою, згадавши, як колись усміхався шефові, коли той розповідав про свої службові успіхи. Це подіяло й тут. Інопланетянин поклав одну із своїх рук мені на плече і посадив мене у крісло. У стіні виникло вікно, і крізь нього я побачив Землю, що віддалялася. Бузкові газові шлейфи огортали її, розмиваючи обриси материків. Планета, що зреклася мене, видавалася звідси великим світним глобусом, який легко розбити, влучивши в нього каменем. Я вже не боявся переслідувачів. Можливо, тепер вони боятимуться мене. Я, вигнанець, зацькована дичина, не прощений ними і знеславлений, перший із людей Землі ввійшов у контакт з могутніми чужинцями, котрі — у цьому не може бути сумнівів — мають якусь новітню зброю.

Крізь напівсон я бачив, як невеличка чотирирука постать зникла у провалі стіни — лишився тільки знайомий глобус, зроблений наче з крихкого блискучого скла. Надто крихкого.

Уперше за останні тридцять років я заснув спокійно.

Незрозуміло як, але на другий день я знав про корабель та його екіпаж досить багато. Так, наприклад, мені стало відомо, що рухається він по навколоземній орбіті, що космонавти шукають місце для посадки і хотіли б чути мої поради. Я спершу здивувався власним знанням, а потім згадав — так, так, не зрозумів, а саме згадав, що дістав ці відомості у сні.

Отже, гіпнопедія? Але як же вони склали для мене програму?

В цю хвилину на стіні спалахнув сигнал, котрий означав, що хтось просить дозволу ввійти. Я подумки дозволив, і одразу виникли двері. До каюти увійшов Маас, на кораблі він був космолінгвістом. Я знав і це.

— Радий тебе бачити, Пауль, — мовив Маас.

— І я радий тобі, Маас, — відповів я їхньою мовою.

— Найперш прошу вибачення, якщо в наших діях був якийсь примус над твоєю волею.

Я хитнув головою: мовляв, нічого такого не було, але він вів далі:

— Ми без твоєї згоди підняли тебе на корабель. Зробили це тому, що вловили твоє бажання про допомогу і захист. Ми, не спитавши про твоє бажання, навчили тебе своєї мови, бо інакше як нам було порозумітися? Але якщо ти захочеш, то ми зітремо у твоїй пам’яті знання нашої мови і повернемо тебе туди, звідки взяли. Більше того, ми можемо повернути тебе у той самий час і в ті самі умови…

— Ні-ні! — поспішив я заперечити. — Ви зробили все як треба і зовсім не проти моєї волі.

— Шанувати чужу волю — найперший закон розумних цивілізацій, — розважливо мовив Маас. — Його треба дотримуватись.

— Ви не порушили цього закону, — запевнив я, думаючи: не знаєте ви, як “шанують” його на Землі! Ну що ж, спробую розповісти про це.

Маас приязно глянув на мене. Його очі були схожі на людські, хіба що були набагато більші і колір їх часто мінявся. Але вираз простодушності й довірливості не полишав їх… Я намагався не дивитися на його дзьоб: він нагадував мені про те, що я маю справу не з людиною, навіть не з метисом чи чорним. І прикро було, що доля моя цілком залежить од цього недолюдка.

Маас казав:

— Якщо ти згоден, ми скличемо всіх членів екіпажу, і ти розповіси нам про свою планету. Ми саме обирали місце для посадки, коли помітили тебе. Може, ми не так зрозумілії ситуацію, яка склалась, але вирішили поки що утриматися від посадки. Спочатку поговоримо з тобою.

— Ви правильно зробили! — вигукнув я. — Важко навіть уявити, що сталося б, коли б ви сіли на Землю! Хіба вас із Землі не помітили? Якщо помітили, то неодмінно примусять сісти…

— Примусять? — здивувався Маас.

— Ви все зрозумієте, коли я розповім вам про те, що відбувається на тій злощасній планеті. Але спершу скажіть мені: вас помітили?

— Корабель не можуть помітити. Він оточений полем нульового часу. Для всіх інших, крім нас, його не існує. З нульового поля ми виходимо на дуже короткий час.

— Але ж я вас бачив. Отож бачили й інші.

— А хіба хтось може проникнути в нуль-час?

— Я не знаю, що це таке. Може, ви розповісте?

Маас ніяково знизав плечима, трохи помовчав.

— Свої знання ми передаємо не всім. Інакше їх зможуть використати комусь на шкоду. Ми ще надто мало знаємо тебе й твою планету, щоб бути беззастережно відвертими, — така була відповідь.

— Що ж, зараз ви дізнаєтеся багато про що. Клич своїх товаришів.

Двері до каюти знову розчинились, і один по одному ввійшло ще четверо інопланетян. Як на мене, вони нічим не різнились один від одного, всі були схожі на Мааса.

— З чого почати? — запитав я.

— Розкажи про себе. Чому тебе переслідували, чом ти благав про допомогу? Чому звертався не до таких, я сам, а до чогось далекого, абстрактного, що міститься дес у космосі? Може, ти звертався до нас? Але звідки ти ді знався про нас? — допитувався Маас.

— І чому наша посадка мала б негативні наслідки? — запитав його товариш.

— Мабуть, саме з цього я почну розповідь, — кивнув головою. — Але, розповідаючи про себе, я висвітлюватим події з суб’єктивної точки зору. Адже об’єктивності у розповідях окремих людей взагалі.не існує… Так от, я — вчений. Вивчав людський мозок, складав карти мозку, визначав, у яких його місцях локалізуються ті чи інші центри. Зрозуміло, для цього я мав провести безліч дослідів на живому мозку. Я вивчав також відмінність людського мозку від мозку тварин, намагався простежити, чи й справді відбувається безпосередня передача інформації — тобто без допомоги органів чуття. У зв’язку з цим я вивчав випромінення мозку. Два типи характерних для нього випромінень я назвав С і У, тобто “супер” і “унтер”. Виявилося, що С-випроміпепня притаманне людському мозку і не спостерігається у тварин. З’ясувалася така подробиця: С-випромінення переважає у одних осіб і є підпорядкованим у інших. У кого переважає У-випромінення, ті завжди мають вади психіки, оскільки воно здебільшого властиве мозку тварини. Це яскраво було видно на прикладі дебілів, ідіотів та інших калік з органічними ураженнями тканин мозку. Мені пощастило побудувати прилад для реєстрації випромінень. Прилад цей можна використати для діагностики й лікування, а також для раціонального розподілення осіб за фахом. Зрозуміло, що наслідки випробувань не завжди треба було розголошувати…

— Чому? — поцікавився Маас.

— Людина здебільшого не хоче знати всю правду про себе. Намагається вдавати, ніби вона краща, ніж є насправді. Багато хто жахнувся б, якби дізнався, що, наприклад, мати дітей йому не варто, що службове становище, яке він посідає, не відповідає його здібностям, що на нього чекає розтління і маразм. Тепер вп розумієте, що тисячам людей, які користуються життєвими і суспільними благами в розбіжності із балансом між С і У-випроміненнями, було б дуже вигідно позбутися мене. Але в цей час у моїй країні виникла пова політична партія. Вона вирішила зруйнувати застарілі форми правління і побудувати таке суспільство, де всі блага розподілялися б у суворій відповідності з силою та здібностями кожної нації. Апологетам і керівним діячам цієї партії дуже прислужився мій апарат-реєстратор, так само, як і мої спостереження: всі свої теорії вони могли обґрунтувати науковими даними.

— І суспільство згодне було з вами? — запитав космонавт, що сидів поруч Мааса.

— Згодні були не всі. Довелося витримати запеклу боротьбу. Минуло кілька років, поки нова партія перемогла у моїй і ще в кількох країнах. Але в інших державах згуртовувалися сили, які протидіяли моїй країні. Всіх нас, що домагалися справедливості й порядку, почали звинувачувати в найтяжчих злочинах. Навіть мої досліди по випроміненню вони оголосили злочинними. Тоді почалася війна…

— Невже війна — найкращий спосіб вирішити суперечку? — здивувався Маас.

— Звичайно, ні. Однак мені війна розширила поле дослідів. На жаль, ми програли цю війну, нашу партію навіть у рідній країні оголосили поза законом. Проте основу свого вчення ми зберегли. Порядок, якого ми прагнули, — панування сильного, — існує в самій природі. Кожній, людині властиве намагання керувати іншими, панувати. Я науково довів це, і тому мої вороги стараються будь-що знищити мене, щоб наслідки моїх робіт не дістали розголосу. Якби я попав їм до рук, вони за всяку ціну намагалися б примусити мене відмовитись од своїх робіт, визнати їх помилковими.

— Як це зрозуміти — “за всяку ціну?” — знову спитав сусід Мааса.

Його руки, тембр голосу чомусь почали дратувати мене.

— “За всяку ціну” — це коли не спиняються ні перед чим, аби досягти жаданого наслідку. Застосовують психологічний тиск, голод, спрагу, хімічні препарати, тортури.

— Неймовірно! — вигукнув Маас, наче якась нервова жіночка. — Невже ви не позбулися ще таких прадавніх і жорстоких методів?

— Ви не уявляєте, скільки для того є засобів на нашій злощасній планеті. Вас би все одно не лишили у спокої; одна держава намагалася б використати вас у боротьбі із своїми сусідами, одна партія пробувала б нацькувати проти іншої. Так тривало б доти, доки б ви не втратили орієнтацію або не відмовилися від своїх принципів. Насамперед вас би спробували підбурити проти мене і моїх однодумців, оскільки пас зараз меншість і ми слабіші.

— Ми не допомагаємо сильним у боротьбі проти слабих, — твердо мовив Маас.

— А слабим — проти сильних? — запитав я. — Нам ви допоможете?

— Ні. Ми не допомагаємо в боротьбі меншості проти більшості.

— Дуже зручна позиція, — проказав я тоном, в якому вчувалося невдоволення. — Кому ж тоді ви допомагаєте?

— Прогресові.

— Але ж проґрес може йти різними шляхами і в різних напрямках.

— Зрештою напрямок у нього один.

Боже мій, знову це кляте слово “зрештою”, яке так полюбляв Генріх!

— Тоді зберіть докупи справжніх служителів прогресу — найвизначніших учених, філософів, дослідників — і допоможіть їм стати на чолі людства.

— Ти знаєш їхні імена? — спитав Маас. — Ти готовий їх назвати?

— Знаю. Готовий.

Вираз його обличчя змінився, і я зрозумів, що потрапив знову до ями-пастки. Маас докірливо хитнув головою:

— Але ж тоді ми й справді припустимося тієї помилки, проти якої ти застерігав нас: опинимось у вирі боротьби.

Я помилився щодо нього з самого початку. Він був набагато хитріший, ніж здавалося. Мене підвели його очі. Чого я повірив їм? Хіба у своєму житті я не набачився яких завгодно довірливо-наївних очей, котрі потім виявлялися зовсім іншими.

І все ж я спробував довести своє:

— Ви повинні допомогти благородній справі, розвиткові прогресу.

— Благородні справи не повинні насаджувати інопланетяни, — заперечив Маас. — Та ще коли вони не обізнані з умовами розвитку даного суспільства.

— Ви просто не хочете втручатися! — вигукнув я. — Адже ваше так зване невтручання — тільки ширма. Це мовчазна підтримка сильного в боротьбі проти слабого, хитруна — протії довірливого. То чого ж варта ваша повага до свободи особи?..

— Припинімо непотрібні розмови, — мовив Маас, і я зрозумів, що мені не перекопати його. — У нас є правила і звички, яких ми дотримуємося неухильно.

Він скоса глянув на одного із своїх товаришів, і я подумав, — чомусь мені так здалося, — що навіть у них трапляються випадки порушень уславлених їхніх засад.

— Однак ти, — вів далі Маас, — переконав мене в тому, що сідати на Землю передчасно. Тим більше, що ми й так затрималися в польоті. Якщо хочеш, можеш летіти разом з нами. У нас ти, як представник планети Земля, підготуєш майбутні контакти з твоєю батьківщиною. Якщо ж ні…

— Так! — не вагаючись, мовив я.

— Тоді наш біолог огляне тебе — чи придатен твій організм до життя у нас.

— Будь ласка.

— Він має перевірити системи засвоєння енергії, ознайомитися з побудовою твого мозку, з особливостями психіки. Адже вона може змішітися в паших умовах, і, думаючи, що ми маємо справу з типовим представником Землі, ми насправді…

— Згоден на все, — перебив я Мааса, вже уявляючи себе у ролі посла людського роду.

Які можливості відкриваються переді мною!

— Тоді відпочинь. Біолог прийде до тебе.

Маас пішов. Інопланетянин, що сидів за його спиною, пропустив перед себе усіх своїх товаришів і, перш ніж вийти з каюти, обернувся до мене:

— Мене звуть Куїр, біолог. Я скоро прийду. У тебе є час все зважити і обміркувати. Адже на Землі ти лишаєш так багато: усіх, хто був тобі дорогий, з ким ти дружив, кого любив. Подумай!..

Я лишився на самоті. Останні слова біолога аж ніяк не похитали моєї рішучості; хто-хто, а я добре знав, кого лишаю на Землі. Однодумців, котрі перетворилися на недругів, рабів, котрі стали гонителями. Друзів-зрадників і тих, хто ще не зрадив, але зробить це завтра. Ні, я не полишав друзів, за якими потім сумував би, — тільки ворогів, напасників та переслідувачів.

Сім’ю? Але що таке моя сім’я?

Дружина? Типова самка, що вдавала з себе зразкову подругу. Я давно знав, що вона зраджує мене, хоч і не дуже винив її за те, бо платив їй тією ж монетою: не пропускав хвилинних радощів, котрі іноді посилає доля навіть такому невдасі, як я.

Чи сумуватиму я за дітьми?

Вони росли досить егоїстичними і любили мене рівно настільки, скільки благ я міг їм дати. Поки йшла війна, я був багатий і мав владу, а після війни всі мої достатки розвіялись, як дим. А разом із ними — і любов до мене моїх дітей.

За ким ще я б сумував? За Рексом? Його ж нема — вірного пса убив солдат. Я згадав безіменну могилку Рекса, і серце стислось від жалю. Це була істота, що таки справді любила мене. Собача любов — вищий, а може, єдиний вияв справжньої любові.

У Рекса були гострі і дуже чуйні вуха, розумні і вірні очі — карі, з іскринками. Світла пляма на широких грудях. Щоразу, повертаючись додому, я знав, що він, лежачи на килимі, насторожує вуха і піднімає голову, бо інтуїтивно відчував моє наближення. Його очі радісно спалахували, хвіст починав весело тарабанити по килиму.

Пес захищав моє життя, він плигнув на солдата, що зайшов у наш двір, і той заколов його багнетом.

Обернутися до мене солдат не встиг. Моя куля влучила його в потилицю. Безсумнівно, вона вразила довгастий мозок, негайно настав параліч дихання, і солдат навіть не встиг відчути болю. А жаль. Бо коли я ночув останнє виття вірного пса, мені захотілося помститися якнайжорстокіше. Так, я тоді пошкодував, що за давньою звичкою, набутою у концтаборі, стріляв точно в потилицю.

Та нічого, за мною помста не пропаде. Чуєте, мої численні гонителі, тепер начувайтеся! Тільки-но я оволодію знаннями і зброєю пришельців, я жорстоко помщуся!

Я зареготав, уявивши як би вони почували себе, коли б дізналися, що я, їхній вигнанець, перший налагодив контакти із позаземною цивілізацією, що тепер усе людство залежить од моєї волі.

Час перебування на кораблі я називаю днями умовно — просто я прокинувся і за земною звичкою назвав цю мить ранком. Розплющив очі, роззирнувся і почав згадувати останні події. Чи не привиділося все це мені? У все, що сталося, було важко повірити.

Аж ось на стіні спалахнув умовний знак — хтось питав дозволу ввійти. Тільки-но я подумки дав на те згоду, як двері розчинились і до каюти ввійшов біолог Куїр. На відміну від Мааса він рухався скрадливо, повільно, але вираз очей мінявся так само швидко, як і в Мааса, і тому здавалося, ніби вони щохвилини міняють колір.

Куїр привітався, потім спитав:

— Ти не передумав?

— Ні.

— Тоді ходімо!

Я пішов слідом за ним довгим вузьким коридором, стіни якого так само блищали, як і в моїй каюті, коли на них падали світні символи. Помітивши, що я їх розглядаю, Куїр пояснив:

— Інформація для всього екіпажу — від приладів і від кожного з нас. Ми сповіщаємо про основні свої наміри. Інформуємо про рішення — про все, що вважаємо важливим для екіпажу. Будь-якої хвилини, глянувши на стіни, я можу дізнатися про наміри своїх колег, щось їм порадити чи посперечатися з ними…

— Але звідки ви знаєте, коли вони кажуть правду, а коли одурюють?

— А хто ж одурює? Це ж не гра. — Куїр удавав, ніби не розуміє, про що йдеться.

— Хіба у ваших товаришів не буває думок, які б вони приховували від інших?

— Чого ж, є думки, котрі не мають ніякого значення для інших. Про них не інформують.

“Хитруєш, хлопче!” — подумав я, але вирішив промовчати.

Ми ввійшли до кімнати, заставленої приладами. Куїр усадовив мене в глибоке крісло, прилаштував до рук та ніг контактні пластини. На голову надів шолом з антенами, що чимось пагадував шолом мого реєстратора. Я злякано смикнув головою, але він сказав:

— Це не боляче і не завдасть тобі ніякої шкоди. Такими словами я теж колись заспокоював своїх піддослідних, коли під’єднував до них реєстратор. Неприємний холодок поповз у мене по спині, серце закалатало, до горла підступила нудота.

— Ти передумав? — запитав Куїр. — Рішення не пізно змінити. Тебе ніхто не примушує.

Таких слів у наших лабораторіях не говорили ніколи. Я трохи заспокоївся і сам допоміг насунути шолом на голову. А сам весь час думав про те, як вивідати їхню таємницю, дізнатися про секретну зброю. Нетерплячка і жадоба помсти не давали мені спокою.

Куїр покрутив верньєри, по шкалі приладу пробігли блакитні блискавки, почувся тріск, і раптом я побачив табір з охайними стежками та хирлявими підстриженими кущами, за якими височіли знайомі корпуси блоків та служб, спостережні вишки. Переді мною стояв Генріх. Його важко було впізнати — шкіра та кістки. Довгий ніс і насуплені брови утворили літеру Т на його обличчі, першу літеру слова “тодт”. Він був позначений цією літерою з дня народження. Я ступнув йому назустріч:

— От ми й зустрілися, Генріх! Ти прийшов до мене, хоч і не хотів того. Радий бачити тебе… Ти, мабуть, уже чув, що мені пощастило побудувати прилад — так званий реєстратор психовипромінювань. Зараз за його допомогою я загляну в твої думки, дізнаюся про наміри, чи такі вони чисті, як мають бути у справжнього патріота. Водночас з’ясую, на що здатний твій мозок, визначу, яке випромі-нення найбільш властиве для нього. Як шкільному товаришеві, скажу відверто, що досі мій апарат свідчив не на користь таких, як ти. Ти, здається, твердив, що основа науки — чистий експеримент. От і матимеш справу саме з таким чистим експериментом. Я тільки фіксую загальні відомості, властиві для тих чи інших етнічних груп, народностей і народів. У одних переважає С-випромінення — вони пануватимуть у світі, іншим, нижчим народам, властиве У-випромінення. Я вже склав більше десяти карт, узагальнивши всі ці відомості…

Ні, Генріх ніколи не поводився так, як треба. Він не дослухав до кінця:

— А тобі сказати, що випромінює твій мозок? — вигукнув. — Сказати, скажений Пауль? Я знаю це й без приладів!

Звідки? Звідки він міг дізнатися? Не може того бути, щоб віп відкрив найбільшу мою таємницю!..

Я наказав охоронцям угамувати цього несосвітенного дурня. Мені не можна було нервувати, на мене чекали мої пацієнти, мої досліди, цикл яких я мав завершити.

Тільки на четвертий день я зайнявся Генріхом. Щоправда, череп йому розтинали інші — мої пальці чомусь тремтіли.

Центри мозку, що керували диханням і рухами, функціонували пормально, проте зорові ділянки кори зазнали органічних змін — вони були набряклі, із солевими відкладеннями. Кілька разів під час сеансу, коли я під’єднував реєстратор до відкритого Генріхового мозку, у нього наставала клінічна смерть, але найкращі наші реаніматори повертали його до життя. Дослід із його мозком тривав доти, доки реаніматори вже нічим не могли зарадити.

Тільки тоді я відійшов од стола і вийшов з операційної. Повз мене провели велику групу дітей. Мене ще вистачило на те, щоб погладити якогось хлопчика по голівці, витягти з кишені цукерку і запитати, як його звуть. Він нічого не відповів, тільки, не розуміючи, дивився на мене.

— Звідки ти? — спитав я.

Хлоп’я уперто мовчало.

Я все-таки дав йому цукерку. Конвоїр сказав, що це діти з Росії.

Діти… Їх були тисячі. З різних країн Європи. Зрештою, я не допитувався, звідки вони… З дітьми було добре працювати — їхні черепи легше розтинати, розпилювати. Припасовувати електроди до дітей теж було набагато легше, не так втомлювалась рука, і за день я обробляв удвічі більше пацієнтів. Коли налагодили доставку живого матеріалу з окупованих територій, я почав робити досліди виключно на дітях, вивчав розташування різних центрів у корі великих півкуль, у мозжечку та довгастому мозку.

Всі твердили, що я блискучий нейрохірург, але значення моїх робіт було не в цьому. Я винайшов реєстратор, який визначав долю того чи іншого народу. На відміну від своїх попередників, які вивчали мертве тіло, я переступив межу і пішов далі — вивчав живий людський мозок, довівши цим, що справжня наука пехтує забобонами.

Мене визнали б найвидатнішим ученим сучасності, якби доля не обернулася проти мене та моїх однодумців. Ми хотіли забезпечити своїй країні найбільший добробут, світове панування, але зрештою — знову це кляте слово! — привели її до катастрофи. Ми намагалися піднести свій народ, перетворити його на панівну касту, а натомість поклали на нього страшний тягар — комплекс вини. Ми хотіли знищити ворогів, а вони згуртувавшись, стали сильнішими за нас. Навіть мої досліди обернулися страшною таємницею, яку я заберу з собою в могилу.

Видіння пропливали повз мене. Я бачив зруйновані міста, полум’я пожеж, чорні вирви від бомб, трупи солдатів, що валялися по узбіччях доріг, бачив як чужі танки навально просувалися вперед, долаючи нашу міць. Вдруге пережив я втечу з табору, тремтячими руками кидав у вогонь папери — карти, схеми, зведення, графіки — наслідки моєї тяжкої праці.

Все повторювалося — час обертався по зворотній.

Діти, яким я розітнув черепи, знову проходили повз мене, і я давав якомусь хлопчикові цукерку. Я тікав із своєї країни, рятуючи свою таємницю, робив собі пластичну операцію, щоб стати невпізнапним.

Читаючи в газетах, як виловлювали моїх однодумців, я тремтів од жаху. Моє тіло не висихало від холодного липучого поту. Мої сліди вели з країни до країни, проте гончаки вистежили мене.

І от я втік у хащі. Все зробив заради того, щоб урятуватись, але одного разу побачив слід рубчастої підошви і пачку від сигарет. Мене підняли на корабель, урятували. Я бачив Землю, яка меншала віддаляючись, — мої рятівники могли б знищити її, якби захотіли. Якби я зумів переконати їх, що це необхідно.

Я розплющив очі, і низка видінь зникла. Біля мене стояв біолог Куїр. Його побілілі пальці стискали верньєр.

— Що зі мною, що відбувається? — скрикнув я.

— Заспокойся. Я вивчаю твій мозок, твою пам’ять — усе, що вона зберігає, людино Землі! — він дивився на мене з неприхованою відразою. — Невже на Землі багато таких, як ти? Невже їх не мучать спогади, не карає минуле?

Чи багато таких, як я? Ще б пак! Хіба тисячі і мільйони не поділяють мої почуття, не вірять в свою зверхність над іншими і не відчувають презирства до інших народів? Більшість людей лякає тільки логічний наслідок — концтабори смерті, знищення мільйонів. Та це тому, що вони не досить послідовні. З часом вилікуються.

У мене сяйнув промінь надії. Ні, ще не все втраченої Інопланетяни не дадуть мені зброї, але я спробую ошукати їх. Часто пишуть про каяття злочинців, про безневинні жертви, тіні яких терзають їх у сні. Не вірте! Правда, мене теж іноді дратували спогади — оте кляте тенрі-хове “зрештою” або дитина, котра впустила і не захотіла підняти з підлоги цукерку, — проте ніколи, чуєте, ніколи мене не мучили докори сумління.

У світі триває нескінченний експеримент убивства, сама природа ставить на живих істотах мільйони експериментів — і всі без наркозу. Я лише наслідую її, відкинувши жалюгідні й пустопорожні слова про те, що життя кожної людини священне. Хіба кожної? Хіба можна порівняти ціну мого життя з ціною життя дикуна-акдайця, якого я зарізав за всіма правилами хірургічного мистецтва. Або життя тієї напівдикої родини у хижці на палях, котру мені довелося отруїти, щоб надійно замести сліди. Мета виправдовує засоби, все можна робити заради великої цілі — панування тих, кому належить панувати. Повинен же бути вищий порядок, і колись влада у світі розподілиться належним чином, і кожна раса, кожен народ знатимуть своє місце, як знають його вовки і вівці.

Якби я міг, я б усе почав з початку, звичайно, з урахуванням своїх помилок. І якщо мене щось мучить, перехоплює дихання і стискає серце, то це зовсім не каяття. Але перед чужинцями я повинен розіграти найпгиріший розпач, докори сумління, каяття. Треба зробити все, щоб не допустити налагодження їхнього контакту з людством.

Інопланетянин дивився на мене з відразою? Нехай! Так, так, нехай жахається! Це теж засіб помсти. Для них я — представник людства. Того, що зреклося мене. Тепер реалізується один із найцікавіших парадоксів: вигнанець стає уповноваженим, по ньому судять про всіх. Тепер я таки зможу переконати пришельців, що ця злощасна планета варта тільки одного — знищення… Коли це відбудеться, таємниця нарешті перестане терзати мене: нікому буде її розкривати, і я не боятимусь ганьби.

Раптом жахлива думка пронизала мій мозок: а що, коли Куїр уже розкрив таємницю?

Я дивився на біолога, намагаючись з виразу його обличчя дізнатися про це, але марно. Тоді я спитав:

— Ти знаєш усе, про що я зараз згадав?

— Так. Я знаю навіть більше — я проявив і прочитав усю твою пам’ять. Адже ти погодився, щоб ми вивчили твій мозок.

Шалена лють затопила мені свідомість. Я схопив якийсь важкий прилад, що лежав на столі, і хотів кинути в голову Куїра. Підняв руку і одразу наштовхнувся на якусь перепону. Хотів обійти її, але не зміг навіть поворухнутися. А тоді відчув, що підкоряюся чужій волі. Невже вони зроблять операцію на моєму мозку, як колись робив я сам?

Тільки не це, не це, не це!..

Отямився я у своїй каюті. Наді мною схилилося двоє — Куїр і Маас.

— Свідомість повернулася до нього, — мовив Куїр.

— Негідники! — скрикнув я. — А ще патякали про недоторканність особи!

Маас похитав головою:

— Ми не примушували тебе, ти сам дав згоду на обстеження. Ми пропонували тобі повернутися в попереднє становище, хіба не пам’ятаєш?

— Щоб хорти знущалися з мене? І за що? Я не вбивав заради вбивства, я вивчав мозок заради пізнання. Адже знати — то найбільша заповідь науки.

— В ім’я чого — знати? Знання потрібні людям для щастя, — спокійно мовив Маас, — а тобі вони знадобилися, щоб забезпечити панування твоєї партії над країною, а країни — над цілою планетою.

— Ваші засоби злочинні, — додав Куїр і одвернувся.

У мене лишився останній, найостанніший шанс.

Я вдав покору і мовив:

— Так, ви маєте слушність: ці злочини жахливі. Тепер я зрозумів це, і мені соромно, що я був до них причетний. Але така вже вона є, ця клята планета. Її й справді треба знищити, — я спробував свідомо викликати у себе напад історії, як це вмів робити вождь нашої партії, і закричав: — То чого ж ви ждете? Тисніть на всі кнопки, скидайте на проклятущу планету ваші бомби! Ще трохи, і буде пізно… — Я мало не зірвав собі голос, волаючи: — Скидайте бомби, поки не пізно! Поки наші кораблі не сягнули через космічний простір і не зруйнували ваші міста, не спопелили вас самих, не зруйнували оспівану вами мерзенну вашу цивілізацію!

Припіельці стояли коло мене, як бездушні ідоли. Аж ось почулися спокійні слова Мааса:

— Ти кажеш неправду. Люди Землі не такі. Досить згадати твоїх ворогів. Ти хотів їх знищити саме тому, що вони не схожі на тебе. Отже, вони благородні, розумні, сильні, інакше б вони не перемогли. Тепер ми розуміємо це і можемо спокійно сідати на Землю. Ти намагався відвернути нашу зустріч з людьми, але тільки прискорив її…

Я сиджу в камері і пишу. Сталося найгірше — пришельці передали мене до рук людей. Попереду — суд. Тим часом мене примусили дописувати щоденник, викладати все, як було. І от я пишу. Тільки про одне я їм не розповім — про свою таємницю. Хай усіх вас мучить вічна цікавість і жаль за тим, чого ви не зможете у мене дізнатись. У вас лишається один шлях — схопити всіх моїх спільників, і найперше — Поводиря та Густава: вони знають таємницю. Вони знищували вас не менше, ніж я, чому ж їм пощастило? Вони житимуть, а я висітиму на шибениці? Ні, нехай і вони розділять мою долю!

Біля мене у камері весь час стоїть охоронець. Так, так, його завдання цілком відповідає цій назві: він охороняє мене від мене самого, стежить, аби я не вчинив самогубства. Бо їм треба, щоб я написав ці рядки, як то кажуть, для нащадків. Ну що ж, я звертаюся до вас, нащадки! Насамперед до тих, хто належить до панівної раси. Вам брехатимуть, ніби життя людини дорогоцінне. Не вірте цьому. Ось формула вартості людського життя, скорочено — ВЛЖ, у таборах рейху. Отже, ВЛЖ = ТЗ + ВУ + ВЗ — (ПВ + ВТ). Поясню: ТЗ — транспортування до місця знищення, ВУ — витрати на утримання, ВЗ — витрати на знищення, ПВ — праця в’язня, ВТ — вартість тіла, причому вона тим вища, чим більша винахідливість тих, хто знищує.

Запам’ятайте: вартість життя завжди дорівнює вартості смерті — найдешевшою, мабуть, буде атомна смерть, звичайно, коли подешевшають бомби.

Вам будуть теревенити про справедливість, законність, демократію. Не вірте нічому! Ці гучні слова тільки прикривають плани тих, хто хоче загнати в пастку ваше дійсно вільне тваринне єство, вашу звірячу суть. Знайте — вона прекрасна! Бо хіба ж ие прекрасний тигр, що розриває лань? Природа створила вас такими ж, як звірі в лісі. Тож не ховайте ікла й пазурі — і ви взнаєте справжні радощі!

Мистецтво, музика, література — все це брехливе.

Вартість має тільки та наука, яку не обтяжують умовності. Якщо їй потрібні не піддослідні пацюки, а піддослідні люди, не вагайтеся, дайте їх із числа рабів, уже непотрібних вам.

Всі живі істоти поділені на дві касти — панів і рабів, вовків і овець. Сама природа в ім’я вищої справедливості зробила цей розподіл.

Є один несхибний прилад, здатний розподілити людство на дві касти — на касту панів і рабів. Це РПГ — реєстратор Пауля Гебера. За його допомогою складено карти Пауля Гебера, таблиці Пауля Гебера, зведення… Вірте тільки їм, тільки їм! Це кажу вам я, Пауль Гебер, котрий народився року 19… у родині крамаря…

Я прочитав щоденник фашистського злочинця Пауля Гебера і поспішив до музею Пам’яті про війну. Я сказав директорові:

— Щоденник знадобиться мені в роботі, але в ньому треба дещо уточнити. Що це за прилад? Про які карти йдеться в щоденнику? І що то за таємниця — вона так і лишилася нерозгаданою?

— Ходімо подивимось експозицію. Там є й реєстратор Гебера, — мовив директор.

Я побачив апарат, за допомогою якого нацисти мали намір класифікувати людство, розподіляючи його на панів та рабів. Він мав досить показний вигляд, скидався на такого собі одноокого павука із зеленкуватим екраном осцилографа, з численними присосками і шоломом, схожим на череп. Я розумів, що реєстратор мав жахати пацієнтів своєю фантастичною формою, блиском хромованих деталей, і поділився своїми думками із директором.

— Ти маєш слушність, — сказав він. — Присосків мало бути значно менше. Але справа не в них. Зверни увагу на аналізатор. Ми спеціально зрізали частину металевого кожуха і вставили скло. Он бачиш, отам у глибині, на сплетінні дротів і трубок, видніються дві невеличкі детальки, яскраво пофарбовані. То електричні інвертори. Через них проходили сигнали до індикатора. Найбільше Гебер дбав про те, щоб зробити їх непомітними навіть для фахівців. То вже ми пофарбували їх у жовтогарячий колір… Ти знаєш про явище інверсії? Розумієш, нащо вони тут?

— Не зовсім.

— Так от, сигналів тільки два — С і У. Давай-но я надіну тобі шолом. А тепер дивись.

Він увімкнув апарат. Почулося тихе дзижчання, засвітилося око павука. На екрані осцилографа простягся тонкий промінець і почав креслити якусь складну криву. На шкалі спалахнув “присуд” — сигнал У.

— Як бачиш, реєстратор свідчить, що в тебе переважає У-випромінення, ти належиш до рабів. А тепер надіну шолом я, — сказав директор.

Апарат задзижчав удруге, і на шкалі з’явився той самий сигнал.

— Ну от, ми належимо до рабів, — мовив директор, потираючи руки. На лівій у нього не було трьох пальців — пам’ять про концтабір. — А тепер ми за допомогою реєстратора перевіримо собаку.

Через кілька хвилин до залу ввели дворняжку. Приладнали електроди від шолома.

— Дивись, — сказав директор.

На шкалі спалахнув сигнал С, що свідчив про належність песика до категорії надлюдей.

— Тепер ясно? — запитав директор. — Інвертор змінює сигнали С на У, У — на С… Теорія Гебера про два види випромінення не витримує ніякої наукової критики. Принципової різниці між випроміненням мозку людини й тварини взагалі немає… За іронією долі, коли Гебер став випробовувати свій прилад, він побачив, що У-випромінення пайвластивіше його однодумцям — соратникам по партії, фюрерові, самому Паулеві. Важко сказати, чим це пояснюється, можливо, У-випромінення і справді супроводжує деякі застійні мозкові явнща. Отоді він надумав зробити інвертори. І коли хотів, “підправляв” показання свого апарата. Він назвав це своєю великою і страшною таємницею. Вона й справді була страшна для свого творця: він мав усіх боятися. Навіть його однодумці — з тих, хто знав про таємницю, ладні були його вбити раніше, ніж він попаде до рук правосуддя.

— То що сталося з “винахідником”? — запитав я.

— Не витримав чекання покари і помер у тюрмі. Але не дивуйся: на всій величезній планеті йому вже не було притулку, навіть хащі не прийняли його, — директор усміхнувся. — А для нас з тобою його поразка і загибель — найбільша підстава для оптимізму. Правда ж?